Постанова ВП ВС про юрисдикцію спору щодо визнання недійсними правочинів, що суперечать інтересам держави та суспільства за позовом податкової

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 травня 2025 року

м. Київ

Справа № 420/12471/22

Провадження № 11-114апп24

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого Уркевича В. Ю.,

судді-доповідача Гриціва М. І.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Єленіної Ж. М., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

за участю:

секретаря судового засідання Іщук В. С.,

представників позивача: Поліщука О. В.,

представників відповідача Дайнегіна С. М., Малахова О. О.,

розглянула на судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 травня 2023 року (суддя - Самойлюк Г. П.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2023 року (судді Яковлєв О. В., Єщенко О. В., Крусян А. В.) в адміністративній справі за позовом Головного управління Державної податкової служби в Одеській області до Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України», Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОРАЙС» про визнання договорів недійсними

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

1. Головне управління Державної податкової служби в Одеській області (далі - ГУ ДПС в Одеській області) звернулося до суду з позовом до Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» (далі - АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України»), Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОРАЙС» (далі - ТОВ «АГРОРАЙС»), в якому просило визнати недійсними правочини, укладені між АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» і ТОВ «АГРОРАЙС» 5 серпня 2019 року за № 438, 439, 440, 441, 442, 443, за результатами яких складені податкові накладні на загальну суму 174 412 407 грн 10 коп.

2. Вимоги мотивувало тим, що відповідачі уклали спірні угоди всупереч інтересам держави та суспільства і без мети реального настання правових наслідків.

3. Підставами таких висновків зазначає, зокрема, вирок Голосіївського районного суду міста Києва від 16 грудня 2020 року в кримінальній справі № 752/18603/20, за яким керівника ТОВ «АГРОРАЙС» ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 205-1 Кримінального кодексу України (далі - КК України). За цим вироком ОСОБА_1 поставили за провину те, що він за грошову винагороду зареєстрував ТОВ «АГРОРАЙС», яке не мало мети здійснювати господарську діяльність. Він підписував спірні податкові накладні та всі надані документи, але під час розгляду кримінального провадження заперечив свою причетність до діяльності ТОВ «АГРОРАЙС». Зізнався в тому, що жодного наміру здійснювати господарську діяльність та справляти податки за ТОВ «АГРОРАЙС» не мав, відомості до реєстраційних документів вносилися винятково з корисливих мотивів.

4. ГУ ДПС в Одеській області стверджує, що оскільки вирок суду, який набрав законної сили, підтверджує фіктивний характер діяльності ТОВ «АГРОРАЙС» та умисел його керівника на здійснення фіктивного підприємництва, тому правочини, які уклали відповідачі, в розумінні частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є недійсними (не відповідають інтересам держави і суспільства, його моральним засадам).

Фактичні обставини справи

5. Суди попередніх інстанцій установили, що 5 серпня 2019 року між АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» і ТОВ «АГРОРАЙС» укладено договори поставки від 5 серпня 2019 року № 438, 439, 440, 441, 442, 443. До укладених договорів сторони уклали додаткові угоди.

6. Договори поставки з боку покупця (ПАТ «ДПЗКУ») підписано заступником директора департаменту закупівель - начальником регіонального управління № 1 Мащенком Тарасом Валерійовичем на підставі довіреності від 20 травня 2019 року № 377.

7. Від імені постачальника (ТОВ «АГРОРАЙС») договори підписав директор ОСОБА_1.

8. Відповідно до умов укладених договорів постачальник (ТОВ «АГРОРАЙС») зобов`язується поставити та передати у власність покупця (ПАТ «ДПЗКУ»), а покупець прийняти і оплатити зерно українського походження врожаю 2019 року. Культура, клас, кількість, ціна товару за одиницю виміру та загальна вартість товару, місце поставки товару, строк, умови та дата поставки товару, сума та спосіб оплати та інші деталі зазначені в додаткових угодах до договорів, які є його невід`ємними частинами.

9. При цьому ТОВ «АГРОРАЙС» склало ряд податкових накладних, які надіслало до податкового органу для реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних. За цими податковими накладними поставлено товари на загальну суму 174 412 407,10 грн.

10. Рішеннями комісії Головного управління ДПС у м. Києві про реєстрацію або відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних ТОВ «АГРОРАЙС» у реєстрації зазначених накладних відмовлено.

11. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 2 жовтня 2020 року у справі № 420/3838/20, яке залишено без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2021 року, визнано протиправними та скасовано рішення комісії Головного управління ДПС у м. Києві про реєстрацію або відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі зазначених вище податкових накладних та зобов`язано Державну податкову службу України зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних датами їх доставлення до Державної податкової служби України.

12. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 20 липня 2022 року у справі № 420/3838/20 відкрито провадження за заявою Головного управління ДПС у м. Києві про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.

13. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 25 січня 2023 року у справі № 420/3838/20 рішення Одеського окружного адміністративного суду від 2 жовтня 2020 року скасовано, адміністративний позов ТОВ «АГРОРАЙС» до Головного управління ДПС у м. Києві, Державної податкової служби України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання зареєструвати податкові накладні залишено без розгляду.

14. Разом з тим вироком Голосіївського районного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 752/18603/20 визнано винним керівника ТОВ «АГРОРАЙС» ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 2051 КК України.

15. Указаним вироком встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрував ТОВ «АГРОРАЙС» за грошову винагороду без мети здійснення господарської діяльності.

16. З огляду на наявність вироку Голосіївського районного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 752/18603/20 податковий орган звернувся до суду з цим адміністративним позовом про визнання нечинними укладених договорів між АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» та ТОВ «АГРОРАЙС».

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

17. Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 18 травня 2023 року позовні вимоги задовольнив, а П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 07 вересня 2023 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.

18. Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов, виходили з того, що контролюючі органи за законом уповноважені звертатись до суду з позовами щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними у разі, якщо для визнання правочину недійним настануть обов`язкові умови для такого визнання - будуть встановлені обставини (дефекти) вчинення такого правочину.

19. Суди визнали, що підставою для звернення до адміністративного суду контролюючого органу з адміністративним позовом про визнання недійсними спірних правочинів став вирок суду, яким засновника та керівника ТОВ «АГРОРАЙС» ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 2051 КК України, суть якого полягала в тому, що він [ОСОБА_1] зареєстрував ТОВ «АГРОРАЙС» за грошову винагороду без мети здійснення господарської діяльності. Вирок набрав законної сили.

20. У зв`язку з цим, суди визнали, що наявні податкові накладні, виписані на користь АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України», підтверджують факт існування договірних відносин між сторонами, що випливає з сутності податкової накладної та підстав її складення. Податкові накладні склав сам ОСОБА_1 та підписав його електронним ключем. При цьому він [ОСОБА_1] заперечує свою участь у господарській діяльності ТОВ «АГРОРАЙС».

21. Суди врахували, що вина особи, яка виражається в намірі порушити публічний порядок (щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним) сторонами правочину або однією зі сторін, жодним чином не може бути встановлена на підставі актів перевірок позивача або його контрагентів, інформації про відсутність постачальників в ланцюгу постачання за адресою реєстрації та/або наявності у податкового органу податкової інформації про відсутність у постачальника виробничих можливостей для провадження власної господарської діяльності.

22. Водночас суди зазначили, що коли встановлюється правовий наслідок правочину, який вчинений без додержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, частина третя статті 228 ЦК України, так само як і інші правові норми, не визначають ознаки такого правочину. До кола таких правочинів належать, зокрема, ті з них, які вчинені з метою ухилення від оподаткування, отримання незаконної податкової вигоди (наприклад, у вигляді податкового кредиту). Обов`язок довести перед судом, що правочин вчинено з такою метою, в силу норми частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) покладається на позивача.

23. Позивач доводив, що правочини між АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» і ТОВ «АГРОРАЙС» спрямовані на створення штучних підстав для незаконного отримання останнім права на податковий кредит і, як наслідок, для зменшення податкових зобов`язань, пославшись на вирок суду, яким посадову особу ТОВ «АГРОРАЙС» засудили за частиною другою статті 2051 КК України. За вироком суду ТОВ «АГРОРАЙС», яке зареєстроване невстановленою групою осіб з метою прикриття протиправної діяльності, за два місяці з моменту проведення державної реєстрації перетворилось на підприємство реального сектору економіки та здійснило [як реальну] передачу сільськогосподарської продукції на адресу АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» загальною вартістю 174 412 407 грн 10 коп.

24. З огляду на доводи про протиправну діяльність директора ТОВ «АГРОРАЙС» та групи невстановлених осіб, строки проведення спірних господарських операцій та їхній обсяг, а також що в ТОВ «АГРОРАЙС» нема основних засобів та трудових ресурсів, суди дійшли висновку про те, що укладені між АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» та ТОВ «АГРОРАЙС» правочини мають бути визнані недійсними, бо вони не могли бути виконані ТОВ «АГРОРАЙС».

Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог

25. АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» не погодилося з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій і подало касаційну скаргу, в якій просило скасувати ці рішення як такі, що ухвалені у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

26. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, відповідач послався на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України як підставу касаційного оскарження та стверджував, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, зокрема:

- місцевим і апеляційним адміністративними судами помилково залишено поза увагою, що у межах спірних правовідносин АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» і ТОВ «АГРОРАЙС» провели господарські операції на підставі оспорюваних позивачем договорів поставки, що підтверджується зібраними у матеріалах справи доказами;

- податкові органи та суди попередніх інстанцій не спростували реальності проведених господарських операцій та не заперечують факт отримання АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» сільськогосподарської продукції від свого контрагента;

- при поданні адміністративного позову у вересні 2022 року позивач пропустив встановлений 3-місячний строк звернення до адміністративного суду, оскільки податковому органу було достеменно відомо про існування кримінальних проваджень, пов`язаних з ТОВ «АГРОРАЙС», а також про існування вироку Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальній справі № 752/18603/20;

- позивач не довів і суди попередніх інстанцій не перевірили право податкового органу на позов у спірних правовідносинах.

Позиція інших учасників справи

27. У поясненнях до касаційної скарги ГУ ДПС в Одеській області доводить, що звернення до суду із цим позовом покликане захистити від протиправних посягань інтерес держави у сфері оподаткування (публічний інтерес) і не переслідує захисту приватного права (приватного інтересу). Це, у свою чергу, виключає розгляд справи в порядку господарського судочинства, а натомість обумовлює підстави для вирішення спору адміністративним судом.

28. На обґрунтування вказаного позивач зазначає, що податкові органи, звертаючись до суду з позовами до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб про визнання недійсними правочинів, які не відповідають інтересам держави і суспільства (як-от у випадках, коли правочин укладається з метою ухилення від сплати податків; до прикладу, приховування об`єкта оподаткування, зменшення суми податкових зобов`язань шляхом заниження вартісного показника об`єкта оподаткування, створення фіктивних підстав для повернення з бюджету сплаченого податку), та про застосування визначених законом заходів, пов`язаних з визнанням таких правочинів недійсними, діють не у власних, приватних інтересах, а виконують функцію податкового контролю. У зв`язку із цим контролюючий орган повинен довести в судовому процесі, зокрема, обставини, на які посилається як на свідчення невідповідності правочину інтересам держави (суспільства). Порушення прав (інтересу) самого контролюючого органу в такому спорі немає, а суд не може зобов`язувати контролюючий орган доводити, що таке мало місце.

29. За наслідками ознайомлення з вироком Голосіївського районного суду міста Києва у кримінальній справі № 752/18603/20 та документами, які були надані на розгляд комісії, ГУ ДПС в Одеській області реалізувало своє права на звернення з позовною заявою про визнання правочину недійсним. Крім того, у зв`язку з наявністю рішення суду, яке набрало законної сили у справі № 420/12471/22, ГУ ДПС в Одеській області реалізувало своє право на звернення з заявою про перегляд рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2020 року за нововиявленими обставинами, та, як наслідок, позовну заяву ТОВ «АГРОРАЙС» у справі № 420/3838/20 залишено без розгляду та упереджено неправомірне віднесення сум ПДВ до складу податкових зобов`язань та податкового кредиту, незаконне заволодіння майном держави.

30. Ураховуючи викладене, позивач наполягає, що ознака спірності первинних відносин, з яких виникла адміністративна справа № 420/3838/20, є визначальною для визначення юрисдикції справи та передбачає реалізацію права на звернення за захистом порушеного права саме до адміністративного суду.

Рух касаційної скарги

31. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд) ухвалою від 19 жовтня 2023 року відкрив провадження у справі.

32. 10 квітня 2024 року на адресу Касаційного адміністративного суду надійшло клопотання АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» про закриття провадження у справі.

33. Клопотання обґрунтовувало тим, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23 сформулювала висновок, згідно з яким ініційований ГУ ДПС спір про визнання недійсним договору відповідно до статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Велика Палата констатувала, що, коли вирішується питання предметної юрисдикції спору за позовом суб`єкта владних повноважень до суб`єктів приватного права щодо оспорення вчинених ними правочинів, треба враховувати, що статус позивача та/чи зазначені ним мотиви звернення до суду не є достатнім чи визначальним критерієм для віднесення такого спору до предметної юрисдикції адміністративних судів.

34. Під час визначення предметної юрисдикції справ за таким позовом відповідно до статі 19 КАС України, статті 20 ГПК України, статті 19 Цивільного процесуального кодексу України судам слід виходити, окрім складу сторін, також із суті права та/або інтересу, що оспорюється або за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, обраного способу захисту та характеру спірних правовідносин у сукупності.

35. Застосування зазначених критеріїв дає підстави висновувати, що, оспорюючи правочин, вчинений суб`єктами приватного права та спрямований на набуття, зміну або припинення ними цивільних прав чи обов`язків, суб`єкт владних повноважень передусім втручається у приватноправові відносини та застосовує спосіб захисту, властивий саме цим відносинам, тому, незважаючи на обґрунтування позовних вимог, такий спір є приватноправовим, а справа в такому спорі відноситься до предметної юрисдикції загальних чи господарських судів залежно від складу сторін спору, якщо законом не встановлено інше правило предметної юрисдикції таких спорів.

36. Касаційний адміністративний суд ухвалою від 28 травня 2024 року відмовив АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі.

37. Ухвалою від 28 травня 2024 року на підставі частини четвертої статті 346 КАС України Касаційний адміністративний суд передав справу № 420/12471/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зважаючи на необхідність відступу від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23, щодо підсудності всіх спорів з вимогами територіального органу Державної податкової служби України до платників про визнання недійсними правочинів, що суперечать інтересам держави та суспільства.

38. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17 липня 2024 року справу прийняла до розгляду, а ухвалою від 20 листопада 2024 року призначила її до розгляду в порядку письмового провадження на 19 грудня 2024 року.

39. Ухвалою від 19 грудня 2024 року Велика Палата Верховного Суду перейшла з письмового розгляду справи в усне (з повідомленням (викликом) сторін) та призначила її розгляд на 11 годину 00 хвилин 23 січня 2025 року, а потім призначила на 06 лютого цього самого року.

Короткий зміст ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

40. Відповідно до частини четвертої статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

41. Обґрунтовуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, касаційний суд виходив з того, що елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, має характеризуватися якістю.

42. На переконання суду, регламентація процесуальних відносин нормами матеріального права без об`єктивної необхідності має обґрунтовані ризики в процесі правозастосування та створює перешкоди для належної реалізації принципу правової визначеності. З огляду на сутність і правову природу спірних правовідносин приписи процесуального закону, які відповідають змісту спірних правовідносин, мають превалюючу дію під час розв`язання колізій щодо обрання належної судової юрисдикції з метою досягнення завдань правової держави і створення умов для реалізації конституційного принципу гарантування економічної безпеки держави.

43. Приписи частини першої статті 17 Конституції України закріплюють, що до найважливіших функцій держави, справи всього Українського народу, зокрема, належить забезпечення економічної безпеки України.

44. Згідно із частиною другою статті 19 Основного Закону України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

45. У пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що господарські суди розглядають, зокрема, справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, зокрема: справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.

46. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

47. На підставі пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовим є спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

48. Отже, законом прямо встановлено непоширення господарської юрисдикції на спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.

49. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 серпня 2019 року у справі № 752/8287/18 зазначила, що при визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

50. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2023 року у справі № 320/12137/20 указано, що з огляду на сутність і правову природу спірних правовідносин приписи процесуального закону мають превалюючу дію при розв`язанні колізій щодо обрання належної судової юрисдикції. При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

51. Надалі Касаційний адміністративний суд висновує, що якщо спір виник у сфері публічно-правових відносин - це унеможливлює розгляд справи в порядку господарського судочинства.

52. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій, у межах яких такий суб`єкт може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин відповідну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Ці функції останній має виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.

53. Якщо зважити на предмет позову та суб`єктний склад сторін, зміст відносин, то спір у справі, яка перебуває на розгляді, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки предмет (об`єкт) такого спору має публічно-владний управлінський характер і пов`язаний із застосуванням, тлумаченням публічно-правових норм. Фактично контролюючий орган реалізує повноваження на втручання у приватноправові відносини шляхом звернення з позовом про визнання недійсним договору, що суперечить інтересам держави та суспільства, і застосування встановлених законом правових наслідків недійсності такого договору в межах публічно-правових відносин щодо адміністрування сплати податків, зборів, платежів у єдності матеріального та процесуального вимірів. Сфера виникнення спору має загальнозначущий та загальносуспільний характер, зумовлена реалізацією публічного інтересу, тому що податковий орган як суб`єкт з особливим правовим статусом втручається в приватноправові відносини, що виникли на підставі договору, не з власного (приватного) інтересу, а виконуючи повноваження публічного контролю у сфері оподаткування з метою забезпечення національної економічної безпеки шляхом реалізації функції мобілізації фінансових ресурсів. Таке втручання ґрунтується на компетенції контролюючого органу і має характер «владного розпорядження» для припинення дискримінації держави, що слугуватиме запобіжником проти завдання збитків державі.

54. Спірні правовідносини у цій справі фактично виникли у межах публічно-правового спору за позовом територіального органу Державної податкової служби України до платників про визнання недійсними правочинів, що суперечать інтересам держави і суспільства, переведеного в площину процедурного врегулювання, встановлену законодавством.

55. Ураховуючи викладене, Касаційний адміністративний суд вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі №580/4531/23, щодо підсудності всіх спорів з вимогами територіального органу Державної податкової служби України до платників про визнання недійсними правочинів, що суперечать інтересам держави та суспільства.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Щодо відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду

56. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі №580/4531/23, щодо підсудності всіх спорів з вимогами територіального органу Державної податкової служби України до платників про визнання недійсними правочинів, що суперечать інтересам держави та суспільства.

57. Вирішуючи питання про відступ від висновку в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду, насамперед необхідно з`ясувати, чи подібні правовідносини з огляду на встановлені судами обставини у згадуваних справах.

58. Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. При цьому у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

59. На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).

60. Спірні правовідносини у господарській справі № 580/4531/23, від висновків Великої Палати Верховного Суду у якій вважає за необхідне відступити Касаційний адміністративний суд, суттєво відрізняються за змістом від тих, що склались в цій адміністративній справі № 420/12471/22.

61. У справі, що розглядається, вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальній справі № 752/18603/20 визнано винним керівника ТОВ «АГРОРАЙС» ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 2051 КК України.

62. Отож у цій справі податковий орган заперечує дійсність укладених між АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» і ТОВ «АГРОРАЙС» правочинів, посилаючись на відсутність господарської діяльності цього товариства, оскільки директор ТОВ «АГРОРАЙС», який підписував відповідні правочини від імені юридичної особи, заперечив свою участь в господарській діяльності ТОВ «АГРОРАЙС».

63. Натомість у справі № 580/4531/23 ГУ ДПС зверталося до адміністративного суду з позовом до товариств про визнання недійсним укладеного ними договору та застосування до сторін цього договору наслідків недійсності правочину, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, - стягнення коштів на користь держави за відсутності встановлених вироком суду обставин стосовно недійсності (фіктивності) господарської діяльності підприємств.

64. У зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду виснувала про підвідомчість судам господарської юрисдикції спору за позовом контролюючого органу до суб`єктів господарювання про визнання недійсним правочину (договору) з огляду на те, що між сторонами спірного договору, а також між ними та позивачем [податковим органом] відсутні відносини влади та підпорядкування у спірних правовідносинах з його укладення чи виконання, зміст цього правочину не визначає прав та обов`язків його учасників у публічно-правовій сфері, саме тому, заявляючи позов про визнання недійсним договору та застосування наслідків його недійсності, позивач - ГУ ДПС втручається у сферу приватноправових відносин, що склалися між відповідачами на принципах свободи вибору контрагентів та свободи договору.

65. Отже, обставини у справі № 420/12471/22 відмінні від справи № 580/4531/23 відсутністю фактичної господарської діяльності товариства, що свідчить про неподібність правовідносин у порівнюваних ситуаціях та, як наслідок, відсутність підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року в справі № 580/4531/23.

Щодо юрисдикції цієї справи

66. Проблемним питанням у цій справі є визначення юрисдикції спорів за зверненням податкових органів про визнання недійсними правочинів, укладених усупереч інтересам держави та суспільства і без мети реального настання правових наслідків за наявності вироку суду про відсутність господарської діяльності підприємства.

67. Для розв`язання питання про те, чи підлягає спір у цій справі розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з`ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто якою є суть (зміст, характер) спору, чи виник він саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин та чи не має цей спір вирішуватися в порядку господарського судочинства як приватноправові відносини.

68. Згідно зі статтею 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

69. Стаття 125 Конституції України визначає, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

70. Метою запровадження цього засадничого принципу є більш глибокий і фаховий розгляд найбільш складних справ суддями, що мають відповідний досвід.

71. Спеціалізація є основним критерієм розподілу юрисдикцій і, власне, причиною створення судів різних юрисдикцій, бо нівелювання юрисдикційних критеріїв (у тому числі їх «змішування» залежно від обставин конкретної справи, майнового стану особи, мети чи стадії її звернення до суду) призводить до розгляду однакових за своєю юридичною природою спорів різними судами, плутанини у визначенні належного суду, і, зрештою, - порушення принципів верховенства права і правової визначеності, що є прямим порушенням означеної вище норми Конституції України.

72. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

73. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) суд, «встановлений законом», має бути утворений безпосередньо на підставі закону, діяти в законному складі в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції.

74. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

75. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

76. Критеріями розмежування предметної судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.

77. Крім того, законом може бути прямо визначено вид судочинства, у якому розглядається певна категорія справ.

78. Стаття 1 та частина перша статті 2 ГПК України визначають юрисдикцію та повноваження господарських судів, установлюють, за яким порядком здійснюється судочинство у господарських судах, а також вказують, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

79. За частиною другою статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

80. Справи, на які поширюється юрисдикція господарських судів, визначені статтею 20 ГПК України. Відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

81. Господарські суди розглядають також справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником (норма пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

82. Тобто в порядку господарського судочинства розглядаються справи, позовні вимоги в яких стосуються правової оцінки договору (правочину) і які виникають із приватноправових відносин.

83. Спір є приватноправовим і підвідомчим господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб`єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГПК України, іншими актами цивільного і господарського законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

84. На такі ознаки підвідомчості спору господарському суду Велика Палата Верховного суду вказала в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/1834/18.

85. Повертаючись до обставин цієї справи, слід нагадати, що, звертаючись до суду із цим позовом, податковий орган посилається на недійсність угод через фіктивність товариства як суб`єкта господарювання і свої доводи підтверджує вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальній справі № 752/18603/20, яким керівника ТОВ «АГРОРАЙС» ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 2051 КК України.

86. Тобто податковий орган заперечує дійсність укладених між АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» та ТОВ «АГРОРАЙС» правочинів, оскільки директор ТОВ «АГРОРАЙС», який підписував відповідні правочини від імені юридичної особи, заперечив свою участь у господарській діяльності ТОВ «АГРОРАЙС».

87. Суди попередніх інстанцій установили, що згідно із зазначеним вироком ОСОБА_1 у 11 липні 2019 року за грошову винагороду та без мети здійснення господарської діяльності здійснив державну реєстрацію юридичної особи - ТОВ «АГРОРАЙС» під керівництвом невстановлених осіб.

88. Суди попередніх інстанцій врахували те, що первинні бухгалтерські документи від імені ТОВ «АГРОРАЙС» складені та підписані особою, яка заперечує свою участь у господарській діяльності ТОВ «АГРОРАЙС». У ході розгляду цієї справи ТОВ «АГРОРАЙС» не надало до суду жодного доказу, з якого можливо встановити наявність у нього достатньої кількості основних засобів та трудових ресурсів для виконання спірних господарських операцій.

89. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне наголосити, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною господарською діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження договорами та документами бухгалтерського обліку.

90. Відповідно до частини шостої статті 78 КАС України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

91. Ураховуючи викладене та вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальній справі № 752/18603/20, Велика Палата Верховного Суду констатує про відсутність господарської діяльності між АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» та ТОВ «АГРОРАЙС», оскільки останнє створено на підставі внесення в документи, які відповідно до закону подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи, завідомо неправдивих відомостей. Тобто це підприємство створене фіктивно без мети здійснення господарської діяльності.

92. Оскільки обставинами справи установлено відсутність господарської діяльності між відповідачами, то це виключає існування приватноправових відносин між податковим органом і відповідачами у справі та, як наслідок, юрисдикцію справи господарським судам.

93. Отож у вимірі порушеного питання необхідно з`ясувати характер правовідносин, учасником яких є податковий (контролюючий) орган.

94. Як уже зазначалося раніше, позов про визнання цих правочинів недійсними подав територіальний орган Державної податкової служби України на підставі підпункту 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України та статті 228 ЦК України.

95. Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

96. Податковий кодекс України (далі - ПК України) регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Цим Кодексом визначаються функції та правові основи діяльності контролюючих органів, визначених пунктом 41.1 статті 41 цього Кодексу, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику (пункт 1.1. статті 1 ПК України).

97. За пунктом 4.1 статті 4 ПК України податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах: 4.1.1 загальність оподаткування - кожна особа зобов`язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями цього Кодексу; 4.1.3. невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства; .

98. Податком є обов`язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету або на єдиний рахунок, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу (пункт 6.1 статті 6 ПК України).

99. Відповідно до пункту 15.1 статті 15 ПК України платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об`єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об`єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов`язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.

100. Відповідно до підпункту 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 ПК України контролюючими органами є податкові органи (центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, його територіальні органи) - щодо дотримання законодавства з питань оподаткування (крім випадків, визначених підпунктом 41.1.2 цього пункту), законодавства з питань сплати єдиного внеску, а також щодо дотримання іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи його територіальні органи.

101. Отже, у податкових правовідносинах контролюючий орган здійснює владні управлінські функції, а тому, як прямо зазначено в підпункті 14.1.241 пункту 14.1 статті 14 ПК України, є суб`єктом владних повноважень у значенні КАС України.

102. Статтею 20 ПК України визначено права контролюючих органів.

103. Пунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України визначено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

104. Отож, заявляючи відповідний позов, контролюючий орган діє як суб`єкт владних повноважень, реалізуючи публічно-владні управлінські функції у публічно-правовій сфері податкових правовідносин, із забезпечення виконання конституційного обов`язку платника податків (стаття 67 Конституція України), тобто для забезпечення публічного порядку.

105. ЄСПЛ в одному зі своїх рішень (справа «Феррадзіні проти Італії» (Ferrazzini v. Italy) заява № 44759/98) проголосив, що «…податкові питання… становлять частину основного пакета прерогатив державних органів. При цьому відносини між платником податків та податковим органом і далі мають переважно публічний характер…, податкові спори виходять за межі сфери цивільних прав та обов`язків, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони обов`язково створюють для платника податків» (пункт 29).

106. При цьому відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

107. За змістом частини третьої статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

108. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

109. При зверненні контролюючого органу з позовом про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, особливо враховуючи положення статті 228 ЦК України, вони не є стороною оспорюваного правочину, не перебувають у цивільних правовідносинах зі сторонами договору та не є носіями власного «приватного» інтересу чи представниками приватного інтересу його сторін.

110. Оскільки відповідно до вироку Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальній справі № 752/18603/20 ТОВ «АГРОРАЙС» не здійснювало господарської діяльності, то правовідносини у цій справі виникли виключно у публічно-правовій площині, а мета цього товариства була ухилення від оподаткування та отримання незаконної податкової вигодибез правових на те підстав, а тому податковий орган, звертаючись до суду із цим позовом, реалізує свої владні повноваження у публічно-правових відносинах стосовно двох суб`єктів, один з яких не здійснював підприємницьку діяльність, з приводу виконання ними своїх податкових зобов`язань та формування податкового кредиту. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з мотивами колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, що предмет (об`єкт) такого спору має публічно-владний управлінський характер і пов`язаний із застосуванням, тлумаченням публічно-правових норм. Фактично контролюючий орган реалізує повноваження на втручання у приватноправові відносини шляхом звернення з позовом про визнання недійсним договору, що суперечить інтересам держави та суспільства, і застосування встановлених законом правових наслідків недійсності такого договору в межах публічно-правових відносин щодо адміністрування сплати податків, зборів, платежів у єдності матеріального та процесуального вимірів. Сфера виникнення спору має загальнозначущий та загальносуспільний характер, зумовлена реалізацією публічного інтересу, тому що податковий орган як суб`єкт з особливим правовим статусом втручається в приватноправові відносини, що виникли на підставі договору, не з власного (приватного) інтересу, а виконуючи повноваження публічного контролю у сфері оподаткування з метою забезпечення національної економічної безпеки шляхом реалізації функції мобілізації фінансових ресурсів. Таке втручання ґрунтується на компетенції контролюючого органу і має характер «владного розпорядження» для припинення дискримінації держави, що слугуватиме запобіжником проти завдання збитків державі.

111. Такий висновок відповідає й пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, оскільки нормою цього пункту виключено з кола справ, які розглядає господарський суд, спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України.

112. При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин, а суб`єкт владних повноважень у цих правовідносинах реалізує свої владо-управлінські функції.

113. Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

114. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

115. За правилами статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

116. Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України). Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

117. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

118. Тобто до справ адміністративної юрисдикції процесуальний закон відніс публічно-правові спори, ознакою яких є не лише особливий суб`єктний склад, але й їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій (крім спорів, для яких закон установив інший порядок судового вирішення). Ці функції суб`єкт владних повноважень повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір, тобто по відношенню до особи, яка звернулася до суду або до якої з позовом звертається сам суб`єкт владних повноважень у випадках, передбачених законом. Видане [винесене, ухвалене, постановлене] суб`єктом владних повноважень при виконанні управлінських функцій рішення, вчинені дії або бездіяльність безпосередньо стосуються правового статусу (прав, законних інтересів, свобод, обов`язків) цієї особи. Так само звернення суб`єкта владних повноважень з позовом до особи (осіб) у передбачених законом випадках здійснюється на виконання управлінських функцій і є визначеним законом способом реалізації повноважень у певних, визначених законом, правовідносинах.

119. У понятті «владні управлінські функції» ознака «владні» полягає в наявності в суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта.

120. Із цього короткого викладу можна підсумувати, що до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень [такі самі висновки щодо предмета адміністративної судової юрисдикції сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24, 25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18, 19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16, 17), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 21), від 29 вересня 2020 року у справах № 368/561/19 (пункт 22) і № 712/5476/19 (пункт 19), від 08 жовтня 2020 року у справі № 9901/393/19 (пункт 25), від 13 жовтня 2020 року у справі № 640/22013/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 175/1571/15 (пункт 72), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21(пункт 28)].

121. Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

122. Якщо одна сторона в межах спірних правовідносин не здійснює владних управлінських функцій щодо іншої сторони, яка є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції.

123. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо скарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

124. Тобто норми КАС України регламентують порядок розгляду не просто публічно-правових спорів, а тих з них, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Якщо спір виник у сфері публічно-правових відносин, це виключає розгляд справи в порядку господарського судочинства.

125. Важливість визначення юрисдикції спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України, підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, та прецедентною практикою ЄСПЛ.

126. Одним з основних фундаментальних елементів принципу верховенства праває правова визначеність (legal certainty), яка вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017, абзац шостий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019).

127. Процедурний аспект принципу верховенства права базується на тому, що вимоги правотворчої та правозастосовної практики повинні відповідати певним стандартам, як-от: заборона зворотної дії закону; вимога ясності та несуперечності закону; вимога щодо однакового застосування закону тощо.

128. За висновками ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «C. G. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» від 09 січня 2013 року (заява № 21722/11, § 170)].

129. ЄСПЛ неодноразово зауважував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» від 28 листопада 1999 року № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» від 29 листопада 2016 року № 76943/11, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ у справі «С.В. проти Сполученого Королівства» від 22 листопада 1995 року № 20166/92, § 36).

130. Формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31, 32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, § 65)].

131. Неоднозначне (множинне) тлумачення приписів процесуальних кодексів щодо визначення юрисдикції спорів про визнання недійсними правочинів та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України, їх розгляд та вирішення господарськими судами можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Шахін і Шахін проти Туреччини»).

132. Розгляд спорів у межах господарської юрисдикції за зверненням контролюючого органу з позовами про визнання недійсними правочинів та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, призводить до того, що цей орган має довести порушення своїх прав та інтересів, проте оспорювані правочини в цьому випадку не зачіпають будь-яких прав та інтересів органів Державної податкової служби України, оскільки в цих правовідносинах такі органи реалізують виключно владні управлінські функції під час податкового контролю відповідно до ПК України.

133. Системний аналіз положень пункту 5 частини першої статті 19 КАС України, пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України і статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) [яка згадує справи щодо визнання недійсними правочинів банкрута] дозволяє дійти висновку, що стаття 7 КУзПБ не скасовує дію статті 20 ГПК України, що містить пряму норму про винятки щодо спорів, пов`язаних з недійсністю правочинів, які, на думку контролюючих органів, спрямовані на приховування об`єктів оподаткування.

134. Саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов`язково бути підкріплені нормами ПК України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов`язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків.

135. Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду висновує, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.

Щодо розгляду позовних вимог по суті спору

136. Ураховуючи викладені вище висновки про те, що, правочини між відповідачами суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки договори від 5 серпня 2019 року за № 438, 439, 440, 441, 442, 443 укладені з метою ухилення від оподаткування та отримання незаконної податкової вигоди, то звернення податкового органу до суду із цим позовом покликане захистити від протиправних посягань інтерес держави у сфері оподаткування (публічний інтерес) і не переслідує захисту приватного права (приватного інтересу). Це, у свою чергу, виключає розгляд справи в порядку господарського судочинства, а натомість обумовлює підстави для вирішення спору адміністративним судом.

137. У контексті встановлених обставин справи, слід нагадати, що звертаючись до суду із цим позовом, податковий орган посилається на недійсність угод через фіктивність ТОВ «АГРОРАЙС» як суб`єкта господарювання і свої доводи підтверджує вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальній справі № 752/18603/20, яким керівника цього товариства ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 2051 КК України.

138. Відповідно до частини шостої статті 78 КАС України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

139. Велика Палата Верховного Суду вище виснувала про те, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною господарською діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження договорами та документами бухгалтерського обліку.

