ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о недействительности договоров купли-продажи и истребования из незаконного владения

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

12 лютого 2014 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

 

Головуючого Яреми А.Г.

Суддів: Патрюка М.В.,

Григор’євої Л.І., Лященко Н.П.,

Онопенка В.В., Романюка Я.М.,

Сеніна Ю.Л.,

Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння за ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року,

 

в с т а н о в и л а :

 

У квітні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння. Позивач зазначав, що йому на праві власності належали квартири АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, АДРЕСА_3. 20 травня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 від його імені на ім’я ОСОБА_2 видано довіреність, згідно з якою останньому надано право продажу належних йому, ОСОБА_1, квартир. На підставі цієї довіреності ОСОБА_2 від його імені 17 листопада 2010 року уклав з ОСОБА_3 договори купівлі-продажу, за якими відчужив на користь останнього належні йому, ОСОБА_1, зазначені вище квартири. 21 грудня 2010 року ОСОБА_3 продав квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_5, а 22 грудня 2010 року квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ОСОБА_7, які в подальшому на підставі договорів дарування відчужили їх ОСОБА_5 та ОСОБА_4 відповідно. Позивач посилався на те, що він не видавав довіреності на ім’я ОСОБА_2 на відчуження належних йому квартир та отримання дублікатів правовстановлюючих документів на них. Із ОСОБА_2 він взагалі не знайомий. Наміру відчужувати своє майно він не мав. На підставі викладеного позивач просив суд визнати недійсними: видану 20 травня 2010 року від його імені ОСОБА_2 довіреність на право відчуження належних йому, ОСОБА_1, квартир; договори купівлі-продажу квартир АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3, укладені 17 листопада 2010 року від його імені ОСОБА_2 з ОСОБА_3; а також зобов’язати ОСОБА_4 повернути йому квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, а ОСОБА_5 - квартиру АДРЕСА_3.

 

Рішенням Балаклавського районного суду м. Севастополя від 26 жовтня 2012 року у позові відмовлено.

 

Рішенням апеляційного суду м. Севастополя від 8 квітня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним довіреність, видану 20 травня 2010 року ОСОБА_2 від імені ОСОБА_1; договори купівлі-продажу квартир АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3, укладені 17 листопада 2010 року від імені ОСОБА_1 ОСОБА_2 з ОСОБА_3. Витребувано у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, а у ОСОБА_5 також на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 в цьому ж будинку.

 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року рішення апеляційного суду скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.

 

У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати судове рішення касаційного суду й залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215 та 388 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

 

Відповідно до змісту ч. 2 ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо установить, що воно є незаконним. 

 

Предметом судового розгляду є спір про визнання правочинів щодо відчуження об’єктів нерухомого майна недійсними з підстав відсутності у відчужувача волі на їх вчинення та витребування цих об’єктів з чужого незаконного володіння. 

 

Відповідно до п.п. 2 та 3 ч. 1 ч. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача в тому разі, якщо майно було викрадене в нього або вибуло з його володіння не з його волі іншим шляхом.

 

У випадку, якщо майно вибуло з володіння власника на підставі вчиненого правочину перевірці судом при вирішенні справи підлягає чинність правочину. 

 

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено в ст. 203 ЦК України. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Недотримання цієї вимоги згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою недійсності правочину.

 

Судом установлено, що ОСОБА_1 на праві власності належали квартири АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3. 20 травня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 від імені ОСОБА_1 ОСОБА_2 було видано довіреність, якою останньому надано право відчужити належні ОСОБА_1 квартири. Діючи на підставі цієї довіреності від імені ОСОБА_1 ОСОБА_2. 17 листопада 2010 року належні ОСОБА_1 зазначені вище квартири продав ОСОБА_3. 21 грудня 2010 року ОСОБА_3 продав квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_5, а 22 грудня 2010 року продав квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ОСОБА_7, які в подальшому на підставі договорів дарування відчужили ці квартири ОСОБА_5 та ОСОБА_4 відповідно. 

 

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 посилався на те, що наміру продавати належні йому квартири не мав, довіреність на ім’я ОСОБА_2 не видавав, квартири відчужені всупереч його волі. 

 

Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності.

 

Зокрема, у разі вчинення правочину представником суду слід з’ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він в межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив в подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин. 

 

В матеріалах справи наявні докази про те, що паспорт на ім’я позивача ОСОБА_1, на підставі якого нотаріус встановлювала його особу під час посвідчення довіреності на ім’я ОСОБА_2 з правом відчуження квартир насправді ОСОБА_1 не видавався (а.с. 281; 331-332). У цьому паспорті місце народження ОСОБА_1 зазначено м. Москва (а.с. 287), хоча згідно зі свідоцтвом про народження та паспортом громадянина РФ ОСОБА_1 є уродженцем х. Новомаксимівського Суровикинського району Волгоградської області (а.с. 61-64; та арк. 15, 21, 290 кримінальної справи).

 

Відповідно до довідки, виданої за місцем роботи ОСОБА_1, у день видачі ним довіреності в одній з нотаріальних контор м. Києва фактично він знаходився на своєму робочому місці в м. Москві (арк. кримінальної справи 27).

 

Державна прикордонна служба України даних про перетинання в той час ОСОБА_1 державного кордону України не виявила (а.с. 283).

 

Усі договори купівлі-продажу належних ОСОБА_1 квартир укладались не на підставі оригіналів правовстановлюючих документів на них, які знаходились у ОСОБА_1, а на підставі їх дублікатів (а.с. 91, 112, 113).

 

Під час проведення ставки віч-на-віч в рамках розслідування кримінальної справи, порушеної за фактом шахрайства, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ствердили, що раніше ніколи один з одним не зустрічалися та знайомими не були (а.с. 208-210). Більш того, ОСОБА_2 ствердив, що довіреність на відчуження квартир йому видав не ОСОБА_1, а інша особа, яка назвалася ОСОБА_1.

 

Висновок спеціаліста за № 2/59 від 31 травня 2011 року (арк. кримінальної справи 176-178) та судової почеркознавчої експертизи за № 2/253 від 6 жовтня 2011 року (а.с. 139-140) зводяться до того, що підписи від імені ОСОБА_1 на довіреності виконані ймовірно не ним. 

 

Належна оцінка зазначених доказів у їх сукупності має значення для встановлення тих фактичних обставин справи, від яких залежить правильність вирішення справи, а саме питання про те, чи мав намір ОСОБА_1 відчужити належні йому квартири, чи наділяв він повноваженнями щодо їх відчуження ОСОБА_2, чи діяв останній в інтересах ОСОБА_1, чи відповідали ці дії волі ОСОБА_1 та чи схвалив ОСОБА_1 в подальшому вчинені від його імені правочини.

 

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з чиїми висновками погодився касаційний суд, виходив із того, що особу ОСОБА_1 нотаріус встановила на підставі наданого їй паспорта, висновок експерта про те, що підпис на довіреності про надання ОСОБА_2 права на відчуження квартири виконаний не ОСОБА_1, не є категоричним. За таких обставин суд вважав недоведеним відсутність волевиявлення ОСОБА_1 при укладені спірного правочину.

 

Однак, без ретельного дослідження та належної правової оцінки зазначених вище доказів у їх сукупності такий висновок не можна вважати обґрунтованим. Не встановивши, чи фактично ОСОБА_1 мав намір відчужувати належні йому спірні квартири та чи відповідає їх відчуження його волі, суд передчасно ухвалив рішення, яке законним вважати не можна.

 

Разом з тим, без належного встановлення зазначених вище фактичних обставин, які мають правове значення для вирішення справи, зробити висновок про те, чи правильно застосовано судом ст.ст. 203, 215, 388 ЦК України неможливо. 

 

В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2012 року, 13 червня 2012 року та 22 жовтня 2012 року, постановлених у справах з подібних правовідносин, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, касаційний суд виходив із того, що оскільки судами попередніх інстанцій встановлено відсутність волевиявлення сторін при видачі довіреностей, то відповідно до положень ч. 3 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України є підстави для визнання правочинів недійсними.

 

Таким чином, оскільки рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, є незаконним, його відповідно до вимог ч. 2 ст. 360-4 ЦПК України слід скасувати.

 

Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

 

п о с т а н о в и л а :

 

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

 

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд.

 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

 

Головуючий А.Г. Ярема

Судді М.В. Патрюк

Л.І. Григор’єва

В.І. Гуменюк 

Н.П. Лященко

В.В. Онопенко 

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

 

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

№ 6-165 цс 13

 

Відповідно до п.п. 2 та 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача в тому разі, якщо майно було викрадене в нього або вибуло з його володіння не з його волі іншим шляхом.

 

У випадку, якщо майно вибуло з володіння власника на підставі вчиненого правочину перевірці судом при вирішенні справи підлягає чинність правочину. 

 

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено в ст. 203 ЦК України. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Недотримання цієї вимоги є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

 

Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності.

 

Зокрема, у разі вчинення правочину представником суду слід з’ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він в межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив в подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин. 

 


