ANTIRAID

Решение Беляевского райсуда о признании договора с Райффайзен Банк Аваль не заключенным

Считаете ли Вы решение справедливым и законным?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

 

10.10.2012

 

Справа № 1506/3907/2012

Провадження № 2/1506/1644/2012

 

Категорія 54

 

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

Біляївський районний суд Одеської області

в складі: судді - Буран В.М.

при секретарі - Рогачко О.С.

 

розглянувши у судовому засіданні в м. Біляївка цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсним договору у з порушенням вимог Закону України «Про захист прав споживачів»,-

 

В С Т А Н О В И В:

 

Позивачка звернулася до суду з даним позовом та просила визнати недійсним кредитний договір № 014/0027/74/74189 від 07 травня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль».

 

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 07 травня 2007 року між сторонами був укладений кредитний договір № 014/0027/74/74189. за умовами якого позивачка одержала кредит у сумі 241 693 доларів США і зобов'язалася щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом в розмірі 13,25 % річних. А також здійснювати щомісячне погашення кредиту у строк до 07 травня 2018 року. Оскільки позивачка вважає, що зазначений договір є таким, що не відповідає вимогам законодавства з питань захисту прав споживачів і є недійсним у зв'язку з порушенням закону при його укладанні, то була змушена звернутися до суду за захистом своїх прав.

 

Представник відповідача за позовом ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» подав заперечення проти позову та наполягав, що обставини викладені у позовній заяві є надуманими, не відповідають дійсності, не підтверджені будь-якими доказами та направлені на уникнення від виконання обов'язку, передбаченого договором кредиту від 07.05.2007 року.

 

В судове засідання з'явилась позивачка, на задоволенні позовних вимог у повному обсязі наполягала.

 

Представник відповідача до судового засідання не з'явився, хоча був повідомлений належним чином, про день та час слухання справи, а тому суд вважає можливим ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, відповідно до статті 224 ЦПК України. 

 

Вислухавши позивачку, вивчивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

 

В судовому засіданні встановлено, що між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»та ОСОБА_1 було кредитний договір № 014/0027/74/74189. за умовами якого позивачка одержала кредит у сумі 241 693 доларів США і зобов'язалася щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом в розмірі 13,25 % річних. (а.с.8-12).

 

В забезпечення вищевказаного кредитного договору 07.05.2007 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»та ОСОБА_1 було укладено також іпотечний договір. Предметом іпотеки за вказаним договором стало нерухоме майно, а саме чотирьохкімнатна ізольована квартира під АДРЕСА_1, яка складається з 1- коридор, 2- кухня, 3 -сан. вузол, 4 -коридор, 5, 6, 11, 12- жилі, 7- коридор, 8- кладочка. 13, 14- антресолі, загальною площею -95,4 кв. м., жилою -52, 7 кв. м., який належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі -продажу.(а.с.12)

 

Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України.

 

Згідно ч.1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов'язуються надати грошові кошти (кредит) позичальнику у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

 

Істотними умовами кредитного договору, що визначені законом, є предмет, сума, строк повернення, розмір процентів. При тлумаченні змісту істотних умов кредитного договору, необхідно враховуючи норми статей глави 71 ЦК України, а також рекомендації Листа юридичного департаменту НБУ від 18 серпня 2004 року № 18-111/3249-8378. Відповідно до зазначеного Листа, юридичний департамент НБУ з посиланням на положення ч. 1 ст. 638 ЦК України, істотними умовами цивільно-правового договору є умова про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, усі інші умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди.

 

Грошові кошти в сумі 241 693 грн., які надавалися відповідачем позивачці, були надані позивачці в повному обсязі. В забезпечення кредитного договору було укладено іпотечний договір. Предметом іпотеки стала чотирьохкімнатна ізольована квартира під АДРЕСА_1. З наведеного вище випливає, що зобов'язання, яке виникло на підставі кредитного договору, є іпотечним договором.

 

Таким чином,, спірні правовідносини врегульовані спеціальною правовою нормою -Законом України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом богом та іпотечні сертифікати».

 

Відповідно до ст.. 1 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом богом та іпотечні сертифікати»іпотечним боргом є основне зобов'язання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою. Договір про іпотечний борг вказаний законом визначено як цивільно-правову угоду, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, які виникають у кредитодавця і боржника з приводу іпотечного боргу.

 

Згідно ст. 2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом богом та іпотечні сертифікати»іпотечний борг виникає тільки при дотримання сторонами договору про іпотечний борг умов, встановлених законом.

 

Статтею 2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом богом та іпотечні сертифікати».передбачено. що основні економічні та правові вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті до укладення договору про іпотечний борг. Така інформація повинна бути оприлюднена кредитодавцем у письмовій формі і містити опис грошових зборів і витрат, пов'язаннях зі встановленням іпотеки; принципи визначення плати за договором про іпотечний борг; положення про інфляційне застереження; порядок дострокового виконання основного зобов'язання в разі неплатоспроможності боржника або невиконання боржником своїх зобов'язань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки цього невиконання; право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобов'язання; реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру фінансових установ чи Державного реєстру банків; інші умови за рішенням кредитодавця.

 

Наведені норми чинного законодавства містять припис, згідно з яким надання інформації про умови кредитування є істотною умовою договору про іпотечний борг, яким є кредитний договір, укладений між сторонами по справі.

 

Відсутність згоди сторін щодо будь-якої з істотних умов договору має наслідком його неукладеність.

 

Позивач не довів обставини щодо ненадання йому повної та достовірної інформації стосовно всіх умов договору до його укладення. Але вказані обставини не є підставою для визнання спірного кредитного договору № 014/0027/74/74189 від 07 травня 2007 року, недійсним..

 

Суд дійшов висновку, що норми діючого законодавства при укладанні кредитного договору не порушені, але сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору, а тому він є неукладеним. Неукладеність кредитного договору № 014/0027/74/74189 від 07 травня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»є фактом який ніяким чином не порушує права позивача, а тому вони не потребують судового захисту

 

На підставі вищевикладеного суд дійшов висновку, що позов не обґрунтований та не знайшов своє підтвердження в судовому засіданні, а тому в задоволенні позовних вимог відмовляє.

 

Керуючись ст.ст.10, 11, 60, 212-216, 224-226 ЦПК України, ст.ст. 203, 215, 525, 526, 530, 1046, 1054, ЦК України, ЗУ «Про захист прав споживачів» ст. ст. 11, п.4 ст. 18, ЗУ «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом богом та іпотечні сертифікати» ст.1, 2 суд,-

 

В И Р І Ш И В:

 

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»про визнання недійсним кредитного договору № 014/0027/74/74189 від 07 травня 2007 року у з зв'язку з порушенням вимог Закону України «Про захист прав споживачів», - відмовити в повному обсязі. 

 

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яку може бути подано протягом десятим днів з дня отримання його копії.

 

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України.

 

Суддя Біляївського районного суду

 

Одеської області Буран В.М.

 


  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

может кому известно решение этого процесса ... не могу найти в реестре

 

Справа № 752/1228/13- ц

 

Провадження №  2/752/1555/13

 

У Х В А Л А

 

22 січня 2013 року суддя Голосіївського районного суду м. Києва Новак А.В., вивчивши позовну заяву ОСОБА_1 до Закритого акціонерного товариства «ОТП Банк»про визнання кредитного договору неукладеним.

 

в с т а н о в и в :

 

позивач звернувся до Закритого акціонерного товариства «ОТП Банк»про визнання кредитного договору неукладеним. 

 

Позовну заяву подано і оформлено з додержанням вимог ст.ст. 119, 120 ЦПК України.

 

Позов підлягає розгляду в суді в порядку цивільного судочинства.

 

Справа підсудна Голосіївському районному суду м. Києва.

 

Підстав для відмови у відкритті провадження в справі відсутні.

 

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 119-120, 122 ЦПК України,-

 

у х в а л и в :

 

Відкрити провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Закритого акціонерного товариства «ОТП Банк»про визнання кредитного договору неукладеним.

 

Призначити судове засідання в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва на 28 лютого 2013 року на 11 годин 00 хвилин.

 

В судове засідання викликати осіб, які беруть участь в справі.

 

Роз'яснити відповідачу право подати суду письмові заперечення проти позову стосовно всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження в справі, з обов'язковим посиланням на докази, якими такі заперечення обґрунтовуються.

 

Копії ухвали надіслати особам, які беруть участь у справі, крім того, відповідачу-копію позовної заяви з доданими до неї документами.

 

Ухвала може бути оскаржена в частині недотримання правил підсудності протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали, а ухвалу яку було постановлено без участі особи, яка її оскаржує протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали. Апеляційна скарга подається до Апеляційного суду м. Києва через Голосіївський районний суд м. Києва.

 

           Суддя                                                                           А.Новак

http://reyestr.court.gov.ua/Review/28715624

Share this post


Link to post
Share on other sites

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

 06.11.2009 N 9


Про судову практику розгляду
цивільних справ про визнання
правочинів недійсними 

 

8.

Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не
відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів,
передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою
вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені
главою 83 книги п'ятої ЦК ( 435-15 ). 

Share this post


Link to post
Share on other sites

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

 06.11.2009 N 9

Про судову практику розгляду

цивільних справ про визнання

правочинів недійсними 

 

8.

Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК ). 

Полистал закон, и а....

Во первых, где в 83 главе изложены требования ПРИЗНАТЬ ДОГОВОР НЕЗАКЛЮЧЕННЫМ.

Ладно, проехали....

Теперь см. ч. 2 ст. 1214 ГКУ.

Рассматриваем сит-ю. Заявлено требование про "признание договора недействующим" И его "в теле решения" признают незаключенным (как у Т.С.).

Ответчик (банк) заявляет исковое требовние про реституцию, и... получает деньги с процентами в соответствии со ст. 536 ГКУ(вообщем то, это и есть большая часть того, что он хотел ибо не получает только нестойку).

Share this post


Link to post
Share on other sites

может кому известно решение этого процесса ... не могу найти в реестре

 

Справа № 752/1228/13- ц

 

Провадження №  2/752/1555/13

А ты его там искал?

http://reyestr.court.gov.ua/Review/30904634

Share this post


Link to post
Share on other sites

А обеспечение?... ;)

Мы ж говорим о законных методах, а не о разводе :)

ПС: кроме того мы ж то знаем и про 1057-1 :(

Share this post


Link to post
Share on other sites

Повальной практики применения ст.1057-1 в гражданских делах пока не наблюдается. Письмецо ВХСУ еще не показатель, поскольку решение КСУ об обратном действии законов во времени касается именно физических лиц, а ВХСУ рассматривает правоотношения субъектов хозяйствования. 

 

ВССУ никаких письмишек еще не издал по этому поводу.

 

Хотя, может это мне так сильно хочется, чтобы такое объяснение было истиной...

 

Обращение в КСУ по применению этой статьи просто необходимо....

Share this post


Link to post
Share on other sites

Обращение в КСУ по применению этой статьи просто необходимо....

Как Вы помните, я уже писал, к сожалению, но на 99,9 % мы не сможем в КСУ попасть. Как максимум на ВСУ можно расчитывать.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By Mercato®
      В теме Михайловского, который в ликвидации с 2016 года, и переуступке в пользу ООО " ФК "Плеяда", а потом в пользу ООО "ФК "Фагор", разбираюсь давно. Ситуация там мутная и запутанная. Фонд гарантирования судится с новымии кредиторами еще с 2016, и просвета не видно. Однозначного решения нет, а деньги по кредитам требует и Михайловский (в лице ликвидатора) и ООО "Фагор". Ну как у нас все делается. Но, собсна, я не об этом. Это в качестве вступления.
      Начал изучать сам процесс оформления и выдачи кредитов Михайловским. Основной документ, который подписал заемщик, - Заявка-офферта. По сути, это предложение в понимании ст.ст.638-646 ГКУ. Данная Заявка банком даже не подписана. Есть только подпись некого работника в том, что он проверил данные заявителя. Т.е. Банк должен еще рассмотреть данную Заявку-офферту и принять решение - выдавать кредит (установить кредитный лимит) или нет. Другими словами Банк для выдачи кредита должен данную Заявку акцептировать.
      Вот тут начинается самое интересное. Акцептированием Заявки о заключении договора являются "действия Банка по открытию заемщику Счета Карты". Номер счета указан в Заявке-офферте, но по ее условиям банк может даже не уведомлять заемщика об акцептировании. Т.е. открыли счет - и все тут, типа договор подписан.
      Но согласно ст.ст.1066-1076 ГКУ банк обязан заключить договор банковского счета. А таковой, по сути, отсутствует. Как и подпись клиента на нем.
      Возникает вопрос: "Является ли в данном случае открытие счета клиенту/заемщику (без оформления договора банковского счета) акцептом предложения и заключением кредитного договора?"
      Если ответ "Да", то возникает парадоксальная ситуация - банк не подставил ни одной подписи и печати, но успешно заключил кредитный договор.
    • By Mercato®
      Для тех, кто утверждает, что кредитные долги нужно возвращать. Свежий сюжет из "Фактов недели" от 02.09.2018 на ICTV.
      Похоже, проблема займов в МФО, особенно онлайн, приобретает национальный масштаб.
      Считаете, что без вашего ведома невозможно оформить на вас кредит? Смотрите сюжет.
      Об онлайн займах, договорах с МФО, простоте получения по чужим данным, бездеятельности полиции и другом.
       
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      06 червня 2018 року
      місто Київ
      справа N 301/1583/16-ц
      провадження N 61-24319св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Стрільчука В.А.,
      суддів: Карпенко С.О., Погрібного С.О. (суддя-доповідач), Ступак О.В., Усика Г.І.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО",
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року у складі колегії суддів: Готра Т.Ю., Джуги С.Д., Собослоя Г.Г.,
      ВСТАНОВИВ:
      ОСОБА_3 12 серпня 2016 року звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізигова компанія "ВАШ АВТО" (далі - ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО") про захист прав споживача шляхом визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення грошових коштів, просив визнати недійсним договір фінансового лізингу з додатками до нього від 19 травня 2016 року N 003838, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО"; стягнути з ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" на його користь грошову суму в розмірі 15 000, 00 грн.
      Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 19 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" укладено договір фінансового лізингу N 003838, відповідно до пункту 1.1. якого предметом лізингу є трактор марки "Dongfeng", модель "DF 240", двигун к.с/дизель, вартістю 150 000, 00 грн.
      Згідно з пунктом 1.3. договору лізингу ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" зобов'язувався придбати предмет лізингу у власність (отримати право власності на предмет лізингу) та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу ОСОБА_3 на термін та на умовах, передбачених договором. Під час укладення договору лізингу представник лізингодавця в усній формі повідомила позивачу про термінову необхідність підписання договору та сплати адміністративного платежу у зв'язку із закінченням робочого часу у відділенні банку. 19 травня 2016 року на виконання умов договору лізингу позивач сплатив адміністративний платіж у розмірі 15 000, 00 грн. Після підписання договору та його прочитання позивач зрозумів, що його ввели в обману, оскільки в договорі лізингу зазначена інша марка трактора більшої вартості, ніж та, яку він зазначав у заяві, а саме: "Dongfeng", модель "DF 244", вартістю 86 000, 00 грн.
      06 липня 2016 року ОСОБА_3 звернувся з листом до ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" з вимогою розірвати договір та повернути сплачені ним кошти, у відповідь на який листом від 22 липня 2016 року N 73 позивачу підтверджено сплату ним 15 000, 00 грн як адміністративного платежу, проте такий платіж відповідно до пункту 12.1. договору лізингу поверненню не підлягає.
      На переконання ОСОБА_3, під час укладення договору лізингу порушено його права як споживача, його введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, відповідач вів нечесну підприємницьку діяльність, оскільки обмежив позивача у достатньому часі для прийняття свідомого рішення щодо укладення оспорюваного договору. У підписаному договорі лізингу обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором, Законом України "Про фінансовий лізинг" та ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та його якості, одночасно розширені права лізингодавця всупереч вимогам чинного законодавства щодо поставки та прийому-передачі предмета лізингу, порядку розірвання договору, повернення коштів, відповідальності сторін та повернення предмету лізингу. Також умовами договору забезпечено захист інтересів лише лізингодавця, що свідчить про очевидний дисбаланс між правами та обов'язками сторін. Разом з тим, всупереч вимогам Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у відповідача відсутня ліцензія для надання фінансового лізингу як послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, а при укладенні договору не дотримано вимоги щодо його нотаріального посвідчення.
      Як на правові підстави позову ОСОБА_3 посилався на статті 203, 215, 216, 220, 227, 509, 628, 799, 806 ЦК України, статті 18, 19, 22 Закону України "Про захист прав споживачів", статті 4, 6, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", статті 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".
      Заочним рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено, суд визнав недійсним договір фінансового лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, укладений між ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" та ОСОБА_3; стягнув з ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" на користь ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 15 000, 00 грн. вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що права лізингоодержувача, передбачені статтею 6, частиною другою статті 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" не передбачені оспорюваним договором лізингу. З аналізу договору лізингу суд першої інстанції зробив висновок, що на момент укладення договору лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача. В оспорюваний договір лізингу включені несправедливі умови, визначені у частині третій статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", зокрема, встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.
      У цьому спорі наявні одночасно всі ознаки, які дали суду підстави для висновку, що умови спірного договору є несправедливими, позаяк вони порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди споживачеві.
      Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, керувався тим, що спірний договір фінансового лізингу сторонами розірвано, із вимогою про визнання спірного договору недійсним ОСОБА_3 звернувся до суду вже після його розірвання, а тому відсутні передбачені законом підстави для визнання недійсним спірного договору.
      У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року та залишити в силі рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд першої інстанції, дослідивши умови фінансового лізингу, зробив обґрунтований висновок, що оспорюваний договір лізингу містить несправедливі умови, передбачені у статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Висновок суду першої інстанції про несправедливість умов договору та визнання його недійсним відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 08 червня 2016 року N 6-330цс16. Всупереч вимогам статті 301 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року N 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), на переконання заявника, апеляційний суд обґрунтовував своє рішення тим, що договір лізингу розірвано, а тому не може бути його визнано недійсним, незважаючи на те, що таких доводів в апеляційній скарзі не зазначалось. Зважаючи на наведене, апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги. Додатково заявник стверджує, що апеляційний суд неправильно вирішив питання про розподіл судових витрат за подання апеляційної скарги, оскільки ОСОБА_3 є споживачем, а тому звільнений від сплати судового збору, стягнення з нього на користь ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" судового збору за подання апеляційної скарги є неправомірним.
      Відзив на касаційну скаргу не надходив.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року у справі відкрито касаційне провадження, ухвалою від 19 червня 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 16 травня 2018 року.
      Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
      Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до якої рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 19 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" укладено договір фінансового лізингу N 003838, згідно з умовами якого відповідач зобов'язався придбати у власність (отримати право власності на предмет лізингу), зокрема трактор марки "Dongfeng", модель "240 DF", двигун 24 к.с, та передати предмет лізингу у користування ОСОБА_3 на термін та на умовах, передбачених договором. Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє протягом 78 календарних місяців, але у будь-якому випадку до повного виконання зобов'язань за цим договором.
      Згідно з підпунктами 3.3.1.-3.3.3. договору лізингу ОСОБА_3 зобов'язався до отримання предмета лізингу, на умовах та у порядку, передбачених договором, сплатити передбачені договором платежі; прийняти і належним чином використовувати предмет лізингу за його призначенням; у встановлений термін і у повному обсязі сплачувати лізингові та інші платежі.
      Відповідно до додатка N 1 до договору лізингу вартість предмета лізингу становить 5 882, 35 дол. США (150 000, 00 грн); сума виплат авансового платежу (50 %) 2 941, 18 дол. США; щомісячний авансовий платіж 245, 10 дол. США; адміністративний платіж (10 %) - 588, 24 дол. США; комісія за передачу (3 %) - 176, 47 дол. США.
      Згідно з пунктом 1.7 договору лізингу предмет лізингу передається у користування позивачу протягом терміну, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати ним на рахунок товариства: адміністративного платежу, авансового платежу, комісії за передачу предмета лізингу.
      Відповідно до пункту 12.1 лізингоодержувач, який не сплатив лізингові платежі, що передбачені у пункті 1.7, та не отримав транспортний засіб, має право розірвати договір за власним бажанням, про що має повідомити лізингодавця у письмовій формі з чітким волевиявленням щодо розірвання договору, шляхом направлення відповідного листа рекомендованою кореспонденцією на адресу лізингодавця та зазначення реквізитів особистого банківського рахунку для здійснення такого повернення. У строк, встановлений чинним законодавством, лізингодавець розглядає заяву лізингоодержувача та надає письмову відповідь, в якій повідомляє про розірвання договору та про наслідки його розірвання. У такому випадку поверненню підлягає 60 % від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 40 % лізингодавець отримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає.
      У пункті 9.7 договору встановлено, що кошти, які сплачуються лізингоодержувачем до отримання предмета лізингу, незалежно від їх призначення, яке вказується у квитанції, зараховуються за договором у наступному порядку: адміністративний платіж; авансовий платіж; - комісія за передачу предмета лізингу. Грошові кошти в сумі 15 000, 00 грн. які сплатив ОСОБА_3 на рахунок ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" згідно з квитанцією від 19 травня 2016 року N 71, є адміністративним платежем, який в разі розірвання спірного договору згідно з пунктом 12.1 договору лізингу поверненню не підлягає.
      ОСОБА_3 в порядку, передбаченому у пункті12.1 договору лізингу, звернувся до ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" із заявою про розірвання договору фінансового лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, зареєстрованою за вхідним N 2638 від 11 липня 2016 року, яка розглянута ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО". ОСОБА_3 листом від 22 липня 2016 року N 73 повідомлено, що оскаржуваний договір фінансового лізингу вважається розірваним з 11 липня 2016 року.
      Оцінюючи оскаржуване судове рішення на відповідність вимогам статті 213 ЦПК України 2004 року, Верховний Суд врахував, що правовідносини, які виникають у зв'язку із договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, а також Законом України "Про фінансовий лізинг", Законом України "Про захист прав споживачів".
      Згідно із частиною другою статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
      Згідно з частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
      Виходячи з аналізу норм чинного цивільного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, про що свідчить зміст договору та правила статті 628 ЦК України.
      За імперативним положенням статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).
      Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
      Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" здійснювалась нечесна підприємницька практика без отримання ліцензії на здійснення фінансових послуг, умови оспорюваного договору є несправедливими, у договорі відсутні відомості про індивідуальні ознаки предмета лізингу, включено платежі, які не є за природою лізинговими, договір нотаріально не посвідчений, як того вимагає стаття 799 ЦК України.
      Натомість апеляційний суд вважав, що розірваний договір неможливо визнати недійсним за наявності на те правових підстав.
      Верховним Судом з'ясовано, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки тому факту, що оспорюваний договір є юридично нікчемним в цілому з огляду на порушення імперативних вимог щодо його обов'язкового нотаріального посвідчення. Зазначений договір є змішаним договором, який поєднує в собі, в тому числі ознаки договору найму транспортного засобу.
      Під час ухвалення рішення Верховний Суд керувався положенням частини другої статті 215 ЦК України, в якій встановлено виняток із загального правила статті 11 ЦПК України 2004 року щодо розгляду справ судом в межах заявлених особами вимог. Визнання зазначеного договору судом недійсним відповідно до наведеного правила не вимагається у зв'язку з встановленням його нікчемності безпосередньо законом. При цьому суд також застосовує за власною ініціативою наслідки недійсності нікчемного договору, що врегульовано частиною п'ятою статті 216 ЦК України.
      Отже, оспорюваний договір, підписаний сторонами, є в цілому нікчемним, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов'язань, що в ньому закріплені.
      Задовольняючи позовну вимогу про визнання недійсним договору з підстав нечесної підприємницької практики та несправедливих умов, а також відсутності нотаріального посвідчення оспорюваного договору, суд першої інстанції не застосував наслідки нікчемності правочину, а суд апеляційної інстанції не усунув таких недоліків.
      В оцінці доводів Верховний Суд вважає обов'язковим дотриматися правового висновку, сформульованого Верховним Судом України в постанові від 19 жовтня 2016 року у справі N 6-1551цс16, щодо обґрунтованості застосування до спірних правовідносин норми статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, надавши оцінку відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні частини першої статті 220 цього Кодексу. Верховним Судом не встановлено підстав відступити від зазначеного правового висновку, який визнає обов'язковим у цій справі.
      Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
      Зважаючи на наведене, доводи заявника на обґрунтування касаційної скарги, за висновком Верховного Суду, не мають правового значення для правильного вирішення спору, оскільки такі аргументи втрачають правовий сенс за встановлених судами обставин нікчемності підписаного сторонами договору в цілому та застосування Верховним Судом наслідків недійсності нікчемного правочину до спірних правовідносин.
      Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      Зважаючи, що Верховний Суд встановив неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права до спірних правовідносин, наявні підстави для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги.
      Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      З огляду на наведене Верховний Суд зробив висновок про необхідність скасування заочного рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року в частині визнання недійсним договору лізингу із застосуванням наслідків недійсності нікчемного правочину, реституції та поверненням сторін у попереднє становище, а також зміни правових підстав стягнення адміністративного платежу у розмірі 15 000, 00 грн.
      Додатково Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми Закону України "Про судовий збір" та Закону України "Про захист прав споживачів" щодо розподілу судових витрат, стягуючи із ОСОБА_3 на користь ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" судовий збір за подання апеляційної скарги, з таких підстав.
      У статті 5 Закону України "Про судовий збір" визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" дає правові підстави зробити висновок, що відсутність такої категорії у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому статтею 5 Закону України "Про судовий збір", не може безумовно означати, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист їхніх прав.
      Наведена норма права не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову зазначив, що вони звільняються від сплати за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав (стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів").
      Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав. Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судовий збір" у частині третій статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" слова "державного мита" замінені словами "судового збору". Отже, при ухваленні Закону України "Про судовий збір" законодавець передбачив можливість застосування Закону України "Про захист прав споживачів" при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору.
      Відступаючи від практики Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 761/24881/16-ц сформулювала правовий висновок, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права (стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів", стаття 1 ЦПК України 2004 року, стаття 2 ЦПК України).
      Апеляційний суд наведеного не врахував та безпідставно стягнув із ОСОБА_3 на користь ТОВ "ЛК ВАШ АВТО" судовий збір за подання апеляційної скарги, що є окремою підставою для скасування рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року.
      Згідно з підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      Відповідно до пункту 7 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" (в редакції Закону України від 06 грудня 2016 року N 1774-VIII) за подання касаційної скарги сплачується судовий збір у розмірі 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, що на момент подачі касаційної скарги становило 1 322, 88 грн. Враховуючи, що заявник звільнений від сплати судового збору за подання касаційної скарги як споживач, належна до сплати сума судового збору підлягає стягненню з відповідача в дохід держави, оскільки касаційна скарга ОСОБА_3 задоволена частково.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Скасувати заочне рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року в частині визнання недійсним договору лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, ухвалити в цій частині нове рішення.
      У задоволенні позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" про визнання недійсним договору лізингу - відмовити.
      Змінити мотивувальну частину заочного рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року щодо визначення правових підстав стягнення адміністративного платежу у розмірі 15 000, 00 грн шляхом застосування наслідків нікчемного правочину.
      В іншій частині заочне рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року залишити без змін.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" в дохід держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 322, 88 грн.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий: Стрільчук В.А.
      Судді: Карпенко С.О.
      Погрібний С.О.
      Ступак О.В.
      Усик Г.І.
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      5 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 338/180/17
      Провадження N 14-144 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення безпідставно одержаних коштів і за зустрічним позовом відповідача до позивача про визнання договору укладеним та стягнення заборгованості за договором підряду
      за касаційною скаргою позивача на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року, ухваленого суддею Битківським Л.М., і ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Горейко М.Д., Бойчука І.В., Ясеновенко Л.В.
      Учасники справи:
      - позивач (відповідач за зустрічним позовом): Товариство з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані",
      - відповідач (позивач за зустрічним позовом): ОСОБА_3.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 9 лютого 2017 року позивач звернувся до суду з позовом, вякому з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, просив стягнути з відповідача 104 699 грн. з яких 100 000 грн - безпідставно одержані кошти, 750 грн - три проценти річних і 3 949 грн - інфляційні втрати.
      2. Позовна заява мотивована такими обставинами:
      2.1. 3 серпня 2016 року та 17 серпня 2016 року позивач згідно з платіжними дорученнями перерахував на рахунок відповідача кошти у сумі 100 000 грн. які, за твердженнями позивача, перераховані помилково, оскільки будь-які договірні відносини між позивачем і відповідачем відсутні.
      2.2. 16 грудня 2016 року позивач звернувся до відповідача з листом-вимогою повернути вказані кошти протягом п'яти банківських днів. Вказаний лист вручений відповідачу особисто 22 грудня 2016 року, однак добровільно він кошти не повернув.
      2.3. Позивач вважав, що, окрім цієї суми, має право стягнути з відповідача три відсотки річних - 750 грн та інфляційні втрати - 3 949 грн.
      2.4. Також вказував, що 26 грудня 2016 року проведена державна реєстрація припинення підприємницької діяльності відповідача як фізичної особи-підприємця.
      3. 3 травня 2017 року відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом і просив, зокрема, визнати укладеним 3 серпня 2016 року договір підряду між ним і позивачем та стягнути з останнього на свою користь 51 000 грн боргу за поставлені будівельні матеріали.
      4. Зустрічний позов мотивований такими обставинами:
      4.1. На початку лютого 2016 року до відповідача звернувся уповноважений представник позивача (Стеців І.І.) та запропонував укласти договір підряду, за яким відповідач мав виготовити зі свого матеріалу та поставити дерев'яні бруси за адресою: АДРЕСА_1, для подальшого будівництва каркасу дерев'яної колиби. Відповідач узгодив із представником позивача креслення каркасу колиби, перелік робіт і ціну будівельних матеріалів.
      4.2. За результатами домовленостей зі Стецівим І.І. відповідач підписав зі свого боку примірник договору підряду та неодноразово надсилав його для підписання позивачу.
      4.3. 3 серпня 2016 року та 17 серпня 2016 року позивач перерахував на рахунок відповідача кошти у розмірі 100 000 грн (по 50 000 грн. з призначенням платежів "оплата за будівельні матеріали". Відповідач вважав вказані кошти частиною авансу, з перерахуванням якого договір пов'язував початок виконання робіт. Вказував, що саме з 3 серпня 2016 року договір підряду є укладеним.
      4.4. 29 листопада 2016 року відповідач відпустив позивачу дерев'яні бруси, які були доставлені та відвантажені 30 листопада 2016 року за узгодженою сторонами адресою. Представник позивача СтецівІ. І відмовився від підписання акта виконаних робіт, не заявивши про їх можливі недоліки.
      4.5. Оскільки відповідач виконав обов'язки за договором, виготовив і поставив бруси, то просив стягнути з позивача на свою користь різницю у сумі 51 000 грн між перерахованими позивачем авансовими коштами та вартістю виготовлених і поставлених брусів.
      Короткий зміст ухвали та рішення суду першої інстанції
      5. 8 вересня 2017 року Богородчанський районний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, якою первісний позов залишив без розгляду, й ухвалив рішення, яким задовольнив зустрічний позов повністю: визнав укладеним ФОП ОСОБА_3 з позивачем договір підряду від 3 серпня 2016 року і стягнув з позивача на користь відповідача 51 000 грн недоплачених коштів за виконану роботу та поставлені будівельні матеріали.
      6. Рішення мотивоване тим, що позивач, перерахувавши 3 серпня 2016 року ФОП ОСОБА_3 кошти як частину авансу за будівельні матеріали, підтвердив укладення з ним договору підряду. Оскільки представник позивача відмовився від підписання акта виконаних робіт, не заявивши про їх недоліки, позивач не був звільнений від обов'язку оплатити роботи.
      7. Щодо суб'єктної юрисдикції, то суд першої інстанції вказав, що у разі припинення діяльності фізичної особи-підприємця її права й обов'язки за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою. Відтак, суд першої інстанції вирішив, що справа мала розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      8. 5 грудня 2017 року Апеляційний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      9. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про визнання укладеним з 3 серпня 2016 року договору підряду, оскільки сторони узгодили перелік робіт і вартість 1 куб. м. виготовленого брусу в кресленні, а позивач підтвердив укладення договору, перерахувавши частину авансу в розмірі 50 000 грн.
      10. Стосовно суб'єктної юрисдикції апеляційний суд вказав, що правовідносини між позивачем і відповідачем пов'язані зі здійсненням останнім підприємницької діяльності, проте державну реєстрацію ФОП ОСОБА_3 припинено. А тому відповідно до роз'яснень, викладених в абзаці 3 пункту 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року N 3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ", такий спір необхідно розглядати за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      11. 23 грудня 2017 року позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та закрити провадження у справі.
      12. Обґрунтовує скаргу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      13. 4 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржує рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. Позивач вказує, що про наявність проекту договору підряду йому стало відомо лише з матеріалів зустрічної позовної заяви. Обґрунтовує, що суди неправильно застосували статтю 640 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, оскільки позивач та відповідач не укладали договору підряду. Зазначає, що суди не встановили наявності всіх істотних умов договору підряду та їх відповідність чинному законодавству.
      16. Мотивує, що зустрічний позов поданий щодо визнання укладеним договору підряду між позивачем і відповідачем як фізичною особою. Натомість, долучена до зустрічного позову копія цього договору стосується врегулювання правових відносин між позивачем і ФОП ОСОБА_3 як суб'єктом господарювання, якого на час подання зустрічного позову, розгляду справи у суді й ухвалення рішення у такому правовому статусі не існувало. Позивач вважає, що цей спір мав розглядатися за правилами господарського судочинства.
      17. В обґрунтування касаційної скарги наводить правовий висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 4 грудня 2013 року у справі N 6-125цс13. Згідно з цим висновком у разі припинення суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи (виключення з відповідного реєстру) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки остання не перестає існувати. Фізична особа-підприємець відповідає за її зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. А тому після припинення такої діяльності, на думку позивача, відповідач позбавив себе права звертатися до суду з будь-якою вимогою господарсько-правового характеру та мав лише обов'язки за невиконаними зобов'язаннями.
      18. На переконання позивача, апеляційний суд неправильно витлумачив пункт 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року N 3. Позивач стверджує, що у разі виникнення спору між господарським товариством і фізичною особою, яка є підприємцем, суд має з урахуванням змісту договору й інших документів з'ясувати, з використанням якого правового статусу при укладенні такого договору діяла фізична особа (як фізична особа чи як фізична особа-підприємець), а також врахувати, які саме правовідносини виникли між сторонами.
      (2) Позиція відповідача
      19. 3 лютого 2018 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу. Вважає, що оскаржені судові рішення є законними, обґрунтованими, ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
      20. Вказує, що суди правильно застосували норми матеріального права, визнавши укладеним договір підряду з 3 серпня 2016 року.
      21. Стосовно правил суб'єктної юрисдикції зазначає, що відповідно до роз'яснень, викладених в абзаці 4 підпункту 4.7 пункту 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", громадянин, який мав статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратив такий статус, не може бути стороною в судовому процесі у господарському суді. На момент подання зустрічного позову відповідач припинив підприємницьку діяльність, а тому звернувся до суду за правилами цивільного судочинства.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      22. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      23. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      24. За змістом статті 30 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, сторонами у цивільному процесі (позивачем і відповідачем) можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава.
      25. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів (пункт 1 частини першої статті 12).
      26. Визначальною для розмежування юрисдикції за пунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України у вказаній редакції була участь у відносинах, з приводу яких виник спір, суб'єкта господарської діяльності.
      27. Згідно зі статтею 21 ГПК України у зазначеній редакції сторонами в судовому процесі (позивачами та відповідачами) могли бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу.
      28. За змістом статті 1 ГПК України у вказаній редакції право звертатися до господарського суду мали підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, а також громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.
      29. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, господарський суд припиняв провадження у справі, якщо припинено діяльність суб'єкта господарювання, який був однією зі сторін у справі.
      30. Фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до відповідного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою (частина восьма статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань").
      31. Велика Палата Верховного Суду вважає, що фізична особа, яка мала статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратила його, до 15 грудня 2017 року не могла бути стороною у господарському процесі, якщо для цього не було визначених ГПК України підстав. З часу державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи спори за її участю, зокрема пов'язані з підприємницькою діяльністю, що здійснювалася нею раніше, слід було розглядати за правилами цивільного судочинства, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було відкрите у господарському суді до настання таких обставин. У разі припинення провадження у господарській справі на підставі пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, спори за участю фізичної особи, яка припинила підприємницьку діяльність, мали розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      32. Вказані висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 14 березня 2018 року у справі N 593/793/14-ц.
      33. Відповідач втратив статус підприємця 26 грудня 2016 року. Позивач звернувся до суду 9 лютого 2017 року, а зустрічна позовна заява подана відповідачем 3 травня 2017 року.
      34. Відтак, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, що ця справа мала розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      35. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи позивача щодо неврахування судами правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду України від 4 грудня 2013 року у справі N 6-125цс13.
      36. Згідно з висновком Верховного Суду України у вказаній справі у разі припинення суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи (виключення з відповідного реєстру) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки остання не перестає існувати; фізична особа-підприємець відповідає за її зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
      37. Зобов'язання виникають, зокрема, з договорів та інших юридичних фактів (стаття 11 ЦК України). Зобов'язанням є правовідношення (частина перша статті 509 ЦК України), а змістом правовідношення - права й обов'язки його сторін.
      38. Відтак, у разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою як її права, так і обов'язки за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою.
      39. Отже, доводи позивача про те, що після припинення підприємницької діяльності відповідач позбавив себе права звертися до суду з будь-якою вимогою господарсько-правового характеру та мав лише обов'язки за невиконаними зобов'язаннями, не відповідають наведеним вище приписам ЦК України та висновку Верховного Суду України, сформульованому у постанові від 4 грудня 2013 року у справі N 6-125цс13.
      (1.2) Щодо визнання договору укладеним
      40. Позивач вважає, що договір підряду з відповідачем не був укладений, оскільки позивач не підписав проект договору, а суди не встановили, чи були погоджені між сторонами істотні умови договору.
      41. Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами-юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом (далі - ГК) України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (частини перша та сьома статті 179 ГК України).
      42. За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові (частини перша та друга статті 837 ЦК України).
      43. У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Якщо у договорі підряду не встановлено ціну роботи або способи її визначення, ціна встановлюється за рішенням суду на основі цін, що звичайно застосовуються за аналогічні роботи з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами (частини перша та друга статті 843 ЦК України).
      44. Строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду. Якщо у договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту (стаття 846 ЦК України).
      45. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
      46. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частини перша та друга статті 640 ЦК України).
      47. Згідно з частиною другою статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
      48. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України (частина восьма статті 181 ГК України).
      49. З огляду на вказані приписи не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону.
      50. Суди попередніх інстанцій встановили, що у 2016 році позивач і відповідач провели переговори щодо виконання останнім робіт з виготовлення стінових дерев'яних брусів для будівництва колиби. Сторони досягли домовленості щодо вартості виготовленого брусу, а також переліку робіт, що підтверджується планом, підписаним відповідачем та повноважним представником позивача.Відповідно до умов проекту договору оплата мала бути проведена у безготівковій формі. До початку виконання відповідачем робіт позивач мав сплатити йому аванс у розмірі 500 000 грн. Саме з оплатою авансу спірний договір пов'язував початок виконання робіт у строк, не пізніше ніж 120 календарних днів після його отримання. І 3 серпня 2016 року позивач перерахував на рахунок відповідача 50 000 грн з призначенням платежу "оплата за будівельні матеріали".
      51. Суди також встановили, що 29 листопада 2016 року відповідач відпустив позивачу дерев'яні бруси, які були доставлені та відвантажені 30 листопада 2016 року за узгодженою сторонами адресою. Проте представник позивача відмовився від підписання акта виконаних робіт, не заявивши про їх можливі недоліки.
      52. Зважаючи на встановлені обставини, а саме: погодження сторонами переліку та вартості робіт, часткове виконання узгоджених умов як з боку позивача (перерахування частини авансу), так і з боку відповідача (виготовлення та доставка частини брусів), Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір підряду сторони уклали.
      53. Проте суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, задовольнив вимогу відповідача за зустрічним позовом про визнання договору підряду укладеним з 3 серпня 2016 року.
      54. За змістом статей 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.
      55. Абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачав, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який встановлений договором або законом. Такого способу захисту як визнання договору підряду укладеним цивільне законодавство не передбачало, а суд не мав відповідного повноваження. Лише з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений не тільки договором або законом, але й судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
      56. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина друга статті 5 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України в редакції, чинній на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).
      57. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
      58. Відповідач заявив у зустрічному позові дві окремі вимоги: про визнання договору підряду укладеним та про стягнення 51 000 грн як різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю фактично поставлених брусів.
      59. Велика Палата Верховного Суду вважає, що задоволення вимоги про стягнення різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю поставлених йому відповідачем брусів за результатами часткового виконання вже укладеного сторонами договору підряду було ефективним способом захисту права відповідача.
      60. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди, встановивши фактичні обставини та зміст спірних правовідносин, помилково дійшли висновку про необхідність задоволення вимоги відповідача про визнання укладеним 3 серпня 2016 року договору підряду.
      61. Встановивши, що дії сторін свідчать про те, що договір підряду фактично був ними укладений, з метою ефективного захисту порушеного права відповідача суди мали вирішити питання щодо наслідків часткового виконання сторонами вказаного договору, а саме: задовольнити вимогу відповідача про стягнення з позивача 51 000 грн як різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю доставлених брусів та відмовити у задоволенні вимоги про визнання укладеним 3 серпня 2016 року договору підряду.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      62. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення частково й ухвалити нове рішення у відповідній частині, не передаючи справи на новий розгляд.
      63. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      64. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на встановлені судами обставини справи підстав для задоволення позовної вимоги про визнання договору підряду укладеним у суду першої інстанції не було. Вказану помилку суд апеляційної інстанції не виправив.
      65. Відтак, Велика Палата Верховного Суду частково задовольняє касаційну скаргу та скасовує рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року в частині задоволення вимоги відповідача про визнання договору укладеним.
      66. В іншій частині рішення судів першої й апеляційної інстанцій є правильними по суті. Велика Палата Верховного Суду залишає їх без змін, а касаційну скаргу в цій частині - без задоволення.
      (3) Висновки про правильне застосування норм права
      67. Фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до відповідного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою (частина восьма статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань").
      68. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, господарський суд припиняв провадження у справі, якщо припинено діяльність суб'єкта господарювання, який був однією зі сторін у справі.
      69. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 231 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, господарський суд закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
      70. У разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою її права й обов'язки за укладеними під час здійснення підприємницької діяльності договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою.
      71. Фізична особа, яка мала статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратила його, до 15 грудня 2017 року не могла бути стороною у господарському процесі, якщо для цього не було визначених ГПК України підстав. З часу державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи спори за її участю, зокрема пов'язані з підприємницькою діяльністю, що здійснювалася нею раніше, слід було розглядати за правилами цивільного судочинства, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було відкрите у господарському суді до настання таких обставин. У разі припинення провадження у господарській справі на підставі пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, спори за участю фізичної особи, яка припинила підприємницьку діяльність, мали розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      72. З 15 грудня 2017 року господарський суд згідно з пунктом 6 частини першої статті 231 ГПК України у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року не може закрити провадження у справі, якщо до подання позову припинено діяльність фізичної особи-підприємця, яка є однією зі сторін у справі.
      73. Відтак, з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України у вказаній редакції спорів, в яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов'язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем.
      74. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України (частина восьма статті 181 ГК України).
      75. Згідно з частиною другою статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
      76. Не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами. У такому разі визнання вказаного договору укладеним не буде належним способом захисту.
      З огляду на наведене, керуючись частинами першою, десятою, тринадцятою статті 141, частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані" задовольнити частково.
      2. Рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року скасувати в частині визнання укладеним з 3 серпня 2016 року договору підряду на виготовлення стінових брусів між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 і Товариством з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані".
      3. Прийняти в цій частині нове рішення: зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 в частині визнання укладеним з 3 серпня 2016 року договору підряду на виготовлення стінових брусів між ним і Товариством з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані" залишити без задоволення.
      4. В іншій частині рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 26 червня 2018 року.
       
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Справа № 316/191/16-ц
      Провадження № 2/316/5/18
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      (повний текст)
      "21" травня 2018 р. м.Енергодар
      Енергодарський міський суд Запорізької області,у складі суду:
      головуючого судді: Капустинського М.В.,
      секретаря судового засідання: Демешко О.А.
      розглянувши у судовому засіданні в місті Енергодар Запорізької області цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення кредиту за договором №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 банк України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики про захист прав споживачів та визнання недійсним договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. -
      ВСТАНОВИВ:
      ПАТ «ОТП ОСОБА_1» звернувся до Енергодарського міського суду Запорізької області з позовною заявою до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 (а.с.2-4 т.1).
      Крім того, до Енергодарського міського суду 17.10.2016 року надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, про визнання недійсним кредитного договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. (а.с.186-190 т.1).
      Ухвалою суду від 17.10.2016 року позовні заяви обєднано в одне провадження (а.с.144 т.1)
      15 грудня 2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу Адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017 року, котрим ЦПК України викладено в новій редакції.
      У відповідності до п.п. 9 п.1 Розділу ХШ «Перехідні Положення» ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року, справи в судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Таким чином, розгляд цієї справи відбувається за правилами, що передбачені редакцією ЦПК України від 15.12.2017 року (зі змінами).
      В судове засідання учасники справи не зявились, в матеріалах справи наявні заяви про розгляд справи за відсутності.
      У звязку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи, на підставі ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
      Суд вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності сторін на підставі наявних у справі письмових доказів.
      Дослідивши матеріали справи та наявні докази, суд дійшов наступного висновку:
      Відповідно до статей 12, 13 ЦПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених законом. Суд, розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
      Згідно зі ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.
      Згідно ч.3 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
      Встановлено, що 09.07.2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП ОСОБА_1», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП ОСОБА_1», (надалі за текстом - банк) та громадянкою України ОСОБА_2 (надалі за текстом - позичальник), був укладений кредитний договір №CM-SME206/327/2008 (надалі - договір), відповідно до якого передбачено надання банком позичальнику на споживчі цілі кредиту траншами в загальному розмірі 174 000,00 доларів США, на строк 180 місяців з датою остаточного повернення кредиту не пізніше 08.07.2023 року. Для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка: фіксований відсоток + FIDR. Фіксований відсоток: 6% річних. В залежності від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватись банком (збільшуватись чи зменшуватись) в порядку передбаченому цим договором.
      Зазначений Договір підписаний сторонами із визначенням його змісту на основі стандартної форми, запропонованої банком для будь-яких клієнтів-фізичних осіб (договір приєднання).
      У відповідності до ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обовязків, зокрема, є договори та інші правочини.
      Згідно з ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      Для зясування обставин, що мають значення для справи, була призначена експертиза. Виконання експертизи доручено старшому науковому співробітнику ОСОБА_5 ОСОБА_6 Перед експертом були поставлені питання, на жодний з яких надати відповідь не надається за можливе. Тобто, матеріали справи не містять жодного доказу існування заборгованості.
      Виходячи з цього позовні вимоги банку є безпідставними, необґрунтованими, позовні вимоги банку ґрунтуються на припущеннях, а наявність обставин, на котрі посилається банк, не містять належних та допустимих доказів з наступних підстав.
      Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Представником банку не надано доказів як про надання банком кредиту ОСОБА_2 , так і про його погашення.
      З урахуванням умов кредитного договору з фізичною особою ОСОБА_2 вбачається, що вказаний кредитний договір неможливо виконати у звязку з відсутністю у сторін можливостей та передумов для такого виконання, котрі випливають з вимог спеціального законодавства в сфері валютного кредитування, правил обороту та використання готівкової іноземної валюти в Україні та ліцензійних умов НБУ щодо банківської діяльності даного виду, відтак кредитний договір є неукладеним, а саме зобовязання безгрошовим. Таким чином, за своєю правовою природою кредитний договір є консенсуальним, а не реальним правочином, відтак його підписання створює обовязок для обох сторін такого правочину: для банку - надати кредит у відповідності до умов договору, а для позичальника - повернути отриманий кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами, проте лише у випадку реального отримання кредитних коштів. Натомість доказів надання банком кредиту ОСОБА_2 матеріали справи не містять, що підтверджується висновком експерта.
      Згідно ч.1ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановленим договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти.
      Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
      Згідно п.1.10 «Положення про організацію операційної діяльності в банках України», затвердженого Постановою Правління НБУ №254 від 18.06.2003 року, первинний документ, - це документ, який містить відомості про операцію та підтверджує її здійснення.
      Згідно п.4 Положення операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані. Згідно п.4.2 вказаного Положення, підставою для відображення операцій за балансовими та/або позабалансовими рахунками бухгалтерського обліку є первинні документи. Отже, операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані, підставою для документування таких операцій є первинні документи, які мають бути оформлені належним чином, містити всі необхідні реквізити.
      Як вбачається з висновку експерта, банк не довів наявності у позичальника заборгованості у вказаному розмірі. На вимогу суду банк не надав суду жодного доказу, оригіналу документу, який би свідчив про отримання та погашення позичальником кредиту, та про перерахування цих коштів на рахунок банку. Саме по собі підписання кредитного договору не підтверджує отримання коштів по кредиту, також суду не подано доказу, який би підтверджував, що позивальник проводив оплату по кредиту, а подана роздруківка розрахунку не відповідає вимогам Закону щодо її оформлення. Судом надавалась банку можливість надати докази по справі, чого не було зроблено.
      Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності, можна зробити висновок, що оскільки фактичне виконання банком кредитного договору не підтверджено жодним доказом, банк не довів належними та допустимими доказами наявність у позичальника заборгованості у розмірі, вказаному у розрахунку, не доведено в ході судового розгляду тих обставин, на які банк посилається як на підставу своїх вимог, тому у суду немає підстав для задоволення позову.
      Така позиція повністю узгоджується з висновками Верховного суду України, зокрема з Постановою Верховного суду у складі Касаційного цивільного суду у справі №61-517св18 від 30 січня 2018 року.
      ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ПАТ «ОТП ОСОБА_1», в якому просила визнати порушеним її право споживача фінансових послуг банку та визнати недійсним кредитний договір №CM-SME 206/327/2008 (надалі - договір) від 09.07.2008 року.
      Предметом вказаного договору було надання відповідачем позивачу кредиту у розмірі 174 000,00 доларів США під невизначену плаваючу процентну ставку фіксований відсоток 6 % річних + FIDR строком до 08.07.2023 року. При цьому, позичальник зазначив, що банк не попередив її про те, що позичальник несе валютні ризики та не зазначив це в Договорі. Також, в укладеному кредитному договорі відсутні положення щодо визначення ставки FIDR як на момент укладення договору, так і в подальшому, за якими змінюється реальна процентна ставка з урахуванням усіх майбутніх платежів позичальника.
      Також, банком не було надано споживачу у письмовій формі усієї необхідної інформації для здійснення свідомого вибору, повідомлена банком до укладення договору інформація є недостовірною, а відтак волевиявлення щодо укладення договору формулювалось під впливом омани банку, який приховав важливу інформацію та повідомив неправдиві відомості, які стосуються плати за кредит, вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, у тому числі щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми здорожчання кредиту.
      Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо одна сторона навмисно замовчує існування обставин, які мають істотне значення і можуть перешкодити вчиненню правочину. Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч. 1 ст.638 та ст.1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплати процентів, відповідальність сторін.
      Відповідно до п.1.4.1.3 кредитного договору №CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року процентна ставка підлягає корегуванню протягом всієї дії цього договору. В п.1.4.1 договору визначено порядок розрахунку Річної бази нарахування процентів - для розрахунку процентів використовується плаваюча процентна ставка: фіксований відсоток + FIDR. Фіксований відсоток: 6% річних.
      Відповідно до п.3 постанови правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168 (чинною на той час) кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, − щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом.
      Згідно з ч.1 ст.229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
      Враховуючи викладене, суд встановив, що позивачеві не було розяснено всіх умов договору, вона помилялася щодо істотних умов договору, зокрема строків та обєму своїх прав та обовязків, оскільки графіка платежів з урахуванням процентної ставки їй надано не було.
      Згідно з ч.ч.1-5 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом та несуть ризик настання наслідків, повязаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
      Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. У відповідності до положень ст.ст.1054, 1055 ЦК України кредитний договір повинен бути укладений в письмовій формі та містити в собі положення щодо розміру та умов кредиту.
      Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.
      У відповідності до ст.ст.6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (п.3 ч.1 ст.3 Цивільного Кодексу України).
      Аналіз положень ч.4 ст.42 Конституції України надає підстави для висновку, що участь у договорі споживача як слабшої сторони, підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, яка звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
      У договорах за участю фізичної особи - споживача, враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ч.2 ст.627 ЦК України). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (ч.3 ст.1054 ЦК України).
      Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п.22, 23 ст.1, ст.11, ч.8 ст. 18, ч.3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозвязку з положеннями ч.4 ст.42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
      А отже, виходячи з вищенаведеного, суд приходить до висновку, що свобода договору при укладенні кредитного договору № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року, не є абсолютною та обмежується спеціальними нормами законодавства у сфері споживчого кредитування. За таких умов, сторони кредитного договору не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, оскільки, урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним (правовий висновок Верховного Суду України зроблений у Постанові від 11.09.2013 року у справі №6-52цс13).
      Відтак, посилання банку на принцип свободи договору є невірним, який зроблено ним без урахування вимоги спеціального законодавства в сфері споживчого кредитування, який звужує дію принципу свободи договору.
      Згідно п.4 ч.1 ст.56 Закону України «Про банки та банківську діяльність» та ст.ст.11, 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» встановлений обовязок кредитора, щодо неухильного дотримання вимоги Закону України «Про захист прав споживачів».
      Згідно із п. 9 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг).
      Відтак, беручи до уваги приписи п.14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованго суду України з розгляду цивільних і кримінальних спав №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», в системному звязку зі ст.ст.11, 19, ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» суд констатує, що в їх змісті законодавцем визначено чіткі критерії і обставин умислу, які з вини кредитора (банку) у будь-якому разі порушують права споживача внаслідок умисних дій/бездіяльності банку та є нечесною підприємницькою практикою, якими зокрема, є: порушення права споживача на свободу вибору продукції при реалізації продукції будь-яким чином; при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення; порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію; ціну продукції визначено неналежним чином.
      Вимогою ч.3 ст.203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
      При визначенні вільного волевиявлення учасника правочину (зокрема, позичальника у даному випадку) і відповідність її внутрішньої волі на укладення правочину, суд враховує наступне.
      При укладенні правочину під впливом обману формування волі споживача відбувається не вільно, а внаслідок недобросовісних дій інших осіб, що полягали у здійсненні впливу на формування волі споживача шляхом повідомлення йому таких відомостей, які спонукають споживача до укладення договору.
      Омана так само як і обман, сприяє перекрученому формуванню волі учасника правочину.
      А це дозволяє зробити висновок, що під обманом слід розуміти таку поведінку, за допомогою якої одна особа викликає в іншої неправильне уявлення (вводить в оману) свідомо щодо обставин, які мають істотне значення з метою вчинення правочину. Тобто, обман це дія на процес формування волі особи.
      При цьому, обманні дії можуть вчинятися в активній формі або ж полягати у бездіяльності (умисне замовчування про факти, які можуть перешкодити вчиненню правочину).
      І хоча, воля на вчинення такого правочину під впливом омани може відповідати зовнішньому волевиявленню позичальника, проте формується тут невільно під впливом відсутності необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію. А це є ознакою обману, який як процес спрямований на паралізацію волі майбутнього контрагента, і як результат, проявляється у настанні правових наслідків, які за звичайних умов не могли б настати. Між обманом і вчиненням правочину існує причинний звязок, тобто обман має бути таким, що без нього правочин не був би вчинений.
      Таким чином, аналіз змісту вище наведеного дозволяє суду дійти висновку, що умисне замовчування кредитором про факти, які мають істотне значення для споживача, суттєво впливають на його волевиявлення та можуть перешкодити вчиненню правочину, які є ознаками омани під впливом якої волевиявлення споживача є не вільним і не відповідає його внутрішній волі.
      Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», які діяли на час підписання кредитного договору та які розроблені у відповідності до ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», затверджено форму детального розпису сукупної вартості кредиту та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (надалі - Правила).
      У даних Правилах вказані обовязкові умови із числа інших обовязкових умов договору, на які міститься посилання в ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», необхідність яких випливає із суті та умов договору, які є істотними та які можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту.
      Витрати, що складають сукупну вартість кредиту, законодавцем визначено у п/п «д» п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої сукупна вартість кредиту включає перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо.
      У відповідності до розяснень п.16. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» суди повинні зясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168.
      Для вирішення питань, що виникли під час розгляду справи, судом за клопотанням позичальника було призначено судово-економічну експертизу, за результатами проведення якої складений Висновок експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України №17-3508/3509 від 27.02.2018 року, згідно якого у звязку з відсутністю необхідних документів на жодне запитання відповісти не надається за можливе.
      Постановою Пленуму Верховного суду України №8 від 30.05.1997 року «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» встановлено, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє повному, всебічному та обєктивному дослідженню обставин справ, постановленню законних і обґрунтованих судових рішень.
      У наданих банком документах містяться неузгоджені дані щодо розміру сукупних витрат за кредитним договором, відсутня інформація щодо варіантів повернення кредиту, включаючи кількість платежів, визначену процентну ставку, частоту та обсяги платежів. А тому, враховуючи зазначене, згідно наявних матеріалів суд прийшов до висновку, що оформлення банком інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, під час укладення кредитного договору №№ CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 р., виконано з недотриманням п.2 та п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».
      Суд вважає, що дослідженим в судовому засіданні Висновком судового експерта підтверджуються наведені позичальником за зустрічним позовом доводи і обставини введення банком її в оману щодо істотних умов кредитного договору, який укладено нею під впливом відсутності з вини банку необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації, про умови кредитування та ціну фінансової послуги.
      Разом з тим, судом враховано, що на виконання вимоги ст.203 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», банк зобовязаний перед укладенням кредитного договору надати позичальнику інформацію в письмовій формі, про умови кредитування з подальшим їх викладенням у змісті кредитного договору та отримати про це, письмове підтвердження з наявним особистим підписом позичальника, про його отримання, у якій мало б бути викладено інформаційні умови, які позичальник мала б розуміти підписуючи заяву позичальника та укладаючи кредитний договір (правова позиція Верховного Суду України, яка висловлена у постанові від 11.03.2015 року №6-16цс15).
      При цьому суд вважає, що така поведінка банку, як зацікавленої особи завжди містить прямий умисел і як правило, є результативним наслідком умисного порушення/ невиконання існуючих вимог закону чи/або правил.
      В той же час, суд вбачає, що позичальник як споживач, з вини банку не могла знати як до, так і на час підписання кредитного договору, що той містить несправедливі умови, оскільки кредитор приховав від неї повну та достовірну інформацію про Умови кредитування та реальну ціну фінансової послуги банку, які вона мала б розуміти, підписуючи заяву позичальника та укладаючи кредитний договір.
      Як встановлено судом з досліджених в судовому засіданні письмових доказів, позичальник особисто не отримувала такої письмової інформації від банку перед укладенням кредитного договору. В порушення вимоги ст.203 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», позичальник з вини банку не була належно ознайомлена як перед, так і під час укладення кредитного договору зі всіма його умовами, які для неї мають суттєве значення та істотно могли вплинути на формування її волевиявлення і здійснення свідомого вибору, що є обставинами, які викривили її уявлення щодо дійсності істотних умов договору та унеможливили позичальнику реалізувати вільну можливість і змогу, надати дійсну оцінку положенням умов кредитування банку та наслідкам укладення такого кредитного договору.
      З урахуванням вище наведених обставин суд розцінює посилання банка про нібито дотримання ним вимог законодавства перед укладенням кредитного договору та про відповідність внутрішньої волі позичальника на укладення кредитного договору на таких умовах надуманим та таким, що не ґрунтується на фактичних обставинах справи та по суті, є його припущенням.
      Згідно з ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      Відповідно до ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
      У відповідності з ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» у договорі про надання споживчого кредиту зазначається детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому вираженні) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, повязаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту.
      За положеннями ч.5 ст.ст.11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору.
      Згідно ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5-6 ст.203 цього Кодексу. Наявність обставин з яким закон повязує визнання угоди недійсною є невідповідність змісту угоди вимогам закону.
      Відповідно до п.1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір і прийняття пропозиції другою стороною (ч.2 ст.638 ЦК України).
      Для договорів про надання споживчого кредиту та договорів, забезпечених іпотекою існують особливі істотні умови, встановлені п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168. Ці Правила регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, кредитів забезпечених іпотекою) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача, які повязані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту у тому числі наданого у формі кредитної лінії.
      За змістом ч.1 ст.628 ЦК України та ОСОБА_6 НБУ від 30.09.2011 року №19-118/8009 кредитний договір повинен містити умови (пункти) які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до абз.2 ч.3 ст.6 ЦК України сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обовязковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту.
      Істотною умовою договору про надання споживчого кредиту є детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача (ч.2 п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Форма детального розпису сукупної вартості кредиту затверджена Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року, тобто на момент укладення кредитного договору банк зобовязаний надати детальний розпис загальної вартості кредиту за власною формою, але згідно зі змістом, встановленим Законом.
      У відповідності до п/п «д» п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» зміст розпису сукупної вартості кредиту, який повинен зокрема містити перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. В зазначеному кредитному договорі детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача відсутній. Таким чином, сторонами при укладенні договору не узгоджена ціна договору (істотна умова, згідно ст.632 ЦК України) - грошова сума, яку треба сплатити для припинення зобовязання виконанням.
      Ще однією істотною умовою договору про надання споживчого кредиту є дата видачі кредиту, а якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту.(п/п 3 п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Ця умова має значення у звязку із тим, що п.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає, що в разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. В підписаному між сторонами договорі дати і суми видачі кредитних ресурсів відсутні.
      Згідно вимог ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та розділу 2 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки зобовязані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту. Інформація про умови кредитування, а також орієнтовна сукупна вартість кредиту перед укладенням кредитного договору не надана.
      Право відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту не застосовується щодо споживчих кредитів, забезпечених іпотекою (п.1 ч.7 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів») .
      Відповідно до п/п 4 п.5 ст.11 та ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не має права встановлювати дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки та включати в договір умови, які є несправедливими для споживача. Згідно вимогам абз.5 п.3.4. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки зобовязані в кредитному договорі зазначити правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки ОСОБА_1 банку або в інших випадках. Відповідно до п.3.5. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у звязку з волевиявленням однієї із сторін.
      Правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, банком у кредитному договорі не визначено. Кредитним договором (зокрема п.5.2.) встановлені дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.
      Згідно вимог п.3.8 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року у разі надання кредиту в іноземній валюті, банки зобовязані попередити позичальника про валютні ризики. Про обовязковість такого попередження вказано в листі НБУ №40-209/3674-13110 від 30.07.2010 року у відповідь на запит Адміністрації Президента України. З матеріалів справи вбачається, що банк в письмовій формі не попередив позичальника, що валютні ризики під час виконання зобовязань за кредитним договором несе споживач (позивальник). Відповідно, валютні ризики за кредитним договором несе банк. Відсутність такого попередження прямо вказує на те, що банк мав намір видавати кредитні ресурси в гривні.
      Згідно абз.4 ст.1 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» іпотечний борг - основне зобовязання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою. В забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між позичальником та банком був укладений договір іпотеки №РM-SME 206/327/2008/1. Згідно абз.3 ст.1 вищезазначеного Закону договір про іпотечний борг - цивільно-правова угода, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обовязків, які виникають у кредитодавця та боржника з приводу іпотечного боргу.
      Згідно із абз.1 ст.2 вищезазначеного Закону, іпотечний борг виникає з цивільно-правових відносин між сторонами договору про іпотечний борг тільки за умови дотримання встановлених цим Законом вимог. При цьому Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» встановлює, що основні економічні та правові вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті до укладання договору про іпотечний борг. Ця інформація має бути оприлюднена кредитодавцем у письмовій формі і містити: опис усіх грошових зборів і витрат, повязаних з установленням іпотеки; принципи визначення плати за договором про іпотечний борг; положення про інфляційне застереження; порядок дострокового виконання основного зобов'язання у разі неплатоспроможності боржника або невиконання боржником своїх зобовязань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки цього невиконання; право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобовязання; реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру фінансових установ чи Державного реєстру банків; інші умови за рішенням кредитодавця. Умови договору про іпотечний борг та іпотечного договору розробляє кредитодавець.
      З наведеного слідує, що економічна і правова інформація про умови кредитування є невідємною частиною кредитного договору. Вимоги, встановлені Законом, є обовязковими і повинні передувати укладенню кредитного договору. Вказана інформація не була письмово оприлюднена банком та не надана позичальнику.
      Виходячи з вищевикладеного, суд приходить до висновку, що в кредитному договорі відсутні істотні умови, які є обовязковими для даного виду договору; сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору; при укладенні кредитного договору банк свідомо, в порушення законодавства, не повідомив позичальника про інформацію, яка повинна була бути письмово оприлюднена до моменту укладення договору, тому при вирішенні спору треба застосувати ст.230 ЦК України.
      Слід зазначити, що у рішенні Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), зокрема зазначено, що для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого субєкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору.
      Аналогічна правова позиція викладена у п.п.8, 14, 16 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин». Згідно викладених в цій Постанові розяснень кредитний договір є неукладеним (не відбувся), зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства.
      Згідно розяснень п.16 вказаної Постанови суди повинні зясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обовязок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобовязань за цим договором несе споживач.
      Згідно зі ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
      Відповідно до ч.1 ст.627 ЦК України яка визначає, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Відповідно до пункту 3.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168, банки зобовязані в кредитному договорі або в додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача, зазначаючи при цьому значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів ОСОБА_1 банку України.
      На банки покладається також обовязок зазначати в кредитному договорі сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобовязань споживача, які повязані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді реальної процентної ставки, яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту (п.3.3 Правил).
      Згідно положень ч.ч.1, 2, 5 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
      Банки чи інші фінансові установи у відповідності до положень ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 №168, повинні надати споживачу повну інформацію про умови кредитування та сукупну вартість кредиту.
      У відповідності до ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та вказаної Постанови НБУ №168 кредитний договір має містити графік платежів у розмірі сум погашення основного боргу.
      У разі декларування банком у договорі зі споживачем будь-якої послуги, споживач має право не тільки в деталях знати предмет задекларованої послуги, а й отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору. У зобовязанні мають бути чітко визначені його субєкти та конкретизований його обєкт. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.
      Таким чином, з метою належного захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів, банки зобовязані надавати споживачам необхідну, доступну, достовірну, повну та своєчасну інформацію зокрема, про орієнтовну сукупну (реальну) вартість кредиту.
      Такого роду інформація про ціну (сукупну вартість) кредиту - по своїй суті та правовій природі є суттєвою, яка істотно впливає на вибір і волевиявлення позичальника, щодо прийняття ним рішення про необхідність укладання кредитного договору на таких умовах оскільки, споживач може не володіти спеціальними знаннями про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває, а тому обовязок доведення необхідної, доступної, достовірної, повної та своєчасної інформації про продукцію (у даному випадку про послугу споживчого кредитування та реальну вартість кредиту) законодавцем покладається саме на субєкта господарювання (кредитора).
      А тому, враховуючи вищенаведене, істотними умовами кредитного договору, щодо яких має бути досягнуто згоди в обовязковому порядку, є умови, які встановлені ч.ч.2 та 4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».
      В порушення п.2 ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не надав позичальнику як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону.
      Також, з матеріалів справи вбачається дисбаланс зарахування відсотків та тіла кредиту, що також ставить в тяжке, несправедливе становище споживача в договірних зобовязаннях; детальний розпис загальної вартості кредиту взагалі не видавався, які суми і на які рахунки зараховувалися невідомо, що також є несправедливим відносно споживача, оскільки дає право банку проводити зарахування на рахунки на погляд банку.
      З огляду на наведене є очевидним, що умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обовязків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним та, відповідно як наслідок, визнання недійсними договору поруки та договору іпотеки, оскільки ці договори є похідними від головного.
      Аналогічна правова позиція викладена Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних в Ухвалі від 22.10.2014 року у справі за позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про визнання недійсними кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки; за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на рішення апеляційного суду Волинської області від 02 червня 2014 року у справі №6-26251св14 (витяг з Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41242672).
      Положеннями ч.1 ст.215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу. При цьому, відповідно до цих вимог зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
      У разі визнання істотної умови недійсною, весь договір підлягаю визнанню недійсним.
      Суд погоджується з доводами позивача про недотримання згоди між сторонами оспорюваного кредитного договору щодо істотних умов договору та водночас, про наявність нечесної підприємницької практики в діях банку, які проявляються у тому, що банк приховав від позичальника повну та достовірну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав у спірному кредитному договорі заниженні значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів позичальника в оману щодо реальної ціни кредиту та фінансової послуги банку, які мають бути виражені банком у вигляді реальної (ефективної) відсоткової ставки та кінцевої загальної вартості кредиту, яку має сплатити позичальник на користь банку, погашаючи кредит у строки, визначені кредитним договором.
      За таких обставин, суд приходить до висновку, що банк, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи недобросовісно та порушуючи при цьому норми і вимоги діючого законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення кредитного договору на вкрай невигідних для неї умовах, з якими позичальник як споживач, була позбавлена з вини кредитора реальної можливості ознайомитись та оцінити належно. Тому з урахуванням наведеного суд погоджується з доводами представника позивача, що позивач підписавши кредитний договір, хоча і підтвердила свій намір на отримання банківського кредиту, однак, таке її волевиявлення не було вільним та спрямованим на настання реальних правових наслідків саме на таких умовах.
      Крім того, суд виходячи із встановлених в судовому засіданні обставин, що сам текст кредитного договору розроблявся банком, вважає, що відповідальність щодо змісту кредитного договору покладається повністю на банк.
      Крім того, з огляду на приписи ч.4 ст.42 Конституції України, участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення повернення кредиту.
      Це узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09.04.1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій зазначено наступне: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.
      Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).
      У наведених Керівних принципах для захисту інтересів споживачів визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями.
      Пунктами 1.2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985 року №39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17.05.1973 року №543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11.05.2005 року (пункти 9,13,14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23.04.2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди.
      Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11.05.2005 року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобовязання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином ефективного вибору.
      Кредитний Договір №CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року не відповідає вимогам п.п.3.2, 3.4 розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 №168, які визнані обовязковими. Також банком розрахунок з розписом загальної вартості кредиту проведений поверхово та не зрозуміло для споживача. З матеріалів справи є очевидним, що кінцева сума тільки одних відсотків перевищить суму кредиту у багато разів.
      Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватись до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (п.п.9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви).
      Згідно п.2 ст.7 Директиви комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньостатистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, такою що вводить в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди.
      У ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на дату укладення оспорюваного кредитного договору № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року) було встановлено заборону нечесної підприємницької практики, яка включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
      Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
      Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно ціни або способу розрахунку ціни. Такі дії суперечать правилам, торговим чи іншим чесним звичаям, що впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції, та у відповідності до правил ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є нечесною підприємницькою практикою, яка заборонена. А правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, у відповідності до правила ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є недійсні.
      Виходячи з вищенаведеного суд визнає необґрунтованими доводи банку, що права споживача (позичальника), у разі надання йому недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію, підлягають захисту виключно у випадках та спосіб, які встановлені в ч.7 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції чинній на час укладення оспорюваного кредитного договору, яка не передбачала визнання недійсним договору у звязку з наданням споживачу неповної, недостовірної або несвоєчасної інформації споживачу про продукцію.
      Таким чином, приймаючи до уваги встановлені судом обставини, зокрема, виходячи з висновку судового експерт, банк під час укладання кредитного договору приховав від позичальника повну та обєктивну інформацію щодо кінцевої сукупності вартості кредиту та ефективної (реальної) відсоткової ставки за цим договором, а також те, що всі розбіжності у розрахунках здійснені виключно на користь банку, суд вважає це здійсненням дій з метою отримання прихованого прибутку. За таких обставин, підписання оспорюваного кредитного договору позичальником було здійснено під впливом омани.
      Крім того, ухвалою суду від 20.12.2016 року було витребувано від банку за зустрічним позовом необхідні письмові докази за кредитним договором № CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 року.
      Проте, зазначена ухвала суду банком була проігнорована та не виконана. Причини не подання суду витребуваних судом вище зазначеного переліку письмових доказів суду, не були повідомлені та не повідомлено суд про неможливість виконання зазначеної ухвали.
      У відповідності до ч.10 ст.84 ЦПК України у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для зясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами.
      У відповідності до ч.6 ст.95 ЦПК України, якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
      Відтак, беручи до уваги те, що у даному випадку банк, не надав суду оригінальні примірники переліку витребуваних судом документів як доказів, які мають суттєве значення для вирішення судом даної справи, а також дотримуючись вимоги ст.6 Конвенції щодо рівності сторін та справедливого суду, суд приходить до висновку та визнає, що надані відповідачем копії документів, якими він обґрунтовує свої заперечення, є копіями невідомого походження, які як докази, не є достатніми, належними, допустимими та достовірними доказами у розумінні ст.ст.77-80 ЦПК України та не бере їх до уваги.
      На підставі ст.ст. 18 і 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підставами для визнання кредитного договору недійсним є включення до нього умов, які є несправедливими та угод, які здійснені з використанням нечесної підприємницької практики. Несправедливими умовами зокрема є установлення обовязкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» і відповідно до ч.4 зазначеної статті, цей перелік не є вичерпним.
      Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди ( чи її умов) недійсними.
      Так за змістом ч.5 цієї статті у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому.
      Враховуючи вищевикладені обставини по справі, суд приходить до висновку, що кредитний договір № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 р, є укладений з використанням банком нечесної підприємницької практики, а тому наявні підстави для визнання його недійсним у цілому.
      Суд також відзначає, що хоч позичальником і виконувалися умови кредитного договору, однак, це не є підставою вважати, що вона погодилася на умови кредитування, які у подальшому виявилися такими, що не відповідали волевиявленню сторін, оскільки згідно п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» виконання чи невиконання сторонами зобовязань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.
      Відповідно до положень ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, та ціну продукції визначено неналежним чином. У звязку з цим, суд вважає, що підлягає до задоволення позовна вимога про визнання порушеним права позичальника як споживача фінансових послуг.
      За змістом п.7 ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути припинення правовідносини. Також в ч.2 цієї статті передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
      Враховуючи все вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 за зустрічним позовом до ПАТ «ОТП ОСОБА_1» обґрунтовані, підтверджуються наданими доказами та норми матеріального права, є законними, у звязку з чим підлягають задоволенню.
      В порядку ст.141 ЦПК України судові витрати стягуються з банку на користь ОСОБА_2 17856,00 грн. за проведення експертизи у розмірі
      Керуючись ст.ст. 4, 7, 10, 12, 13, 18, 43, 49, 76-83, 89, 95, 141, 258, 259, 263, 265, 268, 271, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд -
      ВИРІШИВ:
      В задоволенні вимог первісної позовної заяви Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитом №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. відмовити у повному обсязі.
      Позовні вимоги зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, про визнання недійсним кредитного договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. задовольнити частково.
      Визнати недійсним кредитний договір №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. укладений між Публічним акціонерним товариством «ОТП ОСОБА_1» та ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1)
      Стягнути з Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» на користь ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) судові витрати за проведення експертизи у розмірі 17856 (сімнадцяти тисяч восьмиста пятдесяти шести) гривень 00 копійок.
      В задоволенні решти вимог зустрічної позовної заяви відмовити.
      Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду Запорізької області (з урахуванням п.15.5 Перехідних положень ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року)
      Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.
      Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
      Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
      Повний текст рішення виготовлено відповідно до ч.6 ст.259 ЦПК України, протягом десяти днів з дня закінчення розгляду справи, а саме: 22.05.2018 року.
      Суддя: М. В. Капустинський
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/74157373