Постанова ВП ВС про спосіб захисту у разі незаконного отримання частини земельної ділянки та необхідності повернення виключно цієї частини

[ANTIRAID]

Постанова
Іменем України

22 січня 2025 року

м. Київ

справа № 446/478/19

провадження № 14-90цс23

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідачки Воробйової І. А.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Губської О. А., Єленіної Ж. М., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А.,Шевцової Н. В.

розглянула касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця»

на постанову Львівського апеляційного суду від 19.09.2022 (головуючий суддя Мікуш Ю. Р., судді Приколота Т. І., Савуляк Р. В.)

та рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23.12.2020 (суддя Костюк У. І.) у справі

за позовомАкціонерного товариства «Українська залізниця»

до 1) Кам`янка-Бузької міської ради,

2) ОСОБА_1

про визнання недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради IV сесії VI скликання від 28.01.2011 № 10 та державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011,

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

1. У лютому 2019 року Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця», позивач), звернулося до суду з позовом до Кам`янка-Бузької міської ради (далі - відповідач 1), ОСОБА_1 (далі також - відповідачка 2) про визнання недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради від 28.01.2011 № 10 та державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011.

2. Позивач мотивував позовні вимоги тим, що з метою оформлення правовстановлюючих документів на право постійного користування земельними ділянками на замовлення Державного територіально-галузевого об`єднання «Львівська залізниця» (далі - ДТГО «Львівська залізниця), правонаступником якого є позивач, була розроблена технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 21,1055 га під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямком Львів - Ківерці від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янки-Бузької Кам`янка-Бузького району Львівської області (далі - Технічна документація). Роботи щодо розроблення Технічної документації виконувались у 2015 році КТ НВФ «Нові технології», яке має ліцензію Державного комітету України із земельних ресурсів серії АГ № 583593 від 01.09.2011 та сертифікованих інженерів-землевпорядників.

3. За результатами польового обстеження та аналізу інформації з електронної бази Державного земельного кадастру виявлено, що на земельній ділянці смуги відведення залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, які знаходяться у приватній власності громадян. Так, згідно зі зведеним інвентаризаційним планом земельної ділянки смуги відведення ДТГО «Львівська залізниця» на ділянці Львів - Ківерці від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янки-Бузької Кам`янка-Бузького району Львівської області, погодженого зокрема відділом Держземагентства у Кам`янка-Бузькому районі Львівської області, встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до рішення Кам`янка-Бузької міської ради IV сесії VI скликання № 10 від 28.01.2011 та виданого на його підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011 передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га в межах м. Кам`янка-Бузька (кадастровий номер 4622110100:01:012:0059). Частина цієї земельної ділянки площею 0,0974 га накладається на земельну ділянку смуги відведення залізниці.

4. Позивач вважає рішення Кам`янка-Бузької міської ради від 28.01.2011 № 10 та державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011 такими, що суперечать законодавству, порушують права позивача на користування наданою йому відповідно до чинного законодавства земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху.

5. Проєктно-технічною документацією, яка визначала розміри земельних ділянок транспорту, а саме Планом меж смуги відведення лінії Львів - Ківерці Львівської залізниці в адміністративних межах Кам`янка-Бузького району Львівської області, розробленим у 1956 році проєктною організацією «Дорпроєкт Південно-Західної залізниці» (далі - План меж смуги відведення Львів - Ківерці Львівської залізниці), який є належним доказом користування позивачем спірною частиною земельної ділянки, ширина смуги відведення на вказаній ділянці перегону становить 30 м від осі колії.

6. Земельна ділянка ОСОБА_1 частково входить у смугу відведення залізниці і загальна площа накладення земельної ділянки ОСОБА_1 у смузі відведення залізниці становить 0,0974 га.

7. На земельній ділянці, розміри якої визначені Планом меж смуги відведення Львів - Ківерці Львівської залізниці, розташований об`єкт залізничного транспорту за напрямком Львів - Ківерці від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янки-Бузької Кам`янка-Бузького району Львівської області, який є у державній власності та перебуває на балансі ДТГО «Львівська залізниця».

8. Позивач зазначив, що він як належний землекористувач сплачує земельний податок згідно з положеннями чинного законодавства.

9. Зауважив, що відповідно до частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать землі під державними залізницями.

10. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд визнати недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради IV сесії VI скликання від 28.01.2011 № 10 та державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

11. Кам`янка-Бузький районний суд Львівської області рішенням від 23.12.2020 відмовив у задоволенні позовних вимог АТ «Укрзалізниця» у зв`язку зі спливом позовної давності.

12. Суд установив, що позивач на підтвердження права постійного користування земельними ділянками смуги відведення, зокрема в адміністративних межах міста Кам`янки-Бузької Кам`янка-Бузького району Львівської області, надав План меж смуги відведення лінії Львів - Ківерці Львівської залізниці та Технічну документацію.

13. Рішенням IV сесії VI скликання Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області №10 від 28.01.2011 ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га, яка розташована на АДРЕСА_1 .

14. На підставі зазначеного рішення Кам`янка-Бузької міської ради ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №506931 від 06.06.2011.

15. Частина земельної ділянки площею 0,0974 га, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , накладається на смугу відведення залізниці. Це підтверджується Технічною документацією, Планом меж смуги відведення Львів - Ківерці Львівської залізниці. АТ «Укрзалізниця» в особі ДТГО «Львівська залізниця» є належним користувачем цієї спірної земельної ділянки відповідно до законодавства.

16. Водночас до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу можна звернутися в межах позовної давності.

17. Відповідачка 2 подала заяву про застосування позовної давності.

18. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки [стаття 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)].

19. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

20. Суд дійшов висновку, що позивач пропустив позовну давність. Як установлено, роботи щодо розроблення Технічної документації виконувались КТ НВФ «Нові технології» у 2015 році. За результатами польового обстеження та аналізу наданої інформації з електронної бази Державного земельного кадастру встановлено, що на земельній ділянці смуги відведення залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, які знаходяться в приватній власності громадян.

21. Отже, перебіг трирічного строку позовної давності почався у 2015 році та закінчився у грудні 2018 року, а з позовом позивач звернувся 28.02.2019.

22. За таких обставин суд дійшов висновку про пропуск позивачем позовної давності на звернення до суду з вимогою про визнання недійсними рішення Кам`янка-Бузької міської ради IV сесії VI скликання № 10 від 28.01.2011 та державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011. Це є підставою для відмови в позові.

23. Постановою Львівського апеляційного суду від 19.09.2022 апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця» задоволено частково, рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23.12.2020 змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції постанови апеляційного суду.

24. Суд апеляційної інстанції зазначив, що частина земельної ділянки площею 0,0974 га, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , накладається на смугу відведення залізниці.

25. Апеляційний суд послався на те, що Верховний Суд у постановах від 01.09.2021 у справі № 444/2315/18 та від 14.04.2021 у справах № 450/2352/18 та № 450/2410/18 за позовом АТ «Укрзалізниця» до власників земельних ділянок про визнання рішення сільської ради незаконним та його скасування, визнання державного акта недійсним вказував, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення цих вимог не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки.

26. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з огляду на правові висновки Верховного Суду у зазначеній категорії справ та обставини цієї справи належним способом захисту прав позивача може бути звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння за умови доведеності, що позивач був позбавлений права володіння (користування) земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном у разі доведеності, що позивачу чиняться перешкоди у реалізації цих прав.

27. Апеляційний суд вказав, що, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зробив правильні висновки про відмову в задоволенні позову, однак з інших підстав, оскільки в задоволенні позову потрібно відмовити з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

28. У жовтні 2022 року АТ «Укрзалізниця» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

29. Касаційна скарга АТ «Укрзалізниця» мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права щодо визначення та застосування позовної давності у спірних правовідносинах та відповідні висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, висловлені у постанові Верховного Суду України від 29.10.2014 у провадженні № 6-152цс14, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 357/9328/15-ц, від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц.

30. Апеляційний суд помилково відмовив у задоволенні позовних вимог у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту його прав. Висновки щодо застосування такого способу захисту, як витребування майна, викладені у постанові Верховного Суду України від 17.02.2016 у справі № 6-2407цс15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16. Разом з цим у постанові Верховного Суду від 15.07.2020 у справі № 720/1657/16-ц у подібних правовідносинах викладений висновок про те, що заявлений позивачем спосіб захисту у вказаній справі є належним.

Позиція інших учасників справи

31. Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції, підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

32. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 14.11.2022 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Укрзалізниця» на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23.12.2020 та на постанову Львівського апеляційного суду від 19.09.2022 та витребував її матеріали із суду першої інстанції.

33. У грудні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

34. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 31.05.2023 призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

35. 21.06.2023 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема з тих мотивів, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

36. Мотивом передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначено, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у постановах від 14.04.2021 у справах № 450/2352/18 та № 450/2410/18, від 01.09.2021 у справі № 444/2315/18, від 22.09.2021 у справі № 444/2344/18, від 09.02.2022 у справах № 444/2593/18 та № 450/2417/18, від 10.05.2022 у справі № 444/2318/18, від 18.05.2022 у справі № 444/2300/18, від 22.06.2022 у справі № 450/2348/18, від 15.07.2020 у справі № 720/1657/16-ц, від 06.10.2021 у справі № 715/2402/18, від 15.02.2023 у справі № 444/2313/18-ц, від 01.02.2023 у справі № 446/484/19, від 19.04.2023 у справі № 444/2343/18, від 31.08.2022 у справі № 191/4018/18, від 10.10.2021 у справі № 450/2421/18, від 08.12.2021 у справі № 466/6683/14, від 24.11.2021 у справі № 444/2305/18 за позовами АТ «Укрзалізниця» до власників земельних ділянок про визнання рішень сільської / селищної / міської рад недійсними / незаконними та їх скасування зробив різні висновки про застосування норми права в подібних правовідносинах у частині ефективного (належного) способу захисту прав позивача.

37. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду виходив з того, що справа, яка переглядається, має принципове значення, а виключна правова проблема полягає в тому, який спосіб захисту прав АТ «Укрзалізниця» у подібних правовідносинах є ефективним (належним).

38. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17.08.2023 прийняла справу до розгляду як таку, що містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики (частина п`ята статті 403 ЦПК України).

Фактичні обставини справи, встановлені судами

39. Кам`янка-Бузька міська рада рішенням від 28.01.2011 № 10 передала ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 0,1259 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

40. На підставі зазначеного рішення Кам`янка-Бузька міська рада видала ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011.

41. У 2015 році на замовлення ДТГО «Львівська залізниця» була розроблена Технічна документація. В результаті виконаних робіт встановлено, що площа земельних ділянок ДТГО «Львівська залізниця» на ділянці Львів - Ківерці від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янки-Бузької Кам`янка-Бузького району (нині - Львівського району) Львівської області становить 21,1055 га. При польовому обстеженні та аналізі наданої інформації з електронної бази Державного земельного кадастру виявлено, що частина земельної ділянки площею 0,0974 га, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , накладається на смугу відведення залізниці.

42. Позивач на підтвердження права постійного користування земельною ділянкою смуги відведення, зокрема, в адміністративних межах міста Кам`янки-Бузької Кам`янка-Бузького району Львівської області надав План меж смуги відведення лінії Львів - Ківерці Львівської залізниці.

43. На підтвердження факту накладення частини земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_1 , на частину смуги відведення залізниці позивач надав виготовлену у 2015 році КТ НВФ «Нові технології» Технічну документацію.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства

Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції

44. У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України вказано, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

45. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Щодо права постійного користування АТ «Укрзалізниця» землями залізниці

46. Відповідно до частин першої, другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

47. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

48. У статті 41 Конституції України проголошується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

49. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

50. Відповідно до частини першої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

51. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під державними залізницями (пункт «б» частини четвертої статті 84 ЗК України).

52. Відповідно до статті 68 ЗК України до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

53. Згідно із частиною першою статті 11 Закону України «Про транспорт» землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту відповідно до ЗК України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об`єктів транспорту.

54. До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації, захисні і укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту (частина перша статті 23 Закону України «Про транспорт»).

55. Згідно із частинами першою, другою статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» (тут і далі, якщо не вказано зворотнє, - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до ЗК України та Закону України «Про транспорт». До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

56. На підтвердження права постійного користування спірною земельною ділянкою позивач надав План смуги відведення лінії Львів - Ківерці Львівської залізниці.

57. Частиною першою статті 92 ЗК України визначено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

58. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14.12.1991 № 356 «Про створення Державної адміністрації залізничного транспорту України» було створено Державну адміністрацію залізничного транспорту України (Укрзалізницю), передано у відання Укрзалізниці Донецьку, Львівську, Одеську, Південну, Південно-Західну, Придніпровську залізниці, а також усі інші розташовані на території України підприємства, установи й організації, що були підпорядковані Міністерству шляхів СРСР.

59. Законом України від 23.02.2012 № 4442-VI «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» на базі Державної адміністрації залізничного транспорту України, а також підприємств, установ та організацій залізничного транспорту загального користування, які реорганізовуються шляхом злиття, було створено акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, 100 відсотків акцій якого належать державі (далі - Товариство).

60. Частиною першою статті 4 Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» передбачено, що до статутного капіталу Товариства вноситься, зокрема, право постійного користування земельними ділянками, наданими для розміщення підприємств залізничного транспорту.

61. Абзацами першим, другим пункту 3 розділу ІІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» встановлено:

«Земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту, використовуються Товариством відповідно до їх цільового призначення.

З дня припинення Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту до дня оформлення Товариством прав на користування земельними ділянками, які перебували у постійному користуванні Державної адміністрації залізничного транспорту України та зазначених підприємств, Товариство зобов`язане використовувати згідно з цільовим призначенням відповідні земельні ділянки в розмірах та межах, у яких вони перебували в постійному користуванні Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту або фактично використовувалися ними, і за які сплачувався земельний податок».

62. Пункт 5 розділу ІІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону України від 23.02.2012 № 4442-VI «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» частину другу статті 92 ЗК України доповнено пунктом «г» про те, що права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набуває, зокрема, публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування».

63. Постановою Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 № 200 «Про утворення публічного акціонерного товариства «Українська залізниця»» відповідно до Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» утворено публічне акціонерне товариство «Українська залізниця», 100 відсотків акцій якого закріплюються в державній власності, на базі Державної адміністрації залізничного транспорту, підприємств та установ залізничного транспорту загального користування, які реорганізовуються шляхом злиття.

64. Постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2015 № 735 «Питання акціонерного товариства «Українська залізниця»» затверджено статут публічного акціонерного товариства «Українська залізниця».

65. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.10.2018 № 938 «Деякі питання акціонерного товариства «Українська залізниця»» змінено тип публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» з публічного на приватне та перейменовано в акціонерне товариство «Українська залізниця».

66. Отже, законом визначено, що АТ «Укрзалізниця» належать на праві постійного користування земельні ділянки, що відносяться до земель залізничного транспорту.

Щодо належного способу захисту

67. Суди встановили, що частина земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_1 , накладається на земельну ділянку залізничного транспорту, яка перебуває у постійному користуванні позивача. Переглядаючи у касаційному порядку рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах доводів та вимог касаційної скарги, згідно з встановленими судами фактичними обставинами справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

68. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

69. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

70. Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15, 16 ЦК України).

71. Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором [пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19)].

72. Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 68)].

73. Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними [постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункт 40)].

74. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

75. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).

76. Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Щодо визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку

77. Оскільки земельна ділянка, яка знаходиться у постійному користуванні АТ «Укрзалізниця», частково накладається на земельну ділянку, надану у власність ОСОБА_1 , АТ «Укрзалізниця» пред`являє позов про визнання недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради від 28.01.2011 № 10 та державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06.06.2011. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.

78. Усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду про неефективність такого способу захисту прав особи, як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, пункт 180; від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, пункт 143).

79. Оскаржуване рішення Кам`янка-Бузької міської ради від 28.01.2011 № 10 вичерпало свою дію виконанням (на підставі рішення ради видано державний акт на право власності на земельну ділянку). Визнання цього рішення недійсним не поновить порушене право або законний інтерес позивача.

80. Крім того, рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Цей підхід у судовій практиці також є усталеним [див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 08.08.2023 у справі № 910/5880/21 (пункт 53)]. Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони». Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення [постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 (пункт 181)].

81. Отже, у такій категорії спорів позивач може, зокрема, обґрунтовувати свій позов протиправністю рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого відповідачу було передано частину земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці. Натомість суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення.

82. Щодо вимоги про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, то у своїх висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05.12.2018 у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункти 38,39), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)].

83. Також потрібно врахувати, що до 01.01.2013 державна реєстрація земельних ділянок, які передавались у власність із земель державної чи комунальної власності, здійснювалась з видачею державних актів на право власності на земельні ділянки.

84. З 01.01.2013 у зв`язку з набранням чинності Законом України від 07.07.2011 № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр» державні акти на право власності не видаються, а право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» шляхом внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

85. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 29 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (тут і далі, якщо не вказано зворотнє, - у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду) державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

86. За такого правового регулювання визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку не вирішить спір про право, так само не вирішить і питання про захист прав та інтересів позивача. Натомість внаслідок задоволення віндикаційного позову вирішується спір про право, рішення суду є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

87. З огляду на викладене позовні вимоги про визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку не приведуть до відновлення порушених прав та інтересів позивача.

Щодо віндикації

88. Суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі встановили, що на земельну ділянку, яка належить АТ «Укрзалізниця», частково накладається земельна ділянка, власником якої є ОСОБА_1 . Позивач під час проведення робіт, спрямованих на оформлення правовстановлюючих документів на право постійного користування землями смуги відведення залізниці, з`ясував, що на смугу відведення накладається частина земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_1 .

89. Статтею 23 Закону України «Про транспорт», статтею 6 Закону України «Про залізничний транспорт» визначено землі залізничного транспорту.

90. Відповідно до Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», пункту «г» частини другої статті 92 ЗК України АТ «Укрзалізниця» набуває право постійного користування земельними ділянками.

91. Право постійного користування земельними ділянками, наданими для розміщення підприємств залізничного транспорту, внесено до статутного капіталу АТ «Укрзалізниця» (частина перша статті 4 Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування»).

92. Постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2015 № 735 «Питання акціонерного товариства «Українська залізниця»» затверджено статут акціонерного товариства «Українська залізниця». У підпункті 5 пункту 4 зазначеної постанови міститься припис голові правління товариства здійснити переоформлення правовстановлюючих документів, зокрема, на земельні ділянки.

93. За статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

94. Віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (пункт 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19).

95. Згідно зі статтею 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

96. Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

97. Як слідує з аналізу частини першої статті 92 ЗК України, право постійного користування земельною ділянкою передбачене лише для такої земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності. Оскільки право постійного користування земельною ділянкою приватної власності законом не передбачено, то наявність у відповідачки 2 права приватної власності на земельну ділянку є перешкодою для державної реєстрації права постійного користування АТ «Укрзалізниця».

98. Отже, позивачеві належить право на захист від порушень, пов`язаних із володінням земельною ділянкою.

99. Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 60).

100. З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

101. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем.

102. Як установлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 06.06.2011, відомості про земельну ділянку містяться в електронній базі Державного земельного кадастру.

103. Однією з загальних засад державної реєстрації прав є обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав (пункт 2 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

104. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:

1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;

2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації (частина третя статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

105. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону (частина четверта статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

106. Відповідно до статті 126 ЗК України (у редакції, чинній з 01.01.2013) право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

107. Статтею 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державній реєстрації прав підлягають, зокрема, такі речові права, як право власності, право постійного користування земельною ділянкою.

108. Згідно з вимогами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності на земельну ділянку повинно бути зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Реєстрація права приватної власності на спірну земельну ділянку унеможливлює реєстрацію права постійного користування АТ «Укрзалізниця», оскільки право постійного користування може бути встановлене лише щодо земель державної або комунальної власності.

109. АТ «Укрзалізниця» та ОСОБА_1 не мають між собою договірних відносин стосовно спірної земельної ділянки, що зумовлює речово-правовий характер спірних правовідносин. Зазначене зумовлює використання відповідних способів захисту.

110. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах один з одним, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту [аналогічні висновки викладені у пунктах 108-110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)].

111. Як зазначалось, особа може витребувати належне їй майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів місцевого самоврядування або документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право власності, оскільки їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном.

112. Натомість усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права [постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14- ц (провадження № 14-256цс18), від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)].

113. Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.112018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13(пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц(пункт 146)].

114. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).

115. Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов.

Щодо частини земельної ділянки, яка може бути витребувана

116. АТ «Укрзалізниця» просить визнати недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яким передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 0,1259 га. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.

117. Згідно з рішенням Кам`янка-Бузької міської ради від 28.01.2011 № 10 ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га. Водночас частина земельної ділянки, яка належить ОСОБА_1 та накладається на смугу відведення залізниці, має площу 0,0974 га.

118. Тобто площа земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці, менша загальної площі земельної ділянки, наданої у власність ОСОБА_1 згідно з рішенням Кам`янка-Бузької міської ради від 28.01.2011 № 10.

119. У цій справі позивач заявляє вимогу про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яким ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га, - тобто намагається скасувати правовий титул (визнати недійсним відповідне рішення щодо всієї земельної ділянки, а не тільки тієї її частини, що накладається на смугу відведення залізниці).

120. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці.

121. АТ «Укрзалізниця» має довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на смугу відведення залізниці. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.03.2018 у справі № 441/123/16).

122. Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні - тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»).

123. Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 102-113 ЦПК України).

124. У власних висновках Верховний Суд базується на тому, що за змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Частина земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці та межі якої відомі, може бути витребувана від особи, яка незаконно заволоділа такою земельною ділянкою.

125. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що ОСОБА_1 буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку АТ «Укрзалізниця», а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання у власність ОСОБА_1 якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним.

126. Крім того, варто зазначити, що віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів.

127. Судове рішення про витребування частини земельної ділянки, що накладається, є підставою для внесення інформації щодо прав на земельні ділянки до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному законодавством.

128. Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця» та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності ОСОБА_1 .

Щодо пропорційності втручання у право особи на мирне володіння майном та співвідношення такого втручання із суспільними інтересами

129. Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

130. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

131. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.

132. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

133. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального («суспільного», «публічного») інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення від 02.11.2004 у справі «Tregubenko v. Ukraine», заява № 61333/00, пункт 54).

134. Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

135. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.

136. У пункті 71 рішення від 20.10.2011 у справі «Rysovskyy v. Ukraine» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

137. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що зазначені вище гарантії стосуються випадків, коли, діючи добросовісно, особа набула майнове право, зокрема право власності, від держави чи територіальної громади, які діяли під впливом помилки. Тоді як недобросовісна поведінка набувача майна у приватну власність чи як його, так і відчужувача відповідного майна, не є набуттям права приватної власності під впливом помилки органу влади та не зумовлює таке набуття. Більше того, повернення власникові майна від недобросовісної особи не може становити для останньої індивідуальний і надмірний тягар (див. пункти 257, 258 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21).

138. У такій категорії справ, досліджуючи, чи добросовісно діє особа - набувач майна, суду слід з`ясувати, чи могла така особа знати або обґрунтовано припускати, зокрема, що земельна ділянка, яку вона набуває, накладається на смугу відведення залізниці, чи дотримані інші критерії добросовісного набуття майна.

Щодо суті спору

139. Судами попередніх інстанцій встановлено, що частина земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , площею 0,0974 га накладається на смугу відведення залізниці.

140. Тобто ОСОБА_1 порушує володіння АТ «Укрзалізниця» спірною земельною ділянкою.

141. Отже, з огляду на встановлені судами обставини, належним способом захисту порушеного права є віндикаційний позов, а саме позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається.

142. Водночас неналежність та неефективність заявленого позивачем способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (пункт 127), від 04.07.2023 у справі № 373/626/17 (пункт 67), від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18 (пункт 8.17), від 05.06.2024 у справі № 914/2848/22 (пункт 116)].

143. Як наслідок, у позові АТ «Укрзалізниця» про визнання недійсним рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку потрібно відмовити з огляду на неналежність обраного способу захисту, про що правильно виснував суд апеляційної інстанції.

Щодо виключної правової проблеми

144. Ця справа була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду з огляду на виключну правову проблему, яка полягає в тому, який спосіб захисту прав АТ «Укрзалізниця» у подібних правовідносинах є належним.

145. Велика Палата Верховного Суду вказує на те, що у спорах з подібними обставинами належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

146. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

147. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

148. Зважаючи на викладене в мотивувальній частині цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу АТ «Укрзалізниця» необхідно залишити без задоволення, а рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23.12.2020 та постанову Львівського апеляційного суду від 19.09.2022 - без змін.

Судові витрати

149. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

150. Оскільки Велика Палата Верховного Суду залишає касаційну скаргу без задоволення, судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, покладається на скаржника.

Керуючись статтями 400, 409, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.

2. Рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23.12.2020 та постанову Львівського апеляційного суду від 19.09.2022 у справі № 446/478/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідачка І. А. ВоробйоваСудді:О. О. Банасько С. Ю. Мартєв О. Л. Булейко К. М. Пільков Ю. Л. Власов С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак О. А. Губська І. В. Ткач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич В. В. Король Є. А. Усенко О. В. Кривенда Н. В. Шевцова

На підставі частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Ткач І. В.

Джерело: ЄДРСР 125736760

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Воробйової І. А., Губської О. А.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23)

за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця», від імені якого діє регіональна філія «Львівська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», до Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області від 28 січня 2011 року № 10 та державного акта на право власності на земельну ділянку

за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця», від імені якого діє регіональна філія «Львівська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23 грудня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року

1. За обставинами цієї справи між сторонами існує спір, який стосується визнання недійсним права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, якою вона користувалася та володіла протягом багатьох років (з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства), з тієї підстави, що до складу цієї земельної ділянки (площею 0,1259 га) входить земельна ділянка (площею 0,0974 га), яка знаходилася в охоронній зоні залізниці, а отже, не могла бути переданою у приватну власність.

2. Звернувшись до суду з позовом, Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») посилалось на те, що рішення Кам`янка-Бузької міської ради від 28 січня 2011 року № 10, за яким ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га, суперечить вимогам земельного законодавства та законодавства про залізничний транспорт, оскільки частина земельної ділянки площею 0,0974 га, яка надана у приватну власність ОСОБА_1 , накладається на земельну ділянку смуги відведення залізничного транспорту, що перебуває у постійному користуванні залізниці.

3. АТ «Українська залізниця» посилалося на порушення своїх прав на користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху.

4. Позовні вимоги у цій справі про визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі земельної ділянки у власність та виданого на його підставі державного акта на землю пред`явлено до особи, якій первісно виділено земельну ділянку, подальше відчуження ділянки не відбувалось, а відповідач ОСОБА_1 є її першим і останнім набувачем.

5. У справі установлено, що АТ «Українська залізниця» є правомірним володільцем земельних ділянок, наданих їй для потреб організації транспортного сполучення. Будучи правомірним володільцем та користувачем (титульним володільцем) земельних ділянок залізничного транспорту, АТ «Укрзалізниця» вправі вимагати надання судового захисту такому праву нарівні з власником, а також із застосуванням тих способів захисту, які законом надано власнику такого майна.

6. Вирішуючи цей спір, суд першої інстанції констатував обґрунтованість позовних вимог про визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування про передачу ОСОБА_1 земельної ділянки у власність та виданого їй на підставі цього рішення державного акта про право власності на землю, проте відмовив у задоволенні позову за пропуском строку позовної давності.

7. Апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції в частині мотивів відмови у задоволенні позовних вимог та відмовив у позові з підстав обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту прав. Тобто дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не може привести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності).

8. Ухвалою від 21 червня 2023 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду передала справу на розгляд Великої Палати Верховного суду, як таку, що містить виключну правову проблему, зокрема для вирішення питання, який спосіб захисту прав АТ «Українська залізниця» у подібних правовідносинах є належним, зокрема чи є належним (ефективним) способом захисту вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування у спорах за позовом АТ «Українська залізниця» як користувача земельними ділянками залізничного транспорту до власників земельних ділянок, які отримали у приватну власність земельну ділянку на підставі рішення органу місцевого самоврядування, до складу якої увійшла земельна ділянка залізничного транспорту.

9. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року касаційну скаргу АТ «Українська залізниця» залишено без задоволення. Рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23 грудня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року залишено без змін.

10. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у цій категорії справ належним способом захисту є віндикаційний позов.

11. У своїх висновках керувалась тим, що АТ «Українська залізниця» та ОСОБА_1 не мають між собою договірних відносин стосовно спірної земельної ділянки, що зумовлює речово-правовий характер правовідносин. Зазначене зумовлює використання відповідних способів захисту. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. Витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, а тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці.

12. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків про неналежність та неефективність у спірних правовідносинах вимог про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування виходячи з того, що оскаржуване рішення Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області вичерпало свою дію виконанням, а визнання цього рішення недійсним не поновить порушене право володіння АТ «Українська залізниця». У такій категорії спорів позивач може, зокрема, обґрунтовувати свій позов протиправністю рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого відповідачу було передано частину земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці. Натомість суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення. Отже, у справі, що переглядається, позивач обрав спосіб захисту порушеного права, який є неналежним та неефективним. Натомість належним способом захисту є віндикаційний позов.

13. З висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року, не погоджуємось, у зв`язку із чим відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) викладаємо окрему думку, керуючись такими міркуваннями.

Щодо вимоги про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування як способу захисту у спірних правовідносинах

14. Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

15. Так, статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

16. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

17. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

18. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

19. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

20. У питанні, чи є належним у цій справі обраний позивачем спосіб захисту, слід враховувати таке.

21. Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді [статті 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)].

22. Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17).

23. Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів обумовлено в статті 16 ЦК України.

24. При цьому частина третя статті 16 ЦК України передбачає, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

25. Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

26. Як способи захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено в частині третій статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою статті 152 ЗК України, або ж іншим способом, який передбачено законом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, пункти 5.4-5.6).

27. Тобто способи захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи захисту цивільного права чи інтересу мають бути доступними та ефективними [постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)].

28. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов`язки безпосередньо виникають, зокрема, з актів органів місцевого самоврядування (частина четверта статті 11 ЦК України). Отже, рішення цих органів можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.

29. Серед способів захисту порушених прав та інтересів законодавець у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України розрізняє визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади.

30. За змістом статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших передбачених законом способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку.

