Постанова БП-ВС щодо цивільної юрисдикції при оскарженні встановлення пов'язаності осіб та стягнення їх коштів у Приватбанку


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 826/20221/16
Провадження № 11-1459апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Прокопенка О. Б.,

суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю:

секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,

представників:

позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 ОСОБА_7 та ОСОБА_8,

Національного банку України Григорчука Віктора Івановича, Пріцака Івана Євгенійовича, Тарана Євгена Олексійовича,

Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Костюкова Дмитра Ігоровича,

Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» Бауліної Віри Олегівни, Кахраманова Рустама Нураятовича, Лазовського Олега Володимировича,

Кабінету Міністрів України Божка Владислава Григоровича, Польця Дмитра Михайловича,

Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» Кучерявого Сергія Віталійовича,

за участю прокурора Офісу Генерального прокурора Василенко Наталії Вікторівни,

розглянула у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_9, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання

за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (судді Мєзенцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.),


УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст та обґрунтування наведених у позовній заяві вимог

1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:

визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної  М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк») у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: ІНФОРМАЦІЯ_1 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_10, ІНФОРМАЦІЯ_2 як ненараховані проценти за депозитами за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_1; ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_3; ІНФОРМАЦІЯ_4 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_5, ІНФОРМАЦІЯ_6 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_4; ІНФОРМАЦІЯ_7 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_11 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_5; ІНФОРМАЦІЯ_8 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_9 ненарахованих процентів за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_6 як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, 92/2016, 100/2016,  101/2016,  102/2016; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.

2. На обґрунтування своїх вимог позивачі зазначили про безпідставність визнання їх особами, повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк», а також порушення відповідачем процедури вирішення цього питання. Наслідком цього протиправного, на переконання позивачів, рішення через ланцюг подальших рішень і дій відповідачів стало незаконне позбавлення їх права розпорядження грошовими коштами, розміщеними на депозитних рахунках. Поновити свої порушені права позивачі вбачають можливим у сформульований у позовній заяві спосіб.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.

4. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивував своє рішення тим, що статус позивачів як повязаних з банком осіб не доведений і що особа, визнана повязаною із банком, вважається такою лише після спливу 15-денного строку, передбаченого для доведення протилежного банком. Водночас усі наступні рішення Фонду та уповноважених осіб Фонду, як і відповідні договори, були складені в межах такого строку і ґрунтувались вони саме на обставині повязаності позивачів з ПАТ «КБ «Приватбанк». Під час розгляду і вирішення справи було встановлено відсутність правових підстав для прийняття рішення від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, що стало визначальним для висновку про визнання його протиправним і скасування.

5. Задовольняючи решту позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ці вимоги мають похідний характер, оскільки всі оскаржувані рішення Фонду та Національного банку України, а також укладені за участю Фонду та уповноважених осіб Фонду договори обєднані спільною підставою визначення позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами відповідно до рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105.

6. При цьому в частині позовних вимог, які стосувалася визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що суд адміністративної юрисдикції має на це повноваження в розглядуваному випадку, оскільки згадані договори мають характер адміністративних їх укладено поза волею позивачів, за участю субєктів владних повноважень на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі у редакції до 23 травня 2020 року). Крім цього, суди зауважили, що обмін прав вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» на акції додаткової емісії здійснено з порушенням правил статті 41-1 зазначеного Закону, оскільки такий обмін вчинено відносно обтяжених вимог.

7. Також суди дійшли висновку, що з метою повного відновлення порушених прав позивачів підлягають задоволенню також і вимоги про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів, а також процентів, які не були нараховані на них станом на 22 лютого 2017 року, як поворот виконання зазначених вище оспорюваних рішень відповідачів та договорів про придбання акцій з відповідними актами приймання-передачі.

Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційних скаргах вимог

8. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України з цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх у касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.

9. Так, Національний банк України у своїй касаційній скарзі просить постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у частині задоволених позовних вимог про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання відмовити повністю, а також закрити провадження в адміністративній справі в частині вимог про:

визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якої діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;

визнання нечинними з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладених між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло ПАТ «Укргазбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів усіх зазначених у позовній заяві сум грошових коштів, що складаються з основних сум списаних депозитів та ненарахованих процентів за цими депозитами за період з 22 грудня 2016 року до 22 лютого 2017 року.

10.    На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог Національний банк України зазначив про помилковість висновків судів попередніх інстанцій з приводу відсутності правових підстав для визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Скаржник наполягає на тому, що ці обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи належними та допустимими доказами, яким суди не надали належної правової оцінки, водночас зроблені ними висновки ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими врегульовано критерії та процедуру визначення повязаності особи з банком, а також положень, які стосуються можливості обміну на акції додаткової емісії необтяжених грошових зобовязань банку при розрахунку мінімальної потреби у капіталі неплатоспроможного банку.

11.    Обґрунтовуючи свої доводи стосовно необхідності закриття провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними і скасування в частині, що стосується позивачів: наказів уповноваженої особи Фонду від 20 та 21 грудня 2016 року відповідно № 22 та 44, рішень виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887, 2891 та 2893, Національний банк України зазначив, що у цьому випадку уповноважена особа Фонду Соловйова Н. А. не є субєктом владних повноважень, адже виконувані нею повноваження стосуються управління банком, який виведено з ринку відповідно до рішення Національного банку України. На переконання скаржника, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку.

12.    Не повязані з вирішенням публічно-правового спору й вимоги позивачів щодо визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016 та актів приймання-передачі за цими договорами, а також договору купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та акта виконання зобовязань до зазначеного договору. Водночас висновки судів попередніх інстанцій про те, що ці договори є адміністративними, відповідач вважає помилковими, оскільки субєкти владних повноважень не є у них сторонами.

13.    Крім цього, на думку скаржника, задовольняючи позов у частині вимог про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів сум грошових коштів як поворот виконання договорів про придбання акцій, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, порушив положення статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції до 15 грудня 2017 року, якими визначено повноваження суду при вирішенні справи. Також порушення норм процесуального права Національний банк України вбачає у тому, що суд першої інстанції прийняв до розгляду позов, у якому позивачі заявами від 07 та 21 березня 2017 року одночасно змінили предмет та підстави позову, а в подальшому в розгляді справи взяв участь суддя, який, на переконання цього скаржника, був небезстороннім і підлягав відводу, про що свідчить порушення порядку визначення суддів для розгляду цієї справи. Зазначене суд апеляційної інстанції залишив поза увагою.

14.    У додаткових письмових поясненнях до касаційної скарги Національний банк України послався на висновок експерта в галузі права з питань застосування аналогії права/закону при визначенні сфери правового регулювання відносин, регламентованих пунктом 2 частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який, на переконання скаржника, підтверджує його доводи щодо невіднесення до юрисдикції адміністративного суду позовних вимог про визнання нечинними договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016.

15.    ПАТ «КБ «Приватбанк» у своїй касаційній скарзі ставить вимоги, аналогічні тим, які заявив Національний банк України. Наведені на їх обґрунтування мотиви також загалом не відрізняються.

16.    У письмових поясненнях до касаційної скарги представник ПАТ «КБ «Приватбанк» звернув увагу на те, що за змістом положень частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (тут і далі у редакції Закону України від 02 березня 2015 року № 218-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності повязаних із банком осіб») підстави для прийняття рішення Національним банком України про визнання особи повязаною з банком можуть бути предметом оскарження виключно за умови притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності. Також зазначив, що договори придбання акцій та купівлі-продажу акцій банку не можуть вважатися адміністративними договорами, оскільки їх сторонами не є субєкти владних повноважень, а предмет не стосується розмежування компетенції субєктів владних повноважень, делегування публічно-владних, управлінських функцій, перерозподілу чи обєднання бюджетних коштів, видання індивідуального акта та врегулювання питання адміністративних послуг. До того ж договори придбання акцій були підписані уповноваженими особами Фонду як представниками осіб, які не є субєктами публічного права. За своїм характером такі договори мають приватноправову природу. У контексті цих аргументів представник ПАТ «КБ «Приватбанк» послався також на висновок експертів у галузі права щодо правової природи договору, укладеного відповідно до вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». До того ж жодна зі сторін договору купівлі-продажу акцій банку, сторонами якого є держава в особі Міністерства фінансів України (покупець) і фізичні та юридичні особи, які є власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» (продавці), не реалізує в цьому випадку владних управлінських функцій. Також представник ПАТ «КБ «Приватбанк» указав на неправильне застосування судами статті 162 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року щодо здійснення повороту виконання договорів, оскільки такий спосіб захисту може застосовуватися виключно щодо визнаного нечинним або скасованого рішення субєкта владних повноважень.

17.    Міністерство фінансів України у касаційній скарзі просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року та ухвалити нове судове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог.

18.    У цій скарзі акцентовано увагу на тому, що, визнаючи нечинним з моменту укладення договір купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131, укладений між державою в особі Міністерства фінансів України та особами, які були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки тому, що це призведе до порушення прав Міністерства фінансів України як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк», а також економічних загроз, відсутності можливості забезпечити виконання усіх зобовязань перед клієнтами банку як фізичними, так і юридичними особами зі збереженням валюти вкладів та інших умов укладених договорів.

19.    Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду на підставі відповідного клопотання здійснила процесуальну заміну Міністерства фінансів України на правонаступника Кабінет Міністрів України, який є органом, якому передано управління державним пакетом акцій ПАТ «КБ «Приватбанк».

20.    Кабінет Міністрів України підтримав вимоги, наведені в поданій Міністерством фінансів України касаційній скарзі, водночас у письмових доповненнях до неї зазначив, що вважає правомірним рішення Комісії Національного банку України від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Зауважив, що обтяження їх коштів, які були зареєстровані після запровадження тимчасової адміністрації в цьому банку, за відсутності у позивачів права на розпорядження коштами на рахунку, а також за відсутності їх відображення за балансовими та/або позабалансовими рахунками банку є нікчемним відповідно до частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Стосовно вимог про визнання незаконними наказів уповноваженої особи Фонду, рішень Фонду, визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, а також стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів Кабінет Міністрів України зазначив, що їх не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Мотиви цих доводів у цілому збігаються з наведеними в касаційній скарзі Національного банку України.

Короткий зміст та обґрунтування наведених у запереченнях (відзивах) на касаційні скарги мотивів

21.    У листопаді 2017 року представник позивачів подав заперечення на касаційні скарги Національного банку України та ПАТ «КБ «Приватбанк», у яких просив залишити ці скарги без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

22.    На переконання представника позивачів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків щодо відсутності визначеної законодавством сукупності умов для визнання їх повязаними з банком особами. На його думку, належних і допустимих доказів, які б прямо підтверджували ці обставини, матеріали справи не містять, а наведені скаржниками доводи щодо помилковості цих висновків судів ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими визначено підстави та процедуру визнання осіб повязаними з банком. Оскільки позивачі не були повязаними особами з банком, Фонд та його уповноважені особи не мали права укладати від імені позивачів договори купівлі акцій, обмінювати грошові вимоги на акції, списувати грошові кошти з рахунків та перераховувати ці кошти на інші рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк». Також представник позивачів звернув увагу на те, що станом на день придбання акцій 21 грудня 2016 року усі вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» про отримання грошових коштів за депозитними договорами були обтяжені Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «МТІР ЕССЕТ МЕНЕДЖМЕНТ», записи про обтяження були внесені до Державного реєстру обтяжень рухомого майна 19 грудня 2016 року.

23.    З приводу доводів скаржників про потребу закриття провадження в адміністративній справі представник позивачів зазначив, що між його довірителями та Фондом чи уповноваженими особами Фонду не існує жодних цивільно-правових угод, спірні правовідносини обумовлені ініціативою держави щодо виведення банку з ринку в порядку статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до того ж уповноважені особи Фонду, які здійснювали управління ПАТ «КБ «Приватбанк», є посадовими особами Фонду і діяли на виконання делегованих ним повноважень, тому ці відносини мають публічно-правовий характер.

24.    Крім цього, представник позивачів вважає обґрунтованою позицію судів попередніх інстанцій з приводу того, що договори придбання акцій мають характер адміністративних договорів, оскільки їх укладенню передували управлінські акти Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки і оборони України, Національного банку України та Фонду, при цьому процедура «бейл-ін» щодо обміну прав вимоги грошових коштів на акції додаткової емісії здійснена в процесі виведення банку з ринку за участю держави, в кінцевому підсумку грошові кошти в сумі однієї гривні були спрямовані до Державного бюджету України і власником 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» стала держава в особі Міністерства фінансів України. Таким чином, представник позивачів стверджує, що вимоги про визнання цих договорів нечинними та стягнення з банку на користь позивачів сум коштів як поворот їх виконання були правомірно розглянуті в порядку адміністративного судочинства і є ефективним способом відновлення порушених незаконними рішеннями відповідачів прав позивачів.

25.    Представник позивачів також зауважив, що заявами від 07 та 21 березня 2017 року було змінено лише предмет позову, а його підстава відсутність у позивачів ознак повязаних з банком осіб, яка є спільною для всіх позовних вимог, залишилась незмінною, тому доводи скаржників з приводу одночасної зміни предмета та підстав позову є, на його думку, безпідставними. Стосовно ж тверджень про порушення порядку визначення суддів для розгляду справи представник позивачів зазначив, що положень статті 15-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року було дотримано, позовну заяву було зареєстровано в автоматизованій системі документообігу суду в порядку черговості, як і вимагає ця норма.

26.    У запереченнях проти касаційної скарги Міністерства фінансів України представник позивачів зазначив, що наведені цим скаржником доводи не заслуговують на увагу, оскільки скаржник, стверджуючи про порушення його прав як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк» та посилаючись на інші ймовірні наслідки задоволення позову, проігнорував факт порушення прав та інтересів позивачів унаслідок недотримання субєктами владних повноважень вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Крім цього, представник позивачів зауважив, що позов не стосується визнання прав позивачів на акції, що перебувають у власності Міністерства фінансів України, відповідно, його задоволення не призведе до позбавлення цього права.

27.    У додаткових письмових поясненнях до заперечень на касаційні скарги представник позивачів зазначив про відсутність істотної участі ОСОБА_1 в компанії BOLVIK VENTURES LTD, оскільки за законодавством Республіки Кіпр засновник трасту не може вважатися його власником. На підтвердження цього доводу представник позивачів послався на висновок експертів у галузі права щодо доктринального тлумачення та застосування норм і положень про довірчий траст та довірчу власність у законодавстві України та законодавстві Республіки Кіпр від 12 лютого 2018 року № 126/26-е. Крім цього, зауважив, що питання наявності у ОСОБА_1 ознак повязаної з ПАТ «КБ «Приватбанк» особи через Приватне акціонерне товариство «Телекомпанія «ТЕТ» (далі ПрАТ «ТК «ТЕТ») та компанію BOLVIK VENTURES LTD досліджувалося судами у справі № 826/20288/16. Так, у цій справі, зокрема, суди встановили відсутність істотної участі ОСОБА_1 у ПрАТ «ТК «ТЕТ» та участі в управлінні компанії BOLVIK VENTURES LTD. Крім цього, в іншій справі (№ 826/20239/16) суди встановили, що Акціонерне товариство «Акцент-банк» та ПАТ «КБ «Приватбанк» не є повязаними особами.

Позиція інших учасників справи

28.    Від Фонду надійшли письмові пояснення, у яких відповідач просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги про скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, а в частині вимог до Фонду закрити провадження в адміністративній справі.

Позиція прокурора

29.    У письмових поясненнях, поданих 13 березня 2020 року, прокурор підтримав і просив задовольнити касаційні скарги Національного банку України, Міністерства фінансів України та ПАТ «КБ «Приватбанк». Зазначив, що договори придбання акцій та акти приймання-передачі за ними не можуть вважатися адміністративними, адже субєкти владних повноважень не є їх сторонами і здійснення управлінських функцій не є метою цих договорів, водночас позовні вимоги про визнання їх нечинними обґрунтовано потребою захисту цивільних прав позивачів, що обумовлює приватноправовий характер спору в цій частині. Стосовно ж договору купівлі-продажу акцій банку Міністерством фінансів України, то залучення останнього як сторони договору є однією з форм участі держави у цивільних правовідносинах, оскільки жодних публічно-владних управлінських функцій щодо іншої сторони договору воно не здійснювало. Таким чином, на цю частину позовних вимог юрисдикція адміністративного суду не поширюється, а отже й провадження в адміністративній справі підлягає закриттю. Також, на думку прокурора, наявні у справі докази переконливо свідчать про наявність у Національного банку України правових підстав для визнання позивачів повязаними з банком особами, а отже й про законність прийнятого з цього приводу рішення. За цих обставин Фонд мав правові підстави для застосування процедури обміну необтяжених грошових зобовязань банку перед повязаними особами на акції додаткової емісії.

30.    Положення статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» запроваджено з метою посилення відповідальності повязаних із банком осіб, насамперед керівників банків, контролерів та інших власників істотної участі в банку, підвищення ефективності банківського нагляду, забезпечення стабільності банківської системи, захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Сутність механізму «бейл-ін» полягає, серед іншого, в залученні акціонерів і кредиторів банку до відновлення його платоспроможності шляхом списання власних коштів акціонерів, тобто у примусовій трансформації незабезпечених вимог певної категорії кредиторів у субординований борг або статутний капітал банку. Цей механізм дозволяє врегулювати неплатоспроможність банків або високу ймовірність її настання за рахунок внутрішніх джерел банків.

31.    З огляду на наведене скасування рішення про повязаність позивачів з банком та договорів про обмін грошових зобовязань банку перед повязаними з банком особами на акції додаткової емісії може призвести до негативних наслідків для банку, його вкладників та фінансової стабільності держави.

Рух касаційних скарг

32.    Вищий адміністративний суд України ухвалами від 10, 16 та 27 листопада 2017 року відкрив провадження за касаційними скаргами відповідно Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України.

33.    На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.

34.    Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передала зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

35.    Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 грудня 2018 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Саприкіну І. В. Ухвалою від 16 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду в закритому судовому засіданні.

36.    07 червня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 16/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл судових справ, зокрема й справи № 826/20221/16.

37.    Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 червня 2019 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.

38.    Ухвалою від 19 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду відмовила у задоволенні клопотання Національного банку України про залишення адміністративного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 без розгляду внаслідок зловживання процесуальними правами. Велика Палата Верховного Суду зазначила в ухвалі,  що це питання буде вирішено під час розгляду справи по суті.

39.    16 грудня 2019 року з Генеральної прокуратури України надійшло повідомлення про вступ прокурора у справу.

40.    У судовому засіданні 31 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду допустила заміну Міністерства фінансів України на його правонаступника Кабінет Міністрів України.

41.    16 березня 2020 року під час закритого судового засідання колегія суддів Великої Палати Верховного Суду на підставі частини дванадцятої статті 10 КАС вирішила розгляд справи в частині, що не стосується банківської таємниці, здійснювати у відкритому судовому засіданні.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

42.    05 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000703452255, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_1.

43.    10 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704259283, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_2.

44.    01 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704013447, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_3.

45.    28 березня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN2500073417043, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_4.

46.    17 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000700604762, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_5.

47.    13 грудня 2006 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000010512451, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_6.

48.    22 лютого 2005 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000001978049, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_7.

49.    12 грудня 2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000704820291, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_8.

50.    22 липня 2010 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000711289441, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_9.

51.    30 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738896738, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_10.

52.    29 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738865116, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_11.

53.    Відповідно до протоколу Комісії від 13 грудня 2016 року № (38) за результатами проведеної з ПАТ «КБ «Приватбанк» роботи вдалося зібрати належні докази для підтвердження повязаності з ПАТ «КБ «Приватбанк» осіб згідно зі статтею 52 Закону України. До переліку таких осіб увійшли, зокрема, позивачі.

54.    Рішенням від 13 грудня 2016 року № 105 Комісія визнала позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за ознаками пов'язаної з банком особи відповідно до статті 52 України «Про банки і банківську діяльність», а саме: ОСОБА_1 № 525, 529; ОСОБА_2 № 527; ОСОБА_3 № 527; ОСОБА_4 № 527; ОСОБА_5 № 529; ОСОБА_6 № 527.

55.    Рішенням Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ ПАТ «КБ «Приватбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних.

56.    18 грудня 2016 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 961 «Про деякі питання забезпечення фінансової стабільності системи», згідно з якою прийняв пропозицію Національного банку України щодо участі держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ «КБ «Приватбанк».

57.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 18 грудня 2016 року № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» розпочато процедуру виведення ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) та призначено строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) уповноваженою особою Фонду Соловйову Н. А.

58.    20 грудня 2016 року наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. № 22 заборонено з 20 грудня 2016 року здійснювати у ПАТ «КБ «Приватбанк» будь-які видаткові банківські операції безготівкові та готівкові з рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), серед яких, зокрема, є позивачі. Також цим наказом доручено заступнику голови правління банку, ІТ-директору Дубілету Д. О. забезпечити блокування рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), у тому числі рахунків позивачів.

59.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; доручено уповноваженій особі Фонду ОСОБА_9 укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені набувачів повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Славкіній М. А. доручено укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені емітента ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Соловйовій Н. А. доручено забезпечити списання з рахунків повязаних з банком осіб грошових коштів після виконання зазначених вище договорів; погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк».

60.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» заборонено операції ПАТ «КБ «Приватбанк» з повязаними з банком особами.

61.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 погоджено умови договору продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» Міністерству фінансів України.

62.    Того ж дня, 20 грудня 2016 року, уповноважена особа Фонду Славкіна М. А. від імені ПАТ «КБ «Приватбанк» та уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 від імені ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 як осіб, повязаних з ПАТ «КБ «Приватбанк», уклали договори про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 та акти приймання-передачі до цих договорів.

63.    Згідно з цими договорами уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 здійснив придбання акцій додаткової емісії ПАТ «КБ «Приватбанк» в обмін на грошові вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ПАТ «КБ «Приватбанк». Зокрема, в договорах зазначено, що набувачі акцій відступають банку права вимоги в таких сумах: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1; ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_12; ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4; ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_8; ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_7.

64.    Відповідно до актів приймання-передачі за договорами про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 набувачі підтверджують припинення належних прав вимоги за грошовими зобовязаннями ПАТ «КБ «Приватбанк» перед набувачами. За змістом пунктів 2.1, 2.7, 3.4.1 та 5.4 зазначених договорів та додатку 1 до них, акти приймання-передачі є невідємними частинами цих договорів та підтверджують факти виконання сторонами взятих на себе зобовязань.

65.    Наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» керівникам структурних департаментів ПАТ «КБ «Приватбанк» доручено у термін до 19:00 21 грудня 2016 року провести операції з розблокування рахунків, розірвання договорів банківських рахунків та перерахування коштів повязаних з банком осіб на транзитні рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк».

66.    Згідно з витягом з додатку 1 до наказу № 44 від 21 грудня 2016 року розірвання договорів та перерахування коштів здійснено у тому числі стосовно позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 та ОСОБА_5

67.    Згідно з договором купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та актом виконання зобовязань 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано Міністерству фінансів України за ціною продажу ІНФОРМАЦІЯ_13.

68.    Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, яка набрала чинності 30 квітня 2019 року згідно із Законом України від 05 липня 2018 року № 2491-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення функціонування фінансового сектору в Україні», функції з управління корпоративними правами держави в державному банку здійснює Кабінет Міністрів України.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року №105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами

69.    За загальним правилом, встановленим статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.

70.    Окремий випадок, який кореспондується з наведеною правовою нормою, передбачений частиною четвертою статтею 52 цього ж Закону, за якою особа, визначена рішенням Національного банку України повязаною з банком особою, чи такий банк можуть оскаржити в установленому законом порядку рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою, а в разі притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності оспорити підстави рішення Національного банку України про її визначення повязаною з банком особою.

71.    Відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для цілей цього Закону повязаними з банком особами є:

1) контролери банку;

2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку;

3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку;

4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи;

5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку;

6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб;

7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 16 цієї частини;

8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі;

9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини.

72.    Пунктом 1 глави 1 розділу II Положення про визначення пов'язаних із банком осіб, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 12 травня 2015 року № 315 (далі Положення № 315), встановлено, що особа є повязаною з банком із моменту виникнення підстав для визначення такої особи повязаною з банком відповідно до вимог статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

73.    Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк зобовязаний подавати Національному банку України інформацію про повязаних із банком осіб у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Національного банку України.

74.    Банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, формує і подає до Національного банку України перелік таких осіб щомісяця. У цьому переліку визначається дата, станом на яку особа визнана такою, що є повязаною з банком. Такий перелік є динамічним, він постійно оновлюється на підставі зміни інформації щодо особи, визначеної повязаною з банком. Якщо повязану з банком особу визначено такою на підставі рішення Комісії і перевірки операцій банків з такими особами, то за відсутності заперечень банку відповідна особа має бути включена банком до наступного щомісячного переліку повязаних з банком осіб. Таким чином, рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб (це рішення по суті є адресованою банку вказівкою Національного банку України доповнити відповідний перелік, зробленою за наслідками здійснення банківського нагляду).

75.    Таким чином, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо повязаних з банком осіб підлягають застосуванню, якщо особи підпадають під визначення частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», незалежно від того, чи був такий статус цих осіб підтверджений рішенням Національного банку України чи виявлений банком самостійно.  

76.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у звязку зі зміною складу акціонерів ПАТ «КБ «Приватбанк» колишні акціонери не є акціонерами цього банку з дня переходу права власності на акції від колишніх акціонерів до держави як інвестора. З того ж дня особи, які були повязані з ПАТ «КБ «Приватбанк» через свої звязки з колишніми акціонерами, втратили статус повязаних з цим банком осіб.

77.    При цьому рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами було прийняте до того, як склад акціонерів цього банку змінився.

78.    Отже, на час ухвалення судових рішень зазначене рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку.  

79.    Водночас позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.

80.    Отже, у цьому спорі позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню.

81.    Причиною звернення позивачів до суду є їхнє прагнення одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Це є основною вимогою у цьому спорі. Під час розгляду спору про стягнення грошових коштів (депозиту та процентів, нарахованих за ним) позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, повязаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження рішення Національного банку України про визнання їх повязаними з банком особами як самостійної позовної вимоги.

82.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

83.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

Щодо визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів:

-    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 «Про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних осіб»;

-    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможності банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;

-    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

-    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;

-    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб»

84.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку та рішення про погодження умов продажу неплатоспроможного банку не створюють для позивачів правових наслідків, оскільки такі наслідки можуть виникнути лише в разі укладення відповідних договорів.

85.    Що ж до наказу про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації, наказу про перерахування коштів повязаних осіб, то ці рішення є обовязковими лише для працівників банку, тобто є внутрішніми документами банку.

86.    Разом із цим якщо у справі, учасником якої є Фонд та/або його уповноважена особа, суд установить, що оскаржуваний позивачем акт є внутрішнім документом банку, який не створює жодних обов`язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку) і не спричиняє порушення будь-яких прав, сфера його застосування обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку, то з огляду на правову природу такого акта він не може бути предметом судового розгляду. Зазначена правова позиція наведена Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 11 квітня, 16 травня 2018 року у справах № 910/12294/16, 910/24198/16, 910/17448/16 відповідно та інших. Висновки у цих справах стосувалися оскарження рішень/повідомлень уповноважених осіб Фонду щодо визнання правочинів нікчемними.

87.    До того ж позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.

88.    Таким чином, ураховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів, наказу уповноваженої особи Фонду про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов продажу неплатоспроможного банку, наказу уповноваженої особи Фонду про перерахування коштів повязаних з банком осіб не направлене на поновлення (і не здатне поновити) прав позивачів незалежно від юрисдикції суду.

89.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

90.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

Щодо позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення:

-    договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами,

-    договору купівлі-продажу акцій банку  та акта виконання зобовязань за цим договором

91.    Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що договори про придбання акцій, а також акти приймання-передачі до цих договорів (як невідємна частина договору) є адміністративними договорами, оскільки фактично вони укладені за участю субєктів владних повноважень (угоди з обох сторін підписано уповноваженими особами Фонду) на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому наділені відповідними ознаками адміністративних договорів. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що вказані договори були укладені без вільного волевиявлення позивачів на виконання вимог нормативно-правових актів, тому схвалив висновок суду першої інстанції про те, що вони є адміністративними.

92.    Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками виходячи з таких міркувань.

93.    Відповідно до пункту 14 статті 3 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року адміністративний договір це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди.

94.    Водночас сторонами договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами є позивачі (крім ОСОБА_2) та ПАТ «КБ «Приватбанк». Держава в особі суб'єкта владних повноважень стороною цих договорів не є.

95.    Отже, договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами не є адміністративними договорами, оскільки вони не відповідають наведеному вище визначенню адміністративного договору.

96.    Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на помилку суду апеляційної інстанції, який вважав ознакою адміністративного договору його укладення без вільного волевиявлення сторони. Відповідно до визначення адміністративного договору, наведеного вище, укладення договору без вільного волевиявлення сторони такою ознакою не є.

97.    За загальним правилом, адміністративний договір, як і будь-який інший договір, укладається за вільного волевиявлення сторін, яке формується самими сторонами або призначеними ними представниками. Лише у випадках, встановлених законом, допускається укладення адміністративного або цивільно-правового договору від імені сторони через представника, який виконує представницькі повноваження за відсутності сторони або всупереч її волі.

98.    Спірні договори про придбання акцій спрямовані на обмін вимог позивачів на акції ПАТ «КБ «Приватбанк», тобто за правовою природою є договорами міни. Зазначені правочини є цивільно-правовими договорами, спрямованими на передання сторонами одна одній певного майна. У цій справі таким майном є права вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» та акції останнього. Правове регулювання міни  встановлене статтями 715, 716 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).

99.    Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правомочність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном.

100. Від імені власника правочин може бути вчинений представником. Відповідно до частини третьої статті 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

101. У представництві розрізняють внутрішні і зовнішні правовідносини.

102. Внутрішні правовідносини виникають між представником і особою, яку представник представляє. Так, діючи від імені особи, яку він представляє, представник повинен діяти добросовісно та розумно (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо між особою та її представником відсутні договірні правовідносини щодо представництва, то в разі порушення представником обовязків діяти добросовісно та розумно, особа, яку представляє представник, вправі вимагати від нього відшкодування шкоди за правилами глави 82 ЦК України. Якщо представник діє на виконання договору доручення, між представником і особою, яку він представляє, виникають договірні правовідносини. Водночас особа, щодо якої представник вчиняє правочин від імені того, кого він представляє, не є учасником внутрішніх правовідносин.

103. Зовнішні правовідносини виникають між особою, яку представник представляє, та особою, щодо якої вчиняється правочин. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Отже, представник не є ані стороною правочину, який він вчинив від імені особи, яку він представляє, ані учасником зовнішніх правовідносин.

