Ключові рішення Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду за 2024 рік

[ANTIRAID]

Результати діяльності у 2024 році засвідчили високу адаптивність і гнучкість Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в умовах воєнного стану та зміни економічної і геополітичної ситуації. Пріоритетом залишаються оперативність і якість розгляду справ, особливо тих, що стосуються обороноздатності та забезпечення життєво важливих потреб.

2024 рік відзначився важливими рішеннями Касаційного господарського суду у складі ВС, які вплинули на розвиток правозастосування в Україні. Було розглянуто низку складних і важливих справ, що втілилося в нових правових позиціях, спрямованих на зміцнення принципу верховенства права, забезпечення рівноваги між інтересами держави, суспільства та приватних осіб, а також адаптацію правозастосування до умов правового режиму воєнного стану.

КГС ВС сформулював нові правові позиції в питаннях виконання зобов’язань, процедур банкрутства, корпоративних відносин, захисту інтелектуальної власності та процесуальних аспектів. У наведеній добірці висвітлено правові позиції КГС ВС, що посилюють юридичну визначеність і забезпечують справедливість.

Так, судді КГС ВС напрацювали низку правових висновків, зокрема, щодо: обов’язку гаранта сплатити кошти за гарантією; належного способу захисту прав кредитора юридичної особи, яка перебуває в стані припинення; правової природи санкцій, передбачених ч. 3 ст. 228 ЦК України та ч. 1 ст. 208 ГК України; моменту виникнення права вимоги про покладення субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство; покладення солідарної відповідальності у справі про банкрутство (ч. 6 ст. 34 КУзПБ); примусового відчуження корпоративних прав та акцій на користь держави в умовах воєнного стану; визначення початку перебігу позовної давності у справах за позовами Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (як кредитора, що також діє в інтересах інших колишніх кредиторів); застосування ч. 7 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; можливості включення до складу активів пайових інвестиційних фондів спільного інвестування майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку; вирішення питання щодо реєстрації торговельної марки, яка складається виключно з одного кольору; обсягу прав постійних користувачів і можливості подання позовів від імені держави та правової природи третейської / арбітражної угоди та порядку, у якому має вирішуватися питання щодо дійсності такої угоди.

Ці рішення демонструють стратегію КГС ВС, спрямовану на розвиток сучасного правозастосування, забезпечення справедливого судочинства навіть у складних умовах воєнного часу, зміцнення принципу верховенства права та захист законних інтересів сторін.

I. Правові позиції у спорах, що виникають із зобов’язальних правовідносин

1. Про обов’язок гаранта сплатити кошти за гарантією

У справі № 910/17772/20 гарант відмовив бенефіціару в задоволенні вимог за банківською гарантією, посилаючись на закінчення строку її дії. Кредитор (бенефіціар), не погоджуючись із відмовою гаранта, подав до господарського суду позов про стягнення грошової суми відповідно до виданої банком гарантії.

Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду, яким позов задоволено, зазначивши, що згідно зі статтями 560, 563, 565 ЦК України у відповідача виник обов’язок сплатити позивачу кошти відповідно до умов гарантії, оскільки принципал (третя особа) порушив зобов’язання, яке було забезпечено банківською гарантією, наданою банком.

Вирішуючи спір, об’єднана палата КГС ВС звернула увагу, що договір між принципалом і гарантом зв’язує лише принципала і гаранта, але не бенефіціара. Односторонній правочин щодо видачі гарантії створює обов’язки лише для гаранта (ч. 3 ст. 202 ЦК України), а бенефіціар є кредитором у відповідному грошовому зобов’язанні.

Отже, забезпечувальна функція банківської гарантії виявляється у відносинах між бенефіціаром і принципалом, а не між бенефіціаром та гарантом. Натомість у відносинах між бенефіціаром і гарантом виникає окреме грошове зобов'язання, що не залежить від зобов'язання за участю бенефіціара та принципала. Тому гарант має сплатити грошову суму, якщо виконано саме умови гарантії. Втручатися у відносини між бенефіціаром і принципалом, зокрема вирішувати, чи виконав принципал грошове зобов’язання за договором між бенефіціаром та принципалом і, відповідно, чи припинене основне зобов'язання виконанням, гарант не має права.

Кредитор-бенефіціар має право вимоги як за основним зобов’язанням, так і за незалежною від цього зобов’язання гарантією. Якщо бенефіціар не отримає виконання за основним зобов’язанням, то він, пред’явивши вимогу гаранту, отримає виконання.

Постанова ОП КГС ВС від 17 травня 2024 року у cправі № 910/17772/20: https://reyestr.court.gov.ua/Review/119618126.

2. Щодо належного способу захисту прав кредитора юридичної особи, яка перебуває в стані припинення

У cправі № 905/451/22 АТ звернулося до господарського суду з позовом до комунального підприємства про зобов’язання комунального підприємства в особі комісії з припинення включити грошові вимоги АТ до проміжного ліквідаційного балансу; стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором постачання природного газу.

Верховний Суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову, зазначивши, що перебування юридичної особи – боржника у стані припинення жодним чином не впливає ані на можливість відкриття виконавчого провадження, ані на примусове виконання судового рішення щодо цього боржника у процедурі виконавчого провадження, зокрема не тягне закінчення виконавчого провадження і не є підставою для його зупинення.

Отже, позовна вимога про стягнення грошових коштів з боржника – юридичної особи, яка перебуває у стані припинення, відповідає способу захисту, встановленому законом (примусове виконання обов’язку в натурі (п. 5 ч. 2 ст. 16 ЦК України, ч. 2 ст. 20 ГК України)), і цей спосіб захисту є ефективним.

При цьому позовна вимога про зобов’язання включити грошові вимоги до проміжного ліквідаційного балансу є неефективною.

Постанова ОП КГС ВС від 30 серпня 2024 року у cправі № 905/451/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/121753659.

3. Щодо правової природи санкцій, передбачених ч. 3 ст. 228 ЦК України та ч. 1 ст. 208 ГК України

У справі № 911/934/23 прокурор в інтересах Фонду державного майна України звернувся до ДП та ПП про визнання недійсними договору, додаткової угоди та стягнення в дохід держави коштів, одержаних сторонами за договором. Позивач, зокрема, зазначив, що ці правочини суперечать інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Колегія суддів КГС ВС дійшла висновку, що для вирішення спору у справі необхідно встановити правову природу санкцій, передбачених ч. 3 ст. 228 ЦК України та ч. 1 ст. 208 ГК України, а також з’ясувати їх сумісність із міжнародними договорами, згоду на які надано Верховною Радою України.

Санкції, передбачені ч. 3 ст. 228 ЦК України, ч. 1 ст. 208 ГК України (яка містить аналогічні положення), не є компенсаційними, оскільки положеннями зазначених норм передбачено застосування цих санкцій на користь держави незалежно від ступеня негативного впливу виконання правочину на майновий стан держави та навіть незалежно від того, чи наявний такий вплив узагалі. Отже, санкції, передбачені ч. 3 ст. 228 ЦК України, ч. 1 ст. 208 ГК України, не є способами захисту прав держави, а є конфіскаційними санкціями. Вони спрямовані на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Норми ч. 3 ст. 228 ЦК України та ч. 1 ст. 208 ГК України не підлягають застосуванню як такі, що порушують критерій сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у світлі практики ЄСПЛ.

Постанова КГС ВС від 13 листопада 2024 року у справі № 911/934/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/123819156.

ІІ. Правові позиції у сфері застосування законодавства про банкрутство

1. Щодо моменту виникнення права вимоги про покладення субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство

У справі № 906/1155/20 (906/1113/21) ліквідатор боржника в межах справи про банкрутство звернувся з позовом до керівника боржника та його засновника про покладення на них субсидіарної відповідальності відповідно до ст. 61 КУзПБ і стягнення суми загальної заборгованості боржника перед його кредиторами.

Верховний Суд змінив мотивувальну частину постанови апеляційного суду, зазначивши, що право ліквідатора / кредитора подати заяву про покладення субсидіарної відповідальності виникає не раніше ніж після завершення реалізації об’єктів, включених до ліквідаційної маси банкрута, та розрахунків з кредиторами на підставі проведення такої реалізації в ліквідаційній процедурі.

Передчасне звернення з вимогами про покладення субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство виключає розгляд, дослідження, оцінку та встановлення осіб, винних у правопорушенні з доведення боржника до банкрутства.

Встановлення недостатності майна боржника для задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство є тією обставиною, з якою закон пов’язує початок перебігу позовної давності за вимогами про субсидіарну відповідальність у справі про банкрутство.

Постанова КГС ВС від 19 червня 2024 року у справі № 906/1155/20 (906/1113/21): https://reyestr.court.gov.ua/Review/120341855.

2. Про покладення солідарної відповідальності у справі про банкрутство (ч. 6 ст. 34 КУзПБ)

У справі № 908/3236/21 кредитор у межах справи про банкрутство звернувся із заявою про покладення на директора боржника солідарної відповідальності за зобов’язаннями боржника перед кредитором і стягнення з нього суми боргу, внесеної до реєстру вимог кредиторів.

Верховний Суд змінив мотивувальну частину постанови апеляційного суду, зазначивши, що у справі про банкрутство солідарна відповідальність має деліктну природу й покладається за те порушення (неподання боржником, який перебував у стані загрози неплатоспроможності, заяви про відкриття справи про банкрутство), наслідком якого є такі негативні наслідки, як неможливість виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами в разі задоволення вимог одного або кількох кредиторів боржника.

Кошти, стягнені з керівника (члена органу управління) боржника як суб’єкта солідарної відповідальності відповідно до ч. 6 ст. 34 КУзПБ, є коштами боржника, які, зокрема, включаються до складу ліквідаційної маси і можуть бути використані для задоволення вимог кредиторів лише в порядку черговості, встановленому КУзПБ.

Постанова КГС ВС від 4 вересня 2024 року у справі № 908/3236/21: https://reyestr.court.gov.ua/Review/122021182.

III. Правові позиції в корпоративних спорах

1. Щодо примусового відчуження корпоративних прав та акцій на користь держави в умовах воєнного стану

За обставинами справи № 910/14243/22 компанія була власником простих бездокументарних іменних акцій, емітентом яких є ПАТ. Акції компанії 6 листопада 2022 року були відчужені на користь держави на підставі наказу т. в. о. командувача Сил логістики ЗСУ та наказу командира військової частини.

КГС ВС зазначив, що за правовою природою примусове відчуження майна у власника в умовах воєнного стану є реквізицією. З огляду на те, що реквізиція застосовується за обставин, які вимагають негайних дій, вона провадиться в позасудовому (адміністративному) порядку за рішенням органів державної влади. Адміністративний порядок реквізиції майна у власника зумовлений потребою швидкої реакції від органів державної влади на відповідні обставини.

Відчуження майна ПАТ, у тому числі акцій, на користь держави Україна, можливість здійснювати управління цим товариством в інтересах обороноздатності, стратегічної безпеки і, як наслідок, забезпечення належної життєдіяльності країни та її населення приведе до досягнення стратегічної мети – певної стабільності на ринку нафти та нафтопродуктів, комплексного розв’язання наявних проблем щодо забезпечення нафтопродуктами як Збройних Сил України, так і населення країни.

З огляду на те, що на території України діє режим воєнного стану, у зв’язку з яким вводяться в дію спеціальні законодавчі норми, що передбачають можливість примусового відчуження майна фізичних та юридичних осіб (без винятку) на підставі Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», норми спеціального закону в умовах особливого правового режиму превалюють над нормами законів мирного часу.

Постанова КГС ВС від 24 липня 2024 року у cправі № 910/14243/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/120626000.

