Ключові рішення Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за 2024 рік

[ANTIRAID]

Надзвичайно широкий спектр цивільних правовідносин об’єктивно обумовлює як виникнення різноманітних спорів між їх учасниками, так і потребу у встановленні різних фактів, що мають юридичне значення.

З огляду на це судова практика у справах позовного та окремого провадження відображає доволі строкату палітру предметів позовів, заяв і скарг, а також способів захисту порушених, невизнаних чи оспорених прав.

У контексті різновидів категорій цивільних справ деякі із цих предметів є типовими, деякі – поодинокими. Те саме стосується сталості та правових підстав застосування тих чи інших способів захисту.

Серед них варто акцентувати на правових висновках щодо неможливості використання імені фізичної особи без її дозволу у творі, який висвітлює не лише об’єктивні події, а й містить домисел авторів. Крім цього, Верховний Суд нагадав, що примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у статтях 16, 277 ЦК України.

Об’єднана палата КЦС ВС також зробила висновок щодо правових наслідків відмови від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності, вказавши, що якщо особа добровільно відмовилася від видачі свідоцтва про права на частку в праві спільної сумісної власності, а пізніше змінила своє рішення та звертається із заявою про видачу такого свідоцтва і про оспорення свідоцтва про право на спадщину, в яке включено таке майно, то така особа пов'язана своїм попереднім рішенням і не вправі його змінити згодом.

У справах щодо витребування земельної ділянки в добросовісного набувача з підстав вибуття з комунальної власності з порушенням чинного законодавства України поза волею власника шляхом вчинення незаконних дій особами, якими підроблено рішення виконавчого комітету, КЦС ВС дійшов висновку про те, що позбавлення особи права власності на її земельну ділянку без надання в будь-якій формі компенсації чи відшкодування не забезпечить справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявника на мирне володіння своїм майном – з іншого.

КЦС ВС при вирішенні трудових спорів щодо правомірності звільнення за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України в період воєнного стану звернув увагу на те, що сам факт введення воєнного стану не може вважатися поважною причиною відсутності працівника на роботі без наявності обставин індивідуального впливу воєнного стану на можливість виконання трудових обов'язків. Працівник підприємства критичної інфраструктури, який не з'явився на роботу та не оформив належним чином свою відсутність, може бути звільнений за прогул.

Поряд із цим КЦС ВС вкотре зауважив, що при вирішенні спору щодо дитини на перше місце ставляться якнайкращі інтереси дитини, оцінка яких охоплює знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення. ОП КЦС ВС відступила від висновку КЦС ВС, що обов’язковою передумовою (підставою) задоволення позову діда та/або баби про встановлення способу та порядку участі у вихованні онуків є наявність перешкод у спілкуванні з онуком, які чинять інші особи, з якими постійно проживає дитина.

КЦС ВС також констатував, що факт самостійного виховання та утримання малолітньої дитини одним із батьків у разі смерті іншого презюмується, у зв’язку із чим не потребує підтвердження рішенням суду.

Суд також нагадав, що функції опікуна в контексті особистих немайнових прав обмежуються доглядом, лікуванням, вихованням та навчанням підопічного. Опікун не має права ініціювати зміну прізвища малолітньої дитини, позбавленої батьківського піклування, оскільки законом не передбачено можливості здійснення опікуном особистих немайнових прав підопічного щодо зміни його імені. Право на зміну прізвища малолітньої особи належить виключно батькам або усиновлювачам.

У постановах КЦС ВС знайшли вирішення й питання процесуального права. Зокрема, в них зазначено, що відсутність у рішенні суду вказівки на дату складання його повного тексту та несвоєчасне надіслання оскарженого судового рішення суду першої інстанції до Єдиного державного реєстру судових рішень, за умови, що учасник справи (зокрема той, хто ініціював позов, – позивач), який подає апеляційну скаргу, знав про розгляд справи, не є перешкодою для отримання цією особою в розумний строк інформації про стан відомого їй судового провадження та не свідчить про наявність випадків, передбачених ч. 2 ст. 358 ЦПК України.

Щодо передачі справи до господарського суду у зв'язку з відкриттям провадження про банкрутство ОП КЦС ВС зазначила, що передача справи до господарського суду на підставі ч. 3 ст. 7 КУзПБ можлива лише на стадії розгляду справи в суді першої інстанції та до ухвалення рішення по суті заявлених вимог. Відкриття провадження у справі про банкрутство після ухвалення судового рішення судом першої інстанції не є підставою для скасування такого рішення при апеляційному / касаційному перегляді з передачею справи до господарського суду, крім випадків, коли рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

І. Правові позиції щодо розгляду спорів про захист честі, гідності та ділової репутації

Вибачення не є способом захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації

У справі № 712/10999/22 позивач звернувся до суду про визнання поширеної інформації такою, що є недостовірною, не відповідає дійсності та принижує честь, гідність, ділову репутацію; зобов’язання відповідача публічно попросити вибачення та спростувати поширену інформацію у відповідній групі у Facebook; стягнення моральної шкоди.