104. Тому участь в укладенні договорів уповноважених осіб Фонду як представників фізичних осіб позивачів та юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк» не змінює цивільно-правової природи договорів міни.

105. Крім того, оцінюючи характер правовідносин у справах за участю Фонду та його уповноважених осіб, Велика Палата Верховного Суду сформулювала у своїх постановах висновки, які в цілому можна узагальнити так.

106. Фонд виконує владно-управлінську функцію у відносинах, що випливають з організації виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування). Правовідносини стосовно отримання вкладником гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми мають управлінський характер і складаються між Фондом та вкладником без участі банку-боржника. Відповідно й спір, який випливає із цих правовідносин, є публічно-правовим. До публічно-правових віднесено й спори стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, адже у таких відносинах Фонд виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб (така позиція викладена у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, 813/6392/15, 818/377/16, 804/15159/15, 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 23 січня 2019 року у справі № 639/5960/17 тощо).

107. Водночас спори, які виникають з правовідносин, що не охоплюються зазначеною державною гарантією і випливають з укладеного між банком і фізичною особою договору, де уповноважена особа та Фонд діють як представники сторони договірних відносин, а виконувані Фондом функції більшою мірою стосуються забезпечення відновлення платоспроможності банку або підготовки його до ліквідації, що законом доручено здійснювати лише Фонду, наприклад, про включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів, не є публічно-правовими та не належить до юрисдикції адміністративних судів (така правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 23 травня 2018 року у справі № 811/568/16 та інших).

108. У справі, яка переглядається, участь Фонду та його уповноважених осіб обумовлена виконанням функцій виведення банку з ринку за участю держави. Специфіка характеру цих правовідносин полягає в тому, що метою участі держави визначено потребу забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників (постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи»), що свідчить про обумовленість цієї участі суспільним, публічним інтересом.

109. Водночас наявність суспільного, публічного інтересу не означає, що спір є публічно-правовим, оскільки регулювання, спрямоване на задоволення публічного інтересу, може бути як публічно-правовим, так і приватноправовим, відповідно і спірні правовідносини залежно від їх характеру можуть бути як публічно-правовими, так і приватноправовими, зокрема господарськими або цивільними.

110. Аналіз правових норм, що визначають функції Фонду у процедурі виведення банку з ринку за участю держави, дають підстави вважати, що вони зводяться до встановлення контролю над банком замість його статутних органів, виконання представницьких функцій шляхом вчинення дій від імені банку та інших осіб, забезпечення передачі контролю новому акціонеру державі як інвестору, єдиному члену вищого органу управління банком, а не контролюючому субєкту. Такі відносини є приватноправовими.

111. Отже, суди попередніх інстанцій при розгляді справи через неправильне застосування норм матеріального права зробили помилкові висновки про те, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами є адміністративними договорами та що розгляд позовних вимог про оскарження таких правочинів належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.

112. Договір купівлі-продажу акцій також не є адміністративним договором з причин, зазначених вище.

113. Спірний договір спрямований на продаж належних, зокрема, позивачам акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» державі і особі уповноваженого органу, тобто за правовою природою є договором купівлі-продажу. Зазначений договір є цивільно-правовим договором, спрямованим на передання права власності на акції. Правове регулювання купівлі-продажу  встановлене главою 54 ЦК України. Покупець за цим договором держава в особі Міністерства фінансів України діє як інвестор, а не як субєкт владних повноважень. Участь у цьому договорі держави як сторони договору покупця не змінює цивільно-правової природи договору купівлі-продажу.

114. Отже, відносини позивачів з Банком щодо купівлі-продажу акцій банку та облік прав власності  на них є корпоративними відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статі 12 Господарського процесуального кодексу України, у редакції яка діяла на момент звернення з позовом,  але оскільки основною вимогою є цивільно-правова вимога про  стягнення з Банку суми депозитів та процентів, то вимоги про захист права у звязку з укладенням таких договорів мають розглядатися як тісно повязані з основною вимогою також судом цивільної юрисдикції.

Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень

115. Позивачі у своїй позовній заяві просили суд поновити їх порушені права шляхом стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів (основних сум списаних депозитів та ненарахованих на них процентів станом на 22 лютого 2017 року) як поворот виконання усіх оспорюваних у справі рішень відповідачів, а також договорів про придбання акцій з актами приймання-передачі до них та договору купівлі-продажу акцій банку з актом виконання зобовязань до нього.

116. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, визнав за можливе задовольнити позовні вимоги про стягнення грошових коштів як поворот виконання протиправних рішень відповідачів.

117. Як убачається з матеріалів справи та пояснень учасників справи в судовому засіданні, дійсним змістом вимог позивачів (крім ОСОБА_2) є стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк», які, на думку позивачів, були втрачені ними через безпідставне застосування до них процедури примусового обміну їх грошових вимог до банку на акції банку як до повязаних з банком осіб.

118. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору за цією позовною вимогою, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.

119. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

120. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», спираючись на свою попередню практику, вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

121. Отже, у світлі практики ЄСПЛ слід беззаперечно дотримуватись правил юрисдикції.

122. Відповідно до частини другої статті 21 КАС у редакції на час звернення позивачів з позовною заявою та розгляду справи судами попередніх інстанцій вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір; інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 5 КАС у чинній редакції кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю субєкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 14 цієї частини, та стягнення з відповідача субєкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

123. Водночас позивачі у цій справі вимагають стягнення коштів не з держави в особі субєкта владних повноважень, а з юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк». Отже, справу в цій частині не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

124. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) у редакції з 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо, зокрема, захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. З огляду на субєктний склад сторін у спорі, позивачами в якому є фізичні особи, справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства.

125. Отже, в частині зазначеної вимоги судові рішення слід скасувати, провадження у справі закрити.

Щодо стверджуваних порушень стосовно автоматизованого розподілу справ

126. Скаржники обґрунтовують касаційну скаргу, зокрема, порушеннями в суді першої інстанції порядку визначення суддів для розгляду цієї справи, а також тим, що в розгляді справи в суді першої інстанції взяв участь суддя, який був небезстороннім і підлягав відводу. Так, скаржники зазначили, що позовні заяви з ідентичними вимогами до тих самих відповідачів було подано до Окружного адміністративного суду міста Києва тричі.

127. За наведеними скаржниками доводами відповідно до пункту 2 частини третьої статті 353 КАС порушення норм процесуального права є обовязковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими.

128. Водночас у цій справі зазначена норма не підлягає застосуванню, оскільки справа взагалі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Щодо застосування Закону України від 13 травня 2020 року № 590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів регулювання банківської діяльності»

129. Національний банк України звернувся до Великої Палати Верховного Суду з клопотанням від 9 червня 2020 року про закриття провадження у справі щодо частини позовних вимог, мотивуючи клопотання тим, що відповідно до пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону судові провадження в адміністративних справах, визначених частиною першою статті 266-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року, в яких предметом спору є вимоги, що не відповідають нормам частин сьомої   десятої статті 266-1 КАС у цій же редакції, і судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом постановлення рішення (ухвали, постанови), підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

130. Ці доводи слід відхилити, оскільки провадження у цій справі підлягає закриттю з інших підстав.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНИХ СКАРГ

131. Відповідно до абзацу першого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС у цій же редакції суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

132. За правилами абзацу другого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обовязковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

133. Підсумовуючи викладене вище, за результатом перегляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційних скарг. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року слід скасувати, провадження в адміністративній справі закрити.

Висновки щодо розподілу судових витрат

134. Відповідно до приписів пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

Щодо оприлюднення судових рішень у цій справі

135. Відповідно до пункту 6 статті 129 Конституції України гласність судового процесу належить до основних засад судочинства.

136. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей конституційний припис не може бути ефективно реалізований без можливості ознайомлення з текстами судових рішень.

137. Крім того, така можливість є необхідною для інформування суддів, практикуючих юристів, науковців про правові позиції, що виробляються судовою практикою. Важливим є також і інформування широкого загалу про вирішення спорів судами як запобіжник корупції та несправедливості в судочинстві.

138. У тих випадках, коли існує необхідність нерозголошення певної інформації, зокрема таємної, іншої інформації, що охороняється законом, необхідність захисту особистого та сімейного життя людини тощо, має бути забезпечена можливість ознайомлення з текстами судових рішень за винятком такої інформації.

139. Порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності  судів, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства регулюється Законом України «Про доступ до судових рішень».

140. Відповідно до частини першої статті 3, частини першої статті 4 зазначеного Закону Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень; судові рішення, внесені до реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі судової влади України.

141. Відповідно до частини другої статті 2 цього Закону якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, судове рішення оприлюднюється з виключенням інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи в закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до частини четвертої статті 4 цього Закону обмеження права вільного користування офіційним вебпорталом судової влади України допускається настільки, наскільки це необхідно для захисту інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи у закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 7 цього Закону у текстах судових рішень, що відкриті для загального доступу, не може бути розголошена інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні. Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями.

142. При цьому Державна судова адміністрація України не наділена повноваженням самостійно визначати, яка саме інформація не може бути розголошена.

143. Отже, у таких випадках суд має вказати, яка саме інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні, не підлягає розголошенню і має бути замінена літерними або цифровими позначеннями.

144. Розгляд цієї справи відбувався частково в закритому судовому засіданні у звязку з необхідністю захисту наявної у справі інформації та документів, які містять банківську таємницю. Банківську таємницю у цій справі становить інформація про банківські рахунки та суми депозитів позивачів, оскільки така інформація може свідчити про фінансово-економічний стан позивачів як клієнтів банку (пункти 1, 3 частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

145. Отже, у тексті цієї постанови, а також у текстах інших судових рішень у цій справі, що відкриті для загального доступу, інформація про номери банківських рахунків, суми депозитів позивачів та суми відсотків за цими депозитами підлягає заміні літерними або цифровими позначеннями.

Керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційні скарги Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнити частково.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року скасувати.

3. Провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрити.

4. Роз'яснити позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. С. Князєв  Суддя доповідач    Судді:  О. Б. Прокопенко Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко  В. В. Британчук  Н. П. Лященко  Ю. Л. Власов  В. В. Пророк  М. І. Гриців  Л. І. Рогач  Д. А. Гудима  О. М. Ситнік  В. І. Данішевська  О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна  В. Ю. Уркевич  О. С. Золотніков  О. Г. Яновська  О. Р. Кібенко

Link to post
Share on other sites

Нарешті з'явилось рішення Великої палати по справі Суркісів до Приватбанку. Цинічність цього рішення вражає, а також неозброєними оком вбачається як навмисно затягувалась справа для набрання чинності так званим антиколомойським Законом, який не застосували тільки тому, зазначивши, що провадження закривають з інших підстав.

Велика палата в черговий раз застосовуючи магічний шар, карти Таро, кавову гущу, заячу лапку, на мій погляд, прийшла до висновку, що причиною звернення позивачів до суду є їхнє прагнення одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Це є основною вимогою у цьому спорі. Під час розгляду спору про стягнення грошових коштів (депозиту та процентів, нарахованих за ним) позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, пов'язаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження рішення Національного банку України про визнання їх пов'язаними з банком особами як самостійної позовної вимоги.

У зв'язку з цим суд зазначив, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів, наказу уповноваженої особи Фонду про заборону видаткових операцій з рахунків пов'язаних з банком осіб, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов продажу неплатоспроможного банку, наказу уповноваженої особи Фонду про перерахування коштів пов'язаних з банком осіб не направлене на поновлення (і не здатне поновити) прав позивачів незалежно від юрисдикції суду.

Аналіз правових норм, що визначають функції Фонду у процедурі виведення банку з ринку за участю держави, дають підстави вважати, що вони зводяться до встановлення контролю над банком замість його статутних органів, виконання представницьких функцій шляхом вчинення дій від імені банку та інших осіб, забезпечення передачі контролю новому акціонеру державі як інвестору, єдиному члену вищого органу управління банком, а не контролюючому суб'єкту. Такі відносини є приватноправовими.

111. Отже, суди попередніх інстанцій при розгляді справи через неправильне застосування норм матеріального права зробили помилкові висновки про те, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами є адміністративними договорами та що розгляд позовних вимог про оскарження таких правочинів належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.

Відносини позивачів з Банком щодо купівлі-продажу акцій банку та облік прав власності  на них є корпоративними відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статі 12 Господарського процесуального кодексу України, у редакції яка діяла на момент звернення з позовом,  але оскільки основною вимогою є цивільно-правова вимога про  стягнення з Банку суми депозитів та процентів, то вимоги про захист права у звязку з укладенням таких договорів мають розглядатися як тісно пов'язані з основною вимогою також судом цивільної юрисдикції.

123. Водночас позивачі у цій справі вимагають стягнення коштів не з держави в особі суб'єкта владних повноважень, а з юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк». Отже, справу в цій частині не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

124. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) у редакції з 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо, зокрема, захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. З огляду на суб'єктний склад сторін у спорі, позивачами в якому є фізичні особи, справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства.

Link to post
Share on other sites

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ткачука О.С.

на постанову Великої Палати від 15 червня 2020 року

у справі № 826/20221/16 (провадження № 11-1459апп18)

за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_7, Славкіної Марини Анатоліївни, Кабінету Міністрів України, Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк», за участю прокурора про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання

за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року.

1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили; зокрема, визнати протиправним та скасувати рішення Комісії Національного банку України від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами; визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»; визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів; визнати нечинними з моменту укладення ряд договір про придбання акцій; визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів; стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів депозити та проценти за депозитами.

2. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.

3. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України із цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.

4. Касаційне провадження у справі відкрито ухвалами судді від 10, 16 та 27 листопада 2017 року.

5. На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та призначив її до розгляду.

6. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

7. Велика Палата Верховного Суду постановою від 15 червня 2020 року касаційні скарги Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнила частково: постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувала; провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрила; розяснила позивачам, що розгляд позовних вимог цієї справи в частині матеріальних вимог віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції, інша частина позовних вимог щодо неправомірних дій Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не підлягає вирішенню в судах.

8. Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.

9. Вважаю, що Велика Палата Верховного Суду ухвалила помилкове рішення щодо неможливості завершення розгляду справи у Великій Палаті та закриття провадження в адміністративній справі у частині позовних вимог.

10. За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду при розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин. При цьому важливо врахувати суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, зміст та юридичну природу обставин у справі.

11. Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що спірність правовідносин у даній справі обумовлена рішеннями Комісії Національного банку України від 13 грудня 2016 року № 105, яким позивачів визнано повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами.

12. За Законом України «Про Національний банк України» Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління (частина перша статті 2 цього Закону). Однією з його функцій є здійснення банківського нагляду та контролю (стаття 7 названого Закону).

13. Статтею 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності.

14. У статті 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», наголошується, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.

15. Водночас положеннями частини четвертої статті 52 цього ж Закону прямо передбачено, що рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою може бути оскаржене до суду банком або відповідною особою.

16. Таким чином, Національний банк України у межах спірних правовідносин діє виключно на виконання передбачених наведеними правовими нормами публічно-владних управлінських функцій, а оспорюване рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, яким позивачів визнано повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, впливає на обсяг їх прав та обовязків і є рішенням субєкта владних повноважень у розумінні положень КАС.

17. За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин, коли принаймні один з його учасників є суб`єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу, внаслідок чого ця особа зазнає порушення прав, свобод чи інтересів у межах публічно-правових відносин.

18. Беручи до уваги викладене, вважаю, що позов у даній справі підлягав розгляду судом у порядку адміністративного судочинства, а Велика Палата Верховного Суду повинна була ухвалити у справі остаточне рішення, зважаючи, зокрема на те, що справа у провадженні касаційного суду перебуває на розгляді вже майже три роки.

19. Беручи до уваги те, що тривалий розгляд справи у Великій Палаті Верховного Суду був зумовлений, у тому числі, непоодинокими випадками зловживання процесуальними правами з боку учасників справи, касаційний суд був зобовязаний вживати заходи для запобігання зловживанню процесуальними правами, відповідно до ст. 45 Кодексу адміністративного судочинства України.

20. Крім того, за наведеним у постанові Великої Палати висновком, позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії Національного банку України про визначення позивачів повязаними з банком особами взагалі не може бути предметом судового розгляду, оскільки за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимог. Такий висновок, на мою думку, є необґрунтованим і суперечить, наприклад, змісту Закону України №590-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності», ухваленого 13 травня 2020 року.

21. Вважаю також за потрібне зазначити, що наведений у постанові висновок про неможливість оскаржити згадане рішення Комісії в суді жодної юрисдикції не відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

22. Так, у рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється право на суд, яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати вирішення спору судом.

23. Також у рішенні від 13 листопада 2018 року у справі «Омельченки проти України» (заява N 45965/08) ЄСПЛ зазначив, що вже роз'яснив у своїй прецедентній практиці щодо України, що суперечливі приписи національних судів у визначенні юрисдикції по справі, у разі якщо це призвело до неможливості розгляду зазначеної справи по суті, прирівнюється до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду (пункт 15 рішення).

24. Таким чином, на мою думку, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду висновок щодо неможливості оскарження позивачами рішення Національного банку України не відповідає ані положенням частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ані наведеним висновкам ЄСПЛ щодо потреби існування в особи чіткої практичної можливості оскаржити дії (рішення), які становлять втручання у її права та необхідності контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» і забезпечує гарантії статті 6 Конвенції.

25. Беручи до уваги викладене, вважаю помилковими висновки, підтримані більшістю суддів Великої Палати Верховного Суду, про потребу закриття провадження в адміністративній справі.

26. На мою думку, скасування таких, що набрали законної сили судових рішень судів попередніх інстанцій із закриттям касаційним судом частини провадження в адміністративній справі та направлення іншої частини справи для розгляду спочатку в суді першої інстанції через чотири роки після початку її розгляду, не відповідає потребі справедливого, ефективного та швидкого вирішення справи, та суперечить вимогам ст. ст. 12, 27, 266-1, 342 Кодексу адміністративного судочинства України. Розгляд справи мав бути завершений у Великій Палаті Верховного Суду ухваленням рішення по суті спору.

Суддя Великої Палати Верховного Суду О.С. Ткачук

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91751863

Link to post
Share on other sites

Державний герб України

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Британчука В. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Прокопенка О. Б., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

15 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 826/20221/16

Провадження № 11-1459апп18

за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_7, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк», про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання

за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (судді Мєзєнцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.)

1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:

визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі уповноважена особа Фонду, Фонд відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк»), у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: ІНФОРМАЦІЯ_11 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_1, ІНФОРМАЦІЯ_2 як ненараховані проценти за депозитами за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_1; ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_3; ІНФОРМАЦІЯ_4 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_5, ІНФОРМАЦІЯ_6 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_4; ІНФОРМАЦІЯ_7 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_8 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_5; ІНФОРМАЦІЯ_9 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_10 ненарахованих процентів за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_6, як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, № 92/2016,№ 100/2016, № 101/2016, № 102/2016, рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.

2. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.

3. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України із цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.

4. При цьому Національний банк України та ПАТ КБ «Приватбанк» у своїх касаційних скаргах, зокрема, ставили питання про закриття провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними і скасування у частині, що стосуються позивачів: наказів уповноваженої особи Фонду від 20 та 21 грудня 2016 року відповідно № 22 та № 44, рішень Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887, 2891 та 2893; визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016 та актів приймання-передачі за цими договорами, а також договору купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та акта виконання зобовязань до зазначеного договору.

5. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалами від 10, 16 та 27 листопада 2017 року відкрив провадження за касаційними скаргами відповідно Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України.

6. На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та призначив її до розгляду.

7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

8. Велика Палата Верховного Суду постановою від 15 червня 2020 року касаційні скарги Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнила частково: постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувала; провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрила; розяснила позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.

9. Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.

10. Вважаємо передчасними підтримані більшістю суддів Великої Палати Верховного Суду висновки про неможливість ефективного відновлення стверджуваних порушених прав позивачів у порядку адміністративного судочинства та закриття провадження в адміністративній справі у частині позовних вимог, зокрема, про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами та стягнення на їх користь грошових коштів.

11. За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка є загальною, при розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин, водночас важливо врахувати суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, зміст та юридичну природу обставин у справі.

12. У даній справі позивачі оскаржували застосовану до них державою в особі уповноважених органів процедуру примусового позбавлення їх права власності на депозитні кошти у зв'язку із визнанням їх пов'язаними з банком особами, та просили відновити ці права шляхом стягнення цих коштів з банку.

13. За своєю правовою природою зазначена процедура є адміністративною, незважаючи на те, що її проведення оформлювалось не тільки владними рішеннями уповноважених державою органів, а й укладеними ними договорами, оскільки у цих відносинах державні органи владно керували поведінкою інших суб'єктів без їх волевиявлення.

14. У зв'язку із цим оскарження позивачами рішень та договорів, прийнятих (укладених) уповноваженими державою органами під час проведення ними зазначеної адміністративної процедури, та відновлення прав, порушених внаслідок її проведення, належить до компетенції адміністративних судів України.

15. Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що основою виникнення спірних правовідносин стало рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, яким позивачів визнано повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами.

16. За Законом України «Про Національний банк України» Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління (частина перша статті 2 цього Закону). Однією з його функцій є здійснення банківського нагляду та контролю (стаття 7 названого Закону).

17. За визначенням, наведеним у статті 1 цього Закону, банківський нагляд система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність, законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.

18. За статтею 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність» наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності.

19. Згідно із частиною третьою статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України при здійсненні банківського нагляду має право визначати повязаними з банком особами фізичних та юридичних осіб, зазначених у пунктах 19 частини першої цієї статті, за наявності ознак, визначених у нормативно-правових актах Національного банку України, з урахуванням характеру взаємовідносин, операцій та наявності інших звязків із банком. Про таке рішення Національний банк України не пізніше наступного робочого дня повідомляє відповідний банк. У такому разі особа вважається повязаною з банком, якщо банк протягом 15 робочих днів із дня отримання повідомлення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком не доведе протилежного.

20. Постановою Правління Національного банку України від 12 травня 2015 року № 315 затверджено Положення про визначення пов'язаних із банком осіб (далі Положення).

21. Згідно з пунктом 1 глави 1 розділу II Положення банк визначає перелік пов'язаних із банком осіб, який затверджується правлінням банку, відповідно до вимог статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та з урахуванням цього Положення.

22. Відповідно до пунктів 1, 2, 5, 7 глави 2 розділу ІІ цього ж Положення Національний банк України може визначати пов'язаною із банком особу відповідно до вимог статті 52 згаданого Закону із застосуванням зокрема ознак, зазначених у главі 3 цього розділу. Національний банк України може визначати пов'язаною з банком особу, використовуючи одну або декілька ознак одночасно.

23. Рішення про визначення юридичних або фізичних осіб пов'язаними з банком особами приймає Комісія. Національний банк України приймає рішення про визначення юридичної або фізичної особи повязаною з банком особою кожного разу, коли Національний банк України виявляє підстави для цього. Визначення особи не повязаною з банком не перешкоджає наступному визначенню такої особи повязаною, якщо для цього виникають підстави.

24. Якщо банк доведе, що особа не є пов'язаною з банком, то відповідне рішення Комісії скасовує/змінює Комітет з питань нагляду та регулювання діяльності банків, нагляду (оверсайту) платіжних систем. Якщо банк не доведе, що особа не є пов'язаною з банком, то Комітет залишає рішення Комісії без змін.

25. Національний банк України має право за невиконання банком рішення Національного банку України щодо визначення фізичних та/або юридичних осіб пов'язаними з банком особами застосувати до банку відповідні заходи впливу.

26. Варто зауважити, що рішення про визначення особи повязаною з банком впливає на обсяг її прав та встановлює для неї додаткові обмеження, зокрема: угоди, укладені банком із повязаними з банком особами на умовах, що не є поточними ринковими умовами, визнаються недійсними з моменту їх укладення (частина шоста статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність»); банку забороняється надавати кредити будь-якій особі для погашення цією особою будь-яких зобовязань перед повязаною з банком особою; придбання активів повязаної з банком особи, за винятком продукції, що виробляється цією особою; придбання цінних паперів, розміщених чи підписаних повязаною з банком особою (частина восьма зазначеної статті); Національний банк України має право встановлювати обмеження на операції банків із повязаними з банком особами (частина десята зазначеної статті); така особа не має права на отримання суми гарантованого державою вкладу (пункт 4 частини четвертої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), при визначенні у законі черговості та порядку задоволення вимог до неплатоспроможного банку вона як вкладник включається не до четвертої чи сьомої, а до девятої черги (частина перша статті 52 того ж Закону) та ін.

27. За загальним правилом, встановленим статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.

28. Водночас положеннями частини четвертої статті 52 цього ж Закону прямо передбачено, що рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою може бути оскаржене до суду банком або відповідною особою.

29. Таким чином, Національний банк України у межах спірних правовідносин діє виключно на виконання передбачених наведеними правовими нормами публічно-владних управлінських функцій, а оспорюване рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, яким позивачів визнано повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, впливає на обсяг їх прав та обовязків і є рішенням субєкта владних повноважень у розумінні положень КАС.

30. За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин, коли принаймні один з його учасників є суб`єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу, внаслідок чого ця особа зазнає порушення прав, свобод чи інтересів у межах публічно-правових відносин.

31. Беручи до уваги викладене, вважаємо, що позов у частині оскарження рішення про визначення позивачів повязаними з банком особами, яке наразі є основною передумовою виникнення спірних правовідносин (зокрема і втрати коштів, про що зазначають позивачі), підлягає розгляду судом у порядку адміністративного судочинства.

32. У постанові Великої Палати Верховного Суду зроблено висновок про те, що спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

33. Зокрема зазначено, що банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, формує і подає до Національного банку України перелік таких осіб щомісяця. Якщо повязану з банком особу визначено такою на підставі рішення Комісії і перевірки операцій банків з такими особами, то за відсутності заперечень банку відповідна особа має бути включена банком до наступного щомісячного переліку повязаних з банком осіб. Рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб. За своєю суттю це рішення Національного банку України є адресованою банку вказівкою доповнити відповідний перелік, зробленою за наслідками здійснення банківського нагляду. У постанові зауважено, що на час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій оспорюване рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку, однак позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття рішення у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.

34. Таким чином, за наведеним у постанові висновком, позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії про визначення позивачів повязаними з банком особами взагалі не може бути предметом судового розгляду, оскільки за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Отже, позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, повязаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження згаданого рішення Комісії як самостійної позовної вимоги.

35. Вважаємо, що наведені у постанові мотиви не в повній мірі враховують положення зазначених вище правових норм, зміст яких дозволяє зробити однозначний висновок про те, що згадане рішення Комісії за своєю юридичною природою є рішенням субєкта владних повноважень у розумінні положень КАС, оскільки: його прийнято спеціальним уповноваженим субєктом на виконання публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, при цьому його прийняття обумовлює зміну обсягу прав позивачів та виникнення для них певних обмежень, воно є обовязковим і його невиконання банком зумовлює застосування Національним банком України до відповідного банку заходів впливу.

36. Так, за логікою постанови, банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, натомість рішення Комісії стосовно визначення особи повязаною з банком особою є за своєю суттю адресованою банку вказівкою доповнити відповідний перелік, водночас у випадку незгоди цієї особи з таким рішенням Комісії вона не може оскаржити до суду зазначене рішення, а має використовувати передбачені нормами Цивільного процесуального кодексу України способи захисту стверджуваних порушених майнових прав, доводячи відсутність у неї статусу повязаної з банком особи та посилаючись на неправомірність цього рішення як підставу позову.

37. Вважаємо зазначений висновок помилковим, оскільки у такому випадку втрачає сенс існування згаданої Комісії як колегіального органу, утвореного з метою визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами, а також прийняття нею відповідних рішень.

38. Крім цього, наведений у постанові висновок прямо суперечить положенням частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», якою передбачено право відповідного банку чи особи на оскарження рішення Національного банку України про визначення цієї особи повязаною з банком особою.

39. Слід зауважити, що запропонований підхід, за яким визначене законом право особи оскаржити рішення фактично тлумачиться як відсутність у неї такого права, спотворює зміст наведеної правової норми і тим самим порушує принцип правової визначеності, адже обумовлює непередбачуваність та незрозумілість правил її застосування для субєктів відповідних правовідносин.

40. До того ж слід наголосити на тому, що законність рішення субєкта владних повноважень обумовлюється не лише його змістом, а й потребою дотримання певних формальних вимог (наявність повноважень його ухвалювати, належний склад відповідного органу, дотримання процедури прийняття та ін.), тому позбавлення позивачів права обґрунтовувати позов, у тому числі й посиланням на ці обставини, суттєво звужує передбачене законом право на його оскарження.

41. Крім цього, особливістю розгляду справи в порядку адміністративного судочинства, на відміну від судочинства цивільного, є те, що в справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина друга статті 72 КАС у редакції, чинній на час розгляду і вирішення справи судами попередніх інстанцій, частина друга статті 77 КАС у чинній редакції), натомість наведений у постанові висновок про потребу перекладення тягаря доказування обставин відсутності статусу повязаних з банком осіб на позивачів також очевидно сприяє звуженню їх прав.

42. Отже, на нашу думку, у межах цього спору рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами слід оцінювати як самостійний предмет позову, що підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а не суто як підставу захисту порушеного приватного (майнового) права.

43. При цьому, як убачається зі змісту касаційних скарг, особи, які їх подали, взагалі не ставлять під сумнів ані можливість судового оскарження згаданого рішення, ані юрисдикційну належність спору в цій частині позовних вимог.

44. З приводу посилань у постанові на те, що на час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій оспорюване рішення Комісії вичерпало свою дію, варто зауважити, що суд перевіряє його законність на час його прийняття, а не на час вирішення спору судами попередніх інстанцій, відтак у випадку визнання адміністративним судом протиправним і скасування цього рішення воно втрачає чинність з моменту його прийняття як незаконне. Натомість констатація судом відсутності у позивачів статусу повязаних з банком осіб без оскарження згаданого рішення Комісії як самостійної позовної вимоги не виключає можливості спричинення оспорюваним рішенням правових наслідків.

45. З урахуванням наведеного вище вважаємо також за потрібне зазначити, що наведений у постанові висновок про неможливість оскаржити згадане рішення Комісії в суді жодної юрисдикції не відповідає практиці Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ, Суд).

46. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) та практику ЄСПЛ як джерело права.

47. Згідно зі статтею 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

48. У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

49. У пункті 50 рішенні від 28 лютого 2008 року у справі «Церква села Сосулівка проти України» (заява N 37878/02) ЄСПЛ нагадав свою практику, відповідно до якої пункт 1 статті 6 Конвенції закріплює «право на суд», в якому право на доступ до суду право порушити провадження у судах щодо прав та обов'язків цивільного характеру становить тільки один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Об'єднаного Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія A, №18, ст. 18, пункт 36). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (див. рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France), серія A, № 333-Б, ст. 42, пункт 36).

