Постанова ВП-ВС про можливість оскарження будь-якою ухвали слідчого судді, що прямо не заборонено, в апеляційному порядку та неможливість оскаржити наказ про перевірку на підставі такої ухвали


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 813/5892/15

Провадження № 11-132апп20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Анцупової Т. О.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Сімоненко В. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянула в порядку письмового провадження справу № 813/5892/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Яблуневий дар» до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби за участю Прокуратури Львівської області про визнання протиправним і скасування наказу

за касаційними скаргами Прокуратури Львівської області та Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2015 року (суддя Сакалош В. М.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2016 року (у складі колегії суддів Пліша М. А., Шинкар Т. І., Ільчишин Н. В.),

УСТАНОВИЛА:

Рух справи

1. 23 жовтня 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Яблуневий дар» (далі - ТзОВ «Яблуневий дар») звернулось до суду з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників податків у м. Львові Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби (далі ? СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС), у якому просило визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 22 жовтня 2015 року № 124 «Про проведення документальної позапланової виїзної перевірки ТзОВ «Яблуневий дар».

2.Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідно до абзацу другого пункту 78.2 статті 78 Податкового кодексу України (далі ? ПК України; тут і далі ? у редакції, чинній на момент прийняття спірного наказу) контролюючим органам забороняється проводити документальні позапланові перевірки, які передбачені підпунктами 78.1.1, 78.1.4, 78.1.8, 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України, у разі, якщо питання, що є предметом такої перевірки, були охоплені під час попередніх перевірок платника податків. Позивач зазначає, що оскаржуваним наказом призначено проведення документальної позапланової виїзної перевірки ТзОВ «Яблуневий дар» з питань дотримання податкового законодавства України щодо фінансово-господарських операцій з Товариством з обмеженою відповідальністю «ТБ Сад» (далі ? ТзОВ «ТБ Сад») за період 2013?2014 років. Однак період фінансово-господарської діяльності позивача з 01 жовтня 2012 року по 31 грудня 2013 року охоплений плановою виїзною документальною перевіркою, яка проведена посадовими особами Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників податків у м. Львові Міжрегіонального головного управління Міндоходів (далі ? СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів), за результатами якої складено акт від 29 вересня 2014 року № 429/28-06-39-01/32475074. Відтак ТзОВ «Яблуневий дар» вважає, що предмет та період документальної позапланової виїзної перевірки, яка призначена оскаржуваним наказом, вже були об`єктами планової виїзної перевірки, що задокументовано відповідним актом перевірки.

3.Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2016 року, позовні вимоги ТзОВ «Яблуневий дар» задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано наказ СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС від 22 жовтня 2015 року № 124. Стягнуто з державного бюджету України на користь ТзОВ «Яблуневий дар» витрати зі сплати судового збору в розмірі 1218 грн.

4. Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС та Прокуратура Львівської області звернулися до Вищого адміністративного суду України з касаційними скаргами, у яких, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просять скасувати постанову Львівського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2016 року і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.

5. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 09 червня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Прокуратури Львівської області.

6. 27 червня 2016 року від ТзОВ «Яблуневий дар» до Вищого адміністративного суду України надійшло заперечення на касаційну скаргу Прокуратури Львівської області, у якій позивач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2016 року ? без змін.

7. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС та об`єднано зазначені касаційні скарги в одне касаційне провадження для спільного розгляду.

8. 13 листопада 2017 року до Вищого адміністративного суду України надійшло клопотання ТзОВ «Яблуневий дар», у якому позивач просив не здійснювати заміну сторони адміністративної справи № 813/5892/15 СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС на Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби (далі ? Офіс великих платників податків ДФС).

9. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

10. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

11. 07 листопада 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від Офісу великих платників податків ДФС надійшло клопотання про заміну відповідача СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС на Офіс великих платників податків ДФС у зв`язку з реорганізацією спеціалізованих державних податкових інспекцій з обслуговування великих платників шляхом їх приєднання до Офісу великих платників податків ДФС відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 березня 2016 року № 247 «Деякі питання територіальних органів Державної фіскальної служби» та наказу Державної фіскальної служби України від 26 квітня 2016 року № 377 «Про реорганізацію територіальних органів Державної фіскальної служби України з обслуговування великих платників».

12. Ухвалою від 03 квітня 2020 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України, мотивувавши це тим, що учасники справи оскаржують судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 квітня 2020 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження.

14. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 червня 2020 року замінено позивача у справі на належного - Офіс великих платників податків ДФС.

Фактичні обставини

15.Судами встановлено, що відповідно до акта планової виїзної перевірки від 29 вересня 2014 року № 429/28-06-39-01/32475074 податковим органом проведено перевірку своєчасності, достовірності та повноти нарахування і сплати всіх передбачених ПК України податків та зборів за період з 01 жовтня 2012 року по 31 грудня 2013 року.

16.Ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2015 року надано дозвіл на проведення співробітниками СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів позапланової перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства України ТзОВ «Яблуневий дар» щодо фінансово-господарських операцій з ТзОВ «ТБ Сад» за період 2013-2014 років, що перебуває на податковому обліку в СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів, на предмет своєчасності, повноти нарахувань та сплати всіх передбачених ПК України податків і зборів за весь період фінансово-господарської діяльності з урахуванням доказів, зібраних у ході досудового розслідування кримінального провадження від 19 червня 2015 року № 3201532015100110000154.

17. З метою безумовного виконання ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2015 року, на підставі пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України начальником СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів видано наказ «Про проведення документальної позапланової виїзної перевірки ТзОВ «Яблуневий дар» від 22 жовтня 2015 року № 124.

18. 22 жовтня 2015 року працівниками СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів здійснено виїзд на юридичну адресу ТзОВ «Яблуневий дар». Однак представник позивача Кулак І. О. повідомив про відсутність посадових осіб на підприємстві, а також про відсутність у нього повноважень на отримання зазначеного наказу та прийняття рішення про допуск або недопуск до перевірки і просив прибути 26 жовтня 2015 року, коли будуть присутні відповідні посадові особи.

На підставі зазначеного 22 жовтня 2015 року працівниками СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів складено акт про неможливість вручення копії наказу та пред`явлення направлень на перевірку, який зареєстровано у відповідному журналі СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів за № 25/28-22-20/32475074.

19. 23 жовтня 2015 року ТзОВ «Яблуневий дар» до Львівського окружного адміністративного суду подано заяву про забезпечення позову, у якій позивач просив зупинити дію наказу від 22 жовтня 2015 року № 124 до набрання законної сили рішенням у справі та заборонити СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів учиняти дії стосовно проведення документальної позапланової виїзної перевірки ТзОВ «Яблуневий дар» з питань дотримання податкового законодавства України щодо фінансово-господарських операцій з ТзОВ «ТБ Сад» за період 2013?2014 років.

20. 26 жовтня 2015 року працівниками СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів здійснено повторний виїзд на юридичну адресу ТзОВ «Яблуневий дар». За вказаною адресою вхід стороннім особам на територію ТзОВ «Яблуневий дар» обмежено і контролюється службою охорони. До працівників СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів вийшла особа, яка представилася керівником служби безпеки, та повідомила, що посадові особи підприємства, а також представники чи інші уповноважені особи на момент прибуття та до кінця дня будуть відсутні, причини та тривалість відсутності зазначених осіб невідомі.

З урахуванням зазначеного працівниками СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів складено акт про неможливість вручення копії наказу та пред`явлення направлень на перевірку посадовим особам ТзОВ «Яблуневий дар».

21.Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2015 року заяву ТзОВ «Яблуневий дар» про забезпечення позову задоволено частково. Зупинено дію наказу від 22 жовтня 2015 року № 124 про проведення документальної позапланової виїзної перевірки ТзОВ «Яблуневий дар» до набрання законної сили рішенням у справі.

22. 04 листопада 2015 року до Львівського апеляційного адміністративного суду надійшла апеляційна скарга СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2015 року.

23.Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2015 року апеляційну скаргу СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС задоволено. Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2015 року скасовано та прийнято нову, якою в задоволенні заяви ТзОВ «Яблуневий дар» про забезпечення позову відмовлено.

24. 29 січня 2016 року СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС складено акт № 27/28-06-22-20/32475074 про результати документальної позапланової виїзної перевірки ТзОВ «Яблуневий дар» з питань дотримання вимог податкового законодавства України щодо фінансово-господарських операцій з ТзОВ «ТБ Сад» за період 2013?2014 років з урахуванням доказів, зібраних у ході досудового розслідування кримінального провадження від 19 червня 2015 року № 3201532015100110000154.

25. На підставі зазначеного акта СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС винесено податкові повідомлення-рішення від 11 лютого 2016 року № 0000202202/1759, 0000212202/1760, 0000222202/1761.

Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій

26.Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2016 року, позовні вимоги задоволено повністю.

27. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що плановою виїзною документальною перевіркою позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 жовтня 2012 року по 31 грудня 2013 року, за результатом якої складений акт від 29 вересня 2014 року, вже були охоплені питання, визначені предметом перевірки за спірним наказом, а саме дотримання позивачем податкового законодавства України щодо фінансово-господарських операцій з ТзОВ «ТБ Сад» за період 2013 року.

28. Крім того, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, установив, що ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду м. Києва Макухи А. А. від 20 жовтня 2015 року № 1-КС/760/6137/15, на безумовне виконання якої видано оскаржуваний наказ, слідчим суддею не призначено перевірку, а лише надано дозвіл на проведення співробітниками СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства ТзОВ «Яблуневий дар» щодо фінансово-господарських операцій з ТзОВ «ТБ Сад» за період 2013?2014 років, що перебуває на податковому обліку в СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів, на предмет своєчасності, повноти нарахування та сплати всіх передбачених ПК України податків і зборів за весь період фінансово-господарської діяльності з урахуванням доказів, зібраних у ході досудового розслідування кримінального провадження від 19 червня 2015 року №3201532015100110000154.

Суди першої та апеляційної інстанцій мотивували це тим, що серед обставин, за яких передбачено здійснення документальних позапланових перевірок, визначених статтею 78 ПК України, відсутня така обставина, як надання дозволу суду на проведення перевірки, оскільки підпункт 78.1.11 пункту 78.1 указаної статті чітко визначає як обставину для проведення позапланової перевірки судове рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки або постанову органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчого, прокурора, винесену ними відповідно до закону, а не рішення суду (судді) про надання дозволу про проведення перевірки.

Короткий зміст та обґрунтування вимог наведених у касаційній скарзі СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС

29. У касаційні скарзі СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права.

30.Зокрема, судами попередніх інстанцій не враховано, що відповідно до абзацу першого пункту 78.2 статті 78 ПК України передбачено, що обмеження у підставах проведення перевірок платників податків, визначені Кодексом, поширюються на перевірки, що проводяться в межах кримінального провадження. Тому скаржник вважає, що підстави для проведення позапланової документальної виїзної перевірки ТзОВ «Яблуневий дар» не можуть бути предметом розгляду адміністративного суду, оскільки їх належить розглядати в порядку кримінального судочинства.

31.Також скаржник зазначає, що питання, що є предметом перевірки відповідно до оскаржуваного наказу, не були охоплені під час попередньої перевірки платника податків.

32. Крім цього, СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС зауважує, що на підставі оскаржуваного наказу винесено податкові повідомлення-рішення від 11 лютого 2016 року № 0000202202/1759, 0000212202/1760, 0000222202/1761, тобто наказ було реалізовано і він втратив чинність.

Короткий зміст та обґрунтування вимог, наведених у касаційній скарзі Прокуратури Львівської області

33. У касаційній скарзі Прокуратура Львівської області зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлені внаслідок помилкового та неповного встановлення обставин справи, невірного трактування положень статті 78 ПК України, а також вимог статті 124 Конституції України щодо безумовного виконання судових рішень, зокрема й тих, які прийняті відповідно до порядку, встановленого статтями 93, 94, 110, 309, 910 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).

34.Скаржник зазначає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи, зокрема щодо предмета та строку перевірки, а саме те, що плановою перевіркою охоплювався період з 01 січня 2012 року по 31 грудня 2013 року, а наказом передбачено проведення перевірки за період 2013?2014 років.

35. Суд апеляційної інстанції взяв до уваги доводи апелянтів, які не були враховані судом першої інстанції, зокрема щодо предмета та строку перевірки, Однак, змінивши підстави щодо задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції, не змінивши і не скасувавши рішення суду першої інстанції, залишив його без змін.

36. Крім цього, Прокуратура Львівської області вважає, що Львівським апеляційним адміністративним судом безпідставно застосовано приписи пункту 78.2 статті 78 ПК України щодо обмеження права на проведення повторної перевірки платника податку, оскільки відповідно до пункту першого зазначеної норми такі обмеження не поширюються на перевірки, що проводяться в межах кримінального провадження.

37. Скаржники зауважують, що підстави проведення документальної позапланової виїзної перевірки не можуть бути предметом розгляду адміністративного суду, оскільки їх належить вирішувати в порядку кримінального судочинства.

Позиція позивача щодо касаційної скарги Прокуратури Львівської області

38. У запереченнях на касаційну скаргу Прокуратури Львівської області ТзОВ «Яблуневий дар» зазначає, що правовідносини позивача з ТзОВ «ТБ Сад» перевірені в повному обсязі під час планової документальної перевірки за період з 01 жовтня 2012 року по 31 грудня 2013 року, за результатом якої складено акт від 29 вересня 2014 року. З урахуванням зазначеного позивач вважає, що твердження Прокуратури Львівської області про те, що перевірка ТзОВ «Яблуневий дар» за 2014 рік не проводилася, а тому наказ не може бути скасовано, є помилковим. Мотивує це тим, що наслідком установлення судом невідповідності частини рішення суб`єкта владних повноважень вимогам чинного законодавства є визнання такого акта частково протиправним за умови, що цю частину може бути ідентифіковано та що без неї оспорюваний акт не втрачає своєї цілісності значення.

39. Вважає необґрунтованим твердження прокуратури про те, що підстави проведення позапланової перевірки не можуть бути предметом розгляду адміністративного суду, оскільки таку перевірку належить виконувати в порядку кримінального судочинства. Зокрема, ТзОВ «Яблуневий дар» зазначає, що предметом оскарження в цій справі є наказ від 22 жовтня 2015 року № 124, а не ухвала судді Солом`янського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року, тому в силу норм КАС України суди попередніх інстанцій правомірно надали оцінку обставинам справи, доказам сторін і прийняли законні й обґрунтовані рішення в цій справі.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

40.Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційних скарг з таких мотивів.

41.Першочерговим у цій справі є вирішення питання щодо юрисдикційної належності спору.

42.Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

43. З матеріалів справи та встановлених судами попередніх інстанцій обставин спору слідує, що предметом спору у цій справі є наказ СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС від 22 жовтня 2015 року № 124 щодо проведення позапланової виїзної документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства ТзОВ «Яблуневий дар».

44.Відповідно до підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 ПК України податкові органи, серед іншого, мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

45. Пунктом 75.1 статті 75 ПК України передбачено, що контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

46. Підпунктом 78.4 статті 78 ПК України передбачено, що керівник контролюючого органу приймає рішення про проведення документальної позапланової перевірки, яке оформлюється наказом, у якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи ? платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці ? адреса об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися (пункт 81.1 статті 81 ПК України).

47. Зі змісту касаційних скарг слідує, що оскарження підстав проведення позапланової виїзної документальної перевірки, на думку скаржників, має відбуватись у межах кримінального судочинства, оскільки ухвала слідчого судді Солом`янського районного суду м. Києва Макухи А. А. від 20 жовтня 2015 року про дозвіл на проведення співробітниками СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів позапланової документальної перевірки ТзОВ «Яблуневий дар» щодо фінансово-господарських операцій з ТзОВ «ТБ Сад» за період 2013?2014 років постановлена в межах кримінального провадження.

48. З урахуванням зазначеного Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ухвала слідчого судді та наказ контролюючого органу на проведення документальної позапланової виїзної перевірки мають різну правову природу та різні правові наслідки.

Зокрема, порядок проведення перевірок контролюючими органами визначається спеціальним податковим законодавством, що зумовлює виокремлення суб`єктів таких правовідносин (контролюючий орган як суб`єкт владних повноважень та платник податків), зміст правовідносин (здійснення суб`єктом владних повноважень функцій, що передбачені законодавством), а також можливість оскаржити відповідний наказ контролюючого органу в порядку адміністративного судочинства.

49. Крім того, пунктом 75.1 статті 75 ПК України визначається, що документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень та виключно у випадках та у порядку, що визначені цим Кодексом.

50. Відповідно до вимог підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності судового рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки або постанови органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчого, прокурора, винесену ними відповідно до закону.

51. З урахуванням зазначеного нормативного регулювання, а також обставин справи Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що ухвала слідчого судді від 20 жовтня 2015 року, якою надано дозвіл на проведення документальної позапланової виїзної перевірки, не передбачена пунктом 78.1 статті 78 ПК України як обставина для проведення позапланової перевірки.

52. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ухвала слідчого судді, якою надано дозвіл на проведення перевірки, може бути оскаржена в порядку кримінального судочинства. Зокрема, позиція Великої Палати Верховного Суду в подібних правовідносинах викладена в постанові від 23 травня 2018 року у справі № 243/6674/17-к.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених КПК України (частина третя статті 392). Буквальне тлумачення зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку лише тоді, коли в КПК України є норма, якою це дозволено. Однак Конституційний Суд України, розглядаючи положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, дійшов висновку про те, що апеляційне оскарження судового рішення можливе в усіх випадках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження (абзац другий підпункту 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_1 щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв`язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду).

Оскільки ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової перевірки не передбачено КПК України, то немає ні дозволу, ні заборони щодо апеляційного оскарження такої ухвали.

З урахуванням зазначеного у справі № 243/6674/17-к Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційні суди зобов`язані відкривати апеляційне провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових перевірок.

53. З матеріалів цієї справи слідує, що ухвала слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки від 20 жовтня 2015 року, на підставі якої видано оскаржуваний наказ від 22 жовтня 2015 року № 124, постановлена в межах кримінального провадження № 32015100110000154 від 19 червня 2015 року, за ознаками кримінального порушення, передбаченого частиною третьою статті 212 Кримінального кодексу України.

Отже, основною метою проведення співробітниками СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ Міндоходів позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства ТзОВ «Яблуневий дар» щодо фінансово-господарських операцій з ТзОВ «ТБ Сад» за період 2013?2014 років відповідно до пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України, як слідує зі змісту ухвали слідчого судді від 20 жовтня 2015 року, є отримання інформації, що може мати суттєве значення для встановлення істини у кримінальному провадженні.

54. З урахуванням зазначеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржуваний наказ відповідача від 22 жовтня 2015 року № 124 про проведення документальної позапланової перевірки видано з метою збору доказів у межах кримінального провадження, а не для виконання контролюючим органом визначених ПК України повноважень.

55. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що оскаржуваний наказ виданий СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС відповідно до вимог підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України та на підставі ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової виїзної перевірки.

Беручи до уваги зазначене, а також практику Великої Палати Верховного Суду щодо апеляційного оскарження ухвал про надання дозволу на проведення позапланової перевірки в межах кримінального судочинства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що оскаржуваний наказ, виданий з метою зібрання доказів у кримінальному провадженні № 32015100110000154 від 19 червня 2015 року, не може бути предметом самостійного оскарження в суді.

56. Крім цього, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що оскаржуваний наказ як акт індивідуальної дії реалізовано його застосуванням, зокрема допуском посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки ТзОВ «Яблуневий дар», за результатом якої СДПІ з обслуговування великих платників податків у м. Львові МГУ ДФС складено акт від 29 січня 2016 року № 27/28-06-22-20/32475074 та винесено податкові повідомлення-рішення від 11 лютого 2016 року № 0000202202/1759, 0000212202/1760, 0000222202/1761.

57. Ураховуючи обставини цієї справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей позов не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. На переконання Великої Палати Верховного Суду, поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у цій справі слід тлумачити в контексті частини третьої статті 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію не лише адміністративних судів, а взагалі не підлягають судовому розгляду.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

58.Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

59. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу.

60. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційних скарг Прокуратури Львівської області та Офісу великих платників податків ДФС і скасування постанови Львівського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2015 року та ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2016 року та закриття провадження у цій справі.

Керуючись статтями 243, 341, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційні скарги Прокуратури Львівської області та Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби задовольнити частково.

2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2016 року скасувати.

3. Провадження у справі № 813/5892/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Яблуневий дар» до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби за участю Прокуратури Львівської області про визнання протиправним і скасування наказу закрити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Т. О. Анцупова

Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков

С. В. Бакуліна В. С. Князєв

В. В. Британчук В. М. Сімоненко

Ю. Л. Власов О. С. Ткачук

М. І. Гриців В. Ю. Уркевич

В. І. Данішевська О. Г. Яновська

Ж. М. Єленіна

Джерело: ЄДРСР 93336740

Link to post
Share on other sites

Дуже дивний підхід до вирішення спору. Замість того, щоб зазначити, що такий наказ є за своє суттю нікчемним і не породжує жодних наслідків Велика палата вдається до тлумачення норм КПК.

Суд зазначив, що ухвала слідчого судді та наказ контролюючого органу на проведення документальної позапланової виїзної перевірки мають різну правову природу та різні правові наслідки.

Ухвала слідчого судді, якою надано дозвіл на проведення перевірки, може бути оскаржена в порядку кримінального судочинства. Зокрема, позиція Великої Палати Верховного Суду в подібних правовідносинах викладена в постанові від 23 травня 2018 року у справі № 243/6674/17-к.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених КПК України (частина третя статті 392). Буквальне тлумачення зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку лише тоді, коли в КПК України є норма, якою це дозволено. Однак Конституційний Суд України, розглядаючи положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, дійшов висновку про те, що апеляційне оскарження судового рішення можливе в усіх випадках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження (абзац другий підпункту 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_1 щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв`язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду).

Оскільки ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової перевірки не передбачено КПК України, то немає ні дозволу, ні заборони щодо апеляційного оскарження такої ухвали.

З урахуванням зазначеного у справі № 243/6674/17-к Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційні суди зобов`язані відкривати апеляційне провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових перевірок.

Велика палата дійшла висновку про те, що оскаржуваний наказ, виданий з метою зібрання доказів у кримінальному провадженні № 32015100110000154 від 19 червня 2015 року, не може бути предметом самостійного оскарження в суді.

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 грудня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 752/17832/14-ц
      Провадження № 14-538цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М.,
      Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку письмового позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про відшкодування майнової та моральної шкоди
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року, ухвалене суддею
      Новаком А. В.,і рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року, ухвалене у складі колегії суддів Волошиної В. М., Котули Л. Г., Слюсар Т. А., та за касаційною скаргою Служби безпеки України на рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року, ухвалене у складі колегії суддів Волошиної В. М., Котули Л. Г., Слюсар Т. А., та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до Служби безпеки України (далі - СБУ) в особі Головного слідчого управління СБУ (далі - ГСУ СБУ), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), треті особи: Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» (далі - АТ «УКРКАРТ»), Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - АБ «Укргазбанк»), про стягнення майнової та моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства.
      2. Позовна заява мотивована тим, що 05 жовтня 2011 року стосовно позивача була порушена кримінальна справа, її матеріали були направлені для організації подальших слідчих дій до ГСУ СБУ. 06 жовтня 2011 року ОСОБА_1 був затриманий працівниками СБУ, старшим слідчим органів внутрішніх справ 4 відділу Першого управління ГСУ СБУ була винесена постанова про накладення арешту на все рухоме та нерухоме майно позивача, позивачу обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
      3. 05 квітня 2012 року на підставі рішення Апеляційного суду міста Києва позивачу був змінений запобіжний захід у вигляді взяття під варту на заставу з внесенням коштів у розмірі 5 000 000,00 грн.
      4. Постановою про відмову від підтримання обвинувачення в суді від 22 травня 2014 року прокурор відмовився від обвинувачення ОСОБА_1 за відсутності в його діях складу злочину. Постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2015 року провадження у кримінальній справі стосовно позивача було закрите у зв`язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення.
      5. Позивач вважає, що у зв`язку з незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності та незаконним взяттям під варту є всі правові підстави для стягнення на його користь майнової та моральної шкоди.
      6. З урахуванням збільшеного розміру позовних вимог позивач просив стягнути на його користь за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду, яку він оцінює у розмірі 14 991 537,60 грн, шляхом безспірного списання з ДКСУ.
      7. Також позивач просив стягнути на його користь за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальну шкоду в сумі 17 810 455,52 грн шляхом безспірного списання з ДКСУ, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що внаслідок незаконних дій органів досудового слідства він втратив впливову посаду та щомісячний заробіток у розмірі 25 000,00 грн, що за період з 05 жовтня 2011 року по 23 травня 2014 року (32 місяці) загалом складає 800 000,00 грн, а з урахуванням індексу інфляції та 3% річних (частина друга статті 625 Цивільного кодексу (далі - ЦК України) - 1 349 916,53 грн. У зв`язку з неповернення йому застави в розмірі 5 000 000,00 грн просив стягнути грошову заставу з урахуванням валютних втрат, що становить суму 11 883 750,08 грн, а також 4 576 788,91 грн у вигляді індексу інфляції та 3 % річних (частина друга статті 625 ЦК України) на суму боргу.
      8. Загальну шкоду (матеріальну та моральну), спричинену йому незаконними діями органу досудового слідства, позивач після уточнення позовних вимог оцінив у 32 801 993,12 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      9. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року позов задоволений частково: на користь ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з ДКСУ стягнуте відшкодування моральної шкоди в сумі 250 000,00 грн, у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      10. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в силу факту перебування позивача під слідством, а також його перебування в умовах ізоляції тривалий термін позивачу завдана моральна шкода, яку слід відшкодувати на підставі статті 1167 ЦК України та норм Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон про відшкодування шкоди), з урахуванням обставин справи, характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач.
      11. Відмовляючи в частині вимог позивача про стягнення грошової застави з урахуванням валютних втрат, індексу інфляції та 3 % річних, суд першої інстанції виходив з того, що питання про повернення застави регулюється нормами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). У разі наявності ознак дії чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо недотримання процедури повернення відповідних коштів оскарження їх дій та/або бездіяльності відбувається у визначеному законом порядку. Відмовляючи в частині вимог про стягнення заробітної плати з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних, суд першої інстанції виходив з недоведеності позову в цій частині.
      12. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року скасоване, позов у частині вимог про відшкодування моральної шкоди задоволений частково - стягнуто з ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 у сумі 150 000,00 грн, провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди в сумі 17 810 455,52 грн закрите.
      13. Судове рішення апеляційного суду в частині закриття провадження у справі мотивоване тим, що відповідні вимоги позивача не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Їх розгляд належить до компетенції органів досудового розслідування та має здійснюватися в порядку, встановленому КПК України.
      Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог
      14. 23 грудня 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення у справі - про задоволення позову.
      15. Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у частині позовних вимог щодо стягнення на користь ОСОБА_1 майнової шкоди в сумі 17 810 455,52 грн, а суд апеляційної інстанції необґрунтовано закрив провадження в частині цих позовних вимог. Крім того, скаржник не погоджується з визначеною судами попередніх інстанцій сумою моральної шкоди, оскільки, на його думку, її визначено без урахування всіх обставин та доказів у справі.
      16. 23 грудня 2016 року СБУ подала до ВССУ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій, просила скасувати це судове рішення та ухвалити нове рішення у справі - про відмову в задоволенні позову.
      17. Касаційна скарга мотивована тим, що основні процесуальні дії стосовно позивача у відповідному кримінальному провадженні здійснювались прокуратурою, а не СБУ. Однак апеляційний суд не звернув на це уваги та не залучив органи прокуратури для участі в цій справі. На думку СБУ, позивач не довів незаконність дій СБУ, а також необхідність відшкодування моральної шкоди у відповідній сумі.
      Позиція учасників справи, викладена в запереченнях на касаційні скарги
      18. У січні 2017 року на адресу касаційного суду надійшло заперечення СБУ на касаційну скаргу позивача, у якому відповідач просить відмовити в задоволенні касаційної скарги та ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог.
      19. У лютому 2017 від ОСОБА_1 на адресу суду надійшло заперечення на касаційну скаргу СБУ. В запереченні зазначено, що доводи відповідача є необґрунтованими, а касаційна скарга СБУ такою, що не підлягає задоволенню.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      20. Ухвалою ВССУ від 28 грудня 2016 року, крім іншого, відкрите касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою ВССУ від 18 січня 2017 року відкрите касаційне провадження у справі за касаційною скаргою СБУ.
      21. 06 лютого 2018 року справа передана до Верховного Суду на виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України).
      22. 11 вересня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності в касаційній скарзі доводів, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України. Згідно із цією частиною справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      23. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року справа прийнята до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      24. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
      25. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      26. Як установлено судами попередніх інстанцій, 05 жовтня 2011 року щодо ОСОБА_1 була порушена кримінальна справа за ознаками складу злочину, передбаченого частиною п`ятою статті 27 і частиною п`ятою статті 191, частинами другою, третьою статті 27, частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України (далі - КК України), підслідність злочину визначена за слідчими ГСУ СБУ, яким доручено провадження досудового слідства в цій справі.
      27. 06 жовтня 2011 року ОСОБА_1 був затриманий як підозрюваний на підставі пункту 2 частини першої статті 106 Кримінального процесуального кодексу України, затвердженого Законом УРСР від 28 грудня 1960 року (далі - КПК України 1960 року), і в подальшому йому обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
      28. 05 квітня 2012 року на підставі постанови Апеляційного суду міста Києва ОСОБА_1 був змінений запобіжний захід на заставу та визначено розмір такої в сумі 5 000 000,00 грн.
      29. Таким чином, ОСОБА_1 перебував під вартою починаючи з 06 жовтня 2011 року по 05 квітня 2012 року, що складає 182 доби.
      30. 22 травня 2014 року прокурором Прокуратури Голосіївського району м. Києва була винесена постанова про відмову від підтримання обвинувачення, пред`явленого ОСОБА_1 , за відсутністю складу злочину.
      31. У зв`язку з відмовою прокурора від державного обвинувачення постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року провадження в кримінальній справі за обвинуваченням ОСОБА_1 закрите.
      32. Отже, ОСОБА_1 перебував під слідством та судом з 05 жовтня 2011 року по 23 травня 2014 року, тобто 31 повний місяць.
      33. З метою захисту своїх порушених прав, посилаючись на статті 1167, 1176 ЦК України, Закон про відшкодування шкоди, позивач просив відшкодувати йому майнову та моральну шкоду у зв`язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності.
      34. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
      35. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      36. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      37. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      38. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      39. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      40. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
      41. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
      42. Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
      43. Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону про відшкодування шкоди (стаття 1 зазначеного Закону).
      44. Частиною другою статті 1 Закону про відшкодування шкоди встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
      45. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону про відшкодування шкоди право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутності у діянні складу кримінального правопорушення або невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпання можливостей їх отримати.
      46. Згідно з пунктом 5 статті 3 Закону про відшкодування шкоди в наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягає відшкодуванню моральна шкода.
      47. Тобто чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування моральної шкоди.
      48. На день розгляду справи єдиним таким законом є Закон про відшкодування шкоди, сфера дії якого поширюється, в тому числі, й на осіб, стосовно яких закрите кримінальне провадження у зв`язку з відмовою від підтримання державного обвинувачення.
      49. Відповідно до частини першої статті 4 Закону про відшкодування шкоди відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету.
      50. Статтею 11 Закону про відшкодування шкоди встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов`язані роз`яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди.
      51. За змістом положень частини першої статті 12 Закону про відшкодування шкоди розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пункті 1 статті 3 цього Закону (тобто заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій), залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції.
      52. Частиною другою зазначеної статті встановлено, що у разі незгоди з прийнятою постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
      53. Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41 затверджене Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» (далі - Положення), пунктом 6 якого встановлено, зокрема, що відповідний орган одночасно з повідомленням про закриття справи в стадії дізнання і попереднього слідства направляє громадянинові повідомлення, в якому роз`яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав.
      54. Згідно з пунктами 11, 12 Положення для визначення розміру заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може, зокрема, звернутися при закритті провадження в справі органами дізнання або слідства Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури і СБУ - відповідно до цих органів.
      55. У місячний термін з дня звернення громадянина один з органів, перелічених в пункті 11 Положення, залежно від того, хто з них здійснював слідчі дії або розглядав справу, витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону про відшкодування шкоди ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду в порядку, встановленому для розгляду скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян.
      56. Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
      57. Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 КПК України).
      58. У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним з яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не підтвердилися.
      У чинному КПК України це право закріплене вперше.
      59. Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою «Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов», згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.
      60. Отже, внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, що підтверджується закриттям кримінального провадження у зв`язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону про відшкодування шкоди.
      61. Відтак не ґрунтуються на вимогах закону доводи касаційної скарги представника СБУ про те, що позивачем не доведено незаконності дій з боку СБУ, причинного зв`язку між завданою моральною шкодою і діями слідчого ГСУ СБУ, оскільки правилами статті 1176 ЦК України, Закону про відшкодування шкоди визначені спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органами досудового розслідування, прокуратури або суду. Такі підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу завдавачів шкоди та особливим способом завданої шкоди.
      62. Сукупність зазначених умов є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Так, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду (частина друга статті 1 Закону про відшкодування шкоди). Право на відшкодування шкоди в розмірах і порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках, зокрема: закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати (стаття 2 Закону про відшкодування шкоди).
      63. Обов`язок роз`яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди в разі закриття провадження у справі покладається на орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з постановою про закриття кримінального провадження. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав.
      64. Відсутність такого роз`яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом.
      65. Законом установлено, що визначення розміру відшкодування шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок незаконних дій, у разі закриття кримінального провадження здійснює суд, про що постановляє відповідну ухвалу. Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу в першій інстанції. Таким судом у справі, що розглядається, є Голосіївський районний суд міста Києва.
      66. Матеріали справи не містять відомостей про виконання щодо ОСОБА_1 передбаченого статтею 11 Закону про відшкодування шкоди обов`язку роз`яснення порядку поновлення його порушених прав та встановленого пунктами 6, 11, 12 Положення порядку повідомлення про звернення за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Однак зазначені обставини не є підставою для відмови судом у захисті його порушеного права.
      67. Оскільки Закон про відшкодування шкоди не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою.
      68. З аналізу положень статті 12 Закону про відшкодування шкоди вбачається, що саме суд, який закрив кримінальне провадження, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства.
      69. Суди встановили, що за захистом свого порушеного права ОСОБА_1 звернувся у порядку цивільного судочинства до Голосіївського районного суду міста Києва, який постановив закрити провадження у справі у зв`язку з відмовою від обвинувачення, з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
      70. За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами матеріального права, Апеляційний суд міста Києва помилково вважав наявними правові підстави для закриття провадження у справі в частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не звернувши достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а також наявність порушеного права позивача, встановленого законом, на звернення до суду за захистом такого права та права на відшкодування шкоди.
      71. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, зокрема представляти державу в суді (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункт 6.22); від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункт 4.20); від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 33), від 26 червня 2019 року у справі 587/430/16-ц (пункт 26), від 18 грудня 2019 року у справі 688/2479/16-ц (пункт 22), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35)). У справах про відшкодування шкоди державою остання бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого заподіяно шкоду.
      Хоча наявність такого органу для того, щоби заявити відповідний позов до Держави України, не є обов`язковою (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 30)). Участь у вказаних справах Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не є необхідною (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 44), від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (пункт 64), від 11 листопада 2020 року у справі № 9901/845/18 (пункт 38), від 9 грудня 2020 року у справі № 9901/613/18 (пункт 79)).
      72. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      73. Оскільки у справі, що розглядається, апеляційним судом постановлено незаконне рішення, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, та враховуючи, що судом допущені порушення норм матеріального та процесуального права, то Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати судове рішення апеляційної інстанції про закриття провадження у справі у частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди та направити справу в цій частині до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      74. При цьому суду необхідно вчинити відповідні процесуальні дії з визначення розміру завданої позивачу майнової шкоди, тобто необхідно установити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а згідно з нормами чинного ЦПК України Верховний Суд не має таких повноважень, тому на цій стадії перегляду справи позбавлений процесуальної можливості ухвалити рішення у справі, про що просить у касаційній скарзі позивач.
      75. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
      76. Аналогічне положення міститься й у статті 2 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
      77. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Аналогічне положення міститься й у статті 5 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.
      78. Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57 - 60, 131 - 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 - 215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), визначають обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.
      79. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
      80. Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      81. Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
      82. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:
      1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;
      2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;
      3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
      4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
      83. Згідно з пунктом 1 статті 1, пунктом 5 статті 3 Закону про відшкодування шкоди підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, наведених у статті 1 цього Закону,громадянинові відшкодовується моральна шкода.
      84. Відповідно до частин другої, третьої статті 13 цього Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
      85. Статтею 4 Закону про відшкодування шкоди визначено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
      86. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
      87. Суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що на підставі положень Закону про відшкодування шкоди ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди, яку необхідно визначати виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом починаючи із часу пред`явлення обвинувачення до закриття провадження в кримінальній справі постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року (з 05 жовтня 2011 року по 23 травня 2014 року, тобто 31 повний місяць).
      88. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.
      89. Суди визначили мінімальний розмір моральної шкоди виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом за кожен місяць перебування під слідством та судом, а саме станом на 2016 рік. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом.
      90. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
      91. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що перебування позивача під слідством, а також в умовах ізоляції тривалий термін часу порушило його звичний уклад життя, позбавило можливості реалізації своїх звичок і бажань, вимагало від нього додаткових зусиль для організації життя та погіршило відносини з оточуючими людьми і відношення останніх до його особистості, чим ОСОБА_1 завдано моральної шкоди, що становить підставу її відшкодування за статтею 1167 ЦК України та нормами Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», з урахуванням обставин справи, характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач.
      92. При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції врахував глибину фізичних та душевних страждань, завданих ОСОБА_1 , наявність перешкод у реалізації своїх життєвих планів, а також вимоги розумності та справедливості й дійшов обґрунтованого висновку про відшкодування моральної шкоди частково у розмірі 250 000, 00 грн.
      93. Висновок місцевого суду щодо визначеного судом розміру моральної шкоди є правильним, законним та обґрунтованим. Суд правильно керувався засадами розумності, виваженості та справедливості й тим, що тривалим безпідставним утриманням під вартою, негативними наслідками, які продовжувалися після закриття кримінального провадження стосовно нього,позивачу завдано моральної шкоди, яка полягає в тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, зусиллях, необхідних для відновлення попереднього стану.
      94. Обставини справи в цій частині встановлені судом першої інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто місцевий суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
      95. Відповідно до статей 303, 304 ЦПК України в редакції, чинній на час вирішення спору, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      96. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
      97. Зменшуючи розмір морального відшкодування, встановлений судом першої інстанції, до 150 000, 00 грн, апеляційний суд дійшов висновку про те, що такий розмір відшкодування є достатнім для розумного задоволення потреб позивача.
      98. При цьому апеляційний суд не зазначив, які нові докази, протилежні висновкам місцевого суду, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами, зумовлюють необхідність зменшення встановленого судом першої інстанції відшкодування моральної шкоди.
      99. Переоцінивши докази, які були оцінені місцевим судом з дотриманням вимог процесуального законодавства, суд апеляційної інстанції не зазначив в оскаржуваному судовому рішенні, які порушення норм процесуального права були допущені судом першої інстанції і в чому полягають ці порушення, які норми матеріального права були неправильно застосовані і в чому полягає таке неправильне застосування, тобто не встановив і не навів правових підстав для скасування рішення.
      100. Рішення місцевого суду у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної відповідає нормам матеріального та процесуального права, принципам і завданням цивільного судочинства, вимогам статей 213, 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) щодо законності й обґрунтованості.
      101. Безпідставно змінивши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору в цій частині позовних вимог, не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам, обставинам справи.
      102. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України, рішення апеляційного суду необхідно скасувати і залишити в силі рішення місцевого суду у частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.
      103. Відмовляючи в частині вимог позивача про стягнення грошової застави з урахуванням валютних втрат, індексу інфляції та 3 % річних, суд першої інстанції виходив з того, що питання про повернення застави регулюється нормами КПК України. З такими висновками погодився апеляційний суд та прийняв процесуальне рішення про закриття провадження у справі в цій частині. У разі наявності ознак дії чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо недотримання процедури повернення відповідних коштів оскарження їх дій та/або бездіяльності відбувається у визначеному законом порядку.
      104. За змістом статті 154-1 КПК України 1960 року питання про повернення застави заставодавцю вирішується під час дізнання, досудового слідства в судовому засіданні суддею за клопотанням заставодавця, а після надходження справи до суду - судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень.
      105. Пунктом 10 розділу XI КПК України передбачено, що кримінальні справи, які на день набрання чинності цим Кодексом не направлені до суду з обвинувальним висновком, постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, розслідуються, надсилаються до суду та розглядаються судами першої, апеляційної, касаційної інстанцій згідно з положеннями цього Кодексу.
      106. Відповідно до пункту 11 статті 182 КПК України застава, що не була звернена в дохід держави, повертається підозрюваному, обвинуваченому, заставодавцю після припинення дії цього запобіжного заходу. При цьому застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, може бути повністю або частково звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень. Застава, внесена заставодавцем, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень тільки за його згодою.
      107. Статтею 203 КПК України визначено, що ухвала про застосування запобіжного заходу припиняє свою дію після закінчення строку дії ухвали про обрання запобіжного заходу, ухвалення виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому цим Кодексом.
      108. Отже, що стосується вимог позивача в частині повернення коштів, внесених як застава, то суд обґрунтовано у своєму рішенні зазначив про те, що кошти, внесені 09 квітня 2012 року як застава за ОСОБА_1 , підлягають поверненню повністю або частково у випадках, передбачених КПК України.
      109. Правовідносини щодо застави в межах кримінального провадження регулюються, зокрема, главою 18 «Запобіжні заходи, затримання особи» КПК України. Питання, які стосуються застави, застосованої як запобіжний захід у межах кримінального провадження, є кримінально-процесуальними правовідносинами і повинні вирішуватися в порядку кримінального судочинства. Відповідний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 807/295/18 (провадження № 11-184апп19).
      110. Оскільки не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відмовляє у відкритті провадження у справі в частині вимог, які не належать до цивільної юрисдикції. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано закрив провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами кримінального судочинства.
      111. Крім того, постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року про закриття провадження у кримінальній справі за обвинуваченням ОСОБА_1 скасований після вступу постанови в законну силузапобіжний захід, застосований до позивача, у вигляді застави у розмірі 5 000 000,00 (п`яти мільйонів) грн. Суд постановив після вступу постанови в законну силу повернути ОСОБА_2 3 100 000,00 (три мільйони сто тисяч) грн, внесених ним 09 квітня 2012 року як заставу за ОСОБА_1 , та повернути ОСОБА_3 1 900 000,00 (один мільйон дев`ятсот тисяч) грн, внесених ним 09 квітня 2012 року як заставу за ОСОБА_1 .
      112. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень зазначену постанову позивач не оскаржував, зокрема, в частині вирішення питання про повернення застави. Таким чином, питання повернення застави уже вирішене в рамках кримінального судочинства під час закриття провадження у кримінальній справі.
      113. Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      114. Оскільки касаційна скарга в цій справі подана в грудні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      115. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
      116. За приписами частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      117. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення суду апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права про те, що призвели до постановлення незаконної постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      118. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що касаційні скарги ОСОБА_1 та СБУ необхідно задовольнити частково, рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди (окрім вимог про повернення застави та завданої її неповерненням шкоди) скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції; в частині позовних вимог про стягнення моральної шкоди судове рішення апеляційної інстанції слід скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 413, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги ОСОБА_1 та Служби безпеки України задовольнити частково.
      2. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині закриття провадження у справі за позовними вимогами ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про відшкодування іншої матеріальної шкоди скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      3. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про відшкодування моральної шкоди скасувати.
      4. Залишити в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про відшкодування моральної шкоди.
      5. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині закриття провадження у справі за позовними вимогами ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» та Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк», про стягнення грошової застави з урахуванням валютних втрат, індексу інфляції та 3 % річних залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      /підпис/
      В. В. Пророк
      Судді: /підпис/
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      /підпис/
      Ю. Л. Власов
      /підпис/
      Л. М. Лобойко
      /підпис/
      М. І. Гриців
      /підпис/
      К. М. Пільков
      /підпис/
      Д. А. Гудима
      /підпис/
      О. Б. Прокопенко
      /підпис/
      Ж. М. Єленіна
      /підпис/
      Л. І. Рогач
      /підпис/
      О. С. Золотніков
      /підпис/
      В. М. Сімоненко
      /підпис/
      Л. Й. Катеринчук
      /підпис/
      І. В. Ткач
      /підпис/
      В. С. Князєв
      /підпис/
      С. П. Штелик
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанова оформлена суддею Князєвим В. С.
      Джерело: ЄДРСР 95177479
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 січня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 127/21764/17
      Провадження № 14-115цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів: Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - Громадська організація товариства садоводів «Малинівка»,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Громадської організації товариства садоводів «Малинівка» (далі - ГО ТС «Малинівка», товариство садоводів, товариство відповідно) на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 березня 2018 року у складі судді Гриневича В. С., додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 травня 2018 року у складі судді Гриневича В. С. та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року у складі колегії суддів Матківської М. В., Берегового О. Ю., Сопруна В. В.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ГО ТС «Малинівка» про визнання недійсними та скасування рішень загальних зборів товариства, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив:
      - визнати недійсними та скасувати рішення, оформлені протоколом проведення позачергових загальних зборів товариства від 16 липня 2017 року про: обрання головуючого та секретаря зборів; обрання рахункової комісії; оголошення недовіри і звільнення голови правління товариства; обрання голови правління, членів правління та ревізійної комісії товариства; визначення особи, яка має право представляти товариство для здійснення реєстраційних дій;
      - поновити його на посаді голови правління товариства;
      - стягнути з відповідача 10 тис. 418 грн 80 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
      Позов обґрунтовано тим, що з 28 травня 2016 року позивач працював на посаді голови правління ГО ТС «Малинівка». 05 жовтня 2017 року він отримав витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР), згідно з яким керівником товариства є ОСОБА_2 . На звернення позивача до державного реєстратора стосовно документів, на підставі яких була здійснена реєстрація зміни керівника громадської організації, отримав копію протоколу проведення позачергових загальних зборів товариства від 16 липня 2017 року, копію реєстру осіб, які брали участь у позачергових загальних зборах товариства, що є додатком до цього протоколу, та копію рішення державного реєстратора від 02 жовтня 2017 року. На підставі рішення позачергових загальних зборів товаристваОСОБА_1 звільнено з посади голови правління товариства садоводів та обрано головою правління цього товариства ОСОБА_2 , заступником голови - ОСОБА_3 , а також інших членів правління та ревізійної комісії.
      Посилався на те, що зазначені рішення загальних зборів ухвалені з порушенням норм Закону України від 22 березня 2012 року № 4572-VI «Про громадські об`єднання» (далі - Закон № 4572-VI), статті 60 Закону України «Про господарські товариства», статей 92, 100 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Статуту ГО ТС «Малинівка» (далі-Статут).
      Звільнення з роботи відбулось із порушенням частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), а саме в період його тимчасової непрацездатності.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      19 березня 2018 року рішенням Вінницького міського суду Вінницької області позов задоволено: визнано недійсними та скасовано рішення позачергових зборів товариства, оформлені протоколом від 16 липня 2017 року; поновлено ОСОБА_1 на посаді голови правління товариства; стягнуто з товариства на користь ОСОБА_1 17 тис. 265 грн 44 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу з утриманням із цієї суми податків та інших обов`язкових платежів; стягнуто з товариства на користь ОСОБА_1 640 грн 00 коп. судових витрат; рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць допущено до негайного виконання.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що проведення позачергових зборів товариства відбулося з порушенням норм ЦК України, Закону № 4572-VIта Статуту товариства. Крім того, позивача звільнено на підставі пункту 3.8 Статуту ГО ТС «Малинівка», який у цьому Статуті відсутній. Протокол від 16 липня 2017 року не містить обґрунтованих підстав для звільнення позивача з посади голови правління товариства.
      17 травня 2018 року додатковим рішенням Вінницького міського суду Вінницької області стягнуто з ГО ТС «Малинівка» на користь держави судовий збір у сумі 1 тис. 280 грн 00 коп.
      11 липня 2018 року постановою Апеляційного суду Вінницької області рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 березня 2018 року залишено без змін.
      Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції надав оцінку зібраним у справі доказам та встановив численні порушення вимог чинного Статуту товариства, допущені при проведенні позачергових зборів товариства, та про невідповідність у результаті прийнятих рішень, зафіксованих у різних (трьох замість одного) протоколах, волі осіб, які були присутні на зборах і брали участь у голосуванні, внаслідок чого оспорюване позивачем рішення про його звільнення є незаконним.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У серпні 2018 року ГО ТС «Малинівка», від імені якої діяв голова правління ОСОБА_2 , подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 березня 2018 року, додаткове рішення цього ж суду від 17 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, в якій просила скасувати зазначені судові рішення, а провадження в справі - закрити.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що позивач перебував на виборній посаді голови правління ГО ТС «Малинівка» на платній основі, його діяльність підпорядковувалася Закону № 4572-VI та Статуту товариства. Спір, що виник, належить до виключної компетенції внутрішньоорганізаційної діяльності громадської організації. За частиною третьою статті 221 КЗпП України установлений порядок розгляду трудових спорів не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань за рішенням органів, що їх обрали. Суди не врахували, що спірні правовідносини не мають характеру трудових, про що свідчать положення статті 221 КЗпП України. Суди, вдавшись до обговорення правомірності обґрунтування у протоколі проведення позачергових загальних зборів товариства, вийшли за межі своєї компетенції та ухвалили незаконні судові рішення, які підлягають скасуванню із закриттям провадження в справі.
      Позиція інших учасників справи
      У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просив залишити скаргу без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від
      19 березня 2018 року, додаткове рішення цього ж суду від 17 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року - без змін, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій зробили обґрунтовані висновки по суті спору.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      23 серпня 2018 року ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі.
      04 квітня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду.
      17 червня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      В ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що вирішивши питання про правомірність рішення загальних зборів громадської організації, суди вийшли за межі своєї компетенції з огляду на те, що державні органи не повинні втручатися у статутну діяльність об`єднань громадян при звільненні від виборної посади його членів, що відповідно до Статуту відноситься виключно до повноважень зборів (зборів уповноважених) товариства, та не може бути предметом розгляду в судовому порядку. Крім того, керувався тим, що є необхідність відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05 травня 2020 року (справа № 120/248/19-а) та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року (справа № 916/978/17), про можливість розгляду спорів щодо дострокового звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали, в судовому порядку.
      15 липня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
      Суди встановили, що ОСОБА_1 як член громадської організації з 28 травня 2016 року був керівником і підписантом ГО ТС «Малинівка». Це підтверджується витягом з ЄДР від 16 червня 2016 року.
      10 червня 2017 року ініціативна група ГО ТС «Малинівка» надіслала голові товариства ОСОБА_1 лист № 117, у якому зазначила, що члени товариства виражають недовіру голові товариства і вимагають проведення позачергових загальних зборів у визначений термін з таким порядком денним: 1) звіт голови товариства ОСОБА_1 за період роботи на виборній посаді голови товариства з 25 травня 2016 року на цей час; 2) звіт ревізійної комісії; 3) перевибори органів правління та органів контролю товариства; 4) затвердження кошторису на 2017 рік (у тому числі фонду заробітної плати голови та бухгалтера товариства); 5) розмір членських внесків; 6) інші питання.
      17 червня 2017 року ініціативна група ГО ТС «Малинівка» звернулася до голови правління товариства ОСОБА_1 із заявою № 119 про погодження списків членів ГО (156 чоловік), надання відповіді та скликання правління, визначення дати зборів.
      08 липня 2017 року ревізійна комісія товариства в складі голови комісії ОСОБА_4 і члена комісії ОСОБА_5 прийняла рішення № 125, яким визнала законною вимогу більше 1/3 частини членів товариства про проведення позачергових загальних зборів, призначивши їх на 16 липня 2017 року.
      16 липня 2017 року на позачергових загальних зборах, оформлених протоколами № 1, 2, ухвалені рішення про: відкликання голови правління товариства садоводів ОСОБА_1 з посади голови правління ГО ТС «Малинівка» згідно з пунктом 3.8 Статуту товариства та звільнення за статтею рішенням правління»; звільнення ОСОБА_1 з посади керівника товариства за статтею 41 КЗпП України згідно з чинним законодавством; скасування права, наданого ОСОБА_1 , вчиняти дії від імені юридичної особи - товариства садоводів «Малинівка» без довіреності, зокрема підписувати договори тощо; обрання головою правління товариства ОСОБА_2 із 16 липня 2017 року; подання відомостей про нового керівника до Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області.
      Станом на 05 жовтня 2017 року ОСОБА_2 був керівником ГО ТС «Малинівка», що підтверджується витягом з ЄДР № 23162240.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що необхідно відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05 травня 2020 року (справа № 120/248/19-а) та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року (справа № 916/978/17), про можливість розгляду спорів щодо дострокового звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали, у судовому порядку.
      При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав хибними висновки судів першої та апеляційної інстанцій, які розглянули вказану справу за правилами цивільного судочинства та вважали, що на спірні правовідносини поширюються положення КЗпП України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зауважив, що основною ознакою трудових відносин є врегулювання процесу трудової діяльності та її організації нормами трудового законодавства. Разом з тим позивач перебував на виборній посаді, його діяльність регулювалася Статутом товариства, предметом позову у цій справі є оскарження позивачем рішення загальних зборів товариства, яке оформлене протоколом від 16 липня 2017 року, на яких, зокрема, вирішено припинити його повноваження як голови правління товариства та звільнити з посади. Отже, такий спір не може бути предметом розгляду в судовому порядку.
      При розгляді справиВелика Палата Верховного Суду має відповісти на питання щодо можливості розгляду в судах указаного спору, визначення його предметної юрисдикції та переглянути судові рішення судів попередніх інстанцій щодо результатів вирішення спору.
      Основним питанням при розгляді вказаної справи є визначення можливості розгляду такої категорії спорів у судах загальної юрисдикції.
      Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною.
      Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
      Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
      У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).
      Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
      У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає як право особи звернутися до суду, так і право на те, що її справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.
      У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).
      Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
      У статті 124 Конституції України у редакції на час звернення позивачів до суду передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
      Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124, частини першої статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
      Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права порушені.
      Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення).
      Єдине обмеження, встановлене Конституцією України, полягає у прямій вказівці закону про обов`язковий досудовий порядок урегулювання такого спору.
      Разом з тим відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09 липня 2002 року у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
      У разі відсутності такої вказівки будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими і суперечать як міжнародним зобов`язанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і конституційним засадам.
      Обмеження можливості звернення до суду й отримання судового захисту може свідчити про порушення основоположних прав людини.
      Крім того, згідно з пунктом 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п`ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та за конституційними зверненнями громадян ОСОБА_6 і ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) відповідно до положення частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Аналіз цього положення у взаємозв`язку з положеннями частин першої, другої статті 55 Конституції України дає підстави дійти висновку, що судам підвідомчі будь-які звернення фізичної особи щодо захисту своїх прав і свобод. Тому суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушено чи порушуються, або створено чи створюються перешкоди для їх реалізації, або має місце інше ущемлення прав і свобод.
      За таких умов у контексті статті 3 Конституції України саме на державу в демократичному суспільстві покладається обов`язок забезпечення доступу громадян до ефективних способів захисту їх прав та свобод, зокрема до судового захисту.
      У пункті 4.3 вказаного Рішення вказано, що відповідно допункту 11 частини першої статті 92 Конституції України законами України визначаються, зокрема, засади утворення і діяльності політичних партій, інших об`єднань громадян.
      Частиною другою статті 8 Закону № 4572-VI визначено, що втручання державних органів та службових осіб у діяльність об`єднань громадян не допускається, крім випадків, передбачених цим Законом. Заборона втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків, крім випадків, передбачених зазначеним Законом, міститься також у нормативних приписах частини третьої статті 4 Закону України «Про політичні партії в Україні». Об`єднання громадян діє на основі закону, статуту, положення (стаття 13 Закону № 4572-VI). Тобто, визначаються питання, які належать до їх внутрішньої діяльності або виключної компетенції і підлягають самостійному вирішенню. Отже, втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у здійснювану в рамках закону діяльність об`єднань громадян не допускається.
      У разі виникнення спору щодо порушення об`єднаннями громадян, їх посадовими і службовими особами прав і свобод громадянина останній має право на підставі статті 55 Конституції України звернутись за їх захистом до суду. Визначення належності питань до внутрішньоорганізаційної діяльності або виключної компетенції об`єднання громадян у кожному конкретному випадку вирішує суд у разі оскарження громадянином актів і дій таких об`єднань.
      22 липня 2020 року Конституційний Суд України Рішенням № 15-уп(ІІ)/2020 у справі № 3-291/2019(6949/19), розглядаючи конституційну скаргу ОСОБА_8 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини третьої статті 221 КЗпП України, звернув увагу, що з аналізу приписів частин першої, третьої статті 8, частини першої статті 55 Конституції України, а також положень статті 221 КЗпП України щодо порядку розгляду трудових спорів оспорюваним положенням КЗпП України не встановлено заборон на оскарження в суді спорів про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян, у тому числі членів професійних спілок, за рішенням органів, що їх обрали, а лише у зв`язку зі специфікою цієї категорії спорів передбачено застереження щодо непоширення на них порядку розгляду трудових спорів.
      Можна зробити висновок, що на час звернення позивача до суду під юрисдикцію суду підпадали будь-які правовідносини, в яких їх сторона вважала, що її права порушено, оспорено чи не визнано. Обмеження доступу до правосуддя чітко регламентувалося лише волевиявленням особи вирішити спір у позасудовому порядку, а також якщо такий спір стосувався створення громадської організації, питань її внутрішньої організації, взаємовідносин членів об`єднань громадян, їх підрозділів, статутної відповідальності членів цих об`єднань, які базуються на законі, що визначено у Конституції України та розтлумачено у рішеннях Конституційного Суду України, які є обов`язковими до виконання.
      З урахуванням особливостей створення, діяльності та припинення громадського об`єднання (організації) при вирішенні питання про юрисдикцію суду у спорах за участю громадського об`єднання (організації) необхідно враховувати, що у статті 3 Закону № 4572-VI передбачено, що громадські об`єднання утворюються і діють на принципах:
      1) добровільності;
      2) самоврядності;
      3) вільного вибору території діяльності;
      4) рівності перед законом;
      5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників);
      6) прозорості, відкритості та публічності.
      Добровільність передбачає право особи на вільну участь або неучасть у громадському об`єднанні, у тому числі в його утворенні, вступі в таке об`єднання або припиненні членства (участі) в ньому.
      Самоврядність передбачає право членів (учасників) громадського об`єднання самостійно здійснювати управління діяльністю громадського об`єднання відповідно до його мети (цілей), визначати напрями діяльності, а також невтручання органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в діяльність громадського об`єднання, крім випадків, визначених законом.
      Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об`єднання не мають права на частку майна громадського об`єднання та не відповідають за його зобов`язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об`єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об`єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи).
      Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського об`єднання мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про прийняті громадським об`єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов`язок громадського об`єднання забезпечувати такий доступ.
      У статті 8 Закону № 4572-VI вказано, що членами (учасниками) громадської організації, крім молодіжної та дитячої, можуть бути особи, визначені частиною першою статті 7 цього Закону, які досягли 14 років. Вік членів молодіжної, дитячої організації визначається її статутом у межах, встановлених законом.
      Членами (учасниками) громадської спілки можуть бути юридичні особи приватного права, у тому числі громадські об`єднання зі статусом юридичної особи, фізичні особи, які досягли 18 років та не визнані судом недієздатними.
      У статті 21 Закону № 4572-VI перелічені права громадського об`єднання. Також окремо зазначені права громадського об`єднання зі статусом юридичної особи, зокрема: право бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства; здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об`єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об`єднання та сприяє її досягненню. Відомості про здійснення підприємницької діяльності громадським об`єднанням включаються до ЄДР.
      Спори за участю громадського об`єднання зі статусом юридичної особи як учасника цивільних правовідносин підлягають розгляду у судах відповідно до вимог як ЦПК України, так і Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) залежно від змісту позовних вимог та сторін такого спору.
      З урахуванням вимог цього Закону можна зробити висновок, що юрисдикція суду не поширюється на правовідносини щодо створення громадського об`єднання чи громадської організації, визначення напряму її діяльності, здійснення управління діяльністю (окрім звільнення керівника), порядку та підстав набуття та припинення членства у громадській організації (громадському об`єднанні), участі у роботі громадської організації; делегування своїх представників на загальні збори громадської організації, у керівні органи, участі у розробці рішень та їх реалізації, можливості вносити пропозиції, рекомендації та проекти документів на розгляд органів громадської організації; користування послугами громадської організації, а також усіма видами методичної, консультативної та іншої допомоги, яку може надати громадська організація, на умовах, затверджених правлінням; обговорення питання роботи громадської організації та виборних органів, внесення пропозиції про вдосконалення їх діяльності; вимоги розгляду на засіданнях правління будь-яких питань, що стосуються діяльності громадської організації; отримання інформацію про роботу органів громадської організації, участі у заходах, які проводяться громадською організацією або організовані за її участю; користування підтримкою громадської організації для вдосконалення, розширення та підвищення ефективності своєї роботи, вільно обговорювати питання роботи громадської організації та виборних органів, внесення пропозиції про вдосконалення їх діяльності; установлення і розвитку через громадську організацію двосторонніх та багатосторонніх зв`язків з іншими членами громадської організації; отримання інформаційних, методичних та інших матеріалів, практичної допомоги у створенні професійних творчих центрів, майстерень, лабораторій та інше.
      Можна зробити висновок, що внутрішньостатутною діяльністю громадського об`єднання (громадської організації) є питання її створення, визначення напряму діяльності, реалізація прав її членів на участь у такій діяльності у правовідносинах, що не є за своїм змістом цивільно-правовими та не впливають на повноваження громадської організації як учасника цивільних чи трудових правовідносин, які урегульовані нормами цивільного, господарського чи трудового права та стосуються цивільних прав та інтересів третіх осіб.
      Тому набуття та втрата членства у громадській організації є реалізацією громадською організацією своїх повноважень у внутрішній статутній діяльності, тоді як звільнення з роботи керівника громадської організації чи найманих працівників є реалізацією повноважень громадської організації як учасника цивільних чи трудових правовідносин, на які поширюється юрисдикція суду.
      Цей позов подано на захист права позивача на участь у діяльності органу управління громадського об`єднання товариства садоводів, тобто в управлінні товариством, порядку скликання загальних зборів членів ГО ТС «Малинівка» та правомочності їх рішення.
      Вказане рішення зборів зачіпає як права позивача щодо здійснення діяльності з управління юридичною особою як членом та керівником такої юридичної особи, так і процедуру прийняття такого рішення, що не можна вважати внутрішньостатутною діяльністю товариства.
      З цього питання у своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що організаційна автономія об`єднань є важливим аспектом свободи, яка захищена статтею 11 Конвенції (рішення від 04 квітня 2017 року у справі «Ловрич проти Хорватії», пункт 71). При цьому є законним, щоб держави встановлювали певні мінімальні вимоги щодо ролі та структури керівних органів об`єднання. Завданням органів не є забезпечення дотримання кожної окремої формальності, викладеної у власному статуті об`єднання (пункти 72 та 78 рішення від 08 жовтня 2009 року у справі «Тебієті Мухафізе Джемієті та Ісрафілов проти Азербайджану»). Тобто йдеться про мінімальні стандарти регулювання суб`єктивних цивільних прав учасників юридичних осіб, які встановлені законом та відтворюються у статутних документах організації.
      Таким чином, юрисдикція суду поширюється на вказані відносини, оскільки вони мають ознаки юридичного спору щодо реалізації членом громадської організації свого права на управління нею та реалізацію ним права здійснювати керування юридичною особою як органом управління, обраним у встановленому порядку, дотримання порядку скликання та правомочності загальних зборів членів громадської організації, адже такі питання не стосуються внутрішньостатутної діяльності.
      У цьому випадку позов стосується саме захисту прав позивача на управління громадською організацією, здійснення повноважень органу управління товариства садоводів та порядку скликання загальних зборів (зборів уповноважених) та правомочності їх рішень.
      Це підтверджується і практикою розгляду судами справ такої категорії, яка є різнонаправленою.
      Упостанові від 30 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду вважала, що ГО «Болгарський культурно-просвітницький центр «Делжилер» не є господарським товариством у розумінні положень статті 79 Господарського кодексу України, Закону України «Про господарські товариства», а тому правовідносини між членами громадської організації та самою організацією не мають характеру корпоративних та не підпадають під регулювання пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України (в редакції, чинній на час подання позовної заяви). Зважаючи на характер правовідносин у цій справі, які Велика Палата Верховного Суду не вважала корпоративними, вказано, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства (справа № 916/978/17, провадження № 12-100гс18).
      У постанові від 05 травня 2020 року Касаційний адміністративний суд зробив висновок, що спір щодо обрання керівника, членів правління та ревізійної комісії громадського об`єднання зумовлює відновлення порушених корпоративних прав, а тому підлягає розгляду в порядку господарського судочинства (справа № 120/248/19-а).
      Тобто існує необхідність вирішити питання про визначення предметної юрисдикції у спорах між членами громадської організації товариства садоводів та громадською організацією з приводу визнання недійсним рішення загальних зборів щодо припинення повноважень одного з органів управління цією організацією.
      При вирішенні цього питання Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Відповідно до вимог частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
      У пункті 6 частини другої цієї статті передбачено, що Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
      Створення і функціонування Верховного Суду має забезпечити послідовне, стале, однакове та зрозуміле правозастосування при розгляді спорів.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.
      Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, ЦПК України, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України).
      Частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду з позовом та розгляду справи судом першої інстанції, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у діючій редакції.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      За змістом статті 1 ГПК України (в редакції, чинній станом на час звернення з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      При вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, необхідно виходити з визначень, наведених у статті 2 та частині першій статті 3 ГК України, відповідно до яких як господарську діяльність розуміють діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
      Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
      Стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом та розгляду справи судом першої інстанції, як і стаття 20 цього Кодексу у діючій редакції, визначають коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, зокрема й справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      У справі, яка розглядається, у жовтні 2017 року позивач - голова правління товариства садоводів ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним та скасувати рішення зборів, яке оформлене протоколом проведення позачергових загальних зборів садівничого товариства, про висловлення недовіри ОСОБА_1 та про звільнення його з посади голови правління товариства.
      За статтею 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку.
      За приписами статті 81 ЦК України юридична особа може бути створена шляхом об`єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу.
      З огляду на положення статті 85 ЦК України, непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.
      Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом.
      Разом з тим відповідно до вимог статті 86 ЦК України такі товариства можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати і підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлене законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.
      Юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).
      Правові та організаційні засади реалізації права на свободу об`єднання, порядок утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань визначається Законом № 4572-VI, який набрав чинності з 01 січня 2013 року і спрямований на приведення аспектів створення і діяльності громадських організацій до вимог європейських стандартів.
      За змістом статті 1 Закону № 4572-VI громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
      Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку (частина п`ята статті 1 Закону № 4572-VI).
      Згідно зі статтею 2 Закону № 4572-VI чинність цього Закону поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань в Україні.
      У статті 3 Закону № 4572-VI передбачені принципи утворення і діяльності громадського об`єднання.
      Одним із таких принципів є відсутність майнового інтересу, який передбачає, що члени (учасники) громадського об`єднання не мають права на частку майна громадського об`єднання та не відповідають за його зобов`язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об`єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об`єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи) (частина шоста статті 3 Закону № 4572-VI).
      Громадське об`єднання, яке має намір здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи, діє на підставі статуту громадського об`єднання, який повинен, зокрема, містити відомості про порядок створення, діяльності та припинення діяльності відокремлених підрозділів громадського об`єднання, порядок оскарження рішень, дій, бездіяльності керівних органів громадського об`єднання та розгляду скарг.
      Статут громадського об`єднання - це установчий документ, що використовується для створення та провадження діяльності, містить правила, що регулюють права та обов`язки членів, визначає порядок управління та здійснення діяльності громадського об`єднання.
      Статут ГО ТС «Малинівка» затверджено загальними зборами уповноважених представників товариства садоводів 26 листопада 2016 року, зареєстрований Головним територіальним управлінням юстиції у Вінницькій області 05 грудня 2016 року. Статут є основним документом, що регулює діяльність об`єднання громадян ТС «Малинівка».
      У ньому визначаються порядок вступу до товариства і виходу з нього, права та обов`язки членів товариства, його органи управління, контролю та їх компетенція, порядок утворення майна товариства і розподілу прибутку, умови реорганізації і ліквідації товариства та інші положення, що не суперечать законодавчим актам України.
      У пункті 1 Статуту визначено, що об`єднання громадян ТС «Малинівка» є неприбутковою громадською організацією, яка об`єднує громадян на основі спільності інтересів для реалізації мети та завдань, передбачених цим Статутом.
      ГО ТС «Малинівка» набуває статусу юридичної особи з моменту державної реєстрації в установленому порядку та здійснює свою діяльність у відповідності з Конституцією України, Законом № 4572-VI, іншим чинним законодавством України та цим Статутом ( пункт 1.2 Статуту).
      Відповідно до пункту 1.3 частини першої Статуту товариство садоводів є непідприємницьким товариством, основною метою якого є задоволення та захист законних, соціальних, економічних інших спільних інтересів його членів, утворюється і діє на принципах: добровільності, самоврядності, рівності перед законом, прозорості, відкритості та публічності, і спрямована на задоволення власних та суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних інтересів своїх членів.
      Завдання і напрямки діяльності товариства визначені у пункті 2.2 Статуту, а в пункті 2.3 перелічено види діяльності товариства.
      Статут товариства є основним документом, що регулює його діяльність (пункт 3.2.1 Статуту).
      У статті 3 Статуту передбачені організаційні положення.
      Зокрема, у пункті 3.1.1 Статуту зазначено, що найвищим органом управління товариством є збори (збори уповноважених).
      А в пункті 3.1.4 передбачено, що голова правління забезпечує поточну організаційну та фінансово-господарську діяльність товариства, підзвітний зборам, правлінню та ревізійній комісії.
      За статтею 4 Статуту членство в товаристві є добровільним (пункт 4.1.1), усі члени товариства мають рівні права та обов`язки, члени товариства мають право обирати та бути обраними до виборних органів товариства, брати участь у діяльності товариства, реалізації його програм, брати участь в обговоренні всіх питань щодо діяльності товариства та в розгляді правлінням питань щодо такої діяльності.
      Згідно з пунктом 6.1 Статуту керівними органами товариства є збори, правління товариства, голова правління та ревізійна комісія.
      З наведеного можна дійти висновку, що члени товариства садоводів, яке є господарською організацією, беруть участь в управлінні ним та здійснюють інші правомочності, встановлені законом і статутними документами товариства.
      Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 посилався на порушення своїх прав як члена товариства садоводів на участь у загальних зборах, у тому числі й права обирати та бути обраним до керівних органів товариства, та в управлінні товариством. Тобто між юридичною особою та її учасником (членом) виник спір, пов`язаний з діяльністю та управлінням цією юридичною особою.
      Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника чи члена виконавчого органу суб`єкта господарювання - юридичної особи.
      У двох постановах зроблено висновок про те, що спори підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, в інших випадках зроблено висновок про господарський характер таких спорів.
      Велика Палата Верховного Суду керувалася такими критеріями щодо розмежування підсудності у вказаних справах.
      У справі № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19) позивачка оскаржувала рішення загальних зборів і наглядової ради, прийняті відповідно до статей 52 і 61 Закону України «Про акціонерні товариства» та пов`язані, зокрема, з відстороненням її як директора товариства від виконання обов`язків. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що такий спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки розгляд вимог позивачки вимагав оцінювання законності дій органів управління акціонерного товариства, зокрема відповідності цих дій вимогам цивільного, а не трудового законодавства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року (пункти 45, 47)).
      З матеріалів справи № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18 ) вбачається, що спірні правовідносини стосувалися відсторонення голови правління приватного акціонерного товариства наглядовою радою. Велика Палата Верховного Суду вказала, що рішення наглядової ради товариства може бути оскаржено в судовому порядку акціонером (учасником) товариства шляхом пред`явлення позову про визнання його недійсним, якщо таке рішення не відповідає вимогам законодавства та порушує права чи законні інтереси учасника (акціонера) товариства. Відповідачем за таким позовом є товариство. При вирішенні спорів, пов`язаних із порядком скликання і роботи наглядової ради товариства, визначенням правомочності її засідання, необхідно застосовувати положення установчих документів товариства. Суди розглянули по суті переважно корпоративний спір, який підлягав розгляду в порядку господарського судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року).
      Така форма захисту є специфічною для носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.
      У постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.
      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19) вказано, що підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України в редакції, чинній на час подання позову, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарськими судами розглядаються справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач оскаржує рішення загальних зборів учасників ТзОВ «Бобрик» від 28 грудня 2012 року, тобто рішення органу управління, пов`язане з діяльністю товариства й управлінням ним, розгляд такої вимоги передбачає оцінювання законності дій зазначеного органу, зокрема їх відповідності вимогам цивільного, а не трудового законодавства (пункт 36 постанови).
      У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила цивільну юрисдикцію справи лише тому, що до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 10 жовтня 2013 року № 642-VIIюрисдикція господарського суду поширювалась лише на корпоративні відносини у господарських товариствах. Тому ініційований у суді до 28 березня 2014 року спір, що виник з корпоративних відносин у юридичній особі, яка не є господарським товариством, не належав до юрисдикції господарського суду.
      За обставинами справи № 452/970/17 (провадження № 14-157цс19) позивач - директор дочірнього підприємства публічного акціонерного товариства звернувся з позовом, у якому, зокрема, просив визнати незаконними та скасувати накази публічного акціонерного товариства про його тимчасове відсторонення від виконання повноважень і про тимчасове виконання обов`язків директора іншою особою. Велика Палата Верховного Суду вважала, що вказаний спір не є господарським, оскільки позивач, з яким укладено трудовий контракт, оскаржив відповідні накази насамперед через порушення його трудових прав як працівника публічного акціонерного товариства, вказані вимоги тісно пов`язані з вимогами про визнання незаконним звільнення позивача за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, яке мало місце після відсторонення позивача (постанова від 29 травня 2019 року, пункт 63).
      Крім того, питання визначення предметної юрисдикції спорів про звільнення керівників юридичних осіб розглядалися і судами адміністративної юрисдикції.
      Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду в постанові від 06 березня 2019 року у справі № 825/1475/16 (провадження № К/9901/42809/18) зазначив, що хоча позивач оскаржує дії суб`єкта владних повноважень - державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, посилаючись на недотримання ним установленого законом порядку проведення реєстраційної дії - запису стосовно відомостей про юридичну особу - споживче товариство щодо зміни керівника та скасування запису в реєстрі, проте з підстав позову вбачається, що об`єктом спору є позачергові загальні збори членів споживчого товариства та ухвалені ними рішення, які з огляду на частину першу статті 15 Закону України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 року № 1087-IV з наступними змінами спричинили виникнення і тривання спірних правовідносин між позивачем та споживчим товариством.
      Зазначав, що права про порушення, яких вказав позивач, порушені не органом державної реєстрації вчиненням реєстраційних дій, а діями третьої особи, тому без правової оцінки відносин між позивачем та третьою особою спір не може бути вирішеним, а майнове право не може бути захищене ефективно.
      Спірні правовідносини стосуються прав учасників справи, пов`язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності юридичної особи.
      Крім того, оскільки у вказаній справі підставою для звернення особи з позовом було визнання незаконним рішення зборів товариства про звільнення з посади голови правління товариства через недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання і проведення загальних зборів господарського товариства, що є порушенням прав учасника на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства, тому спір у цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належав до корпоративних спорів і, відповідно, має розглядатися в порядку господарського судочинства.
      Можна підсумувати, що громадське об`єднання (громадська організація) є одним з різновидів юридичної особи, створеної шляхом об`єднання осіб, які мають право участі у ньому (у ній). Члени громадської організації товариства садоводів мають право брати участь в управлінні товариством, обирати та бути обраними до органів управління товариством садоводів, одним з яких є голова правління, порядок обрання та усунення з посади якого передбачено Статутом такої громадської організації.
      У Рішенні Конституційного Суду України №12-рп/98 від 09 липня 1998 року у справі № 17/81-97 зазначено, що суб`єкт права на конституційне звернення - Київська міська рада професійних спілок - просила дати офіційне тлумачення терміна «законодавство», що міститься в частині третій статті 21 КЗпП України, яким визначається сфера застосування контракту як особливої форми трудового договору.
      Конституційний Суд України на підставі аналізу матеріалів справи вважав, що останнім часом відбувається необґрунтоване розширення сфери застосування контракту, яка виходить навіть за межі, визначені законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Все це не сприяє створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, ускладнює становище працівників, знижує реальність гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцією і законами України.
      Виходячи з необхідності посилення правових засобів захисту прав громадян у галузі праці, унеможливлення їх ущемлення, додержання вимог ратифікованої Україною Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця Конституційний Суд України визнав за доцільне в подальшому обмежити визначення сфери застосування контракту лише законами, що є прерогативою Верховної Ради України.
      Тим більше контрактна форма трудового договору не може впроваджуватись нормативними актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, актами органів місцевого самоврядування, а також колективними договорами й угодами та іншими локальними нормативними актами.
      Тобто в цьому випадку предметом дослідження Конституційного Суду України було лише питання тлумачення терміна «законодавство», що міститься в частині третій статті 21 КЗпП України, а не його застосування до правовідносин з керівником профспілкової організації, яка є різновидом громадської організації.
      Вказане Рішення не стосується спору, що розглядається, оскільки цей спір є спором з приводу участі члена громадської організації садового товариства в управлінні товариством, зокрема визнання недійсним рішення загальних зборів товариства про недовіру голові правління і відкликання його з посади, звільнення голови правління з посади та обрання голови правління.
      Статут ГО ТС «Малинівка» є основним документом, що регулює діяльність товариства садоводів та передбачає порядок вступу до товариства і виходу з нього, права та обов`язки членів товариства, його органи управління, контролю та їх компетенцію.
      До виключної компетенції зборів (зборів уповноважених) відноситься: прийняття редакцій Статуту товариства, внесення до нього змін та доповнень; обрання терміном на п`ять років голови правління товариства, правління та ревізійної комісії, визначення їх кількісного складу і дострокове припинення їх повноважень; прийняття правил внутрішнього розпорядку товариства, положень, інструкцій; встановлення розмірів вступних, членських, цільових внесків та термінів їх сплати; затвердження прибутково-видаткового кошторису тощо (частина третя пункту 6.2 Статуту).
      Як установлено, позивач був членом товариства, а із червня 2016 року по вересень 2017 року обіймав виборну посаду голови правління, за що отримував заробітну плату.
      16 липня 2017 року проведені позачергові загальні збори товариства, на яких позивачу було висловлено недовіру, відкликано з посади голови правління та звільнено із займаної посади рішенням, оформленим протоколами членів товариства садоводів.
      З аналізу статей 3 та 15 ЦПК України у відповідній редакції вбачається, що у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Відповідно до статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
      Спори про поновлення на роботі (статті 221, 232, 235 глави ХV «Індивідуальні трудові спори» КЗпП України) належать до трудових спорів. Разом з тим, у КЗпП України чітко передбачені підстави припинення трудового договору.
      Однією з підстав позовних вимог позивач зазначив, що його звільнено з роботи з порушенням КЗпП України та Статуту товариства.
      У протоколі № б/н загальних зборів ГО СТ «Малинівка» від 16 липня 2017 року вказано, що голові правління цієї громадської організації ОСОБА_1 висловлено недовіру та відсторонено його від виконання обов`язків голови правління відповідно до пункту 3.8 Статуту.
      У протоколі № 1 загальних зборів СТ «Малинівка» від 16 липня 2017 року, наданому позивачем, указано, що його відкликано з посади голови правління СТ «Малинівка» відповідно до пункту 3.8 Статуту та звільнено за статтею рішенням правління.
      У протоколі № 2 загальних зборів СТ «Малинівка» від 16 липня 2017 року, наданому позивачем, указано, що його відкликано з посади голови правління СТ «Малинівка» відповідно до пункту 3.8 Статуту та звільнено з посади керівника ТС «Малинівка» відповідно до статті 41 КЗпП України.
      Разом з тим в одній із фотокопій протоколу № 2 зазначено підставу звільнення ОСОБА_1 - пункт 1 статті 41 КЗпП України та вказано, що голову правління СТ «Малинівка» ОСОБА_1 відкликано з посади відповідно до пункту 3.8 Статуту та звільнено за статтею рішенням правління.
      Тобто з указаних протоколів вбачається, що при вирішенні питання про звільнення ОСОБА_1 загальні збори реалізували свої повноваження, передбачені Статутом, та посилалися на норми Статуту, як на підставу звільнення, а не висловлювали недовіру, у розумінні пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України, як одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності.
      Відповідно до статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.
      Повноваження виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
      Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19), від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) від 13 жовтня 2020 року у справі № 683/351/16-ц (провадження № 14-113цс20) неодноразово зазначала про критерії розмежування між трудовими та господарськими спорами з приводу звільнення чи припинення повноважень виконавчого органу товариства.
      Оскільки вказаний спір пов`язаний з реалізацією загальними зборами членів громадської організації права на управління юридичною особою у вигляді формування органу управління, підставою для прийняття рішення про усунення голови громадської організації від виконання обов`язків зазначені положення Статуту товариства, тому його слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      Щодо необхідності відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 30 травня 2018 року у справі № 916/978/17 (провадження № 12-100гс18), Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      Зважаючи на характер правовідносин у цій справі (провадження № 12-100гс18), які не є корпоративними, Велика Палата Верховного Суду вважала, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства, оскільки такий приватноправовий спір підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.
      Разом з тим Велика Палата Верховного Суду послідовно у значній кількості постанов випрацювала критерії розмежування справ між цивільною та господарською юрисдикцією, визнавши юрисдикцію господарського суду у справах, між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи. При цьому трудові спори зазначених осіб підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства.
      З урахуванням наведеного необхідно відступити від правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 30 травня 2018 року у справі № 916/978/17 (провадження № 12-100гс18).
      Щодо необхідності відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного в постанові від 05 травня 2020 року у справі № 120/248/19-а (провадження № К/9901/25315/19), Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 120/248/19-а зазначив, що хоч оскаржуються реєстраційні дії, стосовно яких існує невирішений корпоративний спір, у межах якого повинні бути розв`язані й питання, пов`язані з реєстрацією зміни інформації про юридичну особу, проте з підстав позову вбачається, що предметом оскарження у цій справі є рішення відповідача від 11 січня 2019 року про проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, прийняте на підставі протоколу позачергових зборів уповноважених ГО ТС «Малинівка». Саме скликання цих зборів і ухвалені ними рішення спричинили виникнення спірних правовідносин між позивачем та ГО ТС «Малинівка». Тобто звернення позивача до суду із цим позовом викликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а пов`язане з наявністю спору між членами громадської організації щодо обрання керівника, членів правління та ревізійної комісії.
      Отже, позовні вимоги про скасування рішення від 11 січня 2019 року є похідними від вимог щодо відновлення порушених корпоративних прав, а тому цей спір не пов`язаний безпосередньо із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що унеможливлює його розгляд у порядку адміністративного судочинства.
      Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду вважав, що спірні правовідносини у цій справі виникли між членами громадської організації щодо управління нею, а саме щодо зміни керівника та членів керівних органів, а тому рішення державного реєстратора від 11 січня 2019 року про проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в ЄДР -ТС «Малинівка», у цих відносинах є похідним.
      Враховуючи, що юрисдикція адміністративних судів на спірні правовідносини не поширюється, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду вважав, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про необхідність вирішення такого спору в порядку господарського судочинства.
      Такий правовий висновок Касаційного адміністративного суду відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду щодо розмежування юрисдикцій та віднесення таких спорів до господарської юрисдикції.
      Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі № 120/248/19-а (провадження № К/9901/25315/19), оскільки зазначений спір має розглядатись саме у порядку господарського судочинства.
      Щодо звільнення позивача під час тимчасової непрацездатності, то вказані вимоги не можуть бути розглянуті Великою Палатою Верховного Суду, оскільки вона в цьому випадку діє як касаційний суд цивільної юрисдикції. Разом з тим указаний спір має розглядатися за правилами господарського судочинства і по суті спору висновок повинен зробити належний суд, яким є господарський суд.
      Суди першої й апеляційної інстанцій помилково розглянули справу в порядку цивільного судочинства і неправильно визначили юрисдикційність спору, який виник між сторонами у справі.
      Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення першої й апеляційної інстанції у відповідній частині і закрити провадження у справі.
      Згідно із частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 ЦПК України.
      У частині другій вказаної статті передбачено, що порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      У пункті 1 частини першої статті 255 ЦПК України вказано, що суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Оскільки вказана справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, Велика Палата Верховного Суду закриває провадження у справі та роз`яснює позивачу, що за його заявою може бути постановлена в порядку письмового провадження ухвала про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, тобто до суду господарської юрисдикції.
      Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»). Такого клопотання матеріали справи не містять.
      Керуючись статтями 259, 400, 409, 414-416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Громадської організації товариства садоводів «Малинівка» задовольнити.
      Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 березня 2018 року, додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року скасувати.
      Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Громадської організації товариства садоводів «Малинівка» про визнання недійсними та скасування рішень загальних зборів товариства, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу закрити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв
      В. В. Британчук Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 95242274
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      03 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 826/9464/18
      Провадження № 11-169апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві (далі - ГУ ДФС у м. Києві) на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року (суддя Федорчук А. Б.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2019 року (судді Пилипенко О. Є., Бужак Н. П., Костюк Л. О.) у справі № 826/9464/18 за позовом Приватного акціонерного товариства «Український науково-дослідний інститут спеціальних видів друку» Корпоративне підприємство ДАК «Укрвидавполіграфія» (далі - Товариство) до ГУ ДФС у м. Києві про визнання протиправним і скасування наказу та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У червні 2018 року Товариство звернулося до суду з позовом до ГУ ДФС у м. Києві, у якому просило визнати протиправним і скасувати наказ відповідача від 12 червня 2018 року № 9849 «Про проведення документальної позапланової виїзної перевірки ПАТ «Український науково-дослідний інститут спеціальних видів друку» Корпоративне підприємство ДАК «Укрвидавполіграфія» (код 02426463)».
      2. На обґрунтування позову Товариство зазначило, що підставою для видання спірного наказу була ухвала слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року у справі № 760/6919/16-к про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства України, зокрема, Товариства при здійсненні фінансово-господарських взаємовідносин з контрагентами за період з 01 січня 2014 року по 29 липня 2016 року, постановлена в межах кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015000000000630 від 08 грудня 2015 року, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною третьою статті 28, частиною другою статті 205, частиною третьою статті 209, частиною третьою статті 28, частиною третьою статті 212, частиною четвертою статті 190, частиною третьою статті 28, частиною другою статті 205 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Проте згідно з підпунктом 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - ПК України) документальна позапланова перевірка здійснюється на підставі отримання судового рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки, а не судового рішення про надання дозволу на проведення перевірки. Крім цього, Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК України) з 15 липня 2015 року не передбачає повноважень прокурора і слідчого судді призначати ревізії та перевірки, а також повноважень слідчого судді надавати дозвіл на призначення перевірки. На думку позивача, слідчий суддя, надавши слідчому дозвіл на проведення перевірки, вийшов за межі своїх повноважень і прийняв рішення, не передбачене кримінальним процесуальним законодавством. Відтак спірний наказ, виданий на підставі вказаної ухвали слідчого судді, є протиправним і підлягає скасуванню.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 18 грудня 2018 року позов Товариства задовольнив повністю: визнав протиправним і скасував наказ ГУ ДФС у м. Києві від 12 червня 2018 року № 9849 про проведення документальної позапланової виїзної перевірки.
      4. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що термін дії ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства позивача становив один календарний місяць відповідно до приписів пункту 7 частини першої статті 164 КПК України, а тому проведення перевірки поза межами строку дії вказаної ухвали є протиправним та, як наслідок, видання спірного наказу відповідачем також є протиправним.Суд першої інстанції вказав, що зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 серпня 2018 року у справі № 812/1212/17 (провадження № К/9901/46913/18) та 19 вересня 2018 року у справі № 822/573/17 (провадження № К/9901/37671/18).
      5. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 14 травня 2019 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      6. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції та на доводи апеляційної скарги ГУ ДФС у м. Києві про те, що у зв`язку з проведенням перевірки спірний наказ вичерпав свою дію виконанням і тому не підлягає скасуванню, зазначив, що право на судовий захист пов`язане із самою протиправністю оскаржуваного рішення та не ставиться в залежність від наслідків його реалізації. При цьому суд апеляційної інстанції керувався правовим висновком, висловленим Верховним Судом України в постанові від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14), який також був викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року (справа № 812/602/17).
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      7. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідачподав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що суди, посилаючись на пункт 7 частини першої статті 164 КПК України,дійшли помилкового висновку про те, що термін дії ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року у справі № 760/6919/16-к про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки Товариства з питань дотримання вимог податкового законодавства становив один календарний місяць, оскільки вказана норма права застосовується до ухвал про тимчасовий допуск до речей і документів, а не ухвал про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства.До того ж в ухвалі слідчого судді не вказано строку її дії, проте зазначено, що тривалість проведення вказаної позапланової документальної перевірки не повинна перевищувати строку, визначеного пунктом 82.2 статті 82 ПК України. Крім цього, відповідно до норм КПК України вказана ухвала слідчого судді оскарженню не підлягає та є обов`язковою до виконання. Така правова позиція відображена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 15 лютого 2018 року у справі № 757/2200/17-к.
      8. ГУ ДФС у м. Києві також указало, що допуск посадових осіб контролюючого органу до перевірки Товариства відбувся та за її наслідками були прийняті податкові повідомлення-рішення, які наразі оскаржуються в межах іншого судового провадження (справа № 826/15941/18). Проте суди попередніх інстанцій не врахували правову позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладену в постанові від 18 грудня 2018 року в справі № 826/3014/16, відповідно до якої платник податку, який вважає порушеним порядок та підстави призначення податкової перевірки щодо нього, зокрема виїзної, має захищати свої права шляхом недопуску посадових осіб контролюючого органу до такої перевірки. Якщо ж допуск до податкової перевірки відбувся, в подальшому предметом розгляду в суді має були лише суть виявлених порушень податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а тому цей суд дійшов висновку, що позови платників податків, спрямовані на оскарження рішень (у тому числі наказів про призначення перевірки), дій або бездіяльності контролюючих органів щодо призначення та/або проведення перевірок можуть бути задоволені лише в тому разі, якщо до моменту ухвалення судового рішення не відбулося допуску посадових осіб контролюючого органу до спірної перевірки. В іншому випадку в задоволенні відповідних позовів має бути відмовлено, оскільки правові наслідки оскаржуваних дій за таких обставин є вичерпаними, а отже, задоволення позову не може призвести до відновлення порушених прав платників податків, оскільки після проведення перевірки права платника податків порушують лише наслідки проведення відповідної перевірки.
      9. Відповідач стверджує, що він мав правові підстави прийняття оскаржуваного наказу, при цьому допуск до проведення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства відбувся, а ГУ ДФС у м. Києві фактично реалізувало свою компетенцію на проведення такої перевірки та оформлення її результатів, тому дії контролюючого органу щодо призначення та проведення перевірки, на думку скаржника, не є такими, що порушують права позивача.
      10. У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову повністю.
      Позиція інших учасників справи
      11. На час розгляду справи позивач відзиву на касаційну скаргу не надіслав.
      Рух касаційної скарги
      12. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 23 липня 2019 року відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 21 травня 2020 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 24 червня 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Короткий зміст ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      14. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на те, що вважає безпідставними доводи скаржника про неможливість скасування в судовому порядку спірного наказу з огляду на факт вичерпання ним своєї дії та допуск посадових осіб контролюючого органу до перевірки Товариства.
      15. Разом з тим Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» було змінено (доповнено) частину третю статті 341 КАС України, яка визначає межі перегляду судом касаційної інстанції судових рішень, і викладено її положення в такій редакції: «Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, зокрема, у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги».
      16. Тобто станом на час касаційного перегляду цієї справи колегія суддів не може оминути наявності правового висновку щодо застосування норм права, викладеного в постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 21 лютого 2020 року у справі № 826/17123/18, після подання касаційної скарги контролюючого органу й ухвалити рішення, яке йому суперечитиме.
      17. З огляду на зазначене Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про те, що така ситуація має ознаки виключної правової проблеми й потребує вирішення на рівні Великої Палати Верховного Суду з метою формування єдиної правозастосовчої практики.
      18. На переконання колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, судові рішення в цій справі, про перегляд яких контролюючим органом подано касаційну скаргу, є правильними по суті, вони відповідають критеріям законності й обґрунтованості. Порушень норм процесуального права, які б призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи, суди також не допустили. Підстав для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду (стаття 354 КАС України), на думку колегії суддів, також немає.
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      19. 12 червня 2018 року ГУ ДФС у м. Києві видало наказ № 9849 про проведення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства відповідно до підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України у зв`язку з надходженням ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року у справі № 760/6919/16-к, постановленої в межах кримінального провадження № 12015000000000630 від 08 грудня 2015 року.
      20. Спірним наказом вирішено провести документальну позапланову виїзну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового законодавства при здійсненні фінансово-господарських взаємовідносин з контрагентами за період з 01 січня 2014 року по 29 липня 2016 року тривалістю 5 робочих днів з 13 червня 2018 року.
      21. Вважаючи наказ ГУ ДФС у м. Києві від 12 червня 2018 року № 9849 протиправним і таким, що виданий без наявності на те законної підстави, позивач звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      22. Відповідно до пункту 1.1 статті 1 ПК Украйни цей Кодекс регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
      Цим Кодексом визначаються функції та правові основи діяльності контролюючих органів, визначених пунктом 41.1 статті 41 цього Кодексу, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.
      23. Згідно з підпунктом 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи, серед іншого, мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.
      24. На підставі абзацу першого пункту 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.
      25. Підпунктом 78.4 статті 78 ПК України визначено, що керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу приймає рішення про проведення документальної позапланової перевірки, яке оформлюється наказом, у якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи ? платника податку, який перевіряється) та в разі проведення перевірки в іншому місці ? адреса об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися (абзац третій пункту 81.1 статті 81 ПК України).
      26. Предметом спору в цій справі є наказ ГУ ДФС у м. Києві від 12 червня 2018 року № 9849 про проведення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства.
      27. Матеріалами справи встановлено, що оскаржуваний наказ був виданий контролюючим органом відповідно до підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України у зв`язку з надходженням ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року у справі № 760/6919/16-к про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства.
      28. Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях послались на те, що термін дії ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року у справі № 760/6919/16-к про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства становив один календарний місяць відповідно до приписів пункту 7 частини першої статті 164 КПК України, а тому проведення перевірки поза межами строку дії вказаної ухвали є протиправним та, як наслідок, видання спірного наказу відповідачем також є протиправним.
      29. ГУ ДФС у м. Києві в доводах касаційної скарги зазначило, що суди дійшли помилкового висновку про те, що термін дії ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства Товариства становив один календарний місяць, оскільки пункт 7 частини першої статті 164 КПК України застосовується до ухвал про тимчасовий допуск до речей і документів, а не ухвал про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства. До того ж в ухвалі слідчого судді не вказано строку її дії, проте зазначено, що тривалість проведення вказаної позапланової документальної перевірки не повинна перевищувати строку, визначеного пунктом 82.2 статті 82 ПК України. Крім цього, відповідно до норм КПК України вказана ухвала слідчого судді оскарженню не підлягає та є обов`язковою до виконання.
      30. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ухвала слідчого судді та наказ контролюючого органу на проведення документальної позапланової виїзної перевірки мають різну правову природу та різні правові наслідки.
      31. Зокрема, порядок проведення перевірок контролюючими органами визначається спеціальним податковим законодавством, що зумовлює виокремлення суб`єктів таких правовідносин (контролюючий орган як суб`єкт владних повноважень та платник податків), зміст правовідносин (здійснення суб`єктом владних повноважень функцій, що передбачені законодавством), а також можливість оскаржити відповідний наказ контролюючого органу в порядку адміністративного судочинства.
      32. Крім того, абзацом другим пункту 75.1 статті 75 ПК України визначається, що документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень та виключно у випадках та в порядку, що визначені цим Кодексом.
      33. Відповідно до вимог підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України, який був правовою підставою для видачі спірного наказу, документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності судового рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки, винесену ними відповідно до закону.
      34. З урахуванням зазначеного нормативного регулювання, а також обставин справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвала слідчого судді від 01 серпня 2016 року, якою надано дозвіл на проведення позапланової документальної перевірки, не передбачена пунктом 78.1 статті 78 ПК України як обставина для проведення позапланової перевірки.
      35. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ухвала слідчого судді, якою надано дозвіл на проведення перевірки, може бути оскаржена в порядку кримінального судочинства. Зокрема, така правова позиція Великої Палати Верховного Суду в подібних правовідносинах викладена в постанові від 23 травня 2018 року у справі № 243/6674/17-к.
      36. Так, Велика Палата Верховного Суду в пункті 21 указаної постанови зауважила, що в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених КПК України (частина третя статті 392). Буквальне тлумачення зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку лише тоді, коли в КПК України є норма, якою це дозволено. Однак Конституційний Суд України, розглядаючи положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, дійшов висновку про те, що апеляційне оскарження судового рішення можливе в усіх випадках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження (абзац другий підпункту 3.2 Рішення від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_1 щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв`язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду)).
      Оскільки ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової перевірки не передбачено КПК України, то немає ні дозволу, ні заборони щодо апеляційного оскарження такої ухвали.
      З урахуванням зазначеного у справі № 243/6674/17-к Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційні суди зобов`язані відкривати апеляційне провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових перевірок.
      37. З матеріалів цієї справи слідує, що ухвала слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства, на підставі якої видано оскаржуваний наказ від 12 червня 2018 року № 9849, постановлена в межах кримінального провадження від 08 грудня 2015 року № 12015000000000630 за ознаками кримінальних порушень, передбачених частиною третьою статті 28, частиною другою статті 205, частиною третьою статті 209, частиною третьою статті 28, частиною третьою статті 212, частиною четвертою статті 190, частиною третьою статті 28, частиною другою статті 205 КК України.
      38. Отже, основною метою проведення співробітниками ГУ ДФС у м. Києві позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства України, зокрема, Товариством на предмет своєчасності, повноти нарахування та сплати усіх передбачених ПК України податків і зборів під час здійснення фінансово-господарських взаємовідносин з контрагентами, а також дотримання валютного та іншого законодавства відповідно до пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України, як слідує зі змісту ухвали слідчого судді від 01 серпня 2016 року, є встановлення можливих порушень податкового законодавства за період 01 січня 2014 року по 29 липня 2016 року для забезпечення досудового розслідування.
      39. З урахуванням зазначеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржуваний наказ відповідача від 12 червня 2018 року № 9849 про проведення документальної позапланової виїзної перевірки видано з метою збору доказів у межах кримінального провадження, а не для виконання контролюючим органом визначених ПК України повноважень.
      40. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що оскаржуваний наказ виданий ГУ ДФС у м. Києві відповідно до вимог підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України та на підставі ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки.
      41. Беручи до уваги зазначене, а також практику Великої Палати Верховного Суду щодо апеляційного оскарження ухвал про надання дозволу на проведення позапланової перевірки в межах кримінального судочинства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що оскаржуваний наказ, виданий з метою зібрання доказів у кримінальному провадженні від 08 грудня 2015 року № 12015000000000630, не може бути предметом самостійного оскарження в суді.
      42. Ураховуючи обставини цієї справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей позов не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у цій справі слід тлумачити в контексті частини третьої статті 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію не лише адміністративних судів, а взагалі не підлягають судовому розгляду.
      43. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 813/5892/15 (провадження № 11-132апп20).
      44. З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій, розглянувши цей спір по суті заявленої позовної вимоги про визнання протиправним і скасування оскаржуваного наказу контролюючого органу, дійшли помилкового висновку про те, що цей спір належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      45. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      46. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      47. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      48. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування постановлених у справі судових рішень із закриттям провадження в адміністративній справі.
      49. Велика Палата Верховного Суду також вважає за необхідне зазначити, що частина третя статті 354 КАС України, відповідно до якої у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, не підлягає застосуванню у зв`язку з роз`ясненням Великої Палати Верховного Суду про те, що такий спір не підпадає під юрисдикцію не лише адміністративного суду, а взагалі не підлягає судовому розгляду.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 354, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві задовольнити частково.
      2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2019 рокускасувати, а провадження у справі закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      І. В. Григор`єва В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач
      В. С. Князєв С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 95177480
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      10 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 805/3362/17-а
      Провадження № 11-330апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу» (далі - ПрАТ «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу») до Офісу великих платників податків ДФС в особі Дніпропетровського управління офісу великих платників податків ДФС (далі - ОВПП ДФС, Управління ОВПП ДФС відповідно) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) та зобов`язання вчинити дії
      за касаційною скаргою ОВПП ДФС (правонаступником якого є Офіс великих платників податків ДПС) на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 18 грудня 2017 року (суддя Тарасенко І. М.) та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2018 року (судді Гайдар А. В., Сіваченко І. В., Шишов О. О.),
      УСТАНОВИЛА:
      У вересні 2017 року ПрАТ «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу» звернулося до суду з позовом, у якому просило:
      - визнати протиправною та скасувати вимогу Управління ОВПП ДФС від 15 серпня 2017 року № Ю-53-17, якою зобов`язано сплатити 26 515 000,49 грн боргу зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, 5 394 675,37 грн штрафу та 1 668 621,81 грн пені;
      - зобов`язати Управління ОВПП ДФС зарахувати сплачені ПрАТ «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу» із 1 січня 2016 року грошові кошти в рахунок погашення єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування згідно з призначенням платежу;
      - зобов`язати Управління ОВПП ДФС виключити з інтегрованої картки ПрАТ «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу» 26 515 000,49 грн заборгованості з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.
      На обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що ця вимога не відповідає вимогам чинного законодавства та порушує його права.
      Донецький окружний адміністративний суд рішенням від 18 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2018 року, позов задовольнив частково: визнав протиправною та скасував вимогу Управління ОВПП ДФС про сплату боргу (недоїмки) від 15 серпня 2017 року № Ю-53-17; в іншій частині позову відмовив.
      Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи судові рішення, виходили з того, що внесені Законом України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» (далі - Закон № 1669-VII) зміни до статті 6 Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) звільняють від сплати єдиного внеску суб`єктів господарювання, які здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції (далі - АТО); оскільки на час розгляду цієї справи Президент України не приймав указ про завершення проведення АТО, то період проведення АТО триває; відповідальність, штрафні та фінансові санкції, передбачені Законом № 2464-VI за невиконання обов`язків платника єдиного внеску, в період із 14 квітня 2014 року до закінчення АТО до платників єдиного внеску, зазначених у цьому пункті, не застосовуються.
      Не погодившись із ухваленими у справі судовими рішеннями, ОВПП ДФС подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права при розгляді справи, просить скасувати ці судові рішення та відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
      Касаційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норми матеріального права - пункту 9-3 (9-4) розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2464-VI. У додаткових поясненнях до касаційної скарги контролюючий орган посилається на практику Верховного Суду щодо спірних правовідносин, яка, на його думку, підтверджує правильність його позиції.
      У відзиві позивач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, ухвалені у справі судові рішення - без змін.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 9 жовтня 2020 року на підставі частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Таке рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду прийнято більшістю голосів та обґрунтовано тим, що спірні в цій справі правовідносини містять виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
      Наявність такої проблеми обґрунтовано тим, що згідно з наданою правовим управлінням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду інформацією на розгляді цього суду у 2020 році перебуває 51 справа, предметом спору в яких є оскарження вимоги податкового органу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску та/або рішення про застосування штрафних санкцій за невиконання платником єдиного внеску своїх обов`язків у період із 14 квітня 2014 року до закінчення АТО.
      Окрім того, у судах розглядаються позови фізичних осіб, пов`язані з порушенням права на трудову пенсію, внаслідок несплати роботодавцями єдиного внеску на підставі пункту 9-3 (в подальшому 9-4) розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2464-VI. На переконання більшості колегії суддів, поширення пункту 9-3 (9-4) розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2464-VI, зокрема, на позивача, який є роботодавцем для більше ніж чотирьох тисяч осіб, є порушенням прав останніх на передбачену Законом України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення» трудову пенсію.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 4 листопада 2020 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 346 КАС, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, ПрАТ «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу» зареєстроване як юридична особа, ідентифікаційний код 05508186, місцезнаходження: 85000, Донецька обл., м. Добропілля, вул. Київська, 1, про що зазначено у відомостях з Єдиного державного реєстру, безоплатний доступ до яких забезпечується на підставі Порядку надання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 10 червня 2016 року № 1657/5, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 10 червня 2016 року за № 839/28969.
      Позивач здійснює свою господарську діяльність за адресою: 85000, Донецька обл., м. Добропілля, вул. Київська, 1.
      Сертифікатом (висновком) про настання обставин непереборної сили від 5 вересня 2014 року № 2890/05-4 Торгово-промислова палата України відповідно до пунктів 102.6, 102.7 статті 102 Податкового кодексу України (далі - ПК), на підставі наданих документів засвідчила позивачу настання обставин непереборної сили при здійсненні господарської діяльності на території Донецької області та дотриманні законодавчих актів України, які стосуються справлення та сплати податків та обов`язкових платежів. На момент видачі сертифіката (висновку) Торгово-промислової палати України обставини непереборної сили тривали та дату закінчення їх терміну встановити було неможливо.
      15 серпня 2017 року відповідач склав вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ю-53-17 на суму недоїмки з єдиного внеску, пені та штрафів у загальному розмірі 33 578 297,67 грн. Вимога складена станом на 31 липня 2017 року.
      Відповідач вимагає від ПрАТ «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу» оплатити суму недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, штраф та пеню, що станом на 31 липня 2017 року складає 33 578 297,67 грн (з яких: недоїмка - 26 515 000,49 грн, штрафи - 5 394 675,37 грн, пеня - 1 668 621,81 грн).
      ПрАТ «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу», не погодившись із такими вимогами Управління ОВПП ДФС, звернулося до суду.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ОВПП ДФС з огляду на таке.
      Велика Палата Верховного Суду наголошує, що касаційний перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС).
      Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС).
      За вимогами статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Правовідносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює ПК, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
      Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначає Закон № 2464-VI (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      Згідно з частиною першою статті 2 цього Закону його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
      Виключно цим Законом визначаються, зокрема, принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (частини друга статті 2 Закону № 2464-VI).
      Єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування (пункт 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI).
      Згідно з пунктами 1 і 12 частини другої статті 6 Закону № 2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний: своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; виконувати інші вимоги, передбачені цим Законом.
      Позивач є платником єдиного внеску згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI.
      За приписами абзаців першого та другого частини восьмої статті 9 Закону № 2464-VI платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця.
      При цьому платники, зазначені у пункті 1 частини першої статті 4 цього Закону, під час кожної виплати заробітної плати (доходу, грошового забезпечення), на суми якої (якого) нараховується єдиний внесок, одночасно з видачею зазначених сум зобов`язані сплачувати нарахований на ці виплати єдиний внесок у розмірі, встановленому для таких платників (авансові платежі). Винятком є випадки, якщо внесок, нарахований на ці виплати, вже сплачений у строки, встановлені абзацом першим цієї частини, або за результатами звірення платника з органом доходів і зборів за платником визнана переплата єдиного внеску, сума якої перевищує суму внеску, що підлягає сплаті, або дорівнює їй. Кошти перераховуються одночасно з отриманням (перерахуванням) коштів на оплату праці (виплату доходу, грошового забезпечення), у тому числі в безготівковій чи натуральній формі. При цьому фактичним отриманням (перерахуванням) коштів на оплату праці (виплату доходу, грошового забезпечення) вважається отримання відповідних сум готівкою, зарахування на рахунок одержувача, перерахування за дорученням одержувача на будь-які цілі, отримання товарів (послуг) або будь-яких інших матеріальних цінностей у рахунок зазначених виплат, фактичне здійснення з таких виплат відрахувань згідно із законодавством або виконавчими документами чи будь-яких інших відрахувань.
      Відповідно до пункту 6 частини першої статті 1 вказаного Закону недоїмка - це сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.
      Стаття 25 Закону № 2464-VI регламентує заходи впливу та стягнення, частина перша якої передбачає, що рішення, прийняті органами доходів і зборів та органами Пенсійного фонду з питань, що належать до їх компетенції відповідно до цього Закону, є обов`язковими до виконання платниками єдиного внеску, посадовими особами і застрахованими особами. Положення цієї статті поширюються лише на тих платників, які відповідно до цього Закону зобов`язані нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
      Відповідно до частини десятої статті 25 Закону № 2464-VІ на суму недоїмки нараховується пеня з розрахунку 0,1 відсотка суми недоплати за кожний день прострочення платежу.
      Згідно з частиною одинадцятою статті 25 Закону № 2464-VI орган доходів і зборів застосовує до платника єдиного внеску штрафні санкції.
      Закон № 1669-VII, який набрав чинності з 15 жовтня 2014 року, визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб`єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення АТО, та осіб, які проживають у зоні проведення АТО або переселилися з неї під час її проведення.
      Підпунктом 8 пункту 4 статті 11 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1669-VII внесено зміни до Закону № 2464-VІ, а саме підпункт «б» розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» доповнено пунктом 93 такого змісту: «Платники єдиного внеску, визначені статтею 4 Закону № 2464-VI, які перебувають на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, визначених переліком, зазначеним у статті 2 Закону № 1669-VII, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014, звільняються від виконання своїх обов`язків, визначених частиною другою статті 6 Закону № 2464-VI, на період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції або військового чи надзвичайного стану.
      Підставою для такого звільнення є заява платника єдиного внеску, яка подається ним до органу доходів і зборів за основним місцем обліку або за місцем його тимчасового проживання у довільній формі не пізніше тридцяти календарних днів, наступних за днем закінчення антитерористичної операції.
      Відповідальність, штрафні та фінансові санкції, передбачені цим Законом за невиконання обов`язків платника єдиного внеску в період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції, до платників єдиного внеску, зазначених у цьому пункті, не застосовуються.
      Недоїмка, що виникла у платників єдиного внеску, які перебувають на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, визначених переліком, зазначеним у статті 2 Закону № 1669-VII, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014, визнається безнадійною та підлягає списанню в порядку, передбаченому ПК для списання безнадійного податкового боргу».
      Згідно з пунктом 2 Закону України від 2 березня 2015 року № 219-VIII «Про внесення змін до розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2464-VI щодо зменшення навантаження на фонд оплати праці», пункт 93 в редакції Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII вважати п. 94.
      Відповідно до статті 2 Закону № 1669-VII на час проведення АТО забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов`язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася АТО, а також юридичним особам та фізичним особам - підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася АТО.
      Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов`язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов`язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення АТО.
      Спірним питанням цієї справи є прийняття та виставлення контролюючим органом позивачу, який здійснює діяльність в зоні проведення АТО, податкової вимоги.
      Спеціальним законодавством стосовно справляння податків, зборів та єдиного внеску на час проведення АТО встановлено, що позивач, який зареєстрований в зоні проведення АТО, звільнений від сплати поточних зобов`язань зі сплати єдиного внеску виходячи з такого.
      Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» та розпочато проведення АТО на території Донецької та Луганської областей.
      Тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб`єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення АТО, та осіб, які проживають у зоні проведення АТО або переселилися з неї під час її проведення, визначає Закон № 1669-VІІ.
      Як раніше було зазначено, Законом № 1669-VІІ внесено зміни до Закону № 2464-VI, зокрема розділ VIII «Прикінцеві та перехідні положення» доповнено пунктами 93 та 94 такого змісту:
      «Тимчасово на період дії особливого правового режиму, визначеного Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», зупиняється застосування до платників єдиного внеску із місцезнаходженням (місцем проживання) на тимчасово окупованій території України норм статей 25 і 26 цього Закону.
      Платники єдиного внеску, визначені статтею 4 Закону № 2464-VI, які перебувають на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, визначених переліком, зазначеним у статті 2 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014, звільняються від виконання своїх обов`язків, визначених частиною другою статті 6 Закону № 2464-VI, на період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції або військового чи надзвичайного стану. <�…>».
      Розпорядженням від 2 грудня 2015 року № 1275-р Кабінет Міністрів України затвердив перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася АТО. Підпунктом 10 пункту 2 додатка до вказаного розпорядження м. Добропілля віднесено до переліку населених пунктів, на території яких проводилася АТО.
      Як убачається з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань ПрАТ «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу» зареєстровано за адресою: 85000, Донецька обл., м. Добропілля, вул. Київська, 1, відповідно до підпункту 10 пункту 2 розпорядження Кабінету Міністрів України № 1275-р м. Добропілля входить до зазначеного переліку.
      За таких обставин внесені Законом № 1669-VІI зміни до Закону № 2464-VI звільняють від сплати єдиного внеску суб`єктів господарювання, які здійснюють діяльність на території проведення АТО, оскільки на час розгляду цієї справи Президентом України не приймався указ про завершення проведення АТО, тобто період проведення АТО триває. Крім того, відповідальність, штрафні та фінансові санкції, передбачені цим Законом за невиконання обов`язків платника єдиного внеску в період з 14 квітня 2014 року до закінчення АТО, до платників єдиного внеску, зазначених у цьому пункті, не застосовуються.
      Пунктом 28 розділу І Закону України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», який набрав чинності з 1 січня 2016 року, виключено підпункт 8 пункту 4 статті 11 Закону № 1669-VІI, але положення підпункту 8 пункту 4 статті 11 Закону № 1669-VІI були реалізовані шляхом внесення відповідних змін до Закону № 2464-VI, а змін безпосередньо до Закону № 2464-VI щодо виключення (або викладення в новій редакції тощо) пункту 94 розділу VIII цього Закону внесено не було.
      Тобто положення підпункту 8 пункту 4 статті 11 Закону № 1669-VІI після набрання ними чинності стали невід`ємною складовою Закону № 2464-VI, а підпункт 8 пункту 4 статті 11 Закону № 1669-VІI вичерпав свою функцію. Аналогічний підхід застосовано Конституційним Судом України в ухвалі від 5 лютого 2008 року (справа № 2-1/2008).
      Оскільки на момент прийняття спірної вимоги пункт 94 розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2464-VI не був скасований та зміни до нього не були внесені, він продовжував свою дію.
      Крім того, у листі Комітету з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення Верховної Ради України № 04-34/17-20 (192377) від 5 серпня 2016 року повідомлялося про чинну редакцію Закону № 2464-VI з урахуванням пункту 94 розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення».
      Водночас слід зазначити, що на підставі абзацу п`ятого підпункту «у» пункту 83 Закону України від 14 січня 2020 року № 440-IX «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи», який набрав чинності 13 лютого 2020 року, пункт 94 розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2464-VI було виключено.
      Таким чином, факт перебування платників єдиного внеску на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, де проводиться АТО, був підставою для незастосування до таких платників заходів впливу та стягнення за невиконання обов`язків платника єдиного внеску в силу прямої дії пункту 94 розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2464-VI, який забороняв притягнення до відповідальності за невиконання обов`язків платника єдиного внеску.
      Аналогічного висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла під час розгляду зразкової справи № 812/292/18 (постанова від 6 листопада 2018 року), відступати від якого немає правових підстав.
      Отже, позивач був звільненим від сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на період з 14 квітня 2014 року до виключення пункту 94 розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2464-VI, а дії контролюючого органу з пред`явлення за оскаржуваними вимогами сум недоїмки, нарахованого штрафу та пені є такими, що суперечать вимогам чинного законодавства.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що належним та достатнім способом захисту позивача є саме визнання протиправною та скасування вимоги Управління ОВПП ДФС про сплату боргу (недоїмки) від 15 серпня 2017 року № Ю-53-17.
      Разом з тим Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відповідно до статті 26 Закону № 2464-VІ посадові особи платників єдиного внеску несуть адміністративну відповідальність, зокрема, за порушення порядку нарахування, обчислення і строків сплати єдиного внеску.
      Страхові внески є складовою умовою існування солідарної системи і підлягають обов`язковій сплаті, перерахунок пенсії провадиться з урахуванням часу, коли особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, та за який підприємством, де працює людина, страхувальником сплачені щомісячні страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
      Відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи.
      Отже, фізичні особи (працівники підприємств, які тимчасово були звільнені від своєчасного виконання обов`язку зі сплати єдиного внеску) не повинні відповідати за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов`язку щодо належної сплати страхових внесків, а тому наявність заборгованості підприємства по страхових внесках не може бути підставою для незарахування до страхового стажу при призначенні пенсії позивачу періоду його роботи.
      Таким чином, оскаржувані судові рішення про часткове задоволення позову ПрАТ «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу» ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які б призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
      Доводи касаційної скарги ОВПП ДФС не спростовують висновки судів попередніх інстанцій.
