Рішення ВінОАС про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в перетинанні державного кордону Петру Порошенко

[ANTIRAID]

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

20 березня 2025 р. Справа № 120/683/25

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Маслоід Олени Степанівни, розглянувши у письмовому порядку за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )

до: ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 )

про: визнання протиправним та скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) (далі - відповідач) про визнання протиправним і скасування рішення начальника відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 від 16.01.2025 № 113 про відмову в перетинанні державного кордону.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що 16.01.2025 начальником відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » лейтенантом ОСОБА_2 ухвалено стосовно нього рішення № 113 про відмову в перетинанні державного кордону. Позивач наголошує, що вказане рішення є невмотивованим та таким, що порушує його конституційні права і свободи як народного депутата України. Відтак, з метою визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 16.01.2025, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Ухвалою суду від 22.01.2025 дану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження, а також визначено, що вона буде розглядатись в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

06.02.2025 за вх.№7945/25 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому наведено заперечення проти заявлених позовних вимог. Аргументуючи свою позицію відповідач зазначає, що 15.01.2025 близько 23:40 год позивач прибув до міжнародного пункту пропуску для автомобільного сполучення «Устилуг» як народний депутат, який вибуває у службове відрядження. Позивачем на паспортний контроль було пред'явлено паспорт громадянина України для виїзду за кордон та витяг з рішення апарату ВРУ 12/13-2025/8103 від 10.01.2025. За результатом перевірки представлених позивачем документів та додаткового вивчення питання щодо наявності законних підстав для перетинання ним державного кордону (спрацював індекс «В»), начальник відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_3 прийняла рішення від 16.01.2025 про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку. Вказаним рішенням позивачеві відмовлено у перетинанні державного кордону на виїзд з України на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в України», а також Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022», ЗУ «Про прикордонний контроль». Відповідач зауважує, що позивача тимчасово обмежено у праві виїзду з України у зв'язку з відсутністю підстав на право перетинання державного кордону, так як він не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон. В ході перевірки документів встановлено відсутність документа, який би посвідчував приналежність позивача до категорії осіб, які підпадають під дію Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 № 57. Зокрема, не було пред'явлено документу, який би посвідчував приналежність позивача до категорії осіб, які перелічені у п. 2-14 Правил № 57. Таким документом могло бути посвідчення народного депутата України, тощо. Крім того, відповідач звертає увагу на те, що на момент завершення прикордонного контролю термін відрядження позивача завершився. Враховуючи наведене, відповідач вважає заявлені позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

10.02.2025 за вх.№8250/25 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив. Так, позивач вказує, що твердження відповідача про непред'явлення позивачем під час паспортного контролю посвідчення народного депутата спростовується тим, що відповідач сам оцінював надані позивачем документи в контексті п. 2-14 Правил № 57 і сам послався на факт спливу терміну відрядження позивача як народного депутата. Також позивач зазначає, що фактично мотиви прийняття оскаржуваного рішення вперше наведено лише у відзиві на позовну заяву, водночас із самого рішення не вбачається які документи позивач повинен був надати і не надав на паспортний контроль; відповідачем в оскаржуваному рішенні зазначені лише назви нормативних актів, без посилань на конкретні норми, що, в свою чергу, не може вважатися обґрунтуванням рішення в контексті ч. 1 ст. 14 Закону України «Про прикордонний контроль».

12.02.2025 за вх.№8937/25 відповідачем до суду подано заперечення відповідь на відзив.

Ч. 4 ст. 243 КАС України передбачено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

У відповідності до вимог ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши усі обставини справи та надавши їм юридичну оцінку, суд встановив наступне.

15.01.2025 близько 23:40 год позивач прибув на міжнародний пункт пропуску для автомобільного сполучення «Устилуг» з метою виїзду з території України у службове відрядження.

На паспортний контроль позивачем надано паспорт громадянина України для виїзду за кордон та витяг з рішення Апарату Верховної Ради України №12/13-2025/8103 від 10.01.2025.

За результатом перевірки наданих позивачем документів, відповідачем прийнято рішення №113 від 16.01.2025 про відмову в перетинанні державного кордону України з причин того, що позивач тимчасово обмежений у праві виїзду з України, на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022», а також постанови Кабінету Міністрів України №57 (зі змінами) з відсутністю підстав на право перетинання державного кордону, так як не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон.

Позивач, вважаючи, що вищевказане рішення відповідача є невмотивованим та таким, що порушує його конституційні права і свободи як народного депутата України, звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.

Ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 😎 пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тобто судовий контроль за реалізацією суб'єктами владних повноважень їхніх повноважень здійснюється за визначеними ч. 2 ст. 2 КАС України критеріями, і якщо суд установить, що діяльність органу державної влади не відповідає хоча б одному із визначених критеріїв, це може бути підставою для задоволення позову щодо оскарження відповідних дій (бездіяльності) чи рішення, якщо така діяльність порушує права, свободи та інтереси позивача.

Спірним у цій справі є рішення відповідача №113 від 16.01.2025 про відмову громадянину України ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України.

Так, ч. 1 ст. 33 Конституції України передбачено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25,27,28,29,40,47,51,52,55,56,57,58,59,60,61,62,63 цієї Конституції.

Право особи на вільний перетин державного кордону України може бути обмежене в умовах воєнного стану.

Згідно з положеннями ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року» №2102-IX.

П. 3 Указу №64/2022 визначено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".

В подальшому воєнний стан був продовжений низкою Указів Президента України та триває дотепер.

Відтак, станом на час виникнення спірних правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством.

Згідно із п. 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 №1455, перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.

Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 №1710-VI (далі - Закон №1710-VI).

За змістом ч. 1 ст. 2 Закону №1710-VI прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.

Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 3 Закону №1710-VI під час прикордонного контролю посадові та службові особи Державної прикордонної служби України здійснюють свої повноваження в межах, передбачених Конституцією України, цим Законом, Законом України «Про Державну прикордонну службу України», іншими актами законодавства України, а також міжнародними договорами України.

Згідно з ч. 4 ст. 6 Закону №1710 прикордонний контроль вважається закінченим після надання уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України дозволу на перетинання державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем або після доведення до відома відповідної особи рішення про відмову у перетинанні державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем.

За приписами ч. 1 ст. 14 Закону №1710-VI громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.

Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України №457 від 05.06.2023 (у редакції, чинній станом на дату прийняття спірного рішення).

Так, у цьому рішенні зазначаються, з-поміж іншого, причини відмови з посиланням на підстави для тимчасового обмеження громадянина України у праві виїзду за кордон.

Обґрунтовуючи відмову в перетинанні державного кордону, відповідач у спірному рішенні №113 від 16.01.2025 зазначив, що позивач тимчасово обмежений у праві виїзду з України на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022 року», а також постанови Кабінету міністрів України №57 (зі змінами) з відсутністю підстав на право перетинання державного кордону, так як позивач не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон.

Надаючи оцінку такому рішенню відповідача, суд зауважує, що рішення про відмову в перетинанні державного кордону України є актом індивідуальної дії, головною рисою якого є його конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктом адміністративного права, який видає такий акт; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акту нормам чинного законодавства.

Також загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.

Як вже зазначалось, ч. 1 ст. 14 Закону №1710-VI передбачено, що відмова у перетинанні державного кордону можлива лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.

Європейським Судом з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п.36, від 01.07.2003, яке, відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», підлягає застосуванню судами як джерело права, вказано, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Отже, рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.

Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.

При цьому, суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Разом з тим, приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб'єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може виявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб'єкта, визначених законом.

Прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб'єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії

Варто також наголосити, що сталою є позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб'єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб'єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі №826/6528/18, від 10.04.2020 у справі №819/330/18, від 10.01.2020 у справі №2040/6763/18).

Повертаючись до обставин цієї справи, суд констатує, що в оскаржуваному рішенні про відмову позивачу в перетинанні державного кордону відповідач лише здійснив посилання на Закон України «Про правовий режим воєнного стану», Указ Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закон України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022 року» та на постанову Кабінету міністрів України №57 (зі змінами), проте не зазначив конкретну норму законодавства, на підставі якої позивачеві було обмежено виїзд з України.

Крім того, спірне рішення не визначає, які документи позивач повинен був надати і не надав на паспортний контроль для дотримання умови, за якої реалізується наявне в позивача право виїзду за кордон, у зв'язку з чим було відмовлено в перетинанні державного кордону.

Слід наголосити й на тому, що в оскаржуваному рішенні не міститься жодних посилань на ті обставини, на які відповідач здійснює посилання у своєму відзиві. Таким чином, відповідач у відзиві на позовну заяву фактично намагається додатково конструювати підстави відмови, яких не було зазначено в самому рішенні від 16.01.2025. Наведене прямо суперечить вимогам ч. 1 ст. 14 Закону України "Про прикордонний контроль", яка зобов'язує уповноважену особу мотивувати рішення про відмову у перетинанні державного кордону, чітко зазначаючи конкретні причини такого рішення та положення нормативно-правових актів, що стали підставою для цього. Відсутність у рішенні від 16.01.2025 згадки про закінчення відрядження або ненадання позивачем посвідчення народного депутата свідчить про те, що ці обставини не стали фактичною підставою для прийняття рішення на момент відмови, а тому не можуть використовуватись як виправдання правомірності дій відповідача вже після факту цієї відмови.

Більше того, судова практика неодноразово підкреслювала неприпустимість обґрунтування правомірності рішення державного органу з посиланням на обставини, які не відображені у самому рішенні та не були доведені до відома особи на момент його прийняття.

До того ж використане відповідачем формулювання «відсутність підстав на право перетинання державного кордону» спотворює суть цього права, оскільки приписи ст. 14 Закону №1710-VI відмову у пропуску через державний кордон при виїзді з України пов'язують з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження громадянина України у праві виїзду за кордон, а не з необхідністю набуття такого права перед виїздом.

За наведених обставин, суд дійшов висновку, що рішення відповідача №113 від 16.01.2025 не відповідає критеріям обґрунтованості, вмотивованості, чіткості та зрозумілості акта індивідуальної дії та породжує його неоднозначне трактування, що протиправно втручається на можливість реалізації конституційного права позивача вільно залишати територію України.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 12.11.2024 у справі №380/11916/22 та від 20.12.2024 у справі №160/14683/22.

Суд наголошує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Деякі аргументи не можуть бути підставою для надання детальної відповіді на такі доводи.

Усі інші аргументи сторін вивчені судом, однак є такими, що не потребують детального аналізу у судовому рішенні, оскільки вищенаведених висновків суду не спростовують.

Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд зазначає, що згідно ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При зверненні до суду з даною позовною заявою позивачем сплачено судовий збір в сумі 1211 грн 20 коп.

Таким чином, поверненню позивачеві за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягає сума у розмірі 1211 грн 20 коп.

Керуючись ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення начальника відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_3 від 16.01.2025 № 113 про відмову в перетинанні державного кордону України ОСОБА_1 .

Стягнути з НОМЕР_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1211 грн 20 коп.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 )

Відповідач: ІНФОРМАЦІЯ_4 (військова частина НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 )

Повний текст рішення складено та підписано суддею 20.03.2025 року.

Суддя Маслоід Олена Степанівна

Джерело: ЄДРСР 125994627

[ANTIRAID]

Фактично всі рішення про відмову у перетині кордону з посиланням на непідтвердження мети поїздки чи загальною фразою "не надано всіх документів" є незаконними. Суд зазанчив:

Повертаючись до обставин цієї справи, суд констатує, що в оскаржуваному рішенні про відмову позивачу в перетинанні державного кордону відповідач лише здійснив посилання на Закон України «Про правовий режим воєнного стану», Указ Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закон України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022 року» та на постанову Кабінету міністрів України №57 (зі змінами), проте не зазначив конкретну норму законодавства, на підставі якої позивачеві було обмежено виїзд з України.

Крім того, спірне рішення не визначає, які документи позивач повинен був надати і не надав на паспортний контроль для дотримання умови, за якої реалізується наявне в позивача право виїзду за кордон, у зв'язку з чим було відмовлено в перетинанні державного кордону.

Слід наголосити й на тому, що в оскаржуваному рішенні не міститься жодних посилань на ті обставини, на які відповідач здійснює посилання у своєму відзиві. Таким чином, відповідач у відзиві на позовну заяву фактично намагається додатково конструювати підстави відмови, яких не було зазначено в самому рішенні від 16.01.2025. Наведене прямо суперечить вимогам ч. 1 ст. 14 Закону України "Про прикордонний контроль", яка зобов'язує уповноважену особу мотивувати рішення про відмову у перетинанні державного кордону, чітко зазначаючи конкретні причини такого рішення та положення нормативно-правових актів, що стали підставою для цього. Відсутність у рішенні від 16.01.2025 згадки про закінчення відрядження або ненадання позивачем посвідчення народного депутата свідчить про те, що ці обставини не стали фактичною підставою для прийняття рішення на момент відмови, а тому не можуть використовуватись як виправдання правомірності дій відповідача вже після факту цієї відмови.

Більше того, судова практика неодноразово підкреслювала неприпустимість обґрунтування правомірності рішення державного органу з посиланням на обставини, які не відображені у самому рішенні та не були доведені до відома особи на момент його прийняття.

До того ж використане відповідачем формулювання «відсутність підстав на право перетинання державного кордону» спотворює суть цього права, оскільки приписи ст. 14 Закону №1710-VI відмову у пропуску через державний кордон при виїзді з України пов'язують з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження громадянина України у праві виїзду за кордон, а не з необхідністю набуття такого права перед виїздом.

За наведених обставин, суд дійшов висновку, що рішення відповідача №113 від 16.01.2025 не відповідає критеріям обґрунтованості, вмотивованості, чіткості та зрозумілості акта індивідуальної дії та породжує його неоднозначне трактування, що протиправно втручається на можливість реалізації конституційного права позивача вільно залишати територію України.