ANTIRAID

Лист ВАСУ №01-8/481 від 20.04.2001 - Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними

Считаете ли Вы возможным выдачу валютных кредитов без индивидуальной лицензии?  

19 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы возможным выдачу валютных кредитов без индивидуальной лицензии?

    • Да
      0
    • Нет
      19
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ

ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ

N 01-8/481 від 20.04.2001

Арбітражні суди України

Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними

(за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)

Аналіз практики вирішення арбітражними судами спорів свідчить про помітну тенденцію збільшення кількості справ про визнання угод недійсними. У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд практики вирішення судовою колегією Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов спорів про визнання угод недійсними.

1. Вирішення спорів за позовами органів державної податкової служби.

1.1. Невиконання стороною угоди обов'язків щодо подання звітності і сплати податків не є підставою для визнання угоди недійсною.

Державна податкова інспекція звернулася до арбітражного суду з позовом про визнання недійсною угоди, укладеної підприємством та фірмою. Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, у позові відмовлено з посиланням на те, що не доведено факт невідповідності оспорюваної угоди вимогам закону. Неподання фірмою до органів державної податкової служби фінансової звітності не є належним доказом того, що оспорювана угода не відповідає чинному законодавству.

У заяві про перевірку рішення та постанови арбітражного суду в порядку нагляду державна податкова інспекція посилалася на невиконання фірмою зобов'язань щодо сплати податків.

Перевіривши матеріали справи та доводи заявника, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов залишила рішення та постанову арбітражного суду без зміни з таких підстав.

Пунктом 11 статті 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" державним податковим інспекціям надано право звертатися до арбітражного суду з позовами до підприємств, установ, організацій про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав.

Державна податкова інспекція просила визнати недійсною угоду, укладену підприємством та фірмою, підставою для чого є, на її думку, неподання фірмою до органів державної податкової служби фінансової звітності та несплата нею податків.

Відповідно до статті 48 Цивільного кодексу України угода визнається недійсною, якщо вона не відповідає вимогам закону.

Державна податкова інспекція не довела, якому саме законодавчому акту суперечить оспорювана угода.

З матеріалів справи вбачається, що угоду укладено відповідно до чинного законодавства. Що ж до неподання стороною угоди фінансової звітності і несплати нею податків, то ці факти не є підставою для визнання угоди недійсною.

Невиконання чи неналежне виконання однією із сторін зобов'язань, що не становлять змісту угоди, також не є підставою для визнання її недійсною.

1.2. Вимога про визнання податкової накладної недійсною не може бути предметом розгляду в арбітражному суді, а недодержання письмової форми угоди тягне за собою її недійсність лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначено у законі.

Державна податкова інспекція звернулася до арбітражного суду з позовом про визнання недійсними укладених товариством та приватним підприємством угоди в усній формі, а також податкових накладних. Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, у позові відмовлено з посиланням на те, що переданий за угодою товар було оплачено, податкові накладні надійшли від продавця і з цього моменту у товариства виникло право на податковий кредит незалежно від правильності складання податкових накладних продавцем та здійсненням ним розрахунків з бюджетом.

Не погоджуючись з рішенням та постановою арбітражного суду, державна податкова інспекція звернулася до Вищого арбітражного суду України із заявою про їх перевірку та скасування, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи.

Перевіривши матеріали справи, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Товариством та приватним підприємством в усній формі укладено угоду купівлі-продажу літератури. На виконання умов зазначеної угоди приватне підприємство передало товариству за податковими накладними книжкову продукцію, а товариство повністю за нею розрахувалося, що підтверджується відповідними платіжними документами.

Відповідно до статті 45 Цивільного кодексу України недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначено у законі.

Законом не передбачено можливості визнання угоди купівлі-продажу недійсною з мотивів недодержання її письмової форми. Інших підстав для визнання угоди недійсною державна податкова інспекція не навела.

З огляду на викладене оспорювана угода не суперечить вимогам чинного законодавства і судові акти в цій частині залишено без зміни.

Що ж до визнання недійсними податкових накладних, то податкова накладна не є актом державного чи іншого органу у розумінні статті 12 Арбітражного процесуального кодексу України. Чинне законодавство не відносить до повноважень арбітражних судів вирішення питань про відповідність вимогам закону будь-яких звітних та розрахункових документів 1.

