Постанова ВП-ВС після ЄСПЛ про відмову у новому розгляді участі особи в злочинах скоєних бандою та виключення з вироку деяких обставин


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
іменем України

01 червня 2021 року

м. Київ

справа № 1-03/2007

провадження № 13-105сво19

Велика Палата Верховного Судуускладі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Єленіної Ж. М.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор'євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І.,Золотнікова О. С., Катеренчук Л. Й., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,

за участю секретаря судового засідання Холявчука А. А.,

захисника Левицького О. В.,

особи, за клопотанням

якої здійснюється судове провадження ОСОБА_1 ,

прокурора Трояна О. Л.

розглянула в судовому засіданні заяву з доповненням захисника Левицького О. В. в інтересах засудженого ОСОБА_2 про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 21 червня 2011 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і

ВСТАНОВИЛА:

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Короткий зміст судових рішень

Апеляційний суд Одеської області вироком від 14 червня 2007 року засудив ОСОБА_2 за ст. 257 Кримінального кодексу України (далі - КК), ч. 2 ст. 17, пунктами «а», «з», «и», «і» ст. 93, пунктами «а», «г», «е», «з», «ж», «и», «і» ст. 93 Кримінального кодексу України 1960 року (далі - КК 1960 року) із застосуванням положень ст. 70 КК до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. На підставі ст. 71 КК частково приєднав до покарання, призначеного засудженому за цим вироком, частково невідбуте покарання за вироком Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 жовтня 2002 року та призначив ОСОБА_2 остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

Цим же вироком засуджено ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , щодо яких міжнародною судовою установою рішення не ухвалювалось і питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується.

Ухвалою Верховного Суду України від 21 червня 2011 року частково задоволено касаційне подання прокурора та касаційну скаргу засудженого ОСОБА_2 , вирок щодо останнього змінено.

Виключено з кваліфікації дій ОСОБА_2 за ст. 93 КК 1960 року кваліфікуючу ознаку, передбачену пунктом «е», а саме - вчинення вбивства з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для життя багатьох осіб.

Ухвалено вважати його засудженим за пунктами «а», «г», «з», «ж», «и», «і» ст. 93 КК 1960 року до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, а на підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених ст. 257 КК, ч. 2 ст. 17 і пунктами «а», «з», «и», «і» ст. 93 та пунктами «а», «г», «з», «ж», «и», «і» ст. 93 КК 1960 року, - до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.

Замість положень ст. 71 КК застосовано положення ч. 3 ст. 42 КК 1960 року, і за сукупністю злочинів, за які ОСОБА_2 засуджено цим вироком та вироком Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 жовтня 2002 року, визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, з зарахуванням в цей строк покарання, відбутого ОСОБА_2 з 29 березня 2002 року по 11 квітня 2003 року за вироком від 25 жовтня 2002 року.

У решті вирок суду щодо ОСОБА_2 залишено без зміни.

За вироком суду ОСОБА_2 визнано винним у бандитизмі та вчиненні у складі банди (до якої також входили ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , засуджені за цим же вироком, а також інші особи, матеріали щодо яких виділено в окреме провадження) умисних злочинів проти життя і здоров`я особи за таких обставин.

Як установив суд, невстановлені слідством особи в 1996 році, перебуваючи в м. Одесі, за попередньою змовою між собою, керуючись корисливим мотивом і прагненням до наживи, шляхом вербування створили стійке злочинне об`єднання з числа знайомих, віддаючи перевагу особам, раніше судимим і схильним до скоєння тяжких злочинів, з метою вчинення нападів на підприємства, установи, організації, окремих осіб і умисного вбивства громадян. Створена банда відрізнялася стабільністю і згуртованістю, загальними правилами поведінки і розподілом ролей між її учасниками, глибокою конспірацією і високим рівнем дисципліни, складною й розгалуженою системою ієрархічних зв`язків і мала на озброєнні вогнепальну зброю: два револьвери калібру 7,62 мм і 8 мм з бойовими припасами до них.

У період з вересня по жовтень 1996 року до складу банди увійшли жителі м. Одеси ОСОБА_6 і ОСОБА_5 , а у жовтні 1996 року - ОСОБА_4 , які достовірно знали про наявність у банді придатної до стрільби вогнепальної зброї з бойовими припасами та усвідомлювали, що вона може бути застосована при нападі для ураження людей.

Протягом 1997-1999 років до складу банди також увійшли і взяли участь у вчинених нею злочинах житель м. Одеси ОСОБА_8 , а також жителі м. Маріуполя Донецької області ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , які із зазначеного часу стали проживати в м. Одесі. Взимку 1998 року ОСОБА_4 завербував у банду жителя м. Одеси ОСОБА_7 , який мав вищу юридичну освіту, для забезпечення заходів безпеки її злочинної діяльності та взаємодії в інтересах всіх учасників угрупування з працівниками правоохоронних органів.

Члени банди вчиняли злочини її складом відповідно до заздалегідь розроблених планів із чітким розподілом ролей і через керівників структурних підрозділів злочинного об`єднання ОСОБА_4 та ОСОБА_6 одержували грошову винагороду у виді щомісячних виплат, що визначалися залежно від ролі кожного учасника і були основним джерелом доходів цих осіб.

Фінансування банди здійснювалося як за рахунок коштів, здобутих злочинним шляхом, так і від зайняття легальними видами діяльності.

ОСОБА_4 , виступаючи довіреною особою одного з організаторів банди, фактично здійснював керівництво діями її учасників і в період із 1996 до 1998 року займався забезпеченням заходів безпеки її діяльності. З цією метою він втягнув у банду інших осіб, які надавали конфіденційну службову інформацію на жителів м. Одеси, членів інших злочинних об`єднань і своєчасно попереджували про заходи правоохоронних органів, пов`язані з боротьбою з організованою злочинністю, в тому числі безпосередньо спрямовані проти їх банди. Крім цього, ОСОБА_4 організовував і забезпечував навчання учасників угрупування прийомам спостереження, фотографування, зняття інформації з каналів зв`язку, уникнення від переслідування, а також прийомам рукопашного бою і навикам бійців спецпідрозділів. Отримали учасники банди і закордонні паспорти, за наявності яких мали можливість у будь-який час виїхати за межі України.

У період із 1996 до 2002 року ОСОБА_7 і ОСОБА_6 незаконно придбали в невідомому місці і в невстановлених осіб для злочинної діяльності та озброєння банди вогнепальну зброю, боєприпаси, вибухові пристрої і вибухові речовини. В результаті цього на озброєнні банди знаходилося: п`ять револьверів системи «Наган» калібру 7,62 мм, «Таурус» калібру 38 SPL і «Сміт і Вессон»калібру 38 SPL; вісім автоматів калібру 5,45 мм, п`ять пістолетів-кулеметів «Скорпіон» калібру 7,65 мм, пістолет-кулемет «Узі» калібру 9 мм; три пістолети: «Макарова» калібру 9 мм, «Марголіна» калібру 5,6 мм і «Меліор» калібру 6,35 мм; дві гвинтівки - спортивно-мисливська ТОЗ-8 калібру 5,6 мм і мисливська «Браунінг» з оптичним прицілом; перероблена зброя: газовий пістолет калібру 9 мм, газовий пістолет ІЖ 78-7,6 калібру 5,45 мм, кустарний пістолет-кулемет під патрон 9 мм, два обрізи мисливської рушниці 16 калібру; тротилова шашка марки 400 з електродетонатором марки ЕДП; саморобний пристрій з десятьма гранатами ВОГ-25; граната Ф-1 із запалом, вибухова речовина тротил; стандартний військовий електронно-оптичний приціл нічного бачення активного типу; два метальних кинджали іноземного виробництва; вогнегасники до автоматів, десять приладів для безшумної стрільби - глушників і близько 1500 патронів до нарізної вогнепальної зброї. Зазначена зброя та бойові припаси зберігалися в м. Одесі за різними адресами, в тому числі зберігалися ОСОБА_6 в гаражі на АДРЕСА_1 та в багажнику автомобіля ВАЗ-2108.

ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та інші невстановлені члени банди достовірно знали про наявність у розпорядженні злочинного об`єднання вогнепальної зброї, бойових припасів та вибухових речовин, а також їх призначення, справність і придатність для стрільби та усвідомлювали, що ці предмети можуть бути застосовані при нападі для ураження людей.

Наявну в розпорядженні банди зброю її учасники періодично зберігали за місцем як свого проживання, так і своїх родичів і в орендованих приміщеннях на території м. Одеси, а також носили вказану зброю і використовували її при вчиненні злочинів.

З метою конспірації учасники злочинного угрупування називали один одного на прізвиська, застосовували різні засоби і способи маскування, мали у своєму розпорядженні і використовували мобільні телефони, а також автотранспорт, що належав їм або був викрадений.

Так, у період з 1996 до 1999 року учасники банди (справи щодо яких закриті у зв'язку зі смертю та виділені в окреме провадження у зв'язку з розшуком) в м. Одесі для вчинення злочинів незаконно заволоділи транспортними засобами:

- у вересні 1996 року - легковим автомобілем BA3-21063, державний номерний знак НОМЕР_1 , що належав ОСОБА_11 ;

- у грудні 1996 року - легковим автомобілем BA3-21093, державний номерний знак НОМЕР_2 , що належав ОСОБА_12 ;

- у червні 1997 року - легковим автомобілем ВАЗ-2108, державний номерний знак НОМЕР_3 , що належав ОСОБА_13 ;

- у листопаді 1997 року - легковим автомобілем «Москвич-2141», державний номерний знак НОМЕР_4 , що належав ОСОБА_14 ;

- у лютому 1999 року - легковим автомобілем BA3-21093, державний номерний НОМЕР_5 , що належав ОСОБА_15 .

З метою приховування злочинної діяльності зазначені члени банди викрали державні реєстраційні номерні знаки автомобілів, у тому числі:

- у ніч на 2 березня 1997 року - державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_6 , встановлений на легковому автомобілі ВАЗ-2101, що належав ОСОБА_16 ;

- у ніч на 19 березня 1997 року - державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_7 , встановлений на легковому автомобілі «Москвич-412»,що належав ОСОБА_17 ;

- у березні - на початку квітня 1998 року - державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_8 , встановлений на легковому автомобілі «Москвич-412»,що належав ОСОБА_18 ;

- у березні 1998 року - державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_9 , встановлений на легковому автомобілі «Москвич-2140»,що належав ОСОБА_19 ;

- приблизно в 1999 році - державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_10 , встановлений на вантажному автомобілі КрАЗ,що належав ОСОБА_20 ;

- влітку 2000 року - державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_11 , встановлений на легковому автомобілі «Москвич-403»,що належав ОСОБА_21 .

За допомогою зазначених номерних знаків маскувалися автомобілі, які використовувалися як засоби вчинення злочинів, а державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_11 ОСОБА_8 і ОСОБА_7 зберігали з вогнепальною зброєю та боєприпасами в підвалі будинку АДРЕСА_2 до виявлення й вилучення цих предметів 29 березня 2003 року.

ОСОБА_2 , будучи учасником банди, у березні 1999 року незаконно придбав у невстановленої особи, переробив кустарним способом і до 19 березня 1999 року за місцем свого тимчасового проживання у квартирі АДРЕСА_3 зберігав без передбаченого законом дозволу два обрізи мисливських рушниць моделі Б 16 № НОМЕР_12 і моделі ІЖ-К 16 № НОМЕР_13 , які були вилучені працівниками міліції.

У складі злочинного об`єднання ОСОБА_2 вчинив умисні вбивства ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , замах на вбивство ОСОБА_30 і готування до вбивства ОСОБА_31 за таких обставин.

На початку жовтня 1998 року в м. Одесі невстановлена слідством особа розробила план вбивства ОСОБА_22 , реалізацію якого доручила учасникам банди ОСОБА_2 і ОСОБА_6 за грошову винагороду із застосуванням переданої їм невстановленою слідством особою вогнепальної зброї - пістолета калібру 7,65 мм з патронами.

Виконуючи замовлення, ОСОБА_2 і ОСОБА_6 відповідно до заздалегідь розробленого плану і розподілених ролей встановили шляхом прихованого спостереження місця проживання потерпілого, його розпорядок дня та маршрути пересування, з урахуванням чого обрали місце й час вчинення вбивства. 11 жовтня 1998 року поблизу будинку АДРЕСА_9 приблизно о 22:45 ОСОБА_2 за винагороду в сумі 5000 дол. США зробив у ОСОБА_22 15 пострілів з пістолета, спричинивши йому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння, від яких настала смерть, а ОСОБА_6 , керуючи автомобілем «Форд Сієрра», державний номерний знак НОМЕР_14 , забезпечив транспортування виконавця вбивства до будинку потерпілого та швидкий відхід з місця злочину.

23 жовтня 1998 року приблизно о 07:20 ОСОБА_2 , будучи особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за попередньою змовою з ОСОБА_6 та невстановленою слідством особою на замовлення іншої невстановленої особи з корисливих мотивів за грошову винагороду в сумі 3000 дол. США вчинив у дворі будинку АДРЕСА_4 умисне вбивство ОСОБА_23 .

Відповідно до заздалегідь розробленого плану і розподілу функцій ОСОБА_2 і ОСОБА_6 разом з невстановленою слідством особою шляхом прихованого спостереження встановили місце проживання потерпілого ОСОБА_23 , маршрути його пересування і розпорядок дня, з урахуванням чого обрали час і місце скоєння злочину. ОСОБА_2 і невстановлена особа, діючи за попередньою змовою, з корисливих спонукань, на замовлення, з метою умисного вбивства, зробили в ОСОБА_23 кілька пострілів з пістолетів, спричинивши три вогнепальні ушкодження різних частин тіла, внаслідок чого настала смерть, а ОСОБА_6 з використанням автомобіля «Форд Сієрра», державний номерний знак НОМЕР_14 , та викраденого транспортного засобу ВАЗ-21093, на якому для маскування був установлений державний номерний знак НОМЕР_7 , забезпечив транспортування інших співучасників.

15 січня 1999 року приблизно о 22:00 ОСОБА_2 , будучи особою, котра раніше вчинила умисні вбивства, за попередньою змовою з ОСОБА_6 та двома невстановленими слідством особами на замовлення іншої невстановленої слідством особи з корисливих мотивів за грошову винагороду вчинив у приміщенні бару «Каравела», розташованого на АДРЕСА_5 , умисне вбивство ОСОБА_24 , ОСОБА_25 та ОСОБА_26 .

Відповідно до заздалегідь розробленого плану і розподілу ролей ОСОБА_2 та невстановлена особа з метою маскування одягнули шапки та рукавички, зайшли в бар «Каравела» та навмисно вбили ОСОБА_24 , ОСОБА_25 і ОСОБА_26 , зробивши в них прицільні постріли з двох автоматів у різні частини тіла, унаслідок чого були заподіяні: ОСОБА_32 - 54 вогнепальні кульові поранення; ОСОБА_26 - 72 вогнепальні кульові поранення; ОСОБА_25 - 53 вогнепальні кульові поранення, від яких потерпілі отримали ушкодження внутрішніх органів та померли. ОСОБА_6 , керуючи автомобілем «Опель Кадетт», державний номерний знак НОМЕР_15 , транспортував інших співучасників на місце злочину й назад, а ще одна невстановлена слідством особа спостерігала за навколишньою обстановкою для забезпечення безпеки виконавців убивства.

18 квітня 1999 року приблизно о 04:30 ОСОБА_2 , будучи особою, котра раніше вчинила умисні вбивства, діючи за попередньою змовою з ОСОБА_6 та двома невстановленими слідством особами, на замовлення іншої невстановленої особи, з корисливих мотивів, за грошову винагороду, брав участь у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_27 , а також ОСОБА_28 як очевидця цього злочину.

Відповідно до заздалегідь розробленого плану і розподілу ролей всі співучасники шляхом прихованого спостереження встановили маршрути пересування і розпорядок дня ОСОБА_27 , з урахуванням чого обрали час і місце скоєння вбивства. ОСОБА_2 та ОСОБА_6 з використанням автомобіля ВАЗ-2109, державний номерний знак НОМЕР_16 , транспортували невстановлених слідством осіб на місце події й назад. Одна із зазначених осіб на автостоянці поблизу нічного клубу «Космо», розташованого на Гагарінському плато, 5 у м. Одесі, пострілами з пістолета «Браунінг» безпосередньо позбавила життя ОСОБА_27 , а також ОСОБА_28 з метою приховування цього вбивства. Інша невстановлена слідством особа спостерігала за навколишньою обстановкою для забезпечення безпеки виконавця злочину.

11 серпня 1999 року приблизно о 21:30 ОСОБА_2 , будучи особою, котра раніше вчинила умисні вбивства, діючи за попередньою змовою з ОСОБА_6 та невстановленою слідством особою, на замовлення іншої невстановленої особи, з корисливих мотивів вчинив поблизу будинку АДРЕСА_6 умисне вбивство ОСОБА_29 .

Відповідно до заздалегідь розробленого плану та розподілених ОСОБА_6 ролей він, ОСОБА_2 , та невстановлена слідством особа шляхом прихованого спостереження встановили маршрути пересування і розпорядок дня потерпілого, з урахуванням чого обрали час і місце вчинення злочину. ОСОБА_6 з використанням автомобіля «Опель Кадетт», державний номерний знак НОМЕР_15 , забезпечив прибуття виконавців убивства до будинку потерпілого і швидкий відхід з місця події. ОСОБА_2 і невстановлена слідством особа безпосередньо позбавили ОСОБА_29 життя кількома пострілами з пістолетів.

У серпні 1999 року ОСОБА_4 , будучи одним з керівників структурної групи озброєної банди, з мотивів помсти за придбання ОСОБА_30 квартири, на яку він претендував, вирішив організувати його вбивство.

Виконання злочину ОСОБА_4 замовив за грошову винагороду іншим учасникам банди - ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 та чотирьом невстановленим слідством особам.

Відповідно до заздалегідь розробленого ОСОБА_4 плану та розподілу ролей ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 і чотири невстановлені особи шляхом прихованого спостереження встановили місце проживання ОСОБА_30 та його розпорядок дня, з урахуванням чого обрали час і місце втілення свого наміру. Дві невстановлені слідством особи передали ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_5 знаряддя вбивства - пістолети ПМ та ІЖ 78-7,6, ОСОБА_8 з використанням автомобіля ВАЗ-2109 транспортував інших співучасників на місце події й назад, а ОСОБА_5 спостерігав за потерпілим, а також за навколишньою обстановкою для забезпечення безпеки виконавців злочину.

ОСОБА_7 та ОСОБА_6 30 серпня 1999 року приблизно о 23:45 у дворі будинку АДРЕСА_7 з метою позбавлення ОСОБА_30 життя здійснили в нього кілька пострілів з пістолетів.

Унаслідок цих дій потерпілий отримав тяжкі, небезпечні для життя тілесні ушкодження у виді проникаючих вогнепальних кульових поранень з ушкодженням внутрішніх органів. Однак його смерть не настала завдяки своєчасно наданій медичній допомозі, тобто з причин, які не залежали від волі засуджених.

Таким чином, ОСОБА_2 , будучи особою, котра раніше вчинила умисні вбивства, за попередньою змовою з ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 та невстановленими слідством особами брав участь за винагороду в замаху на життя ОСОБА_30 .

Приблизно в лютому 1999 року невстановлена слідством особа замовила ОСОБА_4 організувати вбивство ОСОБА_31 . Виконуючи замовлення, ОСОБА_4 розробив план злочину і доручив його виконання ОСОБА_6 , ОСОБА_2 та іншій невстановленій особі.

Для виконання замовлення ОСОБА_2 за попередньою змовою з ОСОБА_6 і невстановленою слідством особою незаконно придбав мисливські рушниці моделей Б 16 № НОМЕР_12 і НОМЕР_17 , з яких виготовив обрізи і зберігав ці предмети за місцем свого тимчасового проживання у квартирі АДРЕСА_3 до їх виявлення та вилучення працівниками міліції.

19 березня 1999 року приблизно о 08:00 ОСОБА_2 , керуючи автомобілем ВАЗ-21093, державний номерний знак НОМЕР_16 , разом з невстановленою слідством особою прибули до будинку АДРЕСА_8 і проводили там приховане спостереження для встановлення маршрутів пересування, розпорядку дня ОСОБА_31 і вибору місця нападу на неї.

Однак цього ж дня приблизно о 08:30 злочинні дії ОСОБА_2 та іншого учасника банди були припинені працівниками міліції, котрі затримали їх біля помешкання потерпілої. Окрім наведеного, 19 березня 1999 року правоохоронними органами було виявлено та вилучено зазначену вище вогнепальну зброю, яку заявник незаконно носив, зберігав і планував використати як знаряддя вбивства.

Таким чином, умисел ОСОБА_2 та інших співучасників на позбавлення ОСОБА_31 життя не був реалізований з причин, які не залежали від їх волі. Своїми діями ОСОБА_2 як особа, котра раніше вчинила умисні вбивства, за попередньою змовою з ОСОБА_6 і невстановленою слідством особою, вчинив з корисливих мотивів готування до вбивства на замовлення.

Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини

Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) від 26 вересня 2019 року у справі «Скоморохов проти України», яке набуло статусу остаточного в день його винесення, встановлено недотримання конвенційних прав ОСОБА_2 під час досудового розслідування і судового розгляду справи.

Зокрема, ЄСПЛ констатував порушення права заявника за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) у матеріальному і процесуальному аспектах у зв`язку з катуванням його у відділі міліції та непроведенням ефективного розслідування цього факту. Використання національним судом як доказів винуватості ОСОБА_2 у вчиненні злочинів даних його явки з повинною і початкових пояснень, одержаних унаслідок жорстокого поводження, Суд визнав несумісним з установленими пунктом 1 статті 6 Конвенції гарантіями справедливого судового розгляду.

Суд присудив заявнику 16 000 євро в рахунок відшкодування моральної шкоди за порушення державою ст. 3 Конвенції, 5000 євро в рахунок відшкодування судових та інших витрат, понесених під час провадження в Суді.

ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Зміст заяви про перегляд судових рішень

Захисник Левицький О. В. в інтересах ОСОБА_2 , посилаючись на рішення ЄСПЛ «Скоморохов проти України», подав заяву про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 21 червня 2011 року щодо ОСОБА_2 за виключними обставинами на підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК). У заяві, з урахуванням доповнень та змін до неї, захисник просить судові рішення щодо ОСОБА_2 скасувати, а провадження закрити у зв`язку з відсутністю в діях останнього складів усіх інкримінованих йому злочинів.

На обґрунтування своїх вимог захисник зазначає, що висновки суду про винуватість заявника у бандитизмі та участі у всіх інкримінованих йому закінчених умисних убивствах ґрунтуються, крім іншого, на даних явок з повинною ОСОБА_2 та його початкових показань у статусі свідка, відібраних у результаті встановлених ЄСПЛ фактів жорстокого поводження і порушення права на захист. Посилається захисник і на відсутність доказів участі ОСОБА_2 у замаху на вбивство ОСОБА_30 та готуванні до вбивства ОСОБА_31 .

Мотивуючи таку позицію, захисник наводить аргументи щодо невинуватості заявника у скоєнні вбивств, за які його засуджено. Зокрема, зазначає, що покладені в основу вироку початкові показання і ОСОБА_2 , і ОСОБА_6 були відібрані внаслідок застосування недозволених методів слідства, за змістом є малоінформативними, містять низку протиріч щодо істотних обставин подій, суперечать показанням свідків-очевидців і викликають обґрунтовані сумніви у своїй достовірності. Захисник, стверджуючи про невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, вважає, що суд не навів переконливих мотивів, через які він узяв до уваги одні свідчення ОСОБА_6 та відкинув інші. Крім цього, захисник наводить версію про вчинення вбивства ОСОБА_24 , ОСОБА_25 та ОСОБА_26 іншими особами, обґрунтовуючи таке твердження власною оцінкою окремих наявних у матеріалах справи доказів та відомостей з інших джерел, зокрема повідомлень у засобах масової інформації.

Під час розгляду справи захисником надано суду свідоцтво про смерть ОСОБА_2 .

Дружина померлого ОСОБА_2 - ОСОБА_1 подала клопотання, в якому повідомила, що заперечує проти закриття провадження у зв`язку зі смертю засудженого та наполягає на перегляді судових рішень за виключними обставинами з метою реабілітації померлого. До клопотання долучено договір про надання правової допомоги від 01 червня 2021 року, укладений між ОСОБА_1 та адвокатом Левицьким О. В.

Отже, провадження про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 21 червня 2011 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом щодо ОСОБА_2 не може бути закрито у зв`язку зі смертю, а підлягає продовженню.

У судовому засіданні захисник Левицький О. В. підтримав своє прохання та просив скасувати судові рішення щодо ОСОБА_2 і закрити провадження у справі за відсутністю у діях останнього складів злочинів.

Прокурор просив задовольнити заяву частково, на підставі рішення ЄСПЛ виключити з судових рішень посилання як докази на явки з повинною ОСОБА_2 , відібрані за відсутності захисника, та показання засудженого як свідка через істотне порушення вимог Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року) під час вчинення процесуальних дій.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення захисника Левицького О. В. і ОСОБА_1, за клопотанням якої здійснюється судове провадження, та прокурора Трояна О. Л., розглянувши наявні матеріали справи, Велика Палата дійшла таких висновків.

Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції).

Згідно з вимогами п. 1 ст. 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.

Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV (далі - Закон № 3477-IV) встановлене цим Судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень вимог Конвенції

Мотивуючи свої висновки про доведеність пред'явленого ОСОБА_2 обвинувачення, суд послався у вироку, крім іншого, на явки з повинною заявника від 04 квітня 2002 року та його показання як свідка від 09 квітня 2002 року, в яких ОСОБА_2 повідомляв про безпосереднє виконання ним убивств ОСОБА_33 , ОСОБА_23 , ОСОБА_26 , ОСОБА_34 , ОСОБА_24 , ОСОБА_29 , а також про свою причетність до вбивства ОСОБА_27 і ОСОБА_28 (т. 58, а. с. 2, 5, 6, 129-137).

Однак, ці докази не можуть вважатися допустимими у зв'язку з невідповідністю способу їх одержання вимогам Конвенції і нормам національного законодавства.

Як убачається з матеріалів справи, працівники міліції затримали ОСОБА_2 29 березня 2002 року(т. 21, а. с. 110, 114; т. 75, а. с. 269). Проте затримання було оформлено відповідним протоколом лише 06 квітня 2002 року (т. 21, а. с. 98-114). Таким чином, явки з повинною ОСОБА_2 написав у період незадокументованого тримання під вартою (т. 58, а. с. 2-13).

09 квітня 2002 року заявника було допитано як свідка без участі захисника в межах кримінальної справи за фактами вбивств, вчинених іншими учасниками банди у м. Маріуполі. У цих показаннях ОСОБА_2 також підтверджував свою участь у вбивствах ОСОБА_33 , ОСОБА_23 , ОСОБА_26 , ОСОБА_34 , ОСОБА_24 , ОСОБА_29 , ОСОБА_27 і ОСОБА_28 (т. 58, а. с. 129-137).

Проте в усіх подальших показаннях, наданих у статусі підозрюваного й обвинуваченого після вступу у справу 10 квітня 2003 року захисника, заявник свою причетність до цих злочинів заперечував, посилаючись на самообмову внаслідок застосування недозволених методів слідства.

Твердження засудженого про примушування його до зізнання у вбивствах насильницьким шляхом узгоджувалися з результатами його судово-медичного огляду 21 квітня 2002 року, відображеними у висновку експерта від 25 травня 2002 року. Згідно з наведеним висновком у ОСОБА_2 було виявлено легкі тілесні ушкодження у виді численних саден і крововиливів, які могли утворитися від дії тупих твердих предметів за один або два тижні до проведення експертизи (т. 73, а. с. 41-43). Зазначений час охоплювався періодом затримання заявника міліцією без процесуального оформлення, коли він написав явки з повинною.

Заподіяння ОСОБА_2 під час перебування під контролем правоохоронних органів серйозних тілесних ушкоджень, походження яких ці органи не змогли переконливо пояснити, за висновками міжнародної судової установи, становило катування і порушення права заявника у матеріальному аспекті ст. 3 Конвенції.

Не було реалізовано право ОСОБА_2 і в процесуальному аспекті цієї статті Конвенції, оскільки ефективного розслідування за його скаргами на жорстоке поводження не проведено.

Попри численні письмові звернення заявника до прокуратури, починаючи з 21 травня 2002 року, в яких він докладно повідомляв про застосування щодо нього працівниками міліції насильства в період з 29 березня по 04 квітня 2002 року, за цими фактами не проводилося дослідчої перевірки і рішень, передбачених ст. 97 КПК 1960 року, не приймалося. Органи прокуратури не вжили заходів для встановлення дійсних обставин зазначених ОСОБА_2 подій, а обмежилися формальними відмовами у виді листів про відсутність підстав для вжиття заходів реагування. Відповідні відмови, як і бездіяльність службових осіб у вигляді невчинення необхідних процесуальних дій і неприйняття рішень, заявник не мав можливості оскаржити в порядку, установленому чинним на той час кримінально-процесуальним законом.

Суди під час розгляду кримінальної справи ґрунтовно не розглянули доводів ОСОБА_2 про написання ним явок з повинною і надання початкових зізнавальних показань внаслідок застосування недозволених методів слідства. Попри встановлений експертним шляхом факт наявності у заявника тілесних ушкоджень, суди, спростовуючи відповідні доводи, обмежилися посиланням на свідчення виключно зацікавлених осіб - працівників міліції, які заперечували протиправні дії зі свого боку.

Не відповідала вимогам Конвенції і процедура допиту ОСОБА_2 09 квітня 2002 року з огляду на неспростований зв'язок відповідних показань із зазначеними вище фактами жорстокого поводження і порушення права на захист. Адже, незважаючи на фактичне поводження зі ОСОБА_2 як з підозрюваним в умисних убивствах за обтяжуючих обставин, формально він допитаний у статусі свідка. Зазначене позбавляло заявника можливості скористатися процесуальними гарантіями, установленими законом для підозрюваного, у тому числі правом мати захисника і побачення з ним до першого допиту.

Наведені обставини свідчать про те, що явки з повинною ОСОБА_2 від 04 квітня 2002 року та його показання як свідка від 09 квітня 2002 року були відібрані всупереч міжнародним зобов'язанням України за обставин, що викликають сумніви в їх добровільності. Використання судом цих доказів на підтвердження висунутого ОСОБА_2 обвинувачення було несумісним з установленими п. 1 ст. 6 Конвенції гарантіями справедливості судового розгляду.

Оцінюючи законність і обґрунтованість вироку та ухвали Верховного Суду України в контексті констатованих міжнародною судовою установою порушень вимог Конвенції, Велика Палата звертає увагу на те, що на час прийняття цих судових рішень діяли Конституція України і Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» (далі - Закон № 1906-IV).

Згідно зі ст. 9 Основного Закону чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

До таких договорів належить Конвенція, ратифікована Україною на підставі Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».

Як передбачено ч.1 ст. 5 Закону № 1906-IV, чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню відповідно до норм міжнародного права. Органи державної влади, до відання яких віднесені врегульовані цими договорами питання, згідно із ч. 1 ст. 16 зазначеного Закону забезпечують виконання відповідних міжнародних зобов`язань.

Таким чином, під час розгляду справи суди були зобов`язані дотримуватися вимог Конвенції як частини національного законодавства.

Установлені міжнародно-правовими нормами і сформовані ЄСПЛ стандарти доказування відображені і в нормах національного законодавства, чинного на час постановлення вироку й ухвали.

Зокрема, у розумінні ч. 1 ст. 65 КПК 1960 року доказами, можуть вважатися лише дані, на підставі яких передбачені цим Кодексом обставини кримінальної справи встановлюються у визначеному законом порядку.

Таким чином, обов`язковим критерієм допустимості доказів є одержання їх у законний спосіб. Порушення цієї вимоги є безумовною перешкодою для використання доказів на підтвердження винуватості особи у вчиненні злочину. Адже згідно із ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом.

Частина 3 ст. 22 КПК 1960 року встановлює заборону домагатись показань обвинувачених та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

Підозрюваному відповідно до ч. 2 ст. 43-1 КПК 1960 року гарантовано право мати захисника і побачення з ним до першого допиту.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 67, ч. 3 ст. 323 КПК 1960 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному й об`єктивному дослідженні всіх обставин справи, керуючись законом. Зазначене включає обов`язок перевіряти кожний доказ на предмет допустимості за критеріями законності його одержання.

З огляду на викладене не ґрунтується на нормах міжнародного права і національного кримінально-процесуального законодавства використання судами для доведеності винуватості ОСОБА_2 у злочинах даних, в явках з повинною від 04 квітня 2002 року і показаннях як свідка від 09 квітня 2002 року, одержаних унаслідок неспростованих правоохоронними органами фактів насильства і порушення права на захист.

Отже, посилання на зазначені докази, підлягають виключенню із судових рішень.

Проте нівелювання доказового значення власних зізнань ОСОБА_2 в кримінально караних діях не впливає на законність і обґрунтованість висновків судів у частині визнання його винуватим у бандитизмі, вчиненні у складі банди вбивств ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_34 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , замаху на вбивство ОСОБА_30 та готування до вбивства ОСОБА_31 , кваліфікації злочинів і призначення покарання.

Адже ОСОБА_2 засуджено за ці злочини на підставі сукупності інших доказів, які не були отримані внаслідок явок з повинною від 04 квітня 2002 року і показаннях як свідка від 09 квітня 2002 року. Зміст цих доказів докладно наведено у вироку та ухвалі, вони були досліджені в судовому засіданні, ретельно перевірені й оцінені судом згідно з вимогами ст. 67 КПК 1960 року. Невідповідності процедури одержання цих доказів вимогам Конвенції міжнародною судовою установою не констатовано.

Участь ОСОБА_2 у банді

Так , в основу висновків суду щодо існування злочинного об'єднання, наявності в нього юридичних ознак банди й участі в ній ОСОБА_2 покладено показання інших співучасників, свідків, дані, що містяться в матеріалах документування виявлення й вилучення речових доказів, результати їх експертних досліджень та інші відомості, порядок одержання яких не був пов`язаний з установленими ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав ОСОБА_2 .

Зокрема, визнавши доведеною відповідну частину обвинувачення ОСОБА_2 , суд узяв до уваги показання ОСОБА_6 і ОСОБА_7 за участю їх захисників під час досудового слідства і в судовому засіданні, свідчення ОСОБА_3 та ОСОБА_8 на досудовому слідстві про їхню участь в озброєному угрупуванні, а також ОСОБА_35 , ОСОБА_6 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 та ряду інших осіб, матеріали щодо яких виділено в окреме провадження.

Як зазначали у своїх показаннях підозрювані та обвинувачені ОСОБА_3 , ОСОБА_7 і ОСОБА_6 , злочинне об`єднання мало складну організаційну структуру і складалося з низки ланок, кожна з яких спеціалізувалася на певному напрямку діяльності. Очолювана ОСОБА_6 ланка, до якої входили ОСОБА_2 та ОСОБА_36 , займалася силовими акціями, насамперед вбивствами на замовлення, а також прихованим спостереженням за особами, на яких вказували керівники банди. Наведені свідчення містили докладну інформацію про стійкість, згуртованість угрупування, його горизонтальну розгалуженість і вертикальну систему ієрархічних зв`язків, жорсткий розподіл ролей і функцій, планування злочинної діяльності, способи її приховування й запобігання викриттю правоохоронними органами. (т. 1, а. с. 122; т. 9, а. с. 2-4; т. 11, а. с. 66, 67; т. 18, а. с. 25; т. 34, а. с. 36-44; т. 54, а. с. 11-13).

Крім цього, ОСОБА_6 у своїх показаннях за участю захисника як підозрюваний та обвинувачений детально описував заведений з урахуванням ієрархічного підпорядкування порядок виконання його ланкою замовлень на вбивства. Як повідомляв цей засуджений, ОСОБА_7 ставив перед ним завдання фізично усунути людину, надавав її фотографії, анкетні дані й адресу. Він, ОСОБА_6 , передавав замовлення разом з фотографіями й інформацією про майбутню жертву ОСОБА_2 та ОСОБА_36 , встановлював строк вчинення вбивства і про виконання завдання доповідав ОСОБА_7 . За свідченнями ОСОБА_6 , члени його ланки використовували у злочинній діяльності пістолети, пістолети-кулемети, автомати, гранатомет (т. 1, а. с. 128, 129; т. 6, а. с. 2-4; т. 52, а. с. 6-8).

Про наявність у банди великої кількості вогнепальної зброї з боєприпасами та вибухових пристроїв повідомляли у своїх свідченнях під час досудового слідства, крім ОСОБА_6 , також ОСОБА_8 , ОСОБА_3 і ОСОБА_7 . При цьому ОСОБА_7 уточнював, що один із керівників банди ОСОБА_35 закупив партію пістолетів марки ІЖ, перероблених для стрільби патронами калібру 5,45 мм, і застосування цієї зброї свідчило про вчинення злочинів їх угрупуванням. Зазначалося в усіх наведених свідченнях і про використання бандою транспортних засобів - як належних членам злочинного об`єднання, так і викрадених (т. 1, а. с. 130; т. 9, а. с. 3, 40; т. 11, а. с. 66, 67; т. 18, а. с. 20-28).

Також у судовому засіданні за участі захисників ОСОБА_6 та ОСОБА_7 підтвердили факт існування з 1996 року в м. Одесі озброєної банди ОСОБА_39 , до складу якої в різний час, в тому числі через ОСОБА_40 , увійшли вони, а також ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та інші особи, і всі вони брали участь в цій стійкій ієрархічній озброєній організованій групі (якою визнається банда) та у різному складі у вчинюваних нею нападах і вбивствах громадян, в тому числі і членів іншого злочинного угрупування, керівником якого був ОСОБА_41 .

Повідомлені ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та ОСОБА_6 обставини щодо арсеналу банди об`єктивно підтверджені даними: протоколу виїмки про виявлення та вилучення в підвалі будинку, що належав сім`ї ОСОБА_8 , 12 одиниць вогнепальної зброї - автоматів, пістолетів-кулеметів, пістолетів, револьверів різних марок та моделей, а також 640 патронів до них, гранатомета, десяти гранат і тротилу; висновків судових балістичної та вибухово-технічної експертиз зазначеної зброї, боєприпасів, вибухових пристроїв і вибухових речовин; протоколу огляду та вилучення за місцем тимчасового проживання ОСОБА_2 двох обрізів мисливських рушниць. У підвалі будинку сім`ї ОСОБА_8 було виявлено, крім іншого, пістолет ІЖ 78 калібру 5,45 мм, використання якого ОСОБА_7 називав характерною ознакою вчинення злочину їх злочинним об`єднанням (т. 10, а. с. 21, 22; т. 11, а. с. 3-8; т. 15, а. с. 22, 129-134, 242, 243; т. 16, а. с. 126, 127).

Інша частина арсеналу - автомати, гвинтівка, пістолети, 806 патронів до них, оптичні приціли, пристрої для безшумової стрільби, тротилова шашка і тротил, зберігалася за дорученням ОСОБА_38 та невстановленої слідством особи у ОСОБА_42 , засудженого за незаконне поводження із цими предметами вироком Апеляційного суду Донецької області від 06 липня 2004 року, який набрав законної сили. Факти зв`язків ОСОБА_42 з учасниками банди і належності зброї цьому злочинному угрупуванню встановлено на підставі зазначеного вище вироку, свідчень ОСОБА_42 під час досудового слідства, у тому числі в ході відтворення обстановки і обставин події, показань свідків ОСОБА_43 , ОСОБА_44 , висновків судових балістичної та вибухово-технічної експертиз (т. 3, а. с. 60-68, 90-100; т. 4, а. с. 4-12, 70-80, 101-107).

Факт використання злочинним об`єднанням як частини матеріально-технічної бази одержаних злочинним шляхом автомобілів зі зміненими реєстраційними номерами і прикриття цих дій за допомогою підроблених документів установлено судом за результатами дослідження й оцінки, зокрема: даних протоколів оглядів автомобілів ВАЗ-21063 та «Москвич-21412», використаних під час вчинення вбивств, автомобілів ВАЗ-21093, ВАЗ -2108 ; показань свідків ОСОБА_15 , ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_18 , ОСОБА_11 , ОСОБА_47 , ОСОБА_48 , ОСОБА_17 , ОСОБА_14 , ОСОБА_49 про незаконне заволодіння цими транспортними засобами й номерними знаками, під якими їх використовували члени банди і які належали іншим автомобілям; інформації органів внутрішніх справ щодо реєстрації відповідних об`єктів; даних протоколу виїмки у домоволодінні сім`ї ОСОБА_8 викраденого номерного знака на автомобіль «Москвич 403» (т. 4, а. с. 19-24, 187, 207, 238-242, 249-251; т. 5, а. с. 169, 242; т. 11, а. с. 150-152, 161-166; т. 12, а. с. 1-40; т. 30, а. с. 116-121, 143-145, 218, 219; т. 31, а. с. 58-64; т. 39, а. с. 233-235).

На підставі цих та інших доказів у їх сукупності і взаємозв`язку суд дійшов переконливих висновків про доведеність поза розумним сумнівом участі ОСОБА_2 у стійкому озброєному злочинному об`єднанні, створеному для вчинення з метою наживи нападів, убивств та інших тяжких насильницьких злочинів, і кваліфікував його дії як бандитизм.

Епізод щодо потерпілого ОСОБА_22 .

Визнаючи доведеним обвинувачення ОСОБА_2 в умисному вбивстві ОСОБА_22 , суд послався на послідовні показання обвинуваченого ОСОБА_6 , дані ним 25 лютого та 25 травня 2002 року за участю захисника, про те, що на замовлення ОСОБА_7 за грошову винагороду він організував цей злочин і разом із заявником брав участь у його вчиненні. З наведених свідчень слідувало, що в жовтні 1998 року ОСОБА_6 передав ОСОБА_2 одержані від ОСОБА_7 фотографію ОСОБА_22 , інформацію про його анкетні дані й адресу, а також пістолет із глушником. Співучасники разом упродовж двох днів стежили за потерпілим, після чого на автомобілі під керуванням ОСОБА_6 прибули до будинку ОСОБА_22 , і ОСОБА_2 убив його кількома пострілами з пістолета. Як зазначав ОСОБА_6 , за виконання замовлення він одержав від ОСОБА_7 6000 дол. США, а ОСОБА_2 - 5000 дол. США (т. 1, а. с. 131, 140, 141).

Показання ОСОБА_6 щодо застосованого ОСОБА_2 способу вбивства узгоджувалися з показаннями свідків ОСОБА_50 та ОСОБА_51 , котрі знаходилися неподалік місця злочину і чули звуки, характерні для пострілів з пістолета з використанням глушника. Бачили свідки і силует чоловіка, котрий тікав від будинку ОСОБА_22 (т. 36, а. с. 68-72, 224-226).

Повідомлені ОСОБА_6 обставини об'єктивно підтверджені даними протоколу огляду місця події щодо фіксації слідової картини злочину, висновків судово-медичної та судово-балістичних експертиз щодо кількості, характеру, локалізації завданих ОСОБА_22 вогнепальних поранень, які призвели до його смерті і були заподіяні пострілами з пістолета (т. 36, а. с. 34-43, 93-99, 124-127, 154-159).

Епізод щодо потерпілого ОСОБА_23 .

В основу своїх висновків про винуватість заявника у вчиненні цього злочину суд обґрунтовано поклав показання в судовому засіданні ОСОБА_6 про те, що у жовтні-листопаді 1998 року ОСОБА_2 та ОСОБА_52 застрелили ОСОБА_23 з пістолетів, а він, ОСОБА_6 , транспортував на автомобілі безпосередніх виконавців убивства.

Під час досудового слідства в ході допитів як обвинуваченого та відтворення обстановки і обставин події ОСОБА_6 за участю захисника давав аналогічні свідчення щодо факту і способу позбавлення ОСОБА_23 життя ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 131; т. 39, а. с. 12, 13, 16-21).

Показання ОСОБА_6 щодо використаного співучасниками транспортного засобу, маршруту їх пересування, способу вчинення злочину, а також кількості його безпосередніх виконавців узгоджувалися з показаннями свідків ОСОБА_53 , ОСОБА_54 , ОСОБА_55 та ОСОБА_56 .

Зокрема, за змістом показань свідка ОСОБА_54 , перед убивством ОСОБА_23 двоє чоловіків на автомобілі ВАЗ-2109 білого кольору прибули до місця його проживання, а одразу після стрілянини підбігли до цього автомобіля та швидко поїхали на ньому з місця події. Цей транспортний засіб ОСОБА_53 бачила поблизу будинку потерпілого як у день його загибелі, так і за кілька днів до цього. Зазначених двох чоловіків, котрі знаходилися біля помешкання ОСОБА_23 й тікали після стрілянини, бачили також свідки ОСОБА_55 і ОСОБА_56 (т. 38, а. с. 57-59, 63-65, 134, 135, 140, 141; т. 39, а. с. 117, 118, 155, 156, 161-163, 167).

Повідомлені ОСОБА_6 обставини об'єктивно підтверджені даними: протоколів огляду місця події щодо фіксації слідової картини вбивства, а також виявлення використаного співучасниками злочину автомобіля ВАЗ-2109; висновків судових медичних, медико-криміналістичної та балістичної експертиз щодо кількості, характеру, локалізації завданих ОСОБА_23 вогнепальних поранень, які стали безпосередньою причиною його смерті і були заподіяні пострілами з двох різних пістолетів (т. 38, а. с. 31-36, 172, 209-231; т. 40, а. с. 1-10, 35, 36).

Епізод щодо потерпілих ОСОБА_24 , ОСОБА_34 та ОСОБА_26 .

На підтвердження своїх висновків про винуватість заявника в зазначеному злочині суд послався у вироку на показання ОСОБА_6 як обвинуваченого, які були надані в присутності захисника під час досудового слідства, а також у судовому засіданні, про участь ОСОБА_2 і ОСОБА_38 в організованому останнім і вчиненому в січні 1999 року вбивстві трьох членів конкуруючого з їх бандою злочинного угрупування ОСОБА_41 , а саме ОСОБА_24 , ОСОБА_26 та ОСОБА_34 . З наведених свідчень слідувало, що, готуючись до вбивства, ОСОБА_6 , ОСОБА_2 та ОСОБА_38 упродовж півроку стежили за потерпілими, у день убивства ОСОБА_6 на автомобілі привіз інших співучасників на місце події і страхував їх, а ОСОБА_2 та ОСОБА_38 у приміщенні бару «Каравела» розстріляли ОСОБА_24 , ОСОБА_26 та ОСОБА_34 з автоматів (т. 1, а. с. 122-133; т. 44, а. с. 225, 226).

Факт стеження за ОСОБА_34 та ОСОБА_24 під час підготовки до злочину підтверджували у своїх показаннях також засуджені ОСОБА_3 і ОСОБА_7 (т. 18, а. с. 28; т. 34, а. с. 20, 21).

Свідчення ОСОБА_6 щодо способу позбавлення потерпілих життя і маршруту пересування ОСОБА_2 та ОСОБА_38 узгоджувалися з показаннями свідків ОСОБА_57 , ОСОБА_58 , ОСОБА_59 , ОСОБА_60 , ОСОБА_61 , ОСОБА_62 , ОСОБА_63 та ОСОБА_64 . Безпосереднім очевидцем злочину була ОСОБА_57 , а решта свідків чули постріли автоматними чергами й бачили чоловіків, котрі тікали від бару «Каравела». ОСОБА_58 також уточнював, що стріляли одночасно з двох автоматів, оскільки одна черга «перебивала» іншу (т. 42, а. с. 121-123, 125, 126, 157-174, 195-210, 228, 229, 246-248).

Крім цього, наведені ОСОБА_6 відомості про знаряддя вбивства і кількість його безпосередніх виконавців об`єктивно підтверджені даними: протоколу огляду місця події та висновку судово-балістичної експертизи щодо виявлення й вилучення в приміщенні бару «Каравела» великої кількості куль та гільз, стріляних з двох екземплярів автоматів Калашникова; висновків судово-медичних та медико-криміналістичних експертиз про заподіяння ОСОБА_26 , ОСОБА_24 та ОСОБА_34 численних вогнепальних кульових поранень, які стали безпосередньою причиною смерті і могли бути спричинені пострілами із двох зазначених автоматів (т. 42, а. с. 16-43; т. 43, а. с. 12-43, 67-101, 125-153, 175-184, 195-204, 215-222, 245-250).

Епізод щодо потерпілих ОСОБА_27 та ОСОБА_28 .

