Постанова ВП-ВС після ЄСПЛ, щодо перерахунку пенсій "дітям війни" за період за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 січня 2021 року

м. Київ

Справа № 2-а-13964/08/1570

Провадження № 11-87зва20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Золотнікова О. С.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.

розглянула в порядку письмового провадження у зв`язку з неявкою сторін у судове засідання заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року (судді Косцова І. П., Стас Л. В., Турецька І. О.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року (судді Ситников О. Ф., Гашицький О. В., Малинін В. В., Мойсюк М. І., Штульман І. В.) в адміністративній справі № 2-а-13964/08/1570 за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України у Великомихайлівському районі Одеської області (далі - УПФУ) про зобов`язання вчинити дії щодо нарахування недоплаченої допомоги дітям війни,

УСТАНОВИЛА:

Історія справи

1. У грудні 2008 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до УПФУ, у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просила:

- визнати протиправними дії відповідача щодо відмови в перерахунку та виплаті щомісячного підвищення до пенсії в розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком;

- зобов`язати УПФУ нарахувати та виплатити щомісячне підвищення до пенсії в розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком за 2006-2008 роки в розмірі 3891,90 грн.

2. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 10 червня 2009 року позов задовольнив частково: визнав протиправними дії УПФУ щодо відмови ОСОБА_1 у перерахунку та виплаті в повному обсязі щомісячного підвищення до пенсії; зобов`язав відповідача перерахувати та виплатити позивачці недоплачене як дитині війни щомісячне підвищення до пенсії за періоди з 09 липня по 31 грудня 2007 року та з 22 травня по 31 грудня 2008 року у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком виходячи з розрахунку прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, за винятком виплачених сум. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.

3. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 01 листопада 2010 року постанову суду першої інстанції скасував та позов задовольнив частково: зобов`язав УПФУ здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком у періоди з 11 по 31 грудня 2007 року та з 22 травня по 31 грудня 2008 року (з урахуванням фактично виплачених сум). У задоволені решти позовних вимог суд відмовив.

4. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 18 травня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин

5. Суди встановили, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в УПФУ та отримує пенсію по інвалідності, що підтверджується копією пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 від 05 грудня 2003 року.

6. На звернення позивачки від 18 листопада 2008 року щодо перерахунку пенсії відповідно до статті 6 Закону України від 18 листопада 2004 року № 2195-IV «Про соціальний захист дітей війни» (зі змінами та доповненнями) (далі - Закон № 2195-IV) до УПФУ останнє листом від 20 листопада 2008 року №15/Ф-4 відповіло відмовою, посилаючись на правомірність своїх дій та відповідність їх вимогам чинного законодавства.

7. Згідно зі статтею 1 Закону № 2195-IV, дитина війни - особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (2 вересня 1945 року) Другої світової війни було менше 18 років, а отже ОСОБА_1 відноситься до категорії «дитина війни», що підтверджується копією паспорта та відповідним штампом у пенсійному посвідченні № НОМЕР_1 від 05 грудня 2003 року.

8. Відповідно до статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» (у редакції від 18 листопада 2004 року № 2195-IV, яка діяла з 01 січня 2006 року по 21 грудня 2007 року) дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються 30 відсотків мінімальної пенсії за віком.

9. Пунктом 17 статті 77 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» було зупинено на 2006 рік дію статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни».

10. Законом України від 19 січня 2006 року № 3367-ІУ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» пункт 17 статті 77 указаного Закону виключено, а статтю 110 викладено у новій редакції, якою встановлено, що пільги дітям війни, передбачені статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», запроваджуються у 2006 році поетапно, за результатами виконання бюджету в першому півріччі, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за погодженням з комітетом Верховної Ради України з питань бюджету.

11. Упродовж 2006 року Кабінетом Міністрів України вказаний порядок запровадження та виплати пільг дітям війни, які передбачені статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», визначений не був. Фінансування виплат підвищення пенсії дітям війни з державного бюджету у 2006 році не проводилось.

Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві вимог

12. 02 березня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.

13. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, позивачка послалася на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі «Філозофенко проти України» (заява № 72954/11), ухвалене 09 січня 2020 року.

14. На думку ОСОБА_1 , Суд задовольнив її заяву щодо перерахунку підвищення до пенсії у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком за період з 02 квітня по 31 грудня 2006 року, що є підставою для перегляду вказаних судових рішень у справі № 2-а-13964/08/1570, а тому заявниця просить: ухвалити постанову, якою змінити абзац третій резолютивної частини постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та викласти цей абзац у новій редакції, відповідно до якої зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком у періоди з 02 квітня по 31 грудня 2006 року, з 11 по 31 грудня 2007 року та з 22 травня по 31 грудня 2008 року (з урахуванням фактично виплачених сум); скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року.

Позиція інших учасників справи

15. На час розгляду справи відповідач відзиву та пояснень на заяву позивачки не надіслав.

Рух заяви у Великій Палаті Верховного Суду

16. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 12 березня 2020 року відкрив провадження за виключними обставинами в адміністративній справі № 2-а-13964/08/1570, витребував справу з Одеського окружного адміністративного суду та копію рішення ЄСПЛ у справі «Філозофенко проти України», ухваленого 09 січня 2020 року, з його автентичним перекладом українською мовою від Секретаріату Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

17. 15 квітня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов лист судді Одеського окружного адміністративного суду Аракелян М. М. від 08 квітня 2020 року за № 2-а-13964/08/1570/12480/20, відповідно до якого справа № 2-а-13964/08/1570 була знищена згідно з актом № 9 про вилучення для знищення документів, не внесених до Національного архівного фонду, затвердженого головою Одеського окружного адміністративного суду 03 грудня 2019 року.

18. 24 квітня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду з Міністерства юстиції України надійшла копія автентичного перекладу рішення ЄСПЛ у справі «Філозофенко проти України» (заява № 72954/11).

19. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 квітня 2020 року направила до Одеського окружного адміністративного суду копії матеріалів провадження № 11-87зва20 для відновлення судового провадження у справі № 2-а-13964/08/1570 за позовом ОСОБА_1 до УПФУ про зобов`язання вчинити дії щодо нарахування недоплаченої допомоги дітям війни та зупинила провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року до надходження відновленого судового провадження.

20. 23 жовтня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшли матеріали відновленого судового провадження у справі № 2-а-13964/08/1570 відповідно до супровідного листа виконувача обов`язків керівника апарату Одеського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2020 року за № 2-а-13964/08/1570/43358/20.

21. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 листопада 2020 року поновила провадження у справі № 2-а-13964/08/1570 та призначила справу до розгляду в судовому засіданні.

22. Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, в судове засідання Великої Палати Верховного Суду не з`явилися.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

23. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що перегляд за виключними обставинами рішень судів попередніх інстанцій здійснюється лише в частині позовних вимог за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року.

24. Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.

25. Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).

26. Реалізація таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема в частинах першій та другій статті 6 КАС України.

27. З огляду на наведене та згідно зі статтею 46 Конвенції, статтею 2 Закону № 3477-IV держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною.

28. Зі змісту рішення ЄСПЛ у справі «Філозофенко проти України» слідує, що ОСОБА_1 подала до Суду заяву № 72954/11, у якій скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на невиплату державою підвищення до пенсії за 2006-2008 роки в повному обсязі.

29. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

30. У параграфі 16 рішення у справі «Філозофенко проти України» ЄСПЛ, вирішуючи прийнятність вимог заявниці про підвищення до пенсії за періоди з 01 січня до 02 квітня 2006 року, з 01 січня до 09 липня 2007 року та з 01 січня до 22 травня 2008 року, послався на рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України», у якому він визнав подібні скарги заявників неприйнятними як явно необґрунтовані, оскільки заявники не довели наявності «законного сподівання» на підвищення рівня пенсії протягом зазначених періодів. Відтак Суд не знайшов підстав для іншого висновку у цій справі та так само відхилив вимоги заявниці щодо зазначених періодів як явно необґрунтовані. Крім того, ЄСПЛ зазначив, що вимогу заявниці щодо періоду з 09 липня до 11 грудня 2007 року національні суди залишили без задоволення як подану з пропуском строку. Суд не знайшов жодної свавільності у постановах судів стосовно цього періоду й також відхилив скаргу заявниці щодо цього періоду як явно необґрунтовану.

31. ЄСПЛ, посилаючись також на рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України», у параграфах 18 і 19 рішення у справі «Філозофенко проти України» зазначив, що бездіяльність держави, тобто невизначення розміру підвищення до пенсії, яка мала виплачуватися заявникам у період з квітня до грудня 2006 року, становила втручання в їхні права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Уряд не навів жодних аргументів, щоб пояснити цю бездіяльність, яка тримала заявників у стані невизначеності. Отже, Суд не знайшов жодної причини, чому органи державної влади не вжили жодних дій для визначення розміру підвищення до пенсії заявників, і вважав, що це втручання було необґрунтованим і порушило зазначене положення. ЄСПЛ не знайшов жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку в цій справі.

32. З огляду на викладене ЄСПЛ оголосив прийнятною скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо періоду з 01 квітня до 31 грудня 2006 року.

33. Відповідно до практики ЄСПЛ проголошене у першому реченні статті 1 Першого протоколу до Конвенції право на мирне володіння майном означає, що порушення цього права може мати місце і за відсутності прямого або фізичного втручання держави. Так, наприклад, порушення може мати форму позбавлення можливості використовувати власність, ненадання відповідних дозволів (рішення Комісії від 08 лютого 1978 року у справі Paul Henry Wiggins v. the United Kingdom, параграф 33), або інших норм перешкоджання реалізації права власності, що є наслідком застосування законодавства або заходів органів державної влади (рішення від 18 грудня 1996 року у справі Loizidou v. Turkey)

34. За положеннями статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

35. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

36. Соціальні права громадян держави встановлюються законами та реалізуються відповідно до них та інших нормативно правових актів у порядку, встановленому законами.

37. Право власності громадян як одне з основоположних прав закріплено у статті 41 Конституції Україні. Таке право, як право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, набувається в порядку, визначеному законом (частина друга статті 41 Конституції).

38. Приймаючи закони про надання громадянам права на отримання певної власності та/або певного доходу, держава в особі відповідних органів державної влади повинна діяти відповідально та з урахуванням реальної можливості реалізації такого закону та його виконання.

39. Відтак у держави в особі її компетентних органів існує позитивний обов`язок щодо врегулювання правовідносин, визначення прав та обов`язків сторін у законодавчих актах та реального забезпечення виконання цих законів шляхом прийняття у разі потреби інших нормативних актів на реального забезпечення їх виконання.

40. Принцип належного врядування, зміст якого розкритий у рішенні ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» (параграфи 70, 71), передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.

41. Принцип належного урядування може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу.

42. Цей самий принцип повинен бути застосований до бездіяльності держави в особі її уповноважених органів у випадку бездіяльності щодо прийняття нормативних актів на виконання приписів прийнятих законів та передбачення, зокрема, видатків на фінансування виконання приписів законів.

43. Оскільки Велика Палата Верховного Суду відіграє провідну роль у забезпеченні розвитку права та формуванні єдиної правозастосовної практики судами України, саме від вироблення правових позицій у справах щодо вирішення виключних правових проблем (які, як правило, мають системний характер) залежить ефективність судового захисту на національному рівні.

44. Суди попередніх інстанцій у цій справі зазначили, що вказані вище положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» не визнавалися неконституційними, отже, для проведення спірних виплат у 2006 році у зв`язку з нездійсненням вказаною постановою поетапного впровадження статті 6 Закону України № 2195-ІV були відсутні правові підстави, тобто протягом 2006 року дію статті 6 Закону України № 2195-ІV від 18 листопада 2004 року не було відновлено.

45. Отже, держава в особі уповноважених органів не здійснила ефективних засобів захисту права позивачки на мирне володіння майном.

46. Велика Палата Верховного Суду вважає, що не можна виправдовувати бездіяльність держави щодо захисту прав на мирне володіння майном відсутністю визначеного у національному законодавстві механізму визначення розміру нарахувань соціальних виплат, які належать до нарахувань за приписами закону, оскільки саме у визначенні такого механізму, зокрема, полягає позитивний обов`язок держави та законні очікування особи на отримання виплат, передбачених законом.

47. У разі відсутності дієвого механізму перерахувань передбачених законом соціальних виплат або відсутності передбачених законом видатків на такі виплати не повинен унеможливлюватись захист прав власності позивачки, гарантованих статтею 41 Конституції України, і в цьому випадку держава повинна відповідати за невиконання свого позитивного обов`язку шляхом виплати відповідної компенсації, яка може бути визначена, у тому числі, судом (стаття 56 Конституції України).

48. У справі «Філозофенко проти України» від 09 січня 2020 року ЄСПЛ наголосив, що його роль не полягає у підміні собою національних органів влади та обчисленні розміру підвищення до пенсії, яке мало бути виплачено заявниці у 2006 році, враховуючи відсутність будь-якого рішення органів державної влади щодо цього. Отже ЄСПЛ у цій справі вважав, що більш доречним був би розгляд цього питання на стадії виконання цього рішення (параграф 24).

49. ЄСПЛ визнає наявність позитивного обов`язку держави щодо запровадження належної системи гарантій права власності та правосуддя (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції у поєднанні зі статтями 6 та 13 Конвенції).

50. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

51. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

52. Оскільки держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду в частині загальних та індивідуальних заходів на виконання рішень ЄСПЛ, необхідно, щоб такі заходи на національному рівні сприяли ефективному відновленню прав заявників.

53 Ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду.

54. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

55. Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам № R(2000)2 від 19 січня 2000 року «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:

- коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

- коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржуване рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскаржуваного провадження на національному рівні.

56. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки судами попередніх інстанцій позивачці у цій справі було відмовлено в частині її позовних вимог за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року, найбільш доречним способом захисту її прав, порушення яких констатовано у рішенні ЄСПЛ, є новий розгляд справи судом першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду заяви

57. Відповідно до частини п`ятої статті 368 КАС України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.

58. Оскільки ЄСПЛ констатував порушення конвенційних прав позивачки у цій справі, то вказані порушення можна усунути шляхом скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині позовних вимог ОСОБА_1 за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року.

59. Однак, ураховуючи відсутність у Великої Палати Верховного Суду повноважень встановлювати обставини справи, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а справа у вказаній вище частині позовних вимог - передачі до суду першої інстанції.

60. Під час розгляду справи суд першої інстанції, за необхідності, може вирішити питання про заміну відповідача у справі або залучення співвідповідача.

Керуючись статтями 345, 355, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково.

2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10 червня 2009 року, постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року скасувати в частині позовних вимог за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

3. В іншій частині постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформлено суддями Анцуповою Т. О. та Сімоненко В. М.

Суддя-доповідач О. С. Золотніков

Судді : Т. О. Анцупова К. М. Пільков

В. В. Британчук О. Б. Прокопенко

Ю. Л. Власов В. В. Пророк

І. В. Григор`єва Л. І. Рогач

В . І. Данішевська О. М. Ситнік

Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко

Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач

В. С. Князєв С. П. Штелик

Л. М. Лобойко

Джерело: ЄДРСР 95177466

Link to comment
Share on other sites

Велика Палата Верховного Суду вважає, що не можна виправдовувати бездіяльність держави щодо захисту прав на мирне володіння майном відсутністю визначеного у національному законодавстві механізму визначення розміру нарахувань соціальних виплат, які належать до нарахувань за приписами закону, оскільки саме у визначенні такого механізму, зокрема, полягає позитивний обов`язок держави та законні очікування особи на отримання виплат, передбачених законом.

У разі відсутності дієвого механізму перерахувань передбачених законом соціальних виплат або відсутності передбачених законом видатків на такі виплати не повинен унеможливлюватись захист прав власності позивачки, гарантованих статтею 41 Конституції України, і в цьому випадку держава повинна відповідати за невиконання свого позитивного обов`язку шляхом виплати відповідної компенсації, яка може бути визначена, у тому числі, судом (стаття 56 Конституції України).

У справі «Філозофенко проти України» від 09 січня 2020 року ЄСПЛ наголосив, що його роль не полягає у підміні собою національних органів влади та обчисленні розміру підвищення до пенсії, яке мало бути виплачено заявниці у 2006 році, враховуючи відсутність будь-якого рішення органів державної влади щодо цього. Отже ЄСПЛ у цій справі вважав, що більш доречним був би розгляд цього питання на стадії виконання цього рішення (параграф 24).

ЄСПЛ визнає наявність позитивного обов`язку держави щодо запровадження належної системи гарантій права власності та правосуддя (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції у поєднанні зі статтями 6 та 13 Конвенції).

