Постанова ВП-ВС про відступ від попередніх постанов і встановлення зміни розміру орендної плати у 20 разів у зв'язку зі зміною нормативної грошової оцінки з моменту набрання рішенням суду законної сили та неврахування постанов, що відсутні у реєстрі


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 лютого 2021 року

м . Київ

Справа № 921/530/18

Провадження № 12-58гс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Власова Ю.Л.

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.

за участю:

секретаря судового засідання Бутенка А. О.

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Збаразької міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року (головуючий суддя Плотніцький Б. Д., судді Кравчук Н. М., Кордюк Г. Т.) та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року (суддя Шумський І. П.)

у справі № 921/530/18

за позовом Збаразької міської ради

до фізичної особи - підприємця Кузьмихи Наталії Іванівни

про внесення змін до договору оренди земельної ділянки.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У грудні 2018 року Збаразька міська рада (далі - позивач, міська рада) звернулася до Господарського суду Тернопільської області з позовом до фізичної особи - підприємця Кузьмихи Наталії Іванівни (далі - відповідач, ФОП Кузьмиха Н. І.), в якому просила (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 20 лютого 2019 року) внести зміни до пунктів 1, 6, 10, 12, 14, 17, 32, 41 договору оренди земельної ділянки (далі - договір оренди землі), укладеного 01 листопада 2008 року між позивачем і відповідачем, зареєстрованого у Тернопільській філії ДЗК у м. Збараж Збаразького району Тернопільської області за № 040464800064 від 17 жовтня 2008 року, виклавши їх у редакції, наведеній у позовній заяві; вважати зміненими пункти 6 і 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року - моменту введення в дію рішення міської ради від 08 липня 2014 року № 771 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Збаража».

2. Позовні вимоги обґрунтовано необхідністю приведення договору оренди землі у відповідність із вимогами чинного законодавства, а також вказаного вище рішення міської ради, яким затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Збаража та передбачено, що вона вводиться в дію з 01 січня 2015 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

3. Рішенням міської ради від 29 липня 2008 року № 806 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ФОП Кузьмисі Н. І. для комерційного використання, будівництва та обслуговування торгового спортивно-відпочивального комплексу загальною площею 1,28 га із земель запасу в межах населеного пункту по вул. Павлова м. Збаража з передачею цієї земельної ділянки їй в оренду терміном на 49 років.

4. 01 листопада 2008 року між міською радою (орендодавцем) та ФОП Кузьмихою Н. І. (орендарем) укладено договір оренди землі, відповідно до пункту 1 якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення для комерційного використання, яка знаходиться у м. Збаражі по вул. Павлова.

5. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 1,28 га (пункт 2 договору оренди землі).

6. Пунктом 6 договору оренди землі визначено, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки згідно з витягом з технічної документації з визначення нормативної грошової оцінки земельної ділянки № 7077 від 29 жовтня 2008 року становить 355 552,9 грн і 27,7776 грн за 1 кв. м.

7. У пункті 10 договору оренди землі сторони обумовили, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 % (рішення міської ради № 656 від 17 січня 2008 року «Про встановлення розмірів орендної плати за землю») нормативної грошової оцінки землі (355 552,9 грн), що складає 10 666,59 грн на рік. Нарахування орендної плати проводиться з моменту підписання договору оренди сторонами.

8. Обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності здійснюється з урахуванням їх цільового призначення та коефіцієнта індексації, визначених законодавством, за затвердженими Кабінетом Міністрів України формами, що заповнюються під час укладання або зміни умов договору оренди чи продовження його дії (пункт 11 договору оренди землі).

9. Пункт 14 договору оренди землі передбачає, що розмір орендної плати переглядається один раз на два роки у разі: зміни умов господарювання, передбачених договором; зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, зміни коефіцієнта індексації, визначених законодавством; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; в інших випадках, передбачених законом.

10. Земельна ділянка передається в оренду для комерційного використання - будівництва та обслуговування торгового спортивно-оздоровчого комплексу (пункт 16 договору оренди землі).

11. У пункті 17 договору оренди землі зазначено цільове призначення земельної ділянки: землі населених пунктів, для промислового використання.

12. Відповідно до пункту 37 договору оренди землі зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв`язується у судовому порядку.

13. Договір оренди землі зареєстрований у Тернопільській філії ДЗК в м. Збаражі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 17 жовтня 2008 року за № 040864803563.

14. Додатками до договору оренди є: акт приймання-передачі б/н від 01 листопада 2008 року, згідно з яким міська рада передала ФОП Кузьмисі Н. І. вказану вище земельну ділянку площею 1,28 га в оренду; акт визначення та узгодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі; план-схема (експлікація) земельної ділянки площею 1,28 га з описом її меж, яка не містить інформації щодо кадастрового номера орендованої земельної ділянки; викопіювання з генерального плану реконструкції та забудови Державного історико-архітектурного заповідника у м. Збаражі; виконаний Управлінням Держкомзему у Збаразькому районі Тернопільської області (станом на жовтень 2008 року) витяг № 7077 з технічної документації, відповідно до якого нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на момент укладення договору складає 355 552,90 грн; розрахунок розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності, грошова оцінка яких проведена на 29 жовтня 2008 року, з визначеним у ньому розміром орендної плати - 10 666,59 грн.

15. Відповідно до витягу від 07 листопада 2018 року № НВ-6105229842018 з Державного земельного кадастру про земельну ділянку комунальної власності площею 1,28 га, розташовану за адресою: вул. Павлова, м. Збараж, Збаразький район, Тернопільська обл., ця земельна ділянка за цільовим призначенням та видом використання належить до земель: 03.10 - для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаної з отриманням прибутку); категорія земель: землі житлової та громадської забудови. Витяг містить інформацію про державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 03 квітня 2014 року відділом Держземагентства у Збаразькому районі, та про її кадастровий номер - 6122410100:02:005:0540.

16. Судами встановлено, що 08 липня 2014 року міською радою прийнято рішення № 771 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Збаража» (далі - рішення № 771), пунктом 1 якого вирішено затвердити технічну документацію з нормативної грошової оцінки земель м. Збаража, в тому числі схему прояву функціонального планування історико-культурних та природно-ландшафтних локальних факторів, схему економіко-планувального зонування, картограму розповсюдження агровиробничих ґрунтів. Пунктом 2 цього рішення затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Збаража, в тому числі середню базову вартість одного квадратного метра земель міста у розмірі 86,16 грн.

17. Згідно з рішенням № 771 нормативна грошова оцінка земель м. Збаража вводиться в дію з 01 січня 2015 року; це рішення підлягає доведенню до відома землевласників та землекористувачів м. Збаража через оприлюднення в засобах масової інформації; рішенням зобов`язано землекористувачів до 01 січня 2015 року внести зміни в договори оренди землі в частині розрахунку орендної плати за земельні ділянки.

18. Рішення № 771 опубліковано у друкованому виданні - засобі масової інформації - місцевій газеті «Народне слово» від 11 липня 2014 року № 28 (8132).

19. З метою приведення розміру орендної плати у відповідність із вимогами чинного законодавства щодо нормативної грошової оцінки земель та укладення додаткової угоди до договору оренди землі позивачем було направлено на адресу відповідача лист від 19 листопада 2018 року № 03-1710/26 з пропозицією підписати додаткову угоду до договору оренди землі. До зазначеного листа міською радою додано: додаткову угоду № 1 від 19 листопада 2018 року; копію рішення № 771; розрахунок розміру орендної плати та витяг з технічної документації про нормативно-грошову оцінку земельної ділянки від 08 листопада 2018 року № 427/0/196-18.

20. Відповідно до витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку від 08 листопада 2018 року № 427/0/196-18 відділу у Збаразькому районі Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області нормативна грошова оцінка земельної ділянки площею 1,28 га, кадастровий номер 6122410100:02:005:0540, за адресою: вул. Павлова у м. Збараж, складає 7 282 086,32 грн.

21. Згідно з розрахунком розміру орендної плати за земельну ділянку комунальної власності, що є додатком до додаткової угоди № 1 від 19 листопада 2018 року, розмір орендної плати складає 218 462,59 грн.

22. Оскільки відповідач не підписав указану додаткову угоду, зміни до договору оренди землі за згодою сторін внесені не були, тому позивач звернувся із цим позовом до суду за захистом свого порушеного права.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

23. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року, позовні вимоги задоволено частково. Внесено зміни до пунктів 1, 6, 10, 17 договору оренди землі, з викладенням їх у такій редакції:

- пункт 1: «орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаних з отриманням прибутку), землі громадської та житлової забудови, за кадастровим номером 6122410100:02:005:0540 по вулиці Павлова м. Збаража»;

- пункт 6: «нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить - 7 282 086,32 грн (568,91 грн за 1 кв. м)»;

- пункт 10: «орендна плата за землю вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 відсотки нормативної грошової оцінки, що складає 218 462,59 грн (розрахунок (форма розрахунку затверджена рішенням сесії міської ради від 29 січня 2015 року № 977) орендної плати, який розраховується міською радою відповідно до нормативної грошової оцінки земельної ділянки та діючої відсоткової ставки, встановленої рішенням сесії Збаразької міської ради)»;

- пункт 17: «для комерційного використання, будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаних з отриманням прибутку)».

Встановлено, що відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

24. Судові рішення мотивовані, зокрема, тим, що визначення позивачем дати внесення змін до договору оренди землі - 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення міської ради № 771, не відповідає положенням частини третьої статті 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини п`ятої статті 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України), а також обставинам справи. Отже, відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

25. У березні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга міської ради, в якій остання просить скасувати судові рішення в частині відмови в задоволенні таких позовних вимог: «вважати зміненими пункти 6, 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року» та ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити відповідне рішення, яким внести зміни до пунктів 6, 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року (моменту введення в дію рішення № 771).

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

26. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 червня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою міської ради, призначив касаційну скаргу до розгляду та надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

27. 14 липня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу № 921/530/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

28. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що у справі № 6-325цс16 за позовом міської ради до орендаря про внесення змін до договору оренди землі, у тому числі в частині розміру орендної плати (умови договорів, з яких виник спір у справах № 921/530/18 і № 6-325цс16, в частині підстав для перегляду розміру орендної плати є подібними, зокрема, в цих договорах серед таких підстав для автоматичної та/або односторонньої зміни розміру орендної плати відсутнє введення в дію нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки), Верховний Суд України зазначив, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, і дійшов висновку про наявність підстав для внесення змін до договору оренди землі в частині визначення розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки та розміру орендної плати.

29. Верховний Суд України, врахувавши, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився і розмір орендної плати за користування земельною ділянкою, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій у справі № 6-325цс16, постановив вважати зміненим з 01 січня 2014 року (момент введення в дію нової нормативної грошової оцінки землі) абзац другий пункту 9 договору оренди землі (щодо розміру орендної плати) і виклав його у редакції, наведеній у постанові.

30. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України щодо можливості/необхідності внесення змін до договору оренди землі в частині зміни розміру орендної плати з моменту, що передує набранню законної сили відповідним рішенням суду, а саме з моменту введення в дію нової нормативної грошової оцінки землі (за умови відсутності відповідно до умов договору оренди землі такої підстави для автоматичної та/або односторонньої зміни розміру орендної плати, як введення в дію нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки), викладеного в постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16.

31. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 вересня 2020 року цю справу прийняла та призначила до розгляду.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

32. Касаційну скаргу мотивовано незгодою позивача з висновками судів про те, що в силу приписів частини третьої статті 653 ЦК України, частини п`ятої статті 188 ГК України вимога позивача про визнання зміненими пунктів 6, 10 договору оренди земельної ділянки з 01 січня 2015 року (з моменту введення в дію рішення № 771) не відповідає положенням законодавства та обставинам справи, а відтак відповідні зобов`язання сторін за договором оренди земельної ділянки змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.

33. Міська рада зазначила, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору не врахували норму частини п`ятої статті 188 ГК України, а також висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Верховного Суду України.

34. Відповідач своїм правом на подання письмового відзиву на касаційну скаргу, передбаченим статтею 295 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), не скористався.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо суті касаційної скарги

35. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

36. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи приписи наведеної норми процесуального права, здійснює перегляд рішень судів попередніх інстанцій лише в межах заявленої вимоги заявника касаційної скарги, а саме щодо відмови у задоволенні позовних вимог про внесення змін до договору оренди землі з 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення № 771.

37. Як уже зазначалося, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що визначення позивачем дати внесення змін до договору оренди землі саме 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення № 771, не відповідає положенням частини третьої статті 653 ЦК України та частини п`ятої статті 188 ГК України, а також обставинам справи. Суди визначили, що відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.

38. Велика Палата Верховного Суду щодо цих висновків судів першої та апеляційної інстанцій зазначає таке.

39. Частиною першою статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

40. Відповідно до частини дев'ятої статті 93 ЗК України відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом. Згідно зі статтею 2 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 161-XIV)відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

41. За змістом пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

42. Статтею 13 Закону № 161-XIV встановлено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

43. Відповідно до частини першої статті 15 Закону № 161-XIV орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі.

44. Згідно зі статтею 21 Закону № 161-XIV орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

45. Частинами першою - третьою статті 632 ЦК України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

46. З наведених норм права вбачається, що орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).

47. Згідно з частинами першою, другою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

48. Відповідно до частин першої, другої статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони.

49. Статтею 30 Закону № 161-XIV передбачено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.

50. Згідно з частиною третьою статті 653 ЦК України у разі зміни договору зобов`язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється у судовому порядку, зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду про зміну договору законної сили.

51. Наведені норми права передбачають, що зміна договору оренди землі допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. При цьому якщо договір змінений судом, то зобов`язання змінюється з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили.

52. Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи скаржника з посиланням на частину п`яту статті 188 ГК України, оскільки спір у цій справі виник між сторонами у земельних відносинах, а згідно з частиною першою статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу земельні відносини.

53. Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду також викладено низку висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, правових підстав для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає, зокрема, стосовно того, що:

- за відсутності волевиявлення сторони щодо внесення змін до договору оренди землі, зміни до договору оренди про збільшення розміру орендної плати за користування земельною ділянкою не можуть бути внесені, у такому разі спір вирішується в судовому порядку (пункт 7.8 постанови від 27 січня 2020 року у справі № 922/676/19);

- договір оренди землі вважається зміненим з дати набрання законної сили судовим рішенням (пункт 7.9 постанови від 11 грудня 2019 року у справі № 922/1298/19).

54. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо права та обов`язки сторін змінюються внаслідок внесення змін до договору судовим рішенням, то відповідне зобов`язання змінюється з моменту набрання таким рішенням законної сили.

55. З приводу відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

56. У справі № 6-325цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився розмір орендної плати за користування нею, тому договір щодо розміру орендної плати слід вважати зміненим з 01 січня 2014 року.

57. Велика Палата Верховного Суду відступає від цього висновку, оскільки якщо договір змінений судом, то відповідне договірне зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду законної сили (частина третя статті 653 ЦК України).

58. Щодо посилань міської ради в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду та Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

59. У постановах Верховного Суду України від 30 травня 2011 року у справі № 17/299-10, від 04 липня 2011 року у справі № 41/81пд, від 02 березня 2016 року у справі № 3-476гс15, від 23 травня 2011 року у справі № 7/105-10 відсутній висновок Верховного Суду України щодо моменту, з якого має змінюватись розмір орендної плати за землю. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи міської ради в частині посилань на ці постанови.

60. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 916/170/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вирішував спір про стягнення заборгованості зі сплати орендної плати та врахував факти, встановлені судовими рішеннями у іншій справі - № 916/2956/17, внаслідок чого дійшов висновку, що вимога позивача щодо розрахунку орендної плати за старою нормативною грошовою оцінкою є безпідставною.

61. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє посилання міської ради на постанову Верховного Суду України від 06 грудня 2010 року у справі № 2-1/1006-200, оскільки зазначена постанова відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

62. Відповідно до статті 309 ГК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

63. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга міської ради підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

64. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

1. Касаційну скаргу Збаразької міської ради залишити без задоволення.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року у справі № 921/530/18 залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя

В. С. Князєв

Суддя-доповідач

Ю. Л. Власов

Судді:

Т. О. Анцупова

Л. М. Лобойко

В. В. Британчук

К. М. Пільков

І. В. Григор`єва

О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців

Л. І. Рогач

Д. А. Гудима

О. М. Ситнік

В. І. Данішевська

В. М. Сімоненко

Ж. М. Єленіна

І. В. Ткач

О. С. Золотніков

С. П. Штелик

Г. Р. Крет

Джерело: ЄДРСР 95849041

Link to post
Share on other sites

Дуже цікава справа, що свідчить про весняне загострення та головокруття від заробітних плат непрофесійного судді трьохрічки.

З чим можна погодитись, так це з тим, що суд дійшов висновку, що зміна договору оренди землі допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. При цьому якщо договір змінений судом, то зобов`язання змінюється з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили.

Однак інший аргумент перекладання на позивача ведення реєстру судових рішень для мене не зрозуміло. Велика Палата відхиляє посилання міської ради на постанову Верховного Суду України від 06 грудня 2010 року у справі № 2-1/1006-200, оскільки зазначена постанова відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 826/20221/16
      Провадження № 11-1459апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,
      представників:
      позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 ОСОБА_7 та ОСОБА_8,
      Національного банку України Григорчука Віктора Івановича, Пріцака Івана Євгенійовича, Тарана Євгена Олексійовича,
      Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Костюкова Дмитра Ігоровича,
      Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» Бауліної Віри Олегівни, Кахраманова Рустама Нураятовича, Лазовського Олега Володимировича,
      Кабінету Міністрів України Божка Владислава Григоровича, Польця Дмитра Михайловича,
      Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» Кучерявого Сергія Віталійовича,
      за участю прокурора Офісу Генерального прокурора Василенко Наталії Вікторівни,
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_9, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання
      за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (судді Мєзенцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.),

      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у позовній заяві вимог
      1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:
      визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;
      визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної  М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк») у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: ІНФОРМАЦІЯ_1 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_10, ІНФОРМАЦІЯ_2 як ненараховані проценти за депозитами за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_1; ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_3; ІНФОРМАЦІЯ_4 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_5, ІНФОРМАЦІЯ_6 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_4; ІНФОРМАЦІЯ_7 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_11 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_5; ІНФОРМАЦІЯ_8 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_9 ненарахованих процентів за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_6 як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, 92/2016, 100/2016,  101/2016,  102/2016; рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.
      2. На обґрунтування своїх вимог позивачі зазначили про безпідставність визнання їх особами, повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк», а також порушення відповідачем процедури вирішення цього питання. Наслідком цього протиправного, на переконання позивачів, рішення через ланцюг подальших рішень і дій відповідачів стало незаконне позбавлення їх права розпорядження грошовими коштами, розміщеними на депозитних рахунках. Поновити свої порушені права позивачі вбачають можливим у сформульований у позовній заяві спосіб.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.
      4. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивував своє рішення тим, що статус позивачів як повязаних з банком осіб не доведений і що особа, визнана повязаною із банком, вважається такою лише після спливу 15-денного строку, передбаченого для доведення протилежного банком. Водночас усі наступні рішення Фонду та уповноважених осіб Фонду, як і відповідні договори, були складені в межах такого строку і ґрунтувались вони саме на обставині повязаності позивачів з ПАТ «КБ «Приватбанк». Під час розгляду і вирішення справи було встановлено відсутність правових підстав для прийняття рішення від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, що стало визначальним для висновку про визнання його протиправним і скасування.
      5. Задовольняючи решту позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ці вимоги мають похідний характер, оскільки всі оскаржувані рішення Фонду та Національного банку України, а також укладені за участю Фонду та уповноважених осіб Фонду договори обєднані спільною підставою визначення позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами відповідно до рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105.
      6. При цьому в частині позовних вимог, які стосувалася визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що суд адміністративної юрисдикції має на це повноваження в розглядуваному випадку, оскільки згадані договори мають характер адміністративних їх укладено поза волею позивачів, за участю субєктів владних повноважень на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі у редакції до 23 травня 2020 року). Крім цього, суди зауважили, що обмін прав вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» на акції додаткової емісії здійснено з порушенням правил статті 41-1 зазначеного Закону, оскільки такий обмін вчинено відносно обтяжених вимог.
      7. Також суди дійшли висновку, що з метою повного відновлення порушених прав позивачів підлягають задоволенню також і вимоги про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів, а також процентів, які не були нараховані на них станом на 22 лютого 2017 року, як поворот виконання зазначених вище оспорюваних рішень відповідачів та договорів про придбання акцій з відповідними актами приймання-передачі.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційних скаргах вимог
      8. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України з цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх у касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.
      9. Так, Національний банк України у своїй касаційній скарзі просить постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у частині задоволених позовних вимог про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання відмовити повністю, а також закрити провадження в адміністративній справі в частині вимог про:
      визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
      визнання протиправним та скасування рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якої діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору про придбання акцій та акта приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9;
      визнання нечинними з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладених між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_9, в інтересах та за рахунок якої діяло ПАТ «Укргазбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
      стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів усіх зазначених у позовній заяві сум грошових коштів, що складаються з основних сум списаних депозитів та ненарахованих процентів за цими депозитами за період з 22 грудня 2016 року до 22 лютого 2017 року.
      10.    На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог Національний банк України зазначив про помилковість висновків судів попередніх інстанцій з приводу відсутності правових підстав для визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Скаржник наполягає на тому, що ці обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи належними та допустимими доказами, яким суди не надали належної правової оцінки, водночас зроблені ними висновки ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими врегульовано критерії та процедуру визначення повязаності особи з банком, а також положень, які стосуються можливості обміну на акції додаткової емісії необтяжених грошових зобовязань банку при розрахунку мінімальної потреби у капіталі неплатоспроможного банку.
      11.    Обґрунтовуючи свої доводи стосовно необхідності закриття провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними і скасування в частині, що стосується позивачів: наказів уповноваженої особи Фонду від 20 та 21 грудня 2016 року відповідно № 22 та 44, рішень виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887, 2891 та 2893, Національний банк України зазначив, що у цьому випадку уповноважена особа Фонду Соловйова Н. А. не є субєктом владних повноважень, адже виконувані нею повноваження стосуються управління банком, який виведено з ринку відповідно до рішення Національного банку України. На переконання скаржника, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку.
      12.    Не повязані з вирішенням публічно-правового спору й вимоги позивачів щодо визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016 та актів приймання-передачі за цими договорами, а також договору купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та акта виконання зобовязань до зазначеного договору. Водночас висновки судів попередніх інстанцій про те, що ці договори є адміністративними, відповідач вважає помилковими, оскільки субєкти владних повноважень не є у них сторонами.
      13.    Крім цього, на думку скаржника, задовольняючи позов у частині вимог про стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів сум грошових коштів як поворот виконання договорів про придбання акцій, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, порушив положення статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції до 15 грудня 2017 року, якими визначено повноваження суду при вирішенні справи. Також порушення норм процесуального права Національний банк України вбачає у тому, що суд першої інстанції прийняв до розгляду позов, у якому позивачі заявами від 07 та 21 березня 2017 року одночасно змінили предмет та підстави позову, а в подальшому в розгляді справи взяв участь суддя, який, на переконання цього скаржника, був небезстороннім і підлягав відводу, про що свідчить порушення порядку визначення суддів для розгляду цієї справи. Зазначене суд апеляційної інстанції залишив поза увагою.
      14.    У додаткових письмових поясненнях до касаційної скарги Національний банк України послався на висновок експерта в галузі права з питань застосування аналогії права/закону при визначенні сфери правового регулювання відносин, регламентованих пунктом 2 частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який, на переконання скаржника, підтверджує його доводи щодо невіднесення до юрисдикції адміністративного суду позовних вимог про визнання нечинними договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016.
      15.    ПАТ «КБ «Приватбанк» у своїй касаційній скарзі ставить вимоги, аналогічні тим, які заявив Національний банк України. Наведені на їх обґрунтування мотиви також загалом не відрізняються.
      16.    У письмових поясненнях до касаційної скарги представник ПАТ «КБ «Приватбанк» звернув увагу на те, що за змістом положень частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (тут і далі у редакції Закону України від 02 березня 2015 року № 218-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності повязаних із банком осіб») підстави для прийняття рішення Національним банком України про визнання особи повязаною з банком можуть бути предметом оскарження виключно за умови притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності. Також зазначив, що договори придбання акцій та купівлі-продажу акцій банку не можуть вважатися адміністративними договорами, оскільки їх сторонами не є субєкти владних повноважень, а предмет не стосується розмежування компетенції субєктів владних повноважень, делегування публічно-владних, управлінських функцій, перерозподілу чи обєднання бюджетних коштів, видання індивідуального акта та врегулювання питання адміністративних послуг. До того ж договори придбання акцій були підписані уповноваженими особами Фонду як представниками осіб, які не є субєктами публічного права. За своїм характером такі договори мають приватноправову природу. У контексті цих аргументів представник ПАТ «КБ «Приватбанк» послався також на висновок експертів у галузі права щодо правової природи договору, укладеного відповідно до вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». До того ж жодна зі сторін договору купівлі-продажу акцій банку, сторонами якого є держава в особі Міністерства фінансів України (покупець) і фізичні та юридичні особи, які є власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» (продавці), не реалізує в цьому випадку владних управлінських функцій. Також представник ПАТ «КБ «Приватбанк» указав на неправильне застосування судами статті 162 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року щодо здійснення повороту виконання договорів, оскільки такий спосіб захисту може застосовуватися виключно щодо визнаного нечинним або скасованого рішення субєкта владних повноважень.
      17.    Міністерство фінансів України у касаційній скарзі просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року та ухвалити нове судове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог.
      18.    У цій скарзі акцентовано увагу на тому, що, визнаючи нечинним з моменту укладення договір купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131, укладений між державою в особі Міністерства фінансів України та особами, які були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки тому, що це призведе до порушення прав Міністерства фінансів України як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк», а також економічних загроз, відсутності можливості забезпечити виконання усіх зобовязань перед клієнтами банку як фізичними, так і юридичними особами зі збереженням валюти вкладів та інших умов укладених договорів.
      19.    Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду на підставі відповідного клопотання здійснила процесуальну заміну Міністерства фінансів України на правонаступника Кабінет Міністрів України, який є органом, якому передано управління державним пакетом акцій ПАТ «КБ «Приватбанк».
      20.    Кабінет Міністрів України підтримав вимоги, наведені в поданій Міністерством фінансів України касаційній скарзі, водночас у письмових доповненнях до неї зазначив, що вважає правомірним рішення Комісії Національного банку України від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами. Зауважив, що обтяження їх коштів, які були зареєстровані після запровадження тимчасової адміністрації в цьому банку, за відсутності у позивачів права на розпорядження коштами на рахунку, а також за відсутності їх відображення за балансовими та/або позабалансовими рахунками банку є нікчемним відповідно до частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Стосовно вимог про визнання незаконними наказів уповноваженої особи Фонду, рішень Фонду, визнання нечинними договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі до них, а також стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів Кабінет Міністрів України зазначив, що їх не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Мотиви цих доводів у цілому збігаються з наведеними в касаційній скарзі Національного банку України.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у запереченнях (відзивах) на касаційні скарги мотивів
      21.    У листопаді 2017 року представник позивачів подав заперечення на касаційні скарги Національного банку України та ПАТ «КБ «Приватбанк», у яких просив залишити ці скарги без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.
      22.    На переконання представника позивачів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків щодо відсутності визначеної законодавством сукупності умов для визнання їх повязаними з банком особами. На його думку, належних і допустимих доказів, які б прямо підтверджували ці обставини, матеріали справи не містять, а наведені скаржниками доводи щодо помилковості цих висновків судів ґрунтуються на неправильному тлумаченні правових норм, якими визначено підстави та процедуру визнання осіб повязаними з банком. Оскільки позивачі не були повязаними особами з банком, Фонд та його уповноважені особи не мали права укладати від імені позивачів договори купівлі акцій, обмінювати грошові вимоги на акції, списувати грошові кошти з рахунків та перераховувати ці кошти на інші рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк». Також представник позивачів звернув увагу на те, що станом на день придбання акцій 21 грудня 2016 року усі вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» про отримання грошових коштів за депозитними договорами були обтяжені Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «МТІР ЕССЕТ МЕНЕДЖМЕНТ», записи про обтяження були внесені до Державного реєстру обтяжень рухомого майна 19 грудня 2016 року.
      23.    З приводу доводів скаржників про потребу закриття провадження в адміністративній справі представник позивачів зазначив, що між його довірителями та Фондом чи уповноваженими особами Фонду не існує жодних цивільно-правових угод, спірні правовідносини обумовлені ініціативою держави щодо виведення банку з ринку в порядку статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до того ж уповноважені особи Фонду, які здійснювали управління ПАТ «КБ «Приватбанк», є посадовими особами Фонду і діяли на виконання делегованих ним повноважень, тому ці відносини мають публічно-правовий характер.
      24.    Крім цього, представник позивачів вважає обґрунтованою позицію судів попередніх інстанцій з приводу того, що договори придбання акцій мають характер адміністративних договорів, оскільки їх укладенню передували управлінські акти Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки і оборони України, Національного банку України та Фонду, при цьому процедура «бейл-ін» щодо обміну прав вимоги грошових коштів на акції додаткової емісії здійснена в процесі виведення банку з ринку за участю держави, в кінцевому підсумку грошові кошти в сумі однієї гривні були спрямовані до Державного бюджету України і власником 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» стала держава в особі Міністерства фінансів України. Таким чином, представник позивачів стверджує, що вимоги про визнання цих договорів нечинними та стягнення з банку на користь позивачів сум коштів як поворот їх виконання були правомірно розглянуті в порядку адміністративного судочинства і є ефективним способом відновлення порушених незаконними рішеннями відповідачів прав позивачів.
      25.    Представник позивачів також зауважив, що заявами від 07 та 21 березня 2017 року було змінено лише предмет позову, а його підстава відсутність у позивачів ознак повязаних з банком осіб, яка є спільною для всіх позовних вимог, залишилась незмінною, тому доводи скаржників з приводу одночасної зміни предмета та підстав позову є, на його думку, безпідставними. Стосовно ж тверджень про порушення порядку визначення суддів для розгляду справи представник позивачів зазначив, що положень статті 15-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року було дотримано, позовну заяву було зареєстровано в автоматизованій системі документообігу суду в порядку черговості, як і вимагає ця норма.
      26.    У запереченнях проти касаційної скарги Міністерства фінансів України представник позивачів зазначив, що наведені цим скаржником доводи не заслуговують на увагу, оскільки скаржник, стверджуючи про порушення його прав як акціонера ПАТ «КБ «Приватбанк» та посилаючись на інші ймовірні наслідки задоволення позову, проігнорував факт порушення прав та інтересів позивачів унаслідок недотримання субєктами владних повноважень вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Крім цього, представник позивачів зауважив, що позов не стосується визнання прав позивачів на акції, що перебувають у власності Міністерства фінансів України, відповідно, його задоволення не призведе до позбавлення цього права.
      27.    У додаткових письмових поясненнях до заперечень на касаційні скарги представник позивачів зазначив про відсутність істотної участі ОСОБА_1 в компанії BOLVIK VENTURES LTD, оскільки за законодавством Республіки Кіпр засновник трасту не може вважатися його власником. На підтвердження цього доводу представник позивачів послався на висновок експертів у галузі права щодо доктринального тлумачення та застосування норм і положень про довірчий траст та довірчу власність у законодавстві України та законодавстві Республіки Кіпр від 12 лютого 2018 року № 126/26-е. Крім цього, зауважив, що питання наявності у ОСОБА_1 ознак повязаної з ПАТ «КБ «Приватбанк» особи через Приватне акціонерне товариство «Телекомпанія «ТЕТ» (далі ПрАТ «ТК «ТЕТ») та компанію BOLVIK VENTURES LTD досліджувалося судами у справі № 826/20288/16. Так, у цій справі, зокрема, суди встановили відсутність істотної участі ОСОБА_1 у ПрАТ «ТК «ТЕТ» та участі в управлінні компанії BOLVIK VENTURES LTD. Крім цього, в іншій справі (№ 826/20239/16) суди встановили, що Акціонерне товариство «Акцент-банк» та ПАТ «КБ «Приватбанк» не є повязаними особами.
      Позиція інших учасників справи
      28.    Від Фонду надійшли письмові пояснення, у яких відповідач просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги про скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, а в частині вимог до Фонду закрити провадження в адміністративній справі.
      Позиція прокурора
      29.    У письмових поясненнях, поданих 13 березня 2020 року, прокурор підтримав і просив задовольнити касаційні скарги Національного банку України, Міністерства фінансів України та ПАТ «КБ «Приватбанк». Зазначив, що договори придбання акцій та акти приймання-передачі за ними не можуть вважатися адміністративними, адже субєкти владних повноважень не є їх сторонами і здійснення управлінських функцій не є метою цих договорів, водночас позовні вимоги про визнання їх нечинними обґрунтовано потребою захисту цивільних прав позивачів, що обумовлює приватноправовий характер спору в цій частині. Стосовно ж договору купівлі-продажу акцій банку Міністерством фінансів України, то залучення останнього як сторони договору є однією з форм участі держави у цивільних правовідносинах, оскільки жодних публічно-владних управлінських функцій щодо іншої сторони договору воно не здійснювало. Таким чином, на цю частину позовних вимог юрисдикція адміністративного суду не поширюється, а отже й провадження в адміністративній справі підлягає закриттю. Також, на думку прокурора, наявні у справі докази переконливо свідчать про наявність у Національного банку України правових підстав для визнання позивачів повязаними з банком особами, а отже й про законність прийнятого з цього приводу рішення. За цих обставин Фонд мав правові підстави для застосування процедури обміну необтяжених грошових зобовязань банку перед повязаними особами на акції додаткової емісії.
      30.    Положення статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» запроваджено з метою посилення відповідальності повязаних із банком осіб, насамперед керівників банків, контролерів та інших власників істотної участі в банку, підвищення ефективності банківського нагляду, забезпечення стабільності банківської системи, захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Сутність механізму «бейл-ін» полягає, серед іншого, в залученні акціонерів і кредиторів банку до відновлення його платоспроможності шляхом списання власних коштів акціонерів, тобто у примусовій трансформації незабезпечених вимог певної категорії кредиторів у субординований борг або статутний капітал банку. Цей механізм дозволяє врегулювати неплатоспроможність банків або високу ймовірність її настання за рахунок внутрішніх джерел банків.
      31.    З огляду на наведене скасування рішення про повязаність позивачів з банком та договорів про обмін грошових зобовязань банку перед повязаними з банком особами на акції додаткової емісії може призвести до негативних наслідків для банку, його вкладників та фінансової стабільності держави.
      Рух касаційних скарг
      32.    Вищий адміністративний суд України ухвалами від 10, 16 та 27 листопада 2017 року відкрив провадження за касаційними скаргами відповідно Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України.
      33.    На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.
      34.    Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передала зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      35.    Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 грудня 2018 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Саприкіну І. В. Ухвалою від 16 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду в закритому судовому засіданні.
      36.    07 червня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 16/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл судових справ, зокрема й справи № 826/20221/16.
      37.    Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 червня 2019 року суддею-доповідачем визначено суддю Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.
      38.    Ухвалою від 19 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду відмовила у задоволенні клопотання Національного банку України про залишення адміністративного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 без розгляду внаслідок зловживання процесуальними правами. Велика Палата Верховного Суду зазначила в ухвалі,  що це питання буде вирішено під час розгляду справи по суті.
      39.    16 грудня 2019 року з Генеральної прокуратури України надійшло повідомлення про вступ прокурора у справу.
      40.    У судовому засіданні 31 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду допустила заміну Міністерства фінансів України на його правонаступника Кабінет Міністрів України.
      41.    16 березня 2020 року під час закритого судового засідання колегія суддів Великої Палати Верховного Суду на підставі частини дванадцятої статті 10 КАС вирішила розгляд справи в частині, що не стосується банківської таємниці, здійснювати у відкритому судовому засіданні.
      Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
      42.    05 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000703452255, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_1.
      43.    10 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704259283, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_2.
      44.    01 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000704013447, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_3.
      45.    28 березня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN2500073417043, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_4.
      46.    17 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000700604762, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_5.
      47.    13 грудня 2006 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000010512451, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_6.
      48.    22 лютого 2005 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000001978049, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_7.
      49.    12 грудня 2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN10000704820291, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_8.
      50.    22 липня 2010 року між ОСОБА_4 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000711289441, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_9.
      51.    30 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738896738, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_10.
      52.    29 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ПАТ «КБ «Приватбанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000738865116, за яким відкрито рахунок № НОМЕР_11.
      53.    Відповідно до протоколу Комісії від 13 грудня 2016 року № (38) за результатами проведеної з ПАТ «КБ «Приватбанк» роботи вдалося зібрати належні докази для підтвердження повязаності з ПАТ «КБ «Приватбанк» осіб згідно зі статтею 52 Закону України. До переліку таких осіб увійшли, зокрема, позивачі.
      54.    Рішенням від 13 грудня 2016 року № 105 Комісія визнала позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за ознаками пов'язаної з банком особи відповідно до статті 52 України «Про банки і банківську діяльність», а саме: ОСОБА_1 № 525, 529; ОСОБА_2 № 527; ОСОБА_3 № 527; ОСОБА_4 № 527; ОСОБА_5 № 529; ОСОБА_6 № 527.
      55.    Рішенням Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ ПАТ «КБ «Приватбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних.
      56.    18 грудня 2016 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 961 «Про деякі питання забезпечення фінансової стабільності системи», згідно з якою прийняв пропозицію Національного банку України щодо участі держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ «КБ «Приватбанк».
      57.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 18 грудня 2016 року № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» розпочато процедуру виведення ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) та призначено строком на один місяць з 19 грудня 2016 року до 18 січня 2017 року (включно) уповноваженою особою Фонду Соловйову Н. А.
      58.    20 грудня 2016 року наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. № 22 заборонено з 20 грудня 2016 року здійснювати у ПАТ «КБ «Приватбанк» будь-які видаткові банківські операції безготівкові та готівкові з рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), серед яких, зокрема, є позивачі. Також цим наказом доручено заступнику голови правління банку, ІТ-директору Дубілету Д. О. забезпечити блокування рахунків повязаних з банком осіб та клієнтів банку, зазначених у переліку (додатки 14), у тому числі рахунків позивачів.
      59.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; доручено уповноваженій особі Фонду ОСОБА_9 укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені набувачів повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Славкіній М. А. доручено укласти договори про придбання акцій додаткової емісії від імені емітента ПАТ «КБ «Приватбанк»; уповноваженій особі Фонду Соловйовій Н. А. доручено забезпечити списання з рахунків повязаних з банком осіб грошових коштів після виконання зазначених вище договорів; погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені повязаних осіб неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк».
      60.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» заборонено операції ПАТ «КБ «Приватбанк» з повязаними з банком особами.
      61.    Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 погоджено умови договору продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» Міністерству фінансів України.
      62.    Того ж дня, 20 грудня 2016 року, уповноважена особа Фонду Славкіна М. А. від імені ПАТ «КБ «Приватбанк» та уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 від імені ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 як осіб, повязаних з ПАТ «КБ «Приватбанк», уклали договори про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 та акти приймання-передачі до цих договорів.
      63.    Згідно з цими договорами уповноважена особа Фонду ОСОБА_9 здійснив придбання акцій додаткової емісії ПАТ «КБ «Приватбанк» в обмін на грошові вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ПАТ «КБ «Приватбанк». Зокрема, в договорах зазначено, що набувачі акцій відступають банку права вимоги в таких сумах: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1; ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_12; ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4; ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_8; ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_7.
      64.    Відповідно до актів приймання-передачі за договорами про придбання акцій № 83, 92, 100, 101, 102 набувачі підтверджують припинення належних прав вимоги за грошовими зобовязаннями ПАТ «КБ «Приватбанк» перед набувачами. За змістом пунктів 2.1, 2.7, 3.4.1 та 5.4 зазначених договорів та додатку 1 до них, акти приймання-передачі є невідємними частинами цих договорів та підтверджують факти виконання сторонами взятих на себе зобовязань.
      65.    Наказом уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» керівникам структурних департаментів ПАТ «КБ «Приватбанк» доручено у термін до 19:00 21 грудня 2016 року провести операції з розблокування рахунків, розірвання договорів банківських рахунків та перерахування коштів повязаних з банком осіб на транзитні рахунки ПАТ «КБ «Приватбанк».
      66.    Згідно з витягом з додатку 1 до наказу № 44 від 21 грудня 2016 року розірвання договорів та перерахування коштів здійснено у тому числі стосовно позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 та ОСОБА_5
      67.    Згідно з договором купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та актом виконання зобовязань 100 % акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано Міністерству фінансів України за ціною продажу ІНФОРМАЦІЯ_13.
      68.    Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, яка набрала чинності 30 квітня 2019 року згідно із Законом України від 05 липня 2018 року № 2491-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення функціонування фінансового сектору в Україні», функції з управління корпоративними правами держави в державному банку здійснює Кабінет Міністрів України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року №105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами
      69.    За загальним правилом, встановленим статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.
      70.    Окремий випадок, який кореспондується з наведеною правовою нормою, передбачений частиною четвертою статтею 52 цього ж Закону, за якою особа, визначена рішенням Національного банку України повязаною з банком особою, чи такий банк можуть оскаржити в установленому законом порядку рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою, а в разі притягнення такої особи до передбаченої законом відповідальності оспорити підстави рішення Національного банку України про її визначення повязаною з банком особою.
      71.    Відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для цілей цього Закону повязаними з банком особами є:
      1) контролери банку;
      2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку;
      3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку;
      4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи;
      5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку;
      6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб;
      7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 16 цієї частини;
      8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі;
      9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини.
      72.    Пунктом 1 глави 1 розділу II Положення про визначення пов'язаних із банком осіб, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 12 травня 2015 року № 315 (далі Положення № 315), встановлено, що особа є повязаною з банком із моменту виникнення підстав для визначення такої особи повязаною з банком відповідно до вимог статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
