Постанова ВП-ВС у зразковій справі про правомірність виплати суддівської винагороди з прожиткового мінімуму в супереч рішенню КСУ


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2020 року

м . Київ

Справа № 200/9195/19-а

Провадження № 11-120заі20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Анцупової Т. О.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року (у складі колегії суддів Мартинюк Н. М., Дашутіна І. В., Єресько Л. О., Жука А. В., Мельник-Томенко Ж. М.) у зразковій справі № 200/9195/19-а за позовом ОСОБА_2 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України в Донецькій області, про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИЛА :

Рух справи

1. У липні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Донецького окружного адміністративного суду з позовом, у якому просила:

- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області (далі - ТУ ДСА України в Донецькій області) щодо нарахування та виплати судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_2 за період з 04 грудня 2018 року по 30 червня 2019 року суддівської винагороди із застосуванням розміру посадового окладу - 15 прожиткових мінімумів;

- зобов`язати ТУ ДСА України в Донецькій області провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_2 на підставі Рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 виходячи з 15 мінімальних заробітних плат з урахуванням раніше виплаченої суми.

2. На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначає, що Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VII). Згідно із цим Рішенням указане положення належить застосовувати в його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

Позивачка вважає, що відповідно до зазначеного Рішення Конституційного Суду України кожен суддя, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, починаючи з 04 грудня 2018 року мав право на отримання суддівської винагороди на основі посадового окладу в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Разом з тим відповідач нараховує суддівську винагороду на підставі розміру прожиткового мінімуму, керуючись Законом України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII). ОСОБА_2 вважає такі дії ТУ ДСА України в Донецькій області дискримінаційними, оскільки і судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і судді, які його не пройшли з незалежних від них причин, однаково здійснюють правосуддя та володіють однаковим обсягом прав та обов`язків судді, отримуючи водночас різні розміри суддівської винагороди.

Окремо позивачка звертає увагу на те, що положення Закону № 1774-VIII не відповідають принципам правової визначеності та «якості закону».

3. Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 26 липня 2019 року відкрито провадження в цій справі.

4. 06 серпня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) надійшло подання судді Донецького окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової.

5. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2019 року відкрито провадження у зразковій адміністративній справі № 200/9195/19-а.

6. Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні позову.

7. Не погодившись із таким рішенням, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 подали апеляційні скарги з тих підстав, що оскаржуване рішення прийняте Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. В апеляційних скаргах скаржники просять скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити.

Право на апеляційне оскарження рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року скаржники пояснюють тим, що цим рішенням суд вирішив питання про їхні права й обов`язки. Скаржники зауважують, що вони є суддями, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, на розгляді у судах перебувають їхні справи з аналогічних правовідносин, а рішенням від 11 березня 2020 року, постановленим у зразковій справі, Верховний Суд установив порядок застосування норм щодо виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання.

8. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 02 квітня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.

9. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 квітня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.

10. Ухвалами Великої Палати Верховного Суду від 28 квітня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.

11. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 04 травня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.

12. 25 травня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду від ТУ ДСА України в Донецькій області надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , у якому відповідач просить залишити апеляційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року - без змін.

13. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.

14. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18 червня 2020 року призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.

15.Станом на час розгляду справи від ТУ ДСА України в Донецькій області до Великої Палати Верховного Суду надійшов лише відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , відзиви на інші апеляційні скарги не надходили.

Висновки судів попередніх інстанцій

Щодо ознак типових справ

16. Проаналізувавши матеріали типових справ, які були долучені до подання судді Донецького окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду встановив, що типовими ознаками, які властиві зазначеним справам та зразковій справі, є:

1) позивачами є судді, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання з метою визначення їх здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді;

2) відповідачами є територіальні управління ДСА України;

3) спір виник з аналогічних підстав у відносинах, що регулюються одними нормами права (виплата суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді, суддівської винагороди відповідно до пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI в його первинній редакції, пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1774-VIII, із застосуванням прожиткового мінімуму як розрахункової величини для обчислення посадового окладу судді після набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018);

4) позивачі заявили аналогічні позовні вимоги (визнати протиправними дії відповідачів щодо нарахування й виплати суддям суддівської винагороди із застосуванням розміру посадового окладу - 15 прожиткових мінімумів та зобов`язати здійснити нарахування й виплату такої винагороди виходячи з 15 мінімальних заробітних плат з 04 грудня 2018 року до 30 червня 2019 року. Деякі позивачі додатково заявили вимоги про нарахування і виплату суддівської винагороди з додаванням надбавки за вислугу років у відповідних розмірах від посадового окладу).

Щодо вирішення справи по суті позовних вимог

17. Відмовляючи ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що, нараховуючи і виплачуючи ОСОБА_2 суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року в період з грудня 2018 року до червня 2019 року включно, ТУ ДСА України в Донецькій області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України. Водночас порушень принципів недискримінації, пропорційності, «якості закону» та правової визначеності Верховний Суд не встановив.

18. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що на час існування спірних правовідносин (з грудня 2018 року до червня 2019 року включно) пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому ТУ ДСА України в Донецькій області правомірно керувалося його положеннями. Натомість з огляду на викладене відповідач не мав правових підстав керуватися нормами законів України про Державний бюджет України на 2018, 2019 роки і застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину.

19. Надаючи правову оцінку доводам позивачки щодо розрахункової величини для визначення розміру посадового окладу суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, у тому числі з урахуванням висновків Конституційного Суду України, викладених у Рішенні від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що цим Рішенням Конституційного Суду України не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому Рішенні, не впливають на конституційність норм Закону № 1774-VIII, зокрема пункту 3 його розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення.

20. При цьому, за висновками суду першої інстанції, встановлені чинним на час існування спірних правовідносин законодавством відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. Недосконалість здійснення процедури кваліфікаційного оцінювання щодо його оперативності (швидкості) не може автоматично означати його дискримінаційний характер як такого.

Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційних скаргах вимог (викладений у порядку надходження скарг до Великої Палати Верховного Суду)

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 .

21. В апеляційній скарзі скаржник зазначає, що відповідно до частини другої статті 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

22. ОСОБА_1 наголошує, що Законом № 2453-VI прямо встановлена безпосередня залежність розміру суддівської винагороди від мінімальної заробітної плати, а тому вона має братися за основу розрахунку посадового окладу судді.

23.Натомість пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII при визначенні розміру такого окладу зобов`язує брати за основу обчислення «розрахункову величину», що породжує правову колізію та, відповідно, неможливість використання цього припису.

24.Враховуючи викладене, скаржник вважає, що суддівська винагорода має визначатися за первинною редакцією Закону № 2453-VI на підставі прямих норм Конституції України, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям на підставі вимог пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII за своїм значенням у системі правового регулювання практично означає зниження рівня незалежності суддів, що є недопустимим у силу положень частини третьої статті 22, частин першої, другої, сьомої статті 126 Конституції України та підтверджено практикою Конституційного Суду України.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3

25. ОСОБА_3 в апеляційній скарзі звертає увагу на помилковість висновків суду першої інстанції про те, що з прийняттям Закону № 1774-VIII змін зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина, оскільки, як вважає скаржниця, саме мінімальна заробітна плата є складовою формули визначення розміру посадового окладу і, як наслідок, суддівської винагороди.

26. На переконання скаржниці, також помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, на яке посилалася позивачка, обґрунтовуючи свої вимоги, не вирішувалося питання щодо розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів.

27.Окремо Комшелюк Т. О. звертає увагу й на те, що Закон № 1774-VIII не може застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки цим Законом жодні відповідні зміни до Закону № 2453-VI не вносилися. Закон № 1774-VIII не є ані спеціальним законом відносно «профільного закону», ані таким, що вносить до нього зміни, ані таким, що визначає порядок застосування останнього.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 .

28. ОСОБА_2 в апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення залишив поза увагою, що запровадження нової розрахункової величини для суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання та які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів.

29.Також скаржниця наголошує, що аналіз положень Закону № 1774-VIII свідчить про те, що цей Закон не є спеціальним законом з питань судоустрою та статусу суддів, а тому не може застосовуватися до спірних правовідносин.

30. З огляду на зазначене ОСОБА_2 вважає, що суд першої інстанції, надаючи перевагу Закону № 1774-VIII в обчисленні винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, беручи до уваги змінений підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати, наводячи приклади для розрахунку розміру плати для надання адміністративних послуг у колективних договорах та угодах усіх рівнів, не врахував приписів частини першої статті 133 Закону № 2453-VI про те, що суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативними актами.

31.Окремо скаржниця звертає увагу на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, допущені під час розгляду цієї справи.

32. Зокрема, ОСОБА_2 наголошує, що на порушення вимог статей 211, 246 КАС України в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції немає посилання на те, що ухвалою суду від 25 вересня 2019 року у справі було оголошено перерву у зв`язку з необхідністю звернення до фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді для підготовки наукового висновку. У подальшому ця перерва була продовжена ухвалами суду від 04 грудня 2019 року та від 22 січня 2020 року до 11 березня 2020 року у зв`язку з ненадходженням до суду наукових висновків від більшості фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді.

Водночас в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції відсутні посилання як на те, що було зроблено відповідні запити для отримання висновків фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді, так і на мотиви взяття чи невзяття цих висновків судом до уваги.

33. Також ОСОБА_2 зазначає, що на порушення вимог частини другої статті 193 КАС України розгляд цієї справи в суді першої інстанції тривав близько 7 місяців.

Доводи апеляційних скарг ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

34.Скаржники у своїх апеляційних скаргах (усі три скарги є ідентичними за формою та змістом) зазначають, що оскаржуване рішення суду першої інстанції постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до невідповідності висновків, викладених у цьому рішенні, обставинам справи. Зокрема, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року містить помилковий висновок про те, що Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, на яке посилалася позивачка, не вирішувалося питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому Рішенні, не впливають на конституційність Закону № 1774-VIII, зокрема пункту 3 його розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення».

35.Скаржники наголошують, що і Конституція України, і чинне спеціальне законодавство, що регулює правовідносини щодо обчислення та виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, містять імперативний припис щодо вичерпного переліку джерел, які мають регулювати ці відносини. Закон № 1774-VIII не є законом про судоустрій, він не може регулювати відносини щодо визначення та розрахунку розміру суддівської винагороди.

36. З огляду на це скаржники зауважують, що застосування до спірних правовідносин положень пункту 3 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII є порушенням їх гарантованого Конституцією та законами України права на належне матеріальне забезпечення, розмір якого прямо визначений Законом № 2453-VI.

37. Скаржники наголошують, що очікуваний розмір суддівської винагороди, гарантований державою в первинній редакції Закону № 2453-VI, є правомірним «законним» очікуванням у розумінні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року

38. Окремо скаржники зазначають, що, відмовляючи позивачці в задоволенні позову, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду порушив її право на розгляд справи справедливим судом у дусі змагальності з дотриманням права на ефективний юридичний захист. Зазначене скаржники пояснюють тим, що в оскаржуваному судовому рішенні відсутні посилання на науково-консультативні висновки фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді, які витребовував суд.

Позиція відповідача щодо апеляційної скарги ОСОБА_2 .

39. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 відповідач просить відмовити в її задоволенні. Зазначає, що відповідно до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат, а Конституційний Суд України не приймав рішень про визнання вказаного Закону таким, що не відповідає Конституції України в частині застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб як розрахункової величини для визначення посадових окладів.

40. Також ТУ ДСА в Донецькій області звертає увагу на те, що оскільки положення Закону № 1774-VIII є чинними, то ані в законах України про Державний бюджет України на 2018, 2019 роки, ані у відповідних кошторисах не передбачено призначень для обчислення суддівської винагороди на підставі розміру мінімальної заробітної плати.

Обставини справи, установлені судом першої інстанції

41. Указом Президента України від 31 липня 2012 року № 461/2012 «Про призначення суддів» ОСОБА_2 призначено строком на 5 років на посаду судді Будьоннівського районного суду міста Донецька.

42. Указом Президента України від 14 лютого 2015 року № 83/2015 «Про переведення суддів» позивачку в межах п`ятирічного строку переведено на роботу на посаду судді до Красноармійського міськрайонного суду Донецької області.

43. Наказом голови Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 24 лютого 2015 року ОСОБА_2 призначено на посаду судді цього суду за переведенням з Будьоннівського районного суду міста Донецька, зараховано до штату суду й установлено надбавку за вислугу років у розмірі 15 % посадового окладу (стаж роботи - 2 роки 6 місяців 23 дні).

44. Наказом голови Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 28 серпня 2017 року № 04-к/г ОСОБА_2 з 27 серпня 2017 року встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 20 % посадового окладу (стаж роботи - 5 років).

45. Наказом голови цього ж суду від 07 листопада 2018 року № 06-к/г ОСОБА_2 установлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 20 % посадового окладу починаючи з 05 серпня 2018 року (стаж роботи - 8 років 11 місяців 8 днів).

46. Суддівська винагорода позивачці в грудні 2018 року виплачувалась із розрахунку посадового окладу в розмірі 26 430 грн (тобто 15 х 1762 грн), а із січня до червня 2019 року включно - у розмірі 28 815 грн (15 х 1921 грн), тобто виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня 2018, 2019 років відповідно.

47. Не погодившись із таким розрахунком посадового окладу, а відтак і з розміром надбавки за вислугу років, що обчислюється у відсотковому відношенні від розміру посадового окладу, ОСОБА_2 звернулася до суду з адміністративним позовом.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування

48. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

49. Згідно зі статтею 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

50. Частинами другою та третьою статті 129 Закону № 2453-VI визначалось, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.

Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

51. Законом України від 19 грудня 2013 року № 716-VII «Про внесення зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» було виключено положення абзацу п`ятого частини третьої статті 129 Закону № 2453-VI (щодо запровадження посадового окладу з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат).

52. Законом № 192-VIІІ було викладено в новій редакції Закон № 2453-VI, частиною третьою статті 133 якого визначалось, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

53. 30 вересня 2016 року набрав чинності Закон № 1402-VIII, частинами першою та другою статті 135 якого визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

54. Частиною третьою статті 135 Закону № 1402-VIIІ було встановлено, що базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) 30 мінімальних заробітних плат - судді місцевого суду; 2) 50 мінімальних заробітних плат - судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду; 3) 75 мінімальних заробітних плат - судді Верховного Суду.

55. Водночас Законом № 1774-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2017 року, зокрема, частину третю статті 135 Закону № 1402-VIIІ було викладено в такій редакції: «Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року».

56. Відповідно до статей 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 01 січня 2017 року становив 1600 грн, а розмір мінімальної заробітної плати - 3200 грн.

57. Статтями 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» установлено, що розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 01 січня 2017 року становив 1762 грн, а розмір мінімальної заробітної плати - 3723 грн.

58. Пунктом 22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України від 16 жовтня 2019 року № 193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування») було передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом (тобто Законом № 1402-VIII), мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 01 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, № 41-45, сторінка 529; 2015 рік, № 18-20, сторінка 132 з наступними змінами).

59. Пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII передбачав, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, № 41-45, сторінка 529; 2015 рік, № 18-20, сторінка 132 з наступними змінами).

60. Згідно із частиною першою статті 133 Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

61. Як уже зазначалося вище, частиною третьою статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIІІ було визначено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

62. 06 грудня 2016 року був прийнятий Закон № 1774-VIII, що набрав чинності 01 січня 2017 року.

63. Пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.

64. Згідно з пунктом 9 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

65. 04 грудня 2018 року Конституційний Суд України прийняв Рішення № 11-р/2018, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, якими було передбачено, що розмір посадового окладу судді місцевого суду складає 10 мінімальних заробітних плат. Конституційний Суд України зауважив, що це положення належить застосовувати в його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду, рішення якого переглядається

66. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи, наведені в апеляційних скаргах й у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для їх задоволення з таких мотивів.

67. У цій справі спірним є питання правильності розрахунку ТУ ДСА України в Донецькій області суддівської винагороди позивачки, проведеного після набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018. На думку позивачки, винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, а не виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року.

68. Водночас, як свідчить зміст зазначеного Рішення Конституційного Суду України, визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI, Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного Закону щодо розміру посадового окладу, унаслідок яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому. У зв`язку із цим у Рішенні від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.

69. Тож унаслідок прийняття Конституційним Судом України Рішення від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим Рішенням законної сили, оскільки величина посадового окладу змінилася з 10 на 15 мінімальних заробітних плат.

70. Однак, як уже зазначалося, 06 грудня 2016 року був прийнятий Закон № 1774-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2017 року та установив, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

71. Законом № 1402-VIIІ у редакції Закону № 1774-VIII (який був чинний та не визнаний неконституційним на момент виникнення спірних правовідносин) визначено базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

72. Як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, цим Законом вносилися зміни до низки законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

73. Отже, таким приписом законодавець заборонив застосовувати розмір мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, у тому числі й суддів.

74. Водночас пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII законодавець передбачив, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року.

75. З прийняттям Закону № 1774-VIII в Україні було змінено підхід щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини не лише при визначенні посадових окладів, а й щодо розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата.

76. Аналіз такого правового регулювання дає підстави зробити висновок про те, що законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати; по-друге, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів усіх суддів застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 01 січня відповідного календарного року.

77. Положеннями частини першої статті 8 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

78. За наведеного правового регулювання спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що в межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого статтею 8 Закону України «Про оплату праці», прийнято Закон № 1774-VIIІ, яким установлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме шляхом застосування як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати.

79. Перехід на нову розрахункову величину - неоподатковуваний мінімум доходів громадян замість мінімальної заробітної плати фактично не погіршив рівня суддівської винагороди для суддів, що її отримували за Законом № 2453-VI. На момент набрання чинності Законом № 1774-VIIІ суддівська винагорода на підставі положень Закону № 1402-VIII ще не виплачувалася. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує відсутність негативного впливу на рівень матеріального забезпечення суддів, який є складовою їхньої незалежності, від зміни розрахункової величини у цій ситуації.

80. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що зміна розрахункової величини, яка використовується для визначення розміру суддівської винагороди, яка б призвела до фактичного зменшення винагороди, що вже реально виплачується суддям у грошовому виразі, є недопустимою, оскільки безпосередньо впливає на гарантії незалежності суддів.

81. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що розмір суддівської винагороди має обчислюватися із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати, оскільки Закон № 1774-VIII, який передбачає такий порядок розрахунків, прийнятий у часі пізніше від Законів № 2453-VI та № 1402-VIII, і фактично такий перехід на іншу розрахункову величину не призвів до зменшення розміру суддівської винагороди у грошовому виразі.

82. Надаючи оцінку доводам скаржників про те, що обмеження розміру суддівської винагороди суперечить принципу незалежності суддів, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.

83. Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

84. Як було встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, упродовж 2018-2019 років суддівська винагорода позивачки обчислювалась виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 01 січня відповідного календарного року. З прийняттям Закону № 1774-VIII та змінами підходу обчислення виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, у грошовому виразі розмір суддівської винагороди позивачки не зменшився (станом на 01 січня 2016 року він дорівнював 20 670 грн, а з 01 січня 2017 року 24 000 грн).

85.Оскільки розмір посадового окладу судді, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, після зміни розрахункової величини Законом № 1774-VIII у грошовому виразі не зменшився, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність порушення гарантії позивачки щодо розміру її матеріального забезпечення внаслідок внесених цим Законом змін.

86. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що до 01 січня 2017 року закони № 2453-VI та № 1402-VIIІ визначали розмір посадового окладу судді в мінімальних заробітних платах, що дає можливість зробити висновок про те, що мінімальна заробітна плата застосовувалася законодавцем як розрахункова величина.

87. Досліджуючи мету прийняття Закону № 1774-VIII, слід наголосити, що він був направлений на підвищення мінімальних стандартів, запроваджених в Україні, у тому числі і заробітної плати. Так, з огляду на положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» розмір заробітної плати зріс удвічі.

88. Унаслідок уведених Законом № 1774-VIII змін була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій.

89. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги доводи позивачки про те, що з набранням законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 посадовий оклад судді повинен розраховуватися на основі мінімальної заробітної плати, натомість погоджується з доводами відповідача про необхідність застосування в такому випадку як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року.

90. Застосовуючи розрахункову величину прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року, у грошовому вимірі оклад суддів першої інстанції складає:

Дата

оклад суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання (на основі прожиткового мінімуму)

оклад суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання (на основі прожиткового мінімуму)

з 01 січня 2017 року

24 000 грн

24 000 грн

з 01 січня 2018 року

26 430 грн

35 240 грн

з 01 січня 2019 року

28 815 грн

48 025 грн

91. При цьому застосування іншого підходу, а саме обчислення розміру посадового окладу суддів першої інстанції, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, на основі мінімальної заробітної плати призвело б до ситуації, що його розмір значно перевищував би розмір посадового окладу суддів, які таке оцінювання пройшли.

Дата

оклад суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання (на основі мінімальної заробітної плати)

оклад суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання (на основі прожиткового мінімуму)

з 01 січня 2017 року

48 000 грн

24 000 грн

з 01 січня 2018 року

55 845 грн

35 240 грн

з 01 січня 2019 року

62 595 грн

48 025 грн

Такі умови оплати праці із застосуванням різних розрахункових величин до обчислення посадових окладів суддів були б явно непропорційними та не відповідали б меті кваліфікаційного оцінювання суддів.

92.Окрім того, на час існування спірних правовідносин пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому відповідач правомірно керувався його положеннями.

93. Разом з тим позивачка зазначає, що ані Законом № 1774-VIII, ані іншими законами не скасовано і не внесено змін до норм спеціальних законів, зокрема частини другої статті 135, пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ, частини першої статті 133 Закону № 2453-VI, а також статті 8 законів України про Державний бюджет України на 2017 і 2018 роки.

94. У цьому контексті Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на раніше сформовані правові позиції Верховного Суду як суду касаційної інстанції щодо практики застосування наведених законодавчих норм при визначенні суддівської винагороди (постанови Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 804/2622/17, від 09 серпня 2019 року у справі № 826/9404/17, від 04 березня 2020 року у справі № 809/1684/17), а відтак відхиляє такі доводи позивачки.

95. Водночас порушень принципів недискримінації, пропорційності, правової визначеності та «якості закону» Велика Палата Верховного Суду не встановила. Зміна розрахункової величини з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум стосується не лише суддів, а поширюється на широку сферу суспільних відносин.

96. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що, нараховуючи і виплачуючи ОСОБА_2 суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року в період з грудня 2018 року до червня 2019 року включно, ТУ ДСА України в Донецькій області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України.

97. Велика Палата Верховного Суду відхиляє твердження ОСОБА_2 про те, що диференціація у визначенні розміру суддівської винагороди залежно від факту проходження суддею кваліфікаційного оцінювання має дискримінаційний характер з огляду на таке.

98. Із запровадженням судової реформи та набранням чинності Законом № 1402-VIIІ для утвердження незалежності судової влади, зокрема, шляхом її деполітизації, для посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу було запроваджено необхідність проходження суддями кваліфікаційного оцінювання. Запровадження кваліфікаційного оцінювання суддів було зумовлене істотною метою, що полягала у відновленні довіри до судової влади в Україні.

99. Зміни, запроваджені в судовій системі України у зв`язку з її реформуванням, були схвалені світовою спільнотою, у тому числі Венеційською комісією.

100. Водночас Законом № 1402-VIIІ у зв`язку із запровадженням підвищених вимог до суддів було підвищено рівень їх соціальних гарантій, зокрема збільшено розмір суддівської винагороди. При цьому необхідною умовою для отримання суддівської винагороди в підвищеному розмірі була необхідність проходження суддею кваліфікаційного оцінювання.

101.Суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, незалежно від причин його непроходження, суддівська винагорода виплачувалася в порядку та розмірах, які діяли до набрання чинності Законом № 1402-VIIІ.

102. Тобто право на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному Законом № 1402-VIIІ, мають судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді.

103. Водночас перебування судді в процесі кваліфікаційного оцінювання (у випадку його незавершення) не наділяє останнього правом на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному Законом № 1402-VIIІ, оскільки ще не свідчить про успішне проходження ним кваліфікаційного оцінювання.

104. Отже, відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.

105. Щодо посилання скаржників в апеляційних скаргах на порушення Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду норм процесуального права під час розгляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

106. Так, за нормами КАС України недотримання судом під час розгляду справи встановлених статтею 193 цього Кодексу строків її розгляду за умови, якщо суд по суті правильно вирішив справу, не може бути наслідком для скасування оскаржуваного рішення.

107. Водночас відсутність в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції посилання на окремі процесуальні дії, вчиненні судом, не можуть свідчити про неповноту судового рішення (врахування всіх обставин справи), оскільки відповідні процесуальні ухвали щодо оголошення перерви у зв`язку з необхідністю звернення до фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді стосовно підготовки наукового висновку наявні в матеріалах справи.

108. Також Велика Палата Верховного Суду вважає недоречними зауваження скаржників щодо відсутності в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції мотивів прийняття чи неприйняття висновків фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді, оскільки такі висновки мають консультативний характер з певних правових питань і КАС України не встановлює обов`язків суду щодо врахування таких висновків або ж наведення в судовому рішенні мотивів їх відхилення.

Висновки за результатами розгляду апеляційних скарг

109. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

110.Згідно із частиною першою статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

111. Отже, оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, то апеляційні скарги задоволенню не підлягають.

Висновки щодо розподілу судових витрат

112.Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

113.Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 241-243, 290, 308, 311, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА :

1. Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 залишити без задоволення.

2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя -доповідач Т. О. Анцупова

Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко

С. В. Бакуліна В. С. Князєв

В. В. Британчук О. Б. Прокопенко

Ю. Л. Власов В. В. Пророк

М. І. Гриців Л. І. Рогач

Д. А. Гудима В. М. Сімоненко

В. І. Данішевська О. С. Ткачук

Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич

О. С. Золотніков О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 93302481

Link to post
Share on other sites

Дорогі судді, якщо Ви хочете побачити рівність, справедливість, відсутність дискримінації, верховенство права, застосування висновку Венеційської комісії з зухвалим перекручуванням та вміння перевертати все з ніг на голову раджу прочитати цей шедевр ще старого складу Великої палати Верховного суду (без України).

В цьому випадку, на відміну від інших, суд прирівнює заробітну плату до суддівської винагороди. Ну так буває, коли це вигідно. Суд прийшов до висновку, що у Рішенні від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.

Тобто якщо для суддів Великої палати встановити не змушуючи величну суддівської винагороди необхідність перерахунку й розрахункову величину, що дорівнює нулю, то порушень не буде.

Прикриваючи свої доволі сумнівні як з точки зору права, так і з точки зору здорового глузду висновки, суд зазначив, що із запровадженням судової реформи та набранням чинності Законом № 1402-VIIІ для утвердження незалежності судової влади, зокрема, шляхом її деполітизації, для посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу було запроваджено необхідність проходження суддями кваліфікаційного оцінювання. Запровадження кваліфікаційного оцінювання суддів було зумовлене істотною метою, що полягала у відновленні довіри до судової влади в Україні. Зміни, запроваджені в судовій системі України у зв`язку з її реформуванням, були схвалені світовою спільнотою, у тому числі Венеційською комісією.

І на останок самі справедливі взірці дотримання Закону в залежності від ситуації та власних амбіцій роблять цинічний висновок, що відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.

Єдине з рішення так і не зрозуміло, в чому провина суддів, які продовжували працювати й не отримували виклик на кваліфоцінювання й відповідно передбачену законодавством винагороду.

Link to post
Share on other sites

ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Власова Ю. Л, Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С.,

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 листопада 2020 року у справі № 200/9195/19-а (провадження № 11-120заі20)

за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області (далі - ТУ ДСА України в Донецькій області), третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України в Донецькій області, про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити дії

Короткий виклад історії справи

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом, у якому просила:

- визнати протиправними дії ТУ ДСА України в Донецькій області щодо нарахування та виплати судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_1 за період з 4 грудня 2018 року по 30 червня 2019 року суддівської винагороди із застосуванням розміру посадового окладу - 15 прожиткових мінімумів;

- зобов`язати ТУ ДСА України в Донецькій області провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_1 на підставі Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 виходячи з 15 мінімальних заробітних плат з урахуванням раніше виплаченої суми.

На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII). Згідно із цим Рішенням указане положення належить застосовувати в його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

Позивачка вважала, що відповідно до зазначеного Рішення Конституційного Суду України кожен суддя, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, починаючи з 4 грудня 2018 року мав право на отримання суддівської винагороди на основі посадового окладу в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Разом з тим відповідач нараховує суддівську винагороду на підставі розміру прожиткового мінімуму, керуючись Законом України від 6 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII). ОСОБА_1 вважала такі дії ТУ ДСА України в Донецькій області дискримінаційними, оскільки і судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і судді, які його не пройшли з незалежних від них причин, однаково здійснюють правосуддя та володіють однаковим обсягом прав та обов`язків судді, отримуючи водночас різні розміри суддівської винагороди.

Окремо позивачка звертала увагу на те, що положення Закону № 1774-VIII не відповідають принципам правової визначеності та «якості закону».

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 26 липня 2019 року відкрито провадження в цій справі.

6 серпня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) надійшло подання судді Донецького окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової.

Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2019 року відкрито провадження у зразковій адміністративній справі

№ 200/9195/19-а.

Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що, нараховуючи і виплачуючи ОСОБА_1 суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року в період з грудня 2018 року до червня 2019 року, ТУ ДСА України в Донецькій області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Водночас порушень принципів недискримінації, пропорційності, «якості закону» та правової визначеності Верховний Суд не встановив.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що на час існування спірних правовідносин (з грудня 2018 року до червня 2019 року включно) пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому ТУ ДСА України в Донецькій області правомірно керувалося його положеннями. Натомість з огляду на викладене відповідач не мав правових підстав керуватися нормами законів України про Державний бюджет України на 2018, 2019 роки і застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину.

Надаючи правову оцінку доводам позивачки щодо розрахункової величини для визначення розміру посадового окладу суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, у тому числі з урахуванням висновків Конституційного Суду України, викладених у Рішенні від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що цим Рішенням Конституційного Суду України не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому Рішенні, не впливають на конституційність норм Закону № 1774-VIII, зокрема пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення».

При цьому, за висновками суду першої інстанції, встановлені чинним на час існування спірних правовідносин законодавством відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. Недосконалість здійснення процедури кваліфікаційного оцінювання щодо його оперативності (швидкості) не може автоматично означати його дискримінаційний характер як такого.

Не погодившись із таким рішенням, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 подали апеляційні скарги з тих підстав, що оскаржуване рішення прийняте Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. В апеляційних скаргах скаржники просили скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Право на апеляційне оскарження рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року скаржники пояснювали тим, що цим рішенням суд вирішив питання про їхні права й обов`язки. Скаржники зауважують, що вони є суддями, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, на розгляді у судах перебувають їхні справи з аналогічних правовідносин, а рішенням від 11 березня 2020 року, постановленим у зразковій справі, Верховний Суд установив порядок застосування норм щодо виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 .

В апеляційній скарзі скаржник зазначав, що відповідно до частини другої статті 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

ОСОБА_2 наголошував, що Законом № 2453-VI прямо встановлена безпосередня залежність розміру суддівської винагороди від мінімальної заробітної плати, а тому вона має братися за основу розрахунку посадового окладу судді.

Натомість пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII при визначенні розміру такого окладу зобов`язує брати за основу обчислення «розрахункову величину», що породжує правову колізію та, відповідно, неможливість використання цього припису.

Враховуючи викладене, скаржник вважає, що суддівська винагорода має визначатися за первинною редакцією Закону № 2453-VI на підставі прямих норм Конституції України, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям на підставі вимог пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII за своїм значенням у системі правового регулювання практично свідчить про зниження рівня незалежності суддів, що є недопустимим у силу положень частини третьої статті 22, частин першої, другої, сьомої статті 126 Конституції України та підтверджено практикою Конституційного Суду України.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3

ОСОБА_3 в апеляційній скарзі звертала увагу на помилковість висновків суду першої інстанції про те, що з прийняттям Закону № 1774-VIII змін зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина, оскільки, як вважала скаржниця, саме мінімальна заробітна плата є складовою формули визначення розміру посадового окладу і, як наслідок, суддівської винагороди.

На переконання скаржниці, також помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, на яке посилалася позивачка, обґрунтовуючи свої вимоги, не вирішувалося питання щодо розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів.

Окремо ОСОБА_3 звертала увагу й на те, що Закон № 1774-VIII не може застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки цим Законом жодні відповідні зміни до Закону № 2453-VI не вносилися. Закон № 1774-VIII не є ані спеціальним законом відносно «профільного закону», ані таким, що вносить до нього зміни, ані таким, що визначає порядок застосування останнього.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначала, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення залишив поза увагою, що запровадження нової розрахункової величини для суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання та які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів.

Також скаржниця наголошувала, що аналіз положень Закону № 1774-VIII свідчить про те, що цей Закон не є спеціальним законом з питань судоустрою та статусу суддів, а тому не може застосовуватися до спірних правовідносин.

З огляду на зазначене ОСОБА_1 вважала, що суд першої інстанції, надаючи перевагу Закону № 1774-VIII в обчисленні винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, беручи до уваги змінений підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати, наводячи приклади для розрахунку розміру плати для надання адміністративних послуг у колективних договорах та угодах усіх рівнів, не врахував приписів частини першої статті 133 Закону № 2453-VI про те, що суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативними актами.

Доводи апеляційних скарг ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

Скаржники у своїх апеляційних скаргах (усі три скарги є ідентичними за формою та змістом) зазначали, що оскаржуване рішення суду першої інстанції постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до невідповідності висновків, викладених у цьому рішенні, обставинам справи. Зокрема, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року містить помилковий висновок про те, що Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, на яке посилалася позивачка, не вирішувалося питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому Рішенні, не впливають на конституційність Закону № 1774-VIII, зокрема пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення».

Скаржники наголошували, що і Конституція України, і чинне спеціальне законодавство, що регулює правовідносини щодо обчислення та виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, містять імперативний припис щодо вичерпного переліку джерел, які мають регулювати ці відносини. Закон № 1774-VIII не є законом про судоустрій, він не може регулювати відносини щодо визначення та розрахунку розміру суддівської винагороди.

З огляду на це скаржники зауважили, що застосування до спірних правовідносин положень пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII є порушенням їх гарантованого Конституцією та законами України права на належне матеріальне забезпечення, розмір якого прямо визначений Законом № 2453-VI.

Скаржники наголошували, що очікуваний розмір суддівської винагороди, гарантований державою в первинній редакції Закону № 2453-VI, є правомірним «законним» очікуванням у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Перший протокол, Конвенція відповідно).

Окремо скаржники зазначали, що, відмовляючи позивачці в задоволенні позову, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду порушив її право на розгляд справи справедливим судом у дусі змагальності з дотриманням права на ефективний юридичний захист.

Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого.

Упродовж 2018-2019 років суддівська винагорода ОСОБА_1 обчислювалась виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 1 січня відповідного календарного року. З прийняттям Закону № 1774-VIII та змінами підходу обчислення виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, у грошовому вираженні розмір суддівської винагороди позивачки не зменшився (станом на 1 січня 2016 року він дорівнював 20 670 грн, а з 1 січня 2017 року - 24 000 грн).

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у цій справі спірним є питання правильності розрахунку ТУ ДСА України в Донецькій області суддівської винагороди позивачки, проведеного після набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018. На думку ОСОБА_1 , винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, а не виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року.

Водночас, як свідчить зміст зазначеного Рішення Конституційного Суду України, визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI, Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного Закону щодо розміру посадового окладу, унаслідок яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у вигляді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю зокрема, так і на судову владу загалом. У зв`язку із цим у Рішенні від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.

Тож унаслідок прийняття Конституційним Судом України Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим Рішенням законної сили, оскільки величина посадового окладу змінилася з 10 на 15 мінімальних заробітних плат.

Однак 6 грудня 2016 року був прийнятий Закон № 1774-VIII, який набрав чинності з 1 січня 2017 року та установив, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

Законом № 1402-VIIІ у редакції Закону № 1774-VIII (який був чинний та не визнаний неконституційним на момент виникнення спірних правовідносин) визначено базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, цим Законом вносилися зміни до низки законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

Отже, таким приписом законодавець заборонив застосовувати розмір мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, у тому числі й суддів.

Водночас пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII законодавець передбачив, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року.

З прийняттям Закону № 1774-VIII в Україні було змінено підхід щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини не лише при визначенні посадових окладів, а й щодо розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що аналіз такого правового регулювання дає підстави зробити висновок про те, що законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати; по-друге, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів усіх суддів застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.

У межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого статтею 8 Закону України «Про оплату праці», прийнято Закон № 1774-VIIІ, яким установлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме шляхом застосування як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати.

Перехід на нову розрахункову величину - неоподатковуваний мінімум доходів громадян замість мінімальної заробітної плати фактично не знизив рівень суддівської винагороди для суддів, що її отримували за Законом № 2453-VI. На момент набрання чинності Законом № 1774-VIIІ суддівська винагорода на підставі положень Закону № 1402-VIII ще не виплачувалася.

Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміна розрахункової величини, яка використовується для визначення розміру суддівської винагороди і яка призвела до фактичного зменшення винагороди, що вже реально виплачується суддям у грошовому вираженні, є недопустимою, оскільки безпосередньо впливає на гарантії незалежності суддів.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що розмір суддівської винагороди має обчислюватися із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати, оскільки Закон № 1774-VIII, який передбачає такий порядок розрахунків, прийнятий у часі пізніше від Законів

№ 2453-VI та № 1402-VIII, і фактично такий перехід на іншу розрахункову величину не призвів до зменшення розміру суддівської винагороди у грошовому вираженні.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

Розглядаючи справу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а також позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, проте з таким висновком не погоджуємося з огляду на таке.

Україна є правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, закони приймаються на її основі і повинні відповідати їй (стаття 1, частини перша, друга статті 8 Основного Закону України).

Відповідно до Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 6, частина друга статті 19).

Згідно із Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються судом; правосуддя здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках народні засідателі і присяжні; виключно законами України визначається статус суддів (частина перша статті 55, пункт 14 частини першої статті 92, частина перша статті 127).

Право кожного на судовий захист є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, захисту їх від порушень і протиправних посягань.

За частиною першою статті 126 Основного Закону України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Згідно з вимогами частини другої статті 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії (частини друга, третя статті 8 Основного Закону України).

Незалежність як складова конституційного статусу суддів гарантується Конституцією України і забезпечується, зокрема, особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади, забороною впливу на них у будь-який спосіб, захистом професійних інтересів суддів, підкоренням судді лише закону при здійсненні правосуддя, державним фінансуванням та належними умовами для функціонування судів і діяльності суддів шляхом визначення у Державному бюджеті України окремо видатків на утримання судів, притягненням винних осіб до юридичної відповідальності за неповагу до суду і судді, здійсненням суддівського самоврядування.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід`ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов`язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені в базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України засадами складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя (рішення: від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справах щодо пільг, компенсацій і гарантій, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу, від 11 жовтня 2005 року

№ 8-рп/2005 у справі про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007 у справі про гарантії незалежності суддів, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 у справі щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 у справі щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016 у справі щодо щомісячного довічного грошового утримання судді).

Право на справедливий суд в Україні з часу проголошення її незалежності забезпечувалося шляхом розвитку принципу незалежності суддів у законах України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів», від 7 лютого 2002 року № 3018-III «Про судоустрій України» та Законі № 2453-VI, у яких послідовно закріплювалися самостійність суддів, свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до внутрішнього переконання суддів та їх належне матеріальне забезпечення.

Гарантії незалежності суддів установлено у статті 48 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII та Закону № 1402-VIII, зі змісту яких вбачається, що однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

Вважаємо за необхідне наголосити, що положення законів № 2453-VI та № 1402-VIII щодо належного матеріального та соціального забезпечення суддів повинні відображати положення Конституції України та міжнародних актів щодо незалежності суддів, бути спрямованими на забезпечення здійснення справедливого правосуддя та стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів.

Крім того, відповідно до Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов`язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку із посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (пункт 6.4).

Як зазначається у рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року № (94)12 та 17 листопада 2010 року № (2010)12, кожна держава має забезпечити відповідність статусу і винагороди суддів гідності їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе; суддівська винагорода має бути достатньою, щоб захистити суддів від дії стимулів, через які можна впливати на судові рішення; мають існувати гарантії виплат у зв`язку з відставкою суддів, які повинні відповідати попередньому рівню оплати праці суддів.

Таким чином, конституційний статус суддів передбачає їхнє належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя.

Вважаємо за необхідне наголосити, що Законом № 2453-VІ прямо встановлена безпосередня залежність розміру суддівської винагороди від мінімальної заробітної плати, а тому саме вона має братися за основу розрахунку посадового окладу судді.

Натомість пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ при визначенні розміру такого окладу зобов`язує брати за основу обчислення «розрахункову величину», що породжує правову колізію та, відповідно, неможливість використання цього припису. Так, якщо йдеться про «розрахункову величину» як самостійну категорію, що визначає масштаб, до якого застосовується десятикратне збільшення, то це безпосередньо протирічить вимогам Закону № 2453-VІ, де як такий має застосовуватись розмір мінімальної заробітної плати. Якщо ж йдеться про «розрахункову величину мінімальної заробітної плати», то її так само не можна застосовувати, оскільки в Законі № 2453-VІ йдеться саме про мінімальну заробітну плату, а не про якусь її розрахункову величину.

Частиною першою статті 135 Закону № 1402-VІІІ закріплено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 133 Закону № 2453-VІ.

Таким чином, і Конституція України, і чинне спеціальне законодавство, що врегульовує правовідносини щодо обрахунку та виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, містять імперативний припис щодо вичерпного переліку джерел, які мають регулювати ці відносини, зокрема й закон про судоустрій.

На нашу думку, на законодавчому рівні наявна пряма вказівка на відповідний закон, предметом регулювання якого є суддівська винагорода та чітка заборона щодо втручання в регулювання цих відносин іншими «нормативно-правовими актами». А оскільки розділ ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII не є законом про судоустрій, вони не можуть регулювати відносини щодо визначення та розрахунку розміру суддівської винагороди, бо це буде не лише невиконанням вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а й приписів Основного Закону України.

Необхідно зауважити, що визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Однією з таких базових гарантій є надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення - суддівської винагороди. Гарантії незалежності суддів не можуть бути звужені чи скасовані під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних.

Особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя.

Особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються Конституцією України і законами, що виключає в процесі його конкретизації та розвитку обмеження законодавчо встановлених гарантій статусу судді або зниження їх рівня.

Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом.

На наше переконання, суддівська винагорода має визначатися за первинною редакцією Закону № 2453-VІ на підставі прямих норм Конституції України, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям на підставі вимог пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII за своїм значенням у системі правового регулювання означає зниження рівня незалежності суддів, що є недопустимим у силу положень частини третьої статті 22, частин першої, другої, сьомої статті 126 Конституції України та підтверджено практикою Конституційного Суду України.

Крім того, інша пряма норма Конституції України, а саме стаття 41 Конституції, узгоджується зі статтею 1 Першого протоколу, яку можна застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у тому числі права судді на отримання вихідної допомоги у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною права власності.

Правомірні очікування виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала всі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (частини перша статті 1 Першого протоколу).

У той же час позбавлення суддів права на отримання суддівської винагороди у розмірі, прямо визначеному первинною редакцією Закону № 2453-VI, з огляду на зазначені вище міркування не відповідає жодному із цих критеріїв.

Слід констатувати, що з правом судді на своєчасну виплату суддівської винагороди пов`язані його права на відставку; отримання вихідної допомоги судді; обчислення суддівського стажу; вирішення житлових проблем, медичного обслуговування суддів та членів їх сімей; порядок соціального захисту суддів, які мають матеріальний характер, а отже, порушення зазначених прав та непередбачуване втручання в права суддів з боку держави одночасно є недотриманням статті 1 Першого протоколу та статті 41 Конституції України.

Таким чином, працюючи на посаді судді після прийняття первинної редакції Закону № 2453-VІ, яка передбачає, що посадовий оклад судді місцевого суду починаючи з 1 січня 2015 року встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, ОСОБА_1 мала законні правомірні очікування отримати задекларовану державою суддівську винагороду як одним із елементів гарантії незалежності суддів.

На нашу думку, наведені норми Конституції України, Конвенції, практики Європейського суду з прав людини свідчать про протиправність позбавлення суддів права на отримання суддівської винагороди в раніше встановленому розмірі згідно з вимогами пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ, без врахування прав, визначених положеннями статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу, оскільки позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права судді на мирне володіння своїм майном.

Отже, очікуваний розмір суддівської винагороди, що гарантований державою у первинній редакції статті Закону № 2453-VІ, є правомірним «законним» очікуванням в розумінні статті 1 Першого протоколу.

Тривалість існування законодавчої норми щодо права судді на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному первинною редакцію Закону № 2453-VІ, виникнення цього права у суддів під час дії цієї норми закону та подальше зменшення такої винагороди без будь-яких альтернатив на підставі норм пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII свідчать про невідповідність такого втручання держави у права особи критеріям пропорційності, правової визначеності та про недотримання державою справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і набутими відповідно до закону правами особи.

Зазначене вище, в контексті вимог принципу верховенства права, дає підстави для висновку, що положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII не можуть вважатися підставою для позбавлення суддів, зокрема і ОСОБА_1 , права на отримання такої суддівської винагороди в розмірі, визначеному первинною редакцію Закону № 2453-VІ (з урахуванням вимог Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018), як елемента забезпечення реального функціонування принципу незалежності суддів, а отже, не повинні застосовуватись.

Крім того, вважаємо необхідним зазначити, що запроваджене вказаними положеннями Закону № 1774-VIII правове регулювання визначення посадових окладів фактично призвело до зменшення посадових окладів суддів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, понад у 2 рази, а отже, і до суттєвого зменшення розміру матеріального забезпечення таких суддів.

Водночас, на нашу думку, помилковим є підхід більшості суддів Великої Палати Верховного Суду до складання таблиць у судовому рішенні та проведення порівняльного аналізу отримання суддівської винагороди між суддями, що пройшли кваліфікаційне оцінювання, та тими суддями, які його не пройшли з незалежних від них причин.

За таких обставин необхідно було б провести дослідження та з`ясування ситуації щодо всіх суддів системи судоустрою України щодо відмінностей у грошовому утриманні, встановити кількість суддів по роках і на час ухвалення рішення Великою Палатою Верховного Суду та проходження ними кваліфікаційного оцінювання з тим, щоб мати об`єктивну інформацію у питаннях відмінностей в отриманні грошового утримання (адже може бути так, що суддів, які кваліфікаційне оцінювання не пройшли, значно більше ніж тих, хто таке оцінювання пройшов).

Тому, на наше переконання, при розгляді зразкової справи за позовом ОСОБА_1 необхідно було застосувати положення статей 8, 22, 126, 130 Конституції України, адже вони визначають засадничі підходи до забезпечення незалежності і недоторканності всіх суддів, зокрема і щодо належного матеріального забезпечення.

