Постанова ВП ВС щодо належного способу захисту земельної ділянки яка належить до земель історико-культурного призначення та пропорційності втручання у майнові права орендаря та суборендаря

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 березня 2026 року

м. Київ

справа № 922/264/24
провадження № 12-30гс25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Погрібного С. О.,

судді-доповідача Пількова К. М.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Гімона М. М., Губської О. А., Ємця А. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Мартєва С. Ю., Мартинюк Н. М., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,

за участю секретаря судового засідання Жураховської Т. О.,

учасники справи:

від Офісу Генерального прокурора - Василенко Н. В. (прокурор),

від позивача - Бринчак М. П. (самопредставництво),

від відповідача-1 - не з'явились,

від відповідача-2 - Іваненко Є. В. (адвокат),

від відповідача-3 - не з'явились,

від відповідача-4 - Чернявський А. В. (самопредставництво),

від відповідача-5 - не з'явились,

третя особа - Бринчак М. П. (самопредставництво),

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський кінний завод» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 02 жовтня 2024 року (головуюча Лакіза В. В., судді Здоровко Л. М., Мартюхіна Н. О.)

за позовом Харківської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації

до: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Контакт плюс»,

2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський кінний завод»,

3) Харківської районної військової адміністрації Харківської області,

4) Головного управління Держгеокадастру у Харківській області,

5) Люботинської міської ради,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Департамент культури і туризму Харківської обласної військової адміністрації (далі - третя особа, Департамент),

про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні землями історико-культурного призначення.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Прокуратура в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні землями історико-культурного призначення.

Місцевий суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивач не довів взяття на державний облік спірного об'єкта культурної спадщини.

Суд апеляційної інстанції задовольнив частково апеляційну скаргу Харківської обласної прокуратури, частково скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив позов частково.

Виходив з того, що спір у справі виник за земельну ділянку, яка належить до земель історико-культурного призначення, що незаконно вибула із власності держави та передана в комунальну власність Люботинської міської ради і на теперішній час перебуває в оренді (суборенді) у товариств.

Заявник касаційну скаргу мотивував тим, що апеляційний суд мав керуватись метою забезпечення стабільності господарських правовідносин та принципами правової визначеності й належного урядування, не піддавати сумніву правомірність укладених договорів оренди та суборенди і дозволити користуватися земельною ділянкою до закінчення строку дії цих правочинів, за умови, що орендар виконує всі вимоги законодавства про охорону культурної спадщини.

У цій справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що необхідною умовою для задоволення позову є оцінка законності і пропорційності втручання у майнові права орендаря та суборендаря, а також урахування принципів правової визначності та належного урядування.

Короткий зміст і підстави позову

1. У січні 2024 року Харківська окружна прокуратура в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Контакт плюс» (далі - ТОВ «Контакт плюс»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський кінний завод» (далі - ТОВ «Харківський кінний завод»), Харківської районної військової адміністрації Харківської області (далі - Харківська РВА), Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру), Люботинської міської ради про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні землями історико-культурного призначення.

2. Позовні вимоги мотивувала тим, що на частині орендованої земельної ділянки розташована пам'ятка археології місцевого значення - городище «Шеєрманівське», яка занесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток України з охоронним номером 4929-Ха, у зв'язку із чим ця ділянка не може бути передана в комунальну чи приватну власність та підлягає поверненню власникові - державі.

3. Оскільки земельна ділянка належить до земель історико-культурного призначення, то надання її в користування для здійснення сільськогосподарського виробництва є порушенням вимог законодавства щодо охорони збереження об'єктів культурної спадщини.

4. Харківська окружна прокуратура просила суд:

визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру від 15 грудня 2020 року № 32-Г у частині передання у комунальну власність Люботинської міської ради Харківської області земельної ділянки з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га;

зобов'язати Люботинську міську раду Харківської області, ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод» повернути земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га державі в особі Харківської обласної військової адміністрації;

визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 09 квітня 2004 року, укладений між Харківською районною державною адміністрацією та ТОВ «Контакт плюс», на підставі якого передано в оренду ТОВ «Контакт плюс» земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га, який зареєстровано в Харківській районній філії Харківського регіонального центру державного земельного кадастру 09 квітня 2004 року за номером 204;

визнати недійсним договір суборенди земельної ділянки від 26 листопада 2004 року, укладений між ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод», на підставі якого передано в суборенду ТОВ «Харківський кінний завод» земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га, який зареєстровано в Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру» 26 листопада 2004 року за номером 208;

визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Харківської районної державної адміністрації від 20 січня 2004 року № 14 «Про надання земельної ділянки ТОВ «Контакт плюс»;

скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності комунальної власності Люботинської міської ради Харківської області на земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га;

скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га в Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

5. Рішенням від 20 червня 2024 року Господарський суд Харківської області відмовив у позові.

6. Рішення мотивував відсутністю у справі відомостей про взяття на державний облік спірного об'єкта культурної спадщини. На офіційному вебресурсі Міністерства культури та інформаційної політики України розміщений у вільному доступі для перегляду Державний реєстр нерухомих пам'яток України, в якому відсутня інформація про спірний об'єкт культурної спадщини. На час розгляду справи охоронні зони пам'ятки археології (городище «Шеєрманівське»), їх межі та режими використання в порядку, встановленому чинним законодавством, не визначені, до Державного земельного кадастру не внесені.

7. Ураховуючи встановлені на законодавчому рівні підвищені вимоги до документування об'єктів культурної спадщини, місцевий суд виснував, що саме облікова документація мала бути вихідними даними для проведення дослідження фактичного місця розташування спірного об'єкта культурної спадщини, однак ці вимоги дотримані не були.

8. Наданий прокурором лист Товариства з обмеженою відповідальністю «Геоспектор» від 15 листопада 2023 року № 43 не є висновком спеціаліста або експерта, не містить вказівки на застосовану методику та її закріплення в затвердженій у встановленому порядку нормативно-технічній документації, не містить джерел використаних вихідних даних, що унеможливлює встановлення об'єкта, який був предметом аналізу, та зіставлення з координатами земельної ділянки. Таким чином, заявляючи вимоги про повернення земельної ділянки державі в особі обласної військової адміністрації, прокурор не надав доказів меж пам'ятки, які б могли свідчити про необхідність повернення усієї ділянки з відповідною площею.

9. Місцевий суд вважав, що позов у частині вимог про визнання незаконними та скасування наказу та розпорядження пред'явлений державою (в особі прокурора) до неї самої (в особі ГУ Держгеокадастру та Харківської РВА), а позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки такий збіг унеможливлює наявність спору.

10. До того ж суд першої інстанції погодився з доводами відповідачів про те, що згадані наказ та розпорядження вже виконані, а тому вичерпали свою дію повністю після реалізації і оскарженню не підлягають. Тобто скасування наказу та розпорядження не матиме необхідних наслідків для усунення стверджуваного порушення.

11. У частині вимог про визнання недійсними договорів оренди та суборенди суд першої інстанції виходив з того, що Закон України від 08 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини» (далі - Закон № 1805-III) та Земельний кодекс України (далі - ЗК України) не врегульовують відносин оренди земельних ділянок, на яких розташовані археологічні пам'ятки (як і земель історико-культурного призначення в цілому), та не містять заборону щодо передачі в оренду таких земельних ділянок.

12. Навпаки, частина друга статті 34 Закону № 1805-III на момент передачі земельної ділянки в оренду містила норму про те, що встановлення зон охорони пам'яток та затвердження меж історичних ареалів населених місць не може бути підставою для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб за умов дотримання землевласниками та землекористувачами правил використання земель історико-культурного призначення

13. Суд першої інстанції вказав, що матеріали справи засвідчують добросовісну поведінку орендаря. Керуючись принципами правової визначеності й належного урядування, суди не повинні піддавати сумніву правомірність укладених договорів оренди. Орендарю необхідно дозволити користуватися земельною ділянкою до закінчення строку дії договорів за умови, що він виконує всі вимоги законодавства про охорону культурної спадщини.

14. Так, ТОВ «Харківський кінний завод» використовує земельну ділянку для сінокосіння та випасання худоби, тобто здійснює діяльність, яка за своїм характером не входить до поняття «земляні роботи», а також прямо визначена законодавцем у переліку винятків щодо обмежень у використанні території пам'ятки.

15. Орендар (ТОВ «Контакт плюс») узагалі не використовує земельну ділянку для обробітку, оскільки передав її в суборенду ТОВ «Харківський кінний завод». Докази використання земельної ділянки з порушенням режиму її використання з огляду на наявність об'єкта культурної спадщини не надані. Отже, договори оренди та суборенди, а також спосіб використання земельної ділянки не порушують права позивача та публічний порядок і не призводять до спричинення шкоди об'єкту культурного призначення.

16. Суд першої інстанції відхилив посилання прокурора на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, через неподібність правовідносин, адже у вказаній справі було порушення вимог земельного законодавства щодо передачі земельної ділянки з державної в комунальну власність при наявності документально відображених у планах землекористування пам'яток археології з подальшим переданням незаконним власником земельної ділянки в оренду. Натомість щодо цієї справи суд першої інстанції зауважив, зокрема, що інформація про спірний об'єкт культурної спадщини не була внесена до картографічних матеріалів та не відображена у планах землекористування, а договір оренди укладено до, а не після передачі земельної ділянки з державної в комунальну власність, тобто вказаний правочин укладався з державою, яка на момент укладення була законним власником землі.

17. Місцевий господарський суд вказав, що прокурор пред'явив негаторний позов. Водночас з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду щодо розмежування віндикаційного та негаторного позовів (постанови від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц), а також способів захисту в позовах стосовно земель водного та лісового фонду (постанови від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц), суд першої інстанції виснував, що в разі коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне (інша особа зареєструвала на своє ім'я право в державному реєстрі прав на нерухомість) володіння, для захисту права власності слід застосовувати віндикаційний позов, тому задоволення вимоги про витребування земель історико-культурного призначення, на яких розташовані пам'ятки археології, з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. Тобто належним способом захисту є саме вимога про повернення частини земельної ділянки, на якій розташована пам'ятка археології.

18. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяв відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки відмовив у задоволенні позовних вимог з мотивів відсутності порушення права.

19. Східний апеляційний господарський постановою від 02 жовтня 2024 року апеляційну скаргу Харківської обласної прокуратури задовольнив частково.

Рішення Господарського суду Харківської області від 20 червня 2024 року у справі № 922/264/24 скасував у частині відмови в позові про:

- визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 15 грудня 2020 року № 32-Г в частині передання у комунальну власність Люботинської міської ради Харківської області земельної ділянки з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га;

- зобов'язання Люботинської міської ради Харківської області, ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод» повернути земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га державі в особі Харківської обласної військової адміністрації;

- визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 09 квітня 2004 року, укладеного між Харківською районною державною адміністрацією та ТОВ «Контакт плюс», на підставі якого передано в оренду ТОВ «Контакт плюс» земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001, площею 34,5883 га, який зареєстровано в Харківській районній філії Харківського регіонального центру державного земельного кадастру» 09 квітня 2004 року за номером 204;

- визнання недійсним договору суборенди земельної ділянки від 26 листопада 2004 року, укладеного між ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод», на підставі якого передано в суборенду ТОВ «Харківський кінний завод» земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га, який зареєстровано в Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру» 26 листопада 2004 року за номером 208;

- скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права комунальної власності Люботинської міської ради Харківської області на земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га;

- скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га в Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень.

У цій частині прийняв нове рішення, яким позов задовольнив.

Рішення Господарського суду Харківської області від 20 червня 2024 року у справі № 922/264/24 в частині відмови в задоволенні іншої частини позовних вимог залишив без змін.

Виклав резолютивну частину рішення у такій редакції:

«Позов задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 15.12.2020 №32-Г в частині передання у комунальну власність Люботинської міської ради Харківської області (код ЄДРПОУ: 04058717) земельної ділянки з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га.

Зобов'язати Люботинську міську раду Харківської області (код ЄДРПОУ 04058717), ТОВ «Контакт плюс» (код ЄДРПОУ 24476776) та ТОВ «Харківський кінний завод» (код ЄДРПОУ 31935878) повернути земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га державі в особі Харківської обласної військової (державної) адміністрації (код ЄДРПОУ 23912956).

Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 09.04.2004, укладений між Харківською районною державною адміністрацією (код ЄДРПОУ: 04058775) та ТОВ «Контакт плюс» (код ЄДРПОУ 24476776), яким передано в оренду ТОВ «Контакт плюс» земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га, який зареєстровано в Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру» 09.04.2004 за номером 204.

Визнати недійсним договір суборенди земельної ділянки від 26.11.2004, укладений між ТОВ «Контакт плюс» (код ЄДРПОУ 24476776) та ТОВ «Харківський кінний завод» (код ЄДРПОУ 31935878), яким передано в суборенду ТОВ «Харківський кінний завод» (код ЄДРПОУ 31935878) земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га, який зареєстровано в Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру» 26.11.2004 за номером 208.

Скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності комунальної власності Люботинської міської ради Харківської області (код ЄДРПОУ 04058717) на земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га.

Скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га в Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень.

В іншій частині позову відмовити.».

Стягнув з ГУ Держгеокадастру на користь Харківської обласної прокуратури 18 168,00 грн судового збору за подання позову, апеляційної скарги.

Стягнув з ТОВ «Контакт плюс» на користь Харківської обласної прокуратури 6 056,00 грн судового збору за подання позову, апеляційної скарги.

Стягнув з ТОВ «Харківський кінний завод» на користь Харківської обласної прокуратури 6 056,00 грн судового збору за подання позову, апеляційної скарги.

Стягнув з Харківської районної військової адміністрації Харківської області на користь Харківської обласної прокуратури 6 056,00 грн судового збору за подання позову, апеляційної скарги.

Стягнув з Люботинської міської ради на користь Харківської обласної прокуратури 6 056,00 грн судового збору за подання позову, апеляційної скарги.

20. Постанову мотивував тим, що прокурор при зверненні до суду дотримався вимог статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) та правильно визначив суб'єктний склад сторін.

21. Апеляційний суд виходив з того, що невстановлення меж історико-культурного зонування пам'ятки не дає підстави стверджувати, що земельна ділянка не належить до земель історико-культурного значення.

22. Апеляційний суд виснував, що занесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток України наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 03 вересня 2020 року № 2088 пам'ятка археології місцевого значення (городище «Шеєрманівське») за охоронним номером 4929-Ха потрапляє на земельну ділянку. У цьому випадку не має правового значення збіг всієї території пам'ятки археології зі спірною земельною ділянкою чи її частиною.

23. Суд апеляційної інстанції вказав на безпідставність доводів ТОВ «Контакт плюс» щодо неможливості застосування у спірних правовідносинах висновків Великої Палати Верховного Суду, зроблених у справі № 927/1206/21, оскільки їх застосування не ставиться в залежність від обставин складення технічної документації на об'єкт культурної спадщини. Крім того, у цій справі обставини розміщення на земельній ділянці пам'ятки археології (городище «Шеєрманівське») підтверджується іншими наданими до матеріалів справи документами.

24. Апеляційний суд вважав помилковими висновки суду першої інстанції про те, що оскарження наказу в частині передачі земельної ділянки у комунальну власність Люботинської міської ради є неефективним способом захисту прав держави.

25. З огляду на особливості правового режиму земельних ділянок історико-культурного призначення та неможливість їх передання у комунальну чи приватну власність, а також з урахуванням того, що земельна ділянка була передана Люботинській міській раді як земля сільськогосподарського призначення, апеляційний суд зазначив, що вимога про визнання незаконним і скасування наказу за встановлених обставин цієї справи відповідає критерію правомірності та ефективності обраного прокурором способу захисту, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника.

26. Скасування рішення уповноваженого органу, яке продовжує діяти як підстава виникнення та існування права комунальної власності і внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, приведе до усунення порушення прав держави на землі історико-культурного призначення, а тому ця вимога підлягає задоволенню. Водночас вимога про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права комунальної власності Люботинської міської ради на земельну ділянку також підлягає задоволенню як похідна.

27. Разом із цим суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про необхідність відмовити у задоволенні вимоги про визнання незаконним та скасування розпорядження, яке було реалізоване укладенням з ТОВ «Контакт плюс» договору оренди (вичерпало дію виконанням), а тому його оскарження не є ефективним способом захисту. З посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 52 постанови від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19, апеляційний суд зазначив, що позивач у межах розгляду справи може посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного у позові наказу без заявлення вимоги про визнання його незаконним та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані.

28. Суд апеляційної інстанції зауважив, що надання в оренду сформованої земельної ділянки, в межах якої знаходиться пам'ятка археології (городище «Шеєрманівське»), відбулось на підставі незаконного рішення без погодження з органом охорони культурної спадщини та встановлення умовами договору спеціальних правил використання земель історико-культурного призначення.

29. Таким чином, апеляційний суд вважав, що надання в оренду відповідачам земельної ділянки відбулось з порушенням порядку, визначеного статтями 20, 54 ЗК України, а також спеціальними нормами пункту 13 частини першої статті 6 та статей 18, 24, 25 Закону № 1805-III в редакції, чинній на момент укладення договорів оренди та суборенди, а тому відповідно до статті 21 ЗК України та статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) наявні підстави для визнання недійсними вказаних правочинів.

30. Апеляційний суд зазначив, що спір у цій справі виник у зв'язку з тим, що земельна ділянка, яка належить до земель історико-культурного призначення, незаконно вибула із власності держави та була передана в комунальну власність Люботинської міської ради і на теперішній час перебуває в оренді у ТОВ «Контакт плюс», ТОВ «Харківський кінний завод».

31. Фізичне зайняття земельної ділянки та її використання особою, яка з огляду на вимоги законодавства не могла набувати прав власності чи користування ними, не позбавляє права володіння дійсного власника таких земель, але створює останньому перешкоди у здійсненні ним охоронюваного законом права користування своїм майном. Тому зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам'ятка археології, слід розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. У такому разі позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

32. Отже, апеляційний суд виснував, що нерозроблення уповноваженим органом проєкту землеустрою земельної ділянки, на якій знаходиться городище «Шеєрманівське», та, як наслідок, невнесення до Державного земельного кадастру меж такої земельної ділянки із зазначенням обмежень щодо режиму її використання не свідчить про відсутність таких обмежень та можливість перебування земельної ділянки у комунальній власності, а також у користуванні ТОВ «Контакт плюс», ТОВ «Харківський кінний завод» без додержання спеціального порядку такої передачі.

33. Установивши, що земельна ділянка розташована в межах пам'ятки археології місцевого значення, апеляційний суд вважав наявними підстави для задоволення вимоги про повернення відповідачами - ТОВ «Контакт плюс», ТОВ «Харківський кінний завод», Люботинською міською радою земельної ділянки державі в особі позивача.

34. На думку апеляційного суду, цей позов є негаторним, а тому позовна давність до вимог такого позову не застосовується.

35. Також апеляційний суд зазначив, що наявність відомостей щодо земельної ділянки у кадастрі як земель сільськогосподарського призначення в подальшому унеможливить відновлення порушеного права держави як її власника, оскільки реєстрація цієї ділянки із зазначеною категорією відносить її до земель комунальної власності, що не відповідає дійсності, адже ці землі відносяться до земель історико-культурного призначення, які можуть перебувати тільки в державній власності. У зв'язку зі встановленими обставинами цієї справи апеляційний суд вказав, що визнання незаконним розпорядження, яким затверджено технічну документацію зі встановлення меж земельної ділянки і оформленню документів, що посвідчують право користування землею ТОВ «Контакт плюс» для ведення підсобного господарства на території Ради, має наслідком припинення відповідних речових прав на цю ділянку. Відповідно, одночасне скасування державної реєстрації земельної ділянки поновить права законного розпорядника спірної землі, що вказує на наявність підстав для задоволення вказаної позовної вимоги.

36. Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив, що правовідносини, пов'язані з вибуттям земель історико-культурного призначення, на яких розташовані пам'ятки архітектури, з державної власності, становлять суспільний, публічний інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

37. У спорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, вона, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси для задоволення національно-культурних потреб, використання власності не на шкоду людині та суспільству (стаття 11, частина третя статті 13, частина сьома статті 41 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства.

38. Отже, повернення земельних ділянок історико-культурного призначення, на яких розташовані пам'ятки архітектури національного значення, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим правовим режимом відповідних земельних ділянок. Суспільний інтерес у контролі за використанням земельних ділянок історико-культурного призначення для гарантування збереження культурної спадщини у цій справі переважає приватний інтерес у збереженні права користування земельною ділянкою, яка має використовуватися за цільовим призначенням, виконувати свої важливі функції.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

39. 04 листопада 2024 року ТОВ «Харківський кінний завод» через систему «Електронний суд» звернулось до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 02 жовтня 2024 року, а рішення Господарського суду Харківської області від 20 червня 2024 року - залишити без змін.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

40. Підставою касаційного оскарження ТОВ «Харківський кінний завод» зазначило пункти 1, 2, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

41. Касаційну скаргу мотивувало тим, що апеляційний суд, вирішуючи питання про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави, вважав достатнім виконання ним лише вимог абзацу четвертого частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII, тоді як вимоги абзацу третього частини четвертої цієї ж статті прокурор не виконав.

42. Апеляційний суд не мотивував відхилення аргументів ТОВ «Харківський кінний завод» про відсутність у матеріалах справи отриманого позивачем повідомлення прокурора про намір звернутися з позовом у порядку частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII, а також не навів мотивів, з яких він прийняв як повідомлення про звернення до суду лист від 06 листопада 2023 року № 62-5137ВИХ-23, у якому прокурор порушував перед обласною військовою адміністрацією (суб'єктом, наділеним повноваженнями у сфері земельних відносин щодо земель історико-культурного призначення) питання про надання інформації з метою визначення наявності підстав для вжиття заходів представницького характеру, тобто виконання прокурором інших повноважень, передбачених частиною четвертою статті 23 зазначеного вище Закону.

43. Таким чином, апеляційний суд дійшов хибного висновку про наявність у прокурора підстав для звернення із цим позовом до суду, оскільки неправильно застосував статтю 23 Закону № 1697-VII та не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16, від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20, а також висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 09 жовтня 2024 року у справі № 907/1034/21.

44. На переконання заявника, апеляційний суд неправильно застосував статті 256, 257, 261, 266, 267 ЦК України без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц, від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19, а також висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 24 листопада 2021 року у справі № 910/248/20, оскільки, задовольняючи вимоги про визнання недійсними договорів оренди та суборенди, не вирішив по суті клопотання ТОВ «Харківський кінний завод» про застосування наслідків спливу позовної давності.

45. Так, апеляційний суд покликався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, за змістом яких обраний прокурором спосіб захисту шляхом оскарження наказу не є ані негаторним, ані віндикаційним позовом, а тому, на думку ТОВ «Харківський кінний завод», до цієї вимоги застосовуються загальні положення про позовну давність. Окрім цього, прокурор з пропуском позовної давності заявив вимоги про визнання недійсними договорів оренди та суборенди. Від прокурора та позивача не надходило клопотань про поновлення позовної давності чи визнання причин пропуску поважними.

46. Зазначив, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про можливість застосування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, оскільки не врахував, що у цій справі, на відміну від справи, що переглядається, учасники правовідносин були обізнані про наявність пам'ятки архітектури, а тому діяли протиправно. Натомість у цій справі жоден з учасників спірних правовідносин не мав можливості висунути обґрунтований сумнів щодо порушень законодавства під час відведення земельної ділянки та передачі її з державної в комунальну власність. Водночас апеляційний суд не надав оцінки аргументам відповідачів про те, що про існування спірного об'єкта культурної спадщини їм стало відомо лише після отримання позову, оскільки на порушення вимог статті 34 Закону № 1805-III цей об'єкт не був відображений у жодних картографічних матеріалах.

47. Апеляційний суд неправильно застосував частину шосту статті 17 Закону № 1805-III, оскільки не врахував, що держава не виконала своїх обов'язків, передбачених частиною першою статті 34 згаданого Закону, що спричинило необізнаність учасників спірних правовідносин про розташування на земельній ділянці пам'ятки археології. Відтак держава звернулась з позовом до інших учасників цивільних правовідносин, спрямованим на усунення порушень, які виникли лише через її поведінку.

48. На думку заявника, частина шоста статті 17 Закону № 1805-III імперативно визначає, що землі, на яких розташовані пам'ятки археології, повинні перебувати в державній власності. Задля забезпечення цієї мети законодавець визначив можливість вилучення (викупу) таких земель у державну власність. Звідси вказана норма передбачає кінцеву мету перебування земель під пам'ятками архітектури в державній власності, а також способи досягнення цієї мети. Так, словосполучення «перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність», на переконання скаржника, означає, що землі, які протиправно вибули з державної власності, повертаються у державну власність (див., наприклад, постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21). Натомість землі, вибуття яких не супроводжується ознакою протиправності, повинні вилучатися (викуповуватися) у державну власність. Такий підхід відповідає принципам справедливості та юридичної визначеності, адже в протилежному випадку учасники цивільних правовідносин несуть відповідальність за допущені державою порушення.

49. Оскільки апеляційний суд не дослідив ролі держави у спричиненні порушення її прав, він неправильно застосував частину шосту статті 17 Закону № 1805-III та помилково вважав правильним та ефективним обраний прокурором спосіб захисту.

50. Окрім цього, за твердженнями ТОВ «Харківський кінний завод», апеляційний суд неправильно застосував статті 203, 215 ЦК України, у зв'язку із чим безпідставно визнав недійсними договори оренди та суборенди. Закон № 1805-III та ЗК України не містять заборон щодо передачі в користування (оренду) земельних ділянок, на яких розташовані археологічні пам'ятки, а матеріали справи засвідчують добросовісну поведінку орендаря та суборендаря.

51. Таким чином, апеляційний суд мав керуватись метою забезпечення стабільності господарських правовідносин та принципами правової визначеності й належного урядування, не піддавати сумніву правомірність укладених договорів оренди та суборенди і дозволити користуватися земельною ділянкою до закінчення строку дії цих правочинів за умови, що орендар виконує всі вимоги законодавства про охорону культурної спадщини.

52. Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, на яку покликався суд апеляційної інстанції, питання недійсності договору оренди землі не було предметом касаційного перегляду.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

53. 03 та 07 січня 2025 року від ГУ Держгеокадастру та Люботинської міської ради до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу, у яких вони просять її задовольнити та скасувати оскаржену постанову апеляційного суду.

54. ГУ Держгеокадастр вважає, що прокурор не дотримався визначеної статтею 23 Закону № 1697-VII процедури для отримання повноважень на захист у суді інтересів держави, а також не надав Департаменту можливості самостійно здійснювати захист порушеного права держави на земельну ділянку.

55. Твердження прокурора про те, що «межі пам'ятки визначаються відповідно до рекомендованих в обліковій документації описів або, у разі їх відсутності для городищ - 500 метрів навколо залишків оборонних споруд (валів, ровів) за умови їх фіксації на місцевості», суперечать Закону № 1805-III у редакції від 02 жовтня 2023 року, тобто до дати звернення з цим позовом.

56. Відсутні докази меж пам'ятки, які б могли свідчити про необхідність повернення усієї земельної ділянки площею 34,5883 га державі в особі Харківської обласної військової адміністрації. Така невизначеність створює загрозу безпідставного вибуття земельної ділянки сільськогосподарського призначення із комунальної власності до державної, що суперечить положенням ЗК України.

57. У матеріалах справи відсутній паспорт об'єкта культурної спадщини, а інформація про спірний об'єкт культурної спадщини не була внесена до картографічних матеріалів та не відображена в планах землекористування. Держава в особі обласної військової адміністрації не виконала пункту 4 наказу Міністерства культури та інформаційної політики від 03 вересня 2020 року, за яким повинна була протягом одного місяця (тобто до 03 жовтня 2020 року) визначити межі та режими використання території пам'ятки. Наведене спричинило необізнаність ГУ Держгеокадастру про спірний об'єкт культурної спадщини та його межі, що спричинило передачу земельної ділянки у власність територіальної громади.

58. Люботинська міська рада вказує, що на її території землі історико-культурного призначення не обліковуються, проєктами землеустрою у порядку, визначеному чинним законодавством, не встановлені.

59. За твердженнями Люботинської міської ради, в матеріалах справи відсутні докази того, що на земельній ділянці знаходиться пам'ятка археології, а також докази встановлення меж городища «Шеєрманівське» та визначення його площі.

60. Інші доводи відзивів ГУ Держгеокадастру та Люботинської міської ради подібні до мотивів, викладених у рішенні суду першої інстанції.

61. 06 та 14 січня 2025 року від Департаменту та Харківської обласної прокуратури до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу, у яких вони просять відмовити у її задоволенні та залишити без змін оскаржену постанову апеляційного суду.

62. Департамент вказує, що до затвердження проєктів землеустрою щодо організації встановлення меж територій історико-культурного призначення межі території пам'ятки визначаються відповідно до описів, рекомендованих в обліковій документації. З порівняльного аналізу доданих до матеріалів справи картографічних матеріалів облікової документації на спірний об'єкт та даних Державного земельного кадастру про розташування земельної ділянки слідує її розташування в межах території пам'ятки археології (городища «Шеєрманівське»).

63. Крім того, не розроблення науково-проєктної документації з визначення меж території вказаної пам'ятки археології пов'язана з відсутністю Порядку визначення меж та режимів використання території пам'ятки та затвердження науково-проєктної документації, який відповідно до статті 14-1 Закону № 1805-III мав бути встановлений Кабінетом Міністрів України, чого зроблено не було.

64. Водночас законодавством передбачено, що за відсутності науково-проєктної документації визначення меж використовуються межі території пам'ятки, визначені відповідно до рекомендованих в обліковій документації описів меж.

65. Прокуратура зазначила, що вона зверталась до обласної військової адміністрації в порядку статті 23 Закону № 1697-VII листом від 06 листопада 2023 року № 62-5137вих-23, в якому викладено порушення вимог законодавства при розпорядженні земельною ділянкою та прохання надати інформацію, чи вживались заходи з повернення цієї ділянки державі, а також повідомлено, що прокуратура вирішує питання щодо наявності підстав для представництва інтересів держави в суді.

66. Листом від 15 листопада 2023 року за дорученням Харківської обласної військової адміністрації Департамент агропромислового розвитку повідомив, що запитувана інформація у Юридичному департаменті відсутня, однак не надав жодних відомостей про намір захистити в судовому порядку інтереси держави. Відтак прокурор вжив всіх необхідних заходів щодо повідомлення уповноваженого органу про виявлені порушення законодавства. Натомість обласна військова адміністрація не вжила належних заходів протягом розумного строку після того, як їй стало відомо про порушення інтересів держави. Таким чином, підставою реалізації представницьких функцій прокурора стала усвідомлена пасивна поведінка уповноваженого органу.

67. Городище «Шеєрманівське» було і є пам'яткою культурної спадщини як відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», так і Закону № 1805-III, а земельна ділянка, на якій розміщена ця пам'ятка, є землею історико-культурного призначення.

68. Городище «Шеєрманівське» має значну площу (5,5 га) та є залишками стародавнього поселення, що включає не тільки підземний культурний шар, але й зовнішні, візуально видимі рештки захисних споруд довжиною понад 800 метрів. Це підтверджується як графічними матеріалами, доданими до облікової документації на пам'ятку (генеральним планом з визначенням зон охорони від 2018 року, численними планами і схемами від 1998, 2018 років, а також іншими графічними матеріалами, які є невід'ємним додатком до облікової картки), так і публічно доступними відомостями сервісу «Google Maps». Городище «Шеєрманівське» як географічний об'єкт визначається неозброєним оком будь-яким користувачем та не вимагає спеціальних знань. Крім того, відповідне картографічне зображення городища «Шеєрманівське» у вигляді валу міститься на схемі розташування земельної ділянки, яка є невід'ємною частиною технічної документації, виготовленої ПФ «Імереті» на замовлення ТОВ «Контакт плюс» (розділ 6 «Графічні матеріали»). Зазначене повністю спростовує твердження відповідачів про те, що вказана пам'ятка археології не взята на державний облік належним чином, не внесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток України або взагалі ймовірно не існує, а наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 03 вересня 2020 року № 2088 не був реалізований.

69. Межі території пам'ятки археології (городища «Шеєрманівське») визначаються на підставі частини третьої статті 14-1 Закону № 1805-III, пункту 3 наказу Міністерства культури та інформаційної політики України від 03 вересня 2020 року № 2088, абзацу другого пункту 12 розділу IV Порядку обліку об'єктів культурної спадщини, затвердженого наказом Міністерства культури України від 11 березня 2013 року № 158 (далі - Порядок № 158), з урахуванням установленої відстані від залишків оборонних споруд (валів, ровів), визначених в обліковій документації. Звідси безпідставними є доводи відповідачів про те, що за відсутності науково-проєктної документації про визначення меж зазначеної пам'ятки археології її межі є невизначеними, що спричинило їх необізнаність про розташування пам'ятки на земельній ділянці.

70. Умовою належності земельної ділянки до категорії земель історико-культурного призначення є розташування на ній об'єкта, визначеного статтями 53, 54 ЗК України, а саме пам'ятки археології місцевого значення (городища «Шеєрманівське»), що підтверджується інформацією уповноваженого органу у сфері охорони культурної спадщини, паспортом та обліковою карткою пам'ятки з відповідними графічними матеріалами.

71. Оскільки на земельній ділянці знаходиться об'єкт археології (городище «Шеєрманівське»), то вона в силу закону належить до земель історико-культурного призначення та особливо цінних земель, а не до земель сільськогосподарського призначення для ведення підсобного господарства. Отже, не можна відчужувати земельну ділянку в комунальну або приватну власність без дотримання вимог законодавства, що регулює відносини у сфері охорони культурної спадщини, та вимог статей 20, 122, 149, 150, 186-1 ЗК України.

72. Позаяк у межах земельної ділянки розташована пам'ятка археології, вона не може перебувати в комунальній власності та використовуватися всупереч її дійсному цільовому призначенню, а тому держава як її законний власник вправі вимагати усунути перешкоди у здійсненні свого права користування і розпоряджання та повернути цю ділянку в порядку статті 391 ЦК України та статті 152 ЗК України.

73. Прокурор у межах повноважень, наданих частиною четвертою статті 23 Закону № 1697-VII, не міг установити наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у спірних відносинах інакше, ніж шляхом отримання інформації на запит щодо конкретних обставин розпорядження земельною ділянкою, тому необґрунтованими є висновки відповідача про те, що прокурор не був позбавлений можливості своєчасно отримати необхідну для подання позову інформацію. Необхідні документи прокурор отримав листами від 15 листопада та 12 грудня 2023 року і з цього часу здобув достатні докази на підтвердження порушення інтересів держави, а відтак і набув можливість звернутися з відповідним позовом до суду.

74. Заявник не спростував, що відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства, яке є чітким, однозначним і зрозумілим та встановлює заборону на використання всупереч цільовому призначенню земель, на яких розташовані пам'ятки археології. З огляду на зовнішні, об'єктивні, явні і видимі природні ознаки земельної ділянки, проявивши розумну обачність, відповідачі могли і повинні були знати про те, що вона належить до земель історико-культурного призначення, оскільки на ній розташована пам'ятка археології (городище «Шеєрманівське»). Земельна ділянка не могла бути передана у комунальну власність та в користування для ведення підсобного господарства, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність Харківської районної військової адміністрації Харківської області, Держгеокадастру під час розпорядження та ТОВ «Контакт плюс», ТОВ «Харківський кінний завод» під час набуття права користування спірною ділянкою.

75. У правовідносинах щодо розпорядження земельною ділянкою історико-культурного призначення шляхом передачі її в комунальну власність та в оренду за іншою категорією земель без процедури зміни її цільового призначення відсутній критерій законності та добросовісності набуття майна заявником, а тому позбавлення його майна не суперечитиме принципам, встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

76. Інші доводи відзивів Департаменту та Харківської обласної прокуратури суголосні з мотивами, викладеними в оскаржуваній постанові апеляційного суду.

77. У визначений Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду строк відзиви на касаційну скаргу від позивача та ТОВ «Контакт плюс», Харківської районної військової адміністрації Харківської області не надійшли.

78. 23 та 30 січня 2025 року від заявника до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшли заперечення на відзиви Департаменту та Харківської обласної прокуратури.

79. У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 298 ГПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження, а згідно із частиною першою статті 295 цього Кодексу учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

80. Стосовно права сторони подати письмові заперечення Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відповідно до частини першої статті 161 ГПК України під час розгляду справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору винятково у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Згідно із частиною п'ятою цієї статті суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло під час розгляду справи, якщо визнає це необхідним.

81. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не визнавала необхідним одержати від учасників додаткові письмові заперечення або пояснення стосовно окремих питань. Сторони мали можливість подати свої заперечення або пояснення у заявах по суті справи, передбачених для стадії касаційного оскарження, а також висловити їх усно в судовому засіданні.

82. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відповідно до частини другої статті 118 ГПК України залишає без розгляду подані поза межами строку на касаційне оскарження (23 та 30 січня 2025 року) заперечення заявника як заяви по суті справи, що подані поза межами встановлених строків.

Розгляд справи Верховним Судом

83. Ухвалою від 19 грудня 2024 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрила касаційне провадження за скаргою ТОВ «Харківський кінний завод» та зупинила виконання оскарженої постанови до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

84. Ухвалою від 29 квітня 2025 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України передала цю справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважала за необхідне відступити від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 05 жовтня 2022 року у справі № 557/303/21 та від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20, про те, що ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам'ятка археології, є негаторний позов.

85. Мотивуючи ухвалу про передачу справи, колегія суддів зауважила, що прокуратура звернулась до суду із цим позовом для захисту прав держави на земельну ділянку, на частині якої розташовано об'єкт культурної спадщини - пам'ятка археології. Водночас касаційна скарга не містить доводів щодо законності / незаконності вибуття земельної ділянки з державної власності, а заявник наполягає, зокрема, на неефективності способу захисту, обраного прокурором під час звернення з позовом у цій справі. Отже, з метою вирішення спору потрібно дослідити належність та ефективність обраного способу захисту з урахуванням правового регулювання відносин щодо земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології.

86. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду здійснила аналіз відповідної судової практики та звернула увагу на те, що у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду сформував підхід, за яким зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам'ятка археології, слід розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, і в цьому разі належним способом захисту є негаторний позов.

87. Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21 виснувала, що з огляду на особливості правового регулювання земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології, та неможливість їх передання у комунальну чи приватну власність вимога про визнання незаконним і скасування наказу органу Держгеокадастру про передачу у власність сільської ради земельної ділянки відповідає критерію правомірності та ефективності обраного прокурором способу захисту порушеного права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника. Велика Палата акцентувала увагу, що такий спосіб захисту безпосередньо передбачений у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України та, за встановлених судами конкретних обставин справи, є достатнім і ефективним у спірних правовідносинах, відповідає правовій природі відносин учасників спору. З урахуванням обставин, з якими прокурор пов'язував порушення прав та інтересів держави (наявність у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису про реєстрацію права комунальної власності на спірну земельну ділянку), скасування рішення уповноваженого органу, яке продовжує діяти як підстава виникнення та існування права комунальної власності і внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, усуне порушення прав держави на особливо цінні об'єкти археологічної спадщини.

88. Разом із цим у вказаній вище постанові Велика Палата Верховного Суду вказала на відсутність підстав для формулювання висновку щодо розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у сфері земельних правовідносин, а також для відступу від висновків, викладених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 557/303/21 та від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20, адже прокурор не заявив ані вимоги про повернення земельної ділянки у власність держави (негаторного позову), ані вимоги про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння (віндикаційного позову).

89. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не погоджується з підходом, який Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду сформулював у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20, виходячи, зокрема, з того, що за усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 25 жовтня 2022 року у справі № 910/6567/20, від 22 листопада 2022 року у справі № 911/2609/21). Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Для внесення такого запису на підставі зазначеного рішення суду окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем не потрібно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц та від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

90. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, а також постанови Верховного Суду від 10 грудня 2021 року у справі № 924/454/20, від 25 жовтня 2022 року у справі № 910/6567/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 911/2851/19).

91. З посиланням, зокрема, на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду наголошує, що для розмежування віндикаційного та негаторного позовів одним з критеріїв є наявність або відсутність володіння майном у власника, який відповідно пред'являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо власник володіє річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість вимога власника, позбавленого володіння (фізичного, юридичного), який пред'являє вимогу про відновлення володіння, має кваліфікуватися як віндикаційний позов.

92. Також колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звертає увагу на постанови від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, де Велика Палата Верховного Суду розмежувала способи захисту в позовах стосовно земель водного та лісового фонду. Висновки щодо способу захисту порушеного права держави та повернення у державну власність земельних ділянок водного фонду зумовлені насамперед тим, що в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, а набуття приватної власності на них є неможливим.

93. На думку колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, у цьому контексті очевидно, що пам'ятки археології зазвичай знаходяться безпосередньо у глибині земної поверхні, а їх ідентифікація пов'язана із взяттям на державний облік, занесенням до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, що безумовно залежить від необхідних дій саме відповідних державних органів. Наслідки виправлення «помилки» не повинні непропорційно порушувати нове право, яке було набуте особою, яка сумлінно покликалася на законність дій державного органу (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 24 жовтня 2024 року у справі «Дроздик та Мікула проти України» та від 12 грудня 2024 року у справі «ТОВ «Одеська бутербродна компанія» проти України»).

94. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вказує, що у спірних правовідносинах також необхідно врахувати постанову від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19, в якій Велика Палата Верховного Суду виснувала, що коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів. Разом з тим для вирішення таких спорів земельна ділянка, для витребування якої наявні підстави, має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі. Витребування як належний спосіб захисту у справі № 446/478/19 не можна застосовувати щодо всієї земельної ділянки, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку, що перебуває у постійному користуванні позивача.

95. З урахуванням викладеного колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає, що у разі коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне володіння (інша особа зареєструвала на своє ім'я право в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно), для захисту права власності слід застосовувати віндикаційний позов, тому задоволення вимоги про витребування земель історико-культурного значення, на яких розташовані пам'ятки археології, з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає наведеним висновкам Великої Палати Верховного Суду, речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника, адже гарантуватиме особі повне відновлення порушеного права, відновить право володіння позивача його майном.

96. На переконання колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)]. Висновки про те, що ефективним способом захисту права власності є вимога про витребування земельної ділянки, на якій розташовані пам'ятки археології, у порядку, передбаченому статтею 387 ЦК України, сформульовані також у постанові Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 748/1536/20.

97. Разом з тим колегія суддів зазначила, що подібні справи перебувають на розгляді не тільки в суді касаційної інстанції, але також і в апеляційних судах та судах першої інстанції; подібні спори можуть виникнути і в майбутньому. Тому судове рішення Великої Палати Верховного Суду необхідне також для подальшого розвитку права та забезпечення єдності судової практики, оскільки справа стосується земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології, збереження яких становить підвищений суспільний інтерес.

98. Ухвалою від 04 червня 2025 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду цю справу і призначила судове засідання на 17 вересня 2025 року.

99. Ухвалою від 18 вересня 2025 року Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників справи про те, що наступне судове засідання відбудеться 19 листопада 2025 року.

100. Ухвалою від 19 листопада 2025 року Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників справи про те, що наступне судове засідання відбудеться 21 січня 2026 року.

101. Ухвалою від 21 січня 2026 року Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників справи про те, що наступне судове засідання відбудеться 04 березня 2026 року.

Встановлені судами обставини

102. Розпорядженням голови Харківської районної державної адміністрації від 20 січня 2004 року № 14 затверджено технічну документацію по встановленню меж земельної ділянки і оформленню документів, що посвідчують право користування землею, ТОВ «Контакт плюс» для ведення підсобного господарства на території Люботинської міської ради Харківського району.

103. На підставі цього розпорядження Харківська районна державна адміністрація та ТОВ «Контакт плюс» уклали договір оренди земельної ділянки від 09 квітня 2004 року, зареєстрований в Харківській районній філії Харківського регіонального центру державного земельного кадастру 09 квітня 2004 року за номером 204. На підставі цього договору передано у користування ТОВ «Контакт плюс» на умовах оренди земельну ділянку державної власності з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га на території Люботинської міської ради Харківського району за межами населених пунктів строком на 25 років для ведення підсобного господарства.

104. Надалі ТОВ «Харківський кінний завод» та ТОВ «Контакт плюс» уклали договір суборенди земельної ділянки від 26 листопада 2004 року, зареєстрований в Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру» за номером 208. Цим договором передано у користування ТОВ «Харківський кінний завод» на умовах суборенди земельну ділянку державної власності з кадастровим номером №6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га строком до 09 квітня 2029 року для ведення підсобного господарства.

105. З 01 січня 2013 року відповідно до вимог пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06 вересня 2012 року № 5245-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» та положень статті 122 ЗК України (в редакції від 01 січня 2013 року) повноваження розпорядника земельної ділянки державної власності з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га набуло ГУ Держгеокадастру.

106. Відповідно до статей 15-1, 117, 122 ЗК України, Указу Президента України від 15 жовтня 2020 року № 449/2020 «Про деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин», постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2020 року № 1113 «Деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин», наказу ГУ Держгеокадастру від 17 листопада 2020 року № 485 «Деякі питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності до комунальної власності» наказом ГУ Держгеокадастру від 15 грудня 2020 року № 32-Г земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га передано з державної у комунальну власність Люботинської міської ради.

107. 21 січня 2021 року відомості про реєстрацію права комунальної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

108. При цьому рішенням Виконавчого комітету Харківської обласної ради від 25 січня 1972 року за № 61 взято на державний облік об'єкт культурної спадщини пам'ятку археології городище «Шеєрманівське» (городище «Люботинське») та присвоєно охоронний номер 1348.

109. Рішенням Виконавчого комітету Харківської обласної ради від 23 січня 1984 року за № 33 щодо вказаного городища «Шеєрманівське» встановлено охоронну зону по всій його площі та на відстані 50 метрів від збережених валів та ровів.

110. Надалі наказом Міністра культури та інформаційної політики України від 03 вересня 2020 року № 2088 пам'ятку археології - городище «Шеєрманівське» внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категорією місцевого значення та присвоєно охоронний номер 4929-Ха.

111. Відомості про занесення городища «Шеєрманівське» до вказаного реєстру наявні на офіційному вебсайті ОКЗ «Харківський науково-методичний центр культурної спадщини» (https://www.spadschina.kh.ua/assets/files/Reestri/Держреєстр%20на%2014.09.2020%20колір.pdf).

112. За результатом вивчення даних Національної кадастрової системи та облікової документації на пам'ятку археології встановлено, що городище «Шеєрманівське» розташоване в межах земельної ділянки з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га.

113. Наказ від 03 вересня 2020 року № 2088 також розміщено на сайті Державного реєстру нерухомих пам'яток України (https://mcsc.gov.ua/kulturna-spadshchyna/derzhavnyy-reiestr-nerukhomykh-pam-iatok-ukrainy/).

114. На теперішній час рішення про визначення меж території пам'ятки археології (городища «Шеєрманівське») уповноваженим органом не приймалось.

115. За даними Національної кадастрової системи та облікової документації на пам'ятку археології городище «Шеєрманівське» розташоване в межах спірної земельної ділянки, переданої в оренду та суборенду.

116. Розташування на земельній ділянці пам'ятки археології (городища «Шеєрманівське») підтверджується обліковою карткою від 16 січня 2018 року на пам'ятку археології, складеною провідним співробітником відділу пам'яток археології ОКЗ «Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини» кандидатом історичних наук Колодою В. В. та затвердженою Департаментом культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації, відповідно до якої: городище взято на державний облік рішенням Виконавчого комітету Харківської обласної ради від 25 січня 1972 року № 61; городище «Шеєрманівське» розташоване на пологому схилі лівого берега р. Люботинки (права притока р. Уди) у північно-західних околицях міста практично впритул до житлової зони; територія городища частково відведена під ферму (конезавод); координати центру городища «Шеєрманівське» в системі координат WGS 84: 49°58.008 Пн; 35°54.212 Сх, що відображено на доданому генеральному плані (т. 1, а. с. 58-63).

117. Також розташування цієї пам'ятки археології підтверджується листом-відповіддю ТОВ «Геоспектр» від 15 листопада 2023 року № 43 (т. 1, а. с. 92-95), складеним сертифікованим інженером-землевпорядником, відповідно до якого городище «Шеєрманівське» частково збігається з територією земельної ділянки [координати видимої межі городища (додаток 1) в системі координат СК63 (додаток 3) та у системі координат широта / довгота (додаток 4), що визначено на підставі даних дистанційного зондування землі з використанням сервісу «Google maps. Знімки» ліцензійного програмного засобу геодезії, землеустрою і картографії «Digitals»].

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Межі розгляду справи касаційним судом

118. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Харківський кінний завод» на підставі пунктів 1, 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України.

119. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 300 ЦПК України).

120. У справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, перед судом порушено питання ефективного способу захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам'ятка археології.

121. Розв'язуючи це правове питання, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

122. Відповідно до статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

123. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ГПК України).

124. За частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду на захист свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

125. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

126. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

127. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

128. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.

129. Застосований судом спосіб захисту має бути правомірним - таким, що відповідає правовій природі відносин, що виникли між сторонами спору, тобто відповідати праву; тоді як ефективність характеризує спосіб захисту відповідно до критерію його дієвості у відновленні порушеного права та інтересу.

130. Згідно із частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 😎 відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

131. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права / інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права / інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права / інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Одна, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право / інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

132. Так, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

133. Залежно від обставин справи вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов.

134. З 1953 року збереження пам'яток історії, археології та мистецтва покладено на Міністерство культури УРСР, пам'яток архітектури - на Держбуд УРСР. Протягом 1940-х - серед. 1950-х рр. були затверджені списки історичних міст, державні реєстри пам'яток архітектури, історії, археології, мистецтва, розгорнуті реставраційні роботи.

135. Однак із кінця 1950-х років охорона пам'яток стала розглядатися як марнотратство, державні реєстри були скорочені.

136. Зі створенням 1966 року Українського товариства охорони пам'яток історії та культури відбулося пожвавлення пам'яткоохоронної діяльності. Починає відновлюватися система органів охорони пам'яток, запроваджується їх нова реєстрація.

137. Ухвалення 1976 і 1978 років відповідно загальносоюзного та республіканського законів про охорону й використання пам'яток історії та культури сприяло підвищенню уваги державних органів і громадськості до збереження культурної спадщини. 1988 року УРСР приєдналася до Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 року.

138. З 1986 року розгорнуто підготовку багатотомного «Зводу пам'яток історії та культури України».

139. Так, 13 липня 1978 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР № 3600-IX «Про охорону і використання пам'яток історії та культури».

140. Відповідно до статті 1 Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» пам'ятками історії та культури є споруди, пам'ятні місця і предмети, зв'язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність. Усі пам'ятки історії та культури, які знаходяться на території Української РСР, охороняються державою.

141. Стаття 6 Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» встановила, що до історії та культури відповідно до статті 1 цього Закону належать пам'ятки археології - городища, кургани, залишки стародавніх поселень, укріплень, виробництв, каналів, шляхів, стародавні місця поховань, кам'яні скульптури, наскельні зображення, старовинні предмети, ділянки історичного культурного шару стародавніх населених пунктів.

142. Починаючи з 12 липня 2000 року особливості правовідносин, пов'язаних з культурною спадщиною та її збереженням, врегульовані Законом України «Про охорону культурної спадщини».

143. У преамбулі Закону № 1805-ІІІ зазначено, що об'єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об'єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

144. Пунктом 5 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону № 1805-ІІІ визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури».

145. Тобто Закон № 1805-ІІІ було ухвалено на заміну Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» щодо регулювання правовідносин, пов'язаних з пам'ятками історії та культури.

146. Стаття 1 Закону № 1805-ІІІ (в редакції, чинній на час укладення договору оренди) розкриває, зокрема, такі терміни:

культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини;

об'єкт культурної спадщини - місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

пам'ятка - об'єкт культурної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України;

охорона культурної спадщини - комплекс заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації та музеєфікації об'єктів культурної спадщини;

зони охорони пам'ятки - встановлювані навколо пам'ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим;

історичне населене місце - населене місце, яке зберегло повністю або частково історичний ареал і занесене до Списку історичних населених місць України;

історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла старовинний вигляд, розпланування та форму забудови, типові для певних культур або періодів розвитку;

традиційний характер середовища - історично успадкований вигляд та об'ємно-просторовий устрій історичного населеного місця;

консервація - сукупність науково обґрунтованих заходів, які дозволяють захистити об'єкти культурної спадщини від подальших руйнувань і забезпечують збереження їхньої автентичності з мінімальним втручанням у їхній існуючий вигляд.

147. Стаття 1 Закону № 1805-ІІІ (в редакції, чинній на час передачі земельної ділянки в комунальну власність) передбачала, зокрема, наведені нижче терміни в такому значенні:

об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

нерухомий об'єкт культурної спадщини - об'єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності;

рухомі предмети, пов'язані з нерухомими об'єктами культурної спадщини, - елементи, групи елементів об'єкта культурної спадщини, що можуть бути відокремлені від нього, але складають з ним єдину цілісність, і відокремлення яких призведе до втрати археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, архітектурної, мистецької, наукової або культурної цінності об'єкта;

пам'ятка культурної спадщини (далі - пам'ятка) - об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, або об'єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об'єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України;

охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об'єктів культурної спадщини;

предмет охорони об'єкта культурної спадщини - характерна властивість об'єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об'єкт визнається пам'яткою;

зони охорони пам'ятки (далі - зони охорони) - встановлювані навколо пам'ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання;

історичне населене місце - населене місце, яке зберегло повністю або частково історичний ареал і занесене до Списку історичних населених місць України;

історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла об'єкти культурної спадщини і пов'язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку;

традиційний характер середовища - історично успадкований вигляд та об'ємно-просторова структура історичного населеного місця.

148. Отже, нерухомі об'єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу. Такі об'єкти мають певні характерні властивості, з огляду на які вони мають цінність не тільки як нерухоме майно («матеріальну» цінність), а набувають історико-культурну цінність («нематеріальну», ідеологічну цінність).

149. Така «нематеріальна» цінність культурної спадщини не з'являється одразу після побудови нерухомого майна. Вона формується десятиліттями та століттями, оскільки суспільство може лише успадкувати її від попередніх поколінь.

150. Руйнування нерухомого об'єкта культурної спадщини завдасть шкоди не лише його власнику або володільцю (які втратять внаслідок цього нерухоме майно), а і суспільству в цілому (оскільки разом із нерухомим майном буде безповоротно втрачено його «нематеріальну» історико-культурну цінність, що формувалась протягом поколінь).

151. З огляду на це нерухомі об'єкти культурної спадщини потребують особливої охорони, у тому числі - з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, для яких така охорона є одним із пріоритетних напрямків діяльності.

152. Важливість завдання для держави щодо охорони культурної спадщини підкреслюється ратифікованими міжнародними конвенціями.

153. Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року, ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 04 жовтня 1988 року № 6673-XI (далі - Конвенція 1972 року), відзначала в преамбулі, що пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу.

154. Стаття 1 вказаної Конвенції 1972 року визначає, що під «культурною спадщиною» розуміються, зокрема, пам'ятки: елементи та структури археологічного характеру, а також визначні місця: зони, включаючи археологічні визначні місця, що є універсальною цінністю з точки зору історії, естетики, етнології чи антропології.

155. Відповідно до статті 4 Конвенції 1972 року кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. Із цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях.

156. Отже, охорона об'єктів культурної спадщини є завданням держави, пріоритетність цього завдання закріплена в національному законодавстві, невід'ємною частиною якого є ратифікована міжнародна конвенція.

157. Статтею 53 ЗК України передбачено, що до земель історико-культурного призначення належать земельні ділянки, призначені для збереження та обслуговування пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, охоронюваних археологічних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб.

158. За змістом статті 54 ЗК України землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, об'єктів культурної всесвітньої спадщини, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, які надані та використовуються для потреб охорони культурної спадщини, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель.

Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

159. У квітні 2021 року ЗК України доповнено статтею 54-1, яка передбачає, що з метою охорони культурної спадщини на використання земель у межах території пам'ятки культурної спадщини, історико-культурного заповідника, історико-культурної заповідної території, охоронюваної археологічної території, музею просто неба, меморіального музею-садиби, зон охорони, буферної зони, історичного ареалу населеного місця, території об'єкта культурної всесвітньої спадщини встановлюються обмеження відповідно до Закону № 1805-ІІІ.

Обмеження у використанні земель у межах території пам'ятки культурної спадщини, історико-культурного заповідника, історико-культурної заповідної території, охоронюваної археологічної території, музею просто неба, меморіального музею-садиби, зон охорони, історичного ареалу населеного місця, буферної зони, території об'єкта культурної всесвітньої спадщини поширюються на усі розташовані в межах цих територій та об'єктів землі незалежно від їх цільового призначення.

Межі території, на яку поширюються такі обмеження, визначаються відповідно до Закону № 1805-ІІІ і зазначаються в документації із землеустрою, містобудівній документації, науково-проектній документації у сфері охорони культурної спадщини. Відомості про зазначені обмеження у використанні земель вносяться до Державного земельного кадастру.

Режим використання земель у межах території пам'ятки культурної спадщини, історико-культурного заповідника, історико-культурної заповідної території, охоронюваної археологічної території, музею просто неба, меморіального музею-садиби, зон охорони, історичного ареалу населеного місця, буферної зони, території об'єкта культурної всесвітньої спадщини визначається науково-проектною документацією у сфері охорони культурної спадщини, а до затвердження такої документації - Законом № 1805-ІІІ.

160. Відповідно до пункту «г» частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом.

161. Тобто заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам'ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця. Відтак зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам'ятка археології, слід розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави.

162. Згідно із частиною першою статті 17 Закону № 1805-ІІІ усі пам'ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, є державною власністю.

163. Відповідно до частини шостої статті 17 Закону № 1805-ІІІ землі, на яких розташовані пам'ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам'ятки археології - поля давніх битв.

164. Зазначені правові норми спрямовані на забезпечення належної охорони пам'яток археології, оскільки пам'ятки археології як нерухомі об'єкти культурної спадщини не можуть бути перенесені на інше місце без втрати їх цінності.

165. Велика Палата Верховного Суду враховує, що пам'ятки археології зазвичай знаходяться безпосередньо у глибині земної поверхні, у зв'язку із чим нерозривно пов'язані з земельними ділянками, на яких вони розташовані. Правовий режим земельної ділянки, на якій розташована пам'ятка археології, не має відрізнятися від правового режиму самої пам'ятки, яка згідно із Законом № 1805-ІІІ не може перебувати в приватній чи комунальній власності.

166. Статтею 17 згаданого Закону гарантовано право державної власності на пам'ятки археології. Відчуження з державної власності земельної ділянки, на якій розташовані пам'ятки археології, фактично унеможливлює здійснення державою права користування та розпорядження цими пам'ятками археології, у зв'язку з невіддільністю пам'ятки археології від земельної ділянки, на якій вона розташована.

167. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23) наголосила, що частина шоста статті 17 Закону № 1805-ІІІ стосується земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології, натомість частина перша статті 54 ЗК України - земель історико-культурного призначення.

168. Згідно із частиною першою статті 53 ЗК України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам'ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

169. Тож категорія земель історико-культурного призначення включає в себе як землі, на яких розташовані пам'ятки культурної спадщини (в тому числі і пам'ятки археології), так і охоронювані археологічні території.

170. Відповідно до частини першої статті 31 Закону № 1805-ІІІ топографічно визначені території чи водні об'єкти, в яких містяться об'єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, за поданням відповідного органу охорони культурної спадщини можуть оголошуватися рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини охоронюваними археологічними територіями на обмежений або необмежений строк у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

171. Отже, землями історико-культурного призначення можуть бути визнані, зокрема, території, на яких розташовані об'єкти культурної спадщини або на яких можлива їх наявність.

172. Велика Палата Верховного Суду в пункті 89 постанови від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23) звернула увагу на відмінності категорій «об'єкт культурної спадщини» та «пам'ятка культурної спадщини».

173. Отже, частина перша статті 54 ЗК України, як і частина шоста статті 17 Закону № 1805-ІІІ визначає правовий режим земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології. Проте, на відміну від частини шостої статті 17 Закону № 1805-ІІІ, стаття 54 ЗК України стосується земельних ділянок, на яких розташовані або можуть бути розташовані об'єкти культурної спадщини, в тому числі і об'єкти археологічної спадщини.

174. Тож стаття 54 ЗК України врегульовує правовий режим усіх ділянок такої категорії земель, як землі історико-культурного призначення, незалежно від виду пам'яток, які на них розташовані (пам'ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби). Натомість приписи частини шостої статті 17 Закону № 1805-ІІІ стосуються окремої підкатегорії з категорії земель історико-культурного призначення, а саме земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології, та запроваджують особливий правовий режим такої підкатегорії земель історико-культурного призначення, а також передбачають щодо них особливу охорону з боку держави.

175. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23) констатувала, що не існує колізії між приписами частини шостої статті 17 Закону № 1805-ІІІ та частини першої статті 54 ЗК України.

176. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 травня 2019 року в справі № 751/1776/17 (провадження № 61-31111св18) зазначено: «Звертаючись до суду з позовом прокурор зазначав, що спірна земельна ділянка, розташована на території пам'ятки археології місцевого значення ІІІ-V, ХІ-ХІІІ ст. поселення «Гора», в охоронній археологічній зоні № 2, взята під державну охорону і облік, паспортизована. Вказана територія є об'єктом культурної спадщини в розумінні статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» і належить до земель державної власності в розумінні частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України. Суд першої інстанції, перевіривши належним чином встановлені фактичні обставини справи з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог.

Судом першої інстанції було обґрунтовано враховано доведеність знаходження спірної земельної ділянки у межах пам'ятки археології значення ІІІ-V, XI-XIII ст. поселення «Гора» (охоронний номер № 1848 ), та яка може перебувати виключно у державній власності. Відповідно до пункту 3 Прикінцевих положень Закону № 1805-ІІІ надання земельних ділянок здійснюється за погодженням відповідних органів культурної спадщини. Проте, як убачається з матеріалів справи, документація із землеустрою з органом охорони культурної спадщини не погоджувалась, відповідний висновок Колодою В. В. не видавався. Державна землевпорядна експертиза щодо відведення земельної ділянки усупереч вимог статті 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» у редакції, чинній на час прийняття радою оскаржуваного рішення, не проводилась, на спростування цих обставин відповідачами не надано жодних належних і допустимих доказів».

177. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (провадження № 12-9гс23) зазначено, що, вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок водного фонду, які не є замкненими природними водоймами загальною площею до 3 га, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що з огляду на те, що в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ці ділянки належать до земель водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо за жодних умов не може виникнути право власності, то і перехід володіння, засвідчений державною реєстрацією права власності, є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду, яка не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 га, не призводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права приватної власності на таку ділянку з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункти 70, 71), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункти 80, 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункти 96, 97), від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункти 45, 46), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 51, 52) та інші).

178. Крім того, вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок природно-заповідного фонду, Велика Палата Верховного Суду в пунктах 7.28, 7.29 постанови від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц зазначила, що фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об'єкта природно-заповідного фонду. Набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, положеннями ЗК України, Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та інших нормативно-правових актів України заборонено. Зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону України «Про природно-заповідний фонд України» потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов'язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку.

179. Тобто Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об'єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об'єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов.

180. Як слідує з визначення поняття «об'єкт культурної спадщини», для таких об'єктів характерними ознаками є цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і збереження своєї автентичності. Зазначене вирізняє, зокрема, нерухомі об'єкти культурної спадщини з-поміж іншого нерухомого майна. Такі об'єкти потребують особливої правової охорони.

181. Отже, як у разі включення певного об'єкта до переліку щойно виявлених об'єктів культурної спадщини, так і у випадку його включення до переліку пам'яток місцевого, загальнодержавного значення тощо особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що нерухоме майно, яке вона має намір набути у приватну власність, є нерухомим об'єктом культурної спадщини.

182. Відповідно до частин першої та другої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

183. Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/8413/21 (провадження № 12-9гс23) наголосила, що у разі, якщо мета позову спрямована на усунення перешкод територіальній громаді міста Києва, яка не втратила володіння садибою Терещенків, у користуванні та розпорядженні останньою шляхом її повернення від відповідача-1, Велика Палата Верховного Суду розглядає вимогу про зобов'язання повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садибу Терещенків як вимогу про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садиби Терещенків за правилами негаторного позову. Як наслідок, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що у цій справі порушене право власності на садибу Терещенків може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. За обставин цієї справи належним способом захисту є подання негаторного позову на підставі статті 391 ЦК України.

184. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам'ятка археології, є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Щодо відступу від висновків Верховного Суду

185. ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (пункт 61 рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95).

186. Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (пункт 123 рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви у м. Люпені проти Румунії», заява № 76943/11).

187. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (пункт 36 рішення від 22 листопада 1995 року у справі «С. В. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92).

188. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів у тлумаченні, які існують.

189. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (заява № 27238/95) ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

190. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, це потрібно чітко зазначити у рішенні.

191. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду висновувала, що у випадках, коли на певний об'єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об'єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов.

192. Таким чином, ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам'ятка археології, є негаторний позов.

193. Під час передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 05 жовтня 2022 року у справі № 557/303/21 та від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20, про те, що ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам'ятка археології, є негаторний позов.

194. Ураховуючи висновки, висловлені у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від зазначених висновків.

Щодо оренди та суборенди

195. Відносини у сфері найму (оренди) земельної ділянки регулюються ЦК України, ЗК України, Законом України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV), іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

196. Відповідно до статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Закон може передбачати особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

197. За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату (частина перша статті 792 ЦК України).

198. Згідно із частиною першою статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

199. Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1 Закону № 161-XIV).

200. Відповідно до статті 13 Закону № 161-XIV договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

201. Договір оренди земельної ділянки є двостороннім, консесуальним, строковим та оплатним.

202. У частині першій статті 14 Закону № 161-XIV (у редакції на момент укладення договорів оренди від 09 квітня 2004 року та суборенди від 26 листопада 2004 року) було визначено таку форму договору оренди, а саме договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально.

203. 05 грудня 2019 року Законом України № 340-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності 16 січня 2020 року (далі - Закон № 340-IX),частину першу статті 14 Закону № 161-XIV викладено в дещо іншій редакції: договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально. Власник земельної ділянки може встановити вимогу нотаріального посвідчення договору оренди землі та скасувати таку вимогу. Встановлення (скасування) вимоги є одностороннім правочином, що підлягає нотаріальному посвідченню. Така вимога є обтяженням речових прав на земельну ділянку та підлягає державній реєстрації в порядку, визначеному законом.

204. Істотними умовами договору оренди землі відповідно до статті 15 Закону № 161-XIV (у редакції на момент укладення договорів оренди від 09 квітня 2004 року та суборенди від 26 листопада 2004 року) були: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; мови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

205. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

206. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови, зокрема якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, порядок страхування об'єкта оренди, порядок відшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони і поліпшення об'єкта оренди, проведення меліоративних робіт, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення дії договору оренди, тощо.

207. Невід'ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об'єкта оренди; проєкт відведення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Законом.

208. У разі якщо договір оренди землі передбачає заходи, спрямовані на охорону та поліпшення об'єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендарю витрат на такі заходи.

209. Статтею 8 Закону № 161-XIV (у редакції на момент укладення договорів оренди від 09 квітня 2004 року та суборенди від 26 листопада 2004 року) передбачено, що орендована земельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця.

210. Якщо протягом одного місяця орендодавець не надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в суборенду.

211. Умови договору суборенди земельної ділянки повинні обмежуватися умовами договору оренди земельної ділянки і не суперечити йому.

212. Строк суборенди не може перевищувати строку, визначеного договором оренди землі.

213. У разі припинення договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється.

214. Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації.

215. За згодою сторін договір суборенди земельної ділянки посвідчується нотаріально.

216. Передача в суборенду земельних ділянок, на яких розташовані цілісні майнові комплекси підприємств, установ і організацій державної або комунальної власності, а також заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим, та їх структурних підрозділів, забороняється.

217. Орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення на період дії договору оренди можуть обмінюватися належними їм правами користування земельними ділянками шляхом укладання між ними договорів суборенди відповідних ділянок, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця.

218. Можна зробити висновок, що на законодавчому рівні встановлені чіткі і однозначні вимоги щодо форми і змісту договору оренди та суборенди землі.

219. На час укладення договору оренди стаття 6 Закону № 161-XIV передбачала, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

220. Право оренди та суборенди земельної ділянки підлягають державній реєстрації відповідно до закону.

221. Статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

222. Учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоду у встановленій формі.

223. Разом з тим цивільні права та обов'язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації.

224. У справі, що переглядається, пунктом 1 договору оренди визначено, що цей договір підлягає обов'язковій реєстрації в Харківській районній філії Харківського регіонального центру державного земельного кадастру.

225. Договір зареєстровано в Харківській районній філії Харківського регіонального центру державного земельного кадастру 09 квітня 2004 року, про що в книзі реєстрації договорів оренди землі вчинено запис № 204.

226. У витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 25 січня 2024 року зазначено, що «право оренди земельної ділянки зареєстроване 18 серпня 2020 року, орендодавець Держава Україна в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, орендар ТОВ «Харківський кінний завод».

227. Факт реєстрації права суборенди також підтверджується Поземельною книгою Управління Держгеокадастру у Харківському районі Харківської області, відкритою 09 квітня 2004 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001.

228. Пункт 2.3 договору оренди передбачає, що передача земельної ділянки в суборенду можлива лише за письмової згоди орендодавця.

229. У пункті 1 договору суборенди зазначено, що орендар на підставі письмової згоди орендодавця надає, а суборендар приймає у довгострокове платне користування земельну ділянку із земель запасу Люботинської міської ради загальною площею 34,5883 га ріллі. Цей договір підлягає обов'язковій реєстрації у Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру».

230. Договір зареєстровано в Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру» 26 листопада 2004 року, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис № 208.

231. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що держава як орендодавець погодила передачу земельної ділянки в суборенду, тобто погодила наявність суборенди, а тому суборендар є учасником спірних правовідносин.

232. Оскільки право суборенди зареєстроване в Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру», держава визнає таке право суборенди та надає йому статус охорони.

233. Крім того, враховуючи те, що Харківська окружна прокуратура в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації в позові визначила суборендаря як відповідача, держава сама фактично визначила його статус як учасника спірних правовідносин.

Матеріальна та процесуальна правоздатність

234. Матеріальна правоздатність - це встановлена законом здатність особи чи організації бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

235. Право суборенди - це майнове право, яке підлягає захисту відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

236. Стаття 396 ЦК України передбачає, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

237. Отже, суборендар має право на захист своїх майнових прав і від орендодавця і від власника земельної ділянки.

238. Процесуальна правоздатність - це здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність), таку мають усі фізичні та юридичні особи.

239. Право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень в Україні мають усі учасники справи (позивач, відповідач, треті особи, їх представники), а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки.

240. Це право гарантується Конституцією для забезпечення справедливого судового захисту.

241. ГПК України не обмежує право учасника на оскарження судових рішень повністю чи частково.

242. У статті 287 ГПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на 1) рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті; 2) ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 6, 7, 13, 14, 21, 25, 26, 28, 30 частини першої статті 255 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку; 3) ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз'яснення рішення чи відмову у роз'ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали; 4) ухвали і постанови суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку та постанови суду апеляційної інстанції у справах про банкрутство (неплатоспроможність) у випадках, передбачених Кодексом України з процедур банкрутства.

243. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 13 ГПК України).

244. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (стаття 14 ГПК України).

245. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ГПК України).

По суті скарги

246. Вирішуючи справу, суд має визначити вид спірних правовідносин між сторонами, обрати норму права, що їх регулює, та правильно застосувати її.

247. У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що пам'ятку археології городище «Шеєрманівське» (городище «Люботинське») взято під охорону як об'єкт культурної спадщини та присвоєно охоронний номер 1348, рішенням Виконавчого комітету Харківської обласної ради від 25 січня 1982 року № 61.

248. За змістом частини першої статті 4 Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» пам'ятки історії та культури (до яких відповідно до статті 6 цього Закону відносяться пам'ятки археології) перебувають у власності держави, а також колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій і в особистій власності громадян.

249. Згідно із частиною другою статті 8 цього Закону виконавчі комітети обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів затверджують переліки пам'яток історії та культури місцевого значення (стаття 17), встановлюють зони їх охорони (стаття 29), а також вирішують інші питання в галузі охорони і використання пам'яток історії та культури, віднесені до їх відання законодавством Союзу РСР і Української РСР.

250. Переліки пам'яток місцевого значення затверджуються виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів (частина третя статті 17 Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури»).

251. Згідно з частинами першою-третьою статті 29 Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» з метою забезпечення охорони пам'яток історії, археології, містобудування і архітектури, монументального мистецтва встановлюються охоронні зони, зони регулювання забудови і зони охоронюваного природного ландшафту в порядку, який визначається законодавством Союзу РСР і Української РСР.

252. Зони охорони пам'яток історії та культури встановлюються виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів за поданням відповідних державних органів охорони пам'яток. Зони охорони пам'яток історії та культури включаються в проєкти планування, забудови і реконструкції відповідних міст та інших населених пунктів.

253. У межах зазначених зон забороняються проведення земляних, будівельних та інших робіт, а також господарська діяльність без дозволу відповідних органів охорони пам'яток Союзу РСР або Української РСР.

254. Суд апеляційної станції встановив, що рішенням Виконавчого комітету Харківської обласної ради від 23 січня 1984 року № 33 щодо городища «Шеєрманівське» встановлено охоронну зону по всій його площі та на відставні 50 метрів від збереження валів та ровів (пункт 105 додатку до рішення, т. 1, а. с. 66-69).

255. Відповідно до пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 16 грудня 2004 року № 2245-IV «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури республіканського чи місцевого значення відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», до вирішення питання про їх включення (невключення) до Державного реєстру нерухомих пам'яток України вважаються пам'ятками відповідно національного чи місцевого значення.

256. За змістом частини другої статті 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини» порядок обліку об'єктів культурної спадщини визначає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.

257. Єдину систему обліку об'єктів культурної спадщини незалежно від їх видів та типів, а також порядок переміщення (перенесення) пам'ятки з березня 2013 року визначає Порядок № 158 (у редакції, чинній на час вирішення питання про занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України ).

258. Згідно з пунктом 3.1 Порядку № 158 облікова картка об'єкта культурної спадщини, коротка історична довідка, акт технічного стану об'єкта (пам'ятки) культурної спадщини подаються за місцезнаходженням таких об'єктів на розгляд науково-методичної ради з питань охорони культурної спадщини органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, консультативних рад органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та наукової (вченої) ради установи, організації, діяльність якої пов'язана з охороною культурної спадщини, які оцінюють відповідність кожного об'єкта критеріям, зазначеним у пунктах 10 і 11 Порядку № 158 визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1760.

259. Для вирішення питання про занесення (незанесення) до Державного реєстру нерухомих пам'яток України об'єктів культурної спадщини, включених до списків (переліків) пам'яток історії та культури республіканського чи місцевого значення, зазначених у пункті 5.1 цього розділу, орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчий орган сільської, селищної, міської ради забезпечують проведення перегляду цих списків (переліків) (далі - перегляд).

260. Із цією метою орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчі органи сільських, селищних, міських рад можуть створювати комісію з перегляду списків (переліків) пам'яток історії та культури республіканського чи місцевого значення, зазначених у пункті 5.1 цього розділу, до складу якої входять представники відповідного органу охорони культурної спадщини та кваліфіковані фахівці-практики відповідної спеціалізації (археологи, архітектори, історики, мистецтвознавці тощо), або укладати контракти на проведення перегляду з науково-дослідними та науково-проєктними установами, діяльність яких пов'язана з охороною культурної спадщини (пункт 5.2 Порядку № 158).

261. Згідно з пунктом 6.1 Порядку № 158 подання щодо занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України щойно виявлених об'єктів культурної спадщини, а також занесення (незанесення) до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, зазначених у пункті 5.1 розділу V цього Порядку № 158, подаються за місцезнаходженням таких об'єктів органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органами охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або Українським товариством охорони пам'яток історії та культури та іншими громадськими організаціями, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини, - до Міністерства культури України.

До подання додаються перелік об'єктів культурної спадщини, складений за формою згідно з додатком 2 та/або додатком 5 до цього Порядку, облікова документація на кожний зазначений у відповідному переліку об'єкт культурної спадщини, протокол відповідно до пункту 3.4 розділу ІІІ та пункту 5.4 розділу V Порядку № 158.

До подання щодо незанесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, зазначених в абзаці другому пункту 5.1 розділу V цього Порядку, додається Перелік об'єктів культурної спадщини, складений за формою згідно з додатком 5 до Порядку № 158.

262. У пункті 6.2 Порядку № 158 визначено, що рішення про занесення (незанесення) щойно виявлених об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, а також об'єктів культурної спадщини, зазначених у пункті 5.1 розділу V цього Порядку, приймається відповідно до категорії пам'ятки:

- щодо пам'яток національного значення - Кабінетом Міністрів України за поданням Мінкультури України протягом одного року з дня одержання подання;

- щодо пам'яток місцевого значення - Міністерства культури України за поданням органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або за поданням Українського товариства охорони пам'яток історії та культури та інших громадських організацій, до статутних завдань яких належить питання охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня одержання подання.

263. Щойно виявлений об'єкт культурної спадщини, який на підставі пропозицій Науково-методичної ради з питань охорони культурної спадщини Міністерства культури України в установленому порядку визнано таким, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих пам'яток України у зв'язку з невідповідністю критеріям, зазначеним у пунктах 10 і 11 Порядку № 158 визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1760, підлягає зняттю з обліку шляхом прийняття рішення органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органами охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, про що письмово повідомляється власник такого об'єкта або уповноважений ним орган (особа) рекомендованим листом з повідомленням про вручення (пункт 6.2 Порядку № 158).

264. Так, матеріали справи містять складену провідним співробітником відділу пам'яток археології ОКЗ «Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини» кандидатом історичних наук ОСОБА_1 облікову картку пам'ятки археології городища «Шеєрманівське» від 16 січня 2018 року, яку затверджено Департаментом культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації (т. 1, а. с. 58-63).

265. Зокрема, пунктом 4 цієї облікової картки визначено, що пам'ятку взято на державний облік на підставі рішення Виконавчого комітету Харківської обласної ради від 25 січня 1972 року за № 61.

266. Зазначена облікова картка містить опис (характеристику) об'єкта, розташування та межі його території на генеральному плані з визначенням зон охорони від 2018 року, фрагмент топографічної карти 1952 року, план-схему розташування городища «Шеєрманівське» 1961-1964 років, 2018 року та ін.; функціональне використання, ступінь схоронності об'єкта.

267. У подальшому згідно з наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 03 вересня 2020 року № 2088 пам'ятку археології городище «Шеєрманівське» вирішено внести до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категорією місцевого значення та присвоєно охоронний номер 4929-Ха (пункт 477 додатка до наказу, т. 1, а. с. 70, 71).

268. Відомості про занесення пам'ятки археології городища «Шеєрманівське» до Державного реєстру нерухомих пам'яток України наявні на офіційному веб-сайті ОКЗ «Харківський науково-методичний центр культурної спадщини» за посиланням https://www.spadschina.kh.ua/assets/files/Reestri/Держреєстр на 14.09.2020 колір.pdf.

269. Цей наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 03 вересня 2020 року № 2088 також розміщено на сайті Державного реєстру нерухомих пам'яток України за посиланням https://mcsc.gov.ua/kulturna-spadshchyna/derzhavnyy-reiestr-nerukhomykh-pam-iatok-ukrainy/.

270. У Реєстрі пам'яток місцевого значення Харківської області відсутнє розміщення цієї пам'ятки археології.

271. Так, відповідно до частини першої статті 14 Закону № 1805-ІІІ занесення об'єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України та внесення змін до нього (вилучення з реєстру, зміна категорії пам'ятки) провадяться відповідно до категорії пам'ятки місцевого значення - рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня одержання подання (пункт «б»).

272. Статтею 16 Закону № 1805-ІІІ визначено, що інформування про об'єкти культурної спадщини, занесені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, провадиться шляхом: публікації Державного реєстру нерухомих пам'яток України та внесених до нього змін; надання інформації, що міститься в Державному реєстрі нерухомих пам'яток України, у відповідь на запит на інформацію; встановлення охоронних дощок, охоронних знаків, інших інформаційних написів, позначок на пам'ятках або в межах їхніх територій незалежно від форм власності.

273. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини забезпечує публікацію Державного реєстру нерухомих пам'яток України та внесених до нього змін у спеціалізованому періодичному виданні та на своєму офіційному вебсайті.

274. У матеріалах справи відсутнє рішення центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, про вилучення пам'ятки місцевого значення городища «Шеєрманівське» з Державного реєстру нерухомих пам'яток України, а тому відсутні правові підстави для невіднесення спірної земельної ділянки до категорії земель історико-культурного призначення та можливості розпоряджатися такими землями органом місцевого самоврядування у загальному порядку без урахування відповідного статусу.

275. Станом на момент прийняття наказу Міністерства культури та інформаційної політики України від 03 вересня 2020 року № 2088 про внесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України пам'ятки археології городища «Шеєрманівське», питання встановлення зон охорони пам'яток, буферні зони об'єктів всесвітньої спадщини, історичні ареали населених місць врегульовано статтею 32 Закону № 1805-ІІІ.

276. Відповідно до частини першої статті 32 згаданого вище Закону (у відповідній редакції) з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій навколо них мають встановлюватися зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару.

277. Межі та режими використання зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-проєктною документацією і затверджуються відповідним органом охорони культурної спадщини.

278. Порядок визначення та затвердження меж і режимів використання зон охорони пам'яток та внесення змін до них встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.

279. За змістом пункту 3 наказу Міністерства культури та інформаційної політики України від 03 вересня 2020 року № 2088 до прийняття в установленому порядку рішення про визначення меж території і режимів використання пам'яток культурної спадщини згідно з переліком, що додається до цього наказу, межі території визначити відповідно до абз. 2 пункту 12 розділу IV Порядку № 158 (у редакції, чинній на час прийняття наказу).

280. З огляду на пункт 12 розділу IV Порядку № 158 до прийняття рішення про визначення меж території пам'ятки її межі визначаються відповідно до рекомендованих в обліковій документації описів меж або, у разі їх відсутності для городищ, - 500 метрів навколо залишків оборонних споруд (валів, ровів) за умови їх фіксації на місцевості.

281. Рішення про визначення меж території пам'ятки археології - городища «Шеєрманівське» уповноваженим органом не приймалось.

282. Умовою належності земельної ділянки до категорії земель історико-культурного призначення є розташування на ній об'єктів, визначених статями 53, 54 ЗК України, статтею 34 Закону № 1805-ІІІ, з огляду на імперативність якої земельна ділянка належить до земель історико-культурного призначення за фактом знаходження на ній споруди (будівлі), яка є пам'яткою архітектури.

283. Отже, невстановлення межі історико-культурного зонування пам'ятки не дає підстави стверджувати, що спірна земельна ділянка не належить до земель історико-культурного значення.

284. Суд апеляційної інстанції встановив, що розташування на земельній ділянці з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 пам'ятки археології городища «Шеєрманівське» підтверджується обліковою карткою від 16 січня 2018 року на пам'ятку археології, затвердженою Департаментом культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації, відповідно до якої частина території відведена під конезавод (пункт 5), городище розташоване на пологому схилі лівого берега р. Люботинка (права притока р. Уди), що є правою притокою р. Сіверський Дінець; пам'ятка розташована на північно-західних околицях міста, практично впритул до житлової зони, її територія частково відведена під ферму; координати центру городища (система координат WGS 84): 49°58.008 Пн; 35°54.212 Сх, що відображено на доданому генеральному плані, а також підтверджується листом-відповіддю ТОВ «Геоспектр» від 15 листопада 2023 року № 43, складеним сертифікованим інженером-землевпорядником, відповідно до якого городище «Шеєрманвське» частково збігається з територією земельної ділянки з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 (координати видимої межі городища «Шеєрманівське» (додаток 1) в системі координат СК63 (додаток 3) та у системі координат широта / довгота (додаток 4), що було визначено на підставі даних дистанційного зондування землі з використанням сервісу «Google maps. Знімки» ліцензійного програмного засобу геодезії, землеустрою і картографії «Digitals»).

285. Відповідачі, з огляду на характеристику об'єкта пам'ятки архітектури відповідно до облікової документації (городище складається з двору округлої форми, який охоплений одинарною системою захисних споруд «рів-грунтовий вал», загальною площею 5,5 га) не надали жодного доказу відсутності на спірній земельній ділянці пам'ятки археології городища «Шеєрманівське», доказу наявності вказаної пам'ятки на іншій земельній ділянці тощо.

286. Апеляційний суд встановив, що занесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток України наказом Міністерства культури України від 03 вересня 2020 року № 2088 пам'ятка археології місцевого значення городище «Шеєрманівське» за охоронним номером 4929-Ха потрапляє на земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001.

287. Проте висновки апеляційного суду про накладення земельної ділянки є передчасними.

288. Суди встановили, що пам'ятка археології городище «Шеєрманівське» розташована в межах земельної ділянки з кадастровим № 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га. Згідно з обліковою карткою функціональна типологія об'єкта - городище, площа ~ 5.5 га.

289. Тобто лише 5,5 га із загальної площі 34,5883 га земельної ділянки потенційно вважаються такими, на яких знаходиться пам'ятка археології. Ця цифра є незначною.

290. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) наголосила, що витребування як належний спосіб захисту в цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки. Така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці.

291. У тій справі АТ «Укрзалізниця» мала довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на смугу відведення залізниці. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо.

292. Для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні, тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі.

293. Велика Палата Верховного Суду у справі № 446/478/19 звертає увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що особа буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку АТ «Укрзалізниця», а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання у власність якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним. Отже, з огляду на встановлені судами обставини належним способом захисту порушеного права є віндикаційний позов, а саме позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається.

294. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вирішення таких спорів потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, та є доцільним отримання висновку експерта.

295. Отже, для вирішення питання у справі, що переглядається, за наявності підстав для витребування земельної ділянки, яка накладається на пам'ятку археології, така земельна ділянка має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»).

296. Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 98-107 ГПК України).

297. Для цієї мети може бути призначена земельно-технічна експертиза.

298. За змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Частина земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці та межі якої відомі, може бути витребувана від особи, яка незаконно заволоділа такою земельною ділянкою.

299. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, зобов'язання повернути не тільки ту частину земельної ділянки, яка накладається на пам'ятку археології, а й ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання в оренду (суборенду) якої не ставиться під сумнів, є втручанням, яке не може визнаватися законним.

300. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - не встановлює такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, провадження № 14-317цс19).

301. Тобто лише в разі дотримання всіх критеріїв можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. Суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку вирішувати питання пропорційності з урахуванням фактичних обставин конкретної справи, оскільки в одному випадку обмеження буде пропорційним, а в іншому випадку те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.

302. Так, критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

303. За усталеною практикою ЄСПЛ, ретроспективне скасування дійсного права власності становить позбавлення майна у розумінні цього положення Конвенції (див., зокрема, рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 41; від 13 грудня 2007 року у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 32457/05, пункти 27-40; від 12 листопада 2013 року «Пирантієне проти Литви» (Pyrantiene v. Lithuania), № 45092/07, пункт 42; від 31 травня 2016 року «Вукушіч проти Хорватії», № 69735/11, пункт 50).

304. За практикою ЄСПЛ, визнання права власності недійсним як таке не суперечить положенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, водночас воно повинне бути не лише передбачене законом і мати законну мету, але й відповідати вимозі пропорційності. Потрібно встановити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами щодо захисту основоположних прав людини; пошук цього балансу притаманний Конвенції загалом. Цей обов'язковий баланс неможливо встановити, якщо зацікавлена особа несе надмірний індивідуальний тягар (рішення від 12 червня 2018 року у справі «Бейнарович та інші проти Литви» (Beinarovic and Others v. Lithuania), № 70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 138).

305. Позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов'язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника (див. рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 45; від 09 грудня 1994 року у справі «Святі монастирі проти Греції» (The Holy Monasteries v. Greece), пункт 71, серія А № 301-А, від 10 червня 2021 року «Колишній король Греції та інші проти Греції» [ВП] (Former King of Greece and Others v. Greece) [GC], заява № 25701/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-XII).

306. Одночасно з додержанням принципу пропорційності оцінюється й дотримання принципу належного урядування.

307. У своєму рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04, пункт 70) ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він зазначив, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

308. Необхідність виправлення старої «помилки» не повинна зумовлювати непропорційне втручання у нове право, яке було набуте особою, що добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб. У контексті позбавлення права власності на майно, передане помилково, принцип належного урядування може не лише накладати на органи влади обов'язок оперативно виправити свою помилку, але й вимагати виплати адекватної компенсації або іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власнику (див., наприклад, рішення від 11 червня 2020 року у справі «Фортеця проти України» (Fortetsya, МРР v. Ukraine, заява № 68946/10, пункт 42, з подальшими посиланнями).

309. Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів (рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2007 року у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 3257/05, пункт 40).

310. Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки.

311. Принцип належного урядування, як правило, не має заважати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, що є наслідком їхньої недбалості. З іншого боку, потреба у виправленні попередньої несправедливості не має становити непропорційне втручання у право, щойно набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій державного органу (рішення ЄСПЛ від 31 травня 2016 року «Вукушич проти Хорватії» (Vukusic v. Croatia), № 69735/11, § 64; від 12 червня 2018 року «Бейнарович та інші проти Литви» (Beinarovic and Others v. Lithuania), № 70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 140).

312. Майнове право особи можна припинити в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства і таке втручання у мирне володіння майном є пропорційним до цілей, які це втручання переслідувало.

313. Апеляційному суду слід взяти до уваги принцип належного урядування та врахувати, що лише невелика частина площі, переданої в оренду (суборенду), відноситься до пам'ятки археології городища «Шеєрманівське» (городище «Люботинське»), а тому позбавлення ТОВ «Харківський кінний завод» права користування всією земельною ділянкою не переслідувало законної мети і не встановлювало справедливого балансу, не здійснювалося в інтересах суспільства та не було пропорційним.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

314. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

315. Згідно із частиною третьою статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

316. Частиною четвертою статті 310 ГПК України визначено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

317. З огляду на наведене касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Судові витрати

318. Оскільки справа підлягає направленню на новий розгляд, розподіл судових витрат не здійснюється.

Висновок щодо застосування норм права

319. Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об'єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об'єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов.

320. Як слідує з визначення поняття «об'єкт культурної спадщини», для таких об'єктів характерними ознаками є цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і збереження своєї автентичності. Зазначене вирізняє, зокрема, нерухомі об'єкти культурної спадщини з-поміж іншого нерухомого майна. Такі об'єкти потребують особливої правової охорони.

321. Отже, як у разі включення певного об'єкта до переліку щойно виявлених об'єктів культурної спадщини, так і у випадку його включення до переліку пам'яток місцевого, загальнодержавного значення тощо, особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що нерухоме майно, яке вона має намір набути у приватну власність, є нерухомим об'єктом культурної спадщини.

322. Ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам'ятка археології, є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський кінний завод» задовольнити частково.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 02 жовтня 2024 року у справі № 922/264/24 скасувати.

3. Справу № 922/264/24 направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя С. О. Погрібний Суддя-доповідач К. М. Пільков Судді: О. О. БанаськоС. І. КравченкоО. Л. БулейкоС. Ю. МартєвІ. А. ВоробйоваН. М. МартинюкМ. М. ГімонН. С. СтефанівО. А. ГубськаТ. Г. СтрелецьА. А. ЄмецьІ. В. ТкачЛ. Ю. КишакевичО. С. ТкачукВ. В. КорольВ. Ю. Уркевич

Текст постанови склав суддя С. Ю. Мартєв

Джерело:
ЄДРСР 135044561

[ANTIRAID]

Досить дивна справа. Найголовніше в ній не стільки висновок скільки замовчування Великою палатою питання неналежного позивача та відсутності повноважень у прокурора на цей позов і необхідності залучення сюди Держгеокадастр. Сам висновок наступний:

319. Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об'єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об'єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов.

320. Як слідує з визначення поняття «об'єкт культурної спадщини», для таких об'єктів характерними ознаками є цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і збереження своєї автентичності. Зазначене вирізняє, зокрема, нерухомі об'єкти культурної спадщини з-поміж іншого нерухомого майна. Такі об'єкти потребують особливої правової охорони.

321. Отже, як у разі включення певного об'єкта до переліку щойно виявлених об'єктів культурної спадщини, так і у випадку його включення до переліку пам'яток місцевого, загальнодержавного значення тощо, особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що нерухоме майно, яке вона має намір набути у приватну власність, є нерухомим об'єктом культурної спадщини.

322. Ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам'ятка археології, є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

[ANTIRAID]

Окрема думка

суддів К. М. Пількова, С. О. Погрібного, І. В. Ткача, О. С. Ткачука, В. Ю. Уркевича

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.03.2026

у справі № 922/264/24 (провадження № 12-30гс25)

 

1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 04.03.2026 у цій справі частково задовольнила касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський кінний завод» (далі - відповідач 2, ТОВ «Харківський кінний завод», Скаржник), скасувала постанову суду апеляційної інстанцій та направила справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зазначивши, зокрема, що необхідною умовою для задоволення позову є оцінка законності і пропорційності втручання у майнові права орендаря та суборендаря, а також урахування принципів правової визначності та належного урядування.

2. З мотивами ухваленої постанови та результатами розгляду справи не погоджуємось з таких підстав.

3. Суддя-доповідач К. М. Пільков підготував проєкт постанови у цій справі, який, однак, не був підтриманий необхідною кількістю суддів. Вважаємо запропоноване за цим проєктом рішення правильним і таким, яке Великій Палаті належало ухвалити.

4. Нижче викладаємо мотивувальну частину зазначеного проєкту:

«8. Позиція Великої Палати Верховного Суду

Щодо представництва прокурором інтересів держави в суді

8.1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

8.2. Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

8.3. Відповідно до частини третьої статті 3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

8.4. Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

8.5. Відповідно до частини четвертої статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

8.6. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано статтею 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), який набрав чинності 15.07.2015. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

8.7. Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

8.8. Разом із цим відповідно до абзаців першого - четвертого частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

8.9. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону № 1697-VII, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло з власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 та від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21.

8.10. У касаційній скарзі ТОВ «Харківський кінний завод» зазначає, що Харківська окружна прокуратура (далі - Прокуратура) описаного вище порядку не дотрималась, оскільки в листі від 06.11.2023 № 62-5137ВИХ-23 (т. 1, а. с. 96) просила Харківську обласну військову адміністрацію (далі - позивач, ОВА) лише надати інформацію для визначення наявності підстав для вжиття заходів представницького характеру, що свідчить про виконання вимог абзацу четвертого частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII. Однак, на думку Скаржника, цього недостатньо для належного обґрунтування підстав звернення Прокуратури до суду в інтересах держави, адже вона не виконала обов`язкових вимог частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII в частині повідомлення ОВА про намір звернутись із цим позовом.

8.11. За усталеною практикою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) [див. постанови від 26.05.2021 у справі № 926/14/19 (пункти 4.8-4.10), від 14.06.2022 у справі № 927/172/21 (пункти 56-58), від 06.09.2023 у справі № 926/54/22 (пункти 34, 35) та від 13.02.2024 у справі № 813/2417/17 (підпункт 6.27)], встановлюючи підстави для представництва прокурором інтересів держави, суд повинен здійснити оцінку, зокрема, попереднього листування між прокурором і відповідним органом, яке за своїм змістом може мати різний характер та спрямовуватись, зокрема, на:

- отримання інформації з метою встановлення наявності або відсутності порушення інтересів держави у випадку виявлення прокурором ознак такого порушення на підставі абзацу четвертого частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII;

- інформування органу про виявлені прокурором порушення інтересів держави та отримання інформації щодо обізнаності такого органу про порушення та вжиття або невжиття відповідних заходів;

- отримання від органу інформації (матеріалів та копій), необхідної для здійснення представництва інтересів держави в суді.

Якщо в процесі такої оцінки буде встановлено, що листування було спрямоване на отримання документів та/або інформації про можливе порушення і пов`язане саме зі з`ясуванням факту його наявності або відсутності, то обов`язковим є подальше інформування відповідного органу про виявлені прокурором порушення та надання йому можливості відреагувати протягом розумного строку, що відповідає змісту статті 23 Закону № 1697-VII.

Водночас якщо попереднє листування свідчить про те, що воно мало характер інформування органу про вже раніше виявлені прокурором порушення, і такий орган протягом розумного строку на зазначену інформацію не відреагував або відреагував повідомленням про те, що він обізнаний (у тому числі, до моменту отримання інформації від прокурора) про порушення, але не здійснював та/або не здійснює та/або не буде здійснювати захист порушених інтересів, то у такому випадку наявні підстави для представництва, передбачені абзацом першим частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII.

8.12. За змістом листа від 06.11.2023 № 62-5137ВИХ-23 Прокуратура повідомила ОВА про те, що земельна ділянка площею 34,5883 га з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 (далі - Земельна ділянка), на якій розташована пам`ятка археології місцевого значення - городище «Шеєрманівське» (далі також - Городище), передана наказом Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі -Держгеокадастр) від 15.12.2020 № 32-Г «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» (далі - Наказ) з державної у комунальну власність Люботинської міської ради (далі - відповідач 5, Рада), а також є предметом договорів від 09.04.2004 та від 26.11.2004 оренди та суборенди (далі - Договір оренди та суборенди відповідно, а разом - Договори), укладених між Харківською районною військовою адміністрацією Харківської області (далі - відповідач 3, РВА), Товариством з обмеженою відповідальністю «Контакт плюс» (далі - відповідач 1, ТОВ «Контакт плюс») та ТОВ «Харківський кінний завод», що суперечить положенням Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Закону України «Про природно-заповідний фонд».

У згаданому вище листі Прокуратура також повідомила ОВА, що вирішує питання про наявність підстав для представництва інтересів держави в її особі шляхом звернення до господарського суду з позовом про повернення Земельної ділянки, визнання незаконним та скасування Наказу, визнання недійсними Договорів і скасування державної реєстрації зазначеної ділянки, а також просила в десятиденний строк надати інформацію, чи вживала ОВА відповідні заходи судового захисту інтересів держави, чи має намір ОВА вжити такі заходи або має обґрунтовані заперечення проти звернення Прокуратури до суду з переліченими вище вимогами.

8.13. У відповідь на цей лист Департамент агропромислового розвитку ОВА за її дорученням надіслав Прокуратурі лист від 15.11.2023 № 08-30/04/2288 (т. 1, а. с. 97), в якому повідомив, що не є розпорядником запитуваної інформації, а в Юридичному департаменті ОВА така інформація відсутня.

8.14. Беручи до уваги, що листом від 06.11.2023 № 62-5137ВИХ-23 Прокуратура поінформувала уповноважений орган про вже виявлені порушення, які стали підставою для звернення з цим позовом до суду, однак ОВА протягом розумного строку після отримання такого повідомлення самостійно не звернулась до суду з позовом в інтересах держави, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи Скаржника щодо відсутності у Прокуратури підстав здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з недотриманням порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII.

 

Щодо співвідношення речових прав оренди та суборенди землі

8.15. За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом [частини перша та друга статті 792 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України; тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин].

8.16. Оскільки спірні правовідносини у цій справі виникли, зокрема, щодо укладення Договорів, за якими РВА (орендодавець) передала Земельну ділянку в строкове платне користування ТОВ «Контакт плюс» (орендар), а воно, у свою чергу, передало її в користування ТОВ «Харківський кінний завод» (суборендар), до них застосовуються положення Закону України від 06.10.1998 № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV), стаття 1 якого в редакції, чинній на час підписання спірних правочинів, визначає оренду землі як засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

8.17. Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (частина перша статті 13 Закону № 161-XIV).

8.18. З наведеного визначення слідує, що договір оренди землі є консенсуальним договором (орендодавець зобов`язаний передати орендареві земельну ділянку), який встановлює такі права сторін у зобов`язальних правовідносинах: для орендаря - право вимагати передання йому у володіння та користування земельну ділянку; для орендодавця - право на орендну плату та право вимагати використання ділянки відповідно до договору і законодавства [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.03.2024 у справі № 902/1207/22 (підпункти 8.6-8.8) та від 15.10.2025 у справі № 907/882/22 (підпункт 8.5)].

8.19. Водночас у пункті 191 постанови від 16.07.2025 у справі № 910/2389/23 Велика Палата Верховного Суду зауважила, зокрема, що право оренди землі є строковим, а тому нерозривно пов`язане зі строком дії договору оренди та обмежується ним.

8.20. У свою чергу, правовідносини щодо користування земельною ділянкою на правах суборенди врегульовані, зокрема, ЦК України, Земельним кодексом України (далі - ЗК України) та Законом № 161-XIV, який є спеціальним нормативним актом, що регулює відносини з передачі земельної ділянки в оренду та суборенду.

Так, статтею 774 ЦК України передбачено, що передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша). Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму (частина друга). До договору піднайму застосовуються положення про договір найму (частина третя).

Частина четверта статті 93 ЗК України, в редакції, чинній на час підписання спірних правочинів, передбачає, що орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

Правила передачі земельних ділянок в суборенду визначені у статті 8 Закону № 161-XIV, частина перша якої встановлює, зокрема, що орендована земельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця.

Частини друга та третя цієї ж статті передбачають, що умови договору суборенди земельної ділянки повинні обмежуватися умовами договору оренди земельної ділянки і не суперечити йому, а строк суборенди не може перевищувати строку, визначеного договором оренди землі.

У разі припинення договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється (частина четверта статті 8 Закону № 161-XIV).

8.21. Здійснивши аналіз наведених вище норм, КГС ВС у пункті 8 постанови від 20.11.2018 у справі № 921/715/17-г/4 серед іншого виснував, що до договору суборенди земельної ділянки застосовуються як загальні вимоги щодо договору суборенди (піднайму), що визначені ЦК України, так і спеціальні норми, які визначені ЗК України та Законом № 161-XIV щодо оренди земельної ділянки, а за змістом статті 8 згаданого Закону з урахуванням приписів статті 774 ЦК України до договору суборенди земельної ділянки застосовуються правила про договір оренди земельної ділянки.

8.22. З аналізу статей 761, 774 ЦК України слідує, що договір суборенди (піднайму) є похідним від договору оренди (найму) і може зберігати свою чинність виключно протягом строку дії договору оренди (найму). У разі втрати чинності договору оренди, припиняються права наймача на орендоване майно, зокрема, право передання його в суборенду. А тому договір суборенди припиняється одночасно з припиненням договору оренди, незалежно від підстав його припинення. Дія договору суборенди поза межами договору оренди суперечить природі суборенди (див. mutatis mutandis висновки КГС ВС, викладені у постановах від 24.11.2021 у справі № 910/11692/20, від 15.05.2019 у справі № 909/500/18 та від 16.03.2018 у справі № 910/17082/17).

8.23. У постанові від 17.04.2024 у справі № 922/3734/21, покликаючись, зокрема, на статті 1, 8 та 13 Закону № 161-XIV, а також статтю 93 ЗК України, КГС ВС виснував, що договір суборенди земельної ділянки має похідний характер від договору оренди земельної ділянки та його умови обмежуються умовами договору оренди земельної ділянки і не повинні суперечити йому, а строк суборенди не може перевищувати строку, визначеного договором оренди землі, і у разі припинення договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється.

8.24. Водночас у пункті 71 постанови від 24.02.2021 у справі № 912/1592/20 КГС ВС висловився щодо похідного характеру речового права суборенди та автономії волі орендаря на припинення орендних правовідносин.

Так, КГС ВС виснував, що право суборенди земельної ділянки є похідним від права оренди земельної ділянки та не існує поза існуванням права оренди, а наявність договору суборенди за загальним правилом не може обмежувати чи перешкоджати реалізації орендарем його волевиявлення на зміну чи припинення орендних правовідносин. Такі самі висновки зробив КЦС ВС у постанові від 08.05.2024 у справі № 527/643/20.

8.25. У свою чергу, Велика Палата Верховного Суду розмежувала відносини між орендодавцем і орендарем та відносини орендаря із суборендарем, зазначивши, що передбачена статтею 93 ЗК України передача земельної ділянки у володіння та користування іншій особі (суборенда) не породжує самостійних договірних відносин між власником земельної ділянки та суборендарем, не змінює та не припиняє існуючий договір оренди, не породжує відчуження цього права, отже не припиняє право оренди орендаря (див. пункт 6.30 постанови від 18.03.2020 у справі № 904/968/18).

8.26. Аналіз наведених у цьому розділі положень ЦК України, ЗК України і Закону № 161-XIV з урахуванням практики Верховного Суду та похідної природи суборенди землі дозволяє зробити низку висновків.

8.27. Перш за все, слід наголосити, що суборенда не є самостійним речовим правом, адже її чинність повністю залежить від чинності речового права оренди землі. Право суборенди землі не може існувати без відповідного права оренди та припиняється одночасно з припиненням такого права, незалежно від підстави його припинення.

Так само і договір суборенди землі має похідний характер від договору оренди землі: його умови обмежуються умовами договору оренди землі і не повинні суперечити йому; строк суборенди не може перевищувати строку, визначеного договором оренди землі; у разі припинення договору оренди землі чинність відповідного договору суборенди припиняється (частини друга - четверта статті 8 Закону № 161-XIV).

8.28. Наведене зумовлює специфіку відносин, що виникають між орендодавцем, орендарем і суборендарем.

Так, між орендодавцем (який зазвичай є власником землі або діє від його імені) і суборендарем немає безпосередніх зобов`язальних відносин. Усі права суборендаря, пов`язані з володінням та користуванням землею, виникають через взаємодію з орендарем, випливають з його права оренди, набутого на підставі укладеного з орендодавцем договору оренди землі, та існують у його межах.

За загальним правилом суборендар не може втручатись у відносини орендодавця (власника землі) з орендарем, зокрема, законним шляхом обмежувати чи перешкоджати орендареві в реалізації його волі на зміну чи припинення орендних правовідносин, навіть якщо такі дії призведуть до припинення права суборенди.

8.29. З огляду на наведене, а також з урахуванням того, що до договору суборенди земельної ділянки застосовуються правила про договір оренди земельної ділянки (див. частину третю статті 774 ЦК України та статтю 8 Закону № 161-XIV), орендар у таких правовідносинах виконує подвійну роль - він є наймачем у відносинах з орендодавцем (власником землі) і наймодавцем у відносинах із суборендарем.

8.30. Звідси слідує, що орендар (суборендодавець), який передає земельну ділянку у суборенду, несе відповідальність перед суборендарем насамперед за чинність свого речового права оренди протягом обумовленого між ними строку дії договору суборенди, адже у разі його припинення (незалежно від підстав) припиняється й право суборенди, а також має низку обов`язків, спрямованих на забезпечення належного користування суборендарем земельною ділянкою, зокрема: передати її у користування в стані, що відповідає умовам договору суборенди; не вчиняти дій, які б перешкоджали суборендареві користуватися земельною ділянкою; попередити суборендаря про особливі властивості та недоліки земельної ділянки тощо.

8.31. Невиконання або неналежне виконання орендарем зазначених вище обов`язків може бути підставою для відшкодування збитків суборендарю, зокрема, у випадках, коли допущені орендарем порушення призвели до припинення договору оренди земельної ділянки або втрати ним речового права оренди, у тому числі за результатами ухвалення судового рішення.

У таких ситуаціях саме орендар несе майнову відповідальність перед суборендарем, який не має самостійних правовідносин з орендодавцем (власником землі), а тому покладається на гарантії дійсності речового права оренди, надані йому орендарем під час укладення договору суборенди.

8.32. Застосування компенсаційного механізму як способу захисту порушеного права суборендаря в такому випадку є виправданим також через те, що обмеження його впливу на відносини орендодавця (власника землі) з орендарем, які зумовлені похідною природою суборенди, поширюються і на процесуальний аспект таких відносин, про що детальніше йтиметься в наступних розділах.

 

Щодо участі суборендаря у спорі про визнання недійсним договору оренди землі

8.33. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

8.34. За усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні (див. підпункти 11.82-11.85 постанови від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20, підпункти 8.43-8.46 постанови від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 та підпункти 8.13-8.14 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18).

8.35. Також Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Схожі висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 27) та від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17 (підпункт 33.2).

8.36. Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинне відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 686/20282/21).

8.37. Задля остаточного вирішення спору і захисту порушеного права за результатами судового розгляду справи сторонами в судовому процесі мають бути саме сторони у спірних матеріальних правовідносинах, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Такий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила у підпункті 9.18 постанови від 03.09.2025 у справі № 910/2546/22.

8.38. Так, позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор) та яка звернулася до суду з відповідним позовом, а відповідачем - особа, яка, за твердженням позивача, повинна виконати зобов`язання (боржник). Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду викладала у пунктах 46, 47, 76 постанови від 18.12.2024 у справі № 907/825/22 та підпункті 9.15 постанови від 03.09.2025 у справі № 910/2546/22.

8.39. Водночас третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, може вступити у справу на стороні позивача або відповідача, якщо вона перебуває з одним з них у матеріальних правовідносинах, які в результаті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін.

Підставою для вступу (залучення) в судовий процес такої третьої особи є її заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому в неї права на позов або пред`явлення до неї позовних вимог позивачем чи відповідачем. Однак предмет судового спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи. У цих висновках Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпунктах 7.22-7.23 постанови від 25.06.2019 у справі № 910/17792/17.

8.40. Також слід враховувати, що обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами.

За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язальними відносинами, що визначають їх зміст та правову природу.

Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають зобов`язальний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Наприклад, у ситуації, коли майно передане власником за правочином, який є оспорюваним, ефективним способом захисту може бути, зокрема, позов про визнання правочину недійсним та про застосування наслідків недійсності правочину.

Водночас коли власник та володілець майна не перебували у зобов`язальних відносинах, власник майна може скористатись речово-правовими способами захисту. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпунктах 8.20-8.23 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18 та пунктах 108-110 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20).

8.41. Оскільки суборендар не є стороною у матеріальних правовідносинах, які виникають між орендодавцем (власником землі) та орендарем на підставі укладеного між ними договору оренди землі, слід дійти висновку, що суборендар не може бути стороною в судовому процесі про визнання такого правочину недійсним.

8.42. Беручи до уваги, що суборендар не може бути стороною у спорі стосовно дійсності договору оренди землі, а також враховуючи похідну природу його прав, Велика Палата Верховного Суду висновує, що суборендар не може самостійно захищати речове право оренди землі у судовому порядку, в тому числі оскаржуючи судове рішення про визнання недійсним договору оренди землі в частині, яка стосується предмета спору, або вчиняти інші дії, спрямовані на збереження чинності орендних правовідносин, стороною яких він не є.

8.43. Водночас суборендар є особою, заінтересованою у результатах вирішення зазначеного вище спору, адже в мотивувальній частині відповідного судового рішення можуть бути встановлені обставини щодо дій чи бездіяльності, які зумовили припинення договору оренди земельної ділянки та втрату орендарем речового права оренди, за чинність якого він відповідає перед суборендарем. Такі обставини можуть мати преюдиціальне значення і слугувати підставою для пред`явлення суборендарем позову до орендаря про відшкодування збитків, завданих припиненням права суборенди внаслідок невиконання орендарем своїх обов`язків, насамперед щодо гарантування чинності права оренди протягом дії договору суборенди.

8.44. Таким чином, суборендар у визначеному законом порядку може вступити у справу про визнання недійсним договору оренди землі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, і оскаржити судове рішення, якщо не погодиться з його мотивувальною частиною в частині встановлених обставин, які можуть мати преюдиціальне значення при розгляді наступної справи з його участю.

 

Щодо участі суборендаря у спорі про повернення земельної ділянки

8.45. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

8.46. За змістом частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

8.47. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, вимагаючи повернути таку ділянку [див. mutatis mutandis постанови від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 143), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)].

8.48. Залежно від обставин справи вимогу про повернення земельної ділянки суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного власника земельної ділянки (див. пункт 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

8.49. За змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов`язані із позбавленням володіння. Зайняття земельних ділянок, зокрема, фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом заявлення вимоги про повернення такої ділянки (див. пункт 7.27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц з урахуванням його уточнення, наведеного у пункті 71 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

8.50. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Схожі висновки викладені, зокрема, у пункті 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17.

8.51. З огляду на описані у попередніх розділах особливості правовідносин між орендодавцем, орендарем та суборендарем, Велика Палата Верховного Суду висновує, що володіючий власник земельної ділянки, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно користуватись та розпоряджатись своєю ділянкою, що виникли через дії суборендаря, з яким він не перебуває у зобов`язальних відносинах, може ефективно захистити своє порушене право, звернувшись до суду з негаторним позовом до суборендаря.

Залежно від характеру стверджуваного порушення власник землі може пред`явити до суборендаря вимоги, спрямовані на усунення відповідних перешкод, зокрема, про повернення земельної ділянки або просити суд зобов`язати відповідача утриматись від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод.

8.52. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду також враховує mutatis mutandis висновки КГС ВС, викладені у пунктах 84, 85 постанови від 05.02.2025 у справі № 917/1476/23 та пункті 5.22 постанови від 10.01.2024 у справі № 922/1130/23, про те, що відсутність в орендаря та, в свою чергу, у суборендаря правових підстав для користування земельною ділянкою свідчить, що вони використовують її незаконно, а власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні своїм майном. Тому позов власника про повернення земельних ділянок в описаному випадку є таким, що спрямований на усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, тобто негаторним.

8.53. Оскільки суборендар є відповідачем у такому спорі, він може заперечувати проти задоволення позовних вимог, доводячи передусім законність набуття та чинність свого речового права суборенди спірної земельної ділянки, що має ґрунтуватись на діючому договорі суборенди, укладеному в межах чинного договору оренди землі, а також наводити відповідні аргументи під час оскарження судових рішень, які ухвалені не на його користь.

Однак із припиненням права суборенди, зокрема у зв`язку з набранням законної сили судовим рішенням про визнання недійсним договору оренди землі, суборендар втрачає правові підстави користування спірною земельною ділянкою, у зв`язку із чим він не може на обґрунтування необхідності відмови у задоволенні негаторного позову власника покликатися на наявність у нього правового титулу, який легітимізує зайняття ним вказаної ділянки.

8.54. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом абзаців другого та четвертого частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у чинній редакції у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону.

За змістом пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у чинній редакції державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Отже, судове рішення про задоволення позову власника про повернення земельної ділянки від суборендаря, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення права суборенди відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможностей користування та розпорядження своїм нерухомим майном.

При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права суборенди за відповідачем, не є належним способом захисту прав власника земельної ділянки від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпунктах 8.33-8.39 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18.

 

Щодо меж касаційного перегляду

8.55. Згідно з пунктом 5 частини третьої статті 2 ГПК України основною засадою (принципом) господарського судочинства є, зокрема, диспозитивність.

8.56. Відповідно до принципу диспозитивності господарського судочинства, закріпленого у статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

8.57. Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, за яким визначення відповідачів, предмета і підстав позову є правом позивача, а суд у господарському чи цивільному судочинстві не вправі з власної ініціативи залучати іншого відповідача / співвідповідача до участі у справі. Водночас установлення належності відповідачів є обов`язком суду, який той виконує під час розгляду справи, навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (тобто ex officio), та має ґрунтуватися передусім на аналізі природи спірних правовідносин і позовних вимог (див., зокрема, підпункти 9.12, 9.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.09.2025 у справі № 910/2546/22).

8.58. Принцип диспозитивності також передбачає, що особа (зокрема, позивач чи відповідач) самостійно вирішує, чи оскаржувати рішення суду в апеляційному або касаційному порядку та в яких межах. Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду виклала у пункті 126 постанови від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21.

8.59. У справі, що переглядається, Прокуратура в інтересах держави в особі ОВА заявила низку вимог, які виходячи з їх правової природи та характеру спірних правовідносин звернуті до різних відповідачів, а саме:

- вимоги про визнання незаконними і скасування розпорядження від 20.01.2004 № 14 «Про надання земельної ділянки ТОВ «Контакт плюс» (далі - Розпорядження) звернуті до РВА, яка його ухвалила, та ТОВ «Контакт плюс», прав та інтересів якого стосується вказаний акт індивідуальної дії (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 51 постанови від 05.12.2018 у справі № 713/1817/16-ц);

- за вимогою про скасування Наказу відповідачами є Держгеокадастр, який його ухвалив, та Рада, у власність якої цим актом передано Земельну ділянку (див. пункт 131 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21);

- за вимогами про скасування у Державному земельному кадастрі (далі - Кадастр) державної реєстрації Земельної ділянки, а в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) державної реєстрації права комунальної власності на Земельну ділянку відповідачем є Рада, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено відповідний запис (див., зокрема, пункт 146 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22);

- за вимогою визнати недійсним Договір оренди відповідачами є Рада, яка стала орендодавцем замість РВА після переведення Земельної ділянки з державної у комунальну власність за Наказом (див. пункти 6.24, 6.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2020 у справі № 920/418/19), і ТОВ «Контакт плюс» (орендар) як сторони орендних правовідносин за вказаним правочином [див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 23.11.2021 у справі № 641/5523/19 та від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 (пункт 130)], а за вимогою визнати недійсним Договір суборенди - ТОВ «Контакт плюс» (суборендодавець) і ТОВ «Харківський кінний завод» (суборендар) відповідно;

- за вимогою про повернення Земельної ділянки відповідачами є Рада, ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод» у частинах, які стосуються їх прав на цю ділянку.

8.60. Суд першої інстанції повністю відмовив у задоволенні вказаного вище позову.

8.61. Натомість суд апеляційної інстанції за результатами перегляду цієї справи ухвалив оскаржену постанову, якою задовольнив усі перелічені вище вимоги, окрім вимоги про визнання незаконним та скасування Розпорядження, оскільки погодився з висновками місцевого господарського суду про те, що воно вичерпало свою дію виконанням, а тому його оскарження не є ефективним.

8.62. З касаційною скаргою на постанову апеляційного суду в цій справі звернулось лише ТОВ «Харківський кінний завод», а інші відповідачі, зокрема Рада і ТОВ «Контакт плюс», які є сторонами орендних правовідносин, не скористались своїм правом подати касаційну скаргу або приєднатись до касаційної скарги суборендаря, що підтверджує їх повну згоду з оскарженою постановою апеляційного суду. Схожі висновки викладені у пункті 132 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21.

8.63. Положення статей 2, 17, частини першої статті 287 ГПК України серед іншого гарантують право учасників справи, а також осіб, які не брали участі у справі, на касаційне оскарження судових рішень. Однак це право відповідно до згаданих норм реалізується лише у випадках, визначених законом, тобто має певні обмеження. Схожі висновки викладені у пункті 68 постанови КГС ВС від 26.02.2025 у справі № 916/1601/24.

8.64. У постанові від 19.11.2024 у справі № 922/4692/23, покликаючись на частину першу статті 17 та частину першу статті 287 ГПК України, КГС ВС виснував, що особа, яка звертається з касаційною скаргою, повинна довести, що оскаржене судове рішення ухвалено про її права, інтереси та (або) обов`язки. Такий зв`язок має бути належно обґрунтований, тому скаржник у касаційній скарзі повинен чітко зазначити, у якій саме частині оскарженого ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) вирішено питання про його права, інтереси та (або) обов`язки, і вказати, про які саме.

Ці висновки КГС ВС зробив у контексті розгляду касаційної скарги одного з відповідачів на судові рішення, якими задоволено вимоги про стягнення з нього та інших відповідачів безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за використання земельної ділянки, обрахованих виходячи з розміру належної кожному з них частки у нерухомому майні, розташованому на цій ділянці.

КГС ВС зауважив, що оскаржене рішення суду першої інстанції в частині вимог до інших відповідачів не стосується прав, інтересів та обов`язків скаржника, оскільки він не обґрунтував існування відповідного зв`язку. Водночас один з відповідачів подав власну апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду в частині, якою вирішено питання про його права та обов`язки, а до касаційної скарги не додано доказів на підтвердження того, що він уповноважив скаржника на звернення з касаційною скаргою в його інтересах.

З огляду на викладене КГС ВС переглянув оскаржені судові рішення лише в частині позовних вимог, які були звернуті до скаржника, та не переглядав цих рішень у частині позовних вимог, пред`явлених до інших відповідачів.

8.65. Схожий підхід Велика Палата Верховного Суду застосувала у пунктах 132-134 постанови від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, вказавши, що межі касаційного перегляду визначаються не тільки вимогами касаційної скарги, а й доводами такого оскарження (частина перша статті 300 ГПК України). Оскільки скаржник (орган Держгеокадастру, який був одним з відповідачів у справі за вимогою про скасування наказу про передання спірної земельної ділянки в комунальну власність) у касаційній скарзі не навів доводів про те, яким чином задоволення вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання договорів оренди землі недійсними, за якими він не був відповідачем, порушує його права та інтереси з урахуванням того, що відповідачі, до яких були пред`явлені такі позовні вимоги, судові рішення не оскаржили, Велика Палата Верховного Суду не переглядала рішення судів у частині згаданих вище вимог.

8.66. Аналіз змісту спірних правовідносин, зокрема похідної природи суборенди, у поєднанні з характером позовних вимог Прокуратури, пред`явлених до різних відповідачів, свідчить про те, що ТОВ «Харківський кінний завод» є відповідачем лише за вимогами про визнання недійсним Договору суборенди та повернення Земельної ділянки з суборенди.

8.67. У касаційній скарзі ТОВ «Харківський кінний завод» просить скасувати постанову апеляційного суду повністю, проте не обґрунтовує, у якій саме частині оскарженого ним судового рішення, ухваленого щодо вимог, звернутих до інших відповідачів, які це рішення в касаційному порядку не оскаржили, вирішено питання про його права, інтереси чи обов`язки як суборендаря. Зокрема, Скаржник не стверджує про те, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов Прокуратури в частині вимог про визнання недійсним Договору оренди, у мотивувальній частині постанови встановив обставини, які мають преюдиціальне значення для реалізації ТОВ «Харківський кінний завод» права на звернення до орендодавця з позовом, зокрема про відшкодування збитків.

8.68. Таким чином, постанова суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному перегляду за скаргою ТОВ «Харківський кінний завод» у частині позовних вимог, пред`явлених Прокуратурою до інших відповідачів, оскільки Скаржник не обґрунтував наявності зв`язку між вирішенням зазначених вимог та його правами, інтересами чи обов`язками як суборендаря. Перевірка законності оскарженої постанови здійснюватиметься лише в межах вимог, пред`явлених до ТОВ «Харківський кінний завод», а саме про визнання недійсним Договору суборенди та повернення Земельної ділянки із суборенди.

8.69. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду не робить висновків стосовно питань, поставлених в ухвалі про передачу цієї справи на її розгляд, щодо визначення належного та ефективного способу захисту права власності на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, зокрема, не досліджує та не аналізує в цьому контексті вимоги Прокуратури, пред`явлені до учасників справи, які не ініціювали касаційне провадження, а також не вирішує питання відступу від Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС), викладених у постановах від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20.

 

Щодо суті касаційної скарги

8.70. У попередніх розділах Велика Палата Верховного Суду виснувала, що між власником земельної ділянки (орендодавцем) та суборендарем відсутні зобов`язальні відносини. Відтак власник земельної ділянки, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможностей користування та розпорядження своєю ділянкою, що виникли внаслідок дій суборендаря, може ефективно захистити своє право речово-правовими способами, зокрема звернувшись до суду з негаторним позовом про повернення земельної ділянки.

8.71. Суди попередніх інстанцій встановили, що ТОВ «Харківський кінний завод» отримав Земельну ділянку в суборенду за Договором суборенди, укладеним з ТОВ «Контакт плюс» у межах Договору оренди, який визнаний недійсним постановою апеляційної інстанції у цій справі з тих мотивів, що спірна ділянка належить до земель історико-культурного призначення та протиправно вибула з державної у комунальну власність Ради, яка з порушенням вимог закону передала її в оренду ТОВ «Контакт плюс».

8.72. Зазначена постанова не була оскаржена у відповідних частинах ані сторонами спору про право власності на Земельну ділянку (насамперед Радою, право власності якої оспорювалося), ані сторонами орендних правовідносин (Радою та ТОВ «Контакт плюс»), у зв`язку із чим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судовим рішенням, яке набрало законної сили, підтверджено право державної власності на Земельну ділянку, а також визнано недійсним Договір оренди, що, у свою чергу, зумовило припинення похідного від нього Договору суборенди та відповідних речових прав оренди та суборенди.

8.73. Спираючись на висновки про похідну природу суборенди, наведені у попередніх розділах цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду констатує, що ТОВ «Харківський кінний завод» як суборендар не може втручатися в орендні правовідносини, стороною яких воно не є, домагатися їх збереження у суді, зокрема оскаржувати в касаційному порядку визнання недійсним Договору оренди, навіть якщо це спричинило припинення його права суборенди. Натомість належним способом захисту прав суборендаря, який вважає, що його право припинилося внаслідок протиправних дій орендаря, є звернення до нього з позовом, спрямованим на притягнення орендаря до відповідальності за законом та/або договором суборенди за порушення обов`язку суборендодавця передати в суборенду предмет, який відповідає умовам договору суборенди, та/або забезпечити чинність речового права оренди протягом строку дії договору суборенди.

8.74. Беручи до уваги наведене, а також враховуючи, що держава як власник Земельної ділянки не була стороною Договору суборенди, який припинився внаслідок визнання Договору оренди недійсним, та не перебувала з ТОВ «Харківський кінний завод» у зобов`язальних відносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про необхідність задоволення вимоги про повернення спірної ділянки суборендарем як негаторного позову, спрямованого на усунення перешкод у здійсненні державою права користування та розпорядження належним їй нерухомим майном.

8.75. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду враховує власні висновки, викладені в пункті 34 постанови від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц та пункті 8.40 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18, про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення, а тому погоджується в цій частині з відповідними висновками суду апеляційної інстанції.

8.76. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

За практикою ЄСПЛ правила цієї статті застосовні не тільки для захисту інтересів власника майна, а й його правомірного володільця.

У практиці ЄСПЛ напрацьовані три критерії, які потрібно оцінити, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно. Якщо хоча б одного критерію з перелічених не було додержано, то ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Схожі висновки викладені у пунктах 155-158 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі № 918/391/23.

8.77. Оцінюючи зазначені критерії в контексті обставин цієї справи, апеляційний суд виходив, зокрема, з того, що у спорах щодо земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, вона, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси для задоволення національно-культурних потреб, використання власності не на шкоду людині та суспільству (стаття 11, частина третя статті 13, частина сьома статті 41 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Крім того, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель історико-культурного призначення, на яких розташовані пам`ятки архітектури, з державної власності, становлять суспільний, публічний інтерес. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства. Отже, повернення земельних ділянок історико-культурного призначення, на яких розташовані пам`ятки архітектури, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим правовим режимом відповідних земельних ділянок. Суспільний інтерес у контролі за використанням земельних ділянок історико-культурного призначення для збереження культурної спадщини у цій справі переважає приватний інтерес у збереженні права користування Земельною ділянкою.

8.78. Велика Палата Верховного Суду не перевіряє наведені вище висновки в межах касаційного перегляду цієї справи за скаргою суборендаря, адже оцінка відповідності втручання у майнові права зроблена передусім у спорі про визнання недійсним Договору оренди та не оскаржувалась його учасниками, зокрема орендарем Земельної ділянки.

8.79. Суборендар мав усвідомлювати вразливість свого титулу, який повністю залежить від чинності відповідного речового права оренди землі, що випливає з чітких та доступних для розуміння положень частин другої - четвертої статті 8 Закону № 161-XIV, а також частини другої статті 774 ЦК України в редакціях, чинних на час підписання Договору суборенди, які дозволяли ТОВ «Харківський кінний завод» передбачити припинення його права суборенди внаслідок втрати ТОВ «Контакт плюс» права оренди Земельної ділянки.

8.80. Водночас Велика Палата Верховного Суду зауважує, що добросовісний суборендар не позбавлений можливості захистити свої майнові інтереси шляхом звернення з вимогою до орендаря, зокрема про відшкодування збитків, завданих порушенням обов`язку забезпечити чинність речового права оренди протягом дії договору суборенди. Такий компенсаційний механізм не передбачає обов`язку держави з відшкодування суборендарю збитків, адже відповідальність за їх завдання покладається на орендаря, який, зокрема як у цій справі, не оскаржував висновків апеляційного суду стосовно недійсності Договору оренди і таким чином не домагався збереження чинності власного речового права оренди, на якому ґрунтується чинність речового права суборендаря.

8.81. Щодо вимоги про визнання недійсним Договору суборенди Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона неодноразово доходила висновку про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 ЦК України, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника [див. постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34)]. При цьому в пункті 49 постанови від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.

8.82. У подальшому Велика Палата Верховного Суду поширила цей підхід та в пунктах 8.38, 8.39 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18 вказала, що оспорювання ланцюга договорів купівлі-продажу майнових прав (або інших правочинів) не є ефективним способом захисту у випадку, коли для захисту прав володіючого власника земельної ділянки, щодо якої до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

8.83. Велика Палата Верховного Суду вважає такий підхід застосовним і до спірних правовідносин, які склались у цій справі, адже держава як власник Земельної ділянки не перебувала у зобов`язальних відносинах з суборендарем, а укладення Договору суборенди між ТОВ «Контакт плюс» та ТОВ «Харківський кінний завод» не створило для неї жодних правових наслідків. При цьому сам Договір суборенди, на відміну від зайняття Земельної ділянки суборендарем або реєстрації в Реєстрі речового права суборенди, не створює для держави перешкоди в користуванні та розпорядженні спірною ділянкою, а тому визнання його недійсним не приведе до відновлення порушених прав власника цієї нерухомості.

8.84. З іншого боку, втручання власника Земельної ділянки у зобов`язальні відносини сторін Договору суборенди не є виправданим для захисту його прав, який забезпечується речово-правовим способом захисту. Визнання Договору суборенди недійсним за позовом власника Земельної ділянки призводить до втрати чинності Договору суборенди як підстави договірної відповідальності суборендодавця перед суборендарем та позбавлення суборендаря способів захисту, які могли бути встановлені у цьому правочині.

8.85. Оскільки вимога про визнання недійсним Договору суборенди не є належним способом захисту прав держави як власника від перешкод у користуванні та розпорядженні Земельною ділянкою з боку суборендаря, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для її задоволення, а доводи ТОВ «Харківський кінний завод», знайшли часткове підтвердження під час касаційного перегляду цієї справи.»

 

5. Окремо від мотивів, наведених вище, вважаємо за необхідне зауважити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.03.2026 не здійснила аналізу та не надала відповіді на доводи Скаржника щодо відсутності у Прокуратури підстав здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з недотриманням порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, що мало передувати вирішенню решти питань, які постали у цій справі.

6. Постановою від 04.03.2026 Велика Палата Верховного Суду направила цю справу на новий апеляційний розгляд покликаючись на пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України, за змістом якого підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Однак, обґрунтовуючи необхідність направлення цієї справи на новий апеляційний розгляд, Велика Палата Верховного Суду обмежилась загальними твердженнями, зокрема, про те, що для вирішення питання у справі, що переглядається, за наявності підстав для витребування земельної ділянки, яка накладається на пам`ятку археології, така земельна ділянка має бути ідентифікована; для цієї мети може бути призначена земельно-технічна експертиза; апеляційному суду слід взяти до уваги принцип належного урядування та врахувати, що лише невелика частина площі, переданої в оренду (суборенду), відноситься до пам`ятки археології Городища, а тому позбавлення ТОВ «Харківський кінний завод» права користування всією Земельною ділянкою не переслідувало законної мети і не встановлювало справедливого балансу, не здійснювалося в інтересах суспільства та не було пропорційним (див. пункти 295, 297 та 313 постанови від 04.03.2026).

Водночас Велика Палата не вказала, які конкретні докази, що були зібрані у цій справі, не дослідив суд апеляційної інстанції, а також у зв`язку з цим не виснувала, які саме заявлені у касаційній скарзі ТОВ «Харківський кінний завод» підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України, вона вважає обґрунтованими, що є необхідною умовою направлення справи на новий розгляд відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 цього Кодексу.

7. Також слід зауважити, що Велика Палата Верховного Суду скасувала постанову апеляційного суду повністю, зокрема й у частині, якою він залишив без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні вимоги про визнання незаконним та скасування Розпорядження, оскільки погодився з висновками місцевого господарського суду про те, що воно вичерпало свою дію виконанням, а тому його оскарження не є ефективним.

Видається, що це погіршило становище ТОВ «Харківський кінний завод», адже воно не наводило у своїй касаційній скарзі обґрунтувань щодо незгоди з рішеннями судів попередніх інстанції в частині відмови у задоволенні вказаної вище вимоги, а також як відповідач у справі, який ініціював касаційне провадження, не могло бути зацікавлене в такому результаті перегляду судових рішень в згаданій частині.

8. Дійшовши висновку про те, що негаторний позов є ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, Велика Палата Верховного Суду не вказала, які саме (одна або декілька) із заявлених Прокуратурою у цій справі вимог (визнати незаконними та скасувати Розпорядження і Наказ у частині передання Земельної ділянки у комунальну власність Ради; визнати недійсними Договори оренди та суборенди; зобов`язати відповідачів 1, 2, 5 повернути Земельну ділянку державі в особі ОВА та скасувати у Реєстрі державну реєстрацію права комунальної власності Ради на Земельну ділянку, а у Кадастрі державну реєстрацію цієї ділянки з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень) відповідають речово-правовому характеру негаторного позову та приводять до ефективного захисту прав власника.

Більш того, скасовуючи постанову апеляційного суду повністю та направляючи цю справу на новий апеляційний розгляд за усіма переліченими вище вимогами, Велика Палата Верховного Суду не навела мотивів, з яких вона вважає незастосовними у цій справі власні усталені висновки стосовно неефективності оскарження акта індивідуальної дії, виданого суб`єктом владних повноважень, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання [див. mutatis mutandis висновки, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (підпункт 9.67) та від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (підпункт 8.13)].

9. Підсумовуючи наведене, вважаємо, що касаційну скаргу ТОВ «Харківський кінний завод» слід було задовольнити частково; постанову апеляційного суду необхідно було скасувати в частині задоволення вимоги про визнання недійсним Договору суборенди та залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зазначеної вимоги з мотивів, викладених у цій окремій думці; в іншій частині постанова суду апеляційної інстанції підлягала залишенню без змін з тих самих мотивів.

СуддіК. М. ПільковС. О. ПогрібнийІ. В. ТкачО. С. ТкачукВ. Ю. Уркевич

Джерело:ЄДРСР 135443472