      73.    Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк зобовязаний подавати Національному банку України інформацію про повязаних із банком осіб у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Національного банку України.
      74.    Банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, формує і подає до Національного банку України перелік таких осіб щомісяця. У цьому переліку визначається дата, станом на яку особа визнана такою, що є повязаною з банком. Такий перелік є динамічним, він постійно оновлюється на підставі зміни інформації щодо особи, визначеної повязаною з банком. Якщо повязану з банком особу визначено такою на підставі рішення Комісії і перевірки операцій банків з такими особами, то за відсутності заперечень банку відповідна особа має бути включена банком до наступного щомісячного переліку повязаних з банком осіб. Таким чином, рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб (це рішення по суті є адресованою банку вказівкою Національного банку України доповнити відповідний перелік, зробленою за наслідками здійснення банківського нагляду).
      75.    Таким чином, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо повязаних з банком осіб підлягають застосуванню, якщо особи підпадають під визначення частини першої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», незалежно від того, чи був такий статус цих осіб підтверджений рішенням Національного банку України чи виявлений банком самостійно.  
      76.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у звязку зі зміною складу акціонерів ПАТ «КБ «Приватбанк» колишні акціонери не є акціонерами цього банку з дня переходу права власності на акції від колишніх акціонерів до держави як інвестора. З того ж дня особи, які були повязані з ПАТ «КБ «Приватбанк» через свої звязки з колишніми акціонерами, втратили статус повязаних з цим банком осіб.
      77.    При цьому рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами було прийняте до того, як склад акціонерів цього банку змінився.
      78.    Отже, на час ухвалення судових рішень зазначене рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку.  
      79.    Водночас позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.
      80.    Отже, у цьому спорі позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню.
      81.    Причиною звернення позивачів до суду є їхнє прагнення одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Це є основною вимогою у цьому спорі. Під час розгляду спору про стягнення грошових коштів (депозиту та процентів, нарахованих за ним) позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, повязаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження рішення Національного банку України про визнання їх повязаними з банком особами як самостійної позовної вимоги.
      82.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      83.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.
      Щодо визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів:
      -    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 «Про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних осіб»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможності банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 «Про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 «Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»;
      -    наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб»
      84.    Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку та рішення про погодження умов продажу неплатоспроможного банку не створюють для позивачів правових наслідків, оскільки такі наслідки можуть виникнути лише в разі укладення відповідних договорів.
      85.    Що ж до наказу про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації, наказу про перерахування коштів повязаних осіб, то ці рішення є обовязковими лише для працівників банку, тобто є внутрішніми документами банку.
      86.    Разом із цим якщо у справі, учасником якої є Фонд та/або його уповноважена особа, суд установить, що оскаржуваний позивачем акт є внутрішнім документом банку, який не створює жодних обов`язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку) і не спричиняє порушення будь-яких прав, сфера його застосування обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку, то з огляду на правову природу такого акта він не може бути предметом судового розгляду. Зазначена правова позиція наведена Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 11 квітня, 16 травня 2018 року у справах № 910/12294/16, 910/24198/16, 910/17448/16 відповідно та інших. Висновки у цих справах стосувалися оскарження рішень/повідомлень уповноважених осіб Фонду щодо визнання правочинів нікчемними.
      87.    До того ж позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття таких рішень у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.
      88.    Таким чином, ураховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування в частині, що стосується позивачів, наказу уповноваженої особи Фонду про заборону видаткових операцій з рахунків повязаних з банком осіб, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у банку, рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження умов продажу неплатоспроможного банку, наказу уповноваженої особи Фонду про перерахування коштів повязаних з банком осіб не направлене на поновлення (і не здатне поновити) прав позивачів незалежно від юрисдикції суду.
      89.    Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      90.    Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.
      Щодо позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення:
      -    договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами,
      -    договору купівлі-продажу акцій банку  та акта виконання зобовязань за цим договором
      91.    Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що договори про придбання акцій, а також акти приймання-передачі до цих договорів (як невідємна частина договору) є адміністративними договорами, оскільки фактично вони укладені за участю субєктів владних повноважень (угоди з обох сторін підписано уповноваженими особами Фонду) на виконання владних функцій, визначених статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому наділені відповідними ознаками адміністративних договорів. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що вказані договори були укладені без вільного волевиявлення позивачів на виконання вимог нормативно-правових актів, тому схвалив висновок суду першої інстанції про те, що вони є адміністративними.
      92.    Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками виходячи з таких міркувань.
      93.    Відповідно до пункту 14 статті 3 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року адміністративний договір це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди.
      94.    Водночас сторонами договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами є позивачі (крім ОСОБА_2) та ПАТ «КБ «Приватбанк». Держава в особі суб'єкта владних повноважень стороною цих договорів не є.
      95.    Отже, договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами не є адміністративними договорами, оскільки вони не відповідають наведеному вище визначенню адміністративного договору.
      96.    Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на помилку суду апеляційної інстанції, який вважав ознакою адміністративного договору його укладення без вільного волевиявлення сторони. Відповідно до визначення адміністративного договору, наведеного вище, укладення договору без вільного волевиявлення сторони такою ознакою не є.
      97.    За загальним правилом, адміністративний договір, як і будь-який інший договір, укладається за вільного волевиявлення сторін, яке формується самими сторонами або призначеними ними представниками. Лише у випадках, встановлених законом, допускається укладення адміністративного або цивільно-правового договору від імені сторони через представника, який виконує представницькі повноваження за відсутності сторони або всупереч її волі.
      98.    Спірні договори про придбання акцій спрямовані на обмін вимог позивачів на акції ПАТ «КБ «Приватбанк», тобто за правовою природою є договорами міни. Зазначені правочини є цивільно-правовими договорами, спрямованими на передання сторонами одна одній певного майна. У цій справі таким майном є права вимоги позивачів до ПАТ «КБ «Приватбанк» та акції останнього. Правове регулювання міни  встановлене статтями 715, 716 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).
      99.    Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правомочність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном.
      100. Від імені власника правочин може бути вчинений представником. Відповідно до частини третьої статті 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
      101. У представництві розрізняють внутрішні і зовнішні правовідносини.
      102. Внутрішні правовідносини виникають між представником і особою, яку представник представляє. Так, діючи від імені особи, яку він представляє, представник повинен діяти добросовісно та розумно (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо між особою та її представником відсутні договірні правовідносини щодо представництва, то в разі порушення представником обовязків діяти добросовісно та розумно, особа, яку представляє представник, вправі вимагати від нього відшкодування шкоди за правилами глави 82 ЦК України. Якщо представник діє на виконання договору доручення, між представником і особою, яку він представляє, виникають договірні правовідносини. Водночас особа, щодо якої представник вчиняє правочин від імені того, кого він представляє, не є учасником внутрішніх правовідносин.
      103. Зовнішні правовідносини виникають між особою, яку представник представляє, та особою, щодо якої вчиняється правочин. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Отже, представник не є ані стороною правочину, який він вчинив від імені особи, яку він представляє, ані учасником зовнішніх правовідносин.
      104. Тому участь в укладенні договорів уповноважених осіб Фонду як представників фізичних осіб позивачів та юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк» не змінює цивільно-правової природи договорів міни.
      105. Крім того, оцінюючи характер правовідносин у справах за участю Фонду та його уповноважених осіб, Велика Палата Верховного Суду сформулювала у своїх постановах висновки, які в цілому можна узагальнити так.
      106. Фонд виконує владно-управлінську функцію у відносинах, що випливають з організації виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування). Правовідносини стосовно отримання вкладником гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми мають управлінський характер і складаються між Фондом та вкладником без участі банку-боржника. Відповідно й спір, який випливає із цих правовідносин, є публічно-правовим. До публічно-правових віднесено й спори стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, адже у таких відносинах Фонд виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб (така позиція викладена у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, 813/6392/15, 818/377/16, 804/15159/15, 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 23 січня 2019 року у справі № 639/5960/17 тощо).
      107. Водночас спори, які виникають з правовідносин, що не охоплюються зазначеною державною гарантією і випливають з укладеного між банком і фізичною особою договору, де уповноважена особа та Фонд діють як представники сторони договірних відносин, а виконувані Фондом функції більшою мірою стосуються забезпечення відновлення платоспроможності банку або підготовки його до ліквідації, що законом доручено здійснювати лише Фонду, наприклад, про включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів, не є публічно-правовими та не належить до юрисдикції адміністративних судів (така правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 23 травня 2018 року у справі № 811/568/16 та інших).
      108. У справі, яка переглядається, участь Фонду та його уповноважених осіб обумовлена виконанням функцій виведення банку з ринку за участю держави. Специфіка характеру цих правовідносин полягає в тому, що метою участі держави визначено потребу забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників (постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи»), що свідчить про обумовленість цієї участі суспільним, публічним інтересом.
      109. Водночас наявність суспільного, публічного інтересу не означає, що спір є публічно-правовим, оскільки регулювання, спрямоване на задоволення публічного інтересу, може бути як публічно-правовим, так і приватноправовим, відповідно і спірні правовідносини залежно від їх характеру можуть бути як публічно-правовими, так і приватноправовими, зокрема господарськими або цивільними.
      110. Аналіз правових норм, що визначають функції Фонду у процедурі виведення банку з ринку за участю держави, дають підстави вважати, що вони зводяться до встановлення контролю над банком замість його статутних органів, виконання представницьких функцій шляхом вчинення дій від імені банку та інших осіб, забезпечення передачі контролю новому акціонеру державі як інвестору, єдиному члену вищого органу управління банком, а не контролюючому субєкту. Такі відносини є приватноправовими.
      111. Отже, суди попередніх інстанцій при розгляді справи через неправильне застосування норм матеріального права зробили помилкові висновки про те, що договори про придбання акцій та акти приймання-передачі за цими договорами є адміністративними договорами та що розгляд позовних вимог про оскарження таких правочинів належить здійснювати в порядку адміністративного судочинства.
      112. Договір купівлі-продажу акцій також не є адміністративним договором з причин, зазначених вище.
      113. Спірний договір спрямований на продаж належних, зокрема, позивачам акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» державі і особі уповноваженого органу, тобто за правовою природою є договором купівлі-продажу. Зазначений договір є цивільно-правовим договором, спрямованим на передання права власності на акції. Правове регулювання купівлі-продажу  встановлене главою 54 ЦК України. Покупець за цим договором держава в особі Міністерства фінансів України діє як інвестор, а не як субєкт владних повноважень. Участь у цьому договорі держави як сторони договору покупця не змінює цивільно-правової природи договору купівлі-продажу.
      114. Отже, відносини позивачів з Банком щодо купівлі-продажу акцій банку та облік прав власності  на них є корпоративними відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статі 12 Господарського процесуального кодексу України, у редакції яка діяла на момент звернення з позовом,  але оскільки основною вимогою є цивільно-правова вимога про  стягнення з Банку суми депозитів та процентів, то вимоги про захист права у звязку з укладенням таких договорів мають розглядатися як тісно повязані з основною вимогою також судом цивільної юрисдикції.
      Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивачів коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк» як поворот виконання оскаржуваних рішень
      115. Позивачі у своїй позовній заяві просили суд поновити їх порушені права шляхом стягнення з ПАТ «КБ «Приватбанк» сум грошових коштів (основних сум списаних депозитів та ненарахованих на них процентів станом на 22 лютого 2017 року) як поворот виконання усіх оспорюваних у справі рішень відповідачів, а також договорів про придбання акцій з актами приймання-передачі до них та договору купівлі-продажу акцій банку з актом виконання зобовязань до нього.
      116. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, визнав за можливе задовольнити позовні вимоги про стягнення грошових коштів як поворот виконання протиправних рішень відповідачів.
      117. Як убачається з матеріалів справи та пояснень учасників справи в судовому засіданні, дійсним змістом вимог позивачів (крім ОСОБА_2) є стягнення коштів з ПАТ «КБ «Приватбанк», які, на думку позивачів, були втрачені ними через безпідставне застосування до них процедури примусового обміну їх грошових вимог до банку на акції банку як до повязаних з банком осіб.
      118. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору за цією позовною вимогою, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      119. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      120. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», спираючись на свою попередню практику, вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
      121. Отже, у світлі практики ЄСПЛ слід беззаперечно дотримуватись правил юрисдикції.
      122. Відповідно до частини другої статті 21 КАС у редакції на час звернення позивачів з позовною заявою та розгляду справи судами попередніх інстанцій вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір; інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 5 КАС у чинній редакції кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю субєкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 14 цієї частини, та стягнення з відповідача субєкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
      123. Водночас позивачі у цій справі вимагають стягнення коштів не з держави в особі субєкта владних повноважень, а з юридичної особи ПАТ «КБ «Приватбанк». Отже, справу в цій частині не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      124. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) у редакції з 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо, зокрема, захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. З огляду на субєктний склад сторін у спорі, позивачами в якому є фізичні особи, справу в цій частині належить розглядати за правилами цивільного судочинства.
      125. Отже, в частині зазначеної вимоги судові рішення слід скасувати, провадження у справі закрити.
      Щодо стверджуваних порушень стосовно автоматизованого розподілу справ
      126. Скаржники обґрунтовують касаційну скаргу, зокрема, порушеннями в суді першої інстанції порядку визначення суддів для розгляду цієї справи, а також тим, що в розгляді справи в суді першої інстанції взяв участь суддя, який був небезстороннім і підлягав відводу. Так, скаржники зазначили, що позовні заяви з ідентичними вимогами до тих самих відповідачів було подано до Окружного адміністративного суду міста Києва тричі.
      127. За наведеними скаржниками доводами відповідно до пункту 2 частини третьої статті 353 КАС порушення норм процесуального права є обовязковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими.
      128. Водночас у цій справі зазначена норма не підлягає застосуванню, оскільки справа взагалі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Щодо застосування Закону України від 13 травня 2020 року № 590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів регулювання банківської діяльності»
      129. Національний банк України звернувся до Великої Палати Верховного Суду з клопотанням від 9 червня 2020 року про закриття провадження у справі щодо частини позовних вимог, мотивуючи клопотання тим, що відповідно до пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону судові провадження в адміністративних справах, визначених частиною першою статті 266-1 КАС у редакції до 15 грудня 2017 року, в яких предметом спору є вимоги, що не відповідають нормам частин сьомої   десятої статті 266-1 КАС у цій же редакції, і судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом постановлення рішення (ухвали, постанови), підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.
      130. Ці доводи слід відхилити, оскільки провадження у цій справі підлягає закриттю з інших підстав.
      ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНИХ СКАРГ
      131. Відповідно до абзацу першого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС у цій же редакції суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      132. За правилами абзацу другого частини першої статті 354 КАС у редакції з 15 грудня 2017 року порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обовязковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      133. Підсумовуючи викладене вище, за результатом перегляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційних скарг. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року слід скасувати, провадження в адміністративній справі закрити.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      134. Відповідно до приписів пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
      Щодо оприлюднення судових рішень у цій справі
      135. Відповідно до пункту 6 статті 129 Конституції України гласність судового процесу належить до основних засад судочинства.
      136. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей конституційний припис не може бути ефективно реалізований без можливості ознайомлення з текстами судових рішень.
      137. Крім того, така можливість є необхідною для інформування суддів, практикуючих юристів, науковців про правові позиції, що виробляються судовою практикою. Важливим є також і інформування широкого загалу про вирішення спорів судами як запобіжник корупції та несправедливості в судочинстві.
      138. У тих випадках, коли існує необхідність нерозголошення певної інформації, зокрема таємної, іншої інформації, що охороняється законом, необхідність захисту особистого та сімейного життя людини тощо, має бути забезпечена можливість ознайомлення з текстами судових рішень за винятком такої інформації.
      139. Порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності  судів, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства регулюється Законом України «Про доступ до судових рішень».
      140. Відповідно до частини першої статті 3, частини першої статті 4 зазначеного Закону Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень; судові рішення, внесені до реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі судової влади України.
      141. Відповідно до частини другої статті 2 цього Закону якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, судове рішення оприлюднюється з виключенням інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи в закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до частини четвертої статті 4 цього Закону обмеження права вільного користування офіційним вебпорталом судової влади України допускається настільки, наскільки це необхідно для захисту інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи у закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 7 цього Закону у текстах судових рішень, що відкриті для загального доступу, не може бути розголошена інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні. Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями.
      142. При цьому Державна судова адміністрація України не наділена повноваженням самостійно визначати, яка саме інформація не може бути розголошена.
      143. Отже, у таких випадках суд має вказати, яка саме інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні, не підлягає розголошенню і має бути замінена літерними або цифровими позначеннями.
      144. Розгляд цієї справи відбувався частково в закритому судовому засіданні у звязку з необхідністю захисту наявної у справі інформації та документів, які містять банківську таємницю. Банківську таємницю у цій справі становить інформація про банківські рахунки та суми депозитів позивачів, оскільки така інформація може свідчити про фінансово-економічний стан позивачів як клієнтів банку (пункти 1, 3 частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
      145. Отже, у тексті цієї постанови, а також у текстах інших судових рішень у цій справі, що відкриті для загального доступу, інформація про номери банківських рахунків, суми депозитів позивачів та суми відсотків за цими депозитами підлягає заміні літерними або цифровими позначеннями.
      Керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнити частково.
      2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року скасувати.
      3. Провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрити.
      4. Роз'яснити позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв  Суддя доповідач    Судді:  О. Б. Прокопенко Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко  В. В. Британчук  Н. П. Лященко  Ю. Л. Власов  В. В. Пророк  М. І. Гриців  Л. І. Рогач  Д. А. Гудима  О. М. Ситнік  В. І. Данішевська  О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна  В. Ю. Уркевич  О. С. Золотніков  О. Г. Яновська  О. Р. Кібенко
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 911/2390/18
      Провадження № 12-73гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В.С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Медичний центр імені академіка Юрія Прокоповича Спіженка» (далі - Медичний центр; попереднє найменування - Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Адоніс»), Амбулаторно-поліклінічного закладу «Київський міський дитячий діагностичний центр» (далі - Діагностичний центр), заступника прокурора міста Києва на рішення Господарського суду Київської області від 11 березня 2019 року та додаткове рішення цього ж суду від 25 березня 2019 року (ухвалені суддею Карпечкіним Т. П.), постанову Північного апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року (ухвалену колегією суддів Пашкіною С. А., Зубець Л. П., Мартюк А. І.) у справі за позовом Київської місцевої прокуратури № 9 (далі - Прокуратура) в інтересах держави в особі Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (далі - Департамент) та Діагностичного центру до Медичного центру про стягнення 100 235,60 грн.
      Історія справи
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. 29 жовтня 2018 року Прокуратура в інтересах держави в особі Департаменту та Діагностичного центру звернулася до Господарського суду Київської області з позовом до Медичного центру. Позивач просив суд стягнути з відповідача 100 235,60 грн заборгованості з орендної плати, обов`язок щодо сплати якої передбачений договором про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 29 листопада 2017 року № 2558 (далі - Договір).
      1.2. Відповідач у відзиві на позовну заяву проти позову заперечив. Аргументував так:
      - Діагностичний центр орендоване майно фактично в оренду не передавав, а відповідач майном не користувався;
      - у Прокуратури відсутні підстави для звернення до суду з позовом, він не довів порушення інтересів держави у спірних правовідносинах та неможливість самостійного звернення до суду Діагностичного центру;
      - Прокуратура не здійснила повідомлення про звернення до суду в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру»;
      - Прокуратура порушила принцип територіальної юрисдикції діяльності органів прокуратури.
      1.3. У січні 2019 року відповідач звернувся до Господарського суду Київської області з клопотанням про передачу справи за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва, оскільки нерухоме майно, стягнення коштів за оренду якого є предметом спору, знаходиться у місті Києві. Послався на правовий висновок, наведений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц.
      2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Господарський суд Київської області рішенням від 11 березня 2019 року позов задовольнив частково: стягнув з Медичного центру на користь Діагностичного центру 90 605,60 грн боргу, в іншій частині в позові відмовив. В описовій частині рішення суд зазначив про розгляд у судовому засіданні 14 січня 2019 року клопотання відповідача про передачу справи за територіальною підсудністю та відмову в його задоволенні з підстав необґрунтованості.
      2.2. Додатковим рішенням від 25 березня 2019 року цей же суд заяву відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в сумі 38 350 грн задовольнив частково: стягнув з Прокуратури, Департаменту та Діагностичного центру на користь відповідача по 1 228,14 грн відповідно, в іншій частині у задоволенні заяви відмовив.
      2.3. Північний апеляційний господарський суд постановою від 3 жовтня 2019 року рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      2.4. Судові рішення мотивовані порушенням відповідачем зобов`язань у частині сплати орендної плати, що є підставою для стягнення з нього заборгованості, за винятком 9 630 грн ПДВ - безпідставно нарахованого на суму авансового платежу. Суди відхилили доводи відповідача про те, що він був позбавлений можливості використовувати спірне приміщення, а також про необхідність передачі справи за виключною підсудністю до іншого суду. Оскільки відповідачем оплачено підтверджені витрати на правничу допомогу в сумі 38 350 грн, а позов задоволено частково, ці витрати покладені на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина четверта статті 129 Господарського процесуального кодексу України, далі - ГПК України).
      2.5. Суд першої інстанції в описовій частині рішення зазначив про відмову в задоволенні клопотання відповідача про передачу справи за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва з підстав його необґрунтованості. Суд апеляційної інстанції таких тверджень відповідача належним чином не спростував, хоч вони були серед доводів апеляційної скарги, обмежившись загальним висновком про їх невідповідність нормам процесуального права.
      3. Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог
      3.1. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, у жовтні-листопаді 2019 року Медичний центр, Діагностичний центр та заступник прокурора міста Києва звернулись до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційними скаргами.
      3.2. Медичний центр просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволення позову, ухвалити нове рішення про відмову в позові повністю та стягнути витрати на професійну правничу допомогу в повному обсязі.
      3.3. Діагностичний центр та заступник прокурора міста Києвапросять скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 9 630 грн, ухвалити нове рішення про задоволення позову повністю та покласти витрати на оплату професійної правничої допомоги на відповідача.
      4. Доводи осіб, які подали касаційні скарги
      4.1. Медичний центр наголошує на: відсутності у Прокуратури підстав представництва інтересів держави у цій справі; розгляді справи судом апеляційної інстанції за його відсутності та за відсутності відомостей щодо вручення йому ухвали про поновлення провадження у справі; ухваленні судами рішень з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності); неповному встановленні судами обставин справи щодо передачі йому об`єкта оренди; безпідставній частковій відмові у стягненні витрат на професійну правничу допомогу.
      4.2. Крім того, Медичний центр у касаційній скарзі стверджує про порушення судами попередніх інстанцій правил територіальної юрисдикції (підсудності) справи, яка, на його думку, відповідно до частини третьої статті 30 ГПК України підлягала розгляду Господарським судом міста Києва, тобто за місцезнаходженням майна, посилаючись при цьому на висновок щодо застосування норми права, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц.
      4.3. У запереченнях проти відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою Прокуратури Медичний центр зазначив про те, що вказана скарга є необґрунтованою, а Прокуратура не наділена процесуальною правоздатністю для звернення до суду.
      4.4. Діагностичний центр та заступник прокурора міста Києва стверджують, що висновки судів попередніх інстанцій у частині відмови в позові не відповідають положенням статей 185, 187, 201 Податкового кодексу України.
      4.5. У відзиві на касаційну скаргу Медичного центру Прокуратура наголошує на виконанні вимог частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо повідомлення позивачів про звернення до суду з позовом; порушення інтересів держави вбачає у тому, що відповідач користувався нерухомим майном, яке є власністю територіальної громади міста Києва, та не сплачував орендної плати за його використання, при цьому позивачами не вжито заходів для стягнення орендної плати, що стало підставою для звернення до суду з відповідним позовом.
      4.6. Відзиви на касаційні скарги від інших учасників справи до Верховного Суду не надійшли.
      5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      5.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалами від 27 листопада, 19 та 21 грудня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаними скаргами, об`єднав їх в одне касаційне провадження, а ухвалою від 30 вересня 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц, щодо територіальної юрисдикції (підсудності) справи про стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна.
      5.2. Колегія суддів зазначила, що хоч предметом спору у справі, що розглядається, є вимоги про стягнення з відповідача грошових коштів за оренду нерухомого майна, що знаходиться у місті Києві, однак до спорів, що виникають з приводу нерухомого майна (частина третя статті 30 ГПК України), не відносяться спори, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором. До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності (стаття 27 ГПК України).
      5.3. Однак Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в згаданій постанові виклав протилежний висновок, згідно з яким до позовів, що виникають з приводу нерухомого майна, належать, зокрема, позови про стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна.
