Постанова Одеського апеляційного суду про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

[ANTIRAID]

Номер провадження: 22-ц/813/2631/23

Справа № 501/4438/21

Головуючий у першій інстанції Пушкарський Д.В.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.03.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

за участю: позивача ОСОБА_1 та її адвоката Кравця Р.Ю.,

представника Кабінету Міністрів України Трембача О.С.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами Кабінету Міністрів України та Відділу освіти Чорноморської міської ради Одеської області на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 20 грудня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Центру позашкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області, третя особа: директор центру позашкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області Шведова Жанна Валеріївна, про визнання незаконним та скасування наказу №04-01/21 к/тр від 05.11.2021 «Про відсторонення від роботи» та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

встановив:

22 листопада 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до центру позашкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області (третя особа директор Центру позашкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області Шведова Жанна Валеріївна, про визнання незаконним та скасування наказу №04-01/21 к/тр від 05.11.2021 «Про відсторонення від роботи» та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в якому просила суд:

- наказ директора Центру дошкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області від 05.11.2021 за №04-01/21 к/тр «Про відсторонення від роботи» ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 без збереження заробітної плати визнати незаконним та скасувати;

- стягнути з Центру дошкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської областіКод ЄДРПОУ 44582123 на користь ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 РНОКПП НОМЕР_1 середній заробіток за час відсторонення починаючи з 08.11.2021по час постановлення рішення суду;

- поновити ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 на роботі в Центрі дошкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району на посадікерівника гуртка образотворчого мистецтва «Флористика»;

- стягнути з Центру дошкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської областіКод ЄДРПОУ 44582123 на користь ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 РНОКПП НОМЕР_1 судові витрати у розмірі визначених платіжними квитанціями;

- рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць допустити до негайного виконання.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що03 листопада 2021року вона на ім`я директора ЦПО Шведової Ж.В. подала обґрунтовану відповідну заяву, із посиланнями на норми матеріального права про відмову від участі в медичних експериментах (щеплення від COVID-19).

Аналогічно нею 04 листопада 2021року на ім`я начальника відділу освіти Вороненко Н.В. було подано відповідну обґрунтовану заяву про відмову від участі в медичних експериментах (щеплення від COVID-19).

Таким чином, позивач зазначає, що у передбачений Законом спосіб нею було подано відповідні обґрунтовані заяви про відмову від профілактичної вакцинації (щеплення) проти інфекційної хвороби COVID-19, а тому у керівництва Центру дошкільної освіти не було законних підстав для запровадження наказу №04-01/21 к/тр від 05.11.2021 та її відсторонення від роботи.

Окрім того, позивач зазначила, що спірний наказ приймався на виконання незаконних нормативних актів КМУ та МОЗУ, що ще раз підтверджує його незаконність(т. 1, а.с.2-8).

Позивач та її представник ОСОБА_2 в судове засідання не з`явились, про час, місце розгляду справи повідомлені належним чином (т.1, а.с.97).

Відповідач, будучи належним чином повідомленим про розгляд справи в судове засіданні не прибув, відзив на позов не надавав (т.1, а.с.96).

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 20 грудня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Суд визнав незаконним та скасував наказ директора Центру позашкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області №04-01/21 к/тр від 05.11.2021 «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 »;

поновив ОСОБА_1 на роботі в Центрі позашкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області на посаді керівника гуртка образотворчого мистецтва «Флористика»;

стягнуто з Центру позашкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час відсторонення, починаючи з 08.11.2021 по 20.12.2021 в розмірі 18 285,30 грн;

стягнуто з Центру позашкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 2724,00 грн.

Відповідно до ст.430 ЦПК України допустивнегайневиконання судового рішення вчастиніпоновлення на роботі та стягненнясередньогозаробітку за час відстороненняу межахсуми платежу за один місяць.

В апеляційній скарзі відповідач,Центр позашкільної освіти Чорноморської міської ради, просив рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

27 січня 2022 року Кабінет Міністрів України звернувся до апеляційного суду із апеляційної скаргою на рішення суду першої інстанції, у якій просить змінити мотивувальну частину рішення суду, виключивши висновки суду про те, що «діюча Постанова КМУ від 09.12.2020 за №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» зі змінами внесеними Постановою КМУ від 20.10.2021 за №1096 про введення карантину є незаконною і не підлягає виконанню. На підставі ст. 60 Конституції України кожна людина зобов`язана відмовитись від виконання постанови Уряду про введення карантину. На підставі ст. 19 Конституції України у взаємозв`язку зі ст. 60 Конституції України, жодний орган чи посадова особа, втому числі юридичні особи, які займаються господарською діяльністю не мають права вимагати від людини виконання постанови Уряду про введення карантину. Окрім того, враховуючи ту обставину, що наказ МОЗ України за №2153 від 04.10.2021 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники, яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» запровадженого на період дії карантину, встановленого у незаконний спосіб Постановою Кабінетом Міністрів України від 09.12.2020 за №1236, наказ МОЗ є незаконний і не підлягає виконанню. Таким чином, на підставі ст. 60 Конституції України кожна людина зобов`язана відмовитись від виконання наказу МОЗ України за №2153 від 04.10.2021 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники, яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням»», посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції стосується прав та обов`язків Кабінету Міністрів України, оскільки суд загальної юрисдикції надав оцінку відповідності актів органів держаної влади, міністерств положенням Конституції України, місцевий суд не наділений юрисдикцією щодо надання оцінки нормативно-правовим актам вищого органу виконавчої влади, міністерстві та інших суб`єктів владних положень, надання подібної оцінки в межах розгляду справи про оскарження індивідуального акта, який виник у трудових правовідносинах, суперечить завданню цивільного судочинства.

У частині 4 статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.

Верховний суд у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №521/12093/19 (провадження №61-20975св19) дійшов наступного правового висновку: «відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Парфьонова Г.В., апеляційний суд не врахував, що він звернувся до суду як особа, яка не брала участі у справі, вважаючи, що суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов`язки (частина перша статті 352 ЦПК України).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанціїзакриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадженняза апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Тлумачення наведених вище норм процесуального права свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість дійти висновку щодо вирішення, чи невирішення судом першої інстанції питань про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу. При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю.

Тобто апеляційному суду необхідно було відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Парфьонова Г.В., а у разі з`ясування, що судовим рішенням питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов`язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України».

За таких правових підстав ухвалою Одеського апеляційного суду від 28 лютого 2022 року поновленийКабінету Міністрів України строк на апеляційне оскарження рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 20 грудня 2021 року та відкрите апеляційне провадження за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 20 грудня2021 року.

Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи.

Згідно із ч. 2 ст.372ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Сторони про розгляд справи сповіщались належним чином та завчасно.

Так, відповідачу Центру позашкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області та третій особі: директору центру позашкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області Шведовій Ж.В. судові повістки надсилались на їх електронні пошти, які були зазначені ними.

Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу у даному судовому засіданніза відсутності учасників цієї справи, які не з`явились у судове засідання.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційних скаргах, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скаргивідповідача,Центру позашкільної освіти Чорноморської міської ради, та Кабінету МіністрівУкраїни, яка є прийнятною, підлягають задоволенню частково, за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що,здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частиною 1 статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього ( стаття 4 КЗпП України).

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно зі статтею 46 КЗпП України, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 працює в Центрі позашкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області (раніше Центр еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді Іллічівської міської ради) на посаді керівника гуртка образотворчого мистецтва «Флористика» (т. 1, а.с.13).

03 листопада 2021 року позивач була ознайомлена із повідомленням про обов`язкове щеплення від 02.11.2021,у якому зазначила, що з повідомленням вона не згодна(т. 1, а.с.14).

У той же день позивач на ім`я директора Центру позашкільної освіти Шевцової Ж.В. подала обґрунтовану заяву про відмову від участі в медичних експериментах (щеплення від СОVID-19 (т. 1, а.с.15-16).

04 листопада 2021 року позивачем на ім`я начальника відділу освіти Вороненко Н.В. також подано аналогічну обґрунтовану заяву про відмову від участі в медичних експериментах (щеплення від СОVID-19) (т.1, а.с.17-18).

08 листопада 2021 року на підставі наказу ЦПО №04-01/21 к/тр від 05.11.2021 ОСОБА_1 була відсторонена від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від СОVID-19 без збереження заробітної плати (т. 1, а.с.19).

Окрім того, у відповідності правової позиції Конституційного Суду України, яка викладена у рішенні великої палати КС України від 28.08.2020р. по справі за №1-14/2020(230/20), за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови КМ України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID 19, спричиненої короновірусомSARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частини першої, третьої ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого п. 2 розділ ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначається, що згідно зі ст. 64 Конституції України,права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені 24,25,2729, 40,47, 51, 52, 5563 цієї Конституції.

Конституційний Суд Українинаголосив, щообмеженняконституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначенихКонституцієюУкраїни.

Враховуючи ту обставину, що трудовим законодавством не врегульовано порядок відновлення права працівника у зв`язку з незаконним відстороненням та компенсації у зв`язку з цим втраченої частини заробітної плати, суд першої інстанції дійшов висновку, що в даному випадку є всі підстави для застосування аналогії закону та вирішити питання поновлення порушеного права та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним відсторонення без збереження заробітної плати, застосовуючи порядок визначений в ст. 235 КЗпП України.

