Постанова Сьомого ААС про визнання незаконною мобілізації особи яка була виключена за граничним віком, незаконно затриманої та доставленої в частину без проведення належного ВЛК

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 560/20373/25

Головуючий у 1-й інстанції: Драновський Я.В.

Суддя-доповідач: Боровицький О. А.

18 травня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Боровицького О. А.

суддів: Ватаманюка Р.В. Курка О. П.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2026 року у задоволені адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до відомостей із довідки, виданої замість військового квитка ІНФОРМАЦІЯ_2 №4/170 від 12.07.2000 позивача було виключено з військового обліку, як особу, яка досягла граничного віку перебування в запасі.

Військово-лікарською комісією 25.10.2025 визнаний придатним до військової служби (довідка №2025-1025-1401-3971-7 від 25.10.2025).

Згідно із наказом т.в.о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 26.10.2025 №297 "Про призов військовозобов'язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації на особливий період" солдата ОСОБА_1 , відповідно до поіменного списку №18207 від 25.10.2025, призвано на військову службу під час мобілізації на особливий період та відправлено до військової частини НОМЕР_1 .

Наказом т.в.о. командира військової частини НОМЕР_1 від 25.10.2025 №306 (по стройовій частині) солдата ОСОБА_1 з 25.10.2025 зараховано до списків особового складу військової частини на всі види забезпечення, а на котлове забезпечення - з 26.10.2025.

Незгода позивача із взяттям на військовий облік та зарахуванням до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 зумовила звернення позивача до суду з цією позовною заявою.

Вважаючи такі рішення відповідачів протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції зробив висновок, що оскільки позивача визнано придатним і довідка ВЛК від 25.10.2025 р. не скасована, а позивач перебуває на військовому обліку, про що свідчать виписки із електронного кабінету Резерв +, а тому підстав для скасування наказу про проходження ВЛК та про призов позивача на військову службу відсутні. Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками враховуючи наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В силу статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Згідно з пунктом 20 частини першої статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Так, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Також Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 оголошено загальну мобілізацію, яка проводиться на всій території України протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом.

В подальшому Указами Президента України воєнний стан продовжувався. Станом на дату розгляду справи воєнний стан в Україні триває.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 2232-ХІІ).

Визначення військової служби міститься у частині першій статті 2 Закону № 2232-ХІІ та означає державну службу особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

За приписами частини другої цієї ж статті Закону проходження військової служби громадянами України здійснюється у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Згідно з частинами третьою і четвертою статті 2 Закону № 2232-ХІІ громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.

Порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Так, пунктами 305, 306 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29 грудня 2009 року № 1115/2009 (далі - Положення № 1115/2009), передбачено, що в особливий період військовослужбовці проходять військову службу в порядку, передбаченому цим Положенням та іншими нормативно-правовими актами, що визначають порядок проходження військової служби в особливий період.

Доукомплектування особовим складом Держприкордонслужби в особливий період здійснюється шляхом прийому громадян на військову службу за контрактом, а також призову резервістів та військовозобов'язаних, які не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації. Призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу здійснюється у терміни, визначені мобілізаційними планами Державної прикордонної служби України, та в порядку, визначеному законами України «Про військовий обов'язок і військову службу» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Відповідно до частини другої статті 1 Закону № 2232-XII військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Згідно з частиною третьою статті 1 Закону № 2232-XII військовий обов'язок включає підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Частиною сьомою статті 1 Закону № 2232-XII передбачено, що виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).

За змістом частин першої, третьої статті 33 Закону № 2232-XII військовий облік громадян України поділяється на облік призовників, військовозобов'язаних та резервістів. Військовий облік усіх призовників, військовозобов'язаних та резервістів ведеться за місцем їх проживання.

Згідно з пунктом 2 частини п'ятої статті 37 Закону № 2232-XII в редакції на момент виникнення спірних правовідносин, зняттю з військового обліку військовозобов'язаних у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки підлягають громадяни України, які, зокрема, вибули на строк більше трьох місяців за межі України.

Частиною четвертою статті 37 Закону № 2232-XII у воєнний час забороняється виїзд призовників, військовозобов'язаних та резервістів з місця проживання без дозволу керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язаних та резервістів Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України - без дозволу відповідного керівника).

Відповідно до частини шостої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» в редакції на час виникнення спірних відносин, громадянам, які перебувають на військовому обліку, з моменту оголошення мобілізації забороняється зміна місця проживання без дозволу посадової особи, визначеної у частині третьої цієї статті.

З аналізу наведених норм права висновується, що для зняття військовозобов'язаного з військового обліку має існувати хоча б одна з підстав визначених пунктом 2 частини п'ятої статті 37 Закону № 2232-XII, перелік яких є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, що відповідно до відомостей із довідки, виданої замість військового квитка ІНФОРМАЦІЯ_2 №4/170 від 12.07.2000 позивача було виключено з військового обліку, як особу, яка досягла граничного віку перебування в запасі.

Колегія суддів апеляційної інстанції звертає увагу на те, що приписи статті 37 Закону № 2232-XII визначають порядок взяття на військовий облік, зняття та виключення з нього.

Так, відповідно до пункту 2 частини першої статті 37 Закону № 2232-XII взяттю на військовий облік військовозобов'язаних у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, у відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України підлягають громадяни України: на військовий облік військовозобов'язаних: військовозобов'язані, які прибули з інших місцевостей (адміністративно-територіальних одиниць) України або з-за кордону на нове місце проживання.

За приписами частини третьої статті 37 цього ж Закону призовники, військовозобов'язані та резервісти після прибуття до нового місця проживання зобов'язані в семиденний строк стати на військовий облік та не раніше ніж за три дні до вибуття з місця проживання знятися із зазначеного обліку.

Пунктом 22 Порядку № 1487 визначено, що взяття на військовий облік, зняття та виключення з військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів у районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, органах СБУ, підрозділах Служби зовнішньої розвідки здійснюється відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».

Відповідно до пункту 79 Порядку № 1487 районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, зокрема: організовують та ведуть військовий облік на території адміністративно-територіальної одиниці; здійснюють взяття, зняття або виключення з військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів у випадках, передбачених законодавством; проставляють у військово-облікових документах призовників, військовозобов'язаних та резервістів відповідні відмітки про взяття їх на військовий облік, зняття та виключення з нього.

Наведене свідчить, що законодавець виокремлює поняття «зняття з військового обліку» та «виключення з військового обліку», при цьому, при знятті з військового обліку Законом передбачено можливість повторного взяття військовозобов'язаного на такий облік.

Отже, різними є як підстави, так і правові наслідки зняття або виключення з військового обліку.

З аналізу положень Закону № 2232-XII висновується, що громадяни, які підлягають виключенню з військового обліку, втрачають статус військовозобов'язаного, в той же час зняті з військового обліку продовжують перебувати в статусі військовозобов'язаних.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 21 травня 2025 року №280/2880/24.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, що відповідно до відомостей із довідки, виданої замість військового квитка ІНФОРМАЦІЯ_2 №4/170 від 12.07.2000 позивача було виключено з військового обліку, як особу, яка досягла граничного віку перебування в запасі.

Враховуючи вищезазначене колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що ІНФОРМАЦІЯ_3 незаконно та протиправно вніс дані стосовно ОСОБА_1 про включення його на військовий облік.

Стосовно направлення ОСОБА_1 на проходження військово-лікарської комісії (ВЛК) колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Довідка військово-лікарської комісії (ВЛК) видається на підставі медичного огляду та висновків лікарів про стан здоров'я військовозобов'язаного або військовослужбовця. Цей висновок визначає ступінь придатності особи до військової служби. Документи, які подаються до ВЛК для встановлення причинного зв'язку захворювань, травм, поранень, контузій, каліцтв з військовою службою, включають заяву на проведення ВЛК, паспорт, військовий квиток (для військовослужбовців), медичну документацію та документи військово-лікарської експертизи.

Оскільки, саме довідка ВЛК є офіційним підтвердженням висновку про стан здоров'я особи та її придатність або непридатність до військової служби, тому така довідка видається лише за результатами проходження військово-лікарської комісії, яка складається з лікарів різних спеціальностей. Рішення комісії заноситься до актів, після чого оформляється довідка ВЛК, яка передається до ТЦК або вручається особі на руки.

Як встановлено з матеріалів справи, відносно позивача медичний огляд проведено ВЛК КНП "Красилівська багатопрофільна лікарня" 25.10.2025 року. (а.с.66)

Однак, повний пакет супровідних документів, зокрема, історії хвороби, результати обстежень, висновки вузьких спеціалістів та інші які дають підстави для прийняття правильного висновку про стан мобілізованого під час проходження ВЛК - відсутній.

Враховуючи те, що довідка ВЛК це не просто формальність, а документ, який має юридичну силу, довідка ВЛК має бути завірена печаткою військово-лікарської комісії, містити повні реквізити установи, дату, номер протоколу та підписи членів комісії.

В даному випадку, враховуючи, що медичний огляд не може бути проведений без аналізів та інших інструментальних маніпуляцій, щоб встановити об'єктивний ступінь придатності людини до військової служби, такий медичний огляд не відповідає Положенню про військово-лікарську експертизу і фактично йому суперечить.

Відповідно до п.71 Порядку №560 рішення щодо придатності резервіста та військовозобов'язаного для проходження військової служби за станом здоров'я визначається військово-лікарською комісією при районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.

Пунктом 70 Порядку №560 передбачено, що порядок проведення медичного огляду резервістів та військовозобов'язаних, персональний склад військово-лікарських комісій, порядок їх роботи визначаються у порядку, встановленому Міноборони.

Відповідно до частини десятої статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та з метою якісного проведення призову громадян на строкову військову службу за станом здоров'я, прийняття громадян на військову службу за контрактом, проведення медичного огляду військовослужбовців, військовозобов'язаних, резервістів для визначення ступеня придатності до військової служби та визначення ступеня придатності льотного складу до льотної роботи наказом Міністра оборони України від 14.08.2008 №402 затверджено Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України (Положення №402).

Відповідно до пункту 1.1. глави 1 розділу І Положення №402 військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом здоров'я до військової служби призовників, військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, установлює причинний зв'язок захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.

Пунктом 2.1 розділу І Положення №402 передбачено, що для проведення військово-лікарської експертизи створюються військово-лікарські комісії, штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі).

Штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі) ВЛК (лікарсько-льотні комісії приймають постанови. Постанови ВЛК (ЛЛК) оформлюються свідоцтвом про хворобу, довідкою військово-лікарської комісії, протоколом засідання військово-лікарської комісії з визначення причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишнього військовослужбовця. Постанови штатних та позаштатних ВЛК обов'язкові до виконання.

Штатні ВЛК є військово-медичними установами. Вони мають гербову печатку, кутовий штамп та утримуються за окремим штатом. До штатних ВЛК належать: Центральна військово-лікарська комісія; ВЛК регіону (п.2.2. глави 2 розділу І Положення №402).

Відповідно до підпунктів 2.5.1. пункту 2.5. глави 2 розділу І Положення №402, до позаштатних постійно діючих ВЛК (ЛЛК) належать: госпітальні ВЛК; гарнізонні ВЛК; ЛЛК; ВЛК Десантно-штурмових військ; ВЛК ТЦК та СП; ВЛК розвідувального органу Міністерства оборони України; ВЛК Сил спеціальних операцій Збройних Сил України; ВЛК інших закладів охорони здоров'я комунальної або державної форми власності.

Підпунктами 2.5.3, 2.5.5. пункту 2.5. глави 2 розділу І Положення №402 позаштатні (постійно та тимчасово діючі) ВЛК призначаються у складі голови, заступника голови (може призначатись один з членів комісії), членів комісії (не менше ніж три лікарі) і секретаря з числа фахівців з медичною освітою. До складу ВЛК можуть призначатися лікарі інших спеціальностей.

До складу ВЛК (ЛЛК) ТЦК та СП входять медичні працівники закладу охорони здоров'я комунальної або державної форми власності, визначеного рішенням виконавчого органу сільської, селищної, міської ради (голови обласної, Київської міської військових адміністрацій, а також районних військових адміністрацій та військових адміністрацій населених пунктів).

Отже, рішення щодо придатності резервіста та військовозобов'язаного для проходження військової служби за станом здоров'я визначається військово-лікарською комісією при районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, порядок роботи якої визначає Положення №402.

Відповідно до довідки військово-лікарською комісією 25.10.2025 позивач визнаний придатним до військової служби (довідка №2025-1025-1401-3971-7 від 25.10.2025).

Зокрема, як встановлено судом апеляційної інстанцією з наданої копії розрахунка Резерв+ вбачається, що датою проходження ВЛК є 25.10.2025 року.

Більше того, наказом т.в.о. командира військової частини НОМЕР_1 від 25.10.2025 №306 (по стройовій частині) солдата ОСОБА_1 з 25.10.2025 зараховано до списків особового складу військової частини на всі види забезпечення, а на котлове забезпечення - з 26.10.2025.

Відповідно до норм чинного законодавства, підстави для взяття на військовий облік включають тимчасові обставини, такі як переїзд, навчання у військових закладах, або зарахування до ЗСУ.

Отже, в один і той самий день, 25.10.2025 року, ІНФОРМАЦІЯ_4 було проведено медичний огляд ВЛК позивача та відправлено до ВЧ НОМЕР_1 , що також ставить під сумнів повного та всебічного проведеного медичного огляду та прийнятого висновку за результатами проведеного ВЛК.

Колегія суддів апеляційної інстанції, вважає, що такі дії відповідача щодо організації проведення військово-лікарської комісії стосовно ОСОБА_1 та оформлення документів за наслідками її проведення є протиправними і тягнуть за собою визнання протиправними і скасування рішень про проведення військово-лікарської комісії стосовно ОСОБА_1 .

Крім того, відповідно до Положення № 154 від 23 лютого 2022 року (затверджено Постановою Кабінету Міністрів України) передбачені функції ТЦК та СП:

- ведення військового обліку громадян, які підлягають призову на військову службу або перебувають у запасі

- внесення змін до облікових даних громадян (зміна місця проживання, роботи, сімейного стану тощо)

- проведення регулярних перевірок облікових даних та контроль за їх актуальністю

- здійснення мобілізаційної роботи

- надання соціальної підтримки військовослужбовцям та їхнім сім'ям..

Отже, представники ТЦК не мають права затримувати громадян і тим паче примусово доправляти їх до територіальних центрів комплектування.

Повноваження проводити адміністративне затримання та примусово доправляти громадянина до ТЦК мають лише працівники поліції. Військовослужбовці, які здійснюють оповіщення військовозобов'язаних, такого права не мають.

Працівники ТЦК можуть ініціювати затримання лише в разі, коли людина перебуває в розшуку за ігнорування повісток, але фізично затримувати і доставляти особу може тільки поліція. Будь-яке самостійне затримання представниками ТЦК є незаконним.

Отже, затримання осіб, як захід забезпечення провадження у справах за КУпАП, входить до компетенції Національної поліції та інших органів у випадках, визначених у ст. 262 КУпАП. До цього переліку центри комплектування не віднесено.

Стаття 17 Конституції України забороняє використання Збройних Сил чи інших військових формувань для обмеження прав громадян або повалення конституційного ладу.

Пунктом 6 Порядку № 560 передбачено, що призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації, на особливий період здійснюється у строки та в обсягах, визначених мобілізаційними планами, мобілізаційними директивами (розпорядженнями) Головнокомандувача Збройних Сил або Генерального штабу Збройних Сил.

Призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації, на особливий період включає:

оповіщення резервістів та військовозобов'язаних про виклик до районного (об'єднаного районного) територіального центру комплектування та соціальної підтримки чи його відділу, міського (районного у містах, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), Центрального управління або регіонального органу СБУ або відповідного підрозділу розвідувальних органів України;

прибуття резервістів та військовозобов'язаних до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Центрального управління або регіонального органу СБУ або відповідного підрозділу розвідувальних органів, уточнення своїх персональних даних, внесення відповідних змін у військово-облікові документи та до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів;

проходження резервістами та військовозобов'язаними медичного огляду для визначення придатності до військової служби;

перевірку підстав щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення;

документальне оформлення призову на військову службу під час мобілізації;

відправлення призваних громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період до місць проходження військової служби.

Відповідачем не надано, передбачених Порядком №560, доказів вручення повістки позивачу, якою він був направлений на проходження військово-лікарської комісії, що в свою чергу також підтверджує протиправність дій ІНФОРМАЦІЯ_5 про складання на позивача протоколу про адміністративне правопорушення та направлення ОСОБА_1 на проходження ВЛК.

Щодо висновків суд першої інстанції про те, що процедура призову військовозобов'язаного на військову службу за мобілізацією є незворотною, тобто такою, що вже відбулася, а визнання процедури призову протиправною не спричинить відновлення попереднього становища особи, яка була призвана на військову службу, з посиланням на висновки Верховного Суду висловлені у постанові від 17.02.2020 по справі №820/3113/17, то колегія суддів не приймає її до уваги, оскільки кожна справа має свої особливості, свої індивідуальні обставини, які встановлюються на підставі доказів.

Крім того, у вищезазначеній справі позивач оскаржував не акт індивідуальної дії (наказ начальника районного ТЦК та СП про мобілізацію позивача), а дії щодо порушення, допущені під час процедури проведення ВЛК, отже, справи не є тотожними.

При цьому, висновки Верховного суду про визнання процедури призову незворотною, не є зразковим, а стосується конкретного випадку військовослужбовця, який майже через рік звернувся до суду з позовом про не проходження ВЛК, а тому колегія суддів не вбачає підстав для прийняття до уваги такі посилання суду першої інстанції та застосування вказаної правової позиції до даної справи.

Отже, з метою ефективного захисту порушеного права позивача та повного його відновлення буде зобов'язання військової частини НОМЕР_1 в особі командира цієї в/ч ухвалити рішення про звільнення позивача від проходження військової служби та виключення його зі списків особового складу.

Колегія суддів зазначає, що незважаючи на той факт, що після видання оскаржуваного наказу, такий наказ вичерпав свою дію реалізацією, позивач не позбавлений права в судовому порядку оскаржити індивідуальний акт суб'єкта владних повноважень, який безпосередньо стосується його прав та законних інтересів.

Отже, у разі видання суб'єктом владних повноважень, в даному випадку начальником ІНФОРМАЦІЯ_5 наказу про призов позивача на військову службу за мобілізацією, позивач, враховуючи очевидну протиправність видання такого наказу (знятий з обліку військової служби), має законне право звернутись до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу в частині, яка безпосередньо стосується позивача.

Колегія суддів з урахуванням вищевикладеного доходить висновку, що такий спосіб судового захисту як визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу, є ефективним та належним, не призводить до порушення публічних правовідносин щодо проходження громадянами військової служби за мобілізацією, а навпаки дозволяє попередити в майбутньому порушення прав та законних інтересів як позивача так і інших громадян з боку районного ТЦК та СП, а тому наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 26.10.2025 №297 "Про призов військовозобов'язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації на особливий період" в частині що стосується ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_6 є протиправним та підлягає скасуванню.

Стосовно вимоги позивача про скасування наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 25.10.2025 року №306 в частині зарахування до списків військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_6 , колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що порушення прав позивача відбулося внаслідок видання протиправного наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 26.10.2025 №297 "Про призов військовозобов'язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації на особливий період".

Також, незаконна мобілізація може порушувати права громадян, зокрема право на свободу та право на обрання форми служби.

Захист цих прав може включати звернення до суду, а також право на звільнення з військової служби, якщо незаконна мобілізація є наслідком порушення закону.

В даному випадку, колегія суддів звертає увагу, що хоч Законом України "Про військовий обов'язок та військову службу" не передбачено такої підстави для звільнення з військової служби як незаконна мобілізація, проте, проходження військової служби є безпосереднім наслідком наказу про мобілізацію, а отже з метою ефективного захисту порушеного права позивача та повного його відновлення буде зобов'язання військової частини НОМЕР_1 в особі командира цієї в/ч ухвалити рішення про звільнення позивача від проходження військової служби та виключення його зі списків особового складу.

При цьому, з урахуванням обставин справи, колегія суддів вказує, що чинне законодавство не містить положень, які б дозволяли суб'єкту владних повноважень діяти на власний розсуд, так само як і видавати акти індивідуальної дії, які є очевидно протиправними, не дозволяють мобілізовувати працівника, який має статус знятого з військового обліку або за відсутності медичного огляду щодо встановлення обсягу придатності до військової служби та направляти його до військової частини.

Більше того, оскаржуваний позивачем акт індивідуальної дії вичерпує дію фактом виконання, тобто призовом позивача для подальшого проходження військової служби під час мобілізації, на особливий період у військову частину НОМЕР_1 , а тому скасування відповідного наказу в частині не є самостійною підставою для зміни статусу позивача.

Разом з тим, незважаючи на той факт, що після видання оскаржуваного наказу, такий наказ вичерпав свою дію реалізацією, позивач не позбавлений права в судовому порядку оскаржити індивідуальний акт суб'єкта владних повноважень, який безпосередньо стосується його прав та законних інтересів.

Право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт виданий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Це кореспондується з тим, що захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи в публічно-правових відносинах із суб'єктом владних повноважень при здійсненні ним визначених чинним законодавством владних управлінських функцій, а не відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.

Подібний правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 06 жовтня 2021 року у справі №9901/26/21, від 03 листопада 2021 року у справі №9901/226/21, від 02 лютого 2022 року у справі № 9901/256/21, від 16 березня 2023 року у справі № 9901/494/21, від 06 квітня 2023 року у справі № 990/152/22, від 14 вересня 2023 року у справі №990/73/23.

Можливість оскарження актів індивідуальної дії не шкодить самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені в суді їхніми адресатами, тобто суб'єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов'язки. Тобто індивідуально-правові акти можуть бути предметом оскарження в адміністративній справі.

Отже, суд апеляційної інстанції доходить висновку про задоволення позовних вимог позивача в повному обсязі, а обрані позивачем способи судового захисту є ефективними, належними та спрямованими на повне і остаточне відновлення порушених з боку суб'єкта владних повноважень прав та законних інтересів.

Стосовно витрат на правову допомогу колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч.ч. 1-4 ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

За змістом статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон) договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону).

Частиною 5 статті 134 КАС України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з ч. 7 ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробили про це відповідну заяву.

Стосовно вирішення питання про стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу, позивач скористався своїм правом, визначеним ч. 7 ст. 139 КАС України вказавши про це у поданій позовній заяві, чим не порушив ч.7 ст.139 КАС України.

Представник позивача у заяві про відшкодування судових витрат на правничу допомогу у розмірі 20000,00 грн. в суді першої інстанції та 10000,00 грн. в суді апеляційної інстанції, на підтвердження вказаної суми представник надав договір про надання правової допомоги №765 від 14.11.2025, додаток №1 до договору про надання правової допомоги №765 від 14.11.2025; ордер серії АА №1641409 від 06.03.2026 року, Акт наданих послуг від 17.11.2026 №644; Рахунок на оплату №809 від 17.11.2025; квитанцію №2771434015 від 17.11.2025 року; Акт наданих послуг від 27.02.2026 №122; Рахунок на оплату №108 від 23.002.2026; квитанцію №2919182099 від 27.02.2026 року.

У відповідності до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Суд зазначає, що згідно статті 132 КАС України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Отже, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Отже, погоджений сторонами гонорар за надання Адвокатом професійної правничої допомоги позивачу у розмірі 30000,00 грн був належним чином підтверджений, а тому витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи.

Суд також вважає, що зазначена представником позивача вартість послуг в розмірі 30000,00 грн є безпідставною з огляду на предмет спору у справі незначної складності.

Враховуючи категорію даної справи, незначну складність справи суд вважає, що в даному випадку витрати на правничу допомогу в розмірі 30000,00 грн є значно завищені, а тому загальна сума понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу становить 15 000,00 грн.

Суд зазначає, що розмір понесених позивачем витрат в сумі 15 000,00 грн підтверджується належними та допустимими в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України доказами. Крім того, такий розмір є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг, а також ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

Відповідно до ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Дослідивши надані представником позивача докази щодо витрат позивача на правничу допомогу, з врахуванням вимог частини 5 статті 134 КАС України, суд приходить до висновку про необхідність стягнення витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката на користь позивача за рахунок відповідача ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) в розмірі 15000,00 грн.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії», № 37801/97, п. 36, від 01.07.2003).

У пункті 70 рішення Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» Суд зазначив, що принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов'язків.

Одночасно апеляційний суд вважає за можливе врахувати позицію Європейського суду з прав людини, яку він висловив у справі «Федорченко та Лозенко проти України» (заява № 387/03, 20.09.2012, п.53), відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом», тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.

Приписами частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:

1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

На переконання апеляційного суду, при вирішенні публічно-правового спору, що розглядається, суд першої інстанції допустив невідповідність висновків, викладених у своєму рішенні, обставинам справи, що призвело до помилкової відмови у задоволенні позову у повному обсязі. Відтак, рішення суду першої інстанції слід скасувати а позов задовольнити відповідно до викладених у постанові апеляційного суду мотивів.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити повністю.

Рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2026 року скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 26.10.2025 №297 "Про призов військовозобов'язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації на особливий період" в частині що стосується ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_6 .

Скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 25.10.2025 року №306 в частині зарахування до списків військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_6 .

Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_6 , з військової служби.

Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) витрати на правову допомогу у розмірі 15 000,00 грн. (п'ятнадцять тисяч гривень)

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Боровицький О. А. Судді Ватаманюк Р.В. Курко О. П.

Джерело:
ЄДРСР 136640546

[ANTIRAID]

Це наша справа і це дуже важливе рішення, яке доводить можливість звільнення з військової служби осіб, які раніше були виключені з військового обліку у зв'язку з досягненням граничного віку перебування в запасі, доставленого примусово в ТЦК без повістки та складання протоколу про адмінзатримання, а також на підставі формально проведеного ВЛК, проведеного з порушенням  Закону.