Постанова ШААС про визнання протиправним наказу Держсекретаря Мінстатегпрому про відсторонення у зв'язку з відмовою в участі в медичному експерименті, стягнення середнього заробітку та витрат на правову допомогу

[ANTIRAID]

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/38054/21

Суддя (судді) першої інстанції: Олійник Віктор Миколайович

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2025 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Чаку Є.В.,

суддів: Сорочка Є.О., Коротких А.Ю.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного секретаря Мінстатегпром Спіріної Олени Дмитрівни, Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України про визнання протиправним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державного секретаря Мінстатегпром Спіріної Олени Дмитрівни, Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України про визнання протиправним та скасування наказу Державного секретаря Мінстратегпром Спіріної Олени Дмитрівни № 1027/к від 24 листопада 2021 року про відсторонення ОСОБА_1 ; зобов'язання Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості України поновити на роботі ОСОБА_1 шляхом допуску його до роботи на посаді головного спеціаліста відділу аудиту підприємств, установ та організацій в Міністерстві з питань стратегічних галузей промисловості України; стягнення з Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд рішенням від 30 квітня 2025 року відмовив у задоволенні позову у повному обсязі.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов. На думку апелянта, зазначене рішення суду прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав для проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.

В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.

З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що 24 листопада 2021 року Державним секретарем Мінстратегпрому, начальником Адмінітративно-господарського управління та головним спеціалістом відділу по роботі з персоналом апарату Міністерства Департаменту по роботі з персоналом складено Акт, яким зафіксовано факт відсутності підтвердження проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19 або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти СОVID-19, виданий закладом охорони здоров'я, у головного спеціаліста відділу аудиту підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства Управління внутрішнього аудиту ОСОБА_1

На підстави вказаного акту Державним секретарем Мінстратегпром видано Наказ №1027/к від 24 листопада 2021 року, яким відсторонено ОСОБА_1 від роботи на посаді головного спеціаліста відділу аудиту підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства Управління внутрішнього аудиту з 24 листопада 2021 року, як особу, яка відмовилась/ухилилась від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19 (не надала підтвердження проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19 або медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти СОVID-19, виданий закладом охорони здоров'я). Установлено, що строк відсторонення встановлюється до усунення причин, які його зумовили (отримання обов'язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19 або надання медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти СОVID-19, виданий закладом охорони здоров'я).

В подальшому Наказом №22/о від 01 березня 2022 року визнано наказ Мінстратегпрому від 24.11.2021 року №1027/к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » таким, що втратив чинність. Дозволено ОСОБА_1 , головному спеціалісту відділу аудиту підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства Управління внутрішнього аудиту, виконувати роботу дистанційно з 01 березня 2022 року.

Не погоджуючись з наказом відповідача про відсторонення від роботи, вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції зазначив, що до спірних відносин підлягає застосуванню стаття 46 КЗпП України, відповідно до якої відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі, в тому числі, в інших випадках, передбачених законодавством. Суд зазначив, що всі працівники Мінстратегпрому підлягали обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби СОVID-19. Позивачем до позовної заяви не долучено медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти СОVID-19, виданий закладом охорони здоров'я, відтак суд вважає, що відповідач виконав вимоги законодавства щодо відсторонення від роботи працівників, які підлягають обов'язковому профілактичному щепленню проти гострої респіраторної хвороби СОVID-19 спричиненої коронавірусом SARS-Соv-2.

Колегія суддів не погоджується з тим висновком суду першої інстанції та зазначає наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно частини першої-третьої статті 30 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров'я» держава забезпечує планомірне науково обґрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань.

Особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для населення, усуваються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов'язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.

У разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Кабінетом Міністрів України у порядку, встановленому законом можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань.

Відповідно до частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

Положеннями статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» визначено, що профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов'язковими.

Обов'язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов'язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Відповідно до статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 8 Положення про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, наказом Міністерством охорони здоров'я України 04 жовтня 2021 року №2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153).

Згідно з цим Переліком обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники, зокрема, центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів.

Статтею 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» делеговано Кабінету Міністрів України встановлювати та відміняти карантин.

Частиною другою статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Згідно пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» №1236 від 09 грудня 2020 року, установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 19 грудня 2020 року до 31 грудня 2021 року на території України карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України №1096 від 20 жовтня 2021 року доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року, зокрема, пунктом 41-6, відповідно до якого зобов'язано керівників державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я від 04 жовтня 2021 року № 2153 (далі - перелік);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я;

3) взяття до відома, що:

на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Приписами частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу» визначено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до статті 46 КзпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Спірним питанням у цій справі є правомірність відсторонення позивача від роботи з підстав відсутності підтвердження проведення обов'язкового профілактичного щеплення проти СОVID-19.

Колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду за подібних обставин справи, суті спору і правового регулювання у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 висловила правовий висновок, який підлягає врахуванню судом та полягає у наступному

Досліджуючи питання відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов'язкового профілактичного щеплення від COVID-19 на підставі закону, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що обов'язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Надаючи відповідь на питання чи переслідувало втручання у право позивача на повагу до її приватного життя легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для сумнівів у тому, що у відповідний період Україна, поряд з іншими державами, зазнала значних труднощів у сфері охорони здоров'я. Згідно зі статистичними даними в середньому у 2021 році від COVID-19 в Україні помирало 7 168 осіб на місяць. Коронавірусна інфекція COVID-19 у тому році стала другою за частотою причиною смертей українців (12 %) після серцево-судинних захворювань (60,2 %). Вказане зумовлювало необхідність вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов'язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров'я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов'язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов'язків, держава намагалася досягнути цієї мети.

Водночас у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров'я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з'ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

Досліджуючи питання, чи було відсторонення позивачки від роботи нагально необхідним і пропорційним легітимній меті втручання в її право на повагу до приватного життя, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема, оцінки об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 зауважила, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об'єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з'ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 дійшла висновку, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об'єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).

Перевіряючи указані обставини у площині цього спору, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.

Позивач працював на посаді головного спеціаліста відділу аудиту підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства Управління внутрішнього аудиту.

Формально ОСОБА_1 належить до числа працівників, які підлягали обов'язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Водночас з обсягу встановлених обставин справи вбачається, що суд першої інстанції не врахував, що застосування до позивач такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми або неможливість встановлення йому іншої форми організації праці.

Колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції не встановлено фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи, і докази протилежного відповідач не надав.

Фактично ОСОБА_1 відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що він працював у відділі аудиту підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства Управління внутрішнього аудиту, всі працівники якого підлягали обов'язковому щепленню проти COVID-19.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення та самого позивача.

З огляду на викладене вище, суд вважає, що оскаржуваний наказ відповідача щодо відсторонення від виконання роботи позивача є протиправним.

Разом з тим, підстави для скасування оскаржуваного наказу станом на час вирішення справи відсутні, через те, що наказом відповідача №22/о від 01 березня 2022 року визнано наказ Мінстратегпрому від 24.11.2021 року №1027/к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » таким, що втратив чинність. Відповідно з 01.03.2022 позивач мав приступити до роботи. Відповідно відсутні правові підстави для поновлення позивача на роботі (чи ухвалення рішення про його допуск відповідачем до роботи).

Оскільки колегія суддів визнала протиправним наказ по відсторонення від роботи позивача, що є первісною вимогою позивача, інша вимога щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною, а отже так само підлягає задоволенню.

У постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при заявлені позивачем вимоги щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку обов'язковому визначенню підлягають розмір спірного середнього заробітку та час затримки розрахунку.

Згідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Отже, виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу має здійснюватися органом, з якого працівника було незаконно звільнено.

Судом встановлено, що позивач був відсторонений від роботи у період з 24.11.2021 по 28.02.2022.

Середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).

Відповідно до абзацу четвертого пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.

Згідно пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

При обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п'ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим або другим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Для розрахунку середнього заробітку за час відсторонення від роботи у даній конкретній ситуації має застосовуватись розмір доходу позивача за вересень 2021 року та жовтень 2021 року, тобто за два фактично відпрацьовані місяці.

Як вбачається з довідки про доходи №31 від 26.05.2022, середній заробіток позивача за вересень-жовтень 2021 року становив 63526,43 грн., а середньоденна заробітна плата - 1716,93 грн.

Кількість робочих днів відсторонення з листопада 2021 року по лютий 2022 року становить 67 робочих днів.

Сума середнього заробітку за період відсторонення розраховується так: 67 р.д. х 1716,93 грн. = 115034,31 грн. (сто п'ятнадцять тисяч тридцять чотири) грн. 04 коп.

Отже колегія суддів вважає, що наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 115034,31 грн.

В частині позовних вимог про зобов'язання Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості України поновити на роботі ОСОБА_1 шляхом допуску його до роботи на посаді головного спеціаліста відділу аудиту підприємств, установ та організацій в Міністерстві з питань стратегічних галузей промисловості України, слід відмовити, оскільки позивач не був звільнений з посади.

Щодо стягнення на користь позивача витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

За змістом частин сьомої, дев'ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.

Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать також консультації та роз'яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо.

Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов'язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.

При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

На підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16.

До апеляційної скарги представником позивача було долучено Договір про надання правничої допомоги №254 від 08.12.2021; додаток №1 до Договору; рахунок на оплату №386 від 23.05.2025; квитанцію; Акт надання послуг №319 від 29.05.2025; ордер.

В Акті вказано, що виконавцем було надано позивачу наступні послуги з правничої допомоги: складено апеляційну скаргу.

Загальна вартість наданих робіт становить 10000 грн.

Колегія суддів зазначає, що обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат.

Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Вказане правило при вирішені питання про співмірність заявленої до присудження суми витрат на професійну правничу допомогу сформульовано Верховним Судом, зокрема, у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17 (73021615) та від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16 (73356068).

В даному випадку відповідач у відзиві на апеляційну скаргу зазначив, що заперечує щодо розрахунку сум судових витрат, вважає, що розмір витрат не відповідає критерію реальності та необхідності, а також критерію розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та складності справи. Відповідач вважає, що дана ціна є завищеною та неспіврозмірою у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. На думку відповідача всі правові висновки, які були викладені у апеляційній скарзі запозичені з постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2022 у справі № 130/3548/21 .

Дослідивши надані представником позивача докази на підтвердження факту понесення витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів не вбачає підстав для відшкодування позивачу всіх його витрат на оплату послуг адвоката з огляду на таке.

У постанові від 16.06.2020 Верховний Суд зазначив, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Вирішуючи питання обґрунтованості заявленої представником позивача суми витрат на правову допомогу, колегія суддів враховує те, що спір у цій справі містить потребує вивчення не великого обсягу фактичних даних, обсяг і складність складених процесуальних документів є не значними.

Верховний Суд неодноразово у постановах зазначав, що при зменшенні витрат на правову допомогу суд повинен враховувати: чи змінювалася правова позиція сторін у справі в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій; чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спірні правовідносини у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги, та інші обставини (подібна за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.12.2021 у справі №910/20852/20, додатковій постанові Верховного Суду від 16.03.2023 у справі №927/153/22).

З огляду на викладене, вирішуючи, чи є розмір витрат позивача на правничу допомогу обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін, колегія суддів враховує, що під час розгляду цієї справи позиція позивача не змінювалася.

Правова позиція позивача вже була сформована до апеляційного розгляду справи, а доказів щодо додаткового комплексного та всебічного вивчення юридичної природи спірних правовідносин на стадії апеляційного перегляду не надано та з матеріалів справи не вбачається.

З огляду на викладене у сукупності, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, колегія суддів вважає, що заява представника позивача про розподіл витрат на професійну (правничу) допомогу підлягає частковому задоволенню, а саме в частині 5 000 грн. В іншій частині стягнення не відповідає критерію розумності, такі витрати не мають характеру необхідних, не співрозмірні із виконаною роботою у суді апеляційної інстанції, а їх відшкодування за відсутності достатнього обґрунтування з огляду на обставини справи № 640/38054/21 матиме надмірний характер.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до ч. 1 статті 317 КАС України - підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 317, 321, 322 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року скасувати та ухвалити нову постанову про часткове задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 .

Визнати протиправним наказ Державного секретаря Мінстратегпром Спіріної Олени Дмитрівни № 1027/к від 24 листопада 2021 року про відсторонення ОСОБА_1 .

Стягнути з Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України ( код ЄДРПОУ 43733545) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.11.2021 по 28.02.2022 в розмірі 115034,31 грн. (сто п'ятнадцять тисяч тридцять чотири) грн. 04 коп.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 36055,53 (тридцять шість тисяч п'ятдесят п'ять гривень 53 коп.) підлягає негайному виконанню.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України (код ЄДРПОУ 43733545) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) витрати на правничу допомогу надану у суді апеляційної інстанції у сумі 5000 грн. (п'ять тисяч гривень).

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя: Є.В. Чаку

Судді: Є.О.Сорочко

А.Ю. Коротких

Джерело:
ЄДРСР 132803966

[ANTIRAID]

Це наша справа. Судова реформа та діяльність шнурків Жернакова та міньйонів іноземців призвела до катастрофічної ситуації з захистом прав людини в Україні. Простий трудовий спір розглядався більше 4 років і перша інстанція відмовила, а апеляційна задовільнила позов й захистила права людини. Суд зазначив:

Позивач працював на посаді головного спеціаліста відділу аудиту підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства Управління внутрішнього аудиту.

Формально ОСОБА_1 належить до числа працівників, які підлягали обов'язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Водночас з обсягу встановлених обставин справи вбачається, що суд першої інстанції не врахував, що застосування до позивач такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми або неможливість встановлення йому іншої форми організації праці.

Колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції не встановлено фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи, і докази протилежного відповідач не надав.

Фактично ОСОБА_1 відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що він працював у відділі аудиту підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства Управління внутрішнього аудиту, всі працівники якого підлягали обов'язковому щепленню проти COVID-19.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення та самого позивача.

З огляду на викладене вище, суд вважає, що оскаржуваний наказ відповідача щодо відсторонення від виконання роботи позивача є протиправним.