50. У рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється право на суд, яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати вирішення спору судом.

51. У пункті 41 рішенні від 21 грудня 2017 року в справі «Фельдман та банк «Словянський» проти України» (заява № 42758/05) ЄСПЛ зазначив, що у випадках, коли рішення, прийняті адміністративними органами влади, що визначають права та обовязки цивільного характеру, самі по собі не відповідають вимогам статті 6 Конвенції, необхідно, щоб такі рішення у подальшому підлягали контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» та забезпечує гарантії цієї статті (див. рішення у справах «Альберт і Ле Конт проти Бельгії» (Albert and Le Compte v. Belgium) від 10 лютого 1983 року, серія А, № 58, пункт 29, «Ортенберг проти Австрії» (Ortenberg v. Austria) від 25 листопада 1994 року, серія А, № 295-В, пункт 31, та «Брайан проти Сполученого Королівства» (Bryan v. the United Kingdom) від 22 листопада 1995 року, серія А, № 335-А, пункт 40).

52. Також у рішенні від 13 листопада 2018 року у справі «Омельченки проти України» (заява N 45965/08) ЄСПЛ зазначив, що вже роз'яснив у своїй прецедентній практиці щодо України, що суперечливі приписи національних судів у визначенні юрисдикції по справі, у разі якщо це призвело до неможливості розгляду зазначеної справи по суті, прирівнюється до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду (пункт 15 рішення).

53. З урахуванням наведених висновків ЄСПЛ слід зазначити, що правила юрисдикції беззаперечно мають дотримуватися, втім наданий національним законодавством рівень доступу до суду як один з аспектів гарантій справедливого судочинства має залишатися достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві, тобто особа має право отримати вирішення спору судом.

54. Таким чином, на нашу думку, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду висновок щодо неможливості оскарження позивачами рішення Національного банку України про визначення їх повязаними з банком особами не відповідає ані положенням частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ані наведеним висновкам ЄСПЛ щодо потреби існування в особи чіткої практичної можливості оскаржити дії (рішення), які становлять втручання у її права та необхідності контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» і забезпечує гарантії статті 6 Конвенції.

55. Беручи до уваги викладене, вважаємо помилковими висновки, підтримані більшістю суддів Великої Палати Верховного Суду, про потребу закриття провадження в адміністративній справі, оскільки стверджувані позивачами порушені права могли бути ефективно відновлені судом адміністративної юрисдикції.

56. Наразі сама собою спрямованість вимог особи на захист у кінцевому підсумку майнового інтересу особи вочевидь є недостатньою для визначення спору таким, що не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

57. У рішенні від 21 грудня 2017 року від 21 грудня 2017 року в справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) у контексті суперечливості наведених національними судами висновків стосовно того, який суд мав юрисдикцію розглядати позов заявниці по суті, ЄСПЛ нагадав, що стаття 6 Конвенції вимагає, щоб держави забезпечували процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення питань, повязаних із юрисдикцією (пункти 19, 21).

58. У справі «Сутяжник проти Російської Федерації» (заява № 8269/02, рішення від 23 липня 2009 року) ЄСПЛ указав, що приймає той факт, що як принцип, правил юрисдикції слід дотримуватися. Однак при певних обставинах цієї справи Суд не знаходить нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності. Рішення було скасовано швидше заради правового пуризму, ніж для того, щоб виправити важливу судову помилку. Зрештою, за таких обставин справи скасування рішення від 17 червня 1999 року, залишеного в силі 18 жовтня 1999 року, було непропорційною мірою, і повага до принципу правової визначеності повинна була переважати. Отже, було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

59. На нашу думку, скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень судів попередніх інстанцій, ухвалених по суті позовних вимог із закриттям провадження в адміністративній справі, не відповідає потребі ефективного та швидкого вирішення питань, повязаних із юрисдикцією, адже обумовлює розгляд справи спочатку судом іншої юрисдикції, що не може бути виправдано з огляду на існування практичної можливості відновлення прав позивачів судом у порядку адміністративного судочинства, про що зазначено вище, та часу, що минув від дня подання позовної заяви. Скасування рішень судів попередніх інстанцій наразі більшою мірою спрямоване на досягнення юридичного формалізму, ніж на виправлення важливої судової помилки.

60. Оскільки розгляд цієї справи відбувався частково в закритому судовому засіданні у звязку з необхідністю захисту наявної у справі інформації та документів, які містять банківську таємницю (відповідно до пунктів 1, 3 частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), у тексті цієї окремої думки інформація про номери банківських рахунків, суми депозитів позивачів та суми відсотків за цими депозитами, підлягає заміні літерними або цифровими позначеннями.

61. Крім того, за змістом частини третьої статті 355 КАС якщо суддя-доповідач не згодний з постановою суду касаційної інстанції, постанова оформлюється іншим суддею.

62. Отже, суддям, які проголосували за відповідне рішення Великої Палати Верховного Суду, необхідно було б дотриматися вимог частини третьої статті 355 КАС та зазначити у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року суддю чи суддів, які оформили її текст.


Судді Великої Палати Верховного Суду В. В. Британчук Ю. Л. Власов Ж. М. Єленіна В. С. Князєв О. Б. Прокопенко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91720792

Link to post
Share on other sites

Державний герб України

Збіжна окрема думка

суддів Антонюк Н. О., Данішевської В. І., Кібенко О. Р.,

Лобойка В. М., Пророка В. В., Рогач Л. І.

у справі № 826/20221/16,

провадження № 11-1459апп18

Велика Палата Верховного Суду 15 червня 2020 року ухвалила рішення в адміністративній справі № 826/20221/16 з такою резолютивною частиною:

1. Касаційні скарги Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнити частково.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року скасувати.

3. Провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрити.

4. Роз'яснити позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.

Повністю погоджуючись із резолютивною частиною рішення, звертаємо увагу на таке.

За усталеною позицією Великої Палати Верховного Суду помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

Отже, вирішуючи питання про належну юрисдикцію спору, суд повинен проаналізувати природу спірних правовідносин і на цій основі зробити висновки щодо їх характеру. Вважаємо, що відповідний аналіз залишився за межами постанови Великої Палати Верховного Суду в цій справі, внаслідок чого постанова є недостатньо мотивованою.

Також, відповідно до підпункту «а» пункту 3 частини 1 статті 356 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) мотивувальна частина постанови суду касаційної інстанції має містити мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в касаційній скарзі та відзиві на касаційну скаргу. На нашу думку, постанова Великої Палати Верховного Суду в цій справі не повністю відповідає зазначеній нормі.

Враховуючи викладене, вважаємо, що наступне мотивування мало бути також включеним до відповідних підрозділів мотивувальної частини судового рішення. 

1) Щодо правової природи обміну вимог кредиторів до банку на акції банку

Перш за все, зазначений вище недолік полягає у відсутності в постанові аналізу правової природи процедури «бейл-ін» у цілому, від чого мотивувальна частина постанови носить фрагментарний характер. Вважаємо, що такий аналіз (який був нами запропонований, але не увійшов до тексту постанови) є необхідним для належного мотивування та зясування не адміністративного, а приватноправового характеру спірних правовідносин (попри наявність суспільного інтересу).

Вважаємо, що мотивувальна частина постанови мала б містити таку аргументацію в цій частині:

Щодо правової природи процедури «бейл-ін»

1. Директивою 2014/59/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм» процедура «бейл-ін» (англійською «bail-in») визначена як один зі способів оздоровлення неплатоспроможного банку. Така процедура передбачає списання незабезпечених вимог кредиторів та/або їх конвертацію в частку в статутному капіталі банку (наприклад, в акції), тим самим збитки банку перекладаються на його акціонерів (учасників) та кредиторів. У випадку конвертації незабезпечених вимог кредиторів у частку в статутному капіталі відбувається капіталізація банку на суму, необхідну для покриття збитків. При цьому кредитори стають акціонерами (учасниками) банку та отримують право на дивіденди від майбутніх прибутків. У випадку списання незабезпечених вимог кредиторів зменшується загальна сума зобов'язань кредитної установи, що розширює можливості для її фінансового оздоровлення.

2. В Україні процедура «бейл-ін» передбачена Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

3. З факту неплатоспроможності банку випливає, що майна банку не вистачає для розрахунку зі всіма кредиторами. За таких умов відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі в редакції до 23 травня 2020 року) держава гарантує окремій категорії вкладників відшкодування коштів за їхніми вкладами. Сума граничного розміру гарантованого державою відшкодування коштів вкладникам становить 200 тисяч гривень. Таке відшкодування спрямоване на захист найбільш вразливої частини кредиторів.

4. Стосовно ж решти вимог кредиторів з огляду на недостатність коштів неплатоспроможного банку законодавець має вирішити, які саме категорії кредиторів потребують переважного захисту. Для цього встановлюється черговість їх задоволення. Кредитори останніх черг можуть і не отримати задоволення своїх вимог. При цьому можливе позбавлення кредиторів останніх черг задоволення їх вимог не означає покарання цих кредиторів, а означає, що за рішенням законодавця кредитори перших черг потребують захисту переважно перед кредиторами останніх черг.

5. Звичайним наслідком виведення неплатоспроможного банку з ринку є його ліквідація (пункти 14 частини другої статті 39 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

6. У процедурі ліквідації банку черговість задоволення вимог кредиторів визначена статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» виходячи з уявлень про те, які саме категорії кредиторів потребують переважного захисту. Зокрема, відповідно до пункту 9 частини першої статті 52 зазначеного Закону в процедурі ліквідації банку вимоги кредиторів банку, які є повязаними з банком особами, задовольняються у девяту чергу.

7. Натомість спеціальна процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора відповідно до статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» запроваджується як виняток для того, щоб не допустити вкрай негативних наслідків як для банківської системи, так і для економіки країни в цілому. Із цією метою держава інвестує кошти в неплатоспроможний банк за рахунок державного бюджету, витрачаючи значні ресурси. Така процедура є коштовною для держави альтернативою ліквідації банку. Вона передбачає досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті ані збагачення певних кредиторів, ані позбавлення певних кредиторів того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку.

8. Водночас окремі категорії кредиторів у разі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора можуть отримати завдяки державним інвестиціям більше, ніж вони отримали б у процедурі ліквідації банку. Відповідно до частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» такими кредиторами, зокрема, є юридичні та фізичні особи, що не повязані з банком, але лише в межах їхніх коштів за поточними та депозитними рахунками; та кредитори незалежно від того, чи вони є повязаними з банком особами, якщо грошові зобовязання перед ними є обтяженими. Вимоги таких кредиторів не підлягають обміну на акції додаткової емісії банку (тобто в процедурі «бейл ін»). Метою виключення з процедури «бейл ін» першої категорії вимог є відновлення довіри до банку з боку не повязаних з банком кредиторів, без чого здатність банку надалі здійснювати свою діяльність є сумнівною, а другої категорії вимог захист добросовісних заставодержателів.

9. Процедура «бейл-ін» також не спрямована на покарання кредиторів, до яких вона застосовується. Застосування цієї процедури означає, що законодавець вирішив, що такі категорії кредиторів не отримають задоволення своїх вимог за рахунок інвестицій з державного бюджету.

10. Щодо ціни викупу державою акцій неплатоспроможного банку, то частина шоста статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачає два можливих варіанти:

- якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобовязань на акції додаткової емісії банку залишається відємним чи нульовим, Фонд продає акції неплатоспроможного банку Міністерству фінансів України в повному обсязі за одну гривню. Кошти від продажу неплатоспроможного банку спрямовуються на поповнення коштів Фонду;

- якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобовязань на акції додаткової емісії банку є позитивним, Фонд продає акції неплатоспроможного банку Міністерству фінансів України повністю або частково на умовах відстрочення платежу. У такому разі ціна акцій визначається протягом трьох місяців за результатами проведеної за рахунок банку на вимогу Міністерства фінансів України оцінки справедливої вартості активів та зобовязань банку із залученням міжнародно визнаної аудиторської фірми.

Таким чином, якщо після завершення процедури конвертації зобовязань банку перед кредиторами на акції банку його зобовязання перевищують активи, тобто капітал банку є відємним або нульовим, то акції, які отримали колишні кредитори повязані з банком особи, продаються державі (інвестору) за одну гривню, це означає, що фактично відбувається списання зобовязань банку перед цими особами.

Звертаємо увагу на те, що процедура відновлення платоспроможності банку спрямована на досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті, зокрема, покарання певних кредиторів шляхом їх позбавлення того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку. Хоч кредитори банку, включені до девятої черги задоволення вимог, при ліквідації банку зазвичай не отримують жодних виплат, але така процедура не має конфіскаційних наслідків, натомість не допускає безпідставне збагачення кредиторів у звязку із заміною ліквідації банку на відновлення його платоспроможності.

Отже, застосування процедури «бейл-ін» до незабезпечених кредиторів повязаних з банком осіб не є публічно-правовою санкцією за порушення законодавства, ця процедура спрямована на фінансове оздоровлення банку за рахунок списання вимог кредиторів повязаних з банком осіб та/або їх конвертацію в акції, а тому застосовувані в межах цієї процедури заходи мають цивільно-правову природу (погашення вимог кредиторів певної групи перед неплатоспроможним банком).

2) Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

Повністю погоджуючись із цим висновком, вважаємо, що його належне мотивування залишилося поза текстом постанови в цій справі.

На нашу думку, належна мотивація цього висновку полягає в такому.

1. Наявність в особи статусу повязаної з банком особи впливає на обсяг її цивільних прав та встановлює для неї додаткові обмеження. Такий статус, зокрема, не дозволяє цій особі укладати договори з банком на певних умовах (частина шоста статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), банк не має права придбавати активи у такої особи (частина восьма зазначеної статті), Національний банк України своїми рішеннями може встановлювати для повязаних з банком осіб і інші обмеження (частина десята зазначеної статті). Така особа не має права на отримання суми гарантованого державою вкладу (пункт 4 частини четвертої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), при визначенні в законі черговості та порядку задоволення вимог до неплатоспроможного банку вона як вкладник включається не до четвертої чи сьомої, а до девятої черги (частина перша статті 52 того ж Закону). Перелічені норми спрямовані на те, щоб похідними (непрямими) методами зменшити обслуговування банками своїх повязаних осіб, адже це створює істотні ризики в банківській діяльності. Особа, яка визнана повязаною з банком, може вибрати обслуговування в іншому банку для уникнення несприятливих правових наслідків такої повязаності, або може доводити в суді факт своєї неповязаності з банком.

2. Відповідно до частини першої статті 1076 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) відповідно до якої банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта; відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам; іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську діяльність. Згідно із частиною десятою статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України має право розкривати інформацію про банк чи повязаних із банком осіб, що збирається під час проведення банківського нагляду і становить банківську таємницю, органам державної влади, уповноваженим здійснювати досудове розслідування, в разі виявлення порушення законодавства, що містить ознаки кримінального правопорушення. Таким чином, у певних, передбачених законом випадках щодо повязаних осіб можуть розкриватися відомості, що становлять банківську таємницю.

3. Згідно із частиною третьою статті 55 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк України здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України і економічних нормативів. Національний банк України не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті.

4. Відповідно до статті 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність» наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності. Національний банк України для цілей банківського нагляду має право отримувати від державних органів та інших осіб інформацію, у тому числі конфіденційну, щодо фінансового/майнового стану засновників банку та осіб, що набувають або збільшують істотну участь у банку, їх ділової репутації, джерел походження коштів, що використовуватимуться для формування статутного капіталу банку. Державні органи та інші особи зобов'язані протягом 20 днів з дня отримання запиту Національного банку України надати йому відповідну інформацію. При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників, банківських груп, учасників банківських груп усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності. У разі якщо Національний банк України при здійсненні банківського нагляду дійшов висновку, що система управління ризиками банку є неефективною та/або неадекватною, банк зобов'язаний на вимогу Національного банку України невідкладно розробити та подати на погодження Національному банку України відповідний план заходів, спрямованих на усунення недоліків. Національний банк України здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та безвиїзного нагляду. Національний банк України у межах безвиїзного нагляду має право письмово вимагати від банку копії документів, а також письмові пояснення з питань його діяльності. Банк зобов'язаний надавати на письмову вимогу Національного банку України відповідну інформацію та копії документів.

5. Згідно із частиною третьою статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України при здійсненні банківського нагляду має право визначати повязаними з банком особами фізичних та юридичних осіб, зазначених у пунктах 1-9 частини першої цієї статті, за наявності ознак, визначених у нормативно-правових актах Національного банку України, з урахуванням характеру взаємовідносин, операцій та наявності інших завязків із банком. Про таке рішення Національний банк України не пізніше наступного робочого дня повідомляє відповідний банк.

6. Також відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» особа вважається повязаною з банком, якщо банк протягом 15 робочих днів із дня отримання повідомлення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком не доведе протилежного.

7. Цією нормою не передбачено можливості доведення Національному банку України відсутності в особи статусу повязаної з банком особи самою цією особою.

8. Водночас із моменту ухвалення такого рішення Комісією для банку починають діяти обмеження, встановлені банківським законодавством. Відповідно до частин восьмої десятої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банку забороняється надавати кредити будь-якій особі для погашення цією особою будь-яких зобовязань перед повязаною з банком особою; придбання активів повязаної з банком особи, за винятком продукції, що виробляється цією особою; придбання цінних паперів, розміщених чи підписаних повязаною з банком особою. Національний банк України здійснює контроль за операціями банків із повязаними з банком особами. Національний банк України має право встановлювати обмеження на операції банків із повязаними з банком особами. Недотримання банком цих обмежень розглядається як порушення банком банківського законодавства, незалежно від того, чи має особа статус повязаної з банком відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

9. Таким чином, рішення Національного банку України про визначення особи такою, що є повязаною з банком, створює правові наслідки для банку, оскільки банк зобовязаний поводитися з особою як з такою, що є повязаною з банком, навіть якщо особа такою не є. Якщо банк порушить цей обовязок і вступить з такою особою у правовідносини, які заборонені для повязаних з банком осіб, то це порушення не матиме цивільно-правових наслідків, але до банку можуть бути застосовані публічно-правові заходи впливу відповідно до закону. У цьому й полягає зміст припису про те, що особа вважається повязаною з банком, якщо банк протягом 15 робочих днів із дня отримання повідомлення Національного банку України про визначення особи, що є повязаною з банком, не доведе протилежного.

10. При цьому рішення Національного банку України про визначення особи такою, що є повязаною з банком, не створює правових наслідків для цієї особи, оскільки статус повязаної з банком особи виникає в силу закону, а не з такого рішення. Водночас таке рішення Національного банку України означає, що він заперечує право особи на вступ у правовідносини з банком без обмежень, установлених відповідно до закону для повязаних з банком осіб. Тому особа вправі оскаржити таке рішення Національного банку України до суду для уникнення ситуації правової невизначеності в будь-який момент, поки рішення не вичерпало своєї дії.

11. Крім того, слід звернути увагу на те, що частиною третьою статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено прийняття Національним банком України рішення про визначення осіб повязаними з банком лише при здійсненні банківського нагляду. Натомість у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку прийняття таких рішень Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не передбачено, і така процедура не є банківським наглядом.

12. Водночас зазначеним Законом установлено регулювання відносин за участю повязаних з банком осіб. Зокрема, частиною третьою статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що рішення про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку приймає Кабінет Міністрів України за пропозицією Національного банку України, в якій зазначаються, серед іншого, можливості обміну необтяжених грошових зобовязань банку перед повязаними з банком особами, а також необтяжених грошових зобовязань перед юридичними та фізичними особами, що не повязані з банком, крім коштів за поточними та депозитними рахунками таких осіб, на акції додаткової емісії; відповідно до частини першої статті 52 цього Закону вимоги кредиторів банку, які є повязаними з банком особами, погашаються у девяту чергу тощо. Отже, Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» застосовується в частині правил щодо повязаних з банком осіб незалежно від того, чи було прийняте Національним банком України рішення про визначення певної особи повязаною з банком.

13. Якщо Національний банк України при здійсненні банківського нагляду визначив особу повязаною з банком, а особа вважає, що вона не має такого статусу, то виникає ситуація правової невизначеності на майбутнє. Така особа вважає, що вона має право укладати договори з банком, здійснювати операції на загальних умовах без обмежень, установлених для повязаних з банком осіб, та має право на нерозкриття інформації про неї, що становить банківську таємницю, але такі права особи не визнаються Національним банком України, бо він вважає особу повязаною з банком.

14. Для захисту інтересу особи в правовій визначеності законом установлюється відповідний спосіб захисту такого інтересу. Так, відповідно до пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України особа може звернутися до суду з позовною вимогою про визнання її права.

15. Передбачена частиною четвертою статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» можливість заінтересованої особи оскаржити рішення Національного банку України про визначення цієї особи повязаною з банком також є таким способом захисту. Судове рішення, ухвалене за відповідною позовною вимогою, знімає на майбутнє сумніви в тому, чи має особа права, зазначені вище.

16. Судове рішення, спрямоване на усунення правової невизначеності, може захистити інтерес позивача лише на майбутнє, превентивно захищаючи позивача від майбутніх порушень його права, оскільки в майбутньому сторони матимуть змогу діяти в умовах правової визначеності, знаючи про права одна одної і не порушуючи їх. Якщо ж відповідач, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права позивача, то способом захисту прав позивача є спосіб, спрямований на захист порушених прав позивача. У такому разі позовна вимога, спрямована на усунення правової невизначеності в минулому, не є способом захисту прав або інтересів позивача.

17. Тому позовна вимога, спрямована на усунення правової невизначеності, є способом захисту інтересу лише в разі, якщо така невизначеність триває на момент вирішення спору, зокрема, якщо відповідач продовжує не визнавати прав позивача.

18. Оскільки особа набуває статусу повязаної з банком особи в силу закону, то вона і втрачає цей статус автоматично з моменту втрати ознак такої повязаності.

19. Водночас у цій справі позивачі звернулися з вимогою, яка, як зазначено вище, не є способом захисту інтересів особи в правовій визначеності на минуле, задоволення такої вимоги не здатне поновити прав позивачів, які вже порушені, ні за яких обставин справи, і при цьому незалежно від юрисдикції суду. Тому поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

3) Щодо позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення:

- договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами,

- договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань за цим договором

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити. Погоджуємось з таким висновком.

Водночас Велика Палата Верховного Суду також зазначила в постанові, що справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства. Не погоджуємось із таким висновком і вважаємо, що справа в цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

На нашу думку, належна мотивація цього висновку мала би полягати в такому.

1. Відповідно до частини шостої статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, і такі акції не можуть бути витребувані в нього на користь попереднього власника.

2. Це означає, що оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, навіть у випадку констатації судом певних порушень, не призведе до відновлення стану, що існував до його укладення. Тобто оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного в процедурі «бейл-ін», зокрема й у випадку констатації судом певних порушень, не може бути підставою для застосування наслідків недійсності договору, а тому відповідна позовна вимога в разі її задоволення судом (незалежно від юрисдикції) не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення. 

3. На час вирішення спору судами здійснено обмін вимог позивачів на акції, а 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано інвестору (державі в особі Міністерства фінансів України), тобто всі процедури, обумовлені підготовкою та передачею банку новому акціонеру й відновлення його платоспроможності, завершені.

4. При цьому під час розгляду спору за вимогою, яка відображає дійсне прагнення позивачів і підлягає розгляду по суті в суді належної юрисдикції, позивачі вправі посилатися на неправомірність укладення від їх імені договорів, не вдаючись до їх оспорювання.

5. Таким чином, з огляду на наведені вище висновки вважаємо, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами та про визнання нечинним з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань за цим договором не здатне поновити прав позивачів незалежно від юрисдикції суду. Тому поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду. Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

4) Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень

Позивачі просили суд поновити порушені, на їх думку, права шляхом стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів саме як поворот виконання всіх оспорюваних у справі рішень відповідачів, а також договорів про придбання акцій з актами приймання-передачі до них та договору купівлі-продажу акцій банку з актом виконання зобовязань до нього.

У постанові відсутнє обґрунтування помилковості вимог позивачів щодо стягнення коштів саме в поворот виконання відповідно до КАС України в редакції, що була чинною на час звернення з позовом.

На нашу думку, мотивація постанови в цій частині мала б полягати в такому.

1. Пунктом 1 частини другої статті 162 КАС України було передбачено, що в разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення.

2. Крім того, частиною першою статті 2 КАС України було встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

3. Отже, за змістом наведених норм поворот виконання рішення суб'єкта владних повноважень допускався лише щодо держави як відповідача за адміністративним позовом.

4. Натомість вимоги про стягнення коштів на користь одних фізичних або юридичних осіб з інших фізичних або юридичних осіб як поворот виконання рішення суб'єкта владних повноважень не відповідають статті 162 КАС України, а тому відповідні позовні вимоги не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

5. При цьому розгляд позовної вимоги про стягнення коштів як поворот виконання рішення суб'єкта владних повноважень у порядку цивільного чи господарського судочинства законом також не передбачений.

5) Щодо стверджуваних порушень стосовно автоматизованого розподілу справ

Скаржники наводять аргументи, які можуть свідчити про істотні порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), якою гарантоване право на справедливий суд, у світлі практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Вважаємо, що, зважаючи на серйозність інкримінованих скаржниками порушень, Велика Палата Верховного Суду була зобовязана надати розгорнуту оцінку таким аргументам. Натомість постанова не тільки не містить такої оцінки, а й не відображає повною мірою аргументації скаржників у цьому відношенні.

На нашу думку, мотивація постанови в цій частині мала би полягати в такому.

1. Скаржники зазначили, що позовні заяви з ідентичними вимогами до тих самих відповідачів було подано до Окружного адміністративного суду міста Києва тричі. У подальшому всі позовні заяви (у справах № 826/20218/16, 826/20219/16), окрім адміністративного позову у справі № 826/20221/16, були повернуті позивачам ухвалами на підставі заяв про їх відкликання. Це, на думку скаржників, свідчить про зловживання позивачами своїми процесуальними правами, що призвело до порушення порядку визначення судді для розгляду справи, встановленого частиною третьою статті 15-1 КАС України, і підтверджує упередженість судді-доповідача при розгляді справи.

2. Із цього приводу звертаємо увагу на субєктивний і обєктивний критерії безсторонності суду, напрацьовані ЄСПЛ.

3. Так, у рішенні від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) ЄСПЛ у пунктах 104106 зазначив таке:

«Як правило, безсторонність означає відсутність упередженості та необ'єктивності. Згідно з усталеною практикою Суду існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинно встановлюватися згідно з: (i) суб'єктивним критерієм, врахувавши особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість або чи був він об'єктивним у цій справі, та (ii) об'єктивним критерієм, іншими словами, шляхом встановлення того, чи забезпечував сам суд та, серед інших аспектів, його склад, достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (див., серед інших, рішення у справах «Фей проти Австрії» (Fey v. Austria), від 24 лютого 1993 року, Series A № 255, пункти 28 та 30, та «Веттштайн проти Швейцарії» (Wettstein v. Switzerland), заява № 33958/96, пункт 42, ECHR 2000-XII).

Проте між суб'єктивною та об'єктивною безсторонністю не існує беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об'єктивні побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього спостерігача (об'єктивний критерій), а й може бути пов'язана з питанням його або її особистих переконань (суб'єктивний критерій) (див. рішення у справі «Кіпріану проти Кіпру» (Kyprianou v. Cyprus) [ВП], заява № 73797/01, пункт 119, ECHR 2005-XIII). Отже, у деяких випадках, коли докази для спростування презумпції суб'єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть вимога об'єктивної безсторонності (див. рішення від 10 червня 1996 року у справі «Пуллар проти Сполученого Королівства» (Pullar v. United Kingdom), пункт 32, Reports 1996-III).

У цьому відношенні навіть вигляд має певну важливість іншими словами, «має не лише здійснюватися правосуддя ще має бути видно, що воно здійснюється». Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість (див. рішення від 26 жовтня 1984 року у справі «Де Куббер проти Бельгії» (De Cubber v. Belgium), Series A, № 86)».

4. Таким чином, за практикою ЄСПЛ для дотримання вимог пункту 1 статті 6 Конвенції, яким передбачене, зокрема, право кожного на розгляд справи незалежним і безстороннім судом, недостатньо фактичної безсторонності суду, яка проявляється у відсутності особистої упередженості чи необ'єктивності відповідно до субєктивного критерію. Необхідним є дотримання і обєктивного критерію, що передбачає виключення будь-якого обґрунтованого сумніву в безсторонності суду.

5. Вважаємо, що в цій справі не було дотримано обєктивного критерію безсторонності суду. Звернення позивачів з кількома позовними заявами з ідентичними вимогами до тих самих відповідачів, з подальшим їх відкликанням, крім однієї, свідчить про маніпулювання з боку позивачів автоматизованим розподілом справ між суддями з метою вибору судді.

6. Зазначене свідчить про наявність обставин, які викликають сумнів у неупередженості обраного позивачами судді. Наявність таких обставин є підставою для відводу (самовідводу) судді (пункт 4 частини першої статті 27 КАС України).

7. Із цих підстав Національний банк України заявляв відвід, який не було задоволено.

8. Відмовляючи в задоволенні заяви Національного банку України про відвід судді ухвалою від 25 січня 2017 року, суддя зазначив, що для відведення судді необхідно обґрунтувати наявність обставин, які об'єктивно можуть указувати на можливу упередженість. При цьому жодної оцінки доводам позивача в ухвалі надано не було. Натомість суддя послався на рішення ЄСПЛ у справі «Василеску проти Румунії», яке стосується усунення з-під юрисдикції судів окремої категорії спорів, а тому є нерелевантним у справі, що розглядається.

9. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 353 КАС України порушення норм процесуального права є обовязковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими.

10. Водночас у цій справі зазначена норма не підлягає застосуванню, оскільки справа взагалі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Вважаємо, що викладені вище аргументи є важливими і мали би бути обовязково включеними до мотивувальної частини судового рішення. 

Судді:

Антонюк Н. О.Данішевська В. І.Кібенко О. Р.,Лобойко В. М.Пророк В. В.Рогач Л. І.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91720793

Link to post
Share on other sites

Державний герб України

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі 826/20221/16 (провадження № 11-1459апп18)

за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_7, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання

за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року (судді Мєзенцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.),

У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:

визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіна М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинним з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;

визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк») у частині, що стосується інтересів позивачів;

визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;

стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: основну суму списаного депозиту та ненараховані проценти за депозитами на користь ОСОБА_1; ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, зазначивши конкретні розміри як списаного депозиту так і ненарахованих процентів щодо кожного позивача як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, 92/2016, 100/2016, 101/2016, 102/2016, рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.

На обґрунтування своїх вимог позивачі зазначили про безпідставність визнання їх особами, повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк», а також порушення відповідачем процедури вирішення цього питання. Наслідком цього протиправного, на переконання позивачів, рішення через ланцюг подальших рішень і дій відповідачів стало незаконне позбавлення їх права розпорядження грошовими коштами, розміщеними на депозитних рахунках. Поновити свої порушені права позивачі вбачають можливим у сформульований у позовній заяві спосіб.

17 травня 2017 року Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалив постанову, залишену без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року, про задоволення позову.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивував своє рішення тим, що статус позивачів як повязаних з банком осіб не доведений і що особа, визнана повязаною із банком, вважається такою лише після спливу 15-денного строку, передбаченого для доведення банком протилежного. Водночас усі наступні рішення Фонду та уповноважених осіб Фонду, як і відповідні договори, були ухвалені в межах такого строку і ґрунтувались вони саме на обставині повязаності позивачів з ПАТ «КБ «Приватбанк». Під час розгляду і вирішення справи встановлено відсутність правових підстав для прийняття рішення від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, що стало визначальним для висновку про визнання його протиправним і скасування.

Задовольняючи решту позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ці вимоги мають похідний характер, оскільки всі оскаржувані рішення Фонду та Національного банку України, а також укладені за участю Фонду та уповноважених осіб Фонду договори обєднані спільною підставою визнанням позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами відповідно до рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105.

В частині позовних вимог щодо визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що суд адміністративної юрисдикції має на це повноваження, оскільки згадані договори мають характер адміністративних їх укладено поза волею позивачів, за участю субєктів владних повноважень на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі у редакції до 23 травня 2020 року). Суди вважали, що обмін прав вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» на акції додаткової емісії здійснено з порушенням правил статті 41-1 зазначеного Закону, оскільки такий обмін вчинено відносно обтяжених вимог.

Також суди дійшли висновку, що з метою повного відновлення порушених прав позивачів підлягають задоволенню також і вимоги про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» грошових коштів, які зберігалися на рахунках, а також процентів, які не були нараховані на них станом на 22 лютого 2017 року, як поворот виконання зазначених вище оспорюваних рішень відповідачів та договорів про придбання акцій з відповідними актами приймання-передачі.

15 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційні скарги Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнила частково; постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року скасувала; провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрила. Роз'яснила позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що справа в частині позовних вимог щодо визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами, договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань за цим договором; про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду мотивувала свої висновки тим, що рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб (це рішення по суті є адресованою банку вказівкою Національного банку України доповнити відповідний перелік, здійснений за наслідками банківського нагляду). Отже норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо повязаних з банком осіб підлягають застосуванню, якщо особи підпадають під визначення частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», незалежно від того, чи був такий статус цих осіб підтверджений рішенням Національного банку України чи виявлений банком самостійно. 

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у звязку зі зміною складу акціонерів ПАТ «КБ «Приватбанк» колишні акціонери не є акціонерами цього банку з дня переходу права власності на акції від колишніх акціонерів до держави як інвестора. Того ж дня особи, які визначалися як повязані з ПАТ «КБ «Приватбанк» через свої звязки з колишніми акціонерами, втратили статус повязаних з цим банком осіб. Рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами прийняте до того, як склад акціонерів цього банку змінився. Тому на час ухвалення судових рішень зазначене рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку. 

У звязку з цим Велика Палата Верховного Суду закрила провадження у справі в частині вимог про визнання протиправними та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами з тих підстав, що спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції, оскільки у цьому спорі позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що наказ про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації, наказ про перерахування коштів повязаних осіб, є обовязковими лише для працівників банку чи Фонду, тобто є внутрішніми документами банку чи Фонду.

За вказаних обставин Велика Палата Верховного Суду вважала, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів, наказу уповноваженої особи Фонду про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов продажу неплатоспроможного банку, наказу уповноваженої особи Фонду про перерахування коштів повязаних з банком осіб не направлене на поновлення (і не здатне поновити) права позивачів незалежно від юрисдикції суду, тому дійшов висновку, що провадження у справі в частині зазначених вимог необхідно закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами не є адміністративними договорами, оскільки вони не відповідають наведеному вище визначенню адміністративного договору.

Разом з цим Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновком апеляційного суду, який вважав ознакою адміністративного договору його укладення без вільного волевиявлення сторони.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спірні договори про придбання акцій спрямовані на обмін вимог позивачів на акції ПАТ «КБ «Приватбанк», тобто за правовою природою є договорами міни. Зазначені правочини є цивільно-правовими договорами, спрямованими на передання сторонами одна одній певного майна. У цій справі таким майном є права вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» та акції останнього. Правове регулювання міни встановлене статтями 715, 716 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду вважала, що у представництві розрізняють внутрішні і зовнішні правовідносини, тобто зовнішні правовідносини виникають між особою, яку представник представляє, та особою, щодо якої вчиняється правочин. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, а отже представник не є ані стороною правочину, який він вчинив від імені особи, яку він представляє, ані учасником зовнішніх правовідносин. Тому участь в укладенні договорів уповноважених осіб Фонду як представників фізичних осіб позивачів та юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк» не змінює цивільно-правової природи договорів міни.

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду оцінюючи характер правовідносин у справах за участю Фонду та його уповноважених осіб, сформулювала у своїх постановах висновки про те, що Фонд виконує владно-управлінську функцію у відносинах, що випливають з організації виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування). Правовідносини стосовно отримання вкладником гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми мають управлінський характер і складаються між Фондом та вкладником без участі банку-боржника. Відповідно й спір, який випливає із цих правовідносин, є публічно-правовим. До публічно-правових віднесено й спори стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, адже у таких відносинах Фонд виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб (така позиція викладена у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, 813/6392/15, 818/377/16, 804/15159/15, 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 23 січня 2019 року у справі № 639/5960/17 тощо).

Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами є адміністративними договорами та що розгляд позовних вимог про оскарження таких правочинів належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.

За вказаних обставин Велика Палата Верховного Суду вважала, що спірні правовідносини за своїм характером є цивільно-правовими, а вимоги про захист права у звязку з укладенням таких договорів мають розглядатися судом цивільної юрисдикції, оскільки спірний договір спрямований на продаж належних позивачам акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» державі і особі уповноваженого органу, тобто за правовою природою є договором купівлі-продажу. Покупець за цим договором держава в особі Міністерства фінансів України діє як інвестор, а не як субєкт владних повноважень. Участь у цьому договорі держави як сторони договору покупця не змінює цивільно-правової природи договору купівлі-продажу.

Вирішуючи питання про юрисдикцію спору щодо позовної вимоги про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що позивачі у цій справі вимагають стягнення коштів не з держави в особі субєкта владних повноважень, а з юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк». Отже, справу в цій частині не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, і з огляду на субєктний склад сторін у спорі, у якому позивачами в якому є фізичні особи, справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства, тому вважала, що в цій частині судові рішення необхідно скасувати, провадження у справі закрити.

З такими висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися повністю не можу та відповідно до статті 34 КАС України висловлюю окрему думку.

Суди встановили, що 05 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000703452255, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_1.

10 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704259283, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_2.

01 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704013447, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_3.

28 березня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN2500073417043, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_4.

17 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000700604762, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_5.

13 грудня 2006 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000010512451, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_6.

22 лютого 2005 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000001978049, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_7.

12 грудня 2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000704820291, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_8.

22 липня 2010 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000711289441, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_9.

30 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738896738, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_10.

29 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738865116, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_11.

Відповідно до протоколу Комісії від 13 грудня 2016 року № (38) за результатами проведеної з ПАТ «КБ «Приватбанк» роботи вдалося зібрати належні докази для підтвердження повязаності з ПАТ «КБ «Приватбанк» осіб згідно зі статтею 52 Закону України. До переліку таких осіб увійшли, зокрема, позивачі.

Рішенням від 13 грудня 2016 року № 105 Комісія визнала позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за ознаками пов'язаної з банком особи відповідно до статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а саме: ОСОБА_1 № 525, 529; ОСОБА_2 № 527; ОСОБА_3 № 527; ОСОБА_4 № 527; ОСОБА_5 № 529; ОСОБА_6 № 527.

Рішенням Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ ПАТ «КБ «Приватбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних.

18 грудня 2016 року Кабінет Міністрів України постановою № 961 «Про деякі питання забезпечення фінансової стабільності системи» прийняв пропозицію Національного банку України щодо участі держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ «КБ «Приватбанк».

18 грудня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» розпочато процедуру виведення ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) та призначено строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) уповноваженою особою Фонду Соловйову Н. А.

20 грудня 2016 року наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. № 22 заборонено з 20 грудня 2016 року здійснювати у ПАТ «КБ «Приватбанк» будь-які видаткові банківські операції безготівкові та готівкові з рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), до яких, зокрема, віднесено позивачів. Також цим наказом доручено заступнику голови правління банку, ІТ-директору Дубілету Д. О. забезпечити блокування рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), у тому числі рахунків позивачів.

20 грудня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; доручено уповноваженій особі Фонду ОСОБА_7 укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені набувачів повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Славкіній М. А. доручено укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені емітента ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Соловйовій Н. А. доручено забезпечити списання з рахунків повязаних з банком осіб грошових коштів після виконання зазначених вище договорів; погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк».

20 грудня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» заборонено операції ПАТ «КБ «Приватбанк» з повязаними з банком особами.

20 грудня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду № 2893 погоджено умови договору продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» Міністерству фінансів України.

20 грудня 2016 року, уповноважена особа Фонду Славкіна М. А. від імені ПАТ «КБ «Приватбанк» та уповноважена особа Фонду ОСОБА_7 від імені ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 як осіб, повязаних з ПАТ «КБ «Приватбанк», уклали договори про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 та акти приймання-передачі до цих договорів.

Згідно з цими договорами уповноважена особа Фонду ОСОБА_7 здійснив придбання акцій додаткової емісії ПАТ «КБ «Приватбанк» в обмін на грошові вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ПАТ «КБ «Приватбанк».

Відповідно до актів приймання-передачі за договорами про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 набувачі підтверджують припинення належних прав вимоги за грошовими зобовязаннями ПАТ «КБ «Приватбанк» перед набувачами. За змістом пунктів 2.1, 2.7, 3.4.1 та 5.4 зазначених договорів та додатку 1 до них, акти приймання-передачі є невідємними частинами цих договорів та підтверджують факти виконання сторонами взятих на себе зобовязань.

Наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» керівникам структурних департаментів ПАТ «КБ «Приватбанк» доручено у термін до 19:00 21 грудня 2016 року провести операції з розблокування рахунків, розірвання договорів банківських рахунків та перерахування коштів повязаних з банком осіб на транзитні рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк».

Згідно з витягом з додатку 1 до наказу № 44 від 21 грудня 2016 року розірвання договорів та перерахування коштів здійснено у тому числі стосовно позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Згідно з договором купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та актом виконання зобовязань 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано Міністерству фінансів України за ціною продажу ІНФОРМАЦІЯ_1.

Вважаю правильними висновки суду про необхідність розгляду справи в порядку цивільного судочинства.

Разом з тим, висновки щодо закриття провадження у справі у звязку з тим, що частина позовних вимог не підлягає розгляду у суді взагалі, вважаю такими, що не у повній мірі відповідають вимогам чинного законодавства та ухвалені не у відповідності до принципів судочинства.

У частині позовних вимог провадження закрито з підстав, що вказані вимоги не можуть бути розглянуті у жодному судочинстві, оскільки частина з них вичерпала свою дію (скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року №105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами) і є підставою позову, а частина ( щодо наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 «Про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних осіб»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможності банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб») є внутрішніми документами Фонду чи його уповноваженої особи. Тому ці вимоги не підлягають розгляду у жодному судочинстві.

Такі висновки порушують право позивачів на доступ до правосуддя.

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачено у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Україною.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).

Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

Водночас особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.

У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.

У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обовязків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (заява № 48778/99).

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, частини першої статті 55 Конституції України, кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобовязує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення Конституційного Суду України).

У статті 124 Конституції України передбачено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Законом може бути визначений обовязковий досудовий порядок урегулювання спору.

Отже у Конституції України визначено, що у разі виникнення спору між будь-якими особами, він має розглядатися у національних судах з урахуванням правил юрисдикції та підсудності.

Єдине обмеження встановлене Конституцією України, це пряма вказівка закону про обовязковий досудовий порядок урегулювання такого спору.

У разі відсутності такої вказівки, будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими и протирічать як міжнародним зобовязанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і Конституційним засадам.

Крім того, необхідно враховувати, що позивачі оскаржували рішення органів, наділених владними повноваженнями та інших державних органів, які допускали пряме втручання у цивільні права позивачів, а саме право володіння, користування та розпорядження майном, що передбачено статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції, гарантується у статті 41 Конституції України та законами України.

Крім того, унеможливлення оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких органів тягне за собою унеможливлення для фізичної особи захисту своїх порушених прав у наступному, оскільки держава, у межах своїх повноважень, як законодавця, встановила у процесуальному законодавстві певні часові проміжки, протягом яких особа може реалізувати своє право на судовий захист та його отримати реально.

Визнання судом рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових осіб є підставою для можливості звернення у наступному про відшкодування шкоди, спричиненої такими діями, рішеннями чи бездіяльністю.

Обмеження можливості звернення до суду і отримання судового захисту може свідчити про порушення основоположних прав людини.

Необхідно наголосити, що і статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», і статтею 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено право на оскарження рішень, дій або бездіяльності вказаних органів і це право не обумовлене жодними досудовими процедурами. Тому позивачі реалізували своє право на звернення до суду і незалежно від вичерпаності чи невичерпаності дії оскаржуваного рішення, воно, за їх думкою, уже порушило їх права та істотно впливає на обсяг прав. Тому вичерпаність чи невичерпаність оскаржуваного рішення органа державної влади, який допустив втручання у приватні права особи, не можуть бути підставою для закриття провадження у справі, та констатації того, що такі вимоги взагалі не можуть бути розглянуті жодним судом. Так висновки можуть свідчити про втручання у право позивачів на справедливий суд.

Щодо закриття провадження у справі відносно оскарження наказів Уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 про зупинення в частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк» та від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб»; рішень Виконавчої дирекції Фонду «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможності банку ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887, «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2891, «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» № 2893 від 20 грудня 2016 року.

Вважаю, що такі висновки не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, оскільки будь-який документ може вважатися таким, що регулює внутрішню діяльність установи лише у тому разі, якщо він не зачіпає будь-яких прав інших осіб, які не є працівниками такої установи.

У позові зазначено, що перераховані рішення оскаржуються лише і виключно у межах, які зачіпають права позивачів, та обґрунтовано, яким саме чином відбувається таке втручання у право власності приватних осіб.

Тобто усі перераховані рішення стосуються прав позивачів з володіння, користування та розпорядження своїм майном грошовими коштами, розміщеними на рахунках ПАТ КБ «Приватбанк», що уже унеможливлює висновок про обмеженість дії оскаржуваними рішеннями виключно внутрішньою організацією роботи державних органів.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Гарантією дотримання вказаними органами та їх посадовими особами таких вимог і є можливість оскарження цих рішень, дій чи бездіяльності до суду, оскільки у іншому випадку ця норма Конституції буде ілюзорною, а вказані органи та їх посадові особи, які мають широкий вплив на права як юридичних, так і фізичних осіб, матимуть можливість чинити свавілля.

Отже, саме можливість судового розгляду, доступ до правосуддя і є тією основною гарантією законності дій державних органів та їх посадових осіб, як і законодавчо закріплений принцип відшкодування шкоди, спричиненої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю таких органів чи їх посадових осіб.

Тобто необхідно розмежовувати вимоги позивачів до ПАТ КБ «Приватбанк», які мають цивільно-правову природу, і випливають із дотримання сторонами договірних зобовязань, так і інші вимоги, які обумовлені саме рішеннями як Комісії, так і уповноважених осіб Фонду, що вплинуло безпосередньо на права позивачів.

У даному випадку мало бути визначено про закриття справи у звязку з порушенням правила юрисдикційності спору.

При цьому необхідно керуватися таким.

У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Суд повторює, що, як було раніше визначено, фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії», що згадувалося раніше, Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з […] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]». У деяких випадках він визнавав, що найвищий судовий орган, уповноважений тлумачити закон, міг ухвалювати рішення, яке не було чітко визначене законом. Таке застосування закону, однак, мало винятковий характер, і зазначений суд надав чіткі й вірогідні підстави для такого виняткового відступу від застосування своїх визначених повноважень (рішення у справі «Хуліо Воу Жиберт та Ель Хогар і ля Мода проти Іспанії» (Julio Bou Gibert and El Hogar Y La Moda J. A. Х. А. v. Spain) (ухв.), заява № 14929/02, 13 травня 2003 року).

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу субєкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Стосовно питання доступу до суду Суд повторює, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обовязків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (справа «Ґолдер проти Сполученого Королівства», рішення від 21 лютого 1975 року, серія А № 18, п. 28-36). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте, право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з п. 1 статті 6, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення у справі «Brulla Gomez de la Torre v. Spain» від 19 грудня 1997 року, п. 33). Ухвала щодо прийнятності Заяви № 6778/05 «МПП "Голуб" проти України» від 18 жовтня 2005 року. У рішенні «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року, ЄСПЛ також виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду. Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обовязків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ЕСПЛ 2002-ІІ).

Оскільки стаття 6 ЄСПЛ відсилає до «цивільних» прав та обовязків, може зявитися хибне враження, що гарантії цієї статті поширюються лише на справи, які розглядаються судами за правилами цивільного процесу чи в судах цивільної юрисдикції. Однак це не так. Як свідчить практика ЄСПЛ, формальна кваліфікація права у внутрішньому праві держав-членів чи розгляд справи в суді іншої юрисдикції (наприклад, адміністративної чи господарської) не є перешкодою для визнання заяви прийнятною за статтею 6 Конвенції. Тому варто розглянути, який зміст вкладає Суд у поняття «цивільні права та обовязки». Передусім, згідно з прецедентною практикою Суду, поняття «цивільних прав і обовязків» не може зводитися виключно до посилань на національне право відповідної держави. У кількох випадках Суд вже підтверджував принцип, що це поняття в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції є «автономним», оскільки інше рішення може призвести до результатів, які будуть несумісними з предметом і метою Конвенції. Для того, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції міг бути застосований в його цивільній частині, необхідна наявність спору щодо «права» як такого (рішення у справі «Кьоніг проти Федеративної Республіки Німеччина» (Kцnig v. Federal Republic of Germany) від 28 червня 1978 року, серія A, № 27, sec. 29-30, пп. 88-89, і у справі «Бараона проти Португалії» (Baraona v. Portugal) від 08 липня 1987 року, серія A, № 122, sec. 17-18, п. 42. 43 рішення Великої палати у справі «Феррацціні проти Італії» (Ferrazzini v.Italy) від 12 липня 2001 року, заява № 44759/98, п. 24. 49 визнане у внутрішньому законодавстві, а також щоб спір за своєю суттю стосувався цивільного права. Оскільки Конвенція є живим документом, який має тлумачитися у світлі сьогоденних реалій, за роки, що минули з часу прийняття Конвенції, відносини набули очевидного розвитку в багатьох сферах.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України (тут і далі у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України субєктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший субєкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Частинами першою, другою статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий субєктний склад. Участь субєкта владних повноважень є обовязковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі субєкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного субєкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії субєктів владних повноважень.

У статті 1 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) передбачалося, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Питання компетенції судів щодо розгляду цивільних справ регулювалося у статті 15 ЦПК України, якою передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо:

- захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин;

- інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналіз наведених норм КАС України та ЦПК України в сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права повязане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

ЄСПЛ у своїй практиці, зокрема, у рішенні від 13 травня 1980 року у справі «Артіко проти Італії» (пункт 35), рішенні від 30 травня 2013 року у справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32), визначає, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Разом з тим, обрання способу захисту порушеного права є виключним правом позивача відповідно до принципу диспозитивності. Втручання у таке право можливе лише у тому разі, якщо суд вважає, що це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина від порушень з боку субєктів владних повноважень, чи застосовує інший, ефективний спосіб захисту права.

Вочевидь, що закриття провадження у справі таким ефективним способом захисту порушеного права вважатися не може.

Суди встановили і це підтверджується матеріалами справи, що позивачі ОСОБА_1 перебували з ПАТ «КБ «Приватбанк» у договірних відносинах. Це також підтверджено як сторонами спору, так і письмовими доказами, якими є відповідні договори банківського вкладу та банківського рахунку, укладені між позивачами (кожним окремо) та ПАТ «КБ «Приватбанк».

У справі, що розглядається, у поданому до суду адміністративному позові частина позовних вимог стосувалася оскарження рішень Комісії НБУ, наказів та рішень Виконавчої дирекції Фонду та його Уповноважених осіб, та визнання нечинними договорів, які хоч і укладені з обох сторін Уповноваженими особами Фонду, однак ці Уповноважені особи діяли як представники з одного боку неплатоспроможного банку, а з іншого фізичної особи вкладника. Тобто договори, сторонами яких були банк і фізична особа вкладник.

З аналізу позовних вимог вбачається, що кінцевою метою позивачів було не оскарження, на їх думку, протиправних актів органів владних повноважень, а повернення коштів, які перебували на депозитних рахунках у ПАТ «КБ «Приватбанк», оскільки усі вимоги конкретизовані саме посиланням позивачів на порушення їх права власності, а саме прав позивачів на вільне володіння, користування та розпорядження власним майном, грошовими коштами, розміщеними у ПАТ «КБ «Приватбанк».

У справі, що переглядається в суді касаційної інстанції, не заперечується, що позивачі оскаржують дії НБУ, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, правонаступником якого у спірних правовідносинах визнано Кабінет Міністрів України. Вказані субєкти як регулятори ринку банківських послуг, наділені владними повноваженнями, однак у спірних правовідносинах вони виступали як сторона цивільно-правових відносин.

Статтею 50 ЦПК України визначено, що позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов'язки.

Отже, однорідні, нерозривно повязані між собою вимоги, вирішення однієї з яких залежить від інших, можуть бути обєднані в одне провадження.

Таким чином, не можуть бути розглянуті у різних юрисдикціях однорідні, повязані між собою вимоги.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що заявлені позовні вимоги нерозривно повязані між собою і від задоволення одних вимог щодо визнання протиправними рішень НБУ, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України у частині, що стосується цивільних прав позивачів. залежить задоволення інших вимог, визнання договорів нечинними та стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» коштів, які перебували на вкладних рахунках позивачів та процентів за депозитами. Вирішення вказаної вимоги не належить до компетенції адміністративної юрисдикції, оскільки є спором про право власності особи на певну кількість грошових коштів, що підтверджується і змістом позовної заяви.

Вирішення позовних вимог за правилами різних видів судочинства порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.

Вважаю, що позовні вимоги виключно про оскарження дій НБУ, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України чи Кабінету Міністрів України, які вчинені ними або на виконання функцій регулятора банківської системи, або як реалізація владних повноважень органу державної влади, підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки свідчать про публічну спрямованість змісту позовних вимог.

Більше того, якщо вказані вимоги повязані із вимогами про відшкодування саме вказаними органами майнової чи моральної шкоди, такі спори також мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства, що прямо передбачено у статті 21 КАС України. Так, статтею 21 КАС України у редакції, чинній на час подання адміністративного позову до суду, регулювалося питання підсудності кількох пов'язаних між собою вимог, зокрема, передбачалося, що позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов'язані між собою.

Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (частина друга статті 21 КАС України).

Тому вважаю, що закриття провадження у справі з підстав того, що оскаржувані рішення державних установ та їх посадових осіб не можуть розглядатися жодним судом не ґрунтується на вимогах як міжнародних актів, Конвенції та правозастосовній практиці ЄСПЛ, так і вимогах Конституції України та принципах процесуального законодавства, які є аналогічними у адміністративній та цивільній юрисдикціях.

Суддя О. М. Ситнік

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91680120

Link to post
Share on other sites

Державний герб України

Окрема думка

судді Великої Палати Верховного Суду Пророка В. В.

справа № 826/20221/16 (провадження № 11-1459апп18)

23 вересня 2020 року

м. Київ

15 червня 2020 року велика Палата Верхового Суду розглянула у відкритому судовому засіданні зазначену справу та проголосила скорочену постанову про скасування постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року і ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року та закриття провадження у справі з підстав порушення правил юрисдикції.

З огляду на зміст скороченої постанови від 15 червня 2020 року 23 червня 2020 року позивачі звернулися до Великої Палати Верховного Суду з заявою про передачу справи до Печерського районного суду міста Києва, як суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд даної справи.


Ухвалою від 23 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду зазначену заяву про передачу справи за встановленою юрисдикцією задовольнила, справу передала до Печерського районного суду міста Києва.

Водночас з зазначеною ухвалою Великої Палати Верхового Суду не можу погодитися з огляду на таке:

1. По перше, як неодноразово раніше я зазнавав у своїх окремих думка (зокрема, від 19 лютого 2020 року у справі № 813/2417/17 (провадження № 11-568 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88016755; у справі № 813/3602/16 (провадження № 11-803 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/87902156; у справі № 200/10822/18-а (провадження № 11-897 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048403; у справі № 495/1335/17 (провадження № 11-1001 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048311; у справі № 809/846/18 (провадження № 11-1002 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048404; у справі № 826/746/17 (провадження № 11-1003 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048312; у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423 цс 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88062865; у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524 цс 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88016758; від 26 лютого 2020 року у справі № 804/6183/17 (провадження № 11-171 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88376242; у справі № 810/2938/17 (провадження № 11-935 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048405; у справі № 462/5617/16-а (провадження № 11-1041 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88016850; у справі № 750/3192/14 (провадження № 14-439 цс 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88062446; від 04 березня 2020 року у справі № 360/162/19(провадження № 11-843 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88376244; у справі № 757/6214/19-а (провадження № 11-862 апп 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88376307; у справі № 757/63985/16 (провадження № 14-556 цс 19) http://reestr.court.gov.ua/Review/88048309), я не погоджуюся з темпоральним застосуванням Великою Палатою Верховного Суду процесуальних норм, запроваджених Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року (далі Закон № 460-IX), з огляду на пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX, яким встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року), розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

2. І, по друге, закриваючи провадження у справі, на моє переконання, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що заявлені позивачами вимоги випливають з цивільно правових договорів банківського вкладу, і суть спірних правовідносин між позивачами і банком зводиться до вимог позивачів щодо повернення їм грошових коштів банківських вкладів, яких вони, на їхню думку, були неправомірно позбавлені.

3. Таким чином заявлені позивачами у справі вимоги не можуть бути предметом розгляду в порядку адміністративного провадження: лише вимоги про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» грошових коштів, які були вкладами позивачів до банківської установи, можуть бути предметом розгляду в порядку цивільного судочинства; інші заявлені вимоги за даних обставин справи не можуть бути предметом позовних вимог в суді жодної юрисдикції.

4. З цим мотивів, зокрема, Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку про відсутність підстав для застосування в даній справі Закону України від 13 травня 2020 року № 590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів регулювання банківської діяльності».

5. Аналогічно, Велика Палата Верховного Суду не застосувала приписи пункту 2 частини третьої статті 353 КАС України, оскільки закрила провадження в порядку адміністративного судочинства.

6. Водночас в ході підготовки повного тексту постанови Великої Палати Верховного Суду частина суддів, на моє переконання, змінила власну думку внаслідок чого виявилося неможливим погодити мотивувальну частину постанови Великої Палати Верховного Суду у відповідності з мотивами, що послужили основою проголошеної скороченої постанови.

7. Внаслідок цього в повному тексті постанови Великої Палати Верховного Суду відсутній чіткий висновок щодо юрисдикції частини заявлених позивачами вимог. Сукупність окремих думок суддів Великої Палати Верховного Суду також свідчить про відсутність такого висновку.

8. Відповідно до частини третьої статті 354 КАС України, якою стаття доповнена Законом № 460-IX, у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду.

9. Таким чином, за умови, що хоча б одна з заявлених позивачами вимог підлягає розгляду в порядку господарського чи адміністративного судочинства, справа не може бути передана на розгляд суду цивільної юрисдикції.

Суддя В. В. Пророк

Окрема думка складена 05 жовтня 2020 року.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/91998359

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 березня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 367/4695/20
      Провадження № 14-12цс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року у складі судді Саранюк Л. П. та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Сушко Л. П., Іванової І. В.
      у цивільній справі за позовом Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» до Комунального підприємства «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради про проведення перерахунку споживачам послуг та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У липні 2020 року Громадська організація «Ірпінська спілка споживачів» (далі - ГО «Ірпінська спілка споживачів») звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради (далі - КП «УЖКГ «Ірпінь»), у якому просила зобов`язати відповідача повернути кошти споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року шляхом здійснення перерахунку на загальну суму 3 331 124,83 грн.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що жителі міста Ірпеня та інші громадяни України, споживачі комунальних послуг, з метою захисту своїх прав створили ГО «Ірпінська спілка споживачів», яка зареєстрована Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) 24 липня 2020 року.
      Згідно з пунктом 1.1 Статуту ГО «Ірпінська спілка споживачів» (далі - Статут) ГО «Ірпінська спілка споживачів» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захисту суспільних та приватних прав та інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      Відповідно до пункту 3.1 Статуту головною метою ГО «Ірпінська спілка споживачів» є здійснення та захист прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      У підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту передбачено, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань має право представляти і захищати суспільні інтереси споживачів товарів, робіт та послуг, свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів та інших осіб у будь-яких органах державної влади, у тому числі судах, правоохоронних органах, в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Під час здійснення своєї статутної діяльності позивачем встановлено, що Головне управління Держпродспоживслужби в Київській області в січні 2019 року провело планову перевірку КП «УЖКГ «Ірпінь», за результатами якої складено акт № 4 від 25 січня 2019 року та винесено припис № 1 від 28 січня 2019 року відповідно до якого орган державного нагляду вимагав від відповідача повернути кошти споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року шляхом здійснення перерахунку на суму 3 331 124,83 грн.
      Припис № 1 від 28 січня 2019 року є чинним та не скасований у судовому порядку, проте відповідач його не виконав, чим порушив права невизначеного кола споживачів міста Ірпеня на перерахунок (повернення) надмірно сплачених коштів у сумі 3 331 124,83 грн.
      Позивач із посиланням на пункти 9 та 10 частини першої статті 25 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-ХІІ) вказав, що об`єднання споживачів має право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій та відповідно до законодавства захищати в суді права споживачів, які не є членами громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів).
      Вважав, що права споживачів міста Ірпеня, порушені КП «УЖКГ «Ірпінь», підлягають захисту в суді в порядку цивільного судочинства, а ГО «Ірпінська спілка споживачів» є належним позивачем.
      Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      31 липня 2020 року ухвалою Ірпінського міського суду Київської області у відкритті провадження у справі за позовом ГО «Ірпінська спілка споживачів» до КП «УЖКГ «Ірпінь» про проведення перерахунку споживачам послуг відмовлено. Роз`яснено позивачу, що справа належить до юрисдикції господарських судів.
      Ухвала мотивована тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а її розгляд відноситься до юрисдикції господарського суду, оскільки спір виник між юридичними особами.
      13 жовтня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ГО «Ірпінська спілка споживачів» залишено без задоволення, а ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року - без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спір між суб`єктами господарювання підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      Крім того, апеляційний суд зазначив, що окремої процедури для захисту прав групи осіб Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) не містить.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У листопаді 2020 року ГО «Ірпінська спілка споживачів» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року, у якій посилалася на порушення судами норм процесуального права і просила судові рішення скасувати, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що на підставі частини другої статті 4 ЦПК України ГО «Ірпінська спілка споживачів» звернулася з позовом на захист прав невизначеного кола споживачів міста Ірпеня - фізичних осіб відповідно до пункту 10 частини першої статті 25 Закону № 1023-ХІІ та її Статуту.
      Зазначала, що правовідносини, які виникли внаслідок порушення відповідачем прав споживачів послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій через неналежне визначення ціни послуг, є майновими, цивільними правовідносинами між відповідачем і фізичними особами - мешканцями багатоповерхових будинків, яких відповідач обслуговує. Сторонами спору фактично є споживачі послуг, які хоч і не є стороною судового процесу, проте саме їх порушені права і підлягають поновленню відповідачем, яким є КП «УЖКГ «Ірпінь».
      Посилалася на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 915/1674/15, у якій зроблено висновки про те, що спір за участю громадської організації розглядається в порядку господарського судочинства, лише у випадках, якщо між сторонами наявні господарські правовідносини, предметом спору є майно або речові права на майно такої громадської організації, а також щодо організаційних відносин у межах створення та діяльності громадської організації як юридичної особи, що свідчить про належність їх до правовідносин у сфері господарювання.
      У цій справі ГО «Ірпінська спілка споживачів» виступає не як суб`єкт господарювання, між нею та КП «УЖКГ «Ірпінь» відсутні господарські відносини, позовна заява спрямована не на захист прав організації, а на захист прав третіх осіб - споживачів, у Господарському процесуальному кодексі України (далі - ГПК України) відсутня норма, що прямо передбачає вирішення вказаного спору господарським судом, тому цей спір не має розглядатися в порядку господарської юрисдикції.
      Вважала, що спір за позовом громадської організації, який направлений на захист прав споживачів, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Вищого господарського суду України від 15 березня 2011 року у справі № 23/122-62 за позовом громадської організації споживачів в інтересах невизначеного кола споживачів.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      19 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі.
      14 грудня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів.
      20 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» у касаційній скарзі посилається на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 22 січня 2019 року у справі № 915/1674/15 (провадження № 12-726гс18), за яким визначено випадки, коли спір за позовом громадської організації підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Дослідивши наведений вище правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що він стосується інших (не тотожних) правовідносин, які є відмінними від правовідносин, які виникли в цій справі.
      11 лютого 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято до розгляду справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      24 липня 2020 року було проведено державну реєстрацію юридичної особи - ГО «Ірпінська спілка споживачів», що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      Позивач вказував, що в січні 2019 року Головне управління Держпродспоживслужби в Київській області провело планову перевірку КП «УЖКГ «Ірпінь», за результатами якої було складено акт № 4 від 25 січня 2019 року та винесено припис № 1 від 28 січня 2019 року, відповідно до якого орган державного нагляду вимагав від відповідача повернути споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року кошти в розмірі 3 331 124,83 грн шляхом здійснення перерахунку. Відповідач не виконав зазначений припис чим порушив права невизначеного кола споживачів міста Ірпеня на перерахунок (повернення) надмірно сплачених коштів у сумі 3 331 124,83 грн.
      Вважав, що права споживачів міста Ірпеня, порушені КП «УЖКГ «Ірпінь», підлягають захисту в суді в порядку цивільного судочинства шляхом зобов`язання відповідача повернути кошти (здійснити перерахунок) споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року на загальну суму 3 331 124,83 грн.
      Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду має визначити, які правовідносини виникли між сторонами - громадською організацією (об`єднанням споживачів) та юридичною особою, яка надає комунальні послуги, з приводу проведення перерахунку вартості послуг.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
      У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
      У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, визначено у статті 20 ГПК України.
      Так, частиною 1 статті 20 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) передбачалося, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах між суб`єктами господарювання.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
      Велика Палата Верховного Суду не розглядала аналогічних справ за позовом громадської організації (об`єднання споживачів) в інтересах невизначеного кола споживачів до юридичної особи про захист прав споживачів, але на її розгляді перебувала цивільна справа № 199/1478/17 (провадження № 14-52цс19) за скаргою громадської організації, яка не мала статусу юридичної особи, поданою в інтересах фізичної особи - члена цієї організації, у якій Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що громадська організація без статусу юридичної особи не є особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи (постанова від 13 березня 2019 року).
      Також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі № 200/13835/15-ц, у якій громадська організація звернулася з позовом в інтересах фізичної особи - споживача, суд касаційної інстанції зробив висновок, що право громадської організації споживачів (об`єднання споживачів) звертатися до суду в інтересах конкретного споживача не передбачене нормами законодавства.
      Отже, справи, що розглядалися Великою Палатою Верховного Суду та Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, стосувалися питання можливості громадської організації (об`єднання споживачів) звертатися до суду в інтересах конкретного споживача. Питання юрисдикційності спору за позовом юридичної особи - громадської організації (об`єднання споживачів) в інтересах невизначеного кола споживачів до іншої юридичної особи про захист прав споживачів Великою Палатою Верховного Суду не вирішувалося.
      У цій справі розглядається позов юридичної особи ГО «Ірпінська спілка споживачів», поданий в інтересах невизначеного кола споживачів міста Ірпеня до юридичної особи КП «УЖКГ «Ірпінь» щодо зобов`язання здійснити перерахунок послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій за період з 05 липня по 31 грудня 2018 року в розмірі 3 331 124,83 грн.
      Вирішуючи питання предметної та суб`єктної юрисдикції цієї справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання поширення юрисдикції господарських судів на вирішення зазначеної справи залежить як від з`ясування предмета і змісту правовідносин, так і від суб`єктного складу, у межах яких виник спір.
      Відповідно до статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      Статтею 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають, зокрема, справи, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.
      За змістом статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України) під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
      Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
      Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів.
      Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.
      Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб`єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.
      Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
      При вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 ГК України. Господарський спір належить до юрисдикції господарського суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом.
      Отже, критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб`єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин.
      При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 (провадження № 14-352цс19) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.
      У частині першій статті 1 Закону України від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон № 2189-VIII) надано такі визначення: житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг (пункт 5); виконавець комунальної послуги - суб`єкт господарювання, що надає комунальну послугу споживачу відповідно до умов договору (пункт 2); індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги (пункт 6); послуга з управління багатоквартирним будинком -результат господарської діяльності суб`єктів господарювання, спрямованої на забезпечення належних умов проживання і задоволення господарсько-побутових потреб мешканців будинку шляхом утримання і ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та його прибудинкової території відповідно до умов договору (пункт 12).
      Згідно зі статтею 2 Закону № 2189-VIII предметом регулювання цього Закону є відносини, що виникають у процесі надання споживачам послуг з управління багатоквартирним будинком, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення та поводження з побутовими відходами, а також відносини, що виникають у процесі надання послуг з постачання та розподілу електричної енергії і природного газу споживачам у житлових, садибних, садових, дачних будинках.
      Частиною першою статті 6 Закону № 2189-VIII передбачено, що учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: 1) споживачі (індивідуальні та колективні); 2) управитель; 3) виконавці комунальних послуг.
      У частині першій статті 1 Закону № 1023-XII надано визначення таким термінам: виконавець -суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3); споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22).
      Відповідно до статті 1-1 Закону № 1023-XII цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.
      У пункті 6 частини першої статті 4 Закону № 1023-XII споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав.
      Згідно з пунктами 9 та 10 частини першої статті 25 Закону № 1023-XII об`єднання споживачів має право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов`язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів. Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов`язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами. Також об`єднання споживачів має право відповідно до законодавства захищати у суді права споживачів, які не є членами громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів).
      Тобто законом надано право громадським організаціям споживачів звертатися до суду, у тому числі і до юридичних осіб, які є управителями багатоквартирних житлових будинків та які надають комунальні послуги в інтересах побутових споживачів, незалежно від їх членства у вказаній громадській організації, за захистом прав таких споживачів.
      При цьому в Законі № 1023-XII чітко визначено, що вказане рішення стосується лише і виключно споживачів, права яких порушено протиправними діями суб`єкта господарювання, який надає відповідні послуги.
      Між ГО «Ірпінська спілка споживачів» та КП «УЖКГ «Ірпінь» відсутні правовідносини в розумінні ГК України, оскільки спір стосується права, порушеного, на думку ГО «Ірпінська спілка споживачів», яка в силу Закону № 1023-XII представляє інтереси невизначеного кола споживачів, кожного зі споживачів міста Ірпеня на перерахунок відповідачем вартості послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій.
      Тобто між учасниками справи відсутні господарські правовідносини, наявність яких є визначальною при віднесенні спору до компетенції господарських судів.
      У вказаному спорі ГО «Ірпінська спілка споживачів» захищає не власні інтереси, а фактично діє в інтересах фізичних осіб - споживачів житлово-комунальних послуг, представляє інтереси та здійснює захист прав саме вказаних осіб на підставі статті 25 Закону № 1023-XII та її Статуту.
      Тому між громадською організацією та юридичною особою, яка надає послуги, апріорі відсутні матеріальні правовідносини, оскільки в судовому спорі така громадська організація виступає від власного імені, але захищає побутових споживачів, права яких вважає порушеними через протиправні дії надавача послуг.
      Судами попередніх інстанцій не враховані положення Закону № 1023-XII та Статуту, не надано оцінку можливості звернення ГО «Ірпінська спілка споживачів» з позовом, направленим на захист прав та інтересів невизначеного кола споживачів.
      У законодавстві відсутні положення, які б надавали право фізичним особам, що не є суб`єктами підприємницької діяльності, звертатися до господарського суду в межах спірних правовідносин за захистом їх порушених прав як споживачів.
      У постанові Вищого господарського суду України від 15 березня 2011 року у справі № 23/122-62 за позовом громадської організації споживачів в інтересах невизначеного кола споживачів зроблено висновок про те, що здійснення представництва за законом не змінює природу спірних правовідносин як таких, що здійснюються в межах відносин між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт, надавачами послуг різних форм власності відповідно до Закону № 1023-XII, відтак стороною такого спору (а не стороною судового процесу) є споживач у розумінні статті 1 Закону № 1023-XII.
      Зазначені висновки підтверджуються таким.
      Згідно зі статтею 80 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
      За положеннями частин першої та другої статті 81 ЦК України юридична особа може бути створена шляхом об`єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.
      Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей (частина перша статті 36 Конституції України).
      Статтею 1 Закону України від 22 березня 2012 року № 4572-VI «Про громадські об`єднання» (далі - Закон № 4572-VI) передбачено, що громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
      Громадське об`єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.
      Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.
      Громадська спілка - це громадське об`єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи.
      Громадське об`єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.
      У частині першій статті 3 Закону № 4572-VI закріплено, що громадські об`єднання утворюються і діють на принципах: 1) добровільності; 2) самоврядності; 3) вільного вибору території діяльності; 4) рівності перед законом; 5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників); 6) прозорості, відкритості та публічності.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 2 Закону № 4572-VI дія цього Закону поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань в Україні.
      Особливості регулювання суспільних відносин у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення окремих видів громадських об`єднань можуть визначатися іншими законами.
      У преамбулі Закону № 1023-XII вказано, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
      Відповідно до пункту 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.
      Згідно з пунктами 1, 6, 7 частини першої статті 4 Закону № 1023-XII споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: 1) захист своїх прав державою; 6) звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав; 7) об`єднання в громадські організації споживачів (об`єднання споживачів).
      Частиною першою статті 22 Закону № 1023-XII визначено, що захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом.
      При розгляді спору необхідно звернути увагу на питання щодо повноважень громадської організації споживачів на представництво та захист прав невизначеного кола споживачів у судах, оскільки від відповіді на вказане питання залежить і визначення юрисдикційності спору.
      Частиною першою статті 24 Закону № 1023-XII передбачено, що з метою захисту своїх законних прав та інтересів споживачі мають право об`єднуватися у громадські організації споживачів (об`єднання споживачів).
      У статті 25 Закону № 1023-XII закріплено перелік прав громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів).
      Таким чином, Закон № 1023-XII надає об`єднанню споживачів право звертатися до суду за захистом прав та інтересів невизначеного кола споживачів та захищати у суді права споживачів, які не є членами (учасниками) громадської організації споживачів.
      Згідно з пунктом 1.1 Статуту ГО «Ірпінська спілка споживачів» (далі - Статут) ГО «Ірпінська спілка споживачів» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захисту суспільних та приватних прав та інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      Відповідно до пункту 3.1 Статуту головною метою ГО «Ірпінська спілка споживачів» є здійснення та захист прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності.
      У підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту передбачено, що ГО «Ірпінська спілка споживачів» для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань має право представляти і захищати суспільні інтереси споживачів товарів, робіт та послуг, свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів та інших осіб у будь-яких органах державної влади, у тому числі судах, правоохоронних органах, в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Наведені позивачем пункти Статуту передбачають можливість ГО «Ірпінська спілка споживачів» представляти і захищати інтереси споживачів - своїх членів та інших осіб в судах.
      У пункті 2.6 Рішення Конституційного Суду України від 28 листопада 2013 року № 12-рп/2013 (у справі за конституційним зверненням асоціації «Дім авторів музики в Україні» щодо офіційного тлумачення положень пункту 7 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у взаємозв`язку з положеннями пункту «г» частини першої статті 49 Закону України «Про авторське право і суміжні права») роз`яснено, що захист у судах прав та інтересів інших осіб є однією з гарантій реалізації конституційного права кожного на судовий захист і полягає у зверненні до суду державних органів, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право звертатися із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб. Громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб.
      Закон № 1023-XII та Статут надає ГО «Ірпінська спілка споживачів» право звертатися до суду за захистом прав та інтересів невизначеного кола споживачів, тому звернення із цим позовом в інтересах споживачів міста Ірпеня ґрунтується на приписах чинного законодавства та статутних документах позивача.
      ГО «Ірпінська спілка споживачів» за своїм правовим статусом є юридичною особою приватного права, метою діяльності якої є задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності, та задля досягнення цієї мети громадська організація може здійснювати представництво та захист прав невизначеного кола приватних осіб (споживачів) у судах та інших органах, установах і організаціях в разі порушення прав невизначеного кола споживачів.
      З огляду на зміст та характер спірних правовідносин, суб`єктний склад цього спору Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір з урахуванням вимог статті 19 ЦПК України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Висновок судів попередніх інстанцій про віднесення справи до юрисдикції господарських судів є помилковим, оскількипозов ГО «Ірпінська спілка споживачів» подала не для захисту власних інтересів як суб`єкта цивільних відносин, а в інтересах невизначеного кола споживачів міста Ірпеня, спір між сторонами є спором про право цивільне, виник фактично між споживачами послуг та КП «УЖКГ «Ірпінь» і направлений на захист прав споживачів міста Ірпеня щодо проведення відповідачем перерахунку послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, тому повинен розглядатися в порядку цивільного судочинства.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 259, 400, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» задовольнити.
      Ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 31 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96179832
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 березня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 761/3540/20
      Провадження № 14-17цс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Громадської організації «Ошукані українці» на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року у складі судді Волошина В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року у складі колегії суддів Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.
      у цивільній справі за позовом Громадської організації «Ошукані українці» до Політичної партії «Слуга народу» про визнання протиправними дій політичної партії щодо процедури скликання та проведення поетапного з'їзду політичної партії, визнання протиправним та скасування рішення поетапного з'їзду політичної партії та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У січні 2020 року Громадська організація «Ошукані українці» (далі - ГО «Ошукані українці») звернулася до суду з позовом до Політичної партії «Слуга народу» (далі - ПП «Слуга народу»), в якому просила визнати протиправними дії політичної партії щодо процедури скликання та проведення поетапного з`їзду ПП «Слуга народу», який проводився 09-10 червня, 07 липня 2019 року (далі - поетапний з`їзд ПП «Слуга народу»); визнати протиправним та скасувати рішення цього поетапного з`їзду.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на поетапному з`їзді ПП «Слуга народу» затверджено передвиборчу програму партії, список кандидатів у народні депутати України по загальнодержавному виборчому округу та одномандатних виборчих округах на виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року.
      Позивач указував, що відповідачем умисно приховано зміст Статуту ПП «Слуга народу» (далі - Статут ПП), введено в оману виборців, делегатів з`їзду, визначених керівництвом партії в односторонньому порядку. Відповідачем на порушення підпункту 4.9.11 пункту 4.9 та пункту 5.6 Статуту ПП не проведено конференцій регіональних парторганізацій, у тому числі щодо обов`язкового обрання делегатів на поетапний з`їзд ПП «Слуга народу», оскільки членів Черкаської обласної організації ПП «Слуга народу» не було повідомлено про дату, час і місце конференції Черкаської регіональної організації щодо обрання делегатів на цей поетапний з`їзд, а конференції не проведено взагалі.
      ГО «Ошукані українці» зареєстрована як юридична особа, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, та діє відповідно до Статуту ГО «Ошукані українці» (далі - Статут ГО).
      Членами ГО «Ошукані українці», зокрема, є члени ПП «Слуга народу» та делегати поетапного з`їзду ПП «Слуга народу».
      До ГО «Ошукані українці» звернулися її члени та громадяни України - виборці, які мають підстави вважати, що їх права, свободи та інтереси порушено незаконними діями та рішеннями ПП «Слуга народу».
      З посиланням на значну кількість звернень громадян позивач вважав, що справа має загальнодержавне значення, а протиправність проведення поетапного з`їзду ПП «Слуга народу» порушує права всіх громадян України, оскільки свідчить про незаконне формування законодавчого органу влади - Верховної Ради України IX скликання.
      Позивач зазначив, що у підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту ГО передбачено, що для досягнення своєї мети та виконання завдань організація має право, зокрема, представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів чи інших осіб у будь-яких органах державної влади, в тому числі судах, правоохоронних органах, у органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Право громадської організації на звернення до суду з відповідними позовами також кореспондується з нормами статті 21 Закону України від 22 березня 2012 року № 4572-VI «Про громадські об`єднання» (далі - Закон № 4572-VI).
      Крім того норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) виключають предметну юрисдикцію цього спору, тому всі інші спори мають розглядатися у порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України).
      Вважав наявними підстави для звернення до суду за захистом конституційних прав громадян та прав, передбачених Законом України від 05 квітня 2001 року № 2365-ІІІ «Про політичні партії в Україні» (далі - Закон № 2365-ІІІ), у порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      07 лютого 2020 року ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ГО «Ошукані українці» до ПП «Слуга народу» про визнання протиправними дій політичної партії щодо процедури скликання та проведення її поетапного з'їзду, визнання протиправним та скасування рішення цього з'їзду. Роз`яснено позивачу, що з таким позовом слід звертатися в порядку адміністративного судочинства.
      Позов не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, його розглядати має адміністративний суд, оскільки спір, який виник між сторонами, має публічно-правовий характер.
      30 червня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ГО «Ошукані українці»залишено без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року - без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Крім того, апеляційний суд зазначив, що позов подано на захист порушених прав громадян України, які гарантовані нормами статей 36, 37, 38 Конституції України. Позивач оскаржує дії політичної партії та її рішення щодо затвердження передвиборчої програми ПП «Слуга народу», списку кандидатів у народні депутати України по загальнодержавному виборчому округу та одномандатних виборчих округах на виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року, які, на думку членів ГО «Ошукані українці» та інших громадян, порушують їх виборчі права.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У серпні 2020 року ГО «Ошукані українці» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року, у якій посилалася на порушення судами норм процесуального права, просила судові рішення скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що спір не містить ознак публічно-правового, оскільки сторони не здійснюють публічно-владних управлінських функцій, не є суб`єктами владних повноважень та суб`єктами виборчого процесу в розумінні статей 273-277 КАС України. Крім того, члени ГО «Ошукані українці» є делегатами з`їздів ПП «Слуга народу», що унеможливлює розгляд справи в порядку адміністративного судочинства.
      Суди не врахували, що порушення відповідачем Статуту ПП та Закону № 2365-ІІІ стосується внутрішньої діяльності партії, а питання внутрішньої діяльності політичної партії розглядалося Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у справі № 761/20154/16-ц (постанова від 04 листопада 2019 року).
      ГО «Ошукані українці» відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України, статті 21 Закону № 4572-VI та свого Статуту звернулася з цим позовом в інтересах її членів та інших громадян України в порядку цивільного судочинства.
      Позиція інших учасників справи
      У листопаді 2020 року ПП «Слуга народу» подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки вирішення питань, які є предметом цього спору, належить до внутрішньоорганізаційної діяльності партії та є виключною компетенцією відповідного статутного органу партії, законність рішень якого не може бути перевірена в судовому порядку, тому судові рішення просила залишити без змін.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      20 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі.
      13 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів.
      27 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що Велика Палата Верховного Суду не викладала у своїй постанові висновок щодо предметної чи суб`єктної юрисдикції спору в подібних правовідносинах.
      16 лютого 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що 13 квітня 2016 року було проведено державну реєстрацію юридичної особи - ПП «Слуга народу», що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      28 січня 2020 року проведено державну реєстрацію юридичної особи - ГО «Ошукані українці», що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      Позивач указував, що на поетапному з`їзді ПП «Слуга народу», який проводився 09-10 червня, 07 липня 2019 року, затверджено передвиборчу програму ПП «Слуга народу», список кандидатів у народні депутати України по загальнодержавному виборчому округу та одномандатних виборчих округах на виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року. При цьому умисно приховано зміст Статуту ПП, введено в оману виборців, делегатів з`їзду, визначених керівництвом партії в односторонньому порядку, та на порушення підпункту 4.9.11 пункту 4.9 та пункту 5.6 Статуту ПП не проведено конференцій регіональних парторганізацій, у тому числі щодо обов`язкового обрання делегатів на поетапний з`їзд ПП «Слуга народу».
      Позивач вважав, що порушені права громадян підлягають захисту в порядку цивільного судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду не розглядала аналогічних справ про визнання протиправними дій та рішень політичної партії, питання юрисдикції такого спору не вирішувала.
      Велика Палата Верховного Суду має визначити юрисдикцію спору за позовом громадської організації до політичної партії про визнання протиправними дій та рішень політичної партії.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
      У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
      У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, та, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Позивач ГО «Ошукані українці» просить визнати протиправними дії відповідача - ПП «Слуга народу» щодо процедури скликання та проведення поетапного з`їзду політичної партії та визнати протиправним і скасувати рішення цього поетапного з`їзду.
      Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      У пунктах 2, 7 частини першої статті 4 КАС України надано визначення таких термінів:
      - публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи;
      - суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, визначено у статті 19 КАС України.
      Так, частинами першою, другою статті 19 КАС України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачалося, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб.
      Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об`єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди мають враховувати як предмет та зміст, так і суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
      Тобто до компетенції адміністративних судів належать, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, іншим суб`єктами при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, а також спори, що виникли у зв`язку із порушенням прав суб`єкта виборчого процесу або процесу референдуму.
      Велика Палата Верховного Суду послідовно, як у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15 (провадження № 11-192апп18) так і інших, вказала, що участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
      Якщо одна сторона у межах спірних правовідносин не здійснює владних управлінських функцій щодо іншої сторони, яка є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції.
      Отже, КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
      Статтею 46 КАС України визначено, що сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач.
      Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень.
      Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
      Згідно з КАС України у справах, пов`язаних з виборчим процесом та референдумом, відповідачами, у тому числі за позовом особи, яка не є суб`єктом владних повноважень, можуть бути кандидати, їх довірені особи, партії (блоки), місцеві організації партій, їхні уповноважені особи та посадові особи (статті 276, 277 КАС України).
      Тобто КАС України передбачено виключні випадки, коли відповідачем у справі може бути політична партія чи її місцева організація.
      Позивачем у цій справі є ГО «Ошукані українці», а відповідачем визначено ПП «Слуга народу».
      Предметом позову є оскарження дій ПП «Слуга народу» щодо процедури скликання і проведення її поетапного з`їзду, та рішення цього з`їзду.
      Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей (частина перша статті 36 Конституції України).
      Статтею 1 Закону №4572-VI передбачено, що громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
      Громадське об`єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.
      Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.
      Громадське об`єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.
      У частині першій статті 3 Закону № 4572-VI закріплено, що громадські об`єднання утворюються і діють на принципах: 1) добровільності; 2) самоврядності; 3) вільного вибору території діяльності; 4) рівності перед законом; 5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників); 6) прозорості, відкритості та публічності.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 2 Закону № 4572-VI дія цього Закону поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань в Україні.
      Особливості регулювання суспільних відносин у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення окремих видів громадських об`єднань можуть визначатися іншими законами.
      Відповідно до частин першої та другої статті 21 Закону № 4572-VI для здійснення своєї мети (цілей) громадське об`єднання має право: 1) вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свою мету (цілі); 2) звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами; 3) одержувати у порядку, визначеному законом, публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації; 4) брати участь у порядку, визначеному законодавством, у розробленні проектів нормативно-правових актів, що видаються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і стосуються сфери діяльності громадського об`єднання та важливих питань державного і суспільного життя; 5) проводити мирні зібрання; 6) здійснювати інші права, не заборонені законом.
      Згідно з пунктом 1.1 свого Статуту ГО «Ошукані українці» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, освітніх та інших інтересів своїх членів та/або інших осіб.
      Відповідно до пунктів 1.5, 2.1, 2.4 свого Статуту ГО «Ошукані українці» є непідприємницьким товариством, її діяльність має суспільний характер, та для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань організація має право, зокрема, бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства, представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів чи інших осіб у будь-яких органах державної влади, в тому числі судах, правоохоронних органах, у органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.
      Відповідачем у справі є політична партія, а саме ПП «Слуга народу».
      У частині першій статті 1 Закону № 2365-ІІІ закріплено, що право громадян на свободу об`єднання у політичні партії для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується Конституцією України. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Конституції України в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією України.
      Згідно зі статтею 2 Закону № 2365-ІІІ політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об`єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
      Політичні партії провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, цього Закону, а також інших законів України та згідно із партійним статутом, прийнятим у визначеному цим Законом порядку (частина перша статті 3 Закону № 2365-ІІІ).
      Частиною третьою статті 4 Закону № 2365-III передбачено, що втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх структурних утворень забороняється, за винятком випадків, передбачених цим Законом.
      У статті 8 Закону № 2365-ІІІ вказано, що політичні партії повинні мати статут, а також закріплено перелік відомостей, які має містити статут політичної партії.
      Статтею 12 Закону № 2365-III визначено, що політичні партії мають право: 1) вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України, цим Законом та іншими законами України; 2) брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України; 3) використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідними законами України; 4) підтримувати міжнародні зв`язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у) міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону; 5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об`єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.
      Згідно зі статтею 18 Закону №2365-III державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють: 1) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, - за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України, а також статуту політичної партії, крім випадків, коли здійснення такого контролю законом віднесено до повноважень інших органів державної влади; 2) Центральна виборча комісія, окружні виборчі комісії, територіальні виборчі комісії на відповідних місцевих виборах - за додержанням політичними партіями встановленого порядку участі у виборчому процесі, а також, у межах визначених законом повноважень, за своєчасністю подання до відповідних виборчих комісій проміжних та остаточних фінансових звітів про надходження і використання коштів виборчих фондів на виборах, відповідністю їх оформлення встановленим вимогам, достовірністю включених до них відомостей; 3) Рахункова палата - за цільовим використанням політичними партіями коштів, виділених з державного бюджету на фінансування їхньої статутної діяльності; 4) Національне агентство з питань запобігання корупції - за додержанням встановлених законом обмежень щодо фінансування політичних партій, передвиборної агітації, агітації з всеукраїнського та місцевого референдуму, законним та цільовим використанням політичними партіями коштів, виділених з державного бюджету на фінансування їхньої статутної діяльності, своєчасністю подання звітів партій про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, звітів про надходження і використання коштів виборчих фондів на загальнодержавних та місцевих виборах, повнотою таких звітів, відповідністю їх оформлення встановленим вимогам, достовірністю включених до них відомостей.
      Політичні партії зобов`язані подавати на вимогу контролюючих органів необхідні документи та пояснення. Рішення контролюючих органів можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку.
      У статті 21 Закону № 2365-III закріплено, що в судовому порядку може бути заборонено політичну партію. У частині першій цієї статті вказано, що за адміністративним позовом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, політична партія може бути заборонена в судовому порядку у випадку порушення вимог щодо її створення і діяльності, встановлених Конституцією України, цим та іншими законами України.
      Інших випадків та суб`єктів оскарження діяльності політичної партії, в тому числі з питань її внутрішньопартійної діяльності, Закон № 2365-III не визначає.
      Згідно з пунктом 1.1 свого Статуту ПП «Слуга народу» є політичною партією, що об`єднує на засадах добровільності громадян України - прихильників програми партії, з метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян та участі у виборах, інших політичних заходах.
      Відповідно до пункту 2.3 Статуту ПП для здійснення своєї мети та завдань партія має право, серед іншого, вільно проводити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України та чинним законодавством України, брати участь у виборах Президента України, народних депутатів Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України, брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги тощо) відповідно до чинного законодавства.
      Таким чином, політична партія є добровільним об`єднанням громадян, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах і не здійснює владних управлінських функцій. При цьому до органів, які відповідно до закону можуть здійснювати контроль за діяльністю політичних партій, в тому числі і щодо дотриманням політичною партією вимог її статуту, суди не належать.
      Відтак ні громадські організації, ні політичні партії не наділені владними управлінськими функціями, а тому не є суб`єктами владних повноважень в розумінні КАС України.
      Суди не врахували, що відповідач не є суб`єктом владних повноважень, оскільки не здійснював у правовідносинах публічно-владних управлінських функцій та не приймав жодного владного управлінського рішення стосовно позивача.
      Апеляційний суд помилково зробив висновок про те, що спір між сторонами виник щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом.
      Під виборчим процесом необхідно розуміти здійснення суб`єктами виборчого процесу виборчих процедур щодо підготовки та проведення відповідних виборів у строки, передбачені законодавством, які починаються у законодавчо визначений термін та закінчуються офіційним оприлюдненням результатів виборів (вибори Президента України) або через законодавчо встановлений строк після цього оприлюднення. Пов`язаність правовідносин з виборчим процесом полягає в тому, щоб ці правовідносини виникли в межах виборчого процесу й стосувалися підготовки та проведення виборів.
      Спори, які виникли поза межами виборчого процесу або не стосуються виборчого процесу (проведення та підготовки виборів), не належать до виборчих спорів у розумінні КАС України.
      Позовні вимоги у цій справі не передбачають оскарження дії чи бездіяльності партії в частині порушення виборчих прав або інтересів громадян щодо участі у виборчому процесі чи процесі референдуму. Сам позивач наголошує, що сторони у спорі не є суб`єктами виборчого процесу у розумінні статей 273 - 277 КАС України.
      Суди не взяли до уваги змісту позовної заяви та апеляційної скарги, в яких позивач зазначив, що підставою для звернення до суду з цим позовом є порушення відповідачем підпункту 4.9.11 пункту 4.9, пункту 5.6 Статуту ПП та положень Закону № 2365-ІІІ щодо процедури скликання та проведення поетапного з'їзду.
      Необхідно наголосити, що питання щодо створення політичної партії, затвердження її найменування, символіки, програми та статуту, членства в партії, скликання і проведення з`їздів, програми з`їздів відносяться до внутрішньоорганізаційної діяльності політичної партії.
      Предметом цього спору є оскарження дій та рішення політичної партії з посиланням на недотримання відповідачем процедур, визначених Статутом ПП та Законом № 2365-ІІІ, що фактично свідчить про незгоду позивача із внутрішньоорганізаційною діяльністю політичної партії. Предмет позову не пов`язаний з діями, рішеннями чи бездіяльністю політичної партії та її регіональної парторганізації, вчиненими (прийнятими) під час виборчого процесу. Позивачем не оскаржуються такі дії та рішення через призму порушення законодавства про вибори чи референдум, разом з тим указується на порушення відповідачем норм Закону № 2365-ІІІ та Статуту ПП.
      Отже, цей спір пов`язаний із відносинами, які відповідно до Закону № 2365-ІІІ, Статуту ПП віднесені до її внутрішньої діяльності та виключної компетенції партії.
      У мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 у справі № 1-17/2001 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п`ятого статті 248-3 ЦПК України та за конституційними зверненнями громадян ОСОБА_1 і ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) вказано, що частиною другою статті 8 Закону № 4572-VI визначено, що втручання державних органів та службових осіб у діяльність об`єднань громадян не допускається, крім випадків, передбачених цим Законом. Заборона втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків, крім випадків, передбачених зазначеним Законом, міститься також в нормативних приписах частини третьої статті 4 Закону № 2365-III. Об`єднання громадян діє на основі закону, статуту, положення (стаття 13 Закону № 4572-VI).
      Конституційний Суд України роз`яснив, що внутрішня організація, взаємовідносини членів об`єднань громадян, їх підрозділів, статутна відповідальність членів цих об`єднань регулюються корпоративними нормами, встановленими самими об`єднаннями громадян, які базуються на законі; визначаються питання, які належать до їх внутрішньої діяльності або виключної компетенції і підлягають самостійному вирішенню. Отже, втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у здійснювану в рамках закону діяльність об`єднань громадян не допускається.
      У разі виникнення спору щодо порушення об`єднаннями громадян, їх посадовими і службовими особами прав і свобод громадянина останній має право на підставі статті 55 Конституції України звернутись за їх захистом до суду. Визначення належності питань до внутрішньоорганізаційної діяльності або виключної компетенції об`єднання громадян у кожному конкретному випадку вирішує суд в разі оскарження громадянином актів і дій таких об`єднань.
      Оскаржуючи дії та рішення відповідача, позивач фактично вказує лише на невиконання ПП «Слуга народу» вимог, передбачених Статутом ПП, що є її виключною компетенцією та правом вільно, в межах закону та статуту, виконувати свої цілі, мету та завдання.
      Таким чином, вирішення питань, які є предметом цього спору, належить до внутрішньоорганізаційної діяльності політичної партії та є виключною компетенцією відповідного статутного органу, а тому такі питання в силу пункту 4 частини другої статті 19 КАС України не можуть бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Вказані обставини не були враховані судами попередніх інстанцій, які, правильно послалися на те, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, однак дійшли помилкового висновку про підвідомчість цього спору адміністративним судам.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду як в порядку цивільного судочинства, так і тих спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      Вказаний висновок узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 9901/787/18, від 13 березня 2019 року у справі № 9901/947/18, від 12 червня 2019 року у справі № 9901/70/19, від 13 травня 2020 року у справі № 9901/527/19, від 27 травня 2020 року у справі № 9901/485/19 та інших.
      Оскільки оскаржувані дії та рішення належать до внутрішньоорганізаційної діяльності політичної партії і є її виключною компетенцією, а втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх структурних утворень забороняється законом, за винятком передбачених Законом № 2365-III випадків, і суди не належать до органів, які відповідно до цього Закону можуть здійснювати контроль за діяльністю політичних партій, у тому числі й стосовно дотримання ними вимог їх статуту, то заявлені позовні вимоги не можуть бути предметом судового розгляду.
      Отже, висновок судів попередніх інстанцій про віднесення справи до юрисдикції адміністративних судів є помилковим, оскільки вирішення питань, які є предметом цього спору, належить до внутрішньоорганізаційної діяльності партії та є виключною компетенцією відповідного статутного органу, законність рішень якого не може бути перевірена в судовому порядку взагалі, тому судові рішення підлягають зміні в їх мотивувальній та резолютивній частинах з вказаних вище підстав.
      Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      Частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови, а також виключити абзац другий резолютивної частини ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року, в якому роз`яснено позивачу, що з указаними вимогами слід звертатися в порядку адміністративного судочинства.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду змінила судові рішення лише щодо мотивів відмови у відкритті провадження в цій справі, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 259, 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Громадської організації «Ошукані українці» задовольнити частково.
      Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року змінити, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови.
      Абзац другий резолютивної частини ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року виключити.
      В іншій частині ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96179831
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 лютого 2021 року
      м . Київ
      Справа № 921/530/18
      Провадження № 12-58гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю.Л.
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Збаразької міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року (головуючий суддя Плотніцький Б. Д., судді Кравчук Н. М., Кордюк Г. Т.) та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року (суддя Шумський І. П.)
      у справі № 921/530/18
      за позовом Збаразької міської ради
      до фізичної особи - підприємця Кузьмихи Наталії Іванівни
      про внесення змін до договору оренди земельної ділянки.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У грудні 2018 року Збаразька міська рада (далі - позивач, міська рада) звернулася до Господарського суду Тернопільської області з позовом до фізичної особи - підприємця Кузьмихи Наталії Іванівни (далі - відповідач, ФОП Кузьмиха Н. І.), в якому просила (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 20 лютого 2019 року) внести зміни до пунктів 1, 6, 10, 12, 14, 17, 32, 41 договору оренди земельної ділянки (далі - договір оренди землі), укладеного 01 листопада 2008 року між позивачем і відповідачем, зареєстрованого у Тернопільській філії ДЗК у м. Збараж Збаразького району Тернопільської області за № 040464800064 від 17 жовтня 2008 року, виклавши їх у редакції, наведеній у позовній заяві; вважати зміненими пункти 6 і 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року - моменту введення в дію рішення міської ради від 08 липня 2014 року № 771 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Збаража».
      2. Позовні вимоги обґрунтовано необхідністю приведення договору оренди землі у відповідність із вимогами чинного законодавства, а також вказаного вище рішення міської ради, яким затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Збаража та передбачено, що вона вводиться в дію з 01 січня 2015 року.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. Рішенням міської ради від 29 липня 2008 року № 806 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ФОП Кузьмисі Н. І. для комерційного використання, будівництва та обслуговування торгового спортивно-відпочивального комплексу загальною площею 1,28 га із земель запасу в межах населеного пункту по вул. Павлова м. Збаража з передачею цієї земельної ділянки їй в оренду терміном на 49 років.
      4. 01 листопада 2008 року між міською радою (орендодавцем) та ФОП Кузьмихою Н. І. (орендарем) укладено договір оренди землі, відповідно до пункту 1 якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення для комерційного використання, яка знаходиться у м. Збаражі по вул. Павлова.
      5. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 1,28 га (пункт 2 договору оренди землі).
      6. Пунктом 6 договору оренди землі визначено, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки згідно з витягом з технічної документації з визначення нормативної грошової оцінки земельної ділянки № 7077 від 29 жовтня 2008 року становить 355 552,9 грн і 27,7776 грн за 1 кв. м.
      7. У пункті 10 договору оренди землі сторони обумовили, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 % (рішення міської ради № 656 від 17 січня 2008 року «Про встановлення розмірів орендної плати за землю») нормативної грошової оцінки землі (355 552,9 грн), що складає 10 666,59 грн на рік. Нарахування орендної плати проводиться з моменту підписання договору оренди сторонами.
      8. Обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності здійснюється з урахуванням їх цільового призначення та коефіцієнта індексації, визначених законодавством, за затвердженими Кабінетом Міністрів України формами, що заповнюються під час укладання або зміни умов договору оренди чи продовження його дії (пункт 11 договору оренди землі).
      9. Пункт 14 договору оренди землі передбачає, що розмір орендної плати переглядається один раз на два роки у разі: зміни умов господарювання, передбачених договором; зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, зміни коефіцієнта індексації, визначених законодавством; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; в інших випадках, передбачених законом.
      10. Земельна ділянка передається в оренду для комерційного використання - будівництва та обслуговування торгового спортивно-оздоровчого комплексу (пункт 16 договору оренди землі).
      11. У пункті 17 договору оренди землі зазначено цільове призначення земельної ділянки: землі населених пунктів, для промислового використання.
      12. Відповідно до пункту 37 договору оренди землі зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв`язується у судовому порядку.
      13. Договір оренди землі зареєстрований у Тернопільській філії ДЗК в м. Збаражі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 17 жовтня 2008 року за № 040864803563.
      14. Додатками до договору оренди є: акт приймання-передачі б/н від 01 листопада 2008 року, згідно з яким міська рада передала ФОП Кузьмисі Н. І. вказану вище земельну ділянку площею 1,28 га в оренду; акт визначення та узгодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі; план-схема (експлікація) земельної ділянки площею 1,28 га з описом її меж, яка не містить інформації щодо кадастрового номера орендованої земельної ділянки; викопіювання з генерального плану реконструкції та забудови Державного історико-архітектурного заповідника у м. Збаражі; виконаний Управлінням Держкомзему у Збаразькому районі Тернопільської області (станом на жовтень 2008 року) витяг № 7077 з технічної документації, відповідно до якого нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на момент укладення договору складає 355 552,90 грн; розрахунок розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності, грошова оцінка яких проведена на 29 жовтня 2008 року, з визначеним у ньому розміром орендної плати - 10 666,59 грн.
      15. Відповідно до витягу від 07 листопада 2018 року № НВ-6105229842018 з Державного земельного кадастру про земельну ділянку комунальної власності площею 1,28 га, розташовану за адресою: вул. Павлова, м. Збараж, Збаразький район, Тернопільська обл., ця земельна ділянка за цільовим призначенням та видом використання належить до земель: 03.10 - для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаної з отриманням прибутку); категорія земель: землі житлової та громадської забудови. Витяг містить інформацію про державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 03 квітня 2014 року відділом Держземагентства у Збаразькому районі, та про її кадастровий номер - 6122410100:02:005:0540.
      16. Судами встановлено, що 08 липня 2014 року міською радою прийнято рішення № 771 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Збаража» (далі - рішення № 771), пунктом 1 якого вирішено затвердити технічну документацію з нормативної грошової оцінки земель м. Збаража, в тому числі схему прояву функціонального планування історико-культурних та природно-ландшафтних локальних факторів, схему економіко-планувального зонування, картограму розповсюдження агровиробничих ґрунтів. Пунктом 2 цього рішення затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Збаража, в тому числі середню базову вартість одного квадратного метра земель міста у розмірі 86,16 грн.
      17. Згідно з рішенням № 771 нормативна грошова оцінка земель м. Збаража вводиться в дію з 01 січня 2015 року; це рішення підлягає доведенню до відома землевласників та землекористувачів м. Збаража через оприлюднення в засобах масової інформації; рішенням зобов`язано землекористувачів до 01 січня 2015 року внести зміни в договори оренди землі в частині розрахунку орендної плати за земельні ділянки.
      18. Рішення № 771 опубліковано у друкованому виданні - засобі масової інформації - місцевій газеті «Народне слово» від 11 липня 2014 року № 28 (8132).
      19. З метою приведення розміру орендної плати у відповідність із вимогами чинного законодавства щодо нормативної грошової оцінки земель та укладення додаткової угоди до договору оренди землі позивачем було направлено на адресу відповідача лист від 19 листопада 2018 року № 03-1710/26 з пропозицією підписати додаткову угоду до договору оренди землі. До зазначеного листа міською радою додано: додаткову угоду № 1 від 19 листопада 2018 року; копію рішення № 771; розрахунок розміру орендної плати та витяг з технічної документації про нормативно-грошову оцінку земельної ділянки від 08 листопада 2018 року № 427/0/196-18.
      20. Відповідно до витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку від 08 листопада 2018 року № 427/0/196-18 відділу у Збаразькому районі Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області нормативна грошова оцінка земельної ділянки площею 1,28 га, кадастровий номер 6122410100:02:005:0540, за адресою: вул. Павлова у м. Збараж, складає 7 282 086,32 грн.
      21. Згідно з розрахунком розміру орендної плати за земельну ділянку комунальної власності, що є додатком до додаткової угоди № 1 від 19 листопада 2018 року, розмір орендної плати складає 218 462,59 грн.
      22. Оскільки відповідач не підписав указану додаткову угоду, зміни до договору оренди землі за згодою сторін внесені не були, тому позивач звернувся із цим позовом до суду за захистом свого порушеного права.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      23. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року, позовні вимоги задоволено частково. Внесено зміни до пунктів 1, 6, 10, 17 договору оренди землі, з викладенням їх у такій редакції:
      - пункт 1: «орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаних з отриманням прибутку), землі громадської та житлової забудови, за кадастровим номером 6122410100:02:005:0540 по вулиці Павлова м. Збаража»;
      - пункт 6: «нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить - 7 282 086,32 грн (568,91 грн за 1 кв. м)»;
      - пункт 10: «орендна плата за землю вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 відсотки нормативної грошової оцінки, що складає 218 462,59 грн (розрахунок (форма розрахунку затверджена рішенням сесії міської ради від 29 січня 2015 року № 977) орендної плати, який розраховується міською радою відповідно до нормативної грошової оцінки земельної ділянки та діючої відсоткової ставки, встановленої рішенням сесії Збаразької міської ради)»;
      - пункт 17: «для комерційного використання, будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаних з отриманням прибутку)».
      Встановлено, що відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      24. Судові рішення мотивовані, зокрема, тим, що визначення позивачем дати внесення змін до договору оренди землі - 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення міської ради № 771, не відповідає положенням частини третьої статті 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини п`ятої статті 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України), а також обставинам справи. Отже, відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      25. У березні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга міської ради, в якій остання просить скасувати судові рішення в частині відмови в задоволенні таких позовних вимог: «вважати зміненими пункти 6, 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року» та ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити відповідне рішення, яким внести зміни до пунктів 6, 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року (моменту введення в дію рішення № 771).
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      26. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 червня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою міської ради, призначив касаційну скаргу до розгляду та надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
      27. 14 липня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу № 921/530/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      28. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що у справі № 6-325цс16 за позовом міської ради до орендаря про внесення змін до договору оренди землі, у тому числі в частині розміру орендної плати (умови договорів, з яких виник спір у справах № 921/530/18 і № 6-325цс16, в частині підстав для перегляду розміру орендної плати є подібними, зокрема, в цих договорах серед таких підстав для автоматичної та/або односторонньої зміни розміру орендної плати відсутнє введення в дію нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки), Верховний Суд України зазначив, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, і дійшов висновку про наявність підстав для внесення змін до договору оренди землі в частині визначення розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки та розміру орендної плати.
      29. Верховний Суд України, врахувавши, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився і розмір орендної плати за користування земельною ділянкою, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій у справі № 6-325цс16, постановив вважати зміненим з 01 січня 2014 року (момент введення в дію нової нормативної грошової оцінки землі) абзац другий пункту 9 договору оренди землі (щодо розміру орендної плати) і виклав його у редакції, наведеній у постанові.
      30. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України щодо можливості/необхідності внесення змін до договору оренди землі в частині зміни розміру орендної плати з моменту, що передує набранню законної сили відповідним рішенням суду, а саме з моменту введення в дію нової нормативної грошової оцінки землі (за умови відсутності відповідно до умов договору оренди землі такої підстави для автоматичної та/або односторонньої зміни розміру орендної плати, як введення в дію нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки), викладеного в постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16.
      31. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 вересня 2020 року цю справу прийняла та призначила до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      32. Касаційну скаргу мотивовано незгодою позивача з висновками судів про те, що в силу приписів частини третьої статті 653 ЦК України, частини п`ятої статті 188 ГК України вимога позивача про визнання зміненими пунктів 6, 10 договору оренди земельної ділянки з 01 січня 2015 року (з моменту введення в дію рішення № 771) не відповідає положенням законодавства та обставинам справи, а відтак відповідні зобов`язання сторін за договором оренди земельної ділянки змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      33. Міська рада зазначила, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору не врахували норму частини п`ятої статті 188 ГК України, а також висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Верховного Суду України.
      34. Відповідач своїм правом на подання письмового відзиву на касаційну скаргу, передбаченим статтею 295 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), не скористався.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо суті касаційної скарги
      35. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      36. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи приписи наведеної норми процесуального права, здійснює перегляд рішень судів попередніх інстанцій лише в межах заявленої вимоги заявника касаційної скарги, а саме щодо відмови у задоволенні позовних вимог про внесення змін до договору оренди землі з 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення № 771.
      37. Як уже зазначалося, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що визначення позивачем дати внесення змін до договору оренди землі саме 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення № 771, не відповідає положенням частини третьої статті 653 ЦК України та частини п`ятої статті 188 ГК України, а також обставинам справи. Суди визначили, що відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      38. Велика Палата Верховного Суду щодо цих висновків судів першої та апеляційної інстанцій зазначає таке.
      39. Частиною першою статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
      40. Відповідно до частини дев'ятої статті 93 ЗК України відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом. Згідно зі статтею 2 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 161-XIV)відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
      41. За змістом пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      42. Статтею 13 Закону № 161-XIV встановлено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
      43. Відповідно до частини першої статті 15 Закону № 161-XIV орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі.
      44. Згідно зі статтею 21 Закону № 161-XIV орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.
      45. Частинами першою - третьою статті 632 ЦК України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
      46. З наведених норм права вбачається, що орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).
      47. Згідно з частинами першою, другою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
      48. Відповідно до частин першої, другої статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони.
      49. Статтею 30 Закону № 161-XIV передбачено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.
      50. Згідно з частиною третьою статті 653 ЦК України у разі зміни договору зобов`язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється у судовому порядку, зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду про зміну договору законної сили.
      51. Наведені норми права передбачають, що зміна договору оренди землі допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. При цьому якщо договір змінений судом, то зобов`язання змінюється з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили.
      52. Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи скаржника з посиланням на частину п`яту статті 188 ГК України, оскільки спір у цій справі виник між сторонами у земельних відносинах, а згідно з частиною першою статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу земельні відносини.
      53. Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду також викладено низку висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, правових підстав для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає, зокрема, стосовно того, що:
      - за відсутності волевиявлення сторони щодо внесення змін до договору оренди землі, зміни до договору оренди про збільшення розміру орендної плати за користування земельною ділянкою не можуть бути внесені, у такому разі спір вирішується в судовому порядку (пункт 7.8 постанови від 27 січня 2020 року у справі № 922/676/19);
      - договір оренди землі вважається зміненим з дати набрання законної сили судовим рішенням (пункт 7.9 постанови від 11 грудня 2019 року у справі № 922/1298/19).
      54. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо права та обов`язки сторін змінюються внаслідок внесення змін до договору судовим рішенням, то відповідне зобов`язання змінюється з моменту набрання таким рішенням законної сили.
      55. З приводу відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      56. У справі № 6-325цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився розмір орендної плати за користування нею, тому договір щодо розміру орендної плати слід вважати зміненим з 01 січня 2014 року.
      57. Велика Палата Верховного Суду відступає від цього висновку, оскільки якщо договір змінений судом, то відповідне договірне зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду законної сили (частина третя статті 653 ЦК України).
      58. Щодо посилань міської ради в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду та Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      59. У постановах Верховного Суду України від 30 травня 2011 року у справі № 17/299-10, від 04 липня 2011 року у справі № 41/81пд, від 02 березня 2016 року у справі № 3-476гс15, від 23 травня 2011 року у справі № 7/105-10 відсутній висновок Верховного Суду України щодо моменту, з якого має змінюватись розмір орендної плати за землю. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи міської ради в частині посилань на ці постанови.
      60. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 916/170/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вирішував спір про стягнення заборгованості зі сплати орендної плати та врахував факти, встановлені судовими рішеннями у іншій справі - № 916/2956/17, внаслідок чого дійшов висновку, що вимога позивача щодо розрахунку орендної плати за старою нормативною грошовою оцінкою є безпідставною.
      61. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє посилання міської ради на постанову Верховного Суду України від 06 грудня 2010 року у справі № 2-1/1006-200, оскільки зазначена постанова відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      62. Відповідно до статті 309 ГК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      63. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга міської ради підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін.
      Щодо судових витрат
      64. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу Збаразької міської ради залишити без задоволення.
      2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року у справі № 921/530/18 залишити без змін.
      3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 95849041
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 911/2390/18
      Провадження № 12-73гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В.С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Медичний центр імені академіка Юрія Прокоповича Спіженка» (далі - Медичний центр; попереднє найменування - Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Адоніс»), Амбулаторно-поліклінічного закладу «Київський міський дитячий діагностичний центр» (далі - Діагностичний центр), заступника прокурора міста Києва на рішення Господарського суду Київської області від 11 березня 2019 року та додаткове рішення цього ж суду від 25 березня 2019 року (ухвалені суддею Карпечкіним Т. П.), постанову Північного апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року (ухвалену колегією суддів Пашкіною С. А., Зубець Л. П., Мартюк А. І.) у справі за позовом Київської місцевої прокуратури № 9 (далі - Прокуратура) в інтересах держави в особі Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (далі - Департамент) та Діагностичного центру до Медичного центру про стягнення 100 235,60 грн.
      Історія справи
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. 29 жовтня 2018 року Прокуратура в інтересах держави в особі Департаменту та Діагностичного центру звернулася до Господарського суду Київської області з позовом до Медичного центру. Позивач просив суд стягнути з відповідача 100 235,60 грн заборгованості з орендної плати, обов`язок щодо сплати якої передбачений договором про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 29 листопада 2017 року № 2558 (далі - Договір).
      1.2. Відповідач у відзиві на позовну заяву проти позову заперечив. Аргументував так:
      - Діагностичний центр орендоване майно фактично в оренду не передавав, а відповідач майном не користувався;
      - у Прокуратури відсутні підстави для звернення до суду з позовом, він не довів порушення інтересів держави у спірних правовідносинах та неможливість самостійного звернення до суду Діагностичного центру;
      - Прокуратура не здійснила повідомлення про звернення до суду в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру»;
      - Прокуратура порушила принцип територіальної юрисдикції діяльності органів прокуратури.
      1.3. У січні 2019 року відповідач звернувся до Господарського суду Київської області з клопотанням про передачу справи за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва, оскільки нерухоме майно, стягнення коштів за оренду якого є предметом спору, знаходиться у місті Києві. Послався на правовий висновок, наведений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц.
      2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Господарський суд Київської області рішенням від 11 березня 2019 року позов задовольнив частково: стягнув з Медичного центру на користь Діагностичного центру 90 605,60 грн боргу, в іншій частині в позові відмовив. В описовій частині рішення суд зазначив про розгляд у судовому засіданні 14 січня 2019 року клопотання відповідача про передачу справи за територіальною підсудністю та відмову в його задоволенні з підстав необґрунтованості.
      2.2. Додатковим рішенням від 25 березня 2019 року цей же суд заяву відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в сумі 38 350 грн задовольнив частково: стягнув з Прокуратури, Департаменту та Діагностичного центру на користь відповідача по 1 228,14 грн відповідно, в іншій частині у задоволенні заяви відмовив.
      2.3. Північний апеляційний господарський суд постановою від 3 жовтня 2019 року рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      2.4. Судові рішення мотивовані порушенням відповідачем зобов`язань у частині сплати орендної плати, що є підставою для стягнення з нього заборгованості, за винятком 9 630 грн ПДВ - безпідставно нарахованого на суму авансового платежу. Суди відхилили доводи відповідача про те, що він був позбавлений можливості використовувати спірне приміщення, а також про необхідність передачі справи за виключною підсудністю до іншого суду. Оскільки відповідачем оплачено підтверджені витрати на правничу допомогу в сумі 38 350 грн, а позов задоволено частково, ці витрати покладені на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина четверта статті 129 Господарського процесуального кодексу України, далі - ГПК України).
      2.5. Суд першої інстанції в описовій частині рішення зазначив про відмову в задоволенні клопотання відповідача про передачу справи за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва з підстав його необґрунтованості. Суд апеляційної інстанції таких тверджень відповідача належним чином не спростував, хоч вони були серед доводів апеляційної скарги, обмежившись загальним висновком про їх невідповідність нормам процесуального права.
      3. Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог
      3.1. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, у жовтні-листопаді 2019 року Медичний центр, Діагностичний центр та заступник прокурора міста Києва звернулись до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційними скаргами.
      3.2. Медичний центр просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволення позову, ухвалити нове рішення про відмову в позові повністю та стягнути витрати на професійну правничу допомогу в повному обсязі.
      3.3. Діагностичний центр та заступник прокурора міста Києвапросять скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 9 630 грн, ухвалити нове рішення про задоволення позову повністю та покласти витрати на оплату професійної правничої допомоги на відповідача.
      4. Доводи осіб, які подали касаційні скарги
      4.1. Медичний центр наголошує на: відсутності у Прокуратури підстав представництва інтересів держави у цій справі; розгляді справи судом апеляційної інстанції за його відсутності та за відсутності відомостей щодо вручення йому ухвали про поновлення провадження у справі; ухваленні судами рішень з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності); неповному встановленні судами обставин справи щодо передачі йому об`єкта оренди; безпідставній частковій відмові у стягненні витрат на професійну правничу допомогу.
      4.2. Крім того, Медичний центр у касаційній скарзі стверджує про порушення судами попередніх інстанцій правил територіальної юрисдикції (підсудності) справи, яка, на його думку, відповідно до частини третьої статті 30 ГПК України підлягала розгляду Господарським судом міста Києва, тобто за місцезнаходженням майна, посилаючись при цьому на висновок щодо застосування норми права, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц.
      4.3. У запереченнях проти відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою Прокуратури Медичний центр зазначив про те, що вказана скарга є необґрунтованою, а Прокуратура не наділена процесуальною правоздатністю для звернення до суду.
      4.4. Діагностичний центр та заступник прокурора міста Києва стверджують, що висновки судів попередніх інстанцій у частині відмови в позові не відповідають положенням статей 185, 187, 201 Податкового кодексу України.
      4.5. У відзиві на касаційну скаргу Медичного центру Прокуратура наголошує на виконанні вимог частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо повідомлення позивачів про звернення до суду з позовом; порушення інтересів держави вбачає у тому, що відповідач користувався нерухомим майном, яке є власністю територіальної громади міста Києва, та не сплачував орендної плати за його використання, при цьому позивачами не вжито заходів для стягнення орендної плати, що стало підставою для звернення до суду з відповідним позовом.
      4.6. Відзиви на касаційні скарги від інших учасників справи до Верховного Суду не надійшли.
      5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      5.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалами від 27 листопада, 19 та 21 грудня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаними скаргами, об`єднав їх в одне касаційне провадження, а ухвалою від 30 вересня 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц, щодо територіальної юрисдикції (підсудності) справи про стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна.
      5.2. Колегія суддів зазначила, що хоч предметом спору у справі, що розглядається, є вимоги про стягнення з відповідача грошових коштів за оренду нерухомого майна, що знаходиться у місті Києві, однак до спорів, що виникають з приводу нерухомого майна (частина третя статті 30 ГПК України), не відносяться спори, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором. До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності (стаття 27 ГПК України).
      5.3. Однак Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в згаданій постанові виклав протилежний висновок, згідно з яким до позовів, що виникають з приводу нерухомого майна, належать, зокрема, позови про стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна.
      5.4. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 8 жовтня 2020 року прийняла та призначила справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      5.5. 26 жовтня 2020 року відповідач до Великої Палати Верховного Суду подав заяву про направлення справи до Північного апеляційного господарського суду для вирішення питання про ухвалення додаткового рішення цим судом та зупинення на цей час провадження у справі. Мотивуючи заяву, відповідач вказав, що подання ним до апеляційного суду заяви про долучення доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 21 600 грн є підставою для можливого ухвалення апеляційним судом додаткової постанови, яка буде невід`ємною частиною оскаржуваної постанови.
      5.6. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведені відповідачем обставини не створюють об`єктивну неможливість розгляду касаційних скарг, адже витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, є складовою частиною судових витрат та підлягають розподілу між сторонами разом з ними за результатами її розгляду (частини перша та третя статті 123, частина друга статті 126 ГПК України), тобто зазначені відповідачем витрати можуть бути розподілені після розгляду справи в суді касаційної інстанції (ухвалення остаточного судового рішення у справі).
      6. Фактичні обставини справи, установлені судами
      6.1. 29 листопада 2017 року Департамент (орендодавець), Медичний центр (орендар) та Діагностичний центр уклали Договір, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення) загальною площею 152,90 кв. м, що належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва та знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Урлівська, 13, для розміщення закладу охорони здоров`я. Договір є укладеним з моменту його підписання і діє з 29 листопада 2017 року по 27 листопада 2020 року.
      6.2. Сторони погодили, що орендар вступає в строкове платне користування орендованим майном у термін, визначений у Договорі, але не раніше дати підписання договору та акта приймання-передачі об`єкта оренди (пункт 2.4 Договору).
      6.3. 29 листопада 2017 року сторони склали акт приймання-передачі нерухомого майна без зауважень та заперечень.
      6.4. Медичний центр, користуючись орендованим приміщенням, належним чином не виконав грошового зобов`язання в частині внесення орендних платежів за період оренди з 29 листопада 2017 року по 28 лютого 2018 року, що призвело до утворення заборгованості.
      6.5. 1 березня 2018 року сторони Договору склали акт приймання-передачі нерухомого майна, згідно з яким у зв`язку з розірванням Договору Медичний центр повернув орендодавцю приміщення.
      6.6. Діагностичний центр звертався до Медичного центру з листом-попередженням від 7 березня 2018 року № 3/114/1 з вимогою сплатити заборгованість за Договором. У відповідь останній надіслав гарантійний лист від 20 березня 2018 року № 1920, у якому гарантував погашення заборгованості з орендної плати за Договором до 30 квітня 2018 року.
      6.7. У зв`язку з наявною непогашеною Медичним центром заборгованістю за Договором та зважаючи на сплив гарантійного строку, Діагностичний центр листами від 3 квітня 2018 року № 3/149 та від 14 травня 2018 року № 3/214 просив повідомити про причини несплати боргу, узгодити графік погашення заборгованості та з`явитися представників для підписання акта звіряння. Листи залишені відповідачем без відповіді та задоволення.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства.
      7.1. Як убачається зі змісту касаційних скарг учасників справи, доводи сторони позивача - Прокуратури та Діагностичного центру стосуються вирішення спору по суті, а доводи відповідача - Медичного центру стосуються як вирішення спору, так і допущених судами попередніх інстанцій, на його думку, процесуальних порушень, які в разі їх підтвердження є підставою для відповідного процесуального реагування.
      7.2. У зв`язку із цим першочерговими для перевірки Великою Палатою Верховного Суду є доводи Медичного центру щодо недотримання господарськими судами правил територіальної юрисдикції (підсудності).
      Щодо територіальної юрисдикції (підсудності) та відступу від висновку відносно застосування норми права, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
      7.3. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц, від висновку в якій вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, указав на те, що до позовів, які виникають з приводу нерухомого майна, належать, зокрема, позови про: право власності на таке майно; право володіння і користування ним (стаття 358 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України); поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 цього Кодексу); поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 цього Кодексу); право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди, тощо; визнання правочину з нерухомістю недійсним; звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
      7.4. Також, у постановах від 25 лютого 2018 року у справі № 201/12876/17 (спір про визнання укладеним договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури), від 11 липня 2019 року у справі № 462/7217/18 (предмет спору в цій справі стосувався, зокрема, договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов висновків про розгляд відповідних справ за правилами виключної підсудності судом за місцезнаходженням майна. У іншій постанові від 27 березня 2019 року у справі № 646/8916/17 (спір про визнання недійсним договору дарування квартири) цей суд зазначив про те, що позови, які виникають з приводу нерухомого майна, - це позови, пов`язані з нерухомим майном, нерухомістю, нерухомою річчю, а тому всі позови у спорах, які є наслідком правовідносин, пов`язаних з обігом нерухомого майна повинні бути пред`явлені до суду за місцем знаходження цього майна.
      7.5. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 7 липня 2020 року у справі № 910/10647/18 (провадження № 12-175гс19) у питанні щодо застосування статті 30 ГПК України у спірних правовідносинах, пов`язаних з визнанням недійсним договору купівлі-продажу майнових прав, дійшла, зокрема, таких висновків:
      - нерухоме майно є особливим об`єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв`язок із землею, особлива цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення;
      - майнове право на об`єкт нерухомості є складовою частиною такого майна, як об`єкта цивільних прав;
      - виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном;
      - оскільки спір у цій справі виник з приводу об`єкта нерухомого майна, то спір щодо майнових прав на вказане майно відповідно до вимог частини третьої статті 30 ГПК України мав би розглядатись судом за місцезнаходженням майна.
      7.6. У зв`язку із цим у зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків про відсутність підстав для відступу від правових позицій, викладених Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постановах від 25 лютого 2018 року та від 11 липня 2019 року у справах № 201/12876/17 та № 426/7217/18 відповідно.
      7.7. У постанові від 3 червня 2019 року у справі № 903/432/18, предметом спору в якій було стягнення заборгованості по сплаті орендних платежів за користування нерухомим майном згідно з договором оренди, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов таких висновків:
      - до спорів, що виникають з приводу нерухомого майна, відносяться спори, вимоги за якими безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна, і не відносяться спори, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором, незалежно від того, що такий договір укладений щодо нерухомого майна (до таких позовів застосовуються загальні правила підсудності);
      - правила виключної підсудності не поширюються на спір щодо стягнення заборгованості по сплаті орендної плати за користування нерухомим майном, пені за несвоєчасну сплату орендної плати за користування нерухомим майном та неустойки у розмірі подвійної орендної плати за користування нерухомим майном після закінчення встановленого договором оренди строку для повернення такого нерухомого майна.
      7.8. В іншій постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 жовтня 2019 у справі № 905/1732/18 зазначено, що на відміну від спору про визнання договору іпотеки недійсним, у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, предметом доказування є правомірність набуття або переходу права власності чи права користування майном від однієї особи до іншої за вже вчиненим правочином, коли зобов`язання за ним виконані повністю чи частково. До позовів про права на нерухоме майно відносяться позови щодо захисту речових прав на нерухоме майно, зокрема: віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України); негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України); про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України) тощо. Тому правила виключної підсудності (частина третя статті 30 ГПК України) не поширюються на позови, що виникають із зобов`язань щодо прав на нерухоме майно (найм, оренда, застава, іпотека тощо). До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності.
      7.9. Разом з тим у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 911/360/17 (спір про зобов`язання відповідача передати нерухоме майно), від 11 липня 2019 року у справі № 904/4011/18 (спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень), від 9 вересня 2020 року у справі № 910/6644/18 (спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна) Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновків про розгляд відповідних справ за правилами виключної підсудності судом за місцезнаходженням майна.
      7.10. У параграфі 3 глави 2 розділу І ГПК України сформульовані правила територіальної юрисдикції (підсудності). У вказаному параграфі ГПК України встановлені вимоги щодо визначення загальної підсудності (стаття 27), особливості визначення підсудності справи, у якій однією зі сторін є суд або суддя (стаття 28), правила альтернативної підсудності (стаття 29) та правила виключної підсудності (стаття 30).
      7.11. Відповідно до частин першої, другої статті 27 ГПК України позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      7.12. Правила ж виключної територіальної підсудності передбачені у статті 30 ГПК України, перелік категорій справ у якій розширеному тлумаченню не підлягає.
      7.13. Виключна підсудність є особливим видом територіальної підсудності, правила якої забороняють застосування при пред`явленні позову інших норм, що регулюють інші види територіальної підсудності, передбачені у статтях 27 - 29 ГПК України.
      7.14. Відповідно до частини першої статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
      7.15. Приписами цивільного судочинства (частина перша статті 114 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року, частина перша статті 30 ЦПК України в чинній редакції) передбачено виключну підсудність позовів, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцем знаходження майна або його основної частини.
      7.16. Забезпечуючи єдність у застосуванні процесуального законодавства, суди цивільної юрисдикції стало застосовували це положення таким чином, що у цьому випадку виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (частина перша статті 114 ЦПК). Враховуючи положення статті 181 ЦК України, зазначали, що такими є, наприклад, позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини (така позиція викладена, наприклад, у пункті 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», а також в подальшому Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постанові від 25 лютого 2018 року у справі № 201/12876/17 та від 11 липня 2019 року у справі № 426/7217/18).
      7.17. На відміну від регулювання, наведеного у ЦПК України, у положеннях частини третьої статті 16 ГПК України в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року, йшлося про виключну підсудність господарським судам справ у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном.
      7.18. Щодо інших спорів, які виникали в межах зобов`язальних відносин стосовно нерухомого майна, діяли такі ж правила визначення територіальної підсудності справ господарському суду як і у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні господарських договорів чи визнання їх недійсними, або у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів, наведені в частині першій та другій статті 15 ГПК України в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року.
      7.19. В подальшому Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо визначення підсудності справ з питань земельних відносинвід 18 лютого 2010 року» № 1914-VI вносились зміни до статей 12 та 16 ГПК України, визначивши виключну підсудність справ у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів, господарським судам за місцезнаходженням об`єктів земельних відносин або основної їх частини, за винятком справ, передбачених частиною четвертою цієї статті.
      7.20. У чинній редакції ГПК України частина третя статті 30 цього Кодексу вказує на виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, господарським судам за місцезнаходженням майна або основної його частини, що відповідає змісту частини першої статті 30 ЦПК України.
      7.21. За визначенням, що дає Академічний тлумачний словник української мови, словосполука «з приводу» означає «у зв`язку з чим-небудь», тому словосполучення «з приводу нерухомого майна» треба розуміти як будь-який спір у зв`язку з нерухомим майно або певними діями, пов`язаними з цим майном.
      7.22. Аналізуючи логічну послідовність зміни формулювання положень процесуального законодавства щодо правил розгляду позовів за виключною підсудністю, убачається її спрямованість на визначення виключної підсудності в цілому для всіх спорів, які виникають у межах відповідних правовідносин у зв`язку з нерухомим майном, безвідносно до предмета конкретного спору.
      7.23. Отже, слід дійти висновку, що за правилами чинного ГПК України виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном.
      7.24. Відповідна правова позиція у подібних правовідносинах викладена у постанові Верховного Суду від 9 вересня 2020 року у справі № 910/6644/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 липня 2020 року у справі № 910/10647/18.
      7.25. Велика Палата Верховного Суду вважає, що словосполучення «з приводу нерухомого майна» у частині третій статті 30 ГПК України необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення.
      7.26. Тому до спорів, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором, який укладений щодо користування нерухомим майном, поширюються норми частини третьої статті 30 ГПК України.
      7.27. Оскільки правила виключної підсудності поширюються на спір щодо стягнення заборгованості зі сплати орендної плати за користування нерухомим майном, розташованим у місті Києві, то спір у цій справі, переданий на розгляд до Господарського суду Київської області, вирішувався з порушенням положень частини третьої статті 30 ГПК України.
      7.28. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду не вважає за необхідне відступати від висновку, викладеного Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц, про те, що позов про стягнення орендної плати за користування нерухомим майном належить до позовів, які виникають з приводу нерухомого майна.
      7.29. Предметом спору у справі, що розглядається, є орендна плата за користування нерухомим майном, розташованим відповідно до Договору за адресою: м. Київ, вул. Урлівська, 13. При цьому юридичною адресою відповідача є: Київська обл., Києво-Святошинський р-н., с. Капітанівка, вул. Соборна, 21.
      7.30. З урахуванням викладеного суди попередніх інстанцій неправильно застосували правила про територіальну юрисдикцію (підсудність), оскільки справа підлягала розгляду Господарським судом міста Києва.
      7.31. З огляду на встановлення зазначеного порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій, що є безумовною підставою для скасування судових рішень, у Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржуваних судових рішень щодо вирішення спору по суті та розподілу витрат на професійну правничу допомогу, у тому числі перевірки доводів Медичного центру про неповне встановлення судами обставин справи щодо передачі йому об`єкта оренди, розгляду справи судом апеляційної інстанції без відповідача, за відсутності відомостей щодо вручення йому ухвали про поновлення провадження у справі та безпідставної часткової відмови у стягненні витрат на професійну правничу допомогу, а також доводів Діагностичного центру та заступника прокурора міста Києва про порушення судами положень статей 185, 187, 201 Податкового кодексу України в частині відмови в позові.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      8.2. Оскільки учасники справи подали касаційні скарги у жовтні-листопаді 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані рішення на підставі приписів ГПК України у редакції, чинній до набрання чинності цим Законом.
      8.3. У силу пункту 2 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      8.4. Пунктом 6 частини першої статті 310 ГПК України передбачено, що судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо судове рішення ухвалено з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції.
      8.5. Судове рішення, ухвалене судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), не підлягає скасуванню, якщо учасник справи, який подав касаційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи (частина друга статті 310 ГПК України).
      8.6. З огляду на викладене та враховуючи, що відповідач при розгляді справи судом першої інстанції заявляв про непідсудність справи, касаційні скарги учасників справи підлягають частковому задоволенню, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції за встановленою підсудністю.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. Частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України визначено: якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      9.2. Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Великою Палатою Верховного Суду не здійснюється.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Медичний центр імені академіка Юрія Прокоповича Спіженка», Амбулаторно-поліклінічного закладу «Київський міський дитячий діагностичний центр» та заступника прокурора міста Києва задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду Київської області від 11 березня 2019 року, додаткове рішення цього ж суду від 25 березня 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 911/2390/18 скасувати та направити справу на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Л. І. Рогач
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 95573681
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      17 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 821/669/17
      Провадження № 11-309апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Фермерського господарства «Оазис півдня» (далі - ФГ «Оазис півдня», ФГ відповідно) до Міністерства юстиції України (далі - Мін`юст), Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - Комісія), головного спеціаліста сектору правового забезпечення Департаменту державної реєстрації та нотаріату Мін`юсту (далі - держреєстратор Мін`юсту) Чекригіна Олександра Валерійовича, державних реєстраторів прав на нерухоме майно Комунального підприємства «Херсонське бюро технічної інвентаризації» (далі - держреєстратор, КП «Херсонське БТІ» відповідно) Кравченко Тетяни Валеріївни , Пигиди Андрія Борисовича , Вітцівської Марії Сергіївни , треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Глобал-інвест» (далі - ТОВ «Глобал-інвест», ТОВ відповідно), держреєстратори відділу реєстрації Новокаховської міської ради Херсонської області Кобіцька Інна Сергіївна та Соценко Катерина Олександрівна , ФГ «Лабенок», держреєстратор Олешківської районної державної адміністрації Херсонської області Лебедєв М. О., ТОВ «Екофарм-агро», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , ОСОБА_43 , ОСОБА_44 , ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_47 , ОСОБА_48 , ОСОБА_49 , ОСОБА_50 , ОСОБА_51 , ОСОБА_52 , ОСОБА_53 , ОСОБА_54 , ОСОБА_55 , ОСОБА_56 , ОСОБА_57 , ОСОБА_58 , ОСОБА_59 , ОСОБА_60 , ОСОБА_61 , ОСОБА_62 , ОСОБА_63 , ОСОБА_64 , ОСОБА_65 , ОСОБА_66 , ОСОБА_67 , ОСОБА_68 , ОСОБА_69 , ОСОБА_70 , ОСОБА_71 , ОСОБА_72 , ОСОБА_73 , ОСОБА_74 , ОСОБА_75 , ОСОБА_76 , ОСОБА_77 , ОСОБА_78 , ОСОБА_79 , ОСОБА_80 , ОСОБА_81 , ОСОБА_82 , ОСОБА_83 , ОСОБА_84 , ОСОБА_85 , ОСОБА_86 , ОСОБА_87 , ОСОБА_88 , ОСОБА_89 , ОСОБА_90 , ОСОБА_91 , ОСОБА_92 , ОСОБА_93 , ОСОБА_94 , ОСОБА_95 , ОСОБА_96 , ОСОБА_97 , ОСОБА_98 , ОСОБА_99 , ОСОБА_100 , ОСОБА_101 , ОСОБА_102 , ОСОБА_103 , ОСОБА_104 , ОСОБА_105 , ОСОБА_106 , ОСОБА_107 , ОСОБА_108 , ОСОБА_109 , ОСОБА_110 , ОСОБА_111 , ОСОБА_112 , ОСОБА_113 , ОСОБА_114 , ОСОБА_115 , ОСОБА_116 , ОСОБА_117 , ОСОБА_118 , ОСОБА_119 , ОСОБА_120 , ОСОБА_121 , ОСОБА_122 , ОСОБА_123 , ОСОБА_124 , ОСОБА_125 , ОСОБА_126 , ОСОБА_127 , ОСОБА_128 , ОСОБА_129 , ОСОБА_130 , ОСОБА_84 , ОСОБА_131 , ОСОБА_132 , ОСОБА_133 , ОСОБА_134 , ОСОБА_135 , ОСОБА_136 , ОСОБА_137 , ОСОБА_138 , ОСОБА_139 , ОСОБА_140 , ОСОБА_141 , ОСОБА_142 , ОСОБА_143 , ОСОБА_144 , ОСОБА_145 , ОСОБА_146 , ОСОБА_147 , ОСОБА_148 , ОСОБА_149 , ОСОБА_150 , ОСОБА_151 , ОСОБА_152 , ОСОБА_153 , ОСОБА_154 , ОСОБА_155 , ОСОБА_156 , ОСОБА_157 , ОСОБА_158 , ОСОБА_159 , ОСОБА_99 , ОСОБА_160 , ОСОБА_161 , ОСОБА_162 , ОСОБА_163 , ОСОБА_164 , ОСОБА_165 , ОСОБА_166 , ОСОБА_167 , ОСОБА_168 , ОСОБА_169 , ОСОБА_170 , ОСОБА_171 , ОСОБА_172 , ОСОБА_173 , ОСОБА_174 , ОСОБА_175 , ОСОБА_176 , ОСОБА_177 , ОСОБА_178 , ОСОБА_179 , ОСОБА_180 , ОСОБА_181 , ОСОБА_182 , ОСОБА_183 , ОСОБА_184 , ОСОБА_185 , ОСОБА_186 , ОСОБА_187 , ОСОБА_188 , ОСОБА_189 , ОСОБА_190 , ОСОБА_191 , ОСОБА_192 , ОСОБА_193 , ОСОБА_194 , ОСОБА_195 , ОСОБА_196 , ОСОБА_197 , ОСОБА_198 , ОСОБА_199 , ОСОБА_200 , ОСОБА_201 , ОСОБА_202 , ОСОБА_203 , ОСОБА_204 , ОСОБА_205 , ОСОБА_206 , ОСОБА_207 , ОСОБА_208 , ОСОБА_209 , ОСОБА_210 , ОСОБА_211 , ОСОБА_212 , ОСОБА_213 , ОСОБА_214 , ОСОБА_215 , ОСОБА_216 , ОСОБА_217 , ОСОБА_218 , ОСОБА_219 , ОСОБА_220 , ОСОБА_221 , ОСОБА_222 , ОСОБА_223 , ОСОБА_224 , ОСОБА_225 , ОСОБА_226 , ОСОБА_227 , ОСОБА_228 , ОСОБА_229 , ОСОБА_230 , ОСОБА_231 , ОСОБА_232 , ОСОБА_233 , ОСОБА_234 , ОСОБА_235 , ОСОБА_236 , ОСОБА_237 , ОСОБА_238 , ОСОБА_239 , ОСОБА_240 , ОСОБА_241 , ОСОБА_242 , ОСОБА_243 , ОСОБА_244 , ОСОБА_245 , ОСОБА_246 , ОСОБА_247 , ОСОБА_248 , ОСОБА_249 , ОСОБА_250 , ОСОБА_251 , ОСОБА_252 , ОСОБА_253 , ОСОБА_254 , ОСОБА_255 , ОСОБА_256 , ОСОБА_257 , ОСОБА_258 , ОСОБА_259 , ОСОБА_260 , ОСОБА_261 , ОСОБА_262 , ОСОБА_263 , ОСОБА_264 , ОСОБА_265 , ОСОБА_266 , ОСОБА_267 , ОСОБА_268 , ОСОБА_269 , ОСОБА_270 , ОСОБА_271 , ОСОБА_272 , ОСОБА_273 , ОСОБА_274 , ОСОБА_275 , ОСОБА_276 , ОСОБА_277 , ОСОБА_278 , ОСОБА_279 , ОСОБА_280 , ОСОБА_281 , ОСОБА_282 , ОСОБА_283 , ОСОБА_284 , ОСОБА_285 , ОСОБА_286 , ОСОБА_287 , ОСОБА_288 , ОСОБА_289 , ОСОБА_290 , ОСОБА_291 , ОСОБА_292 , ОСОБА_293 , ОСОБА_294 , ОСОБА_295 , ОСОБА_296 , ОСОБА_297 , ОСОБА_298 , ОСОБА_299 , ОСОБА_300 , ОСОБА_301 , ОСОБА_302 , ОСОБА_303 , ОСОБА_304 , ОСОБА_305 , ОСОБА_306 , ОСОБА_307 , ОСОБА_308 , ОСОБА_309 , ОСОБА_310 , ОСОБА_311 , ОСОБА_312 , ОСОБА_313 , ОСОБА_314 , ОСОБА_315 , ОСОБА_316 , ОСОБА_317 , ОСОБА_318 , ОСОБА_319 , ОСОБА_320 , ОСОБА_321 , ОСОБА_322 , про визнання незаконним і скасування наказу, скасування рішень і записів держреєстраторів,
      за касаційною скаргою ОСОБА_248 , від імені якої діє її представник Кириченко Костянтин Ігорович, на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року (судді Вербицька Н. В., Джабурія О. В., Кравченко К. В.) і постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2019 року (судді Коваленко Н. В., Берназюк Я. О., Гриців М. І.),
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2017 року ФГ «Оазис півдня» звернулося до суду з позовом до відповідачів, у якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 12 вересня 2017 року просило:
      - визнати незаконним і скасувати наказ Мін`юсту від 19 квітня 2017 року № 1295/5 «Про скасування рішень державних реєстраторів прав на нерухоме майно» (далі - наказ № 1295/5);
      - скасувати рішення держреєстратора Мін`юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297;
      - скасувати записи, вчинені протягом 25-28 квітня 2017 року, та рішення держреєстраторів КП «Херсонське БТІ» Кравченко Т. В. , Пигиди А. Б. , Вітцівської М. С. від 24-28 квітня, 3, 4 травня 2017 року про державну реєстрацію права суборенди земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Надеждівської сільської ради Чаплинського району Херсонської області на підставі договорів суборенди земельних ділянок від 24 квітня 2017 року, укладених між ТОВ «Глобал-інвест» і ТОВ «Екофарм-агро».
      Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 13 листопада 2017 року в задоволенні позову відмовив.
      П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 28 грудня 2018 року апеляційну скаргу ФГ «Оазис півдня» задовольнив частково: скасував постанову суду першої інстанції та ухвалив нову постанову про часткове задоволення позову; визнав незаконним і скасував наказ № 1295/5; скасував рішення держреєстратора Мін`юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297. Суд за клопотанням ТОВ «Глобал-інвест» закрив провадження у справі в частині позовних вимог до держреєстраторів КП «Херсонське БТІ» Кравченко Т. В. , Пигиди А. Б. , Вітцівської М. С. про скасування записів і рішень щодо державної реєстрації права суборенди земельних ділянок за ТОВ «Екофарм-агро» на підставі договорів, укладених 24 квітня 2017 року з ТОВ «Глобал-інвест», за пунктом 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки цей спір не підсудний судам адміністративної юрисдикції. Суд також вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановою від 26 квітня 2019 року касаційні скарги ТОВ «Глобал-інвест» та Мін?юсту залишив без задоволення, а постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року в частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування наказу № 1295/5 та скасування рішення держреєстратора Мін?юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297 залишив без мін.
      Постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12 травня 2020 року касаційну скаргу ФГ «Оазис півдня» залишено без задоволення, а постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог до держреєстраторів КП «Херсонське БТІ» Кравченко Т. В. , Пигиди А. Б. , Вітцівської М. С. про скасування записів і рішень щодо реєстрації права суборенди земельних ділянок за ТОВ «Екофарм-агро» на підставі договорів, укладених 24 квітня 2017 року з ТОВ «Глобал-інвест», залишено без змін.
      18 травня 2020 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_248 , від імені якої діє її представник Кириченко К. І., на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року і постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2019 року в цій справі в порядку, передбаченому статтею 357 КАС, у якій вона просить суд: передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду; скасувати постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року в частині позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу № 1295/5 і скасування рішення держреєстратора Мін?юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297 і закрити провадження у справі в цій частині. В іншій частині постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року просить залишити без змін.
      У касаційній скарзі ОСОБА_248 також просила поновити строк на касаційне оскарження, мотивуючи це тим, що лише 28 квітня 2020 року їй стало відомо про існування судових рішень у цій справі, а саме після звернення до адвоката Кириченка К. І. задля отримання правової допомоги щодо внесення змін до договору оренди землі в частині орендної плати і моніторингу останнім Єдиного державного реєстру судових рішень.
      Скаржниця вважає, що спір у зазначеній частині є спором про право та пов`язаний із наявністю чи відсутністю права оренди землі.
      На підтвердження своїх доводів посилається, зокрема, на постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18), 30 січня 2019 року у справі № 820/3707/17 (провадження № 11-1246апп18), 29 травня 2019 року у справі № 826/9341/17 (провадження № 11-318апп19), 19 червня 2019 року у справі № 802/385/18-а (провадження № 11-369апп19).
      Крім того, ОСОБА_248 стверджує, що такі доводи не були предметом розгляду суду касаційної інстанції за касаційними скаргами ТОВ «Глобал-інвест» та Мін?юсту.
      У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_248 . Мін`юст, посилаючись на постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі № 821/1504/17 (провадження № 11-1265апп18) та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 826/1344/17 (провадження № К/9901/53130/18), стверджує, що спір у справі не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуваний наказ, не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте Мін`юстом оскаржуване рішення про скасування реєстраційної дії ухвалене за скаргою іншої особи, а не позивача.
      За таких обставин Мін`юст просить задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_248 .
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 9 червня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_248 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року, а ухвалою від 21 вересня 2020 року на підставі частини п`ятої статті 346 КАС передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 821/669/17.
      Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає, що у цій справі є необхідність у вирішенні Великою Палатою Верховного Суду виключної правової проблеми, яку сформулювала таким запитанням: чи може суд касаційної інстанції при розгляді додаткової касаційної скарги скасувати попередню постанову суду касаційної інстанції з посиланням на порушення правил предметної юрисдикції та застосовувати новосформовану практику Великої Палати Верховного Суду за умови, що новий підхід до юрисдикційного розмежування подібних спорів виник пізніше, ніж було ухвалено постанову, якою розглянуто касаційну скаргу, що надійшла раніше?
      До висновку про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов з огляду на таке.
      Частиною п`ятою статті 346 КАС визначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Згідно із частиною шостою статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, крім випадків, якщо: 1) учасник справи, який оскаржує судове рішення, брав участь у розгляді справи в судах першої чи апеляційної інстанції і не заявляв про порушення правил предметної юрисдикції; 2) учасник справи, який оскаржує судове рішення, не обґрунтував порушення судом правил предметної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах; 3) Велика Палата Верховного Суду вже викладала у своїй постанові висновок щодо питання предметної юрисдикції спору у подібних правовідносинах.
      У касаційній скарзі ОСОБА_248 посилається на порушення предметної юрисдикції при розгляді адміністративними судами по суті позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу № 1295/5 і скасування рішення держреєстратора Мін?юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297.
      У касаційній скарзі також зазначено, що ОСОБА_248 не була обізнана про оскаржувані судові рішення у цій справі на момент їх ухвалення судами.
      Тобто скаржниця не могла заявляти про порушення правил предметної юрисдикції під час розгляду справи в судах першої чи апеляційної інстанції.
      Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 26 квітня 2019 року зазначила з посиланням на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену в постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 910/8424/17, про те, що Мін?юст виступає у спірних правовідносинах як суб`єкт владних повноважень, спір у цій частині пов`язаний з оскарженням дій суб`єкта владних повноважень, стосується не порушеного права позивача, а публічно-правових відносин і ґрунтується виключно на непогодженні з управлінськими функціями Мін?юсту, тому за суб`єктним складом і характером правовідносин позов у цій частині належить до розгляду судами адміністративної юрисдикції.
      Водночас під час розгляду вказаних касаційних скарг не заявлялися та не розглядалися доводи про те, що:
      - оскарження наказу Мін?юсту впливає на майнові права учасників спору, зокрема, порушенням своїх прав ФГ «Оазис півдня» визначило саме порушення прав на користування земельними ділянками, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин;
      - скасування наказу Мін`юсту разом з державною реєстрацією права (зокрема, суборенди), належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами.
      Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду встановила, що доводи касаційної скарги ОСОБА_248 ґрунтуються на правових позиціях Великої Палати Верховного Суду, сформульованих після касаційного розгляду Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду касаційних скарг ТОВ «Глобал-інвест», Мін?юсту, ФГ «Оазис півдня», однак такі позиції існують на момент касаційного розгляду касаційної скарги ОСОБА_248 у порядку, передбаченому статтею 357 КАС.