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      14 вересня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 490/4465/18
      Провадження № 14-30цс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Адміністрація морських портів України», Міністерства інфраструктури України, третя особа - Державна служба України з безпеки на транспорті, про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
      за касаційними скаргами Міністерства інфраструктури України, Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 грудня 2018 року, ухвалене у складі судді Гуденко О. А., та постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року, прийняту у складі колегії суддів Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В., Темнікової В. І., та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (далі - ДП «Адміністрація морських портів України»), Міністерства інфраструктури України, третя особа - Державна служба України з безпеки на транспорті (далі - Укртрансбезпека), про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
      2. Позов мотивував тим, що наказом Міністерства інфраструктури України від 02 травня 2018 року № 32-О припинено його повноваження на посаді капітана морського порту Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» та звільнено з посади на підставі пункту 5 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Наказ про його звільнення прийнятий на підставі подання Голови Укртрансбезпеки від 19 лютого 2018 року № 437/03/14-18. Із цим наказом позивач ознайомлений 03 травня 2018 року. З текстом подання Голови Укртрансбезпеки від 19 лютого 2018 року № 437/03/14-18 його не ознайомлювали.
      3. Вважає, що підстава звільнення за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України не може до нього застосовуватись, оскільки він не є посадовою особою у розумінні положень указаної норми трудового права, а відповідно його звільнення є незаконним.
      4. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства інфраструктури України від 02 травня 2018 року № 32-О, яким припинено його повноваження на посаді капітана морського порту Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, поновити його на вказаній посаді, стягнути з ДП «Адміністрація морських портів України» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 03 травня 2018 року до дня поновлення на посаді.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційноїінстанцій
      5. Центральний районний суд м. Миколаєва рішенням від 21 грудня 2018 року позов ОСОБА_1 задовольнив. Визнав незаконним та скасував наказ Міністерства інфраструктури України від 02 травня 2018 року № 32-О, яким припинено повноваження ОСОБА_1 на посаді капітана морського порту Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» та звільнено його відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України. Поновив ОСОБА_1 на посаді капітана морського порту Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України». Стягнув з ДП «Адміністрація морських портів України» в особі його Миколаївської філії на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 521 152,17 грн без утримання податку на доходи фізичних осіб та інших загальнообов`язкових платежів. Допустив негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді капітана морського порту Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» та стягнув з Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 64 739,40 грн. Вирішив питання про розподіл судових витрат.
      6. Рішення мотивоване тим, що ОСОБА_1 як капітан морського порту Миколаївської філії ДП «Адміністрації морських портів України» не є спеціальним суб`єктом, до якого можуть застосовуватись положення пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, а також тим, що суд не встановив наявності передбачених цією нормою трудового права умов, а саме попереднього припинення повноважень посадової особи, що може бути підставою для звільнення з указаних підстав.
      7. Миколаївський апеляційний суд постановою від 12 квітня 2019 року апеляційні скарги ДП «Адміністрація морських портів України» та Міністерства інфраструктури України залишив без задоволення. Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 грудня 2018 року залишив без змін.
      8. Залишаючи без задоволення апеляційні скарги, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, вважаючи, що суд повно та всебічно дослідив матеріали, встановив обставини справи та дійшов правильного висновку про те, що законодавчо не встановлено порядку припинення повноважень капітана морського порту, його визначено лише для посадових осіб господарських товариств, натомість капітан не є посадовою особою у розумінні положень пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, у зв`язку із чим ця норма не може регулювати порядок звільнення особи з посади капітана морського порту, тому оскаржуваний наказ про звільнення позивача не відповідає вимогам закону.
      Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог
      9. У травні 2019 року Міністерство інфраструктури України подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 грудня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
      10. Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки посада капітана морського порту Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» пов`язана з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, положення пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України правомірно застосовано Міністерством інфраструктури України як підставу для звільнення позивача, який є посадовою особою. Крім того, у зв`язку з відсутністю поняття «посадова особа» у КЗпП України необхідно застосовувати аналогію закону та посилатися на закон, який розкриває таке поняття, а саме на Господарський кодекс України.
      11. У травні 2019 року ДП «Адміністрація морських портів України» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 грудня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
      12. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій проігнорували доводи про те, що Миколаївська філія ДП «Адміністрація морських портів України» не може бути належним відповідачем у справі, оскільки філія є відокремленим підрозділом підприємства, який не має статусу юридичної особи та здійснює від імені підприємства частину господарської діяльності. Крім того, позивач не надав жодних письмових або будь-яких інших доказів, що містять відомості про обставини, які свідчать про порушення його прав, що підлягали захисту в судовому порядку.
      Позиція інших учасників справи
      13. У серпні 2019 року ОСОБА_1 подав до суду відзиви на касаційні скарги Міністерства інфраструктури України та ДП «Адміністрація морських портів України», у яких заявник просить залишити вказані касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на те, що доводи відповідачів ґрунтуються на неправильному розумінні та тлумаченні положень чинного законодавства України, не спростовують правильності здійснених судами висновків, що унеможливлює прийняття таких доводів судом касаційної інстанції як підстави для зміни або скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться фактично до переоцінки доказів.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      14. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 05 серпня 2019 року відкрите касаційне провадження у цій справі, а ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2021 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частинами четвертою та п`ятою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      15. Ухвала обґрунтована тим, що висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19), а також у справі № 683/351/16-ц (провадження № 14-113цс20), щодо юрисдикції спорів, у яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, потребують уточнення.
      16. До того ж Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне окреслити як виключну правову проблему питання про те, на яке коло посадових осіб, окрім першої особи - керівника підприємства (товариства), можуть поширюватись положення пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України як підстава для звільнення.
      17. 16 березня 2021 рокуВелика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      18. Суди установили, що наказом Міністерства інфраструктури України від 02 травня 2018 року № 32-О припинено повноваження ОСОБА_1 на посаді капітана морського порту Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» та звільнено з посади на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України. Наказ про його звільнення прийнятий на підставі подання Голови Укртрансбезпеки від 19 лютого 2018 року № 437/03/14-18.
      19. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відповідь на порушене у скарзі питання правомірності застосування при звільненні до особи, посада якої пов`язана з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, положень пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України лежить у площині розкриття у межах, необхідних для вирішення цього спору, поняття правового статусу капітана морського порту й таких його елементів, як його функції та завдання, права та обов`язки, правові підстави взаємодії з державними, правоохоронними та іншими органами, відповідальність у сфері професійної діяльності.
      20. Згідно із частинами першою - третьою статті 13 Закону України «Про морські порти України» державне регулювання діяльності в морському порту здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах морського і річкового транспорту, національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади в межах їх повноважень.
      21. До повноважень Кабінету Міністрів України щодо портової діяльності належать: 1) забезпечення провадження державної політики у сфері портової діяльності, спрямування та координація діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; 2) відведення акваторії та визначення меж територій морських портів; 3) визначення морських портів, відкритих для заходу іноземних суден; 4) затвердження Стратегії розвитку морських портів України; 5) інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законодавчими актами.
      22. Основними повноваженнями центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах морського і річкового транспорту, щодо портової діяльності є: 1) формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері портової діяльності; 2) визначення пріоритетів розвитку портової діяльності; 3) забезпечення нормативно-правового регулювання у сфері портової діяльності; 4) управління об`єктами портової інфраструктури державної власності; 5) формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства; 6) призначення капітанів морських портів; 7) розроблення Стратегії розвитку морських портів України на основі планів розвитку морських портів; 8) здійснення інших визначених законами повноважень.
      23. Статтею 14 Закону України «Про морські порти України» визначено, що організація судноплавства в акваторії морського порту здійснюється на основі розподілу функцій забезпечення безпеки мореплавства та нагляду (контролю) за безпекою мореплавства.
      24. Нагляд за мореплавством у морському порту здійснюється капітаном морського порту, який очолює службу капітана морського порту.
      25. Повноваження, порядок призначення та інші питання щодо функціонування капітана морського порту, служби капітана морського порту визначаються Кодексом торговельного мореплавства України (далі - КТМ України).
      26. Відповідно до статті 75 КТМ України державний нагляд за безпекою мореплавства у морському порту, на підходах до нього та в суміжних акваторіях здійснюється капітаном морського порту. Межі зони нагляду, на яку поширюються повноваження капітана морського порту щодо здійснення ним державного нагляду за безпекою мореплавства, визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері безпеки на морському і річковому транспорті.
      27. Державний нагляд за безпекою мореплавства у морських терміналах, розташованих у межах територій та акваторій, відокремлених від основної території та акваторії відповідного морського порту, здійснює окремий підрозділ служби капітана морського порту.
      28. Капітан морського порту та служба капітана морського порту діють на підставі положення, яке затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах морського і річкового транспорту.
      29. Згідно зі статтею 78 КТМ України до функцій капітана морського порту належать: 1) державний нагляд за дотриманням законодавства і правил мореплавства, а також міжнародних договорів України щодо мореплавства, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; 2) розгляд справ про адміністративні правопорушення і накладення адміністративних стягнень; 3) реєстрація суден у Державному судновому реєстрі України, Судновій книзі України і видача суднових документів, якщо інше не передбачено законодавством; 4) видача документів, зазначених у статті 51 цього Кодексу; 5) перевірка суднових документів, дипломів і кваліфікаційних свідоцтв; 6) видача посвідчень моряка особам, які входять до складу суднового екіпажу; 7) нагляд за дотриманням вимог щодо порядку заходження суден у морський порт і виходу з морського порту; 8) нагляд за дотриманням вимог щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища; 9) оформлення приходу суден у морський порт і виходу з морського порту; 10) нагляд та контроль за підприємствами, що надають лоцманські послуги, і службою регулювання руху суден у межах акваторії морського порту; 11) нагляд та контроль за криговим проведенням суден на підходах до морського порту і в межах його акваторії; 12) видача дозволів на підняття майна, що затонуло в морі, а також на проведення будівельних робіт щодо гідротехнічних споруд у межах території та акваторії морського порту; 13) облік та розслідування аварійних морських подій; 14) керівництво службою капітана морського порту.
      30. За змістом статті 79 КТМ України розпорядження капітана морського порту з питань забезпечення безпеки мореплавства і порядку в морському порту, що належать до його компетенції, обов`язкові для всіх суден, юридичних і фізичних осіб, які перебувають в акваторії та на території цього морського порту.
      31. Розпорядження капітана морського порту може бути скасовано центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері безпеки на морському та річковому транспорті, або адміністративним судом у порядку, встановленому законодавством.
      32. За порушення законодавства і правил щодо безпеки мореплавства та порядку в морському порту капітан морського порту має право накладати адміністративні стягнення відповідно до закону.
      33. Вказані правові норми кореспондуються із приписами Положення про капітана морського порту та службу капітана морського порту, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 27 березня 2013 року № 190 (далі - Положення № 190).
      34. Відповідно до абзацу другого пункту 1 розділу І Положення № 190 капітан морського порту керує службою капітана морського порту (далі - Служба), яка входить до складу Державної служби морського та річкового транспорту України (Морська адміністрація). Згідно з абзацом третім пункту 2 розділу І Служба є самостійним структурним підрозділом Морської адміністрації, що забезпечує державний нагляд (контроль) за безпекою мореплавства, в тому числі у морських терміналах, розташованих у межах територій та акваторій, відокремлених від основної території та акваторії відповідного морського порту, відповідно до статті 75 КТМ України.
      35. У пункті 1 розділу ІІ Положення № 190 встановлено, що до функцій капітана морського порту належать: 1) державний нагляд за: дотриманням законодавства і правил мореплавства, а також міжнародних договорів України щодо мореплавства, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; дотриманням вимог щодо порядку заходження суден у морський порт і виходу з морського порту; дотриманням вимог щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища морським транспортом; підприємствами, що надають лоцманські послуги, і службою регулювання руху суден у межах акваторії морського порту; криговим проведенням суден на підходах до морського порту Ї в межах: його акваторії; 2) реєстрація суден у Державному судновому реєстрі України, Судновій книзі України і видача суднових документів, якщо інше не передбачено законодавством; 3) перевірка суднових документів, дипломів, кваліфікаційних свідоцтв командного складу та членів екіпажів суден; 4) видача: посвідчень моряка особам, які входять до складу суднового екіпажу; документів, зазначених у статті 51 КТМ України; дозволу на підняття майна, що затонуло в морі, а також на проведення будівельних робіт щодо гідротехнічних споруд у межах території та акваторії морського порту; 5) оформлення приходу суден у морський порт і виходу з морського порту в порядку, встановленому законодавством; 6) облік та розслідування аварійних морських подій в порядку, встановленому законодавством; 7) керівництво Службою; 8) розгляд справ про адміністративні правопорушення і накладення адміністративних стягнень.
      36. Капітан морського порту здійснює: 1) контроль за: укладенням договорів обов`язкового страхування відповідальності суб`єктів перевезення небезпечних вантажів морським та річковим транспортом; забезпеченням безпеки перевезення вантажів, пасажирів та багажу на морських і річкових суднах; станом функціонування навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства у морському порту, на підходах до нього, в територіальному морі, внутрішніх морських водах; функціонуванням систем радіонавігації та спостереження морської рухомої служби, у тому числі Глобальної морської системи зв`язку у разі лиха та для забезпечення безпеки; проведенням аварійно-рятувальних робіт, пошуку і рятування на морі в зоні відповідальності України; 2) державний нагляд за: станом морських шляхів; дотриманням правил реєстрації операцій із шкідливими речовинами на суднах, морських установках; забезпеченням функціонування системи дальньої ідентифікації та контролю за місцезнаходженням суден під Державним Прапором України; організацією безпечного перевезення небезпечних вантажів морським і річковим транспортом; 3) перевірку відповідності системи охорони портових засобів її вимогам Міжнародної конвенції з охорони людського життя на морі 1974 року та Міжнародного кодексу з охорони суден і портових засобів; 4) огляд суден (крім суден флоту рибної промисловості) в установленому порядку; 5) видачу розпоряджень в межах своїх повноважень.
      37. З аналізу наведених у КТМ Українита Положенні № 190 функцій та повноважень капітана морського порту вбачається що він в основному здійснює наглядові, контрольні та дозвільні функції, а отже, можна однозначно стверджувати, що капітан морського порту є посадовою особою, адже виконує організаційно-розпорядчі функції (зокрема, керує службою капітана морського порту, тобто певним колективом працівників, розглядає справи про адміністративні правопорушення і накладає адміністративні стягнення тощо).
      38. Стосовно порядку призначення капітана морського порту та припинення його повноважень вирішальними є приписи статті 77 КТМ України, відповідно до яких капітан морського порту призначається і звільняється з посади центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах морського і річкового транспорту, за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері безпеки на морському і річковому транспорті.
      39. Відповідно до абзацу другого пункту 1.1 розділу І Положення № 190 (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) капітан морського порту очолює службу капітана морського порту, яка входить до складу Морської адміністрації України.
      40. Згідно з пунктом 1.2 розділу І Положення № 190 (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) капітан морського порту призначається на посаду і звільняється з посади Міністерством інфраструктури України за поданням Морської адміністрації. Капітан морського порту підпорядковується Голові Морської адміністрації.
      41. Згідно з пунктом 1.4 розділу І Положення № 190 (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) на посаду капітана морського порту призначається особа з повною вищою освітою відповідного напряму підготовки, яка має диплом капітана судна валовою місткістю від 3000 тонн і більше (далі - судно) або капітана далекого плавання та стаж роботи на посаді капітана судна не менше 5 років або стаж роботи на посаді капітана судна не менше 3 років та 2 роки на посаді заступника капітана морського порту.
      42. Капітан морського порту видає розпорядження в межах своєї компетенції, веде листування з використанням бланків капітана порту. Розпорядження капітана морського порту з питань забезпечення безпеки мореплавства і порядку в морському порту, що належать до його компетенції, обов`язкові для всіх суден, юридичних і фізичних осіб, які перебувають в акваторії та на території цього морського порту.
      43. Згідно з приписами пунктів 1, 2 розділу І Положення № 190 (в редакції, яка діє з 14 травня 2019 року) капітан морського порту призначається на посаду та звільняється з посади відповідно до Закону України «Про державну службу». Капітан морського порту підпорядковується Голові Морської адміністрації.
      44. Капітан морського порту під час здійснення своїх повноважень керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства інфраструктури України, іншими нормативно-правовими актами, наказами Морської адміністрації та цим Положенням.
      45. Капітан морського порту та працівники Служби є державними службовцями.
      46. Водночас відповідно до пунктів 1, 2 Положення про Державну службу морського та річкового транспорту України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 вересня 2017 року № 1095 (далі - Положення № 1095), Державна служба морського та річкового транспорту України (Морська адміністрація) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику у сферах морського та річкового транспорту, торговельного мореплавства, судноплавства на внутрішніх водних шляхах, навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства, а також у сфері безпеки на морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибної промисловості).
      47. Морська адміністрація у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.
      48. Згідно з пунктами 4, 7 Положення № 1095 Морська адміністрація відповідно до покладених на неї завдань, зокрема, готує подання Міністра інфраструктури України щодо призначення та звільнення капітанів морських портів.
      49. Морська адміністрація здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
      50. Аналіз наведених правових норм показав, що Морська адміністрація як центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сферах морського та річкового транспорту, торговельного мореплавства, судноплавства на внутрішніх водних шляхах, навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства, а також у сфері безпеки на морському та річковому транспорті, наділена повноваженнями ініціювати призначення та звільнення капітанів морських портів.
      51. Однак відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 2015 року № 460 (далі - Положення № 460), Міністерство інфраструктури України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
      52. Міністерство інфраструктури України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах автомобільного, залізничного, морського та річкового транспорту, надання послуг поштового зв`язку, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері авіаційного транспорту та використання повітряного простору України, розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, дорожнього господарства, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства, з питань безпеки на автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті, а також державного нагляду (контролю) за безпекою на автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибної промисловості).
      53. Згідно з пунктами 3, 13 Положення № 460 основними завданнями Міністерства інфраструктури України є, зокрема, забезпечення формування та реалізація державної політики у сферах автомобільного, залізничного, морського та річкового транспорту, надання послуг поштового зв`язку; забезпечення формування та реалізації державної політики: з питань безпеки на автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті; з питань державного нагляду (контролю) за безпекою на автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибної промисловості).
      54. Міністерство інфраструктури України є юридичною особою публічного права, має печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, самостійний баланс, рахунки в органах Казначейства.
      55. Проаналізувавши вищенаведені приписи законодавства та прийнятих відповідно до них нормативних актів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що
      з 11 вересня 2018 року після утворення Державної служби морського та річкового транспорту України (Морської адміністрації) згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 06 вересня 2017 року № 1095 розмежовано функції між ДП «Адміністрація морських портів» та Морською адміністрацією, капітан порту перебуває у підпорядкуванні Морської адміністрації, призначається на посаду і звільняється з посади Міністерством інфраструктури України за поданням Морської адміністрації.
      56. З 14 травня 2019 року у зв`язку з набранням чинності наказом Міністерства інфраструктури України від 18 квітня 2019 року № 266 «Про затвердження Змін до Положення про капітана морського порту та службу капітана морського порту» капітан порту набув статусу державного службовця і є керівником служби капітана морського порту, яка входить до складу Державної служби морського та річкового транспорту України (Морської адміністрації). Визначено, що прийняття на службу та звільнення зі служби відбувається за правилами Закону України «Про державну службу». Однак вимоги щодо підпорядкування капітана морського порту Голові Морської адміністрації змін не зазнали, як і не змінились зміст та природа його посадових обов`язків, що свідчить про характер його трудової діяльності як державного службовця ще до набуття цього статусу.
      57. Крім того, згідно з підпунктом 1 частини першої статті 4 Закону України
      «Про морські порти України» функціонування та розвиток морських портів здійснюються, зокрема, за принципом об`єднання інтересів та діяльності держави в особі служби капітана морського порту, адміністрації морських портів України, інших державних підприємств, що забезпечують функціонування морського порту, та суб`єктів господарювання, що провадять свою діяльність у морському порту. Це положення закону підкреслює правову природу трудової функції капітана морського порту, яка є не просто роботою, а державною службою.
      58. За змістом статті 14 Закону України «Про морські порти України», статей 75, 78, 79 КТМ України, Положення № 190, капітаном морського порту здійснюється державний нагляд за безпекою мореплавства у морському порту, на підходах до нього та в суміжних акваторіях. У зв`язку з виконанням своїх функцій капітан морського порту може, зокрема, розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення за порушення законодавства і правил щодо безпеки мореплавства та порядку в морському порту, приймати розпорядження з питань забезпечення безпеки мореплавства і порядку в морському порту, що належать до його компетенції, обов`язкові для всіх суден, юридичних і фізичних осіб, які перебувають в акваторії та на території цього морського порту.
      59. Таким чином, капітан морського порту, забезпечуючи функції держави, є суб`єктом публічної служби у правовідносинах, що випливають із безпеки мореплавства у морському порту, на підходах до нього та в суміжних акваторіях, ці повноваження реалізуються на підставі законів України та у визначених випадках, зокрема, шляхом прийняття адміністративних актів. Капітан морського порту є суб`єктом з компетенцією спеціального характеру як представник адміністративної влади, юридичні наслідки від його діянь переважно у формі адміністративних (індивідуальних) актів справляють вплив на суб`єктів приватного права, що не перебувають зі службовими особами в службово-правових відносинах.
      60. Отож принаймні тільки за окресленими властивостями, які характеризують правовий статус капітана морського порту, його повноваження, призначення, функції та завдання, слід визнати, що особа, яка обіймає посаду капітана морського порту, повинна підпадати під визначення особи, яка здійснює публічну службу. У разі виникнення до та після 14 травня 2019 року спору за участю такої особи з приводу прийняття на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби на такі спори поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      61. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      62. На час виникнення спірних правовідносин, як згадано вище, посада капітана морського порту ще не була віднесена до посад державної служби. Запровадження нового регулювання, за яким посада капітана морського порту відноситься до державної служби, вказує на те, що змінився статус капітана морського порту, але не змінився обсяг його прав та обов`язків, сфера його діяльності, це не означає, що капітан морського порту до цього не виконував функцій публічної особи, якою є робота, сфера (коло) його діяльності, унормований обсяг прав та обов`язків, що визначають його компетенцію у зв`язку з обійманням цієї посади.
      63. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
      64. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
      65. Підсумовуючи наведені міркування, Велика Палата Верховного Суду визнала, на спори з приводу проходження особою служби на посаді капітана морського порту, які виникли у період до 14 травня 2019 року, коли посада капітана морського порту ще не була віднесена до посад державної служби, а сама діяльність капітана морського порту - до державної служби, але вже мала характер публічної служби, поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      66. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      67. Оскільки Міністерство інфраструктури України та ДП «Адміністрація морських портів України» подали касаційні скарги у травні 2019 року, то оскаржувані рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають перегляду на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      68. Підсумовуючи наведені міркування, Велика Палата Верховного Суду визнала, що на спори з приводу проходження особою служби на посаді капітана морського порту, які виникли як до, так і після 14 травня 2019 року (дата набуття капітаном морського порту статусу державного службовця), поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      69. У зв`язку із цим Центральний районний суд м. Миколаєва та Миколаївський апеляційний суд не є «судом, встановленим законом» для розгляду зазначеного спору, адже спір підвідомчий судам не цивільної, а адміністративної юрисдикції.
      70. Відповідно до частин першої та другої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19 - 22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      71. Доводи касаційних скарг щодо неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права не беруться до уваги, оскільки Велика Палата Верховного Суду спору по суті не розглядає.
      72. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
      73. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      74. Відповідно до частин першої, другої, третьої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      75. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      76. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
      77. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      78. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      79. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      80. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України встановлено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу.
      81. З огляду на викладене касаційні скарги підлягають задоволенню частково, оскаржувані судові рішення - скасуванню, а провадження у справі - закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255, частини першої статті 414 ЦПК України.
      82. Велика Палата Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 414 ЦПК України роз`яснює, що в разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору.
      Щодо судових витрат
      83. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      84. Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України).
      85. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»). Такого клопотання матеріали справи не містять.
      Керуючись статтями 259, 268, 402, 409, 414-419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      постановила:
      1. Касаційні скарги Міністерства інфраструктури України, Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 грудня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року задовольнити частково.
      2. Скасувати рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 грудня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року.
      3. Закрити провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Адміністрація морських портів України», Міністерства інфраструктури України, третя особа - Державна служба України з безпеки на транспорті, про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. В. Пророк
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г.Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      І. В. Ткач
      В. С. Князєв
      С. П. Штелик
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанова оформлена суддею Князєвим В. С.
      Джерело: ЄДРСР 101424436
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      26 жовтня 2021 року
      м. Київ
      справа № 755/12052/19
      провадження № 14-113 цс 21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача
      -
      Пророка В. В.,
      суддів:
      Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й. , Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      учасники справи:
      заявниця:
      -
      ОСОБА_1 ,
      зацікавлені особи:
      -
      Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві,
      -
      ОСОБА_2 ,
      розглянула у порядку письмового провадження справу, відкриту за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві, стягувач - ОСОБА_2 ,
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, прийняту колегією суддів у складі: Сушко Л. П., Іванової І. В., Мельника Я. С.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. У цій справі скаржниця скаржилася на дії державного виконавця щодо передачі належної їй житлової нерухомості на торги у виконавчому провадженні з підстав (1) порушення порядку проведення оцінки майна, яке пережається на торги; (2) порушення житлових прав її онуків за відсутності дозволу органу опіки і піклування на реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають її онуки.
      2. Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до власного провадження для вирішення виключної правової проблеми щодо необхідності отримання держаним (приватним) виконавцем дозволу органу опіки і піклування на примусову реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають діти.
      3. Розглянувши справу Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність отримання держаним (приватним) виконавцем дозволу органу опіки і піклування на примусову реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, однак саме у цій справі не погодилася з доводами скаржниці, оскільки дійшла висновку, що у її онуків житлові права на її нерухомість не виникли з огляду на недобросовісні дії скаржниці щодо реєстрації місця проживання власних онуків саме з метою перешкоджання виконавчому провадженню.
      (2) Короткий зміст скарги
      4. У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду міста Києва із зазначеною скаргою, у якій просила визнати протиправними дії державного виконавця Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві (в залежності від контексту далі - Держвиконавець або Дніпровський РВ ДВС міста Києва) щодо передання нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира), на реалізацію з прилюдних торгів Державному підприємству «Сетам» (далі - ДП «Сетам») та визнати незаконним висновок Держвиконавця про вартість цього нерухомого майна.
      5. Скарга мотивована тим, що у провадженні Дніпровського РВ ДВС міста Києва перебуває виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2604/29397/12, виданого 19 червня 2013 року Дніпровським районним судом міста Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості у сумі 675 855,98 грн. А з інформації на сайті ДП «Сетам» ОСОБА_1 довідалася, що Держвиконавець передав спірну квартиру ДП «Сетам» на реалізацію з прилюдних торгів.
      6. При цьому звіт про оцінку майна (спірної квартири) ОСОБА_1 направлений не був. Вона вважає, що об`єкт оцінки досліджено неповно, з порушенням норм законодавства, які регулюють оціночну діяльність, що призвело до суттєвого зниження ринкової вартості спірної квартири, визначеної суб`єктом оціночної діяльності. Крім того, в цій квартирі зареєстровані та проживають малолітні діти - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Цей факт Дніпровський РВ ДВС міста Києва не взяв до уваги і не отримав попередньої згоди органу опіки та піклування для вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право користування яким мають малолітні особи.
      (3) Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
      7. Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2020 року скарга ОСОБА_1 задоволена частково: визнані неправомірними дії Держвиконавця щодо передання ним ДП «Сетам» спірної квартири на реалізацію з прилюдних торгів, в іншій частині її скарги відмовлено.
      8. Задовольняючи скаргу ОСОБА_1 в частині неправомірності дій Держвиконавця щодо передання спірної квартири на реалізацію з прилюдних торгів, суд першої інстанції керувався тим, що Держвиконавець порушив вимоги частини п`ятої статті 57 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про виконавче провадження)щодо повідомлення про результати визначення вартості чи оцінки майна боржнику. Також Держвиконавець усупереч пункту 28 розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затверджена наказом Міністерства юстиції України 02 квітня 2012 року № 512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 29 вересня 2016 року № 2832/5), зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за № 489/20802 ((в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Інструкція з організації примусового виконання рішень), не отримав дозволу органів опіки та піклування на передання для реалізації нерухомого майна, право користування яким мають малолітні діти ОСОБА_3 (народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 (народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 ).
      9. Відмовляючи в частині вимог скарги ОСОБА_1 про визнання незаконним висновку Держвиконавця про вартість спірної квартири, суд першої інстанції виходив з того, що ці вимоги задоволенню не підлягають з огляду на їх необґрунтованість.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      10. Постановою від 15 вересня 2020 року Київський апеляційний суд скасував ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2020 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні скарги ОСОБА_1 .
      11. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції в частині вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним висновку Держвиконавця про вартість спірної квартири, проте не погодився з висновками про задоволення її скарги в частині визнання неправомірними дій Держвиконавця щодо передання ним ДП «Сетам» спірної квартири на реалізацію з прилюдних торгів.
      12. Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на праві приватної власності належить по 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 . Мати цих дітей ОСОБА_5 володіє на праві власності 1/3 частиною цієї квартири. Відповідно до частини четвертої статті 29 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - ЦК України) місцем проживання зазначених дітей є місце проживання їх матері - ОСОБА_5 , а не їх баби - ОСОБА_1 , а тому права цих малолітніх дітей при відчуженні спірної квартири не порушуються.
      13. Також суд апеляційної інстанції визначаючи відсутність неправомірних дій Держвиконавця вказав, що ОСОБА_1 порушила зобов`язання визначене частиною 5 статті 19 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про виконавче провадження) та вчинила дії, що ускладнюють виконання зазначеного судового рішення, а саме зареєструвала у спірній квартирі, зазначених малолітніх дітей (онуків).
      14. Крім того, апеляційний суд встановив, що Держвиконавець, діючи на підставі частини п`ятої статті 57 Закону про виконавче провадження, направив ОСОБА_1 повідомлення на наступний робочий день після отримання звіту про оцінку об`єкта (спірної квартири). 10 липня 2019 року канцелярією Дніпровського РВ ДВС міста Києва отримано відповідний звіт про оцінку спірної квартири, а передано його Держвиконавцю у п`ятницю 12 липня 2019 року, тобто в останній робочий день тижня. Тому Держвиконавець повідомлення боржнику направив у понеділок 15 липня 2019 року, тобто на наступний день після вихідного дня.
      (5) Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи
      15. Постановою від 21 листопада 2013 року старший державний виконавець ВДВС Дніпровського РУЮ в м. Києві Шеремет Ю. М. відкрив виконавче провадження № 40864753 з примусового виконання виконавчого листа № 2604/29397/12, виданого 19 червня 2013 року Дніпровським районним судом міста Києва, про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_6 на користь Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі - ПАТ «Банк Форум») заборгованості за кредитним договором від 08 листопада 2007 року № 0426/07/01-CL в сумі 675 855,98 грн.
      16. 21 листопада 2013 року старший державний виконавець Шеремет Ю. М. у виконавчому провадженні № 40864753 виніс постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.
      17. Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 16 квітня 2018 року задоволена заява ОСОБА_2 (заінтересовані особи: ОСОБА_6 , ОСОБА_1 ) про заміну сторони стягувача у виконавчому провадженні. Замінена сторона стягувача з ПАТ «Банк Форум» на ОСОБА_2 у виконавчих провадженнях № 51141805 та № 40864753 з виконання виконавчого листа № 2604/29397/12, виданого 19 червня 2013 року Дніпровським районним судом міста Києва, про солідарне стягнення з ОСОБА_6 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованості у сумі 675 855,98 грн.
      18. Постановою від 27 листопада 2018 року у виконавчому провадженні № 40864753 Дніпровський РВ ДВС міста Києва здійснив заміну стягувачаз ПАТ «Банк Форум» на ОСОБА_2 .
      19. Відповідно до договору купівлі-продажу від 25 лютого 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гончаровою С. В., зареєстрованого в реєстрі за № 358, боржнику ОСОБА_1 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 44,10 кв. м.
      20. 08 липня 2019 року державний виконавець Дніпровського РВ ДВС міста Києва Лагоцька В. Ф. винесла постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника та наклала арешт на квартиру АДРЕСА_1 .
      21. 08 липня 2019 року державний виконавець Дніпровського РВ ДВС міста Києва Лагоцька В. Ф. винесла постанову про призначення суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання Товариства з обмеженою відповідальністю «Приватна експертна служба» (далі - ТОВ «Приватна експертна служба») для участі у виконавчому провадженні № 40864753 про стягнення боргу 675 855,98 грн.
      22. Згідно Звіту від 09 липня 2019 року про оцінку квартири АДРЕСА_3 , складеного ТОВ «Приватна експертна служба», вартість об`єкта оцінки на дату оцінки становить 849 000,00 грн.
      23. 10 липня 2019 року канцелярією Дніпровського РВ ДВС міста Києва отримано зазначений звіт ТОВ «Приватна експертна служба» (вхідний № 167120), а передано його Держвиконавцю у п`ятницю 12 липня 2019 року. Держвиконавець направив боржнику повідомлення про цей звіт у понеділок 15 липня 2019 року.
      24. Відповідно до заявки на реалізацію арештованого майна Дніпровським РВ ДВС міста Києва 15 липня 2019 року також були направлені до Київської філії ДП «Сетам» документи для проведення реалізації арештованого майна -спірної квартири за вартістю визначеної у зазначеному звіті від 09 липня 2019 року - 849 000,00 грн.
      25. Згідно витягу з Реєстру територіальної громади міста Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні - квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані малолітні діти дочки ОСОБА_1 , громадянки ОСОБА_5 , а саме: ОСОБА_3 (народжена ІНФОРМАЦІЯ_1 ) - реєстрація місця проживання відбулась 11 липня 2019 року,ОСОБА_4 (народжена ІНФОРМАЦІЯ_2 ) - реєстрація місця проживання відбулась 15 липня 2019 року.
      (6) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      26. У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу. У ній вона, вважаючи, що суд апеляційної інстанції прийняв свою постанову з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року та залишити в силі ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2020 року.
      (7) Рух справи в суді касаційної інстанції
      27. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2020 року відкрите касаційне провадження у цій справі.
      28. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2021 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (в редакції, чинній на момент здійснення відповідних процесуальних дій, далі - ЦПК України), відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      29. Проаналізувавши правові висновки, зроблені Верховним Судом у постановах від 25 листопада 2019 року у справі № 718/482/15-ц (провадження № 61-16089св19), від 10 жовтня 2019 року у справі № 751/15667/15-ц (провадження № 61-12151св19), від 18 грудня 2019 року у справі № 755/10564/18 (провадження № 61-11256св19), від 02 жовтня 2019 року у справі № 754/15589/14-ц (провадження № 61-3066св19), від 09 липня 2020 року у справі № 666/6234/15-ц (провадження № 61-38435св18), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4587/13, від 10 вересня 2020 року у справі № 5023/5622/12, від 16 березня 2021 року у справі № 922/4587/13 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що вони свідчать про принципово різний підхід судів у застосуванні положень Закону про виконавче провадження, ЗаконуУкраїни від 02 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про основи соцзахисту), Інструкції з організації примусового виконання рішень таПорядку реалізації арештованого майна, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 30 вересня 2016 року за № 1301/29431 (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Порядок реалізації майна) щодо обов`язку державного або приватного виконавця у разі передання на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, подавати копію дозволу органу опіки та піклування. У разі, коли у спірному житлі проживають діти, і не лише діти боржника, примусова реалізація цього майна блокується, а судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, об`єктом якого є житло, в якому зареєстровані або проживають діти, не може бути виконане в примусовому порядку, що є непропорційним відносно стягувача і є порушенням статті 129-1 Конституції України.
      30. Отже виключна правова проблема полягає у вирішенні питання: чи є відсутність згоди органу опіки та піклування при примусовому виконанні судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів підставою для висновку про неможливість державного або приватного виконавця вчиняти виконавчі дії щодо продажу такого майна, з огляду на те, що така згода при передачі нерухомого майна у вигляді житла, в якому проживають діти в іпотеку надавалася іпотекодавцю?
      31. Також Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду як на додаткову підставу для передаючі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду посилається на частину третю статті 403 ЦПК України, згідно якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
      32. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є правові підстави для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі № 5023/5622/12 та від 16 березня 2021 року у справі № 922/4587/13 з наведених вище мотивів.
      33. 06 липня 2021 року своєю ухвалою Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду цю справу, оскільки дійшла висновку щодо обґрунтованості підстав її передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно із частиною третьої та п`ятою статті 403 ЦПК України.
      34. Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 06 липня 2021 року зазначила, що з огляду на очевидно різне матеріально-правове регулювання спірних правовідносин та різні фактичні обставини справи № 5023/5622/12 та справи, що розглядається, не може вирішувати питання відступу від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі № 5023/5622/12.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи заявниці
      35. На думку ОСОБА_1 апеляційний суд залишив поза увагою те, що реєстрація місця проживання матері зазначених дітей наступне: квартира АДРЕСА_1 . Отже житлові права цих дітей порушені Держвиконавцем. Нагляд за дотриманням законодавства про права зазначених дітей покладається на службу у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної державної адміністрації, яка не надавала дозволу на реалізацію спірної квартири.
      36. Суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків про дотримання Держвиконавцем вимог частини п`ятої статті 57 Закону про виконавче провадження.
      37. Висновки, зроблені апеляційним судом щодо порушення ОСОБА_1 частини п`ятої статті 19 Закону про виконавче провадження не відповідають дійсності, оскільки вона не перешкоджала виконанню відповідного рішення суду, реєструючи зазначених дітей у своїй квартирі.
      38. Також ОСОБА_1 вважає, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010, постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц, постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-3005цс15, від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16.
      39. Заявниця посилається у своїй касаційній скарзі на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), Конвенцію про права дитини 1989 року, практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), обґрунтовуючи той факт, що права дитини мають захищатися. Разом з тим в даній справі не стоїть питання про те, що хтось ставить під сумнів цю сентенцію. Спір стосується встановлення наявності та відсутності прав неповнолітніх дітей на спірну квартиру, наявності їх порушення. Тому Велика Палата Верховного Суду не розглядає аргументи заявниці щодо того, що права дитини мають захищатися в принципі, як такі, що не стосуються суті спору.
      40. Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а направлені на переоцінку доказів, яка знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
      (2) Позиція інших учасників справи
      41. Інші учасники справи правом на подання заперечення (відзиву) на касаційну скаргу не скористалися.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів у цій справі
      42. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (частини перша та третя статті 47 Конституції України).
      43. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї (далі також - Конвенція), згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права (згідно із частиною четвертою статті 10 ЦПК України).
      44. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша та друга статті 400 ЦПК України).
      45. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (частина друга статті 6 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року № 2947-III (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - СК України).
      46. Батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання (частина третя статті 17 Закону про охорону дитинства).
      47. Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла (частини перша та третя статті 18 Закону про охорону дитинства).
      48. Держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна.Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям (стаття 12 Закону про основи соцзахисту).
      49. Верховна Палата Верховного Суду звертає увагу, що за висновками ЄСПЛ пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine»), заява № 63566/00, § 23).
      (1.1) Щодо виключної правової проблеми
      50. Оскільки в цій конкретній справі, що розглядається, спірна квартира не є об`єктом іпотеки, а реалізовується в рахунок погашення солідарного зобов`язання заявниці, яке виникло відповідно до умов статей 553554 ЦК України, сформована Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду виключна правова проблема в частині звернення стягнення на предмет іпотекивиходить за межі розгляду даної справи. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за можливе розглянути виключну правову проблему в контексті необхідності отримання держаним (приватним) виконавцем дозволу органу опіки і піклування на примусову реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, оскільки загальне вирішення поставленого питання має значення як і для цієї справи, так і для формування єдиної правозастосовчої практики.
      51. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
      52. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
      53. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
      54. Суд визначає в межах, встановлених ЦПК України, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України).
      55. Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами (частина перша статті 18 ЦПК України).
      56. Стаття 19 СК України регулює участь органу опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів. Частина шоста цієї статті СК України визначає співвідношення повноважень цього органу та суду, встановлюючи, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Виконавець у виконавчому провадженні відповідно до законодавства України подібними повноваженнями не наділений.
      57. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
      58. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша та друга статті 554 ЦК України).
      59. Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (частина перша статті 1 Закону про виконавче провадження).
      60. Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії(частина перша статті 18 Закону про виконавче провадження).
      61. Відповідно до абзацу сьомого пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації майна у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, заявка на реалізацію арештованого майна подається разом із копією дозволу органів опіки та піклування або відповідним рішенням суду (в електронній або паперовий формі).
      62. Згідно із абзацом першим пункту 2 розділу VII Порядку реалізації майна Реалізація предмета іпотеки здійснюється відповідно до вимог цього Порядку з урахуванням особливостей, визначених цим пунктом та Законом про іпотеку.
      63. У разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої статті 37 Закону про виконавче провадження (пункт 28 розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень). Це кореспондує пункту 3 розділу ІІ цієї Інструкції.
      64. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду про існування неоднорідної судової практики з приводу того чи є відсутність згоди органу опіки та піклування при примусовому виконанні судового рішення шляхом продажу нерухомого майна у вигляді житла, право на користування яким мають діти, з прилюдних торгів підставою для висновку про неможливість державного або приватного виконавця вчиняти виконавчі дії щодо продажу такого майна.
      65. ЄСПЛ неодноразово зауважував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень, які у державі, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін (наприклад, справа «Жовнер проти України» від 29 червня 2004 року, заява № 56848/00, § 33). Право на звернення до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби правова система держав-учасниць Конвенції допускала, що судове рішення, яке набрало законної сили та є обов`язковим для виконання, залишалося би невиконаним по відношенню до однієї зі сторін всупереч її інтересам. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.
      66. Вимога про отримання дозволу Держвиконавцем від органу опіки та піклування на реалізацію майна, право власності на яке або право користування яким належить неповнолітній дитині, встановлена задля додаткового забезпечення захисту прав цієї дитини, зокрема передбачених статтями 17 та 18 Закону про охорону дитини, статтею 12 Закону про основи созахисту, від можливого порушення.
      67. Якщо суд приймає рішення про солідарне стягнення з боржника та його поручителя коштів у рахунок погашення їх зобов`язань перед кредитором, то суд не досліджує питання прав тих чи інших осіб, які пов`язані з можливими об`єктами жилої нерухомості, які вже сам Держвиконавець відповідно до Закону про виконавче провадження визначає до реалізації, зокрема, на відкритих торгах для забезпечення виконання цього судового рішення. А відтак проведення такої реалізації майна, в тому числі спірної квартири, не контролюється судом допоки відповідні дії Держвиконавця не оскаржуються кимось з учасників виконавчого провадження чи іншими особами відповідно до закону.
      68. Разом з тим повноваження Держвиконавця на мають того характеру та обсягів, які має суд, зокрема, в межах цивільного процесу. Обов`язки і права виконавців, закріплені у статті 18 Закону про виконавче провадження не відповідають широті повноважень та обов`язків суду, передбачених ЦПК України для вирішення судових спорів. Як приклад можна навести статтю 19 СК України, яка передбачає право суду не погодитись з висновками органу опіки та піклування. Тоді як законодавство України, зокрема Закон про виконавче провадження, такими повноваженнями Держвиконавця не наділяє. Також, наприклад, Держвиконавець позбавлений можливості встановлювати чи є у власності неповнолітніх дітей, місце проживання яких зареєстроване у квартирі, яка підлягає реалізації в рамках виконавчого провадження, інше житлове приміщення, чи мають вони право користування іншим житловим приміщенням. Для вирішення подібних питань Держвиконавець і має звертатись до органів опіки та піклування для отримання відповідного дозволу, який має враховувати найкращий захист прав неповнолітніх дітей.
      69. Тому Держвиконавець не може самотужки забезпечити той самий рівень захисту відповідних прав неповнолітніх дітей, який може забезпечити суд реалізуючи, наприклад, статтю 39 Закону про іпотеку.
      70. В зв`язку з цим, враховуючи вищезазначене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень, які передбачають загальне право стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання Держвиконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу Держвиконавцю, а також суд у випадку звернення до нього уповноваженої особи щодо дій Держвиконавця та/або органу опіки та піклування.
      71. Зазначене стосується також і дій приватних виконавців.
      72. Отже, на думку Великої Палати Верховного Суду державний чи приватний виконавець повинен звернутися за дозволом органу опіки та піклування для реалізації житлової нерухомості, право на користування яким мають діти.
      (1.2) Щодо суті спору
      73. Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи (частина перша статті 447 ЦПК України).
      (1.2.1) Щодо прав користування неповнолітніх дітей квартирою боржниці
      74. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина друга статті 29 ЦК України).
      75. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає (частина четверта статті 29 ЦК України). Цьому кореспондує абзац другий частини другої статті 13 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про вільне пересування).
      76. Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).
      77. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (частини перша та третя статті 160 СК України).
      78. Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону (частина перша статті 405 ЦК України). Це кореспондує частині першій статті 156 Житлового кодексу Української РСР від 30 червня 1983 року № 5464-X (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - ЖК УРСР), яка передбачає, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. При цьому за згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК УРСР).
      79. Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 ЖК УРСР. Відповідно до змісту частини другої статті 64 ЖК УРСР це є: дружина наймача, їх діти і батьки. Також членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з власником будинку (квартири) і ведуть з ним спільне господарство.
      80. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків (частина друга статті 11 Закону про охорону дитинства).
      81. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем (частини друга статті 18 Закону про охорону дитинства).
      82. Місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини (абзац п`ятий статті 3 Закону про вільне пересування).
      83. Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов`язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів (частина перша статті 6 Закону про вільне пересування).
      84. Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції (частина десята статті 6 Закону про вільне пересування).
      85. Пункт 18 Правил реєстрації місця проживання визначає перелік документів, які подає особа для реєстрації місця проживання. Зокрема підпункт 4 частини першої пункту 18 Правил реєстрації місця проживання визначає документи, що підтверджують право на проживання в житлі, які подаються при відповідній реєстрації. Абзац перший цього підпункту частини першої пункту 18 Правил реєстрації місця проживання уточнює, що у разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім`ї (зазначені документи або згода не вимагаються при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/представників).
      86. У разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування) (частина четверта пункту 18 Правил реєстрації місця проживання).
      87. Пункт 1 частини п`ятої статті 19 Закону про виконавче провадження передбачає, що боржник зобов`язаний утримуватися від вчинення дій, що унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення.
      88. Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_5 є дочкою заявниці. Відповідно до статей 405 ЦК України, 156 ЖК УРСР, частини другої статті 11, частини другої статті 18 Закону про охорону дитинства ОСОБА_5 має право на проживання (користування) у спірній квартирі своєї матері - заявниці, але не будучи неповнолітньою дитиною відповідне право виникає у неї як у члена сім`ї заявниці лише за умови постійного проживання з заявницею, яке у свою чергу має бути нею дозволене (узгоджене). Подібне узгодження користуванням спірною квартирою за своєю суттю протирічить вимогам пункту 1 частини п`ятої статті 19 Закону про виконавче провадження, особливо враховуючи подальшу реєстрацію місця проживання зазначених неповнолітніх дітей у цій спірній квартирі.
      89. Суд апеляційної інстанції керувався частиною четвертою статті 29 ЦК України щодо обох зазначених дітей, визначаючи їх як малолітніх. Однак відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , аОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 . Отже станом на 15 липня 2019 року (день подання документів Держвиконавцем на реалізацію спірної квартири через публічні торги) ОСОБА_3 справді була молодше 10 років і відповідно до абзацу першого частини другої статті 3 СК України є малолітньою дитиною, на яку розповсюджується дія частини четвертої статті 29 ЦК України. Однак ОСОБА_4 станом на 15 липня 2019 року була старша за 15 років і тому є неповнолітньою дитиною відповідно до абзацу другого частини другої статті 3 СК України, на яку розповсюджується дія частини другої статті 29 ЦК України, а не частини четвертої цієї статті ЦК України. Отже і автоматичне визначення місця проживання на підставі місця проживання батьків для ОСОБА_4 є безпідставним, оскільки відповідно до частини третьої статті 160 СК України вона сама обирає місце проживання, якщо її батьки живуть окремо.
      90. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є дочками ОСОБА_5 , а отже на їх стосунки розповсюджується дія статей 29, 405 ЦК України, 156 ЖК УРСР, частини другої статті 11, частини другої статті 18 Закону про охорону дитинства. В зв`язку з цим у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 виникає похідне від аналогічного права їх матері як дочки заявниці користуватися спірною квартирою за умови, що місцем проживання їх матері є спірна квартира.
      91. Враховуючи зміст частини шостої статті 29 ЦК України одного лише факту наявності права власності на квартиру недостатньо для встановлення цієї квартири місцем проживання, визначеним абзацом п`ятим статті 3 Закону про вільне пересування. Для офіційного встановлення місця проживання існує реєстрація такого місця, передбачена зокрема частиною десятою статті 6 Закону про вільне пересування та Правилами реєстрації місця проживання. Отже суд апеляційної інстанції безпідставно дійшов висновку, що місцем проживання матері малолітніх дітей є місце знаходження квартири, яка в рівних частках на праві приватної власності належить цій матері та її відповідним дітям, не перевіривши реальне місце реєстрації проживання цих осіб.
      92. Разом з тим, не дивлячись на суперечливі висновки суду апеляційної інстанції щодо місця проживання дітей та їх матері, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про порушенням заявницею вимог частини п`ятої статті 19 Закону про виконавче провадження шляхом реєстрації у спірній квартирі малолітньої та неповнолітньої дітей підчас виконавчого провадження. На переконання Великої Палати Верховного Суду зазначені дії заявниці не можуть свідчити про виникнення у дітей житлових прав на спірну квартиру.
      93. Відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи Держвиконавець подав документи до ДП «Сетам» 15 липня 2019 року. У цей же день у спірній квартирі було зареєстроване місце проживання ОСОБА_4 . Місце проживання ОСОБА_3 було зареєстроване у спірній квартирі за 4 дні до передачі документів Держвиконавцем до ДП «Сетам» 11 липня 2019 року.
      94. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 підтримала правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц (провадження № 6-2940ц15). Цей висновок зводиться до наступного: правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним (п.п. 8890).
      95. Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у його постанові від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12, сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Правочин щодо відчуження за договором купівлі-продажу квартири, яка належить на праві приватної власності бабі малолітньої дитини, в якій ця дитина проживала, не порушують прав цієї дитини, оскільки вона має право на проживання за місцем проживання кожного з її батьків.
      96. Верховний Суд у постанові від 08 червня 2021 року у справі № 607/8145/18, посилаючись на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 06 травня 2019 року у справі № 639/5828/15-ц (провадження № 61-29627св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 346/432/16-ц (провадження № 61-29148св18) та від 19 червня 2019 року у справі № 695/2714/15-ц (провадження № 61-29000св18), зазначив, що чинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні діти, якщо власник не є їх батьком (матір`ю) або ж особою, яка замінює останніх.
      97. Враховуючи зазначене, керуючись принципом розумності як однією з загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), враховуючи принцип верховенства права, виходячи із завдання цивільного судочинства та застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що встановлених обставин справи достатньо для твердження про те, що Держвиконавцем не було допущено порушення відповідних прав ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у спосіб, зазначений заявницею.
      (1.2.2.) Щодо дотримання Держвиконавцем вимог закону щодо оцінки майна, що передається на реалізацію
      98. Реєстрація виконавчих документів, документів виконавчого провадження, фіксування виконавчих дій здійснюється в автоматизованій системі виконавчого провадження, порядок функціонування якої визначається Міністерством юстиції України. Вільний та безоплатний доступ до інформації автоматизованої системи виконавчого провадження забезпечує Міністерство юстиції України у мережі Інтернет на своєму офіційному веб-сайті з можливістю перегляду, пошуку, копіювання та роздрукування інформації, на основі поширених веб-оглядачів та редакторів, без необхідності застосування спеціально створених для цього технологічних та програмних засобів, без обмежень та цілодобово. Інформація повинна містити відомості про час її розміщення (частина перша статті 8 Закону про виконавче провадження).
      99. Автоматизованою системою виконавчого провадження забезпечується, зокрема виготовлення документів виконавчого провадження, централізоване зберігання документів виконавчого провадження, реєстрація вхідної і вихідної кореспонденції та етапів її проходження (пункти 3, 4 та 7 частини другої статті 8 Закону про виконавче провадження).
      100. Виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення. Сторона вважається ознайомленою з результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна, якщо їй надіслано повідомлення про результати визначення вартості чи оцінки майна за адресою, зазначеною у виконавчому документі, або за місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони, достовірно встановленим виконавцем. Оскарження в судовому порядку результатів визначення вартості чи оцінки майна не зупиняє передачі майна на реалізацію, крім випадків зупинення передачі майна на реалізацію судом (частина п`ята статті 57 Закону про виконавче провадження).
      101. Реалізація майна здійснюється після визначення його вартості (оцінки) відповідно до статті 57 Закону України «Про виконавче провадження». Якщо вартість майна боржника визначено в рішенні суду, виконавець передає майно на реалізацію за ціною, визначеною судовим рішенням, без проведення визначення вартості чи оцінки такого майна, крім рішень про конфіскацію майна. Вартість майна, визначена у звіті про оцінку майна, є дійсною на період реалізації арештованого майна (абзаци перший - другий пункту 1 розділу ІІ Порядку реалізації майна).
      102. Виконавець у строк не пізніше п`яти робочих днів після ознайомлення сторін із результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна готує проект заявки на реалізацію арештованого майна, який містить інформацію, передбачену абзацами третім - шістнадцятим пункту 2 цього розділу (абзац перший пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації майна).
      103. Встановлюючи обставини, які на думку апеляційного суду виправдовують направлення Держвиконавчцем заявниці результату визначення вартості чи оцінки арештованого майна у день подання документів до ДП «Сетам» на реалізацію спірної квартири, апеляційний суд не врахував вимоги, які ставляться частиною першою статті 18 Закону про виконавче провадженнядо Держвиконавця, умови організації документообігу, передбачені, зокрема статтею 8 Закону про виконавче провадження. Також суд апеляційної інстанції не врахував, що абзац перший пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації майна встановлює строк у п`ять днів, який відраховується після ознайомлення сторін з результатами оцінки арештованого майна, а не у день його направлення стороні.
      104. Враховуючи зазначене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що Держвиконавець не виконав належним чином вимог частини першої статті 18, частини п`ятої статті 57 Закону про виконавче провадження, абзацу першого пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації майна. А відтак його відповідні дії не відповідають вимогам закону - є неправомірними, оскільки руйнують визначений порядок дій, який має забезпечити дотримання прав сторін виконавчого провадження, зокрема щодо перегляду результатів оцінки вартості арештованого майна.
      105. Суд першої інстанції прийшов до правильно висновку про порушення Держвиконавцем частини п`ятої статті 57 Закону про виконавче провадження, абзацу першого пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації майна. Отже рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 263 ЦПК України, безпідставно скасоване судом апеляційної інстанції у цій його частині.
      106. Враховуючи зазначене, постанова Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року є помилковою у цій частині вимог заявниці, а ухвала Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2020 року відповідає по суті вимогам закону.
      (1.3) Щодо відступу від правових висновків Верховного Суду
      107. Постанова Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 922/4587/13 прийнята у справі про банкрутство фізичної особи-підприємця та стосується спору, що виник в стадії реалізації ліквідаційної процедури. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку про те, що суди попередніх інстанцій вирішили питання вимоги ліквідатора банкрута про витребування з чужого незаконного володіння частини іпотечного майна, яке незаконно вибуло з власності банкрута (житловий будинок), встановили, що частина майна належить малолітній дитині, але належним чином не вивчили чи ця вимога впливає на її права як малолітньої дитини. Таким чином саме для належного та повного дослідження питання щодо можливого порушення прав малолітнього Верховний Суд направив справу на новий розгляд. Враховуючи нижчезазначені висновки Великої Палати Верховного Суду, різницю у фактичних обставинах справи № 922/4587/13 та цієї справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від правових висновків Верховного Суду у справі № 922/4587/13 в межах розгляду цієї справи.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      108. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша та четверта статті 412 ЦПК України).
      109. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги (частини друга та третя статті 451 ЦПК України).
      110. На підставі здійсненої вище оцінки аргументів учасників справи, висновків судів попередніх інстанцій Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність частково задовольнити касаційну скаргу заявниці: скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року та змінити мотивувальну частину ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2020 року, виклавши її у редакції цієї постанови.
      (2.2) Щодо судових витрат
      111. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Судові витрати, пов`язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника (частина перша статті 452 ЦПК України).
      112. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України).
      113. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (згідно із частиною тринадцять статті 141 ЦПК України).
      114. Заявниця не заявляла вимог про відшкодування судових витрат. Згідно із квитанцією від 19 листопада 2020 року № 39902 ОСОБА_1 сплатила судовий збір за подання касаційної скарги у сумі 420,40 грн.
      115. Враховуючи, що Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 заявниця має право на відшкодування їй управлінням державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві частини сплаченого судового збору за подання касаційної скарги у сумі 210,20 грн. Виходячи з вимог учасників позовного провадження, зі змісту резолютивної частини цієї постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність необхідності змінювати розподіл судових витрат, здійснений судами попередніх інстанцій.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      116. Для судових рішень, які передбачають стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання Держвиконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування на реалізацію житлової нерухомості є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу Держвиконавцю, а також суд у випадку звернення до нього учасника виконавчого провадження щодо дій Держвиконавця та/або органу опіки та піклування.
      117. Зазначене стосується також і дій приватних виконавців.
      Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 419, 451, 452 ЦПК України,
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Частково задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1 .
      2. Скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року.
      2. Змінити мотивувальну частину ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2020 року, виклавши її у редакції цієї постанови.
      3. Стягнути з управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) відшкодування судового збору за подання касаційної скарги у сумі 210,20 грн.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. В. Пророк
      Судді:
      В. В. Британчук
      В. С. Князєв
      Ю. Л. Власов
      Г. Р. Крет
      І. В. Григор`єва
      Л. М. Лобойко
      М. І. Гриців
      К. М. Пільков
      Д. А. Гудима
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук
      С. П. Штелик
      Повний текст постанови складений 19 листопада 2021 року.
      Джерело: ЄДРСР 101584602
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      іменем України
      17 листопада 2021 року
      м. Київ
      Cправа № 1-248/2011
      Провадження № 13-138сво21
      Велика Палата ВерховногоСудуускладі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді - доповідача Єленіної Ж. М.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Холявчука А. А.,
      заявника ОСОБА_1 ,
      захисників Тарахкала М. О., Федорова В. Б.,
      прокурорів Панченка В. М., Саіяну С. Г., Ченківського О. О.,
      розглянула в судовому засіданні заяву захисника Тарахкала Михайла Олександровича в інтересах засудженого ОСОБА_1 про перегляд на підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) судових рішень за виключними обставинами і
      ВСТАНОВИЛА:
      Вироком Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 грудня 2011 року, залишеним без зміни ухвалами Апеляційного суду Хмельницької області від 28 квітня 2012 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) від 14 лютого 2013 року, ОСОБА_1 було засуджено за частиною першою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді штрафу в розмірі 8500 грн із позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, на строк 2 роки.
      ОСОБА_1 було визнано винним у тому, що він, обіймаючи посаду заступника командира військової частини А4127, будучи службовою особою, наділеною повноваженнями з виконання організаційно-розпорядчих функцій, діючи з корисливих мотивів, використовуючи службове становище одержав хабар від ОСОБА_2 .
      Як установив місцевий суд, на початку травня 2011 року в м. Шепетівці Хмельницької області у своєму службовому кабінеті ОСОБА_1 запропонував солдату ОСОБА_2 посприяти за 800 грн винагороди в отриманні останнім матеріальної допомоги в розмірі 1170 грн, із чим той погодився.
      Використовуючи свої службові повноваження, ОСОБА_1 4 травня 2011 року звернувся до командира військової частини з проханням задовольнити рапорт ОСОБА_2 про надання допомоги. У цей же день командир військової частини видав наказ про виплату ОСОБА_2 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
      Після зарахування коштів на картку ОСОБА_2 до нього неодноразово, у тому числі 23 травня 2011 року через ОСОБА_3 , звертався ОСОБА_1 , котрий наполягав на виконанні попередньої домовленості про винагороду. Уранці 25 травня 2011 року ОСОБА_2 через ОСОБА_3 передав ОСОБА_1 раніше обумовлені 800 грн, які о 9:55 год було виявлено й вилучено правоохоронцями під час огляду службового кабінету засудженого.
      Вважаючи засудження несправедливим, ОСОБА_1 звернувся до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа).
      ЄСПЛ у своєму рішенні від 24 червня 2021 року в справі «Галамай проти України» (заява № 44801/13), яке набуло статусу остаточного, установив порушення Україною пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і присудив заявнику 1800 євро відшкодування моральної шкоди.
      Як зазначив Суд, з моменту початку огляду службового кабінету ОСОБА_1 правоохоронні органи фактично поводилися з ним як із підозрюваним і з цього часу він набув право на кваліфіковану юридичну допомогу; хоча ОСОБА_1 не відмовлявся від послуг захисника, адвоката не було допущено без вагомих причин до огляду місця події, що призвело до порушення конвенційного права заявника за підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.
      За висновками ЄСПЛ, аргументи ОСОБА_1 про безпідставне позбавлення його юридичної допомоги під час огляду службового кабінету залишились без ретельної перевірки суду, який обмежився посиланням на відповідність процедури слідчої дії вимогам національного законодавства. Встановлюючи відсутність вагомих причин на обмеження права заявника, Суд зазначив, що згідно з висновками національних судів справа стосувалася незначної суми коштів і по суті неналежних методів фінансування підготовки офіційного святкування, а не більш серйозних аспектів корупції посадових осіб. При цьому одержані під час такого огляду пояснення заявника щодо походження виявлених коштів, суд використав у вироку як частину доказової бази. ЄСПЛ зауважив, що допущені на початку досудового розслідування процедурні недоліки не було виправлено під час кримінального провадження. Тому порушено право ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції.
      Посилаючись на вказане рішення ЄСПЛ, захисник Тарахкало М. О. звернувся до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) із заявою про перегляд згаданих вироку й ухвал апеляційного та касаційного судів щодо ОСОБА_1 за виключними обставинами на підставі пункту другого частини третьої статті 459 КПК.
      За твердженням захисника, констатовані у цій справі порушення конвенційних прав заявника слугують правовими підставами для скасування оспорюваних судових рішень і постановлення виправдувального вироку.
      Як вважає сторона захисту, покладені в основу обвинувального вироку фактичні дані, що містяться в протоколі огляду місця події від 25 травня 2011 року (у тому числі зафіксовані у цьому документі пояснення засудженого щодо походження виявлених грошей, вилучені за результатами огляду кошти та змиви з рук засудженого); у протоколах допиту ОСОБА_1 як підозрюваного від 26 травня 2011 року, як обвинуваченого від 03 червня 2011 року; у показаннях свідка ОСОБА_4 , а також висновок криміналістичної експертизи грошових купюр; речові докази (два марлевих тампони, серветка, за допомогою яких проводилися змиви з рук засудженого), є недопустимими, оскільки їх було здобуто з порушенням права ОСОБА_1 на захист. Водночас захисник зауважує, що виключення наведених доказів потребує надання нової оцінки іншим за правилами кримінального процесуального закону.
      Крім того, захисник ставить під сумнів достовірність показань свідка ОСОБА_3 через наявність у них протиріч щодо обставин передачі грошей та особисту зацікавленість останнього.
      Також у заяві наголошується на відсутності у ОСОБА_1 корисливого мотиву, адже виявлені кошти призначалися для організації святкування ювілею військової частини.
      У судовому засіданні засуджений та його захисники підтримали подану заяву, прокурори вважали, що її слід задовольнити частково, а оспорювані судові рішення підлягають зміні шляхом виключення з них окремих доказів винуватості засудженого як недопустимих.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали кримінальної справи, рішення ЄСПЛ у справі «Галамай проти України», перевіривши доводи, викладені у заяві, Велика Палата дійшла висновку, що подана заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Ратифікувавши Конвенцію, Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції (стаття перша Конвенції).
      Відповідно до частини першої статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини (далі Закону № 3477- IV) рішення ЄСПЛ є обов`язковими для виконання державою.
      У статті 1 Закону № 3477-IV визначено, що виконання рішення ЄСПЛ передбачає, у тому числі, вжиття додаткових заходів індивідуального характеру.
      Додатковими заходами індивідуального характеру (стаття 10 Закону № 3477-IV) є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який потерпіла сторона мала до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      У поданій захисником заяві йдеться про виконання рішення ЄСПЛ щодо ОСОБА_1 шляхом застосування додаткових заходів індивідуального характеру.
      Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року № R(2000)2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» зазначив, що повторний розгляд справи, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується до застосування, особливо: коли потерпіла сторона й далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні; наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту та які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      За змістом прийнятого на користь ОСОБА_1 рішення ЄСПЛ у ньому встановлено, що в основі порушень Конвенції лежали саме суттєві процедурні помилки під час досудового розслідування, які зумовили несправедливість судового розгляду.
      За матеріалами справи обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 вирішальною мірою ґрунтується на даних, відображених у згаданому протоколі огляду місця події, у тому числі зафіксованих у ньому пояснень ОСОБА_1 ; інформації про виявлення на його руках слідів спеціальної речовини та про зняття змивів із рук засудженого; на висновку криміналістичної експертизи.
      Між тим, як установив ЄСПЛ у своєму рішенні, перелічені докази було зібрано з порушенням права засудженого на захист, а національні суди, розглянувши його скарги, лише вказали, що ситуація відповідала національному законодавству, проте не оцінили впливу зібраних доказів у справі.
      Крім того, як зазначив ЄСПЛ, зафіксовані у протоколі огляду місця події показання заявника є зізнавальними й суттєво вплинули на його позицію. Тому констатоване порушення набуло більшого значення, враховуючи брак інших прямих доказів вини останнього; виявлення помічених коштів або ймовірність контакту рук заявника з ними не могли бути таким доказом, оскільки національні суди встановили, що кошти були призначені для підготовки святкування. Єдиним викривальним елементом було те, що заявник чинив тиск на ОСОБА_2 , аби той здав їх, що підтверджується лише показаннями останнього і свідка ОСОБА_3 . Тому суб`єктивне ставлення заявника до ролі свідка ОСОБА_3 у подіях, вказане у протоколі огляду місця події, є особливо важливим.
      Наведеного не було враховано при постановленні оспорюваного вироку та його перегляді в порядку апеляційної процедури.
      Попри те, що у поданих апеляційних скаргах сторона захисту, посилаючись на істотне порушення норм матеріального та процесуального права, категорично заперечувала обґрунтованість засудження ОСОБА_1 , просила скасувати обвинувальний вирок і закрити кримінальну справу, апеляційний суд усупереч вимогам статтей 365, 377 КПК 1960 року ретельно не перевірив й в ухвалі не спростував усіх доводів скаржників. Цей суд формально здійснив провадження, що суперечить приписам ст. 2 вказаного Кодексу (завдання кримінального судочинства). Суд касаційної інстанції не зважив на допущені порушення закону та не усунув їх.
      За таких обставин рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій не можна залишити в силі і вони як постановлені з істотним порушенням вимог КПК підлягають скасуванню.
      У контексті викладеного, виходячи з характеру (змісту) констатованих ЄСПЛ порушень у цій справі, адекватним способом поновлення права ОСОБА_1 на справедливий суд є повторний її розгляд. Оскільки Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості безпосередньо досліджувати докази та в умовах обмеженого перегляду оцінити вплив доказів, здобутих з порушенням права на захист на решту фактичних даних, їх переконливість та достовірність, справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.
      При новому розгляді апеляційній інстанції як суду не лише права, а й факту належить ретельно, з використанням усіх процесуальних можливостей, у тому числі, за необхідності, шляхом проведення судового слідства, перевірити доводи, викладені в апеляційних скаргах, і з урахуванням висновків ЄСПЛ ухвалити справедливе рішення.
      Таким чином, подану захисником Тарахкалом М. О. в інтересах засудженого ОСОБА_1 заяву про перегляд на підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 КПК судових рішень за виключними обставинами належить задовольнити частково.
      Керуючись статтями 400-21, 400-22, частиною другою статті 379 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      Заяву захисника Тарахкала М. О. в інтересах засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами на підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 Кримінального процесуального кодексу України задовольнити частково.
      Ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 28 квітня 2012 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 лютого 2013 року щодо ОСОБА_1 скасувати і направити справу на новий апеляційний розгляд.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Суддя-доповідач В. С. Князєв Ж. М. Єленіна Судді:Т. О. Анцупова В. В. Британчук Ю. Л. Власов І. В. Григор`єва О. С. Золотніков Л. Й. Катеринчук Г. Р. Крет К. М. ПільковО. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач О. М. Ситнік В. М. Сімоненко І. В. Ткач С. П. Штелик
      Головуючий Суддя-доповідач В. В.Князєв Ж. М. Єленіна Судді:Т. О. Анцупова В. В. Британчук Ю. Л. Власов І. В. Григор`єва О. С. Золотніков Л. Й. Катеринчук Г. Р. Крет К. М. ПільковО. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач О. М. Ситнік В. М. Сімоненко І. В. Ткач С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 101584597
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      22 вересня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 904/2258/20
      Провадження № 12-34гс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Дніпровської міської ради на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10 лютого 2021 року (у складі колегії: головуючий суддя Білецька Л. М., судді Вечірко І. О., Верхогляд Т. А.)
      у справі
      за позовом Дніпровської міської ради
      до Приватного акціонерного товариства «АТП 11263»,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради,
      про стягнення 946 634,71 грн збитків.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 24 квітня 2020 року Дніпровська міська рада (далі - Міськрада, позивач) звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Приватного акціонерного товариства «АТП 11263» (далі - ПрАТ «АТП 11263», відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Департаменту економіки, фінансів та міського бюджету Міськради (далі - Департамент Міськради, третя особа), про стягнення збитків у розмірі 946 634,71 грн.
      2. На обґрунтування позову Міськрада зазначила, що у зв`язку із визнанням рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2009 року у справі № 31/339?09 права власності Закритого акціонерного товариства «Автотранспортне підприємство № 11263» (далі - ЗАТ «АТП № 11263») на самовільно переобладнані та побудовані об`єкти нерухомого майна у відповідача відповідно до Закону України «Про планування і забудову територій» та Положення про порядок залучення коштів замовників (забудовників) на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська, затвердженого рішенням Міськради від 21 березня 2007 року № 6/11 (далі - Порядок № 6/11), виник обов`язок взяти пайову участь у розвитку інфраструктури міста шляхом укладення з позивачем відповідного договору та перерахування до міського бюджету грошового внеску. Проте відповідач до позивача не звертався, до введення вказаної нерухомості в експлуатацію пайового внеску не сплатив.
      3. Про порушення свого права на отримання коштів пайової участі на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра Міськрада дізналася після подання громадянкою ОСОБА_1 29 листопада 2018 року заяви про затвердження проекту землеустрою для відведення земельної ділянки за фактичним розміщенням нерухомого майна.
      4. Позивач стверджує, що внаслідок ухилення забудовника (відповідача) від укладення договору про пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра та від свого обов`язку перерахувати пайовий внесок до введення об`єкта нерухомості в експлуатацію (що було здійснено рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2009 року у справі № 31/339-09) територіальній громаді міста Дніпра в особі Міськради завдано збитків у розмірі пайової участі, а саме в сумі 946 634,71 грн.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      5. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2009 року у справі № 31/339-09 визнано за ЗАТ «АТП № 11263» (49062, м. Дніпропетровськ, вул. Орловська, 21, код ЄДРПОУ 03116157) право власності на об`єкти нерухомого майна, а саме: будівлю контрольно-технічного пункту літ. Б-2, на II поверсі приміщення 1, поз. 13 - кабінет, загальною площею 15,3 кв. м, прибудову літ. Фш-1, приміщення X, поз. 1, загальною площею 260,4 кв. м та ґанком літ. ф, ангар літ. 2Б-1, поз. 1 - приміщення, загальною площею 609,2 кв. м., поз. 2 - приміщення, загальною площею 251,8 кв. м, всього по літ. 2Б-1 загальна площа 861,0 кв. м, ґанки літ. 2б, 2б1, ангар літ. 2В-1, поз. 1 - приміщення, загальною площею 472,5 кв. м, ґанок літ. 2в, ангар літ. 2Г-1, поз. 1 - приміщення, загальною площею 339,3 кв. м, ангар літ. 2Д-1, поз. 1 - приміщення, загальною площею 319,6 кв. м, поз. 2 - приміщення, загальною площею 327,7 кв. м, всього по літ. 2Д-1 загальна площа 647,3 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, без додаткових актів введення в експлуатацію.
      6. З-поміж іншого, вказаним судовим рішенням установлено, що ЗАТ «АТП № 11263»є власником будівлі контрольно-технічного пункту літ. Б-2, Б-1, Б1-1, б-1, загальною площею 404,1 кв. м з ґанками за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 16 листопада 2005 року, виданим виконавчим комітетом Міськради. Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 24 листопада 2005 року право власності зареєстроване Комунальним підприємством «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП «Дніпропетровське МБТІ») за ЗАТ «АТП № 11263».
      Відповідно до договорів оренди земельної ділянки від 11 червня 2003 року, укладених з Міськрадою, ЗАТ «АТП № 11263»передані в оренду земельні ділянки площею 2,4342 га, 0,1394 га та 0,8620 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, для фактичного розміщення АТП строком до 09 квітня 2018 року. Договори оренди земельної ділянки зареєстровані в книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі 23 липня 2003 року за № 3900, 3898, 3899.
      За даними технічного паспорта на будівлі та споруди за адресою: АДРЕСА_1, виданого КП «Дніпропетровське МБТІ», станом на 15 грудня 2008 року ЗАТ «АТП №11263» переобладнано приміщення в будівлі літ. Б-2, самовільно збудовано прибудову літ. Фш-1 та ангари літ. 2Б-1, літ. 2В-1, літ. 2Г-1, літ. 2Д-1.
      При проведенні вищезазначеного будівництва цільове призначення орендованих земельних ділянок ЗАТ «АТП № 11263»не змінено.
      За результатами обстеження технічного стану будівельних конструкцій виробничих приміщень (Фш-1, 2Б-1, 2В-1, 2Г-1, 2Д-1), розташованих за адресою: АДРЕСА_1, проведеного протягом вересня-жовтня 2009 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Інжиніринг-правопроект» (ліцензія серії АВ № 316949 від 20 червня 2007 року, строк дії з 20 червня 2007 року по 20 липня 2012 року), встановлено, що всі будівельні конструкції відповідають категорії 1 та придатні для подальшої експлуатації за прямим призначенням, про що ЗАТ «АТП № 11263» 09 жовтня 2009 року був отриманий відповідний технічний висновок.
      7. Судами попередніх інстанцій у цій справі встановлено та ПрАТ «АТП 11263» не заперечується, що відповідач з питання укладання договору про пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра по зазначеному об`єкту нерухомого майна до Департаменту Міськради не звертався.
      8. Міськрада дізналася про факт порушення свого права на отримання коштів пайової участі на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра у зв`язку зі зверненням 29 листопада 2018 року громадянки ОСОБА_1 до міського голови із заявою про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за фактичним розміщенням ангара на АДРЕСА_1. Під час розгляду заяви було встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 16 червня 2015 року продавець - ПрАТ «АТП 11263» передало у власність покупця - громадянки ОСОБА_1 нежитлове приміщення - ангар літ. 2В-1, поз. 1, загальною площею 472,5 кв. м, ґанок літ. 2в, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
      9. Листом від 18 липня 2019 року № 10/15-367 Департаментом Міськради направлено відповідачу два примірники проекту договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпра по об`єкту «Реконструкція приміщення в будівлі контрольно-технічного пункту літ. Б-2, на II поверсі приміщення 1, поз. 13 - кабінет, будівля виробничого цеху № 2 літ. Фш-1 та будівництво ангарів літ. 2Б-1, 2В-1, 2Г-1, 2Д-1 за адресою: АДРЕСА_1» для ознайомлення та підписання, із зазначенням, що вони підлягають поверненню третій особі у 20-денний строк після отримання.
      10. У п. 2.1 проекту цього договору вказано, що величина пайової участі згідно з розрахунком становить 946 634,71 грн (розрахунок здійснено на підставі Порядку залучення, розрахунку і використання коштів пайової участі (внесків) у розвитку інфраструктури міста Дніпра, затвердженого рішенням Міськради від 29 липня 2011 року № 5/14, зі змінами (далі - Порядок № 5/14). Відповідно до графіка сплати (додаток № 2 до проекту договору) внесок підлягає сплаті протягом 5 робочих днів з моменту укладення договору.
      11. На час розгляду справи відповідач зобов`язання щодо укладення договору про пайову участь та сплати пайового внеску не виконав.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      12. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 12 жовтня 2020 року у справі № 904/2258/20 позов задоволено повністю. Стягнуто з ПрАТ «АТП 11263» на користь Міськради 946 634,71 грн збитків і 14 199,52 грн судового збору.
      13. Суд першої інстанції виходив з того, що положеннями Закону України «Про планування і забудову територій» на момент виникнення спірних правовідносин було встановлено обов`язок замовників будівництва звернутись до відповідного органу місцевого самоврядування для сплати коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра.
      14. Також відповідно до частини третьої статті 23 Господарського кодексу України (далі - ГК України) правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов`язковими для виконання усіма учасниками господарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території. Враховуючи зазначене, Порядок № 6/11, викладений в редакції Порядку № 5/14, був обов`язковим для застосування та виконання відповідачем.
      15. На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов висновку, що внаслідок неправомірної бездіяльності відповідача щодо його обов`язку взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, позивач був позбавлений права отримати відповідну суму коштів на розвиток інфраструктури міста Дніпра.
      16. Не ініціювання відповідачем укладення договору, обов`язок укладення якого визначений законом, ухилення замовника будівництва від укладення договору про пайову участь, направленого відповідачеві третьою особою, є порушенням зобов`язання зі сплати коштів пайового внеску на створення та розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра, що прямо передбачено чинним законодавством. При цьому невиконання такого зобов`язання не звільняє замовника будівництва від обов`язку сплатити кошти пайової участі, в тому числі і після прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію
      17. Крім того, врахувавши дату, коли позивач дізнався про факт порушення свого права, та направлення позивачем відповідачу претензії, дату пред`явлення позову до суду, місцевий господарський суд встановив, що позивач звернувся до суду з цим позовом у межах строку позовної давності, внаслідок чого відмовив у задоволенні заяви відповідача про застосування наслідків пропуску строку позовної давності.
      18. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 10 лютого 2021 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 12 жовтня 2020 року у справі № 904/2258/20 скасовано. Прийнято нове рішення про відмову в позові.
      19. Апеляційний господарський суд виходив з того, що суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин Порядок № 5/14, якого не існувало на час виникнення у відповідача обов`язку щодо сплати пайового внеску. Натомість на час виникнення спірних правовідносин діяв Порядок № 6/11, який містив розрахунок розміру пайової участі замовників на підставі опосередкованої вартості, що узгоджується з вимогами чинної на той час статті 27-1 Закону України «Про планування і забудову територій».
      20. У зв`язку із цим суд апеляційної інстанції визнав обґрунтованими заперечення відповідача проти наявного у справі проекту договору пайової участі, який містить посилання на неправильний розрахунок величини пайової участі (а розмір величини пайової участі забудовника є істотною умовою договору), та посилання на Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» і Порядок № 5/14, які не були чинними на час виникнення правовідносин між сторонами.
      21. Крім того, суд апеляційної інстанції не погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що листом від 18 липня 2019 року № 10/15-367 відповідачу було направлено два примірники вказаного проекту договору, оскільки на самому листі відсутні відмітки відповідача про їх отримання, а наявне повідомлення про вручення поштового відправлення не підтверджує ні факту відправки саме примірників договору, ні факту їх отримання відповідачем.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      22. Позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10 лютого 2021 року у справі № 904/2258/20 скасувати, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 12 жовтня 2020 року залишити в силі.
      23. Ухвалою від 16 квітня 2021 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду (далі - Касаційний господарський суд) відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
      24. Відповідно до частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
      25. 16 червня 2021 року Касаційний господарський суд ухвалою передав справу № 904/2258/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 302 ГПК України.
      26. Зокрема, колегія суддів Касаційного господарського суду не погоджується з висновком, викладеним у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний цивільний суд) від 02 червня 2021 року у справі № 726/2395/19-ц, про те, що оскільки міська рада звертається з позовом про відшкодування збитків (у розмірі неотриманих коштів пайової участі) після 17 жовтня 2019 року, тобто після виключення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (якою регулювались правовідносини щодо участі замовника будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункті після втрати чинності Законом України «Про планування і забудову територій»), то є безпідставним стягнення таких збитків на підставі одного Положення про порядок пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Чернівці, затвердженого рішенням Чернівецької міської ради від 24 грудня 2015 року № 54 (правового акта органу місцевого самоврядування, прийнятого на виконання зазначеного Закону).
      27. Касаційний господарський суд вважає, що звернення міських рад за захистом свого порушеного права щодо відшкодування збитків (у розмірі неотриманих коштів пайової участі) не може обмежуватись обставинами того, що на час подання такого позову до суду певні положення закону чи сам закон втратив чинність, оскільки в цьому випадку вирішальним є те, що обов`язок відповідача щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту виник у часі, коли вказане положення чи закон у цілому були чинними.
      28. Ухвалою від 07 липня 2021 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи скаржника
      29. Згідно з касаційною скаргою (з урахуванням заяви про усунення недоліків) підставою касаційного оскарження постанови апеляційного господарського суду Міськрада визначила пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, а саме неправильне застосування судом норм матеріального права, зокрема без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Вищого господарського суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 922/3133/14, від 20 квітня 2016 року у справі № 909/946/15, від 21 червня 2016 року у справі № 922/6586/15, від 28 липня 2016 року у справі № 909/1416/15, від 11 липня 2017 року у справі № 910/22054/16 (який у подальшому підтриманий і Верховним Судом), стосовно обов`язкузамовника будівництва сплатити кошти пайової участі.
      30. Скаржник звертає увагу, що судом апеляційної інстанції встановлено той факт, що ПрАТ «АТП 11263» експлуатує об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1, без укладеного договору пайової участі, що призвело до неотримання міським бюджетом коштів, при тому, що обов`язок відповідача зі сплати пайового внеску був передбачений законом. Водночас суд апеляційної інстанції зробив неправильний висновок про необхідність відмови в позові на тій підставі, що пайовий внесок розраховано відповідно до Порядку № 5/14, якого не існувало на момент виникнення спірних правовідносин. Апеляційний господарський суд не врахував, що Порядок № 5/14 - це фактично і є Порядок № 6/11, затверджений рішенням Міськради у 2007 році, який з урахуванням внесених змін є чинним по теперішній час.
      31. На переконання Міськради, вказані висновки зроблені судом апеляційної інстанції з неправильним застосуванням статті 5 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), яка визначає правила дії норм закону в часі, а також без урахування відповідних правових позицій з цього питання, викладених у постановах Верховного Суду від 22 лютого 2017 року у справі № 592/1809/15-ц, від 05 вересня 2018 року у справі № 362/3784/17, від 21 березня 2019 року у справі № 904/1049/18, а також у Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі № 1-7/99.
      32. Також скаржник указує, що відповідно до закону саме у замовника будівництва у 2009 році виник обов`язок звернутись до органу місцевого самоврядування та сплатити пайовий внесок на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста. А тому ані факт відправки позивачем примірників проекту договору про пайову участь, ані факт їх отримання відповідачем не мають істотного значення для вирішення цієї справи за позовом Міськради до ПрАТ «АТП 11263» про стягнення 946 634,71 грн збитків, яких було завдано територіальній громаді міста Дніпра внаслідок ухилення відповідача від свого обов`язку щодо перерахування коштів у розмірі пайової участі до прийняття об`єкта в експлуатацію.
      33. Згідно з усталеною практикою Вищого господарського суду України та Верховного Суду ухилення замовника будівництва від укладення договору про пайову участь до прийняття об`єкта нерухомого майна в експлуатацію є порушенням зобов'язання, прямо передбаченого чиннимзаконодавством. При цьому невиконання такого зобов`язання не звільняє замовника будівництва від обов`язку сплатити кошти пайової участі, в тому числі і після прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, як у випадку здійснення нового будівництва, так і у випадку реконструкції. Наявні правові позиції Верховного Суду як щодо обов`язку замовника будівництва укласти договір про пайову участь після прийняття об`єкта в експлуатацію, так і щодо правомірності заявлення позовних вимог про стягнення збитків у разі ухилення замовника будівництва від укладення договору про пайову участь. Всі вказані правові висновки касаційних судів, на переконання скаржника, не були враховані апеляційним господарським судом, з огляду на що ухвалено безпідставне рішення про відмову в позові.
      Позиція відповідача
      34. У відзиві на касаційну скаргу ПрАТ «АТП 11263» просить залишити її без задоволення, а постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10 лютого 2021 року в цій справі - без змін.
      35. З посиланням на правила дії актів цивільного законодавства у часі, визначені статтею 5 ЦК України, відповідач наголошує на тому, що у зв`язку із виключенням з 01 січня 2020 року статті 40 із Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у нього відсутній обов`язок укладати договір про пайову участь та обов`язок сплачувати пайовий внесок. На обґрунтування своєї позиції ПрАТ «АТП 11263» посилається на постанови Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 914/2650/17, від 01 червня 2021 року у справі № 909/1292/19, від 30 серпня 2020 року у справі № 904/4442/19, а також від 23 березня 2021 року у справі № 904/454/18.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо дії у часі нормативних актів, якими встановлювався обов`язок замовника будівництва взяти участь у розвитку інфраструктури населеного пункту
      36. Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
      37. Як установили суди попередніх інстанцій, відповідачу у справі належали на праві власності будівлі та споруди за адресою: АДРЕСА_1. Відповідачем за вказаною адресою було переобладнано приміщення в будівлі літ. Б-2, самовільно збудовано прибудову літ. Фш-1 та ангари літ. 2Б-1, літ. 2В-1, літ. 2Г-1, літ. 2Д-1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2009 року у справі № 31/339-09 визнано за відповідачем право власності на вказані об`єкти нерухомого майна без додаткових актів уведення в експлуатацію. Вказане судове рішення набуло законної сили 24 листопада 2009 року.
      38. Станом на 24 листопада 2009 року був чинним Закон України «Про планування і забудову територій» у редакції від 14 жовтня 2009 року, який містив статтю 27-1 «Пайова участь (внесок) замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту».
      39. Згідно із частиною першою статті 27-1 Закону України «Про планування і забудову територій» створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів належить до відання відповідних органів місцевого самоврядування.
      40. Відповідно до частин другої та третьої вказаної статті замовник, який має намір здійснити будівництво об`єкта містобудування у населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
      Пайова участь (внесок) замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту полягає у відрахуванні замовником після прийняття об`єкта в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для забезпечення створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту.
      41. При цьому за змістом статті 23 Закону України «Про планування і забудову територій» під будівництвом у цьому Законі мається на увазі розміщення та здійснення будівництва нових об`єктів, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт, впорядкування існуючих об`єктів містобудування, розширення та технічне переоснащення підприємств.
      42. У частинах п`ятій - сьомій статті 27-1 Закону України «Про планування і забудову територій» передбачено, що величина пайової участі (внеску) замовника у створенні інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування, відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі (внеску) замовника від загальної кошторисної вартості будівництва (реконструкції) об`єкта містобудування, визначеної згідно з державними будівельними нормами, без урахування витрат з придбання та виділення земельної ділянки, звільнення будівельного майданчика від будівель, споруд та інженерних мереж, влаштування внутрішньо- та позамайданчикових інженерних мереж і споруд та транспортних комунікацій.
      Встановлений органом місцевого самоврядування розмір пайової участі (внеску) замовника не може перевищувати граничного розміру пайової участі (внеску) на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів.
      Граничний розмір пайової участі (внеску) замовника на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів з урахуванням не заборонених законом інших відрахувань, встановлених органом місцевого самоврядування, не може перевищувати:
      - 10 відсотків загальної кошторисної вартості будівництва (реконструкції) об`єкта містобудування - для нежитлових будівель та/або споруд (крім будівель закладів культури та освіти, медичного і оздоровчого призначення);
      - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва (реконструкції) об`єкта містобудування - для житлових будинків, будівель закладів культури та освіти, медичного і оздоровчого призначення.
      43. Згідно із частинами дев`ятою - тринадцятою статті 27-1 Закону України «Про планування і забудову територій» розмір пайової участі (внеску) замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту визначається не пізніше десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва (реконструкції) об`єкта містобудування, з техніко-економічними показниками.
      Договір про пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до одержання дозволу на виконання будівельних робіт.
      Істотними умовами договору про пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту є: розмір пайового внеску; терміни (графік) оплати пайового внеску; відповідальність сторін.
      Невід`ємною частиною договору є розрахунок величини пайового внеску (участі) замовника у створення інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту.
      Пайовий внесок сплачується в повній сумі єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором. Граничний термін сплати пайового внеску не повинен перевищувати одного місяця після прийняття об`єкта містобудування в експлуатацію.
      44. Спори, пов`язані з пайовою участю (внеском) у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, вирішуються судом (частина п`ятнадцята статті 27-1 Закону України «Про планування і забудову територій»).
      45. Таким чином, станом на час визнання за відповідачем права власності на переобладнане та самовільно збудоване нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1, законом був установлений обов`язок замовника будівництва взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, який мав бути реалізований шляхом звернення до органу місцевого самоврядування щодо укладення договору про пайову участь, укладення з органом місцевого самоврядування такого договору до моменту одержання дозволу на виконання будівельних робіт та сплати визначеного органом місцевого самоврядування у вказаному договорі пайового внеску протягом одного місяця після прийняття об`єкта містобудування в експлуатацію.
      46. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2009 року у справі № 31/339-09 визнано за відповідачем право власності на переобладнане та самовільно збудоване нерухоме майно без додаткових актів введення в експлуатацію. Отже, дату набрання цим судовим рішення законної сили (24 листопада 2009 року) слід вважати датою прийняття відповідного об`єкта містобудування в експлуатацію.
      47. Враховуючи наведені вище законодавчі норми, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про виникнення у листопаді 2009 року у відповідача як замовника будівництва вказаного нерухомого майна обов`язку взяти участь у розвитку інфраструктури міста Дніпра.
      48. Як стверджує позивач, ПрАТ «АТП 11263» до моменту закінчення дії договорів оренди відповідних земельних ділянок (09 квітня 2018 року) не доводило до відома Міськради як орендодавця земельних ділянок про обставини спорудження об`єктів нерухомості, не зверталося до Міськради щодо укладення договору про пайову участь та не сплачувало пайового внеску на розвиток інфраструктури міста Дніпра у зв`язку із переобладнанням та будівництвом зазначених об`єктів. Відповідачем указані обставини не спростовуються. Загальна кошторисна вартість будівництва позивачу невідома.
      49. Відповідно до Закону України «Про планування і забудову територій» та постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2007 року № 40 «Про встановлення граничного розміру коштів замовників, що залучаються для розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів» рішенням Міськради від 21 березня 2007 року затверджено Порядок № 6/11.
      50. У розділі 2 Порядку № 6/11 містяться такі визначення:
      - обов`язковий внесок - сума коштів, що визначена для перерахунку в міський бюджет на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська;
      - замовник (забудовник) - будь-яка юридична або фізична особа, що здійснює будівництво, реконструкцію, влаштування об`єктів у межах міста Дніпропетровська;
      - об`єкт - будь-яка капітальна або тимчасова будівля чи споруда, або частина такої будівлі чи споруди, чи інший об`єкт нерухомості, а також відкриті майданчики, зокрема: літні майданчики, автостоянки, склади, ринки, виставки та та інші.
      51. Згідно з розділом 3 Порядку № 6/11 обов`язковий внесок сплачують замовники (забудовники), які: здійснюють на території міста будівництво (реконструкцію) об`єктів; змінюють функціональне призначення об`єктів; змінюють функціональне призначення квартир, житлових будинків на нежитлові; погоджують документи на самовільно збудовані об`єкти.
      52. Відповідно до розділу 4 Порядку № 6/11 нарахування обов`язкового внеску здійснюється на всі об`єкти, що знаходяться в межах міста, окрім: об`єктів, що фінансуються за рахунок коштів державного, обласного та міського бюджетів та коштів комунальних підприємств міста, за наявності довідки замовника (забудовника) про джерела фінансування; релігійно-культових об`єктів за наявності гарантійного листа замовника (забудовника) щодо відсутності комерційної діяльності на території об`єкта; індивідуальних житлових будинків, площею до 120 кв. м; індивідуальних гаражів для легкового автотранспорту інвалідів; об`єктів незавершеного будівництва, які придбані в процесі приватизації відповідно до Закону України «Про особливості приватизації об`єктів незавершеного будівництва»; об`єктів на замовлення виробничих підприємств у межах їх землекористування.
      53. У розділі 5 Порядку № 6/11 з-поміж іншого вказано, що величина обов`язкового внеску розраховується виходячи з розміру відсотків від розрахункової вартості будівництва (реконструкції), улаштування об`єкта з урахуванням обладнання, що входить до складу будівництва, та коефіцієнта території, на якій розміщено об`єкт, у розмірах (обсягах), зазначених у додатку 1 до цього Порядку.
      Сума обов`язкового внеску не може бути нижчою добутку загальної площі об`єкта і мінімального розміру обов`язкового внеску з одного квадратного метра, передбаченого в додатку 1 до цього Порядку.
      Замовник (забудовник) зобов`язаний перерахувати не менше 30 % від загальної суми нарахованого обов`язкового внеску по об`єкту (окрім об`єктів реконструкції, виведених із житлового фонду) в міський бюджет до прийняття відповідного рішення виконкому Міськради по об`єкту. Залишок коштів перераховується під час введення об`єкта в експлуатацію до прийняття відповідного рішення виконкому Міськради про затвердження акта державної приймальної комісії по об`єкту. Сплата здійснюється замовником (забудовником) виключно грошовими коштами.
      54. Закон України «Про планування і забудову територій» втратив чинність 12 березня 2011 року у зв`язку із прийняттям Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», стаття 40 якого визначала умови пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, подібні до наведених вище.
      55. З метою приведення Порядку № 6/11 у відповідність із Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» рішенням Міськради від 29 липня 2011 року було затверджено нову редакцію Порядку № 6/11, а саме Порядок № 5/14.
      56. Третя особа у своїх поясненнях вказує, що оскільки про порушення своїх прав сторона позивача дізналася у 2019 році, розмір несплаченого відповідачем пайового внеску Департаментом Міськради розраховано відповідно до чинних на той момент положень статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та Порядку № 5/14.
      57. Такий підхід до визначення розміру пайового внеску, належного до сплати з відповідача за переобладнане та самочинно збудоване майно, введене в експлуатацію в 2009 році, суперечить частині першій статті 5 ЦК України, отже, є неправильним, про що обґрунтовано зауважено судом апеляційної інстанції. Пайовий внесок має бути розрахований на підставі нормативно-правових актів, чинних на момент виникнення у відповідача обов`язку щодо сплати пайового внеску, а не на той момент, коли позивач дізнався про його несплату відповідачем.
      58. Водночас за умови встановлення судом наявності правових підстав у цілому для стягнення з відповідача на користь позивача коштів пайової участі саме лише неправильне визначення позивачем правового акта, відповідно до якого здійснено розрахунок пайового внеску, не може бути підставою для відмови в позові про стягнення такого внеску.
      59. Зокрема, як неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду, відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 916/585/18 (916/1051/20).
      60. У пункті 7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
      61. Отже, апеляційний господарський суд, встановивши, що до спірних правовідносин помилково застосовано Порядок № 5/14, якого не існувало на час виникнення у відповідача обов`язку щодо сплати пайового внеску, мав самостійно застосувати належний нормативно-правовий акт для правильного вирішення цієї справи.
      62. Ухилення замовника будівництва від укладення з органом місцевого самоврядування договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не звільняє такого забудовника від обов`язку укласти договір та сплатити визначений законом пайовий внесок.
      63. У цій справа Міськрада звернулася до суду з позовом до ПрАТ «АТП 11263» про стягнення збитків (упущеної вигоди), мотивуючи свої вимоги тим, що внаслідок неправомірної бездіяльності відповідача щодо його обов`язку взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, яка є формою протиправної поведінки, орган місцевого самоврядування був позбавлений права отримати на розвиток інфраструктури населеного пункту відповідну суму коштів.
      64. Відповідно до частин першої - третьої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
      65. Згідно зі статтею 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
      66. При цьому за змістом статей 216-217 ГК України відшкодування збитків є видом господарських санкцій, тобто відповідальністю за правопорушення у сфері господарювання.
      67. Отже, визначаючи належний до застосування нормативно-правовий акт у справі за позовом про стягнення збитків, господарський суд має враховувати загальновизнаний принцип права, визначений у частині другій статті 5 ЦК України: акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
      68. Також слід зауважити, що Велика Палата Верховного Суду уже робила висновки щодо правильного застосування частин першої та другої статті 5 ЦК України, зокрема у спорах з Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про відшкодування моральної шкоди.
      Так, у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 210/5258/16-ц (провадження № 14-463цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Закон України від 23 лютого 2007 року № 717-V «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» не міг ретроспективно встановити обов`язок роботодавця з відшкодування моральної шкоди, оскільки щодо юридичної відповідальності, зокрема і цивільно-правової, новий закон застосовується лише тоді, коли він пом`якшує або скасовує відповідальність особи (пункти 48, 86).
      У постанові від 23 січня 2019 року у справі № 210/2104/16-ц (провадження № 14-597цс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з`ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати: якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при такому виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду. Тобто спори щодо відшкодування шкоди на підставі Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» повинні вирішуватися на підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення в потерпілого права на її відшкодування. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.
      Щодо вирішення спору по суті
      69. Законом України від 20 вересня 2019 року № 132-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» з 01 січня 2020 року із Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виключено статтю 40.
      При цьому у пункті 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону зазначено, що договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
      Протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) у такому розмірі та порядку:
      1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом): для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта; для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;
      2) пайова участь не сплачується у разі будівництва:
      - об`єктів будь-якого призначення на замовлення державних органів або органів місцевого самоврядування за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів;
      - будівель навчальних закладів, закладів культури, фізичної культури і спорту, медичного і оздоровчого призначення;
      - будинків житлового фонду соціального призначення та доступного житла;
      - індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків загальною площею до 300 квадратних метрів, господарських споруд, розташованих на відповідних земельних ділянках;
      - об`єктів комплексної забудови територій, що здійснюється за результатами інвестиційних конкурсів або аукціонів;
      - об`єктів будівництва за умови спорудження на цій земельній ділянці об`єктів соціальної інфраструктури;
      - об`єктів, що споруджуються замість тих, що пошкоджені або зруйновані внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру;
      - об`єктів, передбачених Державною цільовою програмою підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, за рахунок коштів інвесторів;
      - об`єктів інженерної, транспортної інфраструктури, об`єктів енергетики, зв`язку та дорожнього господарства (крім об`єктів дорожнього сервісу);
      - об`єктів у межах індустріальних парків на замовлення ініціаторів створення індустріальних парків, керуючих компаній індустріальних парків, учасників індустріальних парків;
      - об`єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель сільськогосподарського призначення, лісництва та рибного господарства;
      - об`єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель промислових;
      - об`єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до силосів для зерна та складських майданчиків (для зберігання сільськогосподарської продукції).
      70. Таким чином, станом на час подання позову та вирішення справи судом першої інстанції Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» були визначені нові розміри пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту та нові види об`єктів, забудовники яких звільнялися від сплати відповідного пайового внеску у 2020 році.
      71. Отже, встановивши наявність правових підстав для стягнення з ПрАТ «АТП 11263» на користь Міськради збитків у вигляді упущеної вигоди у розмірі несплаченого пайового внеску за переобладнання та самочинне будівництво нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1, суди попередніх інстанцій мали правильно визначити розмір спричинених збитків відповідно до Закону України «Про планування і забудову територій» і Порядку № 6/11, які були чинними на момент виникнення у відповідача обов`язку зі сплати пайового внеску.
      72. Так, в апеляційній скарзі ПрАТ «АТП 11263» посилалося на те, що спірний об`єкт будівництва є об`єктом транспортної інфраструктури відповідача, у зв`язку із чим відповідач має бути звільнений від пайового внеску за здійснення вказаного будівництва (зокрема, на підставі абзацу дев`ятого підпункту 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні»).
      73. Натомість суд апеляційної інстанції зазначеного аргументу відповідача не досліджував з огляду на висновок суду про незастосування до спірних правовідносин положень законів, прийнятих з питання пайової участі у 2011, 2019 роках.
      74. У частинах першій та другій статті 300 ГПК України зазначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      75. Враховуючи, що суд касаційної інстанції не уповноважений самостійно встановити обставини, які мають вирішальне значення для правильного вирішення цього спору, справа підлягає передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.
      76. Інші аргументи касаційної скарги, зокрема щодо наявності в оскаржуваній постанові апеляційного господарського суду взаємовиключних висновків, не змінюють наведених висновків Великої Палати Верховного Суду по суті касаційного перегляду судових рішень попередніх інстанцій у цій справі, тому правовій оцінці не підлягають.
      Щодо відступлення від висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року у справі № 726/2395/19-ц
      77. У постанові від 02 червня 2021 року у справі № 726/2395/19-ц за позовом Чернівецької міської ради до фізичної особи про відшкодування збитків Касаційний цивільний суд зазначив, що оскільки Чернівецька міська рада звернулася до суду із цим позовом 12 грудня 2019 року, тобто після виключення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», на підставі якої просила стягнути з фізичної особи збитки у розмірі 791 615,40 грн, завдані невиконанням зобов`язання щодо сплати пайової участі, у Верховного Суду відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних вище постановах.
      Положення про порядок пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Чернівці, затверджене рішенням Чернівецької міської ради від 24 грудня 2015 року № 54, прийняте на виконання Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а отже, оскільки положення статті 40 виключено, то стягнення таких збитків лише на підставі вказаного Положення є безпідставним.
      Враховуючи те, що фізична особа не подавала касаційну скаргу, тому рішення суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін, оскільки для вирішення цього спору немає значення, за яким алгоритмом здійснюється розрахунок збитків, з огляду на те, що положення закону, на підставі якого Чернівецька міська рада мала право вимагати стягнення таких збитків, виключено.
      78. Як зазначено в останньому абзаці наведеного витягу з постанови від 02 червня 2021 року у справі № 726/2395/19-ц, оскільки відповідач не оскаржував судових рішень попередніх інстанцій у касаційному порядку, Касаційний цивільний суд не формулював висновку щодо дії у часі статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у взаємозв`язку зі статтею 5 ЦК України, а отже, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновків, наведених у постанові Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року у справі № 726/2395/19-ц.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      79. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      80. Зі змісту статті 310 ГПК України випливає, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, у тому числі, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      81. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій під час розгляду справи порушено норми статті 86 ГПК України, неповно досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а тому рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 12 жовтня 2020 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10 лютого 2021 року слід скасувати, а справу № 904/2258/20 направити до Господарського суду Дніпропетровської області на новий розгляд.
      82. Під час нового розгляду суду слід встановити, чи відноситься спірний об`єкт будівництва або окремі його частини до об`єктів транспортної інфраструктури, що може бути підставою для звільнення відповідача від сплати пайового внеску,правильно визначити розмір збитків відповідно до нормативно-правових актів, які підлягають застосуванню до спірних відносин, з урахуванням висновків, викладених у цій постанові, та постановити законне й обґрунтоване рішення.
      Щодо судових витрат
      83. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат відповідно до статті 129 ГПК України судом не здійснюється.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Дніпровської міської ради задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 12 жовтня 2020 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10 лютого 2021 року скасувати.
      3. Справу № 904/2258/20 за позовом Дніпровської міської ради до Приватного акціонерного товариства «АТП 11263», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради, про стягнення 946 634,71 грн збитків направити на новий розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області.
      4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук
      С. П. Штелик
      В. С. Князєв
      Джерело: ЄДРСР 101424439
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      12 жовтня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 910/17324/19
      Провадження № 12-12гс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Ткача І. В.,
      суддів Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Штелик С. П.
      розглянула справу за позовом Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі - позивач; МТСБУ) до Товариства з додатковою відповідальністю Страхова Компанія «Альфа-Гарант» (далі - відповідач) про стягнення коштів
      за касаційною скаргою позивача на рішення Господарського суду міста Києва від 10 березня 2020 року, ухвалене суддею Картавцевою Ю. В., та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 червня 2020 року, прийняту колегією суддів у складі Демидової А. М., Ходаківської І. П. та Владимиренко С. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Декілька років тому у місті Краматорську Донецької області сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) за участю транспортних засобів «Опель» і «УАЗ». Водія останнього суд у справі про адміністративне правопорушення визнав винним у ДТП. МТСБУ не мало інформації про наявність у винуватця ДТП полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності та виплатило водієві пошкодженого транспортного засобу відшкодування. Надалі винуватець ДТП надав до МТСБУ копію відповідного страхового полісу, з якого стало відомо про страховика цивільно-правової відповідальності винуватця.
      2. МТСБУ звернулося з позовом про стягнення з цього страховика суми виплати, яку воно зробило на користь потерпілого у ДТП. Вважало, що після такої виплати має право на регресний позов до страховика, який був зобов`язаний сплатити страхове відшкодування, але цього не зробив. Суд першої інстанції задовольнив позов частково та стягнув на користь МТСБУ виплачену потерпілому суму за виключенням франшизи. Суд апеляційної інстанції вважав рішення суду першої інстанції необґрунтованим, скасував його та відмовив у задоволенні позову.
      3. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу МТСБУ, має вирішити такі питання:
      1) чи є підстави вважати, що МТСБУ подало до страховика регресний позов через те, що забезпечений транспортний засіб встановили, а страховик був зобов`язаний, але не виплатив страхове відшкодування?
      2) чи є юридичні підстави для стягнення зі страховика суми відшкодування, яке МТСБУ виплатило потерпілому?
      3) чи може у спірних правовідносинах неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року з часу ДТП бути підставою для відмови у позові МТСБУ?
      4) чи відповідає страховик перед МТСБУ за виплачене останнім потерпілому відшкодування збитків, які страховик не мав обов`язку відшкодовувати (франшиза)?
      5) чи має значення у спірних правовідносинах договір про співпрацю МТСБУ зі страховиком щодо внутрішніх договорів страхування?
      (2) Короткий зміст позовної заяви
      4. 6 грудня 2019 року позивач звернувся з позовною заявою, у якій просив стягнути з відповідача у порядку регресу відшкодування шкоди у розмірі 13 849,21 грн. Мотивував вимогу так:
      3.1. 15 квітня 2018 року відбулася ДТП за участю транспортного засобу «Опель» з реєстраційним номером НОМЕР_1 (далі - транспортний засіб «Опель») та транспортного засобу «УАЗ» з реєстраційним номером НОМЕР_2 (далі - транспортний засіб «УАЗ»), яким керував ОСОБА_1 (далі - водій транспортного засобу «УАЗ», винуватець ДТП). Унаслідок ДТП ці транспортні засоби зазнали механічних пошкоджень.
      3.2. 8 червня 2018 року Краматорський міський суд Донецької області прийняв постанову у справі № 234/5446/18, згідно з якою визнав водія транспортного засобу «УАЗ» винним у ДТП.
      3.3. 18 квітня 2018 року Управління патрульної поліції в містах Краматорську та Слов`янську видало довідку № 3018106496524820 про ДТП. Згідно з нею водій транспортного засобу «УАЗ» з реєстраційним номером НОМЕР_2 (VIN-код НОМЕР_3 ) на час ДТП не мав чинного полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності.
      3.4. У єдиній централізованій базі даних МТСБУ не було жодного договору страхування за транспортним засобом «УАЗ». Тому були підстави вважати, що його водій не застрахував цивільно-правову відповідальність, і виплатити потерпілому страхове відшкодування у сумі 13 849,21 грн з урахуванням ПДВ.
      3.5. МТСБУ направило водієві транспортного засобу «УАЗ» претензію про відшкодування шкоди. У відповідь отримало копію полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (на території України) № АМ/1605532 (далі - поліс № АМ/1605532) на підтвердження того, що таку відповідальність винуватця ДТП застрахував відповідач. Останній цим полісом забезпечив транспортний засіб «УАЗ» з реєстраційним номером НОМЕР_2 (VIN-код НОМЕР_3 ).Надалі вказаний реєстраційний номер був змінений на НОМЕР_4 .
      3.6. Оскільки позивач виплатив потерпілій особі страхове відшкодування, то на підставі частини другої статті 38 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільної-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV) до позивача перейшло право вимоги до відповідача як до особи, відповідальної за відшкодування заподіяних винуватцем ДТП збитків.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      5. 10 березня 2020 року Господарський суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким задовольнив позов частково: стягнув з відповідача на користь позивача 11 849,21 грн, а в іншій частині у задоволенні позову відмовив. Мотивував рішення так:
      5.1. За статтею 514 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до нового кредитора переходять права первісного кредитора (потерпілого) у відповідному зобов`язанні саме на тих умовах, які існували в останнього. Це означає, що позивач набув право отримати відшкодування шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності узятих на себе зобов`язань виключно за умови подання у визначений законодавством строк заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування).
      5.2. З цим пов`язаний і ризик того, що страховик на підставі підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV відмовить у виплаті, якщо не отримає відповідну заяву впродовж установлених строків. Визначене у підпункті 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV право страховика за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальностівідмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про таку виплату не залежить від суб`єкта звернення з цією заявою. Її має подати потерпілий або інша особа, яка має право на отримання відшкодування згідно зі статтею 35 Закону № 1961-IV, зокрема особа, яка на підставі договору добровільного майнового страхування відшкодувала потерпілому збитки, завдані внаслідок пошкодження його транспортного засобу.
      5.3. Обов`язок страховика за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальностівиплатити страхове відшкодування обмежений у статті 37 Закону № 1961-IV випадками, з настанням яких страховик може відмовити у такій виплаті, зокрема, коли потерпілий або особа, яка має право на отримання відшкодування, не подали протягом року з моменту ДТП заяву про виплату страхового відшкодування. Тобто право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальностівзятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язаний із поданням до цього страховика зазначеної заяви впродовж установленого законом строку з моменту ДТП (див. пункт 6.11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 910/7449/17).
      5.4. Позивач направив відповідачеві претензію щодо здійснення страхового відшкодування після спливу одного року з дня ДТП. У матеріалах справи немає відповіді відповідача на цю претензію, тоді як строк прийняття відповідного рішення за статтею 37 Закону № 1961-IV станом на дату розгляду справи є таким, що настав. Оскільки відповідач не скористався правом відмовити у виплаті страхового відшкодування та не виплатив його позивачеві добровільно, необхідно таке відшкодування стягнути.
      5.5. Згідно з полісом № АМ/1605532 ліміт відповідальності страховика за шкоду становить 100 000,00 грн, а франшиза - 2 000,00 грн. Тому позовну вимогу слід задовольнити частково та стягнути з відповідача 11 849,21 грн (виплачена сума страхового відшкодування у розмірі 13 849,21 грн за виключенням франшизи).
      5.6. Аргумент відповідача про те, що у звіті від 27 березня 2018 року № 89/18 експертного автотоварознавчого дослідження вартість ремонтно-відновних робіт з транспортним засобом потерпілого визначена з урахуванням 20 % податку на додану вартість, висновку суду не спростовує. Виплачуючи відшкодування, позивач зменшим розмір оціненої шкоди на суму ПДВ.
      (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 16 червня 2020 року Північний апеляційний господарський суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення Господарського суду міста Києва від 10 березня 2020 року й ухвалив нове: у задоволенні позову відмовив. Мотивував постанову так:
      6.1. Право страховика за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності відмовити на підставі підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV у виплаті страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до страховика із заявою про таку виплату не залежить від суб`єкта звернення з цією заявою. Страховик може відмовити у виплаті і тоді, коли з такою заявою звертається не потерпілий, а особа, яка відшкодувала потерпілому на підставі договору добровільного майнового страхування збитки, завдані внаслідок пошкодження його транспортного засобу (див. пункт 6.11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 910/7449/17). Зазначений у пункті 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV строк є присічним, тобто його не можна поновити (див. постанову Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 6 березня 2019 року у справі № 465/6315/16-ц).
      6.2. ДТП сталася 15 квітня 2018 року, а претензія позивача до відповідача про відшкодування шкоди у порядку регресу датована 18 червня 2019 року. Тобто позивач склав цю претензію поза встановленим підпунктом 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV річним строком на звернення до страховика із заявою про страхове відшкодування.
      6.3. Доказів звернення потерпілого та/або МТСБУ до відповідача із заявою про страхове відшкодування впродовж одного року з моменту ДТП немає. Тому у відповідача згідно з підпунктом 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV не виник обов`язок виплатити страхове відшкодування у порядку регресу, і відсутні підстави для задоволення позову.
      6.4. Помилковим є висновок місцевого господарського суду про те, що, оскільки відповідач не скористався правом відмовити у виплаті страхового відшкодування, то є підстава його стягнути. Закон № 1961-IV пов`язує можливість отримання потерпілим або іншою особою страхового відшкодування зі зверненням із відповідною заявою у межах встановленого строку. Відсутність відмови страховика у виплаті страхового відшкодування не має значення, оскільки за підпунктом 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV з пропуском річного строку на звернення до страховика із заявою про страхове відшкодування втрачається право на отримання страхового відшкодування.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. У липні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга позивача, у якій він просив скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 10 березня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 червня 2020 року й ухвалити нове рішення: задовольнити позовні вимоги повністю. Скаржився на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права. Підставою звернення з касаційною скаргою вказав відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування відповідних норм у подібних правовідносинах.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 10 лютого 2021 року Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду через наявність виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Мотивував ухвалу так:
      8.1. Суди попередніх інстанцій помилково застосували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 5 червня 2018 року у справі № 910/7449/17, щодо застосування підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV. Враховуючи характер спірних правовідносин і специфіку регресної вимоги, помилковим також є обчислення судами перебігу позовної давності з моменту ДТП, а не з моменту виплати відповідного відшкодування.
      8.2. Стаття 1191 ЦК України та стаття 38 Закону № 1961-IV, з одного боку, і стаття 993 ЦК України та стаття 27 Закону України «Про страхування», з іншого боку, регулюють різні за змістом правовідносини (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц). Тому не слід ототожнювати правовідносини регресу, які врегульовують приписи статті 1191 ЦК України та статті 38 Закону № 1961-IV, із правовідносинами суброгації, які врегульовують приписи статті 993 ЦК України і статті 27 Закону України «Про страхування».
      8.3. Для суброгації позовну давність треба обчислювати з моменту ДТП, а для регресу - з моменту виплати страхового відшкодування (див. також постанови Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 199/1848/16, від 27 грудня 2018 року у справі № 373/2348/16-ц, від 10 січня 2019 року у справі № 200/13392/13-ц).
      8.4. Позивач не є страховиком потерпілої особи (власника пошкодженого транспортного засобу) за договором добровільного майнового страхування, а регламентна виплата, яку МТСБУ здійснило цій особі, припинила деліктне зобов`язання між винуватцем і потерпілим. Тому правовідносини, які виникли між сторонами у цій справі, не є суброгацією.
      8.5. Виключна правова проблема полягає у необхідності формування єдиної правозастосовної практики вирішення спору за позовом МТСБУ (спеціального суб`єкта у сфері обов`язкового страхування) до страховика винуватця ДТП щодо виплати, яку такий страховик за законом мав виплатити потерпілому, а також щодо застосування для вирішення такого спору приписів пункту 37.1.4 статті 37, статей 38, 41 Закону № 1961-IV. З цією метою необхідно відповісти на такі питання:
      - про можливість застосування припису підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV до правовідносин за регресною вимогою МТСБУ до страховика винної особи (за договором обов`язкового страхування) про стягнення суми здійсненого страхового відшкодування (регламентної виплати). Застосування цього припису не залежить від того, чи заявив позивач зворотну вимогу у порядку суброгації чи регресу;
      - про підстави виникнення регресної вимоги та можливість застосування до спірних правовідносин у спорі МТСБУ зі страховиком винуватця ДТП (а не з останнім) положень частини першої статті 1191 ЦК України (право зворотної вимоги (регресу) до винної особи) та підпункту 38.2.3 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV (МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страховика, якщо забезпечений транспортний засіб, що заподіяв шкоду, було встановлено, а страховик був зобов`язаний, але не виплатив страхове відшкодування у порядку, встановленому цим Законом);
      - про визначення такого розміру регресних вимог, на який може претендувати МТСБУ після того, як відшкодувало у повному розмірі завдану шкоду на підставі підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV та дізналося про наявність у винуватця ДТП договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, у якому сторони передбачили франшизу.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      9. Позивач мотивував касаційну скаргу так:
      9.1. МТСБУ не є потерпілим у розумінні Закону № 1961-IV, оскільки виконало обов`язок із відшкодування шкоди, завданої ДТП, а цей обов`язок мав виконати відповідач. Тому до позивача перейшло не право вимоги потерпілої особи, а право регресної вимоги.
      9.2. Відмовивши у задоволенні позову та застосувавши припис пункту 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV, суди поклали на позивача й інших страховиків-членів МТСБУ додатковий обов`язок відшкодувати за рахунок централізованих страхових резервних фондів шкоду, яку мав відшкодувати відповідач.
      9.3. Верховний Суд має сформулювати висновок щодо застосування приписів статті 35, підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 та статті 38 Закону № 1961-IV, урахувавши, що позивач є спеціальним суб`єктом у сфері обов`язкового страхування. На позивача не поширюються строки, визначені у статті 37 Закону № 1961-IV. Він має право на звернення з регресним позовом до того страховика, який був зобов`язаний сплатити страхове відшкодування у порядку, визначеному вказаним Законом, але цього не зробив.
      9.4. 28 грудня 2012 року позивач уклав із відповідачем договір про співпрацю № 132 у сфері обов`язкового страхування цивільно-страхової відповідальності власників наземних транспортних засобів за внутрішніми договорами (далі - договір про співпрацю). Згідно з пунктом 2.1.18 цього договору страховик зобов`язався у повному обсязі компенсувати витрати МТСБУ у разі, якщо після проведення останнім регламентної виплати стане відомо, що цивільно-правова відповідальність особи, за яку була здійснена виплата, застрахована відповідачем.
      10. 6 листопада 2020 року позивач надіслав на адресу суду письмові пояснення. Просив урахувати висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, сформульований у постанові від 22 жовтня 2020 року у справі № 910/18279/19, про застосування до спірних правовідносин приписів статті 1212 ЦК України.
      11. 15 квітня 2021 року позивач надіслав на адресу суду письмові пояснення «з урахуванням ухвали Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 10 лютого 2021 року у справі № 910/17324/19».
      (2) Позиції інших учасників справи
      12. 29 вересня 2020 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу. Мотивував так:
      12.1. ДТП сталася 15 квітня 2018 року, тоді як позивач «нібито звернувся» 18 червня 2019 року з претензією до відповідача про відшкодування шкоди у порядку регресу. Тобто за межами строку, встановленого підпунктом 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV для звернення до страховика із заявою про страхове відшкодування.
      12.2. Визначений у пункті 37.1.14 статті 37 Закону № 1961-IV строк є присічним, тобто його не можна поновити (див. висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 6 березня 2019 року у справі № 465/6315/16-ц). Тому у задоволенні касаційної скарги слід відмовити.
      12.3. МТСБУ не надало належних і допустимих доказів звернення з претензією до відповідача у строки, визначені законом. Відповідач не отримав претензії позивача від 18 червня 2019 року про відшкодування шкоди в порядку регресу.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Межі розгляду справи у суді касаційної інстанції
      13. Велика Палата Верховного Суду з огляду на приписи частини першої та другої статті 300 ГПК України переглядає у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
      14. 6 листопада 2020 року та 16 квітня 2021 року, тобто за межами строку на касаційне оскарження, позивач подав до суду пояснення, у яких навів додаткові доводи для задоволення касаційної скарги.
      15. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (частина друга статті 161 ГПК України). Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним (частина п`ята статті 161 ГПК України).
      16. Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (частини перша та друга статті 118 ГПК України). Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 119 ГПК України).
      17. Оскільки позивач не просив дозволу подати письмові пояснення за межами строку на касаційне оскарження, а суд за межами цього строку не визнав їх подання необхідним, Велика Палата Верховного Суду залишає ці пояснення без розгляду.
      (2) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (2.1) Чи є підстави вважати, що МТСБУ подало до страховика регресний позов через те, що забезпечений транспортний засіб встановили, а страховик був зобов`язаний, але не виплатив страхове відшкодування (підпункт 38.2.3 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV)?
      18. МТСБУ звернулося до суду з позовом до відповідача, вважаючи, що має таке право на підставі підпункту 38.2.3 пункту 38.2 статті 38 та підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV. Воно здійснило регламентну виплату потерпілому у ДТП замість відповідача. Вважало, що цивільно-правова відповідальність винуватця ДТП не була застрахованою. Проте, як згодом дізнався позивач, цю відповідальність винуватець застрахував у відповідача. Крім того, транспортний засіб винуватця ДТП був відомим до того, як позивач здійснив регламентну виплату. Велика Палата Верховного Суду вважає, що за такої ситуації на вимогу МТСБУ до страховика винуватця ДТП положення підпункту 38.2.3 пункту 38.2 статті 38 та підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV не поширюються.
      19. МТСБУ є єдиним об`єднанням страховиків, які здійснюють обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам. Таке бюро є непідприємницькою (неприбутковою) організацією і здійснює свою діяльність відповідно до цього Закону, законодавства України та свого Статуту (абзаци перший і другий пункту 39.1 статті 39 цього Закону № 1961-IV).
      20. У разі настання події, яка є підставою для проведення регламентної виплати, МТСБУ у межах страхових сум, що були чинними на день настання такої події, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи (абзац другий пункту 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV).
      21. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини:
      21.1. Згідно з постановою Краматорського міського суду від 8 червня 2018 року у справі № 234/5446/18 15 квітня 2018 року о 10 год. 40 хв. трапилась ДТП - зіткнення транспортного засобу «Oпель», яким керував ОСОБА_2 , з транспортним засобом «УАЗ», яким керував ОСОБА_1 . У вказаній постанові суд встановив, що ДТП сталася через порушення водієм транспортного засобу «УАЗ» Правил дорожнього руху України. Тому визнав його винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
      21.2. Вартість ремонтно-відновних робіт автомобіля «Опель» з урахуванням коефіцієнту фізичного зносу згідно зі звітом від 27 березня 2018 року № 89/18 експертного автотоварознавчого дослідження становила 14 994,62 грн.
      21.3. У довідці № 3018106496524820 про ДТП від 18 квітня 2018 року Управління патрульної поліції в містах Краматорську та Слов`янську зазначило про відсутність полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності наземних транспортних засобів щодо автомобіля «УАЗ» з реєстраційним номером НОМЕР_2 (VIN-код - НОМЕР_3 ). Після ДТП цей реєстраційний номер змінили на НОМЕР_4 .
      21.4. Оскільки водій пошкодженого транспортного засобу «Опель» вважав, що станом на момент ДТП цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу «УАЗ» не була застрахованою, він звернувся до МТСБУ з повідомленням про ДТП та заявою про виплату страхового відшкодування.
      21.5. На підставі підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV за заявою власника пошкодженого транспортного засобу МТСБУ здійснило регламентну виплату у розмірі 13 849,21 грн. Це підтверджує платіжне доручення від 13 серпня 2018 року № 992327.
      21.6. МТСБУ звернулось до особи, винної у заподіянні шкоди власнику транспортного засобу «Опель», з претензією. У відповідь отримало копію полісу № АМ/1605532. За цим полісом забезпеченим є транспортний засіб «УАЗ» з реєстраційним номером НОМЕР_2 (VIN-код НОМЕР_3), а страховиком - відповідач.
      22. З огляду на те, що позивач довідався про наявність у винуватця ДТП полісу № АМ/1605532, він звернувся з позовом до відповідача про стягнення з останнього всієї суми виплаченого потерпілому відшкодування.
      23. Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом (частина перша статті 1191 ЦК України).
      24. Стаття 41 Закону № 1961-IV визначає перелік випадків, за наявності яких МТСБУ зобов`язане відшкодувати шкоду на умовах, визначених цим Законом. А його стаття 38 визначає, у яких випадках і до кого МТСБУ після виплати відшкодування має право звернутися з регресним позовом.
      25. МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених Законом № 1961-IV, у разі її заподіяння:
      - транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам пункту 1.7 статті 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі (підпункт «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV);
      - невстановленим транспортним засобом, крім шкоди, яка заподіяна майну та навколишньому природному середовищу (підпункт «б» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV);
      - транспортним засобом, який вийшов з володіння власника не з його вини, а у результаті протиправних дій іншої особи (підпункт «в» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV);
      - особами, на яких поширюється дія пункту 13.1 статті 13 цього Закону (підпункт «г» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV);
      - у разі недостатності коштів та майна страховика-учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований, для виконання його зобов`язань за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності (підпункт «ґ» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV);
      - у разі надання страхувальником або особою, відповідальність якої застрахована, свого транспортного засобу поліцейським та медичним працівникам закладів охорони здоров`я згідно з чинним законодавством (підпункт «д» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV).
      26. МТСБУ після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов:
      - до власника, водія транспортного засобу, який спричинив ДТП і не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім осіб, зазначених у пункті 13.1 статті 13 цього Закону (підпункт 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV);
      - до водія транспортного засобу, який заволодів транспортним засобом за допомогою протиправних дій (підпункт 38.2.2 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV);
      - до страховика, якщо забезпечений транспортний засіб, що заподіяв шкоду, було встановлено та страховик був зобов`язаний, але не виплатив страхове відшкодування у порядку, встановленому цим Законом (підпункт 38.2.3 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV);
      - до підприємства, установи, організації, що відповідають за стан дороги, якщо заподіяна у результаті дорожньо-транспортної пригоди шкода виникла з їх вини (підпункт 38.2.4 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV);
      - до особи, визначеної у пункті 13.1 статті 13 цього Закону, яка причетна до ДТП, якщо вона керувала транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, а також якщо вона відмовилася від проходження відповідно до встановленого порядку огляду щодо стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, та/або вжила алкоголь, наркотики чи лікарські препарати, виготовлені на їх основі (крім тих, що входять до офіційно затвердженого складу аптечки або призначені медичним працівником), та/або вона керувала транспортним засобом без права на керування транспортним засобом відповідної категорії, та/або самовільно залишила місце пригоди (підпункт 38.2.5 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV).
      27. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що для цілей регресного позову МТСБУ приписи статті 38 Закону № 1961-IV застосовуються у поєднанні з відповідними приписами статті 41 цього Закону. Так, припис підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV кореспондує припису підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV, а припис підпункту 38.2.3 пункту 38.2 статті 38 - припису підпункту «б» пункту 41.1 статті 41 цього Закону.
      28. Суб`єкт, до якого МТСБУ може заявити регресний позов на підставі підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV, є чітко визначеним. Коли МТСБУ виплатило відшкодування через те, що шкоду заподіяв транспортний засіб, власник (водій) якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність (тобто, коли зробило виплату на підставі підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV), воно набуває право на регресний позов на підставі підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV до власника чи водія транспортного засобу, який спричинив ДТП, бо саме він відповідальний за невиконання обов`язку зі страхування своєї цивільно-правової відповідальності. Можливість застосування цієї підстави для регресного позову до страховика у ситуації, коли після виплати відшкодування з`ясувалося, що цивільно-правова відповідальність винуватця ДТП застрахована, не передбачена.
      29. До страховика МТСБУ може звернутися з регресним позовом тільки на підставі підпункту 38.2.3 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV. Таке звернення можливе за декількох умов: 1) на час виплати МТСБУ відшкодування транспортний засіб, яким завдана шкода, не був встановлений (підпункт «б» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV; 2) надалі встановили як такий транспортний засіб, так і те, що він є забезпеченим; 3) страховик був зобов`язаний, але не виплатив страхове відшкодування у порядку, встановленому цим Законом.
      30. МТСБУ виплатило потерпілому відшкодування не через те, що транспортний засіб, який заподіяв шкоду, до моменту виплати не був встановлений, а через добросовісну помилку щодо відсутності у власника транспортного засобу, який заподіяв шкоду, полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Приписи пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV не передбачають можливість звернення з регресним позовом до страховика тоді, коли МТСБУ виплатило страхове відшкодування потерпілому, помилково вважаючи, що власник/водій транспортного засобу, який заподіяв шкоду, не застрахував цивільно-правову відповідальність, а згодом з`ясувало протилежне.
      (2.2) Чи є юридичні підстави для стягнення зі страховика суми відшкодування, яке МТСБУ виплатило потерпілому?
      31. МТСБУ вважало, що має право на позов до відповідача саме у порядку регресу. Велика Палата Верховного Суду з`ясувала, що приписи пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV у спірних правовідносинах незастосовні. Проте позивач має право на стягнення з відповідача суми відповідного відшкодування відповідно до статті 1212 ЦК України.
      32. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами їхніх спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні нормативні приписи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 83), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 8.1)).
      33. Зазначення позивачем конкретних приписів для обґрунтування позову не є визначальним для вирішення судом питання про те, які приписи слід застосувати, вирішуючи спір (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 85)). З`ясувавши під час розгляду справи, що позивач або інший учасник справи для обґрунтування вимог або заперечень вказує інші нормативні приписи, ніж ті, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює юридичну кваліфікацію останніх і застосовує для ухвалення рішення ті нормативні приписи, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43) та від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 85)).
      34. Саме суд має обов`язок здійснити юридичну кваліфікацію відносин сторін, виходячи зі встановлених під час розгляду справи фактів, і визначити, який припис треба застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є спірні відносини, не є зміною підстави позову (обставин, якими обґрунтований позов) та обраного позивачем способу захисту (предмета позову) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 86)).
      35. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України).
      36. Положення глави 83 ЦК України застосовуються, зокрема, до вимог про відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (пункт 4 частини третьої статті 1212 ЦК України).
      37. За змістом статті 1212 ЦК України передбачений нею вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (пункт 43)). Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і неврегульовані спеціальними інститутами цивільного права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (пункт 27)).
      38. Позивач виплатив відшкодування на підставі підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV, вважаючи на момент такої виплати, що винуватець ДТП не застрахував свою цивільно-правову відповідальність. Але з моменту, коли позивачеві стало відомо про протилежне, означена юридична підстава для виплати перестала існувати. Позивач зрозумів, що за його рахунок страховик винуватця ДТП зберіг у себе страхове відшкодування, яке був зобов`язаний виплатити. Тому до спірних правовідносин слід застосувати приписи статті 1212 ЦК України.
      39. Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов`язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, - яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі від початку правовідношення, - та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
      40. Якщо тлумачити приписи статті 1212 ЦК України телеологічно, тобто згідно з їхніми цілями, то до випадків безпідставного набуття та збереження майна належить також збереження особою без достатніх правових підстав у себе виплати, яку вона відповідно до закону мала віддати (перерахувати) іншій особі згідно з покладеним на неї за законом обов`язком (зменшення обов`язку).
      41. У справі № 910/17324/19 збагаченням є притримання страховиком винуватця ДТП без достатніх правових підстав у себе виплати, яку він відповідно до Закону № 1961-IV мав виплатити потерпілому. Такий підхід до застосування приписів статті 1212 ЦК України відповідає змісту інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, адже у наведений спосіб страховик збагачується за рахунок зменшення його обов`язку (звільнення від виконання обов`язку) з відшкодування шкоди, яку страхувальник-винуватець ДТП завдав потерпілому. У справі № 910/17324/19 таке зменшення обов`язку відповідача відбулось за рахунок позивача. Тому помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність юридичних підстав для задоволення позову (близькі за змістом висновки Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду сформулював у постанові від 22 жовтня 2020 року у справі № 910/18279/19).
      42. Доводи відповідача про те, що немає підтвердження факту звернення позивача до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування, а тому відсутні підстави для задоволення позову, є необґрунтованими. У кондикційних спірних правовідносинах, які врегульовані главою 83 ЦК України, позивач не був позбавлений можливості звернутися з вимогою про стягнення з відповідача відшкодування у судовому порядку безвідносно наявності відповідного (досудового) звернення.
      (2.3) Чи може у спірних правовідносинах неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року з часу ДТП бути підставою для відмови у позові МТСБУ?
      43. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком зобов`язань за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності не є безумовним. Воно пов`язане зі зверненням до страховика із заявою про здійснення страхової виплати (відшкодування) й обмежене одним роком з моменту ДТП, якщо шкода заподіяна майну потерпілого. У касаційній скарзі позивач з такими висновками судів не погодився. Вказав, що зазначений строк не застосовується до вимог, заявлених до страховика у порядку регресу.
      44. З огляду на те, що спірні правовідносини врегульовані приписами статті 1212 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо поширення на ці правовідносини припису підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV, згідно з яким підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого.
      45. Оскільки спірні правовідносини є кондикційними, то за змістом статті 257 ЦК України для захисту права позивача встановлена загальна позовна давність тривалістю у три роки.Тому неподання МТСБУ вимоги про відшкодування впродовж одного року з часу ДТП не може бути підставою для відмови у позові.
      (2.4) Чи відповідає страховик перед МТСБУ за виплачене останнім потерпілому відшкодування збитків, які страховик не мав обов`язку відшкодовувати (франшиза)?
      46. Позивач звернувся з вимогою про стягнення на його користь 13 849,21 грн, тобто всієї суми відшкодування, яке він виплатив потерпілому. Суд першої інстанції встановив, що згідно з полісом № АМ/1605532 ліміт відповідальності страховика за шкоду, заподіяну майну, становить 100 000 грн, а франшиза - 2 000,00 грн. Тому, задовольняючи позов частково, цей суд вважав, що на користь позивача слід стягнути 11 849,21 грн - суму виплаченого відшкодування за вирахуванням франшизи. Позивач з таким висновком не погодився. Велика Палата Верховного Суду вважає висновок суду першої інстанції правильним.
      47. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України).
      48. У разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи (абзац перший пункту 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV).
      49. Страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого (стаття 6 Закону № 1961-IV).
      50. Страхове відшкодування - це страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку (частина шістнадцята статті 9 Закону України «Про страхування»).
      51. Франшиза - це частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування (частина вісімнадцята статті 9 Закону України «Про страхування»).
      52. Розмір франшизи при відшкодуванні шкоди, заподіяної майну потерпілих, встановлюється при укладанні договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності і не може перевищувати 2 відсотки від страхової суми, в межах якого відшкодовується збиток, заподіяний майну потерпілих. Страхове відшкодування завжди зменшується на суму франшизи, розрахованої за правилами цього підпункту (пункт 12.1 статті 12 Закону № 1961-IV).
      53. Страхувальником або особою, відповідальною за завдані збитки, має бути компенсована сума франшизи, якщо вона була передбачена договором страхування (пункт 36.6 статті 36 Закону № 1961-IV).
      54. З огляду на зміст цих приписів у разі настання страхового випадку страховик зобов`язаний виплатити суму страхового відшкодування за вирахуванням франшизи, якщо сторони її передбачили у відповідному договорі. Суму франшизи потерпілому має компенсувати страхувальник або інша особа, відповідальна за завдані збитки.
      55. МТСБУ замість відповідача у повному обсязі виконало обов`язок з виплати потерпілому відшкодування, оскільки на час виплати не мало інформації про наявність полісу № АМ/1605532, а відповідно і про передбачену ним франшизу.
      56. Оскільки визначену у договорі франшизу не можна стягнути зі страховика винуватця ДТП, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов частково, зменшивши суму стягнення суму на розмір франшизи. На підставі статті 1212 ЦК України позивач може стягнути суму франшизи з винуватця ДТП, який безпідставно зберіг ці кошти у себе.
      (2.5) Чи має значення у спірних правовідносинах договір про співпрацю МТСБУ зі страховиком щодо внутрішніх договорів страхування?
      57. В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції позивач вказав про наявність у нього договору про співпрацю з відповідачем. Копію цього договору позивач долучив до апеляційної скарги (т. 1, а. с. 140-149). Суд апеляційної інстанції не взяв цей доказ до уваги. У касаційній скарзі позивач знову вказав на умови зазначеного договору, які гарантують можливість стягнення зі страховика всієї суми виплаченого відшкодування разом із сумою франшизи. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком позивача не погоджується.
      58. Обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності має право здійснювати страховик, який має ліцензію на здійснення даного виду страхування та є членом МТСБУ (пункт 49.1 статті 49 Закону № 1961-IV). Однією з умов прийняття страховика у члени МТСБУ є укладення ними договору про співпрацю щодо внутрішніх договорів страхування (абзац третій пункту 51.1 статті 51 Закону № 1961-IV).
      59. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 269 ГПК України).
      60. Подаючи апеляційну скаргу, позивач долучив до неї копію договору про співпрацю з відповідачем, але не обґрунтував неможливість подання цього доказу до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Інформації про те, що суд апеляційної інстанції прийняв такий доказ, у матеріалах справи немає. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним аргумент касаційної скарги щодо наявності у позивача згідно з договором про його співпрацю із відповідачем права на стягнення з останнього всієї суми виплаченого потерпілому відшкодування.
      61. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
      62. Укладення договору про співпрацю є умовою набуття членства страховика в МТСБУ (абзац третій пункту 51.1 статті 51 Закону № 1961-IV). Тому такий договір може містити лише умови про співпрацю щодо внутрішніх договорів страхування, оскільки саме це вимагає Закон № 1961-IV. Умови, за яких страховик повинен відшкодувати МТСБУ його витрати, якщо такі не передбачені законом, не є умовами співпраці, а спрямовані на незаконне заволодіння майном страховика. Тому такі умови порушують публічний порядок і згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемними (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункти 84-85)).
      (3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (3.1) Щодо суті касаційної скарги
      63. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 308 ГПК України).
      64. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 311 ГПК України).
      65. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).
      66. Ураховуючи наведені вище висновки щодо застосування норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу позивача слід задовольнити частково: постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 червня 2020 року скасувати; рішення Господарського суду міста Києва від 10 березня 2020 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови.
      (3.2) Щодо судових витрат
      67. З огляду на висновки щодо касаційної скарги слід розподілити судові витрати, які поніс позивач. Такі витрати треба стягнути з відповідача пропорційно до суми, яку стягнув суд першої інстанції.
      68. Судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (пункт 2 частини першої статті 129 ГПК України).
      69. Позивач за подання позову сплатив 1 921 грн (т. 1, а. с. 10). Суд першої інстанції у рішенні, яке Велика Палата Верховного Суду залишила у резолютивній частині без змін, правильно стягнув з відповідача на користь позивача 1 643,58 грн судового збору за подання позовної заяви. Позивач просив стягнути на його користь 13 849,21 грн. Суд першої інстанції задовольнив ці вимоги у сумі 11 849,21 грн, тобто 85,55874306187862 % від суми вимоги (11 849,21 грн*100 %/13 849,21 грн). Тому сума судового збору, яку треба покласти на відповідача, становить 1 643,58 грн (1 921 грн*85,55874306187862 %/100 %).
      70. Позивач оскаржив рішення суду першої інстанції та сплатив за подання апеляційної скарги судовий збір у розмірі 2 881,50 грн (т. 1, а. с. 177). Оскільки це рішення Велика Палата Верховного Суду залишила у резолютивній частині без змін, на позивача покладаються судові витрати, які він поніс у зв`язку з апеляційним переглядом.
      71. Позивач також оскаржив рішення судів першої й апеляційної інстанцій у касаційному порядку та сплатив за подання касаційної скарги судовий збір у сумі 3 842 грн (т. 2, а. с. 19). З огляду на часткове задоволення позовних вимог (85,55874306187862 % від 13 849,21 грн) на користь позивача з відповідача слід стягнути 3 287,17 грн (3 842 грн*85,55874306187862 %/100 %) судового збору за подання касаційної скарги.
      Керуючись пунктом 2 частини першої статті 129, частиною першою статті 300, пунктом 3 частини першої статті 308, частинами першою та третьою статті 311, статтями 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а :
      1. Касаційну скаргу Моторного (транспортного) страхового бюро України задовольнити частково:
      1.1. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 червня 2020 року скасувати.
      1.2. Рішення Господарського суду міста Києва від 10 березня 2020 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 10 березня 2020 року залишити без змін.
      2. Стягнути з Товариства з додатковою відповідальністю Страхова компанія «Альфа-Гарант» (01133, м. Київ, бульвар Лесі Українки, 26; ідентифікаційний код: 32382598) на користь Моторного (транспортного) страхового бюро України (02154, м. Київ, Русанівський бульвар, 8; ідентифікаційний код: 21647131) 3 287,17 грн (три тисячі двісті вісімдесят сім гривень 17 коп.) судового збору за подання касаційної скарги.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      І. В. Ткач
      Судді:
      Ю. Л. Власов
      В. С. Князєв
      І. В. Григор`єва
      Л. М. Лобойко
      М. І. Гриців
      К. М. Пільков
      Д. А. Гудима
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      С. П. Штелик
      Л. Й. Катеринчук
      Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А.
      Джерело: ЄДРСР 101424481