Ключові рішення Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду за 2024 рік

[ANTIRAID]

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду впродовж 2024 року сформулював низку правових позицій і висновків з актуальних питань кримінального права. Зокрема, напрацьовано практику розгляду кримінальних проваджень щодо злочинів проти основ національної безпеки України, кримінальних правопорушень у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації, а також щодо кримінальних правопорушень проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. Серед них – такі кримінальні правопорушення, як колабораційна діяльність (ст. 111-1 КК України), ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період (ст. 336 КК України), воєнні злочини (ст. 438 КК України) тощо.

Також ККС ВС вирішував питання щодо зарахування у строк відбування покарання періоду утримання обвинуваченого в таборі для тримання військовополонених.

Значну увагу приділено корупційним кримінальним правопорушенням.

ККС ВС висловився й щодо обчислення строків давності за вчинення триваючих кримінальних правопорушень.

Крім того, ККС ВС розглядав актуальні питання кримінального процесуального права. З метою забезпечення єдності судової практики об’єднана палата ККС ВС сформулювала низку висновків, зокрема, щодо: стягнення процесуальних витрат потерпілого з особи, яка звільняється від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності; невідкладності проведення обшуку житла без ухвали слідчого судді; правових наслідків повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору у зв’язку з тим, що вони не відповідають вимогам КПК України.

І. Правові позиції щодо кваліфікації злочинів проти основ національної безпеки України

Щодо кваліфікації дій громадянина України як колабораційної діяльності (ч. 7 ст. 111-1 КК України)

У справі № 953/7182/23 колегія суддів ККС ВС погодилася з рішеннями місцевого та апеляційного судів, якими громадянина України було засуджено за колабораційну діяльність (ч. 7 ст. 111-1 КК України), оскільки він за пропозицією військових рф добровільно обійняв посаду поліцейського патрульно-постової служби в незаконному правоохоронному органі «народна міліція», створеному на тимчасово окупованій території, та почав виконувати обов’язки з охорони в нічний час його адміністративної будівлі. Отже, обвинувачений виконав усі дії, які вважав необхідними для доведення кримінального правопорушення до кінця, злочин був закінченим з моменту зайняття ним посади, коли він фактично взявся за виконання трудових обов’язків у цьому органі з метою забезпечення його функціонування. Зміст виконаної ним роботи в цьому конкретному випадку не впливає на кваліфікацію його дій.

У касаційній скарзі сторона захисту стверджувала, що її підзахисний вчинив закінчений замах на добровільне зайняття посади в правоохоронному органі, оскільки виконував функції лише з охорони будівлі, що не свідчить про реалізацію ним обов’язків, притаманних посаді поліцейського в правоохоронному органі.

Не погоджуючись із доводами касаційної скарги, ККС ВС вказав, що в диспозиції ч. 7 ст. 111-1 КК України встановлено відповідальність саме за зайняття посади в незаконно створеному органі, а не за конкретну діяльність особи під час виконуваної нею роботи.

Постанова ККС ВС від 20 червня 2024 року у справі № 953/7182/23: https://reyestr.court.gov.ua/Review/119961119.

ІІ. Правові позиції щодо кваліфікації кримінальних правопорушень проти власності

Щодо декриміналізації викрадення чужого майна шляхом крадіжки (ст. 185 КК України)

У справі № 278/1566/21 місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, визнав винуватою та засудив особу за частинами 2, 3 і 4 ст. 185 КК України, а саме за вчинення декількох епізодів таємного викрадення чужого майна.

Змінюючи вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, об’єднана палата ККС ВС закрила кримінальне провадження за ч. 2 ст. 185 КК України на підставі п. 1-2 ч. 2 ст. 284 КПК України, оскільки втратив чинність закон, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння; перекваліфікувала дії засудженого за епізодом від 16 квітня 2021 року із ч. 3 ст. 185 КК України на ч. 1 ст. 162 цього Кодексу.

ОП ККС ВС дійшла висновків, що Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та деяких інших законів України щодо посилення відповідальності за дрібне викрадення чужого майна та врегулювання деяких інших питань діяльності правоохоронних органів», яким унесені зміни до ст. 51 КУпАП, є законом про кримінальну відповідальність, що скасовує кримінальну протиправність у значенні ст. 5 КК України для тих діянь, які до набрання цим Законом чинності вважалися кримінальним правопорушенням, однак після набрання ним чинності підпадають під ознаки адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 51 КУпАП. Зміни, внесені вказаним Законом, мають зворотну дію в часі.