      5.4. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 8 жовтня 2020 року прийняла та призначила справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      5.5. 26 жовтня 2020 року відповідач до Великої Палати Верховного Суду подав заяву про направлення справи до Північного апеляційного господарського суду для вирішення питання про ухвалення додаткового рішення цим судом та зупинення на цей час провадження у справі. Мотивуючи заяву, відповідач вказав, що подання ним до апеляційного суду заяви про долучення доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 21 600 грн є підставою для можливого ухвалення апеляційним судом додаткової постанови, яка буде невід`ємною частиною оскаржуваної постанови.
      5.6. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведені відповідачем обставини не створюють об`єктивну неможливість розгляду касаційних скарг, адже витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, є складовою частиною судових витрат та підлягають розподілу між сторонами разом з ними за результатами її розгляду (частини перша та третя статті 123, частина друга статті 126 ГПК України), тобто зазначені відповідачем витрати можуть бути розподілені після розгляду справи в суді касаційної інстанції (ухвалення остаточного судового рішення у справі).
      6. Фактичні обставини справи, установлені судами
      6.1. 29 листопада 2017 року Департамент (орендодавець), Медичний центр (орендар) та Діагностичний центр уклали Договір, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення) загальною площею 152,90 кв. м, що належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва та знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Урлівська, 13, для розміщення закладу охорони здоров`я. Договір є укладеним з моменту його підписання і діє з 29 листопада 2017 року по 27 листопада 2020 року.
      6.2. Сторони погодили, що орендар вступає в строкове платне користування орендованим майном у термін, визначений у Договорі, але не раніше дати підписання договору та акта приймання-передачі об`єкта оренди (пункт 2.4 Договору).
      6.3. 29 листопада 2017 року сторони склали акт приймання-передачі нерухомого майна без зауважень та заперечень.
      6.4. Медичний центр, користуючись орендованим приміщенням, належним чином не виконав грошового зобов`язання в частині внесення орендних платежів за період оренди з 29 листопада 2017 року по 28 лютого 2018 року, що призвело до утворення заборгованості.
      6.5. 1 березня 2018 року сторони Договору склали акт приймання-передачі нерухомого майна, згідно з яким у зв`язку з розірванням Договору Медичний центр повернув орендодавцю приміщення.
      6.6. Діагностичний центр звертався до Медичного центру з листом-попередженням від 7 березня 2018 року № 3/114/1 з вимогою сплатити заборгованість за Договором. У відповідь останній надіслав гарантійний лист від 20 березня 2018 року № 1920, у якому гарантував погашення заборгованості з орендної плати за Договором до 30 квітня 2018 року.
      6.7. У зв`язку з наявною непогашеною Медичним центром заборгованістю за Договором та зважаючи на сплив гарантійного строку, Діагностичний центр листами від 3 квітня 2018 року № 3/149 та від 14 травня 2018 року № 3/214 просив повідомити про причини несплати боргу, узгодити графік погашення заборгованості та з`явитися представників для підписання акта звіряння. Листи залишені відповідачем без відповіді та задоволення.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства.
      7.1. Як убачається зі змісту касаційних скарг учасників справи, доводи сторони позивача - Прокуратури та Діагностичного центру стосуються вирішення спору по суті, а доводи відповідача - Медичного центру стосуються як вирішення спору, так і допущених судами попередніх інстанцій, на його думку, процесуальних порушень, які в разі їх підтвердження є підставою для відповідного процесуального реагування.
      7.2. У зв`язку із цим першочерговими для перевірки Великою Палатою Верховного Суду є доводи Медичного центру щодо недотримання господарськими судами правил територіальної юрисдикції (підсудності).
      Щодо територіальної юрисдикції (підсудності) та відступу від висновку відносно застосування норми права, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
      7.3. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц, від висновку в якій вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, указав на те, що до позовів, які виникають з приводу нерухомого майна, належать, зокрема, позови про: право власності на таке майно; право володіння і користування ним (стаття 358 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України); поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 цього Кодексу); поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 цього Кодексу); право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди, тощо; визнання правочину з нерухомістю недійсним; звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
      7.4. Також, у постановах від 25 лютого 2018 року у справі № 201/12876/17 (спір про визнання укладеним договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури), від 11 липня 2019 року у справі № 462/7217/18 (предмет спору в цій справі стосувався, зокрема, договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов висновків про розгляд відповідних справ за правилами виключної підсудності судом за місцезнаходженням майна. У іншій постанові від 27 березня 2019 року у справі № 646/8916/17 (спір про визнання недійсним договору дарування квартири) цей суд зазначив про те, що позови, які виникають з приводу нерухомого майна, - це позови, пов`язані з нерухомим майном, нерухомістю, нерухомою річчю, а тому всі позови у спорах, які є наслідком правовідносин, пов`язаних з обігом нерухомого майна повинні бути пред`явлені до суду за місцем знаходження цього майна.
      7.5. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 7 липня 2020 року у справі № 910/10647/18 (провадження № 12-175гс19) у питанні щодо застосування статті 30 ГПК України у спірних правовідносинах, пов`язаних з визнанням недійсним договору купівлі-продажу майнових прав, дійшла, зокрема, таких висновків:
      - нерухоме майно є особливим об`єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв`язок із землею, особлива цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення;
      - майнове право на об`єкт нерухомості є складовою частиною такого майна, як об`єкта цивільних прав;
      - виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном;
      - оскільки спір у цій справі виник з приводу об`єкта нерухомого майна, то спір щодо майнових прав на вказане майно відповідно до вимог частини третьої статті 30 ГПК України мав би розглядатись судом за місцезнаходженням майна.
      7.6. У зв`язку із цим у зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків про відсутність підстав для відступу від правових позицій, викладених Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постановах від 25 лютого 2018 року та від 11 липня 2019 року у справах № 201/12876/17 та № 426/7217/18 відповідно.
      7.7. У постанові від 3 червня 2019 року у справі № 903/432/18, предметом спору в якій було стягнення заборгованості по сплаті орендних платежів за користування нерухомим майном згідно з договором оренди, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов таких висновків:
      - до спорів, що виникають з приводу нерухомого майна, відносяться спори, вимоги за якими безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна, і не відносяться спори, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором, незалежно від того, що такий договір укладений щодо нерухомого майна (до таких позовів застосовуються загальні правила підсудності);
      - правила виключної підсудності не поширюються на спір щодо стягнення заборгованості по сплаті орендної плати за користування нерухомим майном, пені за несвоєчасну сплату орендної плати за користування нерухомим майном та неустойки у розмірі подвійної орендної плати за користування нерухомим майном після закінчення встановленого договором оренди строку для повернення такого нерухомого майна.
      7.8. В іншій постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 жовтня 2019 у справі № 905/1732/18 зазначено, що на відміну від спору про визнання договору іпотеки недійсним, у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, предметом доказування є правомірність набуття або переходу права власності чи права користування майном від однієї особи до іншої за вже вчиненим правочином, коли зобов`язання за ним виконані повністю чи частково. До позовів про права на нерухоме майно відносяться позови щодо захисту речових прав на нерухоме майно, зокрема: віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України); негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України); про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України) тощо. Тому правила виключної підсудності (частина третя статті 30 ГПК України) не поширюються на позови, що виникають із зобов`язань щодо прав на нерухоме майно (найм, оренда, застава, іпотека тощо). До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності.
      7.9. Разом з тим у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 911/360/17 (спір про зобов`язання відповідача передати нерухоме майно), від 11 липня 2019 року у справі № 904/4011/18 (спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень), від 9 вересня 2020 року у справі № 910/6644/18 (спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна) Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновків про розгляд відповідних справ за правилами виключної підсудності судом за місцезнаходженням майна.
      7.10. У параграфі 3 глави 2 розділу І ГПК України сформульовані правила територіальної юрисдикції (підсудності). У вказаному параграфі ГПК України встановлені вимоги щодо визначення загальної підсудності (стаття 27), особливості визначення підсудності справи, у якій однією зі сторін є суд або суддя (стаття 28), правила альтернативної підсудності (стаття 29) та правила виключної підсудності (стаття 30).
      7.11. Відповідно до частин першої, другої статті 27 ГПК України позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      7.12. Правила ж виключної територіальної підсудності передбачені у статті 30 ГПК України, перелік категорій справ у якій розширеному тлумаченню не підлягає.
      7.13. Виключна підсудність є особливим видом територіальної підсудності, правила якої забороняють застосування при пред`явленні позову інших норм, що регулюють інші види територіальної підсудності, передбачені у статтях 27 - 29 ГПК України.
      7.14. Відповідно до частини першої статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
      7.15. Приписами цивільного судочинства (частина перша статті 114 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року, частина перша статті 30 ЦПК України в чинній редакції) передбачено виключну підсудність позовів, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцем знаходження майна або його основної частини.
      7.16. Забезпечуючи єдність у застосуванні процесуального законодавства, суди цивільної юрисдикції стало застосовували це положення таким чином, що у цьому випадку виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (частина перша статті 114 ЦПК). Враховуючи положення статті 181 ЦК України, зазначали, що такими є, наприклад, позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини (така позиція викладена, наприклад, у пункті 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», а також в подальшому Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постанові від 25 лютого 2018 року у справі № 201/12876/17 та від 11 липня 2019 року у справі № 426/7217/18).
      7.17. На відміну від регулювання, наведеного у ЦПК України, у положеннях частини третьої статті 16 ГПК України в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року, йшлося про виключну підсудність господарським судам справ у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном.
      7.18. Щодо інших спорів, які виникали в межах зобов`язальних відносин стосовно нерухомого майна, діяли такі ж правила визначення територіальної підсудності справ господарському суду як і у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні господарських договорів чи визнання їх недійсними, або у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів, наведені в частині першій та другій статті 15 ГПК України в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року.
      7.19. В подальшому Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо визначення підсудності справ з питань земельних відносинвід 18 лютого 2010 року» № 1914-VI вносились зміни до статей 12 та 16 ГПК України, визначивши виключну підсудність справ у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів, господарським судам за місцезнаходженням об`єктів земельних відносин або основної їх частини, за винятком справ, передбачених частиною четвертою цієї статті.
      7.20. У чинній редакції ГПК України частина третя статті 30 цього Кодексу вказує на виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, господарським судам за місцезнаходженням майна або основної його частини, що відповідає змісту частини першої статті 30 ЦПК України.
      7.21. За визначенням, що дає Академічний тлумачний словник української мови, словосполука «з приводу» означає «у зв`язку з чим-небудь», тому словосполучення «з приводу нерухомого майна» треба розуміти як будь-який спір у зв`язку з нерухомим майно або певними діями, пов`язаними з цим майном.
      7.22. Аналізуючи логічну послідовність зміни формулювання положень процесуального законодавства щодо правил розгляду позовів за виключною підсудністю, убачається її спрямованість на визначення виключної підсудності в цілому для всіх спорів, які виникають у межах відповідних правовідносин у зв`язку з нерухомим майном, безвідносно до предмета конкретного спору.
      7.23. Отже, слід дійти висновку, що за правилами чинного ГПК України виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном.
      7.24. Відповідна правова позиція у подібних правовідносинах викладена у постанові Верховного Суду від 9 вересня 2020 року у справі № 910/6644/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 липня 2020 року у справі № 910/10647/18.
      7.25. Велика Палата Верховного Суду вважає, що словосполучення «з приводу нерухомого майна» у частині третій статті 30 ГПК України необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення.
      7.26. Тому до спорів, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором, який укладений щодо користування нерухомим майном, поширюються норми частини третьої статті 30 ГПК України.
      7.27. Оскільки правила виключної підсудності поширюються на спір щодо стягнення заборгованості зі сплати орендної плати за користування нерухомим майном, розташованим у місті Києві, то спір у цій справі, переданий на розгляд до Господарського суду Київської області, вирішувався з порушенням положень частини третьої статті 30 ГПК України.
      7.28. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду не вважає за необхідне відступати від висновку, викладеного Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц, про те, що позов про стягнення орендної плати за користування нерухомим майном належить до позовів, які виникають з приводу нерухомого майна.
      7.29. Предметом спору у справі, що розглядається, є орендна плата за користування нерухомим майном, розташованим відповідно до Договору за адресою: м. Київ, вул. Урлівська, 13. При цьому юридичною адресою відповідача є: Київська обл., Києво-Святошинський р-н., с. Капітанівка, вул. Соборна, 21.
      7.30. З урахуванням викладеного суди попередніх інстанцій неправильно застосували правила про територіальну юрисдикцію (підсудність), оскільки справа підлягала розгляду Господарським судом міста Києва.
      7.31. З огляду на встановлення зазначеного порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій, що є безумовною підставою для скасування судових рішень, у Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржуваних судових рішень щодо вирішення спору по суті та розподілу витрат на професійну правничу допомогу, у тому числі перевірки доводів Медичного центру про неповне встановлення судами обставин справи щодо передачі йому об`єкта оренди, розгляду справи судом апеляційної інстанції без відповідача, за відсутності відомостей щодо вручення йому ухвали про поновлення провадження у справі та безпідставної часткової відмови у стягненні витрат на професійну правничу допомогу, а також доводів Діагностичного центру та заступника прокурора міста Києва про порушення судами положень статей 185, 187, 201 Податкового кодексу України в частині відмови в позові.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      8.2. Оскільки учасники справи подали касаційні скарги у жовтні-листопаді 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані рішення на підставі приписів ГПК України у редакції, чинній до набрання чинності цим Законом.
      8.3. У силу пункту 2 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      8.4. Пунктом 6 частини першої статті 310 ГПК України передбачено, що судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо судове рішення ухвалено з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції.
      8.5. Судове рішення, ухвалене судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), не підлягає скасуванню, якщо учасник справи, який подав касаційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи (частина друга статті 310 ГПК України).
      8.6. З огляду на викладене та враховуючи, що відповідач при розгляді справи судом першої інстанції заявляв про непідсудність справи, касаційні скарги учасників справи підлягають частковому задоволенню, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції за встановленою підсудністю.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. Частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України визначено: якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      9.2. Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Великою Палатою Верховного Суду не здійснюється.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Медичний центр імені академіка Юрія Прокоповича Спіженка», Амбулаторно-поліклінічного закладу «Київський міський дитячий діагностичний центр» та заступника прокурора міста Києва задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду Київської області від 11 березня 2019 року, додаткове рішення цього ж суду від 25 березня 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 911/2390/18 скасувати та направити справу на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Л. І. Рогач
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 95573681
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      17 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 821/669/17
      Провадження № 11-309апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Фермерського господарства «Оазис півдня» (далі - ФГ «Оазис півдня», ФГ відповідно) до Міністерства юстиції України (далі - Мін`юст), Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - Комісія), головного спеціаліста сектору правового забезпечення Департаменту державної реєстрації та нотаріату Мін`юсту (далі - держреєстратор Мін`юсту) Чекригіна Олександра Валерійовича, державних реєстраторів прав на нерухоме майно Комунального підприємства «Херсонське бюро технічної інвентаризації» (далі - держреєстратор, КП «Херсонське БТІ» відповідно) Кравченко Тетяни Валеріївни , Пигиди Андрія Борисовича , Вітцівської Марії Сергіївни , треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Глобал-інвест» (далі - ТОВ «Глобал-інвест», ТОВ відповідно), держреєстратори відділу реєстрації Новокаховської міської ради Херсонської області Кобіцька Інна Сергіївна та Соценко Катерина Олександрівна , ФГ «Лабенок», держреєстратор Олешківської районної державної адміністрації Херсонської області Лебедєв М. О., ТОВ «Екофарм-агро», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , ОСОБА_43 , ОСОБА_44 , ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_47 , ОСОБА_48 , ОСОБА_49 , ОСОБА_50 , ОСОБА_51 , ОСОБА_52 , ОСОБА_53 , ОСОБА_54 , ОСОБА_55 , ОСОБА_56 , ОСОБА_57 , ОСОБА_58 , ОСОБА_59 , ОСОБА_60 , ОСОБА_61 , ОСОБА_62 , ОСОБА_63 , ОСОБА_64 , ОСОБА_65 , ОСОБА_66 , ОСОБА_67 , ОСОБА_68 , ОСОБА_69 , ОСОБА_70 , ОСОБА_71 , ОСОБА_72 , ОСОБА_73 , ОСОБА_74 , ОСОБА_75 , ОСОБА_76 , ОСОБА_77 , ОСОБА_78 , ОСОБА_79 , ОСОБА_80 , ОСОБА_81 , ОСОБА_82 , ОСОБА_83 , ОСОБА_84 , ОСОБА_85 , ОСОБА_86 , ОСОБА_87 , ОСОБА_88 , ОСОБА_89 , ОСОБА_90 , ОСОБА_91 , ОСОБА_92 , ОСОБА_93 , ОСОБА_94 , ОСОБА_95 , ОСОБА_96 , ОСОБА_97 , ОСОБА_98 , ОСОБА_99 , ОСОБА_100 , ОСОБА_101 , ОСОБА_102 , ОСОБА_103 , ОСОБА_104 , ОСОБА_105 , ОСОБА_106 , ОСОБА_107 , ОСОБА_108 , ОСОБА_109 , ОСОБА_110 , ОСОБА_111 , ОСОБА_112 , ОСОБА_113 , ОСОБА_114 , ОСОБА_115 , ОСОБА_116 , ОСОБА_117 , ОСОБА_118 , ОСОБА_119 , ОСОБА_120 , ОСОБА_121 , ОСОБА_122 , ОСОБА_123 , ОСОБА_124 , ОСОБА_125 , ОСОБА_126 , ОСОБА_127 , ОСОБА_128 , ОСОБА_129 , ОСОБА_130 , ОСОБА_84 , ОСОБА_131 , ОСОБА_132 , ОСОБА_133 , ОСОБА_134 , ОСОБА_135 , ОСОБА_136 , ОСОБА_137 , ОСОБА_138 , ОСОБА_139 , ОСОБА_140 , ОСОБА_141 , ОСОБА_142 , ОСОБА_143 , ОСОБА_144 , ОСОБА_145 , ОСОБА_146 , ОСОБА_147 , ОСОБА_148 , ОСОБА_149 , ОСОБА_150 , ОСОБА_151 , ОСОБА_152 , ОСОБА_153 , ОСОБА_154 , ОСОБА_155 , ОСОБА_156 , ОСОБА_157 , ОСОБА_158 , ОСОБА_159 , ОСОБА_99 , ОСОБА_160 , ОСОБА_161 , ОСОБА_162 , ОСОБА_163 , ОСОБА_164 , ОСОБА_165 , ОСОБА_166 , ОСОБА_167 , ОСОБА_168 , ОСОБА_169 , ОСОБА_170 , ОСОБА_171 , ОСОБА_172 , ОСОБА_173 , ОСОБА_174 , ОСОБА_175 , ОСОБА_176 , ОСОБА_177 , ОСОБА_178 , ОСОБА_179 , ОСОБА_180 , ОСОБА_181 , ОСОБА_182 , ОСОБА_183 , ОСОБА_184 , ОСОБА_185 , ОСОБА_186 , ОСОБА_187 , ОСОБА_188 , ОСОБА_189 , ОСОБА_190 , ОСОБА_191 , ОСОБА_192 , ОСОБА_193 , ОСОБА_194 , ОСОБА_195 , ОСОБА_196 , ОСОБА_197 , ОСОБА_198 , ОСОБА_199 , ОСОБА_200 , ОСОБА_201 , ОСОБА_202 , ОСОБА_203 , ОСОБА_204 , ОСОБА_205 , ОСОБА_206 , ОСОБА_207 , ОСОБА_208 , ОСОБА_209 , ОСОБА_210 , ОСОБА_211 , ОСОБА_212 , ОСОБА_213 , ОСОБА_214 , ОСОБА_215 , ОСОБА_216 , ОСОБА_217 , ОСОБА_218 , ОСОБА_219 , ОСОБА_220 , ОСОБА_221 , ОСОБА_222 , ОСОБА_223 , ОСОБА_224 , ОСОБА_225 , ОСОБА_226 , ОСОБА_227 , ОСОБА_228 , ОСОБА_229 , ОСОБА_230 , ОСОБА_231 , ОСОБА_232 , ОСОБА_233 , ОСОБА_234 , ОСОБА_235 , ОСОБА_236 , ОСОБА_237 , ОСОБА_238 , ОСОБА_239 , ОСОБА_240 , ОСОБА_241 , ОСОБА_242 , ОСОБА_243 , ОСОБА_244 , ОСОБА_245 , ОСОБА_246 , ОСОБА_247 , ОСОБА_248 , ОСОБА_249 , ОСОБА_250 , ОСОБА_251 , ОСОБА_252 , ОСОБА_253 , ОСОБА_254 , ОСОБА_255 , ОСОБА_256 , ОСОБА_257 , ОСОБА_258 , ОСОБА_259 , ОСОБА_260 , ОСОБА_261 , ОСОБА_262 , ОСОБА_263 , ОСОБА_264 , ОСОБА_265 , ОСОБА_266 , ОСОБА_267 , ОСОБА_268 , ОСОБА_269 , ОСОБА_270 , ОСОБА_271 , ОСОБА_272 , ОСОБА_273 , ОСОБА_274 , ОСОБА_275 , ОСОБА_276 , ОСОБА_277 , ОСОБА_278 , ОСОБА_279 , ОСОБА_280 , ОСОБА_281 , ОСОБА_282 , ОСОБА_283 , ОСОБА_284 , ОСОБА_285 , ОСОБА_286 , ОСОБА_287 , ОСОБА_288 , ОСОБА_289 , ОСОБА_290 , ОСОБА_291 , ОСОБА_292 , ОСОБА_293 , ОСОБА_294 , ОСОБА_295 , ОСОБА_296 , ОСОБА_297 , ОСОБА_298 , ОСОБА_299 , ОСОБА_300 , ОСОБА_301 , ОСОБА_302 , ОСОБА_303 , ОСОБА_304 , ОСОБА_305 , ОСОБА_306 , ОСОБА_307 , ОСОБА_308 , ОСОБА_309 , ОСОБА_310 , ОСОБА_311 , ОСОБА_312 , ОСОБА_313 , ОСОБА_314 , ОСОБА_315 , ОСОБА_316 , ОСОБА_317 , ОСОБА_318 , ОСОБА_319 , ОСОБА_320 , ОСОБА_321 , ОСОБА_322 , про визнання незаконним і скасування наказу, скасування рішень і записів держреєстраторів,
      за касаційною скаргою ОСОБА_248 , від імені якої діє її представник Кириченко Костянтин Ігорович, на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року (судді Вербицька Н. В., Джабурія О. В., Кравченко К. В.) і постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2019 року (судді Коваленко Н. В., Берназюк Я. О., Гриців М. І.),
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2017 року ФГ «Оазис півдня» звернулося до суду з позовом до відповідачів, у якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 12 вересня 2017 року просило:
      - визнати незаконним і скасувати наказ Мін`юсту від 19 квітня 2017 року № 1295/5 «Про скасування рішень державних реєстраторів прав на нерухоме майно» (далі - наказ № 1295/5);
      - скасувати рішення держреєстратора Мін`юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297;
      - скасувати записи, вчинені протягом 25-28 квітня 2017 року, та рішення держреєстраторів КП «Херсонське БТІ» Кравченко Т. В. , Пигиди А. Б. , Вітцівської М. С. від 24-28 квітня, 3, 4 травня 2017 року про державну реєстрацію права суборенди земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Надеждівської сільської ради Чаплинського району Херсонської області на підставі договорів суборенди земельних ділянок від 24 квітня 2017 року, укладених між ТОВ «Глобал-інвест» і ТОВ «Екофарм-агро».
      Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 13 листопада 2017 року в задоволенні позову відмовив.
      П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 28 грудня 2018 року апеляційну скаргу ФГ «Оазис півдня» задовольнив частково: скасував постанову суду першої інстанції та ухвалив нову постанову про часткове задоволення позову; визнав незаконним і скасував наказ № 1295/5; скасував рішення держреєстратора Мін`юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297. Суд за клопотанням ТОВ «Глобал-інвест» закрив провадження у справі в частині позовних вимог до держреєстраторів КП «Херсонське БТІ» Кравченко Т. В. , Пигиди А. Б. , Вітцівської М. С. про скасування записів і рішень щодо державної реєстрації права суборенди земельних ділянок за ТОВ «Екофарм-агро» на підставі договорів, укладених 24 квітня 2017 року з ТОВ «Глобал-інвест», за пунктом 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки цей спір не підсудний судам адміністративної юрисдикції. Суд також вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановою від 26 квітня 2019 року касаційні скарги ТОВ «Глобал-інвест» та Мін?юсту залишив без задоволення, а постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року в частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування наказу № 1295/5 та скасування рішення держреєстратора Мін?юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297 залишив без мін.
      Постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12 травня 2020 року касаційну скаргу ФГ «Оазис півдня» залишено без задоволення, а постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог до держреєстраторів КП «Херсонське БТІ» Кравченко Т. В. , Пигиди А. Б. , Вітцівської М. С. про скасування записів і рішень щодо реєстрації права суборенди земельних ділянок за ТОВ «Екофарм-агро» на підставі договорів, укладених 24 квітня 2017 року з ТОВ «Глобал-інвест», залишено без змін.
      18 травня 2020 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_248 , від імені якої діє її представник Кириченко К. І., на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року і постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2019 року в цій справі в порядку, передбаченому статтею 357 КАС, у якій вона просить суд: передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду; скасувати постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року в частині позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу № 1295/5 і скасування рішення держреєстратора Мін?юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297 і закрити провадження у справі в цій частині. В іншій частині постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року просить залишити без змін.
      У касаційній скарзі ОСОБА_248 також просила поновити строк на касаційне оскарження, мотивуючи це тим, що лише 28 квітня 2020 року їй стало відомо про існування судових рішень у цій справі, а саме після звернення до адвоката Кириченка К. І. задля отримання правової допомоги щодо внесення змін до договору оренди землі в частині орендної плати і моніторингу останнім Єдиного державного реєстру судових рішень.
      Скаржниця вважає, що спір у зазначеній частині є спором про право та пов`язаний із наявністю чи відсутністю права оренди землі.
      На підтвердження своїх доводів посилається, зокрема, на постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18), 30 січня 2019 року у справі № 820/3707/17 (провадження № 11-1246апп18), 29 травня 2019 року у справі № 826/9341/17 (провадження № 11-318апп19), 19 червня 2019 року у справі № 802/385/18-а (провадження № 11-369апп19).
      Крім того, ОСОБА_248 стверджує, що такі доводи не були предметом розгляду суду касаційної інстанції за касаційними скаргами ТОВ «Глобал-інвест» та Мін?юсту.
      У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_248 . Мін`юст, посилаючись на постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі № 821/1504/17 (провадження № 11-1265апп18) та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 826/1344/17 (провадження № К/9901/53130/18), стверджує, що спір у справі не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуваний наказ, не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте Мін`юстом оскаржуване рішення про скасування реєстраційної дії ухвалене за скаргою іншої особи, а не позивача.
      За таких обставин Мін`юст просить задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_248 .
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 9 червня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_248 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року, а ухвалою від 21 вересня 2020 року на підставі частини п`ятої статті 346 КАС передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 821/669/17.
      Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає, що у цій справі є необхідність у вирішенні Великою Палатою Верховного Суду виключної правової проблеми, яку сформулювала таким запитанням: чи може суд касаційної інстанції при розгляді додаткової касаційної скарги скасувати попередню постанову суду касаційної інстанції з посиланням на порушення правил предметної юрисдикції та застосовувати новосформовану практику Великої Палати Верховного Суду за умови, що новий підхід до юрисдикційного розмежування подібних спорів виник пізніше, ніж було ухвалено постанову, якою розглянуто касаційну скаргу, що надійшла раніше?
      До висновку про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов з огляду на таке.
      Частиною п`ятою статті 346 КАС визначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Згідно із частиною шостою статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, крім випадків, якщо: 1) учасник справи, який оскаржує судове рішення, брав участь у розгляді справи в судах першої чи апеляційної інстанції і не заявляв про порушення правил предметної юрисдикції; 2) учасник справи, який оскаржує судове рішення, не обґрунтував порушення судом правил предметної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах; 3) Велика Палата Верховного Суду вже викладала у своїй постанові висновок щодо питання предметної юрисдикції спору у подібних правовідносинах.
      У касаційній скарзі ОСОБА_248 посилається на порушення предметної юрисдикції при розгляді адміністративними судами по суті позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу № 1295/5 і скасування рішення держреєстратора Мін?юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297.
      У касаційній скарзі також зазначено, що ОСОБА_248 не була обізнана про оскаржувані судові рішення у цій справі на момент їх ухвалення судами.
      Тобто скаржниця не могла заявляти про порушення правил предметної юрисдикції під час розгляду справи в судах першої чи апеляційної інстанції.
      Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 26 квітня 2019 року зазначила з посиланням на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену в постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 910/8424/17, про те, що Мін?юст виступає у спірних правовідносинах як суб`єкт владних повноважень, спір у цій частині пов`язаний з оскарженням дій суб`єкта владних повноважень, стосується не порушеного права позивача, а публічно-правових відносин і ґрунтується виключно на непогодженні з управлінськими функціями Мін?юсту, тому за суб`єктним складом і характером правовідносин позов у цій частині належить до розгляду судами адміністративної юрисдикції.
      Водночас під час розгляду вказаних касаційних скарг не заявлялися та не розглядалися доводи про те, що:
      - оскарження наказу Мін?юсту впливає на майнові права учасників спору, зокрема, порушенням своїх прав ФГ «Оазис півдня» визначило саме порушення прав на користування земельними ділянками, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин;
      - скасування наказу Мін`юсту разом з державною реєстрацією права (зокрема, суборенди), належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами.
      Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду встановила, що доводи касаційної скарги ОСОБА_248 ґрунтуються на правових позиціях Великої Палати Верховного Суду, сформульованих після касаційного розгляду Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду касаційних скарг ТОВ «Глобал-інвест», Мін?юсту, ФГ «Оазис півдня», однак такі позиції існують на момент касаційного розгляду касаційної скарги ОСОБА_248 у порядку, передбаченому статтею 357 КАС.
      Зокрема, Велика Палата Верховного Суду, приймаючи у подібних правовідносинах постанову від 29 травня 2019 року у справі № 826/9341/17 (провадження № 11-318апп19) за позовом ОСОБА_324 до Мін`юсту, треті особи: ОСОБА_325 , ОСОБА_326 , ОСОБА_327 , про визнання протиправним та скасування наказу Мін`юсту від 15 березня 2017 року № 1543/5 «Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень», дійшла висновку про те, що розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають з владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на об`єкт нерухомого майна, то спір стосується цивільного права і за суб`єктним складом сторін має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      Зазначена вище правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 813/1362/16, 28 листопада 2018 року у справі № 825/642/18, 29 січня 2019 року у справі № 803/1589/17 під час розгляду спорів у подібних правовідносинах.
      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 802/385/18-а (провадження № 11-369апп19) також зазначено:
      «Спір про скасування наказу Мін`юсту, яким скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок, має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою було зареєстровано аналогічне право щодо тих же земельних ділянок. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої було здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь Мін`юсту та державного реєстратора в якості співвідповідача (якщо позивач чи третя особа вважають їх винними у порушені прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру. Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про скасування наказу Мін`юсту безпосередньо пов`язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельних ділянок з ПАФ «Вікторія», яка заперечує законність дій державного реєстратора з реєстрації за СТОВ «Подільська зоря» права оренди цих же земельних ділянок. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб`єктний склад сторін спору його слід вирішувати за правилами господарського чи цивільного судочинства».
      Аналогічна позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 1840/3241/18 (провадження № 11-958апп19).
      Ураховуючи доводи касаційної скарги ОСОБА_248 про порушення правил предметної юрисдикції, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вбачає виключну правову проблему, яка полягає у темпоральному аспекті можливості застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду щодо питання предметної юрисдикції спору при касаційному перегляді в порядку статті 357 КАС (за касаційною скаргою іншого учасника судового процесу, що надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи).
      Колегія суддів враховує, що до КАС, Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) та Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) в редакції, що діє після 15 грудня 2017 року, було додано новий процесуальний інститут розгляду касаційної скарги, що надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи.
      Так, положеннями статті 357 КАС, статті 305 ГПК та статті 405 ЦПК передбачено можливість повторного касаційного перегляду судових рішень за касаційною скаргою іншої особи, яка подала скаргу і не була присутня під час касаційного розгляду справи, а також можливість скасування раніше прийнятої постанови суду касаційної інстанції.
      Серед доводів касаційних скарг, які надходять до суду після касаційного розгляду справи, можуть бути і доводи стосовно предметної юрисдикції спору з посиланням на практику Великої Палати Верховного Суду, яка існує на момент подання касаційної скарги в порядку статті 357 КАС (або статті 305 ГПК, або статті 405 ЦПК), але якої не існувало під час первісного касаційного перегляду судових рішень.
      Отже, задля недопущення масового неоднакового застосування судами адміністративної, господарської та цивільної юрисдикції норм процесуального права під час практичного застосування додаткової касації необхідним є правовий висновок Великої Палати Верховного Суду про те, чи можливим є скасування судових рішень і закриття провадження у справі, якщо за час, що минув з розгляду справи Верховним Судом за першою касаційною скаргою, та до часу на момент розгляду додаткової касаційної скарги, поданої в порядку статті 357 КАС (або статті 305 ГПК, або статті 405 ЦПК) змінилася правова позиція Великої Палати Верховного Суду щодо розмежування предметної юрисдикції при вирішенні подібних спорів.
      Натомість частиною третьою статті 3 КАС визначено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Абзацом другим частини першої статті 354 КАС передбачено, що порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      Частиною третьою статті 357 КАС регламентовано, що за результатами розгляду касаційної скарги, зазначеної в частині першій цієї статті, суд приймає постанову відповідно до статті 349 цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду касаційної інстанції.
      Аналогічні положення містяться також і в ГПК та ЦПК.
      З огляду на викладене Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про наявність передбачених частиною п`ятою статті 346 КАС підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду та 21 вересня 2020 року постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до цієї норми суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду.
      У ході розгляду справи суд установив таке.
      24 лютого 2017 року до Головного територіального управління юстиції у Херсонській області надійшла скарга ТОВ «Глобал-інвест» (вх. № 1348/03.3-24) від 21 лютого 2017 року на реєстраційні дії держреєстратора відділу реєстрації Новокаховської міської ради Херсонської області Соценко К. О. та начальника цього відділу Кобіцької І. С. щодо реєстрації договорів оренди земельних ділянок.
      На підставі пункту 6 Порядку розгляду скарг у сфері державної реєстрації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1128, зазначена скарга надіслана до Департаменту державної реєстрації та нотаріату Мін`юсту для належного розгляду.
      Скарга мотивована тим, що 20 лютого 2017 року заявнику з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна стало відомо про реєстрацію держреєстраторами відділу реєстрації Новокаховської міської ради Херсонської області 17 договорів оренди земельних ділянок на неправомірних підставах. На думку заявника, незаконне розірвання договорів оренди земельних ділянок відбулось за підробленими додатковими угодами про розірвання договорів оренди земельних ділянок, які були підписані від імені ТОВ «Глобал-інвест» не уповноваженою особою.
      У подальшому заявник подав до Мін`юсту доповнення до скарги на рішення, дії та бездіяльність держреєстраторів, у яких зазначив, що з 4 квітня 2017 року держреєстратором відділу реєстрації Новокаховської міської ради Херсонської області Кобіцькою І. С. здійснено реєстрацію 116 договорів оренди земельних ділянок, які раніше перебували в оренді ТОВ «Глобал-інвест», за ФГ «Оазис півдня». Також із 4 квітня 2017 року держреєстратором цього відділу Соценко К. О. здійснено реєстрацію 271 договору оренди земельних ділянок, які перебували в оренді ТОВ «Глобал-інвест», за ФГ «Оазис півдня».
      За результатами вчинених дій державними реєстраторами внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а саме: № 33793789 від 10 лютого 2017 року, 33711412 від 4 лютого 2017 року, 33749104 від 7 лютого 2017 року, 33805682 від 10 лютого 2017 року, 33752190 від 7 лютого 2017 року, 33751716 від 7 лютого 2017 року, 33726069 від 6 лютого 2017 року, 33742072 від 7 лютого 2017 року, 33646486 від 31 січня 2017 року, 33705839 від 3 лютого 2017 року, 33731187 від 6 лютого 2017 року, 33650800 від 31 січня 2017 року, 33792232 від 9 лютого 2017 року, 33710949 від 4 лютого 2017 року, 33732390 від 6 лютого 2017 року, 33640215 від 31 січня 2017 року, 33799190 від 10 лютого 2017 року, 33650741 від 31 січня 2017 року, 33752255 від 7 лютого 2017 року, 33811182 від 10 лютого 2017 року, 33743525 від 7 лютого 2017 року, 33651111 від 1 лютого 2017 року, 33794128 від 10 лютого 2017 року, 33751196 від 7 лютого 2017 року, 33651042 від 1 лютого 2017 року, 34643291 від 6 квітня 2017 року, 33641127 від 31 січня 2017 року, 33636868 від 31 січня 2017 року, 33751590 від 7 лютого 2017 року, 33651077 від 1 лютого 2017 року, 33733476 від 6 лютого 2017 року, 33733178 від 6 лютого 2017 року, 33733343 від 6 лютого 2017 року, 33701128 від 3 лютого 2017 року, 33733922 від 6 лютого 2017 року, 33792516 від 9 лютого 2017 року, 33792705 від 9 лютого 2017 року, 33707621 від 3 лютого 2017 року, 33709791 від 3 лютого 2017 року, 33709689 від 3 лютого 2017 року, 33792931 від 9 лютого 2017 року, 33650617 від 31 січня 2017 року, 33650504 від 31 січня 2017 року, 33811982 від 10 лютого 2017 року, 33813453 від 10 лютого 2017 року, 33650272 від 31 січня 2017 року, 33733625 від 6 лютого 2017 року, 33700194 від 3 лютого 2017 року, 33792784 від 9 лютого 2017 року, 33737289 від 7 лютого 2017 року, 33709229 від 3 лютого 2017 року, 33738908 від 7 лютого 2017 року, 33752658 від 8 лютого 2017 року, 33709859 від 3 лютого 2017 року, 33695632 від 3 лютого 2017 року, 34609405 від 4 квітня 2017 року, 33734777 від 7 лютого 2017 року, 33733987 від 6 лютого 2017 року, 33734530 від 7 лютого 2017 року, 33807261 від 10 лютого 2017 року, 33808929 від 10 лютого 2017 року, 33946619 від 20 лютого 2017 року, 33952741 від 21 лютого 2017 року, 33945736 від 20 лютого 2017 року, 33931748 від 20 лютого 2017 року, 33939174 від 20 лютого 2017 року, 33942648 від 20 лютого 2017 року, 33946676 від 20 лютого 2017 року, 33946722 від 20 лютого 2017 року, 33946935 від 20 лютого 2017 року, 33738358 від 7 лютого 2017 року, 33946022 від 20 лютого 2017 року, 33946223 від 20 лютого 2017 року, 33831408 від 13 лютого 2017 року, 33716751 від 6 лютого 2017 року, 33709775 від 3 лютого 2017 року, 34032070 від 24 лютого 2017 року, 33826214 від 13 лютого 2017 року, 33829019 від 13 лютого 2017 року, 33830479 від 13 лютого 2017 року, 33709554 від 3 лютого 2017 року, 34521733 від 29 березня 2017 року, 33793767 від 10 лютого 2017 року, 33793717 від 10 лютого 2017 року, 33789332 від 9 лютого 2017 року, 33811829 від 10 лютого 2017 року, 33724887 від 6 лютого 2017 року, 34522426 від 29 березня 2017 року, 33710701 від 4 лютого 2017 року, 33792401 від 9 лютого 2017 року, 33719831 від 6 лютого 2017 року, 33640732 від 31 січня 2017 року, 33709614 від 3 лютого 2017 року, 33709870 від 3 лютого 2017 року, 33709494 від 3 лютого 2017 року, 33779046 від 9 лютого 2017 року, 33721037 від 6 лютого 2017 року, 33729681 від 6 лютого 2017 року, 33722621 від 6 лютого 2017 року, 33638281 від 31 січня 2017 року, 33650282 від 31 січня 2017 року, 33792735 від 9 лютого 2017 року, 33792902 від 9 лютого 2017 року, 33793084 від 9 лютого 2017 року, 33810343 від 10 лютого 2017 року, 33707255 від 3 лютого 2017 року, 33723104 від 6 лютого 2017 року, 33718732 від 6 лютого 2017 року, 33650355 від 31 січня 2017 року, 33636778 від 31 січня 2017 року, 33701374 від 3 лютого 2017 року, 33732564 від 6 лютого 2017 року, 33731620 від 6 лютого 2017 року, 33722058 від 6 лютого 2017 року, 33649803 від 31 січня 2017 року, 33709710 від 3 лютого 2017 року, 33632922 від 31 січня 2017 року, 33649935 від 31 січня 2017 року, 33649653 від 31 січня 2017 року, 33654004 від 1 лютого 2017 року, 33641689 від 31 січня 2017 року, 33731047 від 6 лютого 2017 року, 33647877 від 31 січня 2017 року, 33654837 від 1 лютого 2017 року, 33734347 від 7 лютого 2017 року, 33717803 від 6 лютого 2017 року, 33716751 від 6 лютого 2017 року, 33643723 від 31 січня 2017 року, 33734882 від 7 лютого 2017 року, 33704629 від 3 лютого 2017 року, 33791638 від 9 лютого 2017 року, 33635459 від 31 січня 2017 року, 33650609 від 31 січня 2017 року, 34558497 від 31 березня 2017 року, 33645927 від 31 січня 2017 року, 33705754 від 3 лютого 2017 року, 33703645 від 3 лютого 2017 року, 33632141 від 31 січня 2017 року, 33904002 від 17 лютого 2017 року, 33840235 від 14 лютого 2017 року, 33723535 від 6 лютого 2017 року, 33793733 від 10 лютого 2017 року, 33842100 від 14 лютого 2017 року, 33844071 від 14 лютого 2017 року, 33861051 від 15 лютого 2017 року, 33647233 від 31 січня 2017 року, 33642464 від 31 січня 2017 року, 33653777 від 1 лютого 2017 року, 33793756 від 10 лютого 2017 року, 33696466 від 3 лютого 2017 року, 34635719 від 5 квітня 2017 року, 33633758 від 31 січня 2017 року, 33650197 від 31 січня 2017 року, 33640145 від 31 січня 2017 року, 33706735 від 3 лютого 2017 року, 33776112 від 9 лютого 2017 року, 33709829 від 3 лютого 2017 року, 33888037 від 16 лютого 2017 року, 33861776 від 15 лютого 2017 року, 33737615 від 7 лютого 2017 року, 33783658 від 9 лютого 2017 року, 33736369 від 7 лютого 2017 року, 33791992 від 9 лютого 2017 року, 33752071 від 7 лютого 2017 року, 33792589 від 9 лютого року, 34710500 від 10 квітня 2017 року, 33739497 від 7 лютого 2017 року, 33779991 від 9 лютого 2017 року, 33899744 від 17 лютого 2017 року, 33782873 від 9 лютого 2017 року, 33879391 від 16 лютого 2017 року, 33875769 від 15 лютого 2017 року, 33887532 від 16 лютого 2017 року, 33876223 від 15 лютого 2017 року, 33840893 від 14 лютого 2017 року, 33734521 від 7 лютого 2017 року, 33707829 від 3 лютого 2017 року, 33793724 від 10 лютого 2017 року, 33873587 від 15 лютого 2017 року, 33774986 від 9 лютого 2017 року, 33774606 від 9 лютого 2017 року, 33727596 від 6 лютого 2017 року, 33727259 від 6 лютого 2017 року, 33726272 від 6 лютого 2017 року, 33726811 від 6 лютого 2017 року, 33812113 від 10 лютого 2017 року, 33880464 від 16 лютого 2017 року, 33883271 від 16 лютого 2017 року, 33881977 від 16 лютого 2017 року, 33881093 від 16 лютого 2017 року, 33725879 від 6 лютого 2017 року, 33725409 від 6 лютого 2017 року, 33732036 від 6 лютого 2017 року, 33732290 від 6 лютого 2017 року, 33864629 від 15 лютого 2017 року, 33867693 від 15 лютого 2017 року, 33871420 від 15 лютого 2017 року, 33870430 від 15 лютого 2017 року, 33872356 від 15 лютого 2017 року, 33869478 від 15 лютого 2017 року, 33735392 від 7 лютого 2017 року, 33773838 від 9 лютого 2017 року, 33650429 від 31 січня 2017 року, 33900163 від 17 лютого року 2017 року, 33874505 від 15 лютого 2017 року, 33899684 від 17 лютого 2017 року, 33840000 від 14 лютого 2017 року, 33900784 від 17 лютого 2017 року, 33862224 від 15 лютого 2017 року, 33906995 від 17 лютого 2017 року, 33927159 від 20 лютого 2017 року, 33938893 від 20 лютого 2017 року, 33899817 від 17 лютого 2017 року, 33859108 від 15 лютого 2017 року, 33886983 від 16 лютого 2017 року, 33901463 від 17 лютого 2017 року, 33859117 від 15 лютого 2017 року, 33939121 від 20 лютого 2017 року, 33863795 від 15 лютого 2017 року, 33859135 від 15 лютого 2017 року, 33930981 від 20 лютого 2017 року, 33933084 від 20 лютого 2017 року, 33927868 від 20 лютого 2017 року, 33933857 від 20 лютого 2017 року, 33927274 від 20 лютого 2017 року, 33889796 від 16 лютого 2017 року, 33938545 від 20 лютого 2017 року, 33938151 від 20 лютого 2017 року, 33937817 від 20 лютого 2017 року, 33911327 від 17 лютого 2017 року, 33892141 від 16 лютого 2017 року, 33930563 від 20 лютого 2017 року, 33899709 від 17 лютого 2017 року, 33937460 від 20 лютого 2017 року, 34023763 від 24 лютого 2017 року, 33831538 від 13 лютого 2017 року, 34028934 від 24 лютого 2017 року, 33823863 від 13 лютого 2017 року, 34613737 від 4 квітня 2017 року, 33821068 від 13 лютого 2017 року, 33821335 від 13 лютого 2017 року, 33834709 від 13 лютого 2017 року, 33837953 від 13 лютого 2017 року, 33830111 від 13 лютого 2017 року, 33830611 від 13 лютого 2017 року, 34038914 від 27 лютого 2017 року, 34028301 від 24 лютого 2017 року, 33832403 від 13 лютого 2017 року, 34038902 від 27 лютого 2017 року, 34030124 від 24 лютого 2017 року, 33835358 від 13 лютого 2017 року, 34099808 від 1 березня 2017 року, 34098977 від 1 березня 2017 року, 34059978 від 28 лютого 2017 року, 34059988 від 28 лютого 2017 року, 34639207 від 5 квітня 2017 року, 34097972 від 1 березня 2017 року, 34099976 від 1 березня 2017 року, 34097096 від 1 березня 2017 року, 33733814 від 6 лютого 2017 року, 34075166 від 28 лютого 2017 року, 34070168 від 28 лютого 2017 року, 34095696 від 1 березня 2017 року, 33823271 від 13 лютого 2017 року, 34076912 від 28 лютого 2017 року, 34079359 від 28 лютого 2017 року, 34098698 від 1 березня 2017 року, 33775345 від 9 лютого 2017 року, 33643050 від 31 січня 2017 року, 34638124 від 5 квітня 2017 року, 34074458 від 28 лютого 2017 року, 34073006 від 28 лютого 2017 року, 34064348 від 28 лютого 2017 року, 34061524 від 28 лютого 2017 року, 34060006 від 28 лютого 2017 року, 34062482 від 28 лютого 2017 року, 34061917 від 28 лютого 2017 року, 34071154 від 28 лютого 2017 року, 34075799 від 28 лютого 2017 року, 34060769 від 28 лютого 2017 року, 34060029 від 28 лютого 2017 року, 34384422 від 22 березня 2017 року, 34385008 від 22 березня 2017 року, 34385193 від 22 березня 2017 року, 34389775 від 22 березня 2017 року, 33941612 від 20 лютого 2017 року, 34192609 від 9 березня 2017 року, 34202189 від 9 березня 2017 року, 34202680 від 10 березня 2017 року, 33650387 від 31 січня 2017 року, 34390044 від 22 березня 2017 року, 34385707 від 22 березня 2017 року, 34442301 від 24 березня 2017 року, 34437876 від 24 березня 2017 року, 34395958 від 22 березня 2017 року, 33393328 від 22 березня 2017 року, 33782360 від 9 лютого 2017 року, 34100817 від 1 березня 2017 року, 34390839 від 22 березня 2017 року, 34389086 від 22 березня 2017 року, 34391190 від 22 березня 2017 року, 34395172 від 22 березня 2017 року, 34065647 від 28 лютого 2017 року, 34069115 від 28 лютого 2017 року, 34100569 від 1 березня 2017 року, 34099930 від 1 березня 2017 року, 34435745 від 24 березня 2017 року, 34434993 від 24 березня 2017 року, 34459028 від 27 березня 2017 року, 34391910 від 22 березня 2017 року, 34385449 від 22 березня 2017 року, 34447099 від 24 березня 2017 року, 34447583 від 24 березня 2017 року, 33826740 від 13 лютого 2017 року, 34202303 від 9 березня 2017 року, 34202604 від 10 березня 2017 року, 34202633 від 10 березня 2017 року, 34202689 від 10 березня 2017 року, 34383287 від 22 березня 2017 року, 34632326 від 5 квітня 2017 року, 34384416 від 22 березня 2017 року, 34391533 від 22 березня 2017 року, 33647514 від 31 січня 2017 року, 34190965 від 9 березня 2017 року, 34444085 від 24 березня 2017 року, 33751990 від 7 лютого 2017 року, 33868920 від 15 лютого 2017 року, 34099492 від 1 березня 2017 року, 34099591 від 1 березня 2017 року, 34099305 від 1 березня 2017 року, 34099715 від 1 березня 2017 року, 34202749 від 10 березня 2017 року, 34202602 від 10 березня 2017 року, 33730418 від 6 лютого 2017 року, 34457502 від 27 березня 2017 року, 34210130 від 10 березня 2017 року, 34202639 від 10 березня 2017 року, 34201741 від 9 березня 2017 року, 34200951 від 9 березня 2017 року, 34181033 від 7 березня 2017 року, 34181320 від 7 березня 2017 року, 34181560 від 7 березня 2017 року, 34181853 від 7 березня 2017 року, 34180461 від 7 березня 2017 року, 34184433 від 9 березня 2017 року, 34386185 від 22 березня 2017 року, 34382044 від 22 березня 2017 року, 34436962 від 24 березня 2017 року, 34445632 від 24 березня 2017 року, 34447335 від 24 березня 2017 року, 34196011 від 9 березня 2017 року, 34179491 від 7 березня 2017 року, 34392690 від 22 березня 2017 року, 34383734 від 22 березня 2017 року, 34557224 від 31 березня 2017 року, 34540726 від 30 березня 2017 року, 34529358 від 30 березня 2017 року, 34519657 від 29 березня 2017 року, 34535652 від 30 березня 2017 року, 34532102 від 30 березня 2017 року, 34560750 від 31 березня 2017 року, 34559733 від 31 березня 2017 року, 34026958 від 24 лютого 2017 року, 33774246 від 9 лютого 2017 року, 34530126 від 30 березня 2017 року, 33861051 від 15 лютого 2017 року, 34524047 від 29 березня 2017 року, 34540025 від 30 березня 2017 року, 34554645 від 31 березня 2017 року, 34528649 від 30 березня 2017 року, 34528193 від 30 березня 2017 року, 34605081 від 4 квітня 2017 року, 34538902 від 30 березня 2017 року, 34536332 від 30 березня 2017 року, 34516400 від 29 березня 2017 року, 34604319 від 4 квітня 2017 року, 34568551 від 31 березня 2017 року, 34555415 від 31 березня 2017 року, 34546414 від 30 березня 2017 року, 34542452 від 30 березня 2017 року, 34518636 від 29 березня 2017 року, 34608368 від 4 квітня 2017 року, 34606430 від 4 квітня 2017 року, 33791981 від 9 лютого 2017 року, 34569505 від 31 березня 2017 року, 34558497 від 31 березня 2017 року, 34608844 від 4 квітня 2017 року, 34609967 від 4 квітня 2017 року, 34638267 від 5 квітня 2017 року, 34636424 від 5 квітня 2017 року, 34063457 від 28 лютого 2017 року, 33822989 від 13 лютого 2017 року, 34099663 від 1 березня 2017 року, 34099572 від 1 березня 2017 року, 33654581 від 1 березня 2017 року, 33652705 від 1 лютого 2017 року, 33947032 від 20 лютого 2017 року, 33946833 від 20 лютого 2017 року, 34032479 від 24 лютого 2017 року, 34038908 від 27 лютого 2017 року, 34100905 від 1 березня 2017 року, 33652528 від 1 лютого 2017 року, 33646669 від 31 січня 2017 року, 33634729 від 31 січня 2017 року, 33653043 від 1 лютого 2017 року, 33900500 від 17 лютого 2017 року, 33697432 від 3 лютого 2017 року, 33700510 від 3 лютого 2017 року, 33695687 від 3 лютого 2017 року, 33711208 від 4 лютого 2017 року, 33896790 від 16 лютого 2017 року, 33837599 від 13 лютого 2017 року, 34076397 від 28 лютого 2017 року, 34060064 від 28 лютого 2017 року, 34060226 від 28 лютого 2017 року, 34078256 від 28 лютого 2017 року, 34078447 від 28 лютого 2017 року, 34078631 від 28 лютого 2017 року, 33946451 від 20 лютого 2017 року, 34084292 від 1 березня 2017 року, 34078023 від 28 лютого 2017 року, 34079196 від 28 лютого 2017 року, 33897138 від 16 лютого 2017 року, 33822989 від 13 лютого 2017 року, 34099663 від 1 березня 2017 року, 34099572 від 1 березня 2017 року.
      18 квітня 2017 року до Мін`юсту надійшли доповнення до скарги з вимогою скасувати прийняті держреєстратором Олешківської районної державної адміністрації Херсонської області Лебедєвим М. О. рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: від 12 квітня 2017 року № 34737253, 34739456, 34745446, 34738934, 34748415, 34748909, 34749483, 34749107, 34739956, 34749933, 34745903, 34738130, 34748759, 34749661, 34751343, 34737211, 34738602, 34746269, 34737305, 34737378, 34737736, 34737858, 34737991, 34746106, 34750312, 34738242, 34745698, 34739703, 34748257, 34737474, 34748592; від 13 квітня 2017 року № 34771129, 34772678, 34772437, 34773888, 34773420, 34773231, 34761066, 34761041, 34771910, 34761097, 34773730, 34770919, 34770064, 34761024, 34774039, 34774880, 34774519, 34774711, 34773082, 34771338, 34772932, 34775160, 34774217, 34772097, 34772807, 34771523, на підставі яких проведено державну реєстрацію права суборенди за ФГ «Лабенок» щодо земельних ділянок.
      19 квітня 2017 року Комісія за результатами розгляду скарги ТОВ «Глобал-інвест» від 21 лютого 2017 року склала висновок про задоволення скарги та скасування прийнятих держреєстраторами відділу реєстрації Новокаховської міської ради Херсонської області Кобіцькою І. С. та Соценко К. О. , а також держреєстратором Олешківської районної державної адміністрації Херсонської області Лебедєвим М. О. рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Підставою для прийняття Комісією зазначеного рішення став висновок про те, що вказаними держреєстраторами при вчиненні реєстраційних дій за заявою ФГ «Оазис півдня» на підставі додаткових угод від 1 червня 2015 року щодо дострокового припинення дії договорів оренди, укладених у 2010 році між ТОВ «Глобал-інвест» та власниками земельних ділянок, належним чином не встановлена відповідність заявлених прав та поданих документів вимогам законодавства. Зокрема, зроблений висновок про недійсність вказаних додаткових угод, оскільки вони підписані неуповноваженою особою ОСОБА_127 , довіреність на якого від ТОВ «Глобал-інвест» (від 20 червня 2012 року № 780) на підставі рішення Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 4 грудня 2012 року у справі № 108/125113/12 (у скарзі зазначено номер справи № 2/108/10513/12 від 4 грудня 2012 року) визнана недійсною. Недійсна довіреність, як і недійсний правочин, не тягнуть за собою жодних наслідків з моменту їх вчинення. Комісія зазначила, що, починаючи з моменту видачі довіреності 20 червня 2012 року по 1 червня 2015 року (дата підписання додаткових угод про розірвання договорів оренди земельних ділянок від імені ТОВ «Глобал-інвест»), у ОСОБА_127 не було повноважень на укладення будь-яких правочинів від імені ТОВ «Глобал-інвест», зокрема й укладання додаткових угод від імені товариства. Комісія встановила, що держреєстраторами Кобіцькою І. С. та Соценко К. О. при прийнятті оскаржуваних рішень всупереч законодавству у сфері державної реєстрації прав не встановлено належним чином відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та не відмовлено у державній реєстрації прав, оскільки додаткові угоди до договорів оренди земельних ділянок від 1 червня 2015 року щодо дострокового припинення дії договорів оренди землі, укладених у 2010 році між ТОВ «Глобал-інвест» та власниками земельних ділянок, які укладались на підставі довіреності, визнаної недійсним рішенням суду, а отже, спірні рішення не відповідають вимогам законодавства.
      19 квітня 2017 року Мін`юстом прийнято наказ № 1295/5, яким задоволено скаргу ТОВ «Глобал-інвест» у повному обсязі та скасовано прийняті держреєстраторами відділу реєстрації Новокаховської міської ради Херсонської області Кобіцькою І. С. та Соценко К. О. рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також прийняті держреєстратором Олешківської районної державної адміністрації Херсонської області Лебедєвим М. О. рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права суборенди, зазначені в скарзі ТОВ «Глобал-інвест».
      На виконання вказаного наказу держреєстратором Мін`юсту Чекригіним О.В. прийнято рішення від 19 квітня 2017 року № 34843297, яким скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зазначені в наказі № 1295/5 від 19 квітня 2017 року.
      24 квітня 2017 року ТОВ «Глобал-інвест» уклало з ТОВ «Екофарм-агро» договори суборенди земельних ділянок, які зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно держреєстраторами КП «Херсонське БТІ» Пигидою А. Б. , Кравченко Т. В. , Вітцівською М. С. : рішення за індексним номером 34984072 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983831 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35037159 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 35036211 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 35035939 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 35035694 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 35035513 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 34983899 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983864 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983742 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983706 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983668 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34987049 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983728 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35024806 від 3 травня 2017 року, рішення за індексним номером 34983845 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983778 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35001707 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35000674 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35037386 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 35037693 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 35039099 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 34983329 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983389 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35004745 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983961 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34984057 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983993 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34984093 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005656 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34982711 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34982834 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34982966 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34982966 від 25 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983113 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983355 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983443 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983595 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983633 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983821 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983651 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983422 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983242 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983869 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983772 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983528 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983245 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983186 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983783 від 24 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983313 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983382 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983482 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983733 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35004862 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983920 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983956 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983995 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005568 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35000419 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34999361 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34996197 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34995193 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34984021 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35046373 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 34983589 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34984014 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35003501 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35004302 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35004656 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35004938 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35004945 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983905 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005170 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983458 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34986688 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983544 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005033 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005288 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35044460 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 35045066 від 4 травня 2017 року, рішення за індексним номером 34986688 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34984112 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34984118 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34984158 від 27 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005132 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005263 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005384 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 35005447 від 28 квітня 2017 року, рішення за індексним номером 34983967 від 27 квітня 2017 року.
      Дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі та відзиві на касаційну скаргу доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга ОСОБА_248 підлягає задоволенню.
      Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, у межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Вимогами у цій справі в частині, що оскаржується, є визнання незаконним і скасування наказу № 1295/5 та скасування рішення держреєстратора Мін`юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297 у зв`язку з безпідставним, на думку позивача, скасуванням рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на земельні ділянки за ФГ «Оазис півдня».
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (частина перша статті 4 КАС).
      Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, наведеними у статті 19 КАС, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС).
      Водночас помилковим є застосування статті 19 КАС та поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних, господарських чи цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
      Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
      До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта (інших суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17.
      Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуваний наказ про скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно (право оренди на спірні земельні ділянки), не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оскаржуване рішення про скасування державної реєстрації ухвалене за скаргою іншої особи, а не позивача.
      Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      Визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок за позивачем є захистом прав третьої особи на земельні ділянки від їх порушення іншою особою, за якою було зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна.
      Позивач фактично обґрунтував позовні вимоги наявністю у нього права оренди і відсутністю такого права у ТОВ «Глобал-інвест» і, як наслідок, відсутністю в останнього правомірного інтересу щодо скасування права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ФГ «Оазис півдня».
      Ухвалюючи рішення, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій не врахували того, що цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер, а саме є спором позивача та ТОВ «Глобал-інвест» щодо права на спірні земельні ділянки, яке підлягає державній реєстрації.
      З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір про скасування наказу № 1295/5, яким скасовано рішення держреєстраторів про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок, має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельні ділянки іншою особою, за якою було зареєстровано аналогічне право щодо тих же земельних ділянок. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої було здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь Мін`юсту та держреєстратора як співвідповідачів (якщо позивач чи третя особа вважають їх винними у порушені прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.
      Отже , спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про скасування наказу № 1295/5 та рішення держреєстратора Мін`юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297 безпосередньо пов`язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельних ділянок з ТОВ «Глобал-інвест», яке заперечує законність дій держреєстраторів з реєстрації за ФГ «Оазис півдня» права оренди цих же земельних ділянок. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб`єктний склад сторін спору його слід вирішувати за правилами господарського чи цивільного судочинства.
      Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 820/3703/17 (провадження № 11-1246апп18).
      За таких обставин помилковими є доводи Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладені в ухвалі від 21 вересня 2020 року про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду про те, що з 26 квітня 2019 року - після ухвалення цим судом постанови за наслідками розгляду касаційних скарг ТОВ «Глобал-інвест» та Мін`юсту Велика Палата Верховного Суду сформувала нову практику щодо визначення предметної юрисдикції у цій категорії справ не за судом адміністративної юрисдикції.
      Суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 КАС. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги (стаття 354 КАС).
      Пунктом 5 частини першої статті 349 цього ж Кодексу передбачено, що суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі.
      Статтею 357 КАС визначено порядок розгляду касаційної скарги, що надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи. Частиною першою цієї статті передбачено, що якщо касаційна скарга надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час касаційного розгляду справи, суд розглядає таку скаргу за правилами, встановленими главою 2 КАС.
      За результатами розгляду касаційної скарги, зазначеної в частині першій цієї статті, суд приймає постанову відповідно до статті 349цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду касаційної інстанції.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      Оскільки Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 13 листопада 2017 року відмовив у задоволенні позову ФГ «Оазис півдня», у тому числі й у частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування наказу № 1295/5 та скасування рішення держреєстратора Мін`юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297, а Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір у вказаній частині не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, то постанова цього суду також підлягає скасуванню в частині.
      Отже, постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2017 року, П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року в частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування наказу № 1295/5 та скасування рішення держреєстратора Мін`юсту Чекригіна О. В. від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297та постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2019 року підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі.
      Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не змінюється.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 354, 356, 357, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_248 задовольнити.
      2. Постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2017 року та П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року в частині визнання незаконним і скасування наказу Міністерства юстиції України від 19 квітня 2017 року № 1295/5 «Про скасування рішень державних реєстраторів прав на нерухоме майно», скасування рішення державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Чекригіна Олександра Валерійовича від 19 квітня 2017 року за індексним номером 34843297та постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2019 року скасувати, провадження у справі закрити.
      В іншій частині постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року залишити без зміни.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 95509419
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      17 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 813/1009/17
      Провадження № 11-1083апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 10 липня 2017 року (суддя Грень Н. М.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2017 року (судді Ільчишин Н. В., Довгополов О. М., Шинкар Т. І.) у справі № 813/1009/17 за позовом першого заступника керівника Львівської місцевої прокуратури № 1 (далі - Прокурор) до Львівської міської ради (далі - Міськрада), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Резерв плюс» (далі - ТОВ «Резерв плюс», ТОВ відповідно), треті особи, які не заявляють самостійних вимог, на предмет спору на стороні позивача: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Елітний-Люкс» (далі - ОСББ «Елітний-Люкс»), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Державне підприємство «Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання протиправною та скасування ухвали і
      ВСТАНОВИЛА:
      1. У березні 2017 року Прокурор звернувся до адміністративного суду з позовними вимогами визнати протиправною і скасувати ухвалу Міськради від 26 грудня 2016 року № 1449 року «Про надання Товариству з обмеженою відповідальністю «Резерв плюс» дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 » (далі - Спірна ухвала № 1449).
      Вимоги мотивував тим, що відповідач не дотримав вимог земельного законодавства та надав дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва багатоквартирних житлових будинків із земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення без зміни цільового призначення такої ділянки.
      Покликається Прокурор також і на те, що в межах зони Г-2 (зона центрів обслуговування і комерційної діяльності районного і місцевого значення) не передбачено будівництво багатоквартирних житлових будинків. Посадові особи Міськради не забезпечили додержання вимог чинного законодавства щодо раціонального використання вільних земельних ділянок, зокрема, в частині визначення розмірів земельної ділянки, оскільки зіставлення площі забудови існуючого об`єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 (12 587 м 2 ) , та площі земельної ділянки, яку передбачено передати в оренду (14 804 м2), свідчить про їх неспівмірність.
      Із цих підстав Прокурор просив адміністративний позов задовольнити повністю.
      ОСББ «Елітний-Люкс» у судовому засіданні адміністративний позов підтримало, оскільки вважало, що передача земельної ділянки в користування ТОВ «Резерв плюс» без затвердження детального плану території призведе до порушення прав власників житлових квартир у будинках на АДРЕСА_1 , бо заїзд та дорога загального користування буде передана цьому товариству в оренду і мешканці не матимуть доступу до власних житлових квартир.
      2. Львівський окружний адміністративний суд постановою від 10 липня 2017 року у задоволенні позову відмовив.
      Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 27 листопада 2017 року зазначену постанову залишив без змін.
      3. Підставами для цих рішень стали такі фактичні обставини.
      ТОВ «Резерв Плюс» придбало в іншого ТОВ «Торговий дім «ГЕОСИСТЕМИ» нежитлові будівлі, позначені на плані земельної ділянки літ. Д-1, И-1, Е-5, Є-5, В-1, Б-1, розміщені на АДРЕСА_1, на підставі договорів купівлі-продажу від 12 лютого 2014 року за реєстровими номерами 87, 88, 89. Позаяк ТОВ «Резерв плюс» стало власником об`єктів нерухомості, які знаходяться на вказаній земельній ділянці, то до товариства перейшло й право користування земельною ділянкою. Площа та межі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, визначені в установленому законом порядку, земельна ділянка зареєстрована в Державному земельному кадастрі, їй присвоєно кадастровий номер 4610137500:03:001:0036.
      22 березня 2016 року ТОВ «Резерв плюс» як фактичний користувач земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, звернулось до Міськради із заявою (клопотанням) про надання дозволу на зміну цільового призначення земельної ділянки і на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 площею 1,4804 га для будівництва та обслуговування багатоквартирних житлових будинків з розміщенням торгово-офісних приміщень та об`єктів громадського призначення.
      За результатами розгляду цього клопотання 26 грудня 2016 року відповідач прийняв Спірну ухвалу № 1449, якою надав ТОВ «Резерв плюс» дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 1,4804 га (у тому числі площею 0,1945 гау межах червоних ліній) на АДРЕСА_1 (кадастровий номер 4610137500:03:001:0036) для будівництва та обслуговування багатоквартирних житлових будинків з розміщенням торгово-офісних приміщень та об`єктів громадського призначення за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення (з подальшим переведенням їх до земель житлової та громадської забудови) за функцією використання землі комерції.
      Наявність правових підстав, визначених частиною третьою статті 123 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) для відмови ТОВ «Резерв плюс» у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною її цільового призначення були предметом дослідження в ході розгляду справи № 461/5651/16-а за позовом ТОВ «Резерв плюс» до Міськради, за участю третьої особи - міського голови міста Львова, про визнання протиправним та скасування рішення Міськради та зобов`язання до вчинення дій, за результатами розгляду якої Галицький районний суд м. Львова постановою від 04 листопада 2016 року позовні вимоги задовольнив повністю: визнав протиправним та скасував рішення Міськради щодо відхилення проекту ухвали Міськради про надання дозволу ТОВ «Резерв плюс» на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,4804 га, кадастровий номер 4610137500:03:001:0036, на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування багатоквартирних житлових будинків з розміщенням торгово-офісних приміщень та об`єктів громадського призначення; зобов`язав Міськраду затвердити порядок денний пленарного засідання Міськради з питанням про надання дозволу ТОВ «Резерв плюс» на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,4804 га, кадастровий номер 4610137500:03:001:0036, на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування багатоквартирних житлових будинків з розміщенням торгово-офісних приміщень та об`єктів громадського призначення; зобов`язав Міськраду розглянути на пленарному засіданні та прийняти рішення щодо надання дозволу ТОВ «Резерв плюс» на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,4804 га, кадастровий номер 4610137500:03:001:0036, на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування багатоквартирних житлових будинків з розміщенням торгово-офісних приміщень та об`єктів громадського призначення.
      З-поміж іншого у цій справі суди встановили, що у Міськради немає визначених статтею 123 ЗК України виключних підстав для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,4804 гана АДРЕСА_1.
      Суд апеляційної інстанції, коли розглядав спір у справі, яка є предметом касаційного перегляду, врахував і ту обставину, що Господарський суд Львівської області рішенням від 28 вересня 2017 року у справі за позовом ОСББ «Елітний-Люкс» до Міськради про скасування ухвали Міськради від 29 червня 2017 року № 2182 «Про затвердження ТОВ «Резерв плюс» проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання земельної ділянки на АДРЕСА_1 » (далі - Ухвала № 2182) у задоволенні позову відмовив.
      4. Прокурор не погодився із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій і 18 грудня 2017 року подав касаційну скаргу про їх скасування та закриття провадження у справі. Серед іншого вказує, що спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      Обґрунтовуючи свої доводи, зокрема, зазначає, що Міськрада Ухвалою № 2182 затвердила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надала земельну ділянку площею 1,4804 гав оренду терміном на 10 років для будівництва та обслуговування багатоквартирних житлових будинків з розміщенням торгово-офісних приміщень та об`єктів громадського призначення за рахунок земель житлової та громадської забудови, перевівши їх із земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики та іншого призначення.
      Отже, оскаржуване рішення реалізоване, тобто Міськрада вирішила питання про затвердження проекту землеустрою та передачу спірної ділянки в оренду.
      До того ж ОСББ «Елітний-Люкс» оскаржив до суду цю ухвалу Міськради. Господарський суд Львівської області рішенням від 28 вересня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року, у справі за позовом ОСББ «Елітний-Люкс» до Міськради про скасування Ухвали № 2182 у задоволенні позову відмовив.
      З огляду на зазначені обставини прокурор вважає, що у цій справі виник спір про право і вирішення такого спору не належить до юрисдикції адміністративного суду.
      5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 лютого 2018 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою заступника прокурора Львівської області на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 10 липня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2017 року.
      Цей же суд ухвалою від 02 жовтня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 28 січня 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи.
      6. Велика Палата Верховного Суду перевірила обґрунтованість рішень судів першої та апеляційної інстанцій у межах наведених у касаційній скарзі доводів про недотримання цими судами правил предметної юрисдикції і дійшла таких висновків.
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      За визначенням пункту 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАСУкраїни юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 КАСУкраїни юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням наявного приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.
      Конституційний Суд України у Рішенні від 1 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України вирішив, що:
      - положення пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК Україниу частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього Кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб`єкти владних повноважень;
      - положення пункту 1 частини першої статті 17 КАС України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб`єктом владних повноважень, пов`язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.
      Згідно зі статтею 1512 Конституції Українирішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
      7. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      За частинами першою - другою статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122цього Кодексу.
      Відповідно до статей 38, 39 цього Кодексу до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування. Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.
      Згідно з частиною першою статті 65 ЗК України землями промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.
      Частина перша статті 1 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-IV «Про землеустрій» (далі - Закон № 858-IV) визначає поняття цільового призначення земельної ділянки як використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.
      Одним із наслідків порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам (пункт «а» статті 21 ЗК України).
      За змістом положень статті 122 ЗК Українивирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або в користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.
      Згідно із частиною першою статті 116 ЗКУкраїни громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
      За частиною першою статті 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.
      Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання).
      Наведені норми кореспондують з положеннями статті 50 Закону № 858-IV, за якими проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.
      Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України «Про Державний земельний кадастр», право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.
      Відповідно до частини другої цієї статті особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.
      Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частина третя статті 123 ЗК України).
      Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду (частина п`ятнадцята статті 123 ЗК України).
      8. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикційної належності спору, предметом якого є оскарження рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування про надання або відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
      Так, у постановах від 21 березня 2018 року (справа № 536/233/16-ц), 24 квітня 2018 року (справа № 401/2400/16-ц), 30 травня 2018 року (справа № 826/5737/16), 19 червня 2018 року (справа № 922/864/17) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність чи користування, а відмова особі в наданні земельної ділянки, яка висловлена шляхом відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо її відведення, сама по собі не є порушенням цивільного права цієї особи за відсутності обставин, які свідчать про наявність у неї або інших заінтересованих осіб відповідного речового права щодо такої земельної ділянки.
      Проект відведення земельної ділянки не визначений законом як підстава набуття права на земельну ділянку і не є правовстановлюючим документом.
      Якщо особа звертається до відповідного органу з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, за результатами розгляду якого цей орган приймає відповідне рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.
      Розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речове право на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору.
      9. За обставинами цієї справи Спірною ухвалою № 1449 третій особі у справі було надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 1,4804 га (у тому числі площею 0,1945 гау межах червоних ліній) на АДРЕСА_1 (кадастровий номер 4610137500:03:001:0036) для будівництва та обслуговування багатоквартирних житлових будинків з розміщенням торгово-офісних приміщень та об`єктів громадського призначення за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення (з подальшим переведенням їх до земель житлової та громадської забудови) за функцією використання землі комерції.
      У спірних правовідносинах ТОВ «Резерв плюс» було користувачем земельної ділянкиорієнтовною площею 1,4804 га (у тому числі площею 0,1945 га у межах червоних ліній) на АДРЕСА_1 (кадастровий номер 4610137500:03:001:0036), на якій розміщені нежитлові будівлі, позначені на плані земельної ділянки літ. Д-1, И-1, Е-5, Є-5, В-1, Б-1, які ТОВ «Резерв плюс» придбало у ТОВ «Торговий дім «ГЕОСИСТЕМИ» на підставі договорів купівлі-продажу від 12 лютого 2014 року за реєстровими номерами 87, 88, 89.
      Звертаючись до відповідача із заявою (клопотанням) про надання дозволу на зміну цільового призначення земельної ділянки і на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 площею 1,4804 га для будівництва та обслуговування багатоквартирних житлових будинків з розміщенням торгово-офісних приміщень та об`єктів громадського призначення, ТОВ «Резерв плюс» реалізовувало свій суб`єктивний публічний інтерес, задовольнити який міг тільки відповідач під час реалізації своїх владних повноважень у галузі земельних відносин.
      Подаючи заяву про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою, третя особа мотивувала своє клопотання наміром змінити цільове призначення тільки тієї земельної ділянки, користувачем якої вона була.
      Як уже було зазначено, Прокурор звернувся до суду у березні 2017 року з позовними вимогами визнати протиправною і скасувати Спірну ухвалу № 1449.
      Підставами він назвав те, що Міськрада, надаючи дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, не дотримала вимог земельного законодавства в частині процедури зміни цільового призначення земельної ділянки; в частині раціонального використання вільних земельних ділянок та обґрунтованого їх розподілу між землекористувачами, зокрема, в частині визначення розмірів земельної ділянки, необхідної для користування та обслуговування житлових будинків, будівель та споруд; без проведення земельних торгів (аукціону).
      У межах окреслених позивачем вимог суди попередніх інстанцій за правилами адміністративного судочинства ухвалили рішення про відмову в задоволенні позову.
      Ще коли справа перебувала у провадженні суду першої інстанції, Міськрада прийняла ухвалу від 29 червня 2017 року № 2182 «Про затвердження ТОВ «Резерв плюс» проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання земельної ділянки на АДРЕСА_1».
      Невдовзі після цього рішення Міськради суд першої інстанції 10 липня 2017 року постановив судове рішення по суті спору. Із журналу судового засідання за 10 липня 2017 року видно, що суд першої інстанції долучив до матеріалів справи копію Ухвали № 2182 і на тому самому засіданні її дослідив.
      Прокурор оскаржив рішення суду першої інстанції до Львівського апеляційного адміністративного суду. В апеляційній скарзі покликався на порушення матеріальних та процесуальних норм права під час розгляду справи, а також на порушення правил предметної юрисдикції при вирішенні цього спору. Зокрема, автор скарги звертав увагу суду на те, що спір про дотримання вимог земельного законодавства з питань надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва багатоквартирних житлових будинків із земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення без зміни цільового призначення такої ділянки, який (проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки) під час розгляду справи й до постановлення судового рішення по суті спору був затверджений компетентним органом місцевого самоврядування із наданням спірної земельної ділянки ТОВ «Резерв плюс» в оренду строком на 10 років, набув інших якісних, правових, майнових властивостей (ознак) і тому мав би вирішуватись судом іншої юрисдикції. Із цього Прокурор робить висновок, що в ході розгляду адміністративної справи виникло право цивільне, що надалі зумовлювало оспорювання правомірності набуття спірної земельної ділянки у порядку цивільної (господарської) юрисдикції. Із цих підстав просив провадження у справі закрити.
      Львівський апеляційний адміністративний суд не погодився з доводами апеляційної скарги Прокурора і на їхнє спростування зазначив, що зобов`язання надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки відповідач здійснював владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      10. Із наведених обставин, які склалися у цій справі, видно, що спочатку Прокурор правильно звернувся до адміністративного суду з позовними вимогами про визнання протиправним і скасування акта органу місцевого самоврядування про надання третій особі дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (Спірна ухвала № 1449), оскільки на спір з таким предметом поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Надалі під час розгляду справи відбулися події, які істотно змінили предмет спору, притому настільки, що вплинули на предметну підсудність. Річ у тому, що під час судового розгляду справи акт органу місцевого самоврядування про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки був реалізований, фактично вичерпав свою дію та став підставою для надання земельної ділянки в користування в установленому законом порядку. Як мовилося вище, відповідач Ухвалою № 2182 затвердив ТОВ «Резерв плюс» проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надав земельну ділянку площею 1,4804 га в оренду терміном на 10 років для будівництва та обслуговування багатоквартирних житлових будинків з розміщенням торгово-офісних приміщень та об`єктів громадського призначення за рахунок земель житлової та громадської забудови.
      Після такого рішення відповідача предметом перевірки стали не законність дій суб`єкта владних повноважень у питаннях надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а фактично правильність формування волі однієї із сторін стосовно розпорядження землею та передачі відповідних прав щодо неї.
      11. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо під час розгляду справи фактично відбулася зміна предмета спору настільки, що дії чи рішення суб`єкта владних повноважень вичерпали свою управлінську владну функцію, трансформувалися і насправді набули іншої природи правовідносин, на які правила адміністративного судочинства не поширюються, то у такому випадку адміністративний суд повинен закрити провадження у справі і не вправі розглядати вимоги про визнання протиправним рішення суб`єкта владних повноважень, яке вичерпало свою дію і по суті більше не порушує чиїхось прав чи свобод. У протилежному випадку судовий розгляд за правилами адміністративного судочинства вимог про визнання протиправним акта органу місцевого самоврядування про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки фактично призведе до порушення правил предметної юрисдикції та розгляду адміністративним судом спору про право цивільне, тобто спору, який вже має приватноправовий характер.
      Велика Палата вважає, що суди попередніх інстанцій помилково вирішили, що в контексті фактичних обставин та передумов спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки з огляду на суб`єктний склад його сторін, характер та суть сформованих спірних правовідносин мав би розв`язуватися в порядку господарського судочинства.
      12. За пунктом 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі.
      Відповідно до частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 КАС України. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 238 КАС Українисуд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      Ужите в цій нормі формулювання «не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» треба розуміти і трактувати так, що не підлягають розгляду за цими правилами не тільки справи, спори в яких виникають поза сферою адміністративних публічно-правових відносин, але й справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, однак щодо них на рівні законодавчого положення встановлено веління, яке обмежує чи забороняє розгляд вимоги про судовий захист порушеного права через подію (явище, фактор), з настанням якої виникають відповідні для цього підстави.
      13. Частиною першою статті 239 КАС України передбачено, що якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
      У цій справі такої потреби немає, адже мотивами для закриття провадження у справі стало не стільки порушення правил предметної підсудності, яке існувало на час розгляду справи, скільки виявлення обставин, які дозволяють сторонам та учасникам цього спору явити волю і вирішити, чи бажають вони звертатися за захистом порушеного права у зв`язку з виникненням нових правовідносин.
      14. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області задовольнити.
      Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 10 липня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2017 року скасувати, провадження у справі закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач М. І. Гриців
      Судді: Т. О. Анцупова Г. Р. Крет
      В . В. Британчук Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      В . С. Князєв С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 95509415
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 11-1219сап19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого Князєва В. С.,
      судді -доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання Біляр Л. В.,
      представників:
      скаржниці - адвокатів Кравця Р. Ю., Мартиненко А. Ю.,
      Вищої ради правосуддя - Русакової І. Г.
      розглянула в судовому засіданні в режимі відеоконференції скаргу ОСОБА_2 , яка діє через адвоката Кравця Ростислава Юрійовича, на рішення Вищої ради правосуддя від 24 жовтня 2019 року № 2813/0/15-19, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Третьої Дисциплінарної палати від 20 лютого 2019 року № 507/3дп/15-19, і
      ВСТАНОВИЛА:
      1. 19 листопада 2019 року ОСОБА_2 оскаржила до Великої Палати Верховного Суду рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП, Рада) від 24 жовтня 2019 року № 2813/0/15-19 про залишення без змін рішення її Третьої Дисциплінарної палати від 20 лютого 2019 року № 507/3дп/15-19 «Про притягнення судді Апостолівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_2 до дисциплінарної відповідальності» (далі - Спірне рішення).
      Цим рішенням ВРП погодилася з висновками її Третьої Дисциплінарної палати (далі - Третя ДП ВРП) про те, що дії судді ОСОБА_2 щодо позбавлення осіб доступу до правосуддя з підстав, не передбачених законом, свідчать про допущення суддею грубої недбалості та наявність в її діях складу дисциплінарного проступку, наслідком якого є притягнення до дисциплінарної відповідальності з підстав, передбачених підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VІІІ) (внаслідок недбалості незаконна відмова в доступі до правосуддя, у тому числі незаконна відмова в розгляді по суті позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги тощо).
      2. Суддя ОСОБА_2 вважає рішення ВРП та її Третьої ДП ВРП необґрунтованими та безпідставними через те, що вони не містять необхідних та достатніх мотивів, якими відповідач обґрунтував викладені в оскаржуваному рішенні висновки.
      Просить Спірне рішення скасувати.
      Прохання мотивує доводами, аналогічними тим, що висловлені в скарзі до ВРП, за наслідками розгляду якої прийняте Спірне рішення.
      Наголошує, що суперечливі положення Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) не дозволяли здійснити розгляд поставлених їй у провину справ у чіткій відповідності з вимогами процесуального закону, оскільки так чи інакше будуть порушені або строк їх розгляду, або вимоги щодо забезпечення права на участь особи на судовий розгляд справи та розгляд справ за участю останньої.
      Виокремлює, що при застосуванні неузгоджених норм КУпАП суддя повинен визначатися і витримувати справедливий баланс між надмірним формалізмом («сухе» дотримання обмежених вимог до протоколу, визначених статтею 256 КУпАП) та забезпеченням абсолютних основоположних прав людини - право на захист та право бути обізнаним і брати участь у справі, яка матиме наслідком притягнення особи до відповідальності.
      Стверджує, що рішення судді про повернення протоколів про адміністративні правопорушення разом з матеріалами на дооформлення через те, що уповноважений орган (посадова особа), який розпочав провадження у справі про вчинення адміністративного правопорушення відносно конкретної особи, не виконав до кінця положення адміністративно-деліктного процесуального законодавства в частині явки, права та можливості особи стати перед судом, не було наслідком винних протиправних дій у формі грубої недбалості з боку судді, позаяк очевидні суперечливі положення закону насправді не дозволяли здійснити розгляд протоколів про адміністративні правопорушення у чіткій відповідності з вимогами КУпАП.
      Суддя ОСОБА_2 доводить також, що при винесенні постанов вона керувалася положеннями статей 256, 268, 277, 2772 КУпАП, а також рекомендаціями, виробленими сталою судового практикою, виконання й використання яких у системному зв`язку вимагають забезпечити обов`язкову присутність особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, у судовому засіданні з дотриманням строку розгляду справи про адміністративне правопорушення протягом доби або трьох діб поряд з неврегульованістю на законодавчому рівні можливості винесення суддею стосовно особи, яка притягується до відповідальності, постанови про привід. Дотриматись перших вимог закону без порушення других неможливо.
      Суддя не погоджується з висновком Спірного рішення про те, що результатом винесення нею постанов, якими адміністративні матеріали повернуті на дооформлення та для доставки особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, стало закриття провадження у справах про адміністративні правопорушення. На її переконання, між цими процесуальними діями та наслідками, які полягають у закінченні строку накладення адміністративного стягнення, відсутній причинний зв`язок, що підтверджується копіями справ про адміністративні правопорушення, наданими до матеріалів дисциплінарного провадження. ВРП не надала значення тому, що завдяки винесенню нею постанов про повернення адміністративних матеріалів на дооформлення для доставки особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, працівники Національної поліції подавали до суду відомості щодо місцезнаходження цих осіб і таким чином суд забезпечив доступ цих осіб та потерпілих до правосуддя у справах, визначених статтею 173-2 КУпАП.
      Суддя ОСОБА_2 та її представник наголошують на системних проблемах з відправкою кореспонденції у суді, які не залежали від волі судді, але попри це остання вживала заходів для їх усунення.
      Звертають увагу, що більшість справ про адміністративні правопорушення після належного оформлення були все-таки нею розглянуті за участю осіб, які притягалися до адміністративної відповідальності.
      Скаржниця вважає також, що всі рішення судді про повернення протоколів про адміністративне правопорушення на доопрацювання не можна вважати відмовою в доступі до правосуддя, адже вони були мотивовані, основувались на законі, переслідували легітимну мету і не перешкоджали компетентним органам повторно звернутися до суду навіть в межах строку притягнення особи до відповідальності.
      Узагальнюючи наведені та інші подібні за суттю доводи скарги, суддя ОСОБА_2 переконує, що винесення суддею у строки, визначені законом, постанов про повернення адміністративних протоколів для доопрацювання з метою забезпечення основоположних прав людини та виконання вимог щодо обов`язкової явки осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, з урахуванням того, що закон, який визначає строки розгляду та строки повідомлення, не узгоджується та покладає на суддю взаємовиключні обов`язки, беручи до уваги системні проблеми суду щодо відправки кореспонденції, на які суддя реагувала в межах своїх можливостей та повноважень, не може свідчити про вчинення суддею бездіяльності у формі невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого законом, тому притягнення судді до відповідальності із цих підстав є протиправним.
      3. У відзиві на скаргу ВРП повідомляє про відсутність підстав, передбачених статтею 52 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VІІІ «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VІІІ), за яких рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, може бути скасоване. Наголошує, що рішення Дисциплінарної палати вмотивоване тим, що дії судді ОСОБА_2 щодо позбавлення осіб доступу до правосуддя з підстав, не передбачених законом, свідчать про допущення суддею грубої недбалості та про наявність у її складі дисциплінарного проступку, передбаченого підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ.
      4. Факти та обставини, на підставі яких Третя ДП ВРП виснувала, що суддя ОСОБА_2 вчинила дисциплінарний проступок, з якими погодилася ВРП, можна викласти так.
      ОСОБА_2 . Указом Президента України від 01 серпня 2016 року № 321/2016 призначена на посаду судді Апостолівського районного суду Дніпропетровської області строком на п`ять років.
      02 жовтня 2017 року до ВРП надійшла скарга ОСОБА_3 від 25 вересня 2017 року (вх. № Д-6243/0/7-17) на дії судді Апостолівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_2 під час здійснення правосуддя у справах про адміністративні правопорушення.
      У скарзі зазначалось, що суддя ОСОБА_2 у 2017 році за відсутності правових підстав прийняла значну кількість постанов, якими протоколи про адміністративне правопорушення повернула органам, які їх склали, для доопрацювання та належного оформлення. Причинами повернення, як вирішила суддя, були дії працівників поліції, які не доставляли правопорушника до суду, та необхідність виконання органами поліції обов`язків щодо забезпечення особам, які притягаються до адміністративної відповідальності, доступу до правосуддя шляхом доставлення до суду.
      Повернення з не передбачених законом підстав протоколів про адміністративні правопорушення для належного оформлення та доопрацювання, на думку скаржника, свідчить про відмову судді ОСОБА_2 розглядати справи зазначеної категорії та відмову у доступі до правосуддя, порушення прав осіб, стосовно яких складено протоколи про адміністративні правопорушення, потерпілих та органів (посадових осіб), якими складено відповідні протоколи про адміністративні правопорушення. Внаслідок такої поведінки судді грубо порушуються строки розгляду справ про адміністративні правопорушення, а особи, стосовно яких складено протоколи про адміністративні правопорушення, уникають передбаченої законом відповідальності.
      Скаржник вважав, що ОСОБА_2 безпідставно не вживала заходів щодо виклику в судові засідання осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності; у разі їхньої неявки в судове засідання без поважних причин не застосовувала приводу; ігнорувала положення Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію», які не передбачають прав та обов`язків працівників поліції здійснювати доставлення до суду осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, без законних на те підстав.
      З погляду скаржника, дії судді ОСОБА_2 свідчать про порушення нею присяги судді та вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).
      5. 22 лютого 2018 року (вх. № Д-1456/3/7-18) до ВРП надійшла ще одна скарга ОСОБА_3 від 16 лютого 2018 року на дії судді Апостолівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_2 під час здійснення правосуддя у справах про адміністративні правопорушення, зміст якої аналогічний змісту скарги ОСОБА_3 від 25 вересня 2017 року. Відмінність скарги від 16 лютого 2018 року полягає лише в тому, що у ній зазначені інші справи та прийняті вказаною суддею постанови (у період з липня 2017 року по лютий 2018 року).
      ВРП ухвалою від 25 жовтня 2018 року № 3277/0/15-18 об`єднала в одну дисциплінарну справу, відкриту за дисциплінарною скаргою ОСОБА_3 стосовно судді ОСОБА_2 (№ Д-6243/0/7-17 від 02 жовтня 2017 року), з дисциплінарною справою, відкритою за дисциплінарною скаргою ОСОБА_3 (№ Д-1456/3/7-18 від 22 лютого 2018 року) стосовно цієї судді.
      6. Було встановлено також, що суддя ОСОБА_2 у період з травня 2017 року по січень 2018 року прийняла 28 постанов, якими повернула для доопрацювання та належного оформлення протоколи про адміністративні правопорушення з різних підстав. Зі змісту постанов, долучених до дисциплінарних скарг, убачається, що в більшості випадків підставою для повернення протоколів про адміністративне правопорушення стала неявка до суду осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, та необхідність забезпечення органом, який склав протокол про адміністративне правопорушення, організації доставлення таких осіб до суду.
      7. Зокрема, суддя ОСОБА_2 повернула до Апостолівського відділу поліції Нікопольського відділу поліції Головного управління Національної поліції (далі - ВП ГУ НП) в Дніпропетровській області сім протоколів про адміністративні правопорушення для доопрацювання, належного оформлення та доставлення до суду особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, у день і час розгляду справи, з яких:
      три - за частиною першою статті 173-2 КУпАП (вчинення насильства в сім`ї) - постанова від 3 квітня 2017 року у справі № 171/583/17; постанова від 7 червня 2017 року у справі № 171/1009/17; постанова від 22 червня 2017 року у справі № 171/1125/17;
      один - за частиною другою статті 173-2 КУпАП (вчинення «повторно» насильства в сім`ї) - постанова від 22 червня 2017 року у справі № 171/1126/17;
      один - за статтею 173 КУпАП (дрібне хуліганство) - постанова від 14 червня 2017 року у справі № 171/1055/17;
      один - за частиною другою статті 187 КУпАП (порушення правил адміністративного нагляду) - постанова від 22 червня 2017 року у справі № 171/713/17;
      один - за частиною першою статті 160 КУпАП (торгівля з рук у невстановлених місцях) - постанова від 23 червня 2017 року у справі № 171/947/17.
      Третя ДП ВРП зазначила, що перелічені постанови мотивовані тим, що суд зобов`язаний розглянути справу про адміністративне правопорушення протягом доби з дня її надходження, а справу про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 160 КУпАП, - у триденний строк. Цей особливий порядок розгляду справ, за твердженням судді, покладає на відповідні органи, які складають протокол про адміністративне правопорушення, обов`язок забезпечити особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, доступ до правосуддя та можливість реалізувати право на захист, оскільки особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має бути не тільки доставлена до суду, а й повинна бути присутньою під час розгляду справи.
      Дисциплінарний орган визнав, що названі постанови не містять жодних посилань на правові норми, що дають право суду повернути протокол про адміністративне правопорушення для доопрацювання та належного оформлення, а також для доставлення до суду в день і час розгляду справи особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, окрім посилань на статті 268, 277 КУпАП (права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; строки розгляду справ про адміністративні правопорушення), із зазначенням, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, до суду не доставлена.
      8. Третя ДП ВРП встановила також, що суддя ОСОБА_2 постановами повернула до того самого органу поліції сім протоколів про адміністративні правопорушення, з яких:
      три - за частиною першою статті 173-2 КУпАП (вчинення насильства в сім`ї) - постанова від 17 травня 2017 року у справі № 171/858/17; постанова від 30 травня 2017 року у справі № 171/949/17; постанова від 5 вересня 2017 року у справі № 171/1577/17;
      один - за частиною третьою статті 178 КУпАП (розпивання пива, алкогольних, слабоалкогольних напоїв у заборонених законом місцях або поява у громадських місцях у п`яному вигляді) - постанова від 30 травня 2017 року у справі № 171/948/17;
      три - за частиною другою статті 173-2 КУпАП (вчинення «повторно» насильства в сім`ї) - постанови від 21 липня та 6 вересня 2017 року у справі № 171/1316/17, провадження № 3/171/342/17, 3/171/445/17 (двічі повертався для опрацювання та належного оформлення протокол про адміністративне правопорушення серії ГП № 666590); постанови від 4 жовтня та 14 листопада 2017 року у справах № 171/1782/17, 171/2020/17 (двічі повертався для опрацювання та належного оформлення протокол про адміністративне правопорушення серії ГП № 667885); постанова від 17 жовтня 2017 року у справі № 171/1822/17.
      Стосовно цих постанов Дисциплінарна палата відзначила, що їхні резолютивні частини містять подібні висновки та вказівки, що й постанови, про які мовлено вище. У цих постановах суддя послалася лише на приписи статей 245 та 280 КУпАП (завдання провадження в справах про адміністративні правопорушення; обставини, що підлягають з`ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення) із зазначенням, що особи, які притягаються до адміністративної відповідальності, до суду не з`явились.
      9. Палата виокремила й описала, що суддя ОСОБА_2 подібним чином діяла відносно одинадцяти протоколів про адміністративні правопорушення того самого органу поліції, коли своїми постановами повернула їх, з яких:
      п `ять - за частиною першою статті 1732 КУпАП (вчинення насильства в сім`ї) - постанова від 21 липня 2017 року у справі № 171/1311/17; постанови від 21 липня та 5 вересня 2017 року у справі № 171/1312/17 (двічі повертався протокол про адміністративне правопорушення серії АА № 960146 від 19 липня 2017 року (провадження № 3/171/338/17, 3/171/444/17)); постанова від 16 листопада 2017 року у справі № 171/2026/17; постанова від 28 жовтня 2017 року у справі № 171/1928/17; постанова від 16 листопада 2017 року у справі № 171/2023/17;
      два - за частиною першою статті 173 КУпАП (дрібне хуліганство) - постанова від 23 листопада 2017 року у справі № 353/973/17; постанова від 4 жовтня 2017 року у справі № 171/1780/17;
      один - за частиною першою статті 187 КУпАП (порушення правил адміністративного нагляду) - постанова від 6 вересня 2017 року у справі № 171/1337/17;
      два - за частиною другою статті 187 КУпАП (вчинення «повторно» порушення правил адміністративного нагляду) - постанова від 24 листопада 2017 року у справі № 171/2019/17; постанова від 12 січня 2018 року у справі № 171/2066/17;
      один - за частиною першою статті 44 КУпАП (незаконне виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах) - постанова від 26 січня 2018 року у справі № 171/128/18.
      Резолютивні частини цих постанов, як зазначив дисциплінарний орган, містять подібні висновки та вказівки, що й названі вище постанови, хоча у деяких з них прописано, що особу необхідно доставити до суду саме в день і час розгляду справи.
      Ці судові документи не мають посилань на правові норми, якими обґрунтовується право суду повернути для доопрацювання та належного оформлення протокол про адміністративне правопорушення, за винятком покликань на статті 245, 251, 256, 268, 280 КУпАП (завдання провадження в справах про адміністративні правопорушення; докази; зміст протоколу про адміністративне правопорушення; права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; обставини, що підлягають з`ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення), а також бракує посилань на будь-які недоліки, допущені при складанні протоколу відповідно до вимог статті 256 цього Кодексу, які б вказували на необхідність його доопрацювання, попри зазначення, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, до суду не з`явилася, тоді як її присутність є обов`язковою.
      10. Порушення Рада побачила в тому, що у постанові від 16 листопада 2017 року у справі № 171/2026/1 суддя ОСОБА_2 , коли мотивувала своє рішення, дійшла висновку про те, що згідно зі статтями 260, 262 КУпАП працівникам Національної поліції з метою забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ надано право здійснювати адміністративне затримання особи. З урахуванням цього при направленні до суду адміністративних справ даної категорії працівникам Національної поліції необхідно також забезпечити явку особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Про надання такого права працівникам Національної поліції зазначено і в постановах судді від 14, 23 та 24 листопада 2017 року, 12 та 26 січня 2018 року (справи № 171/2020/17, 353/973/17, 171/2019/17, 171/2066/17, 171/128/18).
      На переконання Дисциплінарної палати, зазначені вище постанови судді ОСОБА_2 хоча й мотивовані по різному в частині їхнього прийняття, проте не обґрунтовують висновків, зроблених суддею, зокрема, щодо необхідності доопрацювання протоколів про адміністративні правопорушення та обов`язку органу, що склав відповідний протокол, доставити до суду особу, яка притягається до адміністративної відповідальності.
      11. Окремого значення Дисциплінарна палата надала іншій підставі повернення суддею ОСОБА_2 трьох справ про адміністративні правопорушення через неналежне оформлення:
      1 - за частиною четвертою статті 85 КУпАП (грубе порушення правил рибальства) - постанова від 4 жовтня 2017 року у справі № 171/1774/17;
      2 - за частинами першою, другою статті 130 КУпАП (керування транспортними засобами або суднами особами, які перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, та повторне вчинення вказаного адміністративного правопорушення) - постанови від 20 червня 2017 року у справі № 171/1103/17, від 5 вересня 2017 року у справі № 171/1574/17.
      Суддя ОСОБА_2 , коли повертала матеріали цих справ для доопрацювання та належного оформлення до органів, які їх склали, зазначила, що матеріали не були пронумеровані, описані та прошиті, два з них скріплені степлером, що є порушенням вимог Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 6 листопада 2015 року № 1376, пунктів 1.2, 1.3 Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації «Вимоги до оформлювання документів» (ДСТУ 4163-2003) Національного стандарту України Державної уніфікованої системи документації, затвердженої наказом Держспоживстандарту України від 7 квітня 2003 року № 55, якими встановлено такі стандарти: склад реквізитів документів, вимоги до змісту і розташовування реквізитів документів; вимоги до бланків та оформлювання документів; вимоги до документів, що їх виготовляють за допомогою друкувальних засобів. Вимоги цього Стандарту щодо оформлювання реквізитів можна поширювати на всі класи уніфікованих систем документації.
      Згадані постанови мотивовані приписами статей 245 та 280 КУпАП (завдання провадження в справах про адміністративні правопорушення; обставини, що підлягають з`ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення) та не містять посилань на будь-які недоліки, допущені при складанні протоколів відповідно до вимог статті 256 цього Кодексу, які б указували на необхідність їх доопрацювання.
      Із цього приводу Дисциплінарна палата наголосила, що вказані Інструкція та Стандарт, посилання на які використані у двох постановах, не вимагають оформлення матеріалів, які разом з протоколами про адміністративні правопорушення передаються до суду. Натомість Інструкція стосується порядку оформлення справ про адміністративні правопорушення, які підлягають зберіганню у сховищах органів поліції (пункт 7 розділу VI «Діловодство у справах про адміністративні правопорушення»).
      12. Суддя ОСОБА_2 надала Дисциплінарній палаті письмові пояснення, аналогічні тим, які висловлені в скарзі до Великої Палати Верховного Суду.
      13. Третя ДП ВРП оцінила встановлені під час розгляду дисциплінарної справи обставини й виснувала, що суддя ОСОБА_2 допустила грубу недбалість, у її діях наявний склад дисциплінарного проступку, наслідком вчинення якого є притягнення судді до дисциплінарної відповідальності з підстав, передбачених підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ.
      14. Виходила з того, що за змістом пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, діяння, які є адміністративними правопорушеннями. Порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення врегульовано розділом ІV КУпАП.
      За статтею 7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їхньої компетенції та у точній відповідності із законом.
      Керуючись принципом законності, законодавець визначив одним із завдань провадження у справах про адміністративні правопорушення вирішення її у точній відповідності із законом (стаття 245 КУпАП).
      Статтею 254 КУпАП встановлено, що основним документом, який фіксує юридичний факт адміністративного правопорушення, є протокол, вимоги до змісту якого встановлені статтею 256 цього Кодексу.
      Відповідно до абзацу другого пункту 12 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративне правопорушення» норми КУпАП не забороняють вмотивованою постановою суду повернення протоколу про адміністративне правопорушення, складеного не уповноваженою на те посадовою особою або без додержання вимог статті 256 цього Кодексу, для належного оформлення. Але чинне законодавство не передбачає обов`язку органу, що склав протокол, забезпечувати явку в судове засідання осіб, стосовно яких складені протоколи про адміністративні правопорушення, оскільки повноваження щодо приводу осіб покладені на органи Національної поліції лише у разі ухилення від явки на виклик органу внутрішніх справ або судді.
      15. З погляду дисциплінарного органу, суддя ОСОБА_2 під час розгляду справ постанови про привід осіб не приймала, а зазначені у винесених постановах про повернення протоколів формулювання, як-от «особа, яка притягається до адміністративної відповідальності до суду не з`явилася», «особа, яка притягається до адміністративної відповідальності до суду не доставлена», не ґрунтуються на вимогах закону та не свідчать про неналежне оформлення протоколу, а отже, про недодержання органом, що його склав, вимог статті 256 КУпАП.
      Неможливість розгляду протоколів про адміністративні правопорушення у встановлений законом строк не надавала судді ОСОБА_2 права повертати їх як неналежно оформлені та покладати на органи, які їх склали, обов`язок щодо забезпечення прав, у тому числі на доступ до правосуддя, осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності шляхом доставлення їх до суду.
      16. Більшість протоколів про адміністративні правопорушення, про які йдеться у скаргах ОСОБА_3 , справді мали бути розглянуті судом у стислі строки, проте вказана обставина жодним чином не покладає на орган, що склав протокол про адміністративне правопорушення, обов`язок забезпечити явку до суду особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Ухилення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, від явки до суду на виклик судді, може бути піддана приводу органом внутрішніх справ (Національною поліцією) (стаття 268 КУпАП), але не через застосування адміністративного затримання, як зазначає суддя в поясненнях з посиланням на повноваження посадових осіб поліції, оскільки передбачених законами України підстав для вжиття таких заходів суддею не наведено ні в постановах, ні в поясненнях.
      17. ВРП погодилась у цілому з рішенням Третьої ДП ВРП та, зокрема, з її висновками, що зазначені у постановах судді ОСОБА_2 підстави повернення протоколів про адміністративні правопорушення для належного оформлення не були законними в розумінні статті 256 КУпАП.
      На підставі аналізу матеріалів дисциплінарної справи, прийнятих суддею ОСОБА_2 постанов, пояснень останньої ВРП вирішила, що скаржниця не зазначила у постановах про наявність у протоколах про адміністративні правопорушення суттєвих недоліків, які б унеможливлювали їх розгляд. Не мотивувала, чому вони підлягали поверненню на дооформлення (доопрацювання), зокрема й ті, які б свідчили про необхідність надання будь-яких інших даних чи неможливість на підставі наданих даних встановити наявність чи відсутність у діях осіб адміністративного правопорушення. Не зазначила також і про складання протоколів про адміністративне правопорушення не уповноваженими на те особами.
      18. Водночас ВРП визнала неспроможними доводи судді ОСОБА_2 та її представника стосовно того, що Третя ДП ВРП проігнорувала доводи скаржниці про те, що після отримання матеріалів справи про адміністративні правопорушення і ознайомлення з ними вона здійснила тлумачення (з`ясування «для себе») норм КУпАП, а коли ухвалювала рішення про повернення адміністративних матеріалів для дооформлення та доставлення до суду особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, керувалася положеннями статей 7, 256, 262, 268, 277, 2772, 278 цього Кодексу відповідно до власного розуміння норм права стосовно повноважень судді та органів Національної поліції.
      ВРП відхилила твердження судді про неможливість повідомлення про розгляд справ осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, у зв`язку з неналежним організаційно-матеріальним забезпеченням суду, оскільки такі твердження не спростовують наведеного вище висновку про відсутність у неї правових підстав для повернення протоколів на дооформлення («доопрацювання», як зазначено в постановах судді).
      19. ВРП погодилася з рішенням Третьої ДП ВРП, що суддя ОСОБА_2, коли повертала для доопрацювання та належного оформлення протоколи про адміністративні правопорушення, передбачені частинами першою, другою статті 1732 КУпАП (вчинення насильства в сім`ї, вчинення «повторно» насильства в сім`ї), допустила відмову потерпілим у доступі до правосуддя (не оцінюючи дій осіб щодо вчинення адміністративних правопорушень), оскільки в цьому випадку потерпілі зазнавали певних страждань (як зазначено у поясненнях вказаних осіб), що змушувало їх звертатися до органів правопорядку задля відновлення порушених прав.
      20. Невиконання суддею ОСОБА_2 під час розгляду справ про адміністративні правопорушення завдань, покладених на неї КУпАП, та неодноразове повернення протоколів про адміністративні правопорушення для доопрацювання та належного оформлення з не передбачених законом підстав ВРП розцінила як незаконну відмову в доступі до правосуддя.
      Очевидно необґрунтоване повернення на дооформлення протоколів про адміністративні правопорушення та неповідомлення суддею осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, про розгляд справ указують на невжиття нею заходів щодо розгляду значної кількості справ протягом строку, встановленого законом, а отже, свідчать про наявність у діях судді складу дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ, - невжиття суддею заходів щодо розгляду справи протягом строку, встановленого законом.
      21. Підсумовуючи, ВРП вирішила, що дії судді ОСОБА_2 не мають характеру суддівської помилки, а свідчать про допущення суддею явної, грубої недбалості під час виконання службових обов`язків. Відтак виснувала, що дії судді ОСОБА_2 щодо позбавлення осіб доступу до правосуддя з підстав, не передбачених законом, свідчать про допущення суддею грубої недбалості та про наявність в її діях складу дисциплінарного проступку, передбаченого підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ.
      Вид стягнення їй обраний з урахуванням позитивної характеристики судді, допущення проступків внаслідок недбалості, що на час вчинення дисциплінарних проступків вона мала незначний досвід роботи на посаді судді, раніше не притягувалася до дисциплінарної відповідальності.
      На підставі пункту 5 частини десятої статті 51 Закону № 1798-VІІІ ВРП відмовила в задоволенні скарги судді ОСОБА_2 та залишила без змін рішення Третьої ДП ВРП від
      20 лютого 2019 року № 507/3дп/15-19 про притягнення судді Апостолівського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_2 до дисциплінарної відповідальності.
      22. У судовому засіданні представники скаржниці - адвокати Кравець Р. Ю. і Мартиненко А. Ю. підтримали доводи скарги й навели аргументи, зазначені в ній.
      Представник відповідача просила відмовити в задоволенні скарги, своє прохання мотивувала міркуваннями, наведеними у відзиві.
      23. Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) заслухала пояснення сторін, ознайомилася з матеріалами дисциплінарного провадження та скарги, обговорила доводи скарги та заперечення відповідача й дійшла висновку про наявність підстав для задоволення скарги судді ОСОБА_2 на Спірне рішення та щодо його скасування.
      24. Насамперед Велика Палата повинна зазначити про існування передумов та законних підстав, за яких рішення ВРП у питаннях дисциплінарної відповідальності суддів може бути піддане повному судовому контролю в розумінні статті 52 Закону № 1798-VІІІ.
      Порядок розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді встановлено статтею 51 цього Закону, відповідно до частини першої якої право оскаржити таке рішення до ВРП має суддя, щодо якого ухвалено відповідне рішення.
      Статтею 52 Закону № 1798-VIII передбачено порядок оскарження рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, та визначено вичерпний перелік підстав для його скасування, зокрема: 1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні; 3) суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП - якщо було ухвалено будь-яке з рішень, визначених пунктами 2-5 частини десятої статті 51 цього Закону; 4) рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
      Як зазначає Консультативна рада європейських суддів (далі - КРЄС), «дисциплінарний розгляд справи в кожній країні повинен передбачати можливість подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду» (пункт 77 (v) Висновку № 3 (2002) КРЄС про принципи та правила, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та неупередженості).
      Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
      Згідно з практикою ЄСПЛ «навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо «прав та обов`язків цивільного характеру», у певному відношенні не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі «згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції». У межах скарги за статтею 6 Конвенції для того, щоб визначити, чи мав суд другої інстанції «повну юрисдикцію» або чи забезпечував «достатність перегляду» для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі фактори, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, у який було винесено рішення, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження (рішення ЄСПЛ від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», пункт 123).
      Можливість оскаржити рішення по суті є важливим запобіжником суддівської незалежності та незалежності судової системи в цілому.
      25. У світлі наведеного Велика Палата є тим визначеним статтею 266 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судовим органом, який має повну юрисдикцію щодо розгляду скарг на рішення ВРП, зокрема на її рішення про залишення без змін рішень дисциплінарних палат про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.
      Статтею 6 Конвенції встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
      Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
      26. Велика Палата вважає, що Спірне рішення в аспекті положень статті 52 Закону № 1798-VIII не містить обставин чи підстав, які б указували на те, що його ухвалено Радою у складі, який не мав повноважень його ухвалювати; рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні; суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП; рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
      Стосовно правоможності складу ВРП, яка ухвалила оскаржуване рішення, обставин оформлення Спірного рішення чи обізнаності судді про відкрите відносно нього провадження і забезпечення його прав у цьому провадженні скаржниця фактично не заперечила.
      27. Водночас, відштовхуючись від мети та завдання судового перегляду рішення ВРП у дисциплінарному провадженні про притягнення судді ОСОБА_2 до дисциплінарної відповідальності та застосування до неї дисциплінарного стягнення у виді догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця, Велика Палата не може погодитися з тим, що у двадцяти вісьмох справах про адміністративні правопорушення, розпочатих у період з травня 2017 року по січень 2018 року, дії судді ОСОБА_2 з повернення для доопрацювання та належного оформлення протоколів про адміністративні правопорушення, а також забезпечення органом, який склав протокол про адміністративне правопорушення, організації доставлення осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, через те що такі особи не з`явилися до суду, які суддя з посиланням на норми КУпАП реалізувала шляхом винесення постанови про повернення, містять ознаки порушення, передбаченого підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIIІ, оскільки не встановлено істотних, значущих ознак обмеження (чи порушення) доступу до суду.
      З аналізу фактичних обставин, які лягли в основу Спірного рішення, не вбачається дій судді, які би свідчили про ухвалення судових рішень усупереч чітким, однозначно зрозумілим процесуальним нормам, які прописують певну процесуальну унормовану послідовність розгляду справ про адміністративні правопорушення або, зокрема, забороняють чи обмежують можливість повернення протоколів про адміністративне правопорушення для дооформлення з причин, які як порушення поставлені за провину скаржниці. Або навпаки - дозволяли тлумачити й застосувати певні процесуальні норми у точній відповідності до закріпленої в них правомірної поведінки, реалізувати їх в межах судового розсуду.
      Не простежуються зі Спірного рішення висновки про встановлення ВРП та її дисциплінарним органом власне явища порушення, тобто фактів, які потребують доведення. Натомість спостерігаються оцінні судження Ради та її дисциплінарного органу про незаконність та необґрунтованість постановлених суддею судових рішень, істинність яких (оцінних суджень) може бути сумнівною й проблематичною, оскільки вони виводилися і формувалися поза межами наданих ВРП функцій.
      Звертає на себе увагу й та обставина, що дії судді ОСОБА_2 , які Третя ДП ВРП і сама Рада кваліфікували як дисциплінарний проступок, за фактичною і правовою природою подібні до складу (набору), часу виникнення, змісту та характеру обставин, що були використані для притягнення до дисциплінарної відповідальності за підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIIІ іншого судді в іншому провадженні. На відміну від дій судді ОСОБА_2 , яка на спростування звинувачення у скоєнні дисциплінарного порушення навела аргументи подібні до тих, що висловив на свій захист інший суддя, Рада дії іншого судді визнала такими, що не мають ознак дисциплінарного порушення. Відтак напрошується припущення, що ВРП стосовно дій судді ОСОБА_2 проявила вибірковість, яка для цілей дисциплінарної відповідальності є неприпустимою.
      28. Правильну оцінку дисциплінарного проступку, а отже, наявність в діях судді складу такого виду делікту належить проводити за сукупністю ознак цього діяння, які згідно із Законом № 1402-VIIІ про дисциплінарну відповідальність судді охоплюються поняттям складу правопорушення і визначають його як протиправне і таке, що тягне дисциплінарну відповідальність.
      Кваліфікація діяння - це точна правова оцінка конкретного діяння, яка полягає у встановленні точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками, визначеними законом. Юридичною підставою кваліфікації діяння є його склад.
      Наслідки вчинення певних дій у кожному конкретному випадку мають бути встановлені та поставлені за провину суб`єктові дисциплінарного правопорушення, якщо між його діянням і наслідками існує причинний зв`язок.