Крім того, вважаємо за необхідне зазначити, що захищеність суддів на рівні Конституції України є найважливішою гарантією незалежності судової влади, про що також зазначено у пункті 3.1 Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018.

Слід констатувати, що у провадженні Конституційного Суду України знаходилася справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо невідповідності (неконституційності) Конституції України, зокрема, пунктів 22 та 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ, які стосувалися відмінностей у грошовому утриманні суддів залежно від проходження кваліфікаційного оцінювання.

Разом з тим Конституційний Суд України у справі № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року закрив конституційне провадження у зазначеній частині у зв`язку з тим, що підпунктом 16 (який набрав чинності з 1 січня 2020 року) пункту 1 розділу 1 Закону України від 16 жовтня 2019 року № 193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ виключені.

З викладеного також можна зробити висновок про те, що законодавець ухваленням відповідних змін до Закону № 1402-VІІІ констатував наявність різних (неоднакових) підходів щодо призначення грошового утримання суддів залежно від проходження кваліфікаційного оцінювання. Водночас, на нашу думку, у цій зразковій справі за позовом ОСОБА_1 суду необхідно було захистити порушене право позивачки, а відтак і інших суддів системи судоустрою України, з часу ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018.

Так, відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На наше переконання, обставини цієї справи вимагали як від суду першої інстанції, так і від Великої Палати Верховного Суду не тільки надати оцінку дотриманню відповідачем формальної процедури відмови ОСОБА_1 у праві на отримання належного грошового утримання відповідно до Закону № 2453-VІ після ухвалення рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, але й дослідити дотримання принципів верховенства права, правової визначеності і передбачуваності законодавчої політики, встановлення менш сприятливих умов надання матеріального і соціального забезпечення суддям залежно від проходження кваліфікаційного оцінювання, що за своїм значенням у системі правового регулювання означає звуження змісту та обсягу існуючих прав і відповідно до вимог статті 22 Конституції України є недопустимим.

На нашу думку, відповідно до статті 7 КАС, розглядаючи зразкову справу за позовом ОСОБА_1 , суди повинні були застосувати норми Конституції України як норми прямої дії.

При цьому додатково вважаємо за необхідне наголосити, що Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року у справі № 2-р/2020 визнано неконституційним пункт 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, яким було передбачено, що право на отримання щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.

Крім того, Конституційний Суд України у Рішенні від 11 березня 2020 року № 4-р/2020, послідовно підтверджуючи та вказуючи на конституційні гарантії незалежності суддів, зокрема і щодо належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, у мотивувальній частині рішення констатував, що проаналізовані Судом відповідні положення Конституції України, дали підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.

Підсумовуючи, вважаємо за необхідне вказати, що забезпечення державою належної оплати праці судді є запорукою дотримання гарантій права особи на розгляд справи незалежним і безстороннім судом та збереження справедливого балансу між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права особи.

Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Такими гарантіями є надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення, зокрема суддівської винагороди. Важливою є і послідовність дій законодавця, особливо з огляду на сферу суспільних відносин, у якій може проявлятись непослідовність.

На наше переконання, різниця у правах суддів залежно від проходження ними кваліфікаційного оцінювання порушувала статус суддів та гарантії їх незалежності.

Висновки

Ураховуючи наведене, ми не погоджуємось із рішенням Великої Палати Верховного Суду про залишення апеляційних скарг ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 без задоволення, оскільки вважаємо, що рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року у зразковій справі за позовом ОСОБА_1 підлягало скасуванню з ухваленням власного рішення Великою Палатою Верховного Суду про задоволення позовних вимог.

Судді Великої Палати

Верховного Суду О. Б. Прокопенко

В. В. Британчук

Ю. Л. Власов

М. І. Гриців

Ж. М. Єленіна

В. С. Князєв

Джерело: ЄДРСР 93336754

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 грудня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 752/17832/14-ц
      Провадження № 14-538цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М.,
      Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку письмового позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про відшкодування майнової та моральної шкоди
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року, ухвалене суддею
      Новаком А. В.,і рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року, ухвалене у складі колегії суддів Волошиної В. М., Котули Л. Г., Слюсар Т. А., та за касаційною скаргою Служби безпеки України на рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року, ухвалене у складі колегії суддів Волошиної В. М., Котули Л. Г., Слюсар Т. А., та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до Служби безпеки України (далі - СБУ) в особі Головного слідчого управління СБУ (далі - ГСУ СБУ), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), треті особи: Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» (далі - АТ «УКРКАРТ»), Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - АБ «Укргазбанк»), про стягнення майнової та моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства.
      2. Позовна заява мотивована тим, що 05 жовтня 2011 року стосовно позивача була порушена кримінальна справа, її матеріали були направлені для організації подальших слідчих дій до ГСУ СБУ. 06 жовтня 2011 року ОСОБА_1 був затриманий працівниками СБУ, старшим слідчим органів внутрішніх справ 4 відділу Першого управління ГСУ СБУ була винесена постанова про накладення арешту на все рухоме та нерухоме майно позивача, позивачу обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
      3. 05 квітня 2012 року на підставі рішення Апеляційного суду міста Києва позивачу був змінений запобіжний захід у вигляді взяття під варту на заставу з внесенням коштів у розмірі 5 000 000,00 грн.
      4. Постановою про відмову від підтримання обвинувачення в суді від 22 травня 2014 року прокурор відмовився від обвинувачення ОСОБА_1 за відсутності в його діях складу злочину. Постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2015 року провадження у кримінальній справі стосовно позивача було закрите у зв`язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення.
      5. Позивач вважає, що у зв`язку з незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності та незаконним взяттям під варту є всі правові підстави для стягнення на його користь майнової та моральної шкоди.
      6. З урахуванням збільшеного розміру позовних вимог позивач просив стягнути на його користь за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду, яку він оцінює у розмірі 14 991 537,60 грн, шляхом безспірного списання з ДКСУ.
      7. Також позивач просив стягнути на його користь за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальну шкоду в сумі 17 810 455,52 грн шляхом безспірного списання з ДКСУ, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що внаслідок незаконних дій органів досудового слідства він втратив впливову посаду та щомісячний заробіток у розмірі 25 000,00 грн, що за період з 05 жовтня 2011 року по 23 травня 2014 року (32 місяці) загалом складає 800 000,00 грн, а з урахуванням індексу інфляції та 3% річних (частина друга статті 625 Цивільного кодексу (далі - ЦК України) - 1 349 916,53 грн. У зв`язку з неповернення йому застави в розмірі 5 000 000,00 грн просив стягнути грошову заставу з урахуванням валютних втрат, що становить суму 11 883 750,08 грн, а також 4 576 788,91 грн у вигляді індексу інфляції та 3 % річних (частина друга статті 625 ЦК України) на суму боргу.
      8. Загальну шкоду (матеріальну та моральну), спричинену йому незаконними діями органу досудового слідства, позивач після уточнення позовних вимог оцінив у 32 801 993,12 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      9. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року позов задоволений частково: на користь ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з ДКСУ стягнуте відшкодування моральної шкоди в сумі 250 000,00 грн, у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      10. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в силу факту перебування позивача під слідством, а також його перебування в умовах ізоляції тривалий термін позивачу завдана моральна шкода, яку слід відшкодувати на підставі статті 1167 ЦК України та норм Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон про відшкодування шкоди), з урахуванням обставин справи, характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач.
      11. Відмовляючи в частині вимог позивача про стягнення грошової застави з урахуванням валютних втрат, індексу інфляції та 3 % річних, суд першої інстанції виходив з того, що питання про повернення застави регулюється нормами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). У разі наявності ознак дії чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо недотримання процедури повернення відповідних коштів оскарження їх дій та/або бездіяльності відбувається у визначеному законом порядку. Відмовляючи в частині вимог про стягнення заробітної плати з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних, суд першої інстанції виходив з недоведеності позову в цій частині.
      12. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року скасоване, позов у частині вимог про відшкодування моральної шкоди задоволений частково - стягнуто з ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 у сумі 150 000,00 грн, провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди в сумі 17 810 455,52 грн закрите.
      13. Судове рішення апеляційного суду в частині закриття провадження у справі мотивоване тим, що відповідні вимоги позивача не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Їх розгляд належить до компетенції органів досудового розслідування та має здійснюватися в порядку, встановленому КПК України.
      Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог
      14. 23 грудня 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення у справі - про задоволення позову.
      15. Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у частині позовних вимог щодо стягнення на користь ОСОБА_1 майнової шкоди в сумі 17 810 455,52 грн, а суд апеляційної інстанції необґрунтовано закрив провадження в частині цих позовних вимог. Крім того, скаржник не погоджується з визначеною судами попередніх інстанцій сумою моральної шкоди, оскільки, на його думку, її визначено без урахування всіх обставин та доказів у справі.
      16. 23 грудня 2016 року СБУ подала до ВССУ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій, просила скасувати це судове рішення та ухвалити нове рішення у справі - про відмову в задоволенні позову.
      17. Касаційна скарга мотивована тим, що основні процесуальні дії стосовно позивача у відповідному кримінальному провадженні здійснювались прокуратурою, а не СБУ. Однак апеляційний суд не звернув на це уваги та не залучив органи прокуратури для участі в цій справі. На думку СБУ, позивач не довів незаконність дій СБУ, а також необхідність відшкодування моральної шкоди у відповідній сумі.
      Позиція учасників справи, викладена в запереченнях на касаційні скарги
      18. У січні 2017 року на адресу касаційного суду надійшло заперечення СБУ на касаційну скаргу позивача, у якому відповідач просить відмовити в задоволенні касаційної скарги та ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог.
      19. У лютому 2017 від ОСОБА_1 на адресу суду надійшло заперечення на касаційну скаргу СБУ. В запереченні зазначено, що доводи відповідача є необґрунтованими, а касаційна скарга СБУ такою, що не підлягає задоволенню.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      20. Ухвалою ВССУ від 28 грудня 2016 року, крім іншого, відкрите касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою ВССУ від 18 січня 2017 року відкрите касаційне провадження у справі за касаційною скаргою СБУ.
      21. 06 лютого 2018 року справа передана до Верховного Суду на виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України).
      22. 11 вересня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності в касаційній скарзі доводів, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України. Згідно із цією частиною справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      23. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року справа прийнята до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      24. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
      25. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      26. Як установлено судами попередніх інстанцій, 05 жовтня 2011 року щодо ОСОБА_1 була порушена кримінальна справа за ознаками складу злочину, передбаченого частиною п`ятою статті 27 і частиною п`ятою статті 191, частинами другою, третьою статті 27, частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України (далі - КК України), підслідність злочину визначена за слідчими ГСУ СБУ, яким доручено провадження досудового слідства в цій справі.
      27. 06 жовтня 2011 року ОСОБА_1 був затриманий як підозрюваний на підставі пункту 2 частини першої статті 106 Кримінального процесуального кодексу України, затвердженого Законом УРСР від 28 грудня 1960 року (далі - КПК України 1960 року), і в подальшому йому обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
      28. 05 квітня 2012 року на підставі постанови Апеляційного суду міста Києва ОСОБА_1 був змінений запобіжний захід на заставу та визначено розмір такої в сумі 5 000 000,00 грн.
      29. Таким чином, ОСОБА_1 перебував під вартою починаючи з 06 жовтня 2011 року по 05 квітня 2012 року, що складає 182 доби.
      30. 22 травня 2014 року прокурором Прокуратури Голосіївського району м. Києва була винесена постанова про відмову від підтримання обвинувачення, пред`явленого ОСОБА_1 , за відсутністю складу злочину.
      31. У зв`язку з відмовою прокурора від державного обвинувачення постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року провадження в кримінальній справі за обвинуваченням ОСОБА_1 закрите.
      32. Отже, ОСОБА_1 перебував під слідством та судом з 05 жовтня 2011 року по 23 травня 2014 року, тобто 31 повний місяць.
      33. З метою захисту своїх порушених прав, посилаючись на статті 1167, 1176 ЦК України, Закон про відшкодування шкоди, позивач просив відшкодувати йому майнову та моральну шкоду у зв`язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності.
      34. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
      35. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      36. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      37. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      38. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      39. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      40. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
      41. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
      42. Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
      43. Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону про відшкодування шкоди (стаття 1 зазначеного Закону).
      44. Частиною другою статті 1 Закону про відшкодування шкоди встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
      45. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону про відшкодування шкоди право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутності у діянні складу кримінального правопорушення або невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпання можливостей їх отримати.
      46. Згідно з пунктом 5 статті 3 Закону про відшкодування шкоди в наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягає відшкодуванню моральна шкода.
      47. Тобто чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування моральної шкоди.
      48. На день розгляду справи єдиним таким законом є Закон про відшкодування шкоди, сфера дії якого поширюється, в тому числі, й на осіб, стосовно яких закрите кримінальне провадження у зв`язку з відмовою від підтримання державного обвинувачення.
      49. Відповідно до частини першої статті 4 Закону про відшкодування шкоди відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету.
      50. Статтею 11 Закону про відшкодування шкоди встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов`язані роз`яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди.
      51. За змістом положень частини першої статті 12 Закону про відшкодування шкоди розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пункті 1 статті 3 цього Закону (тобто заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій), залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції.
      52. Частиною другою зазначеної статті встановлено, що у разі незгоди з прийнятою постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
      53. Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41 затверджене Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» (далі - Положення), пунктом 6 якого встановлено, зокрема, що відповідний орган одночасно з повідомленням про закриття справи в стадії дізнання і попереднього слідства направляє громадянинові повідомлення, в якому роз`яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав.
      54. Згідно з пунктами 11, 12 Положення для визначення розміру заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може, зокрема, звернутися при закритті провадження в справі органами дізнання або слідства Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури і СБУ - відповідно до цих органів.
      55. У місячний термін з дня звернення громадянина один з органів, перелічених в пункті 11 Положення, залежно від того, хто з них здійснював слідчі дії або розглядав справу, витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону про відшкодування шкоди ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду в порядку, встановленому для розгляду скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян.
      56. Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
      57. Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 КПК України).
      58. У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним з яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не підтвердилися.
      У чинному КПК України це право закріплене вперше.
      59. Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою «Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов», згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.
      60. Отже, внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, що підтверджується закриттям кримінального провадження у зв`язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону про відшкодування шкоди.
      61. Відтак не ґрунтуються на вимогах закону доводи касаційної скарги представника СБУ про те, що позивачем не доведено незаконності дій з боку СБУ, причинного зв`язку між завданою моральною шкодою і діями слідчого ГСУ СБУ, оскільки правилами статті 1176 ЦК України, Закону про відшкодування шкоди визначені спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органами досудового розслідування, прокуратури або суду. Такі підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу завдавачів шкоди та особливим способом завданої шкоди.
      62. Сукупність зазначених умов є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Так, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду (частина друга статті 1 Закону про відшкодування шкоди). Право на відшкодування шкоди в розмірах і порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках, зокрема: закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати (стаття 2 Закону про відшкодування шкоди).
      63. Обов`язок роз`яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди в разі закриття провадження у справі покладається на орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з постановою про закриття кримінального провадження. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав.
      64. Відсутність такого роз`яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом.
      65. Законом установлено, що визначення розміру відшкодування шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок незаконних дій, у разі закриття кримінального провадження здійснює суд, про що постановляє відповідну ухвалу. Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу в першій інстанції. Таким судом у справі, що розглядається, є Голосіївський районний суд міста Києва.
      66. Матеріали справи не містять відомостей про виконання щодо ОСОБА_1 передбаченого статтею 11 Закону про відшкодування шкоди обов`язку роз`яснення порядку поновлення його порушених прав та встановленого пунктами 6, 11, 12 Положення порядку повідомлення про звернення за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Однак зазначені обставини не є підставою для відмови судом у захисті його порушеного права.
      67. Оскільки Закон про відшкодування шкоди не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою.
      68. З аналізу положень статті 12 Закону про відшкодування шкоди вбачається, що саме суд, який закрив кримінальне провадження, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства.
      69. Суди встановили, що за захистом свого порушеного права ОСОБА_1 звернувся у порядку цивільного судочинства до Голосіївського районного суду міста Києва, який постановив закрити провадження у справі у зв`язку з відмовою від обвинувачення, з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
      70. За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами матеріального права, Апеляційний суд міста Києва помилково вважав наявними правові підстави для закриття провадження у справі в частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не звернувши достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а також наявність порушеного права позивача, встановленого законом, на звернення до суду за захистом такого права та права на відшкодування шкоди.
      71. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, зокрема представляти державу в суді (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункт 6.22); від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункт 4.20); від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 33), від 26 червня 2019 року у справі 587/430/16-ц (пункт 26), від 18 грудня 2019 року у справі 688/2479/16-ц (пункт 22), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35)). У справах про відшкодування шкоди державою остання бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого заподіяно шкоду.
      Хоча наявність такого органу для того, щоби заявити відповідний позов до Держави України, не є обов`язковою (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 30)). Участь у вказаних справах Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не є необхідною (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 44), від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (пункт 64), від 11 листопада 2020 року у справі № 9901/845/18 (пункт 38), від 9 грудня 2020 року у справі № 9901/613/18 (пункт 79)).
      72. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      73. Оскільки у справі, що розглядається, апеляційним судом постановлено незаконне рішення, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, та враховуючи, що судом допущені порушення норм матеріального та процесуального права, то Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати судове рішення апеляційної інстанції про закриття провадження у справі у частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди та направити справу в цій частині до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      74. При цьому суду необхідно вчинити відповідні процесуальні дії з визначення розміру завданої позивачу майнової шкоди, тобто необхідно установити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а згідно з нормами чинного ЦПК України Верховний Суд не має таких повноважень, тому на цій стадії перегляду справи позбавлений процесуальної можливості ухвалити рішення у справі, про що просить у касаційній скарзі позивач.
      75. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
      76. Аналогічне положення міститься й у статті 2 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
      77. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Аналогічне положення міститься й у статті 5 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.
      78. Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57 - 60, 131 - 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 - 215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), визначають обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.
      79. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
      80. Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      81. Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
      82. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:
      1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;
      2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;
      3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
      4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
      83. Згідно з пунктом 1 статті 1, пунктом 5 статті 3 Закону про відшкодування шкоди підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, наведених у статті 1 цього Закону,громадянинові відшкодовується моральна шкода.
      84. Відповідно до частин другої, третьої статті 13 цього Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
      85. Статтею 4 Закону про відшкодування шкоди визначено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
      86. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
      87. Суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що на підставі положень Закону про відшкодування шкоди ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди, яку необхідно визначати виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом починаючи із часу пред`явлення обвинувачення до закриття провадження в кримінальній справі постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року (з 05 жовтня 2011 року по 23 травня 2014 року, тобто 31 повний місяць).
      88. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.
      89. Суди визначили мінімальний розмір моральної шкоди виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом за кожен місяць перебування під слідством та судом, а саме станом на 2016 рік. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом.
      90. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
      91. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що перебування позивача під слідством, а також в умовах ізоляції тривалий термін часу порушило його звичний уклад життя, позбавило можливості реалізації своїх звичок і бажань, вимагало від нього додаткових зусиль для організації життя та погіршило відносини з оточуючими людьми і відношення останніх до його особистості, чим ОСОБА_1 завдано моральної шкоди, що становить підставу її відшкодування за статтею 1167 ЦК України та нормами Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», з урахуванням обставин справи, характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач.
      92. При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції врахував глибину фізичних та душевних страждань, завданих ОСОБА_1 , наявність перешкод у реалізації своїх життєвих планів, а також вимоги розумності та справедливості й дійшов обґрунтованого висновку про відшкодування моральної шкоди частково у розмірі 250 000, 00 грн.
      93. Висновок місцевого суду щодо визначеного судом розміру моральної шкоди є правильним, законним та обґрунтованим. Суд правильно керувався засадами розумності, виваженості та справедливості й тим, що тривалим безпідставним утриманням під вартою, негативними наслідками, які продовжувалися після закриття кримінального провадження стосовно нього,позивачу завдано моральної шкоди, яка полягає в тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, зусиллях, необхідних для відновлення попереднього стану.
      94. Обставини справи в цій частині встановлені судом першої інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто місцевий суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
      95. Відповідно до статей 303, 304 ЦПК України в редакції, чинній на час вирішення спору, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      96. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
      97. Зменшуючи розмір морального відшкодування, встановлений судом першої інстанції, до 150 000, 00 грн, апеляційний суд дійшов висновку про те, що такий розмір відшкодування є достатнім для розумного задоволення потреб позивача.
      98. При цьому апеляційний суд не зазначив, які нові докази, протилежні висновкам місцевого суду, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами, зумовлюють необхідність зменшення встановленого судом першої інстанції відшкодування моральної шкоди.
      99. Переоцінивши докази, які були оцінені місцевим судом з дотриманням вимог процесуального законодавства, суд апеляційної інстанції не зазначив в оскаржуваному судовому рішенні, які порушення норм процесуального права були допущені судом першої інстанції і в чому полягають ці порушення, які норми матеріального права були неправильно застосовані і в чому полягає таке неправильне застосування, тобто не встановив і не навів правових підстав для скасування рішення.
      100. Рішення місцевого суду у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної відповідає нормам матеріального та процесуального права, принципам і завданням цивільного судочинства, вимогам статей 213, 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) щодо законності й обґрунтованості.
      101. Безпідставно змінивши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору в цій частині позовних вимог, не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам, обставинам справи.
      102. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України, рішення апеляційного суду необхідно скасувати і залишити в силі рішення місцевого суду у частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.
      103. Відмовляючи в частині вимог позивача про стягнення грошової застави з урахуванням валютних втрат, індексу інфляції та 3 % річних, суд першої інстанції виходив з того, що питання про повернення застави регулюється нормами КПК України. З такими висновками погодився апеляційний суд та прийняв процесуальне рішення про закриття провадження у справі в цій частині. У разі наявності ознак дії чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо недотримання процедури повернення відповідних коштів оскарження їх дій та/або бездіяльності відбувається у визначеному законом порядку.
      104. За змістом статті 154-1 КПК України 1960 року питання про повернення застави заставодавцю вирішується під час дізнання, досудового слідства в судовому засіданні суддею за клопотанням заставодавця, а після надходження справи до суду - судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень.
      105. Пунктом 10 розділу XI КПК України передбачено, що кримінальні справи, які на день набрання чинності цим Кодексом не направлені до суду з обвинувальним висновком, постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, розслідуються, надсилаються до суду та розглядаються судами першої, апеляційної, касаційної інстанцій згідно з положеннями цього Кодексу.
      106. Відповідно до пункту 11 статті 182 КПК України застава, що не була звернена в дохід держави, повертається підозрюваному, обвинуваченому, заставодавцю після припинення дії цього запобіжного заходу. При цьому застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, може бути повністю або частково звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень. Застава, внесена заставодавцем, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень тільки за його згодою.
      107. Статтею 203 КПК України визначено, що ухвала про застосування запобіжного заходу припиняє свою дію після закінчення строку дії ухвали про обрання запобіжного заходу, ухвалення виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому цим Кодексом.
      108. Отже, що стосується вимог позивача в частині повернення коштів, внесених як застава, то суд обґрунтовано у своєму рішенні зазначив про те, що кошти, внесені 09 квітня 2012 року як застава за ОСОБА_1 , підлягають поверненню повністю або частково у випадках, передбачених КПК України.
      109. Правовідносини щодо застави в межах кримінального провадження регулюються, зокрема, главою 18 «Запобіжні заходи, затримання особи» КПК України. Питання, які стосуються застави, застосованої як запобіжний захід у межах кримінального провадження, є кримінально-процесуальними правовідносинами і повинні вирішуватися в порядку кримінального судочинства. Відповідний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 807/295/18 (провадження № 11-184апп19).
      110. Оскільки не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відмовляє у відкритті провадження у справі в частині вимог, які не належать до цивільної юрисдикції. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано закрив провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами кримінального судочинства.
      111. Крім того, постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року про закриття провадження у кримінальній справі за обвинуваченням ОСОБА_1 скасований після вступу постанови в законну силузапобіжний захід, застосований до позивача, у вигляді застави у розмірі 5 000 000,00 (п`яти мільйонів) грн. Суд постановив після вступу постанови в законну силу повернути ОСОБА_2 3 100 000,00 (три мільйони сто тисяч) грн, внесених ним 09 квітня 2012 року як заставу за ОСОБА_1 , та повернути ОСОБА_3 1 900 000,00 (один мільйон дев`ятсот тисяч) грн, внесених ним 09 квітня 2012 року як заставу за ОСОБА_1 .
      112. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень зазначену постанову позивач не оскаржував, зокрема, в частині вирішення питання про повернення застави. Таким чином, питання повернення застави уже вирішене в рамках кримінального судочинства під час закриття провадження у кримінальній справі.
      113. Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      114. Оскільки касаційна скарга в цій справі подана в грудні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      115. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
      116. За приписами частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      117. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення суду апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права про те, що призвели до постановлення незаконної постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      118. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що касаційні скарги ОСОБА_1 та СБУ необхідно задовольнити частково, рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди (окрім вимог про повернення застави та завданої її неповерненням шкоди) скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції; в частині позовних вимог про стягнення моральної шкоди судове рішення апеляційної інстанції слід скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 413, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги ОСОБА_1 та Служби безпеки України задовольнити частково.
      2. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині закриття провадження у справі за позовними вимогами ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про відшкодування іншої матеріальної шкоди скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      3. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про відшкодування моральної шкоди скасувати.
      4. Залишити в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про відшкодування моральної шкоди.
      5. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині закриття провадження у справі за позовними вимогами ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про стягнення грошової застави з урахуванням валютних втрат, індексу інфляції та 3 % річних залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      /підпис/
      В. В. Пророк
      Судді: /підпис/
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      /підпис/
      Ю. Л. Власов
      /підпис/
      Л. М. Лобойко
      /підпис/
      М. І. Гриців
      /підпис/
      К. М. Пільков
      /підпис/
      Д. А. Гудима
      /підпис/
      О. Б. Прокопенко
      /підпис/
      Ж. М. Єленіна
      /підпис/
      Л. І. Рогач
      /підпис/
      О. С. Золотніков
      /підпис/
      В. М. Сімоненко
      /підпис/
      Л. Й. Катеринчук
      /підпис/
      І. В. Ткач
      /підпис/
      В. С. Князєв
      /підпис/
      С. П. Штелик
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанова оформлена суддею Князєвим В. С.
      Джерело: ЄДРСР 95177479
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 січня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 127/21764/17
      Провадження № 14-115цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів: Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - Громадська організація товариства садоводів «Малинівка»,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Громадської організації товариства садоводів «Малинівка» (далі - ГО ТС «Малинівка», товариство садоводів, товариство відповідно) на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 березня 2018 року у складі судді Гриневича В. С., додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 травня 2018 року у складі судді Гриневича В. С. та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року у складі колегії суддів Матківської М. В., Берегового О. Ю., Сопруна В. В.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ГО ТС «Малинівка» про визнання недійсними та скасування рішень загальних зборів товариства, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив:
      - визнати недійсними та скасувати рішення, оформлені протоколом проведення позачергових загальних зборів товариства від 16 липня 2017 року про: обрання головуючого та секретаря зборів; обрання рахункової комісії; оголошення недовіри і звільнення голови правління товариства; обрання голови правління, членів правління та ревізійної комісії товариства; визначення особи, яка має право представляти товариство для здійснення реєстраційних дій;
      - поновити його на посаді голови правління товариства;
      - стягнути з відповідача 10 тис. 418 грн 80 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
      Позов обґрунтовано тим, що з 28 травня 2016 року позивач працював на посаді голови правління ГО ТС «Малинівка». 05 жовтня 2017 року він отримав витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР), згідно з яким керівником товариства є ОСОБА_2 . На звернення позивача до державного реєстратора стосовно документів, на підставі яких була здійснена реєстрація зміни керівника громадської організації, отримав копію протоколу проведення позачергових загальних зборів товариства від 16 липня 2017 року, копію реєстру осіб, які брали участь у позачергових загальних зборах товариства, що є додатком до цього протоколу, та копію рішення державного реєстратора від 02 жовтня 2017 року. На підставі рішення позачергових загальних зборів товаристваОСОБА_1 звільнено з посади голови правління товариства садоводів та обрано головою правління цього товариства ОСОБА_2 , заступником голови - ОСОБА_3 , а також інших членів правління та ревізійної комісії.
