Постанова ВП ВС про належного відповідача у справі про стягнення шкоди на користь цивільного позивача з держави за шкоду нанесену службовою особою, яка вчинила кримінальний злочин

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2026 року

м. Київ

справа № 754/1519/22
провадження № 13-69кс25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

судді-доповідача ОСОБА_2 ,

суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_18 ,

прокурора ОСОБА_19 ,

захисника ОСОБА_20 (в режимі відеконференції),

представника потерпілого

ОСОБА_21 - адвоката ОСОБА_22 ,

представника

цивільного відповідача -ОСОБА_23 ,

розглянула у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження за касаційною скаргою представника цивільного відповідача - Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) ОСОБА_23 на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04 березня 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016000000000875, за обвинуваченням

ОСОБА_24 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Краснодольне Джанкойського району Автономної Республіки Крим, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 41, частиною другою статті 365 Кримінального кодексу України в редакції Закону від 21 лютого 2014 року (далі - КК України), частиною четвертою статті 41, статтею 340 КК України, частиною першою статті 111 КК України в редакції Закону від 28 березня 2014 року.

У С Т А Н О В И Л А:

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

1.Вироком від 04 березня 2024 року Деснянський районний суд м. Києва визнав винуватим і засудив ОСОБА_24 за частиною четвертою статті 41, частиною другою статті 365 КК України в редакції Закону від 21 лютого 2014 року - до позбавлення волі на строк сім років з позбавленням права обіймати посади в державних чи правоохоронних органах на строк три роки; частиною четвертою статті 41, статтею 340 КК України - до позбавлення волі на строк п'ять років; частиною першою статті 111 КК України в редакції Закону від 28 березня 2014 року - до позбавлення волі на строк п'ятнадцять років, а на підставі частини першої статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначив йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк п'ятнадцять років з позбавленням права обіймати посади в державних чи правоохоронних органах на строк три роки.

Крім того, на підставі статті 54 КК України позбавив ОСОБА_24 спеціального звання підполковника міліції.

2. Запобіжний захід, обранийОСОБА_24 у вигляді тримання під вартою, суд залишив без змін та визначив обчислювати строк відбування покарання ОСОБА_24 з моменту фактичного затримання в порядку виконання цього вироку після набрання ним законної сили.

3.Також суд стягнув солідарно з ОСОБА_24 та МВС України на користь потерпілого ОСОБА_21 моральну шкоду, завдану внаслідок вчинення злочину, в розмірі 200 000 грн.

4. Кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_24 розглядалося із застосуванням спеціальної процедури судового розгляду in absentia.

5. Київський апеляційний суд ухвалою від 02 жовтня 2024 року апеляційну скаргу представника МВС України ОСОБА_25 залишив без задоволення, а вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04 березня 2024 року щодо ОСОБА_24 - без змін.

Обставини, встановлені рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій

6. Згідно з вироком ОСОБА_24 визнано винуватим та засуджено за державну зраду, перевищення влади та службових повноважень, незаконне перешкоджання проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій, яке було вчинене службовою особою, на виконання явно злочинного наказу, із застосуванням фізичного насильства, які він вчинив за обставин, встановлених судом та наведених у вироку.

7.Починаючи з 21 листопада 2013 року у місті Києві на майдані Незалежності розпочалися безстрокові мирні акції протесту громадян на підтримку європейського вектора зовнішньої політики України.

Крім того, вночі з 10 на 11 грудня 2013 року (точний час слідством не встановлений) у центральній частині міста Києва відбувалась масштабна акція протесту у зв'язку з тим, що суспільство було обурене розгоном мирних демонстрантів на майдані Незалежності 30 листопада 2013 року та на вулиці Банковій 01 грудня 2013 року, а також на вулицях Інститутській та Хрещатик знаходились громадяни, які висловлювали своє обурення з цього приводу та вимагали відставки уряду країни, реалізовуючи своє конституційне право на мирні зібрання та мітинги.

11 грудня 2013 року в період з 00:00 по 04:00 ОСОБА_24 , перебуваючи на посаді заступника командира полку міліції особливого призначення «Беркут» (далі - ПМОП «Беркут») - начальника штабу при Головному управлінні МВС України в Автономній Республіці Крим (далі - ГУ МВС України в АР Крим), умисно ігноруючи та порушуючи вимоги статей 1, 2, 10, 12, 14, 15 Закону України «Про міліцію», постанови Кабінету Міністрів України від 27 лютого 1991 року № 49 «Про затвердження Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Українській РСР», виконуючи завідомо незаконний наказ, у тому числі невстановлених на цей час слідством посадових осіб органів внутрішніх справ, діючи всупереч інтересам служби, розуміючи, що учасники акції протесту не порушують громадський порядок та не вчиняють протиправних дій, не чинять опору представникам правоохоронних органів, не загрожують їх життю та здоров'ю, а також що учасники акції протесту не були попереджені про намір застосування фізичної сили та спеціальних засобів до них, дав незаконний наказ підпорядкованим бійцям підрозділу ПМОП «Беркут» ГУ МВС України в АР Крим про силове відтиснення громадян, які реалізовували своє конституційне право на мирні збори, та про проведення затримання учасників акції протесту з метою залякування протестувальників, якнайшвидшого звільнення території вулиці Хрещатик і майдану Незалежності у місті Києві та припинення акції протесту.

При цьому ОСОБА_24 допускав, що в разі здійснення учасниками акції протесту супротиву при їх затриманні підпорядкованими бійцями ПМОП «Беркут» до протестувальників буде застосовано фізичне насильство і спеціальні засоби, у тому числі з метою їх залякування чи заподіяння тілесних ушкоджень.

Виконуючи незаконний наказ заступника командира ПМОП «Беркут» - начальника штабу при ГУ МВС України в АР Крим ОСОБА_24 , його підлеглі працівники в кількості приблизно 100 осіб того ж дня у період з 00:00 по 04:00, рухаючись по проїжджій частині вулиці Хрещатик на рівні Будинку профспілок України у складі двох груп, одна з яких у напрямку Київської міської державної адміністрації, а інша в напрямку готелю «Козацький», без попередження про намір застосування фізичної сили та спеціальних засобів, не маючи на це законних підстав, визначених статтями 1 та 14 Закону України «Про міліцію», на порушення Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку, затверджених постановою Ради Міністрів Української РСР від 27 лютого 1991 року № 49, вимог пункту 201 Статуту патрульно-постової служби міліції України, затвердженого наказом МВС України № 404 від 28 липня 1994 року, явно виходячи за межі наданих їм при охороні громадського порядку прав і повноважень, здійснили силове відтиснення учасників акції протесту та їх затримання, застосовуючи до них грубу фізичну силу та спеціальні засоби, що виразилось у заподіянні руками, ногами та гумовими кийками ударів по різним частинам тіла протестувальників, унаслідок чого спричинили їм тілесні ушкодження та фізичного болю. При цьому вони розуміли те, що учасники акції протесту жодним чином не порушують громадський порядок та не вчиняють протиправних дій, не чинять опору працівникам правоохоронних органів та не загрожують життю і здоров'ю інших громадян та працівників міліції.

8.Унаслідок вищевказаних злочинних дій заступника командира ПМОП «Беркут» - начальника штабу при ГУ МВС України в АР Крим ОСОБА_24 , вчинених на виконання явно злочинного наказу, в тому числі невстановлених слідством посадових осіб органів внутрішніх справ, під час незаконного силового відтиснення працівниками ПМОП «Беркут» ГУ МВС України в АР Крим учасників акції протесту, які перебували на вулиці Хрещатик і майдані Незалежності у місті Києві та здійснювали своє конституційне право на мирні зібрання та мітинги, було заподіяно учасникам акції протесту тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості - ОСОБА_26 середньої тяжкості; легкі тілесні ушкодження - ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 ; завдано фізичного болю ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_21 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , ОСОБА_43 , ОСОБА_44 та затримано ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_21 , ОСОБА_47 , ОСОБА_48 , ОСОБА_49 , ОСОБА_29 .

У подальшому затриманих осіб було поміщено до конвойного автомобіля ПКСМ ГУМВС України в м. Києві та доставлено до Шевченківського РУ ГУМВС України в м. Києві для притягнення до адміністративної відповідальності за порушення громадського порядку, передбаченої статтею 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення, але за відсутністю підстав для притягнення до будь-якого виду юридичної відповідальності працівниками Шевченківського РУ ГУМВС України в м. Києві вони були звільнені та до відповідальності не притягувались.

9.Крім того, ОСОБА_24 вчинив умисний злочин проти основ національної безпеки України за таких обставин.

Так, у період 2000-2009 років ОСОБА_24 проходив службу в ГУ МВС України в АР Крим на посадах командира 1-го взводу оперативної роти окремого батальйону міліції швидкого реагування « ІНФОРМАЦІЯ_2 » та командира оперативної роти ПМОП «Беркут».

Перебуваючи згідно з наказом ГУ МВС України в АР Крим в 2013 році на посаді заступника командира ПМОП «Беркут» - начальника штабу при ГУ МВС України в АР Крим, ОСОБА_24 , будучи громадянином України, працівником правоохоронного органу, відповідно до вимог статей 65, 68 Конституції України, статей 1, 7 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ, статей 2, 4, 5, 20 Закону України «Про міліцію» (втратив чинність на підставі Закону України № 580-VIII від 02 липня 2015 року) був зобов'язаний захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, неухильно додержуватися Конституції України та законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів та інших нормативно-правових актів МВС України, підпорядкованих йому органів і підрозділів та вимог Присяги працівника органів внутрішніх справ України, статутів і наказів начальників.

Унаслідок розпочатої 20 лютого 2014 року збройної агресії РФ проти України відбулася воєнна окупація невід'ємної частини України - АР Крим та м. Севастополя, а в подальшому і незаконна анексія цієї території України, що триває по теперішній час.

Під час зазначених подій ОСОБА_24 , будучи громадянином України, мешканцем АР Крим, з власної ініціативи в умовах збройного конфлікту вирішив перейти на бік ворога - РФ та надати допомогу в проведенні підривної діяльності РФ проти України.

Зокрема, реалізовуючи свій злочинний умисел на вчинення державної зради, ОСОБА_24 , будучи працівником правоохоронного органу України, не звільненим у встановленому законодавством порядку з органів внутрішніх справ України, з власної ініціативи, добровільно, маючи достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду для розуміння фактів збройного конфлікту, викликаного російською військовою агресією з 20 лютого 2014 року, усвідомлення проведення активної підривної діяльності проти України представниками спецслужб, правоохоронних та інших органів державної влади країни-агресора, бажаючи допомогти в проведенні цієї підривної діяльності та зробити свій особистий внесок в утворення та функціонування в АР Крим та м. Севастополі системи органів державної влади РФ, у тому числі правоохоронної, з метою становлення і зміцнення окупаційної влади та недопущення контролю української влади на півострові, на порушення Присяги працівника органів внутрішніх справ України та вимог статті 65 Конституції України, діючи добровільно та умисно на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України, орієнтовно з 25 березня 2014 року по 10 вересня 2014 року (більш точна дата досудовим розслідуванням не встановлена) поступив на службу до незаконно створеного наказом Міністерства внутрішніх справ Росії № 175 від 25 березня 2014 року на території АР Крим територіального органу Міністерства внутрішніх справ РФ - «Міністерства внутрішніх справ по Республіці Крим» на посаду командира загону міліції особливого призначення «Беркут» (з 05 квітня 2016 року - загін міліції особливого призначення «Беркут» Головного управління Федеральної служби військ Національної гвардії РФ по Республіці Крим та м. Севастополю), тобто вчинив умисне діяння як громадянин України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, а саме перехід на бік ворога в умовах збройного конфлікту.

10 вересня 2014 року ОСОБА_24 , продовжуючи реалізацію свого злочинного умислу - переходу на службу до правоохоронного органу ворожої держави, з метою отримання можливості продовження надання допомоги РФ у проведенні підривної діяльності проти України та забезпеченні подальшої окупації території АР Крим, перебуваючи у м. Сімферополі, АР Крим, діючи в інтересах РФ, склав присягу співробітника органу внутрішніх справ РФ, чим підтвердив особисту згоду сприяти виконанню функцій працівника правоохоронного органу країни, яка окупувала АР Крим.

10.Здійснивши в період збройного конфлікту добровільний вступ до утворених РФ на окупованій території України в АР Крим федеральних органів виконавчої влади РФ, діючи добровільно та умисно в інтересах РФ, використовуючи власні теоретичні знання та практичні навички бійця спеціального підрозділу правоохоронних органів України, ОСОБА_24 , виконуючи функції командира загону міліції особливого призначення «Беркут» Міністерства внутрішніх справ РФ по Республіці Крим (з 05 квітня 2016 року - загін міліції особливого призначення «Беркут» Головного управління Федеральної служби військ Національної гвардії РФ по Республіці Крим та м. Севастополю), сприяв функціонуванню незаконно створених окупаційних правоохоронних органів РФ на окупованій території України (АР Крим), зміцненню окупаційної влади РФ та недопущення контролю України над цією територією, чим надав допомогу в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

11. У касаційній скарзі представник цивільного відповідача - МВС України - ОСОБА_23 , посилаючись на порушення вимог матеріального та процесуального закону, просить скасувати судові рішення щодо ОСОБА_24 у частині вирішення цивільного позову та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_21 до МВС України.

12. Як вважає представник цивільного відповідача, суди обох інстанцій не навели правого обґрунтування підстав для задоволення позову, не врахувалисудової практики суду касаційної інстанції, своїх рішень належно не мотивували та безпідставно дійшли висновку про солідарне стягнення з ОСОБА_24 та МВС України моральної шкоди на користь потерпілого ОСОБА_21 .

13. На думку представника цивільного відповідача, рішення судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення з МВС України на користь потерпілого моральної шкоди не відповідають приписам статей 1174, 1177 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та ухвалені з порушенням статті 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), статей 77-81 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

14. Крім того, представник цивільного відповідача вважає, що потерпілий не вказав, якими конкретними протиправними діями (бездіяльністю) МВС України йому було заподіяно моральну шкоду, не надав жодних доказів на підтвердження спричинення йому моральної шкоди, не зазначив, у чому саме вона полягає, не довів причинно-наслідкового зв'язку та не обґрунтував, як саме підтверджується розмір заявленої ним моральної шкоди.

15. Також представник цивільного відповідача стверджує, що суди обох інстанцій не взяли до уваги, що ГУ МВС України в АР Крим, співробітником якого був ОСОБА_24 на час інкримінованих подій, із 07 листопада 2015 року перебуває у стані припинення і на цей час не ліквідовано, є окремою юридичною особою публічного права та самостійно відповідає за своїми обов'язками, тоді як МВС України не є його правонаступником. При цьому зазначає, що ОСОБА_24 не працював в МВС України; матеріали кримінального провадження не містять жодних доказів, що доводять вину безпосередньо МВС України, його службових осіб чи працівників у спричиненні потерпілому тілесних ушкоджень та моральної шкоди.

16. Водночас наголошує, що Державна казначейська служба України (далі - ДКС України) є спеціально уповноваженим суб'єктом, який відповідає від імені держави за зобов'язання, які виникли через завдання шкоди, обов'язок з відшкодування якої покладено на державу.

17. Представник цивільного відповідача вважає, що відповідно до положень статей 1173, 1174 ЦК України належним відповідачем у цій справі є держава в особі ДКС України, а не МВС України, а стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди в судовому порядку слід здійснювати за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку.

Рух кримінального провадження за касаційною скаргою та підстави його передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду

18. Ухвалою від 13 березня 2025 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) клопотання представника цивільного відповідача - МВС України - ОСОБА_23 про передачу кримінального провадження щодо ОСОБА_24 на розгляд Великої Палати Верховного Суду залишила без задоволення, а кримінальне провадження за його касаційною скаргою передала на розгляд об'єднаної палати Касаційного кримінального суду.

19. На думку колегії суддів, держава не може бути залучена як цивільний відповідач у кримінальному процесі виходячи з положень частини першої статті 62 КПК України, а тому потерпілий може звертатися за відшкодуванням лише в порядку цивільного судочинства. Також колегія суддів вважала помилковим покладення солідарної відповідальності на обвинуваченого і цивільного відповідача.

20. У зв'язку із цим колегія суддів звернулася до об'єднаної палати Касаційного кримінального суду для відступу від висновків, викладених у постановах колегій суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 15 лютого 2023 року у справі № 712/10956/16-к (провадження № 51-3095км22), Другої судової палати Касаційного кримінального судувід 14 листопада 2024 року у справі № 755/6856/17 (провадження № 51-6199км19) та Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 03 грудня 2024 року у справі № 761/18548/18 (провадження № 51-4443км23).

21. Колегія суддів послалась, зокрема, на висновок Великої Палати Верховного Суду у постановах від 27 листопада 2019 року (справа № 242/4741/16-ц), від 25 березня 2020 року (справа № 641/8857/17), від 12 травня 2022 року (справа № 635/6172/17), де належним відповідачем у такій категорії справ визнано державу, а залучення або незалучення до участі у спорах ДКС України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення відповідача у справі, та висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 12 березня 2019 року (справа № 920/715/17), згідно з яким питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.

22. Об'єднана палата Касаційного кримінального суду ухвалою від 23 травня 2025 року повернула матеріали кримінального провадження за касаційною скаргою представника цивільного відповідача - МВС України - ОСОБА_23 на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04 березня 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року щодо ОСОБА_24 на розгляд Третьої судової палати Касаційного кримінального суду для прийняття рішення по суті.

23. У цій ухвалі об'єднана палата Касаційного кримінального суду зазначила, що питання, які виносить колегія суддів на її розгляд, були вирішені в постановах Великої Палати Верховного Суду, що мають пріоритет по відношенню до рішень об'єднаної палати або окремих колегій суддів, та по ним існує сформована єдина судова практика.

24. Ухвалою від 28 серпня 2025 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду передала кримінальне провадження щодо ОСОБА_24 за касаційною скаргою представника цивільного відповідача - МВС України - ОСОБА_23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною п'ятою статті 4341 КПК України.

25. Колегія суддів зазначила, що погоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, згідно з якою у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, представляти державу в суді; належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, її посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, а залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКС України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не ДКС України чи її територіальний орган.

26. У зв'язку з наведеним колегія суддів наголосила, що позбавлена процесуальної можливості прийняти самостійне рішення у справі, оскільки воно не буде узгоджуватися з правовою позицією Касаційного кримінального суду, від якої колегія суддів вважає за необхідне відступити.

27. Обґрунтовуючи ухвалу про передачу кримінального провадження, колегія суддів звернула увагу на те, що, незважаючи на незначну кількість рішень Верховного Суду, на розгляді в місцевих та апеляційних судах перебувають справи, у яких вирішуються аналогічні питання, та навела дані з Офісу Генерального прокурора, відповідно до яких від злочинів, пов'язаних із перешкоджанням проведенню акцій протесту, постраждало 2442 особи, та інформацію з Державного бюро розслідувань, згідно з якою станом на лютий 2025 року лише у «справах Майдану» до судів передано 147 обвинувальних актів щодо 279 осіб.

28. Зазначене, на переконання колегії суддів, вказує на наявність кількісного критерію, необхідного для передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

29. Посилаючись на частину п'яту статті4341 КПК України, колегія суддів поставила на розгляд Великої Палати Верховного Суду низку питань щодо застосування норм матеріального та процесуального права, котрі, на думку колегії суддів, як окремо, так і в сукупності містять виключну правову проблему, і їх вирішення сприятиме однаковому застосуванню цих норм у правозастосовній практиці та розвитку права, а саме:

1) Чи може держава виступати у кримінальному провадженні як цивільний відповідач у разі виникнення зобов'язання про відшкодування шкоди на підставі статті 1174 ЦК України?

30. При цьому колегія суддів звернула увагу, що відповідно до частини першої статті 62 КПК України цивільним відповідачем у кримінальному провадженні може бути фізична або юридична особа, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану кримінально протиправними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, та до якої пред'явлено цивільний позов у порядку, встановленому цим Кодексом.

31. Натомість згідно із частиною другою статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

32. Відсутність згадки держави у тексті статті 62 КПК України з урахуванням імперативного методу правового регулювання, який є превалюючим у кримінальному процесі, на думку колегії суддів, унеможливлює її залучення під час розгляду кримінального провадження як цивільного відповідача, що не позбавляє потерпілого права звернутися за відшкодуванням шкоди на підставі статті 1174 ЦК України у порядку інших видів судочинства.

33. Така позиція, як вважає колегія суддів, узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, яка визначила, що питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами кримінального процесуального закону, а суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, провадження № 12-199гс18).

34. Як зазначає колегія суддів, відповідальність держави за шкоду, завдану кримінальним правопорушенням, має іншу юридичну природу, ніж відповідальність особи, визнаної безпосередньо винною у вчиненні кримінального правопорушення. Вона ґрунтується на принципі відповідальності держави за дії чи бездіяльність її органів або посадових осіб під час виконання владних повноважень відповідно до положень статті 1174 ЦК України.

35. Крім того, на думку колегії суддів, суд цивільної юрисдикції має процесуальні можливості для дослідження обставин, що є умовами деліктної відповідальності держави. Основною ж метою кримінального провадження є встановлення вини обвинуваченого, притягнення його до кримінальної відповідальності та стягнення з нього або з цивільного відповідачашкоди, безпосередньо завданої діяннями підозрюваного, обвинуваченого.

36. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що вимоги потерпілого про відшкодування шкоди державою за статтею 1174 ЦК України слід розглядати винятково в порядку цивільного судочинства. Якщо ж суд у кримінальному провадженні задовольнив цивільний позов, таке рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, яким у задоволенні цивільного позову до МВС України, що діє від імені держави у таких відносинах, має бути відмовлено.

37. Також колегія суддів зазначила, що при підготовці до розгляду кримінального провадження суддя-доповідач звернувся до Науково-консультативної ради при Верховному Суді та отримав наукові висновки, в яких аналогічну позицію з колегією суддів висловили більшість вчених - фахівців у галузі кримінального процесу.

38. Крім зазначеного, в ухвалі про передачу кримінального провадження колегія суддів запитує:

2) З огляду на положення частини другої статті 176 ЦК України, чи правомірно покладати обов'язок відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування, на юридичну особу, створену державою, АР Крим, територіальними громадами?

39. На думку колегії суддів, правові позиції, викладені у постановах Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 15 лютого 2023 року у справі № 712/10956/16-к (провадження № 51-3095км22), Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 14 листопада 2024 року у справі № 755/6856/17 (провадження № 51-6199км19), Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 03 грудня 2024 року у справі № 761/18548/18 (провадження № 51-4443км23), суперечать положенням частини другої статті 176 ЦК України, відповідно до яких юридичні особи, створені державою, АР Крим, територіальними громадами, не відповідають за зобов'язаннями відповідно держави, АР Крим, територіальних громад.

40. З посиланням на приписи статті 173 ЦК України, за якими у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави, АР Крим, територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи влади АР Крим та органи місцевого самоврядування, колегія суддів стверджує, що участь представників органів державної влади як агентів держави від її імені не призводить до того, що матеріально-правова відповідальність покладається на такі органи замість держави.

41. Цей висновок, як вважає колегія суддів, збігається з ідеєю, закладеною у висновках Великої Палати Верховного Суду про те, що залучення або незалучення до участі у спорах з державою ДКС України (у цьому випадку МВС України, яке у цих правовідносинах діє від імені держави) чи її територіального органу не впливає на правильність визначення відповідача у справі, оскільки таким належним відповідачем є держава, а не ДКС України чи її територіальний орган (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 44), від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (пункт 64), від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (пункт 95).

42. До того ж колегія суддів стверджує, що відповідальність держави за статтею 1174 ЦК України має іншу юридичну природу, ніж відповідальність особи, яка вчинила злочин. Делікт особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, та спеціальний делікт держави за рішення, дії або бездіяльність її посадової особи за статтею 1174 ЦК України мають відмінний юридичний склад.

43. Як зазначила колегія суддів, держава може нести відповідальність лише у випадках, коли шкода завдана діями чи бездіяльністю її органів або посадових осіб під час виконання владних повноважень. Водночас держава фактично відповідає за нездійснення ефективного контролю і нагляду за діяльністю її агентів або за будь-які дії, що виходять за межі їхніх службових обов'язків. Відповідачем у таких справах є саме держава (незалежно від того, чи пред'явлено позов безпосередньо до держави чи в особі або до органу, співробітник якого діяв як суб'єкт владних повноважень, як посадова (службова) особа).

44. Таким чином, на переконання колегії суддів, у разі застосування положень статті 1174 ЦК України юридично правильним буде рішення, згідно з яким відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, покладається на державу за рахунок Державного бюджету України.

Крім того, колегія суддів посилається на висновки науковців, які підтримують аналогічну позицію.

45. Третє питання, яке поставила колегія суддів:

3) Чи може обов'язок відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування в результаті вчиненого кримінального правопорушення, покладатися на обвинуваченого та державу солідарно?

46. Колегія суддів не погоджується з позицією суддів, висловленою в наведених вище рішеннях Касаційного кримінального суду, і вважає, що з огляду на положення чинного законодавства не можна покладати солідарну відповідальність на особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, і цивільного відповідача, та наводить наукові висновки вчених, в яких майже всі автори підтримують таку ж позицію.

47. Підсумовуючи, колегія суддів вважає, що принаймні три питання, які вона зазначила в ухвалі про передачу кримінального провадження, містять виключну правову проблему і потребують свого вирішення Великою Палатою Верховного Суду.

48.Ухвалою від 26 вересня 2025 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила кримінальне провадження щодо ОСОБА_24 до розгляду.

Позиції учасників судового провадження

49. Прокурор, який брав участь у розгляді кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій, та представник потерпілого - адвокат ОСОБА_50 подали заперечення на касаційну скаргу представника цивільного відповідача.

У запереченнях прокурор і представник потерпілого вважають, що цивільний позов суд вирішив з дотриманням норм матеріального та процесуального права, посилаються на необґрунтованість касаційних вимог та просять касаційну скаргу представника цивільного відповідача - МВС України - ОСОБА_23 залишити без задоволення, а судові рішення щодо ОСОБА_24 - без зміни.

50. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представника цивільного відповідача - МВС України - ОСОБА_23 , котрий просив задовольнити його касаційну скаргу, прокурора ОСОБА_19 про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, захисника ОСОБА_20 , який покладався на розсуд суду, представника потерпілого ОСОБА_21 - адвоката ОСОБА_22 , котра заперечувала щодо задоволення касаційної скарги, перевірила доводи касаційної скарги, дослідила матеріали кримінального провадження і дійшла таких висновків.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Межі розгляду кримінального провадження касаційним судом

51.Виходячи зі змісту частини п'ятої статті 4341 КПК України Велика Палата Верховного Судув разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує питання, що становлять виключну правову проблему і стали підставою для такої передачі, та розглядає справу як суд касаційної інстанції в межах заявлених касаційних вимог і доводів на їх обґрунтування.

52.Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу (статті 433 КПК України).

53.У касаційній скарзі представник цивільного відповідача - МВС України - ОСОБА_23 оспорює судові рішення у частині, що стосується вирішення цивільного позову. Інші учасники судового провадження касаційних скарг не подавали.

54. Оскільки висновки судів щодо правової оцінки обставин кримінального провадження, правильності кваліфікації та доведеності винуватості не оспорюються, тому згідно зі статтею 433 КПК України у зазначеній частині оскаржувані судові рішення в касаційному порядку не перевіряються.

55. Питання, які в ухвалі про передачу кримінального провадженняколегія суддів вважала такими, що становлять виключну правову проблему і потребують свого вирішення Великою Палатою Верховного Суду, можна звести до двох основних доктринальних проблем, на які Велика ПалатаВерховного Суду має надати відповідь у межах касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень:

1) визначення зобов'язаного суб'єкта щодо відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень;

2) з'ясування можливості вирішення цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, у кримінальному провадженні.

Щодо суб'єкта відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень

56.У низці положень Конституції України проголошується принцип відповідальності публічної влади перед людиною.

Згідно зі статтею 3 Основного Закону держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а відповідно до приписів статті 56 кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (стаття 62). Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку (стаття 152).

57. Відповідно до статті 2 КПК України захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, зокрема і потерпілого, є одним із основних завдань кримінального провадження.

А одним із найважливіших законних інтересів потерпілого, який є одночасно і його правом, є отримання відшкодування (компенсації) за шкоду, завдану кримінальним правопорушенням. І для реалізації цього права у кримінальному провадженні передбачений законний засіб - цивільний позов.

58. Частина перша статті 128 КПК України передбачає право особи, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, пред'явити цивільний позов під час кримінального провадження.

59.У загальному визначенні цивільний позов у кримінальному провадженні - це вимога про відшкодування матеріальної чи про компенсацію моральної (немайнової) шкоди, завданої безпосередньо кримінальним правопорушенням чи іншим суспільно небезпечним діянням, що розглядається та вирішується за правилами кримінального судочинства.

60. Оскільки предметом цивільного позову в кримінальному провадженні є вимога про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, цивільний позов має подвійну правову природу: він ґрунтується на нормах матеріального (цивільного) права та кримінального процесуального права.

І хоча цивільний позов розглядається відповідно до встановленої КПК України процедури, змістова природа позову є цивільно-правовою, адже йдеться про деліктну відповідальність, врегульовану ЦК України (зокрема, § 1 глави 82).

Тому задля визначення зобов'язаного суб'єкта щодо відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, у контексті її потенційної можливості бути цивільним відповідачем варто звернутися до ЦК України.

61. Так, на розвиток вищеозначених конституційних положень у ЦК України передбачено спеціальні норми про відшкодування шкоди, завданої органами публічної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173-1176 ЦК України).

Для усіх чотирьох статей властиво те, що вони встановлюють деліктну відповідальність публічної влади, мають особливу сферу застосування, а також у них ідеться про шкоду, завдану відповідними суб'єктами під час здійснення владних повноважень, яка стосується:

- шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу публічної влади (органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування) - стаття 1173 ЦК України;

- шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи відповідного органу - стаття 1174 ЦК України;

- шкоди, завданої в результаті прийняття органом державної влади, органом влади АР Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований - стаття 1175 ЦК України;

- шкоди, завданої у межах кримінального провадження, провадження у справі про адміністративні правопорушення і цивільного судочинства - стаття 1176 ЦК України.

62. Системний аналіз наведених норм показує, що умови деліктної відповідальності органів публічної влади, їх посадових та службових осіб мають низку таких особливостей:

1) шкода підлягає відшкодуванню лише тоді, якщо її завдано протиправною поведінкою: у статтях 1173 і 1174 ЦК України ідеться про «незаконні рішення, дії чи бездіяльність», у статті 1175 ЦК України - про нормативно-правовий акт, що «був визнаний незаконним і скасований»;

2) відшкодуванню підлягає як майнова, так і моральна (немайнова) шкода;

3) наявність причинно-наслідкового зв'язку - шкода повинна бути причинно пов'язана саме з реалізацією суб'єктом владних повноважень належних йому владних функцій;

4) у всіх випадках, крім одного, передбаченого частиною п'ятою статті 1176 ЦК України, деліктна відповідальність суб'єкта владних повноважень є такою, що не залежить від його вини. Це закріплює механізм вікарної (заступницької) відповідальності держави, що покладає на неї тягар відшкодування шкоди, завданої органами публічної влади,їх посадовими та службовими особами.

Отже, лише за наявності усіх умов деліктної відповідальності положення статей 1173-1176 ЦК України, якими визначено відшкодування шкоди, завданої органами публічної влади, їх посадовими та службовими особами, підлягають застосуванню.

63. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала в постанові від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22 (пункт 36), що статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості відповідальності за шкоду, завдану органами державної влади чи місцевого самоврядування та їх посадовими особами, які є відмінними від загальних підстав деліктної відповідальності.

64. Безпосередньо ж про відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування, йдеться у статті 1174 ЦК України.

65. Відповідно до приписів частини першої статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, АР Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

66. Оскільки у цій справі суб'єктом кримінальних правопорушень є службова особа органу державної влади - працівник правоохоронного органу, який при здійсненні своїх повноважень завдав шкоди потерпілому, застосуванню підлягає саме норма статті 1174 ЦК України, яка є спеціальною для таких випадків і не потребує якогось окремого закону для її застосування.

67. Наведене підтверджується усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду (постанова від 15 травня 2019 року у справі № 570/2739/16ц) та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (постанови від 18 вересня 2019 року у справі № 611/62/16-ц, від 22 липня 2020 року у справі № 495/6187/16, від 18 серпня 2021 року у справі № 200/8310/18, від 01 лютого 2023 року у справах № 759/14039/19 та № 215/4932/20, від 08 вересня 2023 року у справі № 569/14046/22, від 16 квітня 2025 року у справі № 296/3311/23, від 28 липня 2025 року у справі № 755/2125/23, від 26 лютого 2025 року у справі № 522/2922/16-ц, від 13 жовтня 2025 року у справі № 695/2793/20, від 03 липня 2023 року у справі № 202/5090/21).

68. Аналіз же змісту статті 1174 ЦК України вказує на те, що викладена у ній норма розмежовує:

- суб'єкта, який безпосередньо завдав шкоду (посадова або службова особа), та

- суб'єкта, у якого виникає обов'язок відшкодування такої шкоди (держава Україна, АР Крим або орган місцевого самоврядування).

69. Однак, хоча статтею 1174 ЦК України чітко визначено суб'єкта, у якого виникає обов'язок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, з огляду на відповідну сформовану судову практику з вирішення цивільного позову у кримінальних провадженнях постає питання щодо правильності залучення як цивільного відповідача органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування та пред'явлення саме до цього органу цивільного позову у кримінальному провадженні.

70. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

71. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, АР Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (частина друга статті 2 ЦК України). Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).

72. За статтею 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

73. Держава, АР Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади АР Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади АР Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника (частина четверта статті 58 ЦПК України).

74. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних правовідносинах, зокрема у цивільних. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, пункти 6.21, 6.22; від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, пункти 4.19, 4.20).

75. Згідно з приписами частини першої і другої статті 176 ЦК України держава, АР Крим, територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом. Юридичні особи, створені державою, АР Крим, територіальними громадами, не відповідають за зобов'язаннями відповідно держави, АР Крим, територіальних громад.

76. Ця норма закріплює принцип майнової відокремленості публічних утворень і створених ними юридичних осіб, який є одним із фундаментальних у цивільномуправі. Він передбачає, що кожен суб'єкт цивільних правовідносин (у тому числі юридична особа публічного права) відповідає за своїми зобов'язаннями виключно в межах належного йому майна і не несе відповідальності за зобов'язання інших суб'єктів, навіть якщо ті створені або підпорядковані йому.

77. Тобто у частинах першій і другій статті 176 ЦК України сформульовані норми про самостійність відповідальності, з одного боку, держави, АР Крим, територіальних громад, а з іншого - створених ними юридичних осіб (крім випадків, встановлених законом).

До того ж зі змісту частини першої статті 176 ЦК України також випливає й те, що лише держава, АР Крим, територіальні громади і лише у випадках, встановлених законом, можуть відповідати за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб.

78.За висновком щодо застосування частини другої статті 30 ЦПК України, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року в справі № 242/4741/16, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, його посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай орган, діями якого завдано шкоду. Разом з тим залучення або ж незалучення до участі в таких категоріях спорів ДКС України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не ДКС України чи її територіальний орган. При цьому фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив відповідачем певний її орган (пункт 30).

79. Отже, правова норма, викладена у статті 1174 ЦК України, є спеціальною нормою, яка підлягає застосуванню у випадках завдання шкоди фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень та безальтернативно покладає обов'язок з відшкодування такої шкоди на державу, АР Крим або орган місцевого самоврядування незалежно від вини такої посадової або службової особи.

80. З огляду на наведене, у межах позовного провадження з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування, не може бути покладена відповідальність і напосадову або службову особу, яка безпосередньо своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні нею своїх повноважень завдала шкоди.

81. У цьому контексті Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на таке.

За статтею 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема в разі неподільності предмета зобов'язання.

Водночас стаття 1190 ЦК України визначає особливості відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами, та передбачає, що особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.

82. Тобто для виникнення солідарної відповідальності кількох осіб перед потерпілим необхідно встановити спільність їх умислу на завдання шкоди потерпілому та неподільність наслідків такого посягання.

83. Після виконання свого обов'язку перед потерпілим суб'єкт, відповідальний за шкоду, отримує право зворотної вимоги (регресу) до безпосереднього заподіювача шкоди. Це передбачено частиною четвертою статті 1191 ЦК України, згідно з якою держава, АР Крим, територіальні громади, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності відповідно органів державної влади, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування, мають право зворотної вимоги до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування (крім відшкодування виплат, пов'язаних із трудовими відносинами та відшкодуванням моральної шкоди).

84. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду констатує, що немає правових підстав для одночасного покладення спільної (солідарної або часткової) відповідальності одночасно на суб'єктів публічного права, визначених у статті 1174 ЦК України як учасників, які мають відповідати за правилами спеціального делікту, і посадових та службових осіб, які безпосередньо вчинили незаконні дії, бездіяльність або прийняли незаконне рішення.

85. Велика Палата Верховного Суду підтверджує свої висновки, викладені в постановівід 27 листопада 2019 року в справі № 242/4741/16, та вкотре наголошує, що вделіктному зобов'язанні, передбаченому статтею 1174 ЦК України, обов'язок з відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади внаслідок вчиненого зазначеною особою кримінального правопорушення, пов'язаного з використанням її посадового, службового становища та порушенням її посадових, службових обов'язків, покладається безпосередньо на державу як цивільного відповідача, яка бере участь у провадженні черезвідповідні органи державної влади, зазвичай орган, діями посадових або службових осіб якого завдано шкоду.

Щодо можливості вирішення цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, у кримінальному провадженні

86. Визначені у статті 2 КПК України завдання кримінального провадження вказують на те, що кримінальне провадження спрямоване не лише на притягнення до кримінальної відповідальності особи, котра вчинила кримінальне правопорушення, але й на усунення його наслідків, у тому числі й тих, що пов'язані з порушенням майнових прав чи компенсацією за понесені страждання потерпілих від вчинення кримінального правопорушення.

На реалізацію відповідних завдань КПК України закріплює інститут відшкодування (компенсації) шкоди та цивільного позову у кримінальному провадженні.

87. Чинне кримінальне процесуальне законодавство не вимагає обов'язкового розгляду цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, саме у кримінальному провадженні, і такий позов може бути заявлено та розглянуто окремо в межах цивільного судочинства. Це повністю залежить від волевиявлення особи, якій завдано шкоду. Проте одночасний розгляд судом кримінального провадження і цивільного позову має низку переваг, які посилюють захист прав громадян та законних інтересів юридичних осіб, що зазнали шкоди від кримінального правопорушення, та забезпечують більш швидке та повне її відшкодування.

88. Варто зазначити, що спільний розгляд судом обвинувачення особи у вчиненні кримінального правопорушення чи іншого суспільно небезпечного діяння та позову потерпілого про відшкодування шкоди (т. зв. «з'єднаний процес») ґрунтується на спільному юридичному факті - правопорушенні, яке одночасно є і кримінальним, і цивільним.

89. Такий розгляд сприяє всебічному, повному і неупередженому дослідженню обставин кримінального правопорушення, зокрема такої з них, як вид і розмір заподіяної кримінальним правопорушенням шкоди, істотно полегшує їх доказування сторонами кримінального провадження, забезпечує процесуальну економію та запобігає дублюванню пред'явлення, розгляду і вирішення цивільного позову в порядку цивільного судочинства, а в підсумку - значно пришвидшує вирішення питання про відшкодування завданої потерпілому шкоди.

90.Так, пунктом 3 частини першої статті 91 КПК України передбачено, що вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, є однією з обставин, що підлягає доказуванню у кримінальному провадженні; обов'язок доказування цих обставин покладається на слідчого, прокурора (стаття 92 КПК України); якщо в судове засідання не прибув за викликом цивільний відповідач, який не є обвинуваченим, або його представник, суд, заслухавши думку учасників судового провадження, залежно від того, чи можливо за відсутності зазначених осіб з'ясувати обставини, що стосуються цивільного позову, вирішує питання про проведення судового розгляду без них або про відкладення судового розгляду (частина друга статті 326 КПК України).

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 368 КПК України, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання, чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов і, якщо так, на чию користь, у якому розмірі та в якому порядку.

91. Зважаючи на зазначене, можна виокремити два основних завдання інтегрування цивілістичної конструкції позову в кримінальне судочинство, перше з яких є публічно-правовим та полягає в забезпеченні економії судового ресурсу, друге - приватно-правовим, що полягає у забезпеченні якнайшвидшого та ефективного відшкодування шкоди потерпілому.

В аспекті останнього відшкодування (компенсація) шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, у межах / під час кримінального провадження шляхом пред'явлення та вирішення цивільного позову є відповідним правом потерпілого.

92. Разом з тим згідно із частиною першою статті 62 КПК України у кримінальному провадженні цивільним відповідачем може бути фізична або юридична особа, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану кримінально протиправними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, та до якої пред'явлено цивільний позов у порядку, встановленому цим Кодексом.

93. Водночас у частині першій статті 128 КПК України зазначається, що особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

94. Отже, зі змісту частини першої статті 62 і частини першої статті 128 КПК України випливає, що в цих нормах прямо не згадано державу як цивільного відповідача, на відміну від фізичної або юридичної особи, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану кримінально протиправними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, та до якої пред'явлено цивільний позов у порядку, встановленому цим Кодексом.

95. Утім, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відповідну законодавчу дефініцію слід тлумачити системно, орієнтуючись насамперед на завдання і загальні засади кримінального провадження, врахування яких унеможливлює усунення держави від участі в кримінальному процесі як імовірного цивільного відповідача.

96.Так, статтею 127 КПК України передбачено три способи відшкодування (компенсації) потерпілому шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення:

1) добровільне відшкодування завданої шкоди підозрюваним, обвинуваченим, а також за його згодою будь-якою іншою фізичною чи юридичною особою на будь-якій стадії кримінального провадження;

2) стягнення відшкодування на підставі судового рішення за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні;

3) відшкодування потерпілому шкоди внаслідок кримінального правопорушенняза рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.

97.По суті частина третя статті 127 КПК України фактично вказує на наявність права потерпілого пред'явити вимогу про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, у кримінальному провадженні до держави як цивільного відповідача.

Цей спосіб відшкодування (компенсації) шкоди потерпілому реалізується лише у випадках та в порядку, передбачених законом.

І саме такий випадок деліктної відповідальності регламентовано у статті 1174 ЦК України - відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування.

98. Окрім того, відповідно до частини п'ятої статті 128 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

З наведеного слідує, що інститут цивільного позову в кримінальному провадженні тісно пов'язаний з позовним провадженням у цивільному судочинстві і передбачає до процесуальних відносин, що виникли у зв'язку з цивільним позовом і нормами КПК України не врегульовані, можливість застосування аналогії цивільного процесуального закону.

Водночас відповідно до частини другої статті 48 ЦПК України відповідачами у цивільному процесі можуть бути як фізичні і юридичні особи, так і держава.

99. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним зауважити, що системний аналіз правових норм, закріплених у частині третій статті 127 КПК України та статті 1174 ЦК України, частині п'ятій статті 128 КПК України та частині другій статті 48 ЦПК України, у їх взаємозв'язку свідчить, що у кримінальному провадженні держава може виступати як цивільний відповідач у разі виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади.

100. До того ж виключення держави з кола цивільних відповідачів у кримінальному провадженні та надання потерпілому можливості пред'явити цивільний позов унаслідок заподіяння йому шкоди посадовою або службовою особою органу державної влади виключно у цивільному судочинстві здатне знівелювати таку засаду кримінального провадження, як рівність перед законом і судом, оскільки процесуальні права потерпілого та порядок їх реалізації не можуть залежати від виду злочину, передбаченого Особливою частиною КК України.

У такому розумінні було б дискримінаційно надавати процедурно спрощені можливості відшкодування шкоди виключно для випадків, коли цивільний позов пред'явлено до фізичних та юридичних осіб, і не надавати такої можливості у випадку відповідальності держави.

101. Участь у кримінальному провадженні державияк зобов'язаного суб'єкта щодо відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, не суперечить і засаді змагальності сторін, оскільки функції підтримання державного обвинувачення покладається на прокурора, а держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи державної влади.

102. До того ж активна участь у кримінальному провадженні держави в особі відповідного органу державної влади як цивільного відповідача сприятиме всебічному дослідженню всіх обставин справи, що стосуються характеру і розміру шкоди, та реалізації засади змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості (стаття 22 КПК України).

103. Так, для покладення відповідальності на державу за рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів державної влади у виді відшкодування шкоди має бути встановлено наявність одночасно трьох умов: неправомірність (протиправність) дії посадових або службових осіб державного органу; шкода; причинно-наслідковий зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою (див. пункти 36-40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22 та близькі за змістом висновки у пункті 5.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, у пункті 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22).

Для застосування приписів статті 1174 ЦК України суб'єктом заподіяння шкоди може бути не будь-який працівник органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, а тільки їхня посадова або службова особа, і діяння такої особи має бути пов'язане зі здійсненням її повноважень.

104. Якщо посадовою чи службовою особою органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування було вчинено кримінальне правопорушення, унаслідок чого було завдано шкоду фізичній або юридичній особі, то за змістом статей 91 та 368 КПК України наявність відповідних умов для застосування приписів статті 1174 ЦК України буде підтверджуватися саме обвинувальним вироком суду.

105. Своєю чергою, позбавлення потерпілого можливості пред'явити цивільний позов у кримінальному провадженні до держави (унаслідок заподіяння йому шкоди посадовою або службовою особою органу державної влади) в силу преюдиційного характеру вироку суду фактично виведе державу як цивільного відповідача поза межі процедури встановлення цілої низки обставин, які підтверджуватимуть наявність умов для настання відповідальності за статтею 1174 ЦК України.

106. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Судурезюмує, що залучення держави як цивільного відповідача у кримінальному провадженні на підставі частини п'ятої статті 128 КПК України та частини другої статті 48 ЦПК України у разі виникнення зобов'язання про відшкодування шкоди за статтею 1174 ЦК України відповідатиме загальним засадам кримінального провадження.

107. З огляду на висновки, наведені у цій постанові за результатами касаційного перегляду кримінального провадження, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Третьої судової палати Касаційного кримінального судувід 15 лютого 2023 року у справі № 712/10956/16-к (провадження № 51-3095 км 22), Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 14 листопада 2024 року у справі № 755/6856/17 (провадження № 51-6199 км 19) та Першої судової палати Касаційного кримінального судувід 03 грудня 2024 року у справі № 761/18548/18 (провадження № 51-4443 км 23), у яких суд касаційної інстанції по суті сформував правову позицію, згідно з якою шкода, завдана потерпілому службовою особою органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень,відшкодовується не державою, а органом державної влади, а у справах № 712/10956/16-к, № 761/18548/18 також висловив позицію, що обов'язок відшкодування такої шкоди може покладатися солідарно на особу, яка безпосередньо вчинила кримінальне правопорушення, та державний орган, службовою особою якого був засуджений.

Щодо доводів касаційної скарги представника цивільного відповідача

108. У кримінальному провадженні, яке розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій установили, що ОСОБА_24 вчинив кримінальні правопорушення, у тому числі при виконанні своїх службових обов'язків, перебуваючи на посаді заступника командира ПМОП «Беркут» - начальника штабу при ГУ МВС України в АР Крим, з метою виконання явно злочинного наказу.

109. З матеріалів кримінального провадження вбачається, що потерпілий ОСОБА_21 до початку судового розгляду в порядку, передбаченому статтею 128 КПК України, подав цивільний позов, у якому просив стягнути солідарно з ОСОБА_24 та держави в особі МВС України на його користь моральну шкоду в розмірі 200 000 грн шляхом списання коштів з відповідних рахунків Державного бюджету України, відкритих у ДКС України.

110. На обґрунтування розміру позовних вимог потерпілий ОСОБА_21 зазначив, що внаслідок побиття та незаконного перешкоджання мирній акції під час прояву громадянської позиції йому завдано маральної шкоди. Через протиправні дії представників правоохоронних органів, вчинені за вказівкою обвинуваченого, він відчував сильні переживання, найболючішим було відчуття абсолютної безпорадності та беззахисності перед свавіллям осіб, наділених владою. Він і досі відчуває постійний душевний біль, нервові переживання. Пережиті страждання, страх за своє майбутнє, здоров'я, за відчуту несправедливість назавжди лишилися в пам'яті і продовжують впливати на його життя (а. с. 91-97, том 2).

111. Вирішуючи цивільний позов, суд першої інстанції повністю задовольнив позовні вимоги та стягнув солідарно з ОСОБА_24 та МВС України на користь потерпілого ОСОБА_21 моральну шкоду, завдану внаслідок вчинення злочину, в розмірі 200 000 грн. З цим рішенням погодився й апеляційний суд.

112. У касаційній скарзі представник цивільного відповідача вважає, що потерпілий не зазначив, у чому саме полягає заподіяна йому моральна шкода та якими конкретними протиправними діями (бездіяльністю) МВС України її було спричинено, не довів причинно-наслідкового зв'язку між цими діями та наслідками.

113. Із зазначеними доводами Велика Палата Верховного Суду не погоджується та визнає обґрунтованими висновки судів про те, що внаслідок вчинення ОСОБА_24 кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 41, частиною другою статті 365 КК України в редакції Закону від 21 лютого 2014 року, частиною четвертою статті 41, статтею 340 КК України, потерпілому ОСОБА_21 була заподіяна моральна шкода, яка полягала у завданні йому фізичного болю та подальшому незаконному затриманні, а також пов'язаних із цим душевних стражданнях, негативних емоціях та переживаннях.

114. Також представник цивільного відповідача стверджує, що суди обох інстанцій не взяли до уваги, що ГУ МВС України в АР Крим, співробітником якого був ОСОБА_24 на час інкримінованих подій, із 07 листопада 2015 року перебуває у стані припинення і на цей час не ліквідоване, є окремою юридичною особою публічного права та самостійно відповідає за своїми обов'язками, тоді як МВС України не є його правонаступником і ОСОБА_24 не працював в МВС України.

115. Однак, як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд апеляційної інстанції аналогічні доводи представника цивільного відповідача перевірив та визнав безпідставними, оскільки встановив, що на момент вчинення кримінальних правопорушень ОСОБА_24 перебував на посаді заступника командира ПМОП «Беркут» - начальника штабу при ГУ МВС України в АР Крим, підпорядкованого ГУ МВС України в м. Києві.

При цьому ПМОП «Беркут» ГУ МВС України в АР Крим під керівництвом ОСОБА_24 прибув з місця постійної дислокації до м. Києва за рішенням керівництва МВС України та перебував у розпорядженні ГУ МВС України в м. Києві.

116. Відповідно ж до пункту 7 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 383/2011 (чинного на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Положення про МВС України), МВС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку головні управління, управління МВС України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на транспорті, районні, районні в містах, міські управління (відділи), лінійні управління (відділи).

Отже, ГУ МВС України в АР Крим є територіальним органом МВС України, створеним і підпорядкованим МВС України.

117. Крім того, у касаційній скарзі представник цивільного відповідача стверджує, що ДКС України є спеціально уповноваженим суб'єктом та має бути належним цивільним відповідачем у цій справі.

118. Проте Велика Палата Верховного Суду з цими доводами також не погоджується та нагадує, що залучення або незалучення до участі у спорах з державою ДКС України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення відповідача у справі, оскільки таким належним відповідачем є держава, а не ДКС України чи її територіальний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц та від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17).

119. При вирішенні цивільного позову про стягнення з держави відшкодування завданої потерпілому моральної шкоди немає необхідності визначати цивільним відповідачем ДКС України або її територіальний орган. Останні зобов'язані виконати відповідне рішення суду незалежно від їхньої участі в розгляді справи за позовом до держави.

А тому Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок апеляційного суду про те, що у цій справі ДКС України не може бути залучена як цивільний відповідач.

120. Також слід визнати необґрунтованими доводи касаційної скарги представника цивільного відповідача про надмірність розміру відшкодування моральної шкоди.

121. Ухвалюючи обвинувальний вирок, постановляючи ухвалу про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому (частина перша статті 129 КПК України).

122. Частиною першою статті 1167 ЦК України визначено загальні підстави відшкодування моральної шкоди: моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, котра її завдала, за наявності її вини у заподіянні такої шкоди.

123. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частина друга статті 23 ЦК України).

124. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

125. Під час вирішення цивільного позову суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_24 , будучи заступником командира ПМОП «Беркут» - начальника штабу при ГУ МВС України в АР Крим, своїми неправомірними діями заподіяв цивільному позивачу ОСОБА_21 моральну шкоду, яка полягала у тривалих душевних стражданнях, негативних емоціях та переживаннях з приводу ушкодження його здоров'я, у порушенні звичного способу життя та необхідності докладання додаткових зусиль для його нормалізації, а також врахував глибину страждань і обставини, при яких потерпілому було спричинено фізичний біль.

126. Апеляційний суд залишив вирок суду першої інстанції без змін та зазначив про відсутність підстав до задоволення апеляційної скарги представника цивільного відповідача, пославшись зокрема на те, що розмір стягнутої моральної шкоди був визначений, враховуючи характер та обсяг страждань, яких зазнав потерпілий, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у житті потерпілого, характер немайнових втрат та можливість їх відновлення.

127. Беручи до уваги встановлені судом обставини у цьому кримінальному провадженні,характер правопорушень, за яких ОСОБА_21 завдано моральної шкоди, негативні наслідки для потерпілого, Велика Палата Верховного Суду вважає, що визначений судом першої інстанції розмірстягнення моральної шкоди на користь потерпілого ОСОБА_21 відповідає глибині фізичних та душевних страждань, понесених потерпілим, а також вимогам розумності і справедливості.

128. А тому Велика Палата Верховного Суду визнає обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про доведеність підстав та розміру позову відповідно до вимог статей 23, 1167 ЦК України та статті 129 КПК України.

129. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду не погоджується з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій про визначення у цій справі цивільними відповідачами ОСОБА_24 та МВС України і покладення на них солідарного обов'язку відшкодування шкоди та вважає доводи представника цивільного відповідача в цій частині обґрунтованими.

130. Виходячи з обставин цього кримінального провадження, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що обов'язок уделіктному зобов'язанні, передбаченому статтею 1174 ЦК України, не може покладатися солідарно на обвинуваченого ОСОБА_24 та МВС України, службовою особою та працівником правоохоронного органу якого був обвинувачений.

131. Крім того, уделіктному зобов'язанні, передбаченому статтею 1174 ЦК України, обов'язок з відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади унаслідок вчиненого зазначеною особою кримінального правопорушення, пов'язаного з використанням її посадового, службового становища та порушенням її посадових, службових обов'язків, покладається безпосередньо на державу як цивільного відповідача, яка бере участь у провадженні через відповідний орган державної влади, зазвичай орган, діями посадових або службових осіб якого завдано шкоду.

132. Згідно з приписами статті 1 Закону України від 10 січня 2002 року № 2925-III«Про загальну структуру і чисельність Міністерства внутрішніх справ України» МВС України визначено центральним органом управління.

133. У пункті 1 Положення про МВС України встановлено, що МВС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

МВС України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної політики, зокрема, у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина, власності, інтересів суспільства і держави від злочинних посягань, боротьби зі злочинністю, розкриття та розслідування злочинів.

До того ж, як вже зазначалося, МВС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку головні управління, управління МВС України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на транспорті, районні, районні в містах, міські управління (відділи), лінійні управління (відділи).

134. Враховуючи мотиви, викладені в цій постанові, Велика Палата Верховного Суду вважає, що у кримінальному провадженні № 754/1519/22 цивільним відповідачем є держава.

Й оскільки на момент вчинення кримінальних правопорушень ОСОБА_24 був службовою особою ГУ МВС України в АР Крим, підпорядкованого МВС України, при здійсненні своїх повноважень заподіяв потерпілому моральну шкоду, то цивільний відповідач - держава має брати участь у цій справі саме через МВС України як відповідний орган державної влади.

135.Ухваливши рішення про відшкодування моральної шкоди солідарно з ОСОБА_24 та МВС України, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували положень статті 1174 ЦК України, яка безальтернативно покладає обов'язок з відшкодування такої шкоди лише на державу.

136. Водночас згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивні частини судових рішень не повинні містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання коштів.

137. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що у цій справі суд першої інстанції хоча й не визначив зобов'язаного суб'єкта відшкодування шкоди - державу, але правильно встановив відповідний орган державної влади - МВС України, через якого й має брати участь держава у кримінальному провадженні під час розгляду цивільного позову.

138.Крім того, варто наголосити, що такого ж цивільного відповідача визначив потерпілий ОСОБА_21 , котрий просив стягнути солідарно на свою користь моральну шкоду з ОСОБА_24 , а також з держави в особі МВС України шляхом списання коштів з відповідних рахунків Державного бюджету України, відкритих у ДКС України.

139. У подібній ситуації, яка мала місце у справі № 12-110гс18, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2018 року дійшла висновку про необхідність зміни оскаржених судових рішень шляхом стягнення грошових коштів на користь позивача з Державного бюджету України, а не з органу державної влади, який по суті представляв державу та до якого було пред'явлено позов.

Такий же підхід щодо виправлення порушення при вирішенні цивільного позову можна застосувати і в кримінальному провадженні, яке розглядається.

140.Ухвалюючи рішення про стягнення солідарно моральної шкоди з ОСОБА_24 та МВС України, суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, а тому судові рішення у цій частині не можна вважати законними і обґрунтованими, що є підставою для їх зміни в частині вирішення цивільного позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

141. Згідно зі статтею 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

142. Відповідно до частини п'ятої статті 128 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

143. Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити судове рішення (пункт 4 частини першої статті 436 КПК України).

144. Пункт 1 частини першої, частина друга статті 438 КПК України передбачають, що істотне порушення вимог кримінального процесуального закону є підставою для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції. При вирішенні питання про наявність зазначених у частині першій цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412 - 414 цього Кодексу.

145. Істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог КПК, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (частина перша статті 412 КПК України).

146.Ураховуючи викладене, виходячи з положень частини п'ятої статті 128, пункту 4 частини першої статті 436, пункту1 частини першої статті 438 КПК України Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу представника цивільного відповідача - МВС України- ОСОБА_23 належить задовольнити частково: оскаржені судові рішення щодо ОСОБА_24 у частині вирішенняцивільного позову необхідно змінити - позов потерпілого ОСОБА_21 до держави в особі МВС України про відшкодування моральної шкоди задовольнити. Стягнути з держави за рахунок коштів Державного бюджету України на користь потерпілого ОСОБА_21 200 000 (двісті тисяч) гривень на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину. В задоволенні позову потерпілого ОСОБА_21 до ОСОБА_24 відмовити.У решті оскаржені судові рішення залишити без зміни.

147. Водночас, вирішуючи поставлені колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду питання як виключну правову проблему, з метою забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду робить висновок щодо застосування норм права.

Висновок щодо застосування частини третьої статті 127, частини п'ятої статті 128 КПК України у їх взаємозв'язку з положеннями статей 1174 та 1190 ЦК України, частини другої статті 48 та частини четвертої статті 58 ЦПК України

148. Держава, будучи суб'єктом відповідальності в деліктному зобов'язанні, передбаченому статтею 1174 ЦК України, що виникло внаслідок вчинення посадовою або службовою особою органу державної влади кримінального правопорушення при здійсненні нею своїх повноважень, у разі пред'явлення потерпілим цивільного позову у кримінальному провадженні набуває процесуального статусу цивільного відповідача на підставі приписів частини третьої статті 127, частини п'ятої статті 128 КПК України та частини другої статті 48 ЦПК України.

149. У такому випадку держава як цивільний відповідач у кримінальному провадженні за приписами частини п'ятої статті 128 КПК України та частини другої статті 48, частини четвертої статті 58 ЦПК України здійснює передбачені кримінальним процесуальним законом права й обов'язки через відповідний орган державної влади у межах його компетенції.

150. Одночасне покладення спільної (солідарної або часткової) відповідальності і на посадову або службову особу, яка при здійсненні своїх повноважень безпосередньо вчинила кримінальне правопорушення та завдала потерпілому шкоди, і на державу як цивільного відповідача, яка бере участь у кримінальному провадженні через відповідний орган державної влади, діями посадової або службової особи якого завдано шкоду, суперечить приписам статей 1174 та 1190 ЦК України.

Керуючись частиною п'ятою статті 128, статтями 434-4342, 436, 438, 441-442 Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

Касаційну скаргу представника цивільного відповідача - Міністерства внутрішніх справ України - ОСОБА_23 задовольнити частково.

Вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04 березня 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року щодо ОСОБА_24 в частині вирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_21 про відшкодування моральної шкоди змінити.

Позов потерпілого ОСОБА_21 до держави в особі Міністерства внутрішніх справ України про відшкодування моральної шкоди задовольнити.

Стягнути з держави за рахунок коштів Державного бюджету України на користь потерпілого ОСОБА_21 200 000 (двісті тисяч) гривень на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину.

В задоволенні позову потерпілого ОСОБА_21 до ОСОБА_24 відмовити.

У решті судові рішення залишити без зміни.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий ОСОБА_1

Суддя-доповідачОСОБА_2 Судді:ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6 ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9 ОСОБА_10 ОСОБА_11 ОСОБА_12 ОСОБА_13 ОСОБА_14 ОСОБА_15 ОСОБА_16 ОСОБА_17

Джерело:
ЄДРСР 137414095

[ANTIRAID]

Велика палата зробила наступний висновок:

148. Держава, будучи суб'єктом відповідальності в деліктному зобов'язанні, передбаченому статтею 1174 ЦК України, що виникло внаслідок вчинення посадовою або службовою особою органу державної влади кримінального правопорушення при здійсненні нею своїх повноважень, у разі пред'явлення потерпілим цивільного позову у кримінальному провадженні набуває процесуального статусу цивільного відповідача на підставі приписів частини третьої статті 127, частини п'ятої статті 128 КПК України та частини другої статті 48 ЦПК України.

149. У такому випадку держава як цивільний відповідач у кримінальному провадженні за приписами частини п'ятої статті 128 КПК України та частини другої статті 48, частини четвертої статті 58 ЦПК України здійснює передбачені кримінальним процесуальним законом права й обов'язки через відповідний орган державної влади у межах його компетенції.

150. Одночасне покладення спільної (солідарної або часткової) відповідальності і на посадову або службову особу, яка при здійсненні своїх повноважень безпосередньо вчинила кримінальне правопорушення та завдала потерпілому шкоди, і на державу як цивільного відповідача, яка бере участь у кримінальному провадженні через відповідний орган державної влади, діями посадової або службової особи якого завдано шкоду, суперечить приписам статей 1174 та 1190 ЦК України.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Великої Палати Верховного Суду

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 травня 2026 року

(справа № 754/1519/22, провадження № 13-69кс25)

Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) 27.05.2026 розглянула у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження за касаційною скаргою представника цивільного відповідача - Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) ОСОБА_5 на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04.03.2024 та ухвалу Київського апеляційного суду від 02.10.2024 у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016000000000875, за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Краснодольне Джанкойського району Автономної Республіки Крим, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, - у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 41, частиною другою статті 365 Кримінального кодексу України в редакції Закону від 21.02.2014 (далі - КК України), частиною четвертою статті 41, статтею 340 КК України, частиною першою статті 111 КК України в редакції Закону від 28.03.2014.

За наслідками перегляду оскаржених судових рішень Велика Палата винесла постанову, якою касаційну скаргу представника цивільного відповідача - МВС України - ОСОБА_5 задоволено частково.

Вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04.03.2024 та ухвалу Київського апеляційного суду від 02.10.2024 щодо ОСОБА_6 в частині вирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_7 про відшкодування моральної шкоди змінено. Позов потерпілого ОСОБА_7 до держави в особі МВС України про відшкодування моральної шкоди задоволено. Стягнуто з держави за рахунок коштів Державного бюджету України на користь потерпілого ОСОБА_7 200 000 (двісті тисяч) гривень на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину. У задоволенні позову потерпілого ОСОБА_7 до ОСОБА_6 відмовлено. У решті судові рішення залишено без зміни.

Короткий зміст оскаржених судових рішень

Вироком від 04.03.2024 Деснянський районний суд м. Києва визнав винуватим і засудив ОСОБА_6 за частиною четвертою статті 41, частиною другою статті 365 КК України в редакції Закону від 21.02.2014 - до позбавлення волі на строк сім років з позбавленням права обіймати посади в державних чи правоохоронних органах на строк три роки; частиною четвертою статті 41, статтею 340 КК України - до позбавлення волі на строк 5 років; частиною першою статті 111 КК України в редакції Закону від 28.03.2014 - до позбавлення волі на строк 15 років, а на підставі частини першої статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначив йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з позбавленням права обіймати посади в державних чи правоохоронних органах на строк 3 роки.

Крім того, на підставі статті 54 КК України позбавив ОСОБА_6 спеціального звання підполковника міліції. Запобіжний захід, обраний ОСОБА_6 у вигляді тримання під вартою, суд залишив без змін та визначив обчислювати строк відбування покарання ОСОБА_6 з моменту фактичного затримання в порядку виконання цього вироку після набрання ним законної сили.

Також суд стягнув солідарно з ОСОБА_6 та МВС України на користь потерпілого ОСОБА_7 моральну шкоду, завдану внаслідок вчинення злочину, в розмірі 200 000 грн.

Київський апеляційний суд ухвалою від 02.10.2024 апеляційну скаргу представника МВС України ОСОБА_8 залишив без задоволення, а вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04.03.2024 щодо ОСОБА_6 - без змін.

Короткий зміст постанови Великої Палати

Велика Палата у своїй постанові від 27.05.2026 зробила висновок щодо застосування частини третьої статті 127, частини п'ятої статті 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у їх взаємозв'язку з положеннями статей 1174 та 1190 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини другої статті 48 та частини четвертої статті 58 ЦПК України.

Зокрема, Велика Палата виснувала, що держава, будучи суб'єктом відповідальності в деліктному зобов'язанні, передбаченому статтею 1174 ЦК України, що виникло внаслідок вчинення посадовою або службовою особою органу державної влади кримінального правопорушення при здійсненні нею своїх повноважень, у разі пред'явлення потерпілим цивільного позову у кримінальному провадженні набуває процесуального статусу цивільного відповідача на підставі приписів частини третьої статті 127, частини п'ятої статті 128 КПК України та частини другої статті 48 ЦПК України.

У такому випадку держава як цивільний відповідач у кримінальному провадженні за приписами частини п'ятої статті 128 КПК України та частини другої статті 48, частини четвертої статті 58 ЦПК України здійснює передбачені кримінальним процесуальним законом права й обов'язки через відповідний орган державної влади у межах його компетенції.

Одночасне покладення спільної (солідарної або часткової) відповідальності і на посадову або службову особу, яка при здійсненні своїх повноважень безпосередньо вчинила кримінальне правопорушення та завдала потерпілому шкоди, і на державу як цивільного відповідача, який бере участь у кримінальному провадженні через відповідний орган державної влади, діями посадової або службової особи якого завдано шкоду, суперечить приписам статей 1174 та 1190 ЦК України.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Щодо можливості вирішення цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, у кримінальному провадженні

Згідно із частиною першою статті 62 КПК України цивільним відповідачем у кримінальному провадженні може бути фізична або юридична особа, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану кримінально протиправними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, та до якої пред'явлено цивільний позов у порядку, встановленому цим Кодексом.

Системний аналіз наведеного положення свідчить про те, що законодавець свідомо визначив вичерпний суб'єктний склад осіб, які можуть бути цивільними відповідачами у кримінальному провадженні, обмеживши його фізичними та юридичними особами.

Так, інститут цивільного позову у кримінальному провадженні має похідний характер від кримінально-процесуальних правовідносин та спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, безпосередньо завданої кримінальним правопорушенням. При цьому обов'язок цивільного відповідача у кримінальному провадженні пов'язується саме з покладенням на нього законом обов'язку компенсувати шкоду, завдану діями підозрюваного чи обвинуваченого. Водночас спори щодо відповідальності держави за незаконні рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади або їх посадових осіб мають іншу правову природу, оскільки виникають із самостійних деліктних зобов'язань держави, врегульованих нормами цивільного права, зокрема статтями 1173, 1174, 1176 ЦК України.

Конституція України у статті 56 гарантує кожному право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади та їх посадових осіб. Однак реалізація цього права здійснюється у порядку та спосіб, що визначених законом. Такі правовідносини конкретизовані нормами цивільного законодавства та спеціальними законами, які регламентують порядок притягнення держави до майнової відповідальності.

Аналіз правових норм, закріплених у КПК України, свідчить, що в кримінальному процесуальному законодавстві України передбачено випадок, коли обов'язок з відшкодування шкоди покладається на державу.

Так, згідно зі статтею 130 КПК України шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. Держава, відшкодувавши шкоду, завдану слідчим, прокурором, застосовує право зворотної вимоги до цих осіб у разі встановлення в їхніх діях складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили, або дисциплінарного проступку незалежно від спливу строків застосування та дії дисциплінарного стягнення.

Отже, кримінальним процесуальним законодавством України передбачено можливість відшкодування державою за рахунок Державного бюджету України шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, у випадках та в порядку, передбачених законом. Такими «законами» є ЦК України, а саме стаття 1176 цього Кодексу «Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду», та Закон України від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

З огляду на те, що КПК України не містить положень про відшкодування державою шкоди, завданої фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень незалежно від вини цієї особи, застосування аналогії закону в такому випадку в кримінальному провадженні не допускається, оскільки йдеться про зобов'язання держави відшкодувати шкоду, завдану діяннями посадової або службової особи органу державної влади незалежно від вини цієї особи, а такі зобов'язання мають бути чітко визначені законом, оскільки за своєю сутністю такі відносини є відносинами цивільно-правової відповідальності.

Відповідно до частини шостої статті 9 КПК України у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 7 КПК України зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться: 1) верховенство права, 2) законність, 3) рівність перед законом і судом; 4) повага до людської гідності; 5) забезпечення права на свободу та особисту недоторканність; 6) недоторканність житла чи іншого володіння особи; 7) таємниця спілкування; 😎 невтручання у приватне життя; 9) недоторканність права власності; 10) презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини; 11) свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї; 12) заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення; 13) забезпечення права на захист; 14) доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень; 15) змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 16) безпосередність дослідження показань, речей і документів; 17) забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності; 18) публічність; 19) диспозитивність; 20) гласність і відкритість судового провадження та його повне фіксування технічними засобами; 21) розумність строків; 22) мова, якою здійснюється кримінальне провадження.

Згідно із частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Основними критеріями розуміння верховенства права, зокрема, є: доступність закону (закон має бути зрозумілим, чітким та передбачуваним); питання юридичних прав мають бути вирішені нормами права, а не на основі дискреції; рівність перед законом; влада має здійснюватись у правомірний, справедливий та розумний спосіб; елементами верховенства права є: законність, включаючи прозорий, підзвітний та демократичний процес введення в дію приписів права; юридична визначеність; заборона свавілля; рівність перед законом. У такому контексті верховенство права означає, що органи державної влади не можуть діяти свавільно та зобов'язані дотримуватись правил, які даватимуть можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах. На підставі зазначеного особа може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат.

Одним з елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності. Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов'язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно у цілому дотримуватися зобов'язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття «легітимні очікування») (Доповідь «Верховенство права», схвалена Європейською комісією «За демократію через право» (Венеційською комісією) на 86-му пленарному засіданні 25, 26 березня 2011 року).

Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017 № 2-р/2017).

У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб'єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави у сферу його прав. Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування). Таким чином, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа залежно від обставин повинна мати можливість орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних юридичних наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.

Застосовуючи принцип верховенства права, враховуючи принцип юридичної визначеності, можна зробити висновок, що держава не може виступати у кримінальному провадженні як цивільний відповідач у разі виникнення зобов'язання про відшкодування шкоди на підставі статті 1174 ЦК України.

Таким чином, ми вважаємо, що питання наявності підстав для покладення на державу обов'язку з відшкодування шкоди, причинного зв'язку між незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади та завданою шкодою, а також визначення її розміру належать до сфери цивільно-правових відносин. Такі спори не охоплюються предметом кримінального провадження та підлягають вирішенню за правилами цивільного судочинства.

Інше тлумачення положень кримінального процесуального закону суперечить принципу юридичної визначеності як складовій верховенства права, оскільки розширення кола суб'єктів, які можуть бути цивільними відповідачами у кримінальному провадженні, шляхом аналогії закону або розширювального тлумачення процесуальних норм є неприпустимим.

Отже, ми доходимо висновку, що держава не може бути залучена як цивільний відповідач у кримінальному процесі виходячи з положень частини першої статті 62 КПК України, а потерпілий може реалізувати гарантоване статтею 56 Конституції України право на відшкодування шкоди шляхом звернення до суду в порядку цивільного судочинства.

Наведене повністю узгоджується з висновками Великої Палати, викладеними у постановах від 27.11.2019 (справа № 242/4741/16-ц), від 25.03.2020 (справа № 641/8857/17), від 12.05.2022 (справа № 635/6172/17), де належним відповідачем у такій категорії справ визнано державу, а залучення або незалучення до участі у спорах ДКС України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення відповідача у справі, та висновком Великої Палати, викладеним у постанові від 12.03.2019 (справа № 920/715/17), згідно з яким питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.

Ураховуючи викладене, вважаємо, що Велика Палата мала прийняти рішення, яким касаційну скаргу представника цивільного відповідача МВС України - ОСОБА_5 задовольнити частково. Вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04.03.2024 та ухвалу Київського апеляційного суду від 02.10.2024 щодо ОСОБА_6 в частині вирішення цивільного позову скасувати і в цій частині призначити новий розгляд у суді першої інстанції у порядку цивільного судочинства. У решті судові рішення залишити без зміни.

Судді: ОСОБА_1

ОСОБА_2

ОСОБА_3

ОСОБА_4

Джерело:
ЄДРСР 137375848

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду ОСОБА_1

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 травня 2026 року

у справі № 754/1519/22 (провадження № 13-69кс25)

 

за касаційною скаргою представника цивільного відповідача - Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) на вирок Деснянського районного суду міста Києва від 04 березня 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016000000000875, за обвинуваченням

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Краснодольне Джанкойського району Автономної Республіки Крим, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, визначених частиною четвертою статті 41, частиною другою статті 365 Кримінального кодексу України в редакції Закону України від 21 лютого 2014 року (далі - КК України), частиною четвертою статті 41, статтею 340 КК України, частиною першою статті 111 КК України в редакції Закону України від 28 березня 2014 року.

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад змісту судових рішень та встановлені обставини

1. Вироком від 04 березня 2024 року Деснянський районний суд міста Києва визнав винуватим і засудив ОСОБА_2 за частиною четвертою статті 41, частиною другою статті 365 КК України в редакції Закону України від 21 лютого 2014 року - до позбавлення волі на строк сім років з позбавленням права обіймати посади в державних чи правоохоронних органах на строк три роки; частиною четвертою статті 41, статтею 340 КК України - до позбавлення волі на строк п`ять років; частиною першою статті 111 КК України в редакції Закону України від 28 березня 2014 року - до позбавлення волі на строк п`ятнадцять років, а на підставі частини першої статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначив йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк п`ятнадцять років з позбавленням права обіймати посади в державних чи правоохоронних органах на строк три роки.

На підставі статті 54 КК України позбавив ОСОБА_2 спеціального звання підполковника міліції.

Запобіжний захід, обраний ОСОБА_2 у вигляді тримання під вартою, суд залишив без змін та визначив обчислювати строк відбування покарання ОСОБА_2 з моменту фактичного затримання в порядку виконання цього вироку після набрання ним законної сили.

Також суд стягнув солідарно з ОСОБА_2 та МВС України на користь потерпілого ОСОБА_3 відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину, в розмірі 200 000 грн.

2. Кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_2 розглядалося із застосуванням спеціальної процедури судового розгляду in absentia.

3. Київський апеляційний суд ухвалою від 02 жовтня 2024 року залишив без задоволення апеляційну скаргу МВС України, а вирок Деснянського районного суду міста Києва від 04 березня 2024 року щодо ОСОБА_2 - без змін.

4. Відповідно до обставин цієї справи ОСОБА_2 визнано винуватим та засуджено за державну зраду, перевищення влади та службових повноважень, незаконне перешкоджання проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій, яке вчинене службовою особою, на виконання явно злочинного наказу, із застосуванням фізичного насильства, які він вчинив за обставин, встановлених судом та наведених у вироку.

5. Унаслідок злочинних дій заступника командира полку міліції особливого призначення «Беркут» (далі - ПМОП «Беркут») - начальника штабу при Головному управлінні МВС України в Автономній Республіці Крим (далі - ГУ МВС України в АР Крим) ОСОБА_2 , вчинених на виконання явно злочинного наказу, зокрема й не встановлених слідством посадових осіб органів внутрішніх справ, під час незаконного силового відтиснення працівниками ПМОП «Беркут» ГУ МВС України в АР Крим учасників акції протесту, які перебували на вулиці Хрещатик і майдані Незалежності у місті Києві та здійснювали своє конституційне право на мирні зібрання та мітинги, заподіяно учасникам акції протесту тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості - ОСОБА_4 середньої тяжкості; легкі тілесні ушкодження - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 ; завдано фізичного болю ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_3 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 та затримано ОСОБА_20 , ОСОБА_19 , ОСОБА_3 , ОСОБА_22 , ОСОБА_21 , ОСОБА_23 , ОСОБА_7 .

6. Також ОСОБА_2 вчинив умисний злочин проти основ національної безпеки України.

7. Так, унаслідок розпочатої 20 лютого 2014 року збройної агресії рф проти України відбулася воєнна окупація невід`ємної частини України - АР Крим та м. Севастополя, а надалі і незаконна анексія цієї території України, що триває по теперішній час.

8. Під час зазначених подій ОСОБА_2 , будучи громадянином України, мешканцем АР Крим, з власної ініціативи в умовах збройного конфлікту вирішив перейти на бік ворога - рф та надати допомогу в проведенні підривної діяльності рф проти України.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Стислий виклад доводів та вимог касаційної скарги

9. Представник цивільного відповідача - МВС України подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами вимог матеріального та процесуального закону, просить скасувати судові рішення у частині вирішення цивільного позову й ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_3 до МВС України.

10. Заявник вважав, що відповідно до статей 1173, 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) належним відповідачем у цій справі є держава в особі Державної казначейської служби України (далі - ДКС України), а не МВС України, а стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди в судовому порядку потрібно здійснювати за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку.

Позиція інших учасників кримінального провадження

11. Прокурор та представник потерпілого - адвокат ОСОБА_24 подали заперечення на касаційну скаргу представника цивільного відповідача, в яких просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

ІІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕЛИКІЙ ПАЛАТІ ВЕРХОВНОГО СУДУ

12. Ухвалою від 28 серпня 2025 рокуколегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду передала кримінальне провадження щодо ОСОБА_2 за касаційною скаргою представника цивільного відповідача - МВС України на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, визначеної частиною п`ятою статті 4341 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).

13. Колегія суддів вважала, що є виключна правова проблема у вирішенні таких питань:

1) чи може держава виступати у кримінальному провадженні як цивільний відповідач у разі виникнення зобов`язання про відшкодування шкоди на підставі статті 1174 ЦК України;

2) з огляду на приписи частини другої статті 176 ЦК України, чи правомірно покладати обов`язок відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, на юридичну особу, створену державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами;

3) чи може обов`язок відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування в результаті вчиненого кримінального правопорушення, покладатися на обвинуваченого та державу солідарно.

14. Ухвалою від 24 вересня 2025 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду кримінальне провадження, постановою від 27 травня 2026 року:

- задовольнила частково касаційну скаргу представника цивільного відповідача - МВС України;

- змінила вирок Деснянського районного суду міста Києва від 04 березня 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року щодо ОСОБА_2 в частинівирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди;

- задовольнила позов потерпілого ОСОБА_3 до держави в особі МВС України про відшкодування моральної шкоди;

- стягнула з держави за рахунок коштів Державного бюджету України на користь потерпілого ОСОБА_3 200 000 гривень на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину;

- відмовила в задоволенні позову потерпілого ОСОБА_3 до ОСОБА_2 ;

- в іншій частині судові рішення залишила без зміни.

15. Велика Палата Верховного Суду відповіла на питання щодо:

1) визначення зобов`язаного суб`єкта щодо відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади під час здійснення нею своїх повноважень;

2) з`ясування можливості вирішення цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади під час здійснення нею своїх повноважень, у кримінальному провадженні.

16. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що держава, будучи суб`єктом відповідальності в деліктному зобов`язанні, визначеному статтею 1174 ЦК України, що виникло внаслідок вчинення посадовою або службовою особою органу державної влади кримінального правопорушення під час здійснення нею своїх повноважень, у разі пред`явлення потерпілим цивільного позову у кримінальному провадженні набуває процесуального статусу цивільного відповідача на підставі приписів частини третьої статті 127, частини п`ятої статті 128 КПК України та частини другої статті 48 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

17. У такому разі держава як цивільний відповідачу кримінальному провадженні за приписами частини п`ятої статті 128 КПК України та частини другої статті 48, частини четвертої статті 58 ЦПК України здійснює визначені кримінальним процесуальним законом права й обов`язки через відповідний орган державної владиу межах його компетенції.

18. Одночасне покладення спільної (солідарної або часткової) відповідальності і на посадову або службову особу, яка під час здійснення своїх повноважень безпосередньо вчинила кримінальне правопорушення та завдала потерпілому шкоди, і на державу як цивільного відповідача, яка бере участь у кримінальному провадженні через відповідний орган державної влади, діями посадової або службової особи якого завдано шкоду, суперечить приписамстатей 1174 та 1190 ЦК України.

19. З огляду на сформульовані правові висновки, Велика Палата Верховного Суду не погодилася з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій про визначення у цій справі цивільними відповідачами ОСОБА_2 та МВС України і покладення на них солідарного обов`язку щодо відшкодування шкоди.

20. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у кримінальному провадженні № 754/1519/22 цивільним відповідачем є держава. Й оскільки на момент вчинення кримінальних правопорушень ОСОБА_2 був службовою особою ГУ МВС України в АР Крим, підпорядкованого МВС України, під час здійснення своїх повноважень заподіяв потерпілому моральну шкоду, тому цивільний відповідач - держава - має брати участь у цій справі саме через МВС України як відповідний орган державної влади.

21. Враховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій стягнули відшкодування моральної шкоди солідарно з ОСОБА_2 та МВС України, тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, таке порушення є підставою для зміни судових рішень в частині вирішення цивільного позову.

IV. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІ

22. З висновком Великої Палати Верховного Суду щодо наявності підстав для зміни оскаржуваних судових рішень та, як наслідок, з відмовою в задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_3 до засудженого ОСОБА_2 не погоджуюся та викладаю окрему думку.

23. Змінюючи вирок суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції в частині вирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди з наведених вище мотивів, Велика Палата Верховного Суду керувалася частиною першою статті 412 та пунктом 1 частини першої, частиною другою статті 438 КПК України.

24. Тобто Велика Палата Верховного Суду вважала, що невизначення зобов`язаного суб`єкта відшкодування шкоди - держави, а також стягнення відшкодування моральної шкоди солідарно з ОСОБА_2 та МВС України є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та відповідно є підставою для зміни судових рішень в частині вирішення цивільного позову.

25. Втім відповідно до пункту 1 частини першої, частина друга статті 438 КПК України істотне порушення вимог кримінального процесуального закону є підставою для скасування або зміни судових рішень під час розгляду справи в суді касаційної інстанції. У вирішенні питання про наявність зазначених у частині першій цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412 - 414 цього Кодексу.

26. Істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог КПК, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (частина перша статті 412 КПК України).

27. Істотність порушення є оціночною категорією, і у кожному конкретному випадку оцінюється судом з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

28. Суди самостійно мають визначати, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та чи вплинуло таке порушення на остаточне судове рішення.

29. Констатація істотності порушень допускається в тому випадку, коли такі порушення не тільки перешкодили, а й могли перешкодити ухваленню судом законного та обґрунтованого рішення.

30. Якщо ж встановлено порушення кримінального процесуального закону, які не вплинули та не могли вплинути на ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення, тоді такі порушення не є підставами для скасування судового рішення судом касаційної інстанції.

31. Особливістю справи, яку переглядала Велика Палата Верховного Суду, було те, що кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_2 розглядалося із застосуванням спеціальної процедури судового розгляду in absentia.

32. Процедура in absentia є особливим механізмом кримінального провадження, який дає можливість здійснювати досудове розслідування та судовий розгляд за відсутності підозрюваного або обвинуваченого.

33. Сутність цього інституту полягає в тому, що особа не повинна мати можливості уникнути кримінальної відповідальності лише шляхом переховування від органів досудового розслідування і суду. Саме тому законодавець запровадив спеціальну процедуру для випадків, коли підозрюваний або обвинувачений свідомо ухиляється від участі у кримінальному провадженні, перебуває поза межами досяжності української юстиції або знаходиться на тимчасово окупованій території.

34. Такий підхід спрямований не на спрощення процесу, а на забезпечення реального здійснення правосуддя в умовах, коли звичайні процесуальні механізми виявляються недостатніми.

35. Особливої актуальності процедура in absentia набула після анексії АР Крим, окупації певних територій України, запровадження в Україні воєнного стану та в умовах триваючої збройної агресії рф, адже ці обставини зумовили істотне зростання кількості кримінальних проваджень, у яких підозрювані чи обвинувачені перебувають на тимчасово окупованих територіях України, на території держави-агресора або переховуються від слідства і суду поза межами контрольованої території. За таких умов процедура in absentia стала важливим інструментом, що дозволяє продовжувати кримінальне провадження та не допустити блокування правосуддя лише через фізичну відсутність особи.

36. Практичне значення цього механізму особливо помітне у справах про злочини проти основ національної безпеки України, колабораційну діяльність, державну зраду, воєнні злочини та інші кримінальні правопорушення, вчинені в умовах збройного конфлікту. У подібних категоріях справ обвинувачені нерідко залишаються на тимчасово окупованих територіях, співпрацюють з окупаційними структурами або перебувають під захистом держави-агресора. Якщо б процедура in absentia не була запроваджена, значна кількість таких проваджень фактично не могла б бути передана на судовий розгляд, що суперечило б принципу невідворотності кримінальної відповідальності та суспільному запиту на справедливість.

37. Отже, процедура in absentia є правовою відповіддю кримінальної юстиції на сучасні виклики, пов`язані з війною, окупацією частини території України та потребою у забезпеченні належного правосуддя навіть за відсутності обвинуваченого. Її призначення полягає не в спрощенні кримінального процесу, а в тому, щоб унеможливити уникнення відповідальності через переховування від правосуддя, вдієвій боротьбі з державними зрадниками та колаборантами. Тобто цей інститут набуває не лише процесуального, а й суспільного значення. За умови дотримання вимог КПК України та конституційних гарантій права на захист цей механізм дозволяє забезпечити баланс між інтересами держави, правами потерпілих і правами сторони захисту. Потрібно пам`ятати, що національна безпека держави не посилиться від тих судових рішень, які викликатимуть сумнів.

38. Відповідно до встановлених судами обставин у 2014 році ОСОБА_2 виїхав на тимчасово окуповану територію АР Крим та з 2014 року проходить службу на керівних посадах в ОМОН «Беркут».

39. Іншою особливістю справи, яку переглядала Велика Палата Верховного Суду, було те, що засуджений ОСОБА_2 не оскаржував вирок суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції, зокрема й в частинівирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди.

40. Натомість касаційну скаргу подав представник цивільного відповідача - МВС України та просив скасувати судові рішення у частині вирішення цивільного позову та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_3 до МВС України.

41. Касаційна скарга обґрунтовувалася тим, що відповідно до статей 1173, 1174 ЦК України належним відповідачем у цій справі є держава, а не МВС України, яке до того ж не перебувало у трудових відносинах із засудженим ОСОБА_2 .

42. Згідно з усталеною практикою Великою Палати Верховного Суду держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Водночас залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКС України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не ДКС України чи її територіальний орган (mutatis mutandis постанова від 27 листопада 2019 року

у справі № 242/4741/16-ц).

43. Також Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді. У справах про відшкодування шкоди державою вона бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого завдано шкоду. Хоча наявність такого органу для того, щоб заявити відповідний позов до держави, не є обов`язковою (постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц,від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц та від 14 січня 2026 року у справі 465/5323/15).

44. З огляду на викладене, погоджуюся з висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що держава, будучи суб`єктом відповідальності в деліктному зобов`язанні, визначеному статтею 1174 ЦК України, що виникло внаслідок вчинення посадовою або службовою особою органу державної влади кримінального правопорушення під час здійснення нею своїх повноважень, у разі пред`явлення потерпілим цивільного позову у кримінальному провадженні набуває процесуального статусу цивільного відповідача та здійснює визначені кримінальним процесуальним законом права й обов`язки через відповідний орган державної влади у межах його компетенції.

45. У цій справі суди встановили, що ОСОБА_2 на момент вчинення кримінальних правопорушень перебував на посаді заступника командира полку міліції особливого призначення «Беркут» - начальника штабу при ГУ МВС України в АР Крим, підпорядкованого ГУ МВС України в м. Києві.

46. Полк міліції особливого призначення «Беркут» ГУ МВС України в АР Крим під керівництвом ОСОБА_2 прибув з місця постійної дислокації до м. Києва за рішенням керівництва МВС України та перебував у розпорядженні ГУ МВС України в м. Києві.

47. Засуджений був службовою особою - працівником міліції, тому саме МВС України є саме тим органом державної влади, через який держава бере участь у кримінальному провадженні під час розгляду цивільного позову.

48. Тож у цій справі суд першої інстанції хоча й не визначив зобов`язаного суб`єкта відшкодування шкоди - державу, але правильно встановив відповідний орган державної влади - МВС України, через якого й має брати участь держава у кримінальному провадженні під час розгляду цивільного позову.

49. На цю обставину звернула увагу й Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові, проте не навела мотивів того, чому це порушення нею визнано істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, враховуючи, що суд першої інстанції все ж таки правильно встановив відповідний орган державної влади - МВС України, через який у відповідних правовідносинах має брати участь держава.

50. Тобто під час вирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_3 у кримінальному провадженні держава фактично була представлена органом, діями якого завдано шкоду.

51. Зміна вироку суду першої інстанції лише з тих міркувань, що саме держава є належним відповідачем як суб`єкт відшкодування шкоди, за умови, що повноважний орган, через який держава бере участь у цьому кримінальному провадженні, правильно визначений судом першої інстанції, - фактично призвело до виключення засудженого з кола відповідачів за цивільним позовом.

52. Отже, єдиним наслідком визнання порушення вимог кримінального процесуального закону істотним, до того жневмотивованого визнання, стала відмова в задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , який засуджений за тяжкі та особливо тяжкі злочини, скоєні проти мирних громадян під час Революції Гідності та надалі проти основ національної безпеки України, та який з 2014 року на тимчасово окупованій території АР Крим проходить службу в ОМОН «Беркут», що є силовим підрозділом держави-агресора.

53. До того ж, як вже зазначено, засуджений ОСОБА_2 не скористався правом на оскарження в касаційному порядку вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду, зокрема й в частині вирішення цивільного позову.

54. Здійснюючи касаційний перегляд оскаржуваних судових рішень, Велика Палата Верховного Суду мала визначити межі перегляду судом касаційної інстанції.

55. Відповідно до частини другої статті 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції має право вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого, виправданого чи особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру. Якщо задоволення скарги дає підстави для ухвалення рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги, суд касаційної інстанції зобов`язаний прийняти таке рішення.

56. Як резюмовано вище, на моє переконання, в цій справі не було істотних підстав для зміни вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду в частині вирішення цивільного позову, тобто не було підстав для задоволення касаційної скарги представника цивільного відповідача - МВС України, а відтак не було підстав для ухвалення рішення на користь засудженого ОСОБА_2 , який правом на касаційне оскарження не скористався.

57. До того ж останнє речення частини другої статті 433 КПК України, в якому йдеться про обов`язок суду (в разі задоволення скарги) ухвалити рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги, потрібно розуміти так, що це правило стосується виключно зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення та призначеного покарання засудженому, а не стосовно вирішення інших питань, зокрема вирішення цивільного позову.

58. Таке тлумачення узгоджується й з частиною третьою статті 337 КПК України, відповідно до якої з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.

59. Також наведений мною підхід до сфери застосування останнього речення частини другої статті 433 КПК України відповідає й думці законотворця, відображеній у статті 437 КПК України, яка полягає в тому, що суд касаційної інстанції не має права застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання. Обвинувальний вирок, ухвалений судом першої чи апеляційної інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції щодо вироку суду першої інстанції може бути скасовано у зв`язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання або в інший спосіб погіршити становище засудженого лише у разі, якщо з цих підстав касаційну скаргу подав прокурор, потерпілий чи його представник. Виправдувальний вирок, ухвалений судом першої чи апеляційної інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції щодо вироку суду першої інстанції може бути скасовано не інакше, як на підставі касаційної скарги прокурора, потерпілого чи його представника, а також на підставі касаційної скарги виправданого з мотивів його виправдання.

60. Натомість цивільний позов у кримінальному процесі регулюється не лише кримінальним, а й цивільним правом. Цивільний позов у кримінальному провадженні є юридичним засобом стягнення відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої злочином, безпосередньо під час судового розгляду кримінального провадження.

61. Фактично цивільний позов у кримінальному провадженні (так як і в цивільній справі) - це справа приватноправового характеру між потерпілим та цивільним відповідачем.

62. Якщо засуджений не оскаржує стягнення з нього відшкодування майнової та / або моральної шкоди, то, за загальним правилом, вважається, що ця особа погодилася з боргом.

63. Суд не може діяти в інтересах тих засуджених - цивільних відповідачів, які самостійно не виявили бажання захищати себе під час вирішення цивільного позову в кримінальному провадженні.

64. З огляду на викладене, висловлюю власне переконання в тому, що підстав для ухвалення рішення на користь засудженого в частині вирішення цивільного позову не було, адже він не подавав касаційну скаргу. Правових підстав для застосування останнього речення частини другої статті 433 КПК України та виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги цивільного відповідача - МВС України немає, оскільки це правило не стосується вирішення цивільних позовів.

V. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРА ОКРЕМОЇ ДУМКИ

65. Ураховуючи наведене мною вище, вважаю, що Велика Палата Верховного Суду мала залишити судові рішенні в оскаржуваній частині, а саме: в частині вирішення цивільного позову, - без змін, адже засуджений за тяжкі та особливо тяжкі злочини ОСОБА_2 правом на касаційне оскарження не скористався, а за касаційною скаргою цивільного відповідача не встановлено таких істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б свідчили про невідповідність оскаржених судових рішень вимогам законності та обґрунтованості.

66. Наголошую, що фактично єдиним наслідком недостатньо аргументованої констатації істотності порушення судами попередніх інстанцій вимог кримінального процесуального закону стала відмова в задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , який засуджений за тяжкі та особливо тяжкі злочини, скоєні проти мирних громадян під час Революції Гідності та надалі проти основ національної безпеки України, та який з 2014 року на тимчасово окупованій території АР Крим проходить службу в ОМОН «Беркут», що нині є силовим підрозділом держави-агресора.

Суддя ОСОБА_1

Джерело:ЄДРСР 137997037