  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      5 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 243/10982/15-ц
      Провадження N 14-81 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України, за участю третьої особи - Моторного (транспортного) страхового бюро України, про відшкодування майнової та моральної шкоди
      за заявою позивача про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року, ухваленого колегією суддів у складі: Жданової В.С., Канурної О.Д., Осипчук О.В., й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року, постановленої колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі: Висоцької В.С., Маляренка А.В., Ткачука О.С.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_3 (представник - адвокат ОСОБА_10),
      відповідачі:Міністерство оброни України, Державна казначейська служба України,
      третя особа без самостійних вимог: Моторне (транспортне) страхове бюро України.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 10 листопада 2015 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 1 лютого 2015 року на автодорозі "Київ-Харків-Довжанське" біля м. Словянськ Донецької області з вини механіка-водія військової частини польової пошти В 2731, яка розташована у м. Новоград-Волинський, молодшого сержанта ОСОБА_11, під час проходження останнім військової служби та виконання військових обов'язків сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП). Внаслідок ДТП позивач і його дружина з донькою отримали тілесні ушкодження, а належний позивачеві на праві власності автомобіль марки "NISSAN ALMERA", реєстраційний номер НОМЕР_1, - значні механічні пошкодження. Кримінальне провадження щодо ОСОБА_11 за частиною першою статті 415 Кримінального кодексу України було закрите у зв'язку відсутністю в діях водія складу кримінального правопорушення.
      2. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив стягнути з відповідача на його користь 182 824,77 грн на відшкодування вартості ремонту пошкодженого автомобіля та 50 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 27 червня 2016 року Слов'янський міськрайонний суд Донецької області ухвалив рішення про часткове задоволення позову: стягнув з Міністерства оборони України через Державну казначейську службу України на користь позивача 182 824,77 грн на відшкодування майнової шкоди, 30 тис. грн - на відшкодування моральної шкоди та 12 462,64 грн судових витрат і зобов'язав Державну казначейську службу України списати з єдиного казначейського рахунку на користь позивача 225 287,41 грн. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що дії водія БМП-2 не відповідали приписам пункту 12.1. Правил дорожнього руху України та стали причиною ДТП, що встановлено постановою Військової прокуратури сил антитерористичної операції Військової прокуратури Донецького гарнізону від 29 жовтня 2015 року та висновком судової автотехнічної експертизи N 341 від 25 серпня 2015 року.
      5. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вважав, що Міністерство оборони України як володілець джерела підвищеної небезпеки має нести відповідальність за заподіяну ним матеріальну та моральну шкоду. А тому встановлена висновком судової автотоварознавчої експертизи N 57-28 від 5 квітня 2016 року ринкова вартість автомобіля в розмірі 170 524,77 грн. витрати пов'язані зі зберіганням автомобіля на автостоянці "Атлант-М На Гагаріна" у сумі 12 300 грн. а також заподіяна позивачу внаслідок пошкодження його майна моральна шкода у розмірі 30 тис. грн мають бути стягнені з Міністерства оборони України.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 18 жовтня 2016 року Апеляційний суд Донецької області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про відмову у задоволенні позову.
      7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідачами у справі визначені Міністерство оборони України та Державна казначейська служба України, однак володільцем джерела підвищеної небезпеки (БМП-2) згідно з довідкою військової частини польова пошта В 2731 від 17 жовтня 2016 року N Е08ЖТ7398 на час скоєння ДТП була військова частина польова пошта В 2731, яка відповідно до статті 1187 Цивільного кодексу (далі також - ЦК) України повинна нести відповідальність з відшкодування шкоди, спричиненої позивачу внаслідок порушення Правил дорожнього руху військовослужбовцем цієї військової частини.
      8. Ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції керувався також тим, що військова частина польова пошта В 2731 має статус юридичної особи.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 7 листопада 2016 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій через порушення норм матеріального та процесуального права просив скасувати рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року та залишити в силі рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 червня 2016 року.
      10. 22 серпня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року.
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень
      11. 21 листопада 2017 року відповідно до пунктів 1 і 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу (далі також - ЦПК) України в редакції, чинній на той час, позивач звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року (далі також - заява).
      12. Підставою для перегляду зазначених судових рішень вважає неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 1187 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах закріпленого у вказаній статті припису матеріального права. Обґрунтовуючи заяву, вказує на те, що суди по-різному визначали володільця військового майна (Міністерство оборони України чи військову частину), якого зобов'язували відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      13. 6 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржив рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року з підстав неоднакового застосовування норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, кримінальної та господарської), реквізити рішень яких вказав у заяві.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      15. На підтвердження підстав подання заяви позивач вказує на такі судові рішення як на зразки для порівняння, в яких, на його думку, судами касаційної інстанції неоднаково (інакше, ніж в його справі) застосована стаття 1187 ЦК України:
      - ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 та колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12,
      - постанову Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г,
      - ухвалу від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07, постановлену колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як судом касаційної інстанції.
      16. У заяві позивач зазначає, що в ухвалах від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 та від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (колегії суддів судових палат у цивільних і кримінальних справах відповідно) висловив позицію, про те що обов'язок відшкодувати шкоду, спричинену загибеллю військовослужбовця, покладено на Міністерство оборони України.
      17. У постанові від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г Вищий господарський суд України висловив позицію, що саме на державу в особі Міністерства оборони України покладено обов'язок відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій і бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень. Аналогічну до цієї позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14.
      18. Натомість, в ухвалі від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07 Верховний Суд України дійшов висновку, що шкоду, завдану внаслідок вибуху боєприпасів, має бути відшкодовано солідарно Міністерством оборони України та військовою частиною.
      19. Також позивач вказує на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 висновку щодо застосування в подібних правовідносинах припису статті 1187 ЦК України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів
      (1.1) Щодо неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 1187 ЦК України у подібних правовідносинах
      20. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, що діяла на момент звернення із заявою, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є, зокрема, неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      21. Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема: 1) у різному тлумаченні судами змісту цих норм, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин; 2) у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; 3) у застосуванні різних таких норм для регулювання одних і тих самих правовідносин або в поширенні дії юридичних норм на певні правовідносини в одних випадках і у незастосуванні цієї ж норми до аналогічних відносин в інших випадках; 4) у різному застосуванні правил аналогії права чи закону у подібних правовідносинах.
      22. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
      23. У цій справі суд касаційної інстанції дійшов висновку, що відповідальність за статтею 1187 ЦК України з відшкодування шкоди, завданої майну позивача внаслідок порушення Правил дорожнього руху військовослужбовцем військової частини, повинна нести військова частина, яка має статус юридичної особи та є володільцем джерела підвищеної небезпеки, яким завдана шкода.
      24. Натомість, у наданій позивачем для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г суд касаційної інстанції з посиланням на статтю 1187 ЦК України дійшов висновку, що обов'язок відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій та бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління. У вказаній постанові суд касаційної інстанції дійшов висновку, що саме на Міністерство оборони України як на центральний орган управління Збройними Силами України покладено обов'язок здійснювати від імені держави управління військовим майном, зокрема, боєприпасами, що є джерелом підвищеної небезпеки, та здійснювати контроль за їх використанням і збереженням, зокрема, у разі закріплення військового майна за військовими частинами, а також забезпечувати комплектування Збройних Сил України особовим складом та його підготовку.
      25. Отже, у порівнюваній справі, як і в справі, що переглядається, йде мова про шкоду, завдану майну джерелом підвищеної небезпеки, яке є військовим майном і закріплене за військовою частиною.
      26. У постанові Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г та в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року у справі N 243/10982/15-ц, якою залишено без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року, про перегляд яких подана заява, неоднаково застосовані одні і ті самі норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Різне тлумачення судами змісту статті 1187 ЦК України зумовило різні висновки про наявність/відсутність юридичних обов'язків учасників відповідних правовідносин.
      27. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, ВеликаПалата Верховного Суду виходить з такого.
      28. Відповідно до частини першої статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
      29. Діяльність із використання, зберігання й утримання військовими частинами бойової техніки, зокрема БМП-2, має ознаки джерела підвищеної небезпеки.
      30. У відповідності до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      31. Володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, є юридична або фізична особа, що експлуатує такий об'єкт в силу наявності права власності, користування (оренди), повного господарського відання, оперативного управління або іншого речового права. Не вважається володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин з таким володільцем (водій, машиніст, оператор тощо).
      32. Тобто, володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, є не лише його власник, але й інша фізична чи юридична особа, яка на відповідній правовій підставі володіє цим об'єктом.
      33. Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, національні суди повинні встановити, хто та на якій правовій підставі володіє відповідним транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      34. Органами, які здійснюють управління військовим майном згідно зі статтею 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" є Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України.
      35. Відповідно до частини другої статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Міністерство оборони України як центральний орган управління ЗСУ здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами ЗСУ, зокрема у разі їх розформування.
      36. Згідно зі статтею 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно закріплюється за військовими частинами ЗСУ на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до ЗСУ і закріплення його за військовою частиною ЗСУ воно набуває статусу військового майна.
      37. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно (зокрема, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси), закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі також - ЗСУ).
      38. Відповідно до частини другої статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України" майно, закріплене за військовими частинами ЗСУ, є державною власністю і належить їм на праві оперативного управління.
      39. Згідно з частиною першою статті 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).
      40. Відповідно до статті 5 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" за шкоду і збитки, заподіяні правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб'єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором.
      41. Враховуючи те, що військові частини володіють на праві оперативного управління закріпленим за ними Міністерством оборони України військовим майном, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, вони несуть відповідальність згідно з частиною другою статті 1187 ЦК України.
      42. У судових рішеннях, про перегляд яких просить позивач, суди апеляційної та касаційної інстанцій встановили, що БМП-2 N Е08ЖТ7398 на час ДТП перебував на балансі військової частини - польова пошта В 2731 і належав їй на праві оперативного управління. Відтак, висновки судів про те, що ця військова частина відповідно до статті 1187 ЦК України повинна нести відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є обґрунтованими, а норми права у рішеннях, про перегляд яких подана заява, були застосовані правильно.
      43. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 й ухвалі колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 суд надав оцінку підставності стягнення з Міністерства оборони України матеріальної та моральної шкоди, завданої смертю військовослужбовця при виконанні ним службових обов'язків, та не робив висновків, щодо застосування статті 1187 ЦК України.
      44. Оскільки правовідносини між учасниками вказаних справ не є подібними до правовідносин учасників справи за участю позивача, і в цих справах суди встановили різні фактичні обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 й ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
      45. В ухвалі від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07, постановленій колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як судом касаційної інстанції, сформульований висновок про наявність у подібних правовідносинах підстав для солідарної відповідальності військової частини та Міністерства оборони України.
      46. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Втім, у правовідносинах за участі позивача відсутній закон чи договір, що передбачають солідарну відповідальність Міністерства оборони України та військової частини на випадок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки.
      (1.2) Щодо невідповідності ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 1187 ЦК України
      47. У постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 судові палати у господарських, цивільних і кримінальних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що на Міністерство оборони України як на центральний орган управління Збройними Силами України покладено обов'язок здійснювати від імені держави управління військовим майном, зокрема боєприпасами, що є джерелом підвищеної небезпеки, та здійснювати контроль за їх використанням і збереженням, у тому числі у разі закріплення військового майна за військовими частинами, а також забезпечувати комплектування Збройних Сил України особовим складом та його підготовку. У цій справі суд вказав, що обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій і бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень, покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління.
      48. У справі, рішення в якій є предметом перегляду, суд касаційної інстанції дійшов іншого правового висновку, згідно з яким відповідальність за заподіяну військовим майном шкоду повинна нести військова частина, а не Міністерство оборони України, оскільки саме вона є володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      49. Таким чином, існує невідповідність ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 1187 ЦК України.
      50. З огляду на те, що законодавство України чітко врегульовує питання відповідальності військових частин ЗСУ за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (див. пункти 30-41 цієї постанови), і норми права в ухвалі суду касаційної інстанції, про перегляд якої просить позивач, були застосовані правильно, Велика Палата Верховного Суду у цій справі відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14, щодо застосування статті 1187 ЦК України.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень
      (2.1) Щодо суті заяви про перегляд судових рішень
      51. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення позивача із заявою, Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      52. Враховуючи те, що у справі, яка переглядається, положення статті 1187 ЦК України судами апеляційної та касаційної інстанції застосовано правильно, Велика Палата Верховного Суду вважає, що узадоволенні заяви слід відмовити.
      (2.2) Висновки про правильне застосування норм права
      53. Відповідно до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      54. Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, суди повинні з'ясувати, який суб'єкт і на якій правовій підставі володіє відповідним транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      55. Шкода, заподіяна об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і який був закріплений Міністерством оборони України на праві оперативного управління за військовою частиною, що має статус юридичної особи, відшкодовується цією військовою частиною.
      Керуючись пунктами 1 і 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення, пунктом 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року залишити без задоволення.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 21 червня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      05 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 359/2421/15-ц
      Провадження N 14-168цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів: Данішевської В.І., Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання - Андрущенко Н.С.,
      представника позивача -Халанчук О.С.,
      розглянула в судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права
      у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" до Київської обласної державної адміністрації, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю, скасування рішень про державну реєстрацію права власності, витребування земельних ділянок на користь держави,
      УСТАНОВИЛА:
      У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" (далі - ДП "Бориспільський лісгосп") звернувся до суду із позовом до Київської обласної державної адміністрації, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю, скасування рішень про державну реєстрацію права власності, витребування земельних ділянок на користь держави.
      Позов мотивовано тим, що на виконання судових рішень розпорядженням голови Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА) від 25 листопада 2008 року було припинено право користування та вилучено 10 земельних ділянок загальною площею 9,9 га (ліси), змінено їх цільове призначення із категорій земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення без права вирубки дерев та передано у власність ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_4, ОСОБА_14
      На підставі розпорядження Київської ОДА від 25 листопада 2008 року вказаним вище особам видано державні акти на право власності на земельній ділянки площею 0, 99 га кожна для ведення особистого селянського господарства.
      Розпорядженням Київської ОДА від 02 лютого 2010 року змінено цільове призначення земельних ділянок, право власності на які було оформлено на ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_13, із категорії для ведення особистого селянського господарства на землі для індивідуального садівництва. У подальшому на підставі договорів купівлі-продажу зазначені земельні ділянки перейшли у власність ОСОБА_6
      Посилаючись на те, що судові рішення, які стали підставою для ухвалення розпоряджень Київської ОДА, були скасовані, процедура вилучення та відведення спірних земельних ділянок відповідачам суперечить вимогам чинного законодавства та здійснена поза межами компетенції Київської ОДА, порушено порядок зміни цільового призначення земельних ділянок, прокурор просив: визнати недійсними розпорядження голови Київської ОДА від 25 листопада 2008 року та від 02 лютого 2010 року; визнати недійсними державні акти від 12 вересня 2011 року, видані ОСОБА_4 та ОСОБА_5; визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на спірні земельні ділянки; витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_4 та ОСОБА_5 земельні ділянки площею 0, 9900 га кожна, які розташована на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області; витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_6 спірні земельні ділянки.
      Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що посилання прокурора на те, що земельні ділянки вибули з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" поза його волею, не відповідає дійсності, оскільки відповідно до пояснень його представника Анісімова Ф.Х. ДП "Бориспільський лісгосп" надав дозвіл на вилучення в нього спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення з його постійного користування. Також суд першої інстанції зазначив, що позовні вимоги прокурора про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, видані на ім'я ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, є похідними вимогами від вимоги про визнання протиправними та скасування оспорюваних розпоряджень і тому не підлягають задоволенню. Крім того, суд першої інстанції послався на пропуск строків позовної давності для пред'явлення зазначених позовних вимог.
      Рішенням Апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з інших підстав, суд апеляційної інстанції посилався на те, що Київська ОДА розпорядилася землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, що свідчить про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом повноважень. Процедура вилучення та відведення спірних земельних ділянок відповідачам суперечить вимогам чинного законодавства та здійснена Київською ОДА поза межами її компетенції. Обласні державні адміністрації не були наділені повноваженнями щодо вилучення лісів площею понад 1 га в межах сіл, лісів, селищ та міст. Органом, уповноваженим приймати рішення про припинення права постійного користування внаслідок добровільної відмови землекористувача, був Кабінет Міністрів України, а не Київська ОДА. Київська ОДА не була наділена повноваженнями щодо передачі спірних земельних ділянок у власність, надання їх у користування та вилучення. Разом з тим оскільки прокурор подав позов з пропуском встановленого законом трирічного строку позовної давності, клопотання про поновлення строку не заявив, доказів поважності причин пропуску не надав, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку із пропуском встановленого законом строку звернення до суду.
      Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року відхилено касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області, а рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
      Суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо пропущення прокурором строку позовної давності на звернення до суду з вищезазначеним позовом.
      7 серпня 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із завою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року з підстав, передбачених п. п. 1, 4 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час звернення із заявою, а саме: неоднакового застосування судами касаційної інстанції ст. ст. 256, 257, 261, 267, 268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також - невідповідності оскаржуваних судових рішень викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      У заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року та ухвалити нове - про задоволення позову.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року заступник Генерального прокурора України посилається на постанову Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, визнання недійсним договору оренди нежитлових приміщень та зобов'язання повернути за актом прийому-передачі орендованого майна; постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна; постанову Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів оренди землі та витребування земельної ділянки; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальх справ від 24 лютого 2016 року у справі за позовом про визнання права власності на частину квартири, визнання коштів спільними, а також постанову Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі за позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації; постанову Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок; постанову Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна; постанову Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку; постанову Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок; постанову Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі за позовом про визнання договору оренди земельної ділянки, додаткового договору й акта прийому-передачі земельної ділянки недійсними та витребування земельної ділянки; постанову Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги.
      Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України, у редакції на час подання заяви, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      14 серпня 2017 року суддею Верховного Суду України відкрито провадження у зазначеній справі та витребувано з Бориспільського міськрайонного суду Київської області матеріали цивільної справи.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції.
      Згідно з підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      21 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Антоненко Н.О. (суддя-доповідач), Журавель В.І., Крата В.І., відповідно до підп. 2 п. 1 розділу XIII вищезазначених Перехідних положень ЦПК України передав справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.
      14 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві заступника Генерального прокурора України доводи, а також додаткові пояснення представника позивача, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 24 вересня 2008 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_4, ОСОБА_14 до Київської ОДА про зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення та вчинити певні дії, позовні вимоги задоволені. Визнано протиправною відмову Київської обласної державної адміністрації відвести позивачам земельну лісову ділянку кожному по 0,99 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель ДП "Бориспільський лісгосп" (Вишеньківське лісництво, квартал 6) на території Гірської сільської ради Бориспільського району, а також визнано протиправною відмову Київської ОДА відвести відповідачам земельні лісові ділянки кожному площею по 0,90 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель ДП "Бориспільський лісгосп" Вишеньківське лісництво", квартал 6 на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області. Зобов'язано Київську ОДА надати згоду та затвердити "Проект землеустрою щодо припинення права користування земельною ділянкою ДП "Бориспільський лісгосп", перевести зазначену земельну ділянку із земель лісогосподарського призначення до категорії земель сільськогосподарського призначення з метою подальшої передачі у власність позивачам для ведення особистого селянського господарства на території сільської ради; вилучити з постійного користування ДП "Борспільський лісгосп" (Вишеньківське лісництво, квартал 6) земельну ділянку, що визначена для передачі у власність позивачам земельні ділянки по 0,99 га кожному на території Гірської сільської ради; змінити цільове призначення, вилучених за цим рішенням земельних ділянок з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", з категорії земель лісогосподарського призначення на категорію сільськогосподарського призначення та передати їх у власність позивачам в розмірі 0,99 га кожному для ведення особистого селянського господарства (а. с. 15-18).
      Постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 24 вересня 2008 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_10 до Київської ОДА про зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення та вчинити певні дії позовні вимоги задоволені (а. с. 25-28).
      На виконання вказаних постанов Солом'янського районного суду міста Києва головою Київської ОДА було видано розпорядження від 25 листопада 2008 року за N N 1469-1478, якими припинено право постійного користування та вилучено 10 земельних ділянок загальною площею 9,9 га (ліси) на території Гірської сільської ради з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" (Вишеньківське лісництво, квартал 6); змінено їх цільове призначення з категорії земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення без права вирубки дерев та передано у власність ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_4, ОСОБА_14 (а. с. 37-41,47-51).
      На підставі розпоряджень голови Київської ОДА для ведення особистого селянського господарства особам були видані державні акти на земельні ділянки, розташовані на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області, а саме:
      ОСОБА_13 - державний акт серії НОМЕР_1 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9901 га з кадастровим номером НОМЕР_2 (а. с. 42);
      ОСОБА_12 - державний акт серії НОМЕР_3 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_4 (а. с. 43);
      ОСОБА_4 - державний акт серії НОМЕР_5 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_2 (а. с. 44);
      ОСОБА_14 - державний акт серії НОМЕР_6 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9901 га з кадастровим номером НОМЕР_7 (а. с. 45).
      ОСОБА_11 - державний акт серії НОМЕР_8 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9901 га з кадастровим номером НОМЕР_9 (а. с. 46);
      ОСОБА_10 - державний акт серії НОМЕР_10 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_11 (а. с. 32);
      ОСОБА_5 - державний акт серії НОМЕР_12 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_13 (а. с. 33);
      ОСОБА_9 - державний акт серії НОМЕР_14 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_15 (а. с. 34);
      ОСОБА_8 - державний акт серії НОМЕР_16 від 12 вересня 2011 року площею 0,9900 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером НОМЕР_17 (а. с. 35).
      ОСОБА_7 - державний акт серії НОМЕР_18 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_19 (а. с. 36).
      Розпорядженнями Київської ОДА від 02 лютого 2010 року за N N 81-82 було змінено цільове призначення земельних ділянок з ведення особистого селянського господарства на ведення індивідуального садівництва. На підставі цих розпоряджень треті особи 29 грудня 2012 року отримали державні акти на право власності на земельні ділянки: ОСОБА_14 - державний акт серії НОМЕР_20; ОСОБА_15 - державний акт серії НОМЕР_21; ОСОБА_11 - державний акт серії НОМЕР_22; ОСОБА_10 - державний акт серії НОМЕР_23; ОСОБА_9 - державний акт серії НОМЕР_24; ОСОБА_8 - державний акт серії НОМЕР_25; ОСОБА_7 - державний акт серії НОМЕР_26 та ОСОБА_13 - державний серії НОМЕР_27.
      Відповідно до змісту інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 52-68) зазначені земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу від 01 квітня 2013 року були відчужені на користь ОСОБА_6
      Разом із тим, постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2010 року за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі - міжрайонного природоохоронного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА, постанову Солом'янського районного суду м. Києва від 24 вересня 2008 року скасовано та прийнято постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_4 та ОСОБА_14 відмовлено у повному обсязі.
