Рішення ОАСК щодо визнання протиправною та нечинною постанови КМУ № 437 від 22.05.2019 «Питання українського правопису»

[ANTIRAID]

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2021 року

м. Київ 

№ 640/9824/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Клименчук Н.М., суддів Іщука І.О., Шрамко Ю.Т., за участю секретаря судового засідання Харченка А.О., за участі представників сторін: від позивача 1- Особа_2, від позивача 2 - Особа_3, Особа_4; від відповідача: Особа_5, від третьої особи:- Особа_6, розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Особа_1 та громадської організації «Правова держава» до Кабінету Міністрів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Міністерство освіти на науки України, про визнання протиправною та скасування постанови № 437,

На підставі частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 28.01.2021 проголошено скорочену (вступну та резолютивну) частини рішення. Виготовлення рішення у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог частини шостої статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України.

ВСТАНОВИВ:

Особа_1 (надалі – Особа_1, Позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі – відповідач, Кабмін), в якому просить суд визнати протиправною та нечинною постанову відповідача від 22.05.2019 № 437.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.06.2019 відкрито провадження в адміністративній справі № 640/9824/19, а також зобов’язано відповідача опублікувати оголошення про знаходження у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва даної адміністративної справи.

Водночас, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.09.2019 відкрито провадження в адміністративній справі № 640/9824/19 за позовом Громадської організації «Правова держава» (надалі – ГО «Правова держава») до Кабміну, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Міністерство освіти та науки України (надалі – Міносвіти), про визнання незаконною та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 22.05.2019 № 437 «Питання українського правопису».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31.10.2019 об’єднано для спільного розгляду справи № 640/9824/19 та № 640/17064/19, з присвоєнням справам загального № 640/9824/19.

На виконання вимог ухвали суду, відповідачем опубліковано у виданні «Офіційний вісник України» (т. 1 а.с. 54-56) повідомлення про відкриття провадження у даній справі, а також дані про дату, час і місце її розгляду.

Об’єднані позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач діяв поза межами своїх повноважень, виключно в інтересах політичної доцільності, без врахування реального стану розвитку української мови, що застосовується її носіями, а також з порушенням порядку погодження, опрацювання і прийняття оскаржуваної постанови.

У відзивах на позовні заяви (т. 1 а.с. 46-51, т. 2 а.с. 23-29) представник відповідача стверджує про наявність повноважень у Уряду стосовно прийняття оскаржуваної постанови, посилаючись на те, що Український правопис розроблений Українською національною комісією з питань правопису в межах покладених на неї повноважень у даній сфері, схвалений Міносвіти та Національною академією наук України та поданий на погодження до Кабміну через Міносвіти.

Також представник відповідача переконаний у відсутності публічно-правових відносин між позивачами та відповідачем і, відповідно, відсутності порушеного права у останніх.

У відповіді на відзив (т. 1 а.с. 76-79) представник Особа_1 посилається, зокрема, на те, що Кабмін не може використовувати загальні повноваження як привід для зміни самої української мови. Забезпечення проведення політики - не є тотожним навіть затвердженню самої політики. Відповідач, як орган виконавчої влади, не маючи додаткового уповноваження, може лише виконувати вже прийняті закони та реалізовувати ті їхні положення, які належним чином схвалені Верховною Радою України.

При цьому, представник Особа_1 стверджує, що історичний спосіб тлумачення нормативно-правових актів свідчить про те, що Уряд станом на день прийняття спірної постанови не мав відповідних повноважень.

З приводу наявності порушеного права представником позивача зазначено, що Особа_1 є школяркою, яка в силу Закону України «Про освіту» навчається державною мовою, тобто в її повсякденній діяльності у правовідносинах між нею та школою, а в подальшому – між нею та органами, що проводять зовнішнє незалежне оцінювання, а також при вступі на державну службу, буде застосований саме спірний нормативно-правовий акт, оскільки при визначенні її знання української мови буде використаний правопис, затверджений оскарженою постановою.

У відповіді на відзив (т. 1 а.с. 173-175) представник ГО «Правова держава» посилається на порушення Регламенту Кабміну, зокрема на те, що спірна постанова не містить акта законодавства, відповідно до якого чи на виконання якого вона приймалась.

Також представник ГО «Правова держава», посилаючись на положення статуту, та з урахуванням того, що ГО «Правова держава» об’єднує громадян України та діє в їх інтересах, вказує, що саме в інтересах громадян ГО «Правова держава» звернулася до суду з даним позовом.

Заперечення відповідача (т. 1 а.с. 93-99) фактично містять ті самі аргументи і доводи, що і відзив.

У поясненнях третьої особи (т. 1 а.с. 192-195) представник Міносвіти стверджує, що саме Кабмін наділений відповідними повноваженнями і не виходив за межі своєї компетенції, а відтак, спірний акт прийнято відповідно до Конституції України та з дотриманням вимог Регламенту.

В судовому засіданні учасники підтримано свої письмові позиції.

В судовому засіданні відповідно до частини 1 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) проголошено вступну та резолютивну частини рішення (скорочене рішення).

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Відповідачем 22.05.2019, з метою забезпечення конституційних положень про державний статус української мови та уніфікації вживання правописних норм, прийнято постанову № 437 «Питання українського правопису» (т. 1 а.с. 10) (далі – Постанова № 437), якою вирішено (1) погодитися з пропозицією Міносвіти та Національної академії наук щодо схвалення Українського правопису в новій редакції, розробленій Українською національною комісією з питань правопису, (2) визнати таким, що втратив чинність, пункт 1 постанови Кабміну від 08.06.1992 № 309 «Питання українського правопису» (ЗП України, 1992 р., № 6, ст. 145), (3) Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській і Севастопольській міським державним адміністраціям сприяти використанню в новій редакції Українського правопису в діловодстві, освіті, видавничій справі, сфері телебачення і радіомовлення, інших сферах суспільного життя.

Вважаючи вказану постанову протиправною та такою, що порушує їх права, позивачі звернулись до суду з позовними заявами.

Перш за все суд вважає за необхідне вирішити питання правової природи оскаржуваного рішення суб’єкта владних повноважень.

Так, акт державного чи іншого органу – це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин.

Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні.

Згідно з п. 18 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) нормативно-правовий акт – акт управління (рішення) суб’єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

За таких умов, суд приходить до висновку, що відповідач, передбачивши спірною постановою сприяння органів виконавчої влади використанню в новій редакції Українського правопису в діловодстві, освіті, видавничій справі, сфері телебачення і радіомовлення, інших сферах суспільного життя, фактично встановив загальні правила регулювання, не тільки і не стільки для органів виконавчої влади, скільки для невизначеного кола осіб в діловодстві, освіті, видавничій справі, сфері телебачення і радіомовлення, інших сферах суспільного життя на довгострокове та неодноразове застосування.

Крім того, за період дії спірної постанови, загальновідомими є факти застосування та впровадження в новій редакції Українського правопису у різноманітних сферах суспільного життя, у тому числі у сфері освіти, у сфері телебачення і радіомовлення, у сфері судочинства тощо.

Отже, оскаржувана постанова встановлює загальні правила регулювання для неозначеного кола осіб і розрахована на неодноразове застосування, з огляду на що за висновком суду є нормативно-правовим актом.

Щодо наявності підстав у позивачів для звернення до суду, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

КАС України встановлено особливості позовного провадження в окремих категоріях адміністративних справ.

Так, частиною 2 статті 264 КАС України передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт, яким і є оскаржуваний акт, мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Враховуючи наведене, право оскаржити Постанову № 437, мають особи, щодо яких її застосовано, а також особи, які є суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

З матеріалів справи вбачається, що Особа_1 є школяркою (т. 1 а.с. 11), яка, як обґрунтовано стверджує її представник, в силу вимог Закону України «Про освіту», навчається державною мовою та, зважаючи на розповсюдження Постановою № 437 в новій редакції Українського правопису на сферу освіти, спірна постанова застосовується до Особа_1

Крім того, Особа_1 буде суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, і не тільки у сфері освіти, а і у сфері діловодства (наприклад, при взаємодії з органами виконавчої влади), видавничій справі (наприклад, при використанні освітніх чи будь-яких інших видань, в яких вже реалізовано застосування у новій редакції Українського правопису), у сфері телебачення і радіомовлення та інших сферах суспільного життя, де буде впроваджено у новій редакції Український правопис. Те саме стосується ГО «Правова держава».

З наведених підстав суд визначає необґрунтованими посилання представника Міносвіти на те, що наразі тільки розробляється план імплементації нової редакції «Українського правопису», яким буде передбачено терміни та етапи впровадження його змін в освітній процес.

Крім того, представник Міносвіти посилається лише стосовно освітньої сфери, натомість щодо решти сфер застосування в новій редакції Українського правопису, ні відповідачем, ні третьою особою, будь-яких доводів та доказів не наведено та не надано.

З огляду на викладені обставини, суд прийшов до висновку, що Особа_1 є учасником правовідносин, на які розповсюджується спірна постанова, а також, що позивачі є суб’єктами правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, у зв’язку з чим твердження представника відповідача щодо відсутності публічно-правових відносин між позивачами та відповідачем і, відповідно, відсутності порушеного права у останніх, є недоречними та, відповідно, не приймаються колегією суддів до уваги.

Водночас, колегія суддів, вирішуючи даний спір, вважає за необхідне звернути увагу на необхідності дотримання принципів правової визначеності та передбачуваності законодавства при прийнятті нормативних актів, на важливості та необхідності застосування яких неодноразово наголошувалося у практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ).

В цьому контексті варто відмітити, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до ст. 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17.07.1997 № 475/97-ВР та вона набула чинності для України 11.09.1997.

Разом з тим, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у рішеннях від 09.11.1999 у справі «Шпачек проти Чеської Республіки», від 05.01.2000 у справі «Беєлер проти Італії», від 07.07.2011 у справі «Сєрков проти України» ЄСПЛ зазначив, що ведучи мову про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції та вимагає, перш за все, щоб заходи мали підстави в національному законодавстві, і відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні.

Крім того, у рішенні від 11.04.2013 у справі «Вєренцов проти України» ЄСПЛ зазначив, що будь-які обмеження, які накладаються, мають базуватися на положеннях основного законодавства. Саме законодавство має бути сформульованим з достатньою чіткістю, щоб надати особі можливість визначити, чи буде її поведінка суперечити закону, та якими можуть бути вірогідні наслідки порушень. Передбачення у національному законодавстві чітких визначень є істотною умовою для того, щоб закон залишався нескладним для розуміння та застосування, а також для запобігання спробам регулювати діяльність, яка не підлягає регулюванню.

Водночас, у рішенні від 01.07.2003 у справі «Суомінен проти Фінляндії» ЄСПЛ зазначив, що орган влади зобов’язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ вказав на те, що принцип «належного урядування», зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов’язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов’язків.

При цьому, у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 Конституційний Суд України зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Так, принцип верховенства права вимагає дотримання вимог «якості» закону, яким передбачається втручання у права особи, основоположні свободи. Так, у рішенні від 10.12.2009 у справі «Михайлюк та Петров проти України» (Mikhaylyuk and Petrov v. Ukraine, заява № 11932/02) зазначено, що суд нагадує, що вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права (рішення у справі «Полторацький проти України» (Poltoratskiy v. Ukraine) від 29.04.2003, заява № 38812/97, п. 155).

У рішенні Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) від 02.11.2004 № 15-рп/2004 суд зазначив, що Україна є правовою державою (стаття 1 Конституції України). Відповідно до Основного Закону України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3); права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21); кожен має право на повагу до його гідності (ч. 1 ст. 28); права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ч. 1 ст. 55); однією з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (п. 2 ч. 3 ст. 129).

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Також в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої, четвертої статті 219 Регламенту Верховної Ради України (справа про Регламент Верховної Ради України) від 01.04.2008 № 4-рп/2008 суд вказав, що у частині першій статті 92 Основного Закону України закріплений принцип пріоритету (верховенства) закону в системі інших нормативно-правових актів, за допомогою якого здійснюється правове регулювання найважливіших суспільних відносин. Перелік питань, що мають регулюватися виключно законами України, передбачений цією нормою, має імперативний характер, а це означає, що всі рішення щодо них повинні прийматися у формі закону.

У такий спосіб Конституція України встановила, що лише Верховна Рада України у відповідному законі має право визначати організацію і порядок діяльності органів законодавчої, виконавчої, судової влади та статус їх посадових осіб.

Відповідним є те, що й іншими нормами Конституції України передбачено однакові правові підходи до нормативного механізму врегулювання порядку організації і діяльності органів державної влади, їх посадових осіб.

Зважаючи на наведене, оскаржувана постанова за висновком суду повинна відповідати принципу правової визначеності та передбачуваності законодавства, на важливості та необхідності застосування яких, як вже зазначено судом, неодноразово наголошувалося у вказаній практиці ЄСПЛ.

Аналізуючи доводи позивачів, заперечення відповідача, пояснення третьої особи, а також наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів виходить з наступного.

З приводу повноважень Кабінету Міністрів України, у тому числі щодо видання в межах своєї компетенції відповідних актів, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6 Конституції України).