2. Про визначення початку перебігу позовної давності у справах за позовами Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (як кредитора, що також діє в інтересах інших колишніх кредиторів) та застосування ч. 7 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»

У cправі № 916/3724/21 Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся до господарського суду з позовом до пов’язаної з банком особи про стягнення майнової шкоди.

Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що положення ч. 7 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній на день звернення Фонду з позовом (згідно з якими Фонд має право звертатися з такими позовами до судів належної юрисдикції протягом процедури ліквідації банку та трьох років після внесення запису про припинення банку як юридичної особи (спеціальна позовна давність)), не підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, адже зміни до цього Закону були прийняті 30 червня 2021 року (зазначена норма набула чинності лише 5 серпня 2021 року), тобто через три роки після спливу позовної давності щодо стягнення майнових збитків з відповідача у цій справі (за законодавством, яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин).

У справах, у яких процедура ліквідації банку розпочалася до набрання чинності ч. 7 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тобто до 5 серпня 2021 року) і на момент внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію припинення банку як юридичної особи зазначена норма Закону набрала чинності (тобто запис було внесено після 5 серпня 2021 року), позовну давність слід обчислювати з урахуванням приписів ч. 7 ст. 52 цього Закону.

Постанова КГС ВС від 4 червня 2024 року у cправі № 916/3724/21: https://reyestr.court.gov.ua/Review/119840738.

IV. Правові позиції у спорах щодо захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності

1. Щодо можливості включення до складу активів пайових інвестиційних фондів спільного інвестування майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку

У справі № 910/10373/22 вирішувалося питання щодо можливості реєстрації майнових прав інтелектуальної власності за договорами про передання таких прав на ім’я компаній, які здійснюють управління активами інституту спільного інвестування пайового фонду, оскільки уповноважений орган відмовив у внесенні змін до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки щодо передачі права власності на торговельні марки.

КГС ВС, здійснивши правовий аналіз ст. 1, частин 1, 4 ст. 41, ст. 42, частин 2, 3 ст. 43, ст. 63 Закону України «Про інститути спільного інвестування», статей 356, 358, 428 ЦК України, відповідних положень Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», зазначив, що чинним законодавством не передбачено жодних обмежень щодо можливості включення до складу активів пайових інвестиційних фондів майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку (до активів відповідного інституту спільного інвестування).

Активи пайового фонду, зокрема нерухоме майно, цінні папери і депозити, реєструються в установленому порядку на ім’я компанії з управління активами з обов’язковим зазначенням реквізитів такого фонду.

Державна реєстрація виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку на ім’я компанії з управління активами із зазначенням реквізитів фонду, в інтересах якого така компанія діє, не суперечить нормативно-правовим актам, якими врегульовано питання інститутів спільного інвестування.

Постанова КГС ВС від 14 березня 2024 року у справі № 910/10373/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117718189.

2. Про вирішення питання щодо реєстрації торговельної марки, яка складається виключно з одного кольору

У справі № 910/13105/21 компанія звернулася до НОІВ щодо реєстрації зазначеного нею рожевого кольору як торговельної марки для відповідних послуг Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків «повітряне пасажирське перевезення, послуги авіакомпаній з перевезення». За висновком кваліфікаційної експертизи, який набув статусу рішення, та рішенням, прийнятим Апеляційною палатою НОІВ у результаті розгляду заперечення компанії, у реєстрації торговельної марки було відмовлено з тих підстав, що надані матеріали не доводять набуття заявленим до реєстрації кольором як таким розрізняльної здатності стосовно компанії.

Верховний Суд зазначив, що коли на реєстрацію знака подається колір, обов'язковою умовою є з'ясування питання, чи набуло позначення у вигляді кольору розрізняльної здатності при застосуванні до заявлених товарів або послуг. При цьому визначальним критерієм оцінювання є тест на виконання заявленим кольором основної функції знака, що дає змогу споживачеві без будь-якої ймовірності змішування вирізняти з-поміж товарів або послуг одного виробника від товарів або послуг іншого. Споживачі мають однозначно сприймати безпосередньо такий колір (без додаткових графічних і словесних елементів) саме як знак для конкретних товарів або послуг. У зв’язку із цим для реєстрації кольору як знака потрібні переконливі докази набутої розрізняльної здатності виключно кольором для заявлених товарів або послуг.

