Ключові рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду за 2024 рік

[ANTIRAID]

Триваюча у 2024 році війна, розв’язана рф проти України, загострила кризові явища в суспільстві, в тому числі державному управлінні й місцевому врядуванні, зумовлюючи нові виклики й загрози в економічній, політичній, інформаційній, культурній та інших сферах життєдіяльності держави. Розширення участі громадян і українського суспільства загалом у протистоянні збройній агресії, з одного боку, демонструє консолідацію всіх у єдиних патріотичних цілях, а з іншого, на жаль, вказує на суттєве зростання кількості звернень громадян до адміністративних судів з позовами на рішення, дії та бездіяльність суб’єктів владних повноважень.

Лише до Верховного Суду у звітному році надійшло понад 52 тис. адміністративних справ та апеляційних і касаційних матеріалів, що приблизно на 2,5 тис. більше, ніж у довоєнний період (у 2021 році – 49 511), та фактично становить найбільший показник надходжень як у довоєнний, так і у воєнний періоди. При цьому основний приріст надходження матеріалів і справ відбувся зі спорів у сферах публічної (зокрема військової) служби, державного соціального страхування тощо.

Особливістю діяльності Верховного Суду при відправленні адміністративного правосуддя у 2024 році став розгляд значної кількості справ у спорах, що виникли переважно в період воєнного стану. За результатами їх розгляду було сформовано актуальну судову практику з новими правовими висновками й підходами, вкрай необхідними як для судів нижчих інстанцій та інших правозастосовних органів, так і для громадськості загалом.

Найбільш значущими у звітному році стали правові позиції щодо захисту прав дітей, потерпілих від Чорнобильської катастрофи; в спорах у сферах мобілізаційної підготовки і мобілізації в Україні, проходження військової служби, соціального захисту військовослужбовців, членів їх сімей та ветеранів війни, зокрема щодо визнання статусу учасника бойових дій, виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) військовослужбовця тощо.

КАС ВС також сформулював важливі правові позиції у спорах щодо соціального захисту внутрішньо переміщених осіб, відчуження земельних ділянок в умовах воєнного стану, оподаткування й бюджетного відшкодування та ін.

Вагомими стали й судові рішення Верховного Суду в адміністративних справах, які своїми висновками сприяли прийняттю нових законодавчих актів та вдосконаленню чинного українського законодавства з метою врегулювання відносин у різних галузях і сферах суспільного життя держави, в тому числі у сфері адміністративного судочинства та адміністративних процедур.   І. Правові позиції з вирішення спорів у сфері пенсійного забезпечення осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи

Щодо права дітей, потерпілих від Чорнобильської катастрофи, яким призначена пенсія у зв’язку із втратою годувальника, на отримання доплати до пенсії

У справі № 240/34069/22 спір виник у зв'язку з відмовою управління Пенсійного фонду України виплатити позивачці доплату до пенсії відповідно до ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Позивачка є матір’ю двох малолітніх дітей, які мають статус дітей, що потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи, отримує пенсію, призначену її дітям у зв’язку із втратою годувальника – внаслідок смерті їхнього батька. Діти разом з матір’ю проживають на території, віднесеній до зони гарантованого добровільного відселення.

Відмова пенсійного органу мотивована тим, що зазначена вище норма Закону не передбачає виплату підвищення пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення.

Вирішуючи цю справу, Верховний Суд зазначив, що Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» не встановлює будь-яких обмежень щодо нарахування доплати до пенсії за певним видом пенсії, яку отримує особа, оскільки визначальним у цьому випадку є місце проживання особи, яка звертається за призначенням підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, та факт наявності в неї статусу пенсіонера. Закріплення ж у вказаному Законі положень, які передбачають право дітей, потерпілих від Чорнобильської катастрофи, на певні пільги та гарантії, не позбавляє таких дітей, які не працюють і проживають на території гарантованого добровільного відселення, права на отримання доплати до пенсії в разі наявності в них статусу пенсіонерів, зокрема внаслідок призначення та виплати пенсії у зв’язку із втратою годувальника.

Постанова КАС ВС від 16 жовтня 2024 року у справі № 240/34069/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/122378586.

ІІ. Правові позиції з вирішення спорів у сфері соціального захисту сімей з дітьми

Щодо права дитини загиблого військовослужбовця, яка народилася після його смерті, на отримання одноразової грошової допомоги

У справі № 440/6725/23 позивачка звернулася в інтересах малолітнього сина до обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки із заявою щодо виплати одноразової грошової допомоги, передбаченої п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім’ям під час дії воєнного стану», сину загиблого військовослужбовця.

Відповідач відмовив у призначенні одноразової грошової допомоги, оскільки син військовослужбовця народився після його загибелі.

Вирішуючи цю справу, Верховний Суд зазначив, що за своєю природою одноразова грошова допомога в разі загибелі (смерті) військовослужбовця має компенсаторний характер і спрямована матеріально підтримати, наскільки це можливо, членів сім’ї (батьків, дітей, дружину) та утриманців загиблого військовослужбовця після втрати близької людини (годувальника), а тому виключення з кола осіб, які мають право на отримання допомоги, дитини військовослужбовця з підстав дати її народження не відповідає змісту і меті закону.

Висновок відповідача про те, що дитина загиблого військовослужбовця народилася після його смерті, а тому не набула прав на отримання частки одноразової грошової допомоги в разі загибелі військовослужбовця, є помилковим, оскільки такий підхід до тлумачення законодавства не відповідатиме положенням Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також основним принципам охорони дитинства, а саме рівності прав і свобод дітей, які визначені нормативно-правовими актами, незалежно від народження або будь-яких інших обставин, а також міжнародним зобов’язанням держави згідно зі ст. 2 Конвенції про права дитини поважати й забезпечувати всі права, передбачені цією Конвенцією, за кожною дитиною, без будь-якої дискримінації.

Отже, дитина загиблого військовослужбовця, у розумінні ст. 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», належить до кола осіб, які мають право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги у зв’язку із загибеллю військовослужбовця.

Постанова КАС ВС від 10 травня 2024 року у справі № 440/6725/23: https://reyestr.court.gov.ua/Review/118962318.

ІII. Правові позиції з вирішення спорів у сфері мобілізаційної підготовки і мобілізації в Україні

1. Щодо відсутності підстав надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації вітчиму, який виховує дитину з інвалідністю

У справі № 160/17962/23 позивач звернувся до суду з позовом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, у якому просив визнати протиправними дії щодо відмови в оформленні йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та ненаданні довідки про оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз. 6 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».

Позивач із 2016 року перебуває в шлюбі з матір’ю дитини з інвалідністю. Рідний батько дитини не виконує своїх обов’язків щодо її виховання і має значну заборгованість зі сплати аліментів. Позивач проживає разом із дружиною та її дитиною однією сім’єю, що підтверджується довідками й заявами, у яких вказано, що він бере участь у вихованні та утриманні дитини.

Верховний Суд указав, що новий чоловік, перебуваючи в шлюбі з матір’ю дитини, має право на участь у вихованні її неповнолітньої дитини (за умови проживання однією сім’єю). При цьому обов’язок щодо виховання такої дитини відповідно до положень СК України покладено, зокрема, на її батька. Та обставина, що між батьками неповнолітньої особи розірвано шлюб, не звільняє її рідного батька від виконання обов’язку щодо виховання своєї дитини і не зменшує обсяг його прав та обов’язків. Оскільки обов’язок щодо виховання дитини з інвалідністю приписами ч. 2 ст. 157 СК України покладено на її рідного батька, а вітчим реалізує таке право на добровільних засадах, немає обґрунтованих підстав вважати, що на нього поширюються положення абз. 6 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».

Тобто мачуха або вітчим мають право брати участь у вихованні пасинка чи падчерки за умови спільного проживання, однак це право реалізується на добровільних засадах і не звільняє рідного батька від виконання обов’язків щодо виховання дитини. При цьому обов’язок з виховання дитини з інвалідністю покладено саме на її рідного батька.

Оскільки позивач є вітчимом і реалізує свої права на добровільних засадах, на нього не поширюються положення абз. 6 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», які передбачають відстрочку для батьків-вихователів дитини з інвалідністю віком до 18 років.

Постанова КАС ВС від 3 жовтня 2024 року у справі № 160/17962/23: https://reyestr.court.gov.ua/Review/122098050.

2. Щодо неоскаржуваності дій територіального центру комплектування та соціальної підтримки з виготовлення та вручення повістки

У справі № 380/2838/24 позивач звернувся до суду з позовом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, у якому просив визнати протиправними дії щодо виготовлення та вручення йому повістки. Позивач стверджував, що повістка містить недостовірні підписи, відсутня дата повістки та розпорядження на оповіщення її вручення, мета виклику не вказана. Спроба вручення позивачу незаконної повістки в незаконний спосіб, від чого він обґрунтовано відмовився, потягла для нього тяжкі наслідки, а саме порушення кримінальної справи за ст. 336 КК України.

Верховний Суд указав, що обов’язок військовозобов’язаної особи з’явитися за викликом до відповідного ТЦК та СП установлений не повісткою, а Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу». Дії ТЦК та СП щодо виготовлення та вручення повістки, яка складена відповідно до законодавства про військовий обов'язок і військову службу, не є рішенням чи дією суб'єкта владних повноважень, що порушує права, свободи або інтереси особи. Такі дії мають технічний характер і слугують лише засобом оповіщення громадянина про необхідність виконання військового обов'язку відповідно до закону.

Обставини незгоди особи з діями щодо вручення повістки, а також незгода з відповідними наслідками, пов’язаними відмовою від отримання повістки й неявкою до ТЦК та СП, не можуть бути предметом розгляду та оцінки в порядку адміністративного судочинства. Самі ж дії ТЦК та СП щодо виготовлення та вручення повістки, яка складена цим органом на виконання законодавства з питань військового обов’язку, не свідчать про факт порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів позивача.

Таким чином, спори, пов’язані з виготовленням чи врученням повісток, не належать до юрисдикції адміністративних судів, оскільки такі дії не впливають на права чи обов’язки громадян у сфері публічно-правових відносин. Окремі доводи про недотримання процедури вручення повістки чи можливе підроблення підписів у ній можуть бути розглянуті у відповідному кримінальному провадженні, але не в межах адміністративного судочинства.

Постанова КАС ВС від 23 жовтня 2024 року у справі № 380/2838/24: https://reyestr.court.gov.ua/Review/122522303.

ІV. Правові позиції з вирішення спорів щодо проходження військової служби

1. Щодо підтвердження участі військовослужбовця в бойових діях чи прирівняних до них заходах

У справі № 560/3159/23 позивач звернувся до військової частини щодо виплати додаткової винагороди відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім’ям під час дії воєнного стану». Відповідач вказав, що довідки про безпосередню участь позивача у веденні бойових дій не відповідають додаткам № 1 та 2 телеграми від 23 червня 2022 року № 912/з/29, оскільки в них не вказані бойові накази (бойове розпорядження) за відповідні періоди або журнал бойових дій і рапорт (донесення) командира підрозділу (групи).

Верховний Суд дійшов висновку, що підтвердженням безпосередньої участі відряджених військовослужбовців у бойових діях або заходах є довідка керівника органу військового управління, штабу угруповання військ (сил), штабу тактичної групи, до яких для виконання завдань відряджений військовослужбовець, за зміст яких відповідальність несе уповноважений командир (начальник), який видав відповідну довідку.

Якщо відрядженому військовослужбовцю видано довідку про підтвердження його участі в бойових діях або заходах, зміст і форма якої відповідають додаткам № 1, 2 окремого доручення, підписану уповноваженим командиром (начальником), то презюмується, що цей командир (начальник) перевірив і підтвердив наявність документального підтвердження безпосередньої участі військовослужбовців у бойових діях або заходах, визначених п. 3 окремого доручення, на підставі якого визначив терміни безпосередньої участі кожного конкретного відрядженого військовослужбовця в бойових діях або заходах відповідно до повноважень, наданих йому абз. 3 п. 3 та абз. 4 п. 4 окремого доручення від 23 червня 2022 року № 912/з/29. Зміст цих документів може ставитися під сумнів лише за наявності доказів недобросовісного чи зловмисного спотворення фіксації реальної участі конкретного військовослужбовця в бойових діях чи відповідних заходах. Іншим випадком необхідності пошуку доказів участі військовослужбовця в бойових діях чи відповідних заходах може бути ситуація втрати (знищення) документів військової частини (підрозділу) в умовах бойових дій, засвідчена відповідними документами.

Постанова КАС ВС від 21 березня 2024 року у справі № 560/3159/23: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117858824.

2. Щодо відсутності залежності права військовослужбовця на нарахування та виплату додаткової винагороди від виконання військовою частиною формальних процедур реалізації такого права

У справі № 120/14606/23 позивач звернувся до суду з позовом до військової частини Державної прикордонної служби України про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати додаткової винагороди за період служби із 7 квітня по 25 червня 2022 року, а також просив зобов’язати відповідача здійснити відповідні виплати. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував, що, перебуваючи у відрядженні та беручи участь у бойових діях, він не отримав належної додаткової винагороди через порушення порядку передання документів між військовими частинами. Участь у бойових діях підтверджувалася довідкою, виданою на підставі бойового розпорядження, однак через ненадходження до військової частини інформації у встановленій формі та в передбачені строки відповідач не здійснив виплату додаткової винагороди.

Верховний Суд указав, що порушення процедури обміну відповідною інформацією чи відсутність передбачених списків не впливають на об’єктивну дійсність участі військовослужбовця в бойових діях. Оскільки позивач дотримався встановлених законом умов для виплати йому додаткової винагороди, недоліки у виконанні формальних процедур з боку військових частин не можуть призвести до обмеження його права на отримання належних сум грошового забезпечення в повному обсязі. Порушення порядку передачі документів, рапортів та іншої інформації між військовими частинами щодо безпосередньої участі військовослужбовця в бойових діях чи забезпеченні заходів з національної безпеки і оборони, відсічі збройній агресії і її стримуванні не свідчить про відсутність у нього права на таку винагороду.

Недоліки в дотриманні внутрішнього порядку документообігу між військовими частинами не звільняють відповідача від обов'язку забезпечити виплату додаткової винагороди, якщо факт участі військовослужбовця в бойових діях підтверджується належними доказами.

Постанова КАС ВС від 10 жовтня 2024 року у справі № 120/14606/23: https://reyestr.court.gov.ua/Review/122226832.

V. Правові позиції з вирішення спорів у сфері оподаткування

1. Щодо ліцензування виробництва пального

У справі № 380/20490/21 спір виник через трактування змішування пального як виробництва. Податковий орган вважав, що змішування бензину А-95-Євро-Е5 (код УКТ ЗЕД 2710124512) і присадки BASF Keropur 3786 (код УКТ ЗЕД 3811900000) є виробництвом пального, яке потребує ліцензії, тоді як платник наполягав, що це лише покращення якості пального без суттєвих змін його властивостей. Платник отримував готове паливо з підтвердженням якості, змішував бензин А-95-Євро-Е5 (код УКТ ЗЕД 2710124512) з присадкою BASF Keropur 3786 (код УКТ ЗЕД 3811900000), випускаючи продукт під торговельною маркою PULLS. Тобто паливо отримувалося в готовому вигляді з підтвердженням його якості, а змішування здійснювалося виключно для покращення характеристик.

Верховний Суд, застосовуючи норми Закону «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, спиртових дистилятів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального» і ПК України, зазначив, що виробництвом вважається лише діяльність із перероблення нафти, газового конденсату чи природного газу. Змішування товарних бензинів і присадок не змінює фізико-хімічних властивостей пального, його коду УКТ ЗЕД чи октанового числа. Тож така діяльність не утворює нового продукту й не потребує ліцензії, оскільки не є виробництвом у розумінні спеціального законодавства.

Постанова КАС ВС від 25 липня 2024 року у справі № 380/20490/21: https://reyestr.court.gov.ua/Review/120728522.

2. Щодо наслідків скасування реєстрації реєстраторів розрахункових операцій

Спір у справі № 280/9850/23 стосувався штрафу, накладеного на ТОВ «Бізнес Фактор Компані» за використання незареєстрованого РРО. Податковий орган встановив, що із 4 травня по 15 червня 2022 року платник використовував РРО із скасованою реєстрацією, що стало підставою для штрафу в розмірі 150 % вартості проданих товарів.

Платник аргументував, що використання РРО було вимушеним через воєнний стан, а пристрій працював коректно й передавав фіскальні дані.

Верховний Суд визнав, що використання незареєстрованого РРО, незалежно від його технічного стану, порушує законодавство, зокрема вимоги Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг». Скасування реєстрації РРО автоматично позбавляє його законності для здійснення розрахункових операцій, навіть в умовах воєнного стану.

Постанова КАС ВС від 2 жовтня 2024 року у справі № 280/9850/23: https://reyestr.court.gov.ua/Review/122039375.

VІ. Виконання податкових обов’язків

Щодо неможливості виконання передчасного податкового повідомлення-рішення

У справі № 520/5995/23 (провадження № К/990/551/24) розглядалося питання, чи зобов’язаний податковий орган прийняти попереднє рішення під час розгляду заяви платника про форс-мажорні обставини та надати можливість подати додаткові документи.

ТОВ «Родоніт-Р» втратило документацію і сервери через обстріли м. Харкова в березні 2022 року, що унеможливило виконання податкових обов’язків. Податковий орган не ухвалив попереднього рішення, одразу зобов’язав виконати обов’язки та наклав штраф понад 21 млн грн за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних.

Верховний Суд установив, що податковий орган за правилами Порядку підтвердження можливості чи неможливості виконання платником податків обов’язків, визначених у підпункті 69.1 пункту 69 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29 липня 2022 року № 225, зобов’язаний спершу ухвалити попереднє рішення та запропонувати платнику подати додаткові документи. Недотримання цієї процедури робить рішення протиправним і таким, що підлягає скасуванню. А суд може зобов’язати повторно розглянути заяву з урахуванням правової оцінки.

Постанова КАС ВС від 7 листопада 2024 року у справі № 520/5995/23 (провадження № К/990/551/24): https://reyestr.court.gov.ua/Review/122882856.

VII. Правові позиції з процесуальних питань

Щодо сплати судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду, постановлену за результатами розгляду поданої в порядку ст. 383 КАС України заяви

У справі № 140/8660/20 позивач оскаржив в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції, якою залишено без задоволення заяву позивача, подану в порядку ст. 383 КАС України, про визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень – відповідача на виконання рішення суду в цій адміністративній справі. Ухвалою апеляційного адміністративного суду скаргу повернуто скаржнику у зв’язку з неусуненням недоліків – несплатою судового збору за її подання.

Вирішуючи цю справу, Верховний Суд зазначив, що ч. 2 ст. 3 та підпункт 5 п. 3 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», які уможливлюють справляння судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду, постановлену в порядку ст. 383 КАС України, є такими, що суперечать ч. 1 ст. 8, частинам 1, 2 ст. 55, ст. 129-1 Конституції України, отже не підлягають застосуванню.

Взявши до уваги положення ч. 1 ст. 8, частин 1, 2 ст. 55, ст. 129-1 Конституції України як норми прямої дії, з урахуванням юридичної позиції Конституційного Суду України в Рішенні № 6-(II)/2024 від 13 травня 2024 року, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що судовий збір не підлягає сплаті за подання апеляційної скарги на ухвалу суду, постановлену за результатами розгляду поданої в порядку ст. 383 КАС України заяви.

Постанова КАС ВС від 15 листопада 2024 року у справі № 140/8660/20: https://reyestr.court.gov.ua/Review/123084473.