Постанова ВП ВС про повноваження прокурора та належних відповідачів і способу захисту у разі витребування майна з незаконного володіння та безумовної підстави скасування рішення при незалученні відповідачів

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

4 березня 2026 року

м. Київ

Справа № 922/5241/21
Провадження № 12-34гс25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Погрібного С. О.,

судді-доповідача Ємця А. А.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Гімона М. М., Губської О. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Мартєва С. Ю., Мартинюк Н. М., Пількова К. М., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,

за участю секретаря судового засідання засідання Іщука В. В.,

учасники справи:

від Офісу Генерального прокурора - Зузак І. О.,

від відповідача 1 - не з'явилися,

від відповідача 2 - не з'явилися,

від відповідача 3 - не з'явилися,

від відповідача 4 - не з'явилися,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2025 (головуючий суддя Крестьянінов О. О., судді Лакіза В. В., Мартюхіна Н. О.) у справі

за позовомкерівника Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова

до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1

про визнання незаконним та скасування рішення в частині, визнання недійсним договору та витребування майна.

1. Вступ

У цій справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновки стосовно переданого на її вирішення питання про те, що таке рішення суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи, не залученої до участі у справі, а також про повноваження касаційного суду скасовувати таке рішення.

Дійшовши висновку, що у цій справі апеляційний суд не ухвалював рішення про права, інтереси та (або) обов'язки особи, не залученої до участі у справі, Велика Палата Верховного Суду в межах доводів та вимог касаційної скарги дослідила, які інтереси у цій справі захищає прокурор і яким є належний спосіб захисту цих інтересів.

Оскільки у цій справі прокурор захищає інтереси територіальної громади і домагається повернення їй майна, відчуженого (проданого) за укладеним громадою правочином, то Велика Палата Верховного Суду зауважила, що це можливо, по-перше, за умови визнання цього правочину недійсним, а по-друге, оскільки продане майно далі було відчужене покупцем, то й за умови наявності підстав для витребування його у кінцевого набувача.

З огляду на це Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на відмінність цієї ситуації від ситуацій, у яких неправомірно позбавлений майна власник, який не укладав правочину стосовно його відчуження, може ефективно захистити своє право шляхом витребування майна, не вимагаючи для цього визнання недійсним правочинів, стороною яких він не є.

2. Короткий зміст позовних вимог

2.1. У грудні 2021 року керівник Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова (далі - Прокурор) звернувся до суду з позовом, в якому (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 09.08.2024) просив:

- визнати незаконним та скасувати пункт 45 додатку до рішення Харківської міської ради (далі - Відповідач 1, Рада) 7 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 № 1008/18 (далі - Рішення);

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 06.09.2018 № 5632-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - Відповідач 2, Управління) та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 (далі - Відповідач 3), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н. В. і зареєстрований в реєстрі за № 3055 (далі - Договір купівлі-продажу);

- витребувати у ОСОБА_1 (далі - Відповідач 4) на користь Харківської міської територіальної громади нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-2, 71-3, 71-11-:-71-13, площею 98, 2 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1305037563101), нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-6-:-71-9 площею 71,1 кв.м, місця спільного користування № 71-1, 71-4, 71-5, 71-10, 71-14 площею 47 кв.м, загальною площею 118,1 кв.м (реєстраційний номер нерухомого майна 341372563101) розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 (далі - Об'єкт приватизації).

2.2. Позовні вимоги мотивовані тим, що Рада з порушенням вимог статті 345 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», статей 1, 2, 4, 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», статей 11, 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» прийняла рішення про передачу вказаного майна у процесі приватизації шляхом викупу, тому таке рішення і Договір купівлі-продажу підлягають визнанню недійсним, а це майно має бути витребувано на користь територіальної громади як таке, що вибуло поза волею власника.

Обґрунтовуючи підстави звернення з позовом у цій справі Прокурор вказав, що право власності на комунальне майно належить територіальним громадам, від імені та в інтересах яких діють відповідно органи місцевого самоврядування. Прийняття органом місцевого самоврядування рішень попри встановлену законом процедуру приватизації не буде відображати волю територіальної громади як власника комунального майна, оскільки її інтереси визначають доцільністю, економністю та ефективністю використання майна. Оскільки саме Рада як представник міської громади вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади, так само як і Управління Прокурор подає цей позов самостійно.

2.3. Відповідачі у справі заявили про застосування позовної давності.

3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції

3.1. Рішенням від 10.12.2024 Господарський суд Харківської області (суддя Погорелова О. В.) у задоволенні позову відмовив повністю.

3.2. Приймаючи це рішення, місцевий суд виходив з того, що викуп орендованого спірного майна здійснено з порушенням вимог пункту 1 частини першої статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Враховуючи, що позовні вимоги Прокурора спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно шляхом його повернення у комунальну власність, вимога про визнання незаконним та скасування Рішення Ради є неефективною, як і вимога про визнання недійсним Договору купівлі-продажу Майна, оскільки ефективною є позовна вимога про витребування цього Майна на користь територіальної громади.

Для витребування майна на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України визначальним є питання добросовісності / недобросовісності набувача цього майна, оплатності набуття добросовісним набувачем прав на це майно, а також обставини, за яких майно вибуло з володіння власника. У цьому питанні суд констатував, що Прокурор не навів обставин, які б свідчили про недобросовісність поведінки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що вказані особи знали чи могли знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття ними цього майна всупереч закону. Суд першої інстанції дійшов висновку, що задоволення позовної вимоги про витребування у ОСОБА_1 спірного Майна не відповідатиме «принципу пропорційності», оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на фізичну особу, яка добросовісно набула право власності на об'єкти нерухомого майна.

3.3. Оскільки у задоволенні позову було відмовлено з наведених вище мотивів, питання про позовну давність не вирішувалося.

4. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

4.1. Постановою від 18.02.2025 Східний апеляційний господарський суд апеляційну скаргу виконуючого обов'язки керівника Харківської обласної прокуратури задовольнив частково; рішення Господарського суду Харківської області від 10.12.2024 скасував. Прийняв нове рішення. Позов задовольнив частково. Витребував у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади спірне майно. В іншій частині позовних вимог відмовив.

4.2. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про те, що, зважаючи на спрямованість заявлених позовних вимог на повернення Об'єкта приватизації у власність територіальної громади, вимоги про визнання незаконним і скасування Рішення Ради та визнання недійсним Договору купівлі-продажу не є ефективними, що є підставою відмови у позові, визнавши належним та ефективним способом захисту у цій справі вимогу про витребування спірного майна на користь територіальної громади.

Втім, у вирішенні питання про добросовісність кінцевого набувача майна суд звернув увагу на те, що на час відчуження спірного майна за безвідплатним договором дарування вже існував судовий спір щодо цього майна, в самому цьому договорі дарування міститься застереження, що відчужуване майно на час укладення договору нікому не продане, не подароване, іншим способом не відчужене, під заставою, забороною (арештом) не перебуває, судового спору щодо неї, а також будь-яких прав на неї у третіх осіб в межах, так і за межами України, немає.

Апеляційний суд взяв до уваги, що від імені ОСОБА_3 діяла представник ОСОБА_4 , яка є представником Відповідачки 3, та підтвердила, що була обізнана про звернення Прокурора з цим позовом, а ОСОБА_1 як близька людина ОСОБА_3 повинен був та міг знати або принаймні здогадуватися про недобросовісну поведінку свого сина, який безоплатно відчужив це майно, тому Відповідач 4 не може вважатися добросовісним набувачем. З огляду на ці обставини суд апеляційної інстанції виснував, що дарувальник, який відчужує спірне майно на підставі безвідплатного договору на користь свого батька після пред'явлення до нього позову про витребування майна, діяв очевидно недобросовісно, тому спірне майно підлягає витребуванню на користь територіальної громади.

Розглядаючи подану Відповідачами заяву про застосування позовної давності, суд апеляційної інстанції зазначив, що загальна трирічна позовна давність розпочалася з дня реєстрації права - 14.09.2018, та, враховуючи, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» позовна давність продовжувалася на строк дії такого карантину, станом на час звернення з позовом у цій справі не є пропущеною.

5. Короткий зміст вимог касаційної скарги

5.1. У березні 2025 року ОСОБА_1 (далі також Скаржник) звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) з касаційною скаргою, в якій просив зупинити виконання постанови Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2025, скасувати цю постанову та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

6. Доводи Скаржника, викладені в касаційній скарзі

6.1. На обґрунтування підстав касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) Скаржник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених:

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 та постановах Верховного Суду від 09.10.2024 у справі № 201/9336/22, від 11.12.2024 у справі № 523/6336/16-ц, від 12.06.2024 у справі № 910/20528/21, визнавши недобросовісним набувачем ОСОБА_3 , однак переклавши всю відповідальність на Відповідача 4 та визнавши його також недобросовісним набувачем;

- у постанові Верховного Суду від 01.03.2024 у справі № 757/52772/21-ц стосовно початку перебігу позовної давності за вимогою про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України, як наслідок, що спричинило визначення моментом початку перебігу позовної давності день отримання ОСОБА_1 спірного майна за договорами дарування 04.07.2024. Скаржник вважає, що в постанові суду апеляційної інстанції містяться суперечливі висновки щодо дати початку та перебігу позовної давності, яка має обчислюватися з дня реєстрації за ФОП ОСОБА_2. права власності на спірне майно та закінчуватися через три місяці, тобто до введення на території України карантину;

- у постанові Верховного Суду від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19 щодо тривалості позовної давності. Скаржник зазначає, що з моменту набрання чинності Законом України «Про приватизацію державного та комунального майна» (з 07.03.2018) позовна даність за вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації становить три місяці, що має застосовуватися і до похідної вимоги про витребування майна.

6.2. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, Скаржник зазначає, що всупереч вимогам статей 86, 236, 237, 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не дослідив подані сторонами докази та не встановив обставини справи, пов'язані з визначенням початку перебігу і закінчення позовної давності за вимогою про витребування майна.

6.2.1. Також Скаржник вважає, що права ОСОБА_3 , який не брав участі у справі, були порушені судом апеляційної інстанції, оскільки в оскаржуваній постанові суд надав оцінку його діям як покупця спірного майна без його безпосередньої участі у справі, чим допустив порушення статті 2 ГПК України, прийнявши рішення про права та інтереси незалученої до участі у справі особи, у тому числі право на звернення до суду з зустрічним позовом з вимогами щодо реституції, що є підставою для скасування постанови відповідно до пункту 8 частини першої та пункту 3 частини третьої статті 310 ГПК України та направленню справи на новий розгляд.

6.2.2. На думку Скаржника, порушуючи норми статей 87, 89 ГПК України, суд апеляційної інстанції фактично допитав представника ОСОБА_2. ОСОБА_4. як свідка, яка діяла як представник за довіреністю дарувальника - ОСОБА_3 , і, пославшись на її слова як доказ, зробив висновок про недобросовісність ОСОБА_1 .

7. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

7.1. 08.05.2025 прокурор подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2025 залишити без змін, а подану касаційну скаргу - без задоволення.

7.2. Прокурор зазначає, що суд не вирішував питання про права та обов'язки ОСОБА_3 , а лише встановив порушення процедури приватизації майна шляхом викупу та недобросовісність наступних набувачів. Також звертає увагу на те, що ОСОБА_3 брав участь у справі як відповідач до прийняття судом заяви прокурора про заміну неналежного відповідача, подавав відзиви та клопотання, отже був обізнаним про розгляд цієї справи.

7.3. Прокурор зазначає, що не є учасником спірних правовідносин, а зміст оскаржуваного рішення Ради не свідчить про порушення прав та інтересів територіальної громади, про ці порушення прокурор міг дізнатися лише під час кримінального провадження та отримання відповідних документів на підставі ухвали суду від 06.02.2019. Вважає, що загальна позовна давність, яка застосовується до вимог за віндикаційним позовом, почалася з дня реєстрації прав за ОСОБА_2 і продовжилася на строк дії карантину, отже не є пропущеною станом на час звернення з цим позовом 31.12.2021.

8. Розгляд справи Верховним Судом

8.1. Ухвалою від 24.04.2025 КГС ВС відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та задовольнив його клопотання про зупинення виконання постанови Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2025 до закінчення її перегляду в касаційному порядку, а ухвалою від 04.06.2025 передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права, викладених Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС) у постанові від 04.12.2023 у справі № 707/157/22.

8.2. Обґрунтовуючи підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів КГС ВС зазначає, що положення пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України та положення пункту 8 частини першої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) є подібними щодо процедури вирішення питання наявності / відсутності підстав для скасування оскаржуваного судового рішення у разі, якщо суд прийняв рішення про права, інтереси та обов'язки іншої особи, але не залучив її до участі у справі.

8.3. У питанні щодо застосування положень пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України КГС ВС у постановах від 03.09.2020 у справі № 910/17662/19 та від 25.11.2021 у справі № 5011-15/1088-2012 зазначив, що одним із доводів скаржника під час касаційного перегляду цих справ було те, що суд прийняв рішення про права, інтереси та обов'язки іншої особи, але не залучив її до участі у справі, однак відхилив наведений довід скаржника, виснувавши про те, що він не наділений повноваженнями представляти інтереси іншої особи у судах та вирішувати замість такої особи питання чи порушені її права, інтереси або обов'язки у зв'язку з прийняттям оскаржуваних рішень у справі.

8.4. Водночас у постановах від 09.01.2024 у справі № 397/389/22, від 06.12.2023 у справі № 932/1140/21, від 03.08.2023 у справі № 754/1879/22, від 28.06.2023 у справі № 637/46/21, від 05.04.2023 у справі № 521/8184/20 КЦС ВС відхилив доводи скаржника про те, що суди прийняли рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, виснувавши, що скасування судових рішень на підставі пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України можливе саме за скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси; проте така особа не скористалась своїм правом на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.

8.5. Разом з цим у постанові від 04.12.2023 у справі № 707/157/22 КЦС ВС зробив висновок про те, що ухвалення рішення про права, свободи, інтереси та обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, є самостійною та обов'язковою підставою для скасування судових рішень і для направлення справи на новий розгляд на підставі пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України навіть у тому випадку, коли в касаційній скарзі такі доводи не наведені.

8.6. Зазначене, на переконання колегії суддів КГС ВС, свідчить про різний підхід КЦС ВС та КГС ВС до застосування положень процесуального законодавства в частині процедури вирішення питання наявності / відсутності підстав для скасування оскаржуваного судового рішення у разі якщо суд прийняв рішення про права, інтереси та обов'язки іншої особи, але не залучив її до участі у цій справі.

8.7. Ухвалою від 21.07.2025 Велика Палата Верховного Суду прийняла цю справу та призначила її до розгляду на 01.10.2025, ухвалою від 01.10.2025 повідомила учасників, що розгляд справи відбудеться 19.11.2025, а ухвалою від 19.11.2025 повідомила учасників, що розгляд справи відбудеться 03.12.2025.

9. Встановлені судами обставини

9.1. 01.11.2017 між Управлінням (орендодавець) та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2. (орендар) укладено договір оренди № 4184, за умовами якого у строкове платне користування орендарю передані нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-2, 71-3, 71-6-:-71-9, 71-11-:-71-13, площею 169, 3 кв.м та місця спільного користування № 71-1, 71-4, 71-5, 71-10, 71-14 площею 47 кв.м, загальною площею 216,3 кв.м в житловому будинку (технічні паспорти від 07.04.2016, інвентаризаційна справа № 74684), яке належить до комунальної власності територіальної громади м. Харків, розташовані за адресою: м. Харків, вул. Культури, 10, літ. «А-5-6» та знаходяться на балансі КП «Жилкомсервіс».

9.2. Відповідно до пункту 1.2 цього договору майно передається в оренду з метою використання під розміщення суб'єкта господарювання, що надає побутові послуги населенню.

9.3. Згідно з пунктом 10.1 договору оренди строк його дії визначений з 01.11.2017 до 01.10.2020.

9.4. За актом приймання - передачі від 01.11.2017 майно, зазначене у договорі оренди, передано орендарю.

9.5. Рішенням 13 сесії Ради скликання від 21.06.2017 № 691/17 затверджено Програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки.

9.6. ФОП ОСОБА_2. звернулася до Управління з листом від 22.11.2017 вх. № 17573, в якому просила розглянути питання приватизації орендованих нежитлових приміщень площею 216,3 кв.м за адресою: вул. Культури, 10, літ «А-5-6».

9.7. Рішенням 18 сесії Ради 7 скликання від 21.02.2018 № 1008/18 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» вирішено провести відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Харкова (згідно з додатком - переліком об'єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу).

9.8. Відповідно до пункту 45 цього додатку нежитлові приміщення цокольного поверху в житловому будинку за адресою: вул. Культури, 10, літ А-5-6, загальною площею 216,3 кв.м підлягали приватизації (відчуженню) шляхом викупу ФОП ОСОБА_2.

9.9. 22.02.2018 ФОП ОСОБА_2. звернулася до Управління з заявою про приватизацію орендованого майна.

9.10. На підставі листа Управління суб'єкт оціночної діяльності ФОП Буйницький М. В. склав звіт про оцінку нерухомого майна, затверджений Управлінням 06.03.2018, відповідно до якого вартість нежитлових приміщень, загальною площею 216,3 кв.м, за адресою: м. Харків, вул. Культури, 10 (об'єкту приватизації шляхом викупу) складає 391 200 грн без ПДВ.

Відомості про те, що ФОП ОСОБА_2. здійснювала поліпшення орендованого нею майна / ремонтні роботи, необхідні для використання цих приміщень у її господарській діяльності, висновок суб'єкта оціночної діяльності не містить.

9.11. 06.09.2018 територіальна громада міста Харкова в особі Ради, від імені якої діє Управління (продавець), та ФОП ОСОБА_2. (покупець), на підставі рішення 13 сесії Ради 7 скликання від 21.06.2017 № 691/17 «Про Програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017- 2022 рр.» та рішення 18 сесії Ради 7 скликання від 21.02.2018 № 1008/18 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова», наказу Управління «Про оформлення договору купівлі - продажу» № 443 від 06.09.2018 уклали Договір купівлі - продажу нежитлових приміщень, орендованих ФОП ОСОБА_2. № 5632-В-С.

9.12. Відповідно до розділу 1 цього договору продавець зобов'язується передати у власність, а покупець зобов'язується прийняти орендовані ФОП ОСОБА_2. згідно з договором оренди № 4184 від 01.11.2017:

- нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-2, 71-3, 71-11-:-71-13, загальною площею 98,2 кв.м в житловому будинку літ. «А-5-6», розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , які належать продавцю на праві власності;

- нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-6-:-71-9, загальною площею 71,1 кв.м, місця спільного користування № 71-1, 71-4, 71-5, 71-10, 71-14 загальною площею 47,0 кв.м в житловому будинку літ. «А-5-6», загальною площею 118,1 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , які належать територіальній громаді міста Харкова в особі Ради.

9.13. Оціночна вартість об'єкта приватизації, що відчужується, визначена у відповідності до Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 1891 від 10.12.2003 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.11.2015 № 1033), зафіксована у висновках оцінювача про вартість об'єкта оцінки станом на 28.02.2018, затверджених Управлінням 06.03.2018 і складає 391 200 грн.

Згідно з Податковим кодексом України сума податку на додану вартість становить 20 відсотків від вартості об'єкта приватизації та складає 78 240 грн.

Разом ціна продажу об'єкта приватизації, вказаного в розділі 1, становить 469 440 грн (розділ 2 Договору купівлі - продажу).

9.14. Договір купівлі-продажу від 06.09.2018 № 5632-В-С посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Саутенко Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 3055.

9.15. 11.09.2018 між Управлінням та ФОП ОСОБА_2. складено акт прийому - передачі спірних приміщень за Договором купівлі-продажу.

9.16. 02.03.2020 між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, відповідно до умов якого продавець передає у власність покупця нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-2, 71-3, 71-11-:-71-13, загальною площею 98,2 кв.м в житловому будинку літ. «А-5-6» та нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-6-:-71-9, загальною площею 71,1 кв.м, місця спільного користування № 71-1, 71-4, 71-5, 71-10, 71-14 загальною площею 47,0 кв.м в житловому будинку літ. «А-5-6», загальною площею 118,1 кв.м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , а покупець приймає у особисту приватну власність вказані нежитлові приміщення та сплачує за них обумовлену цим договором грошову суму (пункт 1 договору).

9.17. За пунктом 2 договору ці нежитлові приміщення належать продавцю на праві приватної власності на підставі Договору купівлі-продажу та акта прийому - передачі до цього договору.

9.18. Відповідно до пункту 3 договору від 02.03.2020 ринкова вартість вказаних нежитлових приміщень згідно з висновком про вартість майна, складеного ТОВ «Експерт Реєлт», дата оцінки - 03.03.2020, дата завершення складання звіту - 02.03.2020, становить 1 352 450 грн. Продаж вказаних нежитлових приміщень, що є дійсним наміром сторін, вчинено за суму 1 401 630 грн., що за курсом НБУ на момент укладання цього договору становить еквівалент 57 000 дол. США, які продавець повністю отримав від покупця ще до підписання цього договору (пункт 4 договору).

9.19. Згідно з пунктом 12 цього договору право власності на нежитлові приміщення виникає у покупця з моменту реєстрації цього права відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

9.20. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 293028873 від 29.12.2021 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 341372563101) та № 293028705 від 29.12.2021 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1305037563101) право приватної власності за ОСОБА_3 зареєстровано 02.03.2020.

9.21. Згодом між ОСОБА_3. та ОСОБА_1 укладено два договори дарування № 664 та № 665, за якими ОСОБА_1 отримав у власність нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-2, 71-3, 71-11-:-71-13, загальною площею 98,2 кв.м в житловому будинку літ. «А-5-6» та нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-6-:-71-9, загальною площею 71,1 кв.м, місця спільного користування № 71-1, 71-4, 71-5, 71-10, 71-14 загальною площею 47,0 кв.м в житловому будинку літ. «А-5-6», загальною площею 118,1 кв.м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .

9.22. За період перебування об'єкту нерухомого майна у ФОП ОСОБА_2. в оренді жодних поліпшень орендованого майна вона не здійснила. У звіті про оцінку майна, договорі оренди № 4184, Договорі купівлі-продажу, заяві ФОП ОСОБА_2. з проханням надати дозвіл на приватизацію, а також у приватизаційній справ, будь-які відомості про поліпшення відсутні. ФОП ОСОБА_2. не подавала до органу приватизації - Управління документи, передбачені пунктом 2.2 Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації.

10. Позиція Великої Палати Верховного Суду

Стосовно поняття «рішення суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи»

10.1. Велика Палата Верховного Суду вважає, що перше питання, на яке слід відповісти у цій справі, є питання про те, що таке рішення суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи (пункт 8 частини першої статті 310 ГПК України), а також чи підлягає рішення суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи, що не була залучена до участі у справі, скасуванню судом касаційної інстанції, лише за скаргою цієї особи.

Адже якщо Суд дійде висновку, що у цій справі апеляційний суд ухвалив рішення про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, як про це стверджує Скаржник (підпункт 5.2.1 цієї постанови), а також якщо дійде висновку, що це становить обов'язкову підставу для скасування оскарженого рішення, незалежно від того, чи сама ця особа оскаржила рішення, то решта доводів касаційної скарги не потребуватимуть дослідження і відповіді.

10.2. Верховний Суд неодноразово висновував про те, що на відміну від законодавства, яке діє erga omnes (щодо всіх, тобто з дією на невизначене коло суб'єктів), судове рішення у приватноправовому спорі, як правило, діє inter partes (тобто з правовими наслідками тільки для сторін у справі). Судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі в цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов'язки інших осіб.

Схожі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (підпункт 10.28) та від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (пункт 70), у постановах Верховного Суду від 07.02.2024 у cправі № 5023/3214/11 (підпункт 5.24), від 07.11.2024 у cправі № 910/5925/15-г (підпункт 6.28), від 08.10.2025 у справі № 2-1478/11.

10.3. Процесуальний закон розмежовує випадки, коли «рішення суду може вплинути на права та обов'язки» особи (коли в результаті ухвалення судового рішення сторона може набути право стосовно цієї особи або ця особа може пред'явити вимоги до сторони) (частина друга статті 50, пункт 1 частини першої статті 267 ГПК України) і коли має місце «рішення суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи» (пункт 4 частини третьої статті 277, частина четверта статті 287, пункт 3 частини першої статті 296, пункт 8 частини 1 статті 310 ГПК України).

10.4. Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинне відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 686/20282/21).

Задля остаточного вирішення спору і захисту порушеного права за результатами судового розгляду справи сторонами в судовому процесі мають бути саме сторони у спірних матеріальних правовідносинах, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Такий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила у підпункті 9.18 постанови від 03.09.2025 у справі № 910/2546/22.

10.5. Так, позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор) та яка звернулася до суду з відповідним позовом, а відповідачем - особа, яка, за твердженням позивача, повинна виконати зобов'язання (боржник). Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду викладала у пунктах 46, 47, 76 постанови від 18.12.2024 у справі № 907/825/22 та підпункті 9.15 постанови від 03.09.2025 у справі № 910/2546/22.

10.6. Водночас третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, може вступити у справу на стороні позивача або відповідача, якщо вона перебуває з одним з них у матеріальних правовідносинах, які в результаті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін.

Підставою для вступу (залучення) в судовий процес такої третьої особи є її заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому в неї права на позов або пред'явлення до неї позовних вимог позивачем чи відповідачем. Однак предмет судового спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи. У цих висновках Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпунктах 7.22-7.23 постанови від 25.06.2019 у справі № 910/17792/17.

10.7. При цьому процесуальний закон визнає бажаним залучення до участі у справі осіб, на права або обов'язки яких може вплинути рішення суду (частини перша та друга статті 50, частина перша статті 51 ГПК), і визначає наслідки незалучення таких осіб (частина друга статті 51 ГПК): у разі розгляду справи без повідомлення третьої особи про розгляд справи, обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків при розгляді позову, пред'явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або позову, пред'явленого цією третьою особою до такої сторони.

10.8. Натомість ухвалення судом рішення про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, процесуальний закон вважає неприпустимим, у зв'язку з чим це є обов'язковою підставою для скасування ухваленого рішення (пункт 4 частини третьої статті 277, пункт 8 частини першої статті 310 ГПК України).

10.9. Відповідаючи на питання про те, що є рішенням суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи можуть міститись в мотивувальній та резолютивній частині рішення. Ці висновки мають різне значення.

Процесуальний закон містить норми, які забезпечують, аби судове рішення, ухвалене у справі, не було протиставлене особі, яка не брала участі в цій справі.

Висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи у мотивувальній частині рішення

10.10. Згідно з частиною четвертою статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються: 1) перелік обставин, які є предметом доказування у справі; 2) перелік доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; 3) висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів; 4) мотиви визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; 5) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; 6) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду, та мотиви такого висновку; 7) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; 😎 норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.

10.11. Тобто мотивувальна частина містить мотиви рішення суду - відповіді на питання факту (висновки про встановлені обставини, які мають значення для вирішення справи) і питання права (юридична кваліфікація цих обставин, висновки про наслідки, з якими право пов'язує встановлені обставини).

10.12. Процесуальний закон не допускає, аби ці висновки були протиставлені особі, яка не брала участь у розгляді справи.

10.13. Дійсно, певні висновки суду, викладені у мотивувальній частині рішення, можуть мати обов'язкове (преюдиціальне) значення поза справою, у якій вони зроблені судом.

10.14. Правила про преюдицію викладені у статті 75 ГПК України.

Відповідно до частин четвертої та п'ятої статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Відповідно до частини сьомої цієї статті правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для господарського суду.

10.15. Аналізуючи положення частини сьомої статті 75 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (пункт 32) дійшла висновку, що преюдиціальне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (підпункт 9.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20).

10.16. Правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв'язку з установленими судом обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов'язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо (підпункт 9.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20).

10.17. Тобто за положеннями статті 75 ГПК України висновки суду про встановлені обставини не мають зобов'язуючого (преюдиціального) значення для особи, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини встановлені, а правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, взагалі не є обов'язковою для господарського суду.

10.18. Отже, будь-які висновки про права, інтереси та (або) обов'язки особи у рішенні суду, яким вирішується приватноправовий спір, з огляду на норми статті 75 ГПК України не мають для особи, яка не брала участь у розгляді справи, зобов'язуючого значення, тобто не є рішенням про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи.

10.19. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що неприпустимим є втручання особи в остаточне рішення суду з тих лише підстав, що вона вважає помилковими викладені у мотивувальній частині цього рішення судження, які не мають стосовно неї обов'язкової сили.

Висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи у резолютивній частині рішення

10.20. Відповідно до частини п'ятої статті 238 ГПК України у резолютивній частині рішення зазначаються, зокрема, висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог; розподіл судових витрат.

10.21. За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов'язки сторін (позивача та відповідача) (див. зокрема постанову КЦС ВС від 04.12.2023 у справі № 707/157/22).

10.22. Тобто резолютивна частина рішення містить присуд, який в силу обов'язковості судового рішення як конституційної засади судочинства (пункт 9 частини другої статті 129, стаття 129-1 Конституції України) є обов'язковим до виконання.

10.23. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України (частина друга статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

10.24. Закон не встановлює механізму, який виключав би особу, яка не брала участь у справі, з-під дії судового рішення, якщо таке містить присуд про її права, інтереси та (або) обов'язки (стягує з неї кошти, зобов'язує її вчинити певні дії або утриматись від них, змінює чи припиняє правовідносини з її участю, визнає недійсним або скасовує документ, який посвідчує право особи, тощо).

Однак процесуальний закон встановлює право на перегляд справи та оскарження судового рішення для особи, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов'язки (частина перша статті 17 ГПК України).

10.25. При цьому подання апеляційної скарги особою, не залученою до участі в справі, якщо суд ухвалив рішення про її права, інтереси та (або) обов'язки становить виняток із правила, за яким незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного судового рішення (пункт 1 частини другої статті 261 ГПК України). Такий же підхід застосовано і для касаційного оскарження (пункт 1 частини четвертої статті 293 ГПК України).

10.26. Тобто законодавець визнав очевидно виправданим втручання в остаточне рішення суду для його перегляду з метою не допустити спрямування обов'язкової сили рішення суду на особу, яка не була залучена до участі у справі.

10.27. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а і їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків (пункт 108 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 916/4093/21). Аналогічний висновок, викладеній у постанові об'єднаної палати КГС ВС від 21.02.2019 у справі № 908/1141/15-г.

10.28. Окрім того, що особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов'язки, має право на перегляд справи та оскарження судового рішення, і для забезпечення цього права процесуальний закон також встановлює виняток з правила, спрямованого на забезпечення остаточності судового рішення, процесуальний закон надає також суду повноваження, які спрямовані на усунення цього порушення і які суд здійснює ex officio.

10.29. Саме з огляду на публічну вагу цієї складової гарантії справедливого суду, яка полягає у тому, що суд не може вирішувати питання про права, інтереси або обов'язки особи, не залучивши її, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що повноваження скасувати судове рішення з направленням справи на новий розгляд, якщо суд нижчої інстанції прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 310 ГПК України), суд касаційної інстанції здійснює незалежно від вимог та доводів касаційної скарги, а також незалежно від того, чи з касаційною скаргою звернулась особа, про права, інтереси та (або) обов'язки якої суд нижчої інстанції ухвалив рішення.

10.30. Ухвалення судом рішення про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі становить такий дефект правосуддя, виправлення якого суд вищої інстанції не може поставити в залежність від того, чи скаржиться на нього особа.

10.31. Цей дефект істотно відрізняється від тих порушень, які також становлять обов'язкову підставу для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд, однак за умови якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою:

- в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими (пункт 2 частини першої статті 310 ГПК України);

- справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання (пункт 5 частини першої статті 310 ГПК України).

В обох цих випадках процесуальний закон залишає на розсуд учасника, чи оскаржувати рішення з відповідної підстави і чи буде воно з цієї підстави скасоване. Адже учасник має право заявити відвід, яким може не скористатись. Відповідно, справа могла бути розглянута за участі судді, стосовно якого могли існувати підстави для відводу.

Схожим чином учасник може не вимагати скасування судового рішення з тих підстав, що його ухвалено за результатами розгляду справи за його відсутності без належного повідомлення про дату, час і місце судового засідання. Адже учасник може вирішити не брати участі у судовому засіданні.

Тобто на ці випадки процесуальний закон поширює засаду диспозитивності і застосовує підхід, схожий на відмову від права на заперечення, коли певне порушення може мати місце, однак те, чи буде реагувати на нього суд вищої інстанції, залежить від вчинення скаржником належної заяви.

На відміну від цих випадків у ситуаціях, наприклад, розгляду справи неповноважним складом суду або ж ухвалення судового рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, особа не може погодитись або не заперечувати проти цих порушень так, щоб ця згода чи відсутність заперечень мали для суду обов'язкове значення. Недопущення таких порушень становить публічну складову справедливого судового розгляду, від яких особа не може відмовитись на засадах диспозитивності.

10.32. Велика Палата знову підкреслює, що такий підхід до тлумачення підстави для скасування судового рішення як такої, яку суд касаційної інстанції застосовує ex officio, виправданий аби не допустити спрямування обов'язкового до виконання присуду рішення суду, який міститься в його резолютивній частині, проти особи, яка не була залучена до справи.

10.33. Отже, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що повноваження скасувати судове рішення з направленням справи на новий розгляд, якщо суд нижчої інстанції прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 310 ГПК України), суд касаційної інстанції здійснює незалежно від вимог та доводів касаційної скарги, а також незалежно від того, чи звернулась з касаційною скаргою особа, про права, інтереси та (або) обов'язки якої суд нижчої інстанції ухвалив рішення.

10.34. Велика Палата також враховує, що стаття 310 ГПК України визначає підстави для повного або часткового скасування рішень і передачі справи повністю або частково на новий розгляд або для продовження розгляду.

З огляду на це, якщо рішення суду нижчої інстанції лише частково ухвалено про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, воно підлягає скасуванню з направленням на новий розгляд в цій частині (якщо її можливо відокремити і при цьому висновки у цій частині не становлять частину висновків в іншій частині).

Відступ від висновку Верховного Суду

10.35. Велика Палата Верховного Суду дослідила практику касаційних судів, зокрема ту, на яку послалась колегія суддів КГС ВС, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати, і визнає, що касаційні суди виклали різні висновки про застосування положень пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України та пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України.

10.36. Усуваючи неоднакове застосування цих процесуальних норм, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком КЦС ВС, викладеним у постанові від 04.12.2023 у справі № 707/157/22, про те, що ухвалення рішення про права, свободи, інтереси та обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, є самостійною та обов'язковою підставою для скасування судових рішень і для направлення справи на новий розгляд на підставі пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України, навіть у тому випадку, коли в касаційній скарзі такі доводи не наведені.

10.37. Відповідно, Велика Палата Верховного Суду відступає від протилежного висновку, викладеного у постановах КЦС ВС від 16.06.2022 у справі № 569/20510/19, від 05.04.2023 у справі № 521/8184/20 про те, що скасування судових рішень на підставі пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України можливе саме за скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси; проте така особа не скористалась своїм правом на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також схожих висновків у постанові КГС ВС від 03.09.2020 у справі № 910/17662/19.

10.38. У постановах від 11.08.2022 у справі N 608/611/20, від 05.10.2022 № 753/613/19, від 09.01.2024 у справі № 397/389/22, від 06.12.2023 у справі № 932/1140/21, від 03.08.2023 у справі № 754/1879/22, колегії суддів КЦС ВС виснували, що в оскаржених судових рішень немає висновків про права незалученої особи, а далі додатково навели викладений вище висновок, який таким чином був висловлений obiter dictum.

10.39. У зв'язку з викладеним потребують уточнення висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 21.02.2019 у справі № 908/1141/15-г та постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 916/4093/21 (пункт 108) у частині посилання на те, що рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у його мотивувальній частині містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи. В цій частині висновок не узгоджується з тими висновками, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду у цій справі, у зв'язку з чим вона відступає від нього.

Висновки щодо аргументу скаржника про те, що апеляційний суд ухвалив рішення про права, інтереси та (або) обов'язки не залученої особи

10.40. Скаржник стверджує, що права ОСОБА_3 , який не брав участі у справі, були порушені судом апеляційної інстанції, оскільки в оскарженій постанові суд надав оцінку його діям як покупця спірного майна без його безпосередньої участі у справі. На думку Скаржника, апеляційний суд ухвалив рішення про права та інтереси незалученої до участі у справі особи, у тому числі право на звернення до суду з зустрічним позовом з вимогами щодо реституції.

10.41. Велика Палата Верховного Суду з огляду на свої викладені вище висновки про тлумачення пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України звертає увагу на те, що оскаржена постанова апеляційного суду у мотивувальній частині містить висновки про правову кваліфікацію дій ОСОБА_3 , що не є рішенням про його права, інтереси або обов'язки.

Відповідь на доводи касаційної скарги

10.42. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав для обов'язкового скасування постанови апеляційного суду, далі підлягають дослідженню доводи касаційної скарги Скаржника.

10.43. Скаржник просить скасувати постанову апеляційного суду і направити справу на новий розгляд до апеляційного суду.

Тому Велика Палата переглядає постанову апеляційного суду повністю, в тому числі й стосовно позовних вимог, у задоволенні яких апеляційний суд відмовив, однак в межах доводів касаційної скарги відповідно до положень статті 300 ГПК України.

10.44. Скаржник посилається на неправильне застосування норм матеріального права і неврахування висновків Верховного Суду, які стосуються покладення відповідальності на нього як набувача майна та застосування позовної давності за вимогами про визнання недійсним Договору купівлі-продажу та про витребування Об'єкта приватизації, яка, на думку Скаржника, є похідною.

10.45. Скаржник стверджує про неправильне застосування положень цивільного законодавства при визначенні моменту початку перебігу позовної давності, а також про безпідставне покладення на нього відповідальності як на набувача, а також заперечує підставність висновку апеляційного суду про недобросовісність Скаржника та посилається на те, що такого висновку суд дійшов також на підставі недопустимого доказу.

10.46. Відповідь на ці доводи потребує спершу з'ясування того, який статус має прокурор у цій справі і на що спрямовані його позовні вимоги.

Статус прокурора у справі

10.47. Прокурор у цій справі намагався оспорити набуття Відповідачкою 3 Об'єкта приватизації, добросовісність набуття цього майна Відповідачем 4 та витребувати його від Відповідача 4.

10.48. У зв'язку з цим потребує відповіді питання, чиї інтереси у цій справі захищає прокурор і від порушення з боку якого суб'єкта: він захищає інтереси територіальної громади як власника майна, яке незаконно вибуло з власності громади, чи держави в цілому як суб'єкта, який має права (законні інтереси) стосовно цього майна, яким Рада незаконно розпорядилась.

Від цього залежить те, якими вимогами захищається відповідне право чи інтерес, до кого мають бути звернені ці вимоги, а також момент початку перебігу позовної давності за відповідними вимогами.

10.49. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що помилковим є підхід, за якого у цій категорії справ - справах за позовами прокурора, поданими на захист інтересів держави, порушених унаслідок незаконних дій органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб - питання про належного відповідача вирішується як вторинне, похідне від питання про те, якого результату прагне досягнути прокурор своїм позовом. Коло відповідачів не може визначатися залежно від того, чи залишиться до кого звертатися з позовом, якщо орган, уповноважений захищати інтереси держави у відповідних правовідносинах, буде визначений прокурором позивачем, навіть якщо цей орган сам спричинив порушення інтересів держави. Відповідач визначається незалежно від процесуальної позиції інших учасників справи. Відповідачем у господарському судочинстві є особа, до якої звернена вимога позивача, яка своєю чергою спрямована на захист відповідного порушеного права або законного інтересу (пункти 96-98 постанови від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18).

10.50. У практиці Верховного Суду сформований підхід, за якого «представництво в суді законних інтересів держави» згідно зі статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» охоплює представництво таких суспільних інтересів, до яких належать інтереси як держави в цілому, так і інтереси територіальної громади.

Ці інтереси не завжди збігаються.

Певні дії, рішення, правочини, в тому числі стосовно майна територіальної громади можуть не зачіпати інтересів інших, аніж самої територіальної громади. Відповідно й порушення при вчиненні цих дій, ухваленні рішень, вчиненні правочинів не стосуються інтересів держави в цілому.

10.51. Звертаючись до суду з позовом, прокурор має визначити, на захист яких саме інтересів він звертається.

10.52. У цій справі прокурор у позовній заяві відзначає, що «з урахуванням того, що Харківська міська рада представляє інтереси міської громади, однак у даному випадку вона є відповідачем у справі і саме вона вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади, так як і Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, прокурор самостійно подає вказаний позов» (т.1, а. с. 9).

10.53. Велика Палата Верховного Суду у зв'язку з цим звертає увагу на те, що орган місцевого самоврядування не є відповідачем сам по собі. Це орган, який здійснює представництво інтересів територіальної громади (або держави у випадках реалізації делегованих повноважень, визначених законом). Так само і позов, який подано до органу державної влади, є позовом до держави в особі цього органу.

10.54. Тому якщо прокурор звертається з позовом, який має на меті оспорити передання органом місцевого самоврядування майна у приватну власність особи, то залежно від того, на захист якого інтересу подано позов (держави в цілому як власника чи територіальної громади як власника), має бути визначено позивача і коло відповідачів.

10.55. Якщо прокурор вважає, що орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився майном, яке належить державі, і внаслідок такої дії (рішення, правочину) органу місцевого самоврядування майно було відчужено особі, то держава в особі уповноваженого органу (або у виняткових випадках прокурор за відсутності такого органу або якщо орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист інтересів і виконано вимоги статті 23 Закону України «Про прокуратуру») захищає права власника, витребовуючи відповідне майно у власність держави. Особа, яка набула відповідне майно і від якої воно витребовується, є відповідачем за таким позовом.

10.56. В окремих випадках, якщо держава не є власником майна, однак має законний інтерес у знаходженні відчуженого майна у певного суб'єкта (територіальної громади), який його відчужив, вимоги прокурора можуть бути спрямовані на приведення сторін правочину з відчуження майна у стан до порушення цього інтересу. З цією метою прокурор може позиватись про визнання недійсним відповідного правочину до його сторін (громади в особі органу місцевого самоврядування та набувача майна за правочином) та застосування наслідків недійсності правочину (реституцію), а якщо майно було відчужено далі іншій особі - також з віндикаційним позовом до цієї особи.

При цьому прокурор неодмінно має обґрунтувати наявність інтересів держави, які виходять за межі інтересів територіальної громади як власника майна і які у такий спосіб потребують захисту і виправдовують втручання як у права громади як власника з розпорядження цим майном, так і в інтереси набувачів майна.

10.57. Якщо ж прокурор захищає суто інтереси територіальної громади, то вона в особі відповідного органу місцевого самоврядування є позивачем за таким позовом, навіть якщо за твердженням прокурора, саме внаслідок незаконних дій (рішення, правочину) цього органу порушено інтереси громади.

10.58. Цивільне законодавство передбачає випадки оспорювання правочинів, укладених агентом (суб'єктом, який вчиняє дії від імені і в інтересах іншого суб'єкта) всупереч інтересам того, кого агент представляє (див. зокрема статтю 232 ЦК України). У таких випадках сторона правочину, вимагаючи визнання його недійсним та приведення сторін правочину у попередні стан (реституція), позивається не до агента, а лише до іншої сторони цього правочину.

10.59. Сторона оспорюваного правочину (тобто суб'єкт, для якого правочин створив правові наслідки), за яким відбулось відчуження майна, не може вимагати повернення собі майна від іншої сторони правочину, якщо цей правочин не визнано недійсним. А так само не може без визнання цього правочину недійсним витребовувати майно у інших набувачів.

10.60. У цій справі прокурор хоча й стверджує про те, що звертається з позовом як самостійний позивач, однак обґрунтовує позов необхідністю захисту інтересів територіальної громади міста Харкова. Про інтерес держави, який би виходив за межі інтересів територіальної громади, у позові не йдеться. А свою роль як позивача прокурор обґрунтовує необхідністю визначити Харківську міську раду як відповідача, оскільки вона, на його думку, «вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади», іншими словами, порушила ці інтереси.

10.61. На помилковість такого визначення суб'єктного складу справи Велика Палата Верховного Суду звернула увагу вище.

Отже, оскільки прокурор у цій справі захищає інтереси територіальної громади міста Харкова, а про недотримання вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у скарзі не йдеться, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що прокурор представляє територіальну громаду міста Харкова в особі Харківської міської ради як колишнього власника Об'єкта приватизації і сторону Договору купівлі-продажу.

10.62. За таких обставин помилковими є висновки судів про неналежність як способу захисту у цій справі визнання недійсним Договору купівлі-продажу. Апеляційний суд помилково ототожнив підходи до визнання недійсним Рішення Ради як акта індивідуальної дії, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання шляхом укладення Договору купівлі-продажу, і оспорювання самого Договору купівлі-продажу.

Стосовно вичерпання актом органу місцевого самоврядування дії виконанням і неефективності його окремого оскарження

10.63. В цілому правильним є висновок апеляційного суду про те, що під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного, не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає право» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 50), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109)).

10.64. У пункті 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 зроблено правовий висновок про те, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння майном [див. mutatis mutandis висновки, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (підпункт 9.67)].

10.65. При цьому, якщо у випадку оспорювання державою як власником (в особі повноваженого органу державної влади або, у виключних випадках, прокурором) відчуження майна органом місцевого самоврядування така вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту, то у випадку, коли прокурор захищає інтереси територіальної громади, які були порушені внаслідок відчуження майна громади на виконання акта органу місцевого самоврядування і укладеного на його підставі правочину, оскарження акта органу місцевого самоврядування є загалом неналежним способом захисту. Таке оскарження штучно створює ситуацію, коли орган місцевого самоврядування визначається відповідачем за позовною вимогою, як у цій справі.

10.66. Натомість, у випадку, якщо протиправний акт індивідуальної дії органу місцевого самоврядування не виконано, тобто він не створив наслідків для прав, інтересів, обов'язків особи (на його виконання не укладено правочин), він мав би бути визнаний недійсним органом, який його видав.

10.67. Якщо ж такий протиправний акт було реалізовано шляхом укладення на його підставі правочину з розпорядженням майном громади, то він вичерпав свою дію виконанням, і надалі належний захист прав територіальної громади здійснюється у спорі з іншою стороною правочину, укладеного на виконання вказаного вище акта).

10.68. На це також звертав увагу Конституційний Суд України у рішенні, у якому, здійснюючи тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР стосовно права органу місцевого самоврядування скасовувати свої раніше прийняті рішення та вносити до них зміни, Конституційний Суд України виснував, що орган місцевого самоврядування має право приймати рішення, вносити до них зміни та/чи скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

10.69. Велика Палата Верховного Суду також звертала на це увагу у підпункті 9.67 постанови від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, вказуючи, що у подібних випадках оспорювання виконаного рішення органу місцевого самоврядування не призведе до захисту інтересів держави (у цій справі територіальної громади) у спірних правовідносинах, натомість для цього достатньо визнати недійсним відповідний договір і повернути майно власникові.

10.70. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки апеляційного суду про те, що не підлягає задоволенню вимога про скасування рішення Ради про відчуження Об'єкта приватизації, на виконання якого було укладеного Договір купівлі-продажу і яке було таким чином виконано, вичерпало свою дію і не є правочином з відчуження майна. В цій частині постанова апеляційного суду підлягає залишенню без змін.

10.71. Водночас помилковим було застосування апеляційним судом цього ж підходу також до вимоги про оспорювання самого Договору купівлі-продажу, оскільки таке (оспорювання) здійснюється у цій справі прокурором в інтересах територіальної громади, яка є стороною цього правочину.

Оспорювання правочину про відчуження майна його стороною як підстава вимагати повернення майна

10.72. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, від волевиявлення власника щодо вибуття майна, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, а також від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (підпункти 9.4, 9.5 постанови від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).

10.73. Отже, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є його останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись для повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було надалі відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення позову про витребування майна до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених, зокрема, статтями 387 та 388 ЦК України (підпункт 9.16 постанови від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).

Слід особливо зауважити, що ці висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у справі, за обставинами якої в іншій судовій справі набрало законної сили рішення суду, яким визнано недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна між територіальною громадою та першим набувачем та застосовано відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом зобов'язання покупця повернути це майно територіальній громаді (підпункт 11.4 зазначеної постанови).

10.74. У справі № 522/14452/15-ц (постанова від 26.06.2019) Велика Палата Верховного Суду також досліджувала питання однакового застосування статті 388 ЦК України судом касаційної інстанції, який «погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову прокурора та витребування на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спірного майна на користь територіальної громади як такого, що вибуло поза її волею шляхом перевищення повноважень органом місцевого самоврядування». У цій справі, де суди розглядали вимогу про витребування майна у комунальну власність від кінцевого набувача, який не був стороною правочину з органом місцевого самоврядування про відчуженння майна з комунальної власності, Велика Палата підкреслила те, що «наявне судове рішення, яким визнано недійсність правочину у зв'язку із встановленням факту відсутності повноважень на розпорядження спірним майном, тобто волі територіальної громади м. Одеси як однієї зі сторін правочину, від імені якої діяла Одеська міська рада».

10.75. Отже, у випадку, коли майно, відчужене за правочином, намагається повернути собі сторона цього правочину, то вона для цього повинна мати підставу діяти всупереч власному волевиявленню, втіленому у цьому правочині, тобто мають бути підстави для визнання правочину недійсним і він має бути визнаний судом недійсним.

10.76. У цьому принципова відмінність правовідносин у цій справі від ситуації, за якої власник втратив володіння майном, а інші особи вчиняли стосовно цього майна правочини: власник не є особою, чиє волевиявлення на відчуження майна втілене у відповідному правочині, не є зобов'язаною стороною за цими правочинами, тому не має вимагати визнати їх недійсними, не може втручатись у відповідне договірне зобов'язання, а натомість має лише витребовувати у володільця належне йому майно.

10.77. Стосовно ситуації, у якій власник домагається у суді повернення йому майна, яке вибуло з його володіння поза його волею, стало предметом правочинів з відчуження, стороною яких він не був, Верховний Суд послідовно висновував, що належним способом захисту є лише витребування цього майна.

Саме у такій категорії справ Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 147), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 (пункт 196) та інші].

Стосовно висновків про недобросовісність набувача майна

10.78. З огляду на помилковість висновків апеляційного суду про неналежність як способу захисту визнання недійсним Договору купівлі-продажу, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд також помилково не врахував, що тільки у випадку, якщо є підстави для задоволення вимоги про визнання недійсним Договору купівлі продажу і, як наслідок, застосування наслідків недійсності правочину, можливе витребування майна у наступних його набувачів за наявності для цього передбачених законом підстав.

10.79. Фактори, з якими закон (стаття 388 ЦК України) пов'язує можливість віндикації майна, є добросовісність (недобросовісність) набувача майна, та наявність обставин, за яких витребування можливе також у добросовісного набувача.

10.80. Кожен з цих факторів досліджується послідовно стосовно кожного набувача у ланцюгу набувачів, якщо про існування відповідних обставин стверджує сторона, яка несе тягар їх доведення.

10.81. Тобто якщо майно було набуто добросовісним набувачем за відплатним правочином і за положеннями статті 388 ЦК України воно не могло бути витребуване у цієї особи власником, то подальше розпорядження цією особою майном (в тому числі відчуження його за безвідплатним правочином) не створює підставу для витребування у нового набувача.

10.82. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у частині третій статті 388 ЦК України йдеться про те, що якщо майно було набуто безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Добросовісний набувач, який далі відчужив майно за безвідплатним правочином, не є «особою, яка не мала права відчужувати майно». Навпаки, Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України).

Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього (див. підпункт 6.7 постанови від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати (див. mutatis mutandis висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункт 38), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16).

10.83. Отже, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що апеляційний суд помилково вважав, що для застосування положень статті 388 ЦК України має значення лише те, що Відповідач 4 набув майно за безвідплатним правочином від свого сина під час розгляду судом цієї справи.

10.84. Хоча зміна сторін спору внаслідок відчуження спірного майна під час розгляду спору є, як правило, негативним явищем, як і будь-яка зміна спірної ситуації, яка її ускладнює, тому для сторін бажано зберігати status quo до часу, поки суд остаточно не вирішить спір, однак слід визнати, що можливі випадки, у яких такі зміни є необхідними або неминучими (припинення юридичної особи-сторони із заміною її правонаступником, відчуження стороною спірного майна інший особі, яка має ресурси для продовження захисту тощо).

Така зміна не має порушувати засад добросовісності у господарському процесі, не має суперечити заходам, яких суд вжив для запобігання змінам (заходи забезпечення позову), а відповідні особи мають добросовісно заявити про свої права та вчасно вступити у справу з відповідним статусом.

10.85. Апеляційний суд дійшов категоричного висновку, що «дарувальник, який відчужує спірне майно на підставі безвідплатного договору на користь свого батька після пред'явлення до нього позову прокурором про витребування цього майна, діє очевидно недобросовісно, оскільки уклав договір дарування, який направлений на перешкоджання витребуванню цього майна».

10.86. Однак за обставин цієї справи, першорядне значення має не добросовісність ОСОБА_3 як дарувальника при відчуженні ним Об'єкта приватизації на користь свого батька ОСОБА_1 (Відповідач 4), а добросовісність набуття ним цього майна від ОСОБА_2 (Відповідач 3), за умови, що суд дійде висновку про те, що сама Відповідачка 3 не є добросовісною набувачкою цього майна і лише за умови визнання недійсним Договору купівлі продажу.

10.87. Скаржник також посилається у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд засновував свій висновок про недобросовісність ОСОБА_3 і ОСОБА_1 на результатах допиту ОСОБА_4 , представниці ОСОБА_2 , чим порушив положення статей 87, 89 ГПК України.

10.88. Дійсно, із аудіозапису судового засідання апеляційного суду 18.02.2025 з'ясовується, що головуючий суддя звернувся до ОСОБА_4 із запитаннями, які стосуються її (а не її довірителя) участі в укладенні правочинів між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 . Далі в оскарженій постанові апеляційний послався на те, що вона «підтвердила, що була обізнана про звернення прокурора з даним позовом. Тобто представник дарувальника достеменно була обізнана про наявний спір щодо нерухомого майна».

10.89. Ці твердження не є твердженнями про позицію довірителя ОСОБА_4 , або поясненнями стосовно обставин, відомих довірителю. Натомість, суд допитав представницю про відомі їй особисто обставини укладення договорів дарування між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 .

10.90. Однак, ОСОБА_4 не була викликана як свідок, на що вона мала б надати згоду, як того вимагає частина третя статті 87 ГПК України, а її допит був здійснений не у порядку, визначеному статтею 211 ГПК України, зокрема її не було попереджено про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань. Це робить недопустимими як доказ покладені в підґрунтя висновків про недобросовісність ОСОБА_3 і ОСОБА_1 показання ОСОБА_4 .

10.91. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, оскільки апеляційний суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 310 ГПК України).

10.92. Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що вимога про визнання недійсним Договору купівлі-продажу є у цій справі неналежним способом захисту і фактично не розглянув цю вимогу, а вирішуючи вимогу про витребування Об'єкта приватизації у Відповідача 4 дійшов висновку про його недобросовісність, неправильно застосувавши статтю 388 ЦК України та засновуючи свої висновки про недобросовісність набувачів спірного майна на недопустимому доказі, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду в частині позовних вимог про визнання недійсним Договору купівлі-продажу та про витребування Об'єкта приватизації.

10.93. З огляду на помилковість згаданих висновків апеляційного суду, Велика Палата не вдається до аналізу решти висновків в рішеннях судів, зокрема стосовно визначення моменту початку перебігу позовної давності.

11. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Щодо суті спору

11.1. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

11.2. Згідно із частиною третьою статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Відповідно до частини четвертої цієї статті справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

11.3. З огляду на наведене касаційну скаргу слід задовольнити, постанову суду апеляційної інстанції скасувати в частині позовних вимог про визнання недійсним Договору купівлі-продажу та витребування Об'єкта приватизації, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Судові витрати

11.4. Оскільки Велика Палата Верховного Суду скеровує справу на новий розгляд, вона не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 308, 310, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2025 скасувати в частині, у якій відмовлено у задоволенні вимоги визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 06.09.2018 № 5632-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н. В. і зареєстрований в реєстрі за № 3055; задоволено позовну вимогу про витребування у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади нежитлових приміщень цокольного поверху № 71-2, 71-3, 71-11-:-71-13, площею 98,2 кв.м. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1305037563101), нежитлових приміщень цокольного поверху № 71-6-:-71-9 площею 71,1 кв.м., місця спільного користування № 71-1, 71-4, 71-5, 71-10, 71-14 площею 47 кв.м., загальною площею 118,1 кв.м. (реєстраційний номер нерухомого майна 341372563101), розташованих в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 ; розподілено судові витрати. У цій частині справу № 922/5241/21 передати на новий розгляд до Східного апеляційного господарського суду.

В решті позовних вимог постанову апеляційного суду змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяС. О. ПогрібнийСуддя-доповідач А. А. ЄмецьСудді:О. О. БанаськоС. Ю. МартєвО. Л. БулейкоН. М. МартинюкІ. А. ВоробйоваК. М. ПільковМ. М. ГімонН. С. СтефанівО. А. ГубськаТ. Г. СтрелецьЛ. Ю. КишакевичІ. В. ТкачВ. В. КорольО. С. ТкачукС. І. КравченкоВ. Ю. Уркевич

На підставі частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя К. М. Пільков.

Джерело:
ЄДРСР 135044563

[ANTIRAID]

Черговий вибірковий відступ від правової позиції та знищення правової визначеності у виконанні непрофесійних суддів без належного фахового та життєвого досвіду, як на мене, з використанням баластових юрисдикцій. Суд зробив наступні висновки:

10.54. Тому якщо прокурор звертається з позовом, який має на меті оспорити передання органом місцевого самоврядування майна у приватну власність особи, то залежно від того, на захист якого інтересу подано позов (держави в цілому як власника чи територіальної громади як власника), має бути визначено позивача і коло відповідачів.

10.55. Якщо прокурор вважає, що орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився майном, яке належить державі, і внаслідок такої дії (рішення, правочину) органу місцевого самоврядування майно було відчужено особі, то держава в особі уповноваженого органу (або у виняткових випадках прокурор за відсутності такого органу або якщо орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист інтересів і виконано вимоги статті 23 Закону України «Про прокуратуру») захищає права власника, витребовуючи відповідне майно у власність держави. Особа, яка набула відповідне майно і від якої воно витребовується, є відповідачем за таким позовом.

10.56. В окремих випадках, якщо держава не є власником майна, однак має законний інтерес у знаходженні відчуженого майна у певного суб'єкта (територіальної громади), який його відчужив, вимоги прокурора можуть бути спрямовані на приведення сторін правочину з відчуження майна у стан до порушення цього інтересу. З цією метою прокурор може позиватись про визнання недійсним відповідного правочину до його сторін (громади в особі органу місцевого самоврядування та набувача майна за правочином) та застосування наслідків недійсності правочину (реституцію), а якщо майно було відчужено далі іншій особі - також з віндикаційним позовом до цієї особи.

При цьому прокурор неодмінно має обґрунтувати наявність інтересів держави, які виходять за межі інтересів територіальної громади як власника майна і які у такий спосіб потребують захисту і виправдовують втручання як у права громади як власника з розпорядження цим майном, так і в інтереси набувачів майна.

10.57. Якщо ж прокурор захищає суто інтереси територіальної громади, то вона в особі відповідного органу місцевого самоврядування є позивачем за таким позовом, навіть якщо за твердженням прокурора, саме внаслідок незаконних дій (рішення, правочину) цього органу порушено інтереси громади.

10.58. Цивільне законодавство передбачає випадки оспорювання правочинів, укладених агентом (суб'єктом, який вчиняє дії від імені і в інтересах іншого суб'єкта) всупереч інтересам того, кого агент представляє (див. зокрема статтю 232 ЦК України). У таких випадках сторона правочину, вимагаючи визнання його недійсним та приведення сторін правочину у попередні стан (реституція), позивається не до агента, а лише до іншої сторони цього правочину.

10.59. Сторона оспорюваного правочину (тобто суб'єкт, для якого правочин створив правові наслідки), за яким відбулось відчуження майна, не може вимагати повернення собі майна від іншої сторони правочину, якщо цей правочин не визнано недійсним. А так само не може без визнання цього правочину недійсним витребовувати майно у інших набувачів.

 

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О., Ємця А. А.

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 березня 2026 року

у справі № 922/5241/21 (провадження № 12-34гс25)

за позовом керівника Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова в інтересах держави до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування рішення в частині, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна,

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Східного апеляційного господарського суду від 18 лютого 2025 року (головуючий суддя Крестьянінов О. О., судді Лакіза В. В., Мартюхіна Н. О.).

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Керівник Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова (далі - прокурор) у грудні 2021 року звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень просив:

- визнати незаконним та скасувати пункт 45 додатку до рішення Харківської міської ради (далі - Рада) від 21 лютого 2018 року № 1008/18 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова»;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 06 вересня 2018 року № 5632-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління) та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н. В. і зареєстрований в реєстрі за № 3055;

- витребувати у ОСОБА_2 на користь Харківської міської територіальної громади нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-2, 71-3, 71-11-:-71-13, площею 98,2 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1305037563101), нежитлові приміщення цокольного поверху № 71-6-:-71-9 площею 71,1 кв.м, місця спільного користування № 71-1, 71-4, 71-5, 71-10, 71-14 площею 47,0 кв.м, загальною площею 118,1 кв.м (реєстраційний номер нерухомого майна 341372563101), розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Прокурор обґрунтовував пред'явлений позов тим, що Рада з порушенням вимог статті 345 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», статей 1, 2, 4, 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», статей 11, 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» вирішила передати спірне майно у процесі приватизації шляхом викупу, тому таке рішення і договір купівлі-продажу підлягають визнанню незаконним і недійсним відповідно, а майно має бути витребувано на користь територіальної громади як таке, що вибуло поза волею власника.

Обґрунтовуючи підстави звернення з позовом у цій справі, прокурор зазначив, що ухвалення органом місцевого самоврядування рішень попри встановлену законом процедуру приватизації не відображає волю територіальної громади як власника комунального майна, тому він подав цей позов як самостійний позивач.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Відповідачі проти позову заперечували та заявили про застосування наслідків пропуску позовної давності.

Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 10 грудня 2024 року Господарський суд Харківської області відмовив прокурору в задоволенні позову.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що викуп орендованого спірного майна здійснено з порушенням вимог пункту 1 частини першої статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Втім вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Ради та визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного майна є неефективними.

Суд першої інстанції зауважив, що ефективною є позовна вимога про витребування цього майна на користь територіальної громади. Проте прокурор не навів обставин, які б підтверджували недобросовісність поведінки ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що ці особи знали чи могли знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття ними майна всупереч закону. Тож витребування у ОСОБА_2 спірного майна не відповідатиме «принципу пропорційності», оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на фізичну особу, яка добросовісно набула право власності на це майно.

Постановою від 18 лютого 2025 року Східний апеляційний господарський суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково.

Суд витребував у ОСОБА_2 на користь Харківської міської територіальної громади спірне майно. В іншій частині позовних вимог відмовив.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що саме вимога про витребування спірного майна є ефективною вимогою. Оцінюючи добросовісність кінцевого набувача майна, апеляційний суд звернув увагу на те, що дарувальник, який відчужив спірне майно на підставі безвідплатного договору на користь свого батька після пред'явлення до нього позову про витребування майна, діяв очевидно недобросовісно. ОСОБА_2 як близький родич ОСОБА_3 повинен був та міг знати або принаймні здогадуватися про недобросовісну поведінку свого сина, який безоплатно відчужив це майно, тому він не може вважатися добросовісним набувачем.

Суд дійшов переконання, що позовна давність не пропущена, оскільки її відлік розпочався 14 вересня 2018 року та вона продовжувалася на строк дії карантину.

ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ

ОСОБА_2 в березні 2025 року звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просив зупинити виконання постанови Східного апеляційного господарського суду від 10 грудня 2024 року, скасувати цю постанову та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Заявник у касаційній скарзі послався на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах:

- від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 12 червня 2024 року

у справі № 910/20528/21, від 09 жовтня 2024 року у справі № 201/9336/22, від 11 грудня 2024 року у справі № 523/6336/16-ц щодо добросовісності набувачів. Зазначив, що він не знав і не міг знати, що володіє подарованим майном незаконно, а питання про дійсність договорів дарування під час судового розгляду справи не вирішувалося, відповідно, вимога про витребування майна від ОСОБА_2 не була обґрунтована самостійними підставами;

- від 06 червня 2023 року у справі № 922/4169/19 та від 01 березня 2024 року

у справі № 757/52772/21-ц щодо тривалості позовної давності та початку її перебігу за вимогою про витребування майна, як наслідок, помилково визначив початок перебігу позовної давності за цією вимогою з моменту підписання договорів дарування - 04 липня 2022 року (зі строком у три роки). На думку заявника, перебіг спеціальної позовної давності, яка становить три місяці відповідно до Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна», розпочався з дня реєстрації за ФОП ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - 14 вересня 2018 року та сплинув 14 грудня 2018 року (до введення на території України карантину).

Також ОСОБА_2 вважав, що суд апеляційної інстанції порушив права ОСОБА_3 , який не брав участі у справі, оскільки в оскаржуваній постанові суд надав оцінку його діям як покупця спірного майна без його безпосередньої участі у справі, що є підставою для скасування постанови відповідно до пункту 8 частини першої статті 310 Господарського процесуального кодексу України

(далі - ГПК України) й направлення справи на новий розгляд.

У відзиві на касаційну скаргу прокурор просив відмовити в задоволенні касаційної скарги, а оскаржуване судове рішення залишити без змін.Зазначив, що суд не вирішував питання про права та обов'язки ОСОБА_3 , а лише встановив порушення процедури приватизації майна шляхом викупу та недобросовісність набувачів спірного майна. Вважав, що дарувальник діяв очевидно недобросовісно з метою перешкоджання витребування цього майна належним власником.

Ухвалою від 04 червня 2025 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, оскільки колегія суддів вважала за потрібне відступити від висновку щодо застосування норм права, викладеного Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2023 року у справі № 707/157/22.

Постановою від 04 березня 2026 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнила частково; постанову апеляційного суду скасувала в частині, у якій відмовлено в задоволенні вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу та задоволено позовну вимогу про витребування у ОСОБА_2 на користь Харківської міської територіальної громади нежитлових приміщень, а також розподілено судові витрати. У цій частинісправу № 922/5241/21 передано на новий розгляд до апеляційного суду. В іншій частині вимог позову постанову апеляційного суду змінено, викладено її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова мотивована таким міркуваннями.

Відповідаючи на питання про те, що є рішенням суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи можуть міститись в мотивувальній та резолютивній частині рішення. Ці висновки мають різне значення.

За висновками Великої Палати Верховного Суду неприпустимим є втручання особи в рішення суду з тих лише підстав, що вона вважає помилковими викладені у мотивувальній частині цього рішення судження, які не мають стосовно неї обов'язкової сили.

Натомість, якщо в резолютивній частині суд вирішив про права, інтереси або обов'язки особи, не залучивши її, то є підстави для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд (пункт 8 частини першої статті 310 ГПК України), й це повноваження суд касаційної інстанції здійснює незалежно від вимог та доводів касаційної скарги, а також незалежно від того, чи з касаційною скаргою звернулася особа, про права, інтереси та (або) обов'язки якої суд нижчої інстанції ухвалив рішення.

Такий підхід є виправданим аби не допустити спрямування обов'язкового до виконання присуду рішення суду, який міститься в його резолютивній частині, проти особи, яка не була залучена до справи.

Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав для відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 04 грудня 2023 року у справі № 707/157/22 про те, що ухвалення рішення про права, свободи, інтереси та обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, є самостійною та обов'язковою підставою для скасування судових рішень і для направлення справи на новий розгляд на підставі пункту 8 частини першої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), навіть у тому випадку, коли в касаційній скарзі такі доводи не наведені.

Натомість Велика Палата Верховного Суду відступила від протилежного висновку, викладеного у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19, від 05 квітня 2023 року

у справі № 521/8184/20 про те, що скасування судових рішень на підставі пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України можливе саме за скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси; а також схожих висновків, викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 910/17662/19.

Також Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 21 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г та постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 916/4093/21 (пункт 108) у частині посилання на те, що рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у його мотивувальній частині містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи.

З огляду на зроблені висновки про тлумачення пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України Велика Палата Верховного Суду виснувала, що оскаржена постанова апеляційного суду в мотивувальній частині містить висновки про правову кваліфікацію дій ОСОБА_3 , що не є рішенням про його права, інтереси або обов'язки.

Відповідаючи на інші доводи касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду вважала за неодмінне з'ясувати, який статус має прокурор у цій справі і на що спрямовані його позовні вимоги.

Так, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що якщо прокурор захищає суто інтереси територіальної громади, то вона в особі відповідного органу місцевого самоврядування є позивачем за таким позовом, навіть якщо за твердженням прокурора, саме внаслідок незаконних дій (рішення, правочину) цього органу порушено інтереси громади.

Вважала, що в цій справі прокурор хоча й стверджує про те, що звертається з позовом як самостійний позивач, втім обґрунтовує позов нагальною потребою захисту інтересів територіальної громади міста Харкова. Про інтерес держави, який би виходив за межі інтересів територіальної громади, у позові не йдеться. Свою роль як позивача прокурор обґрунтовує необхідністю визначити Харківську міську раду як відповідача, оскільки вона, на його думку, «вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади», іншими словами, порушила ці інтереси.

Фактично вимоги прокурора можуть бути спрямовані на приведення сторін правочину з відчуження майна у стан до порушення цього інтересу, тому з цією метою прокурор може позиватись про визнання недійсним відповідного правочину до його сторін (громади в особі органу місцевого самоврядування та набувача майна за правочином) і застосування наслідків недійсності правочину (реституцію), а якщо майно було відчужено далі іншій особі - також з віндикаційним позовом до цієї особи.

Отже, Велика Палата Верховного Суду визнала правильними висновки апеляційного суду про те, що не підлягає задоволенню вимога про скасування рішення Ради про відчуження об'єкта приватизації, на виконання якого було укладеного договір купівлі-продажу і яке було таким чином виконано і вичерпало свою дію і не є правочином з відчуження майна.

Водночас, на переконання Великої Палати Верховного Суду, помилковим було застосування апеляційним судом цього ж підходу також до вимоги про оспорювання самого договору купівлі-продажу, оскільки таке (оспорювання) здійснюється у цій справі прокурором в інтересах територіальної громади, яка є стороною цього правочину. До того ж у разі, коли майно, відчужене за правочином, намагається повернути собі сторона цього правочину, то вона для цього повинна мати підставу діяти всупереч власному волевиявленню, втіленому у цьому правочині, тобто мають бути підстави для визнання правочину недійсним і він має бути визнаний судом недійсним.

Щодо оцінки недобросовісності набувача майна, то Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фактори, з якими закон (стаття 388 ЦК України) пов'язує можливість віндикації майна, є добросовісність (недобросовісність) набувача майна, та наявність обставин, за яких витребування можливе також у добросовісного набувача. Кожен з цих факторів досліджується послідовно стосовно кожного набувача у ланцюгу набувачів, якщо про наявність відповідних обставин стверджує сторона, яка несе тягар їх доведення.

Тож згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, якщо майно було набуто добросовісним набувачем за відплатним правочином і відповідно до статті 388 ЦК України воно не могло бути витребуване у цієї особи власником, то подальше розпорядження цією особою майном (зокрема й відчуження його за безвідплатним правочином) не створює підставу для витребування у нового набувача. Добросовісний набувач, який далі відчужив майно за безвідплатним правочином, не є «особою, яка не мала права відчужувати майно».

Відповідно, на переконання Великої Палати Верховного Суду, апеляційний суд помилково вважав, що для застосування правил статті 388 ЦК України має значення лише те, що ОСОБА_2 набув майно за безвідплатним правочином від свого сина під час розгляду судом цієї справи. Адже відповідно до обставин цієї справи першорядне значення має не добросовісність ОСОБА_3 як дарувальника під час відчуження ним спірного майна на користь свого батька ОСОБА_2 , а добросовісність набуття ним цього майна від ОСОБА_1 , за умови, що суд дійде висновку про те, що вона також не є добросовісною набувачкою цього майна і лише за умови визнання недійсним договору купівлі-продажу.

ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІВ

Із наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду частково не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.

Щодо застосування пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України (пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України)

Насамперед відзначимо, що ми погоджуємося з висновками щодо застосування пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України (пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України), яким визначено, що прийняття судом рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, є безумовною підставою для скасування оскаржуваного судового рішення та направлення справи на новий розгляд.

Додатково зауважимо, що можливість застосування цієї норми процесуальний закон не зумовлює жодною кваліфікуючою обставиною, зокрема оскарження судового рішення саме особою, яка не була залучена до участі у справ.

Тому, якщо серед підстав касаційного оскарження є доводи, або ж суд сам ex officio встановить порушення судами пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України (пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України), а саме ухвалення судом рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, той факт, що саме ця незалучена до участі у справі особа не скористалася своїм правом на оскарження судового рішення, не знімає із суду обов'язку по застосуванню імперативних положень процесуального закону щодо безумовних підстав для скасування судового рішення.

Враховуючи викладене, погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що немає підстав для відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 04 грудня 2023 року у справі № 707/157/22, проте є підстави для відступу від протилежних висновків, викладених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19, від 05 квітня 2023 року

у справі № 521/8184/20 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 910/17662/19 про те, що скасування судових рішень на згаданій вище підставі можливе саме за скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси.

Водночас потрібно враховувати, що для скасування судових рішень на підставі згаданого припису процесуального законодавства потрібно встановити, чи вирішив суд питання про права свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не брала участі у справі.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що рішенням про права свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не брала участі у справі, є те рішення, в резолютивній частині якого суд вирішив питання про права, інтереси або обов'язки особи, не залучивши її. Якщо ж висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи містяться лише в мотивувальній частині судового рішення, тоді у касаційного суду немає підстав для скасування цього рішення суду на підставі пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України.

З наведеним висновком також погоджуємося, проте під час його формування Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 21 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г та постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 916/4093/21 (пункт 108), у частині посилання на те, що рішення є таким, що ухвалене про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у його мотивувальній частині містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи.

Висловлюємо своє переконання у тому, що підстав для відступу від згаданих висновків не було з таких міркувань.

З огляду на норми статті 75 ГПК України встановлення в мотивувальній частині судового рішення певних обставин стосовно особи, яка не брала участі у цій справі, а також правова оцінка суду, не мають для такої особи зобов'язуючого значення, не покладають на неї жодних додаткових обов'язків та не позбавляють належних цій особі прав чи інтересів, тобто не є рішенням про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи в розумінні саме пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України.

Втім, для прикладу, в розумінні частини першої статті 254, пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України, у практиці Верховного Суду, зокрема у постановах об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г та від 15 травня 2020 року у справі № 904/897/19, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 916/4093/21, сформовано усталену правову позицію, відповідно до якої рішення є таким, що ухвалено про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення є висновки суду про права та обов'язки цієї особи або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов'язки цієї особи.

Підстав відступати від наведених висновків немає, адже їх сформульовано щодо іншої норми права, а саме частини першої статті 254, пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України, а не пункту 8 частини першої статті 310 цього Кодексу, й вони узгоджуються з частиною п'ятою статті 75 ГПК України, яка надає право саме особі, яка не брала участі у справі, спростувати в загальному порядку обставини, встановлені стосовно неї рішення суду, шляхом подання апеляційної скарги на таке судове рішення.

Натомість зазначене в пункті 8 частини першої статті 310 ГПК України словосполучення «рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі» потрібно розуміти вужче, а саме: як судове рішення, яке впливає на права та обов'язки такої особи, тобто покладає на неї додаткові обов'язки чи позбавляє цю особу прав або інтересів.

Відповідно у розумінні пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо саме у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов'язки таких осіб, оскільки саме в резолютивній частині міститься присуд суду за наслідками вирішення спору по суті.

Тож, якщо в резолютивній частині судового рішення, яке підлягає примусовому виконанню чи є рішенням про визнання, а також в інших випадках, коли таке рішення не підлягає примусовому виконанню, суд зазначив про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, тоді є підстави вважати, що суд ухвалив рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, в розумінні пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України, що є обов'язковою підставою для скасування такого рішення судом касаційної інстанції.

Враховуючи викладене, погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що оскаржувана постанова апеляційного суду лише у мотивувальній частині містить висновки про правову кваліфікацію дій ОСОБА_3 , тому не є рішенням про його права, інтереси або обов'язки як особи, яка не брала участі у справі, й відповідно немає правових підстав для безумовного скасування постанови суду апеляційної інстанції з огляду на приписи пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України.

Додатково в цьому контексті вважаємо за неодмінне зазначити таке.

Так, суд апеляційної інстанції встановив, що на час відчуження ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 спірного нерухомого майна за безвідплатними договорами дарування вже був спір у суді щодо цього майна, відповідачем за яким спочатку був саме ОСОБА_3 . Ця обставина учасниками справи не заперечується.

Отже, після звернення прокурора з позовом у цій справі ОСОБА_3 подарував спірне нерухоме майно своєму батькові - ОСОБА_2 , тобто втратив правовий зв'язок з майном, стосовно якого заявлено позов про витребування, у зв'язку із чим ОСОБА_3 й вибув зі складу учасників справи. Тобто фактично мало місце правонаступництво, оскільки відбулася заміна особи у відносинах, щодо яких виник спір. Відповідно місцевий господарський суд вирішив спір з огляду суб'єктний склад його учасників, який був станом на момент розгляду справи.

До того ж ОСОБА_3 не звертався до суду першої інстанції з відповідною заявою про залучення його до участі у справі як третьої особи. Відповідне питання в судах попередніх інстанцій не ініціював і ОСОБА_2 згідно з приписами частини першої статті 50 ГПК України.

Досліджуючи питання добросовісності ОСОБА_2 як останнього набувача, суд апеляційної інстанції виснував: « ОСОБА_2 , будучи близькою особою ОСОБА_3 , повинен був та міг знати або принаймні здогадуватися про недобросовісну поведінку свого сина, який безоплатно відчужив йому це майно. Тому ОСОБА_2 (відповідач - 4) не може вважатися добросовісним набувачем».

Тобто мотивувальна частина оскаржуваного судового рішення містить правову оцінку дій ОСОБА_3 в контексті встановлення добросовісності дій останнього набувача ОСОБА_2 , оскільки саме від цього залежав результат вирішення позовної вимоги про витребування спірного майна.

Відповідно до частини п'ятої статті 75 ГПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані саме особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені, зокрема, шляхом оскарження такого рішення в апеляційному чи касаційному порядку. Натомість правова оцінка, надана судом певному факту під час розгляду справи, взагалі не має преюдиційного значення.

У резолютивній частині оскаржуваного судового рішення не згадано ОСОБА_3 , не покладено на нього жодних додаткових обов'язків та не позбавлено його належних йому на час вирішення спору прав або інтересів. Суд апеляційної інстанції витребував саме у ОСОБА_2 на користь Харківської міської територіальної громади спірне майно та відмовив в іншій частині позовних вимог. Тобто оскаржувана постанова є рішенням апеляційного суду про права, інтереси та (або) обов'язки прокурора (фактично Харківської міської територіальної громади) як позивача та ОСОБА_2 як належного відповідача.

Отже, ми фактично погоджуємося з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду щодо застосування пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України (пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України), за винятком уточнення висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 21 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г та постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року

у справі № 916/4093/21 (пункт 108).

З іншими висновками Великої Палати Верховного Суду ми не згодні та наводимо такі міркування.

Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

За правилами частин першої та четвертої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 ГПК України.

Звертаємо увагу на те, що межі розгляду справи судом касаційної інстанції у порядку касаційного перегляду у зв'язку з оскарженням рішень судів першої та апеляційної інстанцій встановлено: 1) межами позовних вимог; 2) межами доводів касаційної скарги, які можуть стосуватися винятково питань правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, та вимог, викладених заявником у такому процесуальному зверненні; 3) у межах касаційного перегляду перебувають винятково питання права, не вирішуються питання факту.

Межі касаційного перегляду визначаються, відповідно до загального правила, викладеними у касаційній скарзі доводами та вимогами. Доводи касаційної скарги - це логічно побудовані та викладені аргументи на користь тієї правової позиції, яку обстоює заявник у своєму зверненні до суду касаційної інстанції на обґрунтування вимог скарги про зміну або скасування ухвалених у справі судових рішень у зв'язку з порушенням його прав, свобод, інтересів та (або) обов'язків такими судовими актами.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 стосуються винятково незгоди з висновками суду апеляційної інстанції щодо вирішення позовної вимоги про витребування майна.

У касаційній скарзі заявник не навів підстав касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції щодо вирішення позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення Ради в частині пункту 45 додатка до нього та визнання недійсним договору купівлі-продажу від 06 вересня 2018 року.

Враховуючи викладене,переконані, що Велика Палата Верховного Суду мала б переглянути в касаційному порядку постанову апеляційного суду в межах доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, тобто винятково в частині задоволення позову, пред'явленого до скаржника.

Щодо повноважень прокурора

Відповідаючи на доводи касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду вважала за неодмінне спочатку з'ясувати, який статус має прокурор у цій справі і на що спрямовані його позовні вимоги.

Хоча, звертаємо увагу на те, що доводів стосовно повноважень прокурора касаційна скарга не містила.

Частина четверта статті 300 ГПК України закріплює перелік питань, які має вирішити суд ex officio, навіть, якщо касаційна скарга таких доводів не містить. У цьому переліку питань немає такої підстави виходу за межі доводів касаційної скарги, як неналежність особи позивача.

Втім, з огляду на сформовані Великою Палатою Верховного Суду висновки про те, що прокурор представляє територіальну громаду міста Харкова в особі Харківської міської ради як колишнього власника об'єкта приватизації і сторону оспорюваного договору купівлі-продажу, та висновки про те, що з цією метою прокурор може позиватися про визнання недійсним відповідного правочину до його сторін (громади в особі органу місцевого самоврядування та набувача майна за правочином), вважаємо за неодмінне навести власні міркування з цього приводу.

Процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

У постанові від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду узагальнила висновки щодо застосування норм права під час визначення повноважень прокурора та у пункті 140 виснувала, що:

«1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;

2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави».

Тобто в разі якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або ухвалює рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, саме прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду, про що також зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2025 року у справі № 296/704/21.

Така правова позиція Великої Палати Верховного Суду є усталеною. У справі, рішення у якій розглянула Велика Палата, відступу від наведених правових висновків щодо повноважень прокурора не зроблено.

У справі, що переглянута, прокурор оскаржував рішення Ради та оспорював договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень, укладений на його підставі, тому визначив цей орган місцевого самоврядування відповідачем, що відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18та від 10 грудня 2025 року

у справі № 296/704/21.

Під час визначення того, про захист яких інтересів держави йдеться у конкретному спорі, адже прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді у разі, коли є порушення або загроза порушення інтересів держави, мали бути враховані висновки Великої Палати Верховного Суду, зокрема, викладені у пунктах 65, 84 постанови від 25 вересня 2024 року у справі № 587/1382/15-ц. Відповідно до цих висновків категорія «інтереси держави» охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність має бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація категорії «інтереси держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Також у постановах Верховного Суду від 29 листопада 2022 року у справі № 240/401/19, від 05 квітня 2023 року у справі № 916/3022/21, від 19 березня 2024 року у справі № 340/11/23 зроблено такі висновки:

«Громада володіє деякими ознаками суб'єкта публічно-правових відносин, може мати власні (публічні) інтереси, що є відмінними від інтересів конкретної (приватної) особи. До того ж, Основним Законом України (статті 13, 23, 41, 43, 89 та 95) визначено, що суспільні (публічні) інтереси підлягають самостійному захисту, а також обов'язковому врахуванню під час ухвалення найважливіших рішень на рівні держави або відповідної територіальної громади.

Інтереси держави, зокрема, охоплюють інтереси жителів територіальної громади, оскільки відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Хоча в Конституції України й не йдеться про захист прокурором інтересів суспільства, але інтерес держави є насамперед інтересом більшості членів суспільства, якому вона служить. Отже, інтерес держави охоплює суспільні (публічні) інтереси. Тому прокурор може захищати і суспільні інтереси, зокрема громад, з тих самих підстав, що й інтереси держави. Відтак звернення прокурора з позовом в інтересах держави охоплює у тому числі й захист інтересів громади».

У пункті 140 постанови від 10 грудня 2025 року у справі № 296/704/21 Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що прокурор, звертаючись до суду з метою захисту інтересів держави, що охоплюють й інтереси певної територіальної громади (зокрема, коли порушником її інтересів є її орган місцевого самоврядування), фактично діє в інтересах держави.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (пункт 10.21) та від 08 листопада 2023 року

у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.20) зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За браком такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування значною мірою може стати ілюзорним. Так само брак зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України).

Врахувавши наведені висновки та обставини конкретної справи, Велика Палата Верховного Суду у пункті 8.22. постанови від 08 листопада 2023 року

у справі № 607/15052/16-ц зауважила, що за наявності суспільного інтересу у поверненні спірного нежитлового приміщення до комунальної власності, зокрема підвищеного суспільного інтересу до збереження майна територіальних громад, прокурор мав право звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів.

У цій справі прокурор у позовній заяві зауважував, що Рада ухвалила рішення з порушенням законодавства про приватизацію майна, що призвело до незаконного відчуження об'єктів нерухомості з комунальної власності та завдало шкоду як матеріальній і фінансовій основі місцевого самоврядування, так й інтересам держави, яка згідно зі статтею 7 Конституції України гарантує місцеве самоврядування.

Прокурор наполягав на тому, що право власності на комунальне майно належить територіальним громадам, від імені та в інтересах яких діють відповідні органи місцевого самоврядування. Ухвалення органом місцевого самоврядування рішень попри встановлену законом процедуру приватизації не буде відображати волю територіальної громади як власника комунального майна, оскільки її інтереси визначаються доцільністю, економністю та ефективністю використання майна.

На наше переконання, таке обґрунтування по суті відповідає категорії «інтереси держави», оскільки завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна, що є у комунальній власності, та розпорядження ним. Неефективне здійснення цих завдань, зокрема й шляхом ухвалення незаконних рішень та укладення протиправних правочинів, може порушувати, зокрема, економічні інтереси відповідної територіальної громади та держави загалом, оскільки інтерес держави є насамперед інтересом більшості членів суспільства, якому вона служить. Відтак звернення прокурора з цим позовом здійснено в інтересах держави та охоплює зокрема й захист інтересів громади

Близький за змістом підхід до оцінки порушення «інтересів держави» в разі порушення прав територіальної громади, хоча й у нетотожних, проте подібних фактичних обставинах, застосований у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19, від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21, від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц,

від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18, від 10 грудня 2025 року

у справі № 296/704/21 та у постанові Верховного Суду від 29 листопада 2022 року у справі № 240/401/19.

Вважаємо, що у цій справі прокурор звернувся з позовом, спрямованим на захист інтересів держави, які збігаються з інтересами територіальної громади м. Харкова, від порушення, яке, як стверджував прокурор, вчинене, зокрема, Радою.

Без уваги Великої Палати Верховного Суду залишилося й те, що Рада під час тривалого судового розгляду заперечувала проти позову прокурора, просила відмовити у його задоволенні, що показує те, що вона не має наміру бути позивачем у цій справі за будь-яких обставин та вчиняти у добровільному порядку дії щодо охорони прав на спірне нерухоме майно, про які просить прокурор у цьому позові.

Тож у ситуації, коли уповноважений державою чи територіальною громадою орган сам є учасником спірних відносин і порушником інтересів держави, визначення цього органу позивачем суперечить принципу розумності. Вважаємо, що в такому разі статус позивача має належати прокурору, хоча фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є сама держава, а уповноважений орган - Рада - має бути відповідачем.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади ухваленням незаконного рішення від імені відповідного суб'єкта права, не може та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. У процесуальному аспекті орган, який ухвалив такий акт, не має зацікавленості в задоволенні позовних вимог, стверджуючи про правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорює позивач, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

Отже, саме прокурор є належним позивачем у цій справі, а протилежний підхід унеможливить захист інтересів держави, які в цих конкретних спірних правовідносинах охоплюють інтереси територіальної громади від можливого свавілля органу місцевого самоврядування.

Щодо ефективного способу захисту та доводів заявника про його добросовісність і неможливість витребування спірного майна

Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про те, що такий спосіб захисту як скасування рішення Ради про відчуження об'єкта приватизації є неефективним, натомість ефективним, крім вимоги про витребування спірних нежитлових приміщень, є також вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Наголосимо, що доводів щодо незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про неефективність зазначених способів захисту і, як наслідок, про відмову в задоволенні цих позовних вимог в касаційній скарзі не наведено. Підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги, визначених у частині четвертій статті 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду не зазначила.

У справі, що переглядалася, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що спірні нежитлові приміщення є об'єктом права комунальної власності територіальної громади м. Харкова, які спершу були в оренді ФОП ОСОБА_1, а потім на підставі рішення Ради від 21 лютого 2018 року (пункт 45 додатка) відчужені на користь цієї фізичної особи-підприємця у приватну власність, яка продала їх ОСОБА_3 , а він, вже під час розгляду цієї справи у суді, подарував спірні приміщення ОСОБА_2 (батькові).

Також суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що Рада, ухвалюючи оскаржуване у цій справі рішення в частині, порушила вимоги Законів України «Про приватизацію державного майна» та «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», і спірні нежитлові приміщення вибули з комунальної власності територіальної громади м. Харкова у приватну з порушенням вимог законодавства щодо способу приватизації об'єктів комунальної власності шляхом викупу (без проведення поліпшень майна в розмірі не менше 25 % ринкової вартості майна, за якою воно було передано в оренду).

Доводів на спростування наведених висновків судів касаційна скарга не містить. Як зазначено вище, доводи касаційної скарги ОСОБА_2 стосуються винятково незгоди з висновками суду апеляційної інстанції щодо вирішення позовної вимоги про витребування майна.

У касаційній скарзі заявник посилався на те, що задоволення вимоги прокурора про витребування спірного нерухомого майна від ОСОБА_2 не враховує його добросовісність, оскільки він не знав і не міг знати, що володіє подарованим майном незаконно. До того ж питання про дійсність договорів дарування під час судового розгляду не вирішувалося, тобто вимога про витребування майна від ОСОБА_2 не була обґрунтована самостійними підставами.

В аспекті цих доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду мала встановити лише те, чи мала б бути пред'явлена вимога про визнання недійсним договорів дарування, на підставі якого спірне майно перейшло у власність останнього набувача для того, щоб витребувати у нього це майно.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Натомість у частині третій статті 388 ЦК України зазначено, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних (а так само інших зобов'язальних) відносин, і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У такому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною правочину, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, визначених частиною першою статті 388 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року

у справі № 200/606/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 03 квітня 2024 року у справі № 917/1212/21 та інших.

Тож основна ідея, яка реалізована Верховним Судом у згаданих судових рішеннях, полягала у тому, що для застосування такого дійсно ефективного та правомірного способу захисту права власності, як віндикація, не вимагається дезавуювати (скасовувати, визнавати незаконними, недійсними тощо) усі проміжні рішення та правочини, на підставі яких чи у зв'язку з виконанням яких попередні набувачі спірного майна ставали їх зареєстрованими власниками.

Наведені висновки зроблені з урахуванням пункту 9 частини першої статті 27 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV), відповідно до якого державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості.

Тобто Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновок про те, що у разі пред'явлення позову про витребування - інші способи захисту є неефективними, оскільки рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є самостійною і достатньою підставою для здійснення (проведення) державної реєстрації речових прав за позивачем.

Проте, у справі, що переглядалася, Велика Палата Верховного Суду вважала ефективним способом захисту порушеного права не лише вимогу про витребування спірного майна, а й вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу, що суперечить її усталеній практиці та межам розгляду справи судом касаційної інстанції, встановленим статтею 300 ГПК України.

Враховуючи викладене, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала відхилити доводи заявника про те, що суд мав спочатку визнати недійсними договори дарування, за якими він набув у володіння спірне нерухоме майно.

Оцінюючи добросовісність набувача майна, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фактори, з якими закон (стаття 388 ЦК України) пов'язує можливість віндикації майна, є добросовісність (недобросовісність) набувача майна та наявність обставин, за яких витребування можливе також у добросовісного набувача. Кожний із цих факторів досліджується послідовно стосовно кожного набувача у ланцюгу набувачів, якщо про наявність відповідних обставин стверджує сторона, яка несе тягар їх доведення.

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, якщо майно було набуто добросовісним набувачем за відплатним правочином і згідно з правилами статті 388 ЦК України воно не могло бути витребуване у цієї особи власником, тоді подальше розпорядження цією особою майном (зокрема й відчуження його згідно з безвідплатним правочином) не створює підставу для витребування у нового набувача. Добросовісний набувач, який далі відчужив майно за безвідплатним правочином, не є «особою, яка не мала права відчужувати майно».

Тож Велика Палата Верховного Суду виснувала, що суди мають оцінювати добросовісність кожного набувача спірного майна.

Проте, Велика Палата Верховного Суду не врахувала, що вона завжди була послідовною в тому, що власник може витребувати належне йому майно саме від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того та як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Відповідно саме добросовісність останнього набувача завжди підлягала з'ясуванню під час вирішення спору про витребування майна, а не всіх набувачів за всіма правочинами. Тож для застосування статті 388 ЦК України значення має саме те, чи є добросовісним той, у кого майно вилучається.

Аналізуючи доводи ОСОБА_2 про те, що суд апеляційної інстанції не врахував його добросовісність, оскільки він не знав і не міг знати, що володіє подарованим майном незаконно, Велика Палата Верховного Суду мала врахувати таке.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно з володіння добросовісного набувача (тобто того, який не знав і не міг знати про те, що набуває майно, яке особа не мала права йому відчужувати) згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі (оплатно, безвідплатно) добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках, що прямо визначено в частині третій статті 388 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2801/17).

Як вже зазначено, суди попередніх інстанцій встановили незаконність первісної підстави відчуження спірних нежитлових приміщень (вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Харкова у приватну за рішенням органу місцевого самоврядування з порушенням вимог приватизаційного законодавства), тому подальше набуття їх у володіння фізичними особами на підставі договорів купівлі-продажу та дарування відбулося без відповідної правової підстави.

ОСОБА_2 отримав у володіння спірне нерухоме майно згідно з безвідплатними договорами - договорами дарування.

Тому, враховуючи приписи частини третьої статті 388 ЦК України, внаслідок безвідплатного набуття майна в особи, яка не мала права його відчужувати, власник на підставі статті 387 ЦК України має право витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від добросовісності останньої.

Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Частинами першою, другою статті 388 ЦК України встановлений перелік випадків, коли власник має право на витребування майна від добросовісного набувача за відплатним договором.

Втім, з огляду на висновок про безвідплатність набуття майна, зазначені норми не підлягали застосуванню у цій справі.

Натомість мала бути застосована стаття 387 ЦК України, відповідно до якої власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Подібні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, від 10 квітня 2024 року у справі № 520/8065/19 та від 16 квітня 2025 року у справі № 924/971/23.

Водночас апеляційний суд, врахувавши обставину безоплатної передачі спірних нежитлових приміщень ОСОБА_3 батькові - ОСОБА_2 на підставі договорів дарування, помилково обґрунтував свої висновки про наявність підстав для витребування спірного майна від останнього набувача ОСОБА_2 (обдарованого) на користь територіальної громади м. Харкова посиланням на приписи частини першої статті 388 ЦК України.

Також суд апеляційної інстанції вдався до дослідження обставин добросовісності останнього набувача, в результаті чого зробив висновок про його недобросовісність, врахувавши, зокрема, що на час укладення безоплатних договорів дарування спір щодо подарованого майна вже був у провадженні суду, а ОСОБА_2 , будучи близькою особою ОСОБА_3 , повинен був та міг знати або принаймні здогадуватися про недобросовісну поведінку свого сина, який безоплатно відчужив йому спірне у цій справі майно.

За встановлених у цій справі обставин щодо набуття спірних нежитлових приміщень ОСОБА_2 за безоплатними договорами дарування правила частини першої статті 388 ЦК України не підлягали застосуванню апеляційним судом до спірних правовідносин. Замість того до вимоги про витребування майна від обдаровуваного належить застосувати статтю 387 та частину третю статті 388 ЦК України незалежно від обставин його добросовісності чи недобросовісності.

Апеляційний суд, на наше переконання, загалом зробив правильний висновок про підставність задоволення вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння, проте помилився з правовою підставою такого витребування, що є підставою для зміни мотивувальної частини оскаржуваного судового рішення.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 02 листопада 2021 року

у справі № 925/1351/19, від 12 червня 2024 року у справі № 910/20528/21, від 09 жовтня 2024 року у справі № 201/9336/22, від 11 грудня 2024 року

у справі № 523/6336/16-ц, щодо добросовісності набувачів підлягали відхиленню, оскільки в жодній з наведених справ правові висновки не стосуються питання застосування статті 387 ЦК України у взаємозв'язку з частиною третьою статті 388 цього Кодексу до вимог про витребування майна, набутого за безоплатним договором дарування, без наявності правової підстави.

Щодо відповідності заходу втручання у право на мирне володіння майном гарантіям статті 1 Першого протоколу до Конвенції

Враховуючи нашу згоду з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для витребування майна від його останнього набувача ОСОБА_2 , мала бути надана оцінка відповідності заходу втручання у право на мирне володіння майном гарантіям статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Можливість віндикації майна визначена статями 387, 388 ЦК України. Таке втручання має нормативну основу в національному законодавстві. Зазначені правила є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними.

Задоволення позову в цій справі мало легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права територіальної громади мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства. Повернення територіальній громаді нежитлових приміщень, незаконно відчужених у зв'язку з порушенням вимог приватизаційного законодавства, переслідує легітимну мету контролю за розпорядженням майном відповідно до загальних інтересів.

Щодо критерію пропорційності, то ЦК України, за загальним правилом, захищає права винятково добросовісного набувача й лише у разі набуття майна за відплатним договором, а не у випадках його набуття за безоплатним договором, що кореспондується з приписами частини третьої статті 388 ЦК України, за змістом якої якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 520/8065/19 (пункт 124), від 16 квітня 2025 року у справі № 924/971/23 (пункт 246).

Також стосовно принципу пропорційності, то у разі витребування нерухомого майна від набувача на користь законного власника законодавство України надає такому набувачу додаткові ефективні засоби юридичного захисту, визначені, зокрема, в частинах третій та четвертій статті 390 ЦК України.

Тож останній набувач, який набув спірне майно безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред'явивши вимогу до власника майна про відшкодування потрібних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів відповідно до змісту статті 390 ЦК України.

Враховуючи наведене погоджуємося з висновками суду апеляційної інстанції про те, що витребування спірних нежитлових приміщень не становитиме для ОСОБА_2 надмірного тягаря й відповідатиме сталій практиці Європейського суду з прав людини, доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції статті 1 Першого протоколу до Конвенції підлягали відхиленню.

Щодо доводів заявника про пропуск позовної давності до вимоги про витребування майна

З огляду на те, що за наслідками касаційного перегляду Велика Палата Верховного Суду передала справу в частині на новий розгляд до апеляційного суду, вона не аналізувала доводи касаційної скарги про пропуск позовної давності до вимоги про витребування майна.

Оскільки ми вважаємо, що суд апеляційної інстанції правильно вирішив спір, зокрема й вимогу про витребування майна, тому викладаємо свої міркування щодо наведених вище доводів скарги.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя, четверта статті 267 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Що стосується застосування позовної давності до вимоги про витребування майна, то у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з огляду на принцип непорушності права володіння майном початок перебігу позовної давності обчислюється з моменту, коли майно вибуло з власності власника. Також у згаданій постанові Велика Палата Верховного Суду наголосила, що закон не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна, ні з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц.

Встановивши з відомостей державного реєстру момент державної реєстрації права власності на спірні нежитлові приміщення за ФОП ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що трирічний перебіг строку позовної давності почався з 14 вересня 2018 року і мав сплинути 14 вересня 2021 року, однак був продовжений на строк дії карантину (встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211) відповідно до Закону України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)». Відповідно станом на час звернення прокурора до суду з цим позовом, а саме 31 грудня 2021 року, позовна давність за вимогою про витребування майна не сплинула.

Наведені висновки апеляційного суду відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 02 липня 2025 року

у справі № 903/602/24, відповідно до яких під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року. Тобто у разі, якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду було продовжено до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину.

Також висновки суду апеляційної інстанції не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 01 березня 2024 року

у справі № 757/52772/21-ц, на які посилався заявник у касаційній скарзі.

Враховуючи викладене, погоджуємося з висновками апеляційного суду про те, що прокурор не пропустив строк звернення до суду з віндикаційним позовом.

Помилкове посилання апеляційного суду в оскаржуваній постанові на дату набуття ОСОБА_2 права власності на спірне нерухоме майно за договорами дарування - 04 липня 2022 року як на додаткове обґрунтування виключення обставин пропуску строку позовної давності не могло б бути підставою для скасування судового рішення, адже за приписами частини другої статті 309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Вважаємо безпідставними доводи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 06 червня 2023 року

у справі № 922/4169/19, про те, що строк позовної давності для звернення з позовом про відмову в затвердженні протоколу аукціону, визнання недійсними результатів приватизації об'єкта малої приватизації або договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації становить три місяці,з таких підстав.

У цій справі, що переглядалася, ОСОБА_2 не навів підстав касаційного оскарження в частині висновків про незаконність приватизації спірних нежитлових приміщень. Також суд апеляційної інстанції відмовив прокурору у задоволенні вимог позову про визнання незаконним і скасування рішення Ради в частині та визнання недійсним договору купівлі-продажу з підстав обрання ним неефективного способу захисту. І в частині цих висновків суду касаційна скарга також не містила доводів щодо незгоди з ними. Втім позовна давність застосовується винятково, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними, тобто тоді, коли є підстави для задоволення відповідних позовних вимог. Враховуючи, що апеляційний суд відмовив у визнанні незаконним і скасуванні рішення Ради в частині та визнання недійсним договору купівлі-продажу, тому, на наше переконання, немає підстав для застосування спеціальної позовної давності, про яку йдеться в постанові Верховного Суду від 06 червня 2023 року

у справі № 922/4169/19. Натомість до вимоги про витребування майна, яка задоволена судом апеляційної інстанції та з результатом вирішення якої не погодився ОСОБА_2 , застосовуєтьсязагальна позовна давність тривалістю у три роки, яка у цій справі не пропущена.

ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРІВ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

Переконані, що у цій справі потрібно було керуватися насамперед межами розгляду справи судом касаційної інстанції, встановленими статтею 300 ГПК України.

У цій справі предметом касаційного перегляду була постанова суду апеляційної інстанції фактично лише в частині вирішення позовної вимоги про витребування майна, оскільки щодо відмови в задоволенні решти позовних вимог касаційна скарга не містила підстав касаційного оскарження судового рішення та відповідних доводів.

Вважаємо, що суд апеляційної інстанції, правильно встановивши обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про витребування спірних нежитлових приміщень від останнього набувача ОСОБА_2 (обдарованого) на користь територіальної громади м. Харкова, проте хибно застосував до спірних правовідносин приписи частини першої статті 388 ЦК України, замість положень статті 387 та частини третьої статті 388 цього Кодексу.

З огляду на наведене, на наш погляд, законним і справедливим результатом касаційного перегляду було б часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 , зміна мотивувальної частини оскаржуваної постанови апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про витребування майна та залишення без змін в іншій частині.

Судді: С. О. Погрібний

А. А. Ємець

Джерело:
ЄДРСР 135124578