      Настання описаних у законі наслідків є свідченням того, що вони виконують роль обставин, які надають проступку кваліфікованого виду.
      29. Як згадано вище, судді ОСОБА_2 поставили за провину вчинення дисциплінарного проступку, передбаченого підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ. Обсяг та зміст порушення сформульований і раніше неодноразово називався. Набір фактів, які ВРП оцінила як дисциплінарний проступок, сторони не заперечують, хоча трактують їх кожен по-своєму. Велика Палата сприймає зміст цих обставин як даність.
      30. За статтею 6 Конвенції кожному гарантується право на справедливий суд, що охоплює, з-поміж іншого, право на розгляд справи. Відповідне положення Конвенції не суперечить положенням статті 55 Конституції України, згідно з якими права і свободи людини захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
      Отож право на розгляд справи означає право особи звернутися за захистом до суду й те, що її справа буде розглянута і вирішена судом. Умовою дотримання цього права є те, що особі має бути забезпечена можливість реалізувати право на доступ до суду без будь-яких обмежень, перешкод чи труднощів. Можливість людини одержати судовий захист є провідним змістовим критерієм поняття доступу до правосуддя.
      Якщо ж особа вчиняє правопорушення (кримінальне чи адміністративно-деліктне) і компетентні державні органи у зв`язку із цим втручаються в її приватне життя, обмежують чи позбавляють її свободи, застосовують заходи примусу чи інші механізми, які регламентовані правоохоронним нормами, то особа, до якої застосовані такі заходи чи обмеження, теж має право на доступ до суду.
      Однак правова природа такого доступу має інші мету та призначення. В окресленій ситуації така особа не проявляє власну вільну волю на звернення до суду за захистом свого порушеного права (крім апеляційного чи касаційного оскарження судового рішення), але попри це потребує суду для захисту свого права від переслідування держави, її компетентних органів, посадових осіб, якщо останні, з погляду особи, діють протиправно. Такий доступ є гарантією захисту особи від протиправних (незаконних чи свавільних) дій органів, які порушили її свободу чи певні права.
      У відносинах, які виникають у зв`язку з вчиненням протиправної поведінки, презюмується, що поведінка людини не є формою свободи, а є виявом свавілля. Протиправна поведінка - це поводження людини, направлене проти інтересів суспільства в цілому, окремих його груп, конкретних людей, яке контролюється її свідомістю і волею. У правовідносинах, які виникають у зв`язку з вчиненням діяння, що посягає на правопорядок, компетентний орган зобов`язаний діяти відповідно до закону і забезпечити особі можливість постати перед судом і довести, що особа, яка вчинила правопорушення, має понести юридичну відповідальність. Власне на компетентний орган покладається обов`язок діяти на підставі і в порядку, встановленому процесуальним законом, забезпечити і не порушувати право особи, стосовно якої розпочате провадження про вчинення адміністративного правопорушення, на судовий захист, очікувати, що якщо не будуть виконані вимоги процесуального закону, які регламентують порядок розгляду справи про вчинення адміністративного правопорушення, то можуть настати відповідні наслідки.
      31. З аналізу змісту обставин порушення, яке поставили за провину ОСОБА_2 , можна визначити, що суддя ОСОБА_2 не обмежила доступ до суду і правосуддя будь-кого з фізичних осіб, зокрема, й автора дисциплінарної скарги, чи кожного, хто має право на судовий захист. За зовнішніми діями, які ВРП розцінила як порушення, очевидно, що суддя ОСОБА_2 наче обмежила доступ до суду посадових осіб правоохоронних органів, які розпочали двадцять вісім справ про адміністративні правопорушення, тим, що повернула всі протоколи для доопрацювання та належного оформлення, а також для доставлення до суду в день і час розгляду справи осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності.
      Однак такого змісту дії не охоплюються поняттям обмеження доступу до правосуддя в розумінні підпункту «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ, позаяк відповідальність за таке обмеження настає насамперед тоді, коли в доступі до правосуддя обмежуються фізичні чи юридичні особи.
      Посилання в Спірному рішенні на те, що особи, які притягуються до відповідальності, та/чи окремі особи, які потерпіли від насильницьких дій правопорушників у сім`ї, фактично позбавлені доступу до суду, не можна визнати прийнятними, оскільки вони не змінюють характеру правовідносин, за якого виникає право на судовий захист і доступ до суду. В адміністративно-деліктних правовідносинах особи, які визнані потерпілими, вправі вимагати захисту від компетентних органів через притягнення винних осіб до відповідальності в порядку і на підставах, встановленому законом. Потерпілі особи в таких правовідносинах не можуть безпосередньо звертатися до суду й вимагати прямого захисту від протиправної поведінки особи, що спричинила їй фізичну, матеріальну чи іншого виду шкоду, обминаючи процедуру досудового провадження. Говорити про обмеження доступу цієї категорії осіб до суду можна тоді, коли вони реалізують своє право на подання апеляційної скарги, касаційної скарги чи іншого виду звернення за наслідками розгляду справи, які ініціюються за зверненнями у таких формах. У справі відносно судді ОСОБА_2 фактів відмови в доступі потерпілих осіб до правосуддя в описаних випадках немає.
      32. Переглядаючи рішення ВРП, прийняте за результатами оскарження рішення її дисциплінарного органу про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності в іншій справі (провадження № 11-3сап18), Велика Палата зробила висновок, за яким з огляду на закріплені у законі особливості статусу ВРП як колегіального, незалежного, конституційного органу державної влади та суддівського врядування, а також на ті завдання, які покладено на нього в силу такого статусу, визначення обсягу та характеру фактичних даних, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність дисциплінарного правопорушення, винність особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, обрання виду і характеру стягнення за результатами дисциплінарного провадження щодо судді, у тому числі вирішення питання щодо його пропорційності, належить до виключної компетенції цього органу.
      Крім цього, у своїх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до позиції ЄСПЛ за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості актів та дій органів державної влади, пов`язаних з реалізацією ними їх виключної компетенції, однак суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору.
      33. У справі, яка переглядається, одним з основних аргументів скаржниці є відсутність мотивів, необхідних та достатніх для прийняття означеного висновку дисциплінарного органу. Зі змісту скарг випливає, що вона та її представник висловлюють незгоду з прийнятим рішенням з точки зору пропорційності застосованого відносно судді виду дисциплінарного стягнення.
      Основні мотиви дисциплінарного органу ВРП, з якими погодилася Рада, щодо наявності у діях судді ОСОБА_2 складу поставленого їй в провину дисциплінарного проступку зводяться до системних порушень, які полягали у вигляді винесення суддею постанов у справах про адміністративні правопорушення, якими матеріали справ про адміністративні правопорушення повертались на доопрацювання та належне оформлення до органів, які їх склали, за відсутності правових підстав.
      Суддя ОСОБА_2 не вважає, що такі дії, які проявились у вигляді винесення нею зазначених постанов, свідчать про незаконну відмову в доступі до правосуддя та безпідставне затягування розгляду справ, оскільки не порушують прав працівників Національної поліції та осіб, стосовно яких складались протоколи про адміністративні правопорушення, а лише спрямовані на вжиття нею заходів для надання особам, які притягуються до адміністративної відповідальності за адміністративні правопорушення, можливості бути присутніми під час розгляду справи в суді.
      34. У розумінні положень статті 106 Закону № 1402-VIII, зокрема й підпункту «а» пункту 1 частини першої цієї статті, дисциплінарний орган повинен встановити, які дії здійснив суддя в царині своєї діяльності, якою є сфера правосуддя; як процесуальний закон приписує діяти чи не діяти судді; які рішення має вчинити суддя, а на які встановлені обмеження чи заборона; чи діяв суддя відповідно до закону та відомих нормативних положень і якщо чинив усупереч, то через які причини, якими мотивами керувався. Встановлення кваліфікуючих фактичних обставин дисциплінарного правопорушення, вибір нормативних положень і зіставлення фактичних передумов дисциплінарного проступку з вимогами закону, що визначають процедуру здійснення судочинства, виявлення в діях судді невідповідності, відхилення, недотримання чи інших негативних поведінкових факторів, зовнішній вираз яких відображає ставлення свідомості та волі судді до суті та характеру цих дій і дає можливість визначити, чи вчиняв ці дії суддя умисно або через грубу недбалість, утворюють юридичну кваліфікацію фактичних взаємовідносин, формують обсяг та зміст (тіло) діяння. Встановлюються також ознаки, що характеризують діяння як дисциплінарний проступок, його негативні наслідки і причинний зв`язок між ними, надається юридична оцінка проступку.
      Підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження передбачена умисна або внаслідок недбалості незаконна відмова в доступі до правосуддя (у тому числі незаконна відмова в розгляді по суті позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги тощо) або інше істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків або призвело до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду.
      Отже, зазначеною нормою конкретно визначено, що незаконна відмова в доступі до правосуддя (у тому числі незаконна відмова в розгляді по суті позовної заяви) має або свідомо допускатися, або бути легковажною, або вчиненою внаслідок недбалості та повинна мати певні наслідки, зокрема такі, що унеможливили б реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків або призвели б до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду.
      Крім того, у наведеній нормі визначено, що вчинення суддею дій, передбачених підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 названого Закону, зумовлюють певні наслідки, зокрема унеможливлюють реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків або призвели до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду.
      35. За статтею 1 КУпАП завданням цього Кодексу є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов`язків, відповідальності перед суспільством.
      Згідно із частинами першою - третьою статті 7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.
      За статтею 9 цього Кодексу адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.
      Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - не пізніш як через два місяці з дня його виявлення, за винятком випадків, коли справи про адміністративні правопорушення відповідно до цього Кодексу підвідомчі суду (судді). Якщо справи про адміністративні правопорушення відповідно до цього Кодексу чи інших законів підвідомчі суду (судді), стягнення може бути накладено не пізніш як через три місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - не пізніш як через три місяці з дня його виявлення, крім справ про адміністративні правопорушення, зазначені у частинах третій - п`ятій цієї статті (частини перша, друга статті 38 КУпАП).
      Відповідно до статті 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
      Згідно з приписами статей 251, 252 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. Обов`язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу. Орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.
      Відповідно до положень статті 254 КУпАП основним документом, який фіксує юридичний факт адміністративного правопорушення, є протокол, вимоги до змісту якого встановлені статтею 256 цього Кодексу.
      За статтею 256 КУпАП у протоколі про адміністративне правопорушення зазначаються: дата і місце його складення, посада, прізвище, ім`я, по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу, яка притягається до адміністративної відповідальності (у разі її виявлення); місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення; нормативний акт, який передбачає відповідальність за дане правопорушення; прізвища, адреси свідків і потерпілих, прізвище викривача (за його письмовою згодою), якщо вони є; пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; інші відомості, необхідні для вирішення справи. Якщо правопорушенням заподіяно матеріальну шкоду, про це також зазначається в протоколі.
      Протокол підписується особою, яка його склала, і особою, яка притягається до адміністративної відповідальності; при наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписано також і цими особами.
      У разі відмови особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, від підписання протоколу, в ньому робиться запис про це. Особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право подати пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви свого відмовлення від його підписання.
      При складенні протоколу особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, роз`яснюються його права і обов`язки, передбачені статтею 268 цього Кодексу, про що робиться відмітка у протоколі.
      У разі якщо наведені вимоги до протоколу не дотримані й про це, зокрема, наголосив пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у постанові від 17 жовтня 2014 року «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративне правопорушення», суд може вмотивованою постановою повернути такий протокол для належного оформлення.
      Завершальним етапом адміністративного розслідування при провадженні у справах про адміністративні правопорушення є направлення протоколу і всіх матеріалів розслідування на розгляд органу (посадовій особі), уповноваженому розглядати відповідну категорію справ про адміністративні правопорушення (частина перша статті 257 КУпАП). Протокол надсилається у певний строк відповідному уповноваженому органу. Зі змісту частини першої статті 257 КУпАП видно, що термін, з настанням якого протокол про адміністративне правопорушення має бути переданий органу, уповноваженому на розгляд справи, не встановлений.
      Статтею 278 КУпАП передбачено, що орган (посадова особа) при підготовці до розгляду справи вирішує такі питання: чи належить до його компетенції розгляд цієї справи; чи правильно складено протокол та інші матеріали справи про адміністративне правопорушення; чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду; чи витребувано необхідні додаткові матеріали; чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.
      За частиною першою статтею 268 цього Кодексу особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі. Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи Повістка особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, вручається не пізніш як за три доби до дня розгляду справи в суді, в якій зазначаються дата і місце розгляду справи (стаття 2772).
      Згідно із частиною другою цієї статті при розгляді справ про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема, частиною першою статті 44, статтями 160, 173, 1732, частиною третьою статті 178, статтею 187 КУпАП, присутність особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, є обов`язковою. У разі ухилення від явки на виклик органу внутрішніх справ або судді районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду цю особу може бути органом внутрішніх справ (Національною поліцією) піддано приводу.
      Відповідно до частин першої, другої статті 277 КУпАП справа про адміністративне правопорушення розглядається у п`ятнадцятиденний строк з дня одержання органом (посадовою особою), правомочним розглядати справу, протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи. Справи про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема, частиною першою статті 44, статтями 173, 1732, 178, розглядаються протягом доби, статтею 160 - у триденний строк.
      Згідно зі статтею 277-2 цього Кодексу повістка особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, вручається не пізніш як за три доби до дня розгляду справи в суді, в якій зазначаються дата і місце розгляду справи. Інші особи, які беруть участь у провадженні по справі про адміністративні правопорушення, повідомляються про день розгляду справи в той же строк.
      36. Зі змісту вказаних норм КУпАП випливає, що особи, уповноважені складати протокол про адміністративне правопорушення, на завершальному етапі адміністративного розслідування повинні відобразити в протоколі про адміністративне правопорушення всі відомості, що обов`язково мають бути закріплені в ньому для того, щоб він мав відповідну силу і щоб його не можна було заперечувати. Уповноважена особа повинна відмітити в протоколі про роз`яснення порушнику його прав та обов`язків, передбачених статтею 268 КУпАП, а також сповістити повісткою про час і місце розгляду справи.
      Особи, уповноважені складати протокол про адміністративне правопорушення, зобов`язані дотримуватися положень КУпАП, які регламентують не тільки стадію адміністративного розслідування, але й положення загальної частини адміністративно-деліктного провадження у питаннях мети, завдання та принципів регулювання правовідносин, пов`язаних з адміністративною відповідальністю, строку накладення адміністративного стягнення, строків й порядку направлення справи для розгляду до уповноваженого органу і строків розгляду справи таким органом й, зокрема, судом, відносно якої за законом встановлені нетривалі часові рамки їхнього розгляду. Водночас уповноважений орган зобов`язаний сповістити особу, яка притягається до відповідальності, про день і час розгляду справи судом і сподіватися, що таким чином було вжито дієвих засобів для того, щоб особа порушника стала перед судом. Така особа повинна пам`ятати про строки розгляду окремих категорій справ, встановленні статтею 277 КУпАП.
      Із системного аналізу положень статей 256, 257, 268, 277, 277-2 можна узагальнити, що якщо уповноважений орган належно і в строк сповістив особу, яка притягається до адміністративної відповідальності, про день, місце і час судового розгляду справи, яка має бути розглянута судом упродовж доби чи трьох діб, але особа порушника не з`явилася в повідомлений їй день, час і місце судового розгляду, а суддя, який під час підготовки до розгляду справи про адміністративне правопорушення перевірив, чи правильно складений протокол про адміністративне правопорушення, чи сповіщено особу про розгляд справи, виконав інші необхідні дії з тим, щоб під час розгляду справи було забезпечено виконання завдань провадження у справах про адміністративні правопорушення та дотримано права особи, питання про притягнення до відповідальності якої розглядається, і водночас виявив, що не може його розглянути у встановлений законом строк та без порушення права останнього на участь у судовому розгляді справи, то в такому разі (за такої ситуації) виникає важкий й непростий вибір розв`язання конфлікту. З одного боку, потрібно вирішити, чи виконав уповноважений орган вимоги процесуального законодавства в частині забезпечення присутності порушника на судовому розгляді справи, а з другого - чи може провадитися розгляд справи за відсутності особи порушника, припускаючи, що останній належним чином був сповіщений про дату, час та місце судового розгляду, а його неявку на розгляд справи можна трактувати як своєрідний вияв згоди розглядати справу без нього.
      Треба зазначити, що норми КУпАП, які встановлюють процедуру адміністративного розслідування і стадію розгляду справи уповноваженим органом (судом), не містять законодавчих положень, які б за окресленої правової ситуації передбачали можливість повертати справу про адміністративне правопорушення для дооформлення протоколу й належного виконання вимог статті 256 КУпАП у частині забезпечення присутності порушника в суді. Водночас немає й процесуальних норм, які б забороняли, зокрема, судді, який розглядає справу про адміністративне правопорушення, вимагати від уповноваженого органу виконати належним чином вимоги процесуального закону щодо складання протоколу про адміністративне правопорушення і його реалізації таким чином, щоб можна було вирішити питання про винність особи у вчиненні адміністративного проступку з дотриманням строків розгляду і без порушення прав особи порушника чи осіб, які потерпіли від дій останнього. Принаймні чітких й однозначних положень, які б дозволяли чи забороняли повертати протоколи для забезпечення присутності порушника під час розгляду справи, процесуальне адміністративно-деліктне законодавство не містить.
      Сформовані на підставі аналізу сталої судової практики рекомендації відповідної вищої судової інституції в окресленому сегменті адміністративно-деліктних правовідносин орієнтував суддів на можливість повернення протоколу уповноваженому органу, який його склав, для дооформлення шляхом винесення відповідних постанов.
      37. Як згадувалося вище, у зв`язку з внесенням вказаних змін частиною другою статті 277 КУпАП розумілося, що справи про адміністративні правопорушення за окремими передбаченими в ній статтями розглядаються протягом доби. Водночас до КУпАП не було внесено системних змін, його норми не було узгоджено, оскільки разом з покладенням на суд обов`язку щодо розгляду справи протягом доби презюмувалось, що справу про адміністративне правопорушення має бути розглянуто за участі особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, та що за відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані стосовно своєчасного її сповіщення про місце і час розгляду справи.
      Але відсутність означеного законодавства виключає можливість покарання за його порушення, оскільки не може бути покарання за порушення неіснуючого порядку.
      38. Зі змісту двадцяти восьми протоколів про адміністративні правопорушення, у яких ВРП побачила ознаки дисциплінарного проступку, випливає, що рішення про повернення протоколів про адміністративні правопорушення для дооформлення були мотивовані тим, що не з`явилася особа порушника на розгляд справи, присутність якого є обов`язковою, за їхньої відсутності судовий розгляд справи у встановлені законом строки здійснити неможливо, як і проблематично розглянути справу без участі особи порушника.
      Постанови про повернення справи для дооформлення постановлялися невідкладно, без проявів тяганини. Вони хоч містять варіативні, по-різному поєднані посилання на норми КУпАП повернення протоколів, проте в основному опираються на однакову причину - незабезпечення дієвим, дозволеним законом способом присутності особи порушника на судовому розгляді справи.
      У матеріалах справ немає відомостей, які б свідчили, що особи, які первинно з`явилися на судовий розгляд справи, уникнули відповідальності через протиправні дії судді.
      39. Варто повідомити, що матеріалами дисциплінарної справи стосовно судді ОСОБА_2 підтверджується та в скарзі судді на Спірне рішення не спростовується, що зазначені вище протоколи про адміністративні правопорушення були повернені суддею ОСОБА_2 для дооформлення з підстав, що безпосередньо і прямо не пов`язані з їхньою невідповідністю вимогам статті 256 КУпАП.
      Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. У такій формі в цьому пункті втілено «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу, тобто право на порушення провадження в суді за цивільним позовом (рішення у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1975 року, серія А, № 18, сторінки 17-18, пункти 35-36).
      У рішенні від 29 липня 1998 року у справі «Омар проти Франції» (пункт 34) ЄСПЛ вказав, що право на судовий розгляд, одним з аспектів якого є право на доступ до правосуддя не є абсолютним, воно може бути обмежене певними обставинами, зокрема умовами прийнятності скарги. Водночас ці обмеження не повинні перешкоджати реалізації права особи таким чином або настільки, що буде порушена сама суть права. Обмеження повинні визначатись законною ціллю, а також повинен бути присутнім розумний баланс між засобами, що застосовуються, та метою, що переслідується (постанова у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1975 року, серія А, № 18, пункт 36).
      Отже, якщо рішення надалі не перешкодило провадженню, тим більше, якщо його було прийнято з метою уникнення порушення права особи на захист, то воно не може підпадати під поняття такого, що становило відмову в доступі до правосуддя.
      40. Велика Палата ще раз наголошує, що, вдавшись до перевірки змісту постанов та протоколів про адміністративні правопорушення, на підставі яких були постановлені акти судді, не ставила собі за мету оцінити законність і обґрунтованість постанов судді ОСОБА_2 . Це не є повноваженнями Великої Палати в рамках здійснення дисциплінарного контролю за діями судді.
      Велика Палата не схвалює і не критикує дій компетентного органу, який склав протокол про адміністративне правопорушення, чи судді, яка з відомих причин повернула його на дооформлення для виконання вимог, передбачених статтею 256 КУпАП. Велика Палата не рекомендує і не орієнтує суддів на те, як слід правильно чинити під час виникнення складних питань, що стали предметом розгляду в цьому дисциплінарному провадженні.
      Але попри це Велика Палата вважає, що аналіз змісту постанов судді та матеріалів справ, поведінкових зовнішніх ознак дій судді на час прийняття постанов про повернення для доопрацювання та належного оформлення протоколів про адміністративні правопорушення, а також забезпечення органом, який склав протокол про адміністративне правопорушення, організації доставлення осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, через те, що такі особи не з`явилися до суду, дає можливість виявити і визначити, чи містять дії судді протиправний вплив на умови та порядок здійснення адміністративно-деліктного провадження на стадії розгляду справи про адміністративне правопорушення судом, які регулюються відповідними процесуальними нормами права, настільки істотний і небезпечний, щоб дозволити дисциплінарному органу розцінити і кваліфікувати дії судді як дисциплінарне порушення та при цьому неявно, але фактично вдатися до власної оцінки законності судових рішень і таким чином перебрати на себе повноваження суду вищої інстанції.
      41. В аспекті наведеного Велика Палата вважає, що конкретний зміст постанов судді ОСОБА_2 про безпідставне і за відсутності законних приводів повернення протоколів про адміністративні правопорушення для доопрацювання та належного оформлення, а також для доставлення до суду в день і час розгляду справи особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, у зіставленні з врегульованою послідовністю й порядком дій судді під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, що викладені вище, не дозволяє побачити в діях судді ознак поставленого їй за провину позбавлення осіб доступу до правосуддя з підстав, не передбачених законом, через грубу недбалість, наслідком чого є притягнення до дисциплінарної відповідальності з підстав, передбачених підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ.
      42. Велика Палата вкотре хоче наголосити, що відсутність чітко встановленого законом порядку розгляду справ про адміністративне правопорушення або неузгодженість його елементів унеможливлює настання відповідальності судді за свободу суддівського розсуду, тобто можливість судді обирати (визначати) найбільш оптимальний варіант рішення (дії) з кількох юридично допустимих його (її) варіантів.
      Крім того, у межах відповідного провадження особі має бути забезпечено можливість реалізувати гарантовані статтею 6 Конвенції права на захист цивільного права (у широкому тлумаченні цього поняття, яке застосовується ЄСПЛ), а також під час розгляду справи щодо висунутого проти неї обвинувачення з точки зору Конвенції (зокрема, у тих випадках, коли це правопорушення спричинило для особи покарання, яке за своїм характером і за ступенем суворості належить, як правило, до «кримінальної» сфери).
      Також згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 22 грудня 2010 року № 1-34/2010 (пункти 4.1, 4.2) адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до адміністративної відповідальності ґрунтуються на конституційних принципах та правових презумпціях, які зумовлені визнанням і дією принципу верховенства права в Україні. Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
      43. У контексті викладеного слід визнати обґрунтованими доводи скарги щодо хибності висновку ВРП, що у випадку неявки особи, яка притягається до відповідальності, у судове засідання, суддя мав застосувати до цих осіб привід.
      Відповідно до статті 268 КУпАП особу дійсно може бути піддано приводу органом внутрішніх справ (Національною поліцією), але тоді, коли є ухилення від явки на виклик органу внутрішніх справ або судді районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду.
      44. Оскільки відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності, зокрема за умисну або внаслідок недбалості незаконну відмову в доступі до правосуддя, у тому числі незаконну відмову в розгляді по суті позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги, Велика Палата дійшла висновку, що, приймаючи рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді ОСОБА_2 , ВРП мала встановити факти/обставини, які беззаперечно свідчили б, що дії судді були спрямовані на незаконну відмову в доступі до правосуддя або вказували на неправомірні дії, внаслідок яких мала місце відмова, та що їх допущено умисно або внаслідок недбалості.
      Водночас встановленим вище спростовується наявність таких обставин, а отже, і вказаний висновок Ради, оскільки він не ґрунтується на матеріалах дисциплінарної справи та не підтверджений відповідними фактами.
      Крім того, слід враховувати, що у Висновку № 3 (2002) КРЄС до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та безсторонності зазначено, що для того, щоб виправдати дисциплінарне провадження, порушення має бути серйозним та кричущим.
      У пункті 5 Резолюції Європейської асоціації суддів стосовно ситуації в Україні в сфері дисциплінарної відповідальності суддів (Тронхейм, 27 вересня 2007 року) вказано, що відповідна дисциплінарна справа щодо судді може бути відкрита тільки у випадках, коли мала місце не гідна звання судді поведінка і її наслідки є такими серйозними і жахливими, що потребують накладання дисциплінарних стягнень.
      45. З огляду на зазначене Велика Палата дійшла висновку, що у ВРП та її Дисциплінарної палати не було достатніх підстав для ствердження, що під час розгляду адміністративних матеріалів суддя ОСОБА_2 у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням обов`язків через несумлінне ставлення до них (недбалість) відмовила особі в доступі до правосуддя, тобто вчинила передбачений підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VІІІ дисциплінарний проступок, та що допущені суддею порушення є настільки значними за характером, способом вчинення і наслідками, що є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
      46. За правилами частини третьої статті 52 Закону № 1798-VІІІ у випадку скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, Рада розглядає відповідну дисциплінарну справу повторно. Повторний розгляд справи здійснюється ВРП у пленарному складі у порядку, визначеному статтею 49 цього Закону.
      Під час повторного розгляду ВРП слід ретельніше дослідити питання щодо застосування до судді ОСОБА_2 дисциплінарної відповідальності з урахуванням принципу пропорційності та звернути увагу на ті недоліки кваліфікації дій судді, про які зазначено вище.
      Крім того, задля уникнення появи виникнення сумнівів щодо проявів вибірковості ВРП також слід надати оцінку протилежному за наслідками її рішенню, ухваленому за результатами розгляду скарги іншого судді на рішення Третьої ДП ВРП, за схожих фактичних обставин (рішення ВРП від 26 липня 2018 року № 2426/0/15-18 «Про скасування рішення Третьої Дисциплінарної палати ВРП від 30 травня 2018 року № 1555/3дп/15-18 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Козелецького районного суду Чернігівської області ОСОБА_5 та закриття дисциплінарного провадження»).
      З огляду на встановлені обставини Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність передбаченої пунктом 4 частини першої статті 52 Закону № 1798-VІІІ підстави для скасування Спірного рішення ВРП.
      Керуючись статтями 243, 266, 349, 353, 355, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Скаргу ОСОБА_2 на рішення Вищої ради правосуддя від 24 жовтня 2019 року № 2813/0/15-19, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Третьої Дисциплінарної палати від 20 лютого 2019 року № 507/3дп/15-19, задовольнити.
      Рішення Вищої ради правосуддя від 24 жовтня 2019 року № 2813/0/15-19 скасувати.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. С. Князєв
      Суддя-доповідач М. І. Гриців
      Судді : Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      В . В. Британчук К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      І. В. Григор`єва Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук С. В. Штелик
      Г . Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 95509416