Определение ВСУ об отмене определений о запрете выезда за границу по иску ВТБ банка


Считаете ли Вы решение справедливым и законным?  

9 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      8
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      7
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

1 червня 2011 року

м. Київ

Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,
суддів: Григор'євої Л.І., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л.,-

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за заявою відкритого акціонерного товариства “ВТБ Банк” про тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України у справі за позовом відкритого акціонерного товариства “ВТБ Банк” до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкас від 21 травня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 10 серпня 2010 року,

встановила:

У березні 2010 року відкрите акціонерне товариство “ВТБ Банк” (далі – ВАТ “ВТБ Банк”) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

1 квітня 2010 року ВАТ “ВТБ Банк” звернулося із заявою про тимчасове обмеження ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 у праві виїзду за кордон до виконання ними зобов’язань перед ВАТ “ВТБ Банк”.

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкас від 21 травня 2010 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 10 серпня 2010 року, заяву ВАТ “ВТБ Банк” задоволено.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 просять скасувати зазначені ухвали та відмовити в задоволенні заяви, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 2 розд. ХІІІ “Перехідні положення” Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ “Про судоустрій і статус суддів” касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом.

У зв’язку із цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Установлено, що 17 березня 2010 року ВАТ “ВТБ Банк” звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за укладеним 14 лютого 2008 року між ВАТ “ВТБ Банк” і ОСОБА_3 кредитним договором, забезпеченим договорами поруки від 14 лютого 2008 року, укладеними ВАТ “ВТБ Банк” з ОСОБА_4 і ОСОБА_5

У процесі розгляду справи 1 квітня 2010 року ВАТ “ВТБ Банк” звернулося із заявою про тимчасове обмеження відповідачів у праві виїзду за межі України на підставі ст. 6 Закону України “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” та ст. 217 ЦПК України.

Задовольняючи позов ВАТ “ВТБ Банк”, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що невжиття заходів забезпечення позову шляхом тимчасового обмеження виїзду відповідачів за межі України може утруднити або зробити неможливим виконання рішення суду.

Підставою для застосування вказаних заходів суд зазначив ч. 3 ст. 151, п. 2 ч.1 ст. 152 ЦПК України та ст. ст. 1, 6 Закону України “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”.

Однак із зазначеними висновками не можна погодитись із таких підстав.

Закон України “Про судоустрій і статус суддів” визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави згідно з принципом верховенства права, закріпленим ст. 8 Конституції України.

Відповідно до ст. ст. 1, 2 цього Закону судова влада в Україні здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом, і реалізується шляхом здійснення суддями правосуддя в рамках відповідних судових процедур та у межах наданих повноважень.

Стаття 7 цього Закону гарантує кожному захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону.

Право кожного на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, при вирішенні спору щодо його прав та обов’язків цивільного характеру передбачено і п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка підлягає застосуванню відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. ст. 2, 8 ЦПК України.

У розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод термін “суд встановлений законом” поширюється не лише на правову основу створення чи законності існування суду, але й на положення щодо його компетенції та повноважень і на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність (рішення Європейського суду з прав людини у справах: “Сокуренко і Стригун проти України” від 20 липня 2006 року та “Лавентс проти Латвії” від 7 листопада 2002 року).


Повноваження судів першої та апеляційної інстанцій при вирішенні цивільних справ визначені Цивільним процесуальним кодексом України, у тому числі повноваження щодо вжиття заходів забезпечення позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 151 ЦПК України суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити передбачені цим Кодексом заходи забезпечення позову.

Перелік заходів забезпечення позову визначено в ст. 152 ЦПК України.

Серед видів такого забезпечення ст. 152 ЦПК України не передбачає вжиття судом тимчасового обмеження особи у виїзді за межі України.

Відповідно до ст. 33 Конституції України право кожного вільно залишати територію України може бути обмежене лише законом.


Підстави для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон передбачені Законом України “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”.

Стаття 6 цього закону передбачає, що при наявності зазначених у цій нормі підстав для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон, громадянину може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта чи вилучено або затримано паспорт.

Таким чином, ураховуючи, що в Цивільному процесуальному кодексі України відсутня правова норма, яка б надавала суду повноваження в порядку, передбаченому ст. ст. 151-153 ЦПК України, застосувати такий захід забезпечення позову як тимчасове обмеження у виїзді за межі України у зв’язку з порушенням у суді цивільної справи, слід дійти висновку про те, що суди застосували зазначений спосіб забезпечення позову з порушенням норм Цивільного процесуального кодексу України виходячи за межі своїх процесуальних повноважень.

Порушення судами зазначених вимог є порушенням принципу верховенства права, проголошеного Конституцією України, та вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо вирішення справи судом, встановленим законом, оскільки ухвала про забезпечення позову прийнята судом поза межами його компетенції, тому в розумінні цих норм не можна визнати, що ухвала постановлена “судом, встановленим законом”.

Відтак, ураховуючи те, що основним принципом судочинства, закріпленим Конституцією України, є законність і що відповідно до ст. 2 Закону України “Про судоустрій України” суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів суспільства і держави, при постановленні зазначених ухвал суди діяли всупереч нормам процесуального законодавства та поза межами своїх процесуальних повноважень, колегія суддів вважає, що відсутність законодавчого закріплення можливості касаційного оскарження таких ухвал не є перешкодою для їх перегляду в касаційному порядку, тому що заборона такого перегляду стосується ухвал, постановлених судом у межах своїх повноважень.

Таким чином, оскільки ухвали щодо застосування способу забезпечення позову постановлені попередніми судовими інстанціями з перевищенням передбачених законом процесуальних повноважень, вони підлягають скасуванню.