31. Відповідно до частин другої, третьої цієї ж статті власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

32. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

33. Статтею 21 ЦК України установлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

34. Зміст наведених правових норм свідчить про те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено законом.

35. У пункті 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 викладено висновок, що відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскаржуваного рішення селищної ради було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, а отже, вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в судах.

36. Зазначений висновок може застосовуватись і до правовідносин, у яких земельна ділянка залізничного транспорту протиправно передана органом місцевого самоврядування з державної власності у приватну власність, якщо не відбулося її подальшого відчуження.

37. Таким чином, коли прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, пов`язаних з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин, тобто є підставою виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків фізичних чи юридичних осіб, то у такому разі вимога про визнання рішення недійсним (стаття 152 ЗК України) може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права, якщо фактично підставою пред`явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникли в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень.

38. Визнання судом недійсним рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки, частина якої відноситься до земель залізничного транспорту, у власність фізичній особі має наслідком недійсність документів, що посвідчують відповідне право на спірне майно.

39. Таким чином, спосіб судового захисту шляхом визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність, про який заявлено у цій справі та який прямо передбачений законом, зокрема пунктом «г» частини третьої статті 152 ЗК України, є належним при оспорюванні в судовому порядку права власності особи, що виникло в результаті та після реалізації такого рішення суб`єкта владних повноважень. Задоволення цих вимог, які за своїм змістом є вимогами про визнання недійсним права власності відповідача на землю, може привести до поновлення порушеного права позивача як титульного володільця земель залізничного транспорту і на захист якого він звернувся до суду, оскільки фактично спрямовано на відновлення становища, яке існувало до порушення.

40. Як «ефективний» слід розуміти такий засіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права. Лише особа, право якої порушене, може визначати, чи відповідає спосіб захисту її інтересам. При цьому суд не має вирішувати замість позивача, з яким саме позовом йому слід звертатись до суду, щоб захист його прав був реальним та ефективним, не може визнавати неефективним спосіб захисту, передбачений законом, якщо особа, право якої порушене, вважає, що він відповідає її інтересам.Протилежне розуміння цих положень не узгоджувалося б із принципом диспозитивності, передбаченим статтею 2 ЦПК України. Обрання того чи іншого способу захисту залежить від розсуду позивача. Наявність сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який передбачений законом та відповідає природі порушеного права, характеру допущеного порушення та наслідкам, які спричинило порушення, не може бути підставою для відмови від його використання, зокрема з тих міркувань, що спосіб захисту, про який просить позивач, є менш ефективним, ніж інший.

41. Неналежність обраного позивачем способу захисту порушених прав може бути підставою для відмови у задоволенні пред`явлених вимог за умов, коли такий спосіб взагалі не передбачений законом або йому суперечить, не відповідає змісту порушеного права, на захист якого цей спосіб спрямовано, та не приводить до відновлення порушеного права тощо.

42. Проте якщо позивач просить про спосіб захисту, який прямо передбачений законом, хоча і не є єдиним способом захисту таких прав, проте відновить порушене право, на захист якого він спрямований, то наявність сумнівів щодо можливих перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є очевидно марним, не може бути підставою для відмови від його використання (див. рішення Європейського суду з прав людини у справах «Акдівар та інші проти Туреччини», § 71, від 16 вересня 1996 року, «Красуський проти Польщі», від 14 вересня 2005 року, §§ 69-73, і «Скоппола проти Італії», № 10249/03, § 70, від 17 вересня 2009 року, «Вучковіч та інші проти Сербії» від 25 березня 2014 року, § 74).

43. Саме з таких висновків мала виходити Велика Палата Верховного Суду при вирішенні цієї справи.

44. Проте Велика Палата Верховного Суду дійшла інших висновків та вважала неналежним (неефективним) обраний позивачем спосіб захисту з тих підстав, що оскаржуване рішення Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області вичерпало свою дію виконанням і визнання його недійсним не поновить порушене право володіння АТ «Українська залізниця».

45. На обґрунтування цих висновків, у пункті 78 постанови, як на усталену практику послалась на висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.67), від 05 липня 2023 року у справі № 912/2797/21 (пункт 8.13), від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (пункт 180), від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 (пункт 143), у яких зазначено, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням.

46. Разом з тим висновки у пунктах постанов, на які здійснюється посилання Великою Палатою Верховного Суду, не є релевантними для цієї справи, а стосуються рішень органів місцевого самоврядування, які були виконані шляхом укладення відповідних договорів, переважно договорів оренди земельних ділянок. Тобто рішення органів самоврядування, мова про які йшла у цих постановах, були спрямовані на укладення договорів і вичерпували свою дію укладенням обумовленого у такому рішенні договору.

47. Так, у пункті 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 зазначено: «Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, пункт 180)». Оскільки на підставі рішення Черкаської міської ради від 17 листопада 2016 року було укладено зміни до договору оренди землі, зазначене рішення в частині зобов`язання внести зміни до договору оренди землі вичерпало свою дію виконанням.

48. Проте далі - у наступних пунктах 145-149 постанови від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що рішенням від 17 листопада 2016 року Черкаська міська рада не тільки доручила внести зміни до договору оренди землі, а й змінила цільове призначення земельних ділянок. Рішення органу місцевого самоврядування у частині зміни цільового призначення земельної ділянки не вичерпало своєї дії шляхом виконання (укладенням відповідного договору тощо). Зазначене рішення наразі є чинним та породжує відповідні правові наслідки, а отже, вимога про визнання його незаконним і скасування у відповідній частині є належною та ефективною.

49. З наведеного вбачається, що висновок, на який посилається Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року, зокрема про те, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи,вирваний із контексту, а практика самої ж Великої Палати Верховного Суду свідчить про те, що рішення органу місцевого самоврядування, яке не вичерпало своєї дії шляхом виконання (укладенням відповідного договору тощо), є чинним та породжує відповідні правові наслідки, може оспорюватись з точки зору законності, а вимога про визнання його недійсним є належним самостійним способом захисту.

50. У справі, яка переглядалася, позивач оспорював рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність, яке є єдиною правовою підставою набуття відповідачем земельної ділянки у власність, це рішення є чинним і продовжує існувати, породжує відповідні правові наслідки, на його підставі відповідачу оформлено правовстановлюючий акт - державний акт про право власності на земельну ділянку та здійснено державну реєстрацію права власності. Тобто у цій справі вимоги про визнання рішення органу місцевого самоврядування недійсним не могли розцінюватись як неналежні чи неефективні з посиланням на те, що це рішення вичерпало свою дію виконанням.

51. Також у пункті 80 постанови, прийнятій у цій справі, Велика Палата Верховного Суду послалась на постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (пункт 109), від 08 серпня 2023 року у справі № 910/5880/21 (пункт 53), від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (пункт 181), у яких, зокрема, зазначено, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Тому суд, незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення.

52. Проте такий висновок не застосовний до справи яка переглядалася, оскільки, зі змісту правовідносин і обставин кожної справи, в якій цей висновок був сформульований, вбачається, що він стосується тих випадків, коли спеціальні способи захисту права власності (віндикаційний, негаторний тощо) «поглинають» такий спосіб захисту прав як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке не є самостійною підставою виникнення у особи речових прав на земельну ділянку.

53. Суд може констатувати незаконність такого рішення в мотивувальній частині судового рішення, коли оцінка законності рішення органу місцевого самоврядування могла б вплинути на вирішення спору з іншими позовними вимогами (витребування, повернення земельної ділянки), проте таке рішення не визнано недійсним або таких вимог не заявлено. У вищевказаних висновках констатується неможливість відмови у задоволенні позову з цих підстав та необхідність перевірки законності і правомірності відповідного рішення органу місцевого самоврядування у мотивувальній частині судового рішення.

54. У зазначених справах, на відміну від справи, яка переглядається, визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування не було заявлено як окремий спосіб захисту з метою відновлення становища, що існувало до порушення. У цих справах підлягали застосуванню інші способи захисту порушених прав власника, які не потребували визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, і для застосування цих способів захисту не було необхідним заявляти відповідну позовну вимогу про недійсність рішення.

55. З урахуванням наведеного вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду дійшла помилкових висновків про те, що належним (ефективним) способом захисту у спірних правовідносинах є лише і виключно віндикаційний позов, а також що оспорюване у цій справі рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність вичерпало свою дію виконанням.

Щодо вирішення спору по суті

56. Узагальнюючи викладене у цій окремій думці, зокрема щодо належності обраного позивачем способу захисту прав, також вважаємо за необхідне зазначити, що окрім оцінки законодавчих засад визнання недійсним права власності на землю, а також способів правового захисту, які є застосовними у кожній конкретній ситуації, у спорах, пов`язаних із втручанням у майнові права, має оцінюватись, чи є таке втручання законним, чи переслідує воно загальний інтерес і чи є воно пропорційним.

57. Зазначене ґрунтується на вимогах Конвенції з прав людини і основоположних свобод та усталеної практики Європейського суду з прав людини.

58. Визнання права власності недійсним повинне не лише бути таким, що передбачене законом, і мати законну мету, але й потребує встановлювати справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами щодо захисту основоположних прав людини, тобто відповідати вимозі пропорційності. Цей обов`язковий баланс не буде дотриманий, якщо зацікавлена особа несе надмірний індивідуальний тягар.

59. Дотримання принципу «пропорційності» оцінюється одночасно з додержанням принципу «належного урядування».

60. При скасуванні помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на державні органи обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам.

61. Тобто при виправленні помилки держави має здійснюватись адекватна компенсація за втручання в майнові права відповідача, зокрема за позбавлення права власності на земельну ділянку або її частину. Така компенсація може полягати у виплаті грошових коштів або ж наданні іншого майна - на заміну того, якого особа позбавляється.

62. Вилучення майна без виплати суми, розумно пов`язаної з його вартістю, зазвичай становить непропорційне втручання, а повна відсутність компенсації може вважатися виправданою відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин.

63. Вирішуючи цей спір, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав неналежності (неефективності) обраного позивачем способу захисту у спірних правовідносинах та не перевіряв в апеляційному порядку всіх установлених судом першої інстанції обставин і доказів, покладених в основу судового рішення, у тому числі не перевірив докази, якими підтверджується або спростовується факт накладення (перетину меж) земельних ділянок сторін та порушення їх землекористування (який, як правило, встановлюється за результатами проведення відповідної експертизи), а також що право власності відповідача дійсно створює перешкоди у функціонуванні залізниці.

64. Апеляційний суд мав дати оцінку, якими доказами АТ «Українська залізниця» доводить факт накладення на землю смуги відведення залізниці, перевірити, яка саме земельна ділянка і в яких межах накладається на смугу відведення, тобто ідентифікована шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі. Без установлення факту накладення (перетину меж) земельних ділянок та установлення, що право власності відповідача створює перешкоди у здійсненні функціонування залізниці, немає підстав для висновків про необхідність судового захисту права, про який просить позивач у цій справі.

65. Питання щодо відповідності заходу втручання у право сторони (відповідача) на мирне володіння спірною земельною ділянкою трьом критеріям сумісності такого втручання із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції могло бути вирішено саме апеляційним судом під час нового апеляційного розгляду справи за результатами перевірки всіх установлених судом першої інстанції обставин, доводів сторін і висновків суду щодо обґрунтованості вимог, підстав для відмови у їх задоволенні, зокрема щодо пропуску строку позовної давності.

66. З урахуванням наведеного, за результатами касаційного розгляду цієї справи касаційну скаргу АТ «Українська залізниця» слід було задовольнити частково, постанову Львівського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (пункт 1 частини третьої, частина четверта статті 411 ЦПК України).

Судді: І. А. Воробйова О. А. Губська

Джерело: ЄДРСР 125809203
 

[ANTIRAID]

Якась чергова дивна історія з перемішуванням негаторного позову з віндикаційним, тобто чи усувати перешкоди у користуванні майном, чи витребувати майно з незаконного володіння і при цьому ще й забули зазначити про позовну давність, яка має бути застосована у належному, на думку Великої палати способу захисту.

Суд зазначив:

120. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці.

121. АТ «Укрзалізниця» має довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на смугу відведення залізниці. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.03.2018 у справі № 441/123/16).

122. Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні - тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»).

125. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що ОСОБА_1 буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку АТ «Укрзалізниця», а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання у власність ОСОБА_1 якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним.

128. Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця» та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності ОСОБА_1 .

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

(розбіжна)

суддів Великої Палати Верховного СудуМартєва С. Ю., Єленіної Ж. М., Короля В. В.

 

22 січня 2025 року

м. Київ

 

справа № 446/478/19

провадження № 14-90цс23

у справі за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця» до Кам`янка-Бузької міської ради, ОСОБА_1 про визнання недійсними рішення міської ради та державного акта на право власності на земельну ділянку

за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23 грудня 2020 року, постановлене суддею Костюк У. І., та постанову Львівського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.

Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні.

І. Заявлені позовні вимоги

1. Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця») просило:

- визнати недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради від 28 січня 2011 року № 10 про передачу ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,1259 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійним державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06 червня 2011 року.

ІІ. Стислий опис висновків, які зробила Велика Палата Верховного Суду

2. 22 січня 2025 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову в названій справі, якою касаційну скаргу АТ «Укрзалізниця» залишила без задоволення, а рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23 грудня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року - без змін.

3. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками суду апеляційної інстанції, який змінив рішення місцевого суду про відмову в задоволенні позову через пропуск позовної давності та зазначив про обрання АТ «Укрзалізниця» неналежного способу захисту свого права.

4. Проаналізувавши положення законодавства та зауваживши про наявність в АТ «Укрзалізниця» права постійного користування земельними ділянками, віднесеними до земель залізничного транспорту [саме до такої категорії земель, за переконанням позивача, належить спірна земельна ділянка], Велика Палата Верховного Суду зробила такі основні висновки щодо належного способу захисту позивача у цій справі.

Щодо віндикації

Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що суди попередніх інстанцій у цій справі встановили, що на земельну ділянку, яка належить АТ «Укрзалізниця», частково накладається земельна ділянка, власником якої є ОСОБА_1 . Позивач під час проведення робіт, спрямованих на оформлення правовстановлюючих документів на право постійного користування землями смуги відведення залізниці, з`ясував, що на смугу відведення накладається частина земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_1 .

Послалася на те, що з аналізу частини першої статті 92 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) слідує, що право постійного користування земельною ділянкою передбачене лише для такої земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності. Право постійного користування земельною ділянкою приватної власності закон не передбачає, отже, наявність у ОСОБА_1 права приватної власності на земельну ділянку є перешкодою для державної реєстрації права постійного користування АТ «Укрзалізниця».

Зазначила, що позивачеві належить право на захист від порушень, пов`язаних із володінням земельною ділянкою.

Виходила з того, що суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку від 06 червня 2011 року, відомості про земельну ділянку містяться в електронній базі Державного земельного кадастру.

Дійшла висновку, що АТ «Укрзалізниця» та ОСОБА_1 не перебувають у договірних відносинах щодо спірної земельної ділянки, що зумовлює речово-правовий характер спірних правовідносин. Із цього випливає використання відповідних способів захисту.

Зазначила про те, що особа може витребувати належне їй майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів місцевого самоврядування або документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право власності, оскільки їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном.

Послалася на усталеність практики Великої Палати Верховного Суду у випадку, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Вважала, що вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права.

Виходила з того, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), є неефективними.

Виснувала, що належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов.

Щодо частини земельної ділянки, яка може бути витребувана

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що витребування як належний спосіб захисту в цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці.

Зазначила, що АТ «Укрзалізниця» має довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на смугу відведення залізниці. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо.

Послалася на те, що для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні - тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»).

Виходила з того, що виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 102-113 ЦПК України).

Дійшла висновку, що судове рішення про витребування частини земельної ділянки, що накладається, є підставою для внесення інформації щодо прав на земельні ділянки до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному законодавством.

Вважала, що в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця» та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності ОСОБА_1 .

5. Щодо пропорційності втручання у право особи на мирне володіння майном та співвідношення такого втручання із суспільними інтересами Велика Палата Верховного Суду наголосила, що у такій категорії справ, досліджуючи, чи добросовісно діє особа - набувач майна, суд повинен з`ясувати, чи могла така особа знати або обґрунтовано припускати, зокрема, що земельна ділянка, яку вона набуває, накладається на смугу відведення залізниці, чи дотримані інші критерії добросовісного набуття майна.

6. Щодо суті спору Велика Палата Верховного Суду зазначила таке:

- суди попередніх інстанцій встановили, що частина земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , площею 0,0974 га накладається на смугу відведення залізниці;

- тобто ОСОБА_1 порушує володіння АТ «Укрзалізниця» спірною земельною ділянкою;

- отже, з огляду на встановлені судами обставини належним способом захисту порушеного права є віндикаційний позов, а саме позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається;

- водночас неналежність та неефективність заявленого позивачем способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові;

- як наслідок, у позові АТ «Укрзалізниця» про визнання недійсним рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку потрібно відмовити з огляду на неналежність обраного способу захисту, про що правильно виснував суд апеляційної інстанції.

ІІІ. Зміст окремої думки

7. З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна з огляду на таке.

8. Автори окремої думки переконані, що при вирішенні цивільної справи суд має насамперед визначити вид спірних правовідносин, обрати норму права, що їх регулює, та правильно її застосувати.

9. Досліджуючи спірні правовідносини, насамперед необхідно звернути увагу на положення статті 15 ЦК України, згідно з якими кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

10. Тобто у разі ствердження позивачем про порушення його права цей факт має бути достеменно встановлений судом для переходу до наступного етапу - обрання релевантної норми права.

11. По-перше, зміст оскарженого в цій справі судового рішення апеляційного суду не дозволяє зробити висновок про доведеність ствердженого позивачем порушення його права, позаяк встановлені апеляційний судом обставини [нагадаємо, що цей суд виклав мотивувальну частину рішення місцевого суду в редакції ухваленої ним постанови] мають описовий, а не стверджувальний характер.

12. Так, суд описав зміст документів, які АТ «Укрзалізниця» надало на підтвердження права постійного користування землями смуги відведення, зокрема, в адміністративних межах міста Кам`янка-Бузька та Кам`янка-Бузького району Львівської області, а саме: 1) План меж смуги відведення лінії Львів - Ківерці Львівської залізничної дороги від 36 до км 59, розроблений проєктною організацією «Дорпроект Південно-Західної залізниці» у 1956 році; 2) технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 21,1055 га Державного територіально-галузевого об`єднання «Львівська залізниця» під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямом «Львів - Ківерці» від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янка-Бузька Кам`янка-Бузького району Львівської області. Роботи щодо розроблення Технічної документації виконувались у 2015 році.

13. У справі відсутні будь які правовстановчі документи держави або АТ «Укрзалізниця» на спірну земельну ділянку з огляду на вимоги ЗК України у редакціях 1922, 1970, 1990, 2002 років (рішення про надання, виписки з поземельних книг, землевпорядна документація відповідного періоду тощо).

14. Надалі суд, з огляду на наведене позивачем обґрунтування порушення свого права, виснував про неналежність обраного ним способу захисту цього права та необхідність відмови в позові з цих підстав.

15. Вважаємо передчасними висновки судів про накладення частини земельної ділянки ОСОБА_1 на смугу відведення залізниці та порушення володіння АТ «Укрзалізниця» спірною земельною ділянкою, щонайменше з огляду на те, що, як заначила Велика Палата Верховного Суду в пунктах 122, 123 постанови, - вирішення подібних спорів потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, вказавши на доцільність отримання висновку експерта.

16. По друге, стаття 55 Конституції України передбачає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

17. Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов`язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

😎 відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

18. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

19. Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

20. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором [пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження

№12-89гс18)].

21. Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

22. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено в частині третій статті 152 ЗК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою статті 152 ЗК України, або ж іншим способом, який передбачено законом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, пункти 5.4-5.6).

23. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов`язки безпосередньо виникають, зокрема, з актів органів місцевого самоврядування (частина четверта статті 11 ЦК України). Отже, рішення цих органів можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.

24. За змістом статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку.

25. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

26. Стаття 21 ЦК України визначає, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

27. Зміст наведених правових норм свідчить про те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо встановив Закон.

28. Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку [постанова Верховного Суду України від 22 травня 2013 року у справі № 6-33цс13, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2824цс15, постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11 (провадження № 14-525цс18)].

29. Пункт 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс18) містить висновок, що відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскарженого рішення селищної ради здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, а отже, вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в судах.

30. Отже, коли прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта (за своєю природою правочин) породжує виникнення правовідносин, пов`язаних з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин, тобто є підставою виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків фізичних чи юридичних осіб, то у такому разі вимога про визнання рішення недійсним (стаття 152 ЗК України) може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права, якщо фактично підставою пред`явлення позовної вимоги є оспорення прав особи, що виникли в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень.

31. Наголошуємо, що коли позивач просив про спосіб захисту, який прямо передбачений законом, хоча є і не єдиним способом захисту таких прав, проте відновить порушене право на захист якого він спрямований, то наявність сумнівів щодо можливих перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є очевидно марним, не може бути підставою для відмови від його використання (див. рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини», § 71, від 16 вересня 1996 року, і «Скоппола проти Італії, № 10249/03, § 70, від 17 вересня 2009 року).

32. Підсумовуючи наведене вище, ми не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду про неналежність обраного позивачем способу захисту, оскільки:

- такий висновок може стосуватися способу захисту, передбаченого законом, лише у випадку його абсолютної неефективності, коли задоволення заявлених позовних вимог не призведуть до відновлення порушених прав позивача (за захистом яких він звернувся до суду);

- віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Тобто йдеться про захист права власника. У цій же справі єдиною особою, за якою зареєстровано право власності та яка володіє і розпоряджається спірною земельною ділянкою, є ОСОБА_1 . Водночас АТ «Укрзалізниця» заперечує наявність у ОСОБА_1 такого права, тому для пред`явлення віндикаційного позову має довести наявність у нього законного права на володіння спірним майном. У цій справі суди побудували свій висновок про наявність у позивача права на спірне майно на таких документах, як:

1) План меж смуги відведення лінії Львів - Ківерці Львівської залізничної дороги від 36 до км 59, розроблений проєктною організацією «Дорпроект Південно-Західної залізниці» у 1956 році. При цьому АТ «Укрзалізниця» засноване у 2015 році як юридична особа публічного права, а цей документ [план меж смуги відведення] не є правовстановлюючим, тобто таким, що посвідчує право, яке могло б перейти до АТ «Укрзалізниця»;

2) технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 21,1055 га Державного територіально-галузевого об`єднання «Львівська залізниця» під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямом «Львів - Ківерці» від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янка-Бузька Кам`янка-Бузького району Львівської області. Роботи щодо розроблення технічної документації [яка також не є правовстановлюючим документом] виконувались у 2015 році, тобто після утворення АТ «Укрзалізниця», тоді як ОСОБА_1 набула і зареєструвала за собою право власності на спірну земельну ділянку у 2011 році.

33. Таким чином, для правильного вирішення цієї справи судам насамперед необхідно було встановити наявність в АТ «Укрзалізниця» права власності та володіння спірною земельною ділянкою, а у разі встановлення такого права звернути увагу на таке.

34. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

35. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету (суспільний, загальний інтерес), що випливає зі змісту зазначеної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом та з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

36. Одночасно з додержанням принципу «пропорційності» оцінюється й дотримання принципу «належного урядування».

37. Принцип «належного урядування», як правило, не має заважати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, що є наслідком їхньої власної недбалості. З іншого боку, потреба у виправленні минулої несправедливості не має становити непропорційне втручання у право, щойно набуте особою, яка добросовісно покладалась на законність дій державного органу [рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах«Вукушіч проти Хорватії» (Vukusic v. Croatia), № 69735/11, § 64, від 31 травня 2016 року; «Бєнаровіч та інші проти Литви» (Beinarovic and Others v. Lithuania), № 70520/10, 21920/10, 41876/11, § 140, від 12 червня 2018 року].

38. За усталеною практикою ЄСПЛ, при скасуванні помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на державні органи обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам [рішення у справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, від 16 лютого 2017 року, «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine), № 29979/04, від 20 жовтня 2011 року].

39. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, провадження № 14-317цс19).

40. Тобто лише у разі дотримання всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. Суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку вирішувати питання пропорційності з урахуванням фактичних обставин конкретної справи, оскільки в одному випадку обмеження буде пропорційним, а в іншому випадку те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.

41. Тому визначальним при наданні судами оцінки обраному позивачем способу захисту [у разі встановлення порушення його майнового права] є дослідження питання законності та пропорційності втручання у право ОСОБА_1 на мирне володіння майном і співвідношення такого втручання із суспільними інтересами.

42. Ґрунтовно оцінити належність обраного позивачем способу захисту можна лише після надання відповіді на описані вище питання, позаяк йде мова про пошук справедливого балансу прав сторін, які посилаються на законність набуття ними права, яке потребує захисту.

43. Нагадаємо, що ОСОБА_1 набула право власності на спірну земельну ділянку за рішенням органу місцевого самоврядування, законність якого позивач просить переглянути в судовому порядку, зазначаючи про часткове накладення цієї земельної ділянки на смугу відведення залізниці.

44. У цьому контексті варто звернути увагу на довід однієї із заявниць у справі «Дроздик та Мікула проти України» (case of Drozdyk and Mikula v. Ukraine), в якій ЄСПЛ постановив, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції. Так, обґрунтовуючи понесення «надмірного тягаря», заявниця зазначила, що вона більше не могла отримати будь-які інші земельні ділянки шляхом приватизації, оскільки вона вже скористалася своїм правом під час отримання спірної земельної ділянки і їй не було запропоноване жодне відшкодування шкоди.

45. Попри звернення до віндикації як найбільш універсального та ефективного механізму, варто наголосити, що він за своїм характером є безкомпенсаційним.

46. Отже, його застосування не є універсальним і залежить від обставин конкретної справи.

47. Українське цивільне законодавство пронизане компенсаційними механізмами та передбачає різноманітні консенсусні правові інструменти, які є доречними у спорах між приватною особою та державою.

48. Залежно від масштабу накладення спірної земельної ділянки на смугу відведення залізниці такими правовими інструментами (способами захисту) можуть бути:

- пункти «ґ», «є» ЗК України, за якими підставами припинення права власності на земельну ділянку є: 1) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (з подальшою компенсацією вартості вилученого); 2) примусове вилучення земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності (з подальшою компенсацією вартості вилученого);

- стаття 303 ЦК України, за частиною другою якої, особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

49. Підсумовуючи наведене вище, вважаємо, що належним рішенням Великої Палати Верховного Суду в цій справі було б скасування оскаржених судових рішень і передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи.

Судді С. Ю. Мартєв Ж. М. Єленіна В. В. Король

Джерело:ЄДРСР 125948354

[ANTIRAID]

Окрема думка судді К. М. Пількова до постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2025 у справі № 446/478/19

 

Велика Палата Верховного Суду постановою від 22.01.2025 залишила без задоволення касаційну скаргу АТ «Українська залізниця» (далі - Залізниця) на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23.12.2020 та постанову Львівського апеляційного суду від 19.09.2022, а оскаржені рішення судів залишила без змін.

У цій справі місцевий суд відмовив за спливом позовної давності у задоволенні позову Залізниці до Кам`янка-Бузької міської ради (далі - Рада) і ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення Ради від 28.01.2011 та державного акта на право власності і ОСОБА_1 на земельну ділянку від 06.06.2011. Апеляційний суд змінив це рішення в частині мотивів, оскільки вважав, що порушене право Залізниці не може бути ефективно захищене у той спосіб, по який вона звернулась. Натомість належним способом захисту є витребування земельної ділянки з власності ОСОБА_1 .

Велика Палата погодилась з висновком апеляційного суду про те, що з огляду на встановлені судами обставини, належним способом захисту порушеного права є віндикаційний позов, а саме позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається (§ 141 постанови).

При цьому Велика Палата виходила з того, що частина земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , площею 0,0974 га накладається на смугу відведення Залізниці. Тобто ОСОБА_1 порушує володіння Залізницею спірною земельною ділянкою (§§ 139, 140).

Вважаю в цілому правильним рішення про те, що у позові у цій справі належало відмовити, однак не погоджуюсь з мотивами, які Велика Палата поклала в основу свого рішення.

Попри те, що загалом правильним є викладений Великою Палатою висновок, що речове право належало захищати речово-правовими способами захисту, а також що це дозволяє більшою мірою вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів (§ 126 постанови), вважаю, що у позові у цій справі належало відмовити з інших підстав.

У цій справі Залізниця фактично оспорює право власності відповідачки на земельну ділянку, захищаючи при цьому своє право постійного користування землею.

Залізниця стверджує, що частина земельної ділянки, яка перебуває у власності відповідачки, належить до смуги відведення залізниці і має бути у державній власності.

У висновку про те, що право Залізниці може бути в принципі захищене речовим позовом, задоволення якого призведе до припинення права власності відповідачки на земельну ділянку, Велика Палата виходила з того, що відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (§ 94 постанови).

Велика Палата також послалась на те, що згідно зі статтею 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

 

 

1. Надання землекористувачу речово-правового захисту не тотожне наданню йому речово-правового захисту власника

 

Те, що носій іншого, ніж право власності, речового права за згаданими вище нормами може захищати це речове право речово-правовими способами, не означає, що носій цього права має ті ж права, що й власник.

Дійсно, наприклад, орендар земельної ділянки може вимагати від будь-яких третіх осіб усунення перешкод у користуванні цією ділянкою (негаторний позов як один із видів речового позову), тому що речове право оренди передбачає правомочність орендаря на строк оренди володіти і користуватись ділянкою. Провомочності розпорядитись ділянкою орендар не має, тому, наприклад, не може оспорити обтяження ділянки іпотекою (адже це обтяження обмежує правомочність розпорядитись ділянкою).

Тобто носій одного речового права не може вимагати захисту іншого речового права (правомочності, яка йому не належить).

Залізниця не є власником земель під державними залізницями, ним є держава.

Тому саме держава в особі органу, який здійснює повноваження власника таких земель, має право на позов, яким оспорюється право власності іншої особи на таку землю.

 

 

2. Визнання судом можливості постійного користувача захищати право державної власності на землю порушує конституційну засаду рівності форм власності

 

За статтею 13 Конституції України всі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Чи висловлена Великою Палатою позиція про те, що Залізниця як постійний користувач земель під державними залізницями має право віндикувати земельну ділянку від особи, за якою зареєстроване право приватної власності на землю, заперечує можливість держави в особі органу, який здійснює повноваження власника земель під державними залізницями, у такий же спосіб захистити право державної власності на ці землі? Вочевидь ні.

Отже, маємо ситуацію, коли одне право можуть самостійно в окремих позовних провадженнях захищати два суб`єкти. Тобто з тих самих підстав витребувати у ОСОБА_1 частину земельної ділянки (яка належить до смуги відведення залізниці) з належної їй на праві приватної власності ділянки можуть як Залізниця, так і держава в особі уповноваженого органу.

Чи застосовний цей «привілей» до захисту прав на землі приватної власності? Не знаходжу таких випадків. Орендар приватної земельної ділянки не може витребувати її з власності іншої особи у власніть свого орендодавця.

Вважаю, що те, що держава не забезпечує ефективне управління землями залізниць, і тому саме Залізниця може ефективно виявляти порушення державної власності на ці землі і захищати це право, не може бути підставою для встановлення у судовій практиці такої істотної переваги. Це має спонукати до удосконалення механізму управління державою цими землями.

***

З огляду на викладене вважаю, що у цій справі Велика Палата мала залишити без змін ухвалені судові рішення, однак не з підстав неналежності обраного позивачем способу захисту, а з підстав відсутності у позивача права, яке позивач просить захистити, оскільки вирішення цього питання передує вирішенню питання про те, в який спосіб належить захистити право.

СуддяК. М. Пільков

Джерело:ЄДРСР 125948359

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ступак О. В., Гриціва М. І., Кривенди О. В.

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року

у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23)

за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця»

(далі - АТ «Українська залізниця») до Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області (далі - Рада), ОСОБА_1 про визнання недійсними рішення Кам`янка-Бузької міської ради від 28 січня 2011 року № 10 та державного акта на право власності на земельну ділянку

за касаційною скаргою АТ «Українська залізниця» на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23 грудня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року

Історія справи

1. АТ «Українська залізниця» у березні 2019 року звернулося до суду з позовом до Ради, ОСОБА_1 про визнання недійсними рішення Ради від 28 січня 2011 року № 10, яким передано у власність відповідачки земельну ділянку площею 0,1259 га, та державного акта на право власності на цю земельну ділянку серії ЯЛ № 506931 від 06 червня 2011 року, посилаючись на те, що вони порушують права позивача на користування наданою йому відповідно до чинного законодавства земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху, оскільки спірна земельна ділянка частково накладається на смугу відведення залізниці, площа накладення становить 0,0974 га.

2. Рішенням від 23 грудня 2020 року Кам`янка-Бузький районний суд Львівської області відмовив у задоволенні позову АТ «Українська залізниця» за спливом позовної давності.

3. Постановою від 19 вересня 2022 року Львівський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу АТ «Українська залізниця», змінив рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23 грудня 2020 року, виклав його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, виснував про відмову в позові з підстав вибору позивачем неефективного способу захисту своїх прав. Апеляційний суд вважав, що ефективним способом захисту прав позивача може бути звернення до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, за умови доведеності, що він був позбавлений права володіння (користування) земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, у разі доведеності, що йому чиняться перешкоди у реалізації цих прав.

4. АТ «Українська залізниця» у жовтні 2022 року подало до Верховного Суду касаційну скаргу, просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

5. Ухвалою від 21 червня 2023 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), вважаючи, що справа містить виключну правову проблему і така передача потрібна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Колегія суддів звернула увагу на те, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду за позовами АТ «Українська залізниця» до власників земельних ділянок про визнання рішень сільської / селищної / міської рад недійсними / незаконними та їх скасування висловив різні висновки про застосування норми права у подібних правовідносинах в частині ефективного способу захисту прав позивача.

6. Постановою від 22 січня 2025 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу АТ «Українська залізниця» залишила без задоволення, а рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23 грудня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року без змін.

Мотиви постанови Великої Палати Верховного Суду

7. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що АТ «Українська залізниця» належать на праві постійного користування земельні ділянки, які відносяться до земель залізничного транспорту, й таке право визначено законом.

8. Звернула увагу на те, що спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин. Натомість оскаржуване рішення Кам`янка-Бузької міської радивід 28 січня 2011 року № 10 вичерпало свою дію виконанням (на підставі рішення ради видано державний акт на право власності на земельну ділянку). Визнання цього рішення недійсним не поновить порушене право або законний інтерес позивача.

9. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у такій категорії спорів позивач може, зокрема, обґрунтовувати свій позов протиправністю рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого відповідачу було передано частину земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці. Натомість суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення.

10. Визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку також не вирішить спір про право, так само не вирішить і питання про захист прав та інтересів позивача. Натомість саме внаслідок задоволення віндикаційного позову вирішується спір про право, й рішення суду є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

11. Відтак, на переконання Великої Палати Верховного Суду, ефективним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов. Водночас витребування не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці, оскільки не може бути правомірним спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Тож позивач має довести, яка саме земельна ділянка,

в яких межах накладається на смугу відведення залізниці. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо.

12. До того ж віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів. У такій категорії справ, досліджуючи, чи добросовісно діє особа - набувач майна, суду потрібно з`ясувати, чи могла така особа знати або обґрунтовано припускати, зокрема, що земельна ділянка, яку вона набуває, накладається на смугу відведення залізниці, чи дотримані інші критерії добросовісного набуття майна.

13. Посилаючись на те, що неналежність та неефективність заявленого позивачем способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в позові АТ «Українська залізниця» про визнання недійсним рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку з огляду на неналежність обраного способу захисту.

Мотиви окремої думки

14. З позицією Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України викладаємо окрему думку.

15. Основним висновком Великої Палати Верховного Суду є те, що якщо частина земельної ділянки, що перебуває у приватній власності, накладається на землю залізничного транспорту, яка перебуває у користуванні позивача, то ефективним способом захисту прав законного володільця земельної ділянки є віндикація, а саме позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається. Обрання позивачем неефективного способу захисту стало підставою для відмови у позові.

16. Втім, на наше переконання, наведений висновок Великої Палати Верховного Суду не враховує такого.

17. У статті 6 «Право на справедливий суд» Конвенції зазначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

18. Тож у згаданій статті закріплено принцип доступу до правосуддя, під яким розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

19. Стаття 13 «Право на ефективний засіб правового захисту» Конвенції гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

20. Тож, надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність з огляду на положення статті 13 Конвенції.

21. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України», заяви № 7714/06 та № 23654/08, наголосив, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків.

У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення ЄСПЛ у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v. Croatia), заява №48778/99).

22. Право на доступ до суду повинно бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним». Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France), заява № 23805/94).

23. У рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom) ЄСПЛ зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, як вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, як вони забезпечують виконання своїх зобов`язань. Також суд зауважив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

24. На національному рівні питання доступу до правосуддя та ефективного правового захисту врегульовано, зокрема, в Конституції України, Цивільному кодексі України (далі - ЦК України) та ЦПК України.

25. Так, у частинах першій, другій статті 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

26. У Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 у справі № 1-29/2011 Конституційний Суд України акцентував на тому, що утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту. Конституційний Суд України у своїх рішеннях послідовно підкреслював значущість положень статті 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді (пункт 1 резолютивної частини Рішення від 25 листопада 1997 року № 6-зп, пункт 1 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп).

27. Однією із загальних засад цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу (пункт 5 частини першої статті 3 ЦК України).

28. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

29. Згідно із частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

30. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права та диспозитивність (стаття 3 ЦПК України).

31. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

32. Частинами першою та другою статті 5 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

33. Визначати зміст статті 5 ЦПК України потрібно з огляду на те, що передусім способи захисту, які застосовуються судом, мають відповідати правовій природі цивільних відносин, що існують між сторонами.

34. Таке розуміння положень цивільного права випливає з його системного аналізу, структуру якого визначають окремі інститути права, які складають певні норми права, що регулюють однорідні правові відносини.

35. Отже, у разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу в потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Це право належить до прав, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

36. Захист порушених цивільних прав та інтересів є елементом механізму правового регулювання цивільних відносин, у яких й відбулося порушення зазначених прав або інтересів особи. Такий захист цивільних прав та інтересів їх учасників є необов`язковим (факультативним) у структурі зазначеного механізму, оскільки він з`являється лише за необхідності вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання цивільних відносин з метою приведення їх у певний стан - відповідно до умов договору або положень законодавства.

37. Як спосіб захисту прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав.

38. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у частині другій статті 16 ЦК України. Так, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 😎 відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

39. Тобто у частині другій статті 16 ЦК України визначені способи захисту цивільних прав, які мають універсальний характер та можуть застосовуватися до всіх чи більшості суб`єктивних прав. Водночас законодавець передбачив, що такий перелік не є вичерпним, та надав право суду захистити цивільне право або інтерес особи іншим способом, що встановлений договором, законом чи судом у визначених законом випадках. Особа, законне право або інтерес якої порушено, може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту. Основним є те, що застосовувані способи захисту цивільних прав мають відповідати характеру спірних правовідносин та природі спору, що існує між сторонами.

40. Право на захист є складовою будь-якого суб`єктивного права. Визнавши за особою певне цивільне право, законодавець тим самим визнає за особою право вимагати надання захисту, у тому числі й у судовому порядку.

41. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що є дієвим - застосування якого приводить до надання дійсного захисту порушеному праву, інтересу чи свободі, а також правомірним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

42. Водночас, вирішуючи питання щодо ефективного способу захисту у конкретних правовідносинах, суд обов`язково має враховувати, що за приписами частин першої, третьої статті 13 ЦПК Українивін розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках; учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

43. Відповідно до вимог частини першої та пункту 4 частини третьої статті 175 ЦПК України в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява має містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд застосувати; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них.

44. За змістом частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 71) чи є підстави для здійснення судового контролю, передбаченого частинами п`ятою, шостоюстатті 4531 цього Кодексу; 😎 чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

45. Відповідно до частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються: 1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; 2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; 3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; 4) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду; 5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; 6) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.

46. У резолютивній частині рішення зазначається, зокрема, висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог (частина п`ята зазначеної статті).

47. Отже, мотивувальна частина судового рішення має містити мотивовану оцінку кожної із заявлених позивачем позовних вимог щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, норми права, яким суд керувався під час її вирішення, а резолютивна частина - висновок щодо вирішення такої вимоги.

48. Відтак під час вирішення спору суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи позивача, за захистом яких він звернувся до суду; чи належним є відповідач; чи не сплинули строки судового захисту (у разі подання відповідної заяви) тощо. Залежно від установлених обставин суд вирішує питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

49. У разі якщо суд установить, що право позивача, за захистом якого він звернувся до суду, не є порушеним, суд має відмовити в задоволенні пред`явленого позову з підстав його необґрунтованості.

50. У такому випадку питання про правомірність та ефективність конкретного способу захисту права не вирішується, оскільки такі способи, закріплені у статті 16 ЦК України, покликані на забезпечення та поновлення лише порушеного права позивача.

51. Якщо позов необґрунтований, тобто суд не встановив порушення, оспорення чи невизнання прав позивача, відмова у позові має бути аргументована саме таким, а не посиланням на неефективність способу захисту.

52. Водночас, якщо суд встановить, що права позивача порушені, але спливла позовна давність, про застосування якої заявлено відповідачем, то рішення суду про відмову в задоволенні позову має бути обґрунтовано саме пропуском строку позовної давності.

53. Вимушені констатувати, що Верховний Суд започаткував практику, коли відмова у задоволенні позову обґрунтовується обранням позивачем неефективного способу захисту.

54. Такий підхід, на переконання авторів окремої думки, є хибним, оскільки чинне законодавство України не передбачає можливості відмови в обґрунтованому позові у випадку, якщо спосіб захисту, обраний позивачем, є неефективним, на думку суду.

55. Відмова у задоволенні позову з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту суперечить і положенням статті 5 ЦПК України, яка визначає, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

56. Тлумачення наведених положень статті 5 ЦПК України дає підстави для висновку, що законодавець навпаки - мав на меті дати більше інструментів для судового захисту, визначивши, що судом може бути застосований спосіб захисту інший, ніж визначений законом чи договором. Інше тлумачення положень процесуального закону (частини другої статті 5 ЦПК України), які нібито створюють підстави для відмови у позові особі, чиї права порушені, через те, що суд вважає, що обраний нею спосіб захисту (у цій справі передбачений пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України) є неефективним - обмежує законодавчо встановлений принцип диспозитивності, який у цьому випадку проявляється в праві позивача на обрання певного способу захисту порушеного права, що обмежується лише у випадках, прямо передбачених законом.

57. На наше переконання, особа для захисту своїх прав може обрати спосіб захисту, передбачений законом або договором, або такий, що не передбачений ні законом, ні договором, але не суперечить закону, і який, на думку особи, право якої порушене, відповідає її інтересам. Правомірність способу захисту є об`єктивною категорією, тому може оцінюватися не лише суб`єктом відповідних прав, але й судом. Проте, категорія «ефективність способу захисту», на переконання авторів окремої думки, яку також висловлюють деякі науковці, - є суб`єктивною, тому може оцінюватися лише суб`єктом відповідних прав і не може оцінюватися судом.

58. Відтак зобов`язання особи, яка діє відповідно до принципу диспозитивності та звертається до суду, використовувати лише той спосіб захисту, який хоча і є правомірним (передбаченим законом), але, на думку суду, не відповідає критерію ефективного, суперечить нормам чинного законодавства і завданням судочинства.

59. На переконання авторів окремої думки, відмова в задоволенні позову може бути наслідком виключно невстановлення судом порушення, оспорення чи невизнання відповідачем прав позивача (крім спливу строку давності чи порушення балансу інтересів сторін спору), оскільки розгляд справи має відбуватися з дотриманням принципу верховенства права, встановленого частиною першою статті 10 ЦПК України.

60. Надміру формалізований підхід в оцінці обраного позивачем правомірного способу захисту за критерієм його ефективності суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

61. Встановлення обставин порушення відповідачем прав позивача з одночасним ухваленням рішення про відмову в позові з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є формальним підходом, який не забезпечує виконання завдань цивільного судочинства - розгляду справи й захисту порушених прав, тобто є перешкодою у доступі до правосуддя та порушує статтю 6 Конвенції.

62. В аспекті справи, що переглядалася, варто звернути увагу на те, що АТ «Українська залізниця» просила захистити її порушене право шляхом визнання недійсними рішення Ради та державного акта на право власності на земельну ділянку.

63. Оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування є правовою підставою набуття відповідачкою права власності на земельну ділянку, частина якої, як установлено судами, накладається на землі залізничного транспорту, що порушує права позивача.

64. Тому допоки оскаржуване рішення Ради залишається підставою набуття права приватної власності на спірну земельну ділянку, доти воно може бути предметом оскарження в суді. В разі скасування рішення органу місцевого самоврядування та державного акта сторони були б повернуті в попереднє становище, яке існувало до порушення.

65. Відтак обраний позивачем спосіб захисту, передбачений законом,

а саме пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України, пунктом «г» частини третьої статті 152 та частиною першою статті 155 Земельного кодексу України

(далі - ЗК України), є правомірним та ефективним, не потребував подання ще якогось позову для відновлення порушеного права АТ «Українська залізниця» як користувача землями залізничного транспорту.

66. Велика Палата Верховного Суду, послідовно звужуючи у земельних спорах способи захисту до віндикаційного та негаторного, не відступила від своїх попередніх висновків про ефективність таких способів захисту, як визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування та державного акта на землю.

67. Так, для прикладу, у постановах Верховного Суду України від 22 травня 2013 року у справі № 6-33цс13, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2824цс15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року

у справі № 2-3007/11 (провадження № 14-525цс18) зроблено висновки про те, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

68. У пункті 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року

у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс18) викладено висновок, що відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. Оскільки на підставі оскаржуваного рішення Ради було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, то вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в судах.

69. Не відступаючи від наведених висновків, Велика Палата Верховного Суду не врахувала й того, що спрямування мети та ідеї частини другої статті 5 ЦПК України, яка передбачає, що суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону, полягає в розширенні застосування судом ефективного способу захисту, а не на його звуженні, про що також вже зазначалось у пункт 56 цієї окремої думки.

70. Також Велика Палата Верховного Суду виснувала, що хоча обраний АТ «Українська залізниця» спосіб захисту у виді визнання недійсними рішення Ради та державного акта є неефективним, проте суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення. Втім вважаємо за потрібне звернути увагу на те, що висновок суду по суті спору завжди міститься у резолютивній, а не мотивувальній частині рішення, відтак зазначення у мотивувальній частині про недійсність оскаржуваних рішення Ради та державного акта не є висновком суду і не тягне поновлення прав позивача.

71. З урахуванням викладеного висловлюємо переконання, що право позивача підлягало судовому захисту в обраний ним спосіб, оскільки визнання оспорюваних рішення Ради та державного акта недійсними є правомірним та ефективним способом судового захисту прав АТ «Українська залізниця» як користувача земель залізничного транспорту. Ухвалення такого рішення привело б до реального ефективного вирішення судового спору та захисту прав позивача та, як наслідок, відповідало б завданню цивільного судочинства - ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи.

72. Висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про відмову в задоволенні позову через неправильність обраного позивачем способу захисту порушеного права є перешкодою в доступі до правосуддя, а відтак - порушенням статті 6 Конвенції, оскільки позивач визначає предмет, підстави позову та спосіб захисту прав, який він просить визначити у рішенні, а обов`язком суду, який наділений повноваженнями застосувати правомірний та ефективний спосіб захисту прав,

є установлення обґрунтованості позову та вирішення спору по суті заявлених вимог із визначенням правомірного та ефективного способу захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права, яким у цьому спорі може бути визнання недійсними рішення Ради та державного акта, що відповідає пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України, пункту «г» частини третьої статті 152, частині першій статті 155 ЗК України.

73. Щодо вирішення цього спору по суті, то очевидною є задавненість правової проблеми, оскільки оспорюване рішення Ради прийнято 28 січня 2011 року, державний акт видано 06 червня 2011 року, а роботи з розроблення «Технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 21,1055 га ДТГО «Львівська залізниця» під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямком «Львів - Ківерці» виконувались у 2015 році, тоді як з позовом АТ «Українська залізниця» звернулося лише 28 лютого 2019 року,тому підлягала б застосуванню позовна давність, що правильно зробив суд першої інстанції.

74. Але продовжуючи ідею про можливість захисту прав позивача у цій справі у такий спосіб, як визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування та державного акта на землю, в разі якщо не постає питання про пропуск позовної давності, враховуючи, що відбувається втручання у майнові права відповідача, суд має оцінити, чи є таке втручання законним, чи переслідує воно суспільний інтерес і чи є воно пропорційним.

75. Таке втручання має законну підставу, оскільки відповідно до приписів національного законодавства землі залізничного транспорту не можуть передаватися у приватну власність.

76. У цій категорії справ очевидно переважає інтерес держави та суспільства

в цілому, який полягає в збереженні охоронних зон вздовж залізничних колій, призначенням яких є забезпечення безпечної та ефективної роботи залізничного транспорту та захисту населення.

77. В аспекті дотримання принципу пропорційності суд має надати оцінку принципу належного урядування. Так, у постанові від 05 липня 2023 року

у справі № 912/2797/21 (провадження № 12-32гс22) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційно втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

78. Тож позбавлення особи майна лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, призведе до непропорційного втручання

у право на мирне володіння своїм майном та, як наслідок, до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

79. До того ж принцип пропорційності не буде дотриманий, якщо особа несе надмірний індивідуальний тягар, як-то у разі коли позовні вимоги передбачають лише позбавлення права власності та не передбачають жодної компенсації чи

коли оспорюється в цілому право власності на земельну ділянку, тоді як лише частина спірної земельної ділянки накладається на смугу відведення залізничного транспорту, а також у разі якщо право власності відповідача не створює перешкоди у здійсненні функціонування залізниці.

80. Ухвалення судом у подібній категорії спорів рішення про відмову в позові не призводить до безвиході та не позбавляє АТ «Українська залізниця» можливості викупити земельну ділянку приватної власності для суспільних потреб у порядку, передбаченому статтями 350, 351 ЦК України.

81. Підсумовуючи, з урахуванням обставин справи, що переглядалася, вважаємо, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права та безпідставно відмовив у задоволенні позову з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, яке підлягало залишенню без змін, оскільки суд обґрунтовано відмовив у позові АТ «Українська залізниця» з підстав пропуску строку давності.

Судді: О. В. Ступак

М. І. Гриців

О. В. Кривенда

Джерело:ЄДРСР 126362887