      Частиною першою статті 350 КАС передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу ОВПП ДФС без задоволення, а рішення Донецького окружного адміністративного суду від 18 грудня 2017 року та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2018 року- без змін.
      Керуючись статтями 243, 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Офісу великих платників податків ДФС в особі Дніпропетровського управління офісу великих платників податків ДФС залишити без задоволення.
      2.Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 18 грудня 2017 року та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Л. Й. Катеринчук
      Джерело: ЄДРСР 95242254
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      19 січня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 916/661/20
      Провадження № 12-55гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.,
      позивача - ОСОБА_1 ,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року (головуючий суддя Савицький Я. Ф., судді Головей В. М., Разюк Г. П.) та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року (суддя Бездоля Д. О.)
      у справі
      за позовом ОСОБА_1
      до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство»
      про спонукання до виконання мирової угоди.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство» (далі - КС «Перше кредитне товариство», відповідач), у якому просив суд зобов`язати відповідача виконати умови мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, про що видати наказ.
      2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 31 травня 2011 року порушено провадження у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.
      3. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 березня 2013 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджений реєстр кредиторів КС «Перше кредитне товариство», відповідно до якого вимоги позивача віднесені до четвертої черги кредиторів.
      4. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджено мирову угоду, припинено дію мораторію на задоволення вимог кредиторів, уведеного ухвалою від 31 травня 2011 року, та припинено провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство».
      5. Відповідно до умов мирової угоди та графіка погашення заборгованості КС «Перше кредитне товариство» зобов`язується погасити кредиторам, зокрема ОСОБА_1 , заборгованість у сумі 3 910,62 грн частинами, а саме: 782,12 грн - строк погашення ІІ квартал 2017 року - І квартал 2018 року; 1 173,19 грн - строк погашення ІІ квартал 2018 року - І квартал 2019 року; 1 758,78 грн - строк погашення ІІ квартал 2019 року - ІV квартал 2019 року; 195,53 грн - строк погашення І квартал 2020 року.
      6. Однак відповідач узятих на себе зобов`язань за мировою угодою не виконав, коштів у сумі 3 910,62 грн не сплатив, що стало підставою для звернення до суду з указаним позовом.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      7. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року, у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки позов не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      8. Судові рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 звернувся до господарського суду до відповідача з позовом як фізична особа, позивач не є підприємцем, тому з огляду на відсутність у господарських судах відкритого провадження у справі про банкрутство відповідача та невіднесення цього спору статтею 20 ГПК України до юрисдикції господарського суду, позовна заява ОСОБА_1 не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Позовні вимоги ОСОБА_1 повинні розглядатись у порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      9. У червні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій він просить судові рішення у цій справі скасувати повністю, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      10. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 червня 2020 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги та звільнив його від сплати судового збору, відкрив касаційне провадження та призначив до розгляду касаційну скаргу, надавши учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
      11. Ухвалою від 15 липня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу разом із касаційною скаргою ОСОБА_1 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      12. При цьому колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що ОСОБА_1 уже звертався з аналогічним позовом про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, у порядку цивільного судочинства до Приморського районного суду м. Одеси.
      13. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2020 року у справі № 522/5176/20 у відкритті провадження у справі за позовом фізичної особи ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди відмовлено на підставі того, що справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      14. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, постановою Одеського апеляційного суду від 09 червня 2020 року ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2020 року у справі № 522/5176/20 скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      15. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року справу прийнято та призначено до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      16. Касаційну скаргу мотивовано: а) неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема порушенням принципу верховенства права, оскільки посилання на частину першу статті 20 ГПК України як єдине і безальтернативне джерело права не є достатнім; б) порушенням норм процесуального права, зокрема, як стверджує скаржник, всупереч частині четвертій статті 236 ГПК України суди не врахували висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду стосовно розгляду справ за позовами про спонукання до виконання мирової угоди; в) невідповідністю висновку суду про те, що позовна заява про спонукання до виконання мирової угоди не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, підпункту 7.9 пункту 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9, згідно з яким такі заяви підлягають розгляду в господарських судах.
      17. Також ОСОБА_1 зазначає, що Господарським судом Одеської області за правилами господарського судочинства вже було розглянуто справу № 916/312/19 за позовом іншого кредитора КС «Перше кредитне товариство» - ОСОБА_2 про спонукання КС «Перше кредитне товариство» виконати умови цієї ж мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, у частині погашення заборгованості в сумі 94 810,30 грн перед ОСОБА_2 . За результатом розгляду справи по суті Господарським судом Одеської області ухвалено рішення від 02 травня 2019 року про часткове задоволення позову.
      18. Крім того, скаржник посилається на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2009 року у справі № 2/101/09, у якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскільки ухвала суду про затвердження мирової угоди не відповідає вимогам статті 19 Закону України «Про виконавче провадження», то така ухвала не має статусу виконавчого документа, тому позивач обґрунтовано звернувся з позовом про спонукання до виконання мирової угоди.
      19. У судовому засіданні позивач підтримав свою касаційну скаргу, просив суд її задовольнити. На питання головуючого у справі щодо правової природи його вимог до КС «Перше кредитне товариство», зазначених у мировій угоді, позивач відповів, що це заборгованість відповідача, яка виникла внаслідок неповернення останнім депозиту, внесеного позивачем у 2008 році.
      Позиція відповідача у справі
      20. У письмових поясненнях, які надійшли на електронну пошту Верховного Суду 15 січня 2021 року, КС «Перше кредитне товариство» просить суд касаційної інстанції залишити ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.
      21. Відповідач указує, що позовна заява ОСОБА_1 не є заявою про відкриття провадження про банкрутство в розумінні Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ). При цьому чинне законодавства не передбачає: інших підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство, ніж подання такої заяви; можливості розгляду інших заяв до боржника за відсутності самої справи про банкрутство; іншої процедури розгляду справ щодо процедур банкрутства, ніж та, що передбачена КУзПБ.
      22. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позовна заява ОСОБА_1 не може бути вирішена в порядку господарського судочинства, оскільки: у провадженні господарських судів не перебуває відкритої справи про банкрутство КС «Перше кредитне товариство»; позивач є фізичною особою, яка не є суб`єктом господарської діяльності; спірні правовідносини не мають ознак корпоративних або інших, що віднесені до юрисдикції господарських судів.
      23. Доводам позивача стосовно виконання державними виконавцем ухвали Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про затвердження мирової угоди у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» уже було надано оцінку судом під час розгляду скарги позивача на відповідні дії державного виконавця в межах справи № 7/17-2087-2011. Зокрема, постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30 липня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 15 січня 2020 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії державної виконавця відмовлено.
      24. Посилання позивача на аналогічну (на його думку) справу № 916/312/19 за позовом іншого кредитора КС «Перше кредитне товариство» про спонукання відповідача виконати умови тієї самої мирової угоди є безпідставними, оскільки вказана справа була розглянута Господарським судом Одеської області до набрання чинності КУзПБ. З цих самих підстав є необґрунтованими посилання позивача на постанову пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України».
      25. ОСОБА_1 у касаційній скарзі замовчує існування справи № 522/5176/20 за його позовом до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання умов тієї ж самої мирової угоди. На сьогодні розгляд Приморським районним судом м. Одеси цієї цивільної справи триває. Відповідач вважає, що саме районний суд є судом, встановленим законом, до юрисдикції якого віднесено розгляд цієї справи. Посилання позивача на механізм виконання мирової угоди та норми Закону України «Про виконавче провадження» не змінюють підвідомчості спору, оскільки процесуальне законодавство дозволяє розглядати подібні справи залежно від конкретних обставин у межах як господарського, так і цивільного судочинства.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо юрисдикції суду
      26. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_1 зазначив, що ухвала Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про затвердження мирової угоди не відповідає вимогам, встановленим статтею 4 Закону України «Про виконавче провадження», тому він має право захистити свої права шляхом подання позову про спонукання до виконання мирової угоди саме до господарського суду, у випадку задоволення якого господарський суд видає наказ.
      27. Натомість ухвалою Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України відмовлено ОСОБА_1 у відкритті провадження у справі за його позовом до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство».
      28. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції керувався положеннями пунктів 1, 8 частини першої статті 20, пунктом 1 частини першої статті 175 ГПК України та частиною другою статті 7 КУзПБ та дійшов висновку, що за правилами господарського судочинства відсутність відкритого провадження у справі про банкрутство, в межах якої була затверджена мирова угода, на момент пред`явлення позову про спонукання до виконання цієї мирової угоди є підставою для відмови у відкритті провадження за таким позовом. Суд указав, що позовна заява позивача підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      29. Визначаючи юрисдикцію суду щодо вирішення цього спору, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      30. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      31. У статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      32. Звідси загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ визначений за правилами іншого судочинства.
      33. Згідно з частинами першою, другою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
      34. Відповідно до пунктів 1, 8 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство.
      35. Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
      36. Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.
      37. Одним зі способів вирішення господарського спору є мирова угода сторін, яка може стосуватися лише прав та обов`язків сторін щодо предмета позову. Право сторін на укладання мирової угоди встановлено ГПК України.
      38. За змістом частин першої - четвертої статті 78 ГПК України (у редакції, яка діяла на момент постановлення ухвали Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року в справі № 7/17-2087-2011), умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами. До затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін. Мирова угода може стосуватися лише прав і обов`язків сторін щодо предмета позову. Про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.
      39. За приписами частин першої - четвертої статті 192 ГПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. До ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією самою ухвалою одночасно закриває провадження у справі.
      40. Відповідно до статті 193 ГПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і строки, передбачені цією угодою. Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження». У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.
      41. З аналізу наведених приписів ГПК України вбачається, що мирова угода у позовному провадженні - це письмова домовленість між сторонами спору про його вирішення, яка укладається в добровільному порядку з метою припинити спір, на погоджених сторонами умовах. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт самостійним (без державного примусу) врегулюванням розбіжностей на погоджених умовах. Спір може бути врегульовано укладенням мирової угоди на будь-якій стадії господарського процесу, у тому числі на стадії виконання судового рішення.
      42. На відміну від звичайного договору, мирова угода у позовному провадженні укладається в процесі розгляду справи у господарському суді у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством; підлягає затвердженню господарським судом; припиняє процесуально-правові відносини сторін; якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового рішення.
      43. Натомість у справах про банкрутство, провадження в яких здійснювалося до набрання чинності КУзПБ, інститут мирової угоди відрізнявся від мирової угоди у позовному провадженні та був передбачений як різновид судової процедури щодо боржника у справі про його банкрутство.
      44. З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 31 травня 2011 року порушено провадження у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» за заявою ОСОБА_3 , введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.
      45. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджено мирову угоду між комітетом кредиторів КС «Перше кредитне товариство» та боржником, провадження у цій справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було припинено. Ця ухвала винесена в межах справи про банкрутство згідно з приписами чинного на той момент Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, чинній до 19 січня 2013 року; далі - Закон № 2343-XII).
      46. За приписами статті 35 Закону № 2343-XII під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.
      47. З наведеної норми вбачається, що мирова угода у процедурі банкрутства є правочином, який змінює строки виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами, які виникли з раніше укладених ними правочинів або інших підстав. Унаслідок укладення мирової угоди у процедурі банкрутства виникнення нових або додаткових зобов`язань не відбувається, проте змінюється строк виконання зобов`язань за раніше укладеними правочинами між боржником та його кредиторами або їх розмір.
      48. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 4212-VI), яким Закон № 2343-XII викладено в новій редакції.
      49. У пункті 1-1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких відкрито після набрання чинності цим Законом. Звідси оскільки провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було відкрито 31 травня 2011 року, застосуванню до правовідносин за участю цього боржника підлягають положення Закону № 2343-XII.
      50. Оскільки в силу норм Закону № 2343-XII мирова угода у справі про банкрутство є самостійною судовою процедурою щодо боржника у справі про його банкрутство, то умови, порядок укладання та виконання такої мирової угоди, а також наслідки її невиконання були врегульовані нормами Закону № 2343-XII, які є спеціальними.
      51. Відповідно до частин першої - третьої статті 37 Закону № 2343-XIIмирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство. Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов`язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Одностороння відмова від мирової угоди не допускається.
      52. Наслідки невиконання боржником мирової угоди визначені статтею 39 Закону № 2343-XII. Так, частинами першою, другою статті 39 цього Закону встановлено, що за заявою будь-кого із конкурсних кредиторів мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною, якщо існують підстави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним законодавством України. Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство, про що господарським судом виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку.
      53. Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 39 Закону № 2343-XII мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів. Розірвання мирової угоди господарським судом щодо окремого кредитора не тягне її розірвання щодо інших кредиторів.
      54. Крім того, згідно із частиною восьмою статті 39 Закону № 2343-XII у разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред`явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою.
      55. Відтак спеціальними нормами Закону № 2343-XII, які регламентують взаємини кредиторів та боржника у справі про банкрутство останнього, було передбачено право кредитора захистити свої права у випадку невиконання боржником мирової угоди як шляхом її розірвання за рішенням суду, так і шляхом пред`явлення своїх вимог до боржника.
      56. З наведених норм права вбачається, що, на відміну від ухвали суду про затвердження мирової угоди у позовному провадженні, ухвала про затвердження мирової угоди у процедурі банкрутства не є виконавчим документом та не підлягає примусовому виконанню виконавчою службою. Невиконання боржником своїх договірних зобов`язань у строки, зазначені у мировій угоді, затвердженій у процедурі банкрутства, може мати наслідком звернення кредитора до суду з вимогами до боржника про стягнення заборгованості в розмірі, передбаченому мировою угодою, в позовному або наказному провадженні, встановленому процесуальним законодавством.
      57. Натомість Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові безпідставно посилався на положення Закону № 4212-VI, тоді як до правовідносин, що виникли в межах справи № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство», застосуванню підлягали норми Закону № 2343-XII.
      58. Однак ще до моменту звернення ОСОБА_1 до господарського суду з позовною заявою про спонукання до виконання мирової угоди, а саме 21 жовтня 2019 року, набрав чинності КУзПБ від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII, пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень якого визнано таким, що втратив чинність, Закон № 2343-XII з наступними змінами.
      59. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 09 липня 2020 року у справі № 910/26972/14 зазначив, що розділом ІІІ «Санація боржника» КУзПБ передбачено реабілітаційну процедуру щодо боржника із затвердженням плану санації, виконання якої може дозволити боржнику відновити свою платоспроможність. Відповідно до частини другої статті 51 КУзПБ передбачено ряд заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, перелік яких не є обмеженим. Зазначене дозволяє дійти висновку, що укладення мирової угоди між боржником та окремим кредитором на етапі санації є можливим. Однак укладення правочинів про прощення, розстрочення, відстрочення боргу має вирішуватися відповідно до глави 50 ЦК України «Припинення зобов`язання» (статей 604-609 ЦК України) та з урахуванням особливостей провадження у справі про банкрутство, які виключають укладення окремих видів правочинів на певних етапах процедури банкрутства (зокрема, внаслідок дії мораторію згідно зі статтею 41 КУзПБ), з метою уникнення задоволення вимог кредиторів в індивідуальному порядку та забезпечення усіх кредиторів рівними правовими можливостями при задоволенні їх вимог, реалізації їх прав та законних інтересів; забезпечення конституційного принципу рівності усіх перед законом, у тому числі на умовах, коли майна боржника недостатньо для повного задоволення усіх вимог кредиторів.
      60. Також Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2020 року у справі № Б13/115-12 вказав, що із сукупного аналізу положень КУзПБ та пояснювальної записки до проекту цього акта вбачається, що законодавець у цьому Кодексі прагнув об`єднати мирову угоду та санацію в єдину процедуру виходячи з подібності правових механізмів відновлення платоспроможності боржника, отже, включив правові інструменти, притаманні мировій угоді за Законом № 2343-XII (відстрочка, розстрочка та прощення (списання) кредиторами боргів боржника), до положень КУзПБ, що регламентують процедуру санації.
      61. На відміну від Закону № 2343-XII, що передбачав можливість укладення мирової угоди у справі про банкрутство, у КУзПБ такої судової процедури банкрутства, як мирова угода, та порядку її укладення не встановлено. Як наслідок, у випадку невиконання мирової угоди, укладеної у справі про банкрутство, КУзПБ не передбачено і процедури звернення до господарського суду із заявою про визнання недійсною такої мирової угоди або її розірвання.
      62. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 провадження у справі про банкрутство відповідача у цій справі - КС «Перше кредитне товариство» припинено, а в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відсутні дані про наявність будь-якого провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство».
      63. Відтак Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позовна заява ОСОБА_1 про спонукання до виконання мирової угоди не може бути розглянута в межах будь-якої справи про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» з огляду на відсутність останньої.
      64. Відповідно до статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      65. Спір між фізичною особою ОСОБА_1 та КС «Перше кредитне товариство» виник у цивільних правовідносинах внаслідок невиконання останнім цивільного зобов`язання зі сплати заборгованості (повернення депозиту) у строки, розстрочені в мировій угоді, затвердженій ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011.
      66. Такий спір має бути вирішений судом у порядку цивільного судочинства за вимогою фізичної особи про стягнення з боржника заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання останнім зобов`язання з повернення коштів за депозитним договором у строки, передбачені мировою угодою, а не про спонукання до виконання мирової угоди. Цей спір виник не в господарських відносинах, позивач не є підприємцем, отже, за предметною та суб'єктною юрисдикцією цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах.
      67. Таким чином, перевіривши в межах доводів касаційної скарги ОСОБА_1 застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуальногоправа, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість скарги та про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
      68. Посилання скаржника на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2009 року у справі № 2/101/09, Велика Палата Верховного Суду до уваги не бере. Так, у справі № 2/101/09 Приватне мале підприємство «Юнтек» звернулося до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробничого підприємства «Літа-М» про спонукання до виконання мирової угоди. Натомість у справі № 916/661/20 до господарського суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди звернувся ОСОБА_1 як фізична особа. Отже, за суб`єктним складом правовідносини у названих справах не є подібними.
      69. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє аргументи позивача з посиланням на підпункт 7.9 пункту 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9, оскільки правове регулювання укладення та виконання мирової угоди в позовному провадженні (про яку зазначається у підпункті 7.9 постанови) відрізняється від укладення та виконання мирової угоди в процедурі банкрутства.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      70. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.
      71. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      72. Зважаючи на викладене, касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року у справі № 916/661/20 - без змін.
      Щодо судових витрат
      73. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_1 без задоволення судові витрати щодо перегляду справи в суді касаційної інстанції покладаються на скаржника.
      74. Натомість, як уже зазначалося, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 червня 2020 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги та звільнив останнього від сплати судового збору.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року у справі № 916/661/20 - без змін.
      2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      Г. Р. Крет
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 94803670