140. Отже, між АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» та ТОВ «АГРОРАЙС»відсутня господарська діяльність, оскільки останнє створено на підставі внесення в документи, які відповідно до закону подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи, завідомо неправдивих відомостей. Тобто це підприємство створене фіктивно без мети здійснення господарської діяльності.

141. Таким чином, ураховуючи обставини, встановлені вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальній справі № 752/18603/20, про протиправну діяльність директора ТОВ «АГРОРАЙС», а також строки проведення спірних господарських операцій, їхній обсяг і відсутність у ТОВ «АГРОРАЙС» основних засобів та трудових ресурсів, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що укладені між АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» та ТОВ «АГРОРАЙС» правочини мають бути визнані недійсними, адже вони не могли бути виконаними ТОВ «АГРОРАЙС», яке створене фіктивно без мети здійснення господарської діяльності та за відсутності фактичної господарської діяльності між відповідачами.

142. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позову.

143. Інші доводи та міркування, викладені в касаційній скарзі, не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

144. За змістом частин першої та другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

145. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

146. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

147. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

148. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій, Велика Палата Верховного Суду залишає касаційну скаргу АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

149. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

150. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 243, 341, 344, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 травня 2023 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2023 року у справі № 420/12471/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Ю. УркевичСуддя-доповідач М. І. ГрицівСудді:О. О. БанаськоМ. В. Мазур О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв Ю. Л. ВласовК. М. Пільков І. А. ВоробйоваС. О. Погібний Ж. М. ЄленінаО. В. Ступак Л. Ю. КишакевичО. С. Ткачук В. В. КорольЄ. А. Усенко С. І. КравченкоН. В. Шевцова О. В. Кривенда Відповідно до частини третьої статті 355 Кодексу адміністративного судочинства України постанову оформила суддя Шевцова Н. В.

Джерело:
ЄДРСР 127423333

[ANTIRAID]

Велика палата досі вирішує питання юрисдикції і це дуже сумно:

133. Системний аналіз положень пункту 5 частини першої статті 19 КАС України, пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України і статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) [яка згадує справи щодо визнання недійсними правочинів банкрута] дозволяє дійти висновку, що стаття 7 КУзПБ не скасовує дію статті 20 ГПК України, що містить пряму норму про винятки щодо спорів, пов`язаних з недійсністю правочинів, які, на думку контролюючих органів, спрямовані на приховування об`єктів оподаткування.

134. Саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов`язково бути підкріплені нормами ПК України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов`язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків.

135. Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду висновує, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.

[ANTIRAID]

08 травня 2025 року

м. Київ

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О., Власова Ю. Л., Кишакевича Л. Ю., Мазура М. В., Пількова К. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2025 року у справі № 420/12471/22 (провадження № 11-114апп24)

Із цією постановою не погоджуємося, оскільки вважаємо, що, прийнявши її, Велика Палата Верховного Суду не виконала покладений на неї обов`язок із забезпечення єдності та сталості судової практики, бо без наявності підстав фактично відступила від власного нещодавно сформульованого правового висновку щодо належності до предметної юрисдикції господарських / загальних судів справ про визнання недійсними правочинів, укладених між суб`єктами приватного права (господарюючими суб`єктами), за позовом суб`єкта владних повноважень, не зазначивши про це у судовому рішенні.

1. ФАБУЛА СПРАВИ

1.1. Головне управління Державної податкової служби (далі - ГУ ДПС) в Одеській області звернулося до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просило визнати недійсними правочини, укладені між Акціонерним товариством «Державна продовольчо-зернова корпорація України» (далі - АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України», відповідач 1) і Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРОРАЙС» (далі - ТОВ «АГРОРАЙС», відповідач 2), від 05 серпня 2019 року № 438, 439, 440, 441, 442, 443, за результатами яких складені податкові накладні на загальну суму 174 412 407 грн 10 коп.

1.2. Правові підстави звернення з таким позовом до адміністративного суду податковий орган мотивував посиланням на пункт 5 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), підпункт 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (далі - ПК України), статті 203, 215, 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а на обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідачі уклали оспорювані договори всупереч інтересам держави та суспільства, без мети реального настання правових наслідків, а задля незаконного отримання АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» права на податковий кредит.

1.3. Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 18 травня 2022 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2023 року, позов задовольнив. Суди виснували, що податковий орган уповноважений оспорювати господарські договори в адміністративному суді, та зазначили, що підставою для звернення з адміністративним позовом став вирок суду, яким засновника та керівника ТОВ «АГРОРАЙС» (постачальника за оспорюваними договорами) було визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 2051 Кримінального кодексу України (далі - КК України), суть якого полягала в тому, що засуджений зареєстрував це товариство за грошову винагороду та без мети здійснення господарської діяльності.

1.4. У касаційній скарзі АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні позову. На обґрунтування своїх вимог відповідач послався на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України як підставу касаційного оскарження та стверджував, що оскаржувані рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, зокрема суди помилково залишили поза увагою, що позивач не спростував реальності проведених відповідачами господарських операцій та не довів право податкового органу на позов у спірних правовідносинах.

1.5. Після відкриття касаційного провадження Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 28 травня 2024 року відмовив у задоволенні клопотання АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» про закриття провадження у справі через непідсудність спору адміністративному суду та передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від сформульованого нею у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23 правового висновку про належність до юрисдикції господарських судів справ за позовом контролюючого органу до суб`єктів приватноправових відносин про оспорення вчинених ними правочинів на підставі частини третьої статті 228 ЦК України.

2. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИСНОВКІВ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

2.1. 08 травня 2025 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою касаційну скаргу АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» залишила без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 травня 2022 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2023 року - без змін.

2.2. За результатами касаційного перегляду справи Велика Палата Верховного Суду виснувала, зокрема, що:

- у цій справі відсутні підстави для вирішення питання про відступ від сформульованого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23 правового висновку щодо підсудності всіх спорів з вимогами територіального органу Державної податкової служби України до платників про визнання недійсними правочинів, що суперечать інтересам держави та суспільства, оскільки обставини у справі, що розглядається, відмінні від справи № 580/4531/23 відсутністю фактичної господарської діяльності товариства;

- оскільки відповідно до вироку Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальному провадженні № 752/18603/20 ТОВ «АГРОРАЙС» не здійснювало господарської діяльності, то правовідносини у цій справі виникли виключно у публічно-правовій площині, а метою цього товариства було ухилення від оподаткування та отримання незаконної податкової вигоди без правових на те підстав, а тому податковий орган, звертаючись до суду із цим позовом, реалізує свої владні повноваження у публічно-правових відносинах стосовно двох суб`єктів, один з яких не здійснював підприємницьку діяльність, з приводу виконання ними своїх податкових зобов`язань та формування податкового кредиту;

- саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов`язково бути підкріплені нормами ПК України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто відсутній юридичний факт, який би приводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов`язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків.

2.3. Відтак Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.

2.4. Стосовно суті спору зазначила, що, ураховуючи обставини, встановлені вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальному провадженні № 752/18603/20, про протиправну діяльність директора ТОВ «АГРОРАЙС», а також строки проведення спірних господарських операцій, їхній обсяг і відсутність у ТОВ «АГРОРАЙС» основних засобів та трудових ресурсів, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що укладені між АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» і ТОВ «АГРОРАЙС» правочини мають бути визнані недійсними, адже вони не могли бути виконаними ТОВ «АГРОРАЙС», яке створене фіктивно без мети здійснення господарської діяльності та за відсутності фактичної господарської діяльності між відповідачами.

3. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

3.1. З висновками більшості суддів Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося, вважаємо їх помилковими, тому відповідно до частини третьої статті 34 КАС України висловлюємо окрему думку з таких підстав.

Щодо предметної юрисдикції справ за позовами контролюючих органів про визнання недійсним правочину з передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України підстав

3.2. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6 Конституції України).

3.3. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

3.4. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

3.5. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

3.6. Відповідно до частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

3.7. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

3.8. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) суд, «встановлений законом», має бути утворений безпосередньо на підставі закону, діяти в законному складі в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції.

3.9. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

3.10. За загальним правилом критеріями розмежування предметної судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.

3.11. Крім того, законом може бути прямо визначено вид судочинства, у якому розглядається певна категорія справ.

3.12. Статтею 1 та частиною першою статті 2 Господарський процесуальний кодекс України (далі- ГПК України) визначено юрисдикцію та повноваження господарських судів, установлено порядок здійснення судочинства у господарських судах, а також регламентовано, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

3.13. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 ГПК України).

3.14. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України. Відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

3.15. Виняток із цього загальнообов`язкового правила щодо належності до юрисдикції господарських судів справ у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, раніше був передбачений пунктом 8 частини першої статті 20 ГПК України та стосувався лише оспорення контролюючим органом правочинів боржника, стосовно якого порушено провадження у справі про банкрутство, а отже, безпідставно поширювати таке виняткове правило на будь-які інші спірні правовідносини поза межами процедур банкрутства.

3.16. До того ж цей виняток із загального правила наразі нівельований із викладенням у новій редакції пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України згідно із Законом України» від 19 вересня 2024 року № 3985-IX «Про внесення змін до Кодексу України з процедур банкрутства та деяких інших законодавчих актів України щодо імплементації Директиви Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу 2019/1023 та запровадження процедур превентивної реструктуризації, який набрав чинності 01 січня 2025 року.

3.17. Тому вважаємо вкрай недоречним посилання Великої Палати Верховного Суду на процесуальну норму, що наразі втратила чинність, адже, як зазначено у частині третій статті 3 КАС України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Аналогічні приписи містяться й у частині третій статті 3 ГПК України.

3.18. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 серпня 2019 року у справі № 752/8287/18 виснувала, зокрема, що при визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

3.19. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 вказано, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір (аналогічна позиція міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 183/4196/21).

3.20. Також у постанові від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 Велика Палата Верховного Суду наголосила, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.

3.21. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 3557/8277/19 зазначила, що визначальною ознакою справи господарської юрисдикції є суть (зміст, характер) спору.

3.22. А у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2023 року у справі № 320/12137/20 було сформульовано, зокрема, що визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

3.23. Ураховуючи узагальнені у зазначених вище постановах Великої Палати Верховного Суду ознаки підвідомчості спору господарському суду та застосовуючи динамічне тлумачення наведених вище норм у контексті цієї справи, вважаємо за необхідне акцентувати на тому, що за загальним правилом спір є приватноправовим і підвідомчим господарському суду, зокрема, за сукупності таких умов:

а) участь у спорі суб`єкта господарювання;

б) наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, іншими актами цивільного і господарського законодавства, та/або спору про право (щодо інтересу, правочину, зобов`язання), що виникає з відповідних відносин;

в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

3.24. Такий загальний підхід не унеможливлює винятків, що ґрунтуються на законі, пріоритеті права на судовий захист порушених прав чи інтересів осіб та аналізі природи правовідносин у спорі.

3.25. Водночас з урахуванням наведеного вважаємо за необхідне наголосити на пріоритеті предметного критерію розмежування судової юрисдикції щодо спорів над суб`єктним критерієм, який може розглядатися як визначальний тільки у випадку прямої вказівки закону.

3.26. Зокрема, спірні правовідносини мають приватноправовий характер, якщо зумовлені порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для приватноправової сфери.

3.27. Такому підходу, на нашу думку, повністю не відповідають висновки судів попередніх інстанцій у цій справі, які розглянули позов ГУ ДПС у Одеській області до суб`єктів господарювання про визнання недійсними укладених ними господарських договорів в порядку адміністративного судочинства, не урахувавши, що вони укладені між рівноправними учасниками господарських правовідносин та не є адміністративно-правовими, а позовні вимоги спрямовані на припинення правовідносин / зобов`язань за договором суб`єктів приватного права (відповідачів) у приватноправових відносинах.

3.28. На превеликий жаль, Велика Палата Верховного Суду у касаційному провадженні цієї помилки судів попередніх інстанцій не виправила, не врахувавши власних висновків щодо комплексного і системного підходу до визначення судової юрисдикції щодо певної справи (спору) та безсумнівного пріоритету предметного над суб`єктним критерієм розмежування судової юрисдикції щодо подібних спорів.

3.29. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважала, що спір у цій справі щодо дійсності господарських договорів виник у сфері публічно-правових відносин, у яких податковий орган втручається в приватноправові відносини, що виникли на підставі договору, не з власного (приватного) інтересу, а виконуючи повноваження публічного контролю у сфері оподаткування. Таке втручання ґрунтується на компетенції контролюючого органу і має характер «владного розпорядження» для припинення дискримінації держави, що слугуватиме запобіжником проти завдання їй збитків.

3.30. Переконані, що, оцінюючи таке суперечливе мотивування, Великій Палаті Верховного Суду слід було ще раз наголосити на тому, що статус та/або публічний інтерес позивача не є визначальним критерієм для віднесення спору у цій справі до юрисдикції адміністративних судів з огляду на таке.

3.31. Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

3.32. За змістом цієї норми, фундаментальними критеріями адміністративної юрисдикції є публічно-правовий характер спору та спрямування саме на захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у публічно-правових відносинах від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

3.33. З огляду на завдання адміністративного судочинства суб`єкт владних повноважень у такому судочинстві зазвичай виступає у процесуальному статусі відповідача, однак у визначених Конституцією та законами України випадках може бути позивачем у справі.

3.34. За загальним правилом, суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України (частина четверта статті 5 КАС України), з метою реалізації покладених на них повноважень у відповідних спірних публічно-правових правовідносинах.

3.35. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ (стаття 19 КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом (пункт 5 частини першої цієї статті).

3.36. Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України).

3.37. Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

3.38. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

3.39. Отже, за загальним правилом до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.

3.40. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.

3.41. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

3.42. Тому вважаємо за необхідне наголосити, що під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, які оспорюються позивачем або по захист яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.

3.43. А у виключних випадках, коли закон наділяє суб`єкта владних повноважень правом звернутися з певним позовом, визначальним критерієм юрисдикції таких справ є природа і зміст правовідносин, у які таким чином втручається держава, якщо предметна юрисдикція цієї категорії справ прямо не визначена законом.

3.44. Так, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

3.45. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а та від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18).

3.46. Публічно-владні управлінські функції передбачають прямий безпосередній публічно-владний вплив на іншого суб`єкта цих правовідносин, який є обов`язковим для цього суб`єкта. Публічно-владний вплив також означає, що суб`єкт владних повноважень наділений законними повноваженнями вирішувати питання про права, свободи та інтереси іншого суб`єкта, який вступає з ним у правові відносини.

3.47. Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні, майновій самостійності та вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу їх учасника.

3.48. Вирішуючи питаннявіднесення до публічних правовідносин тих відносин, що склалися з оспорення дійсності правочинів за частиною третьою статті 228 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23 сформулювала правовий висновок про те, що застосування у сукупності зазначених у пунктах 3.15-3.20 цієї окремої думки критеріїв визначення предметної юрисдикції дає підстави виснувати, що, оспорюючи правочин, вчинений суб`єктами приватного права та спрямований на набуття, зміну або припинення ними цивільних прав чи обов`язків, суб`єкт владних повноважень передусім втручається у приватноправові відносини та застосовує спосіб захисту, властивий саме цим відносинам, тому, незважаючи на обґрунтування позовних вимог, такий спір є приватноправовим, а справа в такому спорі відноситься до предметної юрисдикції загальних чи господарських судів залежно від складу сторін спору, якщо законом не встановлено інше правило предметної юрисдикції таких спорів.

3.49. Вважаємо за необхідне наголосити на тому, що цей правовий висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду чітко і однозначно як універсальний стосовно належності до господарської / цивільної юрисдикції всіх справ за позовом суб`єкта владних повноважень про оспорення правочину, вчиненого суб`єктами приватного права та спрямованого на набуття, зміну або припинення ними цивільних прав чи обов`язків, якщо інше не встановлено законом.

3.50. Застосування цього правила не визначається і не може залежати від змісту наведених суб`єктом владних повноважень фактичних підстав конкретного позову, зокрема обставин на обґрунтування застосування частини третьої статті 228 ЦК України до оспорюваного правочину, адже такі обставини підлягають доказуванню позивачем і оцінці судом за результатами розгляду справи, а не на стадії вирішення питання про відкриття провадження за позовом.

3.51. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 31 серпня 2023 року у справі № 990/114/23, від 16 листопада 2023 року у справі № 990/169/22 зауважила, що суд першої інстанції на стадії вирішення питання про відкриття провадження у адміністративній справі не має права давати оцінку, зокрема, доказам та встановлювати наявність чи відсутність обставин, якими обґрунтовуються вимоги.

3.52. Тому переконані, що посилання ГУ ДПС в Одеській області на обґрунтування позовних вимог на наявність вироку, яким підтверджується нездійснення господарської діяльності одним з відповідачів, що якимсь чином стосується підстав заявленого суб`єктом владних повноважень позову, не є і не можуть бути тими обставинами, що визначають або змінюють універсальне правило господарської / цивільної судової юрисдикції щодо спорів у подібних правовідносинах, на якому наголосила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23.

Щодо необхідності належного вирішення Великою Палатою Верховного Суду у цій справі питання відступу від власного правового висновку у подібних правовідносинах

3.53. За наведеного вище категорично не погоджуємося із сформульованим у цій справі Великою Палатою Верховного Суду правовим висновком про те, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.

3.54. Вважаємо, що таким чином Велика Палата Верховного Суду штучно виокремила із сформульованого нею раніше у справі № 580/4531/23 загального правового висновку про належність до господарської / цивільної юрисдикції спорів щодо правочинів, вчинених суб`єктами приватного права, та віднесла деякі такі спори до юрисдикції адміністративних судів за умов, якщо з відповідним позовом звернувся контролюючий (податковий) орган, а хоча б одним з відповідачів є підприємство, стосовно одного з керівників якого постановлено вирок та/або воно не здійснює господарської діяльності, а отже, здійснила розмежування юрисдикцій за другорядним критерієм - суб`єктним.

3.55. Очевидно, що у такий спосіб відбувся відступ від правового висновку в справі № 580/4531/23, і безпідставно стверджувати зворотнє, посилаючись лише на фактичні обставини, які зазначені позивачем як підстава позову, а отже, ще мають бути встановлені і оцінені судом під час розгляду справи по суті.

3.56. Отже, такий відступ Велика Палата Верховного Суду зобов`язана була чітко позначити, сформулювати та належним чином мотивувати з урахуванням власних усталених підходів до оцінки необхідності відповідних змін у судовій практиці, проте наведеного не врахувала.

3.57. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що необхідність відступу від власного висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в рішенні, виникає з певних об`єктивних причин, і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані. Крім того, відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини.

3.58. ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року в справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені та інші проти Румунії» (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania), № 76943/11, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року «С. В. проти Сполученого Королівства» (S. W. v. тне United Kingdom), № 20166/92, § 36).

3.59. ЄСПЛ також розглядав ситуації, коли суди в різних справах відходили від своїх же висновків без належного обґрунтування. Це кваліфікувалося як порушення статті 6 Європейської конвенції (право на справедливий судовий розгляд). Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) порушується, якщо суди діють непослідовно. Стабільність судової практики є важливим аспектом верховенства права (справа Unedic v. France, № 20153/04, 2008 р.).Відхід від попередньої судової практики має бути обґрунтований суттєвими правовими чи фактичними змінами (справа Atanasovski v. North Macedonia, № 36815/03, 2002 р.).

3.60. Непослідовність у судовій практиці, особливо за короткий проміжок часу, суперечить принципу юридичної визначеності (справа Beian v. Romania, № 30658/05, 2007 р.).

3.61. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»). Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково збігається з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).

3.62. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 3 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 13 квітня 2023 року у справі № 320/12137/20, від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19, від 01 листопада 2023 року у справі № 908/129/22 (908/1333/22), від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 та ухвали Великої Палати Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 585/2436/21, від 13 вересня 2023 року у справі № 917/1093/21, від 13 вересня 2023 року у справі № 547/818/20, від 14 листопада 2023 року у справі № 547/669/20, від 16 січня 2024 року у справі № 922/1203/23).

3.63. Однак, на наше переконання, фактично здійснений Великою Палатою Верховного Суду у цій справі відступ від правового висновку щодо господарської / цивільної юрисдикції подібних спорів, сформульованого раніше у справі № 580/4531/23, цим критеріям необхідності і вмотивованості не відповідає, адже не зумовлений недоліками правового регулювання, суттєвою зміною правовідносин, з яких виник спір, або іншими вагомими причинами.

Щодо необхідності врахування у цій справі правового висновку стосовно юрисдикції спору, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду у справі № 580/4531/23

3.64. Як уже зазначалося, для розв`язання питання про те, чи підлягає спір у цій справі розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з`ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто якою є суть (зміст, предмет, характер) спору, чи виник він саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин та чи не має цей спір вирішуватися в порядку господарського судочинства.

3.65. У справі, що розглядається, ГУ ДПС в Одеській області звернулося до адміністративного суду з позовом до АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» і ТОВ «АГРОРАЙС», у якому просило визнати недійсними укладені ними договори поставки від 05 серпня 2019 року № 438, 439, 440, 441, 442, 443, посилаючись на обставини встановлені в кримінальному провадженні та податкове правопорушення відповідачів.

3.66. Правовою підставою таких вимог позивач визначив норми статей 203, 215, 228 ЦК України, а фактичною - те, що оспорювані договори укладені відповідачами без наміру їх виконання з метою заниження сум податкових зобов`язань.

3.67. Отже, очевидно, що у цій справі суб`єкт владних повноважень (контролюючий орган) оспорює правочини (господарські договори), укладені суб`єктами приватного права (господарюючими суб`єктами), з підстав їх недійсності, визначених цивільним законом.

3.68. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

3.69. Якщо цей правочин має певні вади, не відповідає умовам чинності, викладеним у статті 203 ЦК України, саме на підставі норм цивільного права правочин як юридичний факт підлягає «знищенню». Мета цього - прибрати такий юридичний факт як підставу виникнення правовідносин. Саме в цьому й полягає прийняття судом рішення про визнання недійсним правочину або про застосування правових наслідків нікчемного правочину. Це не може бути нічим іншим, як цивільна або, відповідно, господарська юрисдикція.

3.70. Натомість, відповідальність за податкове правопорушення, якщо воно є, настає на інших підставах. Цивільне законодавство не тільки не в стані запобігти цьому, а й не ставить за мету це зробити.

3.71. Податкове правопорушення може слугувати певним обґрунтуванням для визнання правочину недійсним у цивільному / господарському судочинстві з підстав, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, або для застосування наслідків нікчемного правочину на підставі частини першої статті 228 ЦК України, але суд може й не вбачати такого роду правопорушення, що впливає на дійсність правочину.

3.72. Тож якщо ставиться питання про застосування статті 228 ЦК України для недійсності правочину та/або застосування наслідків нікчемного правочину, то інших варіантів, аніж вирішення спору в порядку цивільного / господарського судочинства, бути не може.

3.73. У цивільному / господарському судочинстві має значення і має бути встановлено судом лише те, чи таке податкове правопорушення порушує публічний порядок або чи таке податкове правопорушення суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам і до нього слід застосовувати наслідки недійсності правочину, за результатами якого не були сплачені податки, чи воно є таким порушенням, правові наслідки якого не виходять за межі реагування податкового законодавства на такого роду порушення.

3.74. Оцінка ж неправомірних дій суб`єктів приватного права, зокрема контрагентів за договором, що може вплинути на дійсність цього правочину за відповідним позовом про його оспорення, належить до юрисдикції господарських / цивільних судів, і відступ від цього підходу можливий лише за прямої вказівки закону.

3.75. Наголошуємо, що така оцінка для цілей встановлення дійсності / недійсності оспорюваного правочину здійснюється судом відповідно до статті 236 ЦК України саме на момент його вчинення (укладення договору), коли позивач - суб`єкт владних повноважень не був і не міг бути учасником цих правовідносин і подальше його прагнення втрутитися у презумпцію правомірності такого правочину з підстав, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, не може бути підставою для зміни природи правовідносин з оспорення такої презумпції та предметної юрисдикції такого спору.

3.76. Правовою аксіомоювважається, що правочин є правомірною дією суб`єктів цивільного права та найбільш поширеним юридичним фактом, на підставі якого набуваються, змінюються або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. Договір є дво- чи багатостороннім правочином.

3.77. За загальним правилом договір є універсальним регулятором приватноправових відносин та направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків сторін.

3.78. У такому договорі відносини ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності сторін, на відміну від адміністративного договору, що передбачає, зокрема, наявність відносин влади і підпорядкування сторін (подібний правовий висновок mutatis mutandis викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 814/1375/17).

3.79. Уклавши той чи інший договір та виконуючи його, сторони спричиняють виникнення та динаміку не тільки суто приватноправових зобов`язальних відносин, а й відносин публічного права, зокрема - з приводу оподаткування відповідних операцій, що складають сутність такого договору. І якщо в процесі виконання цивільно-правового договору (навіть у силу самого факту його укладення) протиправно порушується публічний інтерес (не сплачуються належні податки, відбувається обхід публічних санкцій тощо), то від цього відповідне зобов`язальне правовідношення саме по собі не втрачає свого приватноправового характеру.

3.80. Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів особи або ж їх відновлювати.

3.81. Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України визнання недійсним правочину (серед іншого, договору) є одним з окремо визначених матеріальним законом способів захисту у приватноправових відносинах.

3.82. Натомість до визначених частиною першою статті 5 та частиною другою статті 245 КАС України загальних способів звернення до адміністративного суду та захисту права у публічно-правових відносинах такий спосіб захисту, як визнання недійсними правочинів, зокрема цивільно-правових договорів, не належить.

3.83. У пункті 4 частини першої статті 19 КАС України законодавець визначив юрисдикцію адміністративних судів лише стосовно спорів з адміністративних договорів, зазначивши, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.

3.84. Отже, обраний ГУ ДПС в Одеській області спосіб захисту інтересів у спірних правовідносинах - визнання недійсним правочинів (господарських договорів) є характерним саме для приватноправового спору та не властивий публічно-правовим правовідносинам.

3.85. За змістом позову, вимогою ГУ ДПС в Одеській області є визнання недійсними правочинів (договорів поставки, укладених суб`єктами господарювання), яка направлена на припинення договірних (зобов`язальних) правовідносин суб`єктів приватного права (відповідачів) у приватноправовій сфері.

3.86. Позивач - контролюючий орган не є стороною оспорюваних договорів поставки від 05 серпня 2019 року № 438, 439, 440, 441, 442, 443, не вповноважений владно керувати чи здійснювати прямий безпосередній вплив на господарську діяльність відповідачів, давати дозвіл чи іншим чином визначати дії сторін щодо вчинення чи виконання цього правочину.

3.87. Між сторонами зазначених договорів - АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» та ТОВ «АГРОРАЙС», а також між ними та позивачем відсутні відносини влади та підпорядкування у спірних правовідносинах з їх укладення чи виконання, зміст цих правочинів не визначає прав та обов`язків їх учасників у публічно-правовій сфері, саме тому слід виснувати, що, заявляючи позов про визнання недійсними цих договорів, позивач ГУ ДПС в Одеській області втручається у сферу приватноправових відносин, що склалися між відповідачами на принципах свободи вибору контрагентів та свободи договору.

3.88. Ураховуючи наведене, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала критично оцінити та відхилити як наведену Касаційним адміністративним судом мотивацію необхідності відступу від раніше сформульованого у справі № 580/4531/23 правового висновку, так і доводи позивача про те, що, оспорюючи в судовому порядку правочини, вчинені суб`єктами приватного права, податковий орган виконує повноваження публічного контролю, оскільки статтею 62 ПК України, що визначає способи податкового контролю, такий спосіб, як оспорення правочинів / договорів, укладених платником податків, не передбачений.

3.89. Такі доводи за своїм змістом є лише обґрунтуванням права податкового органу ініціювати судове провадження за певних обставин, оскільки наділення законодавцем контролюючого органу повноваженнями на звернення з позовом до суду про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством наслідків недійсності з урахуванням наведеного вище виходить за межі функції податкового контролю.

3.90. Хоча у цій справі контролюючий орган захищає інтереси держави, спосіб такого захисту виходить за межі адміністративного судочинства і не охоплюється адмініструванням відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів.

3.91. До того ж обставини, які Велика Палата Верховного Суду визначила як ключові для зміни юрисдикції подібних спорів із господарської / цивільної на адміністративну, а саме відсутність фактичної господарської діяльності товариства, встановлені вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальному провадженні № 752/18603/20, з огляду на викладене вище, не можуть слугувати критерієм розмежування предметної юрисдикції.

3.92. Переконані, що зазначеного вище у сукупності було більш ніж достатньо для висновку про те, що спір у цій справі до публічно-правових не належить з огляду на предмет спору та приватноправовий характер правовідносин стосовно укладення і виконання оспорюваних договорів, у яких позивач - контролюючий орган безпосередньо не здійснював владно-управлінських повноважень, а також обраний ним спосіб захисту (втручання у право) властивий саме приватноправовим правовідносинам - визнання недійсним договору на підставі статей 203, 215 ЦК України.

3.93. Наведеного підходу до визначення юрисдикції спорів за участю податкових органів жодним чином не змінює посилання ГУ ДПС в Одеській області на наявність повноважень звертатися до суду з відповідним позовом, передбачених підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, чи на особливий правовий статус позивача та суспільно корисну мету його втручання у приватноправові (договірні) відносини відповідачів, оскільки, здійснюючи таке втручання, суб`єкт владних повноважень не може діяти інакше, ніж у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

3.94. Зокрема, контролюючі органи, визначені підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 ПК України, мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами (підпункт 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України).

3.95. Слід ураховувати, що ця норма, власне, визначає елемент загальної компетенції контролюючого органу, що може бути реалізована суб`єктом владних повноважень виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України (частина четверта статті 5 КАС України).

3.96. Підсумовуючи наведене, вважаємо за необхідне наголосити, що самого по собі твердження про наявність у позивача (податкового органу) права на втручання у приватноправові відносини, ініціюючи судовий розгляд за підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України про недійсність правочинів, недостатньо, щоб стверджувати про адміністративну юрисдикцію спору.

3.97. За змістом частини четвертої статті 5, пункту 5 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

3.98. Таким чином, при реалізації контролюючим органом повноважень звертатися до суду (подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними) визначальним для віднесення відповідного спору до юрисдикції адміністративних судів залишається з`ясування його публічно-правової природи (змісту, характеру правовідносин, у які таким чином втручається держава) із застосуванням наведених вище критеріїв, на чому неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 17 квітня 2018 року у справі №815/6956/15, від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 17 червня 2020 у справі № 826/10249/18, від 01 березня 2023 року у справі № 925/556/21, від 30 березня 2023 року у справі № 990/1/23, від 31 серпня 2023 року у справі № 640/26320/20, формулюючи універсальний підхід до розмежування приватноправових і публічно-правових спорів, який має враховуватися судами для вирішення питання предметної юрисдикції спору за участю суб`єкта владних повноважень незалежно від конкретного складу сторін.

3.99. У цьому контексті вважаємо, що у Великої Палати Верховного Суду було більш ніж достатньо підстав погодитися з доводами відповідача 1 про те, що посилання на повноваження податкового органу з оспорення правочинів за підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України як обґрунтування належності цієї справи до предметної юрисдикції адміністративного суду є безпідставним, оскільки за подібних правомочностей щодо звернення до суду з інших підстав, закріплених також у пункті 20.1 статті 20 ПК України, справи за такими позовами контролюючих органів розглядаються у господарських судах, на чому неодноразово наголошував Верховний Суд.

3.100. Так, Велика Палата Верховного Суду в постановах від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15, від 06 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 та від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18 викладала висновки щодо питання предметної юрисдикції спору, ініційованого контролюючим органом на реалізацію повноважень, передбачених підпунктом 20.1.37 пункту 20.1 статті 20 ПК України, а саме звертатися до суду щодо припинення юридичної особи та припинення фізичною особою - підприємцем підприємницької діяльності та/або про визнання недійсними установчих (засновницьких) документів суб`єктів господарювання, виснувавши, що такі спірні правовідносини є найбільш наближеними до правовідносин, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, тому цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ГПК України.

3.101. Верховний Суд у постанові від 22 серпня 2023 року по справі № 904/2671/22 зазначив, зокрема, що контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо нарахування та сплати податкових зобов`язань на реалізацію повноважень, передбачених підпунктом 20.1.36 пункту 20.1 статті 20 ПК України, і такі позови розглядають господарські суди.

3.102. На превеликий жаль,зазначене було залишено поза належною оцінкою судами попередніх інстанцій та Верховним Судом, які дійшли помилкових, на нашу думку, висновків про можливість розгляду в порядку адміністративного судочинства позову контролюючого органу до суб`єктів господарювання про визнання недійсними договорів з підстав, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, за умови наявності вироку у кримінальному провадженні, яким встановлено нездійснення господарської діяльності підприємствами, які уклали оспорюваний договір, хоча таке не може презюмуватися на момент відкриття провадження та підлягає оцінці судом під час розгляду подібних спорів.

3.103. Категорично не погоджуємосяз таким висновком Великої Палати Верховного Суду, адже як підставу для розмежування юрисдикції вона врахувала факт наявності вироку, тобто фактичну обставину, що не є визначальною для жодного з критеріїв розмежування юрисдикцій (предметного, суб`єктного чи змісту правовідносин) для спорів суб`єкта владних повноважень із суб`єктами приватного права щодо дійсності вчинених між ними правочинів (укладених договорів) та яка за своєю правовою природою є динамічною.

3.104. Такий підхід не тільки суперечить усталеним підходам до розмежування господарської та адміністративної юрисдикцій, але й вочевидь значно ускладнить розгляд відповідних справ, адже їх юрисдикція протягом судового провадження може змінюватися кілька разів, залежно від змін в іншій, кримінальній, справі: у разі постановлення вироку - на адміністративну, скасування вироку - на господарську. Чи будуть у такому випадку зміна обвинувачення чи направлення кримінального провадження на новий розгляд підставою для зупинення провадження у справі про визнання правочину недійсним задля уникнення помилки щодо її юрисдикції, залежної від змісту вироку у кримінальному провадженні ?

3.105. Ураховуючи зазначене, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду в цій справі не могла і не мала дійти, до іншого висновку окрім того, що оскаржувані судові рішення ухвалено без дотримання правил предметної юрисдикції, тому вони підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю із роз`ясненням позивачу належності ініційованого ним спору щодо дійсності правочинів до юрисдикції господарських судів.

3.106. Підсумовуючи зазначаємо, що фактичний відступ від правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка була сформована нещодавно (трохи більше 1 року тому), з одного і того ж питання є небажаним та юридично необґрунтованим, якщо відсутні вагомі зміни у правовому регулюванні чи суспільних відносинах, не пов?язані із суперечливість, неповнотою, невизначеністю (нечіткістю чи неясністю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод та інтересів.

3.107. Не можемо не звернути увагу на те, що принцип правової визначеності, що закріплений у практиці ЄСПЛ вимагає стабільності судової практики, часта зміна підходів без суттєвих підстав порушує право осіб на передбачуваність судових рішень та рівність перед законом.

4. ВИСНОВОК

На нашу думку, з огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду мала задовольнити частково касаційну скаргу АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України», скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити провадження у справі.

Судді О. О. Банасько Ю. Л. Власов Л. Ю. Кишакевич М. В. Мазур К. М. Пільков О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич

Джерело:ЄДРСР 127788652