Відповідно до змісту ст.235 КЗпПУкраїни, у разізвільнення без законноїпідставиабо незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попереднійроботі органом, якийрозглядаєтрудовийспір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Таким чином у відповідності до зазначеної норми матеріального права, порушені права працівника незаконними діями роботодавця (звільнення, переведення, відсторонення тощо) підлягають захисту шляхом їх поновлення та стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Згідно із п. 5 Постанови КМ України «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» №100 від 08.02.1995, зі змінами, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до п. 8 вищезазначеної Постанови, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів(годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до довідки про доходи від 10.11.2021 відділуосвіти (т.1, а.с.88) увереснімісяці 2021рокузаробітна платапозивача становить 10519,89 грн, у жовтнімісяці2021 15079,89грн, середнязаробітна плата працівникаскладає 12799,89грн ((10519,89 + 15079,89): 2).

У вереснібуло 22 р/д, у жовтні 20 р\д, середнякількістьробочихднівскладає 21 р/д ((22+20):2). Середньоденназаробітна плата позивачаскладає 609,51грн (12799,89 : 21).

Час вимушеного прогулу з 08.11.2021 по 20.12.2021 складає 30р/д, таким чином середнязаробітна плата за час вимушеного прогулу, яка підлягаєстягненню з відповідача на користьпозивачаскладає 18 285,30 грн (30х609,51).

Посилання відповідача, Центру позашкільної освіти Чорноморської міської ради, в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки позивачка відсторонена від роботи у встановленому законодавством порядку, не приймаються до уваги, за таких підстав.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцієюта законами України. Суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права.Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, щопроцесуальні гарантії, викладені устатті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися досуду зпозовом щодо своїх цивільних прав таобов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право насуд», вякому право надоступ досуду, тобто право ініціювати всудах провадження зцивільних питань становить один зйого аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року усправі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. theUnitedKingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі незадовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, якіє практичними та ефективними, а нетеоретичними абоілюзорними. Право надоступ досуду включає всебе нелише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було білюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати досуду цивільний позов без гарантії того, щосправу буде вирішено остаточним рішенням всудовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було бнеможливо детально описувати процесуальні гарантії, якінадаються сторонам усудовому процесі провадженні, яке єсправедливим, публічним ташвидким, негарантувавши сторонам того, щоїхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення усправах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 рокуу справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «РуїзТорія проти Іспанії» (RuizToriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судому передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленомустаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддіввважає, що позивачем ОСОБА_1 доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, саме, те, що її відсторонили від роботиз порушенням трудового законодавства, що є законною підставою для поновлення її на попередньої роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.Й, навпаки, відповідачем не надано суду достатні та безспірні докази, які спростовують підстави позову.

Так, у пунктах 14.15-15.2постанови від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 (провадження №14-82цс22) Великої Палата Верховного Суду зробила наступний правовий висновок: « Усправі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» ЄСПЛ проаналізував ситуації шістьох заявників, що стосувалися їхньої відмови від обов`язкового та регулярного щеплення дітейпроти добре відомихдля науки захворювань(дифтерії, правця, коклюшу, інфекцій гемофільного типу B (HaemophilusinfluenzaetypeBinfections), поліомієліту, гепатиту В, кору, паротиту, краснухи і для дітей з конкретними показаннями пневмококових інфекцій), а не від COVID-19. Унаслідок означеної відмови батьків, дітей не прийняли до дошкільного навчального закладу, а батька одного з них оштрафували. ЄСПЛ урахував, щообов`язок вакцинації стосувався дев`яти хвороб, у боротьбі з якими наукова спільнота визнала щеплення ефективним і безпечним, а також десятого щеплення, яке робили дітям з конкретними медичними показаннями. Тому встановив, щооскаржувані заходи можна вважати такими, що були «необхідними у демократичному суспільстві», а тому порушення статті 8 Конвенції не було.

Натомість ситуація позивачки принципово відрізняється: 1) вона повинна сама заробляти собі на життя, на відміну від дитини, за якою батьки можуть доглядати, не звертаючись до послуг дошкільного навчального закладу; 2) безстрокове відстороненнявід роботи з позбавленням заробітку тягне для працівника серйозніші наслідки, ніж неможливість батьків влаштувати дитину на обмежений період до дошкільного навчального закладу; 3) таке відсторонення не є притягненням працівника до відповідальності за відмову чи ухилення від обов`язкового профілактичного щеплення відCOVID-19, хоча створює наслідки, суворіші, ніж разовий помірний штрафза відмову вакцинувати дітейвід добре відомих для науки захворювань.

Рішення ЄСПЛ у справі «Соломахін проти України»стосувалося скарг заявника на негативні наслідки, які для нього зумовило щеплення від дифтерії. І єдиною причиною, чому ЄСПЛ не визнав порушення статті 8 Конвенції, стало те, що заявник не довів, що саме внаслідок щеплення була завдана шкода його здоров`ю (не встановив, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було непропорційним меті охорони здоров`я населення).

Тому висновки в тій справі незастосовні до ситуації позивачки, яку відсторонили від роботи через те, що до певної дати вона не отримала щеплення відCOVID-19, а не через те, що погіршення здоров`я після вакцинації унеможливлювало виконання трудових обов`язків.

Щодо суті спору

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню.

Наказ про відсторонення видано на підставі статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону №1645-ІІІ, наказу МОЗ №2153 (зі змінами, внесеними наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року №2393),пункту 41-6 Постанови №1236.Надаючи правову оцінку наказу про відсторонення позивачки, суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку про його правомірність і законність відсторонення позивачки від займаної посади, оскільки дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.З огляду на цесуд першої інстанції правильно задовольнив позов».

Отже, видаючи наказ про відсторонення позивачки ОСОБА_1 від займаної посади,дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновкиВеликої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захистправ людиниі основоположнихсвобод та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції з достовірністю та об`єктивністю встановлено, що позивачавідсторонили від займаної посади без законних підстав, що є підставою для її поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позивач ОСОБА_1 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, у даному випадку в судовому засіданні встановлено, що відповідач порушивїїтрудові права. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України її праване підлягають судовому захисту.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову.

Інших правових доводів апеляційна скарга Центру позашкільної роботи Чорноморської міської ради не містить.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11Конвенції(див. вищепункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (GarciaRuiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає.

Проте, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги Кабінету Міністрів України про те, що у даному випадку суд загальної юрисдикції надав оцінку відповідності актів органів держаної влади, міністерств положенням Конституції України, суд не наділений юрисдикцією щодо надання оцінки нормативно-правовим актам вищого органу виконавчої влади, міністерстві та інших суб`єктів владних положень, надання подібної оцінки в межах розгляду справи про оскарження індивідуального акта, який виник у трудових правовідносинах, суперечить завданню цивільного судочинства.

Так, у статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди.Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції Українисудоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону Українивід 02 червня2016року №1402-VIII«Просудоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

За таких правових підстав, колегія суддів вважає, що необхідно змінити мотивувальну частину рішення суду, виключивши висновки суду про те, що «діюча Постанова КМУ від 09.12.2020 за №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» зі змінами внесеними Постановою КМУ від 20.10.2021 за №1096 про введення карантину є незаконною і не підлягає виконанню. На підставі ст. 60 Конституції України кожна людина зобов`язана відмовитись від виконання постанови Уряду про введення карантину. На підставі ст. 19 Конституції України у взаємозв`язку із ст. 60 Конституції України, жодний орган чи посадова особа, втому числі юридичні особи, які займаються господарською діяльністю не мають права вимагати від людини виконання постанови Уряду про введення карантину. Окрім того, враховуючи ту обставину, що наказ МОЗ України за №2153 від 04.10.2021 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники, яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» запровадженого на період дії карантину, встановленого у незаконний спосіб Постановою Кабінетом Міністрів України від 09.12.2020 за №1236, наказ МОЗ є незаконний і не підлягає виконанню. Таким чином, на підставі ст. 60 Конституції України кожна людина зобов`язана відмовитись від виконання наказу МОЗ України за №2153 від 04.10.2021 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники, яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням»».

Порушення судом принципу розмежування юрисдикції у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для зміни рішення суду першої інстанції виключення з мотивувальної частини судового рішення вказаних висновків. В решті рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів, -

постановив:

Апеляційну скаргу Центру позашкільної освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області задовольнити частково.

Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнити частково.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 20 грудня 2021 року змінитита доповнити в частині мотивування.

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 07 квітня 2023 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

А.І.Дришлюк

Джерело: ЄДРСР 110204598

[ANTIRAID]

Ще одна наша справа з захисту основоположних прав людини. І ще один склад суду, яким можна пишатись українцям. Суд підтримав рішення першої інстанції, яким з посиланням на норми законодавства України, Конституції України та рішень ЄСПЛ позов задовільнив й визнав незаконним примушування до необов'язкової вакцинації шляхом відсторонення від роботи.