Верховний Суд дійшов висновку, що поширена інформація не містила безспірних тверджень про достовірні фактичні дані, а ґрунтувалася на інформації, що містила оціночні судження і стосувалася критики особи та дій позивача. Відповідач не поширював інформацію про факт, а оспорювана позивачем інформація, по суті, є оціночним судженням відповідача, яке містить образливі вислови щодо особи позивача. Не можуть бути спростовані думки, які виражені мовними засобами, зокрема вживанням гіпербол, алегорій, сатири, і за формою є брутальними.

Водночас Верховний Суд наголосив, що ч. 1 ст. 34 Конституції України кожному гарантовано право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Суд не вправі зобов’язувати відповідача вибачатися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у статтях 16, 277 ЦК України, що узгоджується із прецедентною практикою Європейського суду з прав людини в рішенні від 5 травня 2011 року (заява № 33014/05) у справі «Редакція газети "Правое дело" та Штекель проти України».

Постанова КЦС ВС від 13 березня 2024 року у справі № 712/10999/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117788727.

ІІ. Спори щодо захисту особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

Щодо використання імені фізичної особи без її дозволу

У справі № 752/7647/20, звертаючись до суду, позивачка просила припинити порушення прав та відшкодувати моральну шкоду. Позивачка зазначала, що її чоловік помер, а вона не надавала згоди на використання його імені як персонажа серіалу. Внаслідок виробництва та розповсюдження (демонстрування) на території України серіалу було порушено її особисте немайнове право на використання імені, а також імені її померлого чоловіка, чим завдано душевних страждань.

У розглядуваній справі суди встановили, що в червні 2019 року на українському телеканалі «1+1», який належить ТОВ «Телерадіокомпанія "Студія 1+1"», відбулася прем’єра серіалу виробництва відповідача Home Box Office, Inc. (HBO) (Хоум Бокс Офіс, Інк.). Серіал є твором художнього характеру, в якому висвітлюються події, пов’язані з аварією 26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції та усуненням її наслідків. Позивачка та її чоловік зображені як персонажі (дійові особи) серіалу з використанням їхніх імен.

Верховний Суд не погодився з висновками судів про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки використання імені фізичної особи без її дозволу у творі, який висвітлює не лише об’єктивні події, а й містить домисел авторів, є неправомірним та може свідчити про порушення особистого немайнового права такої особи на використання власного імені. У такому випадку фізична особа має право вимагати зупинення порушення її прав і відшкодування моральної шкоди. Підставою для захисту порушеного права, передбаченого ч. 2 ст. 296 ЦК України, є сам факт використання імені незалежно від характеру поширеної при цьому інформації про особу.

Постанова КЦС ВС від 29 травня 2024 року у справі № 752/7647/20: https://reyestr.court.gov.ua/Review/119419654.

ІІІ. Правові позиції щодо розгляду спорів, які виникають із правочинів, зокрема договорів

Щодо розірвання договору в період воєнного стану

У справі № 482/832/22 позивач звернувся до суду з позовом про розірвання укладеного між сторонами договору про надання послуг з підбору й доставки автомобіля та стягнення сплачених ним коштів, оскільки товариство умови укладеного договору не виконало, а надіслало позивачу листа про неможливість виконувати раніше взяті на себе договірні зобов’язання, вказавши, що з 24 лютого 2022 року введено воєнний стан і Торгово-промислова палата України листом від 28 лютого 2022 року засвідчила форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили).

Верховний Суд не погодився з висновками судів про відмову в задоволенні позовних вимог, зазначивши, що істотність порушення визначається виключно за обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. У такому випадку вина (як суб’єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України. Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору.

Стаття 617 ЦК України містить підстави звільнення (випадок, непереборна сила) саме від відповідальності за порушення зобов’язання, а не за виконання договірного зобов’язання. Незазначення в договорі про надання послуг з підбору та доставки автомобіля про форс-мажор у межах строків виконання зобов’язання свідчить, що умови цього договору (доставка замовленого та попередньо оплаченого автомобіля) відповідачем не виконані, а позивач не досяг цілей укладення правочину та позбавлений того, на що розраховував при його укладенні, що є істотним порушенням такого договору та підставою для його розірвання.

Постанова КЦС ВС від 11 квітня 2024 року у справі № 482/832/22: https://reestr.court.gov.ua/Review/118626712.

ІV. Правові позиції щодо розгляду спорів, які виникають із земельних правовідносин

Щодо витребування земельної ділянки в добросовісного набувача

У справі № 201/9336/22 Дніпровська міська рада просила витребувати земельну ділянку в останнього набувача. Рада зазначила про те, що спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності з порушенням чинного законодавства України поза волею власника шляхом вчинення незаконних дій особами, якими підроблено рішення виконавчого комітету, документацію із землеустрою спірної земельної ділянки не було погоджено у встановленому законодавством порядку, міська рада дозвіл на розроблення такої документації не надавала, тому спірна земельна ділянка підлягає витребуванню у відповідача.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, позов задовольнив.

Верховний Суд не погодився з висновками суду апеляційної інстанції, зазначивши, що, розглядаючи справи щодо застосування положень ст. 388 ЦК України в поєднанні з положеннями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх установлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, керуючись принципом мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їхні фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Верховний Суд зауважив, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, не перевірив, чи переслідує легітимну мету усунення перешкод державі у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірним нерухомим майном. За обставин цієї справи позбавлення відповідача права власності на його земельну ділянку без надання в будь-якій формі компенсації чи відшкодування не забезпечить справедливого балансу між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявника на мирне володіння своїм майном – з іншого.

Постанова КЦС ВС від 9 жовтня 2024 року у справі № 201/9336/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/122253159.

V. Правові позиції щодо розгляду спорів, які виникають із трудових правовідносин

Щодо поважності причин відсутності на роботі через введення в Україні воєнного стану

У справі № 552/7015/22 позивачка просила суд визнати незаконним і скасувати наказ відповідача про її звільнення за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, поновити її на роботі, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду.

Свою відсутність на роботі позивачка не заперечувала, проте вважала, що була відсутня на роботі з поважних причин – через збройну агресію рф проти України, пов’язану із цим небезпеку в м. Харкові та неможливість вчасно прибути до місця роботи із-за кордону.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову, вказуючи на те, що сама по собі обставина введення в Україні воєнного стану не може бути оцінена як поважна причина відсутності позивачки на роботі, оскільки немає обставин індивідуального впливу воєнного стану на факт відсутності позивачки на роботі.

Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про законність звільнення позивачки за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, зауваживши, що рішення позивачки як працівниці підприємства перебувати поза межами України в більш безпечному місці є безумовним її правом, але не спростовує факту прогулу, оскільки немає обставин індивідуального впливу воєнного стану на факт її відсутності на роботі.

Постанова КЦС ВС від 27 листопада 2024 року у справі № 552/7015/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/123567740.

VI. Правові позиції щодо розгляду спорів, які виникають із сімейних правовідносин

1. Щодо вимог діда та/або баби про встановлення способу й порядку участі у вихованні онуків

У справі № 742/1716/23 ОП КЦС ВС зазначила, що позов про усунення перешкод у вихованні дитини і спілкуванні з нею – це позов про заборону поведінки особи, яка чинить перешкоди іншій особі у здійсненні нею свого права, та окремий спосіб захисту порушеного права діда й баби на спілкування з онуками. Відмова в задоволенні позову про усунення перешкод у вихованні дитини і спілкуванні з нею (зокрема внаслідок недоведеності перешкод чи з інших підстав) не є підставою для відмови судом у захисті й реалізації прав, передбачених ч. 2 ст. 159, ч. 1 ст. 263 СК України, – визначенні способів участі баби та діда у вихованні дитини, місця та часу їхнього спілкування.

Верховний Суд у складі ОП КЦС відступив від висновку щодо застосування положень статей 159, 257, 263 СК України в подібних правовідносинах, викладеного в постановах КЦС ВС, про те, що обов’язковою передумовою (підставою) задоволення позову діда та/або баби про встановлення способу та порядку участі у вихованні онуків є наявність перешкод у спілкуванні з онуком, які чинять інші особи, з якими постійно проживає дитина.

Постанова КЦС ВС від 25 березня 2024 року у справі № 742/1716/23: https://reyestr.court.gov.ua/Review/118070519.

2. Щодо можливості встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини одним із батьків у разі смерті іншого

У справі № 754/2736/24 заявник звернувся до суду із заявою про встановлення факту самостійного виховання малолітньої дитини та догляду за нею, зазначаючи про те, що мати його дочки померла, після її смерті їхня малолітня дочка стала проживати разом з ним, він самостійно опікується дитиною та виховує її.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, відмовив у відкритті провадження у справі з підстав, передбачених ч. 4 ст. 315 ЦПК України.

Верховний Суд зауважив, що суди, вважаючи, що в цій справі вбачається спір про право, не звернули уваги на те, що мати дитини померла й це підтверджується поданими до заяви доказами, а тому батьківські права та обов'язки матері припинені. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що через настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами громадянського стану, зокрема свідоцтвом про смерть, та позбавляють особу можливості користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються і не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

Факт самостійного виховання та утримання малолітньої дитини одним із батьків у разі смерті іншого презюмується, у зв’язку із чим не потребує підтвердження рішенням суду.

Подана заявником заява про встановлення факту самостійного виховання та догляду дитини не підлягає судовому розгляду, тому підставою для відмови у відкритті провадження у справі є п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України, а не ч. 4 ст. 315 ЦПК України.

Постанова КЦС ВС від 18 жовтня 2024 року у справі № 754/2736/24: https://reestr.court.gov.ua/Review/122679560.

3. Щодо права опікуна на зміну прізвища підопічної дитини

У справі № 165/1288/20 позивачка як опікун малолітньої дитини звернулася до суду з позовом про зміну прізвища дитини та зобов’язання вчинити дії.

Суди встановили, що рішенням виконавчого комітету малолітній дитині надано статус дитини, позбавленої батьківського піклування, а позивачку призначили опікуном над малолітньою. Виконавчий комітет через відсутність повноважень в органу опіки і піклування відмовив опікуну у вирішенні питання про зміну прізвища малолітньої.

Суд першої інстанції в задоволенні позову відмовив.

Верховний Суд не погодився з рішенням апеляційного суду про задоволення позову, вказавши, що опікун не має права ініціювати зміну прізвища малолітньої дитини, позбавленої батьківського піклування, оскільки законом не передбачено можливості здійснення опікуном особистих немайнових прав підопічного щодо зміни його імені. Право на зміну прізвища малолітньої особи належить виключно батькам або усиновлювачам. Функції опікуна в контексті особистих немайнових прав обмежуються доглядом, лікуванням, вихованням та навчанням підопічного.

Постанова КЦС ВС від 27 листопада 2024 року у справі № 165/1288/20: https://reyestr.court.gov.ua/Review/123567714.

VIІ. Правові позиції щодо розгляду спорів, які виникають із спадкових правовідносин

1. Способи захисту прав спадкоємця, права якого не було враховано при видачі свідоцтва про право на спадщину

У справі № 504/3606/14-ц позивач звернувся до суду з позовом про встановлення факту прийняття ним спадщини після смерті його матері; визнання недійсними виданих свідоцтв про право на спадщину за законом після її смерті; скасування державної реєстрації права власності спадкоємців на спадкове майно; внесення зміни до свідоцтв про право на спадщину за законом на майно його матері.

Правовідносини у справі, що переглядалася в касаційному порядку, стосувалися розмежування таких способів захисту прав спадкоємців, як внесення змін до свідоцтва про право на спадщину та визнання його недійсним.

ОП КЦС ВС зазначила, що внесення змін до свідоцтва про право на спадщину та визнання його недійсним є різними способами захисту прав спадкоємців. Недійсність свідоцтва обумовлена вадами, які існували в момент його видачі. Внесення змін застосовується за наявності у спадкоємця права на спадкування в іншому розмірі через невраховані права інших спадкоємців. Виявлення спадкоємця, який вважається таким, що прийняв спадщину, але не отримав свідоцтва, є підставою для внесення змін до свідоцтва, а не визнання його недійсним. Смерть одного зі спадкоємців не перешкоджає внесенню змін до свідоцтва про право на спадщину.

Постанова КЦС ВС від 4 листопада 2024 року у справі № 504/3606/14-ц: https://reyestr.court.gov.ua/Review/123081805.

2. Правові наслідки відмови від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності

У справі № 532/1550/23 позивач звернувся до суду з позовом про визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, посилаючись на те, що померла його колишня дружина, яка за життя склала заповіт і заповіла все своє майно сину. Під час перебування у шлюбі вони набули майно, яке є об’єктом права спільної сумісної власності, в якій йому належить право на 1/2 частку, адже від належної йому половини майна у спільній сумісній власності подружжя він не відмовлявся.

Верховний Суд зазначив, що в цій справі позивач, який мав право на частку в спільній власності та обов’язкову частку в спадщині, добровільно висловив прямо і своєю подальшою поведінкою протягом двох років дав зрозуміти, що відмовляється від належних йому майнових прав. Тому поведінка позивача суперечить добрій совісті, оскільки не відповідає попереднім заявам та поведінці, а інший суб’єкт розумно покладався на них. За таких обставин майнові права припинилися, а тому апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

ОП КЦС ВС відступила від правового висновку КЦС ВС щодо правових наслідків відмови особи від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності, визначивши, що у випадку, якщо особа добровільно відмовилася від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності, а пізніше змінила своє рішення та звертається із заявою про видачу такого свідоцтва, то така особа пов’язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити суб’єктивне право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

Постанова КЦС ВС від 4 листопада 2024 року у справі № 532/1550/23: https://reyestr.court.gov.ua/Review/122883257.

VIIІ. Правові позиції у справах окремого провадження

Щодо встановлення факту смерті особи, яка загинула під час проходження військової служби у зв’язку з військовими діями на території України

У справі № 754/11243/23 заявниця звернулася до суду із заявою про встановлення факту смерті особи під час виконання бойового завдання на бойових позиціях підрозділу в Луганській області.

Суди встановили, що заявниця є дружиною чоловіка, факт смерті якого підтверджується лікарським свідоцтвом.

Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні заяви, зазначивши, що встановлення факту смерті особи в судовому порядку можливе лише за відсутності можливості отримання лікарського свідоцтва про смерть та проведення державної реєстрації смерті в позасудовому порядку. Наявність лікарського свідоцтва про смерть на момент звернення до суду із заявою про встановлення факту смерті виключає можливість встановлення такого факту в судовому порядку, оскільки є можливість здійснити державну реєстрацію смерті в органах РАЦС на підставі наявного лікарського свідоцтва.

Постанова КЦС ВС від 20 листопада 2024 року у справі № 754/11243/23: https://reyestr.court.gov.ua/Review/123498815.

IX. Правові позиції з процесуальних питань

Щодо застосування річного строку на апеляційне оскарження судового рішення

У справі № 405/4689/19 позивач звернувся до суду з позовом про скасування свідоцтва про право на спадщину.

Місцевий суд у задоволенні позову відмовив.

Апеляційний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження, оскільки апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції позивач подав після спливу одного року з моменту його проголошення.

ОП КЦС ВС погодилася з висновками апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження на підставі ч. 2 ст. 358 ЦПК України.

ОП КЦС ВС зауважила, що законодавець при конструюванні ч. 2 ст. 358 ЦПК України не визначив, що під час її застосування має враховуватися дата внесення судом рішення до Єдиного державного реєстру судових рішень.

Відсутність у рішенні суду вказівки на дату складання його повного тексту та несвоєчасне надіслання оскарженого судового рішення суду першої інстанції до Єдиного державного реєстру судових рішень, за умови, що учасник справи (зокрема той, хто ініціював позов, – позивач), який подає апеляційну скаргу, знав про розгляд справи, не є перешкодою для отримання цією особою в розумний строк інформації про стан відомого їй судового провадження та не свідчить про наявність випадків, передбачених ч. 2 ст. 358 ЦПК України.

Постанова КЦС ВС від 4 листопада 2024 року у справі № 405/4689/19: https://reyestr.court.gov.ua/Review/123410469.

Х. Юрисдикційні питання

Щодо передачі справи до господарського суду у зв'язку з відкриттям провадження у справі про банкрутство

У справі № 756/3328/20 позивачі звернулися до суду з позовом до товариства про скасування рішення державного реєстратора.

ОП КЦС ВС вирішувала питання, чи має апеляційний суд (суд касаційної інстанції) повноваження на скасування рішення місцевого суду (апеляційного суду) та передачу справи господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, за обставин, коли рішення та/або постанова були ухвалені до відкриття провадження у справі про банкрутство боржника.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, ОП КЦС ВС зазначила, що юрисдикція спору визначається на час відкриття провадження у справі в суді першої інстанції, тому й застосуванню підлягає процесуальне законодавство, що було чинним саме на час відкриття провадження.

Передача справи до господарського суду на підставі ч. 3 ст. 7 КУзПБ можлива лише на стадії розгляду справи в суді першої інстанції та до ухвалення рішення по суті заявлених вимог. Відкриття провадження у справі про банкрутство після ухвалення судового рішення судом першої інстанції не є підставою для скасування такого рішення при апеляційному / касаційному перегляді з передачею справи до господарського суду, крім випадків, коли рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

Постанова КЦС ВС від 4 листопада 2024 року у справі № 756/3328/20: https://reyestr.court.gov.ua/Review/123081808.