Решение Святошинского райсуда об отказе Приватбанку во взыскании задолженности по кредитному договору


Считаете ли Вы решение справедливым и законным?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

 

ун. № 759/4743/13-ц

 

пр. № 2/759/3154/13 

 

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

27 червня 2013 року Святошинський районний суд м.Києва в складі:

 

головуючого судді - Чалої А.П.,

при секретарі - Котляр Ю.М., 

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за позовом ПАТ «Комерційний Банк «Приват Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

 

В с т а н о в и в :

 

ПАТ «КБ «Приват Банк» звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 та просив стягнути з відповідачки заборгованість станом на 31.01.2013р. за кредитом в сумі 6 633,83 грн., заборгованість за відсотками за користування кредитом в сумі 14 724,44 грн., штраф (фіксована частина) в сумі 500 грн. і штраф (відсоткова складова) в сумі 1 067,91 грн., а всього заборгованості: 22 926 грн. 18 коп., посилаючись на те, що відповідно до договору без номеру від 13.04.2006р. відповідачка отримала кредит в сумі 2 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Але відповідачка договір не виконує, кредит і відсотки не повертає, у зв*язку із чим просив задовольнити позов на підставі ст.ст. 526, 527, 530, 1050, 1054 ЦК України, а також стягнути з відповідачки судові витрати.

 

В судовому засіданні представники позивача ОСОБА_3 і ОСОБА_4 позовні вимоги підтримав, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві та на порушення відповідачкою умов кредитного договору.

 

При цьому, представник позивача ОСОБА_3 в судовому засіданні 13.05.2013р. не зміг пояснити суду, чим обґрунтовується розмір основної кредитної заборгованості ОСОБА_2 в сумі 6 633,83 коп., якщо сам позивач в позові зазначає про те, що відповідачка отримала кредит в сумі 2 000 грн.; не змін він пояснити і питання щодо строку отримання кредиту, оскільки із кредитної картки НОМЕР_1, про яку вказано в заяві-договорі ОСОБА_2 про отримання кредиту і яку було надано суду представником відповідача, вбачалося, що строк дії цієї кредитної картки вказаний як квітень 2009р.; не зміг вказати останню дату проплати відповідачкою за кредитом для змоги встановити можливий перерив спливу строку позовної давності; не зміг вказати про звітний період, щоб мати змогу вказувати про порушення відповідачкою певних зобов*язань; не надав суду доказів про особисте підписання відповідачкою Умов і правил надання банківських послуг, на порушення яких останньою посилався позивач.

 

Для надання позивачем вказаних вище доказів в обґрунтування заявленого позову судом було оголошено перерву до 03.06.2013р., але в дане судове засідання належним чином повідомлений позивач явку свого представника не забезпечив, про поважність причин його неявку суд не повідомив і витребуваних доказів не надав, але судом було оголошено перерву до 27.06.2013р. у зв*язку із неявкою представника позивача, в дане судове засідання з*явився інший представник ПАТ «КБ «Приват Банк» ОСОБА_4, яка не надала жодного із доказів, про які йшла мова в судовому засіданні 13.05.2013р. із іншим представником позивача ОСОБА_3 і не змогла надати відповіді на питання щодо заявлених позовних вимог.

 

Представник відповідачки проти позову заперечував, посилаючись на його необґрунтованість і безпідставність, а також просив застосувати наслідки пропуску позивачем строку позовної давності для звернення до суду із позовом про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, при цьому пояснив про те, що у позивача відсутні докази отримання ОСОБА_2 кредиту в сумі, більшій ніж 2 000 грн., відсутні докази строку дії кредитної картки, звітного періоду, останньої проплати відповідачки, докази підписання нею умов кредитування, у зв*язку із чим вважав, що позивач не надав суду належних доказів про порушення відповідачкою умов кредитного договору, а доказування заявленого позову ґрунтуються лише на особистих поясненнях представників позивача.

 

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає за необхідне у задоволенні позову відмовити, виходячи з наступного.

 

Згідно частини 1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов*язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

 

Судом встановлено, що 13.04.2006р. ОСОБА_2 була підписана заява про отримання кредиту в сумі 2 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки (а.с. 13-14 - копія заяви).

 

В матеріалах справи є також Умови і правила надання банківських послуг (а.с. 15-21 - копія).

 

Як вказує позивач, відповідачка договір не виконує, кредит і відсотки не повертає, у зв*язку із чим станом на 31.01.2013р. виникла заборгованість за кредитом в сумі 6 633,83 грн., заборгованість за відсотками за користування кредитом в сумі 14 724,44 грн., штраф (фіксована частина) в сумі 500 грн. і штраф (відсоткова складова) в сумі 1 067,91 грн., а всього заборгованість становить: 22 926 грн. 18 коп. (а.с. 7-11 - розрахунок заборгованості).

 

Із кредитної картки НОМЕР_1, про яку вказано в заяві-договорі ОСОБА_2 про отримання кредиту, яку було надано суду представником відповідачки, вбачається, що строк дії цієї кредитної картки вказаний як квітень 2009р. (а.с. 36 - копія кредитної картки).

 

Згідно ст.629 ЦК України, договір є обов*язковим для виконання сторонами.

 

Але, для того, щоб мати змогу говорити про порушення позичальником умов договору, слід чітко знати ці умови як позичальнику, так і суду.

 

В спірному випадку представники позивача не змогли пояснити суду, чим обґрунтовується розмір основної кредитної заборгованості ОСОБА_2 в сумі 6 633,83 коп., якщо сам позивач в позові зазначає про те, що відповідачка отримала кредит в сумі 2 000 грн., при цьому саме на суму боргу в розмірі 6 633,83 коп. позивачем здійснювалися усі інші нарахування; не змоги вони пояснити і питання щодо строку отримання відповідачкою кредиту, оскільки із кредитної картки НОМЕР_1, про яку вказано в заяві-договорі ОСОБА_2 про отримання кредиту і яку було надано суду представником відповідача, вбачалося, що строк дії цієї кредитної картки вказаний як квітень 2009р., тобто, строк позовної давності для пред*явлення даного позову в такому випадку сплив; не змогли вказати останню дату проплати відповідачкою за кредитом для змоги встановити можливий перерив спливу строку позовної давності; не змогли вказати про звітний період відповідачки, щоб мати змогу вказувати про порушення відповідачкою певних зобов*язань щодо порушення строку проплат; не надали суду доказів про особисте підписання відповідачкою Умов і правил надання банківських послуг, на порушення яких останньою посилалися, хоча вказували, що позивач письмово ознайомив відповідачку з цими Умовами кредитування і з ними остання погодилася.

 

Крім особистих пояснень представників позивача, належних і допустимих доказів в обґрунтування позову і зазначених вище істотних обставин справи, позивачем суду не надано.

 

Згідно частини 4 ст.60 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

 

Крім цього, у відповідності до пункту 31 постанови №5 Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., враховуючи положення пункту 7 частини 13 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», суди мають виходити з того, що у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. У зв*язку із цим позовна давність за позовом про повернення споживчого кредиту застосовується незалежно від наявності заяви сторони у спорі.

 

Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), положення пункту 7 частини 13 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» застосовуються й до додаткових вимог банку (іншої фінансової установи).

 

Оцінюючи зібрані по справі докази в їх сукупності та співставленні, належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також їх достатності і взаємному зв*язку, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні належними і допустимими доказами, виходячи із наданих позивачем доказів, заявлені із пропуском трирічного строку позовної давності, що в сукупності свідчить про їх недоведеність і необхідність відмови у задоволенні позову по суті.

 

Керуючись ст.ст. 11, 16, 257, 267, 509, 526, 610, 629, 1054 ЦК України, пунктом 31 постанови №5 Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., пунктом 7 частини 13 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст. 10, 11, 57-60, 88, 212-215, 223 ЦПК України, суд, -

 

В и р і ш и в :

 

У задоволенні позову ПАТ «Комерційний Банк «Приват Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити.

 

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м.Києва через районний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення.

 

Суддя:

 


Link to post
Share on other sites

не змін він пояснити і питання щодо строку отримання кредиту, оскільки із кредитної картки НОМЕР_1, про яку вказано в заяві-договорі ОСОБА_2 про отримання кредиту і яку було надано суду представником відповідача, вбачалося, що строк дії цієї кредитної картки вказаний як квітень 2009р.; не зміг вказати останню дату проплати відповідачкою за кредитом для змоги встановити можливий перерив спливу строку позовної давності; не зміг вказати про звітний період, щоб мати змогу вказувати про порушення відповідачкою певних зобов*язань; не надав суду доказів про особисте підписання відповідачкою Умов і правил надання банківських послуг, на порушення яких останньою посилався

 

 

привыкли на щариках в судах, вообще не напрягаться,.............  

  • Like 5
Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      Справа 759/5757/15-ц Головуючий у І-й інстанції - Борденюк В.В.
      апеляційне провадження № 22-ц/824/12073/2020 Доповідач Заришняк Г.М
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      01 жовтня 2020 року Київський апеляційний суд в складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
      Головуючого - Заришняк Г.М.
      Суддів - Мараєвої Н.Є., Рубан С.М.
      при секретарі - Діденко А.С.
      розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання договору поруки припиненим,-
      В С Т А Н О В И В :
      В квітні 2015 року ПАТ «УкрСиббанк» звернулосяв суд із вказаним позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості .
      В обґрунтування позову Товариство зазначало, що 07 липня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», укладено кредитний договір №26- 882/06/2006И, за умовами якого відповідачу ОСОБА_1 було надано кредитні кошти на суму 45 000 доларів США, на строк до 07 липня 2027 року, із процентною ставкою за користуванням кредитом -11,80 %.
      В той же день, 07 липня 2006 року, з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором, між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки №26-87С/06-2006И, за яким ОСОБА_2 , як поручитель, зобов`язувалась перед кредитором відповідати за невиконання визначених кредитним договором зобов`язань.
      Посилаючись на те, що ОСОБА_1 взятих на себе за кредитним договором зобов`язань своєчасно та у повному обсязі не виконував, у зв`язку з чим утворилася заборгованість в сумі 35619 дол. США, яка складається з: 29943,55 доларів США - заборгованість за кредитом, 5676,37 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; пені за несвоєчасне погашення заборгованості по кредиту та процентах за користування кредитом в розмірі 44 448 грн. 18 коп., з яких: 17 459 грн. 14 коп. - за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та 26 989 грн. 04 коп. - за несвоєчасне погашення заборгованості по процентам за користування кредитом, позивач просив стягнути кредитну заборгованість солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
      Не погоджуючись з таким позовом, представник ОСОБА_2 подав зустрічну позовну заяву, у якій просив визнати договір поруки, укладений між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 , припиненим, вказуючи на те, що Банк, в порушення вимог ч.4 ст. 559 ЦК України не звертався до поручителя із вимогою про виконання основного зобов`язання протягом строку, що перевищує шість місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання.
      Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року первісний позов ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено частково.
      Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором кредиту № 26-87G/06-2006И (№26-882/06-2006И) від 07.07.2006 року у розмірі 35 619,92 доларів США і 44 448,18 гривень.
      Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» судовий збір у розмірі 3 654,00 грн.
      У задоволенні позову ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_2 про стягнення, як з поручителя, кредитної заборгованості-відмовлено.
      Зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання припиненим договору поруки -задоволено.
      Визнано припиненим договір поруки № 26-87G/06-2006И від 07.07.2006 року, що був укладений між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 , з метою забезпечення виконання ОСОБА_1 кредитних зобов`язань за договором кредиту № 26-87G/06-2006И (№ 26-882/06-2006И від 07.07.2006 року).
      Стягнуто з ПАТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 243,60 грн.
      В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду в частині задоволення позовних вимог про стягнення з нього заборгованості скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відмовити в повному обсязі. В іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10.02.2916 року просив залишити без змін.
      В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу з підстав та доводів, викладених в ній.
      Представники ПАТ «УкрСиббанк» проти апеляційної скарги заперечували, вважаючи рішення суду законним.
      Відповідачка за первісним позовом ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.
      Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність й обґрунтованість постановленого рішення суду в цій частині, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.
      Згідно статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору відповідно до ч. 1 статті 638 ЦК України є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
      Статтею 639 ЦК України встановлено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.
      Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України).
      Як вбачається з матеріалів справи і це було встановлено судом, що 07.07.2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №26-882/06/2006И, за умовами якого відповідачу було надано кредит в сумі 45 000,00 доларів США, на строк до 07 липня 2027 року, із процентною ставкою за користування кредитом - 11,80%.
      07 липня 2006 року в рахунок забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором, між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки №26-87G/06-2006И, за яким остання зобов`язувалась перед кредитором відповідати за невиконання ОСОБА_1 усіх його зобов`язань перед АКІБ «УкрСиббанк» за вказаним кредитним договором.
      Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
      Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч.1 ст. 509 ЦК України).
      Згідно з частиною 1 статті 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором.
      За правилом статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу.
      Судом встановлено, що узв`язку із неналежним виконанням зобов`язань за договором кредиту у ОСОБА_1 утворилась заборгованість за кредитним договором, яка станом на 31.03.2015 року склала 35 619,92 доларів США і 44 448,18 гривень; загальний розмір заборгованості позичальника складається із 29 943,55 доларів США -боргу за кредитом, 5 679,37 доларів США - боргу за відсотками за користування кредитом, 44 448,18 грн. пені.
      Звертаючись до суду з вказаним позовом, Банк зазначав, що в зв`язку з несвоєчасним виконанням взятих на себе зобов`язань 23 липня 2014 року відповідачам було направлено вимогу про погашення простроченої заборгованості за кредитним договором, що підтверджується реєстрами про відправку рекомендованих листів, однак, станом на день звернення з даним позовом до суду відповідачі свої зобов`язання щодо погашення заборгованості по наданому кредиту та сплаті процентів за користування ним, не виконали.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що наявні підстави для дострокового стягнення заборгованості за кредитом, оскільки вимога про погашення простроченої заборгованості була направлена боржнику 23 липня 2014 року, то датою дострокового повернення всього розміру кредиту слід вважати 03 вересня 2014 року.
      Однак, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, виходячи з наступного.
      Пунктом 1.2.2. договору про надання споживчого кредиту визначено, що позичальник зобов`язався повернути кредит у повному обсязі в будь-якому випадку не пізніше07 липня 2027 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до визнаного банком терміну (достроково) відповідно до умов розділу 11 цього договору.
      В пункті 11.1 договору про надання споживчого кредиту зазначено, що у випадку настання обставин, визначених у підпунктах 2. 3, 4. 9, 5. 3, 5. 5, 5. 8, 5.10, 7.4, 9.2, 9.14 цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і неусунення позичальником порушень умов цього договору протягом 31 календарного дня з дня одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це письмового повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку.
      У пункті 11.2 договору про надання споживчого кредиту № 26-87G/06-2006И від 07 липня 2006 року сторонами обумовлено, що зазначене у пункті 11.1 договору повідомлення (вимога) банку направляється листом (цінний з описом та повідомленням про вручення) або доставляється кур`єром на адресу позичальнику, що вказана у розділі 12 цього договору.
      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зазначено, «якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року).
      Наведені приписи дають підстави до висновку, що ч.10 ст. 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлено обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      З матеріалів справи слідує, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, а тому до спірних правовідносин мають бути застосовані ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту».
      Крім того, ч.10 ст.11 «Про захист прав споживачів» передбачено, що 60-тиденний строк має відраховуватись саме з дати отримання, а не відправлення вимоги.
      Боржник вважається належним чином повідомлений про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, коли банком не лише відправлено на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку (постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року, справа №6-57цс12).
      В матеріалах справи відсутні докази про отримання відповідачем ОСОБА_1 вимоги про дострокове повернення кредиту. Сама по собі наявність вимоги про дострокове погашення кредитної заборгованості чи квитанції, яка підтверджує її відправку, не може бути доказом отримання позичальником цієї вимоги.
      Враховуючи наведене, висновок суду першої інстанції про те, що боржником була отримана вимога про дострокове погашення заборгованості за кредитом, в зв`язку з чим наявні підстави для задоволення позову, не можна вважати обґрунтованим, оскільки він спростовується зібраними по справі доказами.
      За таких обставин, рішення суду в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Також підлягає скасуванню рішення суду в частині стягнення судового збору, у відповідності до вимог ч.3 ст. 141 ЦПК України, за правилами якої, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      В частині вирішення позовних вимог Банку до ОСОБА_2 та в частині вирішення зустрічного позову судове рішення не оскаржувалося, тому судом апеляційної інстанції не переглядалося.
      Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -
      П О С Т А Н О В И В :
      Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
      Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року скасувати в частині стягнення заборгованості та судового збору з ОСОБА_1 та постановити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 - відмовити.
      В решті судове рішення залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дня її прийняття й може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів.
      Повний текст постанови виготовлений 12 жовтня 2020 року.
      Головуючий
      Судді:
      Джерело: ЄДРСР 92184007
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 469/1044/17
      Провадження № 14-317цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 (далі - прокурор) в інтересах держави до Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (далі також - Коблівська сільрада), ОСОБА_1 (далі - первинний набувач), ОСОБА_2 (далі - проміжна набувачка), ОСОБА_3 (далі - кінцевий набувач) про визнання незаконними та скасування рішень сільської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з незаконного володіння
      за касаційною скаргою кінцевого набувача на заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року, ухвалене суддею Старчеус О. П., і постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року, постановлену колегією суддів у складі: Бондаренко Т. З., Данилової О. А., Шаманської Н. О.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Справу ініціював прокурор, звернувшись до суду в інтересах держави. Він стверджував, що Коблівська сільрада протиправно передала земельну ділянку водного фонду у приватну власність нібито із земель сільськогосподарського призначення, а надалі змінила цільове призначення на землі житлової та громадської забудови. Суди двох інстанцій повністю погодилися з доводами прокурора. Визнали протиправними та скасували два рішення Коблівської сільради, визнали недійсним і скасували виданий первинному набувачеві державний акт на право власності на земельну ділянку та витребували її від кінцевого набувача. Останній подав касаційну скаргу. Велика Палата Верховного Суду має з`ясувати: 1) в якій юрисдикції розглядати вимоги про визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради? 2) чи має прокурор право заявити позов в інтересах держави в особі територіальної громади села та чи потрібно було для цього інформувати Коблівську сільраду про наявність підстав для звернення до суду? 3) чи дотримали суди, задовольняючи позов, принципи правомірного втручання у право мирного володіння майном?
      (2) Короткий зміст позовних вимог
      2. У липні 2017 року прокурор звернувся до суду з позовом, у якому просив:
      2.1. Визнати незаконними та скасувати рішення Коблівської сільради № 10 від 26 грудня 2012 року (далі також - рішення № 10) у частині затвердження проєкту із землеустрою та надання у власність первинному набувачу земельної ділянки площею 0,0570 га (пасовища) для ведення садівництва із земель, не наданих у власність і постійне користування, у межах села Коблеве Коблівської сільради.
      2.2. Визнати незаконним і скасувати рішення Коблівської сільради № 31 від 10 квітня 2015 року (далі також - рішення № 31) у частині затвердження первинному набувачеві проєкту із землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки з кадастровим номером 4820982200:12:053:0295 з ведення садівництва на будівництво й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, що є категорією земель житлової та громадської забудови.
      2.3. Визнати недійсним і скасувати виданий первинному набувачеві державний акт від 29 грудня 2012 року серії ЯК № 789582 (далі - державний акт) на право власності на земельну ділянку площею 0,0570 га з кадастровим номером 4820982200:12:053:0295 у межах села Коблеве Коблівської сільради (далі також - земельна ділянка).
      2.4. Витребувати від кінцевого набувача у власність Коблівської об`єднаної територіальної громади в особі Коблівської сільради земельну ділянку.
      3. Позов мотивував такими обставинами:
      3.1. 26 грудня 2012 року згідно з рішенням № 10 Коблівська сільрада, зокрема, затвердила проєкт землеустрою та надала у власність первинному набувачеві земельну ділянку.
      3.2. 29 грудня 2012 року на підставі рішення № 10 відділ Держкомзему у Березанському районі Миколаївської області видав первинному набувачеві державний акт.
      3.3. 10 квітня 2015 року згідно з рішенням № 31 Коблівська сільрада, зокрема, затвердила проєкт землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки з ведення садівництва на будівництво й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування (категорія земель - землі житлової та громадської забудови).
      3.4. 24 квітня 2015 року реєстраційна служба Березанського районного управління юстиції зареєструвала право власності первинного набувача на земельну ділянку (запис № 94844116).
      3.5. 23 березня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу № 302 первинний набувач продав земельну ділянку проміжній набувачці, про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблений запис № 13863662.
      3.6. 21 квітня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу № 433 проміжна набувачка продала земельну ділянку кінцевому набувачу, про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблений запис № 14304879.
      3.7. Земельна ділянка знаходиться у межах прибережної захисної смуги Чорного моря у зоні рекреації. Зміна цільового призначення та продаж земельних ділянок прибережних захисних смуг законодавством не передбачено. Надання такої земельної ділянки у власність суперечить вимогам земельного законодавства.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 7 вересня 2017 року Березанський районний суд Миколаївської області ухвалив заочне рішення, згідно з яким позов задовольнив. Мотивував рішення так:
      4.1. Передання земельних ділянок прибережних захисних смуг у приватну власність та в оренду для потреб, не зазначених у частині четвертій статті 59 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), законодавство України не передбачає.
      4.2. Будівництво об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування на земельній ділянці суперечить земельному та водному законодавству, містобудівній документації, чинним будівельним нормам, державним стандартам і правилам. Коблівська сільрада всупереч законодавству передала у приватну власність та змінила цільове призначення земельної ділянки, що знаходиться у межах прибережної захисної смуги, надавши цю ділянку для потреб, не передбачених у ЗК України.
      4.3. З огляду на зазначене на підставі частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) прокурор обґрунтовано просить витребувати на користь територіальної громади земельну ділянку в особи, яка не мала права її відчужувати.
      (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 1 червня 2018 року Апеляційний суд Миколаївської області прийняв постанову, за якою залишив без змін заочне рішення суду першої інстанції. Мотивував постанову так:
      5.1. Підставами позову прокурор зазначив порушення прав територіальної громади рішеннями Коблівської сільради, яка є відповідачем у справі, а також інтересів держави без визначення органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції, у тому числі і щодо звернення до суду. У цій справі прокурор набув прав позивача.
      5.2. Справу треба розглядати за правилами цивільного судочинства, про що також вказав апеляційний суд в ухвалі від 1 червня 2018 року про відмову у задоволенні клопотання кінцевого набувача про закриття провадження у частині вимог про визнання незаконними та скасування рішень № 10 та № 31.
      5.3. Землі прибережних захисних смуг перебувають виключно у державній або комунальній власності та можуть надаватись у передбаченому законом порядку лише у користування фізичних і юридичних осіб та лише для цілей, визначених земельним і водним законодавством.
      5.4. Відсутність проєкту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не означає відсутність самої прибережної захисної смуги. Тому відсутність згаданого проєкту не може підтверджувати правомірність передання у приватну власність земельної ділянки, розташованої у нормативно визначеній смузі від урізу води. Згідно з відомостями Національної кадастрової системи відстань від південної межі земельної ділянки до урізу води Чорного моря становить 207 - 212 м, а від північної межі - 270 - 275 м.
      5.5. Первинний набувач набув право власності на земельну ділянку прибережної захисної смуги, яку не могла набути фізична та юридична особа, внаслідок незаконних рішень Коблівської сільради, тобто у спосіб, який лише за формальними ознаками мав вигляд законного.
      5.6. Витребування земельної ділянки та повернення її у комунальну власність з урахуванням незаконного набуття права власності на цю ділянку не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном. Тому таку ділянку можна витребувати у кінцевого набувача як незаконного володільця відповідно до статті 388 ЦК України.
      5.7. Уматеріалах справи відсутні докази отримання прокурором рішень Коблівської сільради № 10 і № 31. Відомостей про те, що земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги Чорного моря, у тексті тих рішень нема. У 2012 - 2013 роках заяви та повідомлення про порушення законності зазначеними рішеннями Коблівської сільради до органів прокуратури не надходили. Про незаконність дій цієї сільради з прийняття рішень № 10 і № 31 прокурор довідався під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016150000000137, зареєстрованому 17 червня 2016 року за фактом зловживання службовим становищем посадовими особами Коблівської сільради під час прийняття рішень про надання у приватну власність земельних ділянок. Оскільки прокурор звернувся з позовом у липні 2017 року, то позовну давність, строк якої встановлений статтею 257 ЦК України, не пропустив.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. У липні 2018 року кінцевий набувач звернувся з касаційною скаргою. Просить скасувати рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року і прийняти нове рішенняпро відмову у задоволенні позовних вимог.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 24 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що у касаційній скарзі є довід про порушення правил юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. Кінцевий набувач мотивував касаційну скаргу так:
      8.1. Суди не звернули увагу на те, що прокурор, обґрунтовуючи порушення інтересів держави, фактично звернувся з позовом в інтересах територіальної громади. Повноважень на представництво прокурором інтересів територіальної громади законодавство не передбачає.
      8.2. Порушенням процесуальних норм є те, що заяву про забезпечення позову суд першої інстанції розглядав без виклику й участі кінцевого набувача Копію ухвали про забезпечення позову суд відповідачам не надсилав.
      8.3. Суд апеляційної інстанції порушив припис частини восьмої статті 83 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки долучив до матеріалів справи новий доказ - Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затверджений постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112, - без зазначення будь-яких причин неможливості його подання до суду першої інстанції.
      8.4. Вимоги прокурора про визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, а тому провадження у справі в цій частині необхідно закрити.
      8.5. Суди не сприяли повному та всебічному розгляду справи, оскільки у матеріалах справи немає будь-яких заяв Коблівської сільради щодо суті спору. Замість спонукання апеляційним судом останньої до виконання обов`язків відповідача у цивільному процесі, суд апеляційної інстанції з власної ініціативи «витребував від органів архітектури містобудівну документацію та пояснення якісь».
      8.6. Позовна давність щодо оскарження рішення № 10 Коблівської сільради спливла 27 січня 2016 року, оскільки її перебіг почався через один місяць з дня його прийняття. Прокурор повинен був в межах вказаного місячного строку здійснити перевірку законності прийнятого рішення відповідно до пункту 10 наказу Генерального прокурора України від 12 квітня 2011 року № 3гн «Про організацію правозахисної діяльності органів прокуратури України» та пункту 3.1 наказу Генерального прокурора України від 7 листопада 2012 року № 3гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів».
      8.7. До спірних правовідносин треба застосувати Закон України «Про курорти». Село Коблеве є курортом відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, віднесених до курортних» від 28 грудня 1996 року № 1576. Тому забудова та розміщення об`єктів курортного призначення у цьому населеному пункті має відбуватись з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Мета використання земельної ділянки («виправлене цільове використання») для будівництвай обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування повністю відповідає режиму земель рекреаційного призначення.
      8.8. Суди безпідставно не врахували висновків Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), висловлених у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), щодо відсутності будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування у зв`язку з позбавлення права на земельну ділянку.
      (2) Доводи прокурора
      9. 11 вересня 2018 року прокурор подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити судові рішення без змін. Мотивував так:
      9.1. Враховуючи те, що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є відповідачем, незаконного рішення, прокурор самостійно звернувся до суду як позивач в інтересах держави, які виражаються в інтересах членів територіальної громади як власника земельної ділянки.
      9.2. Доводи касаційної скарги про незаконність ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову є неприйнятними, оскільки цю ухвалу можна було оскаржити окремо від рішення суду, проте відповідачі не оскаржили.
      9.3. Аргумент кінцевого набувача у касаційній скарзі про те, що справу слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, є необґрунтованим і суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 363/2449/14, від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16, від 18 квітня 2018 року у справі № 381/3752/16, про те, що у разі прийняття суб`єктом владних повноважень рішення про передання земельних ділянок у власність чи в оренду подальше оскарження правомірності набуття особою земельної ділянки має відбуватися за правилами цивільного (господарського) судочинства, оскільки існує спір про цивільне право.
      9.4. Перебіг позовної давності починається з моменту, коли прокурор довідався про невідповідність оскаржених рішень Коблівської сільради вимогам закону. Прокурору стало відомо про незаконне відчуження цією радою земельної ділянки на узбережжі Чорного моря у червні 2016 року, а позов подав у 2017 році. Тому позовну давність не пропустив.
      (3) Доводи кінцевого набувача у відповіді на відзив прокурора
      10. У жовтні 2018 року кінцевий набувачподав відповідь на відзив, у якій вказав, що викладені у відзиві на касаційну скаргу доводи є необґрунтованими, бо органи прокуратури перевіряли законність рішень Коблівської сільради ще у лютому 2012 року, що підтверджує «запит-вимога прокуратури від 12 лютого 2012 року». Тому саме з того часу необхідно відраховувати перебіг позовної давності.
      (4) Доводи інших учасників справи
      11. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      12. Кінцевий набувач у касаційній скарзі заявив про наявність юрисдикції адміністративного суду для розгляду вимог прокурора про визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради. Прокурор у відзиві вказав, що суди правильно розглянули всі вимоги за правилами цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду з таким аргументом прокурора погоджується.
      13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      14. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (пункт 1 частини першої статті 15).
      15. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      16. Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      17. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - правових актів індивідуальної дії (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у вказаній редакції).
      18. Суб`єктом владних повноважень є, зокрема, орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції).
      19. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду).
      20. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим застосування статті 17 КАС України у зазначеній редакції та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень. Для розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формальних критеріїв - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин і предмета спору. Для правильного вирішення питання про юрисдикцію суду визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір.
      21. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Так, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21)).
      22. Отже, у публічно-правовому спорі сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні: одна зі сторін - суб`єкт владних повноважень - виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Зазначені функції суб`єкт владних повноважень має виконувати саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.
      23. Як встановили суди першої й апеляційної інстанцій:
      23.1. 26 грудня 2012 року Коблівська сільрада прийняла рішення № 10, згідно з яким, зокрема, затвердила проєкт землеустрою та надала у власність первинному набувачеві земельну ділянку. Він на підставі вказаного рішення отримав державний акт від 29 грудня 2012 року серії ЯК № 789582.
      23.2. 10 квітня 2015 року Коблівська сільрада прийняла рішення № 31, зокрема, про зміну цільового призначення земельної ділянки, з ведення садівництва на будівництво й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.
      24. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов`язки безпосередньо виникають, зокрема, з актів органів місцевого самоврядування (частина четверта статті 11 ЦК України). Отже, рішення цих органів можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.
      25. Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним і скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
      26. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин можна оспорювати з погляду його законності, а вимогу про визнання такого рішення незаконним і про його скасування - розглядати за правилами цивільного судочинства, якщо внаслідок реалізації такого рішення у фізичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, яких стосується позов, мають приватноправовий характер. У цьому разі вказану вимогу можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та заявляти до суду для розгляду за правилами цивільного судочинства, якщо фактично метою такого позову є оскарження речового права (права власності), що виникло у фізичної особи внаслідок реалізації відповідного рішення ради. Тобто, якщо на підставі рішення органу місцевого самоврядування фізична особа набула речове право на земельну ділянку, вимога про визнання незаконним такого рішення та про його скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 24 квітня 2018 року у справі № 401/2400/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 809/739/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 126/1373/17, від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 25-28), від 20 березня 2019 року у справі № 756/5081/14-ц (пункт 32), від 3 липня 2019 року у справі № 756/5080/14-ц (пункт 37), від 16 червня 2020 року у справі № 554/9719/18)).
      27. Прокурор просив повернути земельну ділянку Коблівській об`єднаній територіальній громаді шляхом витребування її у кінцевого набувача-фізичної особи. А, крім того, визначив Коблівську сільраду одним зі співвідповідачів, оскільки оскаржив її рішення № 10 у частині передання первинному набувачеві у власність земельної ділянки, державний акт, рішення № 31, згідно з яким, за твердженням прокурора та судів попередніх інстанцій, Коблівська сільрада незаконно змінила цільове призначення земельної ділянки. Отже, позовні вимоги, заявлені до цього відповідача, спрямовані на оскарження правомірності передання такої ділянки у власність первинному набувачеві та правомірності зміни її цільового призначення. З огляду на зміст спірних правовідносин, їхній суб`єктний склад і взаємопов`язаність позовних вимог цей спірслід у цілому вирішувати за правилами цивільного судочинства.
      28. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що аргумент кінцевого набувачапро розгляд позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішень № 10 та № 31 за правилами адміністративного судочинства правильно відхилив суд апеляційної інстанції в ухвалі від 1 червня 2018 року про відмову у задоволенні клопотання кінцевого набувача про закриття провадження у справі у частині зазначених вимог.
      (1.2) Щодо повноважень прокурора
      29. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
      30. Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає у тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
      31. Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
      32. Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункт 76)). Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзац другий частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).А відповідно до абзаців першого та другого частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
      33. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову).Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього кодексу (абзац третій тієї ж статті).
      34. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 70)).
      35. ЄСПЛ звертав увагу на те, що підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35).
      36. Суди встановили, що земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади с. Коблеве. Суд апеляційної інстанції у постанові звернув увагу на таке:
      36.1. Прокурор, звертаючись з позовом, зазначив про те, що первинним суб`єктом місцевого самоврядування та суб`єктом права комунальної власності є територіальна громада. З огляду на те, що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах частини Українського народу - членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки.
      36.2. Прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України; указав на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права власності на земельну ділянку, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного.
      37. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими аргументами прокурора та вважає необґрунтованим довід касаційної скарги про те, що прокурор не може представляти інтереси територіальної громади, бо вони не є державними. Конституція України та Закон України «Про прокуратуру» надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави. Більше того, у збереженні прибережних захисних смуг виражаються загальнодержавні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України).
      38. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що прокурор оскаржив рішення Коблівської сільради, саме тому визначивши останню відповідачем. Він мав підстави звернутися до суду як позивач, вважаючи, що відсутній орган, який може захистити інтереси держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 40)). Проте за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»; див. також висновки, висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункти 77-83)).
      (1.3) Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою
      39. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
      40. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
      41. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
      42. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
      42.1. Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
      42.2. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
      42.3. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
      43. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
      (1.3.1) Чи ґрунтувалося втручання у право мирного володіння майном на законі?
      (1.3.1.1) Щодо цільового призначення спірної земельної ділянки
      44. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі водного фонду (пункт «є» частини першої статті 19 ЗК України). До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 Водного кодексу України (далі - ВК України)).
      45. До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт «ґ» частини третьої статті 83 цього Кодексу). А частина друга статті 59 ЗК України передбачає можливість передання земель водного фонду у приватну власність тільки у випадку безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Інших випадків, за яких можна набути право приватної власності на земельні ділянки водного фонду, у ЗК України немає. З огляду на вказане висновки судів попередніх інстанцій про повну неможливість передання у приватну власність земель водного фонду є помилковими.
      46. Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду єдиним випадком.Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у частині другій статті 59, пункті «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку водного фонду, що не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 гектарів.
      47. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).
      48. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина дев`ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173 (далі - Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів)).
      49. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).
      50. Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.
      51. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплювала частина третя статті 85 ВК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень). З 13 червня 2013 року визначений у частині четвертій статті 59 ЗК України перелік цілей передання в оренду прибережних захисних смуг доповнений метою догляду, розміщення й обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд, а з 1 липня 2013 року після слів «рибогосподарських потреб» частина четверта доповнена словами «(у тому числі рибництва (аквакультури)». Таким чином, для туристичних і рекреаційних цілей земельну ділянку у прибережній захисній смузі фізична особа могла отримати в оренду, але не у приватну власність.
      52. Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва військових та інших оборонних об`єктів, об`єктів, що виробляють енергію за рахунок використання енергії вітру, сонця і хвиль, об`єктів постачання, розподілу, передачі (транспортування) енергії, а також санаторіїв, дитячих оздоровчих таборів та інших лікувально-оздоровчих закладів з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією, гідротехнічних, гідрометричних та лінійних споруд (частина перша статті 90 ВК України). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).
      53. Суди встановили, що земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги (відстань від південної межі земельної ділянки до урізу води Чорного моря становить 207 - 212 м, а від північної межі - 270 - 275 м(т. 1, а. с .32-34)). З огляду на приписи статті 400 ЦПК України Верховний Суд не переоцінює докази та не встановлює інші факти, зокрема інший режим та цільове призначення земельної ділянки, ніж ті, що встановили суди першої й апеляційної інстанцій.
      54. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд апеляційної інстанції правильно виснував про те, що відсутність проєкту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не означає відсутність самої прибережної захисної смуги (див. висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, а також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 63.2), від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 41)).
      55. У касаційній скарзі є довід про те, що цільове призначення земельної ділянки повністю відповідає призначенню земель рекреаційного призначення, а оскільки с. Коблеве є курортом відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, віднесених до курортних» від 28 грудня 1996 року № 1576, то забудова та розміщення об`єктів курортного призначення у цьому населеному пункті має відбуватись з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про курорти».
      56. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Кабінет Міністрів України у постанові №1576, яка 25 лютого 2017 року втратила чинність, визначив перелік населених пунктів, віднесених до курортних, для цілей справляння плати за землю, а не для визначення цільового призначення земельних ділянок і порядку їхньої забудови у відповідних населених пунктах. Окрім того, суд апеляційної інстанції установив, що на земельній ділянці знаходиться тимчасова споруда, столи та стільці, «торгівельні зонти для комерційної діяльності»; будівельні роботи на момент огляду не проводилися, будівельні матеріали, споруди й об`єкти нерухомості відсутні (т. 1, а. с. 23-25).
      57. Земельні ділянки курортів використовуються у порядку, визначеному проектом організації використання території та генеральним планом забудови курорту (частина друга статті 13 Закону України «Про курорти»).
      58. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації (частина п`ята статті 88 ВК України).
      59. Містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій (частина перша статті 17 Закону України «Про основи містобудування»).
      60. Різновидом містобудівної документації є генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).
      61. Суди установили, що містобудівною документацією, чинною на момент прийняття рішення № 10, був затверджений постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112 Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області, (т. 1, а. с. 287-300). Згідно з цим проєктом земельна ділянка знаходиться у «зоні рекреації», в якій можливе розміщення баз відпочинку, пансіонатів, кемпінгів, піонертаборів, таборів праці, пляжів, пам`яток археології тощо. Суди також вказали, що згідно з рішенням від 16 грудня 2014 року за № 28 Коблівська сільрада затвердила Генеральний план с. Коблеве (т. 1, а. с. 231), відповідно до якого земельна ділянка «розташована на території рекреаційних закладів». Проте поняття «зона рекреації» та «територія рекреаційних закладів» не вказують на категорію земельної ділянки за цільовим призначенням. Так, згідно з листом Управління містобудування та архітектури Миколаївської облдержадміністрації від 5 липня 2017 року земельна ділянка перебуває в зоні рекреації, а її цільове призначення під час відведення первинному набувачеві (землі сільськогосподарського призначення) та після подальшої зміни такого призначення (землі житлової та громадської забудови) не відповідало чинній на той час містобудівній документації (т. 1, а. с. 26).
      62. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши належність спірної земельної ділянки до земель, на які поширювалася чітка заборона на передання їх у приватну власність з іншою метою, ніж визначена у частині другій статті 59 ЗК України, правильно застосували приписи ЗК України та ВК України щодо цільового призначення земельної ділянки. Хоча суд апеляційної інстанції не звернув увагу на помилкове застосування судом першої інстанції частини четвертої статті 59 ЗК України, але таке застосування не призвело до неправильного вирішення спору у відповідній частині.
      (1.3.1.2) Щодо належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду
      63. Суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що слід задовольнити всі заявлені прокурором вимоги. Проте Велика Палата Верховного Суду з цим не погоджується.
      64. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.
      65. Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і другій статті 4 ЦПК України, чинного з 15 грудня 2017 року).
      66. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; аналогічний припис закріплений у частині першій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
      67. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. подібні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17(пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40),від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
      68. Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90)).
      69. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
      70. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.
      71. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).
      72. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
      73. Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово виснувала про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц; від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 96); від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 45)).
      74. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71); від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97); від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)).
      75. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (абзац п`ятий пункту 143), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)).
      76. Ураховуючи наведене, суди, встановивши, що земельна ділянка належить до земель водного фонду, не мали застосовувати до спірних правовідносин приписи ЦК України про витребування майна з чужого незаконного володіння замість приписів статті 391 цього кодексу та частини другої статті 152 ЗК України, а тому мали відмовити у задоволенні вимог, які не спрямовані на усунення перешкод у користування та розпорядженні цією ділянкою.
      (1.3.1.3) Щодо визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради
      77. Прокурор просив визнати незаконними та скасувати два рішення Коблівської сільради. Суди попередніх інстанцій установили, що згідно з рішенням № 10 Коблівська сільрада, зокрема, затвердила проєкт землеустрою та надала у власність первинному набувачеві земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення садівництва із земель, не наданих у власність і постійне користування, у межах села Коблеве Коблівської сільради. А відповідно до рішення № 31 - затвердила, зокрема, проєкт землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки з ведення садівництва на будівництво й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування (змінила категорію земель із земель сільськогосподарського призначення на землі житлової та громадської забудови). Вимоги про визнання цих рішень незаконними та про їхнє скасування у відповідних частинах суди задовольнили. Велика Палата Верховного Суду з такими рішеннями судів погоджується.
      78. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі сільськогосподарського призначення, землі житлової та громадської забудови та землі водного фонду (пункти «а», «б» і «є» частини першої статті 19 ЗК України).
      79. Громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва (частина перша статті 35 ЗК України) із земель сільськогосподарського призначення.
      80. До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування (стаття 38 ЗК України).
      81. Відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548 у редакції, чинній на час прийняття рішення № 31, до земель громадської забудови належать ділянки для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.
      82. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що з огляду на цільове призначення спірної земельної ділянки як ділянки водного фонду, що не могла передаватися у приватну власність з іншою метою, ніж визначена у частині другій статті 59 ЗК України, суди попередніх інстанцій правильно виснували про те, що і передання цієї ділянки у приватну власність нібито із земель сільськогосподарського призначення, і подальша зміна її цільового призначення на землі громадської забудови є протиправними. Вимоги прокурора про визнання рішень № 10 і № 31 незаконними та скасування у частині є ефективним способом захисту правомірного інтересу власника. Задоволення судами цих вимог є ефективним способом захисту такого права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки.
      83. Кінцевий набувач скаржиться на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин приписи статей 257 і 261 ЦК України: оскільки перебіг позовної давності щодо оскарження рішення № 10 Коблівської сільради почався через один місяць з дня прийняття цього рішення, така давність спливла 27 січня 2016 року. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 1 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52)). Тому оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення). Тому його можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу. Крім того, доводи кінцевого набувача, спрямовані на переоцінку фактів, встановлених судами попередніх інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними.
      (1.3.1.4) Щодо визнання недійсним і скасування державного акта
      84. Суди першої й апеляційної інстанцій задовольнили вимогу прокурора про визнання недійсним і скасування державного акта. Але з огляду на те, що державний акт тільки посвідчує право, яке з цього акта не виникає, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок судів про задоволення вказаної вимоги є помилковим.
      85. Суди попередніх інстанцій установили такі факти:
      85.1. 29 грудня 2012 року на підставі рішення № 10 відділ Держкомзему у Березанському районі Миколаївської області видав первинному набувачеві державний акт.
      85.2. 24 квітня 2015 року реєстраційна служба Березанського районного управління юстиції зареєструвала право власності первинного набувача на земельну ділянку (запис № 94844116).
      85.3. 23 березня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу № 302 первинний набувач продав проміжній набувачці земельну ділянку, а 21 квітня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу № 433 проміжна набувачка продала цю ділянку кінцевому набувачеві.
      86. Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом або за результатами аукціону.
      87. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 ЗК України).
      88. Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (частина перша статті 125 ЗК України).
      89. Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта та до 1 січня 2013 року, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті; а у редакції, чинній з цієї дати, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
      90. Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року № 43 у редакції, чинній на час видання державного акта).
      91. Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення. Враховуючи вказане, а також те, що зміна власника земельної ділянки водного фонду можлива лише у випадку, визначеному у частині другій статті 59 ЗК України і який незастосовний у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для повернення цієї ділянки власнику визнання недійсним державного акта не є необхідним (див. постанову від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99)). Така вимога не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду. А тому в її задоволенні суди попередніх інстанцій мали відмовити.
      (1.3.1.5) Щодо витребування земельної ділянки
      92. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
      93. Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 69)).
      94. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 11 цього кодексу у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції; аналогічний припис є у частині першій статті 13 ЦПК Україну у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції та Великою Палатою Верховного Суду).
      95. Для відновлення порушеного права власності на земельну ділянку водного фонду прокурор заявив вимогу про її витребування від кінцевого набувача, тобто віндикаційний позов. Суди попередніх інстанцій теж вважали, що до спірних правовідносин слід застосовувати інститут витребування майна з чужого незаконного володіння. Проте зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади (див. пункт 62 цієї постанови). Тому Велика Палата Верховного Суду з наведеним висновком судів не погоджується.
      96. У випадку, якщо власник земельної ділянки залишається її володільцем, для захисту його права застосовується інститут усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном. Віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 114)). Оскільки вимога прокурора про витребування земельної ділянки не є належним способом захисту права власника на земельну ділянку водного фонду, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, суди мали відмовити у задоволенні цієї вимоги. Така відмова через обрання неналежного способу захисту не перешкоджає Коблівській сільраді чи прокурору (у разі, якщо сільрада не здійснюватиме чи неналежно здійснюватиме повноваження із захисту права комунальної власності на спірну земельну ділянку водного фонду, допускаючи продовження порушення такого права після набрання чинності цією постановою) заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки її власникові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46), а також від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.28)).
      (1.3.2) Чи переслідувало втручання у право мирного володіння майном легітимну мету, що випливає зі змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції?
      97. Усунення перешкод територіальній громаді с. Коблеве у здійсненні нею права користування та розпоряджання земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим режимом земельної ділянки (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 108), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 115)).
      98. Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів (абзац перший пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України). У межах вказаних зон з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (частина перша статті 60 ЗК України, пункт 1 частини першої статті 81 використовує термін «створюються», частина перша статті 88 ВК України - термін «виділяються»).
      99. Отже, таке використання прибережних захисних смуг, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.
      100. З огляду на це закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а користування земельними ділянками у межах прибережних захисних смуг - обмеженим переліком цілей (частина четверта статті 59 ЗК України, пункт «г» частини другої статті 61 ЗК України, у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень, частина третя статті 85 ВК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України тощо).
      101. Оскільки прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (частина перша статті 61 ЗК України, частина перша статті 89 ВК України), у цих смугах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів (пункт «г» частини другої статті 61 ЗК України, пункт 4 частини першої статті 89 ВК України, у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень, підпункт 4 абзацу третього пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). Дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоби навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому й конкретному водному об`єкту зокрема.
      102. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).
      103. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).
      104. Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).
      105. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 124)).
      (1.3.3) Чи є задоволення вимог про визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради пропорційним легітимній меті втручання у право мирного володіння майном?
      106. Суди попередніх інстанцій виснували, що витребування земельної ділянки не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що указана оцінка стосувалася лише вимоги про витребування земельної ділянки, у задоволенні якої слід відмовити. Але з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судами обставини та застосовані юридичні норми немає невідповідності заходу втручання держави у право мирного володіння майном через визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради критеріям правомірного втручання у таке право, сформованим у практиці ЄСПЛ.
      (1.3.3.1) Щодо переважання суспільного інтересу у контролі за використанням земельних ділянок, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням над приватним інтересом у заволодінні такими ділянками у власність
      107. У справі, рішення в якій переглядаються, суспільний інтерес є спрямованим на повернення земельної ділянки до комунальної власності для задоволення соціальної потреби у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності територіальної громади на земельну ділянку, а саме: у збереженні прибережних захисних смуг; у недопущенні їх передання у приватну власність усупереч чинному законодавству замість надання в оренду для чітко визначених цілей (зокрема, й рекреаційних, і туристичних); у недопущенні маніпуляцій із цільовим призначенням земель водного фонду одного з найвідоміших чорноморських курортів України шляхом виділення цих земель для ведення садівництва нібито із земель сільськогосподарського призначення, а надалі - зміни останнього на землі житлової та громадської забудови.
      108. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що приписи законодавства дозволяли та дозволяють громадянам отримати на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, зокрема для рекреаційних і туристичних цілей (частина четверта статті 59 ЗК України, частина третя статті 85 ВК України). Водночас набувачі земельної ділянки мали намір отримати її не в оренду, а у приватну власність, розуміючи обмеження, визначені у частині другій статті 59 і пункті «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України (див. пункт 45 цієї постанови). Незважаючи на ці обмеження та можливість отримати земельну ділянку водного фонду тільки в оренду для визначених у законі цілей, у касаційній скарзі кінцевий набувач стверджує, що мета використання отриманої ним земельної ділянки («виправленого цільового призначення») для будівництва й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування повністю відповідає режиму земель рекреаційного призначення. А це, на думку кінцевого набувача, означає законність набуття тієї ділянки у приватну власність. Однак Велика Палата Верховного Суду відхиляє такий аргумент як неприйнятний з огляду на відмінність правового режиму земельних ділянок, віднесених до різних категорій за цільовим призначенням (пункти «а», «б», «ґ», «є» частини першої статті 19 ЗК України).
      109. Контроль за використанням земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням є важливим для суспільства загалом і для територіальної громади с. Коблеве, враховуючи, зокрема, обмеженість кількості земель причорноморського побережжя та їхнє значення для держави, а також те, що люди зацікавлені у попередженні забруднення, засмічення Чорного моря, у попередженні вичерпання, виснаження його морських ресурсів, у збереженні його водності, у зменшенні коливань стоку, у захисті від знищення навколоводних тварин і рослин. Такий інтерес є як загальнодержавним, так і локальним інтересом членів територіальної громади, що виражається у підвищеній увазі до збереження безпечного довкілля, у непогіршенні екологічної ситуації узбережжя Чорного моря й одного з найвідоміших курортних населених пунктів України на цьому узбережжі.
      110. З огляду на наведене, а також враховуючи недобросовісність дій як з передання, так і з набуття у приватну власність земельної ділянки на відстані 207 - 212 м від її південної межі до урізу води Чорного моря та 270 - 275 м від північної межі до урізу води Чорного моря, Велика Палата Верховного Суду вважає, що загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність. Тому Велика Палата Верховного Суду повинна встановити, чи забезпечує така перевага за обставин справи справедливий баланс між вказаними інтересами.
      (1.3.3.2) Щодо пропорційності визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради легітимній меті застосування такого обмеження права на мирне володіння майном
      111. Оскільки Велика Палата Верховного Суду відмовила у задоволенні позову про витребування земельної ділянки від кінцевого набувача, вона не оцінює пропорційність її повернення легітимній меті контролю за використанням цієї ділянки згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за її цільовим призначенням задля безпечності довкілля, непогіршення екологічної ситуації і використання власності не на шкоду людині та суспільству. Пропорційність повернення земельної ділянки у випадку заявлення відповідної позовної вимоги потребуватиме оцінки суду, зокрема, з урахуванням висновків цієї постанови (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункти 118-131), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункти 125-127)).
      112. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона погодилася зі судами попередніх інстанцій щодо протиправності передання земельної ділянки у приватну власність первинному набувачеві. Визнання незаконними та скасування оскаржених рішень Коблівської сільради не становить надмірного тягаря для кінцевого набувача. Суд апеляційної інстанції встановив, що на земельній ділянці не споруджене жодне нерухоме майно, а знаходяться тимчасова споруда, столи, стільці та торгівельні зонти. Крім того, кінцевий набувач має можливість повернути земельну ділянку територіальній громаді й отримати її в оренду для рекреаційних цілей, як це передбачають частина четверта статті 59 ЗК України та частина третя статті 85 ВК України, а також претендувати на відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна, від проміжної набувачки та від Коблівської сільради.
      113. Справедливий баланс між суспільним і приватним інтересами у цій справі не порушений з огляду на таке.
      (1.3.3.2.1) Щодо обізнаності із фактичним місцезнаходженням земельної ділянки та законодавчими обмеженнями на її передання у приватну власність
      114. Заволодіння приватними особами земельними ділянками водного фонду всупереч чинному законодавству, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.
      115. За обставин цієї справи встановлення справедливого балансу між приватним і суспільним інтересом передбачає оцінку не лише поведінки органу місцевого самоврядування, але й дій і бездіяльності осіб, зацікавлених у набутті у приватну власність земельної ділянки, - первинного набувача, проміжної набувачки (які не оскаржували судові рішення), а також кінцевого набувача, - зокрема, щодо їхньої обізнаності з неможливістю набуття земельної ділянки.
      116. На думку Великої Палати Верховного Суду, в силу об`єктивних, видимих природних властивостей розташованої в межах прибережної захисної смуги земельної ділянки, відстань від південної межі якої до урізу води Чорного моря становить 207 - 212 м, а від північної межі - 270 - 275 м, первинний набувач, проміжна набувачка та кінцевий набувач не могли не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки поблизу моря. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного та водоохоронного законодавства і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям такої ділянки, ці фізичні особи-відповідачі могли та повинні були знати про те, що зазначена ділянка належить до земель водного фонду (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц).
      117. Як на час прийняття оскаржених рішень щодо первинного набувача, так і на час укладення ним договору купівлі-продажу земельної ділянки з проміжною набувачкою, а останньою - такого ж договору з кінцевим набувачем, діяли, зокрема, такі акти:
      117.1. ВК України та ЗК України, які: визначали чіткі обмеження на передання у приватну власність земельної ділянки із земель водного фонду, передбачали встановлення умежах існуючих населених пунктів прибережної захисної смуги з урахуванням містобудівної документації, виключали можливість виникнення приватного власника земельних ділянок, зайнятих прибережною захисною смугою, обмежували господарську діяльність на цих природоохоронних територіях.
      117.2. Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, які: передбачали виділення, зокрема уздовж морів, прибережних захисних смуг; встановлювали, що такі смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.
      117.3. Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затверджений постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112, відповідно до якого земельна ділянка розташована у «зоні рекреації» та Генеральний план с. Коблеве, затверджений рішенням Коблівської сільради від 16 грудня 2014 року за № 28, згідно з яким земельна ділянка належала до «території рекреаційних закладів», що могло підтверджувати можливість надання земельної ділянки в оренду для рекреаційних цілей згідно з частиною четвертою статті 59 ЗК України та частиною третьою статті 85 ВК України, а не у власність.
      117.4. ДБН 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджені наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року № 44, що встановлювали мінімальну ширину прибережної захисної смуги (не менше 20 м від урізу води).
      118. Всі ці акти були доступними, чіткими та передбачуваними. Тому немає підстав вважати, що як перед безоплатним отриманням земельної ділянки первинний набувач, так і перед придбанням у нього цієї ділянки проміжною набувачкою, а надалі - кінцевим набувачем, існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними актами та зробити висновки щодо режиму земельної ділянки. З огляду на вказане фізичні особи-відповідачі не могли не знати про те, де саме розміщена спірна земельна ділянка, і якими є її межі на місцевості. Тому немає жодних підстав вважати, що ці відповідачі були добросовісними та не могли співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості.
      (1.3.3.2.2) Щодо компенсації за втручання у право мирного володіння майном
      119. У касаційній скарзі є довід про те, що суди безпідставно не врахували висновків ЄСПЛ, висловлених у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України», щодо відсутності будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування у зв`язку з позбавлення кінцевого набувача права на земельну ділянку.
      120. По-перше, Велика Палата Верховного Суду виснувала про відмову у задоволенні вимоги прокурора про витребування земельної ділянки у кінцевого набувача, вказавши що повернення цієї ділянки можливе за негаторним, а не віндикаційним позовом.
      121. По-друге, згідно з принципами диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання (частина перша та друга статті 11, частини перша - третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункти 4 і 5 частини третьої статті 2, частини перша - четверта статті 12, частини перша та третя статті 13 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що під час розгляду цієї справи кінцевий набувач розпорядився його процесуальними правами та не заявив зустрічний позов про надання належного відшкодування шкоди у зв`язку з вимогою про витребування земельної ділянки, що не позбавляє кінцевого набувача права заявити такий позов у разі ініціювання повернення земельної ділянки власникові.
      122. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що навіть у випадку повернення земельної ділянки від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжної набувачки, в якої придбав земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Таку ж вимогу може заявити і проміжна набувачка до первинного набувача. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15 (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 93), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 63), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 125.6.3)).
      123. За змістом статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю цих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
      124. Шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування - за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом (частина перша статті 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
      125. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).
      126. Отже, законодавство України гарантує право заявити до Коблівської сільради позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна набувачеві земельної ділянки внаслідок прийняття оскаржених рішень, а також у разі повернення цієї ділянки власникові. Таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогою, що підтверджена доказами.
      127. Наостанок Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що, ситуації, в яких опинилися кінцевий набувач у справі № 469/1044/17 і заявник у справі «Кривенький проти України» є суттєво відмінними:
      127.1. Так, фізичні особи-відповідачі у справі № 469/1044/17 за законом не могли набути у приватну власність земельну ділянку, про що ці відповідачі могли та мали дізнатися перед таким набуттям, щонайменше, співвіднісши чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості. За цієї ситуації немає підстав вважати, що «помилки» мали місце лише з боку Коблівської сільради. А крім того, законодавство України надає цим фізичним особам зазначені вище ефективні засоби відновлення їхніх прав, якими вони на цей час, виходячи зі змісту матеріалів справи, не скористалися.
      127.2. На відміну від фізичних осіб-відповідачів у справі № 469/1044/17, зокрема і від кінцевого набувача, заявник у справі «Кривенький проти України» мав право отримати у приватну власність земельну ділянку, якою володів з 1997 року, і оформив це право у 2003 році. Жодних законодавчих обмежень на набуття вказаної ділянки у приватну власність не було. Національний суд визнав недійсним право власності заявника на підставі того, що у день видання розпорядження про виділення заявникові відповідної ділянки її надали третій особі (§ 43); земельна ділянка була вилучена у заявника на підставі постанови Верховної Ради України щодо розширення ділянки під кар`єр з видобутку каолінів (§ 44).
      Оскільки заявник отримав і володів земельною ділянкою відповідно до дійсного сертифікату та добросовісно (сплачував податок на землю та обробляв її з 1997 року як власник частки на земельній ділянці, яка належала колективному сільськогосподарському підприємству, а в 2003 році належно оформив право власності), ЄСПЛ дійшов висновку, що вилучення цієї ділянки у 2006 році без виплати компенсації чи іншого виду належного відшкодування є достатнім для висновку про непропорційний тягар, покладений на заявника в результаті позбавлення його земельної ділянки (§ 46). Тому ЄСПЛ визнав порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та зобов`язав державу сплатити заявнику 10 000 євро як відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
      (1.4) Щодо інших доводів касаційної скарги
      128. У касаційній скарзі кінцевий набувач стверджує про порушення судом першої інстанції норм процесуального права під час розгляду заяви прокурора про забезпечення позову та про ненадсилання копії відповідної ухвали. Велика Палата Верховного Суду вважає ці доводи неприйнятними:
      128.1. Заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа, в день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі (частина перша статті 153 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). У разі постановлення ухвали без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову, копія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, негайно після її виконання (частина сьома цієї ж статті).
      128.2. 26 липня 2017 року суд першої інстанції задовольнив заяву прокурора і постановив ухвалу про забезпечення позову. Але у матеріалах справи відсутні відомості про надсилання копії цієї ухвали після її виконання 3 вересня 2017 року (т. 1, а. с. 88) кінцевому набувачеві як особі, щодо прав якої вжито заходи забезпечення позову.
      128.3. Окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо забезпечення позову (пункт 2 частини першої статті 293 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).
      128.4. Цим правом кінцевий набувач не скористався. Крім того, в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції наведених вище доводів про порушення судом першої інстанції норм процесуального права не наводив, заявивши такі доводи у касаційній скарзі.
      129. Кінцевий набувач стверджує, що з вини судів, які не сприяли повному та всебічному розгляду справи, не спонукавши Коблівську сільраду до виконання обов`язків відповідача у цивільному процесі та надання пояснень щодо суті спору. Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент неприйнятним:
      129.1. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом (частини перша-третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; близькі за змістом приписи є у частинах першій - третій статті 12 ЦПК України у редакції, чинній з вказаної дати).
      129.2. Відповідно до частини першої статті 128 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви Коблівська сільрада як відповідач могла подати суду письмове заперечення проти позову із зазначенням доказів, що підтверджують це заперечення(близький за змістом припис щодо права на подання відзиву передбачає частина перша статті 190 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Так само вона мала право подати до суду апеляційної інстанції письмові заперечення на апеляційну скаргу (частина перша статті 298 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі від 16 листопада 2017 року про відкриття апеляційного провадження.
      129.3. Крім того, за заявою представника Коблівської сільради 10 січня 2018 року апеляційний суд відклав розгляд справи та продовжив строк її розгляду. А 19 березня 2018 року Коблівська сільрада подала до суду апеляційної інстанції заяву про розгляд справи без її участі та просила ухвалити рішення за наявними матеріалами справи (т. 1, а. с. 260-261).
      129.4. Небажання сторони реалізувати її процесуальні права не позбавляє суд обов`язку здійснити справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільної справи з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
      130. Аргумент кінцевого набувача про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно з власної ініціативи «витребував від органів архітектури містобудівну документацію та пояснення якісь» і долучив до матеріалів справи новий доказ - Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затверджений постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112, Велика Палата Верховного Суду теж вважає неприйнятним:
      130.1. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим кодексом (частина сьома статті 81 ЦПК України).
      130.2. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша та третя статті 367 ЦПК України).
      130.3. У суді першої інстанції відбувся заочний розгляд справи, що обмежило відповідачів у можливості подання доказів. Але 31 січня 2018 року у суді апеляційної інстанції представник кінцевого набувача заявив клопотання (т. 1, а. с. 231-232) про долучення та дослідження нових доказів, яке суд задовольнив (т. 1, а. с. 233) і долучив до матеріалів справи рішення Коблівської сільради від 16 грудня 2014 року № 28 про затвердження Генерального плану с. Коблеве та викопіювання з нього на земельну ділянку, які є частиною містобудівної документації.
      130.4. 17 квітня 2018 року Коблівська сільрада подала в апеляційний суд заяву про те, що у неї немає матеріалів Генерального плану с. Коблеве, затвердженого цією радою згідно з її рішенням від 16 грудня 2014 року № 28, і викопіювання земельної ділянки, оскільки вказані документи вилучили 6 грудня 2017 року під час обшуку у рамках кримінального провадження (т. 1, а. с. 284-286).
      130.5. З огляду на наведену інформацію Коблівської сільради та задоволення клопотання представника кінцевого набувача від 31 січня 2018 року, суд апеляційної інстанції ухвалою від 23 квітня 2018 року витребував в Управління містобудування та архітектури Миколаївської обласної державної адміністрації витяг із Генерального плану-схеми с. Коблеве, затвердженого рішенням Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області від 16 грудня 2014 року № 28, із відповідним викопіюванням земельної ділянки.
      130.6. Хоча копія Проекту планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затвердженого постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112, була долучена саме під час апеляційного перегляду, однак інформація про цю містобудівну документацію була у дослідженому судами обох інстанцій листі Управління містобудування та архітектури Миколаївської обласної державної адміністрації від 5 липня 2017 року (т. 1, а. с. 26). А крім того, зазначений проєкт є актом, на відповідність якому суд апеляційної інстанції перевіряв оскаржені рішення Коблівської сільради, а не доказом, як помилково вважає кінцевий набувач.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      131. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      132. Оскільки касаційну скаргу у справі № 469/1044/17 кінцевий набувач подав у липні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      133. Згідно з пунктами 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги може: залишити судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      134. Суд касаційної інстанції залишає судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України у редакції, яка була до набрання чинності Законом № 460-IX).
      135. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частини перша та друга статті 412 ЦПК України у зазначеній редакції).
      136. З огляду на надану оцінку аргументів учасників справи та висновків судів попередніх інстанцій касаційну скаргу кінцевого набувача слід задовольнити частково: заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року слід скасувати у частині задоволення вимог про визнання недійсним і скасування державного акта та про витребування земельної ділянки й ухвалити щодо цих вимог нове рішення про відмову у їх задоволенні, а у решті оскаржені судові рішення залишити без змін.
      (2.2) Щодо вжитих заходів забезпечення позову
      137. 26 липня 2017 року Березанський районний суд Миколаївської області постановив ухвалу, згідно з якою задовольнив клопотання прокурора та забезпечив поданий ним у цій справі позов шляхом:
      137.1. Накладення арешту на земельну ділянку.
      137.2. Заборони відділу з питань державної реєстрації Березанської районної державної держадміністрації Миколаївської області здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо земельної ділянки.
      137.3. Заборони Управлінню державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва обєктів нерухомості на земельній ділянці.
      137.4. Заборони кінцевому набувачу вчиняти із земельною ділянкою дії, спрямовані на зміну її цільового призначення, укладати договори, вчиняти інші правочини стосовно цієї ділянки, а також проводити на ній будь-які будівельні роботи.
      138. У випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову (частина дев`ята статті 158 ЦПК України).
      139. Оскільки Велика Палата Верховного Суду ухвалила рішення щодо часткової, а не повної відмови у задоволенні позову, то питання про скасування заходів забезпечення позову не вирішує.
      140. У разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи (частина сьома статті 158 ЦПК України).
      (2.3) Щодо судових витрат
      141. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      142. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
      143. Суд першої інстанції стягнув з Коблівської сільради, первинного набувача, проміжної набувачки та кінцевого набувача по 2 351,55 грн. судового збору на користь Прокуратури Миколаївської області. Апеляційний суд, залишивши заочне рішення суду першої інстанції без змін, судові витрати не розподіляв. З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу й ухвалила нове рішення про відмову у задоволенні двох позовних вимог, рішення суду першої інстанції, залишене без змін апеляційним судом, у частині стягнення судового збору на користь Прокуратури Миколаївської області слід скасувати й ухвалити нове рішення.
      144. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що жодних позовних вимог до проміжної набувачки не було (вона не є належним відповідачем за жодною із вимог). Тому помилково покладати на неї судові витрати лише тому, що прокурор визначив її співвідповідачем.
      145. За подання позову прокурор заплатив 8 606,20 грн (т. 1 а. с. 1) - по 1600,00 грн за три немайнові вимоги (разом 4 800,00 грн), а також 3 806,20 грн за майнову вимогу про витребування земельної ділянки, виходячи з ціни позову 253 746,90 грн. Велика Палата Верховного Суду задовольнила з чотирьох заявлених дві немайнові вимоги, які були звернуті до Коблівської сільради (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 рокуу справі № 183/1617/16 (пункт 74)). Тому на користь Прокуратури Миколаївської області з Коблівської сільради слід стягнути 3 200 грн сплаченого судового збору за двома вимогами про визнання незаконними та скасування її рішень.
      146. За подання апеляційної скарги кінцевий набувач сплатив 7 706,82 грн (т. 1, а. с. 117), а за подання касаційної скарги - 14 012,40 грн (т. 2, а. с. 108). Суд апеляційної інстанції у задоволенні апеляційної скарги відмовив, тоді як Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу частково та відмовила у задоволенні однієї майнової й однієї немайнової позовних вимог.
      147. За оскарження в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції у частині немайнової вимоги про визнання недійсним і скасування державного акта сума судового збору становила 1 600,00 грн х 110% :100% = 1 760 грн, а у частині майнової вимоги про витребування земельної ділянки - 3 806,20 грн х 110% :100% = 4 186,82 грн, тобто 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання кінцевим набувачем апеляційної скарги).
      148. За оскарження у касаційному порядку рішень судів попередніх інстанцій у частині немайнової вимоги сума судового збору мала становила 1 600,00 грн х 200% :100% = 3 200,00 грн, а у частині майнової вимоги про витребування земельної ділянки - 3 806,20 грн х 200% :100% = 7 612,40 грн, тобто 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви в розмірі оспорюваної суми (підпункт 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на той час подання касаційної скарги кінцевим набувачем).
      149. З огляду на вказане кінцевий набувач міг би отримати від Прокуратури Миколаївської області відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг, у сумі 1 760,00 грн + 4 186,82 грн + 3 200,00 грн + 7 612,40 грн = 16 759,22 грн.
      150. Однак, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у поданій 19 жовтня 2017 року апеляційній скарзі кінцевий набувач не оскаржив рішення суду першої інстанції у частині вимоги про визнання недійсним і скасування державного акта (т. 1, а. с. 109-110). На виконання ухвали Апеляційного суду Миколаївської області від 30 жовтня 2017 року (т. 1, а. с. 114) кінцевий набувач сплатив 7 706,82 грн як 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви з трьома вимогами - двома немайновими й однією майновою: (1 600,00 грн + 1 600,00 грн + 3 806,20) х 110% : 100% (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання кінцевим набувачем апеляційної скарги). Надалі кінцевий набувач уточнив апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 227-228) та попросив у цілому скасувати рішення суду першої інстанції. Але не сплатив судовий збір за оскарження до апеляційного суду рішення суду першої інстанції у частині четвертої вимоги - про визнання недійсним і скасування державного акта у сумі 1 600 грн х 110% :100% = 1 760,00 грн.
      151. Крім того, оскільки за подання позову прокурор сплатив 8 606,20 грн судового збору, то за подання касаційної скарги кінцевий набувач мав сплатити: 8 606,20 грн х 200% : 100 = 17 212,40 грн, а сплатив 14 012,40 грн (т. 2, а. с. 108). Тобто, не доплатив 3 200,00 грн.
      152. Отже, кінцевий набувач не доплатив за подання апеляційної та касаційної скарг 1 760,00 грн + 3200,00 грн = 4 960 грн судового збору. Тому з Прокуратури Миколаївської області слід стягнути на користь кінцевого набувача 16 759,22 грн - 4 960 грн = 11 799,22 грн.
      Керуючись частиною четвертою статті 258, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтями 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      2. Заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року скасувати у частині задоволення вимог про визнання недійсним і скасування виданого ОСОБА_1 державного акта від 29 грудня 2012 року серії ЯК № 789582 на право власності на земельну ділянку та про витребування від ОСОБА_3 у власність Коблівської об`єднаної територіальної громади в особі Коблівської сільради земельної ділянки площею 0,0570 га з кадастровим номером 4820982200:12:053:0295.
      У частині вказаних вимог ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      3. Заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року у частині розподілу судових витрат скасувати й ухвалити нове рішення:
      Стягнути з Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (ідентифікаційний код юридичної особи: 04375748; адреса: 57453, Миколаївська обл., Березанський р-н, с. Коблеве, вул. Одеська, 4) на користь Прокуратури Миколаївської області (ідентифікаційний код юридичної особи: 02910048; адреса: 54030, м. Миколаїв, вул. Спаська, 28) 3 200 (три тисячі двісті) грн 00 коп. судового збору, сплаченого за подання позову.
      4. У решті заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року залишити без змін.
      5. Стягнути з Прокуратури Миколаївської області (ідентифікаційний код юридичної особи: 02910048; адреса: 54030, м. Миколаїв, вул. Спаська, 28) на користь ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) 11 799 (одинадцять тисяч сімсот дев`яносто дев`ять) грн 22 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270734
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      22 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 925/756/19
      Провадження № 12-40гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідачаКібенко О. Р.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Чепака І. В.,
      прокурора - Турчина І.А.,
      представника виконавчого комітету Черкаської міської ради - Чернявського А. Л.,
      представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Метал інвест» - Сьомки Р. О.,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу першого заступника прокурора міста Києва
      на рішення Господарського суду Черкаської області від 10 жовтня 2019 року, ухвалене суддею Дорошенко М.В.,
      та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10 лютого 2020 року, ухвалену колегією суддів у складі Євсікова О.О., Корсака В.А., Попікової О.В.,
      у справі за позовом заступника прокурора Черкаської області в інтересах держави в особі виконавчого комітету Черкаської міської ради
      до Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Метал інвест»
      про визнання укладеним договору про пайову участь та стягнення 7 163 196 грн.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. 18 червня 2019 року заступник прокурора Черкаської області (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Черкаської області в інтересах держави в особі виконавчого комітету Черкаської міської ради (далі - Виконком) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Метал інвест» (далі - ТОВ «Компанія «Метал інвест») про визнання укладеним договору пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту в редакції, викладеній у позовній заяві, та про стягнення з останнього на користь Виконкому 7 163 196 грн пайового внеску на розвиток інфраструктури м. Черкаси.
      2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач на порушення вимог статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» не забезпечив пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Черкаси шляхом укладення відповідного договору та не підписав надісланий йому примірник договору.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. 08 червня 2010 року Виконком прийняв рішення № 888 «Про надання ТОВ «Компанія «Метал інвест» містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки по пр. Хіміків, 74», яким вирішив надати ТОВ «Компанія «Метал інвест» містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки площею 1,8551 га на просп. Хіміків, 74 у м. Черкаси для реконструкції цеху регенерації сірковуглецю з добудовою під підприємство обробки металоконструкції згідно з додатком, пункт 12.4 якого містить припис про необхідність укладення договору пайової участі замовників у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Черкаси відповідно до статті 27 Закону України «Про планування і забудову територій» та рішень Черкаської міської ради від 05 червня 2007 року № 2-672 та від 11 грудня 2008 року № 4-719.
      4. 18 квітня 2012 року Інспекція державного архітектурно-будівельною контролю у Черкаській області на підставі акта готовності об`єкта до експлуатації від 09 квітня 2012 року видала відповідачу сертифікат серії ЧК №16412059827 про відповідність проектній документації та готовність до експлуатації закінченого будівництвом об`єкта - реконструкція цеху регенерації сірковуглецю з добудовою під підприємство обробки металоконструкцій (І черга: виробничий корпус, інженерна добудова, сан. побутова добудова, трансформаторна підстанція, зовнішні інженерні мережі, огорожа; адреса: м. Черкаси, просп. Хіміків, 74; площа забудови - 6441,50 кв. м, потужність - 38520 тонн/рік) (далі сертифікат про прийняття об?єкта в експлуатацію).
      5. Акт готовності об`єкта до експлуатації від 09 квітня 2012 року, на підставі якого відповідачу виданий сертифікат про прийняття об`єкта в експлуатацію, містить відомості про кошторисну вартість будівництва за затвердженою проектною документацією на будівництво у сумі 112 263,58 тис. грн, у тому числі: витрати на будівельно-монтажні роботи у сумі 71 631,96 тис. грн і витрати на машини, обладнання та інвентар у сумі 40 631,62 тис. грн.
      6. 27 квітня 2012 року відповідач із супровідним листом № 172 направив Виконкому копію сертифіката про прийняття об?єкта в експлуатацію, що позивач не заперечує, тобто поінформував останнього про введення об?єкта в експлуатацію. На цьому ж листі є відмітка Виконкому від 27 квітня 2012 року про його отримання за № 5842-01-14.
      7. Відповідач до отримання цього сертифіката і після його отримання не звертався до позивача за укладенням договору про пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Черкаси.
      8. Департамент архітектури, містобудування та інспектування Черкаської міської ради звертався до відповідача листами від 26 вересня 2013 року № 2791-01-25, від 25 квітня 2014 року № 884-01-25 та від 16 листопада 2017 року № 12828-01-21, якими пропонував останньому на виконання пункту 12.4 містобудівних умов та статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» добровільно у 10-денний термін подати до Виконкому заяву та відповідні документи, у тому числі проект договору пайової участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Черкаси для його укладення.
      9. 25 квітня 2014 року Департамент архітектури, містобудування та інспектування Черкаської міської ради звертався до відповідача (лист № 884-01-25) щодо необхідності укладення договору пайової участі.
      10. 16 листопада 2017 року Департамент економіки та розвитку Виконкому із супровідним листом № 12828-01-21 надіслав відповідачу для підписання три примірники проекту підписаного позивачем договору.
      11. Відповідач відмовився підписати проект договору, пославшись на сплив строку для укладення таких договорів, передбаченого частиною дев`ятою статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (лист від 30 листопада 2017 року № 705).
      12. Договір про пайову участь відповідача у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Черкаси між сторонами не був укладений, внаслідок чого 20 червня 2019 року заступник прокурора Черкаської області звернувся до суду з цим позовом.
      13. ТОВ «Компанія «Метал інвест» 17 липня 2019 року подало до суду заяву про застосування позовної давності. Послалося на те, що Виконком, отримавши від відповідача копію сертифіката від 18 квітня 2012 року, довідався про прийняття об?єкта в експлуатацію 27 квітня 2012 року і таким чином у цей день дізнався про своє порушене право, оскільки згідно з нормами абзацу першого частини дев?ятої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      14. Господарський суд Черкаської області 10 жовтня 2019 року ухвалив рішення у цій справі, залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10 лютого 2020 року, про відмову в задоволенні позову. Судові рішення мотивовані пропуском прокурором позовної давності та відсутністю поважних причин її пропуску. Суди вважали, що об`єкт будівництва, щодо якого не був укладений договір про пайову участь і несплачені кошти пайової участі, був прийнятий в експлуатацію 18 квітня 2012 року, про що позивачу стало відомо 27 квітня 2012 року з одержаного від відповідача сертифіката про введення об`єкта в експлуатацію. Відповідно саме з 27 квітня 2012 року почався перебіг трирічної позовної давності, яка спливла 27 квітня 2015 року. А позов у цій справі було подано 18 червня 2019 року.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      15. У лютому 2020 року перший заступник прокурора міста Києва звернувся з касаційною скаргою, у якій просив скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      16. Єдиним аргументом прокурора у касаційній скарзі є посилання на триваючість правопорушення відповідачем, що полягає у неукладенні договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
      17. Прокурор вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про пропуск позовної давності. Посилається на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 362/75/17 від 16 січня 2019 року, у якій суд дійшов висновку про те, що дії відповідача з несвоєчасного укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не обмежуються в часі, оскільки Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» не містить приписів, згідно з якими замовник звільняється від своїх обов`язків щодо укладання договору про пайову участь у разі незвернення до відповідного органу з відповідною заявою. Тому порушення відповідачем своїх обов`язків є триваючим.
      Доводи інших учасників справи
      18. Відповідач заперечив проти вимог касаційної скарги, посилаючись на те, що використання коштів пайової участі у розвиткуінфраструктури населеного пункту не відноситься до державного інтересу, а тому у прокурора відсутні повноваження на звернення до суду з цим позовом. Цей випадок не є виключним у розумінні пункту 3 частини першої статті 131? Конституції України для звернення прокурора з вимогами про укладення договору пайової участі та стягнення грошових коштів. Прокурор не надав доказів попереднього повідомлення Виконкому про його звернення до суду в інтересах держави з цього питання.
      19. Також відповідач наголошує на тому, що позивач дізнався про порушення свого права 27 квітня 2012 року після одержання від відповідача сертифіката готовності об?єкта до експлуатації від 18 квітня 2012 року. Департамент архітектури, будівництва та землеустрою Виконкому (на нього згідно з Порядком залучення замовників до пайової участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Черкаси, затвердженим рішенням Черкаської міської ради № 2-621 від 23 червня 2011 року, були покладені повноваження щодо укладення договорів пайової участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури) неодноразово повідомляв відповідача про необхідність укладення договору (листи від 26 вересня 2013 року, 25 квітня 2014 року, 16 листопада 2017 року).
      20. Прокурор також був повідомлений Виконкомом та Департаментом архітектури, будівництва та землеустрою Виконкому про необхідність укладення договору (листи від 02 квітня 2014 року, від 11 травня 2017 року).
      21. Вважає, що зазначена прокурором редакція договору про пайову участь не містить належних істотних умов, оскільки розмір пайової участі визначений з порушенням установленого законом порядку; строк (графік) сплати пайової участі є неналежним і таким, що неможливо виконати у зв`язку зі спливом строку, встановленого для його виконання.
      22. Звернення до суду з підстав невиконання чи неналежного виконання сторонами договору можливе лише після порушення стороною умов договору. На час звернення з позовом не було факту прострочення оплати відповідачем платежу, тому право позивача не порушене і його вимоги про стягнення заявленої суми коштів передчасні.
      Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      23. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 02 червня 2020 року на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 362/75/17.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      24. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша, друга статті 300 ГПК України).
      25. З урахуванням цієї норми перегляд оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції здійснюється виключно в межах доводів касаційної скарги. При цьому слід зазначити, що касаційна скарга прокурора не містить доводів щодо надання судами оцінки істотним умовам договору про пайову участь, необхідності встановлення наявності чи відсутності факту прострочення відповідачем оплати платежу та відповідно факту порушення прав позивача, про що наголошував відповідач у відзиві на касаційну скаргу.
      26. За змістом частин першої, другої, восьмої, дев?ятої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону.
      27. Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний узяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва об`єкта, з техніко-економічними показниками. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.
      28. Отже, на замовника забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті покладено зобов`язання взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту шляхом перерахування замовником до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури на підставі договору про пайову участь між замовником та органом місцевого самоврядування, укладення якого є обов`язковим.
      29. За змістом положень частини першої статті 173, частини першої статті 174 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, зокрема безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність; з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
      30. Згідно із частиною третьою статті 179 ГК України укладення господарського договору є обов`язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов`язком для суб`єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.
      31. Спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов`язковим на підставі закону та в інших випадках, установлених законом, розглядаються судом (частина перша статті 187 ГК України ).
      32. Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що невиконання замовником будівництва обов`язку укласти договір про пайову участь до прийняття в експлуатацію об`єкта будівництва не звільняє його від такого обов`язку.
      33. Замовник зобов`язаний протягом семи календарних днів з дня прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта письмово поінформувати про це місцевий орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування за місцезнаходженням об`єкта будівництва (частина одинадцята статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      34. ТОВ «Компанія «Метал інвест» до ухвалення судом рішення заявило про застосування позовної давності до вимог про визнання договору про пайову участь укладеним, оскільки товариство ще 27 квітня 2012 року із супровідним листом № 172 направило позивачу копію сертифіката серії ЧК № 16412059827 від 18 квітня 2012 року про прийняття об?єкта в експлуатацію, що позивач не заперечує, тобто проінформовано останнього про введення об?єкта в експлуатацію. На цьому ж листі є відмітка Виконкому від 27 квітня 2012 року про його отримання за № 5842-01-14. Це, на думку відповідача, є належним інформуванням позивача про здачу об`єкта в експлуатацію, що надало йому та прокурору можливість звернення з позовом до суду.
      35. Строк, у межах якого пред`являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), ЦК України визначено як позовна давність (стаття 256 цього Кодексу).
      36. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), перебіг якої відповідно до частини першої статті 261 цього ж Кодексу починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      37. Отже, перебіг позовної давності обчислюється з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      38. Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
      39. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
      40. Суди попередніх інстанцій погодилися з наведеними вище доводами відповідача про те, що позовну давність за вимогами про визнання договору укладеним пропущено.
      41. Отже, враховуючи те, що примірник сертифіката від 18 квітня 2012 року про прийняття об?єкта в експлуатацію відповідач направив Виконкому 27 квітня 2012 року, а звернення до суду з цим позовом відбулося лише у червні 2019 року, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що про введення об`єкту будівництва в експлуатацію позивачу було відомо з 27 квітня 2012 року, і саме з цього часу слід обраховувати перебіг позовної давності щодо вимог про укладення договору.
      42. Суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України, встановивши факт звернення до суду з цим позовом лише у червні 2019 року, тобто поза межами загальної позовної давності у три роки, про застосування якої заявлено відповідачем у справі, тоді як перебіг позовної давності за позовними вимогами про визнання укладеним договору про пайову участь почався 27 квітня 2012 року.
      43. Правильним є висновок судів попередніх інстанцій про те, що невиконання відповідачем протягом тривалого часу обов`язку щодо укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та сплати пайового внеску, не може бути підставою для висновку про незастосування визначеної у статті 257 ЦК України загальної позовної давності до таких правовідносин.
      44. Наведені у касаційній скарзі аргументи про неправильне визначення судами початку перебігу позовної давності для звернення з такими вимогами відхиляються, оскільки вони спростовуються наведеними вище фактичними обставинами у справі, ґрунтуються на неправильному тлумаченні прокурором норм матеріального права.
      45. Як убачається з наведеного, фактичні обставини у справі, встановлені судами під час її вирішення, підтверджують покладені в основу судових рішень висновки про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на пропуск позовної давності. При цьому суди повно та всебічно дослідили обставини справи, а також правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, які їх регулюють.
      Щодо відступу від висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
      46. Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши правові висновки, викладені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 362/75/17, вважає за необхідне відступити від них.
      47. У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 362/75/17 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вказав, що дії відповідача щодо несвоєчасного укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який укладається на пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, не є такими, що обмежені в часі, оскільки Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» не містить приписів, згідно з якими замовник звільняється від своїх обов`язків щодо укладення договору про пайову участь у разі незвернення до відповідного органу з відповідною заявою. Тому порушення відповідачем у цій справі своїх обов`язків є триваючим. Втім, абзацом першим частини дев`ятої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, чітко встановлено, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію. Відповідно з дати, коли позивач довідався чи мав довідатися про те, що об`єкт введено в експлуатацію, але договір пайової участі не укладений і починає перебіг позовна давність.
      48. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 362/75/17, адже тривале невиконання відповідачем обов`язку щодо укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та сплати пайового внеску не може бути підставою для незастосування визначеної у статті 257 ЦК України загальної позовної давності до таких правовідносин.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      49. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      50. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України).
      51. Перевіривши в межах доводів та вимог касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм законодавства, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін як ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
      52. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні прокурором норм матеріального та процесуального права.
      Щодо судових витрат
      53. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу першого заступника прокурора міста Києва залишити без задоволення.
      2. Рішення Господарського суду Черкаської області від 10 жовтня 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10 лютого 2020 року у справі № 925/756/19 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач О. Р. Кібенко
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      М. І. Гриців О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270720
    • By ANTIRAID
      ВИРОК
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2017 року
      м. Київ
      Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ
      Апеляційного суду міста Києва в складі:
      головуючого судді Балацької Г.О.,
      суддів Горб І.М., Худика М.П.,
      при секретарі судового засідання Міленко О.В.,
      розглянувши в приміщенні суду у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні № 220 130 000 000 000 96 Башловки С.О., який брав участь у судовому провадженні, на вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 02 червня 2014 року відносно
      ОСОБА _2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Артемівськ Донецької області, громадянина України, працюючого радником Голови правління ПАТ "КБ Надра", зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1, не судимого, -
      обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України,
      за участі прокурора Василенка С.В.,
      захисників ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      обвинуваченого, відносно якого ухвалений виправдувальний вирок ОСОБА_2, -
      В С Т А Н О В И Л А :
      Цим вироком ОСОБА_2 визнаний невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та виправданий у зв'язку з недоведеністю, що в його діянні є склад цього кримінального правопорушення.
      Як указано у вироку, ОСОБА_2 органом досудового розслідування обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, за наступних обставин.
      Так, 18 квітня 1991 року створено установу у формі Товариства з обмеженою відповідальністю "Інноваційний комерційний банк "Таврика" та зареєстровано Державним банком СРСР за реєстраційним номером № 1448. Рішенням Установчих зборів від 29 червня 1993 року ТОВ "Інноваційний комерційний банк "Таврика" перетворено у Відкрите акціонерне товариство Акціонерний банк "Таврика" та зареєстровано Національним банком України (далі НБУ) 21 вересня 1993 року за реєстраційний № 53.
      На виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства", відповідно до рішення Загальних зборів акціонерів банку від 20 липня 2009 року змінено назву банку на Публічне акціонерне товариство "Банк "Таврика" (далі ПАТ "Банк "Таврика"), яке стало правонаступником усіх прав та обов'язків ВАТ АБ "Таврика".
      23 лютого 2011 року Наглядовою Радою ПАТ "Банк "Таврика" прийнято рішення про обрання ОСОБА_2 виконуючим обов'язки Голови Правління ПАТ "Банк "Таврика" та подано до НБУ відповідні документи для погодження його кандидатури на вищевказану посаду.
      28 березня 2011 року за результатами розгляду поданих документів НБУ відмовлено в погодженні кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління ПАТ "Банк "Таврика" у зв'язку з відсутністю у нього бездоганної ділової репутації.
      У подальшому, 05 квітня 2011 року ПАТ "Банк "Таврика" звернувся до НБУ з клопотанням щодо повернення до розгляду кандидатури на посаду Голови Правління ОСОБА_2 після закінчення випробувального терміну, тобто після 23 червня 2011 року.
      28 грудня 2011 року Наглядова Рада ПАТ "Банк "Таврика" повторно звернулася до НБУ з метою погодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління вищевказаного банку.
      23 січня 2012 року НБУ повторно повідомив ПАТ "Банк "Таврика" про непогодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду, у зв'язку з чим Наглядовою Радою ПАТ "Банк "Таврика" 30 січня 2012 року прийнято рішення про звільнення останнього від виконання обов'язків Голови Правління.
      При цьому, під час виконання обов'язків Голови Правління ПАТ "Банк "Таврика", у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року на ОСОБА_2, відповідно до п.п. 11.12 - 11.17 Статуту ПАТ "Банк "Таврика", затвердженого Загальними зборами акціонерів на підставі протоколу від 05 серпня 2011 року, погодженого НБУ 22 серпня 2011 року та зареєстрованого державним реєстратором 06 вересня 2011 року за № 10741050034000723 (далі Статут), покладались обов'язки керувати роботою банку, вчиняти правочини від імені банку, видавати накази та давати розпорядження, обов'язкові для виконання працівниками банку, тобто ОСОБА_2 тимчасово обіймав в установі посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій.
      Відповідно до вимог ст. 36 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки зобов'язані формувати резервний фонд на покриття непередбачених збитків по всіх статтях активів та позабалансових зобов'язаннях. Банки зобов'язані формувати інші фонди та резерви на покриття збитків від активів відповідно до нормативно-правових актів НБУ.
      З цією метою, постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року затверджено "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", відповідно до якого банки зобов'язані здійснювати формування резервів під кредитні ризики за коштами, що містяться на кореспондентських рахунках, які відкриті в інших банках.
      Крім того, згідно зі ст. 68 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки організовують бухгалтерський облік відповідно до внутрішньої облікової політики, розробленої на підставі правил встановлених НБУ відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку. Бухгалтерський облік має забезпечувати своєчасне та повне відображення всіх банківських операцій та надання користувачам договірної інформації про стан активів і зобов'язань, результати фінансової діяльності та їх зміни.
      Разом з дим, ОСОБА_2, будучи службовою особою, у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року, неналежним чином виконував свої службові обов'язки, що спричинило настання тяжких наслідків, а саме прийняття 20 грудня 2012 року НБУ постанови № 548, якою ПАТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також взяттям державою зобов'язань перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який знаходиться за адресою: м. Київ, б-р Т. Шевченка, 33-Б, чим було спричинено збитків державі на вищевказану суму.
      Так, 16 листопада 2011 року ПАТ "Банк "Таврика" відкрито кореспондентський рахунок № АТ971924000100462860 в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та отримано відповідний дозвіл шляхом присвоєння реєстраційного номеру відкритого кореспондентського рахунку в журналі обліку Головного управління НБУ по м. Києву та Київській області за № 11383 від 29 листопада 2011 року.
      22 грудня 2011 року між "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" укладено договір позики на суму 50.000.000,0 доларів США для фінансування будівельних проектів в Україні, які повинні здійснюватися компанією ВАТ "Трест "Південзахідтрансбуд".
      Того ж дня, ОСОБА_2, виконуючи обов'язки Голови Правління ПAT "Банк "Таврика", перебуваючи за місцем своєї роботи за адресою: м. Київ вул. Дмитрівська, 92-94, на прохання колишнього Голови Наглядової Ради ПАТ "Банк "Таврика" ОСОБА_7, уклав з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" договір відповідального зберігання та застави грошових коштів в сумі 26.502.636,59 доларів США, які зараховано на вищевказаний кореспондентський рахунок, як гарантії забезпечення виконання взятих зобов'язань компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      Разом з тим, ОСОБА_2 внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, визначених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, не здійснив облік вищезазначеного зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави, а також не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      У результаті невиконання компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" своїх зобов'язань за договором позики від 22 грудня 2011 року з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", останній, діючи відповідно до умов договору відповідального зберігання та застави грошових коштів від 22 грудня 2011 року, укладеного ОСОБА_2, 27 листопада 2012 року провів списання коштів з кореспондентського рахунку ПАТ "Банк "Таврика" № АТ971924000100462860 у розмірі 26.502.636,59 доларів США.
      Таким чином, ОСОБА_2, діючи недбало, внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, порушив вимоги ст.ст. 36, 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність, а також вимоги "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, в частині обов'язкового проведення попередньої оцінки майбутніх грошових потоків з метою формування та використання резервів за фінансовими активами та недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальників і формування та використання резервів під кредитні ризики.
      Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_2 своїх службових обов'язків, передбачених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, через несумлінне ставлення до них, останній не передбачив можливості настання суспільно небезпечних наслідків від підписання договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, що було пов'язане з високим кредитним ризиком та вимагало формування резерву, хоча повинен був і міг передбачити. Результатом укладання вищевказаного договору без формування необхідних резервів та його неналежного бухгалтерського обліку, стала втрата активів банку та неможливість виконання ним вимог вкладників й інших кредиторів, внаслідок чого, 20 грудня 2012 року НБУ прийнято постанову № 548, якою ПАТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також державою взято зобов'язання перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення їм коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
      Таким чином, ОСОБА_2 обвинувачується у тому, що він своїми діями вчинив неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло тяжкі наслідки державним інтересам у вигляді завдання майнової шкоди Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у сумі 26.502.632,50 доларів США, яка за офіційним курсом національної валюти України, встановленому НБУ відносно долара США станом на 27 листопада 2012 року склала 211.837.947,47, що на час вчинення злочину в 394.851 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, тобто вчинив злочин, передбачений ч. 2 ст. 367 КК України.
      Обґрунтовуючи свої висновки про недоведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, суд зазначив, що стороною обвинувачення не доведено, що саме в результаті діяння ОСОБА_2 ПАТ "Банк "Таврика" віднесено до неплатоспроможних та, як наслідок, завдано майнової шкоди Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, тобто, не доведено наявність причинного зв'язку між діянням обвинуваченого та спричиненням тяжких наслідків, які є кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 367 КК України.
      Не погоджуючись з прийнятим рішенням, прокурор у кримінальному провадженні, який брав участь у судовому провадженні, подав апеляційну скаргу з доповненнями, в якій просить вирок суду скасувати у зв'язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_2 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та призначити йому покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків у банківських і фінансових установах строком 1 рік, зі сплатою штрафу в розмірі 750 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, та, на підставі ст. 75 КК України, звільнити ОСОБА_2 від відбування призначеного покарання з іспитовим строком 3 роки.
      На обґрунтування апеляційних вимог прокурор послався на те, що рішення суду прийнято без повного та всебічного дослідження і аналізу всіх доказів у провадженні, без наведення відповідного спростування пред'явленого обвинувачення, надано перевагу доказам сторони захисту, не вказано, чому судом не взято до уваги докази сторони обвинувачення.
      А саме, як указано в апеляційній скарзі прокурора, ОСОБА_2, розраховуючи на усні зобов'язання ОСОБА_7, недбало віднісся до своїх службових обов'язків: підписавши договір, не забезпечив виконання вимог "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, переклавши покладені на нього обов'язки на колишнього Голову Наглядової Ради ПАТ "Банк "Таврика" ОСОБА_7; в порушення своїх посадових обов'язків не здійснив облік зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави і не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД"; не забезпечив внесення до звітів за формами № 302 "Звіт про класифіковані кредитні операції за формами власності" та № 604 "Звіт про розрахунок резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків" відомості щодо відображення зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави грошових коштів, укладеного між ПАТ "Банк "Таврика", компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" та "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", що спричинило тяжкі наслідки.
      Посилається прокурор і на те, що оцінка ризиків невиконання компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" перед "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", а також формування резерву грошових коштів банком, повинно передувати підписанню договору, оскільки вказана операція пов'язана з високим кредитним ризиком.
      Звертається увага, що судом при ухваленні виправдувального вироку взято до уваги доказ, наданий стороною захисту - копія протоколу засідання Наглядової Ради ПАТ "Банк "Таврика" від 28 листопада 2011 року про погодження укладання угоди депонування та застави коштів з австрійським банком і надання повноважень ОСОБА_2 на його підписання, який, на думку прокурора, є недопустимим, оскільки наданий суду в порушення вимог КПК України.
      Просить прокурор скасувати, накладений ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24 квітня 2013 року, арешт на рухоме та нерухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, акції, грошові кошти у будь-якій валюті у готівковому та безготівковому вигляді, які належать ПАТ "Київський ювелірний завод"- як необґрунтований у даному провадженні.
      В запереченнях на апеляційну скаргу прокурора обвинувачений ОСОБА_2, відносно якого ухвалений виправдувальний вирок, та захисник ОСОБА_3 вважають вирок суду першої інстанції законним та обґрунтованим.
      Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення прокурора на підтримку доводів апеляційної скарги в повному обсязі, пояснення захисників та обвинуваченого, що заперечували проти задоволення апеляційних вимог прокурора, вважаючи вирок суду першої інстанції законним та обгрунтованим, допитавши свідка ОСОБА_8, дослідивши додатково докази на задоволення клопотань сторони обвинувачення та захисту, провівши судові дебати та вислухавши останнє слово ОСОБА_2, перевіривши матеріали провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а вирок суду - скасуванню з ухваленням нового вироку, виходячи з наступного.
      Приписами ст. 370 КПК України задекларована законність, вмотивованість та обґрунтованість судового рішення.
      Законним є рішення, ухвалене судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України.
      Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні та достатні мотиви та підстави його ухвалення.
      Дані вимоги закону судом першої інстанції під час судового провадження та ухваленні вироку належним чином не дотримані, оскільки висновки суду першої інстанції щодо недоведеності, що в діях ОСОБА_2 є склад правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, а тому, у відповідності до ст.ст. 409, 411 КПК України, вирок суду першої інстанції підлягає безспірному скасуванню з ухваленням нового вироку на підставі п. 3 ч. 1 ст. 407, ст. 418 КПК України.
      Проаналізувавши досліджені в судах першої та апеляційної інстанцій докази в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку про доведеність винуватості ОСОБА_2 у неналежному виконанні службовою особою своїх службових обов'язків, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло тяжкі наслідки державним інтересам за наступних обставин.
      18 квітня 1991 року створено установу у формі Товариства з обмеженою відповідальністю "Інноваційний комерційний банк "Таврика" та зареєстровано Державним банком СРСР за реєстраційним номером № 1448. Рішенням Установчих зборів від 29 червня 1993 року ТОВ "Інноваційний комерційний банк "Таврика" перетворено у Відкрите акціонерне товариство Акціонерний банк "Таврика" та зареєстровано Національним банком України (далі НБУ) 21 вересня 1993 року за реєстраційний № 53.
      На виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства", відповідно до рішення Загальних зборів акціонерів банку від 20 липня 2009 року змінено назву банку на Публічне акціонерне товариство "Банк "Таврика" (код ЄДРПОУ 19454139, МФО 300788) (далі АТ "Банк "Таврика" або Банк), яке стало правонаступником усіх прав та обов'язків ВАТ АБ "Таврика".
      23 лютого 2011 року Наглядовою Радою АТ "Банк "Таврика" прийнято рішення про обрання ОСОБА_2 виконуючим обов'язки Голови Правління АТ "Банк "Таврика" та подано до НБУ відповідні документи для погодження його кандидатури на вищевказану посаду.
      28 березня 2011 року за результатами розгляду поданих документів НБУ відмовлено в погодженні кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління АТ "Банк "Таврика" у зв'язку з відсутністю у нього бездоганної ділової репутації.
      У подальшому, 05 квітня 2011 року АТ "Банк "Таврика" звернувся до НБУ з клопотанням щодо повернення до розгляду кандидатури на посаду Голови Правління ОСОБА_2 після закінчення випробувального терміну, тобто після 23 червня 2011 року.
      28 грудня 2011 року Наглядова Рада АТ "Банк "Таврика" повторно звернулася до НБУ з метою погодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління вищевказаного банку.
      23 січня 2012 року НБУ повторно повідомив АТ "Банк "Таврика" про непогодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду, у зв'язку з чим Наглядовою Радою АТ "Банк "Таврика" 30 січня 2012 року прийнято рішення про звільнення останнього від виконання обов'язків Голови Правлінні.
      При цьому, під час виконання обов'язків Голови Правління АТ "Банк "Таврика", у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року на ОСОБА_2, відповідно до п.п. 11.12 - 11.17 Статуту АТ "Банк "Таврика", затвердженого Загальними зборами акціонерів на підставі протоколу від 05 серпня 2011 року, погодженого НБУ 22 серпня 2011 року та зареєстрованого державним реєстратором 06 вересня 2011 року за № 10741050034000723 (далі Статут), покладались обов'язки керувати роботою банку, вчиняти правочини від імені банку, видавати накази та давати розпорядження, обов'язкові для виконання працівниками банку, тобто ОСОБА_2 тимчасово обіймав в установі посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій.
      Відповідно до вимог ст. 36 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки зобов'язані формувати резервний фонд на покриття непередбачених збитків по всіх статтях активів та позабалансових зобов'язаннях. Банки зобов'язані формувати інші фонди та резерви на покриття збитків від активів відповідно до нормативно-правових актів НБУ.
      З цією метою, постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року затверджено "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", відповідно до якого банки зобов'язані здійснювати формування резервів під кредитні ризики за коштами, що містяться на кореспондентських рахунках, які відкриті в інших банках.
      Крім того, згідно зі ст. 68 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки організовують бухгалтерський облік відповідно до внутрішньої облікової політики, розробленої на підставі правил встановлених НБУ відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку. Бухгалтерський облік має забезпечувати своєчасне та повне відображення всіх банківських операцій та надання користувачам договірної інформації про стан активів і зобов'язань, результати фінансової діяльності та їх зміни.
      Разом з цим, ОСОБА_2, будучи службовою особою, у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року, неналежним чином виконував свої службові обов'язки, що спричинило настання тяжких наслідків, а саме прийняття 20 грудня 2012 року НБУ постанови № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також взяттям державою зобов'язань перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який знаходиться за адресою: м. Київ, б-р Т. Шевченка, 33-Б, чим було спричинено збитків державі на вищевказану суму.
      Так, 16 листопада 2011 року АТ "Банк "Таврика" відкрито кореспондентський рахунок № АТ971924000100462860 в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та отримано відповідний дозвіл шляхом присвоєння реєстраційного номеру відкритого кореспондентського рахунку в журналі обліку Головного управління НБУ по м. Києву та Київській області за № 11383 від 29 листопада 2011 року.
      22 грудня 2011 року між "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" укладено договір позики на суму 50.000.000,0 доларів США для фінансування будівельних проектів в Україні, які повинні здійснюватися компанією ВАТ "Трест "Південзахідтрансбуд".
      Того ж дня, ОСОБА_2, виконуючи обов'язки Голови Правління AT "Банк "Таврика", перебуваючи за місцем своєї роботи за адресою: м. Київ, вул. Дмитрівська, 92-94, на прохання колишнього Голови Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_7, уклав з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" договір відповідального зберігання та застави грошових коштів в сумі 26.502.636,59 доларів США, які зараховано на вищевказаний кореспондентський рахунок, як гарантії забезпечення виконання взятих зобов'язань компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      Разом з тим, ОСОБА_2 внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, визначених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, не здійснив облік вищезазначеного зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави, а також не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      У результаті невиконання компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" своїх зобов'язань за договором позики від 22 грудня 2011 року з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", останній, діючи відповідно до умов договору відповідального зберігання та застави грошових коштів від 22 грудня 2011 року, укладеного ОСОБА_2, 27 листопада 2012 року провів списання коштів з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" № АТ971924000100462860 у розмірі 26.502.636,59 доларів США.
      Таким чином, ОСОБА_2, діючи недбало, внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, порушив вимоги ст.ст. 36, 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність, а також вимоги "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, в частині обов'язкового проведення попередньої оцінки майбутніх грошових потоків з метою формування та використання резервів за фінансовими активами та недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальників і формування та використання резервів під кредитні ризики.
      Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_2 своїх службових обов'язків, передбачених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, через несумлінне ставлення до них, останній не передбачив можливості настання суспільно небезпечних наслідків від підписання договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, що було пов'язане з високим кредитним ризиком та вимагало формування резерву, хоча повинен був і міг передбачити. Результатом укладання вищевказаного договору без формування необхідних резервів та його неналежного бухгалтерського обліку, стала втрата активів банку та неможливість виконання ним вимог вкладників й інших кредиторів, внаслідок чого, 20 грудня 2012 року НБУ прийнято постанову № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також державою взято зобов'язання перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення їм коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
      Винуватість ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, підтверджуються сукупністю досліджених в судах першої та апеляційної інстанцій доказів.
      Згідно протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" № 25/23/02/01 від 23 лютого 2011 року, ОСОБА_2 було обрано в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" з 23 лютого 2011 року (а.п. 121 т. 2) та звільнено з 31 січня 2012 року у зв'язку з непогодженням його кандидатури Національним банком України, як указують дані протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" № НР/30/01/2012/01 від 30 січня 2012 року на підставі повідомлення Національного банку України № 41-42/293-758 від 23 січня 2012 року та наказу від 30 січня 2012 року, згідно якого ОСОБА_2, в подальшому, приступив з 01 лютого 2012 року до виконання обов'язків радника Голови Правління зі звільненням 15 липня 2012 року у зв'язку з припиненням трудового договору на підставі наказу № 183-о/с (а.п. 191-192, 240-241, 243, 244 т. 2).
      Отже, в період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року ОСОБА_2 виконував обов'язки Голови Правління АТ "Банк "Таврика"(Банк).
      Відповідно до п.п. 11.12 - 11.17 Статуту АТ "Банк "Таврика", затвердженого Загальними зборами акціонерів на підставі протоколу від 05 серпня 2011 року, погодженого НБУ 22 серпня 2011 року та зареєстрованого державним реєстратором 06 вересня 2011 року за № 10741050034000723 (далі Статут), в якому міститься посилання на те, що: 18 квітня 1991 року створено установу у формі Товариства з обмеженою відповідальністю "Інноваційний комерційний банк "Таврика" та зареєстровано Державним банком СРСР за реєстраційним номером № 1448; рішенням Установчих зборів від 29 червня 1993 року ТОВ "Інноваційний комерційний банк "Таврика" перетворено у Відкрите акціонерне товариство Акціонерний банк "Таврика" та зареєстровано Національним банком України (далі НБУ) 21 вересня 1993 року за реєстраційним № 53; на виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства", відповідно до рішення Загальних зборів акціонерів банку від 20 липня 2009 року змінено назву банку на Публічне акціонерне товариство "Банк "Таврика" (далі АТ "Банк "Таврика"), яке стало правонаступником усіх прав та обов'язків ВАТ АБ "Таврика", - на Голову Правління Банку покладались обов'язки керувати роботою банку, вчиняти правочини від імені банку, видавати накази та давати розпорядження, обов'язкові для виконання працівниками банку (а.п. 11-35 т. 3).
      Тобто, ОСОБА_2, виконуючи обов'язки Голови Правління Банку, тимчасово обіймав в установі посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій.
      Як показував ОСОБА_2 в судах першої та апеляційної інстанцій, він дійсно з лютого 2011 року по січень 2012 року обіймав посаду виконуючого обов'язки Голови Правління АТ "Банк "Таврика", який розташований за адресою: м. Київ, вул. Дмитрівська, 92-94.
      У кінці грудня 2011 року його запросив до себе в кабінет, що знаходиться в приміщенні АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_9, який фактично був власником АТ "Банк "Таврика", на переговори з підписання Договору відповідального зберігання та застави (надалі Договір застави) з австрійським банком "Майнль Банк Акцієнгезельшафт". В кабінеті, крім ОСОБА_7, були присутні два менеджери австрійського банку та ОСОБА_10 - акціонер АТ "Банк "Таврика". Ознайомившись з наданими документами, він-ОСОБА_2. повідомив, що договір підготовлений неправильно, оскільки компанія "Вінтен Трейдинг ЛТД" є інвестором Банку, а тому, за регуляціями Національного банку України (НБУ), не можна проводити активні операції з інвестором в капітал банку. Після цього, його ознайомили з рішенням Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика", яка надала йому повноваження на підписання даного Договору застави з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт". ОСОБА_11 пояснив присутнім, що, з метою не порушення регуляції НБУ, необхідно за договором цесії (уступка, передача) перевести субординований борг компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД" на іншу компанію і цю дію зареєструвати в НБУ. Проте ОСОБА_7 йому вказав, що за браком часу, оскільки менеджери австрійського банку повинні через дві години бути на літаку, тому оформлення буде зроблено належним чином потім. Після цього, він-ОСОБА_2. підписав оферту - попередній договір. Ознайомившись з порядком вступу договору в силу - п. 10 Договору застави, він зрозумів, що це довга процедура, а тому, погодився з ОСОБА_7 поки не виносити питання підписання Договору застави на засідання Правління. Підписуючи оферту, він-ОСОБА_2. вважав, що через лімітну політику Правління АТ "Банк "Таврика" у нього завжди буде важіль не виконувати договір до врегулювання відносин з НБУ.
      В подальшому, в січні 2012 року НБУ відмовив АТ "Банк "Таврика" в погодженні його кандидатури на призначення Головою Правління Банку та він 30 січня 2012 року був звільнений з посади виконуючого обов'язки Голови Правління Банку.
      ОСОБА_11 резерви по операціях за грудень 2011 року не формував у зв'язку з тим, що за його каденцію не надходив оригінал угоди підписаний австрійським банком. Резерви за січень, які формуються до 7 числа по завершенню місяця, підписував його наступник, якому він передав справи за актом прийому-передачі.
      ОСОБА_11 не міг формувати резерв грошових коштів, якщо операція не облікована в банку.
      У разі, коли б договір прийшов підписаний австрійською стороною, то він повинен був реєструватися в журналі вхідної кореспонденції, потім цей договір повинен був потрапити до нього-ОСОБА_2., як до в.о. Голови Правління Банку, після чого повинні були даватися по ньому вказівки службам банку.
      Винним себе визнав лише в тому, що підписав Договір застави, як оферту. При цьому вважає, що "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" незаконно були списані кошти з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика", оскільки останнім порушено принципи Базельських угод щодо транспарентності ведення бізнесу.
      16 листопада 2011 року АТ "Банк "Таврика" було відкрито, зокрема, кореспондентський рахунок № АТ971924000100462860 в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", згідно повідомлення останнього (а.п. 204 т. 2), про що, в свою чергу, Банк повідомив Головне управління Національного банку України по м. Києву і Київській області 18 листопада 2011 року (а.п. 205 т. 2), яке надало дозвіл у вигляді присвоєння реєстраційного номеру відкритого кореспондентського рахунку, облікувавши його в журналі за № 113893 від 29 листопада 2011 року.
      Як видно з Договору позики від 22 грудня 2011 року, укладеного між компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" (у подальшому іменується як "Позичальник") та компанією "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" (надалі іменується як "Позикодавець"), Позикодавець погоджується надати Позичальнику, а останній погоджується прийняти від Позикодавця суму до 50.000.000 доларів США для фінансування ряду будівельних проектів в Україні, які здійснюються компанією АТ "УЗТС (а.п. 122-131, 132, 133-144, 145 т. 2).
      Згідно Договору відповідального зберігання та застави (Договір застави) від 22 грудня 2011 року, укладеного між АТ "Банк "Таврика" (надалі іменується як "Заставник") та "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" (надалі іменується як "Заставоутримувач"), з метою забезпечення зобов'язань компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" за договором позики від 22 грудня 2011 року, АТ "Банк "Таврика" погоджується заставити, зокрема, залишок коштів, які зберігаються на рахунку № 462861, власником якого є АТ "Банк "Таврика", відкритий в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт".
      Даний договір від імені Заставника АТ "Банк "Таврика" підписаний ОСОБА_2 (а.п. 147-155, 159-170 т. 2).
      Однак, за поясненнями самого ОСОБА_2, оскільки компанія "Вінтен Трейдинг ЛТД" є інвестором Банку, за регуляціями Національного банку України, не можна було проводити активні операції з інвестором в капітал Банку.
      Щодо неможливості укладення даного договору випливає і з пояснень свідка ОСОБА_8, яка, будучи уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Таврика", у тому числі в суді апеляційної інстанції, показала, що між АТ "Банк "Таврика" та компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" були укладені Договори про залучення коштів на умовах субординованого боргу за №№ 3, 4, 5 від 10 травня 2011 року, 16 грудня 2011 року та 10 травня 2012 року, які, відповідно до Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 червня 2004 року № 270 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 липня 2004 року за № 885/9484, зі змінами, - були зареєстровані в Національному банку України.
      Відповідно до п. 3.9 гл. 3 розділу III Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої Постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 року № 368, зі змінами і доповненнями, та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26 вересня 2001 року за № 841/6032, на період чинності зазначених Договорів про залучення коштів на умовах субординованого боргу, АТ "Банк "Таврика" не мав права на передачу Інвестору або пов'язаним з ним особам кошти убудь-якій формі: майно, кредит, будь-які операції з векселями, факторингові послуги, не покриті безумовним забезпеченням гарантії, поруки за кредиторів банку-боржника тощо, крім тих випадків, якщо таке передавання банком-боржником майна або векселів є сплатою процентів за залученими на умовах субординованого боргу коштами та оформлене відповідною угодою.
      Відповідно до вимог чинного законодавства, кошти, що залучені на умовах субординованого боргу, не можуть бути заставою за кредитами та іншимиопераціями банку-боржника. Зарахування зустрічних однорідних вимог за угодою про залучення субординованого боргу не допускається, а тому в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 не мав права укладати з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" Договір відповідального зберігання та застави грошових коштів на період дії Договорів про залучення коштів на умовах субординованого боргу, у тому числі - у виді оферти, а також одноособово приймати рішення про укладення даного договору чи взагалі підписувати договори.
      Про те, що ОСОБА_2 не мав права одноособово, без погодження з Наглядовою Радою Банку, вчиняти правочини, укладати будь-які договори (угоди) на суму, що перевищує 0,25 % статутного капіталу Банку, крім кредитних договорів, договорів банківського вкладу (депозиту), міжбанківських кредитних (депозитних договорів, договорів купівлі-продажу іноземної валюти та банківських металів, договорів оренди та договорів про надання послуг зв'язку - вказують приписи п.п. 32 п. 10.6 Статуту Банку.
      Вартість активів, переданих в заставу "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" становить 50.000.000 доларів США або 399.465.000 грн., що в 1,33 рази перевищує розмір статутного капіталу Банку (300.000.000 грн. на дату підписання договорів), що фактично стороною захисту не оспорюється.
      При цьому, колегія суддів не вважає беззастережним доказом у провадженні, наданий стороною захисту - копію протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" від 28 листопада 2011 року, згідно з яким прийнято рішення про погодження укладання угоди депонування та застави коштів з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та надання повноважень в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 щодо підписання зазначеної угоди (а.п. 3 т. 3).
      Даний висновок колегія суддів обґрунтовує тим, що оригінал чи копія вказаного документу в АТ "Банк "Таврика" відсутні. Ксерокопія даного протоколу надана суду першої інстанції 26 травня 2014 року захисником ОСОБА_3, за позицією якого він отримав її від адвоката Кузяєва, який, в свою чергу, джерело походження вказаного протоколу не пояснив (а.п. 36 т. 3).
      У будь-якому випадку, на переконання колегії суддів, навіть за умови прийняття Наглядовою Радою АТ "Банк "Таврика" 28 листопада 2011 року рішення про погодження укладання угоди депонування та застави коштів з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та надання повноважень в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 щодо підписання зазначеної угоди - не давала права ОСОБА_2 укладати Договір застави, оскільки це б суперечило регуляціям НБУ.
      Але, водночас, не можна не відмітити, що згідно змісту вказаного протоколу Наглядова Рада Банку погодила укладання угоди, а ніяким чином не оферти, дозвіл на останнє ОСОБА_2 і не потребував.
      Відповідно до вимог чинного законодавства та згідно з п. 11.10 Статуту АТ "Банк "Таврика", зокрема, голова Правління заступає на посаду після надання згоди на це Національним банком України, після чого, відповідно до розділу 11 Статуту, він має право діяти від імені Банку без довіреності, у тому числі, вчиняти правочини.
      В іншому випадку, як указують приписи п. 11.17, у разі неможливості виконання Головою Правління своїх повноважень за рішенням Наглядової Ради виконання повноважень покладається на одного з членів Правління. Інші особи можуть діяти від імені Банку у порядку представництва, передбаченому Цивільним кодексом України на підставі відповідних доручень (довіреностей) (а.п. 28-30 т. 3).
      Національний банк України листами від 28 березня 2011 року та від 23 січня 2012 року повернув пакет документів, наданий Банком для погодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління АТ "Банк "Таврика", оскільки його кандидатура не відповідала вимогам ст. 42 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та п. 3.1 "е" Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 31 серпня 2001 № 375, у зв'язку з відсутністю бездоганної ділової репутації (а.п. 204-241, 245-247 т. 2).
      Протоколи засідань Загальних зборів акціонерів та Наглядової Ради Банку не містять рішень щодо надання права ОСОБА_2 діяти від імені Банку на підставі доручення (довіреності).
      Не послався на наявність таких рішень і ОСОБА_2
      Про підписання в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 Договору застави стало відомо Банку лише 27 листопада 2012 року в момент списання коштів з кореспондентського рахунку банку, що було предметом розгляду Правління АТ "Банк "Таврика" 28 листопада 2012 року, яке 29 листопада 2012 року звернулося з запитом до Наглядової Ради Банку про надання інформації стосовно рішень, які приймались при укладанні договору про надання гарантії, та чи надавалися повноваження на підписання цього Договору в.о. Голови Правління ОСОБА_2 (а.п. 187, 188 т. 2).
      На звернення 28 листопада 2012 року АТ "Банк "Таврика" до "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", останній 29 листопада 2012 року направив необхідні документи, які підтверджували правомірність списання коштів з рахунку Банку - Договір позики та Договір застави.
      Свідкам ОСОБА_13 - ведучому економісту управління ризиків, а потім - начальнику управління ризиків АТ "Банк "Таврика", ОСОБА_14 - заступнику начальника управління кредитних операцій, а потім начальнику цього управління, про укладання 22 грудня 2011 року між АТ "Банк "Таврика" Договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, - не відомо.
      Крім цього, свідок ОСОБА_13 оцінку ризиків за Договором не проводив. Відомості щодо формування грошового резерву банку та кредитної справи за даним Договором, а також і про списання 26.502.636,59 доларів США 27 листопада 2012 року, у нього - відсутні.
      Свідок ОСОБА_14 не робила жодної звітності по цьому Договору та він не обліковувався у Банку. Про вказаний Договір їй стало відомо після списання коштів, та чи був оригінал Договору в Банку - вона не знає.
      Свідок ОСОБА_15 суду першої інстанції показала, що вона обіймала посаду головного бухгалтера в АТ "Банк "Таврика", а тому їй відомо про відкриття АТ "Банк "Таврика" кореспондентського рахунку в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт". При цьому їй нічого не відомо про укладення між "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та АТ "Банк "Таврика" договору відповідального зберігання й застави. Зазначила, що вказаний договір не обліковувався в АТ "Банк "Таврика", оскільки не було оригіналу такого документу. Крім того, уточнила, що резерв коштів в банку формується тільки під операції, які обліковуються, якщо ж така операція не обліковувалася, то і резерв не формувався. Про вказаний договір дізналася після надходження з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" повідомлення про списання коштів з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" .
      Відповідно до даних протоколу засідання Правління АТ "Банк "Таврика" № ПР/28/11/2012/01 від 28 листопада 2012 року, у складі, у тому числі, членів Правління - ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_14, заслухавши начальника відділу кореспондентських відносин ОСОБА_17 щодо списання згідно виписки "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" в односторонньому порядку 26.502.933,50 доларів США, всі члени правління заявили, що жодного рішення Правління та Кредитного комітету, з якого у АТ "Банк "Таврика" виникали б зобов'язання перед третіми особами в заявленій - 26.502.933,50 доларів США або більшій сумі, вони не приймали і не підписували (а.п. 187-189 т. 2).
      Крім того, як указують дані протоколу Правління АТ "Банк "Таврика" № ПР/29/11/2012/03 від 29 листопада 2012 року, у зв'язку з виявленим, на підставі виписки "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", фактом списання з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" в односторонньому порядку 26.502.933,50 доларів США та у зв'язку з відсутністю в банку протоколів Правління і Наглядової Ради, якими би приймалось рішення про надання гарантії, було ухвалено звернутися із запитом до Наглядової Ради Банку про надання інформації стосовно рішень, які приймались при укладанні договору про надання гарантії та чи надавались повноваження на підписання цього договору в.о. Голови Правлянні ОСОБА_2, однак діюче керівництво Банку не володіло договорами та іншою інформацією, на підставі яких було вчинено списання, а відповідь з НаглядовоїРади Банком не отримана (а.п. 190, 213 т. 2).
      Ненадання відповіді Наглядовою Радою на звернення Правління АТ "Банк "Таврика" з приводу надання/ненадання ОСОБА_2 повноважень на підписання договорів з "МайнльБанк Акцієнгезельшафт" не вказує на наявність прийняття такого рішення, у тому числі і відповідно до протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" від 28 листопада 2011 року.
      Висновки суду першої інстанції та доводи сторони захисту про те, що, за відсутності оригіналу Договору застави, підписаний ОСОБА_2 Договір слід розцінити як оферту, що не повинна була обліковуватися в ПАТ "Банк "Таврика", і, як наслідок, не повинний був формуватися резерв для покриття кредитного ризику, - на увагу не заслуговують, виходячи з наступного.
      Як видно з Договору позики від 22 грудня 2011 року, укладеного між компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" (у подальшому іменується як "Позичальник") та компанією "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" (надалі іменується як "Позикодавець"), Позикодавець погоджується надати Позичальнику, а останній погоджується прийняти від Позикодавця суму до 50.000.000 доларів США для фінансування ряду будівельних проектів в Україні, які здійснюються компанією АТ "УЗТС" (а.п. 122-131, 132, 133-144, 145 т. 2).
      Під відбитком логотипу "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" стоїть дата 30 грудня 2011 року (а.п. 144 т. 2).
      Згідно Договору відповідального зберігання та застави, укладеного у той же день - 22 грудня 2011 року, що укладений між Заставником - АТ Банк "Таврика" та Заставоутримувачем - "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", Заставоутримувач є підготовленим за вказівкою Заставника і діє від імені Заставника з метою надання компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД" кредиту в обсязі до 50.000.000 доларів США згідно з умовами Договору позики від 22 грудня 2011 року, за формою та змістом, які викладені в Додатку № 1, який додається, який повинен бути укладений між Позичальником у якості позичальника та Заставоутримувачем у якості позикодавця.
      При цьому Заставник відкрив та повинен вести рахунок № 462861 (включаючи Допоміжні рахунки для внесення депозитів готівкою ("Заставний рахунок"), умови ведення якого зазначено в цьому Договорі та Загальних умовах здійснення банківських операцій, які додаються в якості Додатку № 2.
      З метою забезпечення зобов'язань Позичальника за Договором позики та будь-якими та всіма відповідними змінами доповненнями до нього, які Сторони можуть узгодити в майбутньому, заставник - АТ "Банк "Таврика" погоджується заставити всі свої майнові та інші права на Надане забезпечення та залишок коштів, які зберігаються в Заставному рахунку, на умовах цього договору застави.
      Згідно з умовами та положеннями Договору уступки прав забезпечення, за формою та змістом, які викладено в Додатку 3, який повинен бути укладений між Заставоутримувачем у якості цедента та Заставником у якості цедента ("Договір уступки прав забезпечення"), Заставоутримувач має право уступити будь-які та всі суми дебіторської заборгованості за договором позики Заставнику в якості цедента.
      На засвідчення цього Заставник та Заставоутримувач, діючи через своїх належних чином уповноважених представників, розпорядилися про належне оформлення цього Договору застави в день та рік, зазначені вище.
      Даний Договір застави підписаний Заставником - АТ Банк "Таврика" в особі ОСОБА_2 та Заставоутримувачем - "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", в особі Проф.К.Прюгер та Встд.Г.Вайс, 30 грудня 2011 року.
      До Договору долучені Додатки №№ 1, 2, 3 (а.п. 147-155, 156-158, 159-170, 171-173 т. 2).
      При цьому, однією з вимог Договору застави є надання АТ Банк "Таврика" до "Майнль Банк Акцієнгезельшафт": правовстановлюючих документів Банку, підтвердження справжності та чинності підписів, експертного висновку щодо відповідності чинному законодавству операції тощо.
      Хоча факт надання відповідних документів "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" документально не підтверджено, проте, за наявним SWIFT-повідомленням від 22 грудня 2011 року, адресованому "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", підтверджено закріплення за ОСОБА_2 виключного права підписання Договору застави (а.п. 174 -178 т. 2), а не на надане ОСОБА_2 право на підписання оферти, як на те послалася сторона захисту в суді апеляційної інстанції.
      Отже вручення 22 грудня 2011 року особисто представникам "МайнльБанк Акцієнгезельшафт" підписаного ОСОБА_2 22 грудня 2011 року Договору застави та підтвердження умов і положень Договору застави SWIFT-каналом, - дало підстави для підписання Договору "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" 30 грудня 2011 року, наслідком чого є виникнення між сторонами Договору.
      Крім того, згідно змісту Договору застави, його не можна визнати офертою - пропозицією певній стороні укласти угоду з урахуванням викладених умов, оскільки пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття, а також строк для відповіді на пропозицію укласти договір тощо - чого з Договору застави взагалі не вбачається.
      На переконання колегії суддів, без укладання Договору застави не був би прийнятним і Договір позики.
      При цьому, для легітимності Договору застави не має значення, якою стороною першочергово підписаний цей Договір, чи наявність/відсутність дати підписання Договору ОСОБА_2, чи неповне заповнення розділів-п.п. 7.02, 10.01 b)і), 10.01 b)v) Договору, які не є істотними, що мають наслідком визнання не укладення Договору (а.п. 179-185 т. 2).
      Що стосується розділу-п.п. 10.02 Договору застави, на які посилається сторона захисту, то, згідно його дослівному змісту, "...якщо Випадок невиконання зобов'язань за Договором позики стався до (зазначити дату), зобов'язання Сторін за цим Договором, за винятком зобов'язань Заставника за розділом 9.02 цього Договору, припиняють бути обов'язковими для сторін" - дані умови Договору застави саме в цьому розділі/підпункті також не є суттєвими, оскільки дата зобов'язання Сторін по Договору застави витікає, як з даного Договору застави - розділ 10.01, так і з Договору позики, з доповненнями, щодо періоду наявності позики, виконання якого і гарантовано Договором застави.
      Про те, що Договір застави не був офертою, свідчить і наступна дія/бездіяльність ОСОБА_2, який не оформлював в наступному пакет документів на переведення субординованого боргу компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД" на виконання регуляції НБУ з подальшим реєструванням дії в НБУ.
      Оскільки настав Випадок невиконання зобов'язань та з'явилися причини для дострокового погашення Позики, наданої за договором позики, та що настав термін оплати Зобов'язань Позичальника за договором позики, на виконання вимог Розділу 7.01 Договору застави "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", повідомив про це 26 листопада 2012 року АТ "Банк "Таврика" рекомендованою авіапоштою та попередньо надісланим факсом, після чого і відбулося списання з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" в односторонньому порядку 26.502.632,50 доларів США.
      Крім того, колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, визначених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту та ст. 68 Закону України "Про банки і банківську діяльність", не здійснив облік вищезазначеного зобов'язання за Договором застави, а також, всупереч ст. 36 Закону України "Про банки і банківську діяльність", постанови Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, щодо затвердження "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків" - не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД", що, з наведеним вище, потягло за собою тяжкі наслідки.
      А саме, відповідно до змісту довідки НБУ від 28 грудня 2012 року та заяви про кримінальне правопорушення від 08 квітня 2013 року, в силу певних подій, що відбулися, зокрема, протягом 21-23 листопада 2012 року, починаючи з 23 листопада 2012 року Банк неспроможний був виконувати зобов'язання перед вкладниками та кредиторами, а списання 27 листопада 2012 року коштів, розміщених на кореспондентському рахунку Банку в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" в сумі 26.502.632,50 доларів США, призвело до втрати АТ "Банк "Таврика" платоспроможності (а.п. 103-107, 212-239 т. 2), у зв'язку з чим 20 грудня 2012 року Національний банк України прийняв постанову № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних (а.п. 47, 48 т. 3), а також взяттям державою зобов'язань перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, чим було спричинено збитків державі на вищевказану суму.
      За наведеним, в сукупності, колегія суддів приходить до висновку про доведеність винуватості ОСОБА_2 у недбалості, внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, який порушив вимоги ст.ст. 36, 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність, а також вимоги "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, в частині обов'язкового проведення попередньої оцінки майбутніх грошових потоків з метою формування та використання резервів за фінансовими активами та недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальників і формування та використання резервів під кредитні ризики, та у неналежному виконанні ОСОБА_2 своїх службових обов'язків, передбачених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, через несумлінне ставлення до них, останній не передбачив можливості настання суспільно небезпечних наслідків від підписання Договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, що було пов'язане з високим кредитним ризиком та вимагало формування резерву, хоча повинен був і міг передбачити, результатом укладання якого без формування необхідних резервів та його неналежного бухгалтерського обліку, стала втрата активів банку та неможливість виконання ним вимог вкладників й інших кредиторів, внаслідок чого, 20 грудня 2012 року НБУ прийнято постанову № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також державою взято зобов'язання перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення їм коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, а тому дії ОСОБА_2 колегія суддів кваліфікує за ч. 2 ст. 367 КК України, як неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло тяжкі наслідки держаним інтересам у вигляді завдання майнової шкоди Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у сумі 26.502.632,50 доларів США, яка за офіційним курсом національної валюти України, встановленому НБУ відносно до долара США станом на 27 листопада 2012 року, склала 211.837.947,47 грн., що на час вчинення злочину у 394.851 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
      При призначенні ОСОБА_2 покарання колегія суддів, на виконання приписів ст. 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину та особу винного.
      А саме, при призначенні ОСОБА_2 покарання колегія суддів враховує тяжкість вчиненого правопорушення, що віднесений законом до злочинів середньої тяжкості, дані про його особу, який вперше притягається до кримінальної відповідальності, позитивно характеризується, у тому числі за місцем проживання (а.п. 249 т. 2, а.п. 231 т. 3, а.п. 100 т. 4).
      Обставин, що пом'якшують чи обтяжують покарання ОСОБА_2, колегія суддів не встановлено.
      За наведеним, в сукупності, на переконання колегії суддів, ОСОБА_2 слід призначити покарання в межах, встановлених в санкції ч. 2 ст. 367 КК України, з призначенням додаткових покарань, враховуючи конкретні обставини провадження.
      Проте, враховуючи тяжкість вчиненого злочину, вище наведені дані про особу ОСОБА_2, який також є інвалідом ІІ групи та страждає на тяжке захворювання (а.п. 66, 79 т. 5), колегія суддів приходить до висновку про можливість виправлення ОСОБА_2 без відбування основного покарання, а тому на підставі ст. 75 КК України звільняє його від відбування основного покарання з випробуванням, з встановленням іспитового строку, без покладання обов'язків, передбачених ст. 76 КК України, в редакції закону від 14 квітня 2009 року.
      Колегія суддів, приймаючи рішення про скасування вироку суду першої інстанції та ухваленні нового вироку скасовує, накладений ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24 квітня 2013 року, арешт на рухоме та нерухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, акції, грошові кошти у будь-якій валюті у готівковому та безготівковому вигляді, які належать ПАТ "Київський ювелірний завод", оскільки ПАТ "Київський ювелірний завод" не несе та не може нести відповідальності у даному кримінальному провадженні.
      За наведеним, апеляційна скарга прокурора у провадженні, який брав участь у судовому провадженні, підлягає задоволенню.
      Керуючись ст.ст. 404, 407, 418, 420 КПК України, колегія суддів, -
      З А С У Д И Л А:
      Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні Башловки С.О.,який брав участь у судовому провадженні, - задовольнити
      Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 02 червня 2014 року у кримінальному провадженні № 220 130 000 000 000 96 відносно ОСОБА_2, яким обвинувачений визнаний невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та виправданий у зв'язку з недоведеністю, що в його діянні є склад цього кримінального правопорушення, - скасувати у зв'язку з невідповідністю висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального правопорушення.
      Ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_2 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та призначити йому за цим законом покарання у виді 5 (п'яти) років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків у банківських і фінансових установах строком 1 (один) рік зі сплатою штрафу в розмірі 750 (сімсот п'ятдесят) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 12.750 (дванадцять тисяч сімсот п'ятдесят) гривень.
      На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_2 від відбування призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки.
      Скасувати, накладений ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24 квітня 2013 року, арешт на рухоме та нерухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, акції, грошові кошти у будь-якій валюті у готівковому та безготівковому вигляді, які належать ПАТ "Київський ювелірний завод" (ЄДРПОУ 00227229, м. Київ, вул. Голосіївська, 17).
      Вирок набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржений в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом трьох місяців з дня його проголошення.
      С У Д Д І :
      Балацька Г.О. Горб І.М. Худик М.П.
      Джерело: ЄДРСР 65287111
    • By ANTIRAID
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      Справа 757/2442/19-ц Головуючий у І-й інстанції - Литвинова І.В.
      апеляційне провадження № 22-ц/824/5093/2020 Доповідач Заришняк Г.М.
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      17 вересня 2020 року Київський апеляційний суд в складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
      Головуючого - Заришняк Г.М.
      Суддів - Мараєвої Н.Є., Рубан С.М.
      при секретарі - Діденко А.С.
      розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, діючого в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення заборгованості,-
      В С Т А Н О В И В :
      У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до АТ КБ «Приватбанк» про стягнення з Банку за договором депозитного вкладу №SАMDN01000711169348 від 12 липня 2010 року та за договором депозитного вкладу №SАMDN01000717735387 від 01 липня 2011 року відсотки за період часу з 29 липня 2016 року по 25 грудня 2018 року, 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України.
      В обґрунтування позовних вимог позивач вказувала, що за рішенням Голосіївського районного суду м. Києва у справі № 752/10111/14-ц, яке ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14 січня 2015 року залишене без змін, стягнуті відсотки за вкладами, а за рішенням Святошинського суду м. Києва від 10 липня 2018 року у справі №759/332/15-ц, яке змінено постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року, стягнуті суми вкладів та відсотків, 3% річних відповідно до ст. 625 ЦК України. Оскільки позивач не могла користуватися грошовими коштами, які їй належать до фактичного повернення банком вкладу, а саме до 26 грудня 2018 року, у зв`язку із цим вона звернулася до суду із позовом про стягнення суми відсотків та пені за період з 29 липня 2016 року до виконання рішення суду.
      Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.
      В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , діючий в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі.
      В поданому відзиві на апеляційну скаргу представник АТ КБ «Приватбанк» просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
      В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представники апелянта підтримали подану апеляційну скаргу з підстав та доводів, викладених в ній.
      Представник АТ КБ «ПриватБанк» проти апеляційної скарги заперечив, вважаючи рішення суду законним.
      Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність й обґрунтованість постановленого рішення суду в цій частині, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що встановлення вірного та обґрунтованого застосування відсоткових ставок по вказаних договорах банківського вкладу є предметом спору в справі про стягнення коштів за рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 липня 2018 року, виконання якого було зупинено ухвалою Верховного Суду.
      Колегія суддів не може погодитися з висновком суду з таких підстав.
      Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.
      Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
      У відповідності зі ст. ст. 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору відповідно до ч. 1 статті 638 ЦК України є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
      Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України).
      До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу (стаття 1058 ЦК України).
      Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України).
      Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України).
      Відповідно до ч.2 ст. 1060 ЦК України за договором банківського вкладу на вимогу банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною.
      Як вбачається з матеріалів справи і це було встановлено судом, що 12.07.2010 р. між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено Договір банківського вкладу № SAMDN1000711169348 (вклад «Депозит VIP»), відповідно до умов якого позивач передала Банку депозитний вклад в розмірі 900 000 доларів США під 10% річних з періодом нарахування - 1 місяць, на строк - 366 днів.
      За умовами п.2 зазначеного Договору нарахування відсотків за вкладом починаються з дня, наступного за днем надходження грошових коштів в Банк, та нараховуються за кожен календарний день, виходячи із фактичної кількості днів в році за процентною ставкою, визначеною в Договорі. Виплата суми нарахованих процентів проводиться Банком в строки, визначені періодом нарахування відсотків. Клієнт має право отримати нараховані проценти не раніше 15.00 год. першого банківського робочого дня наступного за датою укладення Договору за повну кількість періодів нарахування, які минули з моменту укладення Договору. Протягом строку вкладу на суму нарахованих процентів за вкладом проценти не нараховуються, крім випадків зарахування їх на депозитний рахунок, зазначений в Договорі. Виплата процентів по вкладу повинна здійснюватись шляхом зарахування на рахунок для зарахування процентів за вкладом, зазначеним в Договорі, відкритий в Банку, або шляхом видачі готівки в касі Банку.
      Клієнт має право протягом строку вкладу здійснювати довнесення по вкладу, при цьому сума внесень в кожному наступному місяці першого строку депозиту не повинна перевищувати суму вкладу, зазначену в договорі. При продовженні договору на новий строк сума довкладень в кожному наступному місяці після кожної нової пролонгації не повинна перевищувати суму вкладу на дату цієї пролонгації (п.3 Договору).
      Відповідно до поданих позивачем доказів, ОСОБА_1 за договором №SAMDN1000711169348 внесла не допитний рахунок, відкритий ПАТ КБ «ПриватБанк», кошти на загальну суму 1 800 000 доларів США, а саме: 12 липня 2010 року - 900 000 доларів США, 02 серпня 2011 року - 100 000 доларів США, 22 вересня 2011 року - 100 000 доларів США, 26 липня 2012 року - 100 000 доларів США, 22 серпня 2012 року - 200 000 доларів США, 30 серпня 2012 року - 200 000 доларів США та 01 жовтня 2012 року - 200 000 доларів США.
      Судом також встановлено, що 01.07.2011 р. між сторонами у даному спорі був укладений Договір депозитного вкладу № SAMDN1000717735387, відповідно до умов якого позивач передала депозитний вклад в розмірі 1 140 000 доларів США під 8% річних, а з 12.10.2012 р. відповідно до Додаткової угоди № 2 до договору під 10% річних, з періодом нарахування - 1 місяць, на строк 366 днів.
      Згідно з умовами зазначеного Договору Клієнт банку мала право протягом строку вкладу здійснювати його доповнення.
      У відповідно до п.7 Договору, у разі, якщо у строк не пізніше дня закінчення дії вкладу Клієнт не заявив Банку про повернення вкладу, даний Договір продовжується ще на один строк, Договір може бути продовжений неодноразово без явки Клієнта.
      У цьому разі проценти за наступний строк вкладу нараховуються на суму вкладу з врахуванням довнесених коштів.
      Встановлено, що позивач за договором №SAMDN1000717735387 протягом строку його дії відповідно до умов договору банківського вкладу від 01 липня 2011 року внесла грошові кошти на загальну суму 2 200 000 доларів США, а саме: 01 липня 2011 року - 1 140 000 доларів США, 22 липня 2011 року - 160 000 доларів США, 15 серпня 2011 року - 100 000 доларів США, 26 серпня 2011 року - 100 000 доларів США, 26 липня 2012 року - 100 000 доларів США, 07 жовтня 2013 року - 600 000 доларів США.
      З матеріалів справи також слідує, що 12 грудня 2014 року позивачка звернулася до Банку із заявою про дострокове повернення їй депозитних вкладів № SAMDN01000711169348 та №SAMDN01000717735387 разом з нарахованими відсотками за період з 01 червня 2014 року по 12 грудня 2014 року у повному обсязі. Однак, банк не виконав належним чином своїх зобов`язань за вказаними договорами банківських вкладів.
      Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 14 листопада 2014 року позов ОСОБА_1 до ПАТ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів за депозитним договором задоволено.
      Стягнуто з ПАТ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 кошти за договором № SAMDN1000711169348 у валюті вкладу в розмірі 45 588 доларів США 03 центи, кошти за договором № SAMDN1000717735387 у валюті вкладу в розмірі 55 718 доларів США 71 цент, а всього 101 306 доларів США 74 центи. Вирішено питання судових витрат. Рішення набрало законної сили.
      Вказаним рішенням стягнуто нараховані відсотки за договором №SAMDN1000717735387 у розмірі 55 300,55 доларів США та за договором №SAMDN1000711169348 у розмірі 45 245,90 доларів США за період з березня по травень 2014 року.
      Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2016 року заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» про перегляд рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 14 листопада 2014 року у зв`язку з нововиявленими обставинами задоволено. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 листопада 2014 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
      Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 15 березня 2017 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2016 року скасовано. У задоволенні заяви ПАТ КБ «ПриватБанк» про перегляд рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 листопада 2014 року у зв`язку з нововиявленими обставинами відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року рішення апеляційного суду міста Києва від 15 березня 2017 року залишено без змін.
      З матеріалів справи також слідує, що у жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про стягнення з ПАТ КБ «ПриватБанк» на свою користь відсотків за договором №SAMDN01000711169348 за період з 17 грудня 2014 року по 08 жовтня 2015 року, у розмірі 145081,97 доларів США та відсотків за договором №SAMDN01000717735387 за період з 17 грудня 2014 року по 08 жовтня 2015 року, у розмірі 177322,40 доларів США, а також 3% річних за договором №SAMDN01000711169348 за період прострочення з 17 грудня 2014 року по 08 жовтня 2015 року в сумі 3517,74 доларів США та 3% річних за договором №SAMDN01000717735387 за період прострочення з 17 грудня 2014 року по 08 жовтня 2015 року в сумі 4299,46 доларів США.
      Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 21 квітня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено.
      Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 21 квітня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ПАТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 - 14547,95 доларів США відсотків за користування грошовими коштами після закінчення строку за договором вкладу від 12 липня 2010 року та 3% річних в розмірі 4 196 грн. 01 коп., 17 780,82 доларів США відсотків за користування грошовими коштами після закінчення строку за договором вкладу від 01 липня 2011 року та 3% річних в розмірі 5105 грн. 08 коп. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      Постановою Верховного Суду України від 17 грудня 2019 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року залишено без зміни.
      Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 липня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено.
      Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відповідно до Договору № SAMDN1000711169348 суму вкладу в розмірі 1 800 000 доларів США, суму ненарахованих відсотків в розмірі 98 136,99 доларів США, суму трьох відсотків річних в розмірі 29 441,10 доларів США (сума трьох відсотків еквівалентна у національній валюті України 772 534,46 грн.).
      Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відповідно до Договору № SAMDN1000717735387 суму вкладу в розмірі 2 200 000 доларів США, суму ненарахованих відсотків в розмірі 119 945,21 доларів США, суму трьох відсотків річних в розмірі 35 983,56 доларів США (сума трьох відсотків еквівалентна у національній валюті України 944 208,61 грн.).
      Постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 липня 2018 року в частині стягнення трьох відсотків річних та в частині розподілу судових витрат - змінено.
      Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відповідно до договору від 12 липня 2010 року №SAMDN1000711169348 три відсотки річних у розмірі 464 401 грн 11 коп. та стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відповідно до договору від 01 липня 2011 року №SAMDN1000717735387 три відсотки річних у розмірі 567 601 грн. 26 коп.
      В іншій частині рішення суду залишено без змін.
      Постановою Верховного Суду України від 04 грудня 2019 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року залишено без змін.
      Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
      Отже, вказаними судовими рішеннями встановлені обставини існування правовідносин між сторонами за договорами банківського вкладу та обставини внесення позивачкою коштів на депозитні рахунки банку, пролонгації їх строку дії, встановлення факту розірвання (припинення дії) договорів, які не підлягають доказуванню при розгляду даної справи.
      Як вбачається з матеріалів справи, що на виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10.07.2018 р. Святошинським районним судом м. Києва 07.12.2019 р. було видано два виконавчих листи про стягнення з ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за депозитними вкладами за рішення суду у справі 759/332/15-ц.
      26 грудня 2018 р. на рахунок позивачки надійшли кошти на виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10.07.2018 р.
      Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 , вказувала, що залишилися не стягнутими з відповідача на її користь відсотки та 3% річних відповідно до ст. 625 ЦК України за депозитними договорами, укладеними між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», за період з 29 липня 2016 року по 26 грудня 2018 року (день зарахування коштів на її рахунок).
      Разом з тим, колегія суддів не може в повній мірі погодитись з доводами позивачки щодо визначеного нею періоду заборгованості відповідача по відсоткам та 3% річних, оскільки як слідує з матеріалів справи, фактичне списання грошових коштів на підставі виконавчого листа №759/332/15-ц від 07 грудня 2018 року з кореспондентського рахунку АТ КБ «ПриватБанк», який відкритий у Національному Банку України, відбулось 21 грудня 2018 року на підставі платіжної вимоги від НБУ №18/12 від 18 грудня 2019 року, яка надійшла до Банку 19 грудня 2019 року (а.с.136-138), в зв`язку з чим колегія суддів приходить до висновку про те, що кінцеву дату періоду нарахування відсотків та 3% річних слід стягувати по 20.12.2018 року.
      Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2017 року встановлено, що ОСОБА_1 12 грудня 2014 року звернулася до ПАТ КБ «ПриватБанк» з вимогою про повернення вкладів, а тому згідно із частиною другою статті 1060 ЦК України (у редакції, яка діяла на момент звернення позивача із заявою про повернення вкладів) та з урахуванням пунктів 4, 16 договорів банківських вкладів договори вважаються розірваними з 17 грудня 2014 року, і з цього часу нарахування відсотків повинно проводитися на суму вкладу по ставці вкладу «на вимогу», яка становить 1 % річних, за фактичний строк користування вкладом.
      Заперечуючи проти даного позову, Банк зазначив, що відсоткова ставка на «вимогу» у розмірі 1,0% річних діяла у АТ КБ «ПриватБанк» по 03 травня 2017 року, а на підставі Протоколу Комітету управління активами і пасивами ПАТ КБ «ПриватБанк» від 25 квітня 2017 року з 04 травня 2017 року було змінено (зменшено) ставку «на вимогу» до 0,01% річних.
      За таких обставин, при вирахуванні відсотків на вимогу, суд апеляційної інстанції виходить із розрахунку, наданого Банком, згідно з яким:
      -за договором банківського вкладу №SАMDN01000711169348 від 12 липня 2010 року за період з 29.07.2016 року по 03.05.2017 р. (279 днів) за ставкою «на вимогу» 1,0% відсотки становлять 13 378,90 доларів США; за період з 04.05.2017 р. по 20.12.2018 р. (596 днів) за ставкою «на вимогу» 0,01% відсотки за вкладом складають 293,92 доларів США, а всього: 13672,82 долари США;
      - за договором №SАMDN01000717735387 від 01 липня 2011 року за період з 29.07.2016 року по 03.05.2017 р. (279 днів) за ставкою «на вимогу» 1,0% відсотки по вкладу становлять 16 816,44 доларів США; за період з 04.05.2017 р. по 20.12.2018 р. (596 днів) за ставкою «на вимогу» 0,01% - 359,23 доларів США, а всього відсотки за цим договором складають: 17 175,67 доларів США.
      Даний розрахунок представника відповідача є правильним, й сумнівів у колегії суддів не викликає, оскільки ґрунтується на умовах договорів банківського вкладу, узгоджується з іншими зібраними у справі доказами й представниками позивачки належним чином не спростований.
      Щодо стягнення з Банку на користь позивачки трьох відсотків річних у відповідності за приписами ст. 625 ЦК України, колегія суддів зазначає наступне.
      Статтею 625 ЦК України визначені питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов`язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні - гривні.
      Відповідно до ч.2 ст.192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання іноземної валюти на території України встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 року № 200, Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2000 року № 520, та іншими документами.
      Згідно зі ст.524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Разом з тим незалежно від фіксації еквівалента зобов`язання в іноземній валюті, згідно з частинами першою та другою статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      Зважаючи на зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (ч.2 ст. 192, ч.3 ст. 533 ЦК України, Декрет № 15-93).
      З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню три відсотки річних в національній валюті Україні - гривні за офіційним курсом Національного банку України, які необхідно стягнути за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року.
      Таким чином з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відповідно до договору SAMDN1000711169348 підлягають стягненню три відсотки річних у розмірі 129 452,05 доларів США, що по курсу НБУ станом на 16 вересня 2020 року становить 3 631 776,42 грн. (129 452,05х28,055), а відповідно до договору № SAMDN1000717735387 необхідно стягнути на користь позивачки три відсотки річних у розмірі 158 219,18 доларів США, що по курсу НБУ станом на 16 вересня 2020 року становить 4 438 839,09 грн. (158 219,18х28,055), які нараховані за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року.
      Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову в зв`язку з перебуванням на розгляді у Верховному Суді справи за касаційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк» на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року помилковим, оскільки на час постановлення рішення судом першої інстанції, Верховним Судом вже була розглянута касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року та хвалена постанова від 04.12.2019р. про залишення рішення суду першої та апеляційної інстанції без змін. Окрім того, Верховний Суд у постанові від 04.12.2019 р. у вказаній цивільній справі зазначив, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 14 листопада 2014р., що має преюдиційне значення, встановлено укладення спірних договорів №SAMDN1000711169348 та № SAMDN1000717735387.
      Таким чином, на час ухвалення судового рішення у даній справі існувало остаточне рішення суду, яке набрало законної сили, яким було встановлено та вирішено питання доведеності укладання між сторонами вказаних договорів, пролонгації їх строку дії, встановлення факту розірвання та припинення дії договорів.
      З огляду на викладене, рішення суду підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про часткове задоволення позову. ЗАкціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути: за договором депозитного вкладу № SАMDN01000711169348 від 12 липня 2010 року відсотки за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 13 672,82 долари США; 3% річних в сумі - 3 631 776,42 грн.; за договором депозитного вкладу SАMDN01000717735387 від 01 липня 2011 року - відсотки за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 17 175,67 доларів США; 3% річних в сумі - 4 438 839,09 грн.
      В задоволені решти позовних вимог необхідно відмовити.
      Керуючись ст.ст.367, 374,376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -
      П О С Т А Н О В И В :
      Апеляційну скаргуОСОБА_2 , діючого в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково
      Рішення Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року скасувати та постановити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення заборгованості - задовольнити частково.
      Стягнути з Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) відсотки за договором депозитного вкладу № SАMDN01000711169348 від 12 липня 2010 року за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 13 672,82 долари США; 3% річних в сумі - 3 631 776,42 грн.
      Стягнути з Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) відсотки за договором депозитного вкладу SАMDN01000717735387 від 01 липня 2011 року відсотки за період часу з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 17 175,67 доларів США; 3% річних в сумі - 4 438 839,09 грн.
      В задоволені решти позовних вимог - відмовити.
      Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
      Повний текст постанови виготовлений 29 вересня 2020 року.
      Головуючий
      Судді:
      Джерело: ЄДРСР 91956209