      Посилався на те, що зазначені рішення загальних зборів ухвалені з порушенням норм Закону України від 22 березня 2012 року № 4572-VI «Про громадські об`єднання» (далі - Закон № 4572-VI), статті 60 Закону України «Про господарські товариства», статей 92, 100 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Статуту ГО ТС «Малинівка» (далі-Статут).
      Звільнення з роботи відбулось із порушенням частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), а саме в період його тимчасової непрацездатності.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      19 березня 2018 року рішенням Вінницького міського суду Вінницької області позов задоволено: визнано недійсними та скасовано рішення позачергових зборів товариства, оформлені протоколом від 16 липня 2017 року; поновлено ОСОБА_1 на посаді голови правління товариства; стягнуто з товариства на користь ОСОБА_1 17 тис. 265 грн 44 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу з утриманням із цієї суми податків та інших обов`язкових платежів; стягнуто з товариства на користь ОСОБА_1 640 грн 00 коп. судових витрат; рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць допущено до негайного виконання.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що проведення позачергових зборів товариства відбулося з порушенням норм ЦК України, Закону № 4572-VIта Статуту товариства. Крім того, позивача звільнено на підставі пункту 3.8 Статуту ГО ТС «Малинівка», який у цьому Статуті відсутній. Протокол від 16 липня 2017 року не містить обґрунтованих підстав для звільнення позивача з посади голови правління товариства.
      17 травня 2018 року додатковим рішенням Вінницького міського суду Вінницької області стягнуто з ГО ТС «Малинівка» на користь держави судовий збір у сумі 1 тис. 280 грн 00 коп.
      11 липня 2018 року постановою Апеляційного суду Вінницької області рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 березня 2018 року залишено без змін.
      Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції надав оцінку зібраним у справі доказам та встановив численні порушення вимог чинного Статуту товариства, допущені при проведенні позачергових зборів товариства, та про невідповідність у результаті прийнятих рішень, зафіксованих у різних (трьох замість одного) протоколах, волі осіб, які були присутні на зборах і брали участь у голосуванні, внаслідок чого оспорюване позивачем рішення про його звільнення є незаконним.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У серпні 2018 року ГО ТС «Малинівка», від імені якої діяв голова правління ОСОБА_2 , подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 березня 2018 року, додаткове рішення цього ж суду від 17 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, в якій просила скасувати зазначені судові рішення, а провадження в справі - закрити.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що позивач перебував на виборній посаді голови правління ГО ТС «Малинівка» на платній основі, його діяльність підпорядковувалася Закону № 4572-VI та Статуту товариства. Спір, що виник, належить до виключної компетенції внутрішньоорганізаційної діяльності громадської організації. За частиною третьою статті 221 КЗпП України установлений порядок розгляду трудових спорів не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань за рішенням органів, що їх обрали. Суди не врахували, що спірні правовідносини не мають характеру трудових, про що свідчать положення статті 221 КЗпП України. Суди, вдавшись до обговорення правомірності обґрунтування у протоколі проведення позачергових загальних зборів товариства, вийшли за межі своєї компетенції та ухвалили незаконні судові рішення, які підлягають скасуванню із закриттям провадження в справі.
      Позиція інших учасників справи
      У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просив залишити скаргу без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від
      19 березня 2018 року, додаткове рішення цього ж суду від 17 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року - без змін, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій зробили обґрунтовані висновки по суті спору.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      23 серпня 2018 року ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі.
      04 квітня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду.
      17 червня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      В ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що вирішивши питання про правомірність рішення загальних зборів громадської організації, суди вийшли за межі своєї компетенції з огляду на те, що державні органи не повинні втручатися у статутну діяльність об`єднань громадян при звільненні від виборної посади його членів, що відповідно до Статуту відноситься виключно до повноважень зборів (зборів уповноважених) товариства, та не може бути предметом розгляду в судовому порядку. Крім того, керувався тим, що є необхідність відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05 травня 2020 року (справа № 120/248/19-а) та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року (справа № 916/978/17), про можливість розгляду спорів щодо дострокового звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали, в судовому порядку.
      15 липня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
      Суди встановили, що ОСОБА_1 як член громадської організації з 28 травня 2016 року був керівником і підписантом ГО ТС «Малинівка». Це підтверджується витягом з ЄДР від 16 червня 2016 року.
      10 червня 2017 року ініціативна група ГО ТС «Малинівка» надіслала голові товариства ОСОБА_1 лист № 117, у якому зазначила, що члени товариства виражають недовіру голові товариства і вимагають проведення позачергових загальних зборів у визначений термін з таким порядком денним: 1) звіт голови товариства ОСОБА_1 за період роботи на виборній посаді голови товариства з 25 травня 2016 року на цей час; 2) звіт ревізійної комісії; 3) перевибори органів правління та органів контролю товариства; 4) затвердження кошторису на 2017 рік (у тому числі фонду заробітної плати голови та бухгалтера товариства); 5) розмір членських внесків; 6) інші питання.
      17 червня 2017 року ініціативна група ГО ТС «Малинівка» звернулася до голови правління товариства ОСОБА_1 із заявою № 119 про погодження списків членів ГО (156 чоловік), надання відповіді та скликання правління, визначення дати зборів.
      08 липня 2017 року ревізійна комісія товариства в складі голови комісії ОСОБА_4 і члена комісії ОСОБА_5 прийняла рішення № 125, яким визнала законною вимогу більше 1/3 частини членів товариства про проведення позачергових загальних зборів, призначивши їх на 16 липня 2017 року.
      16 липня 2017 року на позачергових загальних зборах, оформлених протоколами № 1, 2, ухвалені рішення про: відкликання голови правління товариства садоводів ОСОБА_1 з посади голови правління ГО ТС «Малинівка» згідно з пунктом 3.8 Статуту товариства та звільнення за статтею рішенням правління»; звільнення ОСОБА_1 з посади керівника товариства за статтею 41 КЗпП України згідно з чинним законодавством; скасування права, наданого ОСОБА_1 , вчиняти дії від імені юридичної особи - товариства садоводів «Малинівка» без довіреності, зокрема підписувати договори тощо; обрання головою правління товариства ОСОБА_2 із 16 липня 2017 року; подання відомостей про нового керівника до Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області.
      Станом на 05 жовтня 2017 року ОСОБА_2 був керівником ГО ТС «Малинівка», що підтверджується витягом з ЄДР № 23162240.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що необхідно відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05 травня 2020 року (справа № 120/248/19-а) та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року (справа № 916/978/17), про можливість розгляду спорів щодо дострокового звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали, у судовому порядку.
      При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав хибними висновки судів першої та апеляційної інстанцій, які розглянули вказану справу за правилами цивільного судочинства та вважали, що на спірні правовідносини поширюються положення КЗпП України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зауважив, що основною ознакою трудових відносин є врегулювання процесу трудової діяльності та її організації нормами трудового законодавства. Разом з тим позивач перебував на виборній посаді, його діяльність регулювалася Статутом товариства, предметом позову у цій справі є оскарження позивачем рішення загальних зборів товариства, яке оформлене протоколом від 16 липня 2017 року, на яких, зокрема, вирішено припинити його повноваження як голови правління товариства та звільнити з посади. Отже, такий спір не може бути предметом розгляду в судовому порядку.
      При розгляді справиВелика Палата Верховного Суду має відповісти на питання щодо можливості розгляду в судах указаного спору, визначення його предметної юрисдикції та переглянути судові рішення судів попередніх інстанцій щодо результатів вирішення спору.
      Основним питанням при розгляді вказаної справи є визначення можливості розгляду такої категорії спорів у судах загальної юрисдикції.
      Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною.
      Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
      Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
      У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).
      Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
      У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає як право особи звернутися до суду, так і право на те, що її справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.
      У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).
      Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
      У статті 124 Конституції України у редакції на час звернення позивачів до суду передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
      Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124, частини першої статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
      Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права порушені.
      Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення).
      Єдине обмеження, встановлене Конституцією України, полягає у прямій вказівці закону про обов`язковий досудовий порядок урегулювання такого спору.
      Разом з тим відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09 липня 2002 року у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
      У разі відсутності такої вказівки будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими і суперечать як міжнародним зобов`язанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і конституційним засадам.
      Обмеження можливості звернення до суду й отримання судового захисту може свідчити про порушення основоположних прав людини.
      Крім того, згідно з пунктом 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п`ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та за конституційними зверненнями громадян ОСОБА_6 і ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) відповідно до положення частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Аналіз цього положення у взаємозв`язку з положеннями частин першої, другої статті 55 Конституції України дає підстави дійти висновку, що судам підвідомчі будь-які звернення фізичної особи щодо захисту своїх прав і свобод. Тому суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушено чи порушуються, або створено чи створюються перешкоди для їх реалізації, або має місце інше ущемлення прав і свобод.
      За таких умов у контексті статті 3 Конституції України саме на державу в демократичному суспільстві покладається обов`язок забезпечення доступу громадян до ефективних способів захисту їх прав та свобод, зокрема до судового захисту.
      У пункті 4.3 вказаного Рішення вказано, що відповідно допункту 11 частини першої статті 92 Конституції України законами України визначаються, зокрема, засади утворення і діяльності політичних партій, інших об`єднань громадян.
      Частиною другою статті 8 Закону № 4572-VI визначено, що втручання державних органів та службових осіб у діяльність об`єднань громадян не допускається, крім випадків, передбачених цим Законом. Заборона втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків, крім випадків, передбачених зазначеним Законом, міститься також у нормативних приписах частини третьої статті 4 Закону України «Про політичні партії в Україні». Об`єднання громадян діє на основі закону, статуту, положення (стаття 13 Закону № 4572-VI). Тобто, визначаються питання, які належать до їх внутрішньої діяльності або виключної компетенції і підлягають самостійному вирішенню. Отже, втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у здійснювану в рамках закону діяльність об`єднань громадян не допускається.
      У разі виникнення спору щодо порушення об`єднаннями громадян, їх посадовими і службовими особами прав і свобод громадянина останній має право на підставі статті 55 Конституції України звернутись за їх захистом до суду. Визначення належності питань до внутрішньоорганізаційної діяльності або виключної компетенції об`єднання громадян у кожному конкретному випадку вирішує суд у разі оскарження громадянином актів і дій таких об`єднань.
      22 липня 2020 року Конституційний Суд України Рішенням № 15-уп(ІІ)/2020 у справі № 3-291/2019(6949/19), розглядаючи конституційну скаргу ОСОБА_8 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини третьої статті 221 КЗпП України, звернув увагу, що з аналізу приписів частин першої, третьої статті 8, частини першої статті 55 Конституції України, а також положень статті 221 КЗпП України щодо порядку розгляду трудових спорів оспорюваним положенням КЗпП України не встановлено заборон на оскарження в суді спорів про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян, у тому числі членів професійних спілок, за рішенням органів, що їх обрали, а лише у зв`язку зі специфікою цієї категорії спорів передбачено застереження щодо непоширення на них порядку розгляду трудових спорів.
      Можна зробити висновок, що на час звернення позивача до суду під юрисдикцію суду підпадали будь-які правовідносини, в яких їх сторона вважала, що її права порушено, оспорено чи не визнано. Обмеження доступу до правосуддя чітко регламентувалося лише волевиявленням особи вирішити спір у позасудовому порядку, а також якщо такий спір стосувався створення громадської організації, питань її внутрішньої організації, взаємовідносин членів об`єднань громадян, їх підрозділів, статутної відповідальності членів цих об`єднань, які базуються на законі, що визначено у Конституції України та розтлумачено у рішеннях Конституційного Суду України, які є обов`язковими до виконання.
      З урахуванням особливостей створення, діяльності та припинення громадського об`єднання (організації) при вирішенні питання про юрисдикцію суду у спорах за участю громадського об`єднання (організації) необхідно враховувати, що у статті 3 Закону № 4572-VI передбачено, що громадські об`єднання утворюються і діють на принципах:
      1) добровільності;
      2) самоврядності;
      3) вільного вибору території діяльності;
      4) рівності перед законом;
      5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників);
      6) прозорості, відкритості та публічності.
      Добровільність передбачає право особи на вільну участь або неучасть у громадському об`єднанні, у тому числі в його утворенні, вступі в таке об`єднання або припиненні членства (участі) в ньому.
      Самоврядність передбачає право членів (учасників) громадського об`єднання самостійно здійснювати управління діяльністю громадського об`єднання відповідно до його мети (цілей), визначати напрями діяльності, а також невтручання органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в діяльність громадського об`єднання, крім випадків, визначених законом.
      Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об`єднання не мають права на частку майна громадського об`єднання та не відповідають за його зобов`язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об`єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об`єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи).
      Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського об`єднання мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про прийняті громадським об`єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов`язок громадського об`єднання забезпечувати такий доступ.
      У статті 8 Закону № 4572-VI вказано, що членами (учасниками) громадської організації, крім молодіжної та дитячої, можуть бути особи, визначені частиною першою статті 7 цього Закону, які досягли 14 років. Вік членів молодіжної, дитячої організації визначається її статутом у межах, встановлених законом.
      Членами (учасниками) громадської спілки можуть бути юридичні особи приватного права, у тому числі громадські об`єднання зі статусом юридичної особи, фізичні особи, які досягли 18 років та не визнані судом недієздатними.
      У статті 21 Закону № 4572-VI перелічені права громадського об`єднання. Також окремо зазначені права громадського об`єднання зі статусом юридичної особи, зокрема: право бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства; здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об`єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об`єднання та сприяє її досягненню. Відомості про здійснення підприємницької діяльності громадським об`єднанням включаються до ЄДР.
      Спори за участю громадського об`єднання зі статусом юридичної особи як учасника цивільних правовідносин підлягають розгляду у судах відповідно до вимог як ЦПК України, так і Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) залежно від змісту позовних вимог та сторін такого спору.
      З урахуванням вимог цього Закону можна зробити висновок, що юрисдикція суду не поширюється на правовідносини щодо створення громадського об`єднання чи громадської організації, визначення напряму її діяльності, здійснення управління діяльністю (окрім звільнення керівника), порядку та підстав набуття та припинення членства у громадській організації (громадському об`єднанні), участі у роботі громадської організації; делегування своїх представників на загальні збори громадської організації, у керівні органи, участі у розробці рішень та їх реалізації, можливості вносити пропозиції, рекомендації та проекти документів на розгляд органів громадської організації; користування послугами громадської організації, а також усіма видами методичної, консультативної та іншої допомоги, яку може надати громадська організація, на умовах, затверджених правлінням; обговорення питання роботи громадської організації та виборних органів, внесення пропозиції про вдосконалення їх діяльності; вимоги розгляду на засіданнях правління будь-яких питань, що стосуються діяльності громадської організації; отримання інформацію про роботу органів громадської організації, участі у заходах, які проводяться громадською організацією або організовані за її участю; користування підтримкою громадської організації для вдосконалення, розширення та підвищення ефективності своєї роботи, вільно обговорювати питання роботи громадської організації та виборних органів, внесення пропозиції про вдосконалення їх діяльності; установлення і розвитку через громадську організацію двосторонніх та багатосторонніх зв`язків з іншими членами громадської організації; отримання інформаційних, методичних та інших матеріалів, практичної допомоги у створенні професійних творчих центрів, майстерень, лабораторій та інше.
      Можна зробити висновок, що внутрішньостатутною діяльністю громадського об`єднання (громадської організації) є питання її створення, визначення напряму діяльності, реалізація прав її членів на участь у такій діяльності у правовідносинах, що не є за своїм змістом цивільно-правовими та не впливають на повноваження громадської організації як учасника цивільних чи трудових правовідносин, які урегульовані нормами цивільного, господарського чи трудового права та стосуються цивільних прав та інтересів третіх осіб.
      Тому набуття та втрата членства у громадській організації є реалізацією громадською організацією своїх повноважень у внутрішній статутній діяльності, тоді як звільнення з роботи керівника громадської організації чи найманих працівників є реалізацією повноважень громадської організації як учасника цивільних чи трудових правовідносин, на які поширюється юрисдикція суду.
      Цей позов подано на захист права позивача на участь у діяльності органу управління громадського об`єднання товариства садоводів, тобто в управлінні товариством, порядку скликання загальних зборів членів ГО ТС «Малинівка» та правомочності їх рішення.
      Вказане рішення зборів зачіпає як права позивача щодо здійснення діяльності з управління юридичною особою як членом та керівником такої юридичної особи, так і процедуру прийняття такого рішення, що не можна вважати внутрішньостатутною діяльністю товариства.
      З цього питання у своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що організаційна автономія об`єднань є важливим аспектом свободи, яка захищена статтею 11 Конвенції (рішення від 04 квітня 2017 року у справі «Ловрич проти Хорватії», пункт 71). При цьому є законним, щоб держави встановлювали певні мінімальні вимоги щодо ролі та структури керівних органів об`єднання. Завданням органів не є забезпечення дотримання кожної окремої формальності, викладеної у власному статуті об`єднання (пункти 72 та 78 рішення від 08 жовтня 2009 року у справі «Тебієті Мухафізе Джемієті та Ісрафілов проти Азербайджану»). Тобто йдеться про мінімальні стандарти регулювання суб`єктивних цивільних прав учасників юридичних осіб, які встановлені законом та відтворюються у статутних документах організації.
      Таким чином, юрисдикція суду поширюється на вказані відносини, оскільки вони мають ознаки юридичного спору щодо реалізації членом громадської організації свого права на управління нею та реалізацію ним права здійснювати керування юридичною особою як органом управління, обраним у встановленому порядку, дотримання порядку скликання та правомочності загальних зборів членів громадської організації, адже такі питання не стосуються внутрішньостатутної діяльності.
      У цьому випадку позов стосується саме захисту прав позивача на управління громадською організацією, здійснення повноважень органу управління товариства садоводів та порядку скликання загальних зборів (зборів уповноважених) та правомочності їх рішень.
      Це підтверджується і практикою розгляду судами справ такої категорії, яка є різнонаправленою.
      Упостанові від 30 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду вважала, що ГО «Болгарський культурно-просвітницький центр «Делжилер» не є господарським товариством у розумінні положень статті 79 Господарського кодексу України, Закону України «Про господарські товариства», а тому правовідносини між членами громадської організації та самою організацією не мають характеру корпоративних та не підпадають під регулювання пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України (в редакції, чинній на час подання позовної заяви). Зважаючи на характер правовідносин у цій справі, які Велика Палата Верховного Суду не вважала корпоративними, вказано, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства (справа № 916/978/17, провадження № 12-100гс18).
      У постанові від 05 травня 2020 року Касаційний адміністративний суд зробив висновок, що спір щодо обрання керівника, членів правління та ревізійної комісії громадського об`єднання зумовлює відновлення порушених корпоративних прав, а тому підлягає розгляду в порядку господарського судочинства (справа № 120/248/19-а).
      Тобто існує необхідність вирішити питання про визначення предметної юрисдикції у спорах між членами громадської організації товариства садоводів та громадською організацією з приводу визнання недійсним рішення загальних зборів щодо припинення повноважень одного з органів управління цією організацією.
      При вирішенні цього питання Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Відповідно до вимог частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
      У пункті 6 частини другої цієї статті передбачено, що Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
      Створення і функціонування Верховного Суду має забезпечити послідовне, стале, однакове та зрозуміле правозастосування при розгляді спорів.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.
      Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, ЦПК України, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України).
      Частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду з позовом та розгляду справи судом першої інстанції, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у діючій редакції.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      За змістом статті 1 ГПК України (в редакції, чинній станом на час звернення з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      При вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, необхідно виходити з визначень, наведених у статті 2 та частині першій статті 3 ГК України, відповідно до яких як господарську діяльність розуміють діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
      Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
      Стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом та розгляду справи судом першої інстанції, як і стаття 20 цього Кодексу у діючій редакції, визначають коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, зокрема й справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      У справі, яка розглядається, у жовтні 2017 року позивач - голова правління товариства садоводів ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним та скасувати рішення зборів, яке оформлене протоколом проведення позачергових загальних зборів садівничого товариства, про висловлення недовіри ОСОБА_1 та про звільнення його з посади голови правління товариства.
      За статтею 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку.
      За приписами статті 81 ЦК України юридична особа може бути створена шляхом об`єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу.
      З огляду на положення статті 85 ЦК України, непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.
      Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом.
      Разом з тим відповідно до вимог статті 86 ЦК України такі товариства можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати і підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлене законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.
      Юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).
      Правові та організаційні засади реалізації права на свободу об`єднання, порядок утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань визначається Законом № 4572-VI, який набрав чинності з 01 січня 2013 року і спрямований на приведення аспектів створення і діяльності громадських організацій до вимог європейських стандартів.
      За змістом статті 1 Закону № 4572-VI громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
      Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку (частина п`ята статті 1 Закону № 4572-VI).
      Згідно зі статтею 2 Закону № 4572-VI чинність цього Закону поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань в Україні.
      У статті 3 Закону № 4572-VI передбачені принципи утворення і діяльності громадського об`єднання.
      Одним із таких принципів є відсутність майнового інтересу, який передбачає, що члени (учасники) громадського об`єднання не мають права на частку майна громадського об`єднання та не відповідають за його зобов`язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об`єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об`єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи) (частина шоста статті 3 Закону № 4572-VI).
      Громадське об`єднання, яке має намір здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи, діє на підставі статуту громадського об`єднання, який повинен, зокрема, містити відомості про порядок створення, діяльності та припинення діяльності відокремлених підрозділів громадського об`єднання, порядок оскарження рішень, дій, бездіяльності керівних органів громадського об`єднання та розгляду скарг.
      Статут громадського об`єднання - це установчий документ, що використовується для створення та провадження діяльності, містить правила, що регулюють права та обов`язки членів, визначає порядок управління та здійснення діяльності громадського об`єднання.
      Статут ГО ТС «Малинівка» затверджено загальними зборами уповноважених представників товариства садоводів 26 листопада 2016 року, зареєстрований Головним територіальним управлінням юстиції у Вінницькій області 05 грудня 2016 року. Статут є основним документом, що регулює діяльність об`єднання громадян ТС «Малинівка».
      У ньому визначаються порядок вступу до товариства і виходу з нього, права та обов`язки членів товариства, його органи управління, контролю та їх компетенція, порядок утворення майна товариства і розподілу прибутку, умови реорганізації і ліквідації товариства та інші положення, що не суперечать законодавчим актам України.
      У пункті 1 Статуту визначено, що об`єднання громадян ТС «Малинівка» є неприбутковою громадською організацією, яка об`єднує громадян на основі спільності інтересів для реалізації мети та завдань, передбачених цим Статутом.
      ГО ТС «Малинівка» набуває статусу юридичної особи з моменту державної реєстрації в установленому порядку та здійснює свою діяльність у відповідності з Конституцією України, Законом № 4572-VI, іншим чинним законодавством України та цим Статутом ( пункт 1.2 Статуту).
      Відповідно до пункту 1.3 частини першої Статуту товариство садоводів є непідприємницьким товариством, основною метою якого є задоволення та захист законних, соціальних, економічних інших спільних інтересів його членів, утворюється і діє на принципах: добровільності, самоврядності, рівності перед законом, прозорості, відкритості та публічності, і спрямована на задоволення власних та суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних інтересів своїх членів.
      Завдання і напрямки діяльності товариства визначені у пункті 2.2 Статуту, а в пункті 2.3 перелічено види діяльності товариства.
      Статут товариства є основним документом, що регулює його діяльність (пункт 3.2.1 Статуту).
      У статті 3 Статуту передбачені організаційні положення.
      Зокрема, у пункті 3.1.1 Статуту зазначено, що найвищим органом управління товариством є збори (збори уповноважених).
      А в пункті 3.1.4 передбачено, що голова правління забезпечує поточну організаційну та фінансово-господарську діяльність товариства, підзвітний зборам, правлінню та ревізійній комісії.
      За статтею 4 Статуту членство в товаристві є добровільним (пункт 4.1.1), усі члени товариства мають рівні права та обов`язки, члени товариства мають право обирати та бути обраними до виборних органів товариства, брати участь у діяльності товариства, реалізації його програм, брати участь в обговоренні всіх питань щодо діяльності товариства та в розгляді правлінням питань щодо такої діяльності.
      Згідно з пунктом 6.1 Статуту керівними органами товариства є збори, правління товариства, голова правління та ревізійна комісія.
      З наведеного можна дійти висновку, що члени товариства садоводів, яке є господарською організацією, беруть участь в управлінні ним та здійснюють інші правомочності, встановлені законом і статутними документами товариства.
      Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 посилався на порушення своїх прав як члена товариства садоводів на участь у загальних зборах, у тому числі й права обирати та бути обраним до керівних органів товариства, та в управлінні товариством. Тобто між юридичною особою та її учасником (членом) виник спір, пов`язаний з діяльністю та управлінням цією юридичною особою.
      Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника чи члена виконавчого органу суб`єкта господарювання - юридичної особи.
      У двох постановах зроблено висновок про те, що спори підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, в інших випадках зроблено висновок про господарський характер таких спорів.
      Велика Палата Верховного Суду керувалася такими критеріями щодо розмежування підсудності у вказаних справах.
      У справі № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19) позивачка оскаржувала рішення загальних зборів і наглядової ради, прийняті відповідно до статей 52 і 61 Закону України «Про акціонерні товариства» та пов`язані, зокрема, з відстороненням її як директора товариства від виконання обов`язків. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що такий спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки розгляд вимог позивачки вимагав оцінювання законності дій органів управління акціонерного товариства, зокрема відповідності цих дій вимогам цивільного, а не трудового законодавства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року (пункти 45, 47)).
      З матеріалів справи № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18 ) вбачається, що спірні правовідносини стосувалися відсторонення голови правління приватного акціонерного товариства наглядовою радою. Велика Палата Верховного Суду вказала, що рішення наглядової ради товариства може бути оскаржено в судовому порядку акціонером (учасником) товариства шляхом пред`явлення позову про визнання його недійсним, якщо таке рішення не відповідає вимогам законодавства та порушує права чи законні інтереси учасника (акціонера) товариства. Відповідачем за таким позовом є товариство. При вирішенні спорів, пов`язаних із порядком скликання і роботи наглядової ради товариства, визначенням правомочності її засідання, необхідно застосовувати положення установчих документів товариства. Суди розглянули по суті переважно корпоративний спір, який підлягав розгляду в порядку господарського судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року).
      Така форма захисту є специфічною для носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.
      У постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.
      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19) вказано, що підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України в редакції, чинній на час подання позову, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарськими судами розглядаються справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач оскаржує рішення загальних зборів учасників ТзОВ «Бобрик» від 28 грудня 2012 року, тобто рішення органу управління, пов`язане з діяльністю товариства й управлінням ним, розгляд такої вимоги передбачає оцінювання законності дій зазначеного органу, зокрема їх відповідності вимогам цивільного, а не трудового законодавства (пункт 36 постанови).