      Зокрема, Велика Палата Верховного Суду, приймаючи у подібних правовідносинах постанову від 29 травня 2019 року у справі № 826/9341/17 (провадження № 11-318апп19) за позовом ОСОБА_324 до Мін`юсту, треті особи: ОСОБА_325 , ОСОБА_326 , ОСОБА_327 , про визнання протиправним та скасування наказу Мін`юсту від 15 березня 2017 року № 1543/5 «Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень», дійшла висновку про те, що розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають з владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на об`єкт нерухомого майна, то спір стосується цивільного права і за суб`єктним складом сторін має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      Зазначена вище правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 813/1362/16, 28 листопада 2018 року у справі № 825/642/18, 29 січня 2019 року у справі № 803/1589/17 під час розгляду спорів у подібних правовідносинах.
      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 802/385/18-а (провадження № 11-369апп19) також зазначено:
      «Спір про скасування наказу Мін`юсту, яким скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок, має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою було зареєстровано аналогічне право щодо тих же земельних ділянок. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої було здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь Мін`юсту та державного реєстратора в якості співвідповідача (якщо позивач чи третя особа вважають їх винними у порушені прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру. Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про скасування наказу Мін`юсту безпосередньо пов`язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельних ділянок з ПАФ «Вікторія», яка заперечує законність дій державного реєстратора з реєстрації за СТОВ «Подільська зоря» права оренди цих же земельних ділянок. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб`єктний склад сторін спору його слід вирішувати за правилами господарського чи цивільного судочинства».
      Аналогічна позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 1840/3241/18 (провадження № 11-958апп19).
      Ураховуючи доводи касаційної скарги ОСОБА_248 про порушення правил предметної юрисдикції, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вбачає виключну правову проблему, яка полягає у темпоральному аспекті можливості застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду щодо питання предметної юрисдикції спору при касаційному перегляді в порядку статті 357 КАС (за касаційною скаргою іншого учасника судового процесу, що надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи).
      Колегія суддів враховує, що до КАС, Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) та Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) в редакції, що діє після 15 грудня 2017 року, було додано новий процесуальний інститут розгляду касаційної скарги, що надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи.
      Так, положеннями статті 357 КАС, статті 305 ГПК та статті 405 ЦПК передбачено можливість повторного касаційного перегляду судових рішень за касаційною скаргою іншої особи, яка подала скаргу і не була присутня під час касаційного розгляду справи, а також можливість скасування раніше прийнятої постанови суду касаційної інстанції.
      Серед доводів касаційних скарг, які надходять до суду після касаційного розгляду справи, можуть бути і доводи стосовно предметної юрисдикції спору з посиланням на практику Великої Палати Верховного Суду, яка існує на момент подання касаційної скарги в порядку статті 357 КАС (або статті 305 ГПК, або статті 405 ЦПК), але якої не існувало під час первісного касаційного перегляду судових рішень.
      Отже, задля недопущення масового неоднакового застосування судами адміністративної, господарської та цивільної юрисдикції норм процесуального права під час практичного застосування додаткової касації необхідним є правовий висновок Великої Палати Верховного Суду про те, чи можливим є скасування судових рішень і закриття провадження у справі, якщо за час, що минув з розгляду справи Верховним Судом за першою касаційною скаргою, та до часу на момент розгляду додаткової касаційної скарги, поданої в порядку статті 357 КАС (або статті 305 ГПК, або статті 405 ЦПК) змінилася правова позиція Великої Палати Верховного Суду щодо розмежування предметної юрисдикції при вирішенні подібних спорів.
      Натомість частиною третьою статті 3 КАС визначено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Абзацом другим частини першої статті 354 КАС передбачено, що порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      Частиною третьою статті 357 КАС регламентовано, що за результатами розгляду касаційної скарги, зазначеної в частині першій цієї статті, суд приймає постанову відповідно до статті 349 цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду касаційної інстанції.
      Аналогічні положення містяться також і в ГПК та ЦПК.
      З огляду на викладене Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про наявність передбачених частиною п`ятою статті 346 КАС підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду та 21 вересня 2020 року постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до цієї норми суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду.
      У ході розгляду справи суд установив таке.
      24 лютого 2017 року до Головного територіального управління юстиції у Херсонській області надійшла скарга ТОВ «Глобал-інвест» (вх. № 1348/03.3-24) від 21 лютого 2017 року на реєстраційні дії держреєстратора відділу реєстрації Новокаховської міської ради Херсонської області Соценко К. О. та начальника цього відділу Кобіцької І. С. щодо реєстрації договорів оренди земельних ділянок.
      На підставі пункту 6 Порядку розгляду скарг у сфері державної реєстрації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1128, зазначена скарга надіслана до Департаменту державної реєстрації та нотаріату Мін`юсту для належного розгляду.
      Скарга мотивована тим, що 20 лютого 2017 року заявнику з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна стало відомо про реєстрацію держреєстраторами відділу реєстрації Новокаховської міської ради Херсонської області 17 договорів оренди земельних ділянок на неправомірних підставах. На думку заявника, незаконне розірвання договорів оренди земельних ділянок відбулось за підробленими додатковими угодами про розірвання договорів оренди земельних ділянок, які були підписані від імені ТОВ «Глобал-інвест» не уповноваженою особою.
      У подальшому заявник подав до Мін`юсту доповнення до скарги на рішення, дії та бездіяльність держреєстраторів, у яких зазначив, що з 4 квітня 2017 року держреєстратором відділу реєстрації Новокаховської міської ради Херсонської області Кобіцькою І. С. здійснено реєстрацію 116 договорів оренди земельних ділянок, які раніше перебували в оренді ТОВ «Глобал-інвест», за ФГ «Оазис півдня». Також із 4 квітня 2017 року держреєстратором цього відділу Соценко К. О. здійснено реєстрацію 271 договору оренди земельних ділянок, які перебували в оренді ТОВ «Глобал-інвест», за ФГ «Оазис півдня».
      За результатами вчинених дій державними реєстраторами внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а саме: № 33793789 від 10 лютого 2017 року, 33711412 від 4 лютого 2017 року, 33749104 від 7 лютого 2017 року, 33805682 від 10 лютого 2017 року, 33752190 від 7 лютого 2017 року, 33751716 від 7 лютого 2017 року, 33726069 від 6 лютого 2017 року, 33742072 від 7 лютого 2017 року, 33646486 від 31 січня 2017 року, 33705839 від 3 лютого 2017 року, 33731187 від 6 лютого 2017 року, 33650800 від 31 січня 2017 року, 33792232 від 9 лютого 2017 року, 33710949 від 4 лютого 2017 року, 33732390 від 6 лютого 2017 року, 33640215 від 31 січня 2017 року, 33799190 від 10 лютого 2017 року, 33650741 від 31 січня 2017 року, 33752255 від 7 лютого 2017 року, 33811182 від 10 лютого 2017 року, 33743525 від 7 лютого 2017 року, 33651111 від 1 лютого 2017 року, 33794128 від 10 лютого 2017 року, 33751196 від 7 лютого 2017 року, 33651042 від 1 лютого 2017 року, 34643291 від 6 квітня 2017 року, 33641127 від 31 січня 2017 року, 33636868 від 31 січня 2017 року, 33751590 від 7 лютого 2017 року, 33651077 від 1 лютого 2017 року, 33733476 від 6 лютого 2017 року, 33733178 від 6 лютого 2017 року, 33733343 від 6 лютого 2017 року, 33701128 від 3 лютого 2017 року, 33733922 від 6 лютого 2017 року, 33792516 від 9 лютого 2017 року, 33792705 від 9 лютого 2017 року, 33707621 від 3 лютого 2017 року, 33709791 від 3 лютого 2017 року, 33709689 від 3 лютого 2017 року, 33792931 від 9 лютого 2017 року, 33650617 від 31 січня 2017 року, 33650504 від 31 січня 2017 року, 33811982 від 10 лютого 2017 року, 33813453 від 10 лютого 2017 року, 33650272 від 31 січня 2017 року, 33733625 від 6 лютого 2017 року, 33700194 від 3 лютого 2017 року, 33792784 від 9 лютого 2017 року, 33737289 від 7 лютого 2017 року, 33709229 від 3 лютого 2017 року, 33738908 від 7 лютого 2017 року, 33752658 від 8 лютого 2017 року, 33709859 від 3 лютого 2017 року, 33695632 від 3 лютого 2017 року, 34609405 від 4 квітня 2017 року, 33734777 від 7 лютого 2017 року, 33733987 від 6 лютого 2017 року, 33734530 від 7 лютого 2017 року, 33807261 від 10 лютого 2017 року, 33808929 від 10 лютого 2017 року, 33946619 від 20 лютого 2017 року, 33952741 від 21 лютого 2017 року, 33945736 від 20 лютого 2017 року, 33931748 від 20 лютого 2017 року, 33939174 від 20 лютого 2017 року, 33942648 від 20 лютого 2017 року, 33946676 від 20 лютого 2017 року, 33946722 від 20 лютого 2017 року, 33946935 від 20 лютого 2017 року, 33738358 від 7 лютого 2017 року, 33946022 від 20 лютого 2017 року, 33946223 від 20 лютого 2017 року, 33831408 від 13 лютого 2017 року, 33716751 від 6 лютого 2017 року, 33709775 від 3 лютого 2017 року, 34032070 від 24 лютого 2017 року, 33826214 від 13 лютого 2017 року, 33829019 від 13 лютого 2017 року, 33830479 від 13 лютого 2017 року, 33709554 від 3 лютого 2017 року, 34521733 від 29 березня 2017 року, 33793767 від 10 лютого 2017 року, 33793717 від 10 лютого 2017 року, 33789332 від 9 лютого 2017 року, 33811829 від 10 лютого 2017 року, 33724887 від 6 лютого 2017 року, 34522426 від 29 березня 2017 року, 33710701 від 4 лютого 2017 року, 33792401 від 9 лютого 2017 року, 33719831 від 6 лютого 2017 року, 33640732 від 31 січня 2017 року, 33709614 від 3 лютого 2017 року, 33709870 від 3 лютого 2017 року, 33709494 від 3 лютого 2017 року, 33779046 від 9 лютого 2017 року, 33721037 від 6 лютого 2017 року, 33729681 від 6 лютого 2017 року, 33722621 від 6 лютого 2017 року, 33638281 від 31 січня 2017 року, 33650282 від 31 січня 2017 року, 33792735 від 9 лютого 2017 року, 33792902 від 9 лютого 2017 року, 33793084 від 9 лютого 2017 року, 33810343 від 10 лютого 2017 року, 33707255 від 3 лютого 2017 року, 33723104 від 6 лютого 2017 року, 33718732 від 6 лютого 2017 року, 33650355 від 31 січня 2017 року, 33636778 від 31 січня 2017 року, 33701374 від 3 лютого 2017 року, 33732564 від 6 лютого 2017 року, 33731620 від 6 лютого 2017 року, 33722058 від 6 лютого 2017 року, 33649803 від 31 січня 2017 року, 33709710 від 3 лютого 2017 року, 33632922 від 31 січня 2017 року, 33649935 від 31 січня 2017 року, 33649653 від 31 січня 2017 року, 33654004 від 1 лютого 2017 року, 33641689 від 31 січня 2017 року, 33731047 від 6 лютого 2017 року, 33647877 від 31 січня 2017 року, 33654837 від 1 лютого 2017 року, 33734347 від 7 лютого 2017 року, 33717803 від 6 лютого 2017 року, 33716751 від 6 лютого 2017 року, 33643723 від 31 січня 2017 року, 33734882 від 7 лютого 2017 року, 33704629 від 3 лютого 2017 року, 33791638 від 9 лютого 2017 року, 33635459 від 31 січня 2017 року, 33650609 від 31 січня 2017 року, 34558497 від 31 березня 2017 року, 33645927 від 31 січня 2017 року, 33705754 від 3 лютого 2017 року, 33703645 від 3 лютого 2017 року, 33632141 від 31 січня 2017 року, 33904002 від 17 лютого 2017 року, 33840235 від 14 лютого 2017 року, 33723535 від 6 лютого 2017 року, 33793733 від 10 лютого 2017 року, 33842100 від 14 лютого 2017 року, 33844071 від 14 лютого 2017 року, 33861051 від 15 лютого 2017 року, 33647233 від 31 січня 2017 року, 33642464 від 31 січня 2017 року, 33653777 від 1 лютого 2017 року, 33793756 від 10 лютого 2017 року, 33696466 від 3 лютого 2017 року, 34635719 від 5 квітня 2017 року, 33633758 від 31 січня 2017 року, 33650197 від 31 січня 2017 року, 33640145 від 31 січня 2017 року, 33706735 від 3 лютого 2017 року, 33776112 від 9 лютого 2017 року, 33709829 від 3 лютого 2017 року, 33888037 від 16 лютого 2017 року, 33861776 від 15 лютого 2017 року, 33737615 від 7 лютого 2017 року, 33783658 від 9 лютого 2017 року, 33736369 від 7 лютого 2017 року, 33791992 від 9 лютого 2017 року, 33752071 від 7 лютого 2017 року, 33792589 від 9 лютого року, 34710500 від 10 квітня 2017 року, 33739497 від 7 лютого 2017 року, 33779991 від 9 лютого 2017 року, 33899744 від 17 лютого 2017 року, 33782873 від 9 лютого 2017 року, 33879391 від 16 лютого 2017 року, 33875769 від 15 лютого 2017 року, 33887532 від 16 лютого 2017 року, 33876223 від 15 лютого 2017 року, 33840893 від 14 лютого 2017 року, 33734521 від 7 лютого 2017 року, 33707829 від 3 лютого 2017 року, 33793724 від 10 лютого 2017 року, 33873587 від 15 лютого 2017 року, 33774986 від 9 лютого 2017 року, 33774606 від 9 лютого 2017 року, 33727596 від 6 лютого 2017 року, 33727259 від 6 лютого 2017 року, 33726272 від 6 лютого 2017 року, 33726811 від 6 лютого 2017 року, 33812113 від 10 лютого 2017 року, 33880464 від 16 лютого 2017 року, 33883271 від 16 лютого 2017 року, 33881977 від 16 лютого 2017 року, 33881093 від 16 лютого 2017 року, 33725879 від 6 лютого 2017 року, 33725409 від 6 лютого 2017 року, 33732036 від 6 лютого 2017 року, 33732290 від 6 лютого 2017 року, 33864629 від 15 лютого 2017 року, 33867693 від 15 лютого 2017 року, 33871420 від 15 лютого 2017 року, 33870430 від 15 лютого 2017 року, 33872356 від 15 лютого 2017 року, 33869478 від 15 лютого 2017 року, 33735392 від 7 лютого 2017 року, 33773838 від 9 лютого 2017 року, 33650429 від 31 січня 2017 року, 33900163 від 17 лютого року 2017 року, 33874505 від 15 лютого 2017 року, 33899684 від 17 лютого 2017 року, 33840000 від 14 лютого 2017 року, 33900784 від 17 лютого 2017 року, 33862224 від 15 лютого 2017 року, 33906995 від 17 лютого 2017 року, 33927159 від 20 лютого 2017 року, 33938893 від 20 лютого 2017 року, 33899817 від 17 лютого 2017 року, 33859108 від 15 лютого 2017 року, 33886983 від 16 лютого 2017 року, 33901463 від 17 лютого 2017 року, 33859117 від 15 лютого 2017 року, 33939121 від 20 лютого 2017 року, 33863795 від 15 лютого 2017 року, 33859135 від 15 лютого 2017 року, 33930981 від 20 лютого 2017 року, 33933084 від 20 лютого 2017 року, 33927868 від 20 лютого 2017 року, 33933857 від 20 лютого 2017 року, 33927274 від 20 лютого 2017 року, 33889796 від 16 лютого 2017 року, 33938545 від 20 лютого 2017 року, 33938151 від 20 лютого 2017 року, 33937817 від 20 лютого 2017 року, 33911327 від 17 лютого 2017 року, 33892141 від 16 лютого 2017 року, 33930563 від 20 лютого 2017 року, 33899709 від 17 лютого 2017 року, 33937460 від 20 лютого 2017 року, 34023763 від 24 лютого 2017 року, 33831538 від 13 лютого 2017 року, 34028934 від 24 лютого 2017 року, 33823863 від 13 лютого 2017 року, 34613737 від 4 квітня 2017 року, 33821068 від 13 лютого 2017 року, 33821335 від 13 лютого 2017 року, 33834709 від 13 лютого 2017 року, 33837953 від 13 лютого 2017 року, 33830111 від 13 лютого 2017 року, 33830611 від 13 лютого 2017 року, 34038914 від 27 лютого 2017 року, 34028301 від 24 лютого 2017 року, 33832403 від 13 лютого 2017 року, 34038902 від 27 лютого 2017 року, 34030124 від 24 лютого 2017 року, 33835358 від 13 лютого 2017 року, 34099808 від 1 березня 2017 року, 34098977 від 1 березня 2017 року, 34059978 від 28 лютого 2017 року, 34059988 від 28 лютого 2017 року, 34639207 від 5 квітня 2017 року, 34097972 від 1 березня 2017 року, 34099976 від 1 березня 2017 року, 34097096 від 1 березня 2017 року, 33733814 від 6 лютого 2017 року, 34075166 від 28 лютого 2017 року, 34070168 від 28 лютого 2017 року, 34095696 від 1 березня 2017 року, 33823271 від 13 лютого 2017 року, 34076912 від 28 лютого 2017 року, 34079359 від 28 лютого 2017 року, 34098698 від 1 березня 2017 року, 33775345 від 9 лютого 2017 року, 33643050 від 31 січня 2017 року, 34638124 від 5 квітня 2017 року, 34074458 від 28 лютого 2017 року, 34073006 від 28 лютого 2017 року, 34064348 від 28 лютого 2017 року, 34061524 від 28 лютого 2017 року, 34060006 від 28 лютого 2017 року, 34062482 від 28 лютого 2017 року, 34061917 від 28 лютого 2017 року, 34071154 від 28 лютого 2017 року, 34075799 від 28 лютого 2017 року, 34060769 від 28 лютого 2017 року, 34060029 від 28 лютого 2017 року, 34384422 від 22 березня 2017 року, 34385008 від 22 березня 2017 року, 34385193 від 22 березня 2017 року, 34389775 від 22 березня 2017 року, 33941612 від 20 лютого 2017 року, 34192609 від 9 березня 2017 року, 34202189 від 9 березня 2017 року, 34202680 від 10 березня 2017 року, 33650387 від 31 січня 2017 року, 34390044 від 22 березня 2017 року, 34385707 від 22 березня 2017 року, 34442301 від 24 березня 2017 року, 34437876 від 24 березня 2017 року, 34395958 від 22 березня 2017 року, 33393328 від 22 березня 2017 року, 33782360 від 9 лютого 2017 року, 34100817 від 1 березня 2017 року, 34390839 від 22 березня 2017 року, 34389086 від 22 березня 2017 року, 34391190 від 22 березня 2017 року, 34395172 від 22 березня 2017 року, 34065647 від 28 лютого 2017 року, 34069115 від 28 лютого 2017 року, 34100569 від 1 березня 2017 року, 34099930 від 1 березня 2017 року, 34435745 від 24 березня 2017 року, 34434993 від 24 березня 2017 року, 34459028 від 27 березня 2017 року, 34391910 від 22 березня 2017 року, 34385449 від 22 березня 2017 року, 34447099 від 24 березня 2017 року, 34447583 від 24 березня 2017 року, 33826740 від 13 лютого 2017 року, 34202303 від 9 березня 2017 року, 34202604 від 10 березня 2017 року, 34202633 від 10 березня 2017 року, 34202689 від 10 березня 2017 року, 34383287 від 22 березня 2017 року, 34632326 від 5 квітня 2017 року, 34384416 від 22 березня 2017 року, 34391533 від 22 березня 2017 року, 33647514 від 31 січня 2017 року, 34190965 від 9 березня 2017 року, 34444085 від 24 березня 2017 року, 33751990 від 7 лютого 2017 року, 33868920 від 15 лютого 2017 року, 34099492 від 1 березня 2017 року, 34099591 від 1 березня 2017 року, 34099305 від 1 березня 2017 року, 34099715 від 1 березня 2017 року, 34202749 від 10 березня 2017 року, 34202602 від 10 березня 2017 року, 33730418 від 6 лютого 2017 року, 34457502 від 27 березня 2017 року, 34210130 від 10 березня 2017 року, 34202639 від 10 березня 2017 року, 34201741 від 9 березня 2017 року, 34200951 від 9 березня 2017 року, 34181033 від 7 березня 2017 року, 34181320 від 7 березня 2017 року, 34181560 від 7 березня 2017 року, 34181853 від 7 березня 2017 року, 34180461 від 7 березня 2017 року, 34184433 від 9 березня 2017 року, 34386185 від 22 березня 2017 року, 34382044 від 22 березня 2017 року, 34436962 від 24 березня 2017 року, 34445632 від 24 березня 2017 року, 34447335 від 24 березня 2017 року, 34196011 від 9 березня 2017 року, 34179491 від 7 березня 2017 року, 34392690 від 22 березня 2017 року, 34383734 від 22 березня 2017 року, 34557224 від 31 березня 2017 року, 34540726 від 30 березня 2017 року, 34529358 від 30 березня 2017 року, 34519657 від 29 березня 2017 року, 34535652 від 30 березня 2017 року, 34532102 від 30 березня 2017 року, 34560750 від 31 березня 2017 року, 34559733 від 31 березня 2017 року, 34026958 від 24 лютого 2017 року, 33774246 від 9 лютого 2017 року, 34530126 від 30 березня 2017 року, 33861051 від 15 лютого 2017 року, 34524047 від 29 березня 2017 року, 34540025 від 30 березня 2017 року, 34554645 від 31 березня 2017 року, 34528649 від 30 березня 2017 року, 34528193 від 30 березня 2017 року, 34605081 від 4 квітня 2017 року, 34538902 від 30 березня 2017 року, 34536332 від 30 березня 2017 року, 34516400 від 29 березня 2017 року, 34604319 від 4 квітня 2017 року, 34568551 від 31 березня 2017 року, 34555415 від 31 березня 2017 року, 34546414 від 30 березня 2017 року, 34542452 від 30 березня 2017 року, 34518636 від 29 березня 2017 року, 34608368 від 4 квітня 2017 року, 34606430 від 4 квітня 2017 року, 33791981 від 9 лютого 2017 року, 34569505 від 31 березня 2017 року, 34558497 від 31 березня 2017 року, 34608844 від 4 квітня 2017 року, 34609967 від 4 квітня 2017 року, 34638267 від 5 квітня 2017 року, 34636424 від 5 квітня 2017 року, 34063457 від 28 лютого 2017 року, 33822989 від 13 лютого 2017 року, 34099663 від 1 березня 2017 року, 34099572 від 1 березня 2017 року, 33654581 від 1 березня 2017 року, 33652705 від 1 лютого 2017 року, 33947032 від 20 лютого 2017 року, 33946833 від 20 лютого 2017 року, 34032479 від 24 лютого 2017 року, 34038908 від 27 лютого 2017 року, 34100905 від 1 березня 2017 року, 33652528 від 1 лютого 2017 року, 33646669 від 31 січня 2017 року, 33634729 від 31 січня 2017 року, 33653043 від 1 лютого 2017 року, 33900500 від 17 лютого 2017 року, 33697432 від 3 лютого 2017 року, 33700510 від 3 лютого 2017 року, 33695687 від 3 лютого 2017 року, 33711208 від 4 лютого 2017 року, 33896790 від 16 лютого 2017 року, 33837599 від 13 лютого 2017 року, 34076397 від 28 лютого 2017 року, 34060064 від 28 лютого 2017 року, 34060226 від 28 лютого 2017 року, 34078256 від 28 лютого 2017 року, 34078447 від 28 лютого 2017 року, 34078631 від 28 лютого 2017 року, 33946451 від 20 лютого 2017 року, 34084292 від 1 березня 2017 року, 34078023 від 28 лютого 2017 року, 34079196 від 28 лютого 2017 року, 33897138 від 16 лютого 2017 року, 33822989 від 13 лютого 2017 року, 34099663 від 1 березня 2017 року, 34099572 від 1 березня 2017 року.
      18 квітня 2017 року до Мін`юсту надійшли доповнення до скарги з вимогою скасувати прийняті держреєстратором Олешківської районної державної адміністрації Херсонської області Лебедєвим М. О. рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: від 12 квітня 2017 року № 34737253, 34739456, 34745446, 34738934, 34748415, 34748909, 34749483, 34749107, 34739956, 34749933, 34745903, 34738130, 34748759, 34749661, 34751343, 34737211, 34738602, 34746269, 34737305, 34737378, 34737736, 34737858, 34737991, 34746106, 34750312, 34738242, 34745698, 34739703, 34748257, 34737474, 34748592; від 13 квітня 2017 року № 34771129, 34772678, 34772437, 34773888, 34773420, 34773231, 34761066, 34761041, 34771910, 34761097, 34773730, 34770919, 34770064, 34761024, 34774039, 34774880, 34774519, 34774711, 34773082, 34771338, 34772932, 34775160, 34774217, 34772097, 34772807, 34771523, на підставі яких проведено державну реєстрацію права суборенди за ФГ «Лабенок» щодо земельних ділянок.
      19 квітня 2017 року Комісія за результатами розгляду скарги ТОВ «Глобал-інвест» від 21 лютого 2017 року склала висновок про задоволення скарги та скасування прийнятих держреєстраторами відділу реєстрації Новокаховської міської ради Херсонської області Кобіцькою І. С. та Соценко К. О. , а також держреєстратором Олешківської районної державної адміністрації Херсонської області Лебедєвим М. О. рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Підставою для прийняття Комісією зазначеного рішення став висновок про те, що вказаними держреєстраторами при вчиненні реєстраційних дій за заявою ФГ «Оазис півдня» на підставі додаткових угод від 1 червня 2015 року щодо дострокового припинення дії договорів оренди, укладених у 2010 році між ТОВ «Глобал-інвест» та власниками земельних ділянок, належним чином не встановлена відповідність заявлених прав та поданих документів вимогам законодавства. Зокрема, зроблений висновок про недійсність вказаних додаткових угод, оскільки вони підписані неуповноваженою особою ОСОБА_127 , довіреність на якого від ТОВ «Глобал-інвест» (від 20 червня 2012 року № 780) на підставі рішення Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 4 грудня 2012 року у справі № 108/125113/12 (у скарзі зазначено номер справи № 2/108/10513/12 від 4 грудня 2012 року) визнана недійсною. Недійсна довіреність, як і недійсний правочин, не тягнуть за собою жодних наслідків з моменту їх вчинення. Комісія зазначила, що, починаючи з моменту видачі довіреності 20 червня 2012 року по 1 червня 2015 року (дата підписання додаткових угод про розірвання договорів оренди земельних ділянок від імені ТОВ «Глобал-інвест»), у ОСОБА_127 не було повноважень на укладення будь-яких правочинів від імені ТОВ «Глобал-інвест», зокрема й укладання додаткових угод від імені товариства. Комісія встановила, що держреєстраторами Кобіцькою І. С. та Соценко К. О. при прийнятті оскаржуваних рішень всупереч законодавству у сфері державної реєстрації прав не встановлено належним чином відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та не відмовлено у державній реєстрації прав, оскільки додаткові угоди до договорів оренди земельних ділянок від 1 червня 2015 року щодо дострокового припинення дії договорів оренди землі, укладених у 2010 році між ТОВ «Глобал-інвест» та власниками земельних ділянок, які укладались на підставі довіреності, визнаної недійсним рішенням суду, а отже, спірні рішення не відповідають вимогам законодавства.
      19 квітня 2017 року Мін`юстом прийнято наказ № 1295/5, яким задоволено скаргу ТОВ «Глобал-інвест» у повному обсязі та скасовано прийняті держреєстраторами відділу реєстрації Новокаховської міської ради Херсонської області Кобіцькою І. С. та Соценко К. О. рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також прийняті держреєстратором Олешківської районної державної адміністрації Херсонської області Лебедєвим М. О. рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права суборенди, зазначені в скарзі ТОВ «Глобал-інвест».
      На виконання вказаного наказу держреєстратором Мін`юсту Чекригіним О.В. прийнято рішення від 19 квітня 2017 року № 34843297, яким скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зазначені в наказі № 1295/5 від 19 квітня 2017 року.
      24 квітня 2017 року ТОВ «Глобал-інвест» уклало з ТОВ «Екофарм-агро» договори суборенди земельних ділянок, які зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно держреєстраторами КП «Херсонське БТІ» Пигидою А. Б. , Кравченко Т. В. , Вітцівською М. С. : рішення за індексним номером 34984072 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983831 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35037159 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 35036211 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 35035939 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 35035694 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 35035513 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 34983899 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983864 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983742 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983706 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983668 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34987049 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983728 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35024806 від 3 травня 2017 року, рішення за індексним номером 34983845 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983778 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35001707 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35000674 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35037386 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 35037693 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 35039099 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 34983329 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983389 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35004745 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983961 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34984057 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983993 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34984093 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005656 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34982711 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34982834 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34982966 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34982966 від 25 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983113 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983355 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983443 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983595 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983633 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983821 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983651 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983422 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983242 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983869 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983772 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983528 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983245 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983186 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983783 від 24 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983313 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983382 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983482 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983733 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35004862 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983920 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983956 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983995 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005568 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35000419 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34999361 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34996197 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34995193 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34984021 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35046373 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 34983589 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34984014 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35003501 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35004302 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35004656 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35004938 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35004945 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983905 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005170 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983458 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34986688 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983544 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005033 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005288 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35044460 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 35045066 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 34986688 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34984112 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34984118 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34984158 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005132 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005263 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005384 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005447 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983967 від 27 квітня 2017 року.
      Дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі та відзиві на касаційну скаргу доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга ОСОБА_248 підлягає задоволенню.
      Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, у межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Вимогами у цій справі в частині, що оскаржується, є визнання незаконним і скасування наказу № 1295/5 та скасування рішення держреєстратора Мін`юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297 у зв`язку з безпідставним, на думку позивача, скасуванням рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на земельні ділянки за ФГ «Оазис півдня».
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (частина перша статті 4 КАС).
      Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, наведеними у статті 19 КАС, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС).
      Водночас помилковим є застосування статті 19 КАС та поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних, господарських чи цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
      Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
      До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта (інших суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17.
      Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуваний наказ про скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно (право оренди на спірні земельні ділянки), не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оскаржуване рішення про скасування державної реєстрації ухвалене за скаргою іншої особи, а не позивача.
      Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      Визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок за позивачем є захистом прав третьої особи на земельні ділянки від їх порушення іншою особою, за якою було зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна.
      Позивач фактично обґрунтував позовні вимоги наявністю у нього права оренди і відсутністю такого права у ТОВ «Глобал-інвест» і, як наслідок, відсутністю в останнього правомірного інтересу щодо скасування права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ФГ «Оазис півдня».
      Ухвалюючи рішення, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій не врахували того, що цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер, а саме є спором позивача та ТОВ «Глобал-інвест» щодо права на спірні земельні ділянки, яке підлягає державній реєстрації.
      З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір про скасування наказу № 1295/5, яким скасовано рішення держреєстраторів про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок, має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельні ділянки іншою особою, за якою було зареєстровано аналогічне право щодо тих же земельних ділянок. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої було здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь Мін`юсту та держреєстратора як співвідповідачів (якщо позивач чи третя особа вважають їх винними у порушені прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.
      Отже , спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про скасування наказу № 1295/5 та рішення держреєстратора Мін`юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297 безпосередньо пов`язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельних ділянок з ТОВ «Глобал-інвест», яке заперечує законність дій держреєстраторів з реєстрації за ФГ «Оазис півдня» права оренди цих же земельних ділянок. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб`єктний склад сторін спору його слід вирішувати за правилами господарського чи цивільного судочинства.
      Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 820/3703/17 (провадження № 11-1246апп18).
      За таких обставин помилковими є доводи Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладені в ухвалі від 21 вересня 2020 року про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду про те, що з 26 квітня 2019 року - після ухвалення цим судом постанови за наслідками розгляду касаційних скарг ТОВ «Глобал-інвест» та Мін`юсту Велика Палата Верховного Суду сформувала нову практику щодо визначення предметної юрисдикції у цій категорії справ не за судом адміністративної юрисдикції.
      Суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 КАС. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги (стаття 354 КАС).
      Пунктом 5 частини першої статті 349 цього ж Кодексу передбачено, що суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі.
      Статтею 357 КАС визначено порядок розгляду касаційної скарги, що надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи. Частиною першою цієї статті передбачено, що якщо касаційна скарга надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час касаційного розгляду справи, суд розглядає таку скаргу за правилами, встановленими главою 2 КАС.
      За результатами розгляду касаційної скарги, зазначеної в частині першій цієї статті, суд приймає постанову відповідно до статті 349цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду касаційної інстанції.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      Оскільки Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 13 листопада 2017 року відмовив у задоволенні позову ФГ «Оазис півдня», у тому числі й у частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування наказу № 1295/5 та скасування рішення держреєстратора Мін`юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297, а Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір у вказаній частині не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, то постанова цього суду також підлягає скасуванню в частині.
      Отже, постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2017 року, П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року в частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування наказу № 1295/5 та скасування рішення держреєстратора Мін`юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297та постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2019 року підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі.
      Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не змінюється.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 354, 356, 357, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_248 задовольнити.
      2. Постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2017 року та П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року в частині визнання незаконним і скасування наказу Міністерства юстиції України від 19 квітня 2017 року № 1295/5 «Про скасування рішень державних реєстраторів прав на нерухоме майно», скасування рішення державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Чекригіна Олександра Валерійовича від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297та постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2019 року скасувати, провадження у справі закрити.
      В іншій частині постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року залишити без зміни.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 95509419