Верховна Рада України, відповідно до вимог ст. 75 Конституції України, є єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Таким чином, Конституція України покладає функцію зі створення та прийняття законів на єдиний законодавчий орган – Верховну Раду України.

В свою чергу, ст. 113 Конституції України передбачено, що Кабмін є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Згідно з п. 10 ст. 116 Конституції України Кабмін здійснює інші повноваження, визначені Конституцію та законами України.

Аналогічне положення закріплено і в ст. 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», якою передбачено, що Кабмін здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 117 Конституції України Кабмін в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання. При цьому, організація, повноваження і порядок діяльності, зокрема, Кабміну, визначаються Конституцією і законами України (ч. 2 ст. 120 Конституції України).

Стаття 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначає основні завдання Кабміну, а статтею 20 передбачено основні повноваження Кабміну.

Здійснення повноважень Кабінету Міністрів України визначено ст. 41 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до якої Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції та законів України здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до статті 6 цього Закону.

Згідно з ч. 1 ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов’язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Відповідно до ч. 3 ст. 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» проекти актів Кабінету Міністрів України вносяться на розгляд Кабінету Міністрів України міністерствами, центральними органами виконавчої влади (крім тих, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного члена Кабінету Міністрів України), державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями.

Отже, Кабмін у своїй діяльності щодо видання постанов і розпоряджень, у тому числі у разі внесення таких йому на розгляд міністерствами, центральними органами виконавчої влади (крім тих, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного члена Кабінету Міністрів України), державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями, повинен виходити із повноважень, закріплених за ним Конституцією та законами України.

В той же час, прийнята відповідачем постанова може вважатися законною у випадку, якщо вона прийнята на підставі прямої норми Конституції України, закону України, у тому числі з урахуванням основних завдань та спрямованості діяльності Кабміну.

Стосовно меж повноважень Кабміну щодо винесення оскаржуваної постанови суд зазначає наступне.

Аналіз зазначених норм, у тому числі норм Закону України «Про Кабінет Міністрів України», зокрема, статей 2 та 20, свідчить про те, що вони не містять положень, які наділяють відповідача повноваженнями схвалювати та/або затверджувати або у будь-який інший спосіб впливати на Український правопис.

Поряд з цим, згідно з абз. 8 п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабмін у сферах соціальної політики, охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій: забезпечує проведення державної політики у сферах культури, етнонаціонального розвитку України і міжнаціональних відносин, охорони історичної та культурної спадщини, всебічного розвитку і функціонування державної мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України; створює умови для вільного розвитку мов корінних народів і національних меншин України, сприяє задоволенню національно-культурних потреб українців, які проживають за межами України.

Суд погоджується з твердженням представника Особа_1, що забезпечення всебічного розвитку та функціонування державної мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України не є тотожним наданню повноваження щодо визначення того, якою має бути українська мова (зокрема, схвалення та/або затвердження Українського правопису).

З наведених підстав суд критично сприймає посилання представника відповідача та представника Міносвіти, як на підставу наявності у Кабміну відповідних повноважень, не тільки на положення абз. 8 п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», а і на Указ Президента України від 31.05.2018 № 156/2018 «Про невідкладні заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України», відповідно до змісту п. 2 якого Кабміну доручено розробити у двомісячний строк з урахуванням пропозицій експертної групи та затвердити державну цільову програму на 2018-2028 роки, спрямовану на забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, створення єдиного культурного простору України та збереження цілісності культури, передбачивши, зокрема, заходи щодо: зміцнення державного статусу української мови, вироблення дієвих механізмів її захисту та розвитку, забезпечення додержання посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування вимог закону щодо обов’язковості використання державної мови під час виконання своїх посадових обов’язків, недопущення її дискримінації.

Проте, рішенням Конституційного Суду України від 28.02.2018 № 2-р/2018 у справі № 1-1/2018 за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про засади державної мовної політики» визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про засади державної мовної політики» від 03.07.2012 № 5029-VI, зі змінами (пункт 1), який втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення (пункт 2).

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що з 28.02.2018 відповідач не наділений, передбаченими ч. 4 ст. 6 Закону України «Про засади державної мовної політики» повноваженнями, в той час як Постанова № 437 прийнята 22.05.2019, тобто вже після втрати вказаним Законом чинності.

Крім того, з п. 9 пояснювальної записки до проекту Постанови № 437 (т. 1 а.с. 58-61) та п. 9 висновку Мін’юсту за результатами правової експертизи до проекту Постанови № 437 (т. 1 а.с. 64-66) вбачається, що Мін’юстом висловлено застереження, що законами України відповідних повноважень Уряду не передбачено.

Враховуючи наведене, суд вважає, що відповідач, при прийнятті Постанови № 437, діяв поза межами своєї компетенції (повноважень), що є порушенням вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України та п. 1 ч. 2 ст. 2 КАС України, відповідно до якого у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Вказані порушення за висновком суду є самостійними та достатніми для твердження про протиправність та нечинність спірної постанови.

Згідно з ч. 9 ст. 264 КАС України суд може визнати нормативно-правовий акт протиправним (незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили) та нечинним повністю або в окремій його частині.

Враховуючи викладене у сукупності, а також невідповідність Постанови № 437 принципу правової визначеності та передбачуваності законодавства, на важливості та необхідності застосування яких неодноразово наголошувалося у практиці ЄСПЛ, колегія суддів прийшла до висновку, що спірна постанова є протиправною та нечинною.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Всупереч наведеним вимогам відповідач, як суб’єкт владних повноважень, не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його відзив та заперечення, і не довів правомірності винесення Постанови № 437.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що вимоги позивачів є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

За таких умов, судові витрати, здійснені позивачами, стягуються відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України на їх користь за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 265 КАС України резолютивна частина рішення суду про визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили.

Таким чином, суд вважає за необхідне зобов’язати відповідача невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду про визнання протиправною та нечинною постанови Кабінету Міністрів України №437 від 22.05.2019 «Питання українського правопису» у відповідному виданні, після набрання рішенням законної сили.

Керуючись положеннями статей 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 264 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

1. Позовну заяву Особа_1 та громадської організації «Правова держава» задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України № 437 від 22.05.2019 «Питання українського правопису».

3. Стягнути на користь Особа_1 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 коп.) сплаченого судового збору за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України.

4. Стягнути на користь громадської організації «Правова держава» 1921,00 грн. (одна тисяча дев’ятсот двадцять одна гривня 00 коп.) сплаченого судового збору за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України.

5. Зобов’язати Кабінет Міністрів України невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду про визнання протиправною та нечинною постанови Кабінету Міністрів України №437 від 22.05.2019 «Питання українського правопису» у відповідному виданні, після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII “Перехідні положення” КАС України в редакції Закону № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повний текст судового рішення виготовлено 11.02.2021.

Головуючий суддя Н.М. Клименчук
Судді І.О. Іщук
Ю.Т. Шрамко

Джерело: ЄДРСР 94870565

[ANTIRAID]

Це наша справа. Відверто вражає підтримка незаконних та протиправних дій уряду Гройсмана, який порушив в черговий раз Закон і Конституцію України. Саме це намагаються не помічати.

Суд не вдавався в правила правопису та архаїчні знахідки слів. Рішення побудовано суто на порушенні урядом Гройсмана Закону. Зокрема суд зазначив.

Що Рішенням Конституційного Суду України від 28.02.2018 № 2-р/2018 у справі № 1-1/2018 за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про засади державної мовної політики» визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про засади державної мовної політики» від 03.07.2012 № 5029-VI, зі змінами (пункт 1), який втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення (пункт 2).

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що з 28.02.2018 відповідач не наділений, передбаченими ч. 4 ст. 6 Закону України «Про засади державної мовної політики» повноваженнями, в той час, як Постанова № 437 прийнята 22.05.2019, тобто вже після втрати вказаним Законом чинності.

Крім того, з п. 9 пояснювальної записки до проекту Постанови № 437 (т. 1 а.с. 58-61) та п. 9 висновку Мін’юсту за результатами правової експертизи до проекту Постанови № 437 (т. 1 а.с. 64-66) вбачається, що Мін’юстом висловлено застереження, що законами України відповідних повноважень Уряду не передбачено.

Враховуючи наведене, суд вважає, що відповідач, при прийнятті Постанови № 437, діяв поза межами своєї компетенції (повноважень), що є порушенням вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України та п. 1 ч. 2 ст. 2 КАС України, відповідно до якого у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Вказані порушення за висновком суду є самостійними та достатніми для твердження про протиправність та нечинність спірної постанови.

[Артем Шульга]

Данного решения нету в реестре судебных решений (https://reyestr.court.gov.ua/), где его можно найти на государственных официальных ресурсах?