      У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила цивільну юрисдикцію справи лише тому, що до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 10 жовтня 2013 року № 642-VIIюрисдикція господарського суду поширювалась лише на корпоративні відносини у господарських товариствах. Тому ініційований у суді до 28 березня 2014 року спір, що виник з корпоративних відносин у юридичній особі, яка не є господарським товариством, не належав до юрисдикції господарського суду.
      За обставинами справи № 452/970/17 (провадження № 14-157цс19) позивач - директор дочірнього підприємства публічного акціонерного товариства звернувся з позовом, у якому, зокрема, просив визнати незаконними та скасувати накази публічного акціонерного товариства про його тимчасове відсторонення від виконання повноважень і про тимчасове виконання обов`язків директора іншою особою. Велика Палата Верховного Суду вважала, що вказаний спір не є господарським, оскільки позивач, з яким укладено трудовий контракт, оскаржив відповідні накази насамперед через порушення його трудових прав як працівника публічного акціонерного товариства, вказані вимоги тісно пов`язані з вимогами про визнання незаконним звільнення позивача за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, яке мало місце після відсторонення позивача (постанова від 29 травня 2019 року, пункт 63).
      Крім того, питання визначення предметної юрисдикції спорів про звільнення керівників юридичних осіб розглядалися і судами адміністративної юрисдикції.
      Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду в постанові від 06 березня 2019 року у справі № 825/1475/16 (провадження № К/9901/42809/18) зазначив, що хоча позивач оскаржує дії суб`єкта владних повноважень - державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, посилаючись на недотримання ним установленого законом порядку проведення реєстраційної дії - запису стосовно відомостей про юридичну особу - споживче товариство щодо зміни керівника та скасування запису в реєстрі, проте з підстав позову вбачається, що об`єктом спору є позачергові загальні збори членів споживчого товариства та ухвалені ними рішення, які з огляду на частину першу статті 15 Закону України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 року № 1087-IV з наступними змінами спричинили виникнення і тривання спірних правовідносин між позивачем та споживчим товариством.
      Зазначав, що права про порушення, яких вказав позивач, порушені не органом державної реєстрації вчиненням реєстраційних дій, а діями третьої особи, тому без правової оцінки відносин між позивачем та третьою особою спір не може бути вирішеним, а майнове право не може бути захищене ефективно.
      Спірні правовідносини стосуються прав учасників справи, пов`язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності юридичної особи.
      Крім того, оскільки у вказаній справі підставою для звернення особи з позовом було визнання незаконним рішення зборів товариства про звільнення з посади голови правління товариства через недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання і проведення загальних зборів господарського товариства, що є порушенням прав учасника на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства, тому спір у цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належав до корпоративних спорів і, відповідно, має розглядатися в порядку господарського судочинства.
      Можна підсумувати, що громадське об`єднання (громадська організація) є одним з різновидів юридичної особи, створеної шляхом об`єднання осіб, які мають право участі у ньому (у ній). Члени громадської організації товариства садоводів мають право брати участь в управлінні товариством, обирати та бути обраними до органів управління товариством садоводів, одним з яких є голова правління, порядок обрання та усунення з посади якого передбачено Статутом такої громадської організації.
      У Рішенні Конституційного Суду України №12-рп/98 від 09 липня 1998 року у справі № 17/81-97 зазначено, що суб`єкт права на конституційне звернення - Київська міська рада професійних спілок - просила дати офіційне тлумачення терміна «законодавство», що міститься в частині третій статті 21 КЗпП України, яким визначається сфера застосування контракту як особливої форми трудового договору.
      Конституційний Суд України на підставі аналізу матеріалів справи вважав, що останнім часом відбувається необґрунтоване розширення сфери застосування контракту, яка виходить навіть за межі, визначені законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Все це не сприяє створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, ускладнює становище працівників, знижує реальність гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцією і законами України.
      Виходячи з необхідності посилення правових засобів захисту прав громадян у галузі праці, унеможливлення їх ущемлення, додержання вимог ратифікованої Україною Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця Конституційний Суд України визнав за доцільне в подальшому обмежити визначення сфери застосування контракту лише законами, що є прерогативою Верховної Ради України.
      Тим більше контрактна форма трудового договору не може впроваджуватись нормативними актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, актами органів місцевого самоврядування, а також колективними договорами й угодами та іншими локальними нормативними актами.
      Тобто в цьому випадку предметом дослідження Конституційного Суду України було лише питання тлумачення терміна «законодавство», що міститься в частині третій статті 21 КЗпП України, а не його застосування до правовідносин з керівником профспілкової організації, яка є різновидом громадської організації.
      Вказане Рішення не стосується спору, що розглядається, оскільки цей спір є спором з приводу участі члена громадської організації садового товариства в управлінні товариством, зокрема визнання недійсним рішення загальних зборів товариства про недовіру голові правління і відкликання його з посади, звільнення голови правління з посади та обрання голови правління.
      Статут ГО ТС «Малинівка» є основним документом, що регулює діяльність товариства садоводів та передбачає порядок вступу до товариства і виходу з нього, права та обов`язки членів товариства, його органи управління, контролю та їх компетенцію.
      До виключної компетенції зборів (зборів уповноважених) відноситься: прийняття редакцій Статуту товариства, внесення до нього змін та доповнень; обрання терміном на п`ять років голови правління товариства, правління та ревізійної комісії, визначення їх кількісного складу і дострокове припинення їх повноважень; прийняття правил внутрішнього розпорядку товариства, положень, інструкцій; встановлення розмірів вступних, членських, цільових внесків та термінів їх сплати; затвердження прибутково-видаткового кошторису тощо (частина третя пункту 6.2 Статуту).
      Як установлено, позивач був членом товариства, а із червня 2016 року по вересень 2017 року обіймав виборну посаду голови правління, за що отримував заробітну плату.
      16 липня 2017 року проведені позачергові загальні збори товариства, на яких позивачу було висловлено недовіру, відкликано з посади голови правління та звільнено із займаної посади рішенням, оформленим протоколами членів товариства садоводів.
      З аналізу статей 3 та 15 ЦПК України у відповідній редакції вбачається, що у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Відповідно до статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
      Спори про поновлення на роботі (статті 221, 232, 235 глави ХV «Індивідуальні трудові спори» КЗпП України) належать до трудових спорів. Разом з тим, у КЗпП України чітко передбачені підстави припинення трудового договору.
      Однією з підстав позовних вимог позивач зазначив, що його звільнено з роботи з порушенням КЗпП України та Статуту товариства.
      У протоколі № б/н загальних зборів ГО СТ «Малинівка» від 16 липня 2017 року вказано, що голові правління цієї громадської організації ОСОБА_1 висловлено недовіру та відсторонено його від виконання обов`язків голови правління відповідно до пункту 3.8 Статуту.
      У протоколі № 1 загальних зборів СТ «Малинівка» від 16 липня 2017 року, наданому позивачем, указано, що його відкликано з посади голови правління СТ «Малинівка» відповідно до пункту 3.8 Статуту та звільнено за статтею рішенням правління.
      У протоколі № 2 загальних зборів СТ «Малинівка» від 16 липня 2017 року, наданому позивачем, указано, що його відкликано з посади голови правління СТ «Малинівка» відповідно до пункту 3.8 Статуту та звільнено з посади керівника ТС «Малинівка» відповідно до статті 41 КЗпП України.
      Разом з тим в одній із фотокопій протоколу № 2 зазначено підставу звільнення ОСОБА_1 - пункт 1 статті 41 КЗпП України та вказано, що голову правління СТ «Малинівка» ОСОБА_1 відкликано з посади відповідно до пункту 3.8 Статуту та звільнено за статтею рішенням правління.
      Тобто з указаних протоколів вбачається, що при вирішенні питання про звільнення ОСОБА_1 загальні збори реалізували свої повноваження, передбачені Статутом, та посилалися на норми Статуту, як на підставу звільнення, а не висловлювали недовіру, у розумінні пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України, як одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності.
      Відповідно до статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.
      Повноваження виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
      Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19), від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) від 13 жовтня 2020 року у справі № 683/351/16-ц (провадження № 14-113цс20) неодноразово зазначала про критерії розмежування між трудовими та господарськими спорами з приводу звільнення чи припинення повноважень виконавчого органу товариства.
      Оскільки вказаний спір пов`язаний з реалізацією загальними зборами членів громадської організації права на управління юридичною особою у вигляді формування органу управління, підставою для прийняття рішення про усунення голови громадської організації від виконання обов`язків зазначені положення Статуту товариства, тому його слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      Щодо необхідності відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 30 травня 2018 року у справі № 916/978/17 (провадження № 12-100гс18), Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      Зважаючи на характер правовідносин у цій справі (провадження № 12-100гс18), які не є корпоративними, Велика Палата Верховного Суду вважала, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства, оскільки такий приватноправовий спір підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.
      Разом з тим Велика Палата Верховного Суду послідовно у значній кількості постанов випрацювала критерії розмежування справ між цивільною та господарською юрисдикцією, визнавши юрисдикцію господарського суду у справах, між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи. При цьому трудові спори зазначених осіб підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства.
      З урахуванням наведеного необхідно відступити від правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 30 травня 2018 року у справі № 916/978/17 (провадження № 12-100гс18).
      Щодо необхідності відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного в постанові від 05 травня 2020 року у справі № 120/248/19-а (провадження № К/9901/25315/19), Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 120/248/19-а зазначив, що хоч оскаржуються реєстраційні дії, стосовно яких існує невирішений корпоративний спір, у межах якого повинні бути розв`язані й питання, пов`язані з реєстрацією зміни інформації про юридичну особу, проте з підстав позову вбачається, що предметом оскарження у цій справі є рішення відповідача від 11 січня 2019 року про проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, прийняте на підставі протоколу позачергових зборів уповноважених ГО ТС «Малинівка». Саме скликання цих зборів і ухвалені ними рішення спричинили виникнення спірних правовідносин між позивачем та ГО ТС «Малинівка». Тобто звернення позивача до суду із цим позовом викликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а пов`язане з наявністю спору між членами громадської організації щодо обрання керівника, членів правління та ревізійної комісії.
      Отже, позовні вимоги про скасування рішення від 11 січня 2019 року є похідними від вимог щодо відновлення порушених корпоративних прав, а тому цей спір не пов`язаний безпосередньо із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що унеможливлює його розгляд у порядку адміністративного судочинства.
      Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду вважав, що спірні правовідносини у цій справі виникли між членами громадської організації щодо управління нею, а саме щодо зміни керівника та членів керівних органів, а тому рішення державного реєстратора від 11 січня 2019 року про проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в ЄДР -ТС «Малинівка», у цих відносинах є похідним.
      Враховуючи, що юрисдикція адміністративних судів на спірні правовідносини не поширюється, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду вважав, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про необхідність вирішення такого спору в порядку господарського судочинства.
      Такий правовий висновок Касаційного адміністративного суду відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду щодо розмежування юрисдикцій та віднесення таких спорів до господарської юрисдикції.
      Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі № 120/248/19-а (провадження № К/9901/25315/19), оскільки зазначений спір має розглядатись саме у порядку господарського судочинства.
      Щодо звільнення позивача під час тимчасової непрацездатності, то вказані вимоги не можуть бути розглянуті Великою Палатою Верховного Суду, оскільки вона в цьому випадку діє як касаційний суд цивільної юрисдикції. Разом з тим указаний спір має розглядатися за правилами господарського судочинства і по суті спору висновок повинен зробити належний суд, яким є господарський суд.
      Суди першої й апеляційної інстанцій помилково розглянули справу в порядку цивільного судочинства і неправильно визначили юрисдикційність спору, який виник між сторонами у справі.
      Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення першої й апеляційної інстанції у відповідній частині і закрити провадження у справі.
      Згідно із частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 ЦПК України.
      У частині другій вказаної статті передбачено, що порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      У пункті 1 частини першої статті 255 ЦПК України вказано, що суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Оскільки вказана справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, Велика Палата Верховного Суду закриває провадження у справі та роз`яснює позивачу, що за його заявою може бути постановлена в порядку письмового провадження ухвала про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, тобто до суду господарської юрисдикції.
      Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»). Такого клопотання матеріали справи не містять.
      Керуючись статтями 259, 400, 409, 414-416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Громадської організації товариства садоводів «Малинівка» задовольнити.
      Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 березня 2018 року, додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року скасувати.
      Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Громадської організації товариства садоводів «Малинівка» про визнання недійсними та скасування рішень загальних зборів товариства, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу закрити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв
      В. В. Британчук Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 95242274
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 січня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 2-а-13964/08/1570
      Провадження № 11-87зва20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку письмового провадження у зв`язку з неявкою сторін у судове засідання заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року (судді Косцова І. П., Стас Л. В., Турецька І. О.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року (судді Ситников О. Ф., Гашицький О. В., Малинін В. В., Мойсюк М. І., Штульман І. В.) в адміністративній справі № 2-а-13964/08/1570 за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України у Великомихайлівському районі Одеської області (далі - УПФУ) про зобов`язання вчинити дії щодо нарахування недоплаченої допомоги дітям війни,
      УСТАНОВИЛА:
      Історія справи
      1. У грудні 2008 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до УПФУ, у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просила:
      - визнати протиправними дії відповідача щодо відмови в перерахунку та виплаті щомісячного підвищення до пенсії в розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком;
      - зобов`язати УПФУ нарахувати та виплатити щомісячне підвищення до пенсії в розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком за 2006-2008 роки в розмірі 3891,90 грн.
      2. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 10 червня 2009 року позов задовольнив частково: визнав протиправними дії УПФУ щодо відмови ОСОБА_1 у перерахунку та виплаті в повному обсязі щомісячного підвищення до пенсії; зобов`язав відповідача перерахувати та виплатити позивачці недоплачене як дитині війни щомісячне підвищення до пенсії за періоди з 09 липня по 31 грудня 2007 року та з 22 травня по 31 грудня 2008 року у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком виходячи з розрахунку прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, за винятком виплачених сум. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      3. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 01 листопада 2010 року постанову суду першої інстанції скасував та позов задовольнив частково: зобов`язав УПФУ здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком у періоди з 11 по 31 грудня 2007 року та з 22 травня по 31 грудня 2008 року (з урахуванням фактично виплачених сум). У задоволені решти позовних вимог суд відмовив.
      4. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 18 травня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
      Фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин
      5. Суди встановили, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в УПФУ та отримує пенсію по інвалідності, що підтверджується копією пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 від 05 грудня 2003 року.
      6. На звернення позивачки від 18 листопада 2008 року щодо перерахунку пенсії відповідно до статті 6 Закону України від 18 листопада 2004 року № 2195-IV «Про соціальний захист дітей війни» (зі змінами та доповненнями) (далі - Закон № 2195-IV) до УПФУ останнє листом від 20 листопада 2008 року №15/Ф-4 відповіло відмовою, посилаючись на правомірність своїх дій та відповідність їх вимогам чинного законодавства.
      7. Згідно зі статтею 1 Закону № 2195-IV, дитина війни - особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (2 вересня 1945 року) Другої світової війни було менше 18 років, а отже ОСОБА_1 відноситься до категорії «дитина війни», що підтверджується копією паспорта та відповідним штампом у пенсійному посвідченні № НОМЕР_1 від 05 грудня 2003 року.
      8. Відповідно до статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» (у редакції від 18 листопада 2004 року № 2195-IV, яка діяла з 01 січня 2006 року по 21 грудня 2007 року) дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються 30 відсотків мінімальної пенсії за віком.
      9. Пунктом 17 статті 77 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» було зупинено на 2006 рік дію статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни».
      10. Законом України від 19 січня 2006 року № 3367-ІУ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» пункт 17 статті 77 указаного Закону виключено, а статтю 110 викладено у новій редакції, якою встановлено, що пільги дітям війни, передбачені статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», запроваджуються у 2006 році поетапно, за результатами виконання бюджету в першому півріччі, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за погодженням з комітетом Верховної Ради України з питань бюджету.
      11. Упродовж 2006 року Кабінетом Міністрів України вказаний порядок запровадження та виплати пільг дітям війни, які передбачені статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», визначений не був. Фінансування виплат підвищення пенсії дітям війни з державного бюджету у 2006 році не проводилось.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві вимог
      12. 02 березня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      13. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, позивачка послалася на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі «Філозофенко проти України» (заява № 72954/11), ухвалене 09 січня 2020 року.
      14. На думку ОСОБА_1 , Суд задовольнив її заяву щодо перерахунку підвищення до пенсії у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком за період з 02 квітня по 31 грудня 2006 року, що є підставою для перегляду вказаних судових рішень у справі № 2-а-13964/08/1570, а тому заявниця просить: ухвалити постанову, якою змінити абзац третій резолютивної частини постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та викласти цей абзац у новій редакції, відповідно до якої зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком у періоди з 02 квітня по 31 грудня 2006 року, з 11 по 31 грудня 2007 року та з 22 травня по 31 грудня 2008 року (з урахуванням фактично виплачених сум); скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року.
      Позиція інших учасників справи
      15. На час розгляду справи відповідач відзиву та пояснень на заяву позивачки не надіслав.
      Рух заяви у Великій Палаті Верховного Суду
      16. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 12 березня 2020 року відкрив провадження за виключними обставинами в адміністративній справі № 2-а-13964/08/1570, витребував справу з Одеського окружного адміністративного суду та копію рішення ЄСПЛ у справі «Філозофенко проти України», ухваленого 09 січня 2020 року, з його автентичним перекладом українською мовою від Секретаріату Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.
      17. 15 квітня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов лист судді Одеського окружного адміністративного суду Аракелян М. М. від 08 квітня 2020 року за № 2-а-13964/08/1570/12480/20, відповідно до якого справа № 2-а-13964/08/1570 була знищена згідно з актом № 9 про вилучення для знищення документів, не внесених до Національного архівного фонду, затвердженого головою Одеського окружного адміністративного суду 03 грудня 2019 року.
      18. 24 квітня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду з Міністерства юстиції України надійшла копія автентичного перекладу рішення ЄСПЛ у справі «Філозофенко проти України» (заява № 72954/11).
      19. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 квітня 2020 року направила до Одеського окружного адміністративного суду копії матеріалів провадження № 11-87зва20 для відновлення судового провадження у справі № 2-а-13964/08/1570 за позовом ОСОБА_1 до УПФУ про зобов`язання вчинити дії щодо нарахування недоплаченої допомоги дітям війни та зупинила провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року до надходження відновленого судового провадження.
      20. 23 жовтня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшли матеріали відновленого судового провадження у справі № 2-а-13964/08/1570 відповідно до супровідного листа виконувача обов`язків керівника апарату Одеського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2020 року за № 2-а-13964/08/1570/43358/20.
      21. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 листопада 2020 року поновила провадження у справі № 2-а-13964/08/1570 та призначила справу до розгляду в судовому засіданні.
      22. Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, в судове засідання Великої Палати Верховного Суду не з`явилися.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      23. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що перегляд за виключними обставинами рішень судів попередніх інстанцій здійснюється лише в частині позовних вимог за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року.
      24. Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
      25. Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      26. Реалізація таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема в частинах першій та другій статті 6 КАС України.
      27. З огляду на наведене та згідно зі статтею 46 Конвенції, статтею 2 Закону № 3477-IV держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      28. Зі змісту рішення ЄСПЛ у справі «Філозофенко проти України» слідує, що ОСОБА_1 подала до Суду заяву № 72954/11, у якій скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на невиплату державою підвищення до пенсії за 2006-2008 роки в повному обсязі.
      29. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
      Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      30. У параграфі 16 рішення у справі «Філозофенко проти України» ЄСПЛ, вирішуючи прийнятність вимог заявниці про підвищення до пенсії за періоди з 01 січня до 02 квітня 2006 року, з 01 січня до 09 липня 2007 року та з 01 січня до 22 травня 2008 року, послався на рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України», у якому він визнав подібні скарги заявників неприйнятними як явно необґрунтовані, оскільки заявники не довели наявності «законного сподівання» на підвищення рівня пенсії протягом зазначених періодів. Відтак Суд не знайшов підстав для іншого висновку у цій справі та так само відхилив вимоги заявниці щодо зазначених періодів як явно необґрунтовані. Крім того, ЄСПЛ зазначив, що вимогу заявниці щодо періоду з 09 липня до 11 грудня 2007 року національні суди залишили без задоволення як подану з пропуском строку. Суд не знайшов жодної свавільності у постановах судів стосовно цього періоду й також відхилив скаргу заявниці щодо цього періоду як явно необґрунтовану.
      31. ЄСПЛ, посилаючись також на рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України», у параграфах 18 і 19 рішення у справі «Філозофенко проти України» зазначив, що бездіяльність держави, тобто невизначення розміру підвищення до пенсії, яка мала виплачуватися заявникам у період з квітня до грудня 2006 року, становила втручання в їхні права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Уряд не навів жодних аргументів, щоб пояснити цю бездіяльність, яка тримала заявників у стані невизначеності. Отже, Суд не знайшов жодної причини, чому органи державної влади не вжили жодних дій для визначення розміру підвищення до пенсії заявників, і вважав, що це втручання було необґрунтованим і порушило зазначене положення. ЄСПЛ не знайшов жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку в цій справі.
      32. З огляду на викладене ЄСПЛ оголосив прийнятною скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо періоду з 01 квітня до 31 грудня 2006 року.
      33. Відповідно до практики ЄСПЛ проголошене у першому реченні статті 1 Першого протоколу до Конвенції право на мирне володіння майном означає, що порушення цього права може мати місце і за відсутності прямого або фізичного втручання держави. Так, наприклад, порушення може мати форму позбавлення можливості використовувати власність, ненадання відповідних дозволів (рішення Комісії від 08 лютого 1978 року у справі Paul Henry Wiggins v. the United Kingdom, параграф 33), або інших норм перешкоджання реалізації права власності, що є наслідком застосування законодавства або заходів органів державної влади (рішення від 18 грудня 1996 року у справі Loizidou v. Turkey)
      34. За положеннями статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
      35. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
      36. Соціальні права громадян держави встановлюються законами та реалізуються відповідно до них та інших нормативно правових актів у порядку, встановленому законами.
      37. Право власності громадян як одне з основоположних прав закріплено у статті 41 Конституції Україні. Таке право, як право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, набувається в порядку, визначеному законом (частина друга статті 41 Конституції).
      38. Приймаючи закони про надання громадянам права на отримання певної власності та/або певного доходу, держава в особі відповідних органів державної влади повинна діяти відповідально та з урахуванням реальної можливості реалізації такого закону та його виконання.
      39. Відтак у держави в особі її компетентних органів існує позитивний обов`язок щодо врегулювання правовідносин, визначення прав та обов`язків сторін у законодавчих актах та реального забезпечення виконання цих законів шляхом прийняття у разі потреби інших нормативних актів на реального забезпечення їх виконання.
      40. Принцип належного врядування, зміст якого розкритий у рішенні ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» (параграфи 70, 71), передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.
      41. Принцип належного урядування може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу.
      42. Цей самий принцип повинен бути застосований до бездіяльності держави в особі її уповноважених органів у випадку бездіяльності щодо прийняття нормативних актів на виконання приписів прийнятих законів та передбачення, зокрема, видатків на фінансування виконання приписів законів.
      43. Оскільки Велика Палата Верховного Суду відіграє провідну роль у забезпеченні розвитку права та формуванні єдиної правозастосовної практики судами України, саме від вироблення правових позицій у справах щодо вирішення виключних правових проблем (які, як правило, мають системний характер) залежить ефективність судового захисту на національному рівні.
      44. Суди попередніх інстанцій у цій справі зазначили, що вказані вище положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» не визнавалися неконституційними, отже, для проведення спірних виплат у 2006 році у зв`язку з нездійсненням вказаною постановою поетапного впровадження статті 6 Закону України № 2195-ІV були відсутні правові підстави, тобто протягом 2006 року дію статті 6 Закону України № 2195-ІV від 18 листопада 2004 року не було відновлено.
      45. Отже, держава в особі уповноважених органів не здійснила ефективних засобів захисту права позивачки на мирне володіння майном.
      46. Велика Палата Верховного Суду вважає, що не можна виправдовувати бездіяльність держави щодо захисту прав на мирне володіння майном відсутністю визначеного у національному законодавстві механізму визначення розміру нарахувань соціальних виплат, які належать до нарахувань за приписами закону, оскільки саме у визначенні такого механізму, зокрема, полягає позитивний обов`язок держави та законні очікування особи на отримання виплат, передбачених законом.
      47. У разі відсутності дієвого механізму перерахувань передбачених законом соціальних виплат або відсутності передбачених законом видатків на такі виплати не повинен унеможливлюватись захист прав власності позивачки, гарантованих статтею 41 Конституції України, і в цьому випадку держава повинна відповідати за невиконання свого позитивного обов`язку шляхом виплати відповідної компенсації, яка може бути визначена, у тому числі, судом (стаття 56 Конституції України).
      48. У справі «Філозофенко проти України» від 09 січня 2020 року ЄСПЛ наголосив, що його роль не полягає у підміні собою національних органів влади та обчисленні розміру підвищення до пенсії, яке мало бути виплачено заявниці у 2006 році, враховуючи відсутність будь-якого рішення органів державної влади щодо цього. Отже ЄСПЛ у цій справі вважав, що більш доречним був би розгляд цього питання на стадії виконання цього рішення (параграф 24).
      49. ЄСПЛ визнає наявність позитивного обов`язку держави щодо запровадження належної системи гарантій права власності та правосуддя (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції у поєднанні зі статтями 6 та 13 Конвенції).
      50. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      51. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
      52. Оскільки держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду в частині загальних та індивідуальних заходів на виконання рішень ЄСПЛ, необхідно, щоб такі заходи на національному рівні сприяли ефективному відновленню прав заявників.
      53 Ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду.
      54. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      55. Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам № R(2000)2 від 19 січня 2000 року «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржуване рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскаржуваного провадження на національному рівні.
      56. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки судами попередніх інстанцій позивачці у цій справі було відмовлено в частині її позовних вимог за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року, найбільш доречним способом захисту її прав, порушення яких констатовано у рішенні ЄСПЛ, є новий розгляд справи судом першої інстанції.
      Висновки за результатами розгляду заяви
      57. Відповідно до частини п`ятої статті 368 КАС України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
      58. Оскільки ЄСПЛ констатував порушення конвенційних прав позивачки у цій справі, то вказані порушення можна усунути шляхом скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині позовних вимог ОСОБА_1 за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року.
      59. Однак, ураховуючи відсутність у Великої Палати Верховного Суду повноважень встановлювати обставини справи, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а справа у вказаній вище частині позовних вимог - передачі до суду першої інстанції.
      60. Під час розгляду справи суд першої інстанції, за необхідності, може вирішити питання про заміну відповідача у справі або залучення співвідповідача.
      Керуючись статтями 345, 355, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково.
      2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10 червня 2009 року, постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року скасувати в частині позовних вимог за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      3. В іншій частині постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформлено суддями Анцуповою Т. О. та Сімоненко В. М.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді : Т. О. Анцупова К. М. Пільков