      Ухвалою Вищого адміністративного суду України від листопада 2012 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2010 року залишено без змін.
      Звертаючись до суду у березні 2015 року, Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та ДП "Бориспільське лісове господарство", посилався на те, що Кабінет Міністрів України та ДП "Бориспільське лісове господарство" не були учасниками вищезазначених адміністративних справ та про наявність оскаржуваних розпоряджень та державних актів про право власності на земельні ділянки прокурору стало відомо лише після проведеної перевірки у 2015 році.
      У постановах Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року та від 16 травня 2017 року, а також в ухвалі колегій суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, предмети та підстави позову є відмінним від тих, щодо яких вирішено спір в оскаржуваному рішенні. Правовий режим земельних ділянок, набуття у приватну власність яких заборонено законом, а саме: земель водного фонду, лісового фонду, землі загального призначення тощо, відрізняється від правового режиму іншого нерухомого майна, право власності на яке може бути набутим за умов дотримання порядку, передбаченого законом, тому ці судові рішення не можуть бути прикладом підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального чи процесуального права.
      Так само у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги та у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, на які як на підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права посилається заявник, вирішено питання щодо товарів виробничо-технічного призначення та нежитлових приміщень. Правовий режим земельної ділянки загального призначення відрізняється від предметів позовних вимог і спірних відносин, щодо яких постановлено додані позивачем судові рішення, тому ці постанови не можуть бути підтвердженням невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Посилання прокурора на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі за позовом про визнання договору оренди земельної ділянки, додаткового договору й акта прийому-передачі земельної ділянки недійсними та витребування земельної ділянки та постанову від 22 березня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку - не може бути прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки в цих справах позивач та відповідач є фізичними особами, які здійснюють свої права щодо володіння, користування земельними ділянками та їх захисту особисто, а не через органи державної влади, місцевого самоврядування або органи прокуратури.
      Разом із тим у наданих для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів оренди землі та витребування земельної ділянки, на яке як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які задовольнили позовні вимоги прокурора, встановивши, що доводи щодо пропущення позивачем строку позовної давності спростовуються, оскільки відповідачами не доведено коли саме прокурор та позивачі дізнались про порушення своїх прав, тому підстави для застосування строку позовної давності відсутні.
      Також у постановах Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок, від 12 липня 2017 року у справі за позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації, від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок - надані заявником як приклад невідповідності оскаржуваних судових рішень викладеним у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суди дійшли висновку про те, що зі змісту статей 256, 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.
      Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      При цьому відповідно до частини першої ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року (на час виникнення спірних правовідносин), зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
      Відповідно до п. 5 розд. II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
      Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
      З огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
      На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.
      Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
      При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.
      Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України).
      Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України.
      Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
      Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
      Строк позовної давності має вираховуватись із моменту, коли особа дізналася, або могла дізнатися про порушення своїх прав. Разом з тим суди всупереч вимог ч. 1 ст. 261 ЦК України не з'ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави, а також не з'ясували, коли саме Кабінету Міністрів України стало відомо про порушення державних інтересів щодо права власності на вищезазначені земельні ділянки.
      Оскільки суди не встановили всіх обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, не з'ясували та не перевірили, з якого моменту Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення державних інтересів, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа № 910/12532/16
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
      Катеринчук Л.Й. - головуючий, Жуков С.В., Пєсков В.Г.
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" Кашути Д.Є.
      представник - адвокат Сочавський А.З. (довіреність №10-10 від 15.01.2018),
      представник - адвокат Палажченко О.О. (довіреність №10-11 від 15.01.2018)
      відповідач - Національний банк України
      представник - Бойко С.М. (довіреність №18-0014/19796 від 06.04.2018)
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб
      представник - адвокат Кустова Т.В. (довіреність №27-5561/18 від 15.03.2018)
      розглянув заяву Національного банку України
      про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017
      у складі колегії суддів: Картере В.І. (головуючий), Малетич М.М., Плюшко І.А.
      за позовом Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" Кашути Д.Є.
      до Національного банку України
      про стягнення коштів та зобов'язання вчинити дії
      ПРОЦЕДУРА ПРОВАДЖЕННЯ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ
      1. 14.12.2017 Національний банк України шляхом надіслання поштового відправлення звернувся до Верховного Суду України про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16 в порядку Розділу ХІІ-2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній до 15.12.2017 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 111-16 цього Кодексу.
      2. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 Розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VІІІ зазначена заява як така, що не розглянута Верховним Судом України, 11.01.2018 передана для розгляду до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 31.01.2018 визначено склад колегії суддів: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Пєсков В.Г., Погребняк В.Я.; у зв'язку з перебуванням судді Погребняка В.Я. на лікарняному, склад колегії змінено на: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Жуков С.В., Пєсков В.Г. відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 15.02.2018. 
      3. Ухвалою Верховного Суду від 16.02.2018 допущено справу №910/12532/16 до провадження Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, відкрито провадження за заявою Національного банку України про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16, зупинено виконання постанови Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 24.11.2016 у справі №910/12532/16 до прийняття рішення Верховним Судом.
      4. Ухвалою Верховного Суду від 22.03.2018 справу №910/12532/16 разом із заявою Національного банку України про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16 і доданими до неї документами передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 2 пункту 1 Розділу XI Перехідні положення, частини 5 статті 302 ГПК України в редакції Закону України №2147-VIII від 03.10.2017.
      5. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 04.04.2018 справу №910/12532/16 разом із заявою Національного банку України про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 повернено до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в порядку частини 6 статті 303 ГПК України в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017.
      6. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №910/12532/16 визначено колегію суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Жуков С.В., Пєсков В.Г., що підтверджується протоколом передачі справи раніше визначеному складу суду від 12.04.2018.
      7. Ухвалою Верховного Суду від 18.04.2018 у складі колегії суддів: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Жуков С.В., Пєсков В.Г. прийнято до провадження справу №910/12532/16 разом із заявою Національного банку України про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 з доданими до неї документами та вирішено здійснити перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16 за заявою Національного банку України без повідомлення та виклику учасників справи.
      8. Ухвалою Верховного Суду від 27.04.2018 за клопотанням Національного банку України розгляд його заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16 призначено в судовому засіданні Касаційного господарського суду на 15.05.2018 о 09 год. 05 хв.
      9. В обґрунтування підстав для перегляду постанови суду касаційної інстанції відповідно до пунктів 1, 3 частини 1 статті 111-16 цього Кодексу в редакції Закону України №1798-ХІІ від 06.11.1991 заявник зазначав про неоднакове застосування Вищим господарським судом України статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, положень статей 22, 623 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 217, 224, 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 20 Закону України "Про заставу", статті 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" та невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України у господарських та цивільних справах висновками щодо застосування зазначених норм.
      ВСТАНОВЛЕНІ ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ ЗА РІШЕННЯМИ СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
      Розгляд в суді першої інстанції
      10. У липні 2016 року Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" (далі - Уповноважена особа, позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України (далі - НБУ, відповідач) про скасування нарахованої та стягненої пені на суму 21 923 106, 16 грн., а також про стягнення доходу від погашення цінних паперів на суму 675 667 000 грн., купонного доходу на суму 114 728 256, 60 грн., процентів за користування купонним доходом та коштами, отриманими від погашення цінних паперів, - на суму 2 795 026, 44 грн., інфляційних нарахувань на суму 827 069 596, 51 грн.
      11. Позовні вимоги мотивовано тим, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі №826/18784/15 визнано незаконною та скасовано постанову Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ про переведення у власність відповідача належних позивачеві цінних паперів, у зв'язку з чим позивачем заявлено вимогу про скасування необґрунтованого, на його думку, стягнення на підставі статті 22 ЦК України збитків у вигляді неотриманих позивачем доходів - купонного доходу за цінними паперами, доходу від погашення цінних паперів, а також стягнення інфляційних нарахувань та процентів за користування купонним доходом на підставі статті 625 ЦК України, нарахування та стягнення пені на суму 21 923 106, 16 грн.
      12. Позивач тричі (01.08.2016, 08.11.2016 та 22.11.2016) до початку розгляду справи по суті зменшував розмір заявлених позовних вимог та остаточно визначив їх як вимоги про скасування нарахованої та стягненої пені на суму 21 923 106, 16 грн., про стягнення отриманого доходу від погашення цінних паперів на суму 450 670 000 грн., про стягнення отриманого купонного доходу на суму 76 523 766 грн., про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, одержаними від погашення номіналу цінних паперів, - на суму 1 108 204, 92 грн., про стягнення процентів за користування чужими коштами, одержаними як купонний дохід, - на суму 442 207, 01 грн., про стягнення інфляційних нарахувань на суму 1 695 099, 34 грн.,
      13. Судом першої інстанції встановлено, що 20.06.2014 між позивачем - ПАТ "Комерційний банк "Фінансова ініціатива", як позичальником, та відповідачем - Національним банком України, як кредитором, укладено кредитний договір №171/06-14/КТ, за умовами якого кредитор надав позичальнику кредит з рефінансування на суму 622 000 000 грн. на строк з 20.06.2014 по 26.01.2015 з оплатою 14,25 % річних; договір набирає чинності з дня його підписання і діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань (пункти 1.1., 5.3. договору); судом встановлено обставини зміни сторонами строку погашення відсотків за користування кредитом за листопад 2014 року - 26.12.2014 шляхом укладення 01.12.2014 договору про внесення змін №1 до кредитного договору (том 1, а.с. 20-23).
      14. Судом встановлено, що в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором на підставі договору застави №171/06-14/ДОУ від 20.06.2014 позивач передав у заставу відповідачу (НБУ) державні облігації України UA4000181275 загальною вартістю 675 667 000 грн. у кількості 675 667 штук номінальною вартістю 1000 грн. за одну штуку балансовою вартістю 1006,11 грн. за одну штуку із датою погашення 01.06.2016; право власності позивача на зазначені цінні папери станом на дату укладення договору застави підтверджено біржовими звітами - Виписками з Переліку біржових контрактів, укладених на Фондовій біржі ПФТС, які долучено до матеріалів справи; пунктом 4.2. договору застави сторони погодили, що договір набирає чинності з часу перерахування коштів на кореспондентський рахунок заставодавця і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань (т. 1, а.с.24-25).
      15. Суд встановив, що на виконання пункту 2.1.1. кредитного договору, відповідач перерахував на розрахунковий рахунок позивача суму кредитних коштів та одночасно заблокував у депозитарії цінних паперів відповідача цінні папери, визначені у договорі застави, які були надані під забезпечення кредиту.
      16. Місцевим судом встановлено, що пунктом 2.2.4. кредитного договору сторони погодили право відповідача наступного робочого дня за днем неповернення коштів позивачем віднести заборгованість на рахунки з обліку простроченої заборгованості та прострочених нарахованих доходів, а також нарахувати з наступного календарного дня, що настає за днем порушення позичальником будь-якого зобов'язання за кредитним договором, пеню в розмірі 0,5% від суми заборгованості за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період порушення виконання зобов'язання.
      17. Суд встановив, що за змістом пункту 2.2.2. договору застави, у разі невиконання заставодавцем умов, що передбачені кредитним договором (неповернення, часткового неповернення або несвоєчасного повернення), та неможливості списання відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України" у безспірному порядку заборгованості з кореспондентського рахунку заставодавця та його філій, які працюють у СЕП за окремими кореспондентськими рахунками, до її повного погашення через 10 робочих днів з дня виникнення простроченої заборгованості, заставодержатель (НБУ) вправі здійснити продаж державних облігацій України третім особам, або переведення державних облігацій у власність заставодержателя і за рахунок отриманих коштів задовольнити всі свої вимоги відповідно до цього Договору.
      18. Судом встановлено, що пунктом 2.2.4. договору застави сторони погодили право заставодержателя (НБУ) залишити заставлені державні облігації України у своїй власності за справедливою ціною у разі неможливості продажу предмета застави; аналогічне право НБУ, як кредитора, передбачено пунктом 2.2.8. укладеного між сторонами кредитного договору №171/06-14/КТ від 20.06.2014.
      19. Місцевий суд прийняв до уваги, що відповідач здійснив 05.03.2015 безспірне списання коштів на суму 51 899 165, 55 грн. з кореспондентського рахунку ПАТ "КБ "Фінансова Ініціатива"; в подальшому, списання коштів з рахунку позивача відповідачем не здійснювалося у зв'язку з віднесенням банку-позивача до категорії проблемних та відсутністю у нього коштів на рахунках.
      20. Судом встановлено, що на підставі постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №408 "Про віднесення ПАТ "КБ "Фінансова Ініціатива" до категорії неплатоспроможних" Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 23.06.2015 №121 "Про запровадження тимчасової адміністрації ПАТ "КБ "Фінансова Ініціатива", яким з 24.06.2015 по 23.09.2015 включно у банку-позивача запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ "КБ "Фінансова Ініціатива" Кашуту Д.Є.
      21. Судом встановлено обставини вжиття відповідачем заходів звернення стягнення на предмет застави згідно укладених кредитного та договору застави, шляхом прийняття рішення відповідно до Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ про покриття обсягу заборгованості позивача за рядом кредитних договорів, укладених з відповідачем, в тому числі й за кредитним договором №171/06-14/КТ від 20.06.2014 про набуття за справедливою вартістю у власність НБУ державних облігацій, які є предметом застави за цими кредитними договорами та які заблоковані на користь НБУ, як забезпечення виконання кредитних зобов'язань, а саме 2 186 218 штук облігацій, загальною вартістю 2 096 119 520, 28 грн.; визначено черговість спрямування вартості набутого у власність забезпечення на погашення заборгованості: у першу чергу - суми основного боргу за кредитами, у другу чергу - суми процентів за користування кредитами, у третю чергу - суми нарахованої пені та в четверту чергу - суми штрафів.
      22. Судом встановлено, що справедлива вартість державних облігацій України визначалась відповідно до Порядку оцінки за справедливою вартістю цінних паперів, що перебувають у власності НБУ, та становила 2 096 119 520, 28 грн.; на підставі Постанови Правління НБУ №407/БТ від 23.06.2015 у власність НБУ було переведено предмет застави позивача - державні облігації України UA4000181275 загальною вартістю 450 670 000 грн. у кількості 450 670 штук, номінальною вартістю 1000 грн. за одну штуку, балансовою вартістю 1006,11 грн. за одну штуку із датою погашення 01.06.2016; державні облігації в кількості 224 997 штук вивільнені НБУ з-під застави у зв'язку з погашенням 19.09.2014 позивачем частини кредиту, що підтверджувалося випискою з рахунку депозитарної установи та не заперечувалося сторонами спору під час розгляду справи. Також, за рахунок предмета забезпечення НБУ було погашено нараховану позивачеві пеню на суму 21 923 101, 16 грн.
      23. Місцевий суд прийняв, як преюдиційну, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі №826/18784/15, якою визнано незаконною та скасовано постанову Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ про переведення у власність відповідача належних позивачеві цінних паперів з порушенням порядку визначення їх справедливої вартості, що надало можливість відповідачу набути у власність майно (цінні папери) позивача за заниженою вартістю без здійснення процедури їх попереднього продажу третім особам.
      24. Судом встановлено, що зважаючи на обставини скасування в судовому порядку Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ позивач листом за вих. №06 від 04.03.2016 звернувся до відповідача з вимогою про повернення йому цінних паперів, які були переведені у власність НБУ, однак, відповідачем її залишено без задоволення. Зазначене стало підставою для звернення позивача до суду з позовом про стягнення з відповідача доходу від погашення цінних паперів на суму 450 670 000 грн., оскільки повернення державних облігацій України UA4000181275 загальною вартістю 450 670 000 грн. у кількості 450 670 штук в натурі не є можливим, так як НБУ задовольнив свої вимоги до позивача за кредитним договором шляхом звернення стягнення на спірні цінні папери у бездокументарній формі. Також, позивачем заявлено до стягнення з відповідача 76 523 766 грн. купонного доходу від спірних цінних паперів, 1 108 204, 92 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами, одержаними від погашення номіналу цінних паперів, 442 207, 01 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами, одержаними як купонний дохід, та 1 695 099, 34 грн. інфляційних нарахувань. Зазначені грошові суми позивач вважає збитками, завданими незаконними діями позивача, відповідно до статті 22 ЦК України.
      25. Задовольняючи позов в частині стягнення з відповідача 76 523 766 грн. отриманого купонного доходу та 450 670 000 грн. отриманого доходу від погашення цінних паперів, суд першої інстанції виходив із встановлених рішенням суду від 25.02.2016 в адміністративній справі №826/18784/15 преюдиційних обставин протиправності набуття відповідачем права власності на спірні цінні папери, що є предметом забезпечення кредитних зобов'язань позивача, у бездокументарній формі на підставі Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ, яку в подальшому визнано незаконною та скасовано адміністративним судом, та погодився з оцінкою заявлених до стягнення позивачем сум як збитків, завданих йому відповідачем шляхом прийняття незаконної Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ.
      26. Відмовляючи у задоволенні позову про стягнення з відповідача пені на суму 21 923 101, 16 грн., місцевий господарський суд зазначив про обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав в розумінні статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України в цій частині позовних вимог. Також, суд першої інстанції відмовив у стягненні з відповідача процентів за користування купонним доходом та кошами, отриманими від погашення цінних паперів, нарахованих у вигляді 3% річних на загальну суму 1 550 411, 93 грн., та інфляційних нарахувань на суму 1 695 009, 34 грн., оскільки їх заявлено до стягнення на підставі частини 2 статті 625 ЦК України, положення якої не застосовуються до вимог про стягнення збитків відповідно до статті 22 ЦК України.
      Провадження в апеляційному суді та обґрунтування його постанови
      27. Не погодившись з рішенням Господарського суду міста Києва від 28.02.2017 у справі №910/12532/16 відповідач оскаржив його в апеляційному порядку та просив апеляційний суд скасувати рішення суду про часткове задоволення позовних вимог як таке, що прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права та за умов неповноти встановлених обставин справи, та прийняти нове рішення про відмову в позові.
      28. Переглядаючи справу в повному обсязі, апеляційний суд погодився з правильністю встановлення судом першої інстанції обставин завдання відповідачем (НБУ) збитків позивачу на заявлені до стягнення суми купонного доходу в розмірі 76 523 766 грн. та доходу від погашення цінних паперів в розмірі 450 670 000 грн. та їх стягнення з відповідача на підставі статті 22 ЦК України та статей 217, 224 ГК України.
      29. Разом з тим, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позивачем до стягнення з відповідача сум 3% річних за користування купонним доходом в розмірі 442 207, 01 грн. та коштами, одержаними від погашення номіналу цінних паперів в розмірі 1 108 204, 92 грн., зважаючи на обставини пред'явлення позивачем вимог про повернення відповідачем неправомірно одержаного купонного доходу та доходу від погашення цінних паперів у грошовому вираженні, які відповідачем залишено без задоволення. При цьому, апеляційний суд змінив визначений позивачем період нарахування сум 3% річних та визначив його з урахуванням строку для погашення відповідачем спірних сум купонного доходу та доходу від погашення цінних паперів відповідно до пред'явлених позивачем вимог 04.03.2016 та 29.04.2016.
      30. Апеляційний суд визнав обґрунтованими позовні вимоги в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат в розмірі 717 235, 57 грн., виходячи із власного розрахунку інфляційних втрат позивача за користування відповідачем грошовими коштами позивача у вигляді купонного доходу в розмірі 76 523 766 грн. за період з 12.03.2016 по 30.06.2016 та грошовими коштами, одержаними від погашення номіналу цінних паперів позивача на суму 1 108 204, 92 грн. за період з 01.06.2016 по 30.06.2016.
      31. З огляду на таке, постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 рішення Господарського суду міста Києва від 24.11.2016 у справі №910/12532/16 скасовано частково, в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача сум 3% річних за користування купонним доходом в розмірі 442 207, 01 грн., 3% річних за користування коштами, одержаними від погашення номіналу цінних паперів в розмірі 1 108 204, 92 грн., та інфляційних втрат на суму 717 235, 57 грн., викладено рішення Господарського суду міста Києва від 24.11.2016 у такій редакції:
      "Позов задовольнити частково.
      Стягнути з Національного банку України (м. Київ, вул. Інститутська, буд. 9, код ЄДРПОУ 00032106) на користь Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" Кашути Д.Є. (м. Київ, вул. Щорса, буд. 7/9, код ЄДРПОУ 33299878) отриманий купонний дохід у розмірі 76 523 766, 00 грн., отриманий дохід від погашення цінних паперів у розмірі 450 670 000, 00 грн., 3% річних за користування купонним доходом у розмірі 442 207, 01 грн., 3% річних отриманих від погашення номіналу цінних паперів у розмірі 1 108 204, 92 грн., інфляційні втрати в розмірі 717 235, 57 грн., судовий збір за подання позовної заяви 67 528, 89 грн.
      Видати наказ.
      В іншій частині позовних вимог відмовити".
      Стягнено з Національного банку України на користь Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" Кашути Д.Є. судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 74 776, 99 грн.
      Постанова Вищого господарського суду України та її обґрунтування
      32. Постановою Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16 касаційну скаргу Національного банку України задоволено частково, постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 скасовано в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача 3% річних за користування купонним доходом в розмірі 442 207, 01 грн., 3% річних отриманих від погашення номіналу цінних паперів в розмірі 1 108 204, 92 грн., інфляційних втрат в розмірі 717 235, 57 грн. та розподілу судового збору, постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 в частині стягнення з відповідача отриманого купонного доходу в розмірі 76 523 766 грн., отриманого доходу від погашення цінних паперів в розмірі 450 670 000 грн. та в частині відмови у задоволенні позову про скасування нарахованої та стягненої пені на суму 21 923 106, 16 грн., а рішення Господарського суду міста Києва від 24.11.2016 - залишено без змін, поновлено виконання рішення Господарського суду міста Києва від 24.11.2016, стягнено з Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" на користь Національного банку України 1 517, 64 грн. судового збору за розгляд касаційної скарги.
      33. Приймаючи таке рішення касаційний суд зазначив про встановлення судами попередніх інстанцій преюдиційних при розгляді справи №910/12532/16 фактів скасування рішенням суду від 25.02.2016 в адміністративній справі №826/18784/15 Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ про переведення у власність відповідача (НБУ) належних позивачу державних облігацій України, що є предметом договору застави №171/06-14/ДОУ від 20.06.2014 в забезпечення виконання зобов'язань позивача, як позичальника, за укладеним з відповідачем кредитним договором №171/06-14/КТ від 20.06.2014 про надання позивачу кредиту в розмірі 622 000 000 грн. Зазначені обставини за висновком суду касаційної інстанції є самостійною підставою для відшкодування позивачу збитків, завданих відповідачем прийняттям Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ, яку в подальшому було визнано незаконною та скасовано в судовому порядку судами адміністративної юрисдикції.
      34. Разом з тим, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів про правову природу отриманих відповідачем під час дії Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ доходів (купонного доходу в розмірі 76 523 766 грн. та доходу від погашення вартості цінних паперів, які є предметом застави, в розмірі 450 670 000 грн.) як збитків, завданих позивачу - власнику спірних цінних паперів (державних облігацій України), в розумінні статті 22 ЦК України та залишив без змін постанову апеляційного суду від 28.02.2017 про задоволення позовних вимог в цих частинах.
      35. Заявлення позову в частині вимог про скасування нарахованої та стягненої відповідачем пені в розмірі 21 923 106, 16 грн. суд касаційної інстанції визнав неналежним способом захисту позивачем своїх прав з огляду на положення статті 16 ЦК України та погодився з висновками судів про відмову в позові в цій частині.
      36. Суд касаційної інстанції скасував постанову апеляційного суду в частині стягнення з відповідача сум інфляційних втрат та 3% річних, зазначивши про безпідставність застосування відповідальності за порушення грошового зобов'язання відповідно до статті 625 ЦК України у правовідносинах з відшкодування шкоди, що виникли між позивачем та відповідачем у зв'язку з прийняттям відповідачем незаконного рішення (постанови), як акта індивідуальної дії, про переведення у його власність належних позивачеві цінних паперів, обтяжених заставою відповідача.
      ДОВОДИ ЗАЯВНИКА
      37. Звертаючись із заявою про перегляд рішень суду у справі №910/12532/16 господарської юрисдикції, заявник аргументував про помилковість висновків судів щодо можливості прийняття, як преюдиційних, висновків судів в адміністративній справі №826/18784/15, як такій, що розглянута з виходом за межі підсудності адміністративним судам спорів, що не випливають з правовідносин владного підпорядкування, а є за своєю природою господарськими правовідносинами, пов'язаними з діяльністю двох суб'єктів господарювання, один з яких (НБУ) хоч і є державним органом, однак в даному випадку перебуває у господарських правовідносинах з позивачем у справі. А тому скаржник доводив прийняття зазначеного рішення з порушенням статті 6 Конвенції, як таке, що прийняте не "судом, встановленим законом", а тому невірно оцінено судами, як преюдиційний факт у даній справі та помилково покладено в основу судового рішення, яке переглядається. Скаржник зазначав про чисельну практику Верховного Суду України, яка підтверджує таке застосування статті 6 Конвенції, згідно якого рішення судів, прийняті за відсутності юрисдикції з розгляду конкретного спору, не вважаються такими, що прийняті "судом, встановленим законом" та не мають жодних правових наслідків. Зокрема, скаржник посилався на Постанови Верховного Суду України від 09.12.2014 у справі №21-308а14, від 24.02.2015 у справі №21-34а15, від 02.12.2014 у справі №21-530а14, 17.02.2015 №21-551а14 (т. 4, а.с. 114-115, 118-119, 120-121, 112-11).
      38. Скаржник аргументував, що встановлення обставин "справедливості ціни" при вчиненні дій із звернення стягнення на предмет застави (цінні папери) повинно здійснюватися господарськими судами шляхом власного дослідження та оцінки всієї сукупності доказів у справі, а стягнення "збитків", що є предметом спору в даній справі, за наслідком прийняття рішення адміністративного суду, який діє в даному випадку не як "суд, встановлений законом", порушує принципи цивільного судочинства щодо змагальності сторін та суперечить практиці застосування статті 22 ЦК України, оскільки встановлення збитків має здійснюватися за правилами цивільного судочинства, за наслідком дослідження судами всієї сукупності дій сторін (заставодавця та заставодержателя при зверненні стягнення на предмет застави) та встановлення складу цивільного правопорушення в діях відповідача, а не виключно з посиланням на недійсність акта ненормативного характеру (Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ). Зокрема, скаржник посилався на Постанову Верховного Суду України 10.10.2017 у справі №210/5803/13-а, згідно якої прийнято саме такий висновок.
      З огляду на зазначене, колегія суддів касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає правильним розглянути по суті подану заяву про перегляд Постанови ВГСУ від 16.06.2017 у справі №910/12532/16 та зазначає, що при прийнятті Постанови Верховного Суду від 16.04.2018 у справі №910/13057/16 касаційним судом не було встановлено обставин надання для порівняння практики Верховного Суду України та касаційних судів на предмет різного застосування статті 6 Конвенції.
      Також, у доводах заявника наявні посилання на різну практику судів адміністративної та господарської юрисдикції на предмет розгляду спорів про відшкодування збитків при здійсненні господарської діяльності юридичною особою, яка є державним органом, однак, в спірних правовідносинах виступає суб'єктом господарювання та саме як господарюючий суб'єкт формує свою волю на вчинення певних дій (приймає рішення про звернення стягнення на предмет застави). Суд вважає, що на обґрунтування різного застосування принципів судочинства, зокрема, статті 6 Конвенції, може бути прийнята до уваги надана заявником для порівняння судова практика у Постановах Верховного Суду України від 09.12.2014 у справі №21-308а14, від 24.02.2015 у справі №21-34а15, від 02.12.2014 у справі №21-530а14, 17.02.2015 №21-551а14, яка свідчить про різне застосування такого принципу, як "право на справедливий суд" в контексті прийняття судових рішень поза межами юрисдикції конкретних судів, незалежно від відмінностей даних справ за фактичними обставинами, оскільки застосування принципів судочинства не пов'язано з необхідністю встановлення тотожних обставин у справах, які порівнюються. 
      ПОЗИЦІЯ ТА ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      39. Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права, що також знаходить своє відображення у Господарському процесуальному кодексі України в пункті 1 частини 3 статті 2 та частині 1 статті 11 цього Кодексу, згідно з яким, верховенство права є одним з принципів господарського судочинства. Крім того, відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України, Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
      Відповідно до статті 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У Рішенні ЄСПЛ "Zand v Austria" зазначається про те, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів…" З огляду на це, не вважається "судом встановленим законом" орган, котрий не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
      Як встановлено судами, згідно з Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі №826/18784/15 визнано незаконною та скасовано Постанову Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ про переведення у власність Національного банку України належних позивачу державних облігацій UA 4000180582 в кількості 821 395 шт., UA 4000181275 в кількості 1 021 733 шт., UA 4000186159 в кількості 100 695 шт., UA4000173280 в кількості 200 000, UA 4000186928 в кількості 42 395 шт., як предметів застави за кредитами рефінансування, наданими НБУ, зокрема за Кредитним договором №171/06-14КТ від 20.06.2014, стягнення збитків за яким є предметом спору в даній справі. Постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі №826/18784/15 залишена в силі Постановою Вищого адміністративного суду України 12.07.2016 (т. 1, а.с. 33-36, 109-113).
      Отже, розглянувши спір щодо законності прийняття акта ненормативного характеру (Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ) про встановлення процедури звернення стягнення на заставне майно відповідача, який припинив свою дію за наслідком його виконання, суди адміністративної юрисдикції у справі №826/18784/15 вийшли за межі визначеної для них юрисдикційності розгляду спорів та прийняли рішення про права та обов'язки сторін, які перебували у господарських правовідносинах (про правомірність обраного способу звернення стягнення на заставлене майно), а тому відповідно до статті 6 Конвенції зазначені рішення судів у адміністративній справі №826/18784/15 є такими, що прийняті "судом не встановленим законом".
      40. Частиною 3 статті 35 ГПК України, в редакції, чинній на момент прийняття рішень у даній справі судами першої та апеляційної інстанцій, визначено, як підставу звільнення від доказування "обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини".
      Разом з тим, рішення, прийняті судом "не встановленим законом" в розумінні статті 6 Конвенції, не можуть встановлювати таких обставин та бути підставою звільнення від доказування відповідно до статті 35 ГПК України, оскільки таке рішення не відповідає вимогам забезпечення кожному права на "справедливий суд".
      41. Як вбачається за змістом Постанови ВГСУ 16.06.2017 у справі №910/12532/16, суд касаційної інстанції погодився з правильністю висновків судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення завданих позивачу збитків в порядку статті 22 ЦК України в розмірі доходу від погашення заставодержателем - відповідачем вартості цінних паперів на суму 450 670 000 грн. та втраченої вигоди, як купонного доходу на суму 76 523 766 грн., з посиланням на преюдиційність висновків резолютивної та мотивувальної частини Постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі №826/18784/15 про незаконність постанови Правління НБУ №407/БТ від 23.06.2015 та про необхідність повернення позивачу в натурі облігацій, на які було звернено стягнення (т. 4, а.с. 40-41), не звернувши уваги на помилкове застосування норм процесуального права, що гарантують особі право на справедливий суд.
      З огляду на зазначене, Верховний Суд вважає, що судами невірно застосовані норми процесуального права та стаття 6 Конвенції та помилково прийнято до уваги, як преюдиційні обставини, визнання незаконною та скасування Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ (про переведення у власність Національного банку України належних позивачу державних облігацій UA 4000180582 в кількості 821 395 шт., UA 4000181275 в кількості 1 021 733 шт., UA 4000186159 в кількості 100 695 шт., UA4000173280 в кількості 200 000, UA 4000186928 в кількості 42 395 шт., як предметів застави за кредитами рефінансування, наданими НБУ, зокрема за Кредитним договором №171/06-14КТ від 20.06.2014) згідно Постанови Київського апеляційного суду від 25.02.2016 в адміністративній справі №826/18784/15.
      42. Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з НБУ на користь позивача збитків в розмірі вартості цінних паперів, на які було звернено стягнення (прямі збитки) та купонного доходу від цінних паперів (втрачена вигода) згідно статті 22 ЦК України, суди не дослідили повного складу цивільного правопорушення, наявність якого є підставою для стягнення збитків.
      Суд зазначає, що у постанові касаційного суду, яка переглядається є два взаємно-протилежні висновки. З одного боку, предмет спору визначено позивачем, як збитки, завдані неналежним виконанням цивільно-правових зобов'язань відповідача із звернення стягнення на предмет застави, і суди з цим погодились, а з іншого, касаційний суд дійшов висновку, що встановлений адміністративним судом факт прийняття незаконного акта НБУ "є самостійною підставою для відшкодування позивачу збитків, завданих відповідачем прийняттям Постанови Правління НБУ від 23.06.2015 №407/БТ", що може бути тільки наслідком вчинення адміністративного правопорушення і стягуватися як шкода, завдана незаконними діями органу влади в судах адміністративної юрисдикції, однак такого предмету спору в даній справі позивачем не обиралося.
      43. Виходячи з положень статей 1, 4, 5 Закону України "Про заставу", статей 177, 194 ЦК України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Предметом застави можуть бути майно та майнові права, в тому числі цінні папери як різновид майна. Застава цінних паперів може здійснюватись шляхом передачі їх заставодержателю.
      Частиною 1 статті 20 Закону України "Про заставу" заставодержателю надано право звернути стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.
      Пунктом 2.2.2. договору застави державних облігацій України №171/06-14/ДОУ від 20.06.2014, укладеного між сторонами спору, відповідачу, як заставодержателю, надано право звернути стягнення на предмет застави (цінні папери позивача) шляхом його продажу третім особам або переведення державних облігацій України у свою власність для задоволення вимог до позивача-заставодавця у разі невиконання ним умов кредитного договору та неможливості списання заставодержателем (НБУ) у безспірному порядку заборгованості з кореспондентського рахунку заставодавця та його філій, які працюють у СЕС за окремими кореспондентськими рахунками до її повного погашення.
      При цьому, суди не досліджували чи є право відповідача-заставодержателя звернути стягнення на заставлені цінні папери позивача за змістом пункту 2.2.2. договору застави самостійним, чи залежить можливість його реалізації від вжиття відповідачем заходів щодо продажу спірних паперів третім особам, виходячи з того, що пунктом 2.2.2. способи звернення стягнення на предмет застави визначені альтернативно - шляхом продажу НБУ цінних паперів третім особам або шляхом їх переведення у власність НБУ. Також, суди не звернули уваги на те, що в договорі застави від 20.06.2014 відсутній пункт 2.2.8, в той час, як зазначений пункт включено до тексту кредитного договору №171/06-14/КТ, та не дослідили коли має застосовуватися загальне правило про реалізацію заставного майна "за справедливою ціною" на момент вчинення НБУ дій із переведення цінних паперів у власність НБУ, чи пізніше, в ході реалізації предмета застави НБУ.
      44. Також, судами не досліджувалися, в контексті встановлення правомірності дій відповідача, спеціальні норми банківського законодавства, які визначають особливості кредитування Національним банком України комерційних банків. Зокрема, відповідно до частин 1, 2 статті 73 Закону України "Про Національний банк України", Національний банк України "має переважне і безумовне право задовольнити будь-яку вимогу, засновану на здійсненому рефінансуванні, за якою настав строк погашення".
      45. Суди не досліджували правомірності вимог позивача виходячи з його зобов'язань згідно з абзацом 2 пункту 8 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" №4452-VІ від 23.02.2012, згідно якого позивач, як одержувач кредиту, зобов'язаний здійснити зарахування зустрічних однорідних вимог у разі, "якщо боржник банку одночасно є кредитором цього банку і грошові кошти спрямовуються на погашення зобов'язань за кредитом цього боржника перед цим банком за кредитними договорами ". 
      Отже, навіть якщо б Національний банк України отримав якийсь дохід від реалізації заставного майна банку-боржника, який перебуває у ліквідаційній процедурі, такі кошти повинні зараховуватися відповідно до абзацу 2 пункту 8 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в рахунок виконання зобов'язань за кредитним договором цього боржника перед цим банком та можуть бути предметом витребування до ліквідаційної маси банку-боржника, як збитки, тільки у випадку перевищення активу від реалізації майна боржника над пасивом (загальною сумою кредитних зобов'язань перед НБУ).
      46. Отже, висновки судів про задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача (НБУ) отриманого купонного доходу в розмірі 76 523 776 грн. та доходу від погашення цінних паперів, які є предметом застави в розмірі 450 670 000 грн. є передчасними, як такі, що зроблені за умов неповноти дослідження фактичних обставин справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та невірного застосування норм матеріального та процесуального права.
      47. Аналізуючи повноту дослідження судами обставин при розгляді даної справи Суд, керуючись Рішенням ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", зазначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції не зобов'язує національні суди надавати детальну відповідь на кожен аргумент заявника (сторони у справі). Суди зобов'язані давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Питання чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає з статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки в світлі конкретних обставин справи (пункти 21, 23 Рішення). Аналізуючи через призму зазначених висновків ЄСПЛ повноту дослідження судами обставин даної справи та обґрунтування судових рішень про стягнення збитків, завданих відповідачем позивачу, з посиланням на незаконність обраного ним способу звернення стягнення на заставне майно (державні облігації) позивача, Суд вважає, що у даній справі судами не було належним чином виконано обов'язку щодо обґрунтування своїх висновків про стягнення збитків з відповідача, внаслідок вчинення цивільного правопорушення.
      48. Відповідно до статті 111-25 ГПК України, суд задовольняє за наявності однієї з підстав, передбачених частиною 1 статті 111-16 цього Кодексу. Згідно з пунктами 2- 3 статті 111-16 ГПК України в редакції до 15.12.2017, у разі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженні й справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ, невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, заява про перегляд судового рішення може бути задоволена відповідно до Розділу ХІІ-2 ГПК України.
      З огляду на зазначене та встановлення різного застосування статті 6 Конвенції та статті 22 ЦК України, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає правильним задоволити заяву Національного банку України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16.
      Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду приймає до уваги той факт, що ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 04.04.2018 справу №910/12532/16 разом із заявою Національного банку України про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 повернено до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в порядку частини 6 статті 303 ГПК України в редакції з 15.12.2017, а також те, що передача даної справи на розгляд об'єднаної палати Касаційного господарського суду є неможливою, оскільки провадження у справі здійснюється відповідно до Розділу ХІІ-2 ГПК України в редакції до набрання чинності змінами 15.12.2017. Тому дана Постанова змінює практику Верховного Суду згідно з Постановою від 12.03.2018 у справі №910/13704/16.
      49. Отже, постанова Вищого господарського суду України від 16.06.2017, постанова Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 24.11.2016 у справі №910/12532/16 підлягають скасуванню з переданням справи №910/12532/16 на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. При новому розгляді справи судам належить врахувати викладене та прийняти судові рішення з дотриманням принципів "справедливого суду" згідно статті 6 Конвенції та вимог матеріального права щодо відповідача, як особливого суб'єкта господарських правовідносин, з належним дослідженням господарських зобов'язань сторін згідно кредитного договору та договору застави та встановленням безпосередньо в ході нового розгляду даної справи обставин вчинення відповідачем цивільного правопорушення, які можуть бути підставою для стягнення збитків.
      Судові витрати
      50. У зв'язку із задоволенням заяви відповідача та скасуванням рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі №910/12532/16 за результатами їх перегляду в порядку Розділу ХІІ-2 ГПК України в редакції до набрання чинності змінами 15.12.2017, питання про розподіл судових витрат Верховним Судом не вирішується, оскільки розгляду по суті позовних вимог не відбулося.
      На підставі викладеного та керуючись підпунктом 1 пункту 1 Розділу ХІ Перехідні положення Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017, статтями 111-23, 111-24, 111-25 Господарського процесуального кодексу України в редакції до набрання чинності Законом України №2147-VІІІ від 03.10.2017, Верховний Суд, -
      ПОСТАНОВИВ:
      1. Заяву Національного банку України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 16.06.2017 у справі №910/12532/16 задовольнити.
      2. Постанову Вищого господарського суду України від 16.06.2017, постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 24.11.2016 у справі №910/12532/16 скасувати.
      Справу №910/12532/16 передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 111-16 ГПК України.
      Головуючий Л.Й. Катеринчук
      Судді С.В. Жуков
       В.Г. Пєсков
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/74160428
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 2а-14/11
      Провадження N 11-264зва18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання - Комісаренко В.Д.,
      представника заявника - ОСОБА_3,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 про перегляд за виключними обставинами постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року (у складі суддів Щербака А.А., Малиш Н.І., Мельника В.В.) у справі N 2а-14/11 за адміністративним позовом ОСОБА_5 до управління Пенсійного фонду України в Довгинцівському районі м. Кривого Рогу Дніпропетровської області (далі - Управління ПФУ) про визнання неправомірною відмови в перерахунку пенсії та зобов'язання здійснити перерахунок пенсії з підстави, визначеної п. 3 ч. 5 ст. 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України),
      УСТАНОВИЛА:
      У вересні 2010 року ОСОБА_5 звернувся до Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив визнати неправомірною відмову Управління ПФУ у проведенні перерахунку пенсії із застосуванням показника середньої заробітної плати в цілому по Україні за календарний рік, що передує року перерахунку, тобто за 2009 рік, і зобов'язати відповідача здійснити такий перерахунок, починаючи з 01 січня 2010 року.
      На обґрунтування позову ОСОБА_5 зазначив, що Управління ПФУ здійснило перерахунок пенсії всупереч вимогам ст. 42 Закону України від 09 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV), застосувавши показник середньої заробітної плати за 2007 рік замість показника, який передує року здійснення перерахунку, чим обмежило його право на пенсійне забезпечення в повному обсязі.
      Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу постановою від 18 лютого 2011 року адміністративний позов задовольнив частково. Визнав неправомірною відмову Управління ПФУ щодо застосування середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України за 2009 рік, відповідно до вимог ст. 40, 42 Закону N 1058-IV під час проведення перерахунку призначеної позивачу пенсії. Зобов'язав відповідача здійснити ОСОБА_5 перерахунок та виплату пенсії із застосуванням середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України за 2009 рік, починаючи з 01 січня 2010 року згідно з вимогами ст. 40, 42 Закону N 1058-IV. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 26 червня 2012 року скасував постанову Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 18 лютого 2011 року та відмовив у задоволенні позову.
      Рішення суду апеляційної інстанції в касаційному порядку не переглядалося й набрало законної сили з моменту постановлення (ст. 254 КАС України у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції), оскільки справа в суді першої інстанції розглядалася в порядку скороченого провадження, передбаченого ст. 183-2 цього Кодексу (у вказаній редакції).
      Тобто ці рішення суди обох інстанцій прийняли без виклику сторін та без їх повідомлення про дату засідання за наявними у справі матеріалами.
      Згодом ОСОБА_5 подав до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяву проти України, у якій скаржився на порушення своїх прав за ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР (далі - Конвенція), а саме на те, що національний суд не повідомив його про здійснення апеляційного провадження у справі, у зв'язку із чим він був позбавлений можливості подати заперечення стосовно поданої апеляційної скарги.
      03 жовтня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "ОСОБА_5 проти України" (далі - Рішення) за заявою ОСОБА_5 N 18656/13, яким постановив, що Україна порушила стосовно заявника п. 1 ст. 6 Конвенції - право на справедливий суд у зв'язку з недотриманням принципу рівності сторін.
      Рішення ЄСПЛ набуло статусу остаточного 03 січня 2018 року.
      13 березня 2018 року ОСОБА_4 як представник ОСОБА_5 подав до Верховного Суду заяву про перегляд за виключними обставинами постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року у справі N 2а-14/11 на підставі п. 3 ч. 5 ст. 361 КАС України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) і просив скасувати зазначене рішення, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Заяву мотивовано тим, що постанова суду апеляційної інстанції не ґрунтується на принципі верховенства права та вимогах закону, прийнята без дотримання вимог п. 1 ст. 6 Конвенції, про що зазначено в рішенні ЄСПЛ.
      При цьому зауважено, що під час прийняття рішення апеляційний суд порушив принцип рівності сторін, не повідомивши ОСОБА_5 про відкриття апеляційного провадження у справі, у зв'язку із чим у нього не було можливості скористатися правом подати заперечення на апеляційну скаргу та викласти доводи на підтримку своєї позиції.
      Крім того, заявник посилається на порушення судом апеляційної інстанції вимог, передбачених ч. 1 ст. 190 та ч. 3 ст. 191 КАС України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції), якими встановлено обов'язок направлення копії ухвали про відкриття апеляційного провадження особам, які беруть участь у розгляді справи, з метою надання заперечень на апеляційну скаргу, що також вплинуло на змагальність сторін. Рішення, прийняте за результатами апеляційного розгляду справи, також не було направлене на адресу ОСОБА_5
      Міністерство юстиції України надало копію Рішення ЄСПЛ разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      У судовому засіданні представник заявника - ОСОБА_4 підтримав заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами та просив її задовольнити з викладених у ній мотивів. Крім того зазначив, що Велика Палата Верховного Суду вже розглядала аналогічні справи про перегляд судових рішень за виключними обставинами і дійшла висновку про необхідність скасування рішень апеляційних судів.
      Представник Управління ПФУ відзиву на заяву не подав, до суду не з'явився, хоча йбув належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання.
      Розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_5, заслухавши доводи його представника, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з п. 3 ч. 5 ст. 361 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
      У Рішенні ЄСПЛ постановив, що національними судами було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції, де визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Також у своєму Рішенні ЄСПЛ, указавши на порушення Україною п. 1 ст. 6 Конвенції, керувався тим, що національне законодавство України містить спеціальні норми щодо забезпечення інформування сторін процесу про ключові процесуальні дії та дотримання таким чином принципу рівності сторін і зберігання відповідної інформації, адже загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу.
      Так, у п. 36 Рішення ЄСПЛ звернув увагу, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Кожній стороні має бути надана можливість представити свою справу за таких умов, що не ставить їх у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Під загрозою стоїть упевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони матимуть змогу висловити свої думки щодо кожного документа в матеріалах справи (рішення у справі "Беер проти Австрії"). Невручення належним чином судових документів може позбавити сторони можливості захищати себе у провадженні (рішення у справі "Заводнік проти Словенії").
      У п. 37 - 39 рішення ЄСПЛ зазначив, що в цій справі для забезпечення дотримання принципу рівності сторін заявнику мала бути забезпечена можливість подати відзив на апеляційну скаргу, подану в його справі. При цьому національне законодавство передбачало конкретну процедуру для того, щоб заявник фактично міг скористатися такою можливістю. Насамперед КАС України містить спеціальні норми щодо забезпечення інформування сторін про ключові процесуальні дії та дотримання таким чином принципу рівності сторін і зберігання відповідної інформації. Спеціальні норми вимагали, щоб у випадку надсилання судових документів поштою їх направляли рекомендованою кореспонденцією. Більше того, особа, яка вручає документ, мала повернути до суду розписку про одержання, а національне законодавство чітко вимагало, щоб таку розписку було долучено до матеріалів справи.
      Як убачається зп. 42 Рішення, ЄСПЛ дійшов висновку про недоведеність вручення заявнику копії апеляційної скарги або ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.
      В п. 47, 48 Рішення ЄСПЛ установив, що всупереч національному законодавству, та незважаючи на зусилля заявника захистити свої інтереси, йому не було надіслано копії поданої в його справі апеляційної скарги і відповідно позбавлено реалізації права на подання заперечень на неї, що призвело до порушення принципу рівності сторін (рішення у справі "Беер проти Австрії" та рішення у справі "Салов проти України").
      Українським законодавством було визначено принципи адміністративного судочинства, серед яких - рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом (ст. 7 КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом).
      Цей принцип реалізується, зокрема, наданням особам, які беруть участь у справі, рівних процесуальних прав та обов'язків, до яких, крім іншого, віднесено право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, а також право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення (ст. 49 КАС України в указаній редакції).
      Пунктом 2 ч. 1 ст. 190 КАС України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції) передбачалося, що суддя-доповідач протягом десяти днів після відкриття апеляційного провадження надсилає копії ухвали про відкриття апеляційного провадження особам, які беруть участь у справі, разом з копією апеляційної скарги, інформацією про їхні права й обов'язки та встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на апеляційну скаргу.
      Усі судові рішення, ухвалені суддею-доповідачем під час підготовки справи до апеляційного розгляду, викладаються у формі ухвали. Копії ухвал надсилаються особам, які беруть участь у справі (ч. 2 ст. 190 КАС України в згаданій вище редакції).
      Таким чином, як установлено в Рішенні ЄСПЛ та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_5 не було повідомлено про апеляційне провадження в його справі, унаслідок чого він був позбавлений можливості надати свої заперечення щодо поданої Управлінням ПФУ апеляційної скарги, що призвело до порушення принципу рівності сторін.
      Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в ст. 1 розділу І Конвенції.
      За змістом ст. 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), іншими нормативно-правовими актами.
      Згідно з абз. 9 ч. 1 ст. 1 Закону N 3477-ІV виконання рішення ЄСПЛ передбачає а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      Статтею 10 Закону N 3477-ІV передбачено, що з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      З огляду на характер (зміст) дій суду апеляційної інстанції під час вирішення справи за позовом ОСОБА_5, конкретний прояв яких було встановлено в Рішенні ЄСПЛ, можна дійти висновку, що було порушено гарантії справедливого судового розгляду, а саме принцип рівності сторін, згідно з яким кожній стороні має бути надана можливість представити справу, включаючи докази у справі, за таких умов, щоб сторона не перебувала в гіршому становищі, ніж інша.
      Отже, рішення суду апеляційної інстанції в контексті обставин справи належить визнати таким, що постановлено з порушенням положень адміністративного процесуального законодавства.
      Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справах: N 2а-2573/11, 2а-3683/11, N 2а-4552/11 на підставі прийнятого 27 червня 2017 року ЄСПЛ рішення у справі "Лазаренко та інші проти України".
      Зважаючи на зміст та висновки, викладені в Рішенні ЄСПЛ щодо порушень Конвенції та вимог національного законодавства в контексті цієї справи, а також порушень норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду встановила, що ці порушення можна усунути шляхом скасування постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року з направленням справи до апеляційного суду на новий розгляд для постановлення рішення відповідно до вимог процесуального законодавства.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 344, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 задовольнити.
      Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
      Повний текст постанови суду складено 15 червня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 369/1777/13-ц
      Провадження N 14-188цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивачі - заступник прокурора Києво-Святошинського району Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київське лісове господарство"),
      відповідачі: Києво-Святошинська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_3,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління Держземагентства у Києво-Святошинському районі Київської області, Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробнича фірма "Азімут" (далі - ТОВ "НВФ "Азімут"),
      розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року
      у цивільній справі за позовом заступника прокурора Києво-Святошинського району Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП "Київське лісове господарство" до Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_3, треті особи: управління Держземагенства у Києво-Святошинському районі Київської області, ТОВ "НВФ "Азімут", про визнання недійсним і скасування розпорядження, визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним, витребування земельної ділянки з незаконного володіння,
      УСТАНОВИЛА:
      У вересні 2012 року заступник прокурора Києво-Святошинського району Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП "Київське лісове господарство" звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 23 грудня 2009 року надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.
      Розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 04 березня 2010 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, на підставі якого видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,8500 га.
      Посилаючись на те, що спірна земельна ділянка передана у власність ОСОБА_3 Києво-Святошинською районною державною адміністрацією Київської області з перевищенням повноважень і з порушенням вимог статей 80, 84, 149, 155 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статей 7, 8, 17, 23, 28, пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" Лісового кодексу України (далі -ЛК України), оскільки на час її відчуження вона перебувала в державній власності та належала до земель лісового фонду, позивач просив: визнати незаконним і скасувати розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 04 березня 2010 року в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_3 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району; визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на зазначену земельну ділянку площею 0,8500 га та витребувати її з незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ДП "Київське лісове господарство".
      Суди переглядали справу неодноразово.
      Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Київської області від 14 травня 2013 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2013 року, у задоволенні позову заступника прокурора Києво-Святошинського району Київської областівідмовлено.
      Постановою Судової палати у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 24 січня 2015 року ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2013 року скасовано, справу передано на новий розгляд до касаційного суду.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 березня 2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 березня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 14 травня 2013 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 жовтня 2015 року позов заступника прокурора Києво-Святошинського району Київської області задоволено. Визнано незаконним і скасовано розпорядження голови Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 04 березня 2010 року N 1528 у частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,8500 га у власність ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області та передання йому у власність цієї земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_3 на право власності на земельну ділянку площею 0,8500 га з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Витребувано з володіння ОСОБА_3 на користь ДП "Київське лісове господарство" земельну ділянку площею 0,8500 га, що розташована в адміністративних межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішенням Апеляційного суду Київської області від 21 березня 2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 жовтня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову заступника прокурора Києво-Святошинського району Київської області.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено, скасовано рішення Апеляційного суду Київської області від 21 березня 2016 року та залишено в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 жовтня 2015 року.
      06 листопада 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року у справі N 673/1217/14-ц та від 30 серпня 2017 року у справі N 357/13718/16-ц, постанови Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 922/336/17 та від 19 вересня 2017 року у справі N 911/2923/16, постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776цс16 та від 12 липня 2017 року у справі 6-2458цс16, у яких, на його думку, по-іншому застосовано норму матеріального права, а саме статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
      Ухвалою судді Верховного Суду України від 13 листопада 2017 року відкрито провадження у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      11 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 рокудо Верховного Суду.
      Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 подав заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної і господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року у справі N 673/1217/14-ц;
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 серпня 2017 року у справі N 357/13718/16-ц;
      - постанову Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 922/336/17;
      - постанову Вищого господарського суду України від 19 вересня 2017 року у справі N 911/2923/16.
      Також заявник указує на невідповідність оскаржуваних рішень судів першої й касаційної інстанцій викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776цс16 та від 12 липня 2017 року у справі N 6-2458цс16 висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 23 грудня 2009 року N 2277 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.
      Розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 04 березня 2010 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, на підставі якого ОСОБА_3 видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,8500 га.
      Згідно з даними лісовпорядкування 2014 року на території Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області за ДП "Київське лісове господарство" Васильківське лісництво закріплено 30,4 га земель лісогосподарського призначення (кв. 2), що підтверджується листом від 03 червня 2015 року за підписом генерального директора Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання "Укрдержліспроект" (далі - ВО "Укрдержліспроект").
      З копій картографічних матеріалів на ортофотопланах, доданих до вказаного листа, вбачається, що спірна земельна ділянка накладається на землі ДП "Київське лісове господарство", що підтверджується й планово-картографічними матеріалами, копії яких містяться в матеріалах справи.
      У листі ВО "Укрдержліспроект" від 10 червня 2015 року зазначено, що земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_2 надана за рахунок укритих лісовою рослинністю лісових ділянок Васильківського лісництва ДП "Київське лісове господарство" у кварталі 2 виділу 6. Згідно з матеріалами лісовпорядкування станом на 01 січня 2008 року вищевказана земельна ділянка відносилась до вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок. Цільове призначення - землі лісогосподарського призначення.
      Відповідно до листа управлінням Держземагентства у Києво-Святошинському районі Київської області N 01-21/11/1/283 надана ОСОБА_3 земельна ділянка площею 0,85 га, кадастровий номер НОМЕР_2, у межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області належить до земель лісогосподарського призначення та знаходиться у кварталі 2 виділу 6 Васильківського лісництва на підставі матеріалів лісовпорядкування ДП "Київське лісове господарство" 1993 та 2004 років.
      За змістом листа ВО "Укрдержліспроект" від 21 жовтня 2014 року" N 342 картографічні матеріали базового лісовпорядкування 1983 року кварталу 2 виділу 3,6 Васильківського лісництва ДП "Київський лісгосп" погоджувались зі службою землевпорядкування, про що свідчить підпис та печатка головного інженера-землевпорядника.
      Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову прокурора, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі, що переглядається, керувався пунктом 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України, згідно з яким до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
      З урахуванням вимог зазначеного пункту та копій картографічних матеріалів суд установив, що спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду та відноситься до земель лісогосподарського призначення, перебуває в постійному користуванні ДП "Київське лісове господарство" і жодних погоджень на її вилучення останнє не надавало.
      Також суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції слід оцінювати три критерії на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
      Суд зробив висновок, що підставою звернення заступника прокурора Київської області до суду з вимогою витребувати спірної земельну ділянку з володіння ОСОБА_3 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів з державної та комунальної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю, ліси - національне багатство України та ліси як джерело задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. "Суспільний", "публічний" інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності (зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510цс15).
      Відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року у справі N 673/1217/14-ц, яка надана заявником для порівняння, предметом судового розгляду у справі були позовні вимоги прокурора про визнання недійсним розпорядження та державного акта на земельну ділянку з посиланням на те, що районною державною адміністрацією всупереч вимогам закону було прийнято рішення про передачу земельної ділянки площею понад норму, встановлену законом щодо безоплатної передачі земельних ділянок громадянам для ведення фермерського господарства.
      Суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в позові у зв'язку з тим, що матеріали справи не містять будь-яких даних про те, що відповідач просив виділити йому земельну ділянку в більшому розмірі, ніж та, на яку він мав право, чи вчинив будь-які інші дії для цього, а тому він мав право очікувати того, що земельна ділянка буде передана йому з дотриманням вимог закону, у тому числі щодо її розміру, передбаченого частиною першою статті 121 ЗК України. Установлення після спливу строку позовної давності порушень вимог зазначеної статті щодо законодавчо встановленої норми безоплатної передачі у власність земельних ділянок з метою ведення фермерського господарства, допущених районною державної адміністрацією при передачі у власність земельної ділянки для ведення фермерського господарства відповідачу, не може бути підставою для позбавлення його права на спірну земельну ділянку.
      Також суд зазначив, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
      Разом з тим з аналізу зазначеної ухвали не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається.
      З ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 серпня 2017 року у справі N 357/13718/16-ц, наданої заявником для порівняння, вбачається, що предметом судового розгляду були позовні вимоги про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння. Заступник керівника місцевої прокуратури в позові зазначав, що на порушення частини дев'ятої статті 118 ЗК України Головне управління Держгеокадастру у Київській області прийняло накази про затвердження проекту із землеустрою 72 громадянам без проходження обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації, крім того, проекти землеустрою подані на затвердження без відповідної кількості примірників, а також за відсутності даних про перенесення в натурі (на місцевості) 72 земельних ділянок.
      Скасовуючи рішення судів першої й апеляційної інстанцій про часткове задоволення позову, суд касаційної інстанції керувався тим, що форма 6-зем відповідно до наказу Державної служби статистики України від 19 серпня 2015 року N 190 "Про визнання таким, що втратив чинність, наказу Державного комітету статистики України від 05 листопада 1998 року N 377 "Про затвердження форм державної статистичної звітності з земельних ресурсів та Інструкції з заповнення державної статистичної звітності з кількісного обліку земель (форми N N 6-зем, 6а-зем, 6б-зем, 2-зем)" з 01 січня 2016 року скасована, а тому довідка, на яку посилався позивач, не може вважатися належним доказом віднесення відповідних земельних ділянок до категорії особливо цінних земель, які мають проходити обов'язкову державну земельну експертизу.
      Також Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказав, що, відхиляючи доводи відповідача - Головного управління Держгеокадастру у Київській області про додержання порядку оформлення спірних земельних ділянок у приватну власність, суди попередніх інстанцій не врахували висновок Державного підприємства "Головний науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" щодо ґрунтового обстеження земельних ділянок, наявного у копії проекту землеустрою, оскільки як його оцінка, так і оцінка в цілому проекту землеустрою має суттєве значення для вирішення спору цієї категорії з урахуванням вимог діючого законодавства.
      Зауважив касаційний суд і на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема на рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі "Стретч проти Сполученого Королівства" та від 20 жовтня 2011 року в справі "Рисовський проти України", у яких указано на необхідність додержання принципу "належного урядування" при втручанні держави в право особи на мирне володіння своїм майном.
      Оскільки позов про витребування земельної ділянки на користь державного підприємства у зв'язку з її належністю до земель лісового фонду та позов про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння з підстави затвердження проекту із землеустрою без проходження обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації не можна вважати подібними, обставини справи - аналогічними, то Велика Палата Верховного Суду не може взяти до уваги ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 серпня 2017 року.
      У наданій заявником для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 922/336/17 позов Харківської міської ради про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки заявлено з тих підстав, що перевіркою встановлено, що на земельній ділянці, окрім нежитлових будівель, право власності на які зареєстровано за відповідачем, розташовані також спірні нежитлові будівлі, інформація про реєстрацію прав на які у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутня, а земельну ділянку відповідач використовує без жодних підстав, за відсутності рішення органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування. Позивач посилався на статтю 7 Конституції України, статті 2, 4 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 125, 126, 152, 212 ЗК України, статтю 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель".
      Погодившись із постановою суду апеляційної інстанції про відмову в позові, Вищий господарський суд України указав на те, що відповідач отримав земельну ділянку на підставі рішення органу місцевого самоврядування та рішення центрального органу виконавчої влади, які є чинними, оскільки не скасовані та не визнані недійсними.
      Крім того рішеннями, які суд апеляційної інстанції визнав преюдиціальними на підставі статті 35 Господарського процесуального кодексу України, встановлено, що дії ПП "АРАКС" з використання земельної ділянки без оформлення правовстановлюючих документів не є противоправними (не є деліктними), оскільки ці дії вчинені без порушення жодних правових норм.
      Послався суд і на статтю 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), яка передбачає, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. З урахуванням того, що предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, суд визнав недоведеним суспільний інтерес громади міста Харкова щодо предмета позовних вимог, недотримання позивачем у цьому випадку принципу "належного урядування", а також недоведення Харківською міською радою вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо врегулювання спірних правовідносин.
      З аналізу зазначеного рішення також не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є подібними з обставинами справи, рішення у якій переглядається.
      З наданої для порівняння постанови Вищого господарського суду України від 19 вересня 2017 року у справі N 911/2923/16 вбачається, що позов про визнання недійсними договору купівлі-продажу, рішень сесії та зобов'язання повернути нежитлове приміщення заявлено прокурором з підстави незаконної, на думку позивача, приватизації, а саме що при прийнятті та укладенні спірних рішення і договору порушено вимоги щодо заборони перепрофілювання та приватизації об'єктів, які використовуються для цілей, пов'язаних з навчально-виховним процесом, зокрема дошкільною освітою. Посилався прокурор на вимоги статей 16, 63 Закону України "Про дошкільну освіту" та частину другу статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" у редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин.
      Відмовляючи в позові, суди застосували наслідки спливу позовної давності (статті 257, 261, 267 ЦК України), оскільки прокурор подав позов тільки 07 вересня 2016 року, хоч і мав можливість довідатися про прийняття радою рішення не пізніше серпня 2007 року.
      Також суд касаційної інстанції в постанові від 19 вересня 2017 року зазначив, що, пославшись при зверненні з позовом на необхідність захисту суспільного інтересу щодо повернення з приватної власності до комунальної приміщення об'єкта освіти, прокурор не обґрунтував та не довів, що вказані заходи втручання в право особи на мирне володіння майном є сумісними з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      Таким чином, у наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 19 вересня 2017 року вбачаються інші підстави для звернення з позовом до суду, оскільки питання приватизації об'єктів, які використовуються для цілей, пов'язаних з навчально-виховним процесом, та застосування наслідків спливу позовної давності за своїм змістом не є подібним зі спором про належність земельної ділянки до земель лісового фонду, що було предметом розгляду у справі, яка переглядається.
      Порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з побідними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
      На підтвердження своїх доводів про те, що судові рішення у справі не відповідають викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776цс16 та від 12 липня 2017 року у справі N 6-2458цс16.
      Верховний Суд України у постанові від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776цс16 зробив висновок, що втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави, загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Стала практика ЄСПЛ свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
      Верховний Суд України встановив, що спірне нежиле приміщення вибуло з комунальної власності Львівської міської ради на підставі рішення суду - ухвали про визнання мирової угоди, яка в подальшому була скасована. Таким чином, суд неправильно застосував положення статті 388 ЦК України, помилково вважаючи, що за правилами цієї статті приміщення неможливо витребувати у відповідача як у добросовісного набувача.
      Оскільки у справі, що переглядається, висновки суду касаційної інстанції ґрунтувалися на тому, що належними у справі доказами, а саме планово-картографічними матеріалами, підтверджено належність спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення та що постійним землекористувачем є саме державне господарство, а також зазначено про те, що ліси є національним багатством України, джерелом задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах, то цей висновок не суперечить висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776цс16, адже обставини у вказаних справах різні.
      Щодо висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі N 6-2458цс16, то він теж не суперечить висновку суду касаційної інстанції у справі, що переглядається, оскільки стосується з'ясування обставин, без яких неможливо встановити, коли почався перебіг позовної давності, а зауваження Верховного Суду України щодо необхідності врахувати судами попередніх інстанцій висновки ЄСПЛ у рішенні від 20 листопада 2011 року у справі "Рисовський проти України" не вказує на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про невідповідність ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, висновкам, викладеним у наданій заявником постанові Верховного Суду України, щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, адже правовідносини не є подібними.
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 рокуу відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Повну постанову складено і підписано 19 червня 2018 року.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська