Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області щодо відмови в позові про усунення перешкод в користуванні шляхом виселення

ANTIRAID · February 13

№ 758/6760/24
Провадження № 2/369/1659/26

РІШЕННЯ

Іменем України

09.02.2026 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючої судді Пінкевич Н.С.,

секретаря Худинець Д.С.

за участі

позивача ОСОБА_1

представника позивача Кравчука В.А.

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 третя особа ОСОБА_5 про усунення перешкод в користуванні шляхом виселення,

в с т а н о в и в :

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Подільського районного суду м.Києва. Позовні вимоги обґрунтовував тим, що йому на праві власності належить 361/400 частки житлового будинку АДРЕСА_1 . ОСОБА_5 на праві власності належить 39/400 частки вищевказаного будинку, який в будинку не зареєстрований та не проживає з 1988 року.

У 2016 році ОСОБА_5 , зловживаючи своїми правами власника і маючи незначну частку, без його згоди змінив замки на хвіртці, воротах, будинку, сараї, без договорів найму житла вселив для проживання сторонніх осіб, які не є й членами його сімї: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (раніше судимого).

Відповідачі почали поводити себе як господарі всього будинку, постійно створюють конфлікти, тероризують його, членів його родини, вчиняють бійки, погрожують. Також забили дошками його два виходи та горище другого поверху та всього будинку, перегородили паркан, подвір'я, завели собак, не допускали до загального вводу інженерних мереж, лічильників обліку комунальних послуг, загальних місць користування та до його зареєстрованої власності.

У позасудовому порядку ним направлено листа, адресованого ОСОБА_5 , щодо звільнення від сторонніх осіб частини будинку. Але його попередження проігноровано і відповідачами, і третьою особою. Вказав, що право спільної частковою власності має здійснювати співвласниками спільно, в тому числі й на вселення будь-яких осіб. Оскільки він згоди не надав, відповідачі вселились самоправно, та він як власник має право вимагати усунення будь-якого порушення свого права власності, в тому числі й виселення осіб, які у добровільному порядку не звільняють домоволодіння.

Просив суд:

усунути перешкоди користування житловим будинком, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення із нього відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без надання іншого жилого приміщення;

судові витрати покласти на відповідачів.

Ухвалою Подільського районного суду м.Києва від 05 червня 2024 року цивільну справу передано для розгляду за підсудністю до Києво-Святошинського районного суду Київської області.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 серпня 2024 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

11 вересня 2024 року до суду надійшла заява щодо усунення недоліків.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 вересня 2024 року відкрито провадження по справі, визначено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

07 листопада 2024 року до суду надійшов відзив на позов. Не погоджуючись з доводами позову, відповідач ОСОБА_3 вказав, що ОСОБА_1 та ОСОБА_6 є рідними братами. Після смерті їх батьків, жодних спорів між ними не виникало. Але починаючи з 2018 року у судах слухаються справи за позовом ОСОБА_1 щодо даного домоволодіння, що має наслідком наявність між ними тривалого конфлікту і щодо власності на майно, і щодо користування спільним майном.

Зазначив, що він перебуває у тісних родинних відносинах з ОСОБА_5 , вважає його своїм батьком, доглядає за ним. Дійсно ОСОБА_5 не проживає у будинку. Але й ОСОБА_1 хоч і зареєстрований в будинку, але фактично проживає в с.Калинівка зі своєю дружиною.

Спірний будинок фактично поділений на дві квартири, які мають окремі входи, земельна ділянка розділена парканом, розділені й особові рахунки. Він проживає там зі своєю родиною з відома та дозволу власника, не порушує правил співжиття з особами, які орендують частину будинку, яка перебуває в користуванні позивача.

Позивач не довів порушення свого права, систематичне порушення ним, як відповідачем, правил співжиття, руйнування, псування домоволодіння. Вважає, що всі дії позивача спрямовані на заволодіння всім майном та бути одноособовим власником з подальшим відчуженням нерухомого майна, тому всі конфлікти створює саме позивач.

Просив відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 березня 2025 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до розгляду.

14 квітня 2025 року до суду надійшла заява ОСОБА_4 . Вказав, що фактичний розподіл домоволодіння та земельної ділянки був погоджений між співвласниками ще десь в 2000 році. Вони проживають в будинку з 2002 року з дозволу ОСОБА_5 , робили там ремонт. Позивач у спірному будинку не проживає, здає в оренду. Жодних конфліктів між ними та іншими орендарями не було. Він є людиною похилого віку, має обмеження у пересуванні, а тому фізично не може приймати участь у бійках. Вважає доводи позову надуманими, просив відмовити у задоволенні позову.

07 липня 2025 року до суду надійшли пояснення третьої особи ОСОБА_5 . Не погоджуючись з доводами позову, ОСОБА_5 вказав, що фактично будинок та земельна ділянка поділені за його згодою та згодою позивача. Жодних перешкод у користуванні його майном ні він, ні відповідачі не чинять. Позивач завжди проживав в іншому помешканні, а він там жив до 2002 року, а з 2002 року там проживає ОСОБА_4 (син його дружини) разом зі своєю родиною, тобто він вселився на законних підставах та є членом сім'ї. До 2018 року жодних заперечень позивач не мав, але після почались тривалі та різноманітні судові спори за ініціативи позивача лише з метою усунення його від права власності на частину будинку.

У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали. Просили позов задовлити.

У судовому засіданні представник відповідача проти позову заперечувала, просила відмовити в задоволенні позову.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

При розгляді справи судом встановлено, що співвласниками домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , є: ОСОБА_1 (39/400 частки, 61/100 частка, 39/200 частки) та ОСОБА_5 (39/400 частки), що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №340500609 від 26 липня 2023 року.

З пояснень сторін встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 є рідними братами, ОСОБА_4 є батьком ОСОБА_3 , який є сином дружини ОСОБА_5 . Між сторонами склались вкрай неприязні та напружені відносини щодо користування та володіння спільним майном, у суді розглядались відповідні спори.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).

У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

Судом також встановлено, що у спірному домоволодінні склався фактичний порядок користування, у натурі домоволодіння та земельна ділянка не поділені. ОСОБА_3 та ОСОБА_7 проживають у частині домоволодіння, належній ОСОБА_1 протягом тривалого часу (позивач вказав, що відповідачі живуть там з 2016 року, відповідачі та третя особа стверджували про проживання в будинку ще з 2002 року; на підставі чого суд приходить до висновку, що відповідачі проживають тривалий час, біля 10 років).

Позивач просив виселити відповідачів на підставі ст. 116 ЖК як таких, що вселились самоправно, так і таких, що систематично порушують правила співжиття.

Так, за ст. 116 ЖК України якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов'язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною.

Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У даній справі існує спір між ОСОБА_1 , який є співвласником житлового будинку, та ОСОБА_5 , який є іншим співвласником, та ОСОБА_3 , який є сином дружини одного співвласників та батьком останнього ОСОБА_4 - з приводу користування відповідачами вказаним житлом

При розгляді справи позивач стверджував, що не давав своє згоди на вселення відповідачів до будинку, натомість відповідачі вказували, що вселились в частину будинку, належної іншому співвласнику за згодою.

Так, положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Аналіз положень статей 64, 150, 156, 162 ЖК України дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об'єднань.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.

Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Права члена сім'ї, у тому числі і житлові, розглядаюся як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Щодо дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом права ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користування частиною будинком.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі «Кутцнер проти Німеччини»).

При вирішенні спору суд враховує, що ОСОБА_3 є сином дружини одного із співвласників, ОСОБА_4 є батьком відповідача, проживають зі згоди співвласника цього будинку ОСОБА_5 , що підтверджується поясненнями сторін та не спростовано у судовому засіданні позивачем. Тому твердження позивача про самоправство відповідачів при вселенні в будинок суд оцінює критично. Також суд враховує, що відповідачі проживають у будинку більше десяти років, і лише зараз позивач почав стверджувати про самовільне зайняття відповідачами частини будинку. Також позивач не спростував, що між співвласниками склався певний порядок користування домоволодінням. Те, що не проведений поділ майна в натурі з виділенням конкретних приміщень, і те, що він не погоджується зараз з таким фактичним користуванням, не спростовує наявного фактичного порядку користуванням майном.

За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За диспозицією ч. 1 ст. 116 Житлового кодексу України виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення можливе, якщо особи систематично руйнують або псують жиле приміщення. Однак, судом встановлено відсутність таких обставин, крім того, про такі факти позивач суду доказів не надала. Суд звертає увагу на те, що за час користування будинком відповідачі (кожен окремо) не притягувалися до адміністративної відповідальності за порушення правил проживання у будинку. Заходи громадського впливу до відповідачів за неможливість проживання у будинку з іншими особами, (у тому числі і з позивачкою) також не застосовувалися. Тобто, наразі фактично відсутні юридичні доказові обставини для позбавлення права відповідачів користування та виселення з будинку без надання іншого житла.

Тобто, позивач, заявляючи вимогу про виселення відповідачів, безспірних письмових доказів, які б свідчили про те, що відповідачі систематично порушують правила співжиття та до них у зв'язку з цим застосовані заходи запобігання і громадського впливу з боку відповідних органів, які виявилися безрезультатними, суду не надав. В той же час, як систематичність застосування таких заходів та їх безрезультатність, виходячи з наведених вище норм закону, є обов'язковою умовою виселення особи в порядку ч.1 ст.116 ЖК України.

Подані суду звернення до поліції датовані 2020 роком. Акт депутата не підтверджує таких обставин, оскільки депутат не опитував іншого співвласника, відповідачів щодо порядку користування, замурування проходу, встановлення паркану, не витребував відповідних документів щодо встановлених в будинку комунікацій, а всі обставини фактично ним встановлені лише зі слів позивача.

Допитана в судовому засідання свідок ОСОБА_8 , яка є колишньою дружиною позивача та з відповідачами склались неприязні відносини, не повідомила об'єктивні дані ні щодо самоправного заселення до приміщення, так і порушення відповідачами правил співжиття, а висловила своє суб'єктивне ставлення щодо їх проживання вцілому через власну неприязнь. А свідок ОСОБА_9 повідомила про обставини, які їй відомі зі слів позивача.

З огляду на подані сторонами докази, встановлені судом обставини, відсутність доказів про чинення перешкод у користуванні майном, наявне право власності позивача на частину майна, яке також не може обмежуватись правом користування іншою особою без достатніх правових підстав, суд приходить до висновку про дотримання пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, відповідність припинення права користування позивачки спірним житловим будинком такій пропорційності, та дотримано баланс між захистом права власності позивача та захистом права відповідачів на користування будинком, тому у задоволенні позовних вимог суд відмовляє.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні поданого позову.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 третя особа ОСОБА_5 про усунення перешкод в користуванні шляхом виселення відмовити.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст рішення виготовлено 09 лютого 2026 року.

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ

Джерело:
ЄДРСР 133900777

ANTIRAID · February 13

Це наша справа. Суд зазначив: