ANTIRAID

Определение Апелляционного суда Киева об отказе ОТП Факторинг в обращении взыскания на предмет ипотеки и выселение

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

 

Апеляційне провадження Головуючий у 1 інстанції: Заєць Т.О.

Доповідач: Шебуєва В.А.

 

№ 22-ц/796/11512/2014 

 

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

01 жовтня 2014 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва

 

в складі: 

головуючого-судді Шебуєвої В.А.,

суддів Українець Л.Д., Оніщука М.І.,

при секретарі Шпируку О.В.,

 

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє на підставі довіреності від імені та в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 серпня 2014 року в справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: Служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення,-

 

встановила:

 

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05 серпня 2014 року відмовлено в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: Служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

 

В апеляційній скарзі представник ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просить вказане рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в повному обсязі. Посилається на те, що рішення суду першої інстанції було ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції безпідставно послався на положення п.1 ч.1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки вони не можуть бути застосовані до спірних правовідносин. Вказаний Закон не має зворотної сили та не поширюється на правовідносини, що виникли між сторонами до набрання ним чинності і випливають з договору, укладеного 25 січня 2007 року. Суд першої інстанції неправильно застосував положення Конституції України, Закону України «Про іпотеку», яким прямо передбачено право іпотекодержателя задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі у разі його порушення за рахунок вартості предмета іпотеки та не звернув уваги на те, що застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» призведе до звуження змісту та обсягу прав ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Після втрати законної сили даним Законом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не зможе задовольнити свої вимоги за кредитним договором за рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки вже буде рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив в задоволенні вимог про виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3 та малолітнього ОСОБА_5. Згідно з ч.ч.1,2 ст. 39 ЦПК України, ч.1 ст.154 СК України права малолітнього захищає його мати ОСОБА_2, яка була залучена до участі в розгляді справи.

 

В апеляційній інстанції представник ТОВ «ОТП Факторинг Україна» підтримав апеляційну скаргу та просить її задовольнити.

 

Відповідач ОСОБА_2 просить відхилити подану апеляційну скаргу, а рішення суду залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

 

В судове засідання відповідач ОСОБА_3 та представник Служби в справах дітей Святошинської районної в м.Києві державної адміністрації не з'явилися, повідомлені про місце і час розгляду справи, а тому судова колегія дійшла висновку про можливість слухання справи у їх відсутність.

 

Вислухавши пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

 

Судом встановлено, що 25 січня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк» (банк) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено кредитний договір №МL-008/029/2007.. Відповідно до умов договору банк надав позичальнику на споживчі цілі кредит в розмірі 95 000,00 доларів США терміном повернення до 25 січня 2017 року, а позичальник зобов'язався належним чином використати та повернути банку суму отриманого кредиту, а також сплатити проценти за користування кредитом за фіксованою ставкою 13,99