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      І. В. Григор`єва Л. І. Рогач
      В . І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач
      В. С. Князєв С. П. Штелик
      Л. М. Лобойко
      Джерело: ЄДРСР 95177466
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 січня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 560/2120/20
      Провадження № 11-337заі20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      розглянувши в порядку письмового провадження зразкову справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області (далі - ГУ ПФУ в Хмельницькій області, ПФУ відповідно) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії
      за апеляційною скаргою ГУ ПФУ в Хмельницькій області на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 14 вересня 2020 року (судді Єзеров А. А., Коваленко Н. В., Кравчук В. М., Мороз Л. Л., Чиркін С. М.),
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив:
      - визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ПФУ в Хмельницькій області від 12 березня 2020 року № 12 про відмову ОСОБА_1 у перерахунку пенсії за вислугу років;
      - зобов`язати ГУ ПФУ в Хмельницькій області здійснити з 10 березня 2020 року перерахунок та виплату ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1789-XII; у редакції, чинній на час призначення пенсії) у розмірі 90 відсотків від суми місячної заробітної плати, зазначеної у довідці Прокуратури Хмельницької області від 5 березня 2020 року № 18-174 вих.-20, без обмеження її максимального розміру.
      3 травня 2020 року до Верховного Суду надійшли копії матеріалів адміністративної справи № 560/2120/20 разом із поданням судді Хмельницького окружного адміністративного суду Гнап Д. Д. про розгляд цієї справи Верховним Судом як зразкової та копіями матеріалів типових справ.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 20 травня 2020 року за результатами розгляду подання судді Хмельницького окружного адміністративного суду Гнап Д. Д. про розгляд цієї справи Верховним Судом як зразкової справи відкрив провадження у зразковій адміністративній справі № 560/2120/20 за позовом ОСОБА_1 до ГУ ПФУ в Хмельницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії та призначив справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
      1 червня 2020 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про зміну підстав та уточнення позову, за змістом якої позивач змінив позовні вимоги та просив суд:
      - визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ПФУ в Хмельницькій області від 12 березня 2020 року № 12 про відмову ОСОБА_1 у перерахунку пенсії за вислугу років;
      - зобов`язати ГУ ПФУ в Хмельницькій області здійснити з 13 грудня 2019 року перерахунок та виплату ОСОБА_1 раніше призначеної пенсії за вислугу років відповідно до вимог частини двадцятої статті 86 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) в розмірі 90 відсотків від усіх складових заробітку, зазначених у довідці Прокуратури Хмельницької області від 5 березня 2020 року № 18-174 вих.-20, без обмеження її максимального розміру з виплатою різниці між фактично отриманою та перерахованою сумою пенсії.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 14 вересня 2020 року позов задовольнив частково:
      - визнав протиправним та скасував рішення ГУ ПФУ в Хмельницькій області від 12 березня 2020 року № 12 про відмову ОСОБА_1 у перерахунку пенсії за вислугу років;
      - зобов`язав ГУ ПФУ в Хмельницькій області з 13 грудня 2019 року здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до статті 86 Закону № 1697-VII на підставі довідки Прокуратури Хмельницької області від 5 березня 2020 року № 18-174 вих.-20 з виплатою різниці між фактично отриманою та перерахованою сумою пенсії.
      У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
      Задовольняючи частково позов, суд дійшов висновку, що особи, яким пенсії призначені відповідно до Закону № 1789-ХІІ або Закону № 1697-VII, мають право на перерахунок пенсії у зв`язку з підвищенням заробітної плати працівникам прокуратури (зокрема, на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 657); такі пенсії перераховуються з 13 грудня 2019 року.
      Вимоги щодо відсотку заробітної плати, з якого відбувається перерахунок пенсії, та вимоги щодо здійснення перерахунку пенсій без обмеження їх граничного розміру задоволенню не підлягають як передчасні (заявлені на майбутнє).
      Не погодившись із таким рішенням, ГУ ПФУ в Хмельницькій області подало апеляційну скаргу, у якій зазначає, що оскаржуване рішення в частині задоволених позовних вимог підлягає скасуванню як таке, що постановлене при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи.
      Так, відповідач вважає, що в оскаржуваному рішенні Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, відхиляючи доводи ГУ ПФУ в Хмельницькій області стосовно того, що після ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 13 грудня 2019 року у справі № 7-р(ІІ)/2019 (далі - Рішення КСУ № 7-р(ІІ)/2019) підставою для проведення перерахунку пенсій, призначених працівникам прокуратури, є підвищення заробітної плати відповідних категорій працівників після 13 грудня 2019 року, - дійшов помилкового висновку щодо застосування до спірних відносин постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівникам прокуратури» (далі - Постанова № 657).
      Зазначає, що Постанова № 657 не є належним нормативно-правовим актом для визначення заробітної плати працівників прокуратури, систему якої оновлено з 25 вересня 2019 року, а відтак не є підставою для перерахунку пенсії з 13 грудня 2019 року.
      ГУ ПФУ в Хмельницькій області наводить доводи про те, що висновок Верховного Суду в оскаржуваному рішенні щодо застосування до спірних правовідносин Постанови № 657 зроблений без урахування зміни з 25 вересня 2019 року системи прокуратури, наявності колізії однопредметних нормативно-правових актів та без урахування того, що редакція частини двадцятоїстатті 86 Закону № 1697-VІІ до ухвалення Рішення КСУ № 7-р(ІІ)/2019 не набрала чинності та не застосовувалася.
      Просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 14 вересня 2020 року та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
      У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін та наводить доводи про те, що Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду не порушено норми матеріального і процесуального права та що скаржники не спростували докази та аргументи позову.
      Як установив суд першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 10 вересня 2010 року є пенсіонером та отримує пенсію за вислугу років, призначену відповідно до статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ (у редакції, що діяла на момент призначення пенсії), у розмірі 90 відсотків від суми місячної заробітної плати.
      17 березня 2015 року позивач звільнився з органів прокуратури та станом на день подання позову не працював.
      У березні 2020 Прокуратурою Хмельницької області позивачу видано довідку від 5 березня 2020 року № 18-174 вих.-20 про розмір заробітної плати, що враховується для перерахунку пенсії. Довідка видана на підставі Постанови № 657.
      10 березня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про перерахунок пенсії, до якої, серед іншого, додав зазначену довідку. Як на підставу для перерахунку пенсії позивач послався на Рішення КСУ № 7-(ІІ)/2019.
      Рішенням ГУ ПФУ в Хмельницькій області від 12 березня 2020 року № 12 позивачу відмовлено у задоволенні заяви про перерахунок пенсії з мотивів відсутності нормативно-правових актів про підвищення заробітної плати працівникам органів прокуратури.
      Вважаючи зазначене рішення відповідача незаконним, ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом.
      Велика Палата Верховного Суду дослідила наведені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, заслухала суддю-доповідача, перевірила матеріали справи, переглянула оскаржуване судове рішенняв межах апеляційної скарги й не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до ухвалення незаконного судового рішення, з огляду на таке.
      Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
      Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
      Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
      На час призначення ОСОБА_1 пенсії (10 вересня 2010 року) особливості пенсійного забезпечення прокурорів і слідчих прокуратури визначалися статтею 50-1 Закону № 1789-ХІІ (до 15 липня 2015 року).
      Відповідно до частини першої цієї статті Закону № 1789-ХІІ прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.
      Згідно із частиною дванадцятою вказаної статті Закону № 1789-ХІІ обчислення (перерахунок) пенсій провадиться за документами пенсійної справи та документами, додатково поданими пенсіонерами, виходячи з розміру місячного заробітку за відповідною посадою, з якої особа вийшла на пенсію, станом на час звернення за призначенням або перерахунком.
      Призначені працівникам прокуратури пенсії перераховуються у зв`язку з підвищенням заробітної плати відповідних категорій прокурорсько-слідчих працівників. Перерахунок призначених пенсій провадиться з першого числа місяця, що йде за місяцем, у якому настали обставини, що тягнуть зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув права на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців. Перерахунок пенсій провадиться з урахуванням фактично отримуваних працівником виплат і умов оплати праці, що існували на день його звільнення з роботи (частина сімнадцята статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ).
      До статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ вносилися зміни Законом України від 8 липня 2011 року № 3668-VI «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» (далі - Закон № 3668-VI), унаслідок яких наведена вище частина сімнадцята статті 50-1 Закону 1789-ХІІ з 1 жовтня 2011 року стала вісімнадцятою, - тобто відбулась зміна порядкового номеру частини статті, що регламентувала порядок та підстави перерахунку пенсії, проте її текст залишився незмінним.
      14 жовтня 2014 року ухвалено Закон № 1697-VІІ.
      У первинній редакції частина двадцята статті 86 Закону № 1697-VІІ мала такий текст: «Призначені працівникам прокуратури пенсії перераховуються у зв`язку з підвищенням заробітної плати прокурорським працівникам на рівні умов та складових заробітної плати відповідних категорій працівників, які проходять службу в органах і установах прокуратури на момент виникнення права на перерахунок. Перерахунок призначених пенсій проводиться з першого числа місяця, наступного за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув право на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців. Пенсія працюючим пенсіонерам перераховується також у зв`язку з призначенням на вищу посаду, збільшенням вислуги років, присвоєнням почесного звання або наукового ступеня та збільшенням розміру складових його заробітної плати в порядку, передбаченому частинами другою, третьою та четвертою цієї статті, при звільненні з роботи або за кожні два відпрацьовані роки».
      Отже, первинна редакція частини двадцятої статті 86 Закону № 1697-VІІ та частина сімнадцята (з 1 жовтня 2011 року - вісімнадцята) статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ містили аналогічні за змістом положення щодо підстав та порядку перерахунку пенсій за вислугу років, призначених працівникам прокуратури.
      Розділ XII «Прикінцеві положення» Закону № 1697-VІІ щодо набрання ним чинності (в розрізі конкретних статей закону) неодноразово змінювався, переважна більшість статей (у тому числі й стаття 86) цього Закону набрали чинності з 15 липня 2015 року. Водночас з 15 липня 2015 року втратив чинність Закон № 1789-XII (крім пункту 8 частини першої статті 15, частини четвертої статті 16, абзацу першого частини другої статті 46-2, статті 47, частини першої статті 49, частини п`ятої статті 50, частин третьої, четвертої, шостої та одинадцятої статті 50-1, частини третьої статті 51-2, статті 53 щодо класних чинів).
      1 січня 2015 року набрав чинності Закон України від 28 грудня 2014 року № 76-VIII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 76-VIII), яким, зокрема, частину вісімнадцяту статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ (діяла до 15 липня 2015 року) та частину двадцяту статті 86 Закону № 1697-VІІ (набрала чинності 15 липня 2015 року) викладено у новій редакції, відповідно до якої умови на порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури визначаються Кабінетом Міністрів України.
      Прийняття зазначеного Закону, як убачається із пояснювальної записки до його законопроєкту, було обумовлено необхідністю реалізації заходів щодо економного та раціонального використання державних коштів та приведення до фінансових можливостей держави дії положень окремих законів України, створення умов для стабілізації фінансового стану держави та удосконалення окремих положень соціальної політики.
      Таким чином, починаючи з 1 січня 2015 року в Україні жоден закон не визначав ані умов (підстав), ані порядку перерахунку пенсій за вислугу років, призначених на підставі Закону України «Про прокуратуру».
      Законодавець повноваження на встановлення умов та порядку перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури після 1 січня 2015 року делегував Кабінету Міністрів України.
      Як установлено судом та вбачається з матеріалів справи, Кабінет Міністрів України впродовж 2015-2019 років не визначив умов та порядку перерахунку пенсій працівникам прокуратури.
      Така бездіяльність Кабінету Міністрів України призвела до численних судових спорів між пенсіонерами, які отримують пенсію відповідно до Закону України «Про прокуратуру» та ПФУ.
      13 грудня 2019 року Конституційний Суд України за результатами розгляду справи за конституційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини двадцятої статті 86 Закону № 1697-VII ухвалив Рішення № 7-р(II)/2019, яким:
      - визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини двадцятої статті 86 Закону № 1697-VII зі змінами, яким передбачено, що умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури визначаються Кабінетом Міністрів України;
      - положення частини двадцятої статті 86 Закону № 1697-VII зі змінами, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
      До того ж Конституційний Суд України установив такий порядок виконання цього Рішення:
      - частина двадцята статті 86 Закону № 1697-VII зі змінами не підлягає застосуванню з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення;
      - частина двадцята статті 86 Закону № 1697-VII підлягає застосуванню в первинній редакції:
      «20. Призначені працівникам прокуратури пенсії перераховуються у зв`язку з підвищенням заробітної плати прокурорським працівникам на рівні умов та складових заробітної плати відповідних категорій працівників, які проходять службу в органах і установах прокуратури на момент виникнення права на перерахунок. Перерахунок призначених пенсій проводиться з першого числа місяця, наступного за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув право на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців. Пенсія працюючим пенсіонерам перераховується також у зв`язку з призначенням на вищу посаду, збільшенням вислуги років, присвоєнням почесного звання або наукового ступеня та збільшенням розміру складових його заробітної плати в порядку, передбаченому частинами другою, третьою та четвертою цієї статті, при звільненні з роботи або за кожні два відпрацьовані роки».
      Згідно зі статтею 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
      Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
      Зазначене Рішення КСУ стало підставою для звернення пенсіонерів, які отримують пенсію відповідно до Закону України «Про прокуратуру», за отриманням актуальних довідок про заробітну плату та згодом до органів ПФУ із заявами про перерахунок пенсії.
      Проте пенсійний орган відмовляє заявникам у задоволенні заяв про перерахунок пенсії з мотивів відсутності нормативно-правових актів про підвищення заробітної плати працівникам органів прокуратури.
      Тобто фактично пенсійний орган погоджується з наявністю у заявників права на перерахунок пенсії, проте зазначає про відсутність нормативно-правових актів про підвищення заробітної плати працівникам органів прокуратури.
      Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами відповідача про те, що Постанова № 657 не є належним нормативно-правовим актом для визначення заробітної плати працівників прокуратури, систему якої оновлено з 25 вересня 2019 року, а відтак не є підставою для перерахунку пенсії з 13 грудня 2019 року.
      Так, пенсійний орган, відмовляючи в перерахунку пенсії прокурорам, серед іншого, посилається на положення постанови Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів», за змістом пункту 7 якої зміна розмірів посадових окладів для працівників прокуратури, передбачених цією постановою, не є підставою для перерахунку пенсій, що призначені згідно із Законом України «Про прокуратуру».
      Натомість заявники просять здійснити перерахунок їхніх пенсії з урахуванням норм Постанови № 657, яка не містить жодних обмежень.
      Доводи ГУ ПФУ в Хмельницькій області про те, що після набрання чинності Рішенням КСУ № 7-р(ІІ)/2019, тобто після 13 грудня 2019 року, нормативно-правового акта про підвищення заробітної плати працівникам органів прокуратури не ухвалено, а тому немає підстав для перерахунку пенсії, є помилковими та не доводять правомірності його дій, оскільки чинна з 13 грудня 2019 року норма частини двадцятої статті 86 Закону № 1697-VII визначає умовою перерахунку пенсії за вислугу років підвищення заробітної плати прокурорським працівникам. Адже грошове забезпечення працівників прокуратури істотно збільшилося ще в жовтні 2017 року, а теперішній розмір пенсії позивача останній раз перераховувався ще у 2015 році.
      Протягом усього періоду дії норми статті 86 Закону № 1697-VІІ, яка визначала, що умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури визначаються Кабінетом Міністрів України, позивач мав право на перерахунок пенсії, проте був позбавлений можливості таке право реалізувати з огляду на бездіяльність Кабінету Міністрів України.
      Така бездіяльність уряду була предметом розгляду в судах.
      Верховний Суд в постанові від 24 квітня 2019 року (справа № 826/8546/18) звернув увагу, що Кабінет Міністрів України протягом тривалого часу ухиляється від прийняття рішення про встановлення порядку та умов перерахунку пенсій працівникам прокуратури, необхідність прийняття яких Законом № 1697-VІІ покладено саме на уряд.
      Суди у зазначеній справі визнали протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо неприйняття порядку та умов перерахунку пенсій працівникам прокуратури, як це передбачено частиною двадцятою статті 86 Закону № 1697-VІІ, та зобов`язали Кабінет Міністрів України протягом 30 днів з дня набрання рішенням законної сили вжити заходів та ухвалити рішення про встановлення порядку та умов перерахунку пенсій працівникам прокуратури.
      Проте рішення суду Кабінетом Міністрів України виконано не було.
      Відсутність затвердженого Кабінетом Міністрів України порядку перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури зумовило неможливість проведення органами ПФУ перерахунку зазначених пенсій, у тому числі й пенсії позивача.
      Реалізація його права була забезпечена саме Рішенням КСУ № 7-р(ІІ)/2019.
      Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що твердження відповідача про те, що для реалізації пенсіонерам права на перерахунок пенсії, визначеного статтею 86 Закону № 1697-VІІ (у редакції, чинній з 13 грудня 2019 року), обов`язковою умовою є прийняття урядом нової постанови про підвищення заробітної плати працівникам прокуратури, є хибним з огляду на те, що на момент прийняття Конституційним Судом України зазначеного Рішення вже існувала суттєва різниця в оплаті праці чинних працівників прокуратури та розмірі заробітних плат, з яких розраховані пенсії прокурорських пенсіонерів. Така нерівність має усуватись ПФУ шляхом беззастережного (відносно дати ухвалення рішення про збільшення заробітку діючих працівників прокуратури) задоволення заяв пенсіонерів про перерахунок пенсії, поданих після 13 грудня 2019 року
      Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що Постанова № 657 є чинною, а тому немає підстав для її незастосування. Таке рішення уряду є рішенням про «підвищення заробітної плати працівників прокуратури».
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач має право на перерахунок пенсії відповідно до статті 86 Закону № 1697-VII на підставі довідки Прокуратури Хмельницької області від 5 березня 2020 року № 18-174 вих. 20.
      Також Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції щодо здійснення перерахунку пенсії позивача з 13 грудня 2019 року з огляду на таке.
      Первинна редакція частини двадцятої статті 86 Закону № 1697 до 13 грудня 2019 року (дата ухвалення Рішення КСУ № 7-р(ІІ)/2019) не набирала чинності та не застосовувалася, оскільки Законом № 76-VIII цю первинну редакцію з 1 січня 2015 року було викладено в новій редакції: «Умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури визначаються Кабінетом Міністрів України», - тобто ці зміни було внесені в текст статті 86 Закону № 1697-VІІ ще до дати набрання нею чинності (15 липня 2015 року).
      Тому частина двадцята статті 86 Закону № 1697 (в первинній редакції, якою визначено умови та порядок перерахунку пенсії за вислугу років працівникам прокуратури) на підставі Рішення КСУ № 7-р(ІІ)/2019 набрала чинності 13 грудня 2019 року та підлягає застосуванню починаючи з цієї дати. Отже, після тривалої перерви (1 січня 2015 року - 12 грудня 2019 року) в Україні з`явилася/набрала чинності норма закону, що визначає умови та порядок перерахунку пенсії за вислугу років, призначеної на підставі Закону України «Про прокуратуру».
      Вирішуючи питання щодо порядку перерахунку пенсії за вислугу років колишнього працівника прокуратури, суд враховує, що:
      - перерахунок пенсії проводиться за заявою особи, до якої додаються необхідні документи на підтвердження умов, що зумовлюють перерахунок пенсії;
      - відповідно до частини двадцятої статті 86 Закону № 1697-VII перерахунок призначених пенсій проводиться з першого числа місяця, наступного за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув право на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців.
      Частина двадцята статті 86 Закону № 1697-VII, як вже зазначено вище, набрала чинності з 13 грудня 2019 року, а відтак Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком суду першої інстанції, що ефективним способом відновлення порушених прав позивача є зобов`язання відповідача здійснити перерахунок пенсії позивача з 13 грудня 2019 року. При цьому позивач звернувся до відповідача із заявою про перерахунок пенсії 10 березня 2020 року, тобто просив виплатити йому різницю в пенсії за минулий час менш як за 12 місяців.
      Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог та підтримує висновок про те, що з 13 грудня 2019 року особи, яким пенсії призначені відповідно до Закону № 1789-ХІІ або Закону № 1697-VII, мають право на перерахунок пенсії у зв`язку з підвищенням заробітної плати працівників прокуратури (зокрема, на підставі Постанови № 657); такі пенсії перераховуються з 13 грудня 2019 року.
      Відповідно до частини десятої статті 290 КАС у рішенні суду, ухваленому за результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд додатково зазначає: 1) ознаки типових справ; 2) обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права та порядок застосування таких норм; 3) обставини, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі.
      Це рішення суду є зразковим для справ, у яких предметом спору є: вимога зобов`язати відповідача перерахувати пенсію відповідно до статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ або статті 86 Закону №1697-VII; звернення до територіальних органів Пенсійного фонду України за перерахунком пенсії після 13 грудня 2019 року .
      Обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права: а) позивачем є особа, яка отримує пенсію, призначену відповідно до Закону № 1789-ХІІ або Закону № 1697-VII; б) предметом спору є перерахунок пенсії відповідно до частини двадцятої статті 86 Закону №1697-VII після ухвалення Рішення КСУ № 7-р(ІІ)/2019.
      На інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі, можуть впливати істотні розбіжності у фабулах справ.
      Крім того, суд вважає недоречними посилання скаржника на те, що бюджетні асигнування з Державного бюджету України після винесення Рішення КСУ № 7-р(ІІ)/2019 ПФУ не збільшувалися, виплата пенсій, зокрема призначених відповідно до Закону України «Про прокуратуру», здійснюється з урахуванням пунктів 20, 29 частини першої статті 116 Бюджетного кодексу України в межах бюджетних призначень, оскільки вимога позивача ґрунтується на чітких законодавчих положеннях. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що державні органи не можуть посилатись на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (зокрема, рішення у справах «Бурдов проти Росії», «Сук проти України»).
      Велика Палата Верховного Суду, переглянувши судове рішення в межах апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення суд першої інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які були б підставою для скасування судового рішення, а тому апеляційну скаргу ГУ ПФУ в Хмельницькій області слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
      Міркування і твердження скаржника в апеляційній скарзі не спростовують правильності правових висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених в оскаржуваному рішенні.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
      Згідно із частиною першою статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 290, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області залишити без задоволення.
      2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 14 вересня 2020 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 95177444
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      03 лютого2021 року
      м. Київ
      Справа № 804/7691/16
      Провадження № 11-142апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Кривого Рогу Дніпропетровської області до Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі Дніпропетровської області про стягнення заборгованості за касаційною скаргою Криворізького північного об`єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2016 року (суддя Захарчук-Борисенко Н. В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду (судді Чепурнов Д. В., Сафронова С. В., Мельник В. В.) від 28 березня 2017 року та
      ВСТАНОВИЛА:
      1. У липні 2014 року управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Кривого Рогу Дніпропетровської області, правонаступником якого є Криворізьке північне об`єднане управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області (далі - управління ПФУ, ПФУ відповідно), звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути з Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі Дніпропетровської області (далі - відділення Фонду, Фонд відповідно) на його користь витрати, понесені через виплату пенсій у зв`язку з втратою годувальників, які померли внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання за березень - травень 2014 року.
      Такий вид пенсії був виплачений громадянам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 на загальну суму 5 411 грн 35 коп.
      Вимоги обґрунтувало тим, що згідно із чинним законодавством України витрати на виплату пенсій особам, яким призначено пенсії у зв`язку з втратою годувальників, які померли внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, які понесло управління ПФУ, має відшкодувати відповідач. Позивач зазначив, що направляв відповідачу акти звірок витрат на виплату вищевказаних пенсій, однак відділення Фонду відмовилося вносити до актів щомісячної звірки витрати по особових справах потерпілих, яким виплачені пенсії по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві та пенсій, пов`язаних із втратою годувальника вищезазначеним фізичним особам.
      2. Відділення Фонду в запереченнях на позов з покликанням на положення Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (далі - Закон № 1105-XIV) та Інструкції про встановлення причинного зв`язку смерті з професійним захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом, затверджену наказом Міністерства охорони здоров`я України від 15 листопада 2005 року № 606 та зареєстровану в Міністерстві юстиції України 02 грудня 2005 року за №1455/11735 (далі - Інструкція № 606), просило відмовити у задоволенні позовних вимог.
      Вважає позовні вимоги позивача безпідставними, позаяк останній не надав доказів на підтвердження того, що смерть годувальника пов`язана (перебуває в причинному зв`язку) саме з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням, а не із загальним захворюванням (не надано актів медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК) про встановлення причинного зв`язку смерті потерпілих з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням).
      З погляду відповідача, позивач не довів, що на момент смерті потерпілих, особи яким виплачувалася пенсія, знаходилися на утриманні померлих, оскільки вимоги управління ПФУ стосуються пенсій громадян, які на момент втрати годувальника не були на їх утриманні, а згодом втратили джерело засобів для існування.
      3. Суди розглядали справу неодноразово.
      Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 29 липня 2014 року відмовив у задоволенні позову, дійшовши висновку, що позивач не надавав довідок МСЕК про наявність причинного зв`язку смерті годувальників з професійним захворюванням, отруєнням або трудовим каліцтвом, як це передбачено Інструкцією № 606.
      Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 23 червня 2015 року скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нову постанову, якою задовольнив позов. Рішення обґрунтував тим, що у справі є докази, які підтверджують право осіб, що мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника, на отримання щомісячних страхових виплат відповідно до статті 33 Закону № 1105-XIV.
      Вищий адміністративний суд ухвалою від 20 жовтня 2016 року скасував рішення судів першої та апеляційної інстанції та направив справу до суду першої інстанції на новий розгляд. Касаційний суд у своєму рішенні покликався на правову позицію, викладену в постановах Верховного Суду України від 23 квітня 2013 року у справі № 21-108а13 та від 23 травня 2011 року у справі № 21-48а11, згідно з якою Фонд зобов`язаний відшкодовувати виплачені іншими страховиками суми допомоги на поховання лише тих осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, тобто за умови наявності причинного зв`язку їх смерті з одержаним каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я.
      Касаційний суд мотивував своє рішення ще й тим, що суд апеляційної інстанції не встановив, чи мали громадяни ОСОБА_12 та ОСОБА_13 право на отримання страхових виплат відповідно до статті 33 Закону № 1105-XIV саме на момент смерті потерпілого.
      За наслідками повторного нового розгляду справи Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 29 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року, у задоволенні позову відмовив.
      Ці рішення суди мотивували тим, що позивач не надав суду довідок МСЕК про наявність причинного зв`язку смерті з професійним захворюванням, отруєнням або трудовим каліцтвом, як це передбачено Інструкцією № 606.
      Суди також звернули увагу на те, що в цій справі предметом спору є відшкодування витрат, які понесло управління ПФУ, відповідним відділенням Фонду, а не призначення пенсії по втраті годувальника, а відтак висновують, що твердження управління ПФУ про непотрібність вимагати від особи надати висновок МСЕК про наявність причинного зв`язку смерті з професійним захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом є необґрунтованими.
      Стосовно виплат пенсії громадянам ОСОБА_12 та ОСОБА_13 суди зазначили, що позивач не надав доказів того, чи мали ці особи право на отримання страхових виплат відповідно до статті 33 Закону № 1105-XIV саме на момент смерті потерпілого.
      Якщо узагальнити, то головним мотивом рішень судів попередніх інстанцій було те, що Фонд зобов`язаний відшкодовувати іншим страховикам, серед яких є органи ПФУ, суми виплат з пенсійного страхування та соціальних послуг, одним з видів яких є допомога на поховання, тоді, якщо вони (суми виплат) виплачені лише у зв`язку зі смертю тих осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, за умови наявності причинного зв`язку їх смерті з одержаним каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я.
      При цьому суди покликалися на правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постановах від 22 травня 2011 року (справа № 21-48а11) та 23 квітня 2013 року (справа № 21-108а13).
      4. У квітні 2017 року управління ПФУ звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій покликалося на неповне з`ясування судами першої та апеляційної інстанцій обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права і просило скасувати постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 квітня 2017 року відкрив касаційне провадження у цій справі. Справа призначалася до розгляду, проте по суті не розглядалася.
      5. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      6. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 10 квітня 2020 року на підставі підпункту 8 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що нормативно-правове регулювання, яке діяло на час виникнення спірних відносин, не передбачало умови, за якої органи ПФУ в разі, коли пропонують Фонду відшкодувати суми витрат, пов`язаних з виплатою пенсій по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання та пенсій у зв`язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, мають обов`язок автоматично надати підтвердження (довести) Фонду факт настання страхового випадку та/чи перебування смерті особи, яка померла від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, у причинному зв`язку з нещасним випадком на виробництві, одержаним каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, що потягли смерть. Своєю чергою такі міркування суду привели до висновку про можливість і доцільність відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 23 квітня 2013 року (справа № 21-108а13), 22 травня 2011 року (справа № 21-48а11).
      7. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 05 травня 2020 року призначила вказану справу до касаційного розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи, а після того, як заслухала суддю-доповідача у справі, дослідила матеріали справи, проаналізувала доводи касаційної скарги та відзив, в якому зазначено мотиви незгоди з доводами автора касаційної скарги, дійшла висновку про таке.
      У цій справі суди попередніх інстанцій установили обставини справи, які стисло можна викласти таким чином.
      У період з 1972 по 2014 рік ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 померли на виробництві внаслідок нещасних випадків: ОСОБА_22 - ІНФОРМАЦІЯ_1; ОСОБА_23 - ІНФОРМАЦІЯ_2; ОСОБА_25 - ІНФОРМАЦІЯ_3; ОСОБА_20 - ІНФОРМАЦІЯ_4; ОСОБА_18 -ІНФОРМАЦІЯ_5; ОСОБА_21 - ІНФОРМАЦІЯ_6; ОСОБА_19 - ІНФОРМАЦІЯ_7; ОСОБА_14 - ІНФОРМАЦІЯ_8; ОСОБА_15 ІНФОРМАЦІЯ_9, ОСОБА_24 - ІНФОРМАЦІЯ_10; ОСОБА_16 - ІНФОРМАЦІЯ_11; ОСОБА_26 - ІНФОРМАЦІЯ_12, ОСОБА_17 - ІНФОРМАЦІЯ_13.
      Управління ПФУ призначило годувальникам, які перебували на утриманні померлого годувальника (пенсіонерам) пенсії по втраті годувальника на підставі, як зазначає позивач, повного пакета документів, які дають підстави для призначення названого виду пенсії.
      З копій свідоцтв про смерть, копій актів форми Н-1 про нещасні випадки на виробництві (про нещасні випадки, пов`язані з виробництвом (форма Н-1)), копій окремих актів проведення розслідування (спеціального розслідування) нещасного випадку (аварії), що стався (сталася) (форма Н-5), копій актів звірки витрат по особових справах потерпілих, яким виплачені пенсії по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання та пенсій, пов`язаних з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, за березень - травень 2014 року; доводів та аргументів позовної заяви; письмових заперечень і мотивів незгоди відповідача з позовом та інших матеріалів справи можна виснувати, що: смерть потерпілих, поіменованих у позовній заяві, настала у ті дні, які записані у свідоцтвах про їхню смерть; смерть потерпілих настала внаслідок нещасних випадків на виробництві (пов`язаного з виробництвом); факти смерті від нещасних випадків на виробництві були відображені у відповідних актах про нещасний випадок на виробництві (пов`язаний з виробництвом) встановленої форми Н-1; членам сім`ї годувальників - потерпілих, які померли від нещасного випадку на виробництві, були призначені пенсії у зв`язку з втратою годувальника; від дати виникнення права на пенсію названого виду пенсіонерам, яким вона була призначена (щонайменше з матеріалів справи не вбачається іншого), ця пенсія виплачувалася; управління ПФУ подало до Фонду акти звірки витрат саме з виплати пенсій у зв`язку з втратою годувальника і не просило відшкодувати витрати на виплату інших видів соціального (пенсійного) страхування чи надання соціальних послуг, як-от на виплату допомоги на поховання особи, смерть якої настала внаслідок нещасного випадку, пов`язаного з виробництвом.
      У період з березня по травень 2014 року управління ПФУ здійснило виплати пенсій у зв`язку з втратою годувальника внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання пенсіонерам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_27 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 на загальну суму 5 411 грн 35 коп.
      Протягом цього періоду позивач направляв на адресу відповідача акти звірки про витрати на виплату пенсій по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання і пенсій, пов`язаних із втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, проте відповідач відмовився включати до актів щомісячної звірки понесені позивачем витрати по вказаних особах, а звідси - й відшкодувати ці витрати.
      Провідним (головним) мотивом для відмови відшкодувати витрати на виплату й доставку пенсій у зв`язку з втратою годувальника поіменованим вище пенсіонерам, Фонд використав те, що управління ПФУ не обґрунтувало і не надало доказів того, що на виконання вимог Закону № 1105-XIV та Інструкції № 606 зверталося до обласної МСЕК з документами постраждалих для розгляду й встановлення причинного зв`язку смерті з професійним захворюванням, отруєнням або трудовим каліцтвом, а також не надало висновку про наявність або відсутність причинного зв`язку смерті з професійним захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом. Покликався Фонд й на те, що управління не направляло у відповідні відділення Фонду такі висновки і не ознайомило Фонд з висновками про причинний зв`язок смерті з професійним захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом.
      Ще одним аргументом відмови відшкодувати витрати на виплату пенсій у зв`язку з втратою годувальника Фонд назвав те, що управління ПФУ всупереч вимогам статті 33 Закону № 1105-XIV виплатило пенсії у зв`язку з втратою годувальника особам ( ОСОБА_12 і ОСОБА_13 ) за ситуації, коли ці особи на момент загибелі годувальника не перебували на його утриманні та на день смерті останнього не мали права на утримання від нього.
      8. Управління ПФУ, вважаючи дії відповідача неправомірними, звернулося до адміністративного суду з позовом про стягнення витрат, які управління ПФУ понесло у зв`язку з виплатою вказаним особам пенсій.
      9. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суть спору в цій справі зводиться до правомірності вимоги управління ПФУ зобов`язати Фонд відшкодувати витрати з виплати пенсій у зв`язку з втратою годувальників, які померли внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, виплачених управлінням ПФУ.
      Вимоги про відшкодування виплачених сум допомоги на поховання осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, позивач у цій справі не заявляє. Матеріали справи не містять інформації про прийняття відповідних рішень стосовно такого виду страхової виплати.
      10. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, передаючи справу до Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 23 квітня 2013 року (справа № 21-108а13) та 22 травня 2011 року (справа № 21-48а11), дійшов висновку, що при заявленні ПФУ суми відшкодування витрат, пов`язаних з виплатою пенсій по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання та пенсій у зв`язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, у ПФУ немає законодавчого обов`язку автоматично доводити (підтверджувати) Фонду страховий випадок.
      Верховний Суд України у згаданих постановах від 23 квітня 2013 року (справа № 21?108а13) та 22 травня 2011 року (справа № 21-48а11), аналізуючи нормативно-правове регулювання, яке діяло на час виникнення спірних відносин, дійшов висновку, що Фонд зобов`язаний відшкодовувати виплачені іншими страховиками суми допомоги на поховання лише тих осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання за умови наявності причинного зв`язку їх смерті з одержаним каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я.
      Вирішуючи спір у частині стягнення витрат на виплату допомоги на поховання в розумінні чинного нормативного регулювання, цей суд наголосив на існуванні права Фонду перевірити наявність підстав для відшкодування відповідних витрат задля виключення припущення, що смерть сталася з інших причин.
      11. Предметом спору у справі, яка розглядається, є відшкодування витрат управління ПФУ на виплату пенсій у зв`язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, а не за надання соціальної послуги у виді виплати допомоги на поховання осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання.
      Натомість у справах № 21-48а11 та № 21-108а13 розв`язувався спір стосовно відшкодування понесеного ПФУ іншого виду страхових соціальних виплат - допомоги на поховання.
      Якщо зіставити і порівняти фактичні передумови цих спорів, то виявиться, що за змістом та за своєю юридичною природою ці спори стосуються різних видів соціальних виплат, які мають здійснюватися та відшкодовуватися Фондом.
      У справі № 21-48а11 управління ПФУ звернулося до суду з позовом до Фонду про визнання протиправною відмови відповідача у прийнятті до заліку і стягнення витрат на виплату допомоги на поховання померлого пенсіонера та на доставку пенсій. У цій справі встановлено, що пенсіонер знаходився на обліку в управлінні ПФУ та отримував пенсію по інвалідності внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання. Після того, як пенсіонер помер, позивач сплатив допомогу на поховання, яку Фонд відмовився зараховувати до актів щомісячної звірки.
      Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили. Суд касаційної інстанції рішення судів попередніх інстанцій скасував та ухвалив нове - про задоволення вимог позивача. Верховний Суд України скасував рішення суду касаційної інстанції та направив справу на новий розгляд до цього ж суду, дійшовши висновку, що аналіз норм Закону № 1105-XIV, який визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов`язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві осіб, та Порядку, затвердженого на виконання частини восьмої статті 34 цього Закону, дає підстави вважати, що Фонд зобов`язаний відшкодовувати виплачені іншими страховиками суми допомоги на поховання лише тих осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, тобто за умови наявності причинного зв`язку їх смерті з одержаним каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я.
      У справі № 21-108а13 управління ПФУ звернулося до суду з позовом, у якому просило зобов`язати відділення Фонду включити до актів щомісячної звірки витрат по особових справах потерпілих, яким виплачені пенсії по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання та пенсії у зв`язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання.
      У згаданій справі встановлено, що сума виплаченої адресної допомоги, яка підлягає відшкодуванню Фондом з квітня 2011 року по квітень 2012 року становить 46 1747 грн 58 коп., сума виплаченої пенсії по інвалідності громадянам України, які отримали каліцтво на території держав СНД, яка підлягає відшкодуванню з квітня 2011 року по квітень 2012 року становить 4 106 грн 62 коп., а також сума виплаченої допомоги на поховання, оскільки смерть потерпілого не пов`язана з страховим випадком державного соціального страхування становить 1 568 грн.
      Рішеннями судів першої, апеляційної та касаційної інстанції позов задоволено частково: вирішено стягнути з відповідача на користь позивача 4 106 грн 62 коп. витрат з виплати пенсій по інвалідності громадянам України, які отримали каліцтво на території держав - учасниць СНД та 1 568 грн витрат з виплати допомоги на поховання, оскільки смерть потерпілого не пов`язана зі страховим випадком державного соціального страхування. Верховний Суд України з огляду на правову позицію, висловлену у справі № 21-48а11 дійшов висновку, що при вирішенні спору в частині вимог про стягнення витрат на виплату допомоги на поховання, касаційний суд неправильно застосував норми матеріального права, а відтак скасував рішення суду касаційної інстанції та направив справу на новий розгляд до цього суду.
      Аналіз обставин справи, яка розглядається, обставин у справах № 21-48а11, № 21-108а13, очевидна відмінність предметів спорів та нормативного регулювання у цих справах свідчать про відсутність підстав для відступлення від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України (справи № 21-48а11 та № 21-108а13).
      12. Спірні відносини у справі, ініційованій за зверненням управління ПФУ, регулюються Конституцією України, Основами законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР (далі - Основи), Законом № 1105-XIV, Законом України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV ), Законом України від 05 листопада 1991 року № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення» у редакціях, чинних на момент виникнення спірних відносин.
      Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
      Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
      Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
      Відповідно до пункту 6 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
      13. Принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування громадян в Україні визначають Основи.
      Статтею 1 Основ установлено, що загальнообов`язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов`язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.
      Залежно від страхового випадку є такі види загальнообов`язкового державного соціального страхування: пенсійне страхування; <�…> витрати, зумовлені народженням та похованням; <�…>; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; <�…>. Відносини, що виникають за зазначеними у частині першій цієї статті видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, регулюються окремими законами, прийнятими відповідно до цих Основ (стаття 4 Основ у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).
      Спори, що виникають із правовідносин за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, вирішуються в судовому порядку, якщо законом не встановлено досудовий порядок їх розгляду (стаття 12 Основ).
      За пенсійним страхуванням згідно з пунктом 1 статті 25 цих Основ надаються такі види соціальних послуг та матеріального забезпечення: пенсії за віком, по інвалідності внаслідок загального захворювання (в тому числі каліцтва, не пов`язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсії у зв`язку з втратою годувальника, крім передбачених пунктом 4 цієї статті; медичні профілактично-реабілітаційні заходи; допомога на поховання пенсіонерів.
      Відповідно до пункту 4 цієї статті за страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання надаються такі види соціальних послуг та матеріального забезпечення: <�…>; допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання; відшкодування збитків, заподіяних працівникові каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням ним своїх трудових обов`язків; пенсія по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання; пенсія у зв`язку із втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання; допомога на поховання осіб, які померли внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання.
      Згідно із частиною четвертою статті 26 Основ якщо після призначення застрахованій особі матеріальної допомоги чи надання соціальних послуг між страховиками виник спір щодо понесених витрат, виплата здійснюється страховиком, до якого звернулася застрахована особа. При цьому неналежний страховик має право звернутися до належного страховика щодо відшкодування понесених ним витрат.
      14. Абзацом другим пункту 5 частини першої статті 24 Закону № 1105-XIV закріплено аналогічне правило: якщо після призначення застрахованій особі матеріальної допомоги чи надання соціальних послуг між Фондом і страховиками з інших видів соціального страхування виникають спори щодо понесених витрат, виплата здійснюється страховиком, до якого звернувся застрахований. При цьому страховик, до якого звернувся застрахований, має право звернутися до відповідного страховика з інших видів соціального страхування щодо відшкодування понесених ним витрат.
      За абзацом першим пункту 5 частини першої статті 24 Закону № 1105-XIV Фонд зобов`язаний співпрацювати з фондами з інших видів соціального страхування у фінансуванні заходів, пов`язаних з матеріальним забезпеченням та наданням соціальних послуг застрахованим, у кожному конкретному випадку спільно приймаючи рішення щодо того, хто з них братиме участь у фінансуванні цих заходів.
      Відповідно до частини третьої статті 33 Закону № 1105-XIV пенсія у разі смерті годувальника призначається і виплачується згідно із законодавством.
      15. Відповідно до Закону № 1058-IV за рахунок коштів ПФУ в солідарній системі призначається пенсія у зв`язку з втратою годувальника (пункт 3 частини першої статті 9 Закону № 1058-IV).
      Статтею 36 Закону № 1058-IV визначено умови призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника.
      Згідно з положенням вказаної статті пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім`ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності, а в разі смерті пенсіонера або осіб, зазначених у частині другій статті 32 цього Закону, - незалежно від тривалості страхового стажу. При цьому дітям пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника.
      Батьки і чоловік (дружина) померлого, які не були на його утриманні, мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника, якщо втратили джерело засобів до існування.
      Непрацездатними членами сім`ї вважаються: 1) чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону; 2) діти (у тому числі діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років. Діти, які навчаються за денною формою навчання у загальноосвітніх навчальних закладах системи загальної середньої освіти, а також професійно-технічних, вищих навчальних закладах (у тому числі у період між завершенням навчання в одному із зазначених навчальних закладів та вступом до іншого навчального закладу або у період між завершенням навчання за одним освітньо-кваліфікаційним рівнем та продовженням навчання за іншим за умови, що такий період не перевищує чотирьох місяців), - до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років, та діти-сироти - до досягнення ними 23 років незалежно від того, навчаються вони чи ні; 3) чоловік (дружина), а в разі їх відсутності - один з батьків або брат чи сестра, дідусь чи бабуся померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років.
      До членів сім`ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого годувальника, відносяться особи, зазначені в частині другій цієї статті, якщо вони: 1) були на повному утриманні померлого годувальника; 2) одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.
      Члени сім`ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв`язку з втратою годувальника.
      16. Відповідно до пункту 12 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого Указом Президента України від 01 березня 2001 року № 121, Закону № 1058-IV правління Пенсійного фонду України затвердило Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону № 1058-IV.
      Згідно з пунктом 1.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 07 липня 2014 року № 13-1) (далі - Порядок), заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, а також у місті та районі (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).
      Відповідно до пункту 2.3 Порядку також надаються такі документи: <�…>; свідоцтво про народження або паспорт особи, якій призначається пенсія; 3) довідка про склад сім`ї померлого годувальника та копії документів, що засвідчують родинні стосунки члена сім`ї з померлим годувальником (за наявності); 4) свідоцтво органу ДРАЦС про смерть годувальника або рішення суду про визнання його безвісно відсутнім або оголошення його померлим; <�…>; 6) довідки загальноосвітніх навчальних закладів системи загальної середньої освіти, професійно-технічних, вищих навчальних закладів про те, що особи, зазначені в абзаці другому пункту 2 частини другої статті 36 Закону, навчаються за денною формою навчання; 7) довідка про те, що чоловік (дружина), а в разі їх відсутності - один з батьків, дід, баба, брат чи сестра померлого годувальника незалежно від віку і працездатності не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років; 8) документи про місце проживання (реєстрації); 9) документ про перебування членів сім`ї (крім дітей) на утриманні померлого годувальника; 10) експертний висновок про встановлення причинного зв`язку смерті годувальника з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
      Відповідно до пункту 2.11 Порядку за документ, що засвідчує факт перебування на утриманні непрацездатних членів сім`ї, приймаються довідки житлово-експлуатаційних або інших організацій з місця проживання (реєстрації), або довідки органів місцевого самоврядування, або довідки про реєстрацію місця проживання (разом з годувальником за однією адресою), видані згідно із вимогами статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».
      17. У контексті наведених обставин та нормативного регулювання Велика Палата Верховного Суду вважає, що у відносинах, коли органи ПФУ призначили і виплачували пенсію непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника на підставі відомостей про те, що інвалідність особи або втрата годувальника настали внаслідок нещасного випадку на виробництві, якщо призначення пенсійних платежів відбулося на підставі обсягу необхідних документів, зокрема й медичних та таких, що підтверджують причинний зв`язок смерті годувальника з нещасним випадком на виробництві, й у разі, коли призначена пенсія у зв`язку з втратою годувальника виплачувалася впродовж різних, а окремим пенсіонерам - тривалих проміжків часу, при цьому фактичні підстави та причинний зв`язок між смертю годувальника та нещасним випадком на виробництві для такої виплати органи Фонду перевірили і визнали, що відшкодування органам ПФУ коштів витрачених на виплату пенсії у зв`язку з втратою годувальника відповідає цільовому призначенню коштів, акумульованих Фондом, то у такому випадку Фонд має звірити акти витрат по виплаті вищевказаних пенсій, внести до актів щомісячної звірки витрати по особових справах потерпілих, яким виплачені пенсії по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві та пенсій, пов`язаних з втратою годувальника, відшкодувати понесені витрати.
      У межах установлених у цій справі обставин Фонд та його відділення для підтвердження законності виплати пенсії у зв`язку з втратою годувальника і для відшкодування витрат на виплату цих платежів, які щомісячно проводилася й доставлялися пенсіонерам, не повинні вимагати від органів ПФУ представляти кожного разу документи (докази), що підтверджують існування причинного зв`язку між смертю годувальника і пенсіонерами, які мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника.
      Фонд зобов`язаний співпрацювати з фондами з інших видів соціального страхування у фінансуванні заходів, пов`язаних з матеріальним забезпеченням та наданням соціальних послуг застрахованим, у кожному конкретному випадку спільно приймаючи рішення щодо того, хто з них братиме участь у фінансуванні цих заходів. Якщо після призначення застрахованій особі матеріальної допомоги чи надання соціальних послуг між Фондом і страховиками з інших видів соціального страхування виникають спори щодо понесених витрат, виплата здійснюється страховиком, до якого звернувся застрахований. При цьому страховик, до якого звернувся застрахований, має право звернутися до відповідного страховика з інших видів соціального страхування щодо відшкодування понесених ним витрат.
      18. Водночас треба визнати, що відповідно до повноважень та обов`язків, які покладаються на Фонд, мети створення і завдання Фонду під час здійснення контролю за використанням коштів, завдання із забезпечення функціонування виплат усіх видів загальнообов`язкового державного соціального страхування, зокрема, й на відновлення здоров`я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань; відшкодування шкоди, пов`язаної з втратою застрахованими особами заробітної плати або відповідної її частини під час виконання трудових обов`язків, надання їм соціальних послуг у зв`язку з ушкодженням здоров`я, а також у разі їх смерті здійснення страхових виплат непрацездатним членам їх сімей, повноваження проводити перевірки дотримання підприємствами, установами і організаціями незалежно від форми власності, виду економічної діяльності та господарювання порядку використання страхових коштів, перерахованих Фондом на фінансування заходів, передбачених законодавством, Фонд під час звірки актів витрат по виплаті пенсій у зв`язку з втратою годувальника чи, приміром, витрат на поховання потерпілого, смерть якого настала внаслідок нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання, повноважний та зобов`язаний перевірити, чи на підставі закону проводяться виплати страхових платежів.
      Під час таких перевірок Фонд може з посиланням на документи, серед них і на медичні, мотивувати відмову в погодженні актів та перерахувати кошти на відшкодування, якщо виявить, що, наприклад, органи ПФУ стали виплачувати пенсію у зв`язку з втратою годувальника особі, яка не підпадала і не підпадає під категорію непрацездатних, які перебували на утриманні годувальника, або виплатили соціальну допомогу на поховання особі, смерть якої не перебувала в причинному зв`язку з нещасним випадком на виробництві чи професійним захворюванням, або особі з інвалідністю, смерть якої настала у зв`язку з нещасним випадком на виробництві чи професійним захворюванням, але медичних документів (актів МСЕК про встановлення причинного зв`язку смерті потерпілих з нещасним випадком на виробництві або професійним захворювань) на підтвердження існування такого зв`язку не було.
      19. Покликання відповідача на те, що відповідно до абзацу другого пункту 9 статті 34 Закону № 1105-XIV ПФУ має надати Фонду висновки МСЕК про причинний зв`язок смерті потерпілого з одержаним каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, не можна визнати такими, що випливають зі змісту закону. Ця норма, згідно з якою у разі смерті потерпілого, який одержував страхові виплати і не працював, розмір відшкодування шкоди особам, зазначеним у статті 33 цього Закону, визначається виходячи із суми щомісячних страхових виплат і пенсії, які одержував потерпілий на день його смерті, з відповідним коригуванням щомісячних страхових виплат згідно із статтею 29 цього Закону, а причинний зв`язок смерті потерпілого з одержаним каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я має підтверджуватися висновками відповідних медичних закладів, стосується як правило осіб, які отримували страхові виплати і не працювали, а згодом померли.
      Законодавець вказав на обов`язок підтверджувати висновками відповідних медичних закладів причинний зв`язок смерті потерпілого з одержаним каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я тих осіб, які отримували страхові виплати і не працювали, оскільки смерть особи може настати за різних обставин поза межами виробництва, що унеможливлює здійснення страхових виплат відповідно до статті 34 Закону № 1105-XIV.
      Натомість у разі настання страхового випадку Фонд зобов`язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров`я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, пенсію у зв`язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання (підпункт «д» пункту 1 частини першої статті 21 Закону № 1105-XIV).
      20. Підсумовуючи наведене вище, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами касаційної скарги про те, що чинне законодавство на час виникнення спірних відносин для отримання відшкодування витрат на виплату та доставку пенсії у зв`язку з втратою годувальника, смерть якого настала від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання, не передбачало обов`язку ПФУ надавати кожного разу до актів звірки докази того, що смерть годувальника пов`язана саме з нещасним випадком на виробництві, або професійним захворюванням, а не із загальним захворюванням.
      21. Судячи із правової позиції відповідача у цій справі відносно позиції органу ПФУ та наведеного на її правомірність обґрунтування, якщо виходити з обсягу та змісту фактичних обставин цього спору, можна визначити, що Фонд насправді не погоджується з призначенням і виплатою пенсії у зв`язку з втратою годувальника окремим пенсіонерам ( ОСОБА_12 та ОСОБА_13 ), які за законом не мали на неї право, оскільки на час виникнення права на цей вид пенсії не були непрацездатними і не перебували на утриманні померлих годувальників (своїх чоловіків). Фонд переконує, що для призначення такого виду пенсії органи ПФУ мали б встановити причинний зв`язок між смертю годувальників і їх правом на отримання пенсійних страхових виплат на підставі, серед іншого, медичних документів та в порядку, встановленому Законом № 1105-XIV та Інструкцією № 606.
      Але разом із цим Фонд фактично не заперечує, що рішення органу ПФУ про призначення і виплату пенсій у зв`язку з втратою годувальника іншим особам, які підпадають під визначення тих, що перебували на утриманні годувальника, не містить обставин чи умов для відмови погодити акти щомісячної звірки витрати по особових справах потерпілих, яким виплачені пенсії по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві та пенсій, пов`язаних з втратою годувальника, та відшкодувати понесені витрати; не ставить під сумнів обґрунтованість причинного зв`язку між смертю кожного з годувальників і нещасними випадками на виробництві, а також право пенсіонерів (осіб із числа тих, що перебували на утриманні годувальника) на призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника. Не заперечив Фонд і того, що іншим пенсіонерам, поіменованим вище в цій постанові, за винятком ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , пенсії у зв`язку з втратою годувальника виплачувалися тривалий час і витрати на їх виплату Фонд повертав.
      З позиції відповідача видно теж, що його відмова звірити щомісячні акти витрат по особових справах потерпілих, яким виплачені пенсії по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві та пенсій, пов`язаних з втратою годувальника, за означений проміжок часу стосувалися саме незаконності призначення і виплати органом ПФУ пенсій у зв`язку з в тратою годувальника, а не соціальної послуги у виді витрат на поховання.
      22. Велика Палата Верховного Суду вважає, що у разі, коли Фонд має, як він доводить, обґрунтовані сумніви в законності віднесення до числа пенсіонерів на призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника осіб, які не перебували на утриманні годувальника на момент смерті останнього, то Фонд не повинен відмовляти в погодженні актів звірки і вимагати документи на підтвердження причинного зв`язку відповідно до правил Інструкції № 606 для пенсіонерів, яким такий вид пенсії був призначений й виплачувався органом ПФУ на законних підставах (йдеться про пенсіонерів, перелічених в акті, за винятком ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , стосовно яких Фонд має застереження).
      Попри право та обов`язок Фонду перевіряти правильність призначення і виплати коштів, які підлягають поверненню за рахунок коштів Фонду щодо конкретних осіб, у цій частині спору Фонд вкотре не обґрунтував, а суди попередніх інстанцій не дослідили низки обставин, від встановлення, дослідження й оцінки яких залежить висновок про законність й справедливість позиції Фонду в цій частині спірних правовідносин.
      23. У цій справі, як уже згадувалося вище, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про безпідставність й необґрунтованість тверджень позивача й ухвалили помилкові судові рішення. Коли мотивували безпідставність вимог позивача про стягнення витрат, понесених на виплату пенсій у зв`язку з втратою годувальників, які померли внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, пенсіонерам ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , суди обмежились лише загальним висновком про те, що у справі немає доказів того, що ці особи мали право на отримання страхових виплат на момент смерті потерпілого, але при цьому не дослідили й, треба так розуміти, тому не мотивували, чому документи, на які посилався позивач, коли ухвалив рішення про виплату їм пенсій, не є доказами, що доводять правильність і законність виплат цим особам пенсії й у зв`язку із цим понесення витрат на їх доставку, зокрема й в оспорений відтинок часу.
      Отож обставини про правильність обчислення заявленого до стягнення відшкодування, зокрема й стосовно правомірності призначення та виплати пенсій пенсіонерам ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , потребуватимуть дослідження й правової оцінки на предмет їх належності, достатності, достовірності й необхідності.
      Зокрема, під час нового перегляду справи для визначення правильності обчислення розміру витрат, понесених органами ПФУ на виплату пенсії у зв`язку з втратою годувальника, потрібно буде з`ясувати, чи були на утриманні годувальника ОСОБА_26 непрацездатні утриманці - неповнолітні діти, чи призначена останнім пенсія у зв`язку з втратою годувальника, на чиє ім`я виплачувалася ця пенсія, чи виплачувалася вона на ім`я законного представника дітей - ОСОБА_13 .
      Перевірці та з`ясуванню підлягають також обставини зміни розміру пенсії у зв`язку з втратою годувальника, який був призначений для непрацездатних членів сім`ї годувальника (дітей), за умови, коли дружина померлого годувальника ОСОБА_13 заявила вимогу про призначення їй такого самого виду пенсії у зв`язку зі смертю її чоловіка ОСОБА_26 . Відповіді потребуватиме питання, чи зміниться в бік збільшення розмір пенсії, який був призначений непрацездатним утриманцям, у разі задоволення вимоги дружини померлого годувальника призначити чи перевести її на пенсію у зв`язку з втратою годувальника.
      У межах означених вище обставин треба з`ясувати також, чи пенсіонери ОСОБА_12 та ОСОБА_13 в розумінні пункту 2 частини третьої статті 36 Закону № 1058- IV одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування, а звідси - чи відповідно до абзацу четвертого цієї самої частини вони, як члени сім`ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію (якщо одержували), мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв`язку з втратою годувальника. Перевірки й судового розсуду потребуватимуть обставини правомірності призначення ОСОБА_12 та ОСОБА_13 пенсій у зв`язку з втратою годувальника в аспекті положень статті 10, частин першої, другої статті 37, частини першої статті 49 Закону № 1788-XII, згідно з якими органи ПФУ забезпечують право на пенсію в разі втрати годувальника, на яку мають непрацездатні члени сім`ї померлого годувальника, які були на його утриманні (стаття 38), діти незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника, батьки і чоловік (дружина) померлого, які не були на його утриманні, але набувають право на пенсію, якщо згодом втратили джерело засобів до існування, а також право на збільшення пенсії відповідно при зміні кількості членів сім`ї, забезпечуваних пенсією в разі втрати годувальника.
      24. Згідно із частиною першою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      За правилами пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
      25. За положеннями частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має повноважень встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, що, своєю чергою, унеможливлює стягнення з Фонду усієї суми, заявленої позивачем. Такі обставини у цій справі в об`єктивно можливому обсязі може перевстановити суд апеляційної інстанції. З урахуванням наведеного справу слід направити на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      З огляду на це Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність скасування ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року та направлення справи на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Криворізького північного об`єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області задовольнити частково.
      Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року скасувати.
      Справу за позовом управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Кривого Рогу Дніпропетровської області до Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі Дніпропетровської області про стягнення заборгованості направити на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач М. І. Гриців
      Судді : Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      В . В. Британчук К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      І. В. Григор`єва В. В. Пророк
      В. І. Данішевська Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач
      В . С. Князєв С. П. Штелик
      Г . Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 95177463