Постанова ВП ВС щодо порядку розгляду спору про виділ частки у квартирі шляхом виплати компенсації позивачу й припинення його права власності та обставин які повинні враховувати суди

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 грудня 2025 року

місто Київ

справа № 466/2128/23
провадження № 14-96цс25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Погрібного С. О.,

суддів Банаська О. О., Білоконь О. В., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Гімона М. М., Ємця А. А., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Шевцової Н. В.

розглянула в порядку письмового провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виділ частки у квартирі шляхом виплати компенсації

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 14 січня 2025 року, ухвалену колегією суддів у складі Левика Я. А., Крайник Н. П., Шандри М. М.,

УСТАНОВИЛА:

Вступ

1. Спір стосується застосування частини другої статті 364 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у разі, коли співвласник більшої частки у праві на (3/5 частки) неподільну квартиру вимагає припинення свого права власності за умови виплати йому грошової компенсації двома іншими співвласниками меншої частки у праві на цю квартиру (по 1/5 частки), для яких ця квартира є єдиним житлом, а у відповідачів немає реальної спроможності виплатити суму такої компенсації.

2. Суд першої інстанції відмовив у позові, посилаючись на те, що у відповідачів немає фінансової спроможності сплатити суму такої компенсації, а також з огляду на порушення принципу пропорційності та загрозу позбавлення їх єдиного житла.

3. Апеляційний суд задовольнив позов, застосувавши правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, згідно з яким платоспроможність (чи бажання) відповідача не має значення для вирішення спору про стягнення компенсації за частку у праві власності на неподільну річ.

4. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою можливого відступу від наведеного висновку у частині його універсального застосування до спорів, об'єктом яких є житлова нерухомість, зокрема єдине житло відповідача.

5. Велика Палата Верховного Суду, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, зробила висновок, що під час вирішення спорів про припинення права на частку у праві спільної часткової власності на квартиру (житловий будинок), яка є єдиним житлом відповідача (відповідачів), суд зобов'язаний оцінювати реальну платоспроможність відповідача (відповідачів) сплатити компенсацію без втрати єдиного житла, перевіряти дотримання принципу пропорційності втручання у право на житло відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та забезпечувати справедливий баланс інтересів співвласників з урахуванням засад добросовісності, розумності й справедливості (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

6. Оскільки у відповідачів немає реальної можливості сплатити компенсацію без втрати єдиного житла, примусове задоволення таких вимог призводить до непропорційного та невиправданого втручання у право на житло, що є неприпустимим з огляду на статті 47 Конституції України, статтю 8 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

7. Отже, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції, яким у позові правомірно відмовлено.

І. ФАБУЛАСПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачки

8. Позивачка ОСОБА_1 у березні 2023 року звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути солідарно з відповідачів на свою користь суму грошової компенсації вартості 3/5 часток у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 в розмірі 1 321 605 грн.

9. Позивачка мотивувала пред'явлений нею позов тим, що їй належить 3/5 часток у праві власності на наведену квартиру, тоді час як відповідачам - по 1/5 частці цієї квартири кожному.

10. ОСОБА_1 зазначала, що відповідачі є сторонніми для неї особами, через що спільне володіння і користування цією квартирою є неможливим, а її пропозиції щодо викупу їхніх часток відповідачі ігнорують.

11. З огляду на такі обставини позивачка згодна на припинення свого права власності на належну їй частку в цій квартирі в обмін на виплату їй грошової компенсації вартості такого майна.

Стислий виклад змісту рішення суду першої інстанції

12. Рішенням від 29 січня 2024 року Шевченківський районний суд м. Львова відмовив у задоволенні позову.

13. Суд мотивував постановлене ним рішення тим, що позивачка не довела, що у відповідачів є фінансова можливість сплатити їй грошову компенсацію в розмірі 1 321 605 грн, а також не надала доказів неможливості спільного користування спірною квартирою.

14. Задоволення позову в цій справі призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки може мати наслідком примусове виконання рішення суду шляхом продажу квартири на публічних торгах і, відповідно, позбавлення відповідачів єдиного житла.

15. Суд першої інстанції зазначив, що стягнення грошової компенсації, яку відповідачі сплатити не спроможні, та визнання за ними всупереч їхній волі права власності на частку позивачки є використанням одним співвласником свого права власності на шкоду іншим співвласникам, що суперечить вимогам статті 319 ЦК України, принципу пропорційності цивільного судочинства і порушує розумний баланс приватних інтересів.

Стислий виклад змісту постанови суду апеляційної інстанції

16. Постановою від 14 січня 2025 року Львівський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасував рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 29 січня 2024 року та ухвалив нове, яким позов задовольнив. Суд стягнув солідарно з ОСОБА_2 й ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 3/5 часток у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 в розмірі 1 321 605 грн. Припинив право власності ОСОБА_1 на 3/5 часток у праві власності на квартиру з дня отримання грошової компенсації.

17. Апеляційний суд зауважив, що платоспроможність (чи бажання) відповідачів не має значення для вирішення спору, у якому про припинення права на неподільну річ, яка є об'єктом спільної власності, та отримання компенсації за свою частку просить позивач. Зазначив, що в результаті задоволення цього позову відповідачі фактично стають власниками 3/5 часток квартири, у зв'язку із чим їх не можна вважати неплатоспроможними.

18. У рішенні апеляційний суд застосував висновок, сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

19. Суди встановили, що рішенням від 25 листопада 2021 року у справі № 466/4328/21 Шевченківський районний суд м. Львова задовольнив позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Урумова Жанна Михайлівна. Суд скасував рішення приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Урумової Ж. М. від 03 серпня 2016 року про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на 1/5 частки та на 2/5 частки квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 58701264610. Скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 21 вересня 2016 року про реєстрацію 1/5 частки цієї квартири за ОСОБА_3 та про реєстрацію 2/5 частки квартири за ОСОБА_2 . Визнав (поновив) право власності ОСОБА_1 на 1/5 частки та на 2/5 частки квартири АДРЕСА_1 . Рішення набрало законної сили 05 липня 2022 року.

20. ОСОБА_1 25 листопада 2021 року зареєструвала право власності на 1/5 та 2/5 частки спірної квартири (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності).

21. Відповідачам ОСОБА_2 й ОСОБА_3 належить на праві приватної спільної часткової власності по 1/5 частці квартири АДРЕСА_1 на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 30 вересня 2009 року, додаткового рішення цього ж суду від 31 жовтня 2022 року у справі № 2-381/09 (витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21 грудня 2022 року).

22. Рішенням від 30 вересня 2009 року у справі № 2-381/09 Шевченківський районний суд м. Львова задовольнив позов ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_5 . Стягнув з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 грошову компенсацію вартості 2/5 частин квартири АДРЕСА_1 в розмірі 142 221,46 грн, припинив право власності ОСОБА_5 на 2/5 частини цієї квартири з моменту виплати розміру грошової компенсації вартості частки. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 29 січня 2009 року ця квартира є неподільним майном.

23. Згідно з висновком про вартість об'єкта оцінки до звіту № 08022023/1 від 08 лютого 2023 року, складеного оцінювачем на замовлення позивача ОСОБА_1 , ринкова вартість 3/5 частин квартири може становити без урахування ПДВ 1 321 605 грн.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

24. Відповідач ОСОБА_2 04 лютого 2025 року з використанням засобів поштового зв'язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, згідно з якою, з урахуванням усунених недоліків, просив скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 14 січня 2025 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції у цій справі.

Узагальнені доводиособи, яка подала касаційну скаргу

25. ОСОБА_2 як на підставу касаційного оскарження судового рішення посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо її застосування в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 квітня 2024 року у справі № 420/5521/19, від 04 листопада 2020 року у справі № 904/684/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, від 31 жовтня 2024 року у справі № 756/9501/21, від 29 травня 2019 року у справі № 1519/21962/14-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 545/1762/17, від 02 червня 2021 року у справі № 569/10336/18.

26. Заявник стверджував, що позивачка не надала доказів користування квартирою і вимог про встановлення порядку користування квартирою не заявляла. До того ж вона не довела наявності у відповідачів можливості сплатити грошову компенсацію у зазначеному розмірі. Наполягав на тому, що квартира є єдиним житлом відповідачів, тоді як позивачка має у власності інше нерухоме майно.

27. На переконання заявника, висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 209/3085/20 не є релевантним до цих правовідносин, оскільки стосується поділу майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності.

28. ОСОБА_2 наголошує на тому, що відповідачі не мають фінансової можливості сплатити позивачці компенсацію, не дають згоди на придбання її частки квартири, а набуття права власності у примусовому порядку закон не визначає.

29. Заявник зазначив, що апеляційний суд не дослідив балансу між правами й інтересами учасників справи, які гарантовані статтею 8 Конвенції.

Узагальнений викладпозиції інших учасників справи

30. Позивачка 14 березня 2025 року з використанням засобів поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, згідно з яким просила відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2 , а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

31. Відповідно до рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 30 вересня 2009 року у справі № 2-381/09 виділ частки квартири АДРЕСА_1 в натурі є неможливим у зв'язку з неподільністю квартири. Відповідачі цю обставину не заперечують.

32. Позивачка як співвласниця, яка бажає виділити частку квартири у зв'язку з її неподільністю, згідно із частиною другою статті 364 ЦК України має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості її частки.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

33. Ухвалами від 19 лютого та 27 червня 2025 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження у справі, витребував її матеріали з місцевого суду та призначив справу до судового розгляду.

34. Ухвалою від 30 липня 2025 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від правового висновку, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, про те, що платоспроможність (чи бажання) відповідача не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач.

35. Ухвалою від 18 вересня 2025 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила справу до розгляду.

36. З метою визначення меж розгляду справи Велика Палата Верховного Суду застосовує правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які визначені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

37. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

38. Велика Палата Верховного Суду перевірила у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробила такі висновки.

Право, що підлягає застосуванню судом

39. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

40. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

41. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України).

42. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

43. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).

44. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (частини перша-третя статті 358 ЦК України).

45. Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (стаття 183 ЦК України).

46. У статті 321 ЦК України реалізовано конституційний принцип непорушності права власності, визначений статтею 41 Конституції України. Ця засада означає, що право власності є недоторканним, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

47. Відповідно до частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п'ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

48. Правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (стаття 316 ЦК України).

49. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (частина третя статті 370 ЦК України).

50. Згідно зі статтею 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

51. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17 виснувала, що відсутність конструкції («за наявності одночасно») в статті 365 ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, в пунктах 1 - 3). Водночас потрібно зважати на те, що правило пункту 4 частини першої статті 365 ЦК України не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї). Припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі приписів цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, визначених пунктами 1 - 3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, визначених цією статтею.

Щодо правової природи та умов застосування частини другої статті 364 ЦК України у спорах про припинення права на частку в неподільному житлі

52. Відповідно до частин першої, другої статті 364 ЦК України кожен зі співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі належної йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

53. Згідно зі статтею 364 ЦК України, яка має назву «Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності», право на отримання одним зі співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки від інших співвласників визначено саме за умови неможливості виділу її в натурі.

54. Отже, приписи статті 364 ЦК України хоч і визначають можливість отримання одним зі співвласників такої компенсації, проте не встановлюють умов чи обставин, за яких стягнення такої компенсації можливе в судовому порядку за умови відсутності згоди інших співвласників.

55. Водночас у статті 365 ЦК України визначено по суті зворотній механізм, а саме припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників: право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

56. Отже, і стаття 364, і стаття 365 ЦК України визначили механізми припинення для одного чи декількох співвласників частки у праві на об'єкт спільної сумісної власності, і такий механізм залежить від правового результату, якого хоче досягнути співвласник, який ініціює вирішення спору.

57. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

58. У Рішенні від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) Конституційний Суд України зазначив, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та виснував таке: «Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

59. Аналіз наведених приписів ЦК України дає підстави для висновку, що як механізм, визначений статтею 365 ЦК України, для якого законодавець визначив умови застосування, так і механізм, встановлений статтею 364 ЦК України, з урахуванням урегульованих у пункті 6 статті 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, повинен враховувати певні критерії, які спонукають суд під час вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, враховувати баланс інтересів сторін.

60. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, під час вирішення подібної категорії спорів суд має встановити: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі у справі; чи сплачують інші співвласники, які володіють та користуються майном, матеріальну компенсацію позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.

61. Механізм реалізації статті 364 ЦК України, що був закладений законодавцем з метою вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, з огляду на принципи розумності, добросовісності та справедливості не може функціонувати без урахування спроможності інших співвласників виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно, щоб це не становило надмірного тягаря для них.

62. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що, оцінюючи категорію платоспроможності в широкому її розумінні з метою застосування механізму, визначеного статтею 364 ЦК України, потрібно враховувати, що це не лише про економічну складову, а й про врахування конкретної життєвої ситуації, в якій виник спір, саме тому питання платоспроможності, яке суд має дослідити, виходить за межі звичайних математичних розрахунків. Платоспроможність особи формується не лише за розміром доходу, а й обставинами та способом життя, які сприяють або обмежують її фінансову свободу. У жодному разі платоспроможність не зводиться до відомостей, отриманих із банківських рахунків чи довідки про доходи з місця роботи. Таку спроможність потрібно оцінювати комплексно - з урахуванням наявності майна, доступу до джерел доходу, соціального статусу, віку, стану здоров'я, витрат на базові потреби тощо.

63. Баланс інтересів сторін у наведеній категорії спорів також залежить від того, яким є об'єкт права спільної власності. Оскільки у цій справі йдеться про стягнення компенсації за частку у квартирі, за умови, що частка позивачки у праві власності на таку квартиру є більшою, ніж сукупно частки у праві, які належать відповідачам, то Велика Палата Верховного Суду вважає за неодмінне звернути увагу на поняття «житло».

64. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

65. Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

66. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі «Ґіллоу проти Сполученого Королівства» (Gillow v. the U. K.) від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі «Ларкос проти Кіпру» (Larkos v. Cyprus) від 18 лютого 1999 року).

67. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, які визначені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатися як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

68. До того ж втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82).

69. Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 60). Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом з огляду на відповідні принципи статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60 - 63; рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21 - 23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42 - 45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальних вимог було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункт 110).

70. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

71. Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, відповідно до яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

72. Наведені вище критерії, сформульовані в практиці ЄСПЛ, підтверджують, що втрата єдиного житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції. Таке втручання допускається лише за умови, що воно переслідує легітимну мету, є пропорційним та супроводжується достатніми процесуальними гарантіями, зокрема можливістю незалежного суду оцінити співмірність заходу з урахуванням конкретних обставин справи.

73. У цій справі виконання рішення про стягнення з відповідачів компенсації у розмірі 1 321 605 грн за браком у них реальної платоспроможності неминуче призведе до примусової реалізації всієї квартири з прилюдних торгів у виконавчому провадженні. Отож єдине житло відповідачів буде відчужене з метою задоволення вимог позивачки, яка на момент набуття 3/5 часток квартири знала про її неподільність та про те, що інші співвласники постійно проживають у ній.

74. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що легітимна мета захисту майнових інтересів позивачки як співвласника більшості (реалізація права на компенсацію замість неможливого виділу в натурі) не може виправдовувати настільки крайнього втручання у право відповідачів на житло, як повна втрата єдиного місця проживання. Такий захід не є пропорційним, оскільки позивачка має альтернативні способи розпорядження своєю часткою (зокрема, продаж з дотриманням переважного права інших співвласників відповідно до статті 362 ЦК України), тоді як відповідачі не мають реальної можливості зберегти своє єдине житло під час примусового виконання рішення.

75. Ненаведення у судовому рішенні оцінки реальної платоспроможності відповідачів, наявності в них іншого житла та наслідків примусового виконання у виді втрати єдиного житла свідчить про порушення процесуальних гарантій, потрібних для дотримання принципу пропорційності, сформульованого ЄСПЛ. Отже, застосування частини другої статті 364 ЦК України у спосіб, що призводить до автоматичного задоволення вимог позивача незалежно від наслідків для відповідачів, суперечить як національним засадам добросовісності, розумності та справедливості (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), так і конвенційним стандартам захисту права на житло.

76. Велика Палата Верховного Суду виснує, що під час вирішення спорів за вимогою одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні, яким є житло, шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, підлягає врахуванню майновий стан відповідача (відповідачів), а саме можливість сплатити компенсації вартості частки, право позивача на яку припиняється та передається відповідачу (відповідачам), та чи не призведе виконання відповідного рішення про стягнення компенсації до звернення стягнення на ту частку, право на яку передано іншим співвласникам відповідним судовим рішенням.

77. Присудження компенсації на користь одного співвласника вартості його частки з інших співвласників за умови неможливості виділу її у натурі з неподільної речі не може відбуватися, якщо виконання такого рішення призведе до звернення стягнення на цю ж річ, яка є єдиним житлом.

78. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що право на житло має високу соціальну цінність, оскільки становить одну з основоположних засад гідного існування людини, її фізичної та моральної цілісності, а також стабільності сімейних і соціальних зв'язків. Захист цього права особливо посилюється, коли йдеться про єдине житло особи, втрата якого може призвести до бездомності та істотного погіршення умов життя (стаття 47 Конституції України у системному зв'язку зі статтею 8 Конвенції).

79. У демократичному суспільстві держава, зокрема через судову владу, зобов'язана забезпечувати ефективну охорону права на житло від непропорційного втручання, навіть якщо таке втручання ґрунтується на законних майнових інтересах інших осіб. Реалізація права одного співвласника на компенсацію частки в праві на неподільну річ не може мати пріоритету над конституційно значущим правом інших співвласників на збереження єдиного житла, якщо виконання відповідного рішення неминуче призводитиме до його втрати без надання адекватних гарантій чи альтернатив.

80. З урахуванням надзвичайно високої соціальної цінності права на житло та практики ЄСПЛ, яка розглядає втрату єдиного житла як крайню форму втручання у фундаментальні права людини, суди під час застосування частини другої статті 364 ЦК України до спорів щодо житлової нерухомості зобов'язані оцінювати наслідки задоволення позову для всіх співвласників, забезпечуючи пріоритет збереження житла над суто майновими претензіями, якщо останні можуть бути реалізовані альтернативними способами без порушення фундаментальних прав особи.

81. Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних відносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактів, які встановлюють суди на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та давати оцінку релевантності та обов'язковості застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц; пункти 38-39).

82. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що суди мають розглядати кожну справу з урахуванням конкретних обставин, зокрема характеру права спільної власності (сумісна чи часткова), суб'єктного складу учасників (особи, які перебували або перебувають у шлюбних чи сімейних відносинах, чи сторонні між собою особи), виду об'єкта права спільної власності (рухоме майно чи житлова нерухомість), значення цього об'єкта для відповідача (відповідачів) як єдиного чи іншого місця проживання, а також реальних наслідків можливого примусового виконання судового рішення про стягнення грошової компенсації для реалізації конституційного права на житло, гарантованого статтею 47 Конституції України та статтею 8 Конвенції. Лише за умови встановлення сукупності таких самих або подібних за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями обставин правовий висновок Великої Палати Верховного Суду може бути застосований судом як релевантний. За відсутності такої подібності суди зобов'язані самостійно визначати зміст прав та обов'язків сторін, керуючись безпосередньо приписами матеріального закону та загальними засадами цивільного законодавства, зокрема добросовісності, розумності та справедливості (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), без механічного перенесення висновків, сформульованих за інших фактичних обставин.

Щодо відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду

83. У постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від якої пропонує відступити Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що відсутність у відповідача коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві сам по собі не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати, оскільки під час виконавчого провадження виконавець може звернути стягнення на майно відповідача, у тому числі на присуджену йому річ, а виручені від реалізації кошти спрямовуються на задоволення вимог стягувача, сплату виконавчого збору, відшкодування витрат виконавчого провадження тощо.

84. У справі № 209/3085/20, яка була предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду, спір стосувався поділу майна подружжя, зокрема автомобіля.

85. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 сформулювала цей висновок у спорі про поділ майна подружжя, зокрема рухомого майна (автомобіля), відчуження якого не створює загрози втручання у право особи на житло та не призводить до втрати житла як єдиного місця проживання.

86. Водночас у межах цієї справи № 466/2128/23 вирішено спір щодо припинення права власності на частку в праві спільної часткової власності на квартиру, що пов'язане з реалізацією права особи на житло.

87. Апеляційний суд, задовольняючи позов, застосував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, відповідно до якого платоспроможність (чи бажання) відповідача не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації просить позивач.

88. Велика Палата Верховного Суду вважає за потрібне наголосити, що об'єктом поділу майна подружжя був автомобіль (рухоме майно), відчуження якого у разі неспроможності відповідача сплатити компенсацію не створювало загрози позбавлення його єдиного житла чи порушення права на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції та статтею 47 Конституції України.

89. Натомість у цій справі об'єктом права спільної часткової власності є житло, квартира, загальною площею 68,4 кв. м, розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Суди першої та апеляційної інстанцій з'ясували, що ця квартира є єдиним місцем проживання відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які постійно в ній проживають.

90. З урахуванням специфіки об'єкта спору (житлове приміщення, що є єдиним житлом відповідачів) та наслідків можливого примусового виконання рішення про стягнення суми компенсації у розмірі 1 321 605 грн (звернення стягнення на всю квартиру з подальшою її реалізацією з прилюдних торгів) правовідносини у цій справі не є подібними до правовідносин у справі № 209/3085/20.

91. За таких обставин висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

92. Отже, підстав для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, наведеного у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, у цій справі немає, оскільки спірні правовідносини не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.

Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною квартирою

93. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41 Конституції України; близькі за змістом приписи викладені в частині першій статті 321 ЦК України).

94. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за потрібне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

95. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції визначає три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166 - 168).

96. Критеріями співвідносності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, відповідно до змісту зазначеної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

97. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: не встановлює таке порушення, якщо дотримані всі три критерії.

98. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що саме собою застосування частини другої статті 364 ЦК України, яка надає співвласникові право на грошову компенсацію через неможливість виділу частки в натурі, має законну підставу в національному законодавстві. Проте у спірних правовідносинах, де об'єктом є єдине житло відповідачів, таке застосування не може бути автоматичним, оскільки пов'язане з можливим подальшим примусовим виконанням рішення, що фактично призводитиме до втрати житла.

99. Захист права власності позивачки на частку у спільній частковій власності та її право розпоряджатися майном (статті 317, 319 ЦК України) є легітимною метою втручання у право власності відповідачів. Держава має право контролювати використання майна в інтересах інших осіб, зокрема інших співвласників (друге речення другого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції).

100. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що спірна квартира АДРЕСА_1 є єдиним місцем проживання відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Жодних доказів наявності у них іншого житла чи дійсної фінансової спроможності сплатити компенсацію у розмірі 1 321 605 грн без звернення стягнення на цю квартиру позивачка не надала.

101. Виконання рішення про стягнення зазначеної суми, коли у відповідачів немає коштів, неминуче призведе до примусової реалізації усієї квартири з прилюдних торгів у виконавчому провадженні. У результаті відповідачі, які не давали згоди на придбання частки позивачки та не мають фінансової можливості сплатити компенсацію, втратять єдине житло.

102. Легітимна мета захисту майнових інтересів позивачки як співвласника більшої частки не може виправдовувати настільки крайнього втручання у право відповідачів на житло, як повна втрата єдиного місця проживання через те, що у них немає реальної можливості сплатити компенсацію. Позивачка має альтернативні способи захисту свого права, зокрема продаж своєї частки з дотриманням переважного права відповідачів відповідно до статті 362 ЦК України, тоді як відповідачі такої альтернативи не мають.

103. Тож примусове стягнення компенсації у розмірі, що перевищує фінансові можливості відповідачів та неминуче призведе до втрати їх єдиного житла, порушує принцип пропорційності та покладає на відповідачів індивідуальний і надмірний тягар.

104. До того ж не узгоджується з принципом пропорційності й те, що позивачка придбала належні їй частки у праві власності на квартиру з прилюдних торгів, а саме 1/5 та 2/5 частки за 26 800 грн та 53 500 грн відповідно, усвідомлюючи під час вчинення цих угод, що набуває частки у праві на неподільну річ, й не маючи наміру в ній проживати особисто. Надалі, у зв'язку з недосягненням домовленостей в позасудовому порядку через брак у відповідачів коштів на викуп часток ОСОБА_1 у праві власності на квартиру, вона звернулася з позовом, у якому просила стягнути з відповідачів грошову компенсацію вартості належних їй 3/5 часток в розмірі 1 321 605 грн. Тобто розмір грошової компенсації, визначений позивачкою, в 16,5 разів перевищує суму, за яку ця особа придбала спірні частки з торгів.

105. Задоволення позову в цій справі означало б порушення справедливого балансу інтересів співвласників та суперечило б загальним засадам добросовісності, розумності й справедливості (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), а також вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції у її взаємозв'язку зі статтею 8 Конвенції.

106. Отже, у цих конкретних обставинах застосування частини другої статті 364 ЦК України у спосіб, що призводить до примусової втрати єдиного житла відповідачів, не відповідає критерію пропорційності та є неприпустимим втручанням у їхнє право мирного володіння майном.

Щодо вирішення спору по суті

107. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 має у власності 3/5 частини квартири АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 та ОСОБА_3 належить по 1/5 частині квартири.

108. Ця квартира є неподільним майном відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 29 січня 2009 року, яку проведено у справі № 2-381/09.

109. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначала, що вона не досягла з відповідачами згоди щодо порядку володіння та користування наведеною квартирою, поділ квартири є неможливим, а тому просила стягнути на її користь грошову компенсацію за належну частку відповідно до частини другої статті 364 ЦК України.

110. Шевченківський районний суд міста Львова, відмовляючи в задоволенні вимог позивачки, з урахуванням правових висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 766/18974/18, зауважив, що позивачка не довела, що відповідачі мають фінансову можливість сплатити грошову компенсацію в розмірі 1 321 605 грн.

111. Суд першої інстанції зазначив, що присудження за рішенням суду грошової компенсації частки позивачки з відповідачів, які сплатити таку компенсацію неспроможні, та визнання за останніми всупереч їхньої волі права власності на частку позивачки є використанням одним співвласником свого права власності на шкоду іншому співвласнику, що суперечить вимогам статті 319 ЦК України та принципу пропорційності цивільного судочинства, і є порушенням розумного балансу приватних інтересів.

112. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи вимоги ОСОБА_1 , керувався тим, що у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні й отримання компенсації на свою користь заявляє позивачка, не вимагається обов'язкового внесення на депозитний рахунок суду грошової компенсації. До того ж зазначив, що відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, платоспроможність (чи бажання) відповідача не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач. Тобто у разі задоволення цього позову відповідачі фактично стають власниками 3/5 частин квартири, тому їх не можна вважати неплатоспроможними.

113. Велика Палата Верховного Суду з огляду на висновки, викладені вище, зробила висновок про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріально права, що відповідно до статті 413 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції, з огляду на таке.

114. Суди встановили і сторони у справі не заперечують, що квартира АДРЕСА_1 є неподільним майном і, відповідно, належні позивачці 3/5 частини у праві на цю квартиру не можуть бути виділені в натурі.

115. Відповідно до обставин, встановлених у справі № 466/2223/15-ц, позивачка придбала належні їй частки у праві на квартиру з прилюдних торгів 14 січня 2015 року, а саме 1/5 частку за 26 800 грн та 2/5 частки за 53 500 грн.

116. Отже, позивачка не могла не знати, що набуває частки у праві на неподільну річ.

117. За наявними у справі матеріалами, позивачка пропонувала відповідачам викупити їх частки у праві на квартиру за 400 000 грн кожну або викупити її частки за 1 600 000 грн. Відповідачі не погодилися на таку пропозицію, аргументуючи це відсутністю коштів.

118. Позивачка з моменту набуття частки у праві на квартиру не вселялась у неї, доказів несення витрат на утримання цієї квартири суду не надавала.

119. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживають у квартирі, яка є їхнім єдиним житлом. У матеріалах справи немає доказів того, що відповідачі, крім цієї квартири, мають ще якесь житло.

120. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що у справі не встановлено наявність реальної можливості у відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виплатити позивачці компенсацію за її частку у спільному майні, а брак у них коштів може призвести до примусового виконання рішення суду шляхом продажу квартири і, відповідно, позбавлення відповідачів єдиного житла та права власності на нього.

121. Присудження за рішенням суду грошової компенсації частки позивачки з відповідачів, які сплатити таку компенсацію неспроможні, та визнання за останніми всупереч їхньої волі права власності на частку ОСОБА_1 є використанням одним співвласником свого права власності на шкоду іншому співвласнику, що суперечить вимогам статті 13 ЦК України щодо заборони використання права на шкоду іншим особам [права на зло]. Таке присудження також порушує баланс приватних інтересів.

122. Додатково Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що позивачка не позбавлена права розпорядитися належною їй часткою у цій квартирі у спосіб, визначений частинами першою та другою статті 362 ЦК України. Так, у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, зазначивши ціну та інші умови, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, то продавець має право продати свою частку іншій особі.

V. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

123. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення, а також скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині (пункти 1, 4 частини першої статті 409 ЦПК України).

124. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (стаття 413 ЦПК України).

125. Відповідно до частин першої, третьої і четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

126. З огляду на висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду в цій постанові, касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню із залишенням у силі рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 29 січня 2024 року.

Щодо розподілу судових витрат

127. Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

128. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

129. Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

130. З огляду на висновки за результатами розгляду касаційної скарги з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, що складаються зі сплати судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 26 432,10 грн.

VI. ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА

131. Під час вирішення спорів за вимогою одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні, яким є житло, шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, підлягає врахуванню майновий стан відповідача (відповідачів), а саме можливість сплатити компенсації вартості частки, право позивача на яку припиняється та передається відповідачу (відповідачам), та чи не призведе виконання відповідного рішення про стягнення компенсації до звернення стягнення на ту частку, право на яку передано іншим співвласникам відповідним судовим рішенням.

132. Вирішуючи спори у справах про припинення права на частку в об'єктах нерухомості, особливо у тих, які є єдиним житлом, мають враховуватися особливості такого об'єкта, оцінюватися баланс інтересів сторін спору з урахуванням платоспроможності особи, на яку покладається обов'язок сплатити компенсацію за частку іншого співвласника, та критерії втручання у право особи на житло відповідно до приписів статті 8 Конвенції.

133. Примусове стягнення компенсації у розмірі, що перевищує фінансові можливості відповідача (відповідачів) та неминуче призведе до втрати його (їх) єдиного житла, порушує принцип пропорційності та покладає на відповідача (відповідачів) індивідуальний і надмірний тягар.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Львівського апеляційного суду від 14 січня 2025 року скасувати, а рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 29 січня 2024 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 відшкодування сплаченого судового збору за подання касаційної скарги суму в розмірі 26 432,10 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач С. О. Погрібний

Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда

О. В. Білоконь М. В. Мазур

О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв

І. А. Воробйова Н. С. Стефанів

М. М. Гімон Т. Г. Стрелець

А. А. Ємець І. В. Ткач

В. В. Король В. Ю. Уркевич

С. І. Кравченко Н. В. Шевцова

Джерело:
ЄДРСР 132746737

[ANTIRAID]

Велика палата сформувала доволі логічний висновок у цій категорії справ:

131. Під час вирішення спорів за вимогою одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні, яким є житло, шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, підлягає врахуванню майновий стан відповідача (відповідачів), а саме можливість сплатити компенсації вартості частки, право позивача на яку припиняється та передається відповідачу (відповідачам), та чи не призведе виконання відповідного рішення про стягнення компенсації до звернення стягнення на ту частку, право на яку передано іншим співвласникам відповідним судовим рішенням.

132. Вирішуючи спори у справах про припинення права на частку в об'єктах нерухомості, особливо у тих, які є єдиним житлом, мають враховуватися особливості такого об'єкта, оцінюватися баланс інтересів сторін спору з урахуванням платоспроможності особи, на яку покладається обов'язок сплатити компенсацію за частку іншого співвласника, та критерії втручання у право особи на житло відповідно до приписів статті 8 Конвенції.

133. Примусове стягнення компенсації у розмірі, що перевищує фінансові можливості відповідача (відповідачів) та неминуче призведе до втрати його (їх) єдиного житла, порушує принцип пропорційності та покладає на відповідача (відповідачів) індивідуальний і надмірний тягар.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА (збіжна)

суддів М. В. Мазура і О. О. Банаська

до постанови Великої Палати Верховного Суду

від 10 грудня 2025 року

Справа № 466/2128/23

Провадження № 14-96цс25

Епіграф

«(a) Узагальнення застосовних принципів

39. Суд зазначає, що стаття 1 Протоколу № 1, основною метою якої є захист особи від необґрунтованого втручання держави у мирне володіння її майном, може також передбачати позитивні зобов`язання, що вимагають від держави вживати певних заходів, необхідних для захисту права власності, особливо у випадках, коли існує прямий зв`язок між заходами, яких заявник може законно очікувати від влади, та ефективним володінням ним своїм майном... Навіть у горизонтальних відносинах можуть бути присутні міркування суспільного інтересу, які можуть накладати певні зобов`язання на державу…

40. Межі між позитивними та негативними зобов`язаннями держави за статтею 1 Протоколу № 1 не піддаються точному визначенню. Проте застосовні принципи є подібними. Незалежно від того, чи справа аналізується з точки зору позитивного обов`язку держави, чи з точки зору втручання державного органу, яке потребує обґрунтування, критерії, що застосовуються, по суті не відрізняються. Як втручання у мирне користування майном, так і утримання від дій повинні забезпечувати справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав особи...

41. …за певних обставин стаття 1 Протоколу № 1 може вимагати «певних заходів, необхідних для захисту права власності ... навіть у випадках, що стосуються судових спорів між фізичними особами або компаніями»...

42. Оцінюючи дотримання статті 1 Протоколу № 1, Суд повинен провести загальний аналіз різних інтересів, що є предметом спору, з огляду на те, що Конвенція має на меті захист прав, які є «практичними та ефективними». Він повинен зазирнути за зовнішні прояви та дослідити реальну ситуацію, що є предметом скарги…

… (b) Застосування зазначених принципів у цій справі …»

«Zolotas v. Greece (no. 2)»

(заява № 66610/09, рішення ЄСПЛ від 29 січня 2013 року)

Відмежуватися[1] не можна застосувати прецедент - де поставити кому?

Або як формулювати висновки, щоб забезпечити їх ефективність і практичність

1. Завдання законодавця полягає у формулюванні норми права таким чином, щоб вона могла бути застосовною до широкого кола відповідних правовідносин. На відміну від цього головним завданням суду є застосування абстрактної правової норми до конкретної життєвої ситуації з урахуванням усієї сукупності фактичних обставин справи.

2. Тому природно, що суди часто здійснюють тлумачення правових норм у світлі обставин конкретної справи, у зв`язку з чим їх висновки щодо їх застосування також нерідко тісно пов?язані з контекстом відповідної справи, а тому не повинні механічно повторюватися у справах, обставини яких істотно відрізняються.

3. Водночас визначення тієї межі, за якою відмінності фактичних обставин стають достатніми для іншого застосування тієї самої правової норми, є одним із найбільш складних і відповідальних завдань суду.

4. Обидві крайнощі в цьому питанні несуть серйозні ризики:

- суто механічне дотримання попереднього висновку Верховного Суду щодо застосування певної норми права без урахування істотних відмінностей фактичних обставин обох справ може призвести до несправедливості у конкретній ситуації;

- водночас надмірно вільна відмова від застосування сформульованого раніше правового висновку з посиланням на будь-яку, навіть неістотну, відмінність обставин здатна підірвати правову визначеність і спричинити суперечливість судової практики, що так само призводить до несправедливості.

5. Насправді ці труднощі давно відомі навіть у країнах загального права.

6. Недаремно колишній Голова Високого суду Австралії Ентоні Мейсон (1987-1995) у своїй статті з промовистою назвою "Використання прецеденту та зловживання ним" пригадав, дещо перефразувавши, слова лорда Ріда, сказані у 1972 році в одному з рішень Палати Лордів Сполученого Королівства, про те, що "жорстке дотримання прецеденту сприяло зростанню правової невизначеності, оскільки воно змушувало суди відмежовуватися від рішень, з якими вони не погоджувалися, на підставах, що не були належними. Штучні відмежування такого роду призводили до загальної неможливості наперед передбачити, чи буде суд у конкретній справі дотримуватися свого попереднього рішення" (Mason, A. (1988). The use and abuse of precedent. Australian Bar Review, 4(2), P. 100). Але розмірковуючи далі, він відзначив і зворотну тенденцію: "складається враження, що іноді прецедент трансформується із судової політики на своєрідний спосіб мислення. Подекуди простежується тенденція застосовувати необов`язкові рішення та obiter dicta без будь-якої спроби оцінити їхню переконливість… У своїй крайній формі такого роду суддівська покірність поширюється навіть на те, що було сказано при вирішенні питань факту, перетворюючи фактичні висновки на правові положення всупереч принципу, згідно з яким прецедент стосується права, а не фактів" (Там само, P. 106).

7. Власне для того, щоб уникнути цих крайнощів і значно полегшити судам завдання щодо розв`язання цієї дилеми (коли необхідно застосовувати висновок Верховного Суду, а коли можна від нього відмежуватись) самому Верховному Суду (і особливо Великій Палаті) доцільно ретельніше підходити до формулювання своїх власних висновків.

8. З одного боку, необхідно вкрай обережно формулювати категоричні загальні висновки на підставі обставин однієї конкретної справи, коли неможливо наперед охопити все різноманіття потенційних життєвих ситуацій. Як кажуть американські судді, "hard cases make bad law" ("складні справи породжують погане право") - відомий уже понад два століття афоризм, який означає, що крайній випадок є неналежною основою для формування загального правила. При цьому слід пам`ятати, що правовий висновок, який виглядає переконливим у межах конкретної справи, за дещо інших фактичних обставин може виявитися непридатним для застосування.

9. З іншого боку, слід уникати й протилежної крайності - надмірного «прив`язування» правового висновку до унікальних, фактично неповторних обставин конкретної справи, коли існує можливість і потреба сформулювати більш універсальний принцип, який можливо буде застосувати до більш широкого кола правовідносин (але залишивши при цьому місце для його гнучкої адаптації до індивідуальних обставин інших справ). Невиправдане казуїстичне звуження правового висновку замість формування більш загального правила не лише зменшує його регулятивну цінність, але й створює ризик того, що суди нижчих інстанцій фактично уникатимуть його застосування, формально «відмежовуючись» від нього шляхом посилання на відмінність фактичних обставин, навіть коли ці відмінності насправді не є достатньо суттєвими.

10. Прецедентна практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) демонструє гарний приклад того, як можна знаходити належний баланс між необхідністю вирішити окрему справу з її унікальним набором фактичних обставин і потребою у формулюванні загальних стандартів для всіх країн-членів Ради Європи, яким притаманне широке різноманіття та національні особливості у багатьох питаннях.

11. У межах цієї окремої думки навряд чи доцільно детально зупинятися на всіх деталях (тим більше, що на цю тему в Інтернеті можна знайти чудову статтю професора Яннеке Герардса - Janneke Gerards, Margin of Appreciation and Incrementalism in the Case Law of the European Court of Human Rights, Human Rights Law Review, Volume 18, Issue 3, September 2018, Pages 495-515, https://doi.org/10.1093/hrlr/ngy017), але, якщо коротко, то стикаючись із новою та складною сферою правовідносин, ЄСПЛ:

- або спочатку формує свою практику інкрементно - обережно розвиває її від справи до справи, роблячи висновки, які тісно пов?язані з обставинами справи, утримуючись від далекосяжних рішень, щоб потім на основі напрацьованої практики сформулювати "загальні принципи", за потреби уточнюючи, удосконалюючи та гармонізуючі (якщо існували на перший погляд суперечливі рішення) свої підходи до відповідної категорії справ,

- або одразу намагається сформулювати "загальні принципи", які необхідно застосувати в цій і наступних справах і які уточнює в подальшому.

12. У будь-якому разі наведений в епіграфі фрагмент з рішення ЄСПЛ не тільки є доречним за своїм змістом (відносно цієї справи), але й показує типову структуру, яка зараз характерна для багатьох його рішень. Ця структура передбачає, що за кожним окремим питанням скарги ЄСПЛ спочатку викладає "загальні принципи", які дотичні до відповідної ситуації, а вже потім застосовує їх до обставин конкретної справи. Такий підхід дозволяє Суду виконати одразу дві функції - і визначити загальний стандарт оцінки в подібних ситуаціях, і забезпечити належну гнучкість при застосуванні цього стандарту у зовні схожих, але часто не зовсім ідентичних ситуаціях.

13. Таким чином, практика ЄСПЛ розвивається на двох взаємопов`язаних рівнях: через формулювання «загальних принципів» - відносно стабільних стандартів, здатних гнучко адаптуватися до нових ситуацій, навіть якщо вони мають певні відмінності, і через більш вузькі, конкретизовані висновки, яких Суд доходить при застосуванні цих принципів у конкретній справі. Якщо перші мають більш універсальний і гнучкий характер, то другі, будучи менш загальними через пов?язаність із певним набором унікальних фактичних обставин справи, стають важливим орієнтиром (прикладом) для вирішення справ, які є достатньо подібними.

14. Власне ця окрема думка стосується не результату вирішення Великою Палатою Верховного Суду цієї окремо взятої справи (з яким ми погоджуємося), а сформульованого у ній висновку щодо застосування норми права, який за своїм призначення має формувати подальшу судову практику з відповідного питання.

Чи є абсолютним право співвласника, який володіє часткою у спільному майні, на одержання від інших співвласників компенсації вартості його частки?

15. Ця справа стосувалася тлумачення й застосування ч. 2 ст. 364 Цивільного кодексу України (далі - ЦК).

16. За змістом цієї норми, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

17. Раніше Велика Палата вже зробила певні висновки щодо цього питання у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, де розглядався спір про поділ спільної сумісної власності подружжя на неподільну річ - автомобіль, придбаний у шлюбі. У наведеній справі суд першої інстанції ухвалив рішення, яким: визнав автомобіль спільним майном подружжя; припинив їхнє право спільної сумісної власності на цей об`єкт і виділив його у власність відповідача; стягнув з останнього на користь позивачки грошову компенсацію у розмірі 1/2 ринкової вартості автомобіля.

18. Велика Палата залишила в силі це рішення суду першої інстанції, зробивши такі висновки:

"46. Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним аргумент позивачки про безпідставне неврахування судом апеляційної інстанції акта виконаних робіт № 50715-А від 12 січня 2021 року, що нібито засвідчує платоспроможність відповідача. Така платоспроможність не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач. У разі задоволення цього позову відповідач стає одноосібним власником речі. Тому його не можна вважати неплатоспроможним. Більше того, якщо для задоволення позову про стягнення коштів суд мав би враховувати платоспроможність відповідача на час розгляду справи, то стягнення у судовому порядку багатьох боргів було би неможливим саме з цієї причини.

47. Факт відсутності у відповідача коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві сам по собі не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати. Якщо у цього відповідача будуть відсутні кошти, зокрема регулярні доходи, для реального виконання рішення суду, за яким на користь позивача треба виплатити компенсацію, то під час виконавчого провадження виконавець може звернути стягнення на майно відповідача, у тому числі на присуджену йому річ (стаття 56 Закону України «Про виконавче провадження»). Виручені від реалізації кошти спрямовуються на задоволення вимог стягувача, сплату виконавчого збору, відшкодування витрат виконавчого провадження тощо.

48. Тому хибним є висновок апеляційного суду про те, що стягнення на користь позивачки компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя становитиме для відповідача надмірний тягар, суперечитиме принципу пропорційності та порушуватиме баланс приватних інтересів. За обставин цієї справи дисбаланс останніх виник якраз унаслідок того, що апеляційний суд відмовив у задоволенні вимог про виділення автомобіля у власність відповідача та стягнення з останнього на користь позивачки компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на це майно.

49. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок апеляційного суду про те, що таке стягнення призведе до порушення права відповідача на мирне володіння його майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції), зокрема внаслідок нібито примусового набуття права власності на автомобіль і відсутності згоди на виплату компенсації позивачці. Відповідач є власником цієї речі як такої, яку він придбав разом із позивачкою у шлюбі, тобто у спільну сумісну власність. Тому не є примусовим набуттям права приватної власності стягнення з одного співвласника такого майна компенсації на користь іншого співвласника, який відмовляється від своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, щоби врегулювати конфлікт щодо користування та розпорядження нею. Більше того, суд не позбавляє відповідача його частки у праві на це спільне майно, а через рішення про стягнення з останнього відповідної компенсації збалансовує інтереси двох співвласників, які не дійшли згоди щодо долі неподільної речі.

50. Згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов`язковою. За змістом частини четвертої статті 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом частини другої статті 364 ЦК України, за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки у неподільній речі".

19. Отже, тепер Велика Палата розглядала питання про відступ від процитованого висновку в частині про те, що платоспроможність (чи бажання) відповідача не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач.

20. Велика Палата не знайшла підстав для відступу від цього висновку, але вирішила відмежуватися від нього, "оскільки спірні правовідносини не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається".

21. З одного боку, таке відмежування було цілком виправданим, оскільки обставини цієї справи дійсно є досить специфічними та істотно відрізняються від справи, розглянутої у 2022 році.

22. Зокрема, предметом спору в цій справі були частки у праві власності на квартиру, яка ніколи не перебувала у спільній сумісній власності сторін спору. Позивачці належить 3/5 часток у праві власності на цю квартиру, які вона придбала на електронних торгах у 2014 році за 80 500 грн., тоді час як відповідачам, для яких зазначена квартира є єдиним житлом (на відміну від позивачки, яка ніколи до неї не вселялася) - по 1/5 частці кожному. Позивачка зазначала, що відповідачі є сторонніми для неї особами, через що спільне володіння і користування цією квартирою є неможливим, а її пропозиції щодо викупу їхніх часток відповідачі ігнорують. У зв?язку з цим вона просила припинити її право власності на належні їй частки та стягнути солідарно з відповідачів грошову компенсацію вартості цих часток у розмірі 1 321 605 грн.

