ANTIRAID

Определение Апелляционного суда Хмельницкой области об отказе Райффайзен Банк Аваль в выселении

Считаете ли Вы решение справедливым и законным?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

 

Справа № 22ц-2572/11

 

Копія

 

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

________________________________________________________________________________

 

Головуючий у першій інстанції Вдовичинський А.В. Справа № 22ц-2572

Доповідач Ніколова Б.Ю. Категорія № 19

 

 

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

12 липня 2011 року м. Хмельницький

 

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Хмельницької області

 

в складі : головуючого судді Костенка А.М.

суддів : Ніколової Б.Ю., Фанди В.П.

при секретарі: Гриньовій А.М.

 

з участю: представника ПАТ „Райффайзен Банк Аваль” Писаренка Р.В.

 

розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 22ц-2572 за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства „Райффайзен Банк Аваль” в особі Хмельницької обласної дирекції на рішення Камянець-Подільського міськрайонного суду від 21 квітня 2011 року за позовом публічного акціонерного товариства „Райффайзен Банк Аваль” до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи сектор громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Камянець-Подільського РВ УМВС України в Хмельницькій області, орган опіки та піклування Камянець-Подільської районної державної адміністрації, Слобідко-Кульчиєвецької сільської ради Камянець-Подільського району, про виселення.

 

Заслухавши доповідача, пояснення представника ПАТ „Райффайзен Банк Аваль” Писаренка Р.В., дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів

 

в с т а н о в и л а :

 

В лютому 2010 року ПАТ „Райффайзен Банк Аваль” (далі Банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про виселення. В обґрунтування своїх вимог позивач вказував, що 16.11.2007 р. між Банком та ОСОБА_7 було укладено генеральну кредитну угоду, на підставі якої було укладено кредитні договори №010/02-07/57-0114 та №010/02-07/57-0115. На виконання зобовязань за цими кредитними договорами відповідач ОСОБА_4 16.11.2007 р. передав Банку в іпотеку домоволодіння по вул. Майській,93 в с. Жовтневе Камянець-Подільського району та земельну ділянку розміром 0,7580 га за цією ж адресою. ОСОБА_7 взяті на себе зобовязання належним чином не виконував і на підставі виконавчого напису від 23.12.2008 р. було звернуто стягнення на предмет іпотеки та відкрито виконавче провадження, під час якого встановлено, що ОСОБА_4 в порушення п. 5.3 договору іпотеки у зазначеному домоволодінні зареєстрував інших осіб. Тому на підставі наведеного Банк просив суд скасувати реєстрацію місця проживання та примусово виселити з вказаного домоволодіння ОСОБА_4, ОСОБА_8 з дітьми ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11

 

Під час розгляду до участі у справі в якості відповідача притягнуто ОСОБА_12

 

В лютому 2011 року позивач доповнив свої вимоги та просив скасувати реєстрацію місця проживання та виселити з домоволодіння по АДРЕСА_1 ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_13, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та виселити ОСОБА_12

 

Рішенням Камянець-Подільського міськрайонного суду від 21 квітня 2011 року ПАТ „Райффайзен Банк Аваль” в задоволенні позову відмовлено.

 

В апеляційній скарзі ПАТ „Райффайзен Банк Аваль” вважає рішення суду незаконним, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його вимоги. Посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, зокрема ч.ч. 3, 4 ст. 29 ЦК України. Вказує, що суд не врахував, що неповнолітній ОСОБА_14, який проживає в будинковолодіння відповідачів та перебуває на їх утриманні, має батьків, які не позбавлені батьківських прав та які мають у власності житло - АДРЕСА_2, а тому він проживає в спірному будинковолодінні без законних підстав. Місцем проживання неповнолітніх ОСОБА_13, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 є місце проживання їх батька ОСОБА_7, який також є співвласником квартири АДРЕСА_2. Крім того, суд не врахував, що ОСОБА_4 порушив п. 5.3. договору іпотеки та без згоди іпотекодержателя вселив та зареєстрував у зазначеному домоволодінні інших осіб. Також вказує, що суд у своєму рішенні застосував закон, який не може бути застосований до даних правовідносин, а саме ч. 6 ст. 203 ЦК України та ст. 12 Закону України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей”.

 

Апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

 

Судом встановлено, що на виконання Генеральної кредитної угоди від 16.11.2007 року між ВАТ „Райффайзен Банк Аваль” та ОСОБА_7 були укладені кредитні угоди №010/02-07/57-0114 (про відновлювальну кредитну лінію) та №010/02-07/57-0115 (кредит на придбання транспортного засобу) і в той же день між Банком та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, в забезпечення якого останній за згодою свої дружини ОСОБА_6 передав Банку належне йому на праві власності домоволодіння загальною площею 170,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею 0,7580 га, на якій розміщене зазначене домоволодіння. 23.12.2008 р. Банком у звязку з невиконанням боржником ОСОБА_7 умов кредитного договору звернуто стягнення на предмет іпотеки - зазначене вище домоволодіння та земельну ділянку шляхом вчинення приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу виконавчого напису, а в подальшому постановою державного виконавця 28.01.2009 р. по зазначеному виконавчому листу було відкрито виконавче провадження. Під час вчинення виконавчих дій було встановлено, що в переданому в іпотеку будинковолодінні, крім ОСОБА_4 як власника та його дружини ОСОБА_6, проживають та зареєстровані ОСОБА_8 (дружина боржника ОСОБА_7) та її діти ОСОБА_9, ОСОБА_9 та ОСОБА_11

 

Ці обставини підтверджуються матеріалами справи, в тому числі кредитними договорами №010/02-07/57-0114 та №010/02-07/57-0115 від 16.11.2007 р. укладеними між ЗАТ „Райффайзен Банк Аваль” та ОСОБА_7, договором іпотеки від 16.11.2007 р., укладеним між Банком та ОСОБА_4, згідно якого ОСОБА_4 в забезпечення виконання зобовязань ОСОБА_7 за зазначеними кредитними договорами передав в іпотеку Банку домоволодіння загальною площею 170,3 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,7580 га за цією ж адресою, виконавчим написом від 23.12.2008 р., яким в рахунок заборгованості ОСОБА_7 у розмірі 299958 грн. 27 коп. звернуто стягнення на зазначений предмет іпотеки домоволодіння та земельну ділянку, повідомленням Банку на імя ОСОБА_4 про виселення, копією погосподарської книги, з якої вбачається, що в спірному домоволодінні зареєстровані з 06.11.2008 року ОСОБА_8, 1974 року народження, та її діти ОСОБА_9, ОСОБА_9 та ОСОБА_11

 

Також судом встановлено, що у зазначеному домоволодінні без реєстрації проживає дружина ОСОБА_4 ОСОБА_12, та з 2004 року проживає їх внук ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_1.

 

Відмовляючи в позові, суд правильно керувався положеннями ч. 6 ст. 203 ЦК України, згідно якої правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей та положеннями ст. 12 Закону України „Про соціальний захист бездомних осіб і безпритульних дітей” та обґрунтовано прийняв до уваги висновок комісії з питань захисту прав дитини Камянець-Подільської районної державної адміністрації від 09.04.2010 р. про недоцільність виселення неповнолітніх дітей з зазначеного домоволодіння, а також прийняв до уваги, що ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_3, проживає разом з дідом відповідачем ОСОБА_4 і ОСОБА_15 з 2004 р. та навчається за місцем проживання в с. Жовтневе у ЗОШ І-ІІІ ступенів, що підтверджується довідкою від 04.02.2010 р. за підписом директора цієї ж школи. А тому суд обґрунтовано дійшов висновку, що оскільки на час укладення договору іпотеки неповнолітній ОСОБА_14 правомірно проживав та користувався спірним будинком, у звязку з чим зверненням стягнення на предмет іпотеки будуть порушені його права, а також будуть порушені права решти неповнолітніх осіб, що зареєстровані в цьому будинку.

 

Доводи апеляційної скарги про те, що оскаржуване рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, є безпідставними.

 

Відмовляючи в позові, суд правильно дійшов висновку про недоведеність вимог позивача.

 

Частиною 1 ст. 40 Закону України „Про іпотеку” передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

 

У частинах 2 і 3 цієї ж ст. 40 законодавець установлює певний порядок дій банку: після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобовязані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок, житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

 

Аналогічний порядок щодо виселення всіх громадян, що мешкають у житловому будинку або житловому приміщення, на які звернуто стягнення як на предмет іпотеки, передбачено в ч. 3 ст. 109 ЖК України.

 

Встановлено, що в домоволодінні АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки, крім власника ОСОБА_4, проживає ОСОБА_12 та ОСОБА_8 Останні в цьому домоволодінні зареєстрована з 06.11.2008 р. Як вбачається з матеріалів справи, повідомлення про виселення від 23.12.2009 р. було надіслано мише ОСОБА_4, іншим особам, які на той час там проживали ОСОБА_12 та ОСОБА_8, письмова вимога Банку про виселення не надсилалась тобто при зверненні до суду з даним позовом Банк не дотримав наведених вимог ч. 1 ст. 40 Закону України „Про іпотеку”. Ця обставина, на думку колегії суддів, також є підставою для відмови в позові.

 

Не спростовують висновків суду першої інстанції і інші доводи апеляційної скарги.

 

Рішення суду є законним і обґрунтованим, підстав в межах доводів апеляційної скарги для його скасування не вбачається.

 

Керуючись ст. ст. 307, 308, 313, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів

 

у х в а л и л а :

 

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства „Райффайзен Банк Аваль” в особі Хмельницької обласної дирекції відхилити.

 

Рішення Камянець-Подільського міськрайонного суду від 21 квітня 2011 року залишити без змін.

 

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

 

Головуючий /підпис/

 

Судді /підписи/

 

Копія вірна: суддя апеляційного суду Б.Ю.Ніколова

 


Share this post


Link to post
Share on other sites

Відмовляючи в позові, суд правильно керувався положеннями ч. 6 ст. 203 ЦК України, згідно якої правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей та положеннями ст. 12 Закону України „Про соціальний захист бездомних осіб і безпритульних дітей” та обґрунтовано прийняв до уваги висновок комісії з питань захисту прав дитини Камянець-Подільської районної державної адміністрації від 09.04.2010 р. про недоцільність виселення неповнолітніх дітей з зазначеного домоволодіння, а також прийняв до уваги, що ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_3, проживає разом з дідом відповідачем ОСОБА_4 і ОСОБА_15 з 2004 р. та навчається за місцем проживання в с. Жовтневе у ЗОШ І-ІІІ ступенів, що підтверджується довідкою від 04.02.2010 р. за підписом директора цієї ж школи

 

Не очень понравилось то, что подчеркнуто.

 

Зачем было привязывать сюда основания для недействительности д.и. ?

Нужно было четко указать на основания для выселения, а так они оказались размытыми.

 

А тому суд обґрунтовано дійшов висновку, що оскільки на час укладення договору іпотеки неповнолітній ОСОБА_14 правомірно проживав та користувався спірним будинком, у звязку з чим зверненням стягнення на предмет іпотеки будуть порушені його права, а також будуть порушені права решти неповнолітніх осіб, що зареєстровані в цьому будинку.

 

А вот этот факт нужно использовать для признания договора ипотеки недействительным.

Из решения точно понятно, что однозначным основаниям для отказа в выселении было отсутствие письменного требования о выселении.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Эта история получила продолжение, но человек не использовалл подарок Решения апелляционного суда Хмельницкой области для признания договора ипотеки недействительным.

Я так понял напись банку не удалось выполнить, поэтому он решил получить решение об обращении взыскания на предмет ипотеки:

 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/24448106

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      12 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 205/578/14-ц
      Провадження № 14-48 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк», позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальниця), яка діє у власних інтересах і в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , а також до ОСОБА_3 (далі разом - відповідачі), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Органу опіки та піклування Ленінської районної у місті Дніпропетровську ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки
      за касаційною скаргою позичальниці на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Лаченкової О. В., Варенко О. П., Міхеєвої В. Ю.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У січні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:
      1.1. Звернути стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 54,30 кв. м, житловою площею 23,30 кв. м, розташований у АДРЕСА_1 (далі - будинок), шляхом його продажу позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення позивачем всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.
      1.2. Виселити відповідачів із будинку, які в ньому зареєстровані та проживають.
      2. Позовну заяву мотивував такими обставинами:
      2.1. 22 червня 2007 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є позивач, уклало з позичальницею кредитний договір, відповідно до умов якого позивачнадав останній кредит у розмірі 24 000,00 доларів США зі сплатою 12 % річних на строк до 22 червня 2027 року.
      2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором його сторони уклали договір іпотеки (далі - договір іпотеки), за яким позичальниця передала в іпотеку позивачеві будинок.
      2.3. Через неналежне виконання позичальницею зобов`язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 2 грудня 2013 року становила 23 826,43 доларів США (еквівалент - 190 373,18 грн).
      2.4. На підставі пункту 29 договору іпотеки (далі - договір про задоволення вимог іпотекодержателя) та статті 33 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову) позивач вважає, що є підстави звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його від імені позичальниці будь-якій особі-покупцеві й отримати задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 10 жовтня 2014 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову.
      4. Мотивував такими обставинами:
      4.1. Позивач направив позичальниці вимогу про повернення заборгованості за кредитним договором та про добровільне звільнення будинку, що є предметом іпотеки (том 1, а. с.10), але позичальниця вимогу не виконала.
      4.2. У задоволенні позовних вимог слід відмовити через дію на час ухвалення рішення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року № 1304-VII(далі - Закон № 1304-VII).
      Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      5. 3 грудня 2014 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року залишив без змін.
      6. Суд апеляційної інстанції вважав висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову обґрунтованим, оскільки на спірні правовідносини поширюються приписи Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», позичальниця постійно проживає у будинку, площа якого не перевищує 250 кв. м, не має іншого житла та не давала згоду на відчуження будинку.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 29 квітня 2015 року Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, в якій рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 грудня 2014 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
      8. Мотивував ухвалу тим, що суди дійшли помилкового висновку про неможливість ухвалення рішення у період дії Закону № 1304-VII. Чинність цього закону на час ухвалення рішення є лише підставою для визначення порядку його виконання.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції (новий розгляд)
      9. 29 вересня 2015 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову.
      10. Рішення суд мотивував так:
      10.1. Позичальниця зобов`язання за кредитним договором належно не виконала, допустила прострочення повернення кредиту та процентів за кредитом. Загальна сума заборгованості позичальниці становить 23 826,43 доларів США, з яких заборгованість: за кредитом - 22 052,29 доларів США, за процентами за кредитом - 602,62 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за кредитним договором - 7,13 доларів США, штраф (фіксована частина) - 31,29 доларів США, штраф (процентна складова) - 1 133,10 доларів США.
      10.2. Позивач направив позичальниці передбачену статтею 35 Закону України «Про іпотеку» вимогу про усунення порушення, яку та отримала 2 листопада 2013 року. Проте доказів виконання цієї вимоги позичальниця суду не надала.
      10.3. Суд застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15, про те, що, виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу статей 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні у розумінні статті 39 цього Закону визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 того ж Закону.
      10.4. Згідно з пунктом 24 договору іпотеки для звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку початкова ціна цього предмета встановлюється у розмірі, зазначеному у пункті 35.5 вказаного договору (151 500,00 грн). Тобто, ці правила визначення початкової ціни стосуються лише випадків позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки та не поширюються на спірні правовідносини.
      10.5. Позивач не вказав початкову ціну предмета іпотеки у грошовому вираженні, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Зазначення ціни предмета іпотеки є обов`язковим, оскільки ця умова вказана як обов`язкова для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 зазначеного Закону. Тому відсутні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в примусовому порядку, а також для виселення відповідачів з будинку.
      10.6. Вимога про виселення є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому в її задоволенні теж слід відмовити.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      11. 4 липня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позовних вимог:
      11.1. Звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу будинку позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю вчинення всіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.
      11.2. Відмовив у задоволенні вимоги про виселення відповідачів.
      11.3. Відстрочив виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки до закінчення дії Закону № 1304-VII.
      12. Мотивував рішення так :
      12.1. Позичальниця зобов`язання за кредитним договором не виконує, а тому позивач вправі задовольнити вимоги за рахунок предмета іпотеки шляхом звернення стягнення на нього в судовому порядку у визначений іпотекодержателем спосіб.
      12.2. За змістом частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини третьої статті 33, статті 36 і частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передання за рішенням суду іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань. Зазначені приписи передбачають задоволення вимог іпотекодержателя «шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачений іпотечним договором».
      12.3. Виконання рішення у частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII слід відстрочити. Цей Закон не встановлює, що іпотека припиняється, а передбачає заборону примусового звернення стягнення на житло та є підставою для визначення порядку виконання відповідного судового рішення, а саме для вказівки на те, що це рішення не можна примусово виконати впродовж чинності зазначеного Закону.
      12.4. Суд вважав необґрунтованою вимогу про виселення відповідачів з неповнолітньою дитиною з огляду на приписи частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частин другої та третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 176 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статті 405 ЦК України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      13. У липні 2016 року позичальниця звернулась із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      14. 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      15. Ухвалу мотивував, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованим обраний позивачем спосіб судового захисту порушених прав кредитодавця стосовно виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов`язань щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, вказавши, що обрання певного способу правового захисту, зокрема досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
      16. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку Верховного Суду України щодо застосування статей 33, 36-39 Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах. Мотивує таку потребу тим, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду неоднаково застосовує приписи вказаних статей Закону України «Про іпотеку».
      16.1. Так, у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 922/2416/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду погодився з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16.
      16.2. А у постанові від 18 жовтня 2018 року у справі № 910/17423/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов протилежного висновку, вказавши, що позивач звернувся з позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, який визначений договором іпотеки як позасудовий. Для реалізації зазначеного способу необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя (з огляду на те, що договір іпотеки не передбачає іншого порядку). Тому позивач обрав неналежний спосіб захисту. Проте це не позбавляє можливості відповідно до статей 38 і 39 Закону України «Про іпотеку» звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж той, який визначений договором іпотеки як позасудовий.
      17. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, наявність протилежних висновків щодо застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах не сприяє єдності правозастосовної практики. У справі № 205/578/14-ц слід застосувати підхід до тлумачення статті 38 Закону України «Про іпотеку», аналогічний до того, що вже висловлений Великою Палатою Верховного Суду у справі № 760/14438/15-ц у постанові від 21 березня 2018 року щодо застосування статті 37 Закону України «Про іпотеку». Зокрема, оскільки сторони у договорі іпотеки у відповідному застереженні передбачили надання іпотекодержателю права від його імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору іпотеки в позасудовому порядку, таке застереження - це позасудовий спосіб врегулювання спору, який сторони встановили самостійно у договорі та для реалізації якого необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      18. Позичальниця мотивує касаційну скаргу так:
      18.1. Позивач не надав відомостей про початкову ціну предмета іпотеки, не оцінив будинок, що суперечить статтям 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», а тому апеляційний суд дійшов неправильного висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Слід застосувати висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15.
      18.2. Іпотекодержатель може звернути стягнення на предмет іпотеки згідно з розділом V Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладеного у договорі іпотеки (пункт 24 цього договору).
      Відповідно до пункту 29 останнього звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя можна здійснити у позасудовому порядку шляхом : 1) переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця; 2) продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, зокрема на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному у статті 38 Закону України «Про іпотеку», для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця, зокрема отримувати витяг з державного реєстру права власності на нерухоме майно.
      Обраний позивачем спосіб захисту у вигляді звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладанням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем є неналежним, оскільки сторони договору іпотеки визначили такий спосіб як позасудовий, що згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку»виключає можливість його застосування у судовому порядку.
      (2) Позиція інших учасників справи
      19. Позивач та інші учасники відзиви на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо змісту понять «спосіб захисту прав та інтересів іпотекодержателя», «підстава звернення стягнення на предмет іпотеки», «спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки», «спосіб задоволення вимог іпотекодержателя»
      20. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним.
      21. Способи захисту цивільного права чи інтересу можуть бути судові (стаття 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України) та позасудові (статті 17-19 ЦК України).
      22. Відповідно до статей 12 і 33 Закону України «Про іпотеку», одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки.
      23. Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону).
      24. З огляду на вказане Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
      25. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду(стаття 39 Закону) є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 41-47 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону).
      26. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.
      27. Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пунктах 14-20, 57-60 постанови від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц.
      (1.2) Щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем
      28. У касаційній скарзі позичальниця зазначила, що сторони у пункті 29 договору іпотеки досягли домовленості про позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя через продаж ним від власного імені предмета іпотеки третій особі. Тому, на думку позичальниці, позивач просить захистити його право, яке ніхто не оспорює.
      29. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 5 грудня 2018 року передав справу № 205/578/14-ц до Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, від якого Велика Палата Верховного Суду вже відступила у постанові від 29 травня 2019 року в справі № 310/11024/15-ц від зазначеного висновку.
      30. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»).
      31. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 33 цього Закону).
      32. У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»). Положення вказаної частини не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
      33. Вимога, встановлена частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку», не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя статті 35 Закону України «Про іпотеку»).
      34. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України «Про іпотеку»).
      35. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 36 Закону України «Про іпотеку») не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Це означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону, способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателяу спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса (див. пункт 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц).
      36. За змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателясторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили (див. пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц). Судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов`язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону.
      37. Частина перша статті 626 ЦК України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
      38. Відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
      39. Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      40. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
      41. Позичальниця постійно наголошувала на тому, що у договорі іпотеки сторони передбачили іпотечне застереження з двома визначеними частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки. Натомість позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем від імені позичальницібудь-якій особі-покупцеві на підставі статті 38 Закону України «Про іпотеку».
      42. З огляду на наведені вище висновки щодо застосування приписів статей 35, 36, 37, 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», враховуючи обов`язковість договору для сторін (стаття 629 ЦК України), які, визначаючи його умови, реалізували принцип свободи договору (пункт 3 частини першої статті 3, стаття 627 ЦК України), Велика Палата Верховного Суду вважає висновки апеляційного суду помилковими. Задовольняючи позов у частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, оскільки сторони у договорі іпотеки визначили відповідний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя як позасудовий. Наявність істотних перешкод для іпотекодержателя у реалізації позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі іпотечного застереження позивач у судах першої й апеляційної інстанцій не обґрунтовував. Відтак, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що позивач просить захистити його право, яке ніхто не оспорює.
      43. За змістом частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права.
      44. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд застосував частину другу статті 16 ЦК України, частину третю статті 33, статтю 36 і частину першу статті 37 Закону України «Про іпотеку» та вважав, що через невиконання позичальницею зобов`язань за кредитним договором у позивача виникло право задовольнити вимоги за рахунок предмета іпотеки, звернувши на нього стягнення шляхом його продажу з укладенням позивачем від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Мотивуючи рішення, апеляційний суд також вказав, що можливим є звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передання за рішенням суду іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки.
      45. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує таке :
      45.1. Згідно з частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону, та право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 зазначеного Закону, є двома різними способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками.
      45.2. Процедура продажу предмета іпотеки, передбачена статтею 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому порядку (про що суд згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону має вказати у судовому рішенні про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки), і у позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
      45.3. На відміну від судового порядку, який за певних умов (див. пункти 61-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц) може бути застосований для реалізації права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу згідно зі статтею 38 Закону України «Про іпотеку», передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання є винятково позасудовим способом задоволення вимог іпотекодержателя, регламентованим статтею 37 цього Закону, яка не передбачає можливості визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі № 369/238-15-ц, пункти 6.1-6.2 постанови від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15, пункт 51 постанови від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц). Саме тому висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, які зазначив в ухвалі від 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, не можна застосувати у справі № 205/578/14-ц.
      45.4. З огляду на викладене апеляційний суд помилково ототожнив передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, регламентований статтею 37 Закону України «Про іпотеку», з правом іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону, а також дійшов помилкового висновку про те, що передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки можливе за рішенням суду.
      45.5. Більше того, застосована апеляційним судом стаття 37 згаданого Закону взагалі не регулює правовідносини щодо права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, а саме для реалізації цього права позивач звернувся до суду. Натомість стаття 38 Закону України «Про іпотеку», яку апеляційний суд не застосував, проте котра регламентує право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, не передбачає можливість реалізації цього права від імені іпотекодавця. Тоді як позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладенням від імені позичальниці, а не від імені іпотекодержателя, договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Незважаючи на вимоги закону, суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив.
      45.6. Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту незалежно від того, чи просить позивач встановити у рішенні суду право продати предмет іпотеки від імені іпотекодержателя, чи від імені іпотекодавця (див. також пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц).
      46. У касаційній скарзі позичальниця просить, зокрема, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      47. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, зокрема, застосувавши висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15. Мотивував відмову у зверненні стягнення на предмет іпотеки тим, що позивач не вказав початкову ціну предмета іпотеки, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку», тоді як зазначення такої ціни є обов`язковим для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 цього Закону. Погоджену для звернення стягнення на предмет іпотеки у договорі іпотеки початкову ціну цього предмета суд не взяв до уваги, встановивши, що таке погодження мало місце для випадків застосування позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки вимогу про виселення суд вважав похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні цієї вимоги він теж відмовив.
      48. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вона відступила від зазначеного висновку Верховного Суду України у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц, вказавши, що у спорах стосовно задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону) шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не є підставою для скасування такого рішення. Отже, аналогічно саме по собі незазначення позивачем початкової ціни предмета іпотеки не може бути підставою для відмови у позові іпотекодержателя про звернення на підставі рішення суду стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу такого предмета іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві.
      49. З огляду на вказане, враховуючи неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, немає підстав залишити в силі рішення цього суду щодо відмови у задоволенні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      (1.3) Щодо вимоги про виселення відповідачів
      50. У касаційній скарзі відсутні доводи про те, що суди порушили норми права, вирішуючи вимоги позивача про виселення. Однак з огляду на припис частини третьої статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду переглядає рішення судів попередніх інстанцій у цій частині.
      51. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про виселення відповідачів з будинку з огляду на те, що ця вимога є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні якої суд відмовив.
      52. Ухвалюючи нове рішення та відмовляючи у задоволенні вимоги про виселення відповідачів з неповнолітньою дитиною, апеляційний суд застосував частину четверту статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частини другу та третю статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 176 СК України, статтю 405 ЦК України.
      53. Відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
      54. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом (частина третя статті 109 Житлового кодексу УРСР).
      55. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
      56. У частині другій зазначеної статті й у частині третій статті 109 Житлового кодексу УРСР встановлений порядок дій іпотекодержателя з метою виселення мешканців з їх житла, що є предметом іпотеки, у випадку прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі відповідного договору. Так, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
      57. Отже, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору або уклали окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 Житлового кодексу УРСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців з житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення.
      58. Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань. Вказаний закон не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання цих рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію вказаного Закону на період його чинності (див. висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 18 січня 2018 року у справі № 643/2333/15-ц).
      59. Враховуючи неправильне застосування судами норм матеріального права, а також висновки Великої Палати Верховного Суду щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, судові рішення в частині вирішення вимоги позивача про виселення відповідачів з будинку також слід скасувати, відмовивши узадоволенні цієї вимоги з підстав, викладених у цій постанові.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      60. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині.
      61. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).
      62. Зважаючи на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та надану оцінку аргументам позичальниці, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою. А тому рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року слід скасувати й ухвалити нове про відмову у позові.
      (2.2) Щодо судових витрат
      63. Позичальниця була звільнена від сплати судового збору за подання касаційної скарги. Документальні підтвердження інших її судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Тому за наслідками перегляду справи підстав для розподілу таких витрат немає.
      Керуючись частиною першою та третьою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суд Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року скасувати. Ухвалити нове рішення про відмову у позові.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. М. Ситнік
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А.
      Джерело: ЄДРСР 85541604
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      10 жовтня 2019 року
      м. Київ
      справа № 295/4514/16-ц
      провадження № 61-29115сво18
      Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого (судді-доповідача) - Синельникова Є. В.,
      суддів: Висоцької В. С., Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д.,
      Сімоненко В. М.,Червинської М. Є.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
      відповідач - ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 ,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - служба у справах дітей Житомирської міської ради,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Богунського районного суду міста Житомира, у складі судді Чішман Л. М., від 15 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області, у складі колегії суддів: Павицької Т. М., Трояновської Г. С., Миніч Т. І., від 25 липня 2017 року,
      Короткий зміст позовних вимог та їх обгрунтування
      У березні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 про виселення, посилаючись на те, що
      04 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № ZRZ0GK00003699, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у вигляді кредитної лінії в розмірі 50 тис. доларів США строком до 03 квітня 2027 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 04 квітня 2007 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 . Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 25 листопада 2013 року у справі № 295/1299/13-ц звернуто стягнення на вищевказане нерухоме майно шляхом продажу предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк». Незважаючи на це рішення суду та письмову вимогу банку про виселення з іпотечного майна, відповідачі відмовляються її виконати. Враховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило виселити відповідачів з предмета іпотеки.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 15 червня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
      Рішення місцевого суду мотивоване тим, що передбачені законом підстави для виселення відповідачів з іпотечної квартири без надання їм іншого постійного житла відсутні, оскільки предмет іпотеки був не у повному обсязі придбаний за рахунок кредитних коштів, а належав відповідачу у розмірі 1/4 частини на підставі свідоцтва про право власності на житло.
      Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 25 липня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено. Рішення Богунського районного суду міста Житомира від 15 червня 2017 року залишено без змін.
      Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що передана в іпотеку банку квартира була придбана за кредитні кошти, відповідачі вселилися та були зареєстровані у цій квартирі без згоди банку після укладення договору іпотеки та після прийняття судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, тому на них не поширюється встановлений частиною другою статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) порядок виселення з одночасним наданням іншого житла. Суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, не перевірили наявності у відповідача іншого житла. Крім цього, надання житлових приміщень у будинках житлового фонду місцевої ради віднесено до компетенції виконавчого комітету міської ради, тому місцевий суд повинен був залучити до участі у справі як третю особу відповідну міську раду.
      Відзиву на касаційну скаргу не надходило
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.
      Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України), який набрав чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      Пунктом 4 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У травні 2018 року касаційна скарга разом із матеріалами цивільної справи надійшла до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного суду від 08 серпня 2019 року справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
      21 серпня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року справу № 295/4514/16-ц прийнято до розгляду Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду та призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Встановлено, що 04 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № ZRZ0GK00003699, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 50 тис. доларів США строком до 03 квітня 2027 року на купівлю житла, а також на сплату страхових платежів у випадках та порядку, передаченому цим договором.
      З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 04 квітня 2007 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_1 передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 .
      Відповідно до пункту 33.3 договору іпотеки від 04 квітня 2007 року взабезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно квартиру АДРЕСА_1 , 1/4 частина якої належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації державного житлового фонду від 21 серпня 2002 року № 41862, та 3/4 частин квартири належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу квартири, укладеного між іпотекодавцем, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 від 04 квітня 2007 року, право власності на яку буде зареєстровано за іпотекодавцем у комунальному підприємстві «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської міської ради.
      Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 25 листопада 2013 року у справі № 295/1299/13-ц звернуто стягнення на вищевказане нерухоме майно шляхом продажу предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк».
      22 січня 2016 року банк надіслав ОСОБА_1 вимогу про добровільне звільнення ним та всіма зареєстрованими особами предмета іпотеки. Вимога залишилась без виконання.
      Суди встановили, що предмет іпотеки був не у повному обсязі придбаний за рахунок кредитних коштів, а належав іпотекодавцю у розмірі 1/4 частини на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації державного житлового фонду від 21 серпня 2002 року № 41862.
      Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
      Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виходила із необхідності відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухвалених: постанові Верховного Суду у складі колегії судів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19).
      Необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах, викликана тим, що колегії суддів Першої та Третьої судових палат Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за обставин пред`явлення позивачем вимог про виселення з житлового приміщення, яке є предметом іпотеки і придбано іпотекодавцем не лише за рахунок кредитних коштів, а й за власні, дійшли висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.
      На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, за змістом положень статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла можливе у випадку придбання житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, повністю або частково за рахунок кредитних коштів, незалежно від того, що інша частина такого приміщення була придбана за рахунок власних коштів іпотекодавця або належала йому до укладення договору іпотеки. В такому випадку при укладенні кредитного та іпотечного договорів позичальник та іпотекодавець усвідомлюють наслідки, які можуть настати при невиконанні або порушенні ними своїх зобов`язань за договорами, у вигляді виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла. Інше тлумачення наведених норм матеріального права відкриває позичальнику за кредитним договором та іпотекодавцю можливість недобросовісного здійснення своїх прав та порушення зобов`язань за вищевказаними договорами, оскільки в такому випадку внесення в рахунок оплати придбаного за кредитні кошти приміщення будь-якої, навіть незначної частини власних коштів або наявність у власності іпотекодавця будь-якої, навіть незначної частини приміщення, що є предметом іпотеки, призведе до фактичної неможливості для іпотекодержателя повноцінно розпорядитися предметом іпотеки. Тобто за таких обставин буде знівельовано мету і сутність вищенаведених правових норм щодо права іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу у спосіб, передбачений законом.
      Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР).
      Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеним у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
      Позиція Верховного Суду
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      У частині другій статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
      Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Оцінивши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
      За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.
      Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону України «Про іпотеку».
      Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.
      Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».
      Згідно з частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку».
      Згідно з частиною другою статті 39 цього Закону одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
      Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
      Ухвалення судом рішення про задоволення позовних вимог щодо звернення стягнення на предмет іпотеки без винесення рішення про виселення мешканців, не позбавляє іпотекодержателя права звернутися з таким позовом окремо.
      Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, в частині першій якої передбачені підстави виселення.
      Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.
      Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.
      Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.
      Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК УРСР.
      Особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду.
      При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
      Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР).
      Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеним у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
      Відповідно до частини першої статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
      Аналіз глави 26 ЦК України дозволяє зробити висновок, що частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна. Тобто, частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав.
      Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР, з урахуванням змісту статті 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного житлого приміщення не допускається.
      У справі, що переглядається, суди встановили, що за кредитні кошти позичальником була придбана тільки частка в праві спільної часткової власності на квартиру (3/4), при цьому інша частка (1/4) в праві спільної часткової власності належала іпотекодавцю з 2002 року. За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про відстуність підстав для виселення позивачів з предмета іпотеки без надання їм іншого житлового приміщення.
      Ураховуючи те, що у справі, яка переглядається, та у справах, в якій ухвалено постанови Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18) і від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19), встановлені різні фактичні обставини, оскільки у цій справі позичальником придбавалась частка у праві спільній властності, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного у зазначених постановах.
      Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, не спростовують правильних висновків суду по суті спору.
      Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
      Висновки про правильне застосування норм права
      Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.
      На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду висловлює такий висновок про застосування норми права.
      Аналіз глави 26 ЦК України дозволяє зробити висновок, що частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна. Тобто, частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав.
      Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР, з урахуванням змісту статті 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного житлого приміщення не допускається.
      Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»залишити без задоволення.
      Рішення Богунського районного суду міста Житомира від 15 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 25 липня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Є. В. Синельников
      Судді: В. С. Висоцька
      Б. І. Гулько
      В. І. Крат
      Д. Д. Луспеник
      В. М. Сімоненко
      М. Є. Червинська
      Джерело: ЄДРСР 85174051
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 серпня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 569/4373/16-ц
      Провадження № 14-298цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - ОСОБА_2 ,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
      на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року у складі колегії суддів Григоренка М. П., Бондаренко Н. В., Ковальчук Н. М.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про виселення та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про виселення з квартири АДРЕСА_1 .
      На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначив, що 11 грудня 2015 року він разом з іншими членами сім`ї - ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на підставі договору міни набув право власності на вказану квартиру, при цьому знав, що в ній постійно проживають відповідачі, які відмовляються укласти з ним договір найму та перешкоджають доступу до спірного житлового приміщення.
      Позивач просив виселити відповідачів з підстав, передбачених статтею 825 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статтею 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), з указаної квартири та пересилити їх у будинок АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_6 .
      Під час розгляду справи відповідачка ОСОБА_6 померла.
      У травні 2016 року позивач змінив позовні вимоги та зазначив відповідачем лише ОСОБА_2 , посилаючись на додаткову підставу для задоволення позову - похідне право ОСОБА_2 на спірне житло, яке припинилося з припиненням права власності на це житло у ОСОБА_7 , членом сім`ї якої був відповідач.
      З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 просив виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19 вересня 2016 року (суддя Першко О. О.) позов ОСОБА_1 задоволено. Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
      Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції керувався правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), та вважав, що з припиненням права власності попереднього власника ОСОБА_7 на спірне нерухоме майно, членом сім`ї якого є відповідач, припинилося також право останнього на користування житлом. За таких обставин право власності позивача на спірну квартиру має бути захищено шляхом виселення з неї відповідача без надання іншого житла. При цьому суд зазначив, що положення статті 116 ЖК УРСР та статті 825 ЦК України до правовідносин, які виникли між сторонами, не підлягають застосуванню.
      Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
      Апеляційний суд зробив висновок про необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), посилаючись на необхідність дотримання таких засад цивільного судочинства, як справедливість, добросовісність і розумність.
      Суд апеляційної інстанції керувався тим, що до укладення договору міни позивачу було відомо, що право власності попереднього власника вищевказаної квартири ОСОБА_7 обтяжено тим, що остання мала обов`язок забезпечувати відповідачу можливість проживання у спірній квартирі. Позивач був обізнаний, що місце проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_6 зареєстроване у спірній квартирі, не відмовився укладати договір міни та не порушував питання про його розірвання, а тому фактично погодився набути право власності на вказану квартиру з тими обтяженнями, які існували у попереднього власника. Відповідач є особою з інвалідністю другої групи, іншого житла не має, а тому виселення без надання іншого житла вплине на його соціальну захищеність.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У січні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, що відповідач втратив право користування житлом та підлягає виселенню, оскільки є членом сім`ї попереднього власника. Суд апеляційної інстанції всупереч правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), помилково скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Апеляційний суд не врахував, що відповідач відмовляється укладати договір найму чи звільняти житло, чинить власникам квартири перешкоди у користуванні нею, і не надав оцінки вимогам про виселення з підстав, передбачених статтею 116 ЖК УРСР та статтею 825 ЦК України.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 06 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 травня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на статті 403, 404, підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керувалася тим, що є підстави для відступу від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.
      Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що не може бути підставою для виселення відповідача лише та обставина, що позивач є власником квартири, який має охоронюване законом право володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі і колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи, оскільки їхнє право користування жилим приміщенням урегульовано житловим законодавством, за яким ніхто не може бути виселеним із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина третя статті 9 ЖК УРСР).
      Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що виселення ОСОБА_2 , який є особою з інвалідністю другої групи, може призвести до виникненню негативних для нього та суспільства в цілому наслідків, пов`язаних з відсутністю в особи житла.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Суди встановили, що ОСОБА_2 з 1970 року проживає у квартирі АДРЕСА_1 , в якій зареєстроване його місце проживання з 06 лютого 1990 року.
      Спірна квартира була власністю матері відповідача - ОСОБА_8 , після смерті якої у 2007 році стала власністю сина відповідача - ОСОБА_9
      28 листопада 2014 році ОСОБА_9 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування подарував указану квартиру своїй дружині ОСОБА_7
      Відомостей про наявність у ОСОБА_2 будь-якого речового права на інше житло матеріали справи не містять.
      У 2015 році ОСОБА_7 вимагала виселити відповідача зі спірної квартири, однак їй відмовлено рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 21 вересня 2015 року, у тому числі й з тих підстав, що відповідач є членом сім`ї власника житла.
      За нотаріально посвідченим договором міни 11 грудня 2015 року ОСОБА_7 обміняла спірну квартиру на іншу, яка належала ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , у результаті чого в останніх виникло право часткової власності на спірне житло.
      Згідно з пунктом 11 цього договору будь-які права у третіх осіб на цю квартиру відсутні, укладенням договору не порушуються права інших осіб.
      У поданому позові ОСОБА_1 як новий власник спірної квартири з посиланням на приписи статті 825 ЦК України та статей 109, 114, 116 ЖК УРСР просив виселити зі спірної квартири ОСОБА_2 як члена сім`ї колишнього власника житла без надання іншого житлового приміщення. Вказував, що право ОСОБА_2 на спірне житло є похідним та припинилося з припиненням права власності на це житло у ОСОБА_7 , членом сім`ї якої був відповідач.
      Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
      Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
      За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
      Статтею 825 ЦК України врегульовано розірвання договору найму житла.
      Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду(частини перша, друга цієї статті).
      У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.
      Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
      Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
      При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.
      Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
      Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.
      Згідно із частиною першою статті 405 ЦК Україничлени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
      Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
      Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
      Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
      Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
      Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
      Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
      Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
      Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
      Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
      Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
      У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
      Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
      Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
      Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
      У справі, що розглядається, виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та недобросовісності дій сторін договору міни, внаслідок яких ОСОБА_2 може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.
      Зі справи вбачається, що ОСОБА_2 набув право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї своїх батьків - членів житлово-будівельного кооперативу. У подальшому право власності на житло набув його син ОСОБА_9 .
      При цьому необхідно врахувати, що ОСОБА_2 як особа з інвалідністю ІІ групи, непрацездатний, мав право на спадкування обов`язкової частки після смерті матері, але відмовився від спадщини у вигляді частки у спірній квартирі на користь сина, залишаючись користувачем спірної квартири.
      Також у договорі міни сторони зазначили, що жодні треті особи не мають майнових прав на квартиру, що не відповідало дійсності.
      ОСОБА_2 з 1970 року зареєстрований у спірній квартирі. Крім того, під час огляду квартири набувачі мали можливість виявити, що ОСОБА_2 проживає у квартирі, та з`ясувати в нього підстави такого проживання, а також довідатися про його наміри щодо подальшого проживання у квартирі після її відчуження або про його відмову від свого права та готовність звільнити квартиру у такому випадку.
      Тобто набувачі за певної обачності мали реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування члена сім`ї колишнього власника квартири.
      Таким чином, заявники могли передбачити характер та вагу обтяження їх майбутньої нерухомості.
      Однак позивачі не здійснили достатньої належної обачності при укладенні договору.
      Відчуження спірної квартири попереднім власником ОСОБА_7 , членом сім`ї якого є відповідач, поставило під загрозу соціальний статус останнього, який може стати безхатченком, втративши право користування житлом, яким користувався з 1970 року.
      При цьому обмін, у результаті якого у ОСОБА_7 припинилось, а позивача та третіх осіб виникло право на житло, вочевидь не відповідав добросовісності, оскільки сторони договору міни були достовірно обізнані про право ОСОБА_2 на користування цією квартирою.
      ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 при укладенні договору міни також діяли недобросовісно, оскільки до моменту укладення вказаного договору достовірно знали про обтяження спірної квартири у вигляді проживання у ній ОСОБА_2 . Про обізнаність позивача щодо фактичного проживання та реєстрації у спірній квартирі ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на момент укладення договору міни свідчить зміст його позовних вимог та надані органом реєстрації відомості щодо реєстрації вказаних осіб у спірній квартирі. На момент укладення договору міни згідно з пунктом 1.9 глави 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, обов`язковою умовою для укладення такого договору було надання нотаріусу довідки про осіб, які зареєстровані у квартирі, щодо якої укладається договір відчуження.
      Вказане свідчить про те, що дії сторін за договором міни від 11 грудня 2015 року щодо передачі ОСОБА_7 права власності на квартиру ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 були недобросовісними стосовно ОСОБА_2 та спрямованими на позбавлення його права користування житлом.
      Крім того, виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 який є особою з інвалідністю ІІ групи, може призвести до виникнення негативних для нього наслідків, пов`язаних з відсутністю в особи житла, а з урахуванням його стану здоров`я та доходів у вигляді пенсії по інвалідності та її розміру, навіть наймання житла буде надмірним тягарем.
      У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
      Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
      Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР. Позивачем таких підстав не зазначено.
      Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
      Отже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членівсім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.
      Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
      Оскільки у справі, що розглядається, позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України).
      Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що позивач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для його виселення відсутні.
      Апеляційний суд при розгляді справи не звернув уваги на підстави позову та не застосував норми ЖК УРСР та ЦК України, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, хоч зробив правильні висновки по суті вирішеного спору.
      Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      Статтею 412 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша).
      Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя).
      Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта).
      Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити оскаржуване рішення апеляційного суду, виклавши мотивувальну частину у редакції цієї постанови. У зв`язку з цим касаційна скарга підлягає задоволенню частково. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання про відступ від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), не може розглядатися при вирішенні даної справи, оскільки обставини справ не є тотожними та мають різне правове регулювання.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      В іншій частині рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      2 липня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 753/10895/15-ц
      Провадження N 14-233звц19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      головуючого суддіКнязєва В. С.,
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      за участю
      секретаря судового засідання Брича Я.О.,
      представника позивача- адвоката Дроздовського Л.П.,
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_3 (далі також - позивач) про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року (далі також - заява про перегляд) у справі за його позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне територіальне управління юстиції у місті Києві в особі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві, про визнання батьківства та зобов'язання вчинити дії.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позову
      1. 11 червня 2015 року позивач звернувся з позовом, в якому просив:
      1.1. Визнати його батьком ОСОБА_6 (далі - дитина), ІНФОРМАЦІЯ_1.
      1.2. Зобов'язати відповідний відділ реєстрації актів цивільного стану м. Києва виключити відомості про ОСОБА_4 як батька дитини з актового запису про її народження, зазначивши замість нього позивача як батька дитини.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. У вересні 2005 року позивач познайомився з ОСОБА_5
      2.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 в ОСОБА_5 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 народилася дитина. Вказаних відповідачів було записано батьками дитини в її свідоцтві про народження.
      2.3. Проведений аналіз ДНК підтвердив батьківство позивача щодо дитини. Відтоді позивач сприймає дитину як доньку, піклується про неї, бере участь в її вихованні та матеріально забезпечує. ОСОБА_4 матеріальної допомоги дитині не надає.
      2.4. У 2011 році позивач заповів дитині усе своє майно.
      2.5. Позивачу стало відомо, що ОСОБА_5 уклала новий шлюб і планує разом з дитиною переїхати на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччини.
      2.6. Потрібно захистити право дитини знати своїх батьків і отримувати піклування від них згідно зі статтею 7 Конвенції про права дитини.
      3. 9 листопада 2015 року позивач подав пояснення, в яких просив визнати поважними причини пропуску позовної давності. Вказав, що раніше не звертався з позовом до суду, оскільки ОСОБА_5 не чинила перешкод у здійсненні позивачем його батьківських прав. Для того, щоби запобігти штучному їх створенню і травмуванню дитини, позивач до суду не звертався та був вимушений утриматися від офіційного встановлення батьківства. Вважав причини пропуску позовної давності поважними, оскільки перешкоди в реалізації ним його прав як батька виникли на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 одноособово вирішила залишити територію України разом із дитиною та переїхати на постійне місце проживання за кордон.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 17 листопада 2015 року Дарницький районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким позов задовольнив:
      4.1. Визнав позивача батьком дитини.
      4.2. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві виключити відомості про ОСОБА_4, записаного батьком дитини, з актового запису про народження N 1689 (далі - актовий запис N 1689), вчиненого відділом реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції м. Києва 30 листопада 2006 року.
      4.3. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві внести зміни до актового запису N 1689, зазначивши позивача батьком дитини та змінивши прізвище дитини з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ", а по батькові з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ".
      5. Мотивував рішення так:
      5.1. Позивач є біологічним батьком дитини.
      5.2. ОСОБА_5 визнала, що протягом життя дитини позивач матеріально опікувався нею, брав участь в її розвитку та вихованні, придбав ОСОБА_5 транспортний засіб для того, щоб вона привозила дитину до позивача, оскільки вдома, де проживала дитина, зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка й іншої дитини.
      5.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.
      5.4. Обґрунтованими є доводи позивача щодо підстав нереалізації ним права на судовий захист протягом року від дня, коли він дізнався про те, що є батьком дитини.У позивача були підстави вважати, що ОСОБА_5 чинитиме штучні перешкоди фактичному здійсненню позивачем його батьківських прав та обов'язків. З метою уникнення такої ситуації і травмування дитини позивач до суду не звертався, проте фактично виконував обов'язки батька дитини.А тому причини пропуску позивачем позовної давності є поважними.
      5.5. Мають застосовуватися висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладені у рішеннях від 8 квітня 2004 року у справі "Хаас проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02) та від 7 серпня 1996 року у справі "Йогансен проти Норвегії" ("Johansen v. Norway", заява N 17383/90).
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 3 лютого 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким скасував рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року й ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.
      7. Мотивував рішення тим, що позовна давність за вимогами про визнання батьківства починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. А тому необґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про порушення його прав лише на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 повідомила про намір вийти заміж і виїхати на постійне місце проживання до іншої країни. Суд вказав, що позивач дізнався, що є батьком дитини, 24 липня 2007 року. Проте з позовом звернувся лише 11 червня 2015 року, тобто пропустивши позовну давність.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      8. 13 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року.
      9. Мотивував ухвалу так:
      9.1. Обґрунтованими є висновки апеляційного суду про те, що позивач пропустив позовну давність.
      9.2. Відхилив доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправомірно застосував позовну давність, порушивши право біологічного батька на батьківство, оскільки відповідно до частини третьої статті 267 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України апеляційний суд застосував позовну даність на підставі заяви матері, поданої під час розгляду справи у суді першої інстанції.
      9.3. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував обставини справи щодо систематичного та сумлінного виконання позивачем його батьківських обов'язків і відсутність перешкод у спілкуванні з дитиною до 2015 року, оскільки спір про батьківство виник між позивачем і чоловіком матері дитини.
      9.4. Обставини цієї справи відрізняються від обставин справ, які розглянув ЄСПЛ і які не взяв до уваги апеляційний суд.
      9.5. Слід застосувати висновки ЄСПЛ, викладені у рішеннях від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" ("Saviny v. Ukraine", заява N 39948/06), від 7 грудня 2006 року у справі "Хант проти України" ("Hunt v. Ukraine" заява N 31111/04), від 8 квітня 2004 року у справі "Гаазе проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02), від 6 липня 2010 року у справі "Гронмарк проти Фінляндії" ("Gronmark v. Finland", заява N 17038/04) і від 29 січня 2013 року у справі "Роман проти Фінляндії" ("Roman v. Finland", заява N 13072/05).
      Короткий зміст рішення ЄСПЛ
      10. 19 березня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "М. Т. проти України" ("M.T. v. Ukraine", заява N 950/17) (далі також - Рішення) щодо порушення у цій справі Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
      11. ЄСПЛ вказав, що у цій справі проблема стосується не дій держави, а неналежності захисту національними судами приватного життя позивача у спорі між приватними особами (§ 23 Рішення).
      11.1. Суди визнали, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання батьківства поза межами встановленого законодавством строку, та згідно з нормами законодавства мали повноваження поновити цей строк за наявності вагомих підстав.
      11.2. Клопочучи про поновлення строку, позивач наполягав, що він пропустив його з поважних причин, оскільки, доки йому не перешкоджали у регулярному спілкуванні з дитиною, не хотів порушувати її сімейне становище, оскільки в неї був законний батько. Позивач втрутився лише тоді, коли дізнався про рішення матері виїхати з країни разом з дитиною.
      11.3. Незважаючи на складну фактичну ситуацію дитини (наявність ймовірного біологічного батька, законного батька та вітчима), її фактичні стосунки з цими трьома чоловіками залишилися абсолютно непроаналізованими. А питання про те, чи було в найкращих інтересах дитини поновити позивачеві позовну давність, не було розглянуте. Отже, за таких обставин не було проведено жодного аналізу для забезпечення балансу між інтересами дитини та позивача щодо встановлення його батьківства (§ 25 Рішення), а суди апеляційної та касаційної інстанцій не забезпечили поваги до приватного життя позивача, на яке він має право відповідно до статті 8 Конвенції (§ 26 Рішення).
      12. З огляду на висновки за статтею 8 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що немає необхідності розглядати скаргу щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (§ 29 Рішення).
      13. Згідно зі статтею 41 Конвенції ЄСПЛ зобов'язав Україну впродовж трьох місяців сплатити позивачу 4 500 (чотири тисячі п'ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, й 1 500 (одну тисячу п'ятсот) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути конвертовані у національну валюту за курсом на день здійснення платежу.
      Рух заяви про перегляд судового рішення
      14. 23 квітня 2019 року позивач звернувся до Верховного Суду із заявою, в якій просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року й ухвалити нове рішення, яким скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року та залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.
      15. 2 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою відкрила провадження за виключними обставинами про перегляд судового рішення у цій справі на підставі Рішення та призначила справу до розгляду.
      16. 22 травня 2019 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення
      17. Позивач вважає, що Рішення є підставою для відновлення настільки, наскільки це можливо, його попереднього юридичного стану. А тому, оскільки суд першої інстанції задовольнив його позовні вимоги, просить залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.
      18. Мотивує заяву тим, що у Рішенні ЄСПЛ встановив порушення Україною статті 8 Конвенції, вказавши, на думку позивача, на законність рішення суду першої інстанції. А оскільки порушення прав позивача, гарантованих цією статтею, є триваючим, його може припинити тільки ухвалення остаточного та справедливого судового рішення.
      (2) Позиції інших учасників справи
      19. Відповідачі та третя особа позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи
      20. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представника позивача, оцінила доводи останнього та зміст встановлених у Рішенні порушень Україною міжнародних зобов'язань і у передбачених законодавством межах відповідно до підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків.
      21. Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) і статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      22. Глава 3 Закону N 3477-IV передбачає, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.
      23. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 Конвенції).
      24. За статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      25. Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі (частина третя статті 10 Закону N 3477-IV).
      26. Застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.
      27. Для цього слід враховувати Рекомендацію N R (2000) 2, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді:
      27.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      27.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      28. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом.
      29. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.
      30. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов'язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      31. З огляду на те, що у Рішенні ЄСПЛ констатував порушення щодо позивача статті 8 Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не стала адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішень національних судів у частині, що не відповідає висновкам ЄСПЛ у справі позивача.
      32. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
      32.1. ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дитина, яка є донькою позивача та ОСОБА_5, що підтверджує результат дослідження, проведеного у Товаристві з обмеженою відповідальністю "Євролаб", та визнає матір дитини.
      32.2. Позивач забезпечує дитину матеріально, бере участь в її розвитку та вихованні, придбав для ОСОБА_5 транспортний засіб, аби вона привозила дитину до нього, оскільки вдома де проживала дитина зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка та іншої дитини.
      32.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.
      32.4. 22 травня 2015 року ОСОБА_5 уклала шлюб із ОСОБА_7.
      33. У Рішенні ЄСПЛ на підставі його практики вказав, що у таких справах має враховуватися справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами. Усі рішення щодо найкращих інтересів дитини повинні мати надзвичайне значення (§ 23 Рішення).
      34. ЄСПЛ звернув увагу, що стосовно спорів про батьківство, ініційованих ймовірними біологічними батьками, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду в цій сфері, біологічний батько не повинен повністю виключатись з життя своєї дитини, якщо тільки цього не вимагають відповідні причини щодо захисту найкращих інтересів дитини (див. рішення від 22 березня 2012 року у справі "Каутзор проти Німеччини" ("Kautzor v. Germany", заява N 23338/09), та від 22 березня 2012 року у справі "Аренс проти Німеччини" ("Ahrens v. Germany", заява N 45071/09, § 74)). Суд встановлював порушення статті 8 Конвенції, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (див. рішення ЄСПЛ від 18 травня 2006 року у справі "Ружанські проти Польщі" ("Rozanski v. Poland", заява N 55339/00, § 78). На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (див. рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року у справі "Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини" ("Krasztian Barnabas Tot v. Hungary", заява N 48494/06, § 33-38)) (§ 24 Рішення).
      35. Частини перша та друга статті 128 Сімейного кодексу України передбачають, що за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.
      36. Згідно з частиною першою статті 129 того ж кодексу особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
      37. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 Цивільного кодексу України).
      38. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта та п'ята статті 267 Цивільного кодексу України).
      39. Згідно з частиною другою статті 129 Сімейного кодексу України до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
      40. ЄСПЛ констатував, що порушення Конвенції допустили саме суди, які переглядали рішення суду першої інстанції. Останній проаналізував доводи позивача щодо поважності причин пропуску позовної давності та дійшов висновку про обґрунтованість відповідних доводів позивача. Натомість апеляційний суд, з яким погодився суд касаційний, не спростував висновки суду першої інстанції, але відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що позивач пропустив позовну давність, не навів будь-які альтернативні підстави, які би пояснили його рішення, не з'ясував фактичні стосунки дитини з ймовірним біологічним батьком, законним батьком і вітчимом, а також не вирішив питання про відповідність найкращим інтересам дитини поновлення позивачеві позовної давності та розгляду позову. А тому не забезпечив баланс між інтересами дитини та батька щодо встановлення його батьківства (§ 25-26 Рішення).
      41. З огляду на зміст Рішення та факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій про те, що позивач є біологічним батьком дитини, утримує та виховує дитину протягом усього її життя, вчинив дії спрямовані на забезпечення майбутнього дитини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме висновки суду першої інстанції відповідають сформульованим у Рішенні висновкам ЄСПЛ щодо застосування статті 8 Конвенції.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення
      42. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення (пункт 2 частини третьої статті 429 ЦПК України).
      43. Велика Палата Верховного Суду вважає заяву позивача про перегляд судового рішення обґрунтованою. А тому ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року слід скасувати, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року - залишити в силі.
      Керуючись статтями 416, 418, 419, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року задовольнити.
      2. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року скасувати; рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 357/17852/15-ц
      Провадження N 14-199цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року (у складі судді Протасової О.М.) та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року (у складі суддів Олійника В.І., Сержанюка А.С., Суханової Є.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5, третя особа - Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області, про визнання незаконним вивезення дитини, визначення місця її проживання, відібрання дитини та відшкодування моральної шкоди,
      ВСТАНОВИЛА:
      У грудні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 1998 до 2010 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народився син ОСОБА_7, а ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_8. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року шлюб розірвано та визначено місце проживання сина ОСОБА_9 з матір'ю.
      3 березня 2011 року між сторонами укладено договір про участь у вихованні сина ОСОБА_9, яким передбачено, що: батько за попередньою домовленістю з матір'ю має право безперешкодно спілкуватися з дитиною; кожен з батьків має право за згодою іншого з батьків тимчасово вивозити дитину для оздоровлення та на відпочинок за межі м. Біла Церква Київської області, а за кордон (з тією ж метою) - за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків; на період виїзду матері за кордон дитина до повернення матері проживатиме з батьком; батьки зобов'язуються не чинити перешкод один одному у спілкуванні з дитиною; у період перебування за кордоном батька або матері вони мають право бути обізнаними про зміну місця проживання дитини та інші її пересування у випадку виїзду за межі м. Біла Церква, а також отримувати будь-яку іншу інформацію, яка стосується розвитку дитини.
      Після розірвання шлюбу ОСОБА_5 майже увесь час проживала в Арабській Республіці Єгипет, а сини проживали разом з позивачем. ОСОБА_10 перебував на матеріальному утриманні ОСОБА_6, відвідував школу у м. Біла Церква Київської області та знаходився під медичним наглядом. Позивач не перешкоджав спілкуванню матері з сином ОСОБА_11 телефоном та іншими засобами електронного зв'язку, а під час її приїзду до України не перешкоджав особисто спілкуватися з дітьми та брати їх до себе.
      Під час свого останнього приїзду до України у червні 2015 року ОСОБА_5 взяла до себе сина ОСОБА_9 під приводом спілкування, однак, від'їжджаючи за межі України, без відома та згоди позивача вивезла сина до Арабської Республіки Єгипет, не повідомивши про його місцезнаходження та перешкоджаючи спілкуванню з ним шляхом телефонного зв'язку та через мережу Інтернет.
      З початком навчального року 1 вересня 2015 року ОСОБА_8 не приступив до навчання у м. Біла Церква Київської області. Відповідачка порушила умови договору про участь у вихованні дитини і права свого сина на вільне спілкування з батьком та братом, а також на отримання освіти рідною мовою та гарантовану державою охорону здоров'я.
      На підставі викладеного ОСОБА_6 з урахуванням уточнених позовних вимог просив: визнати незаконним вивезення ОСОБА_5 неповнолітнього сина ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2, за кордон України; зобов'язати ОСОБА_5 повернути ОСОБА_12 до постійного місця проживання на території України у м. Біла Церква Київської області; визначити місце проживання ОСОБА_12 з батьком ОСОБА_6; відібрати ОСОБА_12 від ОСОБА_5 та передати батьку ОСОБА_6; стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 345 600 грн моральної шкоди.
      Заперечуючи проти позову, ОСОБА_5 посилалася на те, що рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року, на яке міститься посилання у договорі про участь у вихованні сина ОСОБА_9, визначено місце проживання дитини разом з його матір'ю без зазначення адреси. Фактичним місцем проживання відповідачки у 2010 році було м. Шарм-ель-Шейх в Арабській Республіці Єгипет. Вона матеріально забезпечена, працює менеджером-розпорядником у дайвінг-клубі, отримує високу заробітну плату, орендує трикімнатну квартиру з належними житловими умовами у спокійному та чистому районі міста, дитині забезпечено якісне навчання у міжнародній школі, відвідування секцій і гуртків, оздоровлення та медичне забезпечення, якісний відпочинок та достойні умови життя. За час проживання з матір'ю в м. Шарм-ель-Шейх в Арабській Республіці Єгипет покращились здоров'я, моральний стан та фізичний розвиток ОСОБА_9. Відповідачка зазначила, що не перешкоджає спілкуванню сина з рідними та усіляко цьому сприяє, ОСОБА_8 активно спілкується з братом ОСОБА_13, має можливість спілкуватися телефоном та через мережу Інтернет з батьком, що підтверджується відповідними роздруківками. Натомість позивач під час її приїздів до України створював перешкоди у спілкуванні з дитиною, надавав матері дитини, а потім скасовував дозволи на вивезення сина на оздоровлення, вивозив дітей за кордон на час її перебування в Україні, створював негативний моральний образ матері в очах сина, обмежував їх спілкування. Лентюгова ОСОБА_14. просила у задоволенні позову відмовити, оскільки вивезення сина ОСОБА_9 здійснено без порушень законодавства України, на підставі усіх необхідних документів, з попереднім прийняттям неповнолітнього ОСОБА_9 на консульський облік та відповідає найкращим інтересам дитини, яка бажає проживати з матір'ю.
      Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року позов задоволено частково. Визнано незаконним вивезення ОСОБА_5 4 червня 2015 року до Арабської Республіки Єгипет неповнолітнього сина ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 20 000 грн моральної шкоди та 358 грн судового збору, а всього - 20 358 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачка порушила вимоги чинного законодавства та умови укладеного між сторонами договору, тому вимога позивача про визнання незаконним вивезення відповідачкою 4 червня 2015 року без його згоди за межі України сина ОСОБА_9 є обґрунтованою. Неправомірними діями відповідачки позивачу завдано моральної шкоди. Разом з тим вимога про відібрання дитини та зобов'язання відповідачки повернути сина ОСОБА_9 не відповідає нормам статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо способу захисту порушеного права, оскільки порядок повернення дитини у випадку її вивезення без обов'язкової згоди одного з батьків визначений Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 28 жовтня 1980 року, згідно з якою в Україні центральним органом з виконання передбачених цією Конвенцією функцій, а також співробітництва з компетентними органами за кордоном визначено Міністерство юстиції України, яке діє безпосередньо або через територіальні управління юстиції.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині визначення місця проживання дитини, суд виходив з того, що це питання вже вирішено судом, який визначив місце її проживання з матір'ю, а вимогу про зміну місця проживання дитини позивач не заявляв.
      Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року клопотання відповідачки про закриття провадження у справі задоволено. Закрито апеляційне провадження у справі в частині вимоги про визначення місця проживання дитини. При цьому апеляційний суд керувався положеннями пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, згідно з яким суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
      Постановою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди та відмови у задоволенні позовних вимог про відібрання дитини, ухвалено в цій частині нове рішення. Позовні вимоги про відібрання дитини задоволено. Повернуто неповнолітнього ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2, від ОСОБА_5 та передано батьку ОСОБА_6. Відмовлено у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди. У решті рішення місцевого суду залишено без змін.
      Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що до вивезення за кордон ОСОБА_12 навчався у школі, був соціально адаптованим, забезпеченим медичним обслуговуванням та мав соціальний захист України. Навчання, заняття у гуртках та спілкування з друзями на території Арабської Республіки Єгипет не може бути фактом адаптації незаконно вивезеного неповнолітнього ОСОБА_9, який перебуває за межами батьківщини в іншому мовному та релігійному середовищі. Відповідачка протиправно, без згоди позивача, вивезла ОСОБА_12 за межі України, внаслідок чого змінилося його звичне соціальне, культурне та мовне середовище, порушені соціальні зв'язки, що однозначно впливає на його подальше життя, розвиток і виховання обома батьками, до того ж ОСОБА_12 у його віці потребує особливої уваги з боку батька.
      У вересні 2018 року ОСОБА_5, в інтересах якої діє адвокат Гаро Г.О., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Касаційну скаргу мотивовано, зокрема, тим, що суди порушили правила як предметної (вимога про визнання виїзду незаконним мала розглядатися адміністративним судом), так і суб'єктної юрисдикції (вимога про визнання виїзду незаконним і повернення дитини в Україну відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей повинна розглядатися за зверненням уповноваженого центрального органу Арабської Республіки Єгипет судовим чи адміністративним органом на території цієї держави).
      ОСОБА_5 вказувала, що позивачу, який хотів визнати незаконним виїзд дитини за кордон, потрібно було звертатись до відповідного суду адміністративної юрисдикції з позовною заявою до органів Державної прикордонної служби України, на яку покладається запобігання та недопущення перетину державного кордону України особами, яким обмежено у праві виїзду. Оскарження дій (бездіяльності) Державної прикордонної служби України здійснюється безпосередньо до адміністративного суду відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      З огляду на наведене ОСОБА_5 заявила клопотання про передачу поданої нею касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Обґрунтовуючи неправильне застосування судами норм матеріального права, ОСОБА_5 послалась на те, що вивезення неповнолітнього сина ОСОБА_9 було здійснено відповідно до вимог законодавства. Зокрема, Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року N 57 (далі - Правила), встановлено, що виїзд дитини, яка не досягла 16 років, у супроводі одного з батьків здійснюється без нотаріальної згоди другого з батьків за наявності у закордонному паспорті того з батьків, з ким виїжджає дитина, або у проїзному документі дитини відмітки про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном. На час перетинання ОСОБА_5 державного кордону України разом із сином ОСОБА_11 вони перебували на консульському обліку в Посольстві України в Арабській Республіці Єгипет. Жодних обмежень під час прийняття їх на консульський облік не встановлено, що підтверджується наданими судам листами Міністерства закордонних справ України та перевіркою, проведеною Бориспільською місцевою прокуратурою. Оскільки суд визначив місце проживання дитини разом з матір'ю без зазначення адреси, таким місцем може бути й адреса в іншій країні. Суд не надав оцінки доказам, наданим на підтвердження того, що відповідачка забезпечує спілкування дитини з братом і батьком, натомість позивач доказів порушення його прав на спілкування не надав; не врахував найкращі інтереси дитини та думку самої дитини, що не відповідає вимогам статті 160 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Суд застосував норми Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, яка не підлягала застосуванню до спірних правовідносин. Норми статті 162 СК України щодо відібрання дитини застосовуються до того з батьків, з ким дитина не проживала і хто самочинно змінив її місце проживання, визначене судом з іншим із батьків, а тому зазначена норма не підлягає застосуванню до цих правовідносин.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 17 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано строк на подання відзиву, зупинено виконання рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року та постанови Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року за клопотанням ОСОБА_5
      ОСОБА_6 подав відзив на касаційну скаргу, у якому заперечував проти задоволення касаційної скарги та просив поновити строк на подання цього відзиву у зв'язку з пропуском строку, встановленого ухвалою суду, проте доказів такого поновлення у матеріалах справи немає.
      ОСОБА_5, в інтересах якої діє адвокат Гаро Г.О., подала відповідь на відзив ОСОБА_6 на касаційну скаргу, у якому проти доводів позивача заперечувала.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 20 березня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи про порушення апеляційним судом правил предметної та суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року справу прийнято та призначено до розгляду.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з таких міркувань.
      Суди встановили, що з 1998 до 2010 року ОСОБА_6 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_7, а ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_8. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року шлюб розірвано та визначено місце проживання сина ОСОБА_9 з матір'ю.
      Місце проживання відповідачки згідно з даними її паспорта зареєстровано у м. Біла Церква Київської області.
      3 березня 2011 року між сторонами укладено та нотаріально посвідчено договір про участь у вихованні сина ОСОБА_9, яким передбачено, що: місцем проживання дитини до досягнення нею повноліття є місце проживання матері згідно з рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року; батько за попередньою домовленістю з матір'ю має право безперешкодно спілкуватися з дитиною; кожен з батьків має право за згодою іншого з батьків тимчасово вивозити дитину для оздоровлення та відпочинку за межі м. Біла Церква Київської області, а за кордон (з тією ж метою) - за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків; на період виїзду матері за кордон дитина до повернення матері проживатиме з батьком; батьки зобов'язуються не чинити перешкод один одному у спілкуванні з дитиною; у період перебування за кордоном батька або матері вони мають право бути обізнаними про зміну місця проживання дитини та інші її пересування у випадку виїзду за межі м. Біла Церква, а також отримувати будь-яку іншу інформацію, яка стосується розвитку дитини; сторони договору зобов'язуються виконувати його умови та сприяти один одному у виконанні своїх обов'язків, а рішення щодо здобуття дитиною освіти приймати за взаємною згодою з урахуванням думки дитини.
      4 червня 2015 року ОСОБА_17 перетнув кордон України через пункт пропуску Бориспіль та вилетів до Арабської Республіки Єгипет у супроводі матері ОСОБА_5, що підтверджується інформацією, наданою у листі першого заступника Головного центру обробки інформації Державної прикордонної служби України від 10 червня 2015 року N 64/л-2924.
      Нотаріальної згоди на вивезення дитини за кордон її батько не надавав.
      Перетин державного кордону України у супроводі матері без нотаріальної згоди батька здійснено на підставі відмітки про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві України за кордоном.
      У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      За правилами частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України в чинній редакції.
      Разом з тим відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Аналогічну норму закріплено у частині першій статті 19 КАС України у чинній редакції.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим позов пред'явлено ОСОБА_6 з підстав порушення ОСОБА_5 його права на спілкування та участь у вихованні дитини, що свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин. Позивач не порушує питання про дотримання суб'єктом владних повноважень (Державною прикордонною службою України) під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій установленого законом порядку прийняття рішень під час перетину державного кордону громадянами України. Вимога про визнання незаконним виїзду дитини за кордон обґрунтована, зокрема, порушенням одним із батьків договору про участь у вихованні дитини, норм СК України і пов'язана з вирішенням інших позовних вимог.
      За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Аналогічна норма містилась у статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції.
      Відтак наведені в касаційній скарзі доводи про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, не знайшли підтвердження.
      Щодо решти наведених у касаційній скарзі доводів слід зазначити таке.
      Установлено, що судовим рішенням визначено місце проживання дитини разом з матір'ю. Умови договору про участь у вихованні дитини, укладеного між позивачем і відповідачем, також передбачають проживання дитини з матір'ю відповідно до цього судового рішення. При цьому адреса місця проживання в судовому рішенні не зазначена.
      Разом з тим положення договору про участь у вихованні дитини передбачають, що вивезення неповнолітнього ОСОБА_9 одним з батьків за кордон має відбуватися за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків.
      Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
      Статтею 313 ЦК України встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
      Пунктами 3, 4 Правил (у редакції, чинній на час виїзду неповнолітнього ОСОБА_9 з матір'ю за кордон) установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.
      Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків здійснюється, якщо в паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку, або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном.
      Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про незаконність вивезення дитини за кордон виходячи з положень договору про участь у вихованні дитини, норм СК України та Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Оцінку доказам взяття дитини на консульський облік та наявності відповідної відмітки під час перетину державного кордону України судами належним чином, з урахуванням усіх обставин справи не надано.
      Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
      Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
      Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
      Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).
      Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
      Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
      Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.
      Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      Ця стаття охоплює, зокрема, питання втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
      Так, рішенням у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява N 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.
      На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть переважати інтереси батьків.
      При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
      Хоча, безумовно, вивезення неповнолітньої дитини матір'ю за кордон без згоди батька є порушенням його інтересів, проте суд має врахувати найкращі інтереси дитини виходячи з установлених обставин щодо визначеного в судовому порядку місця проживання дитини, забезпечення тим із батьків, з ким визначено місце проживання дитини, повного і гармонійного фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку, а також рівня життя, необхідного для такого розвитку; заслухати думку дитини та урахувати обставини, які склалися та існують на час ухвалення судового рішення.
      Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.
      Натомість суди на порушення вимог закону не з'ясували й не зазначили думку дитини стосовно обставин, що безпосередньо стосуються її життя, адже на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції дитина перебувала у віці, що дозволяє сформулювати власні погляди; не встановили, чи прижилась дитина у новому середовищі з огляду на те, що з моменту її виїзду за кордон до дня ухвалення апеляційним судом рішення про її повернення минуло більше трьох років; не з'ясували, які умови для її життя, здоров'я та розвитку створила мати, з якою на час ухвалення судового рішення визначено місце проживання дитини та з якою дитина проживає.
      Суд апеляційної інстанції помилково послався на положення Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей як на підставу для повернення неповнолітнього ОСОБА_9 позивачеві, а суд першої інстанції послався на положення цієї Конвенції як на підставу для визнання вивезення дитини незаконним.
      Відповідно до статті 1 зазначеної Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.
      Вказана Конвенція застосовується до будь-якої дитини, що постійно проживає в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу (стаття 4).
      Тобто положення щодо повернення дитини на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей підлягають застосуванню у відносинах між Договірними державами, які визначають центральний орган для виконання функцій, покладених Конвенцією на такі органи.
      Україна приєдналася до цієї Конвенції згідно із Законом України від 11 січня 2006 року N 3303-IV "Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей". Проте суди не пересвідчилися, чи Арабська Республіка Єгипет є Договірною стороною цієї Конвенції та чи погодила її застосування у відносинах з Україною, а тому дійшли помилкових висновків про можливість застосування її положень до спірних правовідносин.
      Статтею 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, встановлено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Аналогічні норми містяться у статті 263 ЦПК України у чинній редакції.
      Проте зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.
      Задовольняючи вимогу про відібрання дитини від матері, апеляційний суд всупереч наведеним вимогам закону в мотивувальній частині не навів жодних норм, які стали підставою для задоволення цієї вимоги.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги про відібрання дитини, апеляційний суд разом з тим вирішив повернути неповнолітнього ОСОБА_12 від ОСОБА_5 та передати його батькові, вирішивши в такий спосіб іншу позовну вимогу, щодо якої залишив рішення суду першої інстанції без змін. Таким чином, з приводу вимоги про повернення дитини існує два протилежних рішення суду.
      Закривши ухвалою провадження у справі в частині вимоги про визначення місця проживання дитини, апеляційний суд не скасував в цій частині рішення суду першої інстанції, а скасувавши постановою зазначене рішення лише в частині відібрання дитини та стягнення моральної шкоди, в іншій частині залишив його без змін. Отже і в цій частині вимог існують два протилежні судові рішення.
      Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги, заявленої на підставі статті 162 СК України, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач не надав доказів заподіяння йому моральної шкоди, завданої самочинною зміною відповідачем місця проживання дитини.
      Відповідно до статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.
      Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання, і не можуть застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки місце проживання неповнолітнього ОСОБА_9 було визначено судом саме з відповідачкою.
      Таким чином, на порушення вищезазначених вимог норм процесуального права суди не встановили дійсні обставини справи, не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами права, які їх регулюють, не дали належної правової оцінки зібраним доказам.
      Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).
      У касаційній скарзі ОСОБА_5 просила скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року, постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Разом із тим ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року закрито провадження у справі в частині позовної вимоги про визначення місця проживання дитини, в задоволенні якої відмовлено судом першої інстанції.
      При цьому апеляційний суд рішення міськрайонного суду в цій частині не скасував, що призвело до грубого порушення норм процесуального права та одночасного існування двох різних результатів розгляду однієї позовної вимоги. Скасування виключно оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, якими вирішено усі позовні вимоги, без скасування ухвали апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині однієї з цих вимог перешкоджатиме подальшому провадженню у справі та її розгляду судом першої інстанції спочатку відповідно до заявлених вимог.
      З огляду на викладене оскаржувані судові рішення та ухвала Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.
      Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року, ухвалу та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська