Постанова ВП ВС щодо фраудаторності (якої вже не існує) і співвідношення фіктивного, недійсного та удаваного правочину на шкоду кредитора, який має право його оскаржити

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2026 року

м. Київ

справа № 910/6654/24
провадження № 12-28гс25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Погрібного С. О.,

судді-доповідача Пількова К. М.,

суддів Банаська О. О., Білоконь О. В., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Губської О. А., Ємця А. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ткача І. В., Уркевича В. Ю.

за участю секретаря судового засідання Жураховської Т. О.,

учасники справи:

від позивача - Жиленкова В. В. (адвокат), Рибарук М. М. (адвокат),

від відповідача 1 - не з'явилися,

від відповідача 2 - Миронов О. А. (адвокат),

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства «Приватна телекомпанія «Візит» на рішення Господарського суду міста Києва від 16 жовтня 2024 року (суддя Паламар П. І.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 05 лютого 2025 року (головуючий суддя Андрієнко В. В., судді Шапран В. В., Сітайло Л. Г.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Поверхность-Інвест»

до Приватного підприємства «Візит-Сервіс» та Приватного підприємства «Приватна телекомпанія «Візит»

про визнання договорів недійсними.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст і підстави позову

1. У травні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Поверхность-Інвест» (далі - позивач, Товариство, ТОВ «Поверхность-Інвест») звернулося з позовом до Приватного підприємства «Візит-Сервіс» (далі - ПП «Візит-Сервіс», боржник) та Приватного підприємства «Приватна телекомпанія «Візит» (далі - ПП «ПТК «Візит») та просило суд:

- визнати недійсними договори позики від 28 травня 2021 року № 1, від 10 червня 2021 року № 2, від 18 червня 2021 року № 3, від 28 червня 2021 року № 4, що укладені між ПП «Візит-Сервіс» та ПП «ПТК «Візит»;

- визнати недійсним договір застави транспортних засобів від 25 жовтня 2021 року, що укладений між ПП «Візит-Сервіс» та ПП «ПТК «Візит»;

- визнати недійсним договір про припинення зобов'язання переданням відступного від 16 лютого 2022 року за реєстровим № 225, що укладений між ПП «Візит-Сервіс» та ПП «ПТК «Візит».

2. Позовні вимоги мотивувало тим, що оспорені ним правочини є фраудаторними, оскільки на момент їх укладення боржник мав перед ним невиконане зобов'язання, підтверджене рішенням Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Українська правнича фундація», не мав іншого, окрім переданого у заставу, майна, за рахунок якого було можливе виконання цього зобов'язання, оціночна вартість заставленого майна відповідачами, які є пов'язаними і перебувають під контролем близьких осіб, була занижена.

3. Зазначив, що відчуження майна боржника за заниженою ціною пов'язаній особі призвело до неможливості виконання рішення третейського суду, яке відбулося на користь ТОВ «Поверхность-Інвест».

4. Посилаючись на те, що оспорені договори укладені без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими правочинами, єдиною їх метою було уникнення відповідальності за невиконання зобов'язань, позивач просив визнати їх недійсними на підставі статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

5. Рішенням від 16 жовтня 2024 року Господарський суд міста Києва позов ТОВ «Поверхность-Інвест» задовольнив.

Визнав недійсними договори позики від 28 травня 2021 року № 1, від 10 червня 2021 року № 2, від 18 червня 2021 року № 3, від 28 червня 2021 року № 4, укладені між ПП «Візит-Сервіс» та ПП «ПТК «Візит».

Визнав недійсним договір застави транспортних засобів від 25 жовтня 2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького нотаріального округу Полтавської області Ципко Т. А. та зареєстрований у реєстрі за № 2148, укладений між ПП «Візит-Сервіс» та ПП «ПТК «Візит».

Визнав недійсним договір про припинення зобов'язання переданням відступного від 16 лютого 2022 року, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького нотаріального округу Полтавської області Ципко Т. А. та зареєстрований у реєстрі за № 225, укладений між ПП «Візит-Сервіс» та ПП «ПТК «Візит».

Стягнув з ПП «Візит-Сервіс» на користь ТОВ «Поверхность-Інвест» 9 084,00 грн витрат зі сплати судового збору.

Стягнув з ПП «ПТК «Візит» на користь ТОВ «Поверхность-Інвест» 9 084,00 грн витрат зі сплати судового збору.

6. Рішення мотивував тим, що засновники та посадові особи відповідачів, проживаючи спільно, мали між собою відносини, які впливали на умови та економічні результати діяльності належних їм юридичних осіб відповідачів.

Вважав, що зібраними у справі доказами в їх сукупності підтверджуються ознаки фраудаторності оспорених правочинів, а саме: 1) відчуження боржником ліквідного майна за наявності значної непогашеної заборгованості після пред'явлення кредитором вимог щодо її повернення; 2) відчуження такого майна на користь пов'язаної особи за зниженою ціною; 3) після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого можливе виконання зобов'язання; 4) дії боржника унеможливлюють виконання рішення суду, яке набрало законної сили.

7. Постановою від 05 лютого 2025 року Північний апеляційний господарський суд апеляційну скаргу ПП «ПТК «Візит» на рішення Господарського суду міста Києва від 16 жовтня 2024 року у справі № 910/6654/24 залишив без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 16 жовтня 2024 року у справі № 910/6654/24 залишив без змін.

Витрати зі сплати судового збору поклав на ПП «ПТК «Візит».

8. Постанову мотивував тим, що станом на час укладення оскаржених правочинів у боржника існувало невиконане зобов'язання перед позивачем зі сплати 750 943,00 грн штрафу за порушення умов договору від 18 грудня 2018 року № 039/18, для примусового виконання якого останній у квітні 2021 року звернувся з позовом у третейський суд.

9. Зазначив, що унаслідок вчинення упродовж травня 2021 - лютого 2022 років спірних правочинів боржник позбувся ліквідних активів, за рахунок яких могли бути задоволені вимоги позивача.

10. Станом на час учинення оспорених правочинів боржник ПП «Візит-Сервіс» та ПП «ПТК «Візит» також були пов'язаними особами.

11. Колегія суддів погодилася з висновком місцевого господарського суду про те, що зібрані у справі докази в їх сукупності підтверджують фраудаторність оспорених правочинів, а саме: відчуження боржником ліквідного майна за наявності значної непогашеної заборгованості після пред'явлення кредитором вимог щодо її повернення; відчуження такого майна на користь пов'язаної особи за зниженою ціною; після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого можливе виконання зобов'язання; дії боржника унеможливлюють виконання рішення суду, яке набрало законної сили.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

12. У березні 2025 року ПП «ПТК «Візит» звернулося до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 16 жовтня 2024 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 05 лютого 2025 року повністю, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

13. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду України від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі № 910/31110/15, у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, від 30 січня 2019 року у справі № 910/6179/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 910/17755/18, від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 19 лютого 2021 року у справі № 904/279/20, від 24 листопада 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/2445/19), від 02 травня 2023 року у справі № 904/648/22, від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18, від 16 жовтня 2024 року у справі № 911/3706/23, від 18 лютого 2025 року у справі № 916/5751/23, від 05 грудня 2023 року у справі № 903/178/22, від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17, від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19, від 09 вересня 2024 року у справі № 352/1070/17, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 182/2214/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 369/3706/23, від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21, від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21, від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19, від 16 листопада 2023 року у провадженні № 11-228сап21, оскільки позивач не зазначив, які саме його охоронювані законом права чи інтереси були порушені оскарженими правочинами на час їх вчинення з огляду на відсутність будь-якої непогашеної заборгованості ПП «Візит-Сервіс» станом на час звернення до суду. Наведене є підставою касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

14. ПП «ПТК «Візит» зазначило про наявність підстав для касаційного оскарження, визначених пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 3, 13, 15, 16, 203, 204, 215, 216, 234 ЦК України, а також статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) в контексті визнання недійсними правочинів на підставі їх фраудаторності та застосування правових категорій «момент виникнення боргу», «підозрілий період», «презумпція сумнівності правочинів» для цілей кваліфікації спірних правочинів як фраудаторних.

15. Заявник вважає, що застосування судом апеляційної інстанції статей 3, 13, 15, 16, 203, 204, 215, 216, 234 ЦК України суперечить правовим висновкам Верховного Суду щодо застосування критеріїв фраудаторності правочинів, висловленим у постановах, на які ж і послався апеляційний господарський суд у постанові.

16. Наголосив, що суди попередніх інстанцій безпідставно розширили межі застосування правил щодо фраудаторності правочинів, ототожнивши правові категорії фіктивності правочину та фраудаторності, а позивач не довів наявності необхідних умов, які б свідчили про фіктивний характер позики. Суди безпідставно застосували до всіх спірних договорів презумпцію сумнівності правочинів, яка може бути застосована тільки до угод боржника (правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/6179/17).

17. Вважає, що висновки Верховного Суду свідчать про те, що якщо йдеться про правовідносини між суб'єктами господарської діяльності і одна зі сторін правовідносин послалася на фраудаторність правочинів, вчинених боржником, то сторона, яка вважає себе постраждалою від оспорених правочинів, має ініціювати провадження про неплатоспроможність боржника і в межах цього провадження ініціювати визнання відповідних правочинів недійсними як фраудаторних. Якщо суб'єкт господарської діяльності, який вважає себе постраждалим від спірних правочинів (стороною яких він не є), звернувся з позовом про визнання таких правочинів недійсними на підставі їх фраудаторності без ініціювання провадження про визнання боржника неплатоспроможним, то такий спосіб захисту є неналежним.

18. Також ПП «ПТК «Візит» зазначило, що відбулося незаконне втручання в його право на вільне володіння майном, суди визнали недійсними правочини не на підставі конкретних норм закону про недійсність правочинів, а на підставі «загальних засад про добросовісність та неприпустимість зловживання правом», які не можуть бути застосовані до суб'єктів господарської діяльності поза межами процедури визнання боржника неплатоспроможним та за відсутності доведених ознак фіктивності спірних договорів. Отже, для втручання у право ПП «ПТК «Візит» на вільне володіння майном було застосовано не закон, а судову практику, яка є нечіткою та непередбачуваною.

19. Заявник послався на недотримання судами норм процесуального права, що порушило його право на справедливий суд, гарантоване параграфом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яке полягає у нерівному ставленні до учасників судового процесу, необґрунтованих відмовах у клопотаннях ПП «ПТК «Візит», виході за межі строку виготовлення повного тексту судового рішення, невідображені усіх обставин та клопотань, заявлених учасниками справи, що є підставою касаційного оскарження відповідно до пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України.

20. ПП «ПТК «Візит» зазначило, що місцевий господарський суд після оголошення про перехід до стадії судових дебатів та про перерву в судовому засіданні розглянув клопотання позивача про поновлення строку на подання доказів та залучив відповідні докази, а саме витяги з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців: станом на 28 травня 2021 року № 33846162 від 12 жовтня 2024 року щодо ПП «Візит-Сервіс», станом на 28 травня 2021 року щодо ПП «ПТК «Візит» № 33736478 від 26 вересня 2024 року, станом на 25 жовтня 2021 року щодо ПП «Візит-Сервіс» № 33846202 від 12 жовтня 2024 року, станом на 25 жовтня 2021 року щодо ПП «ПТК «Візит» № 33846215 від 12 жовтня 2024 року, станом на 16 лютого 2022 року щодо ПП «Візит-Сервіс» № 337348857 від 26 вересня 2024 року, станом на 16 лютого 2022 року щодо ПП «ПТК «Візит» № 33735053 від 26 вересня 2024 року; інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна - будинку № 10 на вул. М. Раскової, 10 в м. Кременчук. На це також не звернув уваги суд апеляційної інстанції.

21. Вважає, що суд апеляційної інстанції допустив порушення частини третьої статті 310 ГПК України, оскільки необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, взявши до уваги докази, які були подані з порушенням.

22. Виходить з того, що суд апеляційної інстанції не розглянув та не відобразив у постанові усі доводи апеляційної скарги, що свідчить про порушення права ПП «ПТК «Візит» на справедливий суд.

23. Послалося на те, що суди не перевірили, а позивач не надав доказів на підтвердження боргу відповідача на час звернення із цим позовом, зокрема місцевий суд відмовив у задоволенні клопотання про витребування цих документів у приватного виконавця, а суд апеляційної інстанції аналогічне клопотання не розглянув взагалі.

24. На думку заявника, порушення судами норм процесуального права полягало у тому, що суди попередніх інстанцій розглянули позовні вимоги, об'єднання яких вже визнавалося судом безпідставним.

25. Зазначило, що суди залишили поза увагою, що в позові зазначено приватного виконавця Райду О. С. як третю особу, яку не було залучено до участі у справі та не було повідомлено про час і місце розгляду справи судами.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

26. 21 квітня 2025 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ТОВ «Поверхность-Інвест» просило відмовити в задоволенні касаційної скарги та залишити без змін прийняті у справі судові рішення.

27. Мотивувало відзив тим, що договір застави уклали вже після того, як за трьома договорами позики спливли строки повернення коштів, тобто строки їх виконання; ПП «Візит-Сервіс» не надало судам докази на підтвердження сплати боргу на виконання рішення третейського суду повністю чи в іншій сумі, ніж зазначив позивач.

28. Наголосило, що зобов'язання зі сплати штрафних санкцій у ПП «Візит-Сервіс» виникли саме на підставі договору у зв'язку з неналежним його виконанням, оспорені договори позики укладалися вже після порушення справи в третейському суді.

29. ТОВ «Поверхность-Інвест» вважає безпідставними доводи заявника про неправомірність задоволення клопотання про поновлення строку на подання доказів, оскільки суд задовольнив клопотання про поновлення строку на подання доказів відповідно до статті 119 ГПК України, та, посилаючись на порушення норм процесуального права, не зазначає, які саме докази й доводи були проігноровані судами обох інстанцій, у той час як не надав доказів, які б підтверджували сплату боргу ПП «Візит-Сервіс» на виконання рішення третейського суду та які б спростовували пов'язаність власників та керівників відповідачів.

30. Позивач вважає, що за наявними у судовій практиці висновками будь-який правочин, вчинений боржником у період наявності у нього зобов'язання з погашення боргу перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредитору.

Розгляд справи Верховним Судом

31. Ухвалою від 31 березня 2025 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Поверхность-Інвест».

32. Ухвалою від 23 квітня 2025 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, вважаючи за необхідне відступити від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 601/2035/23, від 09 квітня 2025 року у справі № 710/1431/23, від 19 березня 2025 року у справі № 753/12145/22, від 16 жовтня 2024 року у справі № 712/3471/22.

33. Мотивуючи ухвалу про передачу, колегія суддів Касаційного господарського суду зазначила, що у цій справі вимоги позивача про визнання недійсними правочинів, наслідками яких стало відчуження ПП «Візит-Сервіс» на користь ПП «ПТК «Візит» транспортних засобів, не відповідають належному та ефективному способу захисту, оскільки задоволення такого позову не приведе до повернення майна ПП «Візит-Сервіс» і, тим більше, не приведе до звернення стягнення на це майно для задоволення вимог позивача в рахунок погашення існуючої заборгованості, пославшись при цьому на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 та від 01 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц.

34. Таке рішення суду буде спрямоване на створення преюдиції в інших судових провадженнях (про звернення стягнення на таке майно в межах виконавчого провадження або витребування майна з метою його примусової реалізації тощо), що не відповідає завданням господарського судочинства, тому свідчить про неефективність такого способу захисту.

35. Разом із цим колегія суддів вказує, що статтю 215 ЦК України слід розуміти так, що за певних умов третя особа, яка не є стороною правочину (інша заінтересована особа), може звертатися з позовом про визнання правочину недійсним від імені сторони правочину (різновид похідного позову).

36. У цьому аспекті колегія суддів Касаційного господарського суду звернула увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду, що стосуються звернення до суду кредитора у справі про банкрутство про визнання недійсними окремих угод боржника, вчинених у підозрілий період (постанова від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц, пункти 72, 78), де та визнала, що кредитори боржника за певних умов можуть мати повноваження на звернення до третіх осіб, винних боржнику, з майновими вимогами, але від імені боржника в порядку похідного позову, вказавши в цій же постанові, що законодавство може мати прогалини в частині похідного позову, які мають заповнювати суди.

37. Також в ухвалі про передачу колегія суддів зазначила, що похідний інтерес кредитора у стягненні коштів з третіх осіб, винних боржнику, може реалізовуватися у виконавчому провадженні: отримавши судове рішення про стягнення з боржника коштів, кредитор у статусі стягувача звертається із заявою про примусове виконання рішення. Так, відповідно до частини першої статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб; зазначені особи зобов'язані подати на запит виконавця у визначений ним строк відомості про належне боржнику майно, що перебуває у них, та майно чи кошти, які вони повинні передати боржнику [див. висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 06 жовтня 2020 року у справі № 2-24/494-2009 (пункти 79-81), від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 (пункт 38)].

38. Колегія суддів зазначила, що якщо спір виник з приводу укладення та виконання боржником з третьою особою фраудаторного правочину, то належними позовними вимогами є вимога про визнання такого правочину недійсним у поєднанні з вимогою про витребування майна, переданого на виконання такого правочину. Належним позивачем за такою вимогою є боржник, а відповідачем - інша сторона, від якої витребовується майно.

39. Вирішуючи питання про те, хто має повноваження звертатись від імені боржника із зазначеними позовними вимогами в порядку похідного позову, колегія суддів послалася на висновки Великої Палати Верховного Суду [постанова від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (пункт 103)] про те, що повноваженнями звертатися з похідним позовом має наділятися той, хто не тільки має похідний інтерес у позові, а й при цьому має можливість ефективно захищати права позивача (тобто боржника).

40. Виконавець відповідно до закону наділений широкими повноваженнями щодо вчинення дій, спрямованих на виконання рішень. Зокрема, відповідно до частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну; безперешкодно входити на земельні ділянки, до приміщень, сховищ, іншого володіння боржника - юридичної особи, проводити їх огляд, примусово відкривати та опечатувати їх; викликати фізичних осіб, посадових осіб з приводу виконавчих документів, що перебувають у виконавчому провадженні, звернутися до суду щодо застосування приводу; отримувати від банків та інших фінансових установ, небанківських надавачів платіжних послуг, емітентів електронних грошей інформацію про наявність рахунків / електронних гаманців та/або стан рахунків / електронних гаманців боржника, рух коштів та операції за рахунками / електронними гаманцями боржника; відповідно до частини п'ятої цієї статті під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних тощо.

41. Тому колегія суддів Касаційного господарського суду вважає, що повноваження звертатись із позовними вимогами про визнання правочину боржника недійсним у поєднанні з вимогою про витребування майна, переданого на виконання такого правочину, належить як виконавцю, так і кредитору, який набув статус стягувача у виконавчому провадженні.

42. В обох випадках боржник набуває статусу позивача; при цьому, на думку колегії суддів, підлягають застосуванню правила частини четвертої статті 54, частин четвертої, п'ятої статті 55 ГПК України, частин третьої, четвертої статті 57 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України): зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної або касаційної скарг, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою виконавця; якщо боржник не підтримує заявлених позовних вимог, то це не є підставою для залишення подання без розгляду; відмова боржника від позову, подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє виконавця права підтримувати позов і вимагати розгляду справи по суті [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року у справі № 2-24/494-2009 (пункти 92, 93), від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 (пункти 62, 63)].

43. Водночас в ухвалі Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказує на наявність непоодинокої практики, яка з наведеними висновками не узгоджується, а саме, висновки у постановах, про які зазначає колегія суддів, полягають у можливості оскарження фраудаторного правочину третьою особою (не стороною правочину) від власного імені, а також у тому, що належному способу захисту прав чи інтересів відповідного кредитора відповідає вимога про визнання правочину недійсним (без її поєднання з вимогою про витребування майна, переданого на виконання такого правочину), тому з огляду на викладені вище обґрунтування колегія суддів з ними не погодилася і вважає за необхідне від них відступити.

44. Ухвалою від 04 червня 2025 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду.

Встановлені судами обставини

45. ТОВ «Поверхность-Інвест» є кредитором ПП «Візит-Сервіс» за вимогою про сплату 750 943,00 грн штрафу, яка виникла з договору від 18 грудня 2018 року № 039/18, що підтверджено рішенням Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Українська правнича фундація» від 23 вересня 2021 року у справі № 1504/21, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28 липня 2022 року та наказом того ж суду від 20 вересня 2022 року у справі № 873/214/21, на підставі яких з боржника на користь позивача стягнуто 750 943,00 грн. заборгованості, яка є штрафом згідно з підпунктом 9.4.2 договору № 039/18, 5 000,00 грн витрат на правничу допомогу, 1 000,00 грн реєстраційного збору, 16 509,43 грн третейського збору.

46. 22 листопада 2022 року приватний виконавець виконавчого округу Полтавської області відкрив виконавче провадження ВП № НОМЕР_11 з примусового виконання цього наказу від 20 вересня 2022 року.

47. У межах виконавчого провадження приватний виконавець встановив, що у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, окрім транспортних засобів AUDI Q7, рік випуску 2019, номер кузова НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 ; FIAT FIORINO, рік випуску 2019, номер кузова НОМЕР_3 , державний номерний знак НОМЕР_4 ; FIAT QUBO, рік випуску 2016, номер кузова НОМЕР_5 , державний номерний знак НОМЕР_6 ; FIAT NUOVO DOBLO, рік випуску 2016, номер кузова НОМЕР_7 , державний номерний знак НОМЕР_8 ; VOLKSWAGEN CARAVELLE, рік випуску 2017, номер кузова НОМЕР_9 , державний номерний знак НОМЕР_10 , що оголошені в розшук, це підтверджуються наявними у матеріалах справи постановами приватного виконавця у виконавчому провадженні ВП № НОМЕР_11.

48. Упродовж травня 2021 - лютого 2022 років відповідачі уклали шість правочинів, наслідком яких є відчуження боржником перелічених транспортних засобів на користь ПП «ПТ «Візит».

49. Відповідачі уклали чотири договори позики, на підставі яких ПП «ПТК «Візит» передав у власність боржника грошові кошти у сумі відповідно 990 000,00 грн, 940 000,00 грн, 305 000,00 грн та 800 000,00 грн, всього 3 035 000,00 грн, які той зобов'язався повернути позикодавцеві відповідно до 28 вересня, 10, 18 та 28 жовтня 2021 року.

50. 25 жовтня 2021 року відповідачі уклали договір застави, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького нотаріального округу Полтавської області Ципко Т. А. та зареєстрований у реєстрі за № 2148, за яким ПП «ПТК «Візит» набуло право у разі невиконання боржником зобов'язань за цими договорами позики одержати задоволення за рахунок вказаних транспортних засобів, заставна вартість яких визначена у розмірі 1 000 000,00 грн.

51. 16 лютого 2022 року відповідачі уклали договір про припинення зобов'язання, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького нотаріального округу Полтавської області Ципко Т. А. та зареєстрований у реєстрі за № 225, на підставі якого відповідачі погодили припинити зобов'язання боржника за договорами позики повністю, а за договором позики від 28 червня 2021 року частково (у розмірі 373 655,08 грн) на загальну суму 2 608 655,08 грн шляхом передачі у власність ПП «ПТК «Візит» переданих у заставу транспортних засобів.

52. Строк експлуатації двох транспортних засобів, відчужених за цим договором про припинення зобов'язання, не перевищував трьох років, а решти - семи років, які за умовами пункту 5 договору про припинення зобов'язання перебували у стані, який є повністю придатним для використання за цільовим призначенням, за наслідками проведеного огляду не мали недоліків чи інших дефектів.

53. Відповідно до долучених до справи висновків експерта за результатами транспортно-товарознавчої експертизи від 22 травня 2024 року № 1110/05/2024, 1111/05/2024, 1112/05/2024, 1113/05/2024, 1114/05/2024, складених судовим експертом Експертно-дослідної служби України Власовим А. Ю., ринкова вартість цих транспортних засобів станом на 16 лютого 2024 року становила 3 541 270,00 грн.

54. Від імені боржника ці правочини вчинила директор Мельник Тамара Миколаївна, від імені ПП «ПТК «Візит» - тимчасово виконуючий обов'язки директора Мельник Роман Олександрович.

55. Відповідно до спірних правочинів місцем реєстрації відповідачів була одна і та сама адреса: м. Кременчук, Полтавська обл., бульвар Пушкіна, 8, сусідні офіси № 1 та № 2.

56. Зареєстрованим місцем проживання зазначених представників сторін на час укладення спірних угод було м. Кременчук Полтавської області, провулок Марини Раскової, 10.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Межі розгляду справи касаційним судом

57. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПП «ПТК «Візит» на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України.

58. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 300 ЦПК України).

Щодо способу захисту права кредитора

59. У справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, перед судом постало питання щодо належного та ефективного способу захисту у разі визнання недійсними правочинів, наслідками яких стало відчуження відповідачем, який є боржником, на користь іншого відповідача транспортних засобів.

60. Розв'язуючи це правове питання, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

61. Відповідно до статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

62. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ГПК України).

63. За частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

64. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

65. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і на захист яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

66. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

67. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.

68. Застосований судом спосіб захисту має бути правомірним - таким, що відповідає правовій природі відносин, що виникли між сторонами спору, тобто відповідати праву; тоді як ефективність характеризує спосіб захисту відповідно до критерію його дієвості у відновленні порушеного права та інтересу.

69. За частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 😎 відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

70. Отже, визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондувалися з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, який нещодавно втратив чинність.

71. Так, для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

72. Розумність характерна як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

73. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

74. Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована.

Отже, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили.

75. У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

76. Недійсність договору як приватноправова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

77. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі).

78. У ЦК України закріплений підхід, при якому можливість оспорити правочин конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

79. Оспорений правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України).

80. Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду.

81. Оспорення правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорення правочину, рецисорний позов).

82. Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Про природу фраудаторного правочину

83. Велика Палата Верховного Суду у своїй практиці допускає кваліфікацію правочину як фраудаторного, зокрема, як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та зловживаючи правом (статті 3, 13 ЦК України) і така практика є усталеною.

84. Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

85. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

86. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

87. Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України.

У цьому Рішенні вказано: «Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку.

Здійснюючи право власності, зокрема шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними.

У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

88. Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.

89. Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

- особа (особи) «використала / використали право на зло»;

- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки є певним станом, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах із цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати);

- враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

90. Правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним.

91. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір.

92. Такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним.

93. Проте у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній.

94. Велика Палата Верховного Судув постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц дійшла висновку, що Верховний Суд вже неодноразово застосовував принцип добросовісності та конструкцію недопустимості зловживання цивільними правами для забезпечення прав та інтересів кредитора.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»); у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).

95. Цивільно-правовий договір (зокрема й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (зокрема вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладають договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

96. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

97. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц також наголосила, що за змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Про співвідношення фраудаторного і фіктивного правочинів

98. Велика Палата дійшла висновку про те, що фіктивний правочин і фраудаторний поєднує невідповідність принципу добросовісності, проте не кожен фіктивний правочин є фраудаторним, як і не кожен фраудаторний правочин є фіктивним.

99. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

100. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Зокрема, необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчинили будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

101. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, зокрема сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

102. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

103. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

104. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний.

105. При цьому Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц погодилася з тим, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, зокрема таким, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

106. Поняття фраудаторності правочинів знайшло своє відображення і в інших постановах Великої Палати Верховного Суду.

107. Так, у постанові від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов'язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

108. У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов'язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

109. Договір, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатним, так і безоплатним. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об'єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значимих дій.

110. Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова / неринкова), наявність / відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов'язань, якщо така процедура визначена законом імперативно. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16 (пункт 155).

Щодо можливості визнання фраудаторним правочину суб'єкта господарювання поза межами процедури банкрутства

111. Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій під час задоволення вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.

112. Укладення фраудаторних правочинів є характерним для боржників у процедурах банкрутства, позаяк неплатоспроможність боржника означає ситуацію, коли не вистачає коштів для задоволення всіх вимог кредиторів і, діючи недобросовісно, боржник намагається створити переваги для задоволення вимог «дружнього» кредитора на шкоду іншим своїм кредиторам, порушивши встановлену законом черговість або пропорційність задоволення вимог окремого класу кредиторів.

113. Задоволення боржником вимог окремого кредитора поза межами конкурсної процедури банкрутства з використанням пов'язаних (або непов'язаних) із боржником осіб підтверджує неправомірну і недобросовісну мету боржника щодо створення йому преференції у виконанні зобов'язань та порушення імперативно встановленої у банкрутстві черговості задоволення вимог певних класів кредиторів боржника.

114. Отже, правочини за участю боржника, які допомагають реалізувати цю мету, мають ознаки фраудаторності, незалежно від того, чи такий правочин є двостороннім (одностороннім) чи багатостороннім (у якому буде задіяно низку учасників, об'єднаних єдиною неправомірною метою). Для класифікації правочину як фраудаторного має значення фактична участь боржника у ньому як одного з учасників вольових дій, направлених на виведення майна боржника з метою незадоволення вимог одного або декількох його кредиторів у легальній судовій процедурі.

115. Відтак перед судом постає завдання за наслідком оцінки обставин справи встановити взаємопов'язаність дій учасників оспорюваного правочину, направлену на досягнення єдиної недобросовісної мети - вивести майно (грошові кошти) боржника поза межі єдиної процедури банкрутства цього боржника для унеможливлення задоволення вимог визнаного у процедурі банкрутства кредитора (кредиторів) за рахунок такого активу з дотриманням правил процедури банкрутства.

116. Боржник і кредитор у справі про банкрутство зазвичай виступають як протилежні сторони процесу. Однак у випадку, якщо кредитор звертається до суду з вимогою про визнання недійсними угод боржника, укладених за три роки до порушення справи про банкрутство або у процедурі банкрутства (підозрілі правочини), зазначаючи про недобросовісність дій боржника, кредитор фактично діє в інтересах боржника, оскільки його недобросовісний орган управління вчинив дії з відчуження активів боржника на шкоду всім кредиторам неплатоспроможного боржника (частина перша статті 42 КУзПБ). Такий позов є подібним до інституту похідного позову, характерного для позовного провадження (стаття 54 ГПК України).

117. Обмеживши строки процедури банкрутства, законодавець у той же час наділив кредитора боржника, як і арбітражного керуючого, спеціальними повноваженнями щодо визнання недійсними угод боржника, передбачивши при цьому настання спеціального наслідку визнання недійсними таких угод, відтак обов'язок кредитора, який отримав майно боржника, повернути його до складу ліквідаційної маси, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість грошовими коштами за ринковими цінами, що існували на момент учинення правочину (частина третя статті 42 КУзПБ).

118. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 наголосила, що у разі якщо багатосторонній правочин учинено за участю боржника з недобросовісною метою виведення його активів (майна) зі складу ліквідаційної маси для задоволення вимог окремого кредитора поза межами процедури банкрутства, такий правочин може бути визнаний недійсним (фраудаторним) як із підстав, передбачених статтею 42 КУзПБ, так і відповідно до статей 3, 13 ЦК України.

119. Разом з тим вчинення правочину на шкоду кредиторам, тобто фраудаторного правочину, не свідчить про те, що він має бути фіктивним чи удаваним.

120. Так, для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчинили будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання договору недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає її зовнішньому прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

121. Отже, при кваліфікації оспореного правочину як фіктивного судам необхідно встановити факт його вчинення для годиться (про людське око) обома сторонами, позаяк якщо одна зі сторін діяла лише для годиться, а інша намагалася досягти правового результату - такий правочин не можна визнати фіктивним.

122. Стаття 235 ЦК України передбачає, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

123. Відтак угода щодо прикриття дійсної угоди сторін є удаваним, а не фіктивним правочином, юридичне визначення якого підпадає під кваліфікацію за статтею 235 ЦК України.

124. Таким чином, Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд у кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року справа № 916/379/23, провадження № 12-22гс24).

125. Приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин.

126. При цьому недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

127. Метою позаконкурсного оспорення є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

128. Практика Верховного Суду допускає кваліфікацію фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений усупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України).

129. Обидві підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину.

130. Тобто оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред'явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).

131. Кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав.

132. Натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав.

133. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення, зокрема, унеможливлюється звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна.

134. Очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не допускається.

135. Так, у постанові від 18 грудня 2024 року у справі № 916/379/23 Велика Палата Верховного Суду, кваліфікуючи правочин як фраудаторний і визначаючи правові підстави для визнання його недійсним, застосовувала норми пункту 6 частини першої статті 3, частин першої - четвертої статті 13, частини першої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України.

136. Отже, можна дійти висновку, що нормативна підстава для кваліфікації правочину як фраудаторного і визнання його недійсним за статтями 3, 13 ЦК України (всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом) є достатньою.

137. При цьому слід наголосити, що оспорити такий правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою своїх прав.

138. Також необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорення фраудаторних правочинів.

139. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

140. Метою позаконкурсного оспорення є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

141. Належним способом є відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорення наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається.

142. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про можливість оспорення господарського договору як фраудаторного правочину поза провадженням про несплатоспроможність боржника.

143. Таким чином, позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Про можливість визнання правочину недійсним як фраудаторного за позовом кредитора, який не був стороною оспорюваного правочину

144. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 зробила правовий висновок у розділі «Загальні положення щодо визнання правочину недійсним і способів захисту» (пункти 42-56), зазначивши, що вимоги особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України) та застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

145. Застосування реституції як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу. Якщо повернення майна його відчужувачу не відновлює прав позивача, то суд може застосувати іншій ефективний спосіб захисту порушеного права в межах заявлених позовних вимог.

146. Також відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.29), визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині першій статті 2 ГПК України (частині першій статті 2 ЦПК України).

147. За висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 01 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц (пункт 154), якщо на виконання спірного правочину товариство сплатило кошти або передало інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспореного правочину недійсним не приводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 ЦК України).

148. Проте Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у разі звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору його стороною з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу), реституція застосовується лише між сторонами такого правочину.

149. У разі звернення з таким позовом третьої особи (не сторони договору) з метою захисту прав та інтересів кредитора вимога про визнання недійсним фраудаторного правочину є належним та ефективним способом захисту, оскільки кредитор зазвичай зацікавлений у поверненні йому грошових коштів, а не майна, яке в подальшому слід буде відчужувати для отримання цих коштів.

150. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що у своїй постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 вона виснувала, що в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у виконавця окремо визначеного повноваження звертатися до суду з позовною заявою про оспорення фраудаторного правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору, не повинна перешкоджати реалізації права цього кредитора на виконання судового рішення.

Покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України.

Обов'язок ініціювання будь-якого наступного судового процесу з метою виконання попереднього судового рішення Законом України «Про виконавче провадження» покладено на компетентні органи, уповноважені державою на забезпечення виконання судових рішень, а не на кредитора, який правомірно очікує від держави належного виконання остаточного судового рішення про стягнення боргу.

Повноваження виконавця на звернення з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку позовного провадження є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 4, частина четверта статті 42 ЦПК України), в тому числі за позовом про визнання недійсним правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна (оспорення фраудаторного правочину).

151. Постановою від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24 Велика Палата Верховного Суду підтримала сформульовані нею у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 висновки про те, що покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить правилам статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України.

152. Велика Палата Верховного Суду врахувала, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має не особистий, а винятково службовий інтерес, який полягає у виконанні покладених на нього державою посадових обов'язків і досягненні такого результату, за якого судове рішення буде виконаним.

153. Водночас забезпечення найбільш сприятливої ситуації для виконання судового рішення відповідає не лише інтересам суспільства, яке, безумовно, зацікавлене в підтриманні правопорядку в державі, а й майновим та/або немайновим інтересам стягувача у виконавчому провадженні.

154. Наведене не означає, що виконавець у виконавчому провадженні зобов'язаний діяти лише в інтересах стягувача, адже всі виконавчі дії повинні вчинятися з дотриманням прав усіх сторін виконавчого провадження, зокрема й боржника. Проте оскільки метою здійснення виконавчого провадження є повне та своєчасне виконання судового рішення, то вжиття виконавцем усіх необхідних заходів для досягнення цієї мети потрібно розглядати як таке, що відповідає як загальним засадам верховенства права і обов'язковості судових рішень, так і правомірним інтересам стягувача у конкретному виконавчому провадженні.

155. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24 виснувала, що виконавець має право звернутися до суду з позовом щодо оспорення фраудаторного правочину саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні.

156. З цих же міркувань у разі наявності спору про право на майно, яким боржник володіє спільно з іншими особами, позов про визначення частки боржника у такому майні також пред'являється виконавцем в інтересах стягувача у виконавчому провадженні, оскільки як вимоги, спрямовані на повернення майна у власність боржника (спільну власність боржника та інших осіб), так і вимоги щодо визначення частки боржника у такому майні мають на меті забезпечення повного та своєчасного виконання судового рішення у спосіб звернення стягнення на майно боржника, що відповідає майновим інтересам стягувача.

157. Між тим, варто акцентувати увагу на тому, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24 вкотре наголосила, що за захистом своїх невизнаних, оспорених або порушених прав має насамперед звертатися особа, чиї права не визнаються, оспорюються або порушуються. У цьому випадку такою особою, безумовно, є кредитор - стягувач у виконавчому провадженні.

158. Проте якщо стягувач з певних причин за захистом своїх прав у спосіб оспорення фраудаторного правочину не звертається, то такий позов може пред'явити виконавець, оскільки таке право йому надано законом, а саме частиною четвертою статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження».

159. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вчергове резюмує, що право на звернення з позовом про визнання правочину боржника недійсним з підстав фраудаторності належить як виконавцю, так і особі, яка не була стороною цього правочину, проте є кредитором відповідача в іншому зобов'язанні та пред'явила майнову вимогу (зокрема, набула або може набути статусу стягувача у виконавчому провадженні).

160. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що стягувач самостійно як заінтересована особа, яка заперечує дійсність договору на підставах, встановлених законом, має право на звернення з позовом про визнання такого правочину недійсним, як передбачено частиною третьою статті 215 ЦК України.

Щодо відступу від висновків Верховного Суду

161. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (пункт 61 рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95).

162. Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (пункт 123 рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви у м. Люпені проти Румунії», заява № 76943/11).

163. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (пункт 36 рішення від 22 листопада 1995 року у справі «С. В. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92).

164. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів у тлумаченні, які існують.

165. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (заява № 27238/95) ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

166. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначено, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, це потрібно чітко зазначити у рішенні.

167. Велика Палата Верховного Суду у справі, що розглядається, виснувала, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

168. Водночас у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц Велика Палата Верховного Суду погодилася з тим, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

169. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду відступає від свого висновку, сформульованого в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, шляхом його такої конкретизації: позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

170. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови в конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц).

171. При цьому під час передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 601/2035/23, від 09 квітня 2025 року у справі № 710/1431/23, від 19 березня 2025 року у справі № 753/12145/22, від 16 жовтня 2024 року у справі № 712/3471/22, щодо можливості оскарження фраудаторного правочину третьою особою (не стороною правочину) від власного імені, а також про те, що належному способу захисту прав чи інтересів відповідного кредитора відповідає вимога про визнання правочину недійсним (без її поєднання з вимогою про витребування майна, переданого на виконання такого правочину).

172. З огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у цій постанові, підстав для відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 601/2035/23, від 09 квітня 2025 року у справі № 710/1431/23, від 19 березня 2025 року у справі № 753/12145/22, від 16 жовтня 2024 року у справі № 712/3471/22, немає.

По суті скарги

173. У цій справі вимоги про визнання недійсними договорів позики, застави та про припинення зобов'язання мотивовані тим, що вони були укладені за наявності у ПП «Візит-Сервіс» грошового зобов'язання перед позивачем, що підтверджено рішенням третейського суду і, як наслідок, унеможливило виконання цього рішення та повернення боргу.

174. Велика Палата Верховного Суду на підставі встановлених у справі обставин бере до уваги, що спірні договори були укладені відповідачами у період з травня 2021 року до лютого 2022 року; рішення третейського суду прийнято 23 вересня 2021 року, а 20 вересня 2022 року Північний апеляційний господарський суд видав наказ на виконання цього рішення про стягнення з боржника заборгованості; надалі 22 листопада 2022 року відкрито виконавче провадження з виконання цього наказу, в процесі здійснення якого з'ясувалося, що у боржника немає майна, на яке можна звернути стягнення.

175. Також суди встановили обставини, які дозволяють дійти висновку, що відповідачі є пов'язаними особами, адже мають однакові прізвища, по батькові, а також як місця реєстрації осіб, які від імені юридичних осіб підписали спірні договори, так і місцезнаходження самих юридичних осіб.

176. Скаржник заперечує проти того, що суди мали підстави для висновку про фраудаторність оспорюваних договорів. До того ж він посилається загалом на те, що наявність судового спору про стягнення штрафу автоматично не підтверджує виникнення та існування заборгованості, тобто відсутність на час укладення правочинів їх спрямованості на уникнення сплати боргу скаржником; а також на те, що суди дійшли висновку про пов'язаність відповідачів на підставі недопустимих доказів та не витребували запитаних скаржником доказів часткового виконання рішення третейського суду.

177. Стосовно першого доводу про спірний характер боргу скаржника перед позивачем Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.

178. Для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо, щоб кредитору належало суб'єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Верховний Суд неодноразово аналізував поняття фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому для застосування вказаного поняття необов'язково щоб існувало судове рішення про стягнення, зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (див. постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2025 року у справі № 159/5846/23, від 30 липня 2025 року у справі № 766/2529/24).

179. З наведених мотивів Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги доводи скаржника про те, що наявність судового спору про стягнення штрафу автоматично не підтверджує виникнення та існування заборгованості.

180. Стосовно другого аргументу скаржника проти обґрунтованості висновків судів про спрямованість оспорюваних правочинів на виведення майна, за рахунок якого можна було б задовольнити вимогу позивача, як єдину мету цих правочинів Велика Палата вважає за необхідне зауважити таке.

181. Розглядаючи спори про визнання недійсними договорів як таких, що вчинені боржником на шкоду кредитору, слід надавати оцінку наявності ознак фраудаторності, про які стверджує позивач, як у кожному договорі, так і в договорах (якщо їх декілька) у сукупності як таких, що складають певну послідовність пов'язаних дій, спрямованих на виведення майна з власності боржника.

182. За встановлених у справі обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про визнання недійсними договорів позики, не визначивши наявності ознак фраудаторного правочину в цих договорах або не визначивши їх необхідними для вчинення наступних правочинів із передачі майна в заставу і в подальшому у власність ПП «ПТК «Візит».

183. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що за спірними договорами позики боржник не відчужував власне майно і, як встановили суди, на підставі цих договорів ПП «ПТК «Візит» передало у власність боржника грошові кошти в сумі 3 035 000,00 грн.

184. Суди не обґрунтували відсутності розумної економічної мети для боржника в одержанні коштів, фраудаторності умов позики.

185. У зв'язку з наведеним у судів попередніх інстанцій не було підстав для визнання недійсними договорів позики як фраудаторних правочинів, тому в цій частині судові рішення підлягають скасуванню із прийняттям нового рішення про відмову в позові за вимогами про визнання недійсними договорів позики.

186. Натомість договір застави, за яким боржник на забезпечення виконання зобов'язань за договорами позики передав у заставу ПП «ПТК «Візит» транспортні засоби, був укладений уже після надання позик і навіть після того, як строк зобов'язання за договорами позики вже сплив (окрім позики в сумі 800 000,00 грн зі строком повернення 28 жовтня 2021 року, тобто строк спливав через три дні після передачі майна у заставу).

187. Отже, боржник обтяжив належні йому транспортні засоби заставою вже після того, як одержав позику, одержання якої не було поставлене під умову надання забезпечення у вигляді цієї застави. Протягом всього судового розгляду боржник не заявляв про існування якоїсь розумної економічної мети такої поведінки, коли він добровільно обтяжує своє майно заставою вже після того, як одержав позикові кошти без будь-якої умови про заставу.

188. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу, що відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

189. Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому (стаття 573 ЦК України).

190. Отже, заставою може забезпечуватися дійсна вимога або вимога, яка може виникнути в майбутньому.

191. Натомість договір застави транспортних засобів з посиланням на необхідність забезпечення виконання зобов'язань за договорами позики укладений відповідачами на час, коли строк повернення позики вже сплив, отже, як можна дійти висновку, з наміром передати заставне майно саме у власність ПП «ПТК «Візит», про що свідчать також подальші дії сторін з укладення договору про припинення зобов'язання, за яким вони погодили припинити зобов'язання за договорами позики повністю (крім одного договору позики від 28 червня 2021 року, за яким зобов'язання припинено частково у розмірі 373 655,08 грн) на загальну суму 2 608 655,08 грн, шляхом передачі у власність ПП «ПТК «Візит» транспортних засобів.

192. До того ж, як установили суди, рішення про стягнення з ПП «Візит-Сервіс» штрафу на користь позивача Постійно діючий третейський суд при Асоціації «Українська правнича фундація» прийняв 23 вересня 2021 року, а спірні договори застави та припинення зобов'язання укладені відповідачами 25 жовтня 2021 року та 16 лютого 2022 року, тобто на час укладення цих договорів у боржника існувало невиконане зобов'язання перед позивачем, підтверджене рішенням третейського суду.

193. Наведене в сукупності зі встановленими судами обставинами, які вказують на пов'язаність осіб - відповідачів, у тому числі, що договір застави транспортних засобів, укладений після спливу строку зобов'язання, на забезпечення виконання якого його було укладено, та подальша передача відступного на підставі договору про припинення зобов'язання заставного майна боржником у власність ПП «ПТК «Візит», які є пов'язаними особами, за наявності боргу боржника перед позивачем дає підстави для висновку, що вказані договори застави та про припинення зобов'язання укладені з метою вивести майно, на яке можна було звернути стягнення на виконання рішення третейського суду, з власності боржника у власність пов'язаної з ним особи - ПП «ПТК «Візит» на шкоду кредитору - позивачу, тому вони мають ознаки фраудаторного правочину.

194. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що за наявності дійсного невиконаного зобов'язання, строк за яким настав, кредитор має право поставити під сумнів будь-який правочин, вчинений боржником, унаслідок якого останній відчужив власне майно, не виконавши свого зобов'язання перед кредитором. Тягар доведення того, що спірні правочини не спрямовані на завдання шкоди кредиторові, створення перешкод у погашенні заборгованості перед ним, покладається на боржника.

195. Суди не встановили, а скаржник не посилався на надані судам докази, які ними не були досліджені і які свідчили про виконання боржником зобов'язання перед позивачем станом на час звернення до суду та розгляду цієї справи.

196. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у частині вмотивованості кваліфікації укладених відповідачами договорів застави та договору про припинення зобов'язання як фраудаторних, спрямованих на шкоду інтересам позивача.

197. Враховуючи мотиви, викладені у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог щодо визнання недійсними укладених між відповідачами договору застави транспортних засобів від 25 жовтня 2021 року, а також договору про припинення зобов'язання шляхом переданням відступного від 16 лютого 2022 року.

198. Суди попередніх інстанцій обґрунтовано кваліфікували договір застави та договір про припинення зобов'язання у спосіб переданням відступного як такі, що вчинені на шкоду кредитору.

199. Між тим, суди не врахували, що кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не має значення, що на виконання оспорюваного правочину передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення, зокрема, унеможливлюється звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений усупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не допускається.

200. Тому оскаржені судові рішення в частині вирішення вимог про визнання недійсними договору застави та договору про припинення зобов'язання шляхом передання відступного належить змінити, виключивши посилання на фіктивність цих договорів, а в решті судові рішення слід залишити без змін.

201. Доводи касаційної скарги про те, що якщо у правовідносинах між суб'єктами господарської діяльності одна зі сторін правовідносин посилається на фраудаторний характер правочинів, вчинених іншою стороною, то сторона, яка вважає себе постраждалою від оспорюваних правочинів, має ініціювати провадження про неплатоспроможність боржника і в межах цього провадження ініціювати визнання відповідних правочинів недійсними як фраудаторних. Якщо суб'єкт господарської діяльності, який вважає себе постраждалим від спірних правочинів (стороною яких він не є), звертається з позовом про визнання таких правочинів недійсними на підставі їх фраудаторного характеру без ініціювання провадження про визнання боржника неплатоспроможним, то такий спосіб захисту є неприйнятним.

202. Як вже було зазначено вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про можливість оспорення господарського договору як фраудаторного правочину поза провадженням про несплатоспроможність боржника.

203. У касаційній скарзі ПП «ПТК «Візит» стверджує, що місцевий господарський суд після оголошення про перехід до стадії судових дебатів та про перерву в судовому засіданні розглянув клопотання позивача про поновлення строку на подання доказів та залучив відповідні докази. При цьому суд апеляційної інстанції допустив порушення частини третьої статті 310 ГПК України, оскільки необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, взявши до уваги докази, які були подані з порушенням.

204. Проте відповідно до частин першої, другої статті 177 ГПК України завданнями підготовчого провадження є: 1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 2) з'ясування заперечень проти позовних вимог; 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 4) вирішення відводів; 5) визначення порядку розгляду справи; 6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

Підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання.

205. Як визначає стаття 182 ГПК України, у підготовчому засіданні суд з'ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються в позові і відзиві, а також докази, витребувані судом, чи причини їх неподання; вирішує питання про проведення огляду письмових, речових і електронних доказів у місці їх знаходження; вирішує питання про витребування додаткових доказів та визначає строки їх подання, вирішує питання про забезпечення доказів, якщо ці питання не були вирішені раніше; вирішує заяви та клопотання учасників справи.

206. Глава 3 розділу ІІІ ГПК України містить положення, які встановлюють порядок реалізації принципу «диспозитивності господарського судочинства» у підготовчому засіданні. Він полягає в тому, що кожен учасник справи може довести певні обставини справи, подавши відповідні докази, надавши пояснення чи заперечення саме під час підготовчого провадження. Це зумовить чітко визначене загальне спрямування судового розгляду, окреслить коло питань, що підлягають розв'язанню на стадії судового розгляду, та дозволить процесуально зекономити час розгляду справи. Ця правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 12 серпня 2021 року у справі № 910/17567/19, від 09 листопада 2021 року у справі № 913/20/21.

207. Отже, вирішення спору на підставі матеріалів, які зібрані поза межами підготовчого провадження, не відповідає завданням, визначеним процесуальним законом для кожної стадії господарського процесу.

208. Частина восьма статті 80 ГПК України передбачає, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

209. У свою чергу стаття 269 ГПК України, якою встановила межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, передбачає, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

210. Системний аналіз статей 80, 269 ГПК України свідчить про те, що докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом і саме на позивача покладено обов'язок подання таких доказів одночасно з позовною заявою. Єдиний виняток, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням установленого строку, - це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких також покладений на учасника справи (у цьому випадку - на позивача).

211. За імперативним приписом частини четвертої статті 13 названого Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій.

212. Принцип рівності сторін у процесі в розумінні «справедливого балансу» між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону в суттєво невигідне становище відносно другої сторони.

213. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 277 та частина друга статті 311 ГПК України).

214. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що вирішення судом клопотання про поновлення строків для подання доказів та прийняття цих доказів не призвело до неправильного вирішення справи, оскільки ці докази не містять нових відомостей, а лише ті, які вже містяться в матеріалах справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

215. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

216. З огляду на наведене касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог про визнання недійсними договорів позики скасувати, прийнявши нове рішення про відмову в позові за цими вимогами.

217. У частині посилання на фіктивність договору застави та договору про припинення зобов'язання оскаржені судові рішення ухвалені без дотримання норм матеріального права.

218. У зв'язку з наведеним, Велика Палата Верховного Суду вважає, що в цій частині оскаржені судові рішення слід змінити шляхом виключення посилання на фіктивність договорів.

Висновки щодо застосування норм права

219. Позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Керуючись статтями 308, 310, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

1. Касаційну скаргу Приватного підприємства «Приватна телекомпанія «Візит» задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 05 лютого 2025 року та рішення Господарського суду міста Києва від 16 жовтня 2024 року у частині позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Поверхность-Інвест» до Приватного підприємства «Візит-Сервіс» та Приватного підприємства «Приватна телекомпанія «Візит» про визнання недійсним договорів позики від 28 травня 2021 року на суму 990 000,00 грн, від 10 червня 2021 року на суму 940 000,00 грн, від 18 червня 2021 року на суму 305 000,00 грн та від 28 червня 2021 року на суму 800 000,00 грн скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні цих вимог відмовити.

3. Решту рішення Господарського суду міста Києва від 16 жовтня 2024 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 05 лютого 2025 року змінити, виклавши їх мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяС. О. ПогрібнийСуддя-доповідач К. М. ПільковСудді:О. О. БанаськоС. І. КравченкоО. В. Білоконь О. В. КривендаО. Л. БулейкоМ. В. МазурІ. А. ВоробйоваС. Ю. МартєвО. А. ГубськаН. С. СтефанівА. А. ЄмецьТ. Г. СтрелецьЛ. Ю. КишакевичІ. В. ТкачВ. В. КорольВ. Ю. Уркевич

Текст постанови склав суддя С. Ю. Мартєв

Джерело:
ЄДРСР 134266626

[ANTIRAID]

Нарешті розібрались, що в цивільному законодавстві не існує фраудаторних правочинів, а з скасуванням господарського кодексу їх взагалі немає. В рішенні також нарешті наведені підстави недійсності за фіктивним та удаваними правочином на шкоду третій особі і зроблено висновок:

219. Позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).