Постанова Сьомого ААС про визнання протиправною та скасування постанови ТЦК про адміністративне правопорушення за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та стягнені витрат на правову допомогу


Чи вважаєте Ви рішення законним та справедливим?  

2 members have voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      2
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      2
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

Posted

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 279/1441/25

Головуючий у 1-й інстанції: Коваленко В.П.

Суддя-доповідач: Моніч Б.С.

26 травня 2025 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Моніча Б.С.

суддів: Гонтарука В. М. Білої Л.М.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 07 квітня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення,

В С Т А Н О В И В :

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ

В березні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив визнати протиправною та скасувати постанову №1/45 від 18.02.2025 ІНФОРМАЦІЯ_1 про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17000 грн, а також просив вирішити питання про розподіл судових витрат.

В обґрунтування вимог позивач зазначив, що 09.12.2024 орієнтовно о 12:30 год. на блокпосту по трасі Овруч-Прилуки його було зупинено представником Держприкордонслужби, на вимогу якого, позивачем було пред`явлено військово-обліковий документ військовий квиток та паспорт громадянина України. Не дивлячись на це, його було незаконно затримано та доставлено в частину прикордонних військ (без оформлення протоколу про адміністративне затримання). Після утримання ОСОБА_1 там протягом двох годин, йому було повідомлено про те, що жодних претензій до нього немає, водночас, повертати пред`явлені документи (паспорт та військовий квиток) відмовились. Натомість, на місце було викликано представників ТЦК та СП, які, проти волі позивача доставили його в ІНФОРМАЦІЯ_2 , де йому було запропоновано отримати повістку, на що останній відмовився, аргументуючи це тим, що його незаконно доставили та утримують без його волі. За фактом описаних подій 09.12.2024 позивачем було скеровано відповідну заяву на ім`я начальника ВП №1 Коростенського РУП ГУНП в Житомирській області.

Зазначену постанову позивач вважає протиправною та такою, що підлягає скасуванню, оскільки вона не містить доказів на підтвердження факту події адміністративного правопорушення передбаченого ч.3 ст. 210-1 КУпАП та винесена з рядом процедурних порушень, з позбавленням позивача можливості скористатись усією сукупністю прав, передбачених ст. 268 КУпАП, за відсутності позивача.

ІІ. ЗМІСТ РІШЕНННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 07 квітня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Судом встановлено, що постановою №1/45 від 18.02.2025 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та на нього накладено стягнення у виді штрафу на суму 17000,00 грн.

За змістом оскаржуваної постанови згідно протоколу про адміністративне правопорушення 09.12.2024 ОСОБА_1 в умовах дії особливого періоду воєнного стану, будучи військовозобов`язаним відмовився від отримання повістки начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 , відповідно до змісту якої гр. ОСОБА_1 , зобов`язаний був з`явитися до ІНФОРМАЦІЯ_3 що за адресою: АДРЕСА_1 , для уточнення облікових даних. Маючи обов`язок з`явитися за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_3 , гр. ОСОБА_1 у визначений день та час до ІНФОРМАЦІЯ_4 , за вказаною адресою не з`явився, чим порушив законодавство про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період, вчинив адміністративне правопорушення передбачене ч.3 ст. 210-1 КУпАП.

В постанові зазначено, що на розгляд справи ОСОБА_1 не з`явився.

За висновком зазначеної постанови, своїм умисним діянням, яке виразилось у нез`явленні за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки гр. ОСОБА_1 порушив законодавство про оборону, мобілізіційну підготовку та мобілізацію в особливий період, вчинив адміністративне правопорушення передбачене ч.3 ст. 210-1 КУпАП.

Також вказано, що зазначене підтверджується актом відмови від отримання повістки від 09.12.2024 року, протоколом про адміністративне правопорушення від 11.02.2025 року, складеним уповноваженою особою молодшим лейтенантом ОСОБА_2 .

Не погоджуючись з даною постановою, позивач звернувся до суду з вимогою про її скасування.

IV. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що Позивач ОСОБА_1 - це військовозобов`язаний громадянин, який викликався до ІНФОРМАЦІЯ_4 з метою уточнення військово-облікових даних, не прибув, від отримання повістки відмовився, тим самим вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ст.210-1 ч.3 КУпАП.

Невиконання обов`язків, визначених в Законі України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", Законі України "Про військовий обов`язок та військову службу", зокрема, відмова від отримання повістки та неявка до ТЦК та СП у визначений дату, час та місце, становить собою склад адміністративного правопорушення, передбаченого ст.210-1 КУпАП.

Суд дійшов висновку, що ТВО начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 при притягненні ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності діяв правомірно, врахувавши всі обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність поважних причин для відмови від отримання повістки та неприбуття позивача до ІНФОРМАЦІЯ_4 та наявність в діях останнього складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 210-1 ч.3 КУпАП, за наслідками чого виніс постанову про накладення адміністративного стягнення у відповідності до вимог чинного законодавства.

Враховуючи те, що позивачем не доведено протиправності винесеної постанови № 1/45 від 18.02.2025, а матеріали справи не містять відомостей, які б спростували факти, встановлені в оскаржуваній постанові, та надали б суду підстави дійти висновку щодо обґрунтованості позовних вимог та наявності правових підстав для їх задоволення, суд дійшов переконання, що заявлений позов не підлягає задоволенню.

V. ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати, прийняти постанову, якою позов задовольнити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело, на його переконання, до невірного вирішення справи.

На обґрунтування вимог апеляційної скарги скаржник зазначив, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, в адміністративному процесі встановлена презумпція його винуватості, яка покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

В матеріалах справи відсутні будь-які достатні і достовірні докази наявності в діях позивача складу адміністративного правопорушення, наведеного в оскаржуваній постанові.

Крім того, в апеляційній скарзі скаржник просить стягнути з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15000,00 грн за розгляд справи в суді першої інстанції та 10000,00 грн за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідач відзиву на апеляційну скаргу не подав.

VI. ОЦІНКА АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Апеляційний суд, перевіривши доводи апеляційної скарги, виходячи з меж апеляційного перегляду, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), а також, надаючи оцінку правильності застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права у спірних правовідносинах, виходить з наступного.

Згідно частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Положеннями частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Статтею 7 КУпАП закріплений принцип забезпечення законності при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення. Частинами 1 - 4 вказаної статті встановлено, що ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом; провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності; застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом; додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.

Спірні правовідносини у даній справі склались з приводу правомірності притягнення позивача до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.

Частиною 1 статті 210-1 КУпАП визначено, що порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьохсот до п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Приписами частини 3 статті 210-1 КУпАП встановлено, що вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період тягне за собою накладення штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від двох тисяч до трьох тисяч п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про оборону України" від 06 грудня 1991 року № 1932-ХІІ, особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Згідно Указу Президента України № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" постановлено ввести в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який триває і по теперішній час.

Відповідно до частини 1 статті 22 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" громадяни зобов`язані: з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду; надавати в установленому порядку під час мобілізації будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно, власниками яких вони є, Збройним Силам України, іншим військовим формуванням, силам цивільного захисту з наступним відшкодуванням державою їх вартості в порядку, встановленому законом; проходити медичний огляд для визначення придатності до військової служби згідно з рішенням військово-лікарської комісії чи відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров`я Служби безпеки України, а у розвідувальних органах України - за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Служби зовнішньої розвідки України, розвідувального органу Міністерства оборони України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

Громадяни, які перебувають на військовому обліку, в добровільному порядку реєструють свій електронний кабінет призовника, військовозобов`язаного чи резервіста.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України). Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. (ст. 235 КУпАП)

Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Постанова про притягнення до адміністративної відповідальності є рішенням суб`єкта владних повноважень, актом індивідуальної дії, який встановлює відповідні права та обов`язки для особи, щодо якої вона винесена.

Таке рішення суб`єкта владних повноважень має бути обґрунтованим на момент його прийняття, оскільки воно має значимі наслідки для суб`єктів приватного права, що знаходяться в нерівному положенні по відношенні до суб`єкта владних повноважень.

На виконання ст. 254 КУпАП України про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності.

Протокол про адміністративне правопорушення, у разі його оформлення, складається не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту виявлення особи, яка вчинила правопорушення, у двох примірниках, один із яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності.

Відповідно до ст. 256 КУпАП України у протоколі про адміністративне правопорушення зазначаються: дата і місце його складення, посада, прізвище, ім`я, по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу, яка притягається до адміністративної відповідальності (у разі її виявлення); місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення; нормативний акт, який передбачає відповідальність за дане правопорушення; прізвища, адреси свідків і потерпілих, прізвище викривача (за його письмовою згодою), якщо вони є; пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; інші відомості, необхідні для вирішення справи. Якщо правопорушенням заподіяно матеріальну шкоду, про це також зазначається в протоколі.

Протокол підписується особою, яка його склала, і особою, яка притягається до адміністративної відповідальності; при наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписано також і цими особами.

У разі відмови особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, від підписання протоколу, в ньому робиться запис про це. Особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право подати пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви свого відмовлення від його підписання.

При складенні протоколу особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, роз`яснюються його права і обов`язки, передбачені статтею 268 цього Кодексу, про що робиться відмітка у протоколі.

Частиною 5 ст. 258 КУпАП визначено, що протокол не складається у разі вчинення в особливий період адміністративних правопорушень, передбачених статтями 210, 210-1 цього Кодексу, розгляд яких віднесено до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, Центрального управління або регіональних органів Служби безпеки України (у частині правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України), якщо особа не з`явилася без поважних причин або не повідомила причину неприбуття на виклик територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, будучи належним чином повідомленою про дату, час і місце виклику, та за наявності у територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України підтвердних документів про отримання особою виклику.

Статтею 245 КУпАП визначено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 247 КУпАП, обов`язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів.

Згідно зі ст. 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

На виконання вимог ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За змістом норм ч. 1 та 2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На обов`язок та важливість доведення саме відповідачем як суб`єктом владних повноважень правомірності винесення рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, правомірності та законності прийнятої постанови вказано у постановах Верховного Суду від 08 листопада 2018 року по справі №201/12431/16-а, від 23 жовтня 2018 року по справі №743/1128/17, від 15 листопада 2018 року по справі №524/5536/17, від 24 липня 2019 по справі №161/10598/16-а, від 17 липня 2019 року по справі №295/3099/17, від 07 серпня 2019 року по справі №754/10826/16.

Положеннями ст. 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Обґрунтовуючи протиправність притягнення до адміністративної відповідальності, позивач зазначив, що оскаржувана постанова не містить доказів на підтвердження факту події адміністративного правопорушення передбаченого ч.3 ст. 210-1 КУпАП та винесена з рядом процедурних порушень, з позбавленням позивача можливості скористатись усією сукупністю прав, передбачених ст. 268 КУпАП та за його відсутності.

Процедура оповіщення військовозобов`язаних та резервістів, їх прибуття до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, військових частин Збройних Сил, інших військових формувань, Центрального управління або регіонального органу СБУ чи відповідного підрозділу розвідувальних органів визначена Порядком проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 № 560.

Відповідно до п. 28 Порядку № 560 виклик громадян до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки чи їх відділів, відповідних підрозділів розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ під час мобілізації здійснюється шляхом вручення (надсилання) повістки (додаток 1).

Пунктом 40 Порядку № 560 передбачено, що під час вручення повістки здійснюється фото- і відеофіксація із застосуванням технічних приладів та засобів фото- та відеофіксації представником територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейським.

Згідно з п. 41 Порядку № 560 належним підтвердженням оповіщення резервіста або військовозобов`язаного про виклик до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу чи відповідного підрозділу розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ є:

1) у разі вручення повістки - особистий підпис про отримання повістки, відеозапис вручення повістки або ознайомлення з її змістом, у тому числі відеозапис доведення акта відмови від отримання повістки (додаток 2), а також відеозапис відмови резервіста або військовозобов`язаного у спілкуванні з особою, уповноваженою вручати повістки.

Відповідно до пункту 40 Порядку № 560 у разі відмови резервіста або військовозобов`язаного від отримання повістки представником, який уповноважений вручати повістки, складається акт відмови від отримання повістки, який підписується не менш як двома членами групи оповіщення. Акт відмови від отримання повістки оголошується громадянину.

Акт відмови від отримання повістки подається керівнику районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки для вжиття заходів до притягнення правопорушника до адміністративної відповідальності.

Акт відмови від отримання повістки реєструється в районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.

Утім, в матеріалах справи не міститься жодних доказів відмови ОСОБА_1 від отримання повістки.

Частиною 5 ст. 258 КУпАП визначено, що протокол не складається у разі вчинення в особливий період адміністративних правопорушень, передбачених зокрема ст. 210-1 цього Кодексу, разом з тим в постанові зазначено, що інкриміноване позивачу правопорушення підтверджується актом відмови від отримання повістки та протоколом про адміністративне правопорушення.

Проте самого протоколу про адміністративне правопорушення позивачем матеріали справи не містять, як і акту відмови від отримання повістки.

Єдиним доказом вчинення позивачем інкримінованого адміністративного правопорушення у даній справі є лише сама оскаржувана постанова по справі про адміністративне правопорушення.

Однак, оскаржувана постанова про притягнення позивача до адміністративної відповідальності не є беззаперечним доказом вчинення ним правопорушення, оскільки саме по собі описання адміністративного правопорушення не може бути належним доказом вчинення особою такого порушення. Така постанова по своїй правовій природі є рішенням суб`єкта владних повноважень щодо наслідків розгляду зафіксованого правопорушення, якому передує фіксування цього правопорушення.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 26.04.2018 року у справі №838/1/17 від 15 травня 2019 у справі №537/2088/17.

Статтею 62 Конституції України встановлено, що ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. За змістом цієї норми на особу не може бути покладений обов`язок доводити свою невинуватість у вчиненні адміністративного правопорушення.

В силу принципу презумпції невинуватості, діючого в адміністративному праві, всі сумніви у винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведена вина прирівнюється до доведеної невинуватості. Всі факти встановлені судом у сукупності викликають сумніви щодо факту самого правопорушення та законності його фіксації. Рішення суб`єкта владних повноважень повинно бути законним і обґрунтованим, і не може базуватись на припущеннях та неперевірених фактах.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини при розгляді справ про адміністративні правопорушення національні органи влади мають дотримуватися гарантій, притаманних кримінальному провадженню.

Суд не вправі самостійно відшукувати докази винуватості особи, адже таким чином суд неминуче перебирає на себе функції обвинувача, позбавляючись статусу незалежного органу правосуддя, що є порушенням ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Справа "Karelin v. Russia" від 20 вересня 2016 року). Оцінюючи докази, суд застосовує критерії доведення "поза розумним сумнівом", яке має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпції фактів, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

У справі "Barbera, Messegu and Jabardo v. Spain" від 6 грудня 1998 року (п. 146) Європейський суд з прав людини встановив, що принцип презумпції невинуватості вимагає серед іншого, щоб, виконуючи свої обов`язки, судді не починали розгляд справи з упередженої думки, що особа скоїла правопорушення, яке ставиться їй в провину; всі сумніви щодо її винуватості повинні тлумачитися на користь цієї особи.

Звертаючись до рішень Європейського суду з прав людини, а саме: "Кобець проти України" від 14.02.2008, "Берктай проти Туреччини" від 08.02.2001, "Леванте проти Латвії" від 07.11.2002 року, Суд неодноразово вказує, що оцінюючи докази, суди мають застосовувати принципи доведення "за відсутності розумних підстав для сумніву", що може бути результатом цілої низки ознак або достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою неспростовних презумпцій.

Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб`єктивну сторону.

Суд вправі обґрунтовувати свої висновки лише доказами, що випливають із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту (рішення від 21 жовтня 2011 року у справі "Коробов проти України"), тобто таких, що не залишать місце сумнівам, оскільки наявність останніх не узгоджується із стандартом доказування "поза розумним сумнівом" (рішення від 18 січня 1978 року у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства".

Доведення "поза розумним сумнівом" відображає максимальний стандарт, що має відношення до питань, що вирішуються, при визначенні кримінальної відповідальності. Ніхто не повинен позбавлятися волі або піддаватися іншому покаранню за рішенням суду, якщо вина такої особи не доведена "поза розумним сумнівом (Sevtap Veznedaroglu v. Turkey (Севтап Везнедароглу проти Турції).

Отже, колегія суддів зазначає, що всі сумніви відносно доведеності вини слід тлумачити на користь особи, а не суб`єкта владних повноважень, оскільки вказаний конституційний принцип, поряд з іншими, є гарантією захисту від безпідставного притягнення осіб до юридичної відповідальності.

Всупереч даним вимогам, вчинення позивачем адміністративного правопорушення не підтверджується належними та допустимими доказами, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, на якого покладено обов`язок доказування вини, не доведено наявність в діях ОСОБА_1 події та складу адміністративного правопорушення та правомірності винесеної ним постанови про накладення на позивача штрафу, передбаченого санкцією ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.

Окрім того, позивач, обґрунтовуючи позов, позивач вказав, що оскаржувана постанова винесена з позбавленням його можливості скористатись усією сукупністю прав, передбачених ст. 268 КУпАП та за його відсутності.

Згідно із ст. 246 КУпАП, порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення в органах (посадовими особами), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначається цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до ст. 268 КУпАП особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі. Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. Особливості розгляду справ про адміністративні правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, безпеки на автомобільному транспорті та про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису), встановлюютьсястаттями 279-1 -279-8 цього Кодексу.

При розгляді справ про адміністративні правопорушення, передбачені частиною першою статті 44, статтями 51, 146, 160, 172-4 - 172-9, 173,частиною третьою статті 178, статтями 185,185-5 статтями 185-7,187 цього Кодексу, присутність особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, є обов`язковою. У разі ухилення від явки на виклик органу внутрішніх справ або судді районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду цю особу може бути органом внутрішніх справ (Національною поліцією) піддано приводу.

Законами України може бути передбачено й інші випадки, коли явка особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, в орган (до посадової особи), який вирішує справу, є обов`язковою.

Так, зі змісту наведених норм слідує, що право бути присутнім під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, є альтернативним правом особи, оскільки її явка, в розумінні ст. 268 КУпАП не визнана обов`язковою.

Водночас, за приписами ст. 268 КУпАП справу може бути розглянути за відсутності особи, яка притягається до відповідальності, лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Разом з цим, відповідачем не доведено виконання обов`язку щодо сповіщення позивача про розгляд адміністративної справи щодо притягнення його до відповідальності за порушення вимог КУпАП.

Колегія суддів наголошує, що закріплюючи процесуальні гарантії прав особи, що притягається до адміністративне відповідальності, у тому числі й на участь у розгляді її справи, положення КУпАП містять певні застереження, націлені на забезпечення належної реалізації компетентними органами; (особами) наданих їм повноважень, зокрема, передбачені щодо розгляду справи про адміністративне правопорушення за відсутності особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, лише у випадку наявності даних, що підтверджують належне повідомлення такої особи про місце і час розгляду справи.

Обов`язок повідомити особу про місце і час розгляду справи не пізніше ніж за три дні до дати розгляду справи про адміністративне правопорушення вважається виконаним, якщо особа, яка притягується до відповідальності, знає (поінформована) про час та місце розгляду справи за три дні до дати розгляду справи. Обов`язок доказування цієї обставини несе уповноважена посадова особа.

Повідомлення має на меті забезпечення участі особи у розгляді уповноваженим державним органом справи про адміністративне правопорушення.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 31.03.2021 року у справі №676/752/17, від 21.03.2019 року у справі №489/1004/17, від 30.01.2020 року >справі №308/12552/16-а та у справі №482/9/17 та від 06.02.2020 року у справі №205/7145/16- а.

Несвоєчасне повідомлення або неповідомлення особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, про час та місце розгляду справи про адміністративне правопорушення є підставою для визнання постанови у справі про адміністративне правопорушення неправомірною як такої, що винесена з порушенням встановленої процедури.

Наслідком цього є позбавлення особи прав, передбачених Конституцією України та КУпАП, зокрема, бути присутнім під час розгляду справи, надавати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, мати професійну правову допомогу.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 06.03.2018 року у справі №522/20755/16-а, від 30.09.2019 року у справі №591/2794/17, від 06.02.2020 року у справі №05/7145/16-а, від 21.05.2020 року у справі №286/4145/15-а, від 3103.2021 року у справі №676/752/17 та від 25.05.2022 року у справі №465/5145/16-а.

Під час судового розгляду справи відповідачем не надано доказів належного повідомлення позивача про час та місце розгляду справи про адміністративне правопорушення, що є підставою для визнання такої постанови у справі про адміністративне правопорушення неправомірною як такої, що винесена з порушенням встановленої процедури.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 247 КУпАП провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

Відповідно до пункту 3 частини 3 статті 286 КАС України, за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення.

Наведеним положенням кореспондують норми статті 293 КУпАП, якими регламентовано повноваження органу, який розглядає скарги на постанову по справі про адміністративне правопорушення.

Так, орган (посадова особа) при розгляді скарги на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень:

1) залишає постанову без зміни, а скаргу без задоволення;

2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;

3) скасовує постанову і закриває справу;

4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

Враховуючи, що відповідачем не доведено наявності у діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 підлягає закриттю.

З огляду на викладене, враховуючи, що порушення відповідачем порядку розгляду справи про адміністративне правопорушення та не доведення факту вчинення адміністративного правопорушення, на яке послався апелянт, знайшло підтвердження під час апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає, що рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 07 квітня 2025 року підлягає скасуванню з прийняттям постанови про задоволення позовних вимог.

Суд першої інстанції наведені обставини не врахував, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Щодо решти доводів апелянта судова колегія зазначає, що враховуючи рішення ЄСПЛ по справі "Ґарсія Руіз проти Іспанії" (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому суд зазначив, що "…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…".

Внаслідок вказаного, решти доводів сторін є такими, що не заслуговують уваги, оскільки вони не спростовують основного висновку суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини 6 статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно із частинами 1 та 7 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів.

Оскільки, за результатом судового розгляду справи суд дійшов висновку про задоволення позову, позивачу підлягає поверненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судовий збір в сумі 1514,00 грн. сплаченого за подання адміністративного позову - 605,60 грн. та апеляційної скарги - 908,40 грн.

Щодо вимог про відшкодування позивачу витрат на надання професійної правничої допомоги, колегія суддів зазначає наступне.

Пунктом 1 частини 3 статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до статті 16 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05 липня 2012 року № 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є:

надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Таким чином, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частиною 3 статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини 4 цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини 5 статті 134 КАС України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини 5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 134 КАС України).

Положення частин 1 та 2 статті 134 КАС України кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Частинами 1, 3, 7 ст. 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина 9 статті 139 КАС України).

Зміст наведених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень у випадку задоволення позовних вимог, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі Баришевський проти України (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі Двойних проти України (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі Меріт проти України(заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

У справі "East/West Alliance Limited" проти України" Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі "Ботацці проти Італії", заява № 34884/97, п. 30).

У пункті 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції У справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Також у пункті 134 постанови від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.

Разом з цим Верховний Суд, розглядаючи питання відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, у своїй судовій практиці неодноразово зазначав, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17, стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження витрат, понесених на правничу допомогу, представником позивача надано копію договору від 25.02.2025 про надання правової допомоги №149, укладеного між Адвокатським об`єднанням "Кравець та Партнери" в особі Голови об`єднання Кравця Ростислава Юрійовича та Сивцем Іваном Володимировичом, згідно із п. 1.1 якого Адвокатське об`єднання зобов`язується, в порядку та на умовах, визначених цим Договором, надати Замовнику правову допомогу за його запитом, а Замовник зобов`язується оплатити надані Послуги.

Порядок оплати наданих адвокатом послуг визначається п. 4 цього, згідно якого орієнтована вартість послуг за надання правничої допомоги визначається в Додатку №1 до даного Договору, який є конфіденційним та може бути розголошений виключно за письмовою згодою Сторін, крім випадків його розголошення при поданні до суду заяви про відшкодування судових витрат. Остаточна вартість Послуг, наданих Адвокатським об`єднанням визначається в рахунку на оплату правничих послуг.

Сторони домовилися, що Замовником буде внесено аванс у розмірі, що встановлений Додатком №1. Тільки після внесення авансованого платежу Адвокатське об`єднання розпочинає надання Послуг. Авансований платіж, що зазначений в п.1 Додатку №1 та будь-який інший авансовий платіж не повертаються, якщо будь-яка із Сторін вирішила припинити дію Договору.

Оплата за цим Договором здійснюється протягом 5 (п`ять) банківських днів з моменту надання рахунку, виданого Адвокатським об`єднанням. Сторони домовилися, що Адвокатське об`єднання надає Замовнику будь-які Послуги за цим Договором лише після оплати відповідного рахунку, виставленого за такі Послуги.

Відповідно до Акту наданих послуг від 04.03.2025 № 97 Адвокатське об`єднання надало позивачу послугу щодо підготовки позовної заяви про оскарження постанови, вартість якої становить 15000,00 грн, а відповідно до Акту надання послуг від 17.04.2025 №224 - послугу щодо підготовки апеляційної скарги у справі №279/1441/25, вартість якої становить 10000,00 грн.

Відповідно до платіжної інструкції від 01.03.2025 позивач сплатив АО Кравець і партнери 15000,00 грн за підготовку позовної заяви та відповідно до платіжної інструкції від 16.04.2025 - 10000,00 грн за підготовку апеляційної скарги.

Отже, понесені витрати позивачем на правничу допомогу в розмірі 25000,00 грн підтверджуються матеріалами справи.

Проте, колегія суддів оцінює співмірність заявленої до стягнення позивачем суми коштів із критеріями, встановленими частиною 5 статті 134 КАС України, з урахуванням обсягу необхідної правової допомоги, складністю справи, ціною позову, значенням даної справи для сторін, виходячи з обсягу та характеру доказів у справі (відсутності експертиз, відсутності виклику свідків, тощо), кількості сторін та відсутності інших учасників у справі, виходячи з фактично витраченого представником позивача часу та наданих послуг, а також кількості підготовлених документів.

Дослідивши зміст поданих позивачем документів, оцінивши усі необхідні аспекти цієї справи, а саме, що зазначена справа віднесена до справ незначної складності, з огляду на зміст та обсяг робіт, проведених адвокатом, колегія суддів вважає, що заявлена до відшкодування сума витрат на правничу допомогу в загальному розмірі розмірі 25000,00 грн. є завищеною та неспівмірною із складністю цієї справи та обсягом наданих адвокатом послуг, оскільки підготовка до вказаної справи не вимагала великого обсягу юридичної та технічної роботи, не потребувала затрат значного часу та коштів, які заявлені позивачем як витрати на правову допомогу.

Беручи до уваги, що факт надання правничої допомоги підтверджено документально, а також враховуючи принцип співмірності, критерії реальності адвокатських витрат, розумності та обґрунтованості їх розміру, колегія суддів приходить до висновку про необхідність зменшення витрат на професійну правничу допомогу та стягнення на користь позивача витрат на правничу допомогу при розгляді справи у суді першої інстанції в розмірі 3000 (три тисячі) гривень та у суді апеляційної інстанції в розмірі 2000 (дві тисячі) гривень, а усього у розмірі 5000 (п`ять тисяч) гривень.

VII. ВИСНОВКИ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно пункту 4 частини 1 статті 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Враховуючи те, що у справі неповно з`ясовано всі обставини, що мають значення для справи, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позову.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити .

Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 07 квітня 2025 року скасувати.

Прийняти постанову, якою позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову ІНФОРМАЦІЯ_1 №1/45 від 18.02.2025 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та закрити провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1514 (одна тисяча п`ятсот чотирнадцять) гривень.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 (п`ять тисяч) гривень 00 копійок.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий Моніч Б.С. Судді Гонтарук В. М. Біла Л.М.

Джерело:
ЄДРСР 127630637

  • Like 1
Posted

Це чергова наша справа про оскарження незаконних штрафів ТЦК. Суд ретельно розібрався у нормах законодавства та зазначив:

Пунктом 40 Порядку № 560 передбачено, що під час вручення повістки здійснюється фото- і відеофіксація із застосуванням технічних приладів та засобів фото- та відеофіксації представником територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейським.

Згідно з п. 41 Порядку № 560 належним підтвердженням оповіщення резервіста або військовозобов`язаного про виклик до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу чи відповідного підрозділу розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ є:

1) у разі вручення повістки - особистий підпис про отримання повістки, відеозапис вручення повістки або ознайомлення з її змістом, у тому числі відеозапис доведення акта відмови від отримання повістки (додаток 2), а також відеозапис відмови резервіста або військовозобов`язаного у спілкуванні з особою, уповноваженою вручати повістки.

Відповідно до пункту 40 Порядку № 560 у разі відмови резервіста або військовозобов`язаного від отримання повістки представником, який уповноважений вручати повістки, складається акт відмови від отримання повістки, який підписується не менш як двома членами групи оповіщення. Акт відмови від отримання повістки оголошується громадянину.

Акт відмови від отримання повістки подається керівнику районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки для вжиття заходів до притягнення правопорушника до адміністративної відповідальності.

Акт відмови від отримання повістки реєструється в районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.

Утім, в матеріалах справи не міститься жодних доказів відмови ОСОБА_1 від отримання повістки.

Частиною 5 ст. 258 КУпАП визначено, що протокол не складається у разі вчинення в особливий період адміністративних правопорушень, передбачених зокрема ст. 210-1 цього Кодексу, разом з тим в постанові зазначено, що інкриміноване позивачу правопорушення підтверджується актом відмови від отримання повістки та протоколом про адміністративне правопорушення.

Проте самого протоколу про адміністративне правопорушення позивачем матеріали справи не містять, як і акту відмови від отримання повістки.

Єдиним доказом вчинення позивачем інкримінованого адміністративного правопорушення у даній справі є лише сама оскаржувана постанова по справі про адміністративне правопорушення.

Однак, оскаржувана постанова про притягнення позивача до адміністративної відповідальності не є беззаперечним доказом вчинення ним правопорушення, оскільки саме по собі описання адміністративного правопорушення не може бути належним доказом вчинення особою такого порушення. Така постанова по своїй правовій природі є рішенням суб`єкта владних повноважень щодо наслідків розгляду зафіксованого правопорушення, якому передує фіксування цього правопорушення.

  • Like 1

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show