Розрізняльна здатність, набута шляхом використання, допускається лише за виняткових умов, зокрема коли кількість заявлених товарів і послуг є дуже обмеженою, а відповідний ринок дуже конкретний. Тобто реєстрація кольору як знака для товарів і послуг є можливою для дуже вузького кола чітко конкретизованих товарів або послуг.

Постанова КГС ВС від 20 серпня 2024 року у справі № 910/13105/21: https://reyestr.court.gov.ua/Review/121174235.

V. Правові позиції у справах щодо земельних відносин та права власності

Право на позов, спрямований на захист володіння держави, належить державі, тому суб'єкт права постійного користування не має права звертатися до суду з таким позовом від власного імені, а також законом не передбачено його право на звернення з похідним позовом на користь держави

У справі № 910/21682/15 (910/17038/21) ДП як постійний землекористувач спірних земельних ділянок звернулося з позовом до селищної ради про скасування рішень ради в частині визнання за відповідачем права комунальної власності, скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки за відповідачем, припинення права власності територіальної громади та визнання права постійного користування земельними ділянками.

Вирішуючи спір, ОП КГС ВС звернула увагу на те, що якщо суб'єкт права постійного користування земельною ділянкою вважає, що право власності має бути зареєстроване за державою, але воно неправомірно зареєстроване за територіальною громадою, то належною є позовна вимога про витребування земельної ділянки від територіальної громади на користь держави. Ця позовна вимога спрямована на захист прав держави, а не суб'єкта права постійного користування.

ОП КГС ВС зазначила, що два різних суб'єкти права не можуть мати права на один і той же позов (у матеріальному значенні). Отже, оскільки право на позов, спрямований на захист володіння держави, належить саме державі, то суб'єкт права постійного користування не має права звертатися до суду з таким позовом від власного імені.

Закон не передбачає права постійного користувача на звернення з похідним позовом на користь держави, чиє право порушене незаконним заволодінням земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності за порушником. Постанова ОП КГС ВС від 20 грудня 2024 року у справі № 910/21682/15 (910/17038/21): https://reyestr.court.gov.ua/Review/124381177.

VІ. Процесуальні питання

Про правову природу третейської / арбітражної угоди та порядок, у якому має вирішуватися питання щодо дійсності такої угоди

ОП КГС ВС зазначила, що третейська / арбітражна угода не є правочином у розумінні ЦК України, цивільно-правовим (господарським) договором, а вважається за своєю суттю процесуальним договором, для якого чинне законодавство України встановлює спеціальний порядок визнання недійсним.

Питання щодо недійсності третейської / арбітражної угоди суд розглядає не як позовну вимогу, а як процесуальне питання, що має бути вирішене до початку розгляду позовних вимог по суті. Якщо суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, він залишає позов без розгляду.

Такий висновок має міститися в мотивувальній частині судового рішення. За потреби суд призначає експертизу.

ОП КГС ВС також зауважила, що якщо позов містить лише вимогу про визнання недійсною третейської угоди, господарський суд повинен відмовити у відкритті провадження або закрити провадження в разі його помилкового відкриття. Тож об’єднана палата заперечила можливість розгляду самостійного позову про недійсність третейської угоди.

Щодо розгляду питання стосовно недійсності угоди в межах справи про скасування рішення третейського суду ОП КГС ВС зазначила, що господарський суд може вирішувати питання про дійсність або недійсність третейської угоди під час розгляду питання про скасування рішення третейського суду та/або видачу виконавчого документа. У таких випадках питання недійсності угоди розглядається разом з основним спором і відповідні висновки повинні бути відображені в мотивувальній частині рішення суду. Аналогічний підхід застосовується і до арбітражних угод.

Постанова ОП КГС ВС від 30 серпня 2024 року у cправі № 911/1766/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/121725661.