Визнавши пред`явлене ОСОБА_2 обвинувачення за цим епізодом доведеним, суд використав у вироку показання ОСОБА_6 , надані під час досудового слідства та в судовому засіданні про його участь і участь ОСОБА_2 у вчиненні вказаного злочину. Як зазначав ОСОБА_6 , на початку квітня 1999 року він отримав від ОСОБА_7 завдання знайти ОСОБА_27 - учасника злочинного угрупування ОСОБА_41 з метою його вбивства. 18 квітня 1999 року вони зі ОСОБА_2 знайшли цю особу в барі «Космо», про що ОСОБА_6 повідомив телефоном ОСОБА_38 . Після цього ОСОБА_38 приїхав у бар з ОСОБА_37 і пострілами з вогнепальної зброї вбив ОСОБА_27 й ОСОБА_28 , котрий знаходився разом з ним. Відповідно до свідчень ОСОБА_6 під час убивства вони зі ОСОБА_2 в автомобілі останнього на прохання ОСОБА_38 чекали безпосередніх виконавців злочину, а в подальшому відвезли ОСОБА_38 з місця події (т. 1, а. с. 131; т. 45, а. с. 101, 102).

Наведені показання щодо способу позбавлення потерпілих життя і використаного знаряддя узгоджувалися з даними: протоколу огляду місця події з фіксацією слідів злочину, а також виявлення неподалік нічного клубу «Космо» пістолета «Браунінг» з глушником; висновків судових медичних, медико-криміналістичних та балістичної експертиз про кількість, характер і локалізацію завданих ОСОБА_27 й ОСОБА_28 вогнепальних поранень, які призвели до їх смерті та були заподіяні пострілами з виявленого пістолета (т. 45, а. с. 17, 20, 39, 40; т. 47, а. с. 17-20, 65-69, 95-98, 133-138, 164-171).

Об`єктивно підтверджена іншими доказами достовірність показань ОСОБА_6 відносно дій безпосередніх виконавців убивства переконливо свідчила про відсутність підстав не довіряти цим показанням і в іншій частині, у тому числі щодо участі і ролі у злочині ОСОБА_2 .

Всупереч доводам захисника у заяві, суд дав належну оцінку й деяким неточностям у показаннях ОСОБА_6 щодо деталей подій і обґрунтовано не визнав їх підставами для сумнівів у достовірності показань у цілому щодо обставин, які мали істотне значення для вирішення питання про доведеність пред`явленого заявнику обвинувачення і кримінально-правової кваліфікації його дій. Більш того, окремі розбіжності в показаннях ОСОБА_6 свідчили про вільний вибір ним процесуальної поведінки, самостійне й добровільне відтворення подій, що відбувалися за його участю настільки, наскільки цей засуджений їх пам`ятав і вважав за необхідне повідомляти правоохоронним органам з огляду на обрану позицію.

Попри те, що заявник безпосередньо не спричиняв ОСОБА_27 та ОСОБА_28 тілесних ушкоджень, які призвели до їх смерті, суд при юридичній оцінці дій ОСОБА_2 обґрунтовано взяв до уваги те, що заявник був об`єднаний з іншими членами банди єдиним умислом на вбивство і відповідно до розробленого плану й технічного розподілу функцій виконав частину обсягу дій, на думку групи співучасників, необхідних для реалізації злочинного наміру. З огляду на викладене суд дійшов правильного висновку про участь ОСОБА_2 у зазначеному вбивстві як співвиконавця.

Перевіряючи законність і обґрунтованість висновків судів щодо використання у вироку інших доказів винуватості ОСОБА_2 у бандитизмі та умисних убивствах ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_34 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 та ОСОБА_28 , крім початкових свідчень заявника, ОСОБА_65 не знаходить підстав вважати ці інші докази недопустимими з погляду сформованої практикою ЄСПЛ доктрини «плодів отруєного дерева» (fruit of the poisonous tree).

Зміст даної доктрини полягає в недопустимості як доказів, одержаних безпосередньо внаслідок порушення гарантованих Конвенцією прав людини, так і інших засобів доказування, що випливають з них та є похідними. Критерієм віднесення доказів до «плодів отруєного дерева» є неможливість їх одержання за відсутності даних, отриманих незаконним шляхом (рішення у справі «Гефген проти Німеччини», п. 50-52 рішення у справі «Шабельник проти України (№ 2)», п. 66 рішення у справі «Яременко проти України (№ 2)»).

Показання ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і ОСОБА_3 є різними джерелами інформації, самостійними та непов`язаними одне з одним. Матеріали справи не містять об`єктивних даних, які би свідчили про неможливість перших допитів інших співучасників як підозрюваних та обвинувачених за умови неотримання працівниками міліції явок з повинною ОСОБА_2 і показань заявника як свідка. Зміст свідчень ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і ОСОБА_3 не був зумовлений відомостями, наданими ОСОБА_2 правоохоронним органам.

Натомість показання ОСОБА_6 щодо ролі й участі заявника у банді, а також обставин вчинення ОСОБА_2 убивств у складі злочинного об`єднання стосувалися фактів, відомих ОСОБА_6 як учаснику відповідних подій. Показання ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 і свідків містили інформацію, сприйняту ними безпосередньо або одержану від інших осіб незалежно від змісту явок з повинною заявника та його свідчень органам досудового слідства. Таким чином, немає підстав вважати, що за відсутності у розпорядженні працівників міліції початкових зізнань ОСОБА_2 у злочинах характер і обсяг фактичних даних, повідомлених у показаннях іншими засудженими і свідками, був би іншим.

У протоколах оглядів та виїмок, висновках судових медичних, медико-криміналістичних, балістичних, вибухово-технічних експертиз задокументовано виявлення та вилучення зброї та інших об`єктів матеріально-технічної бази банди, речових доказів вчинених нею злочинів, фіксацію слідів, наслідків убивств та замахів на вбивства і результати їх експертних досліджень. Усі ці засоби доказування відображають об`єктивні відомості, спосіб одержання яких також не має ні прямого, ні опосередкованого зв`язку з результатами слідчих дій зі ОСОБА_2 .

Крім цього, оцінюючи в межах своїх повноважень з перегляду судових рішень у порядку виключного провадження законність урахування судами показань ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і ОСОБА_3 як прямих доказів винуватості ОСОБА_2 в убивствах і бандитизмі, Велика Палата бере до уваги те, що порушень їх конвенційних прав під час допитів міжнародною судовою установою не констатовано.

Доводи ОСОБА_6 на початку судового розгляду, а також твердження інших засуджених та їх захисників про застосування щодо ОСОБА_6 недозволених методів слідства, внаслідок чого він обмовив себе та інших засуджених, у тому числі ОСОБА_2 , у вчиненні злочинів, були предметом ретельної перевірки суду і не знайшли свого підтвердження.

При цьому суд узяв до уваги, що заподіяння ОСОБА_6 тілесних ушкоджень, виявлених у нього відповідно до висновків судово-медичних експертиз від 25 і 28 травня 2002 року, внаслідок насильства, застосованого працівниками міліції в установлених законом межах у відповідь на опір під час затримання, встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили. Вироком Жовтневого районного суду міста Харкова від 29 грудня 2003 року ОСОБА_6 засуджено за вчинення такого опору за ч. 3 ст. 342; ч. 2 ст. 345 КК. Будь-яких інших тілесних ушкоджень у ОСОБА_6 зафіксовано не було. Таким чином, жодні встановлені у справі об`єктивні дані не свідчили про застосування щодо цього засудженого насильства після затримання, коли він уже перебував під контролем правоохоронних органів і допитувався з приводу обставин вчинених злочинів.

Постановою прокуратури за результатами перевірки заяв ОСОБА_6 про застосування недозволених методів слідства в порушенні кримінальної справи щодо службових осіб правоохоронних органів відмовлено (т. 7, а с. 147, 148). В установленому законом порядку це процесуальне рішення не оскаржувалось і не скасовано. Невідповідності зазначеної перевірки вимогам статті 3 Конвенції у процесуальному аспекті з погляду ефективності розслідування доводів про жорстоке поводження міжнародною судовою установою не констатовано.

Крім цього, дані під час досудового розслідування показання про його спільну зі ОСОБА_2 участь у вчиненні вбивств ОСОБА_6 частково підтвердив у судовому засіданні. Обставин вчинення цих злочинів, установлених судом першої інстанції на підставі, в тому числі, його показань як підозрюваного та обвинуваченого, а також висновків суду щодо спростування тверджень про відібрання таких свідчень незаконним шляхом, ОСОБА_6 та його захисник в касаційному порядку не оспорювали. Натомість у поданій захисником в інтересах цього засудженого касаційній скарзі захист посилався на суворість призначеного покарання, яке просив пом`якшити.

До того ж засуджені ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та їх захисники, а також засуджений ОСОБА_3 в порядку апеляційної процедури не заперечили правильність посилань суду у вироку як на докази по справі, на явки цих засуджених та їх показання, які вони давали на досудовому слідстві і в суді в тій частині, в якій ними доводилась винуватість всіх засуджених у вчиненні інкримінованих їм злочинів (стор. 39 ухвали Верховного Суду України).

Як видно з вироку, суд відповідно до вимог ст. 67 КПК 1960 року перевірив свідчення інших співучасників злочинів з погляду належності, допустимості, достовірності та достатності в сукупності з іншими доказами для визнання пред`явленого ОСОБА_2 обвинувачення доведеним. У ході судового розгляду не було встановлено обставин, які б могли давати ОСОБА_6 , а також ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і ОСОБА_3 підстав для обмови заявника і ставити під сумнів правдивість їх свідчень.

Водночас Велика Палата звертає увагу, що в порядку виключного судового провадження з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК 1960 року, не здійснюється повторної касаційної процедури, а судові рішення переглядаються лише на предмет впливу встановленого ЄСПЛ недотримання Україною міжнародних зобов`язань на загальну справедливість судового розгляду. Виходячи із зазначеного, керуючись принципом юридичної визначеності, Велика Палата в межах екстраординарного провадження не перевіряє правильність оцінки судами доказів, встановлення фактичних обставин справи, кримінально-правової кваліфікації діянь, дотримання вимог кримінально-процесуального закону і вирішення інших питань, які не пов`язані з визнаними міжнародною установою порушеннями конвенційних прав заявника.

У разі встановлення за результатами виключного провадження недопустимості окремих використаних судами доказів у зв`язку з одержанням їх усупереч вимогам Конвенції Верховний Суд вирішує питання про законність і обґрунтованість судових рішень у цілому, зокрема, з погляду достатності решти доказів, покладених в основу вироку, для висновку про доведеність обвинувачення поза розумним сумнівом.

Доводи захисника про непричетність ОСОБА_2 в убивстві ОСОБА_24 , ОСОБА_34 та ОСОБА_26 з посиланням на докази, які, на його думку, можуть свідчити про вчинення цього злочину іншою особою, по суті є аргументами щодо невідповідності висновків суду обставинам справи і стосуються не питань права, а фактів, жодним чином не пов`язаних з констатованим ЄСПЛ недотриманням вимог Конвенції. За таких обставин наведені доводи не можуть бути предметом перевірки Верховного Суду в межах виключного судового провадження.

З урахуванням зазначеного Велика Палата не знаходить підстав констатувати неправильність висновків судів у частині аналізу, оцінки й використання інших доказів участі ОСОБА_2 у банді та вчинення вбивств ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_34 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 і ОСОБА_28 , крім явок з повинною заявника та його показань як свідка від 09 квітня 2002 року. Сукупність цих доказів, які не є ні прямим, ні опосередкованим результатом установлених ЄСПЛ порушень Україною міжнародних зобов`язань, суди обґрунтовано визнали достатніми для визнання ОСОБА_2 винуватим у зазначених злочинах.

Епізод щодо потерпілого ОСОБА_30 .

Перевіряючи судові рішення в частині засудження ОСОБА_2 за цим епізодом, Велика Палата виходить із того, що ні в явках з повинною від 04 квітня 2002 року, ні у своїх показаннях як свідка від 09 квітня 2002 року ОСОБА_2 не повідомляв про свою причетність до замаху на вбивство ОСОБА_30 і суд не використовував відповідних доказів на підтвердження пред`явленого йому обвинувачення в цьому злочині.

Натомість, як видно з вироку, суд умотивував свої висновки про співучасть ОСОБА_2 в посяганні на життя потерпілого іншими доказами, безпосередньо сприйнятими або дослідженими в судовому засіданні й оціненими як кожний окремо на предмет належності, допустимості й достовірності, так і в сукупності та взаємозв`язку з погляду достатності для визнання відповідної частини обвинувачення доведеною.

Зокрема, суд узяв до уваги показання ОСОБА_8 як обвинуваченого про обставини підготовки до злочину. Як слідувало з наведених показань, ОСОБА_2 разом з ОСОБА_8 , ОСОБА_66 , ОСОБА_36 та ОСОБА_5 впродовж двох-трьох тижнів стежили за ОСОБА_30 з метою його вбивства, встановили адресу потерпілого, транспортний засіб, яким він користувався, і місця, які часто відвідував. Після одержання такої інформації, як зазначав ОСОБА_8 , він привіз ОСОБА_6 і ОСОБА_7 до будинку потерпілого і вони стріляли в ОСОБА_30 з пістолетів (т. 52, а. с 43-48, 121-131).

Наведені показання узгоджувалися зі: свідченнями в судовому засіданні ОСОБА_6 , показаннями ОСОБА_7 під час досудового слідства та судового розгляду, свідченнями ОСОБА_5 як обвинуваченого, відібраними в присутності захисника, про їх спільну участь у підготовці та вчиненні замаху на вбивство ОСОБА_30 на замовлення ОСОБА_4 і роль у злочинній діяльності кожного зі співучасників; показаннями потерпілого; даними протоколу огляду місця події, висновків судових медичної та балістичної експертиз щодо обставин посягання на життя ОСОБА_30 , у тому числі способу і знарядь злочину, а також з іншими доказами, зміст яких докладно наведено у вироку (т. 18, а. с. 45; т. 51, а. с. 85, 86; т. 51, а. с. 12-24, 156, 157, 207-212; т. 57, а. с. 45).

Епізод готування до вбивства ОСОБА_31 і незаконного поводження ОСОБА_2 з вогнепальною зброєю

Визнаючи заявника винуватим у готуванні до вбивства ОСОБА_31 та в незаконному придбанні, виготовленні, носінні і зберіганні з цією метою вогнепальної зброї, суд також не посилався в обґрунтування прийнятого рішення на дані явок з повинною заявника та його показання як свідка, відібрані у квітні 2002 року.

В основу вироку у відповідній частині покладено сукупність інших доказів, досліджених, проаналізованих та оцінених за результатами судового розгляду, порядок одержання та використання яких не пов`язаний з установленими ЄСПЛ порушеннями Україною міжнародних зобов`язань.

Зокрема, суд аргументував свої висновки даними явки з повинною ОСОБА_7 про надання ОСОБА_4 восени 1999 року вказівки йому та ОСОБА_8 позбавити ОСОБА_31 життя. При цьому, як зазначав ОСОБА_7 , ОСОБА_4 розповідав їм про спробу ОСОБА_2 , ОСОБА_36 та ОСОБА_6 вчинити зазначений злочин навесні 1999 року, що не було реалізовано у зв`язку із затриманням ОСОБА_2 та ОСОБА_36 працівниками міліції (т. 18, а. с. 20, 21).

Факт перебування ОСОБА_2 разом з ОСОБА_6 та ОСОБА_36 поблизу будинку ОСОБА_31 вранці 19 березня 1999 року та затримання в цьому місці заявника й ОСОБА_36 підтверджено також дослідженими в судовому засіданні свідченнями самого ОСОБА_2 як підозрюваного від 21 березня 1999 року, показаннями свідка ОСОБА_67 , даними явки з повинною ОСОБА_8 від 27 березня 2003 року, даними рапорту працівника Малиновського районного відділу Одеського міського управління МВС України в Одеській області і протоколу затримання ОСОБА_2 (т. 10, а. с. 26, 56-58, 63, 186-189, 202-206; т. 54, а. с. 8, 9).

Порушень прав заявника, гарантованих Конвенцією, під час його допиту як підозрюваного 21 березня 1999 року ЄСПЛ установлено не було. ЄСПЛ констатував невідповідність міжнародним зобов`язанням України поводження зі ОСОБА_2 лише в період кінця березня - початку квітня 2002 року. Відтак ці порушення не вплинули на допустимість як доказів початкових показань заявника про обставини його затримання біля помешкання ОСОБА_31 і на законність висновків суду щодо використання цих свідчень в обвинувальному вироку.

Окрім наведеного, за змістом явки з повинною ОСОБА_8 , після звільнення з ізолятора ОСОБА_6 розповідав, що він разом зі ОСОБА_2 та ОСОБА_36 приїздив до місця проживання ОСОБА_31 з метою її вбивства, проте цьому перешкодило виявлення їх працівниками міліції, у зв`язку із чим у подальшому вони не могли виконати замовлення, оскільки потрапили в поле зору правоохоронних органів (т. 54, а. с. 8, 9).

Факт озброєння заявника для вчинення вбивства встановлено на підставі протоколу огляду місця події про виявлення та вилучення за місцем тимчасового проживання ОСОБА_2 двох обрізів, а також висновку судово-балістичної експертизи, згідно з яким ці предмети є переробленою вогнепальною зброєю, виготовленою шляхом вкорочення значної частини ствола мисливських рушниць 16 калібру, і придатні для стрільби (т. 10, а. с. 21, 22, 89-91).

Таким чином, жоден з покладених в основу вироку доказів винуватості ОСОБА_2 у замаху на вбивство ОСОБА_30 та готуванні до вбивства ОСОБА_31 не мав ні прямого, ні опосередкованого зв`язку з явками з повинною заявника та його показаннями як свідка від 09 квітня 2002 року. Сукупність доказів, на яких ґрунтуються висновки суду про доведеність обвинувачення заявника за вказаними епізодами, в результаті виключення із судових рішень посилань на явку з повинною і початкові зізнавальні свідчення заявника не впливають на доведеність його винуватості. Повноваженнями переоцінювати окремі засоби доказування і перевіряти правильність висновків судів у частині їх використання за іншими критеріями, не пов`язаними з констатованими ЄСПЛ порушеннями Україною міжнародних зобов`язань, Велика Палата в межах екстраординарного судового провадження не наділена.

З огляду на викладене Велика Палата за результатами перегляду судових рішень у зв`язку з визнаним міжнародною судовою установою недотриманням конвенційних прав заявника під час відібрання явок з повинною та його допиту як свідка у квітні 2002 року не знаходить підстав втручатися у вирок та ухвалу в частині його засудження за епізодами щодо потерпілих ОСОБА_30 та ОСОБА_31 .

Епізод щодо потерпілого ОСОБА_29 .

Велика Палата погоджується з аргументами захисника про порушення засади законності при засудженні ОСОБА_2 за окремим епізодом вбивства ОСОБА_29 .

За цим епізодом сукупність доказів, що залишається після виключення з вироку даних явок з повинною ОСОБА_2 та його показань як свідка від 09 квітня 2002 року, не дає підстав вважати висновки суду про доведеність обвинувачення заявника у відповідній частині такими, що ґрунтуються на вимогах ч. 3 ст. 62 Конституції України і ч. 2 ст. 327 КПК 1960 року. Згідно з цими вимогами обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови доведеності в ході судового розгляду винності у злочині підсудного, на чию користь тлумачаться всі сумніви з даного приводу.

Як на один із доказів винуватості ОСОБА_2 в убивстві ОСОБА_29 суд послався на показання ОСОБА_6 як обвинуваченого. Проте, відповідно до цих свідчень, ОСОБА_6 не знав, хто із членів банди вчинив убивство ОСОБА_29 , а повідомляв лише про наявність у розпорядженні заявника на час позбавлення потерпілого життя автомобіля «Опель Кадетт» (т. 6, а. с. 32-34). Наведені показання у вироку використано шляхом зіставлення з інформацією про переміщення ОСОБА_2 на місце злочину на цьому транспортному засобі, зафіксованою в його явці з повинною.

Крім цього, суд аргументував свої висновки за цим епізодом показаннями потерпілих ОСОБА_68 та ОСОБА_69 про сам лише факт загибелі ОСОБА_29 , свідків ОСОБА_70 та ОСОБА_71 , котрі лише чули постріли, проте не бачили моменту вбивства й осіб, які його вчинили, даними протоколів огляду місця події та висновку судово-медичної експертизи щодо слідів і наслідків злочину (т. 48, а. с. 39-48, 50, 51, 125, 126).

У межах своїх процесуальних повноважень з перегляду справи в порядку екстраординарного провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК 1960 року Велика Палата Верховного Суду не здійснює повторної оцінки доказів і не перевіряє правильності встановлення судом фактичних обставин справи, а вирішує питання про те, чи зумовлюють установлені ЄСПЛ порушення державою міжнародних зобов`язань невідповідність судових рішень у цілому або в окремій частині встановленим ст. 6 Конвенції і нормами національного процесуального права гарантіям справедливості судового розгляду.

Після виключення з вироку та ухвали даних явки з повинною ОСОБА_2 і його показань як свідка судове провадження в частині засудження заявника за цим епізодом як безпосереднього виконавця вбивства ОСОБА_29 на підставі інших доказів не може вважатися справедливим за критерієм доведеності обвинувачення поза розумним сумнівом.

Встановлення за результатами касаційного розгляду обставин, передбачених, зокрема п. 2 ст. 213 КПК 1960 року, п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК, зумовлює закриття справи касаційним судом на підставі ст. 440 КПК, враховуючи повноваження Великої Палати, передбачені ч. 1 ст. 467 КПК. Правом вирішити в аналогічний спосіб заяву про перегляд судових рішень на підставі п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК 1960 року наділявся і Верховний Суд України відповідно до положень ч. 3 ст. 400-22 цього Кодексу.

Таким чином, у разі встановлення за наслідками перегляду судових рішень у порядку екстраординарного провадження обставин, які виправдовують особу у вчиненні злочину і виключають провадження у кримінальній справі щодо неї, ОСОБА_65 має право скасувати відповідні рішення із закриттям справи, в тому числі в частині пред`явленого обвинувачення, в межах повноважень суду касаційної інстанції.

Виходячи з наведеного Велика Палата дійшла висновку, що вирок та ухвала в частині засудження ОСОБА_2 за епізодом убивства ОСОБА_29 підлягають скасуванню із закриттям кримінальної справи у відповідній частині у зв`язку з недоведеністю участі заявника у вчиненні злочину.

Однак ОСОБА_65 не знаходить підстав для скасування вироку та ухвали в іншій частині пред`явленого ОСОБА_2 обвинувачення, визнаного судом доведеним. А доводи захисника про відсутність складів злочину у всіх інших діяннях ОСОБА_2 не ґрунтуються на матеріалах справи, а тому є безпідставними.

Оцінюючи вплив недотримання конвенційних прав заявника під час проведення окремих процесуальних дій на результати судового провадження в цілому, Верховний Суд враховує позицію міжнародної судової установи в рішеннях, у яких було встановлено невідповідність вимогам статті 6 Конвенції процедури провадження у Верховному Суді України щодо перегляду вироків з підстав констатованих ЄСПЛ порушень державою міжнародних зобов`язань, зокрема у справах «Яременко проти України» (№ 2) і «Шабельник проти України» (№ 2).

Проте обставини цієї справи істотно відрізняються від обставин, покладених в основу зазначених вище рішень ЄСПЛ, і такі відмінності мають істотне значення з погляду юридичних наслідків недотримання прав особи, передбачених Конвенцією.

Зокрема, за висновками Суду, викладеними у справах «Яременко проти України» (№ 2) і «Шабельник проти України» (№ 2), несправедливість провадження у Верховному Суді України була зумовлена не самим по собі прийняттям за результатами перегляду цим судом справи в порядку виключного провадження, процедура якого не передбачає повноважень досліджувати й оцінювати докази, рішення про зміну вироку шляхом виключення посилання на окремі засоби доказування, а насамперед повторним врахуванням доказів, порядок одержання яких не відповідав вимогам Конвенції, похідних від них відомостей, а також обґрунтуванням власного рішення іншою інформацією, використання якої в наведений спосіб було несумісним з гарантіями справедливого судового розгляду.

Як слідує зі змісту рішення ЄСПЛ у справі «Яременко проти України» (№ 2), Верховний Суд України за результатами виключного судового провадження лише закріпив допущені під час досудового слідства і судового розгляду порушення конвенційних прав заявника, оскільки знову визнав допустимими доказами винуватості ОСОБА_72 в умисному вбивстві його показання, відібрані, за викладеними в першому рішенні висновками міжнародної судової установи, з істотним обмеженням права на захист і на мовчання, за обставин, що викликали обґрунтовані сумніви в їх добровільності. У контексті наведеного ЄСПЛ звернув увагу на те, що інші докази, якими Верховний Суд України вмотивував свою постанову, не мали вирішального характеру і по суті були непрямими (пункти 1-13, 65, 66 зазначеного рішення).