23. Велика Палата дуже ретельно підійшла до оцінки балансу інтересів сторін справи та пропорційності втручання (у випадку задоволення позову) у права відповідачів на мирне володіння майном і на житло. У результаті Велика Палата дійшла обґрунтованого висновку, що задоволення позову поклало б на відповідачів надмірний тягар і потенційно могло призвести до втрати єдиного житла (на відміну від позивачки, яка в це житло ніколи не вселялася).

24. З іншого боку, слова «платоспроможність не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач» у постанові Великої Палати від 08 лютого 2022 року сформульовані занадто загально і категорично, у зв?язку з чим суди нижчих інстанцій навряд чи могли так само вільно відмежуватися від наведеної справи, не будучи «звинуваченими» у недотриманні висновку Великої Палати.

25. До того ж, будучи прочитаним буквально, цитований висновок, викладений у постанові від 08 лютого 2022 року, дещо не узгоджується з мотивами, наведеними у цій постанові:

«59. Аналіз наведених приписів ЦК України дає підстави для висновку, що як механізм, визначений статтею 365 ЦК України, для якого законодавець визначив умови застосування, так і механізм, встановлений статтею 364 ЦК України, з урахуванням урегульованих у пункті 6 статті 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, повинен враховувати певні критерії, які спонукають суд під час вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, враховувати баланс інтересів сторін.

60. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, під час вирішення подібної категорії спорів суд має встановити: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі у справі; чи сплачують інші співвласники, які володіють та користуються майном, матеріальну компенсацію позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.

61. Механізм реалізації статті 364 ЦК України, що був закладений законодавцем з метою вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, з огляду на принципи розумності, добросовісності та справедливості не може функціонувати без урахування спроможності інших співвласників виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно, щоб це не становило надмірного тягаря для них.

62. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що, оцінюючи категорію платоспроможності в широкому її розумінні з метою застосування механізму, визначеного статтею 364 ЦК України, потрібно враховувати, що це не лише про економічну складову, а й про врахування конкретної життєвої ситуації, в якій виник спір, саме тому питання платоспроможності, яке суд має дослідити, виходить за межі звичайних математичних розрахунків. Платоспроможність особи формується не лише за розміром доходу, а й обставинами та способом життя, які сприяють або обмежують її фінансову свободу. У жодному разі платоспроможність не зводиться до відомостей, отриманих із банківських рахунків чи довідки про доходи з місця роботи. Таку спроможність потрібно оцінювати комплексно - з урахуванням наявності майна, доступу до джерел доходу, соціального статусу, віку, стану здоров`я, витрат на базові потреби тощо».

26. Але те, що Велика Палата сама ідентифікувала як «висновок про застосування норми права» в цій справі насправді сформульований значно вужче і більшою мірою пов?язаний із обставинами справи, де мова йшла про єдине житло відповідачів:

"під час вирішення спорів про припинення права на частку у праві спільної часткової власності на квартиру (житловий будинок), яка є єдиним житлом відповідача (відповідачів), суд зобов`язаний оцінювати реальну платоспроможність відповідача (відповідачів) сплатити компенсацію без втрати єдиного житла, перевіряти дотримання принципу пропорційності втручання у право на житло відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та забезпечувати справедливий баланс інтересів співвласників з урахуванням засад добросовісності, розумності й справедливості (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України)" (п. 5).

27. Наприкінці постанови викладено дещо ширший варіант висновку, який, однак, так само тісно пов?язаний із обставинами справи:

"131. Під час вирішення спорів за вимогою одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні, яким є житло, шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, підлягає врахуванню майновий стан відповідача (відповідачів), а саме можливість сплатити компенсації вартості частки, право позивача на яку припиняється та передається відповідачу (відповідачам), та чи не призведе виконання відповідного рішення про стягнення компенсації до звернення стягнення на ту частку, право на яку передано іншим співвласникам відповідним судовим рішенням.

132. Вирішуючи спори у справах про припинення права на частку в об`єктах нерухомості, особливо у тих, які є єдиним житлом, мають враховуватися особливості такого об`єкта, оцінюватися баланс інтересів сторін спору з урахуванням платоспроможності особи, на яку покладається обов`язок сплатити компенсацію за частку іншого співвласника, та критерії втручання у право особи на житло відповідно до приписів статті 8 Конвенції.

133. Примусове стягнення компенсації у розмірі, що перевищує фінансові можливості відповідача (відповідачів) та неминуче призведе до втрати його (їх) єдиного житла, порушує принцип пропорційності та покладає на відповідача (відповідачів) індивідуальний і надмірний тягар".

28. На нашу думку, Велика Палата не повинна була обмежуватися формулюванням такого «вузького» висновку, який значною мірою зосереджений на фактах справи, оскільки в попередній справі Велика Палата вже зробила більш абстрактний висновок.

29. Це не означає, що необхідно було саме відступати від попереднього висновку, адже він виглядає цілком правильним за обставин справи, де він був сформульований, і вочевидь може бути застосований у тих ситуаціях, коли визнання за відповідачем права власності на частку позивача у спірному майні саме по собі або разом із іншими обставинами належним чином збалансовуватиме його обов`язок виплатити компенсацію її вартості, навіть якщо він не може цього зробити одразу.

30. Тим не менше необхідно було прямо уточнити, що слова «платоспроможність не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач» у постанові від 08 лютого 2022 року не слід читати як універсальне правило, оскільки можуть існувати ситуації (як, наприклад, у цій справі), які свідчать, що право співвласника, який володіє часткою у спільному майні, на одержання від інших співвласників компенсації вартості його частки не є абсолютним і може бути реалізоване за умови, якщо це не покладатиме надмірного індивідуального тягаря на протилежну сторону спору.

31. Користуючись словами з рішення ЄСПЛ, наведеного в епіграфі, саме «проведення загального аналізу різних інтересів, що є предметом спору» і «забезпечення справедливого балансу між» ними мало стати ключовим висновком Великої Палати і загальною умовою застосування ч. 2 ст. 364 ЦК. Водночас ця справа, разом із справою, розглянутою у 2022 році, слугуватимуть чудовими прикладами того, як необхідно шукати зазначений баланс прав і інтересів сторін у різних ситуаціях і які чинники можуть впливати на остаточний результат вирішення конкретної справи.

Судді М. В. Мазур

О. О. Банасько

[1] Відмежування від прецеденту (англ. distinguishing a precedent) - це правовий прийом в англо-американській системі права, за допомогою якого суд обґрунтовує незастосування обов`язкового судового прецеденту до поточної справи шляхом розрізнення фактів. На відміну від скасування прецеденту (overruling)або відступу від нього (departing from precedent), відмежування не заперечує правомірність попереднього прецеденту, а лише стверджує, що він не стосується конкретної ситуації через різницю фактичних обставин цих справ.

Джерело:
ЄДРСР 133212613