Керуючись ст. ст. 336, 342 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 задовольнити частково.

Ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкас від 21 травня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 10 серпня 2010 року скасувати.


Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий А.Г. Ярема
Судді: Л.І. Григор’єва
В.І. Гуменюк
Я.М. Романюк
Ю.Л. Сенін

http://reyestr.court.gov.ua/Review/16062992

Link to comment
Share on other sites

  • 2 weeks later...

Я думаю нада прикрепить на верхушку самую - очень нужное решение.

Відповідно до ст. 33 Конституції України право кожного вільно залишати територію України може бути обмежене лише законом.

Підстави для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон передбачені Законом України ”Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”.

Хорошие положения даного решения

Link to comment
Share on other sites

так это понятно. истец обратился в суд с заявлением об обеспечении иска способом не предусмотренным законом.

а что делать когда уже ДВС обращается с поданням ?

Link to comment
Share on other sites

  • 1 month later...

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

1 червня 2011 року

м. Київ

Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Григор'євої Л.І., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л.,-

http://reyestr.court.gov.ua/Review/16062992

Это определение было опубликовано в Вестнике ВСУ в качестве примера, с разъяснениями незаконности запрета на выезд - http://grand-insur.com/verhovnyy_sud_ukrai...dolzhnikov.html

Link to comment
Share on other sites

  • 1 year later...

Это определение было опубликовано в Вестнике ВСУ в качестве примера, с разъяснениями незаконности запрета на выезд - http://grand-insur.com/verhovnyy_sud_ukrai...dolzhnikov.html

ссылка не работает. Как можно ознакомиться в Вестнике ВСУ (номер и дата)
Link to comment
Share on other sites

  • 2 months later...

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      23 листопада 2021 року
      м. Київ
      Справа № 761/31233/14-ц
      Провадження № 14-166 звц 21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Штелик С. П.,
      розглянула у порядку письмового провадження справу, відкриту за заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами
      ухвали Апеляційного суду міста Києва від 17 грудня 2014 року
      у справі за поданням старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Кушнір Л. В. про винесення ухвали про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - ОСОБА_1 , за межі України без вилучення паспортного документа.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст поданням державного виконавця
      1. У жовтні 2014 року старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби Кушнір Л. В. (далі - державний виконавець) звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва із поданням, у якому просив винести ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду боржника за виконавчим провадженням - ОСОБА_1 за межі України.
      2. Подання мотивоване тим, що 23 червня 2014 року державним виконавцем винесена постанова про відкриття виконавчого провадження про примусове виконання виконавчого листа № 639/8309/13-ц від 12 березня 2014 року, виданого Жовтневим районним судом м. Харкова про стягнення зі ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованості за кредитним договором. Боржнику встановлений строк на самостійне виконання рішення суду, однак у зазначений строк рішення боржником не виконане. Також на адресу боржника державний виконавець направляв вимогу, яку боржник не виконав, про причини невиконання рішення - не повідомив.
      3. На думку державного виконавця, боржник всіляко ухиляється від виконання рішення суду. Станом на день звернення до суду із цим поданням рішення суду боржником не виконано. Зазначав, що наявність в особи невиконаних зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, є підставою для обмеження його у праві виїзду за межі України.
      4. Зазначав, що відповідно до пункту 18 частини третьої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, у разі ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи за межі України - до виконання зобов`язань за рішенням.
      (2) Короткий зміст судових рішень
      5. Ухвалою від 30 жовтня 2014 року Шевченківський районний суд м. Києва відмовив у задоволенні подання державного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду боржника за виконавчим провадженням ОСОБА_1 за межі України.
      6. Суд першої інстанції виходив з того, що державним виконавцем не доведено того, що боржник ухиляється від зобов`язань, покладених на нього рішенням суду, а також що сама по собі наявність у боржника невиконаних зобов`язань не є тотожним із тим, що він ухиляється від них, як це передбачено статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».
      7. Ухвалою від 17 грудня 2014 року Апеляційний суд міста Києва ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2014 року скасував та постановив власну, якою подання державного виконавця задовольнив, ОСОБА_1 тимчасово обмежив у праві виїзду за межі України до виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 05 лютого 2014 року, на підставі якого 12 березня 2014 року було видано виконавчий лист № 639/8309/13-ц. Це рішення стало остаточним.
      8. Апеляційний суд своє рішення мотивував тим, що ОСОБА_1 був належним чином проінформований про порушене проти нього виконавче провадження і що протягом більш як чотирьох місяців він не вчиняв жодних дій, щоб погасити борг навіть частково, та вважав, що інших дієвих методів впливу на боржника виконати рішення суду не існує.
      9. У травні - червні 2015 року заявник двічі звертався до судів з метою домогтися скасування тимчасового обмеження на виїзд з території України, яке було винесене проти нього. Його клопотання були відхилені Шевченківським районним судом Києва та Київським апеляційним судом на тій підставі, що відповідно до чинного на той час законодавства не було передбачено вирішення судом питання про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за кордон і що таке обмеження може бути скасоване лише з підстав повного погашення заборгованості.
      (3) Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      10. У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Європейського суду з прав людини (далі - Суд, ЄСПЛ) із заявою № 5170/15, у якій скаржився переважно за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на задоволення судом апеляційної інстанції подання державного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України. Заявник зазначав, що державний виконавець не вжив альтернативних заходів щодо виконання рішення від 05 лютого 2014 року, перш ніж подавати клопотання про тимчасове обмеження у його праві на виїзд за межі України. Він також оскаржував доводи щодо невиконання свого зобов`язання з погашення боргу за кредитним договором, а також стверджував, що тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України не підлягає перегляду національними судами і не може бути скасоване з інших підстав, крім повного відшкодування належних сум, а тому таке обмеження не можна вважати співмірним. Таким чином, введена для заявника заборона на виїзд з території України є автоматичним безстроковим заходом, що не передбачає можливості періодичного перегляду її необхідності і пропорційності.
      11. 11 травня 2021 року ЄСПЛ ухвалив рішення (набуло статусу остаточного 11 серпня 2021 року) у справі «ОСОБА_1 проти України» (далі - Рішення), яким постановив, таке.
      11.1. Було порушено статтю 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
      11.2. Держава-відповідач повинна сплатити на користь заявника 1 000 євро моральної шкоди та 850 євро компенсації судових та інших витрат.
      11.3. Відхилити решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
      12. ЄСПЛ дійшов висновку, що хоча рішення про обмеження на виїзд за межі України відповідало судовій практиці та національним законам у редакції на момент винесення такого рішення, проте не могло бути переглянуте з інших підстав, крім повного погашення боржником грошової заборгованості за кредитним договором, що свідчить про порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
      (4) Рух заяви про перегляд судового рішення
      13. 30 серпня 2021 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали Апеляційного суду міста Києва від 17 грудня 2014 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), тобто у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      14. Як на підставу для перегляду за виключними обставинами зазначеного вище судового рішення заявник посилається на рішення, ухвалене ЄСПЛ 11 травня 2021 року у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 5170/15).
      15. Частиною третьою статті 425 ЦПК Українивстановлено, що заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати.
      16. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 31 серпня 2021 року відкрито провадження у зазначеній справі за виключними обставинами.
      17. 08 листопада 2021 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву
      18. Заявник вважає, що рішення ЄСПЛ від 11 травня 2021 року у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 5170/15) є доказом наявності виключних обставин у справі № 22-ц/796/15309/2014, оскільки ЄСПЛ встановив, що до заявника були застосовані заходи, які не були достатньо обумовлені та котрі не могли бути переглянуті або переглянуті до спливу строку повної оплати, що свідчить про порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
      19. У своїй заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 17 грудня 2014 року та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні подання старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Кушнір Л. В. про тимчасове обмеження у праві виїзду боржника за виконавчим провадженням - ОСОБА_1 за межі України - відмовити.
      20. Просить скасувати обмеження, накладені ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 17 грудня 2014 року по справі № 22-ц/796/15309/2014 на ОСОБА_1 , а саме скасувати тимчасові обмеження у праві його виїзду за межі України до виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 05 лютого 2014 року, на підставі якого 12 березня 2014 року було видано виконавчого листа № 639/8309/13-ц.
      (2) Позиції інших учасників справи
      21. Інші учасники справи позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      22. Учасники справи, які були повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, в судове засідання не з`явилися. ОСОБА_1 подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності. Тому розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків ЄСПЛ
      23. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача та з дотриманням передбачених законодавством меж і підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв`язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, - дійшла таких висновків стосовно аргументів позивача, викладених у заяві про перегляд судових рішень.
      24. Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) і статті 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      25. У главі 3 Закону № 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.
      26. Згідно зі статтею 41 Конвенції якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      27. У рішенні у справі «ОСОБА_1 проти України» ЄСПЛ вказав, що в цьому випадку не оскаржується той факт, що рішення від 05 лютого 2014 року не було виконано добровільно. Однак, оскільки заявник оскаржує висновки національних судів про те, що він ухилявся від приведення до виконання цього рішення, суд знову вказує, що він, як правило, не зобов`язаний замінювати внутрішні суди. Відповідно до статті 19 Конвенції її завдання полягає в забезпеченні дотримання договірними державами своїх зобов`язань за Конвенцією. Враховуючи допоміжний характер системи Конвенції, вона не повинна розглядати фактичні або правові помилки, можливо вчинені судом, якщо тільки вони порушують права і свободи, гарантовані Конвенцією, і якщо оцінка, якою керувалися національні суди, є явно довільною (Василяускас проти Литви [ГК], № 35343/05, § 160, ЄСПЛ 2015).
      28. ЄСПЛ зазначав, що висновки національних судів, які задовольнили клопотання державного виконавця і заборонили ОСОБА_1 залишати територію, встановивши, що він не зміг повернути грошові кошти, хоча і можуть бути суперечливими, проте вони не є явно необґрунтованими і відповідають Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» в редакції, чинній на час ухвалення такого рішення. Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що заборона на виїзд з території України, введена заявнику, відповідала вимогам внутрішнього законодавства.
      29. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      30. Звертаючись із заявою про перегляд судового рішення, позивач порушив питання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_1 проти України» права на такий захід індивідуального характеру, як відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      31. Згідно з частиною третьою статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      32. Отже, застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.
      33. Для цього слід враховувати Рекомендацію № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді:
      33.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження.
      33.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      34. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.
      35. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.
      36. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      37. У Рішенні ЄСПЛ визнав обґрунтованою скаргу позивача лише в частині неможливості перегляду і скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України з інших підстав, крім повного відшкодування належних сум, що свідчить про порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
      38. Крім того, з Рішення не можна зробити висновок про те, що встановлені ЄСПЛ порушення можна виправити лише через повторний розгляд справи, тобто не можна зробити висновок про те, що зміст ухвалених у справі судових рішень суперечить Конвенції або що в основі визнаного ЄСПЛ порушення лежали допущені судами під час розгляду справи суттєві процедурні помилки, які поставили під серйозний сумнів результат такого розгляду.
      39. Разом із тим в Рішенні ЄСПЛ вказав, що бере до уваги редакцію цивільного кодексу від 03 липня 2018 року, якою статтю 441 ЦПК України було доповнено пунктами, відповідно до яких суд може скасувати тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України за вмотивованою заявою боржника; цю заяву суд розглядає у десятиденний строк; ухвала за результатами розгляду цієї заяви може бути оскаржена; відмова у скасуванні тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України не перешкоджає повторному зверненню з такою самою заявою у разі виникнення нових обставин, що обґрунтовують необхідність такого скасування.
      40. Однак ЄСПЛ визнав, що така редакція ЦПК України відбулася після подій, що слугували підставою звернення ОСОБА_1 до ЄСПЛ, та дійшов висновку, що українська влада не виконала зобов`язання, що випливає зі статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції, і присудила справедливу сатисфакцію.
      41. ЄСПЛ не вказав на необхідність вжиття державою додаткових до присудженої ним справедливої сатисфакції заходів індивідуального характеру. Крім того, з Рішення не можна зробити висновок про те, що встановлені ЄСПЛ порушення можна виправити лише через повторний розгляд справи, тобто не можна зробити висновок про те, що зміст ухвалених у справі судових рішень суперечить Конвенції або що в основі визнаного ЄСПЛ порушення лежали допущені судами під час розгляду справи суттєві процедурні помилки, які поставили під серйозний сумнів результат такого розгляду, натомість вказав саме на порушення в частині неможливості оскарження заявником відповідно до чинної на той час редакції ЦПК України судового рішення про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України з інших підстав, крім виконання судового рішення.
      42. Доводи заяви про перегляд судових рішень щодо незгоди позивача з установленими під час розгляду цієї справи фактичними обставинами, а також стосовно потреби перевірити наявні у матеріалах справи докази та надати їм правову оцінку не стосуються Рішення ЄСПЛ, а отже, перебувають поза межами визначеного пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України предмета перегляду судових рішень і не можуть бути підставою для скасування цих рішень.
      43. З огляду на вказане, враховуючи характер констатованих ЄСПЛ порушень Україною зобов`язань за Конвенцією та присуджену ним справедливу сатисфакцію, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заявник може відновити порушені права відповідно до процедури, визначеної чинним законодавством України, зокрема, шляхом подання заяви про скасування тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України відповідно до статті 441 ЦПК України.
      44. Тому відсутні законні підстави для застосування такого додаткового заходу індивідуального характеру, як повторний розгляд справи позивача, зокрема відсутні підстави для скасування за виключними обставинами за пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України ухвали Апеляційного суду від 17 грудня 2014 року.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень
      45. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі (пункт 1 частини третьої статті 429 ЦПК України).
      46. З огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду вважає заяву про перегляд судових рішень необґрунтованою та відмовляє в її задоволенні.
      Керуючись частиною другою, статтею 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      постановила:
      Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали Апеляційного суду міста Києва від 17 грудня 2014 року у справі за поданням старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Кушнір Л. В. про винесення ухвали про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - ОСОБА_1 , за межі України без вилучення паспортного документа.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      /підпис/
      В. В. Пророк
      Судді: /підпис/
      Т. О. Анцупова
      /підпис/
      В. С. Князєв
      /підпис/
      В. В. Британчук
      /підпис/
      Г. Р. Крет
      /підпис/
      Ю. Л. Власов
      /підпис/
      К. М. Пільков
      /підпис/
      І. В. Григор`єва
      /підпис/
      О. Б. Прокопенко
      /підпис/
      М. І. Гриців
      /підпис/
      Л. І. Рогач
      /підпис/
      Д. А. Гудима
      /підпис/
      О. М. Ситнік
      /підпис/
      В. І. Данішевська
      /підпис/
      В. М. Сімоненко
      /підпис/
      Ж. М. Єленіна
      /підпис/
      С. П. Штелик
      /підпис/
      О. С. Золотніков
      /підпис/
      Джерело: ЄДРСР 101473379
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      04 березня 2020 року
      м. Київ
      справа № 682/3112/18
      провадження № 14-580цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Пророка В.В., Ситнік О.М.,
      розглянула у порядку письмового провадження справу за скаргою ОСОБА_1 на дії і постанови державного виконавця та виконуючого обов`язки начальника Славутського міськрайонного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області, заінтересована особа - ОСОБА_2 , за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року, постановлену Шевчуком В.В., ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року, прийняті у складі суддів Талалай О.І., Корніюк А.П., П`єнти І.В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування скарги
      1. У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою про визнання протиправними та скасування постанов державного виконавця Славутського міськрайонного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області (далі - державний виконавець, ДВС) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України та про накладення на нього штрафу за невиконання рішення суду, а також визнання незаконними дій в.о. начальника ДВС щодо визначення суми заборгованості по сплаті аліментів.
      2. Скарга мотивована тим, що він сплачував аліменти належним чином, проте це не було враховано при визначенні розміру заборгованості зі сплати аліментів. Крім того, при визначенні розміру заборгованості зі сплати аліментів в.о. начальника ДВС виходив із невірного розміру відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Також заявник посилався на те, що неврахування державним виконавцем фактичної сплати аліментів та невірного визначення суми заборгованості зі сплати аліментів стало підставою для необґрунтованого обмеження його у праві виїзду за межі України.
      Короткий зміст судових рішень
      3. Ухвалою Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
      4. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що державний виконавець не знав та не міг знати про сплату боржником аліментів на користь стягувача, тому дії державного виконавця щодо визначення розміру заборгованості та винесення постанов про встановлення для боржника тимчасових обмежень відповідали вимогам Закону України «Про виконавче провадження» і підстав для їх скасування немає.
      5. Постановою Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року в частині оскарження дій щодо визначення суми заборгованості за та постанов про встановлення тимчасових обмежень залишено без змін.
      6. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що постанови державного виконавця про встановлення для боржника тимчасових обмежень прийняті 16 березня 2018 року, проте квитанції про сплату аліментів ОСОБА_1 пред`явив державному виконавцю лише у вересні 2018 року. Тобто у державного виконавця станом на момент прийняття оскаржених постанов не було відомостей про сплату останнім аліментів, відтак, ці постанови не можуть бути скасовані як незаконні.
      7. Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року в частині оскарження постанови державного виконавця про накладення штрафу скасовано. Провадження у справі в цій частині закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      8. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що постанова про накладення на боржника штрафу підлягає оскарженню в порядку адміністративного судочинства та не може бути предметом перегляду в порядку ЦПК України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      9. У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просив скасувати ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року, ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та ухвалити нове рішення про задоволення його скарги.
      10. Касаційна скарга мотивована тим, що постанову про накладення на боржника штрафу державний виконавець прийняв у межах примусового виконання рішення суду у цивільній справі, тому і її оскарження повинно відбуватися у порядку цивільного судочинства. Крім того, ОСОБА_1 посилався на те, що рішенням суду із нього стягнули аліменти у розмірі 30% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, проте розрахунок в.о. начальника ДВС проведено із застосуванням 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, що призвело до збільшення розміру заборгованості зі сплати аліментів.
      Позиція Верховного Суду
      11. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
      12. Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
      13. Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, установлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
      14. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).
      15. Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
      16. Згідно зі статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі - у редакції, що діє на момент звернення скаржника до суду) (далі - Закон № 1404-VІІІ») виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      17. Відповідно до частини другої статті 63 Закону № 1404-VІІІ у разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.
      18. Судами встановлено, що постановою державного виконавця від 16 березня 2018 року на ОСОБА_1 накладено штраф у розмірі 9 433 грн 50 коп. у зв`язку з несплатою останнім аліментів на суму 18 876 грн.
      19. За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.
      20. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      21. Отже, висловлювання «судом, встановленим законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      22. Частиною 2 ст. 74 Закону № 1404-VІІІ передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      23. З урахуванням вищенаведеного колегія суддів Великої Палати Верховного Суду дійшла висновку, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.
      24. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18), від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 (провадження № 11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17 (провадження № 11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі № 279/3458/17-ц (провадження № 14-543цс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 758/201/17 (провадження № 14-468цс19), і підстав для відступлення від неї не вбачається.
      25. Враховуючи викладене вище, скарга ОСОБА_1 на постанову державного виконавця про накладення на нього штрафу не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинна розглядатися адміністративним судом. Таким чином, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      26. За правилами частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      27. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 в частині оскарження ухвали Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року задоволенню не підлягає, а зазначену ухвалу слід залишити без змін.
      28. Щодо розрахунку заборгованості зі сплати аліментів та винесення державним виконавцем постанов про накладення на боржника тимчасових обмежень Велика Палата Верховного суду зазначає наступне.
      29. Судами встановлено, що в провадженні Славутського міськрайонного ВДВС ГТУЮ в Хмельницькій області перебуває виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа від 21 вересня 2009 року про стягнення з ОСОБА_1 аліментів на утримання неповнолітнього сина в розмірі 30% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку.
      30. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів» від 17 травня 2017 року № 2037-VIII частину другу статті 182 Сімейного кодексу України (далі - СК України) викладено в новій редакції, відповідно до якої розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
      31. Частиною першою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час винесення державним виконавцем постанов) порядок стягнення аліментів визначається законом.
      32. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
      33. Згідно частини другої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
      34. У частині першій статті 192 СК України передбачено, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
      35. У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів. СК України передбачає підстави для зміни розміру аліментів, визначеного за рішенням суду, але не пов`язує їх зі способом присудження. Стаття 192 СК України тільки вказує на можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених в судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. З огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження, за положеннями статті 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів, визначений у певній твердій грошовій сумі та навпаки).
      36. Отже, у спірних правовідносинах підлягає застосуванню не тільки стаття 192 СК України, але й низка інших норм, присвячених обов`язку батьків утримувати своїх дітей (стаття 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», стаття 183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», стаття 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»).
      37. Аналіз змісту статті 192 СК України свідчить, що зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України.
      38. Згідно статті 8 СК України якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
      39. Аналіз статті 8 СК України та частини першої статті 9 ЦК України дозволяє зробити висновок, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин.
      40. У частинах першій, другій статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.
      41. Усталеним є розуміння юридичних фактів як певних фактів реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків.
      42. У частині третій статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
      43. Зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України, але є підставою для зміни мінімального розміру аліментів, зазначених у виконавчому листі у процедурі виконання та стягнення аліментів, та враховується під час визначення суми аліментів або заборгованості.
      44. Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII частину першу статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» доповнено абзацом другим, яким передбачено, що виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України. Тобто законодавством передбачений механізм, який надає можливість забезпечити виплату аліментів у розмірі не нижче мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України навіть при наявності постановлених раніше судових рішень про стягнення аліментів у розмірі, нижчому ніж мінімальний гарантований розмір аліментів, встановлений законом на час стягнення.
      45. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що державний виконавець, розраховуючи заборгованість по аліментам, правильно виходив із мінімально граничного розміру аліментів на рівні 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
      46. Відповідно до частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців, державний виконавець виносить вмотивовані постанов: про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві користування вогнепальною мисливською, пневматичною та охолощеною зброєю, пристроями вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві полювання - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.
      47. Судами встановлено, що у боржника наявна заборгованість зі сплати аліментів, на підставі чого державний виконавець правомірно виніс постанови про встановлення тимчасових обмежень.
      48. Отже, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні скарги ОСОБА_1 в частині встановлення йому тимчасових обмежень, визначених частиною дев`ятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».
      49. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, а ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року (у незміненій апеляційним судом частині), ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року слід залишити без змін.
      Щодо судових витрат
      50. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 в частині оскарження ухвали Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року залишити без задоволення.
      Ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року (у незміненій апеляційним судом частині), ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року залишити без змін.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.С. Золотніков
      Т .О. Анцупова О.Р. Кібенко
      С.В. Бакуліна В.С. Князєв
      В.В. Британчук Л.М. Лобойко
      Ю.Л. Власов Н.П. Лященко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      Джерело: ЄДРСР 88376289
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      04 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 6-23/08
      Провадження № 14-367цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      заявник - відділ державної виконавчої служби Дубенського міськрайонного управління юстиції (далі - ВДВС Дубенського МУЮ),
      стягувач - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк»),
      боржник - ОСОБА_1 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ «Ощадбанк»
      на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року у складі колегії суддів Бондаренко Н. В., Григоренка М. П., Шимківа С. С.
      у цивільній справі за поданням ВДВС Дубенського МУЮ, стягувач - ПАТ «Ощадбанк», боржник - ОСОБА_1 , про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина України ОСОБА_1 та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст вимог
      У липні 2008 року ВДВС Дубенського МУЮ звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина України ОСОБА_1 .
      На обґрунтування вказаних вимог зазначив, що на виконанні у ВДВС Дубенського МУЮ перебуває п`ять виконавчих документів про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь стягувачів. Ці виконавчі документи прийняті у 2006, 2007, 2008 роках.
      Станом на час звернення до суду з указаним поданням ОСОБА_1 не виконав своїх боргових зобов`язань за жодним з виконавчих документів.
      Посилаючись на положення статті 6 Закону України від 21 січня 1994 року № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (далі - Закон № 3857-XII), згідно з якою громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон у випадках, зокрема, якщо діють неврегульовані договірні чи інші невиконані зобов`язання, - до виконання зобов`язань, заявник просив подання задовольнити.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Ухвалою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 14 липня 2008 року тимчасово обмежено ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов`язань.
      Суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 має боргові зобов`язання за п`ятьма виконавчими документами на загальну суму 64 483 грн. Оскільки ОСОБА_1 має паспорт громадянина України, що дає право на виїзд з України, а тому може ухилитися від виконання боргових зобов`язань.
      Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року ухвалу Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 14 липня 2008 року скасовано, провадження у справі закрито.
      Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд послався на пункт 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зробив висновок, що подання не підлягало розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини регулюються Законом № 3857-XII і дії відповідних органів щодо обмеження виїзду ґрунтуються не на судовому рішенні, а на нормах цього Закону і можуть перевірятися в судовому порядку за скаргою особи, яка зазнала обмеження, в порядку адміністративного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У лютому 2017 року ПАТ «Ощадбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просило скасувати ухвалу апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд зробив помилковий висновок, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Апеляційний суд не взяв до уваги положення частини першої статті 377-1 ЦПК України та Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), який був чинним на час розгляду справи в суді першої інстанції, а тому помилково вважав, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      У справі, що розглядається, до суду звернувся ВДВС Дубенського МУЮ з поданням, у якому просив постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА_1 до виконання ним своїх зобов`язань.
      Зі змісту указаного подання вбачається, що звернення до суду зумовлено невиконанням ОСОБА_1 своїх боргових зобов`язань.
      Станом на час розгляду вказаного подання на виконанні у ВДВС Дубенського МУЮ перебувало п`ять виконавчих документів, у яких ОСОБА_1 є боржником, а саме: виконавчий напис нотаріуса від 08 вересня 2006 року № 4795, про звернення стягнення на заставний автомобіль на суму 9 682,33 дол. США та 689 грн на користь Відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра»; вимога від 14 березня 2008 року Управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі про сплату боргу в розмірі 1 014,94 грн; виконавчий лист № 2-307/2008, виданий Дубенським міськрайонним судом Рівненської області 14 березня 2008 року, про стягнення на користь Відкритого акціонерного товариства «Ощадбанк» заборгованості в розмірі 19 828,55 грн; судовий наказ № 2-н-874, виданий Рівненським міським судом Рівненської області 15 жовтня 2007 року, про стягнення на користь Кредитної спілки «Пріорітет» коштів у сумі 4 788,56 грн; вимога від 17 квітня 2008 року Управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі про сплату боргу в розмірі 268,2 грн.
      Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом.
      У статті 58 Конституції України зазначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
      У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
      Закон № 3857-XII регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв`язання спорів у цій сфері.
      У статті 6 цього Закону (у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням) установлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у випадках, якщо:
      - діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов`язання - до виконання зобов`язань або розв`язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов`язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;
      - він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов`язань;
      - щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі.
      Статтею 8 Закону № 3857-XII у вказаній редакції передбачалося, що відмова в оформленні паспорта чи продовженні терміну його дії або тимчасове затримання паспорта чи його вилучення можуть бути оскаржені громадянином до суду за місцем його проживання. У разі відмови громадянину України у виїзді за кордон з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 6 - 8 частини першої статті 6 цього Закону, він може оскаржити цю дію у судовому порядку за місцем свого проживання. Відмова у виїзді з України з підстав, передбачених пунктами 3 - 5 і 9 частини першої статті 6 цього Закону, оскарженню не підлягає.
      Зазначеним Законом № 3857-XII не передбачено можливості у цивільному судочинстві тимчасово обмежувати виїзд за кордон боржника у виконавчому провадженні до виконання рішення суду саме як забезпечення виконання рішення суду, ухваленого за правилами цивільного судочинства, відповідно до статті 383 ЦПК України.
      З огляду на вказане апеляційний суд правильно вважав, що дії відповідних органів державної влади щодо обмеження виїзду ґрунтуються на нормах статті 6 зазначеного Закону і можуть перевірятися в судовому порядку за скаргою особи, яка зазнала обмеження, в порядку адміністративного судочинства.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням та розгляду справи в суді першої інстанції, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Оскільки подання державного виконавця щодо тимчасового обмеження виїзду за межі України боржника у виконавчому провадженні до виконання зобов`язань за рішенням суду не підлягало розгляду в порядку цивільного судочинства, то апеляційний суд правильно закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України.
      При цьому апеляційний суд зазначив, що державний виконавець мав повноваження, передбачені статтею 5 Закону № 606-XIV, для вжиття необхідних заходів для виконання рішення суду.
      З матеріалів справи та змісту оскаржуваного судового рішення апеляційного суду не вбачається, що суд порушив правила предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Разом з цим Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним посилання у касаційній скарзі на статтю 377-1 ЦПК України з огляду на таке.
      Статтею 377-1 (вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України) доповнено ЦПК України на підставі Закону України від 04 листопада 2010 року № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)».
      Указаною статтею передбачалося, що питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця або за місцезнаходженням виконавчого округу за поданням приватного виконавця. Суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця, приватного виконавця (у редакції зі змінами 2016 року).
      Однак у справі, що розглядається, державний виконавець звернувся з поданням до суду і воно розглянуто судом першої інстанції у липні 2008 року. У ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції, була відсутня стаття 377-1.
      У частині третій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням та розгляду його в суді першої інстанції, передбачалося, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Аналогічна норма міститься й у ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року (частина третя статті 3).
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на вказане оскаржувану ухвалу апеляційного суду необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення.
      Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко
      Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко
      С. В. Бакуліна В. В. Пророк
      В. В. Британчук Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов О. С. Ткачук
      М. І. Гриців В. Ю. Уркевич
      Д. А. Гудима О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 84274319
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      29 травня 2019 року
      місто Київ
      справа № 2-173/2011
      провадження № 61-25403св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Стрільчука В. А.,
      суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,
      відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
      третя особа - Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління МВС України в Харківській області,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року у складі судді Коваленко О. А. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Карімової Л. В., Яцини В. Б.,
      ВСТАНОВИВ:
      І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Стислий виклад позиції позивача
      У листопаді 2010 року Публічне акціонерне товариство Комерційний Банк «ПРИВАТБАНК» (далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про тимчасову заборону у виїзді за кордон.
      Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 04 вересня 2008 року банк та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 024/К-08, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав кошти у розмірі 500 000, 00 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 24, 0 % на рік на суму залишку непогашеної заборгованості.
      На забезпечення повернення отриманих коштів за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 укладений договір поруки, за умовами якого у випадку невиконання ОСОБА_1 умов договору ОСОБА_2 взяла на себе зобов`язання відповідати перед банком як солідарний боржник у повному обсязі.
      Банк зазначив, що ОСОБА_1 неналежним чином виконував взяті на себе зобов`язання та станом на 22 квітня 2010 року має заборгованість за кредитним договором у сумі 529 914, 17 грн.
      Оскільки ані позичальник, ані поручитель своєчасно своїх зобов`язань не виконали, банк звернувся до суду в іншому провадженні з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Враховуючи той факт, що відповідачі мають невиконані зобов`язання, банк просив суд прийняти рішення про тимчасову заборону їм у виїзді за кордон.
      Стислий виклад заперечень відповідача
      Відповідачі позов не визнали, посилаючись на його безпідставність.
      Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року, позов ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» задоволено. Заборонено ОСОБА_1 тимчасово, а саме до повного виконання своїх зобов`язань перед ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за кредитним договором від 04 вересня 2008 року № 024/К-08, виїзд за кордон. Заборонено ОСОБА_2 тимчасовий, а саме до повного виконання своїх зобов`язань перед ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за договором поруки від 04 вересня 2008 року, укладеним на забезпечення кредитного договору від 04 вересня 2008 року № 024/К, виїзд за кордон. Вирішено питання розподілу судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що оскільки встановлено, що відповідачі мають невиконані зобов`язання за кредитним договором і договором поруки, то їм необхідно заборонити виїзд за кордон до повного виконання своїх зобов`язань за зазначеними договорами, у зв`язку з чим позовні вимоги банку підлягають задоволенню.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що доводи апеляційної скарги про те, що кредитний договір забезпечено договором застави особистого майна та договором іпотеки нежитлових приміщень, а вимоги, викладені позивачем, вирішуються на стадії виконання рішення суду, відхилені, оскільки на день розгляду справи судове рішення не ухвалено, між сторонами існують договірні зобов`язання, які відповідачами не виконуються. Із урахуванням того, що сума боргу є істотною, а боржники заборгованість не сплачують, висновок суду щодо тимчасової заборони відповідачам виїзду за кордон до повного виконання своїх зобов`язань перед позивачем є законним та обґрунтованим.
      ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв`язку у січні 2017 року, ОСОБА_2 просить скасувати рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року, постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга обґрунтовується тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано правила статі 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», які регламентують тимчасову відмову громадянинові України у видачі паспорта. На переконання заявника, оскаржуваними судовими рішеннями порушуються її права на свободу пересування.
      Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
      У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просив касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
      ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.
      Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
      Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
      Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 04 вересня 2008 року ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 024/К-08, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 500 000, 00 грн строком до 03 вересня 2013 року зі сплатою процентів у розмірі 24 % на рік на суму залишку непогашеної заборгованості.
      На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 04 вересня 2008 року між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_2 укладений договір поруки, відповідно до пунктів 2, 4 якого у випадку невиконання позичальником умов договору ОСОБА_2 зобов`язалася відповідати перед банком як солідарний боржник у повному обсязі за кредитним договором.
      У зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 своєчасно своїх зобов`язань банк звернувся до суду з окремим позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Відповідачами не заперечується той факт, що вони неналежним чином виконують взяті на себе зобов`язання, у зв`язку з чим станом на 22 квітня 2010 року виникла заборгованість за цим кредитним договором у сумі 529 914, 17 грн.
      Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
      Під час оцінки застосування судами норм матеріального права до спірних правовідносин Верховний Суд застосовує їх системний аналіз.
      Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
      Згідно зі статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
      Також статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані права не можуть бути об`єктом жодних обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому пакті.
      У законодавстві України зазначені правовідносини регулюються статтею 313 ЦК України, відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.
      Це право віднесено у ЦК України до особистих немайнових прав фізичної особи, а саме до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи.
      Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюються Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».
      Положеннями статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом та розгляду справи судом першої інстанції, встановлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у таких випадках: якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов`язання до виконання зобов`язань або розв`язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов`язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України (пункт 2 частини першої); якщо він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов`язань (пункт 5 частини першої); якщо щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі (пункт 8 частини першої).
      Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що згаданий Закон передбачає декілька підстав та умов, за яких можливе обмеження права громадянина України на виїзд за кордон, при цьому не передбачена необхідність наявності одночасно всіх підстав, вони є окремими та самостійними. Зокрема, пункт 2 частини другої статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» передбачає три окремих випадки обмеження громадянина України у виїзді за кордон, а саме: до виконання зобов`язань; до розв`язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках; до забезпечення зобов`язань заставою.
      У справі, що переглядається, судами встановлено, що банк у іншому провадженні звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, що дає підстави для висновку про забезпечення зобов`язань іпотекою, яка є видом застави, а отже, на момент вирішення питання про обмеження у праві виїзду за кордон відсутні правові підстави, визначені пунктом 2 частини першої статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».
      В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд також врахував, що банк звернувся до суду з позовом з метою тимчасового обмеження відповідачів у праві виїзду за кордон до повного виконання зобов`язань за кредитним договором. Правовою підставою поданого позов визначено правила статей 151-153 ЦПК України 2004 року, тобто норми процесуального права щодо правил застосування судом заходів забезпечення позову. Фактично банк просив забезпечити позов, пред`явлений до ОСОБА_1 , зокрема, у справі № 2-2081/2010 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Отже, банк, подавши до суду цей позов, фактично звернувся до суду із заявою про забезпечення іншого позову, а не з окремим позовом для захисту своїх порушених прав.
      Аналіз статей 151-153 ЦПК України 2004 року дає підстави для висновку, що процесуальним законом не було передбачено такого заходу забезпечення позову, як тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон. При цьому, у статті 16 ЦК України також не передбачено такого способу захисту цивільних прав.
      Наведених норм права суди першої та апеляційної інстанцій не врахували та, задовольнивши позов, погодились з можливістю тимчасового обмеження у праві виїзду за кордон у зв`язку з наявністю невиконаних договірних зобов`язань за наявності забезпечених кредитних зобов`язань іпотекою, яка є видом застави. Судами не досліджувалось питання фактичного розміру заборгованості, поведінки відповідачів у договірних відносинах з банком тощо, рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором чи звернення стягнення на предмет іпотеки на момент розгляду справи не було ухвалено.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Верховний Суд зробив висновок, що судами неправильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин. Наведене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
      Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
      ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
      Розподіл судових витрат
      Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення вимог касаційної скарги, скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, покладаються на позивача, а у зв`язку з розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій - підлягають відшкодуванню позивачем на користь заявника.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
      Рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року скасувати, ухвалити нове рішення.
      У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , третя особа - Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління МВС України в Харківській області, про тимчасову відмову у виїзді за кордон відмовити.
      Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у суді апеляційної інстанції, у розмірі 45, 50 грн.
      Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у суді апеляційної інстанції, у розмірі 44, 40 грн.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. А. Стрільчук
      Судді В. О. Кузнєцов
      С. О. Погрібний
      О. В. Ступак
      Г. І. Усик
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82217669
    • By Вадим Михайлович
      Добрый вечер!
      В 2012 году получил от Приватбанка 23 600грн по карте голд.
      С переменным успехом вносил деньги на карту. В 2016 году оставалось погасить примерно 10 000 грн. На тот момент я внес в сумме 58 000 грн. После этого деньги не вносил. В 2017 году было заочное решение суда, на основании которого я должен был заплатить в Приват 33 000 грн. На данный момент долг составляет 104 650 грн.
      В банке мне предложили реструктуризацию, при которой должен буду заплатить 47 000грн.
      Не знаю как лучше поступить:
      1. Так как я физ лицо без какого-либо имущества и официального трудоустройства, товарищи мне предлагают поступить так- месец назад знакомый, у которого за 3-4 года просрочки с 10 тыс. Грн долг вырос до 33 тыс, пришёл в отделение банка с 15 тыс грн и сказал-либо банк закрывает долг, либо он вообще не будет платить никогда. Долг закрыли.
      2. Адвокат ссылается на то, что после решения суда сумма 33 000 грн не должна расти и я не должен соглашаться на реструктуризацию, а в суде можем тянуть все пока не будет 33000 грн для погашения долга по решению суда.
      3. Завтра крайний день, когда я могу внести аванс по реструктуризации или мне больше её не предложат.
      Мне лично больше импоирует 1 вариант.
      Кстати, у есть необходимость выезда за границу. По этому решение должен принять с учётом этого условия.
      Что подскажите?