___________________

1 З цього приводу див. підпункт 1.4 пункту 1 Інформаційного листа Вищого арбітражного суду України від 04.12.2000 N 01-8/718 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів"

З урахуванням наведеного рішення та постанову арбітражного суду в частині відмови у позові про визнання недійсними податкових накладних скасовано, провадження у справі в цій частині припинено на підставі пункту 1 статті 80 Арбітражного процесуального кодексу України.

1.3. Порушення сторонами договору законодавства про податки не є підставою для визнання його недійсним. Якщо податковим органом не подано доказів спрямованості укладеної угоди на вчинення порушення податкового законодавства, несплата податків (обов'язкових платежів) не є підставою для визнання угоди недійсною.

Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, відмовлено у задоволенні вимог державної податкової інспекції про визнання недійсними договорів підряду, укладених товариством та приватним підприємством.

Не погоджуючись з відповідними судовими актами, державна податкова інспекція звернулася до Вищого арбітражного суду України із заявою про їх перевірку та скасування з посиланням на статті 49, 50 та 58 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс).

Перевіривши матеріали справи, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Товариством (замовник) та приватним підприємством (підрядчик) укладено договори підряду, за якими підрядчик повинен був виконати ремонтні роботи у середній школі та дошкільному закладі.

Державною податковою інспекцією у товаристві здійснено перевірку правильності застосування законодавства про податки, якою встановлено неправомірне, на думку заявника, віднесення до складу валових витрат та податкового кредиту коштів, перерахованих підрядчику.

Відповідно до статті 49 Цивільного кодексу, недійсною є угода, укладена з метою суперечною інтересам держави і суспільства. Будь-яких доказів щодо відповідної мети укладеного сторонами договорів підряду державною податковою інспекцією не надано.

Згідно зі статтею 50 Цивільного Кодексу недійсною є угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями її діяльності.

Статутом товариства передбачено, зокрема, виконання ремонтно-будівельних і монтажних робіт, а статутом приватного підприємства - виконання ремонтно-будівельних, будівельно-монтажних та підрядних робіт.

Отже посилання державної податкової інспекції на здійснення відповідачами діяльності в суперечності з встановленими цілями їх діяльності спростовувались матеріалами справи.

Відповідно до статті 58 Цивільного кодексу недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

З матеріалів справи вбачається, що оспорювані договори дійсно виконувалися, ремонтні роботи у середній школі та дошкільному закладі було проведено, про що свідчать підписані відповідачами акти здачі-прийомки робіт.

Державна податкова інспекція не довела, що договори не відповідають вимогам закону, спрямовані на порушення вимог законодавства про податки та на ухилення від сплати податків (обов'язкових платежів).

З урахуванням викладеного постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов рішення та постанову арбітражного суду залишено без зміни.

1.4. Об'єкт оренди у період дії відповідного договору не може бути об'єктом оренди за іншим договором, укладеним пізніше.

Державна податкова інспекція звернулася до арбітражного суду з позовом про визнання недійсними відповідно до статті 49 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс) договорів оренди нежилого приміщення, укладених громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності, підприємством та закритим акціонерним товариством. Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, договори визнані недійсними на підставі статті 48 Цивільного кодексу, а не статті 49 цього кодексу. Це рішення мотивовано невідповідністю договорів закону та тим, що державна податкова інспекція не довела факт укладання оспорюваних договорів з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.

У заяві до Вищого арбітражного суду України державна податкова інспекція просила перевірити та змінити ухвалені судові акти, оспорювані договори визнати недійсними на підставі статті 49 Цивільного кодексу із застосуванням наслідків, передбачених цією нормою.

Перевіривши матеріали справи, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Товариством (орендодавець) та підприємством (орендар) укладено договір оренди нежилого приміщення. У період дії згаданого договору товариством укладено договір купівлі-продажу цього ж приміщення з громадянином, який набув статусу орендодавця нежилого приміщення відповідно до статті 268 Цивільного кодексу.

До закінчення терміну дії договору оренди громадянин укладав нові договори оренди зазначеного приміщення з підприємством та закритим акціонерним товариством. Проте об'єкт оренди у період дії відповідного договору не може бути об'єктом оренди за іншим договором, укладеним пізніше, оскільки це унеможливлює реалізацію права на користування цим об'єктом і не відповідає вимогам глави 25 Цивільного кодексу. Водночас у арбітражного суду немає підстав вважати, що такі договори укладено з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.

За таких обставин постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов рішення та постанову арбітражного суду залишено без зміни.

1.5. Угоди, укладені від імені товариства до моменту його реєстрації, визнаються укладеними ним тільки за умови їх подальшого схвалення товариством.

Державна податкова інспекція звернулася до арбітражного суду з позовом про визнання недійсною укладеної фірмою та товариством угоди про розробку конструкторської документації, посилаючись на укладання цієї угоди до моменту державної реєстрації товариства і вважаючи її такою, що суперечить інтересам держави і суспільства. Рішенням арбітражного суду позов задоволено з посиланням на невідповідність угоди вимогам закону і підписання її з метою перекручення бухгалтерської звітності для уникнення від сплати податків і обов'язкових платежів.

Постановою наглядової інстанції рішення зі справи скасовано, у позові відмовлено з огляду на відповідність укладеної угоди вимогам закону і недоведеність умислу відповідачів на досягнення мети, суперечної інтересам держави і суспільства.

Державна податкова інспекція звернулася до Вищого арбітражного суду України із заявою про перевірку та скасування цієї постанови з мотивів, зазначених у рішенні суду.

Перевіривши матеріали справи та доводи заявника, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Фірмою і товариством укладено угоду, за якою товариство зобов'язано виконати певну роботу. На момент укладення цієї угоди державну реєстрацію товариства не було здійснено.

Відповідно до статті 6 Закону України "Про господарські товариства" товариство набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації.

Статтею 8 цього Закону передбачено, що товариство може укладати угоди тільки після його реєстрації. Угоди, укладені від імені товариства до моменту реєстрації, визнаються такими, що укладені ним, тільки за умови їх подальшого схвалення товариством.

З матеріалів справи вбачалося, що, хоча оспорювану угоду і було укладено до набуття товариством правоздатності, зобов'язання за угодою були виконані товариством після його державної реєстрації: конструкторську документацію передано замовникові на підставі відповідного акта і вартість відповідних робіт замовником оплачено. Це свідчить про подальше схвалення товариством оспорюваної угоди.

Враховуючи, що державна податкова інспекція не надала арбітражному суду доказів про суперечність угоди інтересам держави та суспільства, постанову арбітражного суду залишено без зміни.

2. Використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або застави правомірне лише на підставі індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, задоволено позов відкритого акціонерного товариства до фірми про визнання недійсним договору купівлі - продажу товарів. Рішення суду мотивовано тим, що на порушення статті 169 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс) за оспорюваним договором та специфікацією до нього товар підлягав оплаті у доларах США.

У заяві до Вищого арбітражного суду України про первірку відповідних судових актів у порядку нагляду фірма просила їх скасувати, справу направити на новий розгляд, оскільки умови оспорюваного договору сторонами виконано, а наявність специфікації, у якій вартість товару визначена у доларах США, не вплинула на їх виконання. Крім того, на думку заявника, зазначення ціни товару в іноземній валюті слід розцінювати як недосягнення сторонами згоди з однієї з істотних умов договору, а ця обставина не тягне за собою визнання договору недійсним.

Перевіривши матеріали справи та доводи заявника, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Відкритим акціонерним товариством та фірмою укладено договір купівлі-продажу товарів зі специфікацією, яка є невід'ємною частиною договору і визначає ціну товару та його оплату у доларах США.

Відповідно до статті 169 Цивільного кодексу вираження і оплата грошових зобов'язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законодавством.

Згідно зі статтею 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України. Статтею 5 цього Декрету передбачено, що використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Відповідних доказів отримання такої ліцензії сторонами не надано.

Водночас з договору вбачається, що сторонами досягнуто згоди в потрібній формі з усіх його істотних умов, у тому числі й щодо ціни товару, яку зазначено у доларах США. Отже у арбітражного суду немає правових підстав вважати договір неукладеним.

Відповідно до статті 48 Цивільного кодексу недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. Останній не ставить визнання угоди недійсною у залежність від ступеню її виконання сторонами.

З огляду на викладене постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов рішення та постанову арбітражного суду залишено без зміни.

3. Договір визнається недійсним, якщо укладений особою, не уповноваженою на його укладання і у подальшому не схвалений особою, яку представляють.

Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, задоволено позов науково-технічного комплексу (далі - комплекс) до відкритого акціонерного товариства (далі - товариство) про визнання недійсним договору поставки, укладеного товариством та житлово-комунальним управлінням (далі - ЖКУ) комплексу. Рішення суду мотивовано тим, що договір з боку ЖКУ підписано неуповноваженою на це особою.

Товариство звернулося до Вищого арбітражного суду України із заявою про скасування рішення та постанови арбітражного суду, посилаючись на подальше схвалення позивачем оспорюваного договору. Виходячи зі змісту Положення про ЖКУ укладення ним від свого імені чи від імені комплексу договору породжує, на думку заявника, однакові юридичні наслідки.

Перевіривши матеріали справи та доводи заявника, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Товариством і ЖКУ, що є відособленим підрозділом комплексу (юридичної особи), укладено договір поставки. У договорі відсутні будь-які вказівки щодо повноважень начальника ЖКУ на укладення договору від імені комплексу. Зі змісту договору вбачалося фактичне його укладення від імені ЖКУ.

Відповідно до статті 63 Цивільного кодексу України угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

Що ж до кола повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно укладання угод від імені цієї особи, то воно визначається її установчими документами, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджено юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. У даному разі у матеріалах справи відсутні відомості про видачу довіреності начальникові ЖКУ. Водночас судом обгрунтовано відхилено посилання відповідача на Положення про ЖКУ, оскільки у цьому Положенні без належних правових підстав йдеться про можливість укладення начальником ЖКУ без довіреності цивільних угод виключно від імені самого ЖКУ.

Повноваження начальника ЖКУ у договірних відносинах за участю комплексу обмежуються переддоговірною роботою - підготовкою договорів до укладання. До того ж така підготовча робота стосується лише певних видів цивільних угод, до яких оспорюваний договір не належить.

З матеріалів справи вбачається, що подальшого схвалення комплексом оспорюваного договору не було 2. Подання комплексом відзиву зі справи не може вважатися доказом такого схвалення, оскільки розрахунки за договором здійснювалися ЖКУ без участі юридичної особи.

___________________

2 З цього приводу див. пункт 9 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 N 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними"

Враховуючи, що оспорюваний договір укладено начальником ЖКУ без належних повноважень, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов залишила рішення та постанову арбітражного суду без зміни.

4. За відсутності у договорі істотних умов він визнається неукладеним.

Рішенням арбітражного суду задоволено позов товариства до комунального підприємства. Укладений ними договір про надання комунальних послуг визнано недійсним з мотивів його невідповідності вимогам статті 153 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс) у зв'язку з відсутністю у договорі істотних умов.

Постановою наглядової інстанції рішення зі справи скасовано, у позові відмовлено з посиланням на рішення районного суду, яким оспорюваний договір визнано таким, що відповідає вимогам закону. До того ж передбачити наперед витрати комунального підприємства, пов'язані з утриманням будинку та прилеглої території неможливо, тому розмір таких витрат встановлюється відповідно до фактичних витрат, пропорційно займаній власником площі приміщення.

Не погоджуючись з цією постановою, товариство просило Вищий арбітражний суд України скасувати її, рішення арбітражного суду залишити без зміни, оскільки в оспорюваному договорі відсутні узгоджені сторонами істотні умови. Рішенням районного суду було встановлено, що дії приватного нотаріуса під час вчинення ним виконавчого напису відповідають вимогам законодавства. Питання про відповідність договору вимогам закону не було предметом розгляду цього суду у відповідній справі.

Перевіривши матеріали справи та доводи заявника, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Предметом спору, вирішеному районним судом, було питання правомірності вчинення приватним нотаріусом виконавчого напису. Тому питання щодо відповідності договору вимогам закону судом не вирішувалося. Укладений сторонами договір за своєю правовою природою є договором про надання послуг.

Відповідно до статті 153 Цивільного кодексу договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Для договору про надання послуг умова про їх ціну є істотною.

З матеріалів справи вбачалося, що оспорюваний договір про надання комунальних послуг не містив умов про обсяги і порядок надання послуг та їх оплату.

Посилання у постанові арбітражного суду на те, що неможливо наперед визначити у договорі витрати замовника, а тому умова про ціну значення не має, є помилковим. Сторони повинні були узгодити вартість послуг, що надаються замовнику виходячи, наприклад, з орієнтованої ціни послуг в порівняні з минулим періодом. Якщо ж фактичні витрати й ціни змінюються, у договорі необхідно було передбачити механізм уточнення розрахунків. Оскільки позивач є власником лише частини будинку, у договорі потрібно було визначити його частку витрат на утримання та обслуговування будинку та прибудинкової території.

Враховуючи, що під час укладання оспорюваного договору сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов постанову арбітражного суду скасовано, а рішення зі справи змінено: оспорюваний договір визнано неукладеним.

5. Заборона відчужувати заставлене майно без згоди заставодержателя стосується виключно предмета застави.

Рішенням арбітражного суду відмовлено у задоволенні позовних вимог банку про визнання недійсним договору купівліпродажу автозаправочної станції, укладеного фірмою та підприємством. Рішення суду мотивовано відсутністю належних доказів невідповідності оспорюваного договору вимогам закону.

Постановою наглядової інстанції рішення зі справи залишено без зміни з тих же підстав.

Не погоджуючись з цими судовими актами, банк звернувся до Вищого арбітражного суду України із заявою про їх перевірку та скасування, оскільки під час укладання оспорюваного договору фірмою були порушені зобов'язання перед банком за договором застави щодо передачі банку автозаправочної станції у разі неповернення кредиту. Крім того, на думку заявника, продаж автозаправочної станції здійснено фірмою за явно заниженою ціною.

За результатами перевірки матеріалів справи судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Фірмою та підприємством укладено договір купівлі-продажу автозаправочної станції. Банк зазначену угоду оспорював з огляду на те, що продаж автозаправочної станції, яка є заставленим майном за договором застави, здійснювався фірмою без згоди банку (заставодержателя).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про заставу" заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя за умови переходу до нового заставодавця основного боргу, забезпеченого заставою.

На забезпечення кредитного договору банком та фірмою укладено договір застави майна. Кредитний договір та договір застави не містили умов щодо передачі банку автозаправочної станції у разі неповернення наданого фірмі кредиту. У наявному в матеріалах справи описі майна, яке передавалося заставодержателю на забезпечення виконання договору кредиту, відсутнє таке найменування як автозаправочна станція.

Що ж до дійсної вартості майна, проданого за оспорюваним договором, то зазначена в останньому вартість майна відповідає даним, які містяться у матеріалах справи (довідці-характеристиці бюро технічної інвентаризації, розрахункам на будівництво станції тощо). Доводи позивача про те, що дійсна вартість проданого майна вища, ніж зазначена у договорі купівлі-продажу, не знайшли підтвердження у процесі розгляду справи.

За таких обставин постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов рішення та постанову арбітражного суду залишено без зміни.

6. Договір купівлі-продажу цінних паперів визнається недійсним, якщо їх випуск не зареєстровано Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Товариство звернулося до арбітражного суду з позовом до закритого акціонерного товариства про визнання недійсним договору купівлі-продажу цінних паперів. Рішенням арбітражного суду позовні вимоги задоволено з посиланням на статтю 27 Закону України "Про господарські товариства", яка передбачає право акціонерного товариства випускати цінні папери відповідно до вимог, встановлених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Постановою наглядової інстанції рішення зі справи залишено без зміни з тих же підстав.

Не погоджуючись з рішенням та постановою арбітражного суду, закрите акціонерне товариство звернулося до Вищого арбітражного суду України із заявою про їх перевірку та скасування. На думку заявника, арбітражним судом дана неправильна оцінка документам, що є у справі і мають значення для правильного вирішення спору.

Перевіривши матеріали справи, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Закритим акціонерним товариством (продавець) та товариством (покупець) укладено договір купівлі-продажу пакету простих іменних акцій відкритого акціонерного товариства.

Відповідно до статті 22 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" емітент має право на випуск акцій з моменту реєстрації цього випуску в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку.

На підставі пункту 7.16 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 26.05.98 N 60, товариство звернулося до реєстроутримувача із заявою про внесення у систему реєстру записів про перехід права власності на прості іменні акції за названим договором. Проте з'ясувалося, що випуск цінних паперів не зареєстровано Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. До того ж номінальна вартість проданих акцій перевищувала розмір статутного фонду відкритого акціонерного товариства.

Згідно з пунктом 3.8 Правил здійснення торговцями цінними паперами комерційної та комісійної діяльності по цінних паперах, затверджених наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 23.12.96 N 331, торговці не мають права здійснювати комісійну та комерційну діяльність з цінними паперами щодо яких не зареєстрована інформація про випуск та/або не здійснено реєстрацію випуску у порядку, визначеному чинним законодавством.

З урахуванням того, що оспорюваний договір не відповідає вимогам закону, постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов рішення та постанову арбітражного суду залишено без зміни.

7. Відсутність проектно-кошторисної документації за договором підряду є підставою для визнання його неукладеним.

Товариство звернулося з позовом до підприємства про визнання недійсним укладеного ними договору підряду. Рішенням арбітражного суду у позові відмовлено з посиланням на відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним.

Постановою наглядової інстанції рішення зі справи залишено без зміни з тих же підстав.

Не погоджуючись з цими судовими актами, товариство звернулося до Вищого арбітражного суду України із заявою про їх перевірку та скасування, посилаючись на порушення підприємством статті 334 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс).

За результатами перевірки матеріалів справи судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Товариством (замовником) та підприємством (підрядчиком) укладено договір, за яким підприємство взяло на себе зобов'язання виконати ремонтні роботи згідно з затвердженим проектом і кошторисом. Розробка проектно-кошторисної документації покладалася на підрядчика.

Згідно зі статтею 332 Цивільного кодексу за договором підряду підрядчик зобов'язується виконати на свій риск певну роботу за завданням замовника з його або своїх матеріалів, а замовник зобов'язується прийняти й оплатити виконану роботу.

Істотними для договору підряду є умови, зокрема, щодо його предмету, ціни, строку виконання робіт.

Відповідно до статті 334 названого Кодексу на виконання робіт, передбачених договором підряду, складається кошторис. Однак проектно-кошторисна документація відповідачем не була розроблена. Отже умови щодо обсягу робіт та ціни сторонами договору не визначені. Відсутні також чіткі приписи щодо предмету договору.

Статтею 153 Цивільного кодексу передбачено, що договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди з усіх істотних умов.

Наявність проектно-кошторисної документації є істотною умовою договору підряду, оскільки її необхідність визнана законом.

З урахуванням викладеного постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов рішення та постанову арбітражного суду скасовано, оспорюваний договір визнано неукладеним.

Заступник Голови Вищого арбітражного суду України А.Осетинський

Ссылки на первоисточники в реестрах и правовых базах данных:

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/mai...reg=v_481800-01

http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1077.239.0

Share this post


Link to post
Share on other sites

Обращаем внимание на раздел 2 и раздел 4.

Теперь мы видим, что изначально государством и судами использования иностранной валюты на территории Украины, как средство платежа или залога признавалось правомочным исключительно на основании полученной индивидуальной лицензии НБУ.

Письмо НБУ о необходимости получения индивидуальной лицензии: http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=1121

Ответ НБУ о необходимости получения банками индивидуальных лицензий при осуществлении расчетов: http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=1749

Share this post


Link to post
Share on other sites

Вот еще два письма налоговой:

Щодо надання роз'яснення деяких питань валютного контролю:

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

ЛИСТ

№1099/6/22-2315 від 07.03.2001

У Державній податковій адміністрації України розглянуто лист щодо надання роз'яснення деяких питань валютного контролю і в межах своєї компетенції повідомляємо таке.

Режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства встановлено Декретом Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р. N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

Пунктом 4 статті 5 зазначеного Декрету встановлено, що індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції, та надано перелік операцій, здійснення яких потребує індивідуальних ліцензій.

Нормами цієї статті (пункт 5) визначено, що одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

Тобто будь-яка із сторін валютної операції може отримати на здійснення цієї операції індивідуальну ліцензію і за її наявності інша сторона або третя особа, яка має відношення до цієї операції, також отримують дозвіл на проведення такої валютної операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

За відсутності ліцензії на здійснення разової валютної операції кожний з учасників цієї операції порушуватиме правила валютного регулювання і валютного контролю, встановлені зазначеним Декретом, зокрема статтями 5, 7, і до них застосовуються міри відповідальності (фінансові санкції), передбачені статтею 16 цього Декрету.

Відповідальність згідно зі статтею 16 цього Декрету застосовується до кожної сторони операції з валютними цінностями, здійснення якої потребує ліцензії НБУ і які здійснюються без їх одержання, виходячи з того, що нормами цієї статті застосування санкцій не ставиться в залежність від причин відсутності зазначених в учасників індивідуальних ліцензій, а також від наявності будь-яких договірних умов, у тому числі і тих, якими обов'язок отримання ліцензії покладається на сторону договору.

Якщо договором передбачено обов'язок отримати індивідуальну ліцензію однією з сторін, у випадку її неотримання, ця сторона за невиконання чи неналежне виконання договірних умов може нести відповідальність перед іншими учасниками договору у законодавчо установленому порядку.

Заступник Голови Г.Оперенко

"Бухгалтерія",

N 18/2, 3 травня 2001 р.

http://zakon.nau.ua/doc/?code=v1099225-01

Про деякы питання валютного контролю:

Лист ДПАУ від 02.07.2001 р. №4394/6/2316

Державна податкова адміністрація України розглянула лист щодо роз'яснення деяких питань валютного контролю, і в межах своєї компетенції повідомляє.

Позиція Національного банку України викладена в листі від 02.06.2000 р. №28-110/1941-3601 щодо можливості притягнення до відповідальності за порушення вимог Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р. №15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" тієї сторони договору, яка визначена в ньому відповідальною за отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України, якщо проведення такої валютної операції вимагає ліцензування.

Однак у вказаному листі Національний банк України виклав лише свою точку зору на це питання з одночасним посиланням на те, що з цього приводу повинна бути висловлена позиція Державної податкової адміністрації України, з урахуванням того, що, відповідно до статті 3 Указу Президента України від 27.06.99 р. №734/99 "Про врегулювання порядку отримання резидентами кредитів, позик в іноземної валюті від нерезидентів і застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства", санкції, передбачені статтею 2 цього Указу та пунктом 2 статті 16 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р. №15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", застосовуються Національним банком України до банків та інших фінансово-кредитних установ, а органами державної податкової служби - до інших резидентів та нерезидентів України. Державній податковій адміністрації України в листі від 07.03.2001 р. №1099/6/22-2315 повідомлено аргументовану позицію стосовно відповідальності, яка, відповідно до статті вищеназваного Декрету, застосовується до кожної сторони операції з валютними цінностями, яка вимагає ліцензії НБУ і здійснюється без її отримання виходячи з того, що нормами цієї статті застосування санкцій не ставиться у залежність від причин відсутності у вказаних учасників індивідуальних ліцензій, а також від наявності будь-яких договірних умов, у тому числі й тих, якими обов'язок отримання ліцензії покладається на яку-небудь одну сторону договору.

Щодо питання можливості встановлювати в договорі його учасниками певні права й обов'язки, зокрема визначення обов'язку стороні договору отримати індивідуальну ліцензію НБУ, вважаємо, що це не суперечить діючому законодавству.

Водночас слід зазначити, що підприємцям з метою уникнення сплати штрафних санкцій, передбачених законодавчо за здійснення без ліцензії валютних операцій, які, згідно з вимогами валютного законодавства, вимагають ліцензування, перед фактичним виконанням цих операцій доцільно пересвідчитися в наявності ліцензії у будь-якої сторони договору - учасника цієї валютної операції.

Заступник голови Г. ОПЕРЕНКО

http://www.dtkt.com.ua/documents/ukr/2001/38/38nov20.html

Share this post


Link to post
Share on other sites

Во первых, судья и банк скажет, что письмо не есть нормативным актом, во вторых оно было еще до возникновения проблем с кризисом и кредитами, 11 лет уже прошло.

Share this post


Link to post
Share on other sites

по сути - а что с того момента Декрет Кабмина изменился? или статус Закона утратил?

а вот письма НБУ в которых регулятор изменил свое мнение на противоположное является именно мнением.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...