Під час з’ясування, чи перевищує вартість викраденого розмір, визначений ст. 51 КУпАП, має братися до уваги розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, установлений на час вчинення правопорушення, з урахуванням положень п. 5 підрозд. 1 розд. ХХ та підпункту 169.1.1 п. 169.1 ст. 169 розд. IV ПК України.

Питання, що виникають у кримінальних провадженнях у зв’язку з набуттям чинності Законом України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та деяких інших законів України щодо посилення відповідальності за дрібне викрадення чужого майна та врегулювання деяких інших питань діяльності правоохоронних органів», вирішуються судами за правилами, передбаченими для випадків, коли втратив чинність закон, яким установлювалася кримінальна протиправність діяння.

Постанова ОП ККС ВС від 7 жовтня 2024 року у справі № 278/1566/21: https://reyestr.court.gov.ua/Review/122302589.

ІІІ. Правові позиції щодо кваліфікації кримінальних правопорушень у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації

Щодо ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період (ст. 336 КК України)

У справі № 601/2491/22 колегія суддів ККС ВС погодилася з вироком апеляційного суду, яким військовозобов’язаний був засуджений за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України. Він, будучи придатним до військової служби, за місцем свого проживання особисто отримав повістку з вимогою прибути до РТЦК для відрядження у складі команди для проходження військової служби у ЗСУ за призовом під час мобілізації на особливий період як водій за відповідною військово-обліковою спеціальністю, однак у вказаний час до РТЦК не прибув без поважних причин, про причини своєї неявки не повідомив і вільний час проводив на власний розсуд.

Захисник у касаційній скарзі стверджував, що обвинувачений правомірно відмовився від військової служби, яка є несумісною з його релігійними переконаннями, що не може оцінюватися як прояв ухилення від призову за мобілізацією та бути підставою для кримінальної відповідальності.

ККС ВС вказав, що жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов’язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни. Призов на військову службу по мобілізації не означає автоматично, що такий військовозобов’язаний повинен брати до рук зброю, адже з огляду на його релігійні переконання та конституційний обов’язок із захисту Вітчизни під час несення служби він може бути залучений у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов’язаних із використанням зброї.

Постанова ККС ВС від 13 червня 2024 року у справі № 601/2491/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/120029741.

ІV. Правові позиції щодо кваліфікації кримінальних правопорушень у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг

Щодо кваліфікації дій членів колегіального органу за одержання неправомірної вигоди (ст. 368 КК України)

У справі № 726/776/17 суди попередніх інстанцій визнали винуватим завідувача сектору розслідування, аналізу і обліку аварій та виробничого травматизму Управління Держпраці – голову комісії з проведення спеціального розслідування в одержанні неправомірної вигоди в сумі 1 500 дол. США за підписання та видачу позитивного висновку комісії з проведення спеціального розслідування нещасного випадку та визнання його таким, що пов’язаний із виробництвом. Його дії кваліфіковано за ч. 3 ст. 368 КК України.

Сторона захисту стверджувала, що голова комісії щодо спеціальних розслідувань не може самостійно приймати рішення, оскільки таке рішення ухвалюється комісією як колегіальним органом, а отже він не може притягуватися до кримінальної відповідальності за ст. 368 КК України.

Змінюючи рішення судів попередніх інстанцій та перекваліфіковуючи дії засудженого із ч. 3 ст. 368 КК України на ч. 1 цієї статті, колегія суддів ККС ВС зазначила, що члени колегіального органу, які отримують неправомірну вигоду за прийняття рішень, вчинення дій, що входять до компетенції такого органу, є суб’єктами відповідних корупційних правопорушень. Дії особи, яка є членом колегіального органу, можуть кваліфікуватися за ст. 368 КК України і в тих випадках, якщо вирішення питання, за яке передавалася неправомірна вигода, ухвалюється цим колегіальним органом спільним рішенням за результатами голосування. До того ж не має значення, яке рішення було ухвалене таким колегіальним органом (таке, що цікавило надавача неправомірної вигоди, або ж навпаки, тобто позитивне чи негативне). Адже кримінальна відповідальність у ст. 368 КК України встановлена за конкретні діяння, серед яких є й одержання неправомірної вигоди, без конкретизації успішності досягнення бажаного результату надавачем неправомірної вигоди.

Постанова ККС ВС від 23 квітня 2024 року у справі № 726/776/17: https://reyestr.court.gov.ua/Review/118689047.

V. Правові позиції щодо кваліфікації кримінальних правопорушень проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку

Щодо примушування цивільного населення України служити в збройних силах рф як порушення законів та звичаїв війни (ч. 1 ст. 438 КК України)

У справі № 753/14148/21 колегія суддів ККС ВС погодилася з рішеннями місцевого та апеляційного судів, якими обвинуваченого засуджено за ч. 1 ст. 438 КК України, оскільки він, обіймаючи посади «старшого помічника військового комісара» та «військового комісара», керуючись положеннями федерального закону рф «О воинской обязанности и военной службе» та іншими нормативно-правовими актами рф, здійснював примусовий призов цивільного населення України, яке проживає на тимчасово окупованій території України – АР Крим та м. Севастополь, на строкову військову службу до збройних сил рф.

Суди попередніх інстанцій установили, що в повістці, яку підписував обвинувачений, указано про обов’язок з’явитися у військовий комісаріат на засідання призовної комісії, що беззаперечно свідчить про те, що в особи, якій адресувалася ця повістка, немає права вибору, оскільки неприбуття до військкомату буде розцінене як ухиляння від проходження військової служби. У таких випадках обвинувачений особисто ініціював передбачені законодавством окупаційної влади заходи примусу, достеменно усвідомлюючи, що ці особи перебувають під захистом Женевської конвенції.

Більше того, суд апеляційної інстанції зазначив, що обвинувачений не лише підписував повістки про виклик цивільного населення на засідання призовних комісій, а й брав участь у вказаних засіданнях, на яких обговорювалися питання розшуку та повідомлення осіб, які нібито підлягають призову на строкову військову службу до збройних сил рф. Крім того, цей суд зауважив, що обвинувачений особисто звертався до голови адміністрації міста, призначеного окупаційною владою, з проханням надати допомогу в розшуку осіб, які уникають призову, та врученні їм повісток.

ККС ВС вказав про обґрунтованість висновку судів попередніх інстанцій про те, що обвинувачений, обіймаючи посади «старшого помічника військового комісара» та «військового комісара», реалізовував державну політику рф у військовій сфері на території АР Крим, а тому колегія суддів не має сумнівів у правильності кваліфікації дій обвинуваченого за ч. 1 ст. 438 КК України.

Постанова ККС ВС від 28 лютого 2024 року у справі № 753/14148/21: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117442733.

VІ. Правові позиції щодо незарахування строку попереднього ув'язнення

Щодо незарахування у строк відбування покарання періоду утримання обвинуваченого в таборі для тримання військовополонених

У справі № 461/8598/23 вироком місцевого суду громадянина України засуджено за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1 і 2 ст. 111, ч. 1 ст. 258-3, ч. 2 ст. 260 КК України. Обвинувачений під час ведення бойових дій у складі терористичної організації «ДНР» 8 липня 2023 року був захоплений у полон військовослужбовцями Збройних Сил України та утримувався в Державній установі «Табір для тримання військовополонених». Беручи до уваги цей факт, апеляційний суд змінив вирок місцевого суду та зарахував засудженому у строк відбування покарання період з 8 липня 2023 року до набрання вироком законної сили.

Колегія суддів ККС ВС не погодилася з таким рішенням апеляційного суду та вказала, що установами для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою або до яких застосовано тимчасовий чи екстрадиційний арешт, як це передбачено ч. 1 ст. 4 Закону України «Про попереднє ув’язнення», є слідчі ізолятори Державної кримінально-виконавчої служби України, гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України. В окремих випадках, що визначаються потребою в проведенні слідчих дій, ці особи можуть перебувати в ізоляторах тимчасового тримання. Отже, поняття попереднього ув’язнення чітко визначено чинним законодавством України й не передбачає його довільного тлумачення. Водночас обвинуваченому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не обирався і останній не утримувався у слідчому ізоляторі чи ізоляторі тимчасового тримання. Він був захоплений у полон військовослужбовцями Збройних Сил України та утримувався в таборі для тримання військовополонених відповідно до Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Таке утримання не пов’язане із вчиненням засудженим кримінальних правопорушень, у скоєнні яких останній обвинувачувався.

Постанова ККС ВС від 19 вересня 2024 року у справі № 461/8598/23: https://reyestr.court.gov.ua/Review/121847606.

VІІ. Правові позиції щодо звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності

Щодо обчислення строків давності за вчинення триваючих кримінальних правопорушень

У справі № 353/999/23 місцевий суд звільнив особу, обвинувачену у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 197-1 КК України, від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України у зв’язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження закрив. Погоджуючись із таким рішенням, апеляційний суд зазначив, що після самовільного заволодіння земельною ділянкою подальше невиконання обвинуваченим обов’язку повернути її власнику, як цього вимагає земельне законодавство, не охоплюється складом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 197-1 КК України, і з погляду кваліфікації за цією нормою не має значення, скільки часу воно тривало, та дійшов висновку про відсутність правових підстав вважати самовільне зайняття земельної ділянки і будівництво на ній певної споруди триваючим злочином.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, об’єднана палата ККС ВС вказала, що суд першої інстанції не врахував, що кримінальне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 197-1 КК України, є триваючим злочином, а також не врахував конкретних обставин кримінального провадження.

ОП ККС ВС дійшла висновку, що днем початку перебігу строку давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення триваючого кримінального правопорушення є день припинення або переривання вчинення особою відповідного триваючого суспільно небезпечного діяння.

Постанова ОП ККС ВС від 9 вересня 2024 року у справі № 353/999/23: https://reyestr.court.gov.ua/Review/121665608.

VІІІ. Правові позиції щодо процесуальних витрат

Щодо стягнення процесуальних витрат потерпілого з особи, яка звільняється від кримінальної відповідальності

У справі № 686/1699/20 місцевий суд визнав винуватою та засудив особу за ч. 1 ст. 286 КК України. За цивільним позовом потерпілого з неї стягнуто 51 тис. грн матеріальної та моральної шкоди, а також 32 893,98 грн процесуальних витрат. Апеляційний суд скасував цей вирок, звільнив особу від кримінальної відповідальності на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України у зв’язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження щодо неї закрив відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК України. Крім того, суд стягнув з неї на користь потерпілого процесуальні витрати в розмірі 42 783,70 грн, з яких 34 378,80 грн – витрати на правову допомогу та 8 404,90 грн – витрати, пов’язані із прибуттям до місця судового провадження.

Залишаючи без зміни ухвалу апеляційного суду, об’єднана палата ККС ВС вказала, що процесуальні витрати відшкодовуються, у тому числі, у разі звільнення особи від кримінальної відповідальності. Рішення про стягнення витрат ухвалюється одночасно з рішенням про звільнення її від кримінальної відповідальності. ОП ККС ВС вважає, що, крім витрат на залучення експерта стороною захисту, з особи, звільненої від кримінальної відповідальності, можуть бути стягнуті також і витрати, понесені потерпілим у зв’язку з кримінальним провадженням, яке закінчилося звільненням від відповідальності.

ОП ККС ВС дійшла таких висновків. Якщо особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України, процесуальні витрати потерпілого можуть бути стягнені з такої особи в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 124 КПК України. Можливість стягнення процесуальних витрат має бути роз’яснена обвинуваченому при роз’ясненні йому права на звільнення від кримінальної відповідальності та права заперечувати проти закриття кримінального провадження відповідно до частин 2 та 3 ст. 285 КПК України.

Постанова ОП ККС ВС від 2 грудня 2024 року у справі № 686/1699/20: https://reyestr.court.gov.ua/Review/123659145.

ІХ. Правові позиції щодо слідчих (розшукових) дій

Щодо невідкладності проведення обшуку житла без ухвали слідчого судді

У справі № 466/525/22 суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, визнав недопустимим доказом протокол обшуку та на підставі доктрини «плодів отруйного дерева» – усі похідні докази. Місцевий суд виходив із того, що право слідчого, прокурора на проникнення до житла і проведення в ньому обшуку може виникати, серед іншого, до постановлення ухвали слідчого судді в невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням майна. Натомість із постанови слідчого про проведення невідкладного обшуку у квартирі засудженого та клопотання про проведення такого обшуку, що погоджено прокурором, не випливає підстав для проведення вказаної слідчої дії як невідкладної.

Погоджуючись із рішенням судів нижчих інстанцій у цій частині, об’єднана палата ККС ВС дійшла таких висновків. Слідчий, дізнавач, прокурор мають право до постановлення ухвали слідчого судді ввійти до житла чи іншого володіння особи в невідкладних випадках, зокрема з метою врятування матеріальних об’єктів (майна), що потенційно можуть мати значення речових доказів у кримінальному провадженні, від прогнозованого знищення, втрати.

У контексті ч. 3 ст. 233 КПК України про невідкладність такого випадку свідчать дані про реальну загрозу знищення, втрати майна. У клопотанні про надання дозволу на обшук у порядку ч. 3 ст. 233 КПК України, у наданих на його обґрунтування матеріалах, в ухвалі слідчого судді, постановленій ех post factum, має бути вказано, які саме обставини на момент проникнення свідчили, що зволікання може спричинити знищення речових доказів, що відомості про загрозу їх знищення, втрати давали підстави сприймати її як реальну.

В аспекті реалізації правил ч. 3 ст. 233 КПК України недотримання вказаних вище приписів закону, невиконання вимоги про невідкладне звернення до слідчого судді з клопотанням про проведення обшуку, за відсутності об’єктивних перешкод звернутися з відповідним клопотанням якнайшвидше після закінчення проведення слідчої розшукової дії, є підставою для відмови слідчим суддею в легалізації обшуку ех post factum.

Постанова ОП ККС ВС від 7 жовтня 2024 року у справі № 466/525/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/122272945.

Х. Правові позиції щодо особливостей підготовчого провадження в суді першої інстанції

Щодо правових наслідків повернення обвинувального акта прокурору

У справі № 753/25892/21 ухвалою місцевого суду, залишеною без зміни апеляційним судом, кримінальне провадження за обвинуваченням особи у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 185, ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України, закрито на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України, оскільки на час звернення прокурора зі зміненим обвинувальним актом до суду закінчилися строки досудового розслідування, визначені ст. 219 КПК України.

Скасовуючи ухвалу апеляційного суду, об’єднана палата ККС ВС дійшла висновків, що повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору у зв’язку з тим, що вони не відповідають вимогам КПК України (п. 3 ч. 3 ст. 314 Кодексу), не відновлює досудове розслідування.

В ухвалі про повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору суд першої інстанції не може зазначати про неповноту чи неправильність досудового розслідування, неправильність кримінально-правової оцінки діяння та про необхідність проведення органом досудового розслідування слідчих (розшукових) дій та/або негласних слідчих (розшукових) дій.

Сторона обвинувачення після постановлення судом ухвали про повернення прокурору обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру й до звернення до суду з обвинувальним актом чи клопотанням, які узгоджено з вимогами КПК України, має право виконати лише ту сукупність процесуальних дій, які є необхідними для узгодження цього акта чи клопотання з вимогами КПК України та забезпечення виконання ухвали суду.

Якщо сторона обвинувачення після повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру проводила слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії та/або приймала процесуальні рішення, які не є необхідними для узгодження цього акта чи й клопотання з вимогами КПК України та забезпечення виконання ухвали суду, то отримані в кримінальному провадженні за результатами здійснення таких дій докази повинні визнаватися недопустимими, як отримані після закінчення досудового розслідування.

Прокурор може повторно звернутися до суду з обвинувальним актом чи й клопотанням у межах розумного строку, без невиправданих затримок у часі, після закінчення виконання процесуальних дій, які були необхідними на виконання ухвали суду для узгодження цього акта чи клопотання з вимогами КПК України й подальшого звернення з ними до суду.

Постанова ОП ККС ВС від 15 квітня 2024 року у справі № 753/25892/21: https://reyestr.court.gov.ua/Review/118520015.