Постанова ВП ВС про можливість в цивільний юрисдикції розглядати спори між релігійною організацією та монахами щодо порядку користування жилим приміщенням та неможливості втручання у канонічні устрої

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2026 року

місто Київ

справа № 607/15144/20

провадження № 14-29цс25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Погрібного С. О.,

суддів Банаська О. О., Білоконь О. В., Булейко О. Л., Гімона М. М., Губської О. А., Ємця А. А., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартинюк Н. М., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ступак О. В., Тітова М. Ю., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,

розглянула в порядку письмового провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням

за касаційною скаргою Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року, постановлене суддею Грицай К. М., та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 грудня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Корніюк А. П., П'єнти І. В., Талалай О. І.,

УСТАНОВИЛА:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Вступ

1. Спір у цій справі виник між сторонами щодо права користування колишньою монахинею приміщенням (келією), яке належить на праві власності Релігійній організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» (далі - Спасо-Преображенський монастир, УГКЦ відповідно).

2. Справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) для вирішення виключної правової проблеми щодо визначення норм (канонічного права чи національного права), якими повинно регулюватися питання права на проживання в монастирі особи, яка належить (належала) до чернечого стану, і, відповідно, щодо визначення суду - національного чи церковного, - який має вирішувати це питання.

3. Велика Палата дійшла висновку, що наявність у спорі релігійного елементу само по собі не виключає його розгляду загальним судом. Вирішальним для цілей доступу до суду є не лише зв'язок спірних відносин із внутрішнім життям релігійної організації, а насамперед те, чи порушила особа спір про право, яке, принаймні на спірних підставах, може вважатися визнаним у національному законодавстві.

4. Оскільки в цій справі позовні вимоги за первісним і зустрічним позовами ґрунтувалися не виключно на положеннях канонічного права, а на положеннях чинного українського законодавства (монастир просив визнати колишню монахиню такою, що втратила право користування приміщенням (келією), а остання просила усунути перешкоди в користуванні зазначеним приміщенням, у якому вона раніше проживала та була зареєстрована), цей спір підлягає розгляду національним судом.

5. На певному етапі Спасо-Преображенський монастир відмовився від свого позову і провадження в цій частині було закрите. Тому предметом розгляду в суді касаційної інстанції були лише вимоги за зустрічним позовом, які зрештою були відхилені Великою Палатою у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 не довела існування самостійної матеріально-правової підстави користування спірним майном.

Стислий виклад позиції позивачів за первісним і зустрічним позовами

6. Спасо-Преображенський монастир у вересні 2020 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому, уточнивши позовні вимоги, просив визнати відповідачку такою, що втратила право користування приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .

7. ОСОБА_1 у листопаді 2020 року звернулася до суду із зустрічним позовом до Спасо-Преображенського монастиря, в якому з урахуванням уточнень просила зобов'язати останнього усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням площею 8,40 кв. м, позначеним в інвентарній справі літерою «А» за № 30, розташованим на першому поверсі будинку АДРЕСА_1 , шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей і зазначеного приміщення.

8. Позивачка за зустрічним позовом обґрунтовувала його тим, що з 01 червня 2011 року вона як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці проживала разом з іншими членами цього чернечого інституту в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , у якому була зареєстрована та набула право користування ним.

9. ОСОБА_1 наполягала на тому, що 05 травня 2017 року вимушено залишила спірне житлове приміщення з метою уникнення постійних конфліктів із незаконно призначеною ігуменею - сестрою ОСОБА_6 ( ОСОБА_2 ) та через незаконні дії владики ОСОБА_3 . Про нестерпні умови перебування вона разом з іншими сестрами повідомляла місцевого єпископа й зверталася до синоду єпископів УГКЦ. Іншого житла у неї немає, її особисті речі залишилися у спірному житлі. З 01 лютого 2018 року і досі вона разом з іншими сестрами монашої спільноти робила неодноразові спроби повернутися до спірного житла, однак через заміну замків не змогла пройти на територію монастиря. У розмові їй повідомили, що владика заборонив пускати її та сестер. Спасо-Преображенський монастир чинить перешкоди у користуванні спірним житлом, у зв'язку із чим вона вимушена тимчасово проживати в інших місцях.

Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

10. Рішенням від 24 вересня 2021 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області відмовив у задоволенні позовних вимог Спасо-Преображенського монастиря та частково задовольнив вимоги зустрічного позову ОСОБА_1 .

11. Суд зобов'язав Спасо-Преображенський монастир усунути та не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та надання дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей цього житлового приміщення.

12. У задоволенні інших вимог зустрічного позову відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.

13. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 не втратила право на користування житлом, фактично на цей час у спірному будинку не проживає, оскільки не має об'єктивної можливості безперешкодного доступу до нього у зв'язку зі зміною замків у вхідних дверях та брамі, уповноважені власником особи не надають їй дозволу на проживання, що свідчить про перешкоди у користуванні житловим приміщенням.

14. Постановою від 13 квітня 2022 року Тернопільський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу Спасо-Преображенського монастиря, скасував рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року, провадження у справі за позовом Спасо-Преображенського монастиря та за зустрічним позовом ОСОБА_1 закрив.

15. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що аналіз практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо визначення «житла» у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) дозволяє зробити висновок, що до концепції «житла» не віднесено монастирські приміщення, призначені для культових потреб, та/або келію в монастирі.

16. Суд першої інстанції хибно визначив характер спірних правовідносин та не врахував коло учасників цих відносин, а також залишив поза увагою те, що питання надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі, так само як його втрати особою, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не цивільним правом.

17. Апеляційний суд виснував, що спір виник між суб'єктами канонічного права, відносини між якими регулюються Кодексом канонів Східних церков (далі - ККСЦ), а не актами цивільного законодавства. Юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями), які регулюються, зокрема, ККСЦ. Отже, вирішення цього спору по суті є втручанням держави (в особі суду) у внутрішні організаційні справи релігійної організації та у право на свободу віросповідання, що суперечить статті 35 Конституції України та статті 5 Закону України від 23 квітня 1991 року № 987-XII «Про свободу совісті та релігійних організацій» (далі - Закон № 987-XII).

18. Постановою від 12 червня 2023 року Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасувала постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року, справу направила для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

19. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

20. Вирішуючи конфлікт між двома правами, які однаково захищені Конвенцією, потрібно збалансувати право особи на приватне життя та право релігійної організації на автономність. Держава покликана гарантувати обидва ці права, і якщо захист одного призводить до втручання у інше, то вона має обрати належні засоби, аби зробити таке втручання пропорційним до мети, яку переслідує.

21. Суд касаційної інстанції вважав, що келія є житлом у розумінні статті 8 Конвенції, а тому спір з приводу права користування житловим приміщенням, розташованим у будівлі, належній на праві власності релігійній організації, що виник між цією релігійною організацією та фізичною особою, підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК).

22. Під час нового розгляду ухвалою від 10 жовтня 2023 року Тернопільський апеляційний суд прийняв відмову Спасо-Преображенського монастиря від первісного позову в цій справі, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року в частині первісного позову Спасо-Преображенського монастиря визнав нечинним, провадження у справі в цій частині закрив.

23. Розпорядженням від 01 листопада 2023 року № 7 Тернопільський апеляційний суд передав справу на розгляд до Хмельницького апеляційного суду у зв'язку з неможливістю утворити склад суду для судового розгляду цієї справи у Тернопільському апеляційному суді.

24. Постановою від 18 грудня 2023 року Хмельницький апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу Спасо-Преображенського монастиря, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року в частині задоволених вимог зустрічного позову ОСОБА_1 - без змін.

25. Суд апеляційної інстанції, який погодився із висновками суду першої інстанції, зазначив, що позивачка за зустрічним позовом має реєстрацію місця проживання у спірному приміщенні та не визнана такою, що втратила право на користування цим житлом. Непроживання ОСОБА_1 у цьому житлі обумовлене тим, що вона не мала безперешкодного доступу до нього у зв'язку зі зміною замків та ненаданням уповноваженими власником особами їй дозволу на проживання, що свідчить про наявність перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням.

26. Апеляційний суд констатував, що оскільки ОСОБА_1 протягом тривалого часу проживала в спірному приміщенні, то її право на проживання як особи, місце проживання якої зареєстроване у ньому, в межах цих правовідносин має перевагу над правом власності Спасо-Преображенського монастиря, адже втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

27. Додатково суд апеляційної інстанції виснував, що цей спір не є втручанням держави у внутрішні організаційні справи релігійної організації та ці правовідносини не регулюються нормами Закону № 987-XII і внутрішніми актами релігійної організації.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

28. Суди встановили, що Спасо-Преображенський монастир є юридичною особою, код ЄДРПОУ 24620256, засновник - Релігійна організація «Тернопільсько-Зборівська архиєпархія УГКЦ», що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

29. Державну реєстрацію зміни найменування юридичної особи з монастиря Святого Теодора Студита на Спасо-Преображенський монастир проведено 11 жовтня 2017 року.

30. Відповідно до статуту Спасо-Преображенського монастиря від 19 червня 2017 року, який прийнято рішенням загальної ради монастиря Святого Теодора Студита, зареєстрованого в Міністерстві культури України згідно з наказом від 31 серпня 2017 року № 835, Спасо-Преображенський монастир є релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно з правилами східного чернецтва.

31. Згідно з додатком до рішення від 08 липня 1999 року № 133 Великобірківська селищна рада Тернопільського району Тернопільської області передала безоплатно монастирю Святого Теодора Студита нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, для культових потреб монастиря.

32. Відповідно до свідоцтва про право власності на будівлі від 14 вересня 1999 року, виданого Великобірківською селищною радою Тернопільського району Тернопільської області, цілий об'єкт на АДРЕСА_1 на праві колективної власності належить монастирю Святого Теодора Студита та складається з будівлі монастиря, позначеного літерою «А», трапезної, позначеної літерою «Б», швейної майстерні, позначеної літерою «З», пожежної водойми, позначеної літерою «К», огорожі та відмостки. У житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «А» значаться келії на першому поверсі, позначені цифрами 5, 7, 8, 11, 22, 24, 26, 27, 30, 32, 34, 35, 37, та на другому поверсі, позначені цифрами 7, 8, 12, 15, 16, 20, 21, 27, 28, 32, 33, 40, 41, 42, 43, наявні санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня. У житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «Б» значаться келії, позначені цифрами 7 та 3 (2 поверх), ванна, вбиральня, трапезна.

33. Згідно з будинковою книгою прописки громадян, що мешкають у будинку АДРЕСА_1 , місце проживання ОСОБА_1 у цьому будинку зареєстровано з 01 червня 2011 року.

34. Єпископ Тернопільсько-Зборівської єпархії своєю грамотою в 2004 році благословив заснований отцем Ігуменом Свято-Теодорівського монастиря Григорієм Планчаком в смт Великі Бірки жіночий монастир Введення в храм Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії.

35. Декретом від 27 квітня 2017 року № ВА 17/162 Верховний Архієпископ Києво-Галицький УГКЦ постановив закрити монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що в смт Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області, та всі залежні монастирі. Доручено сестрі ОСОБА_4 ( ОСОБА_2 ) управляти майном і справами монастиря до моменту заснування нового монастиря.

36. Згідно з протоколом від 06 травня 2017 року № 6/2017 монахиня сестра ОСОБА_4 ( ОСОБА_2 ) повідомила Управління Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ про те, що 05 травня 2017 року сестри, в тому числі ОСОБА_1 , взявши документи і речі приватного вжитку, залишили монастир.

37. Листом від 09 травня 2017 року № 2017/27а сестра ОСОБА_4 ( ОСОБА_2 ) повідомила архієпископу і митрополиту Тернопільсько-Зборівському високопреосвященному ОСОБА_5 , що монахині, серед яких ОСОБА_1 , від самого початку призначення її ігуменею виражали непослух, бунтували проти розпоряджень, вибірково їх виконували, ігнорували її та багато речей робили з власної волі. Це створювало у монастирі атмосферу постійного підбурення до непослуху ігумені, а 05 травня 2017 року без дозволу сестри виїхали з монастиря, не погодилися на духовну віднову чи реабілітацію.

38. ОСОБА_1 разом з іншими сестрами 04 вересня 2017 року направили звернення № 6/2017 до синоду Єпископів УГКЦ, в якому висловлювали незгоду з діями високопреосвященного ОСОБА_3 , архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського, якими він іменував ігуменею сестру ОСОБА_4 ( ОСОБА_2 ) без попереднього вибору.

39. Також ОСОБА_1 разом з іншими сестрами зверталася до владики ОСОБА_6 , протосинкела Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, з листом від 12 жовтня 2017 року № 12/2017, в якому повідомила, що вони не бажали жити у постійному з'ясуванні стосунків з незаконно призначеною ігуменею, коли за кожної нагоди їх звинувачували у непослусі, скаржилися на значний психологічний тиск у монастирі та ставлення до них як бунтівників, нерівне ставлення та наявність привілейованих сестер.

40. Декретом від 04 червня 2020 року № 165/2020 архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_5 повідомив сестрам Святоблаговіщенської монашої спільноти, що засновує Святоблаговіщенську монашу спільноту в смт Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області.

41. Листом від 20 серпня 2020 року № 237/2020 архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_5 звернувся до монахині ОСОБА_8 ( ОСОБА_1 ), у якому надав їй канонічне попередження на один місяць про те, що якщо вона не змінить поведінки, буде звільнена з монашого стану.

42. Декретом від 22 жовтня 2020 року № 459/2020 архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_5 постановив звільнити з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які із цього випливають, монахиню ОСОБА_8 ( ОСОБА_1 ), члена колишнього монастиря Введення в храм Пресвятої Богородиці, який канонічно скасований декретом Блаженнішого патріарха Святослава від 27 квітня 2017 року.

43. Відповідно до акта-опитування від 04 вересня 2020 року та довідки виконавчого комітету Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 07 вересня 2020 року № 955 ОСОБА_1 перебуває на реєстраційному обліку за адресою: АДРЕСА_1 , але впродовж тривалого часу не проживає за місцем реєстрації.

44. Відповідно до заяви ОСОБА_9 від 28 серпня 2020 року, поданої до Тернопільського районного відділення поліції Тернопільського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Тернопільській області (далі - Тернопільське відділення поліції), яку підписала і ОСОБА_1 , сестри зазначали, що вони зареєстровані у спірному будинку. Приїхавши до будинку, вони намагалися відкрити браму своїм ключем, однак виявили, що замки змінені. ОСОБА_2 їх не впустила і заявила, що вимушена зателефонувати владиці ОСОБА_5 , повідомила, що надасть відповідь через 10 хвилин. Однак, прочекавши годину, зрозуміли, що ніхто не вийде.

45. Листом від 24 вересня 2020 року № 7164/115/5 Тернопільське відділення поліції повідомило ОСОБА_9 про те, що її звернення щодо примусового вселення розглянуто, та рекомендувало звернутися до суду.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

46. Спасо-Преображенський монастир 16 січня 2024 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 грудня 2023 року, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог зустрічного позову.

47. Заявник зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, як підстави касаційного оскарження судових рішень визначив те, що:

1) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 та від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17;

2) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правового висновку, сформульованого Верховним Судом у постанові від 19 квітня 2023 року у справі № 753/8506/19, відповідно до якого власне реєстрація в певному місці проживання не дає особі права на користування певним житлом, якщо особа не проживала в ньому та втратила або не набула статусу члена сім'ї власника цього житла;

3) є потреба у відступі від правового висновку Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного в постанові від 12 червня 2023 року в цій же справі, відповідно до якого спір з приводу права користування житловим приміщенням, розташованим у будівлі, належній на праві власності релігійній організації, що виник між цією релігійною організацією та фізичною особою, підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК, оскільки заявник вважає, що існує правило автономії релігійних громад і цей спір підпадає під дію канонічного права, а не позитивного.

48. Заявник наголосив, що апеляційний суд не взяв до уваги ту обставину, що на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 не надала доказів наявності у неї самостійного права користуватись спірною келією. За заявою власника приміщення ще 14 грудня 2023 року ОСОБА_1 була знята з реєстрації місця проживання, проте апеляційний суд цій обставині належної оцінки не надав.

49. Зауважив, що суд апеляційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин норми статей 319, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) щодо захисту права власності та не врахував те, що не було цивільно-правових підстав для перебування та користування ОСОБА_1 спірною келією у монастирі. Підстави її перебування у келії монастиря були винятково церковно-канонічні та пов'язані саме з її перебуванням у монастирі як члена чернечого інституту монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці смт Великі Бірки. Вважав, що церковно-канонічні підстави перебування члена чернечого інституту в певному монастирі не мають нічого спільного з визначеними законодавством України підставами для набуття цивільного права користування об'єктом нерухомості, а рішення місцевого суду, яке залишене без змін постановою суду апеляційної інстанції, є нічим іншим як втручанням сторонніх осіб у життя монастиря, його внутрішню дисципліну.

50. На думку заявника, з урахуванням практики ЄСПЛ можна стверджувати, що у розумінні статті 8 Конвенції келія в монастирі може вважатися житлом лише для особи, яка на відповідних підставах канонічного права є членом монашої спільноти, проте ОСОБА_1 не є такою.

51. Також звертав увагу на обставину наявності у ОСОБА_1 прав на частку у праві власності на квартиру загальною площею 61,50 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , а тому вважав її вимоги суперечливими, а ухвалені у справі судові рішення такими, що прийняті з недотриманням балансу між захистом права позивачки за зустрічним позовом (колишньої монахині) та відповідача (релігійної організації).

52. Додатково у касаційній скарзі наведено доводи щодо існування підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивовані тим, що питання, порушене у цій справі, має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики.

53. Заявник зазначив, що існує небезпека для сфери чернечого келійного життя України, оскільки наявна судова практика, за якою тривалий час перебування у монастирі (проживання особи у «житлі», незалежно від його правового режиму) особи, яка незаконно мешкає (без самостійного речового права користування та без цивільно-правових підстав), є підставою для набуття колишньою монахинею довічного права користування таким об'єктом, що повністю зневажає канонічні правила і нівелює чернечу практику.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

54. ОСОБА_1 04 березня 2024 року з використанням засобів поштового зв'язку направила до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу Спасо-Преображенського монастиря, в якому просила відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення в частині задоволених вимог зустрічного позову залишити без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

55. Ухвалою від 05 лютого 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Спасо-Преображенського монастиря та витребував матеріали цієї справи із суду першої інстанції, а ухвалою від 08 січня 2025 року призначив її до судового розгляду.

56. Ухвалою від 05 лютого 2025 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 403 ЦПК передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми щодо визначення норм - канонічного чи національного права, - якими повинно регулюватися питання права на проживання в монастирі особи, яка належить (належала) до чернечого стану, і, відповідно, щодо визначення суду - національного чи церковного, - який має вирішувати це питання.

57. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04 березня 2025 року справу № 607/15144/20 (провадження № 14-29цс25) призначено судді-доповідачеві Погрібному С. О.

58. Ухвалою від 19 березня 2025 року Велика Палата залишила без задоволення заяву про самовідвід судді Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О., а ухвалою від 02 квітня 2025 року прийняла справу та призначила її до розгляду.

59. Ухвалою від 25 червня 2025 року Велика Палата звернулася до ЄСПЛ з приводу надання консультативного висновку у контексті статей 6 (право на доступ до суду), 8 (право на повагу до житла), 9 (автономія релігійних організацій) Конвенції стосовно того:

- чи є приміщення культових споруд - монастирів (келії) житлом у розумінні статті 8 Конвенції;

- чи поширюється юрисдикція національного суду на спори щодо права колишньої монахині на користування приміщеннями монастиря, яке виникло на підставі усного договору з монастирем, обумовленого метою його функціонування та прийняття у монахині монастиря, а припинено внаслідок залишення монахинею спірного приміщення через конфлікт та розбіжності у поглядах з очільниками релігійної організації.

60. Також цією ухвалою Велика Палата зупинила провадження у справі до отримання відповіді ЄСПЛ на звернення Верховного Суду з приводу надання консультативного висновку.

61. На запит Верховного Суду (вих. № Р16-2025-001) Велика Палата ЄСПЛ 05 березня 2026 року надала консультативний висновок щодо статусу приміщень монастиря та юрисдикції судів у спорах щодо таких приміщень.

62. Велика Палата 12 березня 2026 року отримала зазначений висновок ЄСПЛ (вх. 40/0/255-26).

63. Ухвалою від 18 березня 2026 року Велика Палата поновила провадження у справі № 607/15144/20 та призначила справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами.

Стислий виклад змісту консультативного висновку ЄСПЛ

64. Приміщення монастиря або жіночого монастиря, включаючи монастирські келії, можуть вважатися «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції, розтлумаченої у контексті статті 9, для осіб, які мають достатні та постійні зв'язки з цими приміщеннями. Якщо ці зв'язки базуються виключно на релігійних підставах, то статус цих осіб у відповідній релігійній громаді, яка займає ці приміщення, стає особливо важливим.

65. Застосовність статті 6 Конвенції, а отже, і гарантованого нею права на доступ до суду, до провадження у національному суді залежить від того, чи стосується спір права, яке, принаймні на спірних підставах, можна вважати визнаним у національному законодавстві. Це питання має вирішувати насамперед національний суд, який повинен ретельно розглянути подану до нього позовну заяву та надати переконливе обґрунтування висновку, зробленого з цього питання, з урахуванням відповідного національного законодавства та судової практики щодо автономії релігійних організацій.

66. Якщо національний суд дійде висновку, що, з огляду на обставини справи та відповідне національне законодавство, позивач у провадженні не може зараз претендувати на будь-яке «право», навіть на спірній підставі, щодо келії, яку вона раніше займала, то з цього випливає, що відповідно до статті 6 Конвенції не потрібно визначати обґрунтованість цієї вимоги. Однак, якщо національний суд дійшов висновку, що право, на яке претендує позивач, є принаймні спірним і що інші умови для застосування статті 6 також виконані, то вона, в принципі, мала б право на розгляд своєї вимоги відповідно до вимог справедливого цивільного судочинства, які були викладені в практиці Суду за цією статтею.

IV. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

67. З метою визначення меж розгляду справи Велика Палата застосовує правила статті 400 ЦПК, відповідно до яких, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які визначені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

68. Велика Палата переглядає оскаржувані судові рішення лише в частині вирішення судами зустрічного позову ОСОБА_1 до Спасо-Преображенського монастиря про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, оскільки ухвалою від 10 жовтня 2023 року Тернопільський апеляційний суд прийняв відмову Спасо-Преображенського монастиря від первісного позову в цій справі, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року в частині первісного позову Спасо-Преображенського монастиря до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, визнав нечинним, провадження у справі в цій частині закрив.

69. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК, відповідно до якої судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог, і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

V. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ

70. Велика Палата перевірила у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробила такі висновки.

Щодо юрисдикції суду

71. Беручи до уваги досить специфічні обставини цієї справи (спір колишньої монахині із монастирем щодо права користування келією), перше питання, яке має вирішити Велика Палата, полягає в тому, чи належить цей спір до юрисдикції цивільного суду.

72. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Гарантії цієї статті поширюються також на право на доступ до суду.

73. У справі «Карой Надь проти Угорщини» (Karoly Nagy v. Hungary, 14 вересня 2017 року, заява № 56665/09) ЄСПЛ зазначив, що «для застосування пункту 1 статті 6 у його "цивільному" аспекті має існувати спір щодо "права", яке, принаймні на спірних підставах, можна вважати визнаним у національному законодавстві». Такий спір має бути справжнім і серйозним; він може стосуватися не лише фактичного існування права, але й його обсягу та способу реалізації, а результат провадження повинен мати безпосереднє значення для відповідного права (§ 60). Водночас пункт 1 статті 6 Конвенції не гарантує жодного конкретного змісту цивільних прав та обов'язків у матеріальному праві держав-учасниць, а ЄСПЛ не може шляхом тлумачення цієї норми створити матеріальне право, яке не має правової основи у відповідній державі (§ 61). Тому для вирішення питання, чи має відповідне «право» підстави в національному законодавстві, відправною точкою мають бути положення відповідного національного законодавства та їх тлумачення національними судами (§ 62).

74. У консультативному висновку щодо статусу приміщень монастиря та юрисдикції суду у спорах щодо таких приміщень, наданому на запит Верховного Суду, 05 березня 2026 року, запит № P16-2025-001, ЄСПЛ уточнив, що відповідне питання стосовно «права на суд» відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції «стосується не стільки юрисдикції конкретного національного суду, скільки того, чи стосується спір визначення «цивільного права», на яке претендує сторона». ЄСПЛ також зазначив, що питання обсягу та меж юрисдикції національного суду саме по собі безпосередньо не регулюється статтею 6 Конвенції, а визначається відповідними положеннями національного законодавства. Водночас для застосування статті 6 Конвенції «вирішальним питанням є те, чи стосується провадження «права», яке визнається, принаймні на спірних підставах, у національному законодавстві». ЄСПЛ також підкреслив, що це питання належить до компетенції національних органів влади, зокрема судів (§ 69, 82).

75. При розгляді питання про існування матеріального цивільного права відповідно до національного законодавства важливо, «щоб суди ретельно розглядали подані до них позови та надавали переконливі обґрунтування своїх висновків» відповідно до національного законодавства і судової практики, включаючи положення конституційного рівня, які гарантують автономію релігійних організацій (§ 69, 82).

76. Щодо цієї справи ЄСПЛ зауважив, що правова природа користування ОСОБА_1 келією є предметом спору між сторонами: з одного боку, таке користування описувалося як таке, що могло ґрунтуватися на особистому строковому сервітуті, який випливає з усної угоди з монастирем, обумовленої метою монастиря та прийняттям позивачки до монашого життя; з іншого боку, монастир заперечував існування будь-якого юридичного права та вважав проживання позивачки лише привілеєм за канонічним правом. Саме суд, який звернувся із запитом, має вирішити, чи могла позивачка на момент звернення до суду претендувати на відповідне право хоча б на спірній основі; за позитивної відповіді її позов, у принципі, має бути розглянутий відповідно до гарантій справедливого цивільного судочинства, за негативної - стаття 6 Конвенції не вимагає оцінки обґрунтованості такої вимоги (§§ 84, 85, 88).

77. З огляду на викладене, для визначення юрисдикції суду у цій справі Велика Палата має з'ясувати, чи стосується спір, порушений ОСОБА_1 , права, яке, принаймні на спірних підставах, може вважатися визнаним у національному законодавстві.

78. Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди, а юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

79. Згідно зі статтею 4 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

80. За статтею 19 ЦПК суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

81. Відповідно до статті 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Стаття 16 ЦК передбачає право кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

82. Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

83. Відповідно до частини першої статті 29 ЦК місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

84. Згідно зі статтею 379 ЦК житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

85. Відповідно до абзацу п'ятого статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місцем проживання є житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти, крім апартаментів у готелях, кімнати та інші придатні для проживання об'єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг із проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

86. Стаття 8 Конвенції гарантує кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

87. У практиці ЄСПЛ поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується приміщенням, яке особа займає на законних підставах, а залежить від фактичних обставин, зокрема від наявності достатніх і триваючих зв'язків із конкретним місцем проживання («Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), 02 грудня 2010 року, заява № 30856/03, § 40; «Саган проти України» (Sagan v. Ukraine), 23 жовтня 2018 року, заява № 60010/08, § 52).

88. Наведене свідчить, що право особи на судовий захист цивільного права або інтересу, спори щодо користування нерухомим майном, а також правовідносини, пов'язані з користуванням житлом або іншим приміщенням, загалом визнаються і регулюються національним правом.

89. Разом із тим у цій справі не можна залишити поза увагою те, що спірне приміщення є келією у монастирі, а відповідачем є релігійна організація. Тому визначення юрисдикції національного суду має здійснюватися з урахуванням гарантованої автономії релігійних організацій, яка не усуває юрисдикцію суду автоматично, але є важливою для оцінки правової природи заявленої вимоги.

90. Стаття 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

91. Згідно зі статтею 5 Закону № 987-XII держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій.

92. Відповідно до статті 7 цього Закону релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру та діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. До релігійних організацій належать, зокрема, монастирі.

93. Стаття 12 Закону № 987-XII передбачає, що статут релігійної організації визначає її вид, організаційну структуру, порядок утворення, діяльності та припинення діяльності, а також може містити інші відомості, пов'язані з особливостями діяльності відповідної релігійної організації.

94. За статтею 18 указаного Закону релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Релігійні організації можуть бути обмежені у здійсненні права власності лише у випадках і в порядку, передбачених законом. У власності релігійних організацій можуть бути, зокрема, будівлі, предмети культу та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. Право власності релігійних організацій охороняється законом.

95. Наведені приписи національного законодавства гарантують релігійним організаціям автономію, самостійність у визначенні внутрішнього устрою та право власності на майно, необхідне для здійснення релігійної діяльності.

96. У свою чергу ЄСПЛ сформував підхід, за яким автономія релігійної організації є складовою свободи релігії.

97. У справі «Свято-Михайлівська парафія проти України» (Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine, 14 червня 2007 року, заява № 77703/01, § 112) ЄСПЛ зазначив, що оскільки релігійні громади традиційно існують у формі організованих структур, статтю 9 Конвенції слід тлумачити у світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об'єднання від невиправданого втручання держави. Релігійна організація вільна самостійно визначати порядок прийняття нових членів, критерії членства та порядок обрання своїх органів управління, а держава не може зобов'язувати приватноправове об'єднання приймати нових членів або виключати наявних (§ 146). Внутрішня структура релігійної організації та правила її членства є засобом, за допомогою якого така організація виражає свої переконання і зберігає свої релігійні традиції (§ 150).

98. У справі «Сіндікатул "Песторул чел Бун" проти Румунії» (Sindicatul „Pastorul cel Bun" v. Romania) [GC], 09 липня 2013 року, заява № 2330/09, ЄСПЛ вказав, що стаття 9 Конвенції не гарантує права на незгоду всередині релігійного об'єднання. У разі розбіжностей з питань доктрини або організації між релігійною громадою та одним із її членів свобода релігії особи реалізується через свободу залишити громаду (§ 137).

99. У справі «Міролюбовс та інші проти Латвії» (Mirolubovs and Others v. Latvia), 15 вересня 2009 року, заява № 798/05, §§ 89, 90, ЄСПЛ виходив із того, що обов'язок держави зберігати нейтральність і безсторонність не дозволяє державним органам, зокрема судам, вирішувати питання релігійної належності особи або групи, оскільки це належить до сфери відповідальності відповідних духовних органів релігійної спільноти.

100. З наведених положень національного законодавства та практики ЄСПЛ слідує, що автономія релігійної організації означає, що світський суд не може підміняти собою церковні органи у питаннях віровчення, внутрішньої організації, прийняття до релігійної спільноти, виключення з неї або визначення умов чернечого життя. Водночас така автономія не означає, що будь-який спір за участю релігійної організації або щодо майна, яке вона використовує, автоматично не може бути предметом розгляду національного суду. Для визначення юрисдикції суд має оцінити, чи ґрунтується конкретна вимога виключно на нормах канонічного права або ж вона пов'язана також із правом або інтересом, які національне законодавство визнає принаймні на спірних підставах.

101. Позивачка вступила в цей процес спочатку як відповідач у справі, порушеній у державному суді самою релігійною організацією щодо свого майна і права користуватися ним. Після цього ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом про усунення перешкод у користуванні приміщенням (келією) шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до цього приміщення та передачі дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей і зазначеного приміщення. Отже, обидві сторони на час заявлення своїх позовних вимог визнавали юрисдикцію державного, а не церковного суду щодо цих вимог.

102. При цьому на обґрунтування свого позову ОСОБА_1 посилалася на те, що з 01 червня 2011 року як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці вона проживала в цьому приміщенні, в якому залишилися її особисті речі та яке є її зареєстрованим місцем проживання. З посиланням на принцип верховенства права, положення статті47 Конституції України, статті 8 Конвенції, а також практику Європейського суду з прав людини та Верховного Суду вона вважала спірне приміщення «житлом», перешкоджання в доступі до якого є протиправним.

103. Отже, хоча описані фактичні обставини справи витікали з попереднього проживання ОСОБА_1 як монахині в монастирі, свій позов вона обґрунтувала переважно посиланням на норми не канонічного, а світського права. Зокрема, вона втратила монаший стан у жовтні 2020 року згідно з канонічним правом, але не просила вирішити питання про її належність до монашої спільноти, оцінити правильність внутрішніх рішень релігійної організації та не висувала вимоги поновити її у чернечому стані. Натомість вона просила захистити стверджуване нею право користування приміщенням, яке вона вважала своїм житлом, шляхом усунення перешкод у доступі до нього. Не оцінюючи на цьому етапі обґрунтованість наведеної позовної вимоги, Велика Палата зауважує, що вона цілком відповідає існуючому в національному цивільному праві способу захисту.

104. Це дає підстави для висновку, що ОСОБА_1 порушила перед судом спір про право, яке, принаймні на спірних підставах, може вважатися визнаним у національному законодавстві. Відповідно, спір за позовом ОСОБА_1 до Спасо-Преображенського монастиря про усунення перешкод у користуванні приміщенням шляхом вселення має достатню основу для розгляду національним судом у порядку цивільного судочинства.

105. Однак цей висновок не виключає обов'язку суду перевірити, чи є заявлена позовна вимога обґрунтованою та чи може вона бути задоволена на основі чинного міжнародного чи національного (не канонічного) права.

Щодо суті спору

106. Оскільки ОСОБА_1 просила усунути перешкоди в користуванні спірним приміщенням шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до нього та передачі дублікатів ключів, для задоволення такої вимоги вона мала довести наявність у неї права або охоронюваного законом інтересу щодо користування цим майном.

107. Таким чином, для вирішення спору по суті визначальним є встановлення наявності правової підстави, яка давала б ОСОБА_1 право вимагати постійного безперешкодного доступу до келії після припинення обставин, з якими сторони пов'язували її проживання у монастирі.

108. Суди попередніх інстанцій встановили, що Спасо-Преображенський монастир є релігійною організацією, а відповідно до її статуту - релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно з правилами східного чернецтва.

109. Суди також установили, що нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , було передане монастирю Святого Теодора Студита безоплатно для культових потреб монастиря. Згідно з матеріалами інвентарної справи у будівлі монастиря значаться келії, зокрема і спірне приміщення площею 8,40 кв.м, яке є однією з таких келій.

110. Як зазначалося вище, релігійні організації мають право володіти, користуватися і розпоряджатися майном, яке належить їм на праві власності, а право власності релігійних організацій охороняється законом.

111. За змістом статей 316, 317, 319 і 321 ЦК власник здійснює права володіння, користування та розпоряджання своїм майном за своєю волею і на власний розсуд, якщо його дії не суперечать закону, а право власності є непорушним і не може бути протиправно обмежене.

112. Отже, надання іншій особі постійного безперешкодного доступу до приміщення, яке належить монастирю на праві власності та використовується для забезпечення його релігійної діяльності, становить втручання у здійснення власником правомочностей щодо такого майна. Таке втручання може бути виправданим лише за наявності правової підстави, яку має довести особа, що заявляє відповідну вимогу.

113. Відповідно до пунктів 2.1, 2.2 Статуту Спасо-Преображенського монастиря метою монастиря є ведення монахами спільнотного монашого життя на основі євангельських засад, традицій візантійсько-слов'янського чернецтва, проповідування Євангелія, пропагування духовно-культурних цінностей УГКЦ та духовне служіння для добра Церкви і народу. Монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією - клявзурою.

114. Такий статутний режим монастиря узгоджується з відповідними внутрішніми приписами релігійної організації. Зокрема, за каноном 433 ККСЦ монастирем є чернечий дім, у якому члени прямують до євангельської досконалості, дотримуючись правил і традицій монашого життя. За каноном 913 ККСЦ члени чернечих інститутів набувають постійного місця проживання в місці, де знаходиться дім, до якого вони приписані. Крім того, Типікон Спасо-Преображенського монастиря УГКЦ визначає келію як особливе місце, в якому монах проводить години відпочинку та молитви, а також встановлює правила перебування в келії, пов'язані з келійним правилом, духовним читанням, послушанням і монашим діянням (пункт 187 розділу II «Келійне правило» частини IV «Монаше діяння»; розділ III «Перебування у келії» частини IV «Монаше діяння»).

115. Отже, спірне приміщення не є звичайним житловим приміщенням, переданим особі у користування на підставі цивільного договору, ордера, сервітуту чи іншого самостійного цивільно-правового титулу. Воно є келією у монастирі, функціональне призначення якої пов'язане не лише з фактичним проживанням, а й із забезпеченням монашого життя та релігійної діяльності відповідної спільноти.

116. Попереднє користування ОСОБА_1 спірною келією було пов'язане з її перебуванням у монашій спільноті. Саме в цьому статусі вона проживала у монастирі та користувалася відповідним приміщенням.

117. Матеріали справи не свідчать про те, що Спасо-Преображенський монастир або інша уповноважена особа передали ОСОБА_1 спірне приміщення у користування на підставі договору найму, позички, встановленого сервітуту чи іншої цивільно-правової підстави, яка зберігала б чинність незалежно від її належності до монашої спільноти.

118. Велика Палата зазначає, що реєстрація місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 сама по собі не створила для неї речового, зобов'язального чи іншого самостійного права користування спірною келією. Така реєстрація засвідчує зв'язок особи з відповідним місцем у певний період, однак не є правовстановлюючою підставою користування конкретним приміщенням і не замінює договору, сервітуту, закону чи іншого матеріально-правового титулу на користування чужим майном.

119. Так само попереднє проживання у келії не створило для ОСОБА_1 постійного або безстрокового права користування цим приміщенням.

120. Визнання такого права лише з факту попереднього проживання фактично означало б, що особа, яка певний час проживала у монастирі у зв'язку зі своїм монашим станом, набуває самостійного цивільного права на подальше проживання у приміщенні монастиря незалежно від збереження відповідного статусу, волі релігійної організації, її внутрішнього устрою та правового режиму відповідного майна.

121. Такий висновок був би несумісним із правовим режимом майна монастиря, функціональним призначенням келії та автономією релігійної організації, гарантованою Конституцією України, Законом № 987-XII та статтею 9 Конвенції.

122. Суди встановили, що декретом від 27 квітня 2017 року № ВА 17/162 Верховний Архієпископ Києво-Галицький УГКЦ постановив закрити монастир Введення в храм Пресвятої Богородиці, що в смт Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області, та всі залежні монастирі. За протоколом від 06 травня 2017 року монахиня сестра ОСОБА_4 ( ОСОБА_2 ) повідомила Управління Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ про те, що 05 травня 2017 року ОСОБА_1 разом з іншими сестрами залишила монастир. Надалі декретом від 22 жовтня 2020 року № 459/2020 архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_8 постановив звільнити її з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які із цього випливають.

123. Велика Палата не оцінює правильність, обґрунтованість чи канонічну законність цих рішень релігійної організації, оскільки такі питання належать до внутрішнього життя церкви і не є предметом судового контролю у цій справі.

124. Водночас ці обставини мають значення для вирішення спору по суті, оскільки вони свідчать про припинення того фактичного і релігійно-організаційного зв'язку, у межах якого ОСОБА_1 раніше проживала у монастирі та користувалася келією.

125. За таких обставин позивачка повинна була довести наявність самостійної цивільно-правової підстави, яка після припинення її зв'язку з монастирем надавала б їй право вимагати від релігійної організації постійного доступу до келії та передачі ключів.

126. Такої підстави суди першої та апеляційної інстанцій не встановили. Натомість, задовольняючи зустрічний позов, суди фактично ототожнили попереднє проживання ОСОБА_1 у келії та реєстрацію її місця проживання за адресою монастиря із правом подальшого користування спірним приміщенням.

127. Велика Палата вважає такі мотиви судів попередніх інстанцій помилковими, оскільки суди не перевірили і не з'ясували, чи існував самостійний цивільно-правовий титул, який після припинення обставин, з якими було пов'язане проживання ОСОБА_1 у монастирі, давав би їй право вимагати постійного доступу до келії.

128. Велика Палата враховує, що тривале фактичне користування приміщенням, реєстрація місця проживання та наявність достатнього зв'язку особи з відповідним приміщенням можуть мати значення для оцінки того, чи є таке приміщення «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції, а також для перевірки пропорційності втручання у право особи на повагу до житла. Однак у цій справі такі обставини самі собою не доводять наявності у ОСОБА_1 права на подальше користування келією, оскільки спірне приміщення є частиною монастиря, його функціональне призначення пов'язане з монашим життям відповідної релігійної спільноти, а попереднє користування ним було похідним від обставин, з якими сторони пов'язували проживання ОСОБА_1 у монастирі.

129. Задоволення заявлених вимог у цій справі означало б не лише усунення перешкод у користуванні майном, а фактично поклало б на монастир обов'язок надати особі, яка більше не перебуває у статусі, з яким сторони пов'язували її проживання у монастирі, постійний доступ до приміщення, розташованого у просторі монастирського життя, та передати їй ключі від воріт, вхідних дверей і келії.

130. Такий обов'язок без наявності самостійної матеріально-правової підстави користування спірним приміщенням становив би втручання держави через суд у внутрішній порядок життя монастиря, зокрема у визначення кола осіб, які можуть постійно перебувати на території з обмеженим доступом - у клявзурі, користуватися келіями та брати участь у просторі спільнотного монашого життя.

131. Крім того, перебування у просторі монастирського життя особи, яка не належить до відповідної монашої спільноти, може впливати не лише на права монастиря як релігійної організації та власника майна, а й на права інших монахів, які продовжують вести спільнотне монаше життя, дотримуватися правил клявзури, молитовного розпорядку, послуху та інших елементів релігійної практики. Тому судове рішення про надання такій особі постійного доступу до келії без доведеної цивільно-правової підстави порушувало б баланс між заявленим інтересом позивачки та автономією релігійної організації, правом власності монастиря і свободою релігії інших членів монашої спільноти.

132. Це було б несумісним із конституційним принципом відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, законодавчою забороною втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, автономією релігійної організації, гарантованою статтею 9 Конвенції, а також із правом монастиря як власника визначати порядок користування майном, необхідним для здійснення його релігійної діяльності.

133. Наведене залишилось поза увагою судів попередніх інстанцій, які, не встановивши правової підстави, яка б надавала право ОСОБА_1 вимагати постійного безперешкодного доступу до спірної келії та передачі ключів від приміщень монастиря, помилково задовольнили її зустрічний позов.

Щодо доводів касаційної скарги

134. Доводи касаційної скарги Спасо-Преображенського монастиря Велика Палата оцінює з урахуванням наведеного вище розмежування між питанням юрисдикції національного суду та питанням обґрунтованості заявлених позовних вимог.

135. Твердження касатора про те, що цей спір взагалі не підлягає розгляду національним судом, Велика Палата відхиляє з мотивів, наведених у розділі цієї постанови щодо юрисдикції суду. Наявність релігійного компонента у спірних правовідносинах, спеціальне призначення приміщення та статус відповідача як релігійної організації самі собою не усувають юрисдикції національного суду, якщо заявлена вимога стосується права або інтересу, які можуть вважатися визнаними у національному законодавстві принаймні на спірних підставах.

136. Водночас Велика Палата погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково задовольнили зустрічний позов ОСОБА_1 , оскільки не встановили матеріально-правової підстави, яка після припинення обставин, з якими було пов'язане її проживання у монастирі, надавала б їй право вимагати постійного безперешкодного доступу до спірної келії та передачі ключів від приміщень монастиря.

137. Доводи касаційної скарги щодо автономії релігійної організації, правового режиму майна монастиря, функціонального призначення келії, значення реєстрації місця проживання та попереднього користування спірним приміщенням Велика Палата врахувала під час вирішення спору по суті. Ці доводи підтверджують помилковість висновків судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення зустрічного позову, однак не спростовують висновку про те, що сам спір підлягав розгляду національним судом.

138. Доводи касатора про наявність у ОСОБА_1 прав на інше житло не є визначальними для вирішення цієї справи, оскільки підставою для відмови в задоволенні позову є не наявність або відсутність у позивачки іншого житла, а недоведеність нею самостійної цивільно-правової підстави для користування спірною келією.

139. Інші доводи касаційної скарги не мають істотного значення для правильного вирішення справи, оскільки не спростовують висновків Великої Палати про те, що спір підлягає розгляду національним судом, але заявлений ОСОБА_1 спосіб захисту не може бути застосований за відсутності доведеної матеріально-правової підстави користування спірною келією.

140. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

141. З огляду на висновки, зроблені в цій постанові, Велика Палата вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 .

VI. ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА (статті 19 ЦПК)

142. Релігійний характер спірних правовідносин, статус однієї зі сторін як релігійної організації, а також культове чи інше спеціальне релігійне призначення спірного приміщення самі собою не виключають юрисдикції національного суду.

143. Спір щодо користування приміщенням, яке належить релігійній організації, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства відповідно до статті 19 ЦПК, якщо позивач обґрунтовує заявлену вимогу не лише канонічним статусом, внутрішніми правилами чи рішеннями релігійної організації, а стверджуваним цивільним правом або охоронюваним законом інтересом, які за національним законодавством можуть вважатися визнаними принаймні на спірних підставах. Визнання спору таким, що підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, не вимагає на стадії відкриття провадження у справі остаточного висновку суду, що вимоги позивача є повністю або частково обґрунтованими. Існування такого права, його зміст і підстави для судового захисту суд перевіряє під час вирішення спору по суті.

144. Розглядаючи такий спір, суд не може підміняти собою органи релігійної організації у питаннях віровчення, канонічного статусу особи, внутрішнього устрою, правил чернечого життя, дисципліни, підпорядкування чи оцінки правильності канонічних рішень, оскільки ці питання належать до сфери автономії релігійної організації, гарантованої Конституцією України, Законом № 987-XII та статтею 9 Конвенції. Водночас це не позбавляє суд повноваження вирішити спір про цивільне право або інтерес із застосуванням норм національного права та Конвенції, беручи до уваги автономію релігійної організації як межу допустимого судового втручання.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК, Велика Палата

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви» задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 грудня 2023 року скасувати.

Постановити нове рішення, яким у позові ОСОБА_1 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням - відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідачС. О. ПогрібнийСуддіО. О. Банасько О. В. Білоконь О. Л. Булейко М. М. Гімон О. А. Губська А. А. Ємець В. В. Король С. І. Кравченко О. В. КривендаМ. В. Мазур Н. М. Мартинюк Н. С. Стефанів Т. Г. Стрелець О. В. Ступак М. Ю. Тітов І. В. Ткач О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич Повний текст постанови на підставі частини 3 статті 415 ЦПК оформив суддя М. В. Мазур

Джерело:
ЄДРСР 139924670

[ANTIRAID]

Вважаю рішення невірним. Держава відокремлена від церкви і такі спори вирішувати не має права.

Велика палата зазначила:

142. Релігійний характер спірних правовідносин, статус однієї зі сторін як релігійної організації, а також культове чи інше спеціальне релігійне призначення спірного приміщення самі собою не виключають юрисдикції національного суду.

143. Спір щодо користування приміщенням, яке належить релігійній організації, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства відповідно до статті 19 ЦПК, якщо позивач обґрунтовує заявлену вимогу не лише канонічним статусом, внутрішніми правилами чи рішеннями релігійної організації, а стверджуваним цивільним правом або охоронюваним законом інтересом, які за національним законодавством можуть вважатися визнаними принаймні на спірних підставах. Визнання спору таким, що підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, не вимагає на стадії відкриття провадження у справі остаточного висновку суду, що вимоги позивача є повністю або частково обґрунтованими. Існування такого права, його зміст і підстави для судового захисту суд перевіряє під час вирішення спору по суті.

144. Розглядаючи такий спір, суд не може підміняти собою органи релігійної організації у питаннях віровчення, канонічного статусу особи, внутрішнього устрою, правил чернечого життя, дисципліни, підпорядкування чи оцінки правильності канонічних рішень, оскільки ці питання належать до сфери автономії релігійної організації, гарантованої Конституцією України, Законом № 987-XII та статтею 9 Конвенції. Водночас це не позбавляє суд повноваження вирішити спір про цивільне право або інтерес із застосуванням норм національного права та Конвенції, беручи до уваги автономію релігійної організації як межу допустимого судового втручання.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О., Гімона М. М., Короля В. В., Стрелець Т. Г., Ступак О. В., Тітова М. Ю.

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 вересня 2026 року

у справі № 607/15144/20 (провадження № 14-29цс25)

за позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням

за касаційною скаргою Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви» (далі - РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», релігійна організація, УГКЦ відповідно) на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 грудня 2023 року.

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

1. РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» у вересні 2020 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому, уточнивши позовні вимоги, просила визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .

Стислий виклад позиції позивачки за зустрічним позовом

2. ОСОБА_1 у листопаді 2020 року звернулася до суду із зустрічним позовом до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», у якому з урахуванням уточнень просила зобов'язати РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням площею 8,40 кв. м, позначеним в інвентарній справі літерою «А» за № 30, розташованим на першому поверсі будинку АДРЕСА_1 , шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей і зазначеного приміщення.

3. Позивачка за зустрічним позовом обґрунтовувала його тим, що з 01 червня 2011 року вона як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці проживала разом з іншими членами цього чернечого інституту в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , у якому була зареєстрована та набула право користування ним.

4. Втім 05 травня 2017 року вимушено залишила спірне житлове приміщення з метою уникнення постійних конфліктів із незаконно призначеною ігуменею - сестрою ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) та через незаконні дії владики ОСОБА_3 . Іншого житла у неї немає, її особисті речі залишилися у спірному житлі. З 01 лютого 2018 року вона робила неодноразові спроби повернутися до спірного житла, однак через заміну замків не змогла пройти на територію монастиря. У розмові їй повідомили, що владика заборонив пускати її та сестер.

Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

5. Рішенням від 24 вересня 2021 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області відмовив у задоволенні вимог позову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» та частково задовольнив вимоги зустрічного позову ОСОБА_1 .

Суд зобов'язав РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» усунути та не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та надання дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей цього житлового приміщення.

У задоволенні інших вимог зустрічного позову відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 не втратила право на користування житлом, фактично на цей час у спірному будинку не проживає, оскільки не має об'єктивної можливості безперешкодного доступу до нього у зв'язку зі зміною замків у вхідних дверях та брамі, уповноважені власником особи не надають їй дозволу на проживання, що свідчить про перешкоди у користуванні житловим приміщенням.

6. Постановою від 13 квітня 2022 року Тернопільський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», скасував рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року, провадження у справі за позовом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» та за зустрічним позовом ОСОБА_1 закрив.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що до концепції «житла» не віднесено монастирські приміщення, призначені для культових потреб, та/або келію в монастирі. Питання надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі, так само як його втрати особою, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не цивільним правом.

Апеляційний суд виснував, що спір виник між суб'єктами канонічного права, відносини між якими регулюються Кодексом канонів Східних церков (далі - ККСЦ), а не актами цивільного законодавства, тому юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями).

7. Постановою від 12 червня 2023 року Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасувала постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року, справу направила для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що келія є житлом у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), адже тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Відтак спір підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

8. Під час нового розгляду ухвалою від 10 жовтня 2023 року Тернопільський апеляційний суд прийняв відмову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» від первісного позову в цій справі.

9. Постановою від 18 грудня 2023 року Хмельницький апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року в частині задоволених вимог зустрічного позову ОСОБА_1 - без змін.

За висновками суду апеляційної інстанції, оскільки ОСОБА_1 протягом тривалого часу проживала в спірному приміщенні, то її право на проживання як особи, місце проживання якої зареєстроване у ньому, в межах цих правовідносин мають перевагу над правом власності РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», адже втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Додатково суд апеляційної інстанції виснував, що цей спір не є втручанням держави у внутрішні організаційні справи релігійної організації та ці правовідносини не регулюються нормами Закону України від 23 квітня 1991 року № 987-XII «Про свободу совісті та релігійних організацій» (далі - Закон № 987-XII) і внутрішніми актами релігійної організації.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

10. Відповідно до статуту РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» від 19 червня 2017 року, який прийнято рішенням загальної ради монастиря Святого Теодора Студита, зареєстрованого в Міністерстві культури України згідно з наказом від 31 серпня 2017 року № 835, РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» є релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно з правилами східного чернецтва.

11. Згідно з додатком до рішення від 08 липня 1999 року № 133 Великобірківська селищна рада Тернопільського району Тернопільської області передала безоплатно монастирю Святого Теодора Студита нерухоме майно, розташоване за адресою: вул. Б. Хмельницького, 15, смт Великі Бірки, Тернопільський район, Тернопільська область, для культових потреб монастиря.

12. Згідно з будинковою книгою прописки громадян, що мешкають у будинку АДРЕСА_1 , місце проживання ОСОБА_1 у цьому будинку зареєстровано з 01 червня 2011 року.

13. Згідно з протоколом від 06 травня 2017 року № 6/2017 монахиня сестра ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) повідомила Управління Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ про те, що 05 травня 2017 року сестри, в тому числі ОСОБА_1 , взявши документи і речі приватного вжитку, залишили монастир.

14. Листом від 09 травня 2017 року № 2017/27а сестра ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) повідомила архієпископу і митрополиту Тернопільсько-Зборівському високопреосвященному кир ОСОБА_3, що монахині, серед яких ОСОБА_1 , від самого початку призначення її ігуменею виражали непослух, бунтували проти розпоряджень, вибірково їх виконували, ігнорували її і багато речей робили з власної волі. Це створювало у монастирі атмосферу постійного підбурення до непослуху ігумені, а 05 травня 2017 року без дозволу сестри виїхали з монастиря, не погодилися на духовну віднову чи реабілітацію.

15. ОСОБА_1 разом з іншими сестрами 04 вересня 2017 року направили звернення № 6/2017 до синоду Єпископів УГКЦ, в якому висловлювали незгоду з діями високопреосвященного кир ОСОБА_3 , архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського, якими він іменував ігуменею сестру ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) без попереднього вибору.

16. Також ОСОБА_1 разом з іншими сестрами зверталася до владики ОСОБА_5 , протосинкела Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, з листом від 12 жовтня 2017 року № 12/2017, в якому повідомила, що вони не бажали жити у постійному з'ясуванні стосунків з незаконно призначеною ігуменею, коли за кожної нагоди їх звинувачували у непослусі, скаржилися на значний психологічний тиск у монастирі та ставлення до них як бунтівників, нерівне ставлення та наявність привілейованих сестер.

17. Листом від 20 серпня 2020 року № 237/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_3 звернувся до монахині ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), у якому надав їй канонічне попередження на один місяць про те, що якщо вона не змінить поведінки, буде звільнена з монашого стану.

18. Декретом від 22 жовтня 2020 року № 459/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_3 постановив звільнити з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які із цього випливають, монахиню ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), члена колишнього монастиря Введення в храм Пресвятої Богородиці, який канонічно скасований декретом Блаженнішого патріарха Святослава від 27 квітня 2017 року.

ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ

19. РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» 16 січня 2024 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 грудня 2023 року, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог зустрічного позову.

20. Заявник зазначив, що суди не врахували те, що не було цивільно-правових підстав для користування ОСОБА_1 спірною келією у монастирі. Підстави її перебування у келії монастиря були винятково церковно-канонічні та пов'язані саме з її перебуванням у монастирі як члена чернечого інституту монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці смт Великі Бірки. Вважав, що оскаржувані судові рішення є нічим іншим як втручанням сторонніх осіб у життя монастиря, його внутрішню дисципліну.

21. ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу просила відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення в частині задоволених вимог зустрічного позову залишити без змін.

22. Ухвалою від 05 лютого 2025 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 403 ЦПК України передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми щодо визначення норм (канонічного чи національного права), якими повинно регулюватися питання права на проживання в монастирі особи, яка належить (належала) до чернечого стану, і відповідно щодо визначення суду (національного чи церковного), який має вирішувати це питання.

23. Ухвалою від 25 червня 2025 року Велика Палата Верховного Суду звернулася до ЄСПЛ з приводу надання консультативного висновку у контексті статей 6 (право на доступ до суду), 8 (право на повагу до житла), 9 (автономія релігійних організацій) Конвенції стосовно того:

- чи є приміщення культових споруд - монастирів (келії) житлом у розумінні статті 8 Конвенції;

- чи поширюється юрисдикція національного суду на спори щодо права колишньої монахині на користування приміщеннями монастиря, яке виникло на підставі усного договору з монастирем, обумовленого метою його функціонування та прийняття у монахині монастиря, а припинено внаслідок залишення монахинею спірного приміщення через конфлікт та розбіжності у поглядах з очільниками релігійної організації.

24. На запит Верховного Суду (вих. № Р16-2025-001) Велика Палата ЄСПЛ 05 березня 2026 року надала консультативний висновок щодо статусу приміщень монастиря та юрисдикції судів у спорах щодо таких приміщень.

25. Постановою від 09 вересня 2026 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» задовольнила частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 грудня 2023 року скасувала та ухвалила нове рішення, яким відмовила ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Вирішуючи питання юрисдикції суду Велика Палата Верховного Суду врахувала, що хоча описані фактичні обставини справи витікали з попереднього проживання ОСОБА_1 як монахині в монастирі, свій позов вона обґрунтувала переважно посиланням на норми не канонічного, а світського права. Позивачка просила захистити стверджуване нею право користування приміщенням, яке вона вважала своїм житлом шляхом усунення перешкод у доступі до нього, й ця позовна вимога цілком відповідає існуючому в національному цивільному праві способу захисту.

З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що ОСОБА_1 порушила перед судом спір про право, яке, принаймні на спірних підставах, може вважатися визнаним у національному законодавстві. Тож такий спір має достатню основу для розгляду національним судом у порядку цивільного судочинства.

Щодо вирішення спору по суті, то Велика Палата Верховного Суду врахувала встановлені у справі обставини, положення Статуту Спасо-Преображенського монастиря, Кодексу канонів Східних церков (далі - ККСЦ), а також Типікону Спасо-Преображенського монастиря УГКЦ та виснувала, що спірне приміщення не є звичайним житловим приміщенням, переданим особі у користування на підставі цивільного договору, ордера, сервітуту чи іншого самостійного цивільно-правового титулу. Воно є келією у монастирі, функціональне призначення якої пов'язане не лише з фактичним проживанням, а й із забезпеченням монашого життя та релігійної діяльності відповідної спільноти.

Враховуючи, що спірне приміщення є частиною монастиря, його функціональне призначення пов'язане з монашим життям відповідної релігійної спільноти, а попереднє користування ним було похідним від обставин, з якими сторони пов'язували проживання ОСОБА_1 у монастирі, то задоволення заявлених вимог у цій справі фактично поклало б на монастир обов'язок надати особі, яка більше не перебуває у статусі, з яким сторони пов'язували її проживання у монастирі, постійний доступ до приміщення, розташованого у просторі монастирського життя, та передати їй ключі від воріт, вхідних дверей і келії.

Такий обов'язок без наявності самостійної матеріально-правової підстави користування спірним приміщенням становив би втручання держави через суд у внутрішній порядок життя монастиря, зокрема у визначення кола осіб, які можуть постійно перебувати на території з обмеженим доступом - у клявзурі, користуватися келіями та брати участь у просторі спільнотного монашого життя.

Крім того, перебування у просторі монастирського життя особи, яка не належить до відповідної монашої спільноти, може впливати не лише на права монастиря як релігійної організації та власника майна, а й на права інших монахів, які продовжують вести спільнотне монаше життя, дотримуватися правил клявзури, молитовного розпорядку, послуху та інших елементів релігійної практики.

Відтак судове рішення про надання такій особі постійного доступу до келії без доведеної цивільно-правової підстави порушувало б баланс між заявленим інтересом позивачки та автономією релігійної організації, правом власності монастиря і свободою релігії інших членів монашої спільноти. Це було б несумісним із конституційним принципом відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, законодавчою забороною втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, автономією релігійної організації, гарантованою статтею 9 Конвенції, а також із правом монастиря як власника визначати порядок користування майном, необхідним для здійснення його релігійної діяльності.

ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІВ

26. З наведеною правовою позицієюВеликої Палати Верховного Суду щодо юрисдикції спору з релігійним компонентом, а також з результатом вирішення спору по суті не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України викладаємо окрему думку.

Щодо визначення юрисдикції національного суду у спорі з релігійним компонентом

27. Основним та першочерговим питанням, яке мали вирішити Велика Палата Верховного Суду у цій справі, було те, чи поширюється юрисдикція загальних судів (національних судів України) на спори щодо користування релігійним майном, а саме: культовою спорудою монастирів (келією).

28. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що цей спір має достатню основу для розгляду національним судом у порядку цивільного судочинства, адже ОСОБА_1 обґрунтовувала свій позов посиланням на норми світського, а не канонічного права, й сформульована нею позовна вимога цілком відповідає наявному в національному цивільному праві способу захисту.

29. З цими висновками категорично не погоджуємося, і якщо на початку тексту окремої думки коротко викласти наші міркування, то вони полягають у такому.

30. Юридична наука історично, починаючи з часів римського права, поділяє право як явище людської культури на кілька великих систем, надгалузей, серед яких фундаментальними є jus privatum(приватне право), jus publicum(публічне право), jus canonicum(канонічне право). Перші дві супергалузі права створюють світське право, третя - визначає, за якими правилами функціонують релігійні організації, які вибороли собі станом на нині автономію від держави в європейській традиції права.

31. Визначаючи джерело виникнення спірних у цій справі соціальних відносин, відзначимо, що чинне світське право не містить жодної правової підстави, яка б регулювала питання користування таким приміщенням християнського монастиря, як келією. Усі підстави виникнення такої можливості в особи знаходяться в jus canonicum (канонічному праві).

32. Відтак у національному законодавстві (праві) немає відповідної правової підстави на розгляд цього спору по суті національними судами та його вирішення як шляхом вселення колишньої монахині до монастиря УГКЦ, так і відмови у цьому.

33. Потрібно нагадати, що Верховний Суд звертався до ЄСПЛ, Велика Палата якогонадала консультативний висновок щодо статусу приміщень монастиря та юрисдикції судів у спорах щодо таких приміщень.

34. Основним у згаданому консультативному висновку в контексті статті 6 Конвенції (право на доступ до суду) є пункт 82, у якому зазначено, що вирішальним питанням є те, чи стосується провадження «права», яке визнається, принаймні на підставі спірних обставин, у національному законодавстві.

35. Згаданий пункт завершує головну думку консультативного висновку ЄСПЛ, яка зводиться до переваги права релігійних організацій на автономію над правом на доступ до суду. Всі наведені ЄСПЛ приклади розглянутих ним справ та ухвалених рішень зводяться до того, що внутрішньоцерковні спори не можуть вирішуватися національними судами по суті пред'явлених вимог з огляду на принцип автономності церкви та невтручання держави у внутрішню діяльність релігійної організації.

36. Якщо ж більш детально викласти наші аргументі незгоди з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо компетенції національних судів вирішувати такі спори по суті, то для того, щоб дати відповідь на юрисдикційне питання, потрібно визначити характер тих відносин, що виникли між сторонами, та визначити правила, якими вони врегульовані, з'ясувати підстави для проживання в монастирі, а також правовий режим спірного приміщення (келії).

Правове регулювання діяльності релігійних організацій

37. Стаття 35 Конституції України, як і стаття 5 Закону № 987-XII гарантує, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави.

38. Отже, в Україні діє принцип взаємного невтручання держави та церкви, який ґрунтується на конституційній нормі про відокремленість церкви від держави.

39. Конституційний Суд України в Рішенні від 27 грудня 2022 року № 4-р/2022 у справі № 1-13/2019(374/19) також звернув увагу на те, що релігійні організації (об'єднання) мають право самостійно вирішувати свої внутрішні справи. Така автономія релігійних організацій (об'єднань) гарантована законодавчою забороною державі втручатися в законну діяльність релігійних організацій (частина четверта статті 5 Закону № 987-XII).

40. У статті 18 Закону № 987-XIIзазначено, що релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Релігійні організації можуть бути обмежені у здійсненні права власності лише у випадках і в порядку, передбачених законом. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.

41. Правове становище релігійних організацій визначається не тільки нормами світського права, але й нормами канонічного права.

42. Внутрішні настанови діяльності УГКЦ врегульовані ККСЦ, Партикулярним правом, а також Типіконом Студійського уставу.

43. Наведеними нормами канонічного права врегульовано порядок створення, діяльності, ліквідації (скасування) монастирів, обсяг прав та обов'язків ченців як членів монашої спільноти, зокрема й з приводу використання майна монастиря, порядок набуття та позбавлення монашого стану. Також у межах канонічного права, зокрема в титулах XXIV-XXVI ККСЦ та титулі XVII Канонів партикулярного права УГКЦ врегульовано питання вирішення спорів шляхом звернення до церковного суду (трибуналу).

Щодо правового режиму спірного приміщення (келії)

44. Першим питанням, яке потребувало відповіді, було те, чи регулюються відносини з приводу майна культових споруд (келій) національним правом, а також чи є келія монастиря житлом у розумінні національного законодавства України, зокрема статті 379 ЦК України, а так само відповідно до статті 8 Конвенції.

45. Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

46. Втім не будь-яке помешкання, яке de facto може бути використано для проживання, може de jure вважатися житлом за українським національним законодавством.

47. У цій справі спір стосувався келії монастиря. Питання про можливість визнання «житлом» приміщення, призначеного для культових потреб релігійних організацій та сповідування релігійних поглядів монахів, не досліджувалося ЄСПЛ у справах «Саган проти України», «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03), «Баклі проти Сполученого Королівства» (заява № 20348/92) та інших, у яких зроблено висновок, що питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме: від існування достатнього та тривалого зв'язку із зазначеним місцем.

48. У консультативному висновку ЄСПЛ навів власні міркування, які є особливо важливими для визначення наявності «достатніх і постійних зв'язків» у конкретному контексті, порушеному у цій справі.

49. Першим міркуванням є підстава, на якій ОСОБА_1 займала монастирську келію, а саме, чи існувала цивільно-правова підстава для її проживання, чи вона займала її винятково на підставі свого статусу в відповідній релігійній громаді як черниця або послушниця. Якщо це було на останній підставі, то принцип автономії релігійних організацій, який лежить в основі захисту, передбаченого статтею 9 Конвенції, стане особливо актуальним.

50. РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» твердила, що відповідно до приписів канонічного права проживання черниці в приміщенні закритого монастиря нерозривно пов'язане з її членством у спільноті, яка там реалізує своє релігійне покликання.

51. ЄСПЛ щодо цього наголошував, що відповідно до принципу автономії релігійних організацій Держава не має права зобов'язувати релігійну громаду приймати нових членів або виключати існуючих («Сіндікатул «Песторул чел Бун» проти Румунії» (Sindicatul «Pastorul cel Bun» v. Romania), № 2330/09, § 136, 137, ЄСПЛ 2013). Релігійні громади повинні мати повну свободу на власний розсуд визначати порядок прийняття нових членів та виключення існуючих ( «Свято-Михайлівська парафія проти України» (Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine), № 77703/01, § 146, 150, 14червня 2007 року). Крім того, стаття 9 Конвенції не гарантує права на інакомислення всередині релігійного об'єднання (справу «Сіндікатул «Песторул чел Бун» проти Румунії», § 137). У разі розбіжностей з питань доктрини або організації між релігійною громадою та одним із її членів свобода релігії особи реалізується через свободу залишити громаду (справу «Міролюбовс та інші проти Латвії» (Mirolubovs and Others v. Latvia), № 798/05, § 80, 15 вересня 2009 року).

52. Наступне міркування ЄСПЛ полягає в тому, що монастирська келія не є самостійною або окремою житловою одиницею, а є невід'ємною частиною монастирської будівлі, в якій проживає закрита релігійна громада, члени якої реалізують своє релігійне покликання через спільне життя, відокремлене від світу.

53. ЄСПЛ наголосив, що для цілей статті 8 Конвенції можна вважати, що саме монастир потрібно розглядати як «житло», спільне для осіб, які наразі ведуть в ньому чернече життя. Під час визначення меж цього поняття в поточному провадженні варто враховувати можливість виникнення таких потенційно суперечливих претензій на «житло» стосовно одних і тих самих приміщень.

54. Третє міркування ЄСПЛ стосується того, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції захищає права релігійних організацій, включаючи монастирі, на мирне володіння своїм майном (справа «Святі монастирі проти Греції» (The Holy Monasteries v. Greece), 09 грудня 1994 року, серія А № 301-А). У цій сфері питання, що стосуються статті 9 та статті 1 Першого протоколу, можуть бути тісно пов'язані (справи «Святий Синод Болгарської Православної Церкви (Митрополит Інокентій) та інші проти Болгарії» (Holy Synod of the Bulgarian Orthodox Church (Metropolitan Inokentiy) and Others v. Bulgaria), № 412/03 та 35677/04, § 173,174, 22 січня 2009 року, та «Фонд монастиря Мор Габріель у Мідьяті проти Туреччини» (Midyat Mor Gabriel Monastery Foundation v. Turkiye), № 13176/13, § 36-68, 03 жовтня 2023 року).

55. ЄСПЛ наголосив, що визнання певної частини будівлі, яка використовується релігійною громадою як місце відправлення культу, «житлом» особи, яка не є членом цієї громади, може заважати релігійній організації здійснювати права на управління та використання цього місця відправлення культу відповідно до статті 9 Конвенції та статті 1 Першого протоколу, про що зазначив монастир, який є стороною, безпосередньо зацікавленою у національному судовому провадженні, у своїх поданнях до ЄСПЛ.

56. З огляду на наведені міркування ЄСПЛ, основним фактором під час оцінки того, чи можна вважати, що особа зберегла «достатні» зв'язки зі спірним приміщенням є той факт, що особа раніше проживала в монастирських приміщеннях як член монастирської спільноти, втім більше не є її членом.

Щодо підстав для проживання в монастирі

57. Відповідно до канону 410 Глави І ККСЦ чернечий стан - це сталий спосіб життя у спільноті в якомусь інституті, затвердженому Церквою.

58. Монаший стан остаточно приймається через довічну професію, яка включає в собі три довічні обіти: послуху, чистоти і вбозтва (канон 462).

59. Набуття монашого стану включає декілька етапів: «Кандидатура», «Послушництво» (новіціат), «Рясофорат» (тимчасова професія/тимчасові обіти), «Мала схима» (довічна професія/довічні обіти), «Велика схима».

60. У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 отримала постриг у «Малу схиму».

61. Особи, які вступили до монастиря і прийняли монаший постриг, складають обіти послуху, чистоти та вбозтва.

62. Обіт вбозтва є відмовою від всіх благ, монахи живуть без власності, не мають нічого окремого, ані у власності, ані у користуванні.

63. Отже, свідомо приймаючи монаший стан, ОСОБА_1 склала обіт вбозтва, підтвердивши, що метою її перебування у монастирі було не набуття місця проживання в одній із келій монастиря, а сповідування нею релігійних поглядів.

Щодо статусу монастиря (келії) як «житла»

64. Відповідно до параграфа 1 канону 433 ККСЦ монастирем є чернечий дім, в якому члени прямують до євангельської досконалості, дотримуючись правил і традицій монашого життя.

65. До чернечого інституту приписується як священнослужитель член цього інституту після довічних обітів на підставі дияконського свячення, а священнослужитель, уже приписаний до якоїсь єпархії, на підставі довічної професії (канон 428 ККСЦ).

66. Згідно з каноном 913 ККСЦ члени чернечих інститутів, а також товариств спільного життя на подобу чернечих, набувають постійне місце проживання в місці, де знаходиться дім, до якого вони приписані, і тимчасове місце проживання набувають у місці, де їх перебування продовжувалося принаймні до трьох місяців.

67. У пункті 187 розділу ІІ «Келійне правило» частини IV «Монаше діяння» Типікону Спасо-Преображенського монастиря УГКЦ зазначено, що келія - це особливе місце, в якому монах проводить години відпочинку та особливої молитви. Проживання монаха у келії є основою монашого життя, яке полягає у послуху, євангельському та аскетичному способі життя, покірній апостольській праці. Монахи монастиря проживають відокремлено (тобто відособлено) в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).

68. Тож келія, як і монастир загалом, підпадає під визначення культової споруди в розумінні частини шостої статті 17 Закону № 987-XII, відповідно до якої культова будівля, споруда - це будівля або споруда, що є об'єктом нерухомого майна, спеціально призначена для задоволення релігійних потреб шляхом проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній, процесій, ритуалів, молитов, служінь, релігійних зібрань та забезпечення інших видів релігійної практики.

69. Розділ ІІІ «Перебування у келії» частини IV «Монаше діяння» Типікону Спасо-Преображенського монастиря УГКЦ визначає правила перебування у келії, за якими кожному монахові, по можливості, виділяється келія, що служить як молитовня, в якій монах проводить велику кількість дорогоцінного часу свого життя. Келійні заняття: келійне правило, за благословенням ігумена або духівника; читання духовної літератури; виписування корисних цитат з книжок, молитовників; вправляння у читанні і рецитуванні богослужбових книг; заняття, встановлені ігуменом, як келійні послушання; ручна робота на користь монастиря.

70. Відповідно до канону 495 ККСЦ член, який після складення професії, незаконно залишив монастир, повинен невідкладно вернутися у монастир. Настоятелі повинні його старанно розшукувати і, якщо він повернеться під впливом справжнього розкаяння, прийняти. У протилежному випадку його потрібно покарати згідно з приписами права або навіть відпустити.

71. Канон 917 ККСЦ визначає, що постійне або тимчасове місце проживання втрачається через вибуття з місця з наміром не повернутися, з дотриманням приписів канонів 913 і 915.

72. Враховуючи викладене, питання проживання в монастирі не є питанням користування житлом, а є питанням щодо релігійного (церковного, культового) майна, режим якого визначається приписами канонічного права відповідної конфесії.

73. Тож питання проживання в монастирі УГКЦ є винятково внутрішньоцерковною справою, оскільки воно пов'язано винятково із набуттям монашого стану та регулюється правилами відповідних Канонів, адже у разі втрати монашого стану така особа набуває статусу сторонньої особи і позбавляється права вступати на територію монастиря з огляду на клявзуру.

74. Саме канонічним правом УГКЦ врегульовано порядок та підстави проживання монахині в монастирі цієї конфесії, надання їй келії, яка може змінюватися і служить молитовнею, а не є особистою кімнатою для проживання, що притаманне «житлу» в розумінні національного законодавства.

75. Так само канонічним правом УГКЦ врегулювано наслідки вибуття монахині з місця її проживання з наміром не повернутися.

76. Приписи національного законодавства не регулюють відносини, які виникають з приводу перебування монахині у монастирі (келії), що є релігійним майном УГКЦ.

77. Відтак протилежний висновок Великої Палати Верховного Суду, який ґрунтується лише на тому, що в своєму позові ОСОБА_1 посилається також і на цивільне законодавство, є помилковим і недостатньо обґрунтованим.

78. З огляду на те, що метою використання монашої келії є дотримання правил монашого життя, тому це приміщення не може вважатися житлом у розумінні національного законодавства України, зокрема статті 379 ЦК України, оскільки у разі втрати монашого стану особа не може проживати поруч з іншими монахинями, які продовжують сповідувати релігійні погляди та нести обіти послуху, чистоти, вбозтва.

79. Протилежний підхід призведе до порушення статті 9 Конвенції в аспекті права інших членів релігійної організації сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів.

Загальні висновки щодо юрисдикції цього спору

80. Тож, на наше переконання, питання права на проживання в монастирі УГКЦ особи, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним правом відповідної конфесії, а не національним (цивільним) правом, адже Українська держава проголосила як засадничий принцип - невтручання у внутрішні справи релігійних організацій, які діють як самоврядні організації на основі автономності держави та церкви.

81. Отже, у спірних відносинах наріжним камінням у вирішенні питання юрисдикції спору є принцип автономності релігійної організації, бо наступним кроком у разі втручання в цю автономність буде з'ясування того, чи правомірно сторону позбавили чернечого стану, що очевидно призведе до порушення балансу інтересів держави та релігійної організації й неприпустимого втручання державою у ті відносини, що є суто канонічними.

82. Вважаємо, що такий баланс буде дотримано лише у разі взаємного невтручання цих інституцій у вирішення питань, що постали у цій справі.

83. Наведені міркування узгоджуються й з висновками ЄСПЛ, зробленими у рішенні від 14 вересня 2017 року у справі «Карой Надь проти Угорщини»(№ 56665/09) щодо того, чи порушили державні суди право заявника на доступ до правосуддя, припинивши провадження у справі з релігійним компонентом.

Так, у справі «Карой Надь проти Угорщини» встановлено, що заявник звернувся до національних судів з позовом до парафії про стягнення коштів за служіння пастором. Верховний Суд Угорщини скасував ухвалені по суті рішення судів першої й апеляційної інстанцій та припинив провадження у цивільній справі, зазначивши, що сторони встановили між собою відносини пастирського служіння, що регулюються церковним правом. Згідно з пунктом 15(1) Закону № IV від 1990 року про свободу совісті та віросповідання та про церкви, Церква є відокремленою від держави. Згідно з пунктом (2), жодний державний примус не може бути використаний для забезпечення дотримання внутрішніх законів та правил Церков. Спираючись на зазначені правила, Верховний Суд Угорщини виснував, що заявник може подати позов на підставі церковного права до відповідних органів Реформатської Церкви. Той факт, що угода, укладена відповідно до церковного права, нагадує договірну угоду згідно з Цивільним кодексом, не передбачає юрисдикції держави або можливості виконання позову в судовому порядку у значенні статті 7 Цивільного кодексу [Угорщини].

Звертаючись до ЄСПЛ із заявою (№ 56665/09), Карой Надь посилався на те, що відмова національних судів вирішити його позов порушила право на доступ до суду, гарантоване статтею 6 Конвенції.

ЄСПЛ наголосив, що вирішення проблем тлумачення національного законодавства належить насамперед до компетенції національних органів влади, зокрема судів. Роль ЄСПЛ обмежується перевіркою того, чи є наслідки такого тлумачення сумісними з Конвенцією. З огляду на це, за винятком випадків очевидної свавільності, ЄСПЛ не має права ставити під сумнів тлумачення національного законодавства національними судами (пункт 62 рішення).

Врахувавши внутрішнє законодавство держави, ЄСПЛ зауважив, що відповідно до статті 15(2) Закону про церкву 1990 року позови, що стосуються внутрішніх законів та правил церкви, не можуть бути задоволені державними органами. Також безперечним є те, що якщо національні суди встановлять, що поточний спір стосується церковної вимоги, яка не може бути задоволена національними органами, вони повинні припинити провадження відповідно до статті 130(1)f Цивільного процесуального кодексу. Тому головне питання, що виникло перед національними судами, стосувалося точного характеру стосунків заявника з Реформатською церквою (пункт 66 рішення).

У пунктах 69, 72 згаданого рішення ЄСПЛ звернув увагу на те, що замість того, щоб звернутися до церковних судів зі своїми грошовими вимогами, після звільнення з пастирської служби заявник спочатку порушив трудовий позов, а надалі звернувся до цивільних судів. ЄСПЛ зазначив, що у справі заявника всі національні суди - тобто суд з трудових спорів, цивільний суд та Верховний Суд - після детального розгляду питання юрисдикції державних судів та права доступу до суду осіб, які перебувають на церковній службі, припинили провадження, постановивши, що позов заявника не може бути розглянутий в національних судах, оскільки його пастирське служіння та лист про призначення, на якому воно ґрунтувалося, регулювалися церковним правом, а не державним законодавством. Такі висновки національних судів, на переконання ЄСПЛ, не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими, тому стаття 6 Конвенції не застосовується до фактів цієї справи, а заява є неприйнятною.

84. Також ЄСПЛ у консультативному висновку звернув увагу на справи «Дудова і Дуда проти Чеської Республіки» (Dudova and Duda v. the Czech Republic) (ухв.) (№ 40224/98, 30 червня 2001 року), «Ахтінен проти Фінляндії» (Ahtinen v. Finland, № 48907/99, 23 вересня 2008 року), «Цімпеу проти Румунії» (Timpau v. Romania, № 70267/17, 05 грудня 2023 року). Ці справи ілюструють, що вирішальним питанням у застосуванні статті 6 Конвенції є те, чи стосується спір «права», яке визнається, принаймні на підставах, зазначених у національному законодавстві. З'ясування цього питання, й відповідно, питання про те, чи є спір таким, до якого застосовується стаття 6 Конвенції належить до компетенції національних органів влади, зокрема судів.

85. Спірні у цій справі відносини, на наше переконання, регулюються канонічним правом, яким керується УГКЦ,та підпадають під юрисдикцію церковного суду, тому вирішення національними судами такого спору по суті суперечить принципам автономії та незалежності релігійних організацій в питаннях, які за своєю природою є внутрішньоцерковними. Тож цей спір не є таким, до якого застосовується стаття 6 Конвенції.

86. Також у контексті права на суд Велика Палата Верховного Суду не враховувала, що принцип відокремленості церкви і релігійних організацій в Україні від держави проголошений та визначений у розділі ІІ «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» Конституції України. Тоді як стаття 124 Конституції України, у якій зазначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір, розташована в розділі VIII «Правосуддя». Враховуючи, що в розділі ІІ Конституції України наведено основні, фундаментальні права, то гарантія відокремленості релігійних організацій від держави є більш вагомим правом, й у випадку співставлення з гарантією поширення юрисдикції національних судів на будь-який юридичний спір переважає останню. Право на свободу совісті і віросповідання неможливо реалізувати без гарантування права на автономію релігійної організації.

87. До того ж цей спір не є юридичним у розумінні частини третьої статті 124 Конституції України, а є внутрішньоцерковним і регулюється канонічним правом відповідної конфесії, у цьому випадку УГКЦ, оскільки, як вже зазначено раніше, заявниця не має «права», яке б існувало в національному законодавстві України.

88. Додатково акцентуємо увагу на тому, що у консультативному висновку ЄСПЛ зазначав про потребу урахування не лише національного законодавства, а й судової практики. Втім Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові цього не зробила.

89. Ми ж вважаємо за неодмінне навести висновки національного суду щодо вирішення спорів з релігійним компонентом, які хоч і не є релевантними через неподібність правовідносин, проте в них послідовно наголошується на автономії релігійних організацій.

90. Так, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 липня 2018 року у справі № 909/1012/17 за позовом Посічанського Монастиря Матері Божої Знамення Української Греко-Католицької Церкви (далі - Монастир) до Івано-Франківського Архієпархіального управління Української Греко-Католицької Церкви (далі - Церква) про визнання недійсним Декрету від 30 травня 2017 року № 262 Івано-Франківського Архієпархіального управління Української Греко-Католицької Церкви, яким було припинено Монастир шляхом ліквідації та створено ліквідаційну комісію, зроблено висновок про те, що цей спір є внутрішнім спором Церкви і не стосується господарської діяльності релігійних організацій, а тому потребує врегулювання відповідно до ККСЦ та повинен вирішуватися церковним судом, й зауважив, що вирішення цього спору по суті є втручанням у діяльність релігійних організацій, що фактично прямо суперечить статті 35 Конституції України та статті 5 Закону № 987-XII.

91. У постанові від 19 травня 2021 року у справі № 761/25084/20-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виснував, що правовідносини щодо прийняття найвищим органом влади релігійного об'єднання - Помісним Собором УПЦ КП - рішення від 15 грудня 2018 року, яким, зокрема, припинено діяльність релігійного об'єднання УПЦ КП шляхом об'єднання та приєднання до утворюваної ПЦУ, є правовідносинами, що виникли всередині церкви. Спори щодо оскарження рішення найвищого органу влади церкви не підлягають вирішенню в національних судах. Оскаржувані у цій справі рішення статутних органів релігійного об'єднання були прийняті на виконання рішення найвищого органу влади церкви, належать до рішень щодо внутрішньо організаційної діяльності церкви і її релігійної організації та є їх винятковою компетенцією, тому заявлені вимоги щодо їх оскарження не можуть бути предметом судового розгляду в національних судах. Верховний Суд підсумував, що здійснення державою в особі суду ревізії (перевірки) таких рішень свідчитиме про її втручання у діяльність церкви шляхом перебирання на себе функцій церковного суду, що є неприпустимим, позаяк порушує Конституцію України та закони України.

92. Подібні висновки зробив Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 17 липня 2024 року у справі № 359/1964/23.

93. Резюмуємо наші міркування щодо юрисдикції цього спору тим, що з огляду на принцип автономності держави та церкви в України питання проживання в монастирі УГКЦ є винятково внутрішньо церковною справою. Відносини між колишньою монахинею і самим монастирем щодо використання релігійного майна монастиря (келії) не регулюються національним законодавством. Відповідно цей спір не підлягав розгляду у національних судах будь-якої юрисдикції й повинен був вирішуватися по суті саме церковним судом. Втім Велика Палата Верховного Суду цього не врахувала.

94. Отже, у цій справі бути підстави для відступу від правових висновків Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 12 червня 2023 року про те, що спір з приводу права користування житловим приміщенням, розташованим в будівлі, належній на праві власності релігійній організації, що виник між цією релігійною організацією та фізичною особою - її членом, підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.

Щодо суті спору

95. Як зазначено вище, Велика Палата Верховного Суду розглянула спір по суті та відмовила в задоволенні позову, хоча зробила суперечливі висновки, адже, виснувавши, що юрисдикція суду поширюється на цю категорію спорів, надалі відмовив у його задоволенні фактично, керуючись нормами канонічного права.

96. Будівля, у якій розташоване спірне приміщення келії, передано у власність РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» для забезпечення саме культових потреб монастиря, як-от: проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших практик відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації.

97. Спір у цій справі виник між колишньою монахинею та РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» щодо використання релігійного майна - приміщення монастиря (келії), яке належить на праві власності релігійній організації.

98. Відповідно до обставин справи цей спір, як підтвердила сама позивачка, виник через конфлікт, зокрема, між нею та ігуменею цього монастиря, що призвело до подальшого добровільного залишення ОСОБА_1 монастиря. Надалі втрата позивачкою чернечого стану не змінила правової природи цього конфлікту, а навпаки додатково підтверджує, що цей конфлікт має внутрішньо церковний характер.

99. Чинне спеціальне законодавство щодо свободи совісті [Закон № 987-XII] не передбачає, що у особи, яка має монаший стан, виникає особисте право користування приміщеннями релігійної організації, зокрема й келією.

100. Правила цивільного законодавства про користування житлом носять загальних характер та з усією очевидністю не можуть бути застосовані до регулювання відносин між черницею та монастирем, у якому вона проживає.

101. У питанні проживання у монастирі УГКЦ очевидним є той факт, що особа не може отримати таку можливість без наявності в неї чернечого постригу, правила набуття якого визначаються нормами канонічного права. До того ж право на проживання в монастирі черниці не просто виникає зі статусу особи (постриг), але й тісно пов'язане з її служінням та виконанням обов'язків, що на неї покладаються, й відповідно припиняється з припиненням такого статусу.

102. Тож таке проживання (перебування) є похідним від статусу та регулюється канонічним правом.

103. Суди залишили поза увагою те, що спори щодо права проживати у монастирі (келії) є церковним спором, оскільки це право не може оцінюватися на предмет законності за національним законодавством з огляду на призначення келії.

104. Факт звільнення ОСОБА_1 з монашого стану також не перетворює цей спір на приватноправовий, оскільки правовідносини виникли саме під час перебування останньої в монашому стані, і саме на цій підставі їй була надана келія, яка не є житлом в розумінні національного законодавства України, зокрема статті 379 ЦК України, а також статті 8 Конвенції.

105. Самий лише факт пред'явлення позову до національного суду не свідчить про те, що будь-який спір, переданий на розгляд цього суду, має бути вирішений саме цим судом.

106. Той факт, що монастирі у правовий спосіб реєструють членів своїх спільнот відповідно до норм позитивного права, на виконання приписів національного законодавства, не свідчить про те, що внутрішньоцерковні справи мають вирішуватися у судовому порядку.

107. За добре усталеною в національній системі судовою практикою, реєстрація місця проживання (перебування) не підтверджує право користування приміщенням, а є скоріше публічно-правовим інститутом, який дозволяє здійснювати облік громадян на території України та реалізацією ними переважно (але не тільки) публічних правовідносин: отримання поштової кореспонденції, соціальних виплат, пенсій, є передумовою для реалізації багатьох прав, зокрема, права на звернення до різних державних органів та інституцій.

108. Реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 здійснено за адресою місцезнаходження монастиря, а не в конкретній келії, і це мало на меті реалізацію передовсім її права у сфері окреслених вище публічних відносин, тоді як мети досягнення приватно-правових цілей не було.

109. Звернення релігійної організації з первісним позовом у цій справі не перетворює спір, що виник за зустрічним позовом, у спір, що належить до юрисдикції національного суду, адже первісний позов не міг бути вирішений церковним судом, оскільки виконання рішення суду про скасування рішення щодо реєстрації місця проживання (перебування) мав здійснювати суб'єкт владних повноважень.

110. Питання ж щодо використання релігійного майна, а саме, з приводу проживання у монастирі УГКЦ, є винятковою справою релігійної організації, й первинними є саме відносини між особою та релігійною організацією, в основі яких лежать канонічні норми, тому таке питання перебуває поза межами судового контролю та державного регулювання.

111. Надзвичайно важливим у вирішенні цього спору є те, що цей спір виник як конфлікт усередині однієї релігійної спільноти, єдиної організації, передумовою виникнення цього конфлікту стали доводи фізичної особи про неправомірність - невідповідність нормам канонічного права - призначення ігумені цього монастиря і невідповідність її поведінки й рішень церковним правилам. Цей конфлікт усередині однієї церкви вирішувався відповідними церковними інституціями на підставі приписів канонічного права.

112. Для авторів окремої думки є цілком очевидним, що не усі відносини усередині релігійної організації є внутрішньо церковними, або залишаються такими: зокрема, у разі вчинення злочину - кримінально караного діяння - всередині однієї релігійної спільноти - такі відносини є предметом винятково світського права.

113. Будь-які дії держави щодо вселення осіб, які втратили чи позбавлені духовного сану в монастирі УГКЦ чи відмову в цьому, що підпадає під сферу дії канонічного, а не позитивного права, може бути оцінене не інакше як втручання держави у внутрішні справи церкви, яка відокремлена від держави.

114. Ще раз звертаємося до рішення ЄСПЛ у справі «Карой Надь проти Угорщини» та вважаємо його релевантним до спірних правовідносин, оскільки цей суд з'ясовував питання порушення чи непорушення статті 6 Конвенції саме в контексті того, чи поширюється юрисдикція національного суду на відносини, врегульовані канонічним правом.

115. Це рішення є показовим в оцінці підходів ЄСПЛ у ситуації, коли особа звертається у зв'язку з порушенням, на її думку, її певного матеріального інтересу, зокрема права на грошові кошти за служіння пастором.

116. Так само й у цій справі позивачка звертається до національного суду за захистом свого нібито матеріального інтересу. Втім і для неї самої як особи, яка з усією очевидністю знає внутрішні правила і настанови діяльності подібної монашої інституції, є зрозумілим, що повернення її чернечого стану і можливості проживати у монастирі тісно пов'язані і залежать винятково від рішення і волі відповідних церковних інституцій, позитивного рішення яких вона і домагалася із самого початку виникнення цього конфлікту.

117. Тож наведений приклад лише підтверджує, що у справі за позовом ОСОБА_1 : (1) національний суд не має своєї компетенції втручатися у відносини, врегульовані винятково канонічним правом, (2) що інакше це порушуватиме принцип автономії релігійної організації, а найголовніше, (3) закриття провадження у такому спорі, який виник винятково всередині однієї релігійної організації, не порушуватиме засади, закладені у статті 6 Конвенції, щодо доступу до національного суду.

118. Переконані, що національні суди не належать до органів, які можуть здійснювати контроль за внутрішньо церковною діяльністю, зокрема, щодо права проживання в монастирі (келії), який належить на праві власності релігійній організації, а відповідно сформульовані ОСОБА_1. позовні вимоги не могли бути предметом судового розгляду.

119. Приймаючи монаший стан, ОСОБА_1 склала ряд обітів перед Богом (тобто урочистих зобов'язань-обітниць морального характеру), що і стало підставою для надання їй можливості проживання в монастирі (келії).

120. Наведене підтверджує, що заявниця не має «права», яке, принаймні на спірних підставах, можна було б вважати таким, що існує в національному законодавстві, то стаття 6 Конвенції не застосовується до цих відносин.

121. Натомість ОСОБА_1 була наділена правом звернення до церковного суду для вирішення порушеного у цій справі питання, що відповідає приписам параграфа 1 канону 24 ККСЦ, за змістом яких вірні можуть законно відстоювати і боронити права, що їх вони мають у церкві, на компетентному церковному суду згідно з нормами права.

ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРІВ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

122. Законодавець надав релігійним організаціям в Україні право самостійно здійснювати свою діяльність, визначати напрями цієї діяльності, утворювати в своєму складі органи, для провадження діяльності і, зокрема, вирішувати відповідні спори, у випадку їх виникнення, відокремлено від держави.

123. Вважаємо, що розгляд цього спору по суті національними судами та його вирішення як шляхом вселення колишньої монахині до монастиря УГКЦ, так і відмови у цьому є неможливим, оскільки немає відповідної правової підстави в національному законодавстві.

124. Цей спір є внутрішньоцерковним спором, який регулюється ККСЦ та Типіконом УГКЦ, тому він повинен вирішуватися саме церковним судом з огляду на принцип автономності церкви та невтручання держави у внутрішню діяльність релігійної організації.

125. Резюмуючи, висловлюємо своє переконання в тому, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, тому існували підстави для скасування оскаржуваних судових рішень та закриття провадження у справі.

Судді С. О. Погрібний

М. М. Гімон

В. В. Король

Т. Г. Стрелець

О. В. Ступак

М. Ю. Тітов

Джерело:
ЄДРСР 140021532