Рішенням у справі «Шабельник проти України» (№ 2) встановлено недотримання вимог статті 6 Конвенції під час перегляду справи у зв`язку з тим, що Верховний Суд України, визнаючи законними й обґрунтованими висновки суду першої інстанції про доведеність висунутих заявнику обвинувачень, послався на докази, похідні від показань ОСОБА_73 на початку досудового слідства. Зазначені показання були одержані внаслідок констатованих міжнародною судовою установою в першому рішенні порушень конвенційних прав ОСОБА_73 , а доказове значення покладених в основу рішення Верховного Суду України даних протоколу огляду місця події і висновків експертиз ґрунтувалося лише на зіставленні зафіксованої в них інформації з показаннями заявника, недопустимими з погляду вимог Конвенції (пункти 51, 52).

Натомість у цій справі покладені в основу вироку та ухвали в частині засудження ОСОБА_2 за бандитизм та вчинення у складі банди всіх інкримінованих йому злочинів, крім убивства ОСОБА_29 , показання ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , свідків, результати експертних досліджень, дані всіх інших документів, крім явок з повинною ОСОБА_2 та протоколу його допиту як свідка від 09 квітня 2002 року, не мають ні прямого, ні опосередкованого зв`язку з установленими ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав заявника. Відтак урахування наведених доказів як належних і допустимих, на переконання Великої Палати, не підриває загальної справедливості судового розгляду.

Спосіб виправлення констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції

На підставі п. 1 ст. 46 Конвенції Україна взяла на себе зобов`язання виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, у якій вона є стороною.

Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлене цим судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.

Як зазначено у ст. 10 цього Закону, додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Одним зі способів відновлення попереднього юридичного стану заявника є повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.

Згідно з Рекомендацією № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи (далі - Комітет Міністрів) державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятої на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація), зобов`язання держав-учасниць виконувати остаточні рішення ЄСПЛ за певних обставин включають вжиття інших заходів, окрім справедливої сатисфакції, яку присуджує Суд згідно зі ст. 41 Конвенції, та/або загальних заходів, якими потерпілій стороні забезпечується, наскільки це можливо, відновлення попереднього правового становища, яке ця сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).

Пункт 1 наведеного джерела міжнародного права рекомендує договірним сторонам забезпечити на національному рівні адекватні можливості досягнення restitutio in integrum, наскільки це можливо.

Проте встановлення конкретних способів втілення цієї мети є компетенцією уповноважених органів держави і визначається нормами національного процесуального закону.

Згідно з п. 2 Рекомендації Комітет Міністрів закликає договірні сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо:

коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

коли рішення Суду спонукає до висновку, що: а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

При цьому ні Рекомендація, ні Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» не встановлюють обмежень щодо того, суд якої інстанції має здійснювати повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження.

Водночас перегляд Великою Палатою судових рішень на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом як особливий порядок виключного судового провадження вже сам по собі є формою поновлення провадження і повторного розгляду справи.

Окрім наведеного, в розумінні п. 2 Рекомендації засудження особи та відбування нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень, які можуть бути виправлені виключно шляхом скасування судового рішення в повному обсязі, лише у випадках, коли порядок постановлення вироку та/або його зміст загалом є несумісним з установленими Конвенцією гарантіями справедливого судового розгляду.

За відсутності наслідку визнаних ЄСПЛ порушень прав особи у виді несправедливості її засудження виконання рішення міжнародної судової установи не вимагає відновлення юридичного становища, яке засуджений мав до визнання його судом винуватим у вчиненні злочину. Адже за таких обставин немає підстав вважати, що за умови недопущення порушень конвенційних прав заявника одержання інших доказів його злочинної діяльності щодо нього й ухвалення на їх основі обвинувального вироку було б неможливим.

В означеній ситуації адекватним способом забезпечення restitutio in integrum є анулювання наслідків порушень конвенційних прав особи шляхом виключення з судових рішень посилань на докази, одержані в результаті таких порушень. Адже відповідні наслідки не зачіпають законності й обґрунтованості вироку в цілому, а полягають лише в недопустимості засобів доказування, що є результатом недотримання державою міжнародних зобов`язань.

Практика ЄСПЛ не свідчить про безумовну відсутність у компетентної національної судової установи повноважень за результатами перегляду рішень судів з підстав констатованих Судом порушень конвенційних прав особи змінити ці рішення в означений спосіб.

Зокрема, як наголошує ЄСПЛ у рішенні від 30 червня 2009 року у справі «Асоціація проти промислового розведення тварин проти Швейцарії» (Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) v. Switzerland), повторна процедура на національному рівні є не самоціллю, а лише можливим засобом повного та належного виконання рішень Суду (пункт 90).

Водночас держава-відповідач під наглядом Комітету Міністрів має свободу вибору заходів, за допомогою яких вона виконуватиме своє юридичне зобов`язання за ст. 46 Конвенції, за умови, що такі заходи відповідають наведеним у рішенні Суду висновкам (пункт 249 рішення від 13 липня 2000 року у справі «Скоццарі і Джунта проти Італії» (Scozzari and Giunta v. Italy).

На рівні національного процесуального закону порядок розгляду Великою Палатою Верховного Суду справ у межах виключного (екстраординарного) судового провадження, в тому числі на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, регулюється нормами глави 34 КПК. Згідно з ч. 1 ст. 467 цього Кодексу при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами нового рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції.

Таким чином, під час прийняття рішення Велика Палата Верховного Суду вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК.

Відповідно до ч. 1 ст. 436 цього Кодексу суд касаційної інстанції наділений правом змінити вирок, ухвалу, постанову, а також скасувати їх із закриттям провадження у справі, в тому числі в частині обвинувачення.

Як передбачено ч. 1 ст. 467 КПК, за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати це рішення повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. Проте право призначити новий судовий розгляд є лише одним із альтернативних, яким повноваження Великої Палати в разі повного або часткового задоволення заяви про перегляд судових рішень не обмежуються.

Норми аналогічного змісту щодо наслідків перегляду вироків та ухвал Верховним Судом України з підстав установлення міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов`язань під час вирішення справи судом передбачалися статтею 400-22 КПК 1960 року. Відповідно до ч. 3 цієї статті суд наділявся правом у разі повного або часткового задоволення заяви про відповідний перегляд скасувати вирок та/або ухвалу і прийняти нове рішення або направити справу на новий судовий розгляд.

Водночас зміна вироку за своїм змістом передбачає менший ступінь втручання в цей судовий акт порівняно з прийняттям Верховним Судом власного рішення, повноваження прийняти яке прямо передбачено спеціальними нормами процесуального права. Виходячи з викладеного зміна вироку в порядку екстраординарного судового провадження не призведе до обмеження процесуальних прав особи, встановлених національним законом і визначених міжнародними стандартами.

Приймаючи рішення за результатами розгляду заяви захисника Левицького О. В. з доповненнями та змінами до неї в інтересах засудженого ОСОБА_2 , Велика Палата виходить з того, що хоча в основі визнаних міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника і лежать окремі суттєві процедурні помилки, однак вони не ставлять під сумнів результатів судового провадження щодо визнання ОСОБА_2 винуватим у вчиненні інкримінованих йому злочинів, за винятком убивства ОСОБА_29 , не дають підстав вважати його засудження несправедливим, а зміст вироку - таким, що не відповідає вимогам Конвенції в цілому.

На користь такого висновку свідчить і зміст рішення ЄСПЛ у справі за заявою ОСОБА_2 . Як зазначено в цьому рішенні, встановлення порушення у справі не означає, що заявника було засуджено помилково (пункт 88).

Виходячи із зазначеного, для виконання державою міжнародних зобов`язань за наведених конкретних обставин суд відновлює юридичне становище, яке ОСОБА_2 мав до постановлення щодо нього обвинувального вироку у частині вбивства ОСОБА_29 і до використання судом посилання як на докази винуватості заявника у вчиненні злочинів на дані його явок з повинною від 04 квітня 2002 року та на показання ОСОБА_2 як свідка від 09 квітня 2002 року.

Усунення наслідків допущених у справі порушень конвенційних прав заявника шляхом скасування вироку та ухвали із закриттям справи лише в частині засудження за одним епізодом обвинувачення та зміни судових рішень в іншій частині найбільш відповідатиме принципу юридичної визначеності, який є одним із фундаментальних аспектів верховенства права і передбачає повагу до принципу res judicata - остаточності рішень суду.

Наведена засада полягає в тому, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов`язкового судового рішення лише тому, що вона має на меті домогтися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ у справах «Брумареску проти Румунії» від 28 листопада 1999 року, заява № 28342/95, пункти 61, 62; «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 року, заява № 52854/99, пункти 51, 52; «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, заява № 3236/03, пункт 40; «Устименко проти України» від 29 жовтня 2015 року, заява № 32053/13, пункт 46).

Відповідно до орієнтирів дотримання міжнародних зобов`язань, наведених ЄСПЛ у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «Морейра Феррейра проти Португалії» (Moreira Ferreira v. Portugal), відступ від принципу правової визначеності є необхідним і виправданим у разі виявлення суттєвого недоліку попереднього провадження, яке може вплинути на результат справи, або у випадках, коли необхідність забезпечення відшкодування, особливо в контексті виконання рішень Суду, в цілому свідчить на користь поновлення провадження (пункт 62 рішення).

Виходячи з наведеного, з огляду на констатований ЄСПЛ зміст порушень, стадію провадження, на якій вони були допущені, їх правову природу і наслідки, виправлення таких порушень необхідно та можливо здійснити шляхом скасування судових рішень із закриттям справи в частині засудження ОСОБА_2 за епізодом убивства ОСОБА_29 та зміни вироку й ухвали в іншій частині шляхом виключення посилання як на докази винуватості заявника у вчиненні злочинів на дані його явок з повинною від 04 квітня 2002 року та на показання ОСОБА_2 як свідка від 09 квітня 2002 року.

За епізодом щодо потерпілого ОСОБА_29 дії ОСОБА_2 були кваліфіковані за пунктами «а», «з», «и», «і» статті 93 КК 1960 року як умисне вбивство, вчинене з корисливих мотивів, на замовлення, за попередньою змовою групою осіб, особою, яка раніше вчинила умисні вбивства. Оскільки інші передбачені статтею 93 КК 1960 року злочини, в частині засудження заявника за які судові рішення не скасовуються, містять ці ж самі юридичні ознаки, скасування вироку та ухвали в частині визнання ОСОБА_2 винуватим в умисному вбивстві ОСОБА_29 не призводить до зміни кримінально-правової кваліфікації решти вчинених ним злочинів.

За результатами перегляду справи в порядку виключного провадження зменшено обсяг обвинувачення ОСОБА_2 , визнаного судом доведеним, однак залишаються в силі судові рішення в частині засудження його за епізодами семи умисних убивств. Усі ці діяння вчинені ОСОБА_2 з корисливих мотивів, у складі банди, метою якої було вчинення найтяжчих корисливо-насильницьких злочинів, у тому числі пов`язаних з посяганням на життя людини. Безпосередньою функцією цього засудженого у злочинному об`єднанні було виконання замовлень на вбивства. Дані злочини він вчиняв із застосуванням вогнепальної зброї у громадських місцях, що становило загрозу для життя і здоров`я інших осіб.

Виходячи з наведеного, суди дійшли обґрунтованого висновку про виняткову небезпеку ОСОБА_2 для суспільства. Скасування вироку й ухвали в частині засудження заявника за одним епізодом злочинної діяльності, пов`язаним з умисним убивством одного потерпілого, не зумовлює необхідності зміни призначеного йому покарання.

Водночас Велика Палата звертає увагу на те, що положеннями п. 1 ч. 1 ст. 65 КК, як і ст. 39 КК 1960 року, передбачено призначення судом покарання в межах санкції статті (частини статті) кримінального закону, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Таким чином, захід примусу обирається за статтею або частиною статті кримінально-правової норми, за якою кваліфіковано дії винного. За окремими епізодами злочинної діяльності покарання не призначається.

Юридичні наслідки недотримання державою міжнародних зобов`язань під час проведення окремих процесуальних дій зі ОСОБА_2 стосуються лише його і не поширюються на інших засуджених, котрі до Суду не зверталися і порушення конвенційних прав яких ЄСПЛ не встановлено.

Оскільки Велика Палата здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, в частині наслідків констатованого ЄСПЛ недотримання Україною вимог Конвенції, то втручання у вирок та ухвалу в частині засудження інших співучасників злочинів становило б вихід за межі правових підстав перегляду і суперечило б засадам юридичної визначеності й остаточності судових рішень.

Зважаючи на викладене, керуючись статтями 400-21, 400-22 КПК 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК 2012 року, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

Заяву захисника Левицького Олега Володимировича з доповненнями та змінами до неї в інтересах засудженого ОСОБА_2 про перегляд судових рішень у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити частково.

Вирок Апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2007 року та ухвалу Верховного Суду України від 21 червня 2011 року щодо засудженого ОСОБА_2 змінити.

Виключити з цих рішень посилання як на докази вини ОСОБА_2 на дані його явок з повинною від 04 квітня 2002 року та на дані протоколу його допиту як свідка від 09 квітня 2002 року.

Ці ж судові рішення в частині засудження ОСОБА_2 за умисне вбивство ОСОБА_29 скасувати, а кримінальну справу в цій частині закрити на підставі п. 2 ст. 213 КПК 1960 року у зв`язку з недоведеністю участі засудженого у вчиненні злочину.

У решті зазначені вирок та ухвалу щодо ОСОБА_2 залишити без зміни.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Суддя-доповідач

В. В. Князєв Ж. М. Єленіна

Судді
:

Т
. О. Анцупова

Л
. М. Лобойко

В
. В. Британчук Ю. Л. Власов

К
. М. Пільков Л. І. Рогач

І. В. Григор`єва

О
. М. Ситнік

Д
. А. Гудима В. І. Данішевська О. С. Золотніков Л. Й. Катеринчук

В
. М. Сімоненко І. В. Ткач С. П. Штелик

Джерело: ЄДРСР 97829121

Link to comment
Share on other sites

ОКРЕМА ДУМКА

Суддів Великої Палати Верховного Суду Британчука В.В., Григор`євої І.В., Пількова К.М., Ситнік О.М., Ткача І.В., Штелик С.П. у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 за заявою захисника Левицького О.В. про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 21 червня 2011 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом.

За вироком Апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2007 року ОСОБА_1 засуджено за сукупністю злочинів, передбачених ст. 257 Кримінального кодексу України (далі - КК), ч. 2 ст. 17, пунктами «а», «з», «и», «і» ст. 93, пунктами «а», «г», «е», «з», «ж», «и», «і» ст. 93 Кримінального кодексу України 1960 року (далі - КК 1960 року), до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна, що є його власністю. На підставі ст. 71 КК частково приєднано невідбуте покарання у виді позбавлення волі строком в один рік за вироком Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 жовтня 2002 року та призначено остаточне покарання за сукупністю вироків у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є власністю засудженого.

Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 .

Щодо цих засуджених міжнародною судовою установою рішення не ухвалювалось.

Вищевказаним вироком ОСОБА_1 визнаний винним в участі у створеній невстановленими особами банді, яка протягом 1996 - 2003 років здійснювала напади на території Одеської області.

Так, 11 жовтня 1998 року ОСОБА_1 за попередньою змовою з корисливих мотивів на замовлення вбив ОСОБА_10

3 жовтня 1998 року він за попередньою змовою з невстановленою особою з тих же мотивів на замовлення вбив ОСОБА_11 .

15 січня 1999 року ОСОБА_1 та невстановлена особа умисно вбили ОСОБА_12 , ОСОБА_13 і ОСОБА_14

18 квітня 1999 року невстановлена особа, діючи за розробленим планом і за попередньою змовою, умисно вбила ОСОБА_15 та ОСОБА_16 . Інша невстановлена особа спостерігала за потерпілими до вбивства та за обстановкою, забезпечуючи безпеку. Після вбивства ОСОБА_15 та ОСОБА_16 вищевказані особи повернулися до автомобіля, на якому під керуванням ОСОБА_1 втекли з місця злочину.

11 серпня 1999 року ОСОБА_1 за попередньою змовою з ОСОБА_5 та невстановленою особою умисно вбив ОСОБА_17 .

З 9 до 29 серпня 1999 року ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 і чотири невстановлені особи провели приховане спостереження за ОСОБА_18 . Потім, діючи за вказівкою ОСОБА_3 та згідно з розробленим ним планом, 30 серпня 1999 року ОСОБА_4 спостерігав за пересуванням потерпілого, а ОСОБА_6 та ОСОБА_5 вчинили замах на умисне вбиство ОСОБА_18 . Після цього, вважаючи потерпілого вбитим, вони повернулися до автомобіля, де їх очікував ОСОБА_7 , який перевіз їх у безпечне місце.

19 березня 1999 року ОСОБА_1 , керуючи орендованим автомобілем, готуючись з невстановленою особою до умисного вбивства, проводив приховане спостереження за ОСОБА_19 , а ОСОБА_5 очікував від них результатів, будучи готовим у разі необхідності доставити їм зброю. Проте злочинні дії ОСОБА_1 та невстановленої особи були припинені працівниками міліції, які їх затримали за підозрою у вчиненні злочину в момент знаходження в автомобілі поблизу будинку № 148/3 по вул. Щорса в м. Одесі.

Крім того, ОСОБА_1 визнаний винним у незаконному придбанні у невстановленої особи та переробленні двох обрізів мисливських рушниць моделі ІЖ-К 16, які зберігав до 19 березня 1999 року за місцем свого тимчасового проживання у кв. АДРЕСА_1 без передбаченого законом дозволу.

Ухвалою Верховного Суду України від 21 червня 2011 року частково задоволено касаційне подання прокурора та касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 , вирок щодо останнього змінено.

Виключено з кваліфікації дій ОСОБА_1 за ст. 93 КК 1960 року кваліфікуючу ознаку, передбачену пунктом «е» цієї статті, а саме - вчинення вбивства з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для життя багатьох осіб.

Ухвалено вважати його засудженим за пунктами «а», «г», «з», «ж», «и», «і» ст. 93 КК 1960 року до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, а на підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених ст. 257 КК, ч. 2 ст. 17 і пунктами «а», «з», «и», «і» ст. 93 та пунктами «а», «г», «з», «ж», «и», «і» ст. 93 КК 1960 року, - до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.

Замість застосування положень ст. 71 КК, застосовано положення ч. 3 ст. 42 КК 1960 року, та за сукупністю злочинів, за які ОСОБА_1 засуджено цим вироком та вироком Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 жовтня 2002 року, визначено йому остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, з зарахуванням в цей строк відбутого ОСОБА_1 покарання з 29 березня 2002 року по 11 квітня 2003 року за вироком від 25 жовтня 2002 року.

У решті вирок Апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2007 року щодо ОСОБА_1 залишено без зміни.

Верховним Судом України ухвалено відповідне рішення щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6

26 вересня 2019 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) одноголосно постановив рішення у справі «Скоморохов проти України».

Зазначеним рішенням ЄСПЛ констатував низку порушень Україною міжнародних зобов`язань під час досудового розслідування та судового розгляду в цій справі, а саме: ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) у зв`язку з катуванням заявника на досудовому слідстві та у зв`язку з непроведенням ефективного розслідування тверджень заявника про катування; п. 1 ст. 6 Конвенції у зв`язку з використанням для засудження заявника показань, наданих ним внаслідок катування.

Суд присудив заявнику 16 000 євро в рахунок відшкодування моральної шкоди за порушення державою ст. 3 Конвенції, 5000 євро в рахунок відшкодування судових та інших витрат, понесених під час провадження в Суді.

У заяві (з урахуванням доповнень до неї) захисник Левицький О.В. в інтересах засудженого ОСОБА_1 просив скасувати судові рішення щодо останнього і закрити провадження у справі за недоведеністю вини ОСОБА_1 за усім пред`явленим обвинуваченням, оскільки вину ОСОБА_1 , на його думку, обґрунтовано лише показаннями і явками з повинною ОСОБА_5 , від яких під час судового розгляду останній відмовився, вказуючи що він їх надав під психологічним і фізичним впливом. На думку захисника, такі зізнання не відповідають стандартам доказування «поза розумним сумнівом». Крім того, заявник зазначив, що суди обґрунтували свої висновки про винність ОСОБА_1 на доказах, одержаних усупереч порядку, установленому Конвенцією і нормами національного процесуального права.

01 червня 2021 року Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) переглянула справу в порядку виключного провадження та постановила: заяву захисника Левицького О.В. з доповненнями та змінами до неї в інтересах засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити частково;

вирок Апеляційного суду Одеської області від 14 червня 2007 року та ухвалу Верховного Суду України від 21 червня 2011 року щодо ОСОБА_1 змінити;

виключити з цих рішень посилання як на докази вини ОСОБА_1 на дані його явок з повинною від 04 квітня 2002 року та на дані протоколу його допиту як свідка від 09 квітня 2002 року;

ці ж судові рішення в частині засудження ОСОБА_1 за умисне вбивство ОСОБА_17 скасувати, а кримінальну справу в цій частині закрити у зв`язку з недоведеністю участі засудженого у вчиненні злочину.

У решті зазначені вирок та ухвалу щодо ОСОБА_1 . Велика Палата залишила без зміни.

Судді Великої Палати Британчук В.В., Григор`єва І.В., Пільков К.М., Ситнік О.М., Ткач І.В., Штелик С.П. не погоджуються з вищевказаною постановою з огляду на таке.

На нашу думку, є помилковим лише зміна судових рішень шляхом виключення із них даних явок з повинною і протоколу допиту ОСОБА_1 як свідка, скасування судових рішень в частині засудження ОСОБА_1 за умисне вбивство ОСОБА_17 з закриттям кримінальної справи в цій частині у зв`язку з недоведеністю участі засудженого у вчиненні злочину, як спосіб виконання рішення ЄСПЛ.

У рішенні «Скоморохов проти України» ЄСПЛ, оцінюючи загальну справедливість провадження та викладаючи загальні принципи, які мають застосовуватися щодо допиту особи без захисника та доказів, отриманих способом, який визнано таким, що порушує ст. 3 Конвенції, крім іншого, зазначив, що використання в якості доказів показань, отриманих шляхом катувань (явки з повинною) з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні, призводить до його несправедливості у цілому, незалежно від їхньої доказової сили і того чи мало їх використання вирішальне значення для засудження обвинуваченого (п. 80). Суд констатував, що національні суди, визнаючи заявника ( ОСОБА_1 ) винним та обираючи йому покарання, головним чином посилалися на «явки з повинною» його і співобвинувачених, а також на зізнавальні показання, які заявник нібито надав під час його допиту як свідка 09 квітня 2002 року за відсутності захисника (п. 81). Останні показання, за оцінкою Суду, не можуть вважатися такими, що були надані свідомо та добровільно. Суд дійшов висновку, що використання доказів, отриманих внаслідок жорстокого поводження, яке становило катування, призвело до несправедливості провадження щодо заявника (п. 82) і постановив, що у зв`язку з цим стосовно ОСОБА_1 було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції.

За таких висновків міжнародної судової установи виключення з судових рішень посилання на певні докази, скасування цих рішень в частині одного епізоду обвинувачення з залишенням їх у решті без зміни, на нашу думку, не усунуло загальної несправедливості кримінального провадження. Усунути останнє могло лише скасування судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд у компетентний суд першої інстанції.

Відновлення попереднього юридичного стану померлого ОСОБА_1 (за клопотанням його дружини, яка бажає його реабілітації) могло бути здійснено лише шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, про що, фактично і вказано ЄСПЛ у рішенні (п. 88).

З огляду на викладене, виходячи з констатованого ЄСПЛ характеру (змісту) порушень Конвенції, на нашу думку, провадження у справі ОСОБА_1 повинно було бути здійснено шляхом повторного розгляду справи компетентним судом першої інстанції, включаючи відновлення усього провадження у справі.

З урахуванням вищенаведеного вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду судові рішення у справі щодо ОСОБА_1 повинна була скасувати у повному обсязі і призначити повторний розгляд справи судом першої інстанції.

Судді

Великої Палати

Верховного Суду

В .В. Британчук

І.В. Григор`єва

К.М. Пільков

О .М. Ситнік

І.В. Ткач

С.П. Штелик

Джерело: ЄДРСР 97598698

Link to comment
Share on other sites

Останнім часом, судді ВП-ВС, мабуть, вирішили не перенавантажувати суддів нижчих інстанцій та не дивлячись на прямі вказівки ЄСПЛ та зобов'язання України просто частково змінювати незаконні рішення залишаючи в силі самі вироки. Це вже не перша така справа. Але не всі судді з цим погодились, шість суддів виклали окрему думку.

Сама Велика палата зазначила, що приймаючи рішення за результатами розгляду заяви захисника Левицького О. В. з доповненнями та змінами до неї в інтересах засудженого ОСОБА_2 , Велика Палата виходить з того, що хоча в основі визнаних міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника і лежать окремі суттєві процедурні помилки, однак вони не ставлять під сумнів результатів судового провадження щодо визнання ОСОБА_2 винуватим у вчиненні інкримінованих йому злочинів, за винятком убивства ОСОБА_29, не дають підстав вважати його засудження несправедливим, а зміст вироку - таким, що не відповідає вимогам Конвенції в цілому.

На користь такого висновку свідчить і зміст рішення ЄСПЛ у справі за заявою ОСОБА_2. Як зазначено в цьому рішенні, встановлення порушення у справі не означає, що заявника було засуджено помилково (пункт 88).

При цьому судді, які не погодились з таким рішення зазначили, що pа таких висновків міжнародної судової установи виключення з судових рішень посилання на певні докази, скасування цих рішень в частині одного епізоду обвинувачення з залишенням їх у решті без зміни, на нашу думку, не усунуло загальної несправедливості кримінального провадження. Усунути останнє могло лише скасування судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд у компетентний суд першої інстанції.

Відновлення попереднього юридичного стану померлого ОСОБА_1 (за клопотанням його дружини, яка бажає його реабілітації) могло бути здійснено лише шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, про що, фактично і вказано ЄСПЛ у рішенні (п. 88).

З огляду на викладене, виходячи з констатованого ЄСПЛ характеру (змісту) порушень Конвенції, на нашу думку, провадження у справі ОСОБА_1 повинно було бути здійснено шляхом повторного розгляду справи компетентним судом першої інстанції, включаючи відновлення усього провадження у справі.

 

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      іменем України
      17 листопада 2021 року
      м. Київ
      Cправа № 1-248/2011
      Провадження № 13-138сво21
      Велика Палата ВерховногоСудуускладі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді - доповідача Єленіної Ж. М.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Холявчука А. А.,
      заявника ОСОБА_1 ,
      захисників Тарахкала М. О., Федорова В. Б.,
      прокурорів Панченка В. М., Саіяну С. Г., Ченківського О. О.,
      розглянула в судовому засіданні заяву захисника Тарахкала Михайла Олександровича в інтересах засудженого ОСОБА_1 про перегляд на підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) судових рішень за виключними обставинами і
      ВСТАНОВИЛА:
      Вироком Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 грудня 2011 року, залишеним без зміни ухвалами Апеляційного суду Хмельницької області від 28 квітня 2012 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) від 14 лютого 2013 року, ОСОБА_1 було засуджено за частиною першою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді штрафу в розмірі 8500 грн із позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, на строк 2 роки.
      ОСОБА_1 було визнано винним у тому, що він, обіймаючи посаду заступника командира військової частини А4127, будучи службовою особою, наділеною повноваженнями з виконання організаційно-розпорядчих функцій, діючи з корисливих мотивів, використовуючи службове становище одержав хабар від ОСОБА_2 .
      Як установив місцевий суд, на початку травня 2011 року в м. Шепетівці Хмельницької області у своєму службовому кабінеті ОСОБА_1 запропонував солдату ОСОБА_2 посприяти за 800 грн винагороди в отриманні останнім матеріальної допомоги в розмірі 1170 грн, із чим той погодився.
      Використовуючи свої службові повноваження, ОСОБА_1 4 травня 2011 року звернувся до командира військової частини з проханням задовольнити рапорт ОСОБА_2 про надання допомоги. У цей же день командир військової частини видав наказ про виплату ОСОБА_2 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
      Після зарахування коштів на картку ОСОБА_2 до нього неодноразово, у тому числі 23 травня 2011 року через ОСОБА_3 , звертався ОСОБА_1 , котрий наполягав на виконанні попередньої домовленості про винагороду. Уранці 25 травня 2011 року ОСОБА_2 через ОСОБА_3 передав ОСОБА_1 раніше обумовлені 800 грн, які о 9:55 год було виявлено й вилучено правоохоронцями під час огляду службового кабінету засудженого.
      Вважаючи засудження несправедливим, ОСОБА_1 звернувся до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа).
      ЄСПЛ у своєму рішенні від 24 червня 2021 року в справі «Галамай проти України» (заява № 44801/13), яке набуло статусу остаточного, установив порушення Україною пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і присудив заявнику 1800 євро відшкодування моральної шкоди.
      Як зазначив Суд, з моменту початку огляду службового кабінету ОСОБА_1 правоохоронні органи фактично поводилися з ним як із підозрюваним і з цього часу він набув право на кваліфіковану юридичну допомогу; хоча ОСОБА_1 не відмовлявся від послуг захисника, адвоката не було допущено без вагомих причин до огляду місця події, що призвело до порушення конвенційного права заявника за підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.
      За висновками ЄСПЛ, аргументи ОСОБА_1 про безпідставне позбавлення його юридичної допомоги під час огляду службового кабінету залишились без ретельної перевірки суду, який обмежився посиланням на відповідність процедури слідчої дії вимогам національного законодавства. Встановлюючи відсутність вагомих причин на обмеження права заявника, Суд зазначив, що згідно з висновками національних судів справа стосувалася незначної суми коштів і по суті неналежних методів фінансування підготовки офіційного святкування, а не більш серйозних аспектів корупції посадових осіб. При цьому одержані під час такого огляду пояснення заявника щодо походження виявлених коштів, суд використав у вироку як частину доказової бази. ЄСПЛ зауважив, що допущені на початку досудового розслідування процедурні недоліки не було виправлено під час кримінального провадження. Тому порушено право ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції.
      Посилаючись на вказане рішення ЄСПЛ, захисник Тарахкало М. О. звернувся до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) із заявою про перегляд згаданих вироку й ухвал апеляційного та касаційного судів щодо ОСОБА_1 за виключними обставинами на підставі пункту другого частини третьої статті 459 КПК.
      За твердженням захисника, констатовані у цій справі порушення конвенційних прав заявника слугують правовими підставами для скасування оспорюваних судових рішень і постановлення виправдувального вироку.
      Як вважає сторона захисту, покладені в основу обвинувального вироку фактичні дані, що містяться в протоколі огляду місця події від 25 травня 2011 року (у тому числі зафіксовані у цьому документі пояснення засудженого щодо походження виявлених грошей, вилучені за результатами огляду кошти та змиви з рук засудженого); у протоколах допиту ОСОБА_1 як підозрюваного від 26 травня 2011 року, як обвинуваченого від 03 червня 2011 року; у показаннях свідка ОСОБА_4 , а також висновок криміналістичної експертизи грошових купюр; речові докази (два марлевих тампони, серветка, за допомогою яких проводилися змиви з рук засудженого), є недопустимими, оскільки їх було здобуто з порушенням права ОСОБА_1 на захист. Водночас захисник зауважує, що виключення наведених доказів потребує надання нової оцінки іншим за правилами кримінального процесуального закону.
      Крім того, захисник ставить під сумнів достовірність показань свідка ОСОБА_3 через наявність у них протиріч щодо обставин передачі грошей та особисту зацікавленість останнього.
      Також у заяві наголошується на відсутності у ОСОБА_1 корисливого мотиву, адже виявлені кошти призначалися для організації святкування ювілею військової частини.
      У судовому засіданні засуджений та його захисники підтримали подану заяву, прокурори вважали, що її слід задовольнити частково, а оспорювані судові рішення підлягають зміні шляхом виключення з них окремих доказів винуватості засудженого як недопустимих.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали кримінальної справи, рішення ЄСПЛ у справі «Галамай проти України», перевіривши доводи, викладені у заяві, Велика Палата дійшла висновку, що подана заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Ратифікувавши Конвенцію, Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції (стаття перша Конвенції).
      Відповідно до частини першої статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини (далі Закону № 3477- IV) рішення ЄСПЛ є обов`язковими для виконання державою.
      У статті 1 Закону № 3477-IV визначено, що виконання рішення ЄСПЛ передбачає, у тому числі, вжиття додаткових заходів індивідуального характеру.
      Додатковими заходами індивідуального характеру (стаття 10 Закону № 3477-IV) є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який потерпіла сторона мала до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      У поданій захисником заяві йдеться про виконання рішення ЄСПЛ щодо ОСОБА_1 шляхом застосування додаткових заходів індивідуального характеру.
      Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року № R(2000)2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» зазначив, що повторний розгляд справи, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується до застосування, особливо: коли потерпіла сторона й далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні; наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту та які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      За змістом прийнятого на користь ОСОБА_1 рішення ЄСПЛ у ньому встановлено, що в основі порушень Конвенції лежали саме суттєві процедурні помилки під час досудового розслідування, які зумовили несправедливість судового розгляду.
      За матеріалами справи обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 вирішальною мірою ґрунтується на даних, відображених у згаданому протоколі огляду місця події, у тому числі зафіксованих у ньому пояснень ОСОБА_1 ; інформації про виявлення на його руках слідів спеціальної речовини та про зняття змивів із рук засудженого; на висновку криміналістичної експертизи.
      Між тим, як установив ЄСПЛ у своєму рішенні, перелічені докази було зібрано з порушенням права засудженого на захист, а національні суди, розглянувши його скарги, лише вказали, що ситуація відповідала національному законодавству, проте не оцінили впливу зібраних доказів у справі.
      Крім того, як зазначив ЄСПЛ, зафіксовані у протоколі огляду місця події показання заявника є зізнавальними й суттєво вплинули на його позицію. Тому констатоване порушення набуло більшого значення, враховуючи брак інших прямих доказів вини останнього; виявлення помічених коштів або ймовірність контакту рук заявника з ними не могли бути таким доказом, оскільки національні суди встановили, що кошти були призначені для підготовки святкування. Єдиним викривальним елементом було те, що заявник чинив тиск на ОСОБА_2 , аби той здав їх, що підтверджується лише показаннями останнього і свідка ОСОБА_3 . Тому суб`єктивне ставлення заявника до ролі свідка ОСОБА_3 у подіях, вказане у протоколі огляду місця події, є особливо важливим.
      Наведеного не було враховано при постановленні оспорюваного вироку та його перегляді в порядку апеляційної процедури.
      Попри те, що у поданих апеляційних скаргах сторона захисту, посилаючись на істотне порушення норм матеріального та процесуального права, категорично заперечувала обґрунтованість засудження ОСОБА_1 , просила скасувати обвинувальний вирок і закрити кримінальну справу, апеляційний суд усупереч вимогам статтей 365, 377 КПК 1960 року ретельно не перевірив й в ухвалі не спростував усіх доводів скаржників. Цей суд формально здійснив провадження, що суперечить приписам ст. 2 вказаного Кодексу (завдання кримінального судочинства). Суд касаційної інстанції не зважив на допущені порушення закону та не усунув їх.
      За таких обставин рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій не можна залишити в силі і вони як постановлені з істотним порушенням вимог КПК підлягають скасуванню.
      У контексті викладеного, виходячи з характеру (змісту) констатованих ЄСПЛ порушень у цій справі, адекватним способом поновлення права ОСОБА_1 на справедливий суд є повторний її розгляд. Оскільки Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості безпосередньо досліджувати докази та в умовах обмеженого перегляду оцінити вплив доказів, здобутих з порушенням права на захист на решту фактичних даних, їх переконливість та достовірність, справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.
      При новому розгляді апеляційній інстанції як суду не лише права, а й факту належить ретельно, з використанням усіх процесуальних можливостей, у тому числі, за необхідності, шляхом проведення судового слідства, перевірити доводи, викладені в апеляційних скаргах, і з урахуванням висновків ЄСПЛ ухвалити справедливе рішення.
      Таким чином, подану захисником Тарахкалом М. О. в інтересах засудженого ОСОБА_1 заяву про перегляд на підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 КПК судових рішень за виключними обставинами належить задовольнити частково.
      Керуючись статтями 400-21, 400-22, частиною другою статті 379 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      Заяву захисника Тарахкала М. О. в інтересах засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами на підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 Кримінального процесуального кодексу України задовольнити частково.
      Ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 28 квітня 2012 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 лютого 2013 року щодо ОСОБА_1 скасувати і направити справу на новий апеляційний розгляд.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Суддя-доповідач В. С. Князєв Ж. М. Єленіна Судді:Т. О. Анцупова В. В. Британчук Ю. Л. Власов І. В. Григор`єва О. С. Золотніков Л. Й. Катеринчук Г. Р. Крет К. М. ПільковО. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач О. М. Ситнік В. М. Сімоненко І. В. Ткач С. П. Штелик
      Головуючий Суддя-доповідач В. В.Князєв Ж. М. Єленіна Судді:Т. О. Анцупова В. В. Британчук Ю. Л. Власов І. В. Григор`єва О. С. Золотніков Л. Й. Катеринчук Г. Р. Крет К. М. ПільковО. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач О. М. Ситнік В. М. Сімоненко І. В. Ткач С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 101584597
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      23 листопада 2021 року
      м. Київ
      Справа № 761/31233/14-ц
      Провадження № 14-166 звц 21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Штелик С. П.,
      розглянула у порядку письмового провадження справу, відкриту за заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами
      ухвали Апеляційного суду міста Києва від 17 грудня 2014 року
      у справі за поданням старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Кушнір Л. В. про винесення ухвали про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - ОСОБА_1 , за межі України без вилучення паспортного документа.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст поданням державного виконавця
      1. У жовтні 2014 року старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби Кушнір Л. В. (далі - державний виконавець) звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва із поданням, у якому просив винести ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду боржника за виконавчим провадженням - ОСОБА_1 за межі України.
      2. Подання мотивоване тим, що 23 червня 2014 року державним виконавцем винесена постанова про відкриття виконавчого провадження про примусове виконання виконавчого листа № 639/8309/13-ц від 12 березня 2014 року, виданого Жовтневим районним судом м. Харкова про стягнення зі ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованості за кредитним договором. Боржнику встановлений строк на самостійне виконання рішення суду, однак у зазначений строк рішення боржником не виконане. Також на адресу боржника державний виконавець направляв вимогу, яку боржник не виконав, про причини невиконання рішення - не повідомив.
      3. На думку державного виконавця, боржник всіляко ухиляється від виконання рішення суду. Станом на день звернення до суду із цим поданням рішення суду боржником не виконано. Зазначав, що наявність в особи невиконаних зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, є підставою для обмеження його у праві виїзду за межі України.
      4. Зазначав, що відповідно до пункту 18 частини третьої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, у разі ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи за межі України - до виконання зобов`язань за рішенням.
      (2) Короткий зміст судових рішень
      5. Ухвалою від 30 жовтня 2014 року Шевченківський районний суд м. Києва відмовив у задоволенні подання державного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду боржника за виконавчим провадженням ОСОБА_1 за межі України.
      6. Суд першої інстанції виходив з того, що державним виконавцем не доведено того, що боржник ухиляється від зобов`язань, покладених на нього рішенням суду, а також що сама по собі наявність у боржника невиконаних зобов`язань не є тотожним із тим, що він ухиляється від них, як це передбачено статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».
      7. Ухвалою від 17 грудня 2014 року Апеляційний суд міста Києва ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2014 року скасував та постановив власну, якою подання державного виконавця задовольнив, ОСОБА_1 тимчасово обмежив у праві виїзду за межі України до виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 05 лютого 2014 року, на підставі якого 12 березня 2014 року було видано виконавчий лист № 639/8309/13-ц. Це рішення стало остаточним.
      8. Апеляційний суд своє рішення мотивував тим, що ОСОБА_1 був належним чином проінформований про порушене проти нього виконавче провадження і що протягом більш як чотирьох місяців він не вчиняв жодних дій, щоб погасити борг навіть частково, та вважав, що інших дієвих методів впливу на боржника виконати рішення суду не існує.
      9. У травні - червні 2015 року заявник двічі звертався до судів з метою домогтися скасування тимчасового обмеження на виїзд з території України, яке було винесене проти нього. Його клопотання були відхилені Шевченківським районним судом Києва та Київським апеляційним судом на тій підставі, що відповідно до чинного на той час законодавства не було передбачено вирішення судом питання про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за кордон і що таке обмеження може бути скасоване лише з підстав повного погашення заборгованості.
      (3) Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      10. У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Європейського суду з прав людини (далі - Суд, ЄСПЛ) із заявою № 5170/15, у якій скаржився переважно за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на задоволення судом апеляційної інстанції подання державного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України. Заявник зазначав, що державний виконавець не вжив альтернативних заходів щодо виконання рішення від 05 лютого 2014 року, перш ніж подавати клопотання про тимчасове обмеження у його праві на виїзд за межі України. Він також оскаржував доводи щодо невиконання свого зобов`язання з погашення боргу за кредитним договором, а також стверджував, що тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України не підлягає перегляду національними судами і не може бути скасоване з інших підстав, крім повного відшкодування належних сум, а тому таке обмеження не можна вважати співмірним. Таким чином, введена для заявника заборона на виїзд з території України є автоматичним безстроковим заходом, що не передбачає можливості періодичного перегляду її необхідності і пропорційності.
      11. 11 травня 2021 року ЄСПЛ ухвалив рішення (набуло статусу остаточного 11 серпня 2021 року) у справі «ОСОБА_1 проти України» (далі - Рішення), яким постановив, таке.
      11.1. Було порушено статтю 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
      11.2. Держава-відповідач повинна сплатити на користь заявника 1 000 євро моральної шкоди та 850 євро компенсації судових та інших витрат.
      11.3. Відхилити решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
      12. ЄСПЛ дійшов висновку, що хоча рішення про обмеження на виїзд за межі України відповідало судовій практиці та національним законам у редакції на момент винесення такого рішення, проте не могло бути переглянуте з інших підстав, крім повного погашення боржником грошової заборгованості за кредитним договором, що свідчить про порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
      (4) Рух заяви про перегляд судового рішення
      13. 30 серпня 2021 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали Апеляційного суду міста Києва від 17 грудня 2014 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), тобто у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      14. Як на підставу для перегляду за виключними обставинами зазначеного вище судового рішення заявник посилається на рішення, ухвалене ЄСПЛ 11 травня 2021 року у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 5170/15).
      15. Частиною третьою статті 425 ЦПК Українивстановлено, що заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати.
      16. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 31 серпня 2021 року відкрито провадження у зазначеній справі за виключними обставинами.
      17. 08 листопада 2021 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву
      18. Заявник вважає, що рішення ЄСПЛ від 11 травня 2021 року у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 5170/15) є доказом наявності виключних обставин у справі № 22-ц/796/15309/2014, оскільки ЄСПЛ встановив, що до заявника були застосовані заходи, які не були достатньо обумовлені та котрі не могли бути переглянуті або переглянуті до спливу строку повної оплати, що свідчить про порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
      19. У своїй заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 17 грудня 2014 року та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні подання старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Кушнір Л. В. про тимчасове обмеження у праві виїзду боржника за виконавчим провадженням - ОСОБА_1 за межі України - відмовити.
      20. Просить скасувати обмеження, накладені ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 17 грудня 2014 року по справі № 22-ц/796/15309/2014 на ОСОБА_1 , а саме скасувати тимчасові обмеження у праві його виїзду за межі України до виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 05 лютого 2014 року, на підставі якого 12 березня 2014 року було видано виконавчого листа № 639/8309/13-ц.
      (2) Позиції інших учасників справи
      21. Інші учасники справи позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      22. Учасники справи, які були повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, в судове засідання не з`явилися. ОСОБА_1 подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності. Тому розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків ЄСПЛ
      23. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача та з дотриманням передбачених законодавством меж і підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв`язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, - дійшла таких висновків стосовно аргументів позивача, викладених у заяві про перегляд судових рішень.
      24. Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) і статті 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      25. У главі 3 Закону № 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.
      26. Згідно зі статтею 41 Конвенції якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      27. У рішенні у справі «ОСОБА_1 проти України» ЄСПЛ вказав, що в цьому випадку не оскаржується той факт, що рішення від 05 лютого 2014 року не було виконано добровільно. Однак, оскільки заявник оскаржує висновки національних судів про те, що він ухилявся від приведення до виконання цього рішення, суд знову вказує, що він, як правило, не зобов`язаний замінювати внутрішні суди. Відповідно до статті 19 Конвенції її завдання полягає в забезпеченні дотримання договірними державами своїх зобов`язань за Конвенцією. Враховуючи допоміжний характер системи Конвенції, вона не повинна розглядати фактичні або правові помилки, можливо вчинені судом, якщо тільки вони порушують права і свободи, гарантовані Конвенцією, і якщо оцінка, якою керувалися національні суди, є явно довільною (Василяускас проти Литви [ГК], № 35343/05, § 160, ЄСПЛ 2015).
      28. ЄСПЛ зазначав, що висновки національних судів, які задовольнили клопотання державного виконавця і заборонили ОСОБА_1 залишати територію, встановивши, що він не зміг повернути грошові кошти, хоча і можуть бути суперечливими, проте вони не є явно необґрунтованими і відповідають Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» в редакції, чинній на час ухвалення такого рішення. Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що заборона на виїзд з території України, введена заявнику, відповідала вимогам внутрішнього законодавства.
      29. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      30. Звертаючись із заявою про перегляд судового рішення, позивач порушив питання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_1 проти України» права на такий захід індивідуального характеру, як відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      31. Згідно з частиною третьою статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      32. Отже, застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.
      33. Для цього слід враховувати Рекомендацію № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді:
      33.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження.
      33.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      34. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.
      35. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.
      36. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      37. У Рішенні ЄСПЛ визнав обґрунтованою скаргу позивача лише в частині неможливості перегляду і скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України з інших підстав, крім повного відшкодування належних сум, що свідчить про порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
      38. Крім того, з Рішення не можна зробити висновок про те, що встановлені ЄСПЛ порушення можна виправити лише через повторний розгляд справи, тобто не можна зробити висновок про те, що зміст ухвалених у справі судових рішень суперечить Конвенції або що в основі визнаного ЄСПЛ порушення лежали допущені судами під час розгляду справи суттєві процедурні помилки, які поставили під серйозний сумнів результат такого розгляду.
      39. Разом із тим в Рішенні ЄСПЛ вказав, що бере до уваги редакцію цивільного кодексу від 03 липня 2018 року, якою статтю 441 ЦПК України було доповнено пунктами, відповідно до яких суд може скасувати тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України за вмотивованою заявою боржника; цю заяву суд розглядає у десятиденний строк; ухвала за результатами розгляду цієї заяви може бути оскаржена; відмова у скасуванні тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України не перешкоджає повторному зверненню з такою самою заявою у разі виникнення нових обставин, що обґрунтовують необхідність такого скасування.
      40. Однак ЄСПЛ визнав, що така редакція ЦПК України відбулася після подій, що слугували підставою звернення ОСОБА_1 до ЄСПЛ, та дійшов висновку, що українська влада не виконала зобов`язання, що випливає зі статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції, і присудила справедливу сатисфакцію.
      41. ЄСПЛ не вказав на необхідність вжиття державою додаткових до присудженої ним справедливої сатисфакції заходів індивідуального характеру. Крім того, з Рішення не можна зробити висновок про те, що встановлені ЄСПЛ порушення можна виправити лише через повторний розгляд справи, тобто не можна зробити висновок про те, що зміст ухвалених у справі судових рішень суперечить Конвенції або що в основі визнаного ЄСПЛ порушення лежали допущені судами під час розгляду справи суттєві процедурні помилки, які поставили під серйозний сумнів результат такого розгляду, натомість вказав саме на порушення в частині неможливості оскарження заявником відповідно до чинної на той час редакції ЦПК України судового рішення про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України з інших підстав, крім виконання судового рішення.
      42. Доводи заяви про перегляд судових рішень щодо незгоди позивача з установленими під час розгляду цієї справи фактичними обставинами, а також стосовно потреби перевірити наявні у матеріалах справи докази та надати їм правову оцінку не стосуються Рішення ЄСПЛ, а отже, перебувають поза межами визначеного пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України предмета перегляду судових рішень і не можуть бути підставою для скасування цих рішень.
      43. З огляду на вказане, враховуючи характер констатованих ЄСПЛ порушень Україною зобов`язань за Конвенцією та присуджену ним справедливу сатисфакцію, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заявник може відновити порушені права відповідно до процедури, визначеної чинним законодавством України, зокрема, шляхом подання заяви про скасування тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України відповідно до статті 441 ЦПК України.
      44. Тому відсутні законні підстави для застосування такого додаткового заходу індивідуального характеру, як повторний розгляд справи позивача, зокрема відсутні підстави для скасування за виключними обставинами за пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України ухвали Апеляційного суду від 17 грудня 2014 року.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень
      45. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі (пункт 1 частини третьої статті 429 ЦПК України).
      46. З огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду вважає заяву про перегляд судових рішень необґрунтованою та відмовляє в її задоволенні.
      Керуючись частиною другою, статтею 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      постановила:
      Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали Апеляційного суду міста Києва від 17 грудня 2014 року у справі за поданням старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Кушнір Л. В. про винесення ухвали про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - ОСОБА_1 , за межі України без вилучення паспортного документа.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      /підпис/
      В. В. Пророк
      Судді: /підпис/
      Т. О. Анцупова
      /підпис/
      В. С. Князєв
      /підпис/
      В. В. Британчук
      /підпис/
      Г. Р. Крет
      /підпис/
      Ю. Л. Власов
      /підпис/
      К. М. Пільков
      /підпис/
      І. В. Григор`єва
      /підпис/
      О. Б. Прокопенко
      /підпис/
      М. І. Гриців
      /підпис/
      Л. І. Рогач
      /підпис/
      Д. А. Гудима
      /підпис/
      О. М. Ситнік
      /підпис/
      В. І. Данішевська
      /підпис/
      В. М. Сімоненко
      /підпис/
      Ж. М. Єленіна
      /підпис/
      С. П. Штелик
      /підпис/
      О. С. Золотніков
      /підпис/
      Джерело: ЄДРСР 101473379
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 вересня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 1-421/10
      Провадження № 13-35зво21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді -доповідача Крет Г. Р.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Дегтяр Л. О.,
      заявника ОСОБА_1 ,
      захисника (у режимі відеоконференції) Черкаса В. М.,
      прокурора Антонець О. В.
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд вироку Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 жовтня 2010 року, ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
      встановила:
      Зміст оскаржених рішень національних судів і встановлені обставини справи
      1. Вироком Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 жовтня 2010 року, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року, ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 190, ч. 4 ст. 27, ч. 1 ст. 369 Кримінального кодексу України до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.
      2. ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він, дізнавшись від потерпілого ОСОБА_2 про його затримання працівниками міліції за підозрою у вчиненні злочину у період з 25 січня по 06 лютого 2006 року, з метою використати вказані обставини в особистих корисливих цілях і заволодіти шляхом обману та зловживання довірою чужим майном - грошовими коштами ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в сумі 10 000 доларів США, що в еквіваленті національної валюти становило 50 050 грн, вчинив підбурювання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до давання хабаря через нього посадовим особам прокуратури та суду.
      3. 06 лютого 2006 року в 13:55 в приміщенні нотаріальної контори, що знаходиться у м. Маріуполі по проспекту Будівельників, 141, ОСОБА_1 , зловживаючи довірою потерпілих, не маючи наміру передавати вказану суму коштів посадовим особам правоохоронних органів, вчинив замах на незаконне заволодіння майном потерпілих, отримавши від ОСОБА_3 10 000 доларів США, що в еквіваленті національної валюти становило 50 050 грнта є великим розміром, проте довести до кінця свій злочинний умисел не зміг з підстав, що не залежали від його волі, оскільки був затриманий працівниками правоохоронних органів.
      Зміст рішення Європейського суду з прав людини
      4. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 17 грудня 2020 року у справі «Карташов проти України» (заява № 66362/11), яке набуло статусу остаточного 17 березня 2021 року (далі - рішення), констатовано порушення судом першої інстанції пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо ОСОБА_1 .
      5. Констатувавши відповідне порушення, Суд виходив із того, що під час постановлення щодо заявника обвинувального вироку вирішальне значення мали показання свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (оскільки у кримінальній справі вони були у статусі потерпілих, то надалі по тексту застосовуватиметься термін «потерпілі»), які були єдиними безпосередніми свідками протиправної діяльності, у вчиненні якої обвинувачувався заявник, а, після виключення даних, зафіксованих у виді відеофонограми розмов, одержаних у результаті проведення оперативно-розшукових заходів, з матеріалів справи, інших прямих доказів, окрім показань цих осіб, не було (пункт 36 рішення).
      6. Склад суду першої інстанції повністю змінився, і новий склад жодного з потерпілих не допитав (пункт 37 рішення).
      7. Оцінюючи причини неявки потерпілих у судове засідання, ЄСПЛ зазначив, що головною причиною була їхня відмова давати показання. Це було їхнє право згідно з національним законодавством (пункти 24 і 25), і тому суд першої інстанції не міг змусити їх давати показання. Також Суд не погодився з тим, що повне звільнення від обов`язку давати показання, яке національне законодавство надає потерпілим тільки з огляду на їхній офіційний процесуальний статус, було вагомою причиною з точки зору Конвенції. Як зазначив Суд, у цій справі не було наведено жодних конкретних причин для звільнення потерпілих від обов`язку давати показання (пункт 38 рішення).
      8. Навіть якщо суд згідно з національним законодавством не міг примусити потерпілих давати показання, суддя, яка повторно розглядала справу, не пояснила, чому, незважаючи на незрозуміле ухилення потерпілих від надання показань, вона все одно була готова покладатися на їхні попередні показання, хоча ніколи не бачила їх особисто (пункт 39 рішення).
      9. З огляду на принципову зміну у доказовій базі, яка сталася під час нового судового розгляду, та відсутність поважної причини неявки потерпілих, наявність протоколів судових засідань з їхніми показаннями, наданими під час попереднього судового розгляду, не була достатньою гарантією для збереження загальної справедливості судового розгляду (пункт 41 рішення).
      10. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 3 600 (три тисячі шістсот) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
      Позиція заявника й інших учасників судового провадження
      11. У заяві про перегляд судових рішень заявник, на підставі констатованого ЄСПЛ у справі «Карташов проти України» порушення національними судами пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо нього, ставить питання про скасування вироку і ухвал судів апеляційної та касаційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд. На обґрунтування своїх вимог наводить аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
      12. У судовому засіданні заявник та його захисник підтримали позицію, викладену у заяві.
      13. Прокурор вважав за необхідне задовольнити заяву частково, скасувати ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Позиція Великої Палати та мотиви ухвалення постанови
      14. Держава Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      15. Відповідно до статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення Суду, в якому вона є стороною.
      16. Главою 3 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) передбачено, що констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконане шляхом виплати компенсації, вжиття заходів індивідуального та/або загального характеру.
      17. Згідно зі статтею 10 цього Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї; б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      18. Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000)2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      -коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції; б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      19. Згідно з послідовною практикою ЄСПЛ необхідним елементом справедливості судового провадження є наявність в обвинуваченого можливості реалізувати своє право за підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції шляхом безпосереднього допиту свідка в присутності судді, який ухвалює остаточне рішення у справі.
      20. ЄСПЛ зазвичай констатує порушення принципу безпосередності у випадках, коли склад суду повністю змінювався, однак новий склад суду не допитував свідків обвинувачення (пункти 49-50 рішення від 12 березня 2020 року у справі «Черніка проти України»; пункти 35-38 рішення від 25 липня 2019 року у справі «Сванідзе проти Грузії»; пункти 44-48 рішення від 07 березня 2017 року у справі «Церовшек та Божичнік проти Словенії»; пункти 70-73 рішення від 21 квітня 2009 року у справі «Гутеан проти Румунії»).
      21. Водночас відповідно до сформованих ЄСПЛ правових позицій сам по собі факт використання національним судом як допустимих доказів показань свідків без допиту їх у судовому засіданні не є безумовною підставою для визнання судового провадження несправедливим. Для оцінки в означених випадках процедури розгляду справи з точки зору дотримання вимог статті 6 Конвенції Суд розробив загальні критерії, зміст яких викладено в рішеннях у справах «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» від 15 грудня 2011 року (пункти 119-147), «Шачашвілі проти Німеччини» від 15 грудня 2015 року (пункти 110-131), «Боєць проти України» від 30 січня 2018 року (пункти 74-76).
      22. Наведені критерії полягають у з`ясуванні таких питань: чи існували достатні підстави для неявки свідка в судове засідання та визнання допустимими доказами показань відсутнього свідка; чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження, достатньо вагомою, щоб визнання їх допустимим доказом могло створити перешкоди для сторони; чи існували достатні врівноважуючі фактори, в тому числі надійні процесуальні гарантії, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту у зв`язку з неможливістю перевірки показань у судовому засіданні (рішення у справах «Шачашвілі проти Німеччини», «Черніка проти України»).
      23. Розкриваючи коло врівноважуючих факторів, Суд до їх числа відносить заходи, здатні забезпечити справедливу та належну оцінку достовірності показань (пункт 75 рішення у справі «Боєць проти України» від 30 січня 2018 року). Одним з таких урівноважуючих заходів ЄСПЛ визнає можливість допиту стороною захисту свідка, котрий у подальшому не з`явився в судове засідання, під час досудового слідства в ході процесуальних дій, зафіксованих із застосуванням відеозапису (пункт 130 рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини»; пункти 19, 50 рішення у справі «Чмура проти Польщі» від 03 квітня 2012 року).
      24. Сформовані практикою ЄСПЛ правила реалізації права обвинуваченого за підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції узгоджуються з нормами національного кримінально-процесуального закону, які діяли на час розгляду судом справи і постановлення вироку.
      25. Зокрема, відповідно до закріплених у статті 257 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року) принципів безпосередності й усності судового розгляду суд першої інстанції при розгляді справи повинен був безпосередньо дослідити докази, в тому числі допитати свідків.
      26. Відповідно до статті 308 КПК 1960 року потерпілий допитувався за правилами допиту свідків. Загальний порядок допиту свідка встановлювався статтями 302, 303 цього Кодексу.
      27. Як виняток із загального правила щодо необхідності безпосереднього допиту свідка в судовому засіданні, відповідно до статті 306 КПК 1960 року, виключно у випадках, передбачених законом передбачалось оголошення судом показань свідка, даних під час досудового слідства. Згідно з пунктом 2 частини першої зазначеної статті в разі неприбуття свідка до суду дослідження його показань, даних слідчому, прокурору, допускалося лише в разі, якщо явка цієї особи з тих або інших причин неможлива. Поважними причинами, що зумовлюють таку неможливість, могли визнаватися обставини, які об`єктивно перешкоджали свідку з`явитися в судове засідання впродовж тривалого часу, - тяжка хвороба, смерть, переїзд за кордон на постійне проживання, війна, стихійне лихо, інша надзвичайна ситуація тощо.
      28. Хоч оцінка конкретних обставин як поважних чи неповажних причин неприбуття особи й залежно від цього - прийняття рішення про оголошення її показань, даних на попередній стадії процесу, чи забезпечення безпосереднього сприйняття свідчень становили дискреційні повноваження суду, однак існування відповідних обставин належало до предмета перевірки під час судового розгляду і мало підтверджуватися доказами. В інших випадках неприбуття свідка суд зобов`язаний був діяти відповідно до вимог статей 70, 71 КПК 1960 року, тобто вживати визначених цими статтями заходів для його допиту в судовому засіданні, в тому числі шляхом примусового приводу і притягнення до відповідальності за неявку до суду без поважних причин.
      Правові наслідки конвенційних порушень, констатованих ЄСПЛ у цій справі
      29. Рішення ЄСПЛ у справі «Карташов проти України» набуло статусу остаточного згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції.
      30. Зазначене рішення спонукає до висновку, що в основі визнаного ЄСПЛ порушення Україною конвенційних зобов`язань лежали суттєві процедурні помилки, які ставлять під серйозний сумнів результат судового провадження щодо ОСОБА_1 і є підставами для нового розгляду справи з метою відновлення порушених прав заявника.
      31. Зокрема, як убачається з вироку і взято до уваги Судом, в основу висновків суду про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, за які його засуджено, було покладено показання потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
      32. Однак показань жодної із наведених осіб суд, який постановив оскаржуваний вирок, безпосередньо не дослідив. Для забезпечення явки цих осіб суд неодноразово виносив постанови про їх примусовий привід. Однак відповідні судові доручення правоохоронними органами виконані не були, і вжиття уповноваженими службовими особами всіх необхідних і можливих заходів для їх виконання з матеріалів справи не вбачається. Обставин, які б об`єктивно унеможливлювали прибуття до суду ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , під час судового розгляду встановлено не було.
      33. Натомість на підставі статті 306 КПК 1960 року в судовому засіданні лише були оголошені їх показання, дані під час досудового слідства, в тому числі на очних ставках із заявником. Сторона захисту спочатку не заперечувала проти оголошення показань вказаних осіб, але після цього, через виявлені суперечності, наполягала на їх виклику і допиті. Однак, судом першої інстанції було відмовлено в задоволенні відповідного клопотання (т. 4, а. с. 204).
      34. Наведене свідчить про те, що суд не використав усіх процесуальних можливостей для допиту ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у судовому засіданні. ЄСПЛ наголошує, що за відсутності доказів поважних причин неприбуття вказаних осіб суд без достатніх підстав обмежився оголошенням їх показань під час досудового слідства (пункти 36 - 39 рішення).
      35. За таких обставин Суд акцентував увагу, що після виключення даних, зафіксованих у виді відеофонограми розмов, одержаних у результаті проведення оперативно-розшукових заходів, з матеріалів справи не було інших прямих доказів, окрім показань цих осіб, які вказували, що заявник вимагав та отримав гроші для надання хабаря, тому вирішальне значення під час ухвалення обвинувального вироку мали показання потерпілих. Саме ці особи були безпосередніми свідками протиправної діяльності, у вчиненні якої обвинувачувався заявник (пункт 36 рішення).
      36. Дослідження на підставі статті 306 КПК 1960 року раніше даних показань свідків позбавило сторону захисту можливості взяти участь у їх допиті. Тоді як реалізація відповідного права забезпечила би стороні захисту можливість поставити свідкам запитання з урахуванням усіх інших доказів, з`ясувати чи уточнити обставини, що могли викликати сумніви, в тому числі зумовлені розбіжностями між ними.
      37. З огляду на викладене, як констатував Суд, принципова зміна у доказовій базі, яка сталася під час нового судового розгляду, та відсутність поважної причини неявки потерпілих, наявність протоколів судових засідань з їхніми показаннями, наданими під час попереднього судового розгляду, не була достатньою гарантією для збереження загальної справедливості судового розгляду (пункт 41 рішення).
      Спосіб виправлення допущених порушень
      38. Як убачається з матеріалів справи, у своїй апеляційній скарзі захисник Черкасс В. М. в інтересах засудженого ОСОБА_1 як на підстави для скасування вироку посилався, серед іншого, на неповноту судового слідства й істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону. Зокрема, вказував, що суд першої інстанції, обмежившись оголошенням показань потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , даних під час досудового розслідування та судового розгляду у іншому складі колегії суддів, безпосереднього їх не допитав, у задоволенні клопотання засудженого про їх виклик до суду та допит - відмовив (т. 4, а. с. 241 - 251).
      39. За змістом пункту 1 частини першої статті 367 та пункту 1 частини другої статті 368 КПК 1960 року неповнота судового слідства, у тому числі коли не були допитані певні особи, виступала підставою для зміни або скасування вироку в апеляційному порядку.
      40. Згідно з частиною третьою статті 358 КПК 1960 року суд апеляційної інстанції був уповноважений визнати необхідним проведення судового слідства в повному обсязі чи частково, коли буди підстави вважати, що судове слідство судом першої інстанції було проведено неповно чи однобічно, а відповідно до частини п`ятої статті 362 цього Кодексу зазначений суд був уповноважений проводити судове слідство за правилами глави 26 цього Кодексу щодо тієї частини вироку, законність і обґрунтованість якої оспорювалась в апеляції.
      41. Таким чином, з огляду на вимоги апеляційної скарги захисника та повноваження суду апеляційної інстанції, вказаний суд мав можливість усунути допущені судом першої інстанції порушення шляхом проведення судового слідства на підставах і в порядку, встановлених частиною третьою статті 358, частиною п`ятою статті 362 КПК 1960 року.
      42. Проте, незважаючи на допущену місцевим судом неповноту судового слідства у зв`язку з незабезпеченням допиту потерпілих ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , апеляційний суд не вжив заходів для усунення порушень вимог кримінально-процесуального закону судом першої інстанції.
      43. Всупереч вимогам частини другої статті 377 КПК 1960 року, залишаючи апеляційну скаргу захисника без задоволення, суд апеляційної інстанції не навів переконливих мотивів відповідних висновків, які б узгоджувалися з положеннями статей 257, 306 цього Кодексу щодо безпосередності, усності процесу й допустимості оголошення раніше даних потерпілим показань виключно в разі об`єктивної неможливості його явки.
      44. Не дав належної оцінки відповідним аргументам сторони захисту, що були наведені у касаційній скарзі, і суд касаційної інстанції (т. 4, а. с. 292 - 301).
      45. Таким чином, для усунення встановлених ЄСПЛ порушень конвенційних прав ОСОБА_1 необхідно забезпечити явку потерпілих ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у судове засідання для їх допиту з урахуванням вимог статей 302, 308 КПК 1960 року та/або перевірити за матеріалами справи їх показання, зафіксовані в інших джерелах. Верховний Суд як суд права позбавлений процесуальних повноважень безпосередньо досліджувати й оцінювати докази.
      46. Апеляційний суд відповідно до частини третьої статті 358 та частини п`ятої статті 362 КПК 1960 року вправі провести повне або часткове судове слідство, в межах якого, зокрема, допитати потерпілих, дослідити документи та матеріали. Отже, у справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції в межах своїх повноважень, з урахуванням доводів апеляційної скарги має процесуальні можливості виправити недоліки провадження в місцевому суді.
      47. Разом із тим направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, на переконання Великої Палати, не є необхідним та ефективним способом усунення допущених порушень. Адже наслідком такого процесуального рішення було б відновлення судового провадження в повному обсязі спочатку, що передбачало б необхідність повторного виклику й допиту всіх свідків, перевірки всіх документів та інших матеріалів справи. Натомість порушення процедури сприйняття й дослідження судом інших доказів, крім показань зазначених вище двох потерпілих, ЄСПЛ не встановлено і з матеріалів справи не вбачається. За таких обставин призначення нового розгляду у місцевому суді може завдати шкоди інтересам кримінального судочинства, зокрема в частині дотримання розумних строків, а також реалізації засади безпосередності процесу, оскільки у зв`язку зі спливом тривалого часу після подій можливість забезпечення явки свідків до суду і відтворення ними обставин, що підлягають доказуванню, значно ускладнені.
      48. Виходячи з наведеного Велика Палата вважає, що виправлення констатованої ЄСПЛ невідповідності судового провадження вимогам статті 6 Конвенції можна здійснити шляхом нового апеляційного розгляду. Під час такого розгляду апеляційному суду необхідно з дотриманням норм процесуального права усунути порушення, зазначені в цій постанові.
      49. Зважаючи на викладене, керуючись статтями 400-21, 400-22 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ухвалила:
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року щодо ОСОБА_1 скасувати та направити справу на новий апеляційний розгляд.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач Г. Р. Крет
      Судді: Т. О. Анцупова К. М. Пільков
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      Л. М. Лобойко С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 99648450
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 липня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 2-а-256/08
      Провадження № 11-41зва21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання Сороки Л. П.,
      учасники справи:
      позивачка ОСОБА_1 ,
      представник Одеської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора - Кудіна Т. А.,
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року (суддя Загороднюк В. І.), постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року (судді Крусян А. В., Димерлій О. О., Золотніков О. С.), ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2010 року (судді Співак В. І., Білуга С. В., Гаманко О. І., Заїка М. М., Загородній А. Ф.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 31 грудня 2010 року (судді Ліпський Д. В., Амєлін С. Є., Тракало В. В., Юрченко В. В., Федоров О. М.) у справі № 2-а-256/08 за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Одеської області (правонаступник - Одеська обласна прокуратура), Генеральної прокуратури України (правонаступник - Офіс Генерального прокурора) про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У квітні 2007 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Прокуратури Одеської області, Генеральної прокуратури України, у якому просила:
      - скасувати наказ прокурора Одеської області від 03 квітня 2007 року № 131 про притягнення її до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення із займаної посади та з органів прокуратури;
      - поновити її на посаді старшого прокурора відділу забезпечення участі в судах управління представництва в суді та захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень Прокуратури Одеської області з часу звільнення, тобто з 03 квітня 2007 року;
      - стягнути з Прокуратури Одеської області на її користь заробітну плату за час вимушеного прогулу;
      - стягнути з відповідачів солідарно на її користь моральну шкоду в розмірі 500 000 грн.
      2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що працювала в Прокуратурі Одеської області на посаді старшого прокурора з вересня 2002 року. Відповідно до атестації, проведеної 12 липня 2006 року, позивачка визнана такою, що відповідає займаній посаді. Після призначення 17 квітня 2006 року ОСОБА_2 начальником відділу, у якому працювала позивачка, вона відчула упереджене ставлення до себе та їй достовірно стало відомо про те, що її буде звільнено із займаної посади будь-якою ціною. Позивачка оскаржила розпорядження про проведення перевірки достовірності її листків непрацездатності та наказ про притягнення її до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани. Відчуваючи, що заходів для захисту її прав недостатньо, вона звернулася до Генерального прокурора України з відкритим листом. Оскаржуваним наказом позивачку було звільнено із займаної посади з органів прокуратури з посиланням на Дисциплінарний статут прокуратури України. На думку ОСОБА_1 , вказаними діями Прокуратура Одеської області порушила вимоги Конституції України та законів України, якими гарантується право на свободу думки і слова, а також вільне висловлення своїх поглядів і переконань.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Приморський районний суд м. Одеси постановою від 29 травня 2008 року з урахуванням виправлень, внесених ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2008 року, позов задовольнив частково: скасував наказ прокурора Одеської області від 03 квітня 2007 року № 131; поновив ОСОБА_1 на посаді старшого прокурора відділу забезпечення участі в судах управління представництва, захисту інтересів громадян та держави в судах Прокуратури Одеської області з 03 квітня 2007 року; стягнув з Прокуратури Одеської області на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 28 733,81 грн; стягнув з Прокуратури Одеської області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 2 000 грн. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      4. Суд першої інстанції, посилаючись на статтю 34 Конституції України, статтю 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), а саме рішення Суду у справі «Лінгенс проти Австрії» (Lingens v. Austria) від 08 липня 1986 року, дійшов висновку, що відкриті листи ОСОБА_1 були критичними зауваженнями стосовно керівництва Прокуратури Одеської області та загальною оцінкою його дій без зазначення конкретних фактів. Така критика не могла становити дисциплінарне правопорушення у вигляді проступку, який порочить працівника прокуратури. Стосовно участі позивачки у цивільній справі суд зазначив, що вона уже притягалася до відповідальності за ці дії. Посилаючись на Кодекс законів про працю України, суд також указав на неврахування під час звільнення ОСОБА_1 того, що вона була одинокою матір`ю з двома неповнолітніми дітьми.
      5. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 25 лютого 2009 року постанову суду першої інстанції скасував та прийняв нову, якою в задоволенні позову відмовив.
      6. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що з огляду на норми законів України «Про державну службу» та «Про прокуратуру» прокурори можуть вчиняти лише ті дії, що передбачені чинним законодавством. Обмеження, які поширювались на прокурорів, повинні були забезпечити законність їхніх дій. Суд також проаналізував поняття «проступок, який ганьбить честь і гідність, порочить працівників прокуратури». У зв`язку із цим апеляційний суд, посилаючись на відкриті листи, опубліковані ОСОБА_1 в мережі «Інтернет» 15 та 21 березня 2007 року, дійшов висновку, що прокурором Одеської області правильно встановлено, що позивачка безпідставно поширила голослівні, некоректні та образливі висловлювання стосовно працівників органів прокуратури, допустила до розповсюдження конфіденційну та службову інформацію, яка стосується виключно органів прокуратури. На підставі зазначених міркувань і посилаючись на статті 2, 8, 9 та 10 Дисциплінарного статуту прокуратури України суд дійшов висновку, що позивачка вчинила проступок, який порочить працівника прокуратури, а тому її звільнення було законним.
      7. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 квітня 2010 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін, а ухвалою від 31 грудня 2010 року відмовив ОСОБА_1 у допуску до перегляду Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2010 року в цій справі.
      8. Суд касаційної інстанції, погодившись з висновками суду апеляційної інстанції, зазначив, що посилання суду першої інстанції на статтю 10 Конвенції як на одну з підстав для скасування наказу про звільнення не є неприйнятним, оскільки правовий статус позивачки як державного службовця визначений Законом України «Про прокуратуру» та Дисциплінарним статутом прокуратури України.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      9. 08 жовтня 2020 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Горяйнова проти України» (заява № 41752/09), яке набуло статусу остаточного 08 січня 2021 року. З рішення ЄСПЛ у справі «Горяйнова проти України`слідує, що ОСОБА_1 подала до Суду заяву № 41752/09, у якій скаржилася на те, що її звільнення з посади прокурора у зв`язку з публікацією в мережі «Інтернет» відкритого листа до Генерального прокурора України, у якому вона критикувала органи прокуратури, становило порушення її права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції. При цьому заявниця вимагала 54 634,40 євро як відшкодування матеріальної шкоди, що включало: 14 637,40 євро як відшкодування втраченого доходу та заборгованості з виплати заробітної плати після її звільнення, та 40 000 євро - вартості квартири, яку вона могла отримати як прокурор, якби її не звільнили. Заявниця також вимагала 15 000 євро як відшкодування моральної шкоди.
      10. У цій справі ЄСПЛ перевіряв, чи було звільнення виправданим згідно з пунктом 2 статті 10 Конвенції.
      11. У пунктах 58, 59 рішення у справі «Горяйнова проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що заявницю звільнили у зв`язку з її відкритим листом від 15 березня 2007 року, у якому вона публічно розкритикувала елементи стверджуваної корупції у поведінці місцевих прокурорів. Зокрема, вона послалася на стверджувано звичні випадки тиску на прокурорів, щоб змусити їх або діяти незаконно в обмін на отримання винагороди, або звільнитися, якщо вони не погоджувалися, і наголошувала, що до проблеми слід було поставитися серйозно, якщо прокуратура прагнула користуватися довірою громадськості. Ці твердження розглядалися керівництвом заявниці та національними судами як «голослівні, некоректні та образливі висловлювання стосовно працівників органів прокуратури та прокуратури як державного органу» і як «розповсюдження конфіденційної та службової інформації, яка стосується виключно органів прокуратури». Уряд також стверджував, що версія заявниці про неправомірні дії її нового керівництва не підтверджувалася жодними доказами, навпаки, за результатами перевірок, проведених працівниками міліції після публікації листів заявниці, не було встановлено жодних доказів стверджуваної неправомірної поведінки, а тому кримінальна справа не порушувалася.
      12. Суд зазначив, що на відміну від рішення у справі «Гуджа проти Молдови», у якому два отримані Генеральною прокуратурою Молдови листи були оприлюднені, у цій справі дії заявниці не можуть розглядатися як «розголошення» інформації, до якої працівник міг мати доступ під час виконання своєї роботи. Підхід національних органів влади, відповідно до якого твердження заявниці описувалися як «голослівні, некоректні та образливі», а також як «конфіденційна та службова інформація», є суперечливим. Однак ані національні суди, ані Уряд у своїх зауваженнях не розглянули цю можливу невідповідність. Фактично вона була перенесена з наказу про звільнення до судових рішень майже без змін.
      13. ЄСПЛ у пункті 60 рішення у справі «Горяйнова проти України» підкреслив, що національні суди не здійснили жодного аналізу змісту та достовірності тверджень, наведених у листі заявниці. Під час оцінки звільнення заявниці національні суди взагалі не посилалися на результати проведених міліцією перевірок, на які посилався Уряд. Вони обмежили свій аналіз простим твердженням, що заявниця поширила голослівні, некоректні та образливі висловлювання і розповсюдила конфіденційну та службову інформацію про органи прокуратури без наведення жодних пояснень.
      14. У зв`язку із цим Суд повторно вказав на обов`язок державних службовців бути лояльними та стриманими щодо свого роботодавця, який вимагає, щоб розповсюдження навіть точної інформації здійснювалося помірковано та доцільно. Однак інтерес, який громадськість може мати в отриманні конкретної інформації, здатен переважити цей обов`язок бути лояльними. Як убачається, у своєму відкритому листі заявниця порушила дуже чутливе та важливе питання, що становило суспільний інтерес. Однак національні суди детально не розглянули (якщо взагалі розглянули) зв`язок між обов`язком заявниці бути лояльною і суспільним інтересом бути проінформованим про протиправні дії та корупцію в системі органів прокуратури. Апеляційний суд Одеської області, вочевидь, вважав, що державним службовцям у принципі не дозволялося висловлювати будь-які твердження, крім тих, які були прямо передбачені законом (пункт 61 рішення у справі «Горяйнова проти України»).
      15. У пункті 62 рішення у справі «Горяйнова проти України» ЄСПЛ зауважив, що національні суди не проаналізували доводи заявниці щодо її неодноразових спроб довести свою стурбованість до відома вищого керівництва та перевірити наявність у заявниці альтернативних засобів для повідомлення про протиправні дії, свідком яких вона стверджувано стала, і як це все було пов`язано з її мотивами (див. рішення у справі «Гербай проти Угорщини», пункт 44). Хоча Уряд у своїх зауваженнях посилався на спеціальний наказ як на документ, що визначав порядок дій у випадку, коли прокурор мав намір оприлюднити якусь інформацію (див. пункти 36 та 44), вбачається, що цей наказ не має стосунку до цієї справи, оскільки, як зазначалося, заявниця не оприлюднила жодної службової інформації та у будь-якому випадку вперше на наказ у своїх зауваженнях послався Уряд, тоді як національні органи державної влади, у тому числі суди, на нього ніколи не посилалися для обґрунтування звільнення заявниці.
      16. Стосовно питання шкоди, заподіяної органам державної влади внаслідок дій заявниці, ЄСПЛ зазначив, що тоді як Уряд навів загальний аргумент, що її відкритий лист не лише заподіяв шкоду репутації прокурора Одеської області, але також ймовірно серйозно вплинув на роботу та репутацію органів прокуратури загалом, національні суди ніколи не розглядали це питання (пункт 63 рішення у справі «Горяйнова проти України»).
      17. Відповідно до пунктів 64, 65 рішення у справі «Горяйнова проти України» стягнення у вигляді звільнення було найсуворішим із застосовних і могло бути посилене лише позбавленням класного чину (див. пункт 34). Це вбачалося суворим заходом, і, вочевидь, втрата професії, якій заявниця присвятила сім років, повинна була призвести до значних переживань (див. рішення у справах «Фогт проти Німеччини», пункт 60; «Гуджа проти Молдови», пункт 95 та «Кудешкіна проти Росії», пункт 98). Проте на жодній стадії провадження національні органи влади не здійснили аналізу можливості застосування менш суворого стягнення, по суті припустивши, що дії заявниці, які були «проступком, що порочить працівника прокуратури», виправдовували автоматичне звільнення.
      18. Під час ухвалення рішення про застосування до заявниці такого суворого стягнення, як звільнення, національні суди мали взяти до уваги та здійснити всеохоплюючий аналіз таких ключових елементів справи, як характер і достовірність тверджень заявниці, її мотиви для оприлюднення оскаржуваної публікації та можливість ефективно висловлювати свою думку перед своїм безпосереднім керівництвом, а також визначити будь-яку шкоду, заподіяну прокуратурі внаслідок публікації. Це має важливе значення для встановлення, чи було у справі заявниці забезпечено справедливий баланс (див. пункти 51 і 52). Однак, як убачається з аналізу Суду в попередніх пунктах, національні суди не розглянули більшість із цих питань, якщо взагалі якесь із них.
      19. За викладених обставин ЄСПЛ дійшов висновку про те, що національні органи влади не навели «відповідних і достатніх» доводів для обґрунтування звільнення заявниці. Оскільки оскаржуване втручання у право заявниці на свободу вираження поглядів не супроводжувалося належними процесуальними гарантіями, воно не було пропорційне переслідуваній законній меті (пункт 66 рішення у справі «Горяйнова проти України»).
      20. Суд постановив, що було порушено статтю 10 Конвенції, та зобов`язав державу-відповідача сплатити заявниці як відшкодування моральної шкоди4 500 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, а також як компенсацію судових та інших витрат 261,63 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, а також відхилив інші вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві вимог
      21. 04 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із заявою про перегляд постанови Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року, постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року та ухвал Вищого адміністративного суду України від 27 квітня та 31 грудня 2010 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      22. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, позивачка послалася на рішення ЄСПЛ у справі «Горяйнова проти України» (заява № 41752/09), ухвалене 08 жовтня 2020 року.
      23. На думку ОСОБА_1 , Суд, постановляючи рішення про порушення статті 10 Конвенції, визначив ряд порушень, які за національним законодавством мають трактуватися як порушення процесуального законодавства, що допущені судами під час розгляду справи № 2-а-256/08, що є підставою для перегляду вказаних судових рішень у цій справі, а тому заявниця просить: відновити провадження у справі № 2-а-256/08 за її позовом до Прокуратури Одеської області, Генеральної прокуратури України про визнання наказу Прокуратури Одеської області від 03 квітня 2007 року про притягнення її до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення із займаної посади та з органів прокуратури незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди; за результатом повторного розгляду цієї справи, враховуючи встановлені ЄСПЛ у рішенні «Горяйнова проти України» (заява № 41752/09) порушення, задовольнити заявлені позовні вимоги.
      24. У письмових поясненнях до заяви про перегляд судових рішень за виключними обставинами заявниця вказала на те, що суд не вправі відмовити у перегляді справи та закрити провадження з посиланням на строки, нівелюючи її право на відновлення попереднього юридичного стану настільки, наскільки це можливо, як це встановлено міжнародними зобов`язаннями, які на себе взяла Україна, та Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV). З огляду на те, що національні суди апеляційної та касаційної інстанцій розглянули цю справу з суттєвими процедурними помилками, які встановлені ЄСПЛ, та допустили порушення фундаментальних прав позивачки на свободу вираження поглядів та її права на працю і доступ до професії, а також те, що Велика Палата Верховного Суду не може встановлювати обставини, досліджувати та оцінювати докази, ОСОБА_1 просить скасувати постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року, ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 квітня та 31 грудня 2010 року у справі № 2-а-256/08 та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      25. У додаткових письмових поясненнях до заяви про перегляд судових рішень за виключними обставинами ОСОБА_1 зазначила, що Закон № 3477-IV є спеціальним законом щодо порядку і заходів виконання рішень ЄСПЛ та саме його вимоги, які ґрунтуються на Конституції України і міжнародних зобов`язаннях України, мають переважне значення. Цей Закон не містить обмежень щодо строків перегляду національними судами справ. На думку заявниці, питання процесуальних строків мало бути вирішено на стадії відкриття провадження за виключними обставинами. Вирішення питання строків звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами порушує право доступу до правосуддя. Перегляд судових рішень у цій справі є єдиним ефективним засобом для усунення допущених порушень і відновлення прав шляхом здійснення restitutio in integrum. ОСОБА_1 вказала на те, що отримані нею 160 000 грн, які визначені Судом як відшкодування моральної шкоди, та компенсація судових витрат не відновили її первинний стан, який вона мала до порушення прав, оскільки ці кошти не можуть повернути їй 13 років забуття, відсутності доступу до професії, можливості професійного розвитку в обраній галузі, можливості заробляти на життя, отримати пенсійне забезпечення за обраною професією тощо. Крім цього, застосування строків давності в цій справі зведе нанівець не лише право на справедливий суд, а й нівелює право звернення до ЄСПЛ за захистом від свавілля державного органу. Обмеження відновлення порушеного права заявниці лише виплатою присудженої Судом компенсації матиме вигляд ілюзорного відновлення порушеного права.
      Позиція інших учасників справи
      26. Представник Офісу Генерального прокурора у поясненнях на заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами зазначив, що у Великої Палати Верховного Суду немає процесуальних можливостей для усунення констатованих ЄСПЛ порушень конвенційних та національних вимог у справі, що розглядається, а тому їх можна усунути шляхом скасування постанови Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року, постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року, ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2010 року та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      27. У відзиві на заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами Одеська обласна прокуратура зазначила, що у Великої Палати Верховного Суду немає процесуальної можливісті встановлювати обставини справи, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, тому усунути констатовані ЄСПЛ порушення конвенційних вимог у справі, що розглядається, можна шляхом скасування постанови Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року, постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року, ухвал Вищого адміністративного суду України від 27 квітня та 31 грудня 2010 року і передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      28. 11 травня 2021 року до Великої Палати Верховного Суду надійшли додаткові пояснення представника Офісу Генерального прокурора на заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами, у яких останній зазначив, що оскільки рішенням, яке набрало законної сили, у цій справі є постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року, а заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами ОСОБА_1 подала лише 04 лютого 2021 року, то заявниця пропустила установлений пунктом 2 частини другої статті 363 КАС України десятирічний строк на подання такої заяви, який з огляду на частину третю цієї статті поновленню не підлягає. Представник Офісу Генерального прокурора просив залишити заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами без розгляду.
      Рух заяви про перегляд судових рішень
      29. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 15 лютого 2021 року відкрив провадження за виключними обставинами в адміністративній справі № 2-а-256/08, витребував справу з Приморського районного суду м. Одеси та копію рішення ЄСПЛ у справі «Горяйнова проти України», ухваленого 08 жовтня 2020 року, з його автентичним перекладом українською мовою від Секретаріату Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.
      30. 01 березня 2021 року до Великої Палати Верховного Суду з Міністерства юстиції України надійшла копія автентичного перекладу рішення ЄСПЛ у справі «Горяйнова проти України» (заява № 41752/09).
      31. 22 березня 2021 року до Великої Палати Верховного Суду надійшли матеріали справи № 2-а-256/08 відповідно до супровідного листа заступника голови Приморського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2021 року.
      32. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 29 березня 2021 року призначив справу до розгляду в судовому засіданні.
      33. Заявниця у судовому засіданні підтримала свою заяву, навела доводи на її обґрунтування, подібні до зазначених у заяві та письмових пояснення до неї.
      34. Представниця Одеської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора у судовому засіданні просила залишити заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами без розгляду.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка доводів заяви про перегляд за виключними обставинами судових рішень та аргументів учасників справи
      1. Щодо строків звернення із заявою до суду
      35. Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції (стаття 1 розділу І Конвенції).
      36. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вона є стороною.
      37. Частинами першою, другою статті 2 Закону № 3477-IV визначено, що остаточне рішення ЄСПЛ у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції, є обов`язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції.
      Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається, зокрема, Законом № 3477-IV.
      38. Згідно із частиною першою статті 1 Закону № 3477-IV виконанням рішення Суду є: а) виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      39. Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      40. Пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України визначено, що заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
      41. КАС України також встановлює вимоги щодо строку звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами.
      42. Так, згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами з підстави, визначеної пунктом 3 частини п`ятої статті 361 цього Кодексу, може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, протягом тридцяти днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про набуття цим рішенням статусу остаточного.
      43. Водночас пунктом 2 частини другої статті 363 КАС України визначено, що заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подана з підстав, визначених частиною п`ятою статті 361 КАС України, - не пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили.
      44. Відповідно до частини третьої статті 363 КАС України строки, визначені в частині другій цієї статті, не можуть бути поновлені.
      45. На підставі частини п`ятої статті 366 КАС України суд відмовляє у відкритті провадження за виключними обставинами у разі, якщо така заява подана до суду після закінчення строку, визначеного частиною другою статті 363 цього Кодексу.
      46. Отже, пунктом 2 частини другої статті 363 КАС України встановлено преклюзивний, тобто такий, що не підлягає поновленню, строк на звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань.
      47. Водночас ані стаття 46 Конвенції, ані норми Закону № 3477-IV не ставлять обов`язок держави виконати рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, в залежність від будь-якого строку, що минув з дня набрання судовим рішенням національного суду законної сили.
      48. Велика Палата Верховного Суду не вперше розглядає питання щодо застосування строків звернення із заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань. У постанові від 08 вересня 2020 року у цивільній справі № 2-1606/07 (провадження № 14-662звц19) за позовом ОСОБА_3 . Велика Палата Верховного Суду виклала правову позицію щодо застосування десятирічного строку подання заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами, визначеного пунктом 2 частини другої статті 424 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      49. В зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду, керуючись принципом верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, дійшла висновку про закриття провадження за заявою ОСОБА_3 про перегляд судового рішення за виключними обставинами, оскільки прийняла до розгляду цю заяву після спливу десятирічного строку з дня набрання чинності рішеннями національних судів.
      50. Як у справі № 2-1606/07, так і у справі, що розглядається, заявники звернулися до суду із заявами про перегляд судових рішень за виключними обставинами у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, після спливу десятирічного строку з дня набрання законної сили рішеннями національних судів.
      51. При цьому як рішення у справі «Котенко та інші проти України», так і рішення у справі «Горяйнова проти України», постановлені ЄСПЛ, набули статусу остаточних після спливу десятирічного строку з дня набрання законної сили рішеннями національних судів у справах № 2-1606/07 та № 2-а-256/08 відповідно.
      52. Таким чином, сплив зазначених строків не пов`язаний з несвоєчасним вчиненням заявниками дій щодо звернення до національного суду з відповідними заявами, а обумовлений тривалим розглядом справ ЄСПЛ.
      53. У справі «Котенко та інші проти України» Суд установив порушення процедури розгляду справи, а саме недостатню вмотивованість висновку суду апеляційної інстанції щодо переоцінки одного з доказів у справі - висновку експерта щодо розміру доходу ОСОБА_3 , з якого належало обчислювати розмір аліментів і заборгованості, та присудив заявнику 2 400 євро справедливої сатисфакції, що є співмірним із розміром заборгованості за аліментами, присудженими національними судами. Натомість у справі «Горяйнова проти України» ЄСПЛ установив суттєві порушення національними судами норм процесуального права, які ставлять під серйозний сумнів результат оскаржуваного провадження на національному рівні, однак відшкодував заявниці лише моральну шкоду та компенсацію судових витрат, установивши при цьому, що звільнення заявниці було необґрунтованим, а національні суди не розглянули більшість ключових питань, якщо взагалі якесь із них.
      54. Отже, при прийнятті рішення про закриття провадження за заявою ОСОБА_3 про перегляд судових рішень у справі № 2-1606/07 за виключними обставинами у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом Велика Палата Верховного Суду керувалася не лише положеннями частини другої статті 424 ЦПК України, якими встановлено преклюзивний строк на звернення із такою заявою, що відповідає дотриманню принципу res judicata, але й урахувала конкретні обставини, пов`язані із суттю встановлених ЄСПЛ порушень Конвенції та присудженням Судом на користь заявника 2 400 євро справедливої сатисфакції, що є співмірним із розміром заборгованості за аліментами, присудженими національними судами.
      55. У додаткових письмових поясненнях до заяви про перегляд судових рішень за виключними обставинами ОСОБА_1 вказала на те, що перегляд судових рішень у цій справі є єдиним ефективним засобом для усунення допущених порушень і відновлення прав шляхом здійснення restitutio in integrum, отримані ж нею 160 000 грн, які визначені Судом як відшкодування моральної шкоди та компенсація судових витрат, не відновили її первинний стан, який вона мала до порушення прав, оскільки ці кошти не можуть повернути їй 13 років забуття, відсутності доступу до професії, можливості професійного розвитку в обраній галузі, заробляти на життя, отримати пенсійне забезпечення за обраною професією тощо.
      56. При зіставленні наслідків перегляду та відмови у перегляді судових рішень у справі, що розглядається, Велика Палата Верховного Суду, не ставлячи під сумнів необхідності дотримання принципу res judicata, враховує, що спір між сторонами є публічно-правовим, а визначеним у частині першій статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. При цьому відповідно до принципу верховенства права, закріпленому в статті 3 Конституції України та частині першій статті 6 КАС України, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
      57. Велика Палата враховує конкретні обставини, пов`язані із суттю встановлених ЄСПЛ порушень Конвенції у справі «Горяйнова проти України» та відшкодуванням заявниці Судом лише моральної шкоди та компенсації судових витрат, що не є відновленням її порушених прав (попереднього юридичного стану), настільки, наскільки це можливо.
      58. Також Велика Палата Верховного Суду враховує досвід держав - членів Ради Європи щодо застосування присічних строків звернення до національних судів після встановлення ЄСПЛ порушень договірними сторонами Конвенції. Так, у правових системах Фінляндії та Литви гнучко застосовується процесуальне законодавство й у виключних випадках допускається відновлення національного судового провадження, не зважаючи на встановлений національним законодавством присічний строк, - якщо це необхідно для належного виконання рішення ЄСПЛ і забезпечення ефективного відновлення прав заявника.
      59. З огляду на викладене, а також беручи до уваги встановлений пунктом 1 статті 46 Конвенції та частиною першою статті 2 Закону № 3477-IV обов`язок держави виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вона є стороною, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність перегляду справи за виключними обставинами та відсутність підстав для закриття провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постановлених у цій справі судових рішень.
      2. Щодо доводів заяви про перегляд за виключними обставинами судових рішень
      60. Надаючи оцінку доводам заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами судових рішень, постановлених у цій справі, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      61. Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      62. Відповідно до статті 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      63. З огляду на наведені вище положення статті 46 Конвенції та статті 2 Закону № 3477-IV ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. Суд наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справ судом у розумінні пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України.
      64. З рішення ЄСПЛ у справі «Горяйнова проти України» вбачається, що ОСОБА_1 подала до Суду заяву № 41752/09, у якій скаржилася на порушення її права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції.
      65. Пунктами 1 і 2 статті 10 Конвенції визначено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
      Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
      66. За статтею 41 Конвенції якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      67. З визначення, наведеного у статті 1, а також зі змісту глави 3 Закону № 3477-IV убачається, що рішення ЄСПЛ може бути виконане шляхом: а) виплати стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      68. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.
      69. Цією ж нормою права передбачено, що відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      70. У рішенні у справі «Горяйнова проти України» Суд визнав порушення статті 10 Конвенції та зобов`язав державу-відповідача сплатити заявниці на відшкодування моральної шкоди 4 500 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, а також як компенсацію судових та інших витрат 261,63 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, а також відхилив інші вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції.
      71. Водночас у пункті 65 рішення у справі «Горяйнова проти України» ЄСПЛ дійшов висновку про те, що під час ухвалення рішення про застосування до заявниці такого суворого стягнення, як звільнення, національні суди мали взяти до уваги та здійснити всеохоплюючий аналіз таких ключових елементів справи, як характер і достовірність тверджень заявниці, її мотиви для оприлюднення оскаржуваної публікації та можливість ефективно висловлювати свою думку перед своїм безпосереднім керівництвом, а також визначити будь-яку шкоду, заподіяну прокуратурі внаслідок публікації. Це має важливе значення для встановлення, чи було у справі заявниці забезпечено справедливий баланс (див. пункти 51 і 52). Однак, як убачається з аналізу Суду в попередніх пунктах, національні суди не розглянули більшість із цих питань, якщо взагалі якесь із них.
      72. Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000) 2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржуване рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскаржуваного провадження на національному рівні.
      Висновки за результатами розгляду заяви
      73. Відповідно до частини п`ятої статті 368 КАС України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
      74. З огляду на те, що суд першої інстанції, задовольняючи позов частково, послався на практику Суду за статтею 10 Конвенції, та встановив, що відкриті листи заявниці були критичними зауваженнями стосовно керівництва Прокуратури Одеської області та загальною оцінкою його дій без зазначення конкретних фактів, а відтак установив, що така критика не могла становити дисциплінарне правопорушення у вигляді проступку, який порочить працівника прокуратури, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для скасування постанови Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року.
      75. Оскільки в цій справі ЄСПЛ констатував такі порушення Конвенції, що ставлять під серйозний сумнів результат оскаржуваного провадження на національному рівні, то вказані порушення можливо усунути шляхом скасування рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій. При цьому ухвала Вищого адміністративного суду України від 31 грудня 2010 року, якою було відмовлено ОСОБА_1 у допуску справи до перегляду Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2010 року в цій справі, не є судовим рішенням, ухваленим по суті заявлених позовних вимог.
      76. Водночас, ураховуючи відсутність у Великої Палати Верховного Суду повноважень встановлювати обставини справи, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а справа - передачі до суду апеляційної інстанції для постановлення рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства.
      Керуючись статтями 6, 7, 344, 355, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково.
      2. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2010 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до П`ятого апеляційного адміністративного суду як суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий О. С. Золотніков
      Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      І. В. Григор`єва В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 98524294
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      25 травня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 200/14342/18
      Провадження № 14-45 цс 21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради (далі - відповідач) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідача - Дніпровської міської ради (далі - третя особа) - про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов`язання надати до нього вільний доступ
      за касаційною скаргою третьої особи на постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Позивач на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя вважає себе власником об`єкта незавершеного будівництва у Дніпрі, оскільки отримав його за цим договором у порядку добровільного виконання зобов`язання за договором позики. Власником того ж об`єкта вважає себе Дніпровська міська рада.
      2. Слідчий суддя у Києві у межах кримінального провадження арештував, зокрема, об`єкт незавершеного будівництва та земельну ділянку, на якій він розташований, заборонив користуватися та розпоряджатися цими об`єктами. А слідчий у Дніпрі для забезпечення арешту передав їх на відповідальне зберігання керівникові Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради. Після цього слідчий суддя у Дніпрі зобов`язав слідчих і прокурорів забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика з метою користування та збереження будівельної техніки і будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва. Проте спроба адвоката позивача увійти на об`єкт незавершеного будівництва була невдалою: доступ обмежили співробітники зазначеного комунального підприємства.
      3. Надалі слідчий суддя у Києві скасував накладений арешт, а слідчий суддя у Дніпрі зобов`язав слідчих передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання об`єкт незавершеного будівництва. Позивач стверджував, що комунальне підприємство, яке раніше отримало це майно на відповідальне зберігання на підставі ухвали слідчого судді у межах кримінального провадження, продовжувало вчиняти перешкоди у доступі до вказаного об`єкта. Тому звернувся до суду з негаторним позовом до цього підприємства.
      4. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову через його необґрунтованість. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та виснував, що відповідач протиправно створив позивачеві перешкоди у здійсненні вільного доступу до майна. Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про те, чи можна за правилами цивільного судочинства розглянути позов про усунення перешкод у користуванні майном, що створює відповідач, який отримав це майно на відповідальне зберігання на підставі ухвали слідчого судді в межах кримінального провадження.
      (2) Короткий зміст позовної заяви
      5. 3 вересня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив усунути для нього й уповноважених ним осіб перешкоди у користуванні нерухомим майном, зареєстрованим у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером 688588112101, а саме об`єктом незавершеного будівництва - багатоквартирним житловим будинком, що складається з цокольного поверху, літ. «А», загальною площею 1088,8 кв. м (готовність - 44 %) і знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (до 15 жовтня 2014 року - АДРЕСА_2 ; після 19 вересня 2017 року - АДРЕСА_3 далі - об`єкт незавершеного будівництва), шляхом зобов`язання відповідача надати вільний доступ до цього майна.
      6. Мотивував позов так:
      6.1. Позивач є власником об`єкта незавершеного будівництва, що знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113. Надалі вона отримала інші кадастрові номери: 1210100000:02:422:0126 і 1210100000:02:422:0127 (далі - земельна ділянка).
      6.2. 29 липня 2016 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову у справі № 200/8683/16-ц за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ейфєль» до позивача про витребування з чужого незаконного володіння об`єкта незавершеного будівництва. 7 жовтня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, згідно з яким змінив зазначене рішення суду першої інстанції у мотивувальній частині, а в іншій - залишив без змін.
      6.3. Суди першої й апеляційної інстанцій у справі № 200/8683/16-ц встановили, що позивач набув право власності на об`єкт незвершеного будівництва від ОСОБА_2 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у порядку добровільного виконання зобов`язання за договором позики від 10 вересня 2015 року.
      6.4. 15 травня 2017 року старший слідчий в особливо важливих справах Головного слідчого управління Національної поліції України (далі - ГСУ НП України) за погодженням із прокурором відділу Генеральної прокуратури України звернувся до Печерського районного суду міста Києва з клопотанням про накладення арешту на земельну ділянку, на якій здійснюється незавершене будівництво.
      6.5. Того ж дня слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва постановив ухвалу у справі № 757/26430/17-к про арешт земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 на АДРЕСА_4 із забороною користування та розпорядження цією ділянкою, а також ухвалу у справі № 757/26429/17-к про арешт незавершеного та завершеного самовільного будівництва (крім житлових приміщень, які належать фізичним особам на праві приватної власності), що здійснюється на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 за адресою: АДРЕСА_4 , із забороною користування та розпорядження цим об`єктом, укладення попередніх договорів купівлі-продажу та проведення будь-яких будівельних робіт, спрямованих на завершення будівництва.
      6.6. 12 червня 2017 року старший слідчий в особливо важливих справах ГСУ НП України виніс постанову про проведення слідчих дій на іншій території. У цій постанові доручив працівникам Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області (далі - СУ ГУ НП в Дніпропетровській області) у кримінальному провадженні № 12013040650001281 організувати виконання ухвал слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 15 травня 2017 року щодо накладення арешту на земельну ділянку із забороною проведення будівництва, користування та розпорядження нею.
      6.7. 6 липня 2017 року старший слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на виконання вищевказаної постанови слідчого в особливо важливих справах ГСУ НП України від 12 червня 2017 року й ухвал слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 15 травня 2017 року виніс постанову, згідно з якою передав на відповідальне зберігання керівнику відповідача Ткаченку Андрію Івановичу (далі - керівник відповідача) земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва. На виконання зазначеної постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області 6 липня 2017 року підписаний відповідний акт приймання-передачі.
      6.8. 7 серпня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу, в якій зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 20130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва.
      6.9. 8 вересня 2017 року адвокат позивача спробував увійти на об`єкт незавершеного будівництва, проте співробітники відповідача не дозволили йому це зробити. Тоді адвокат позивача подав заяву начальнику Шевченківського відділення поліції Дніпровського відділу поліції ГУ НП в Дніпропетровській області про притягнення до відповідальності керівника відповідача за невиконання зазначеної вище ухвали слідчого судді від 7 серпня 2017 року. З цього приводу керівник відповідача надав письмові пояснення інспектору батальйону патрульної поліції.
      6.10. 20 вересня 2017 року Дніпровська міська рада приняла рішення № 80/24 «Про присвоєння адреси незавершеному будівництву багатоквартирному житловому будинку по АДРЕСА_3 ».
      6.11. 5 жовтня 2017 року слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва скасував арешт майна, накладений 15 травня 2017 року.
      6.12. 14 грудня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу у справі № 200/20739/17, згідно з якою зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      6.13. Третя особа вважає себе власником об`єкта незавершеного будівництва на підставі її рішення від 20 вересня 2017 року № 83/24 «Про визначення об`єктом права комунальної власності територіальної громади міста Дніпра об`єкта нерухомого майна по АДРЕСА_3 ». Але це рішення втратило чинність на підставі рішення Дніпровської міської ради від 11 жовтня 2017 року № 30/25. Крім того, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутній запис про реєстрацію права власності на об`єкт незавершеного будівництва на АДРЕСА_3 за третьою особою.
      6.14. Позов треба задовольнити, бо позивач є власником об`єкта незавершеного будівництва, а відповідач порушує його право володіння та користування таким майном шляхом створення перешкод у доступі до нього.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      7. 10 грудня 2018 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення так:
      7.1. 10 вересня 2015 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за позивачем зареєстроване право власності на об`єкт незавершеного будівництва, який обтяжений арештом на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/26429/17-к. Така реєстрація зберігається згідно з витягом № 145276270 від 14 листопада 2018 року.
      7.2. Старший слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на виконання постанови слідчого в особливо важливих справах ГСУ НП України від 12 червня 2017 року у кримінальному провадженні № 120130406500001281 6 липня 2017 року виніс постанову, згідно з якою передав на відповідальне зберігання земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництване відповідачеві, а керівнику останнього як фізичній особі, який підписав відповідний акт приймання-передачі.
      7.3. 5 жовтня 2017 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва постановив ухвалу у справі № 757/51819/17-к, згідно з якою скасував накладений на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/26430/17-к арешт земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 на АДРЕСА_4 із забороною користування та розпорядження цією ділянкою.
      7.4. 5 жовтня 2017 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва постановив ухвалу у справі № 757/51821/17-к, згідно з якою скасував накладений за ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/26429/17-к арешт незавершеного та завершеного самовільного будівництва (крім житлових приміщень, які належать фізичним особам на праві приватної власності), що здійснюється на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 за адресою: АДРЕСА_4 , із забороною користування та розпорядження цим об`єктом, укладення попередніх договорів купівлі-продажу та проведення будь-яких будівельних робіт, спрямованих на завершення будівництва.
      7.5. Безпідставність позову підтверджує ухвала слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17. Згідно з цією ухвалою слідчий суддя зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання недобудований будинок на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      8. 21 листопада 2019 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову: зобов`язав усунути позивачу й уповноваженим ним особам перешкоди у користуванні належним позивачеві на праві власності об`єктом незавершеного будівництва шляхом зобов`язання відповідача надати вільний доступ позивачеві й уповноваженим ним особам до цього майна; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив. Мотивував постанову так:
      8.1. З 10 вересня 2015 року право власності на об`єкт незавершеного будівництва зареєстроване за позивачем. Тому він має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування його майном. Відповідач не заперечував, що чинив такі перешкоди позивачеві. На час звернення до суду позивач через протиправні дії відповідача не реалізував право вільного доступу до майна, власником якого він є, надане ухвалами слідчих суддів, а саме:
      8.1.1. Ухвалою слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17. Згідно з цією ухвалою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 120130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження своєї власності - рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва.
      8.1.2. Ухвалою слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17. Згідно з цією ухвалою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 , розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      8.2. Безпідставним є твердження суду першої інстанції про те, що земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва на відповідальне зберігання передали не відповідачеві, а його керівникові як фізичній особі, яка підписала акт приймання-передачі від 6 липня 2017 року. Керівник відповідача є органом його управління згідно з пунктом 4.1 Статуту відповідача, затвердженого рішенням Дніпровської міської ради від 21 лютого 2018 року № 51/30.
      8.3. Обставини, які виникли після ухвалення рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не бере до уваги, оскільки вони можуть бути окремою підставою для звернення з позовом до суду.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      9. 2 січня 2020 року третя особа подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (6) Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      10. 24 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу так:
      10.1. У касаційній скарзі є доводи про порушення судами правил юрисдикції; третя особа обґрунтувала касаційну скаргу тим, що спір слід розглядати за правилами кримінального судочинства, а колегія суддів не встановила, що Велика Палата Верховного Суду виклала висновок щодо юрисдикції суду у подібних правовідносинах.
      10.2. Відсутні передбачені частиною шостою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) випадки, за яких справу не можна передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      11. 7 квітня 2021 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, згідно з якою прийняла справу для продовження розгляду. Мотивувала тим, що позивач у касаційній скарзі (т. 2, а. с. 98-100) та у відзиві на апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 198-199) доводив порушення судами правил юрисдикції, а висновок Великої Палати Верховного Суду з цього приводу відсутній.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Третя особамотивувала касаційну скаргу так:
      12.1. 27 вересня 2017 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд прийняв постанову у справі № 804/3987/17 за позовом Дніпровської міської ради до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради, треті особи - ЖБК-88 «Металург», ДОДГО «Правозахисна спілка «Допоможемо дітям», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , за участю Прокуратури Дніпропетровської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії. У постанові суд встановив відсутність передбачених законодавством дозвільних документів на об`єкт незавершеного будівництва. Тому виснував, що таке будівництво є самочинним.Судове рішення у зазначеній справі переглянули апеляційний (25 січня 2018 року) ікасаційний (24 квітня 2019 року) суди, і воно набрало законної сили.
      12.2. Право власності на самочинно збудовані житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно не набувають ні особи, які здійснили це будівництво, ні їхні спадкоємці. Таке майно не є об`єктом права власності, воно не може бути предметом поділу та встановлення порядку користування судом; на нього не можна звернути стягнення за виконавчими документами, у тому числі продати з прилюдних торгів. Державна реєстрація не є підставою набуття права власності, а лише засвідчує це право, яке вже набула особа. Тому неможливо ототожнити факт набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Оскільки спірний об`єкт нерухомого майна є самочинним будівництвом, то позивач не набув право власності на нього, і відсутні підстави для позову про усунення перешкод у користуванні цим майном.
      12.3. Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська розглядає справу № 202/3999/16-ц за позовом того самого позивача до ОСОБА_2 , третя особа - Дніпровська міська рада, про визнання права власності на нерухоме майно - нежитлові приміщення та квартири загальною площею 7549,8 кв. м, розташовані у квартирному (багатоквартирному) житловому будинку (літ. «А-8») за адресою: АДРЕСА_4 . Під час розгляду тієї справи позивач подав заяву про зміну предмета позову, згідно з якою просив суд визнати за ним право власності на матеріали, обладнання, будівельні конструкції, конструктивні елементи будинку й інше майно, використане у процесі будівництва (створення майна) за вказаною адресою. До позову додав копію технічного паспорта на квартирний (багатоквартирний) житловий будинок загальною площею 13198,3 кв. м за вказаною адресою, складений 2 вересня 2017 року фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 , а на підтвердження права власності - інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20 липня 2017 року № 92490215. Відповідно до цієї довідки за позивачем зареєстроване право власності на об`єкт незавершеного будівництва загальною площею 1088,8 кв. м і готовністю 44%.Тому незрозуміло, про усунення перешкод у користуванні яким саме об`єктом - площею 13 198,3 кв. м чи 1088,8 кв. м - іде мова у справі № 200/14342/18, і до якого з цих об`єктів позивач хоче отримати від відповідача вільний доступ.
      12.4. Слідчий суддяБабушкінського районного суду м. Дніпропетровська в ухвалах від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17 і від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 зобов`язав на вчинення певних дій не відповідача, а слідчих і прокурорів.
      12.5. Оскільки об`єкт незавершеного будівництва переданий на відповідальне зберігання на підставі чинної постанови слідчого й акта приймання-передачі, то і повернення цього об`єкта має відбуватися на відповідній підставі. Дії відповідача з ненадання доступу до об`єкта незавершеного будівництва не є протиправними, оскільки його зберігання відбувається на підставі, яка не відпала.
      12.6. Згідно з ухвалами у справі № 200/20739/17 від 14 грудня 2017 року та від 22 грудня 2018 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська зобов`язав слідчих і прокурорів повернути (передати) позивачеві майно. Тому згідно зі статтею 303 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) дії, бездіяльність та рішення слідчих і прокурорів треба оскаржувати у рамках кримінального процесу, а не шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користування майном.
      12.7. Відповідно до постанови прокурора відділу Прокуратури Дніпропетровської області від 11 березня 2019 року про скасування постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року про передання майна на відповідальне зберігання слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на підставі акта приймання-передачі від 17 квітня 2019 року для виконання ухвал слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 та від 22 грудня 2018 року про роз`яснення порядку виконання ухвали слідчого судді від 14 грудня 2017 року у тій справіпередав «спірне нерухоме майно» на відповідальне зберігання представнику позивача ОСОБА_6 . З огляду на це відсутній предмет спору.
      (2) Позиції інших учасників справи
      13. Інші учасники справи відзив на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      14. Суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, вирішив, що відповідач протиправно перешкоджає позивачеві у здійсненні вільного доступу до об`єкта незавершеного будівництва. Суд касаційної інстанції має встановити, чи може позивач отримати захист права, про яке він стверджує, за правилами цивільного судочинства, чи тільки у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом.
      15. Третя особа у касаційній скарзі стверджує, що, оскільки відповідач отримав на відповідальне зберігання об`єкт незавершеного будівництва на підставі чинної постанови слідчого й акта приймання-передачі, то і повернення цього об`єкта має відбуватися на відповідній підставі, а не внаслідок задоволення негаторного позову. Фактично позивач у цивільному судочинстві оскаржує бездіяльність слідчого та прокурора, яку треба оскаржувати за правилами кримінального судочинства, а не шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користування майном. Велика Палата Верховного Суду з таким доводом касаційної скарги погоджується.
      16. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      17. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      18. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
      19. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-який спір з цивільних правовідносин, в якому хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо його вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      20. Позивач вважав протиправним ненадання відповідачем доступу до об`єкта незавершеного будівництва з огляду на дві ухвали слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська, які не були виконані:
      20.1. Від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17, згідно з якою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 120130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва;
      20.2. Від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17, згідно з якою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 , розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      21. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 КПК України).
      22. Кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК України (частина перша статті 24 цього кодексу).
      23. Звертаючись із негаторним позовом у вересні 2018 року, позивач звертав увагу суду на те, що 6 липня 2017 року старший слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області виніс постанову, згідно з якою передав земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва на відповідальне зберігання керівнику відповідача. Пов`язана з цим неможливість позивача й уповноважених ним осіб отримати доступ до зазначених об`єктів тривала, незважаючи на те, що:
      23.1. 7 серпня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу, в якій зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 20130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва.
      23.2. 14 грудня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу у справі № 200/20739/17, в якій зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      24. Позивач вирішив обґрунтувати наявність перешкод у користуванні об`єктом незавершеного будівництва, які створює відповідач, за правилами цивільного судочинства, а не використовувати засоби кримінального процесу. Подавши негаторний позов, позивач, з одного боку, намагався у такий спосіб забезпечити виконання ухвал слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17 і від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17, а з іншого, - спростувати правомірність постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року (на підставі якої земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва відповідач отримав на відповідальне зберігання) та підписаного для її виконання акта приймання-передачі. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим використання позивачем у такій ситуації цивільно-правових засобів захисту його прав чи інтересів.
      25. Зберігання речових доказів є однією з гарантій реалізації завдань кримінального провадження, передбачених статтею 2 КПК України, й умовою дотримання прав на майно, визнане речовим доказом у кримінальному провадженні, і на яке слідчий суддя наклав арешт. Таке зберігання регламентується, зокрема, статтею 100 КПК України та має забезпечити як подальше цільове використання відповідних об`єктів, виконання завдання та досягнення мети арешту цих об`єктів.
      26. Речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню, повертаються власнику (законному володільцю) або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження (пункт перший частини шостої статті 100 КПК України).
      27. За змістом частини дванадцятої статті 100 КПК України у порядку цивільного судочинства слід вирішувати спір про належність речей, що підлягають поверненню, а не про усунення перешкод у користуванні майном, переданим на відповідальне зберігання у межах кримінального провадження.
      28. 5 грудня 2018 року позивач через його представника звернувся до слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська із заявою у справі № 200/20739/17 про роз`яснення ухвали цього судді від 14 грудня 2017 року, а саме того, хто (слідчий або прокурор) та які процесуальні чи слідчі дії має вчинити для виконання цієї ухвали про передання позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речового доказу у кримінальному провадженні № 120130406500001281, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудованого будинку на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташованого на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 і на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126.
      29. Необхідність роз`яснення ухвали слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 позивач мотивував тим, що ця ухвала суперечить постанові старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області 6 липня 2017 рокупро передання земельної ділянки з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва на відповідальне зберігання керівнику відповідача. Крім того, адвокат позивача стверджував, що доступ до вищевказаного будинку унеможливлюють не слідчий чи прокурор, а працівники відповідача, які цілодобово знаходяться навколо будинку, охороняючи його. Тобто, саме ці працівники не надають можливості передати позивачеві й уповноваженим ним особам на зберігання зазначений речовий доказ.
      30. 22 грудня 2018 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська у справі № 200/20739/17 постановив ухвалу про роз`яснення ухвали від 14 грудня 2017 року. Слідчий суддя зазначив, що керівник відповідача у листі від 27 липня 2018 року повідомив позивача про те, що відповідач не є стороною у кримінальному провадженні, з огляду на що обов`язок повернути майно стосується лише слідчого, а не керівника відповідача. Слідчий суддя роз`яснив порядок виконання його ухвали від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17: вказав, що таке виконання не буде можливим доти, поки постанову старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року не скасує слідчий, який здійснює досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12013040650001281, або прокурор, який здійснює процесуальне керівництво цим розслідуванням.
      31. На досудовому провадженні можуть бути оскаржені, зокрема, бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у нездійсненні процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим КПК України строк. Відповідну скаргу можуть подати заявник, потерпілий, його представник чи законний представник, підозрюваний, його захисник чи законний представник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володілець тимчасово вилученого майна, інша особа, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування (пункт 1 частини першої статті 303 КПК України).
      32. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими доводи третьої особи щодо наявності у кримінальному судочинстві ефективних юридичних засобів для припинення відповідального зберігання арештованого майна. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства.
      33. Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесіможливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи). Недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим. Такі позови не підлягають судовому розгляду. У відкритті провадження за ними слід відмовляти на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, а у разі, якщо провадження було відкрите, - закривати його на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 (пункти 41-42)). Аналогічно слід діяти і тоді, коли особа звернулася до суду за правилами цивільного судочинства з позовною вимогою, щоби уникнути припинення відповідального зберігання арештованого у кримінальному провадженні майна за правилами кримінального судочинства.
      34. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц(пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 45), від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 (пункт 30)).
      35. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
      36. Відсутність у позивачаюридичної можливості за правилами цивільного судочинства усунути створені внаслідок виконання процесуальних рішень, прийнятих у кримінальному провадженні, перешкоди у користуванні майном, яке відповідач у тому провадженні отримав на відповідальне зберігання, є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням того, що доводи позивача про ненадання відповідачем вільного доступу до об`єкта незавершеного будівництва може перевірити суд у процедурі, визначеній КПК України.
      37. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що обмеження стосовно розгляду заявленого негаторного позову за правилами цивільного судочинства не порушує право позивача на ефективний засіб юридичного захисту його права чи інтересу стосовно об`єкта незавершеного будівництва. Це підтвердили представники позивача та третьої особи у поясненнях, наданих до суду апеляційної інстанції (т. 1, а. с. 223; т. 2, а. с. 8-9), а також третя особа у касаційній скарзі (т. 2, а. с. 98). Вони зазначили, що відповідно до постанови прокурора відділу Прокуратури Дніпропетровської області від 11 березня 2019 року про скасування постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року про передання майна на відповідальне зберігання керівнику відповідача слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на підставі акта приймання-передачі від 17 квітня 2019 року для виконання ухвал слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 та від 22 грудня 2018 року про роз`яснення порядку виконання ухвали слідчого судді від 14 грудня 2017 року передав об`єкт незавершеного будівництва й інше майно на відповідальне зберігання представнику позивача. Вказане підтверджує ухвала слідчого судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2019 року у справі № 202/5167/19.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      38. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      39. Оскільки третя особа подала касаційну скаргу до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду здійснює касаційний перегляд на підставі приписів ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року.
      40. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року). Тому доводи касаційної скарги третьої особи, спрямовані на встановлення обставин справи, суд касаційної інстанції досліджувати не може.
      41. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року).
      42. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі (пункт 5 частини першої статті 409 ЦПК України).
      43. Згідно з частинами першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 ЦПК України, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      44. Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
      45. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій порушили правила предметної юрисдикції. Тому касаційну скаргу слід задовольнити частково: рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 рокускасувати, а провадження у справі - закрити.
      (2.2) Щодо судових витрат
      46. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      47. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»).
      48. Третя особа, яка подала касаційну скаргу, клопотання про повернення сплаченого судового збору не заявила.
      (3) Висновок щодо застосування норм права
      49. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
      50. Кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК України (частина перша статті 24 цього кодексу).
      51. За змістом частини дванадцятої статті 100 КПК України у порядку цивільного судочинства слід вирішувати спір про належність речей, що підлягають поверненню, а не про усунення перешкод у користуванні майном, переданим на відповідальне зберігання у межах кримінального провадження.
      52. У кримінальному судочинстві передбачені ефективні юридичні засоби для припинення відповідального зберігання арештованого у кримінальному провадженні майна. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у цьому провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства. Тому у випадку, коли особа звернулася до суду за правилами цивільного судочинства з позовною вимогою, щоби уникнути припинення відповідального зберігання арештованого у кримінальному провадженні майна за правилами кримінального судочинства, суд відмовляє у відкритті провадження у цивільній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, а у разі, якщо провадження було відкрите, - закриває його на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, частинами першою та третьою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а :
      1. Касаційну скаргу Дніпровської міської ради задовольнити частково:
      1.1. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року скасувати.
      1.2. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідача - Дніпровської міської ради про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов`язання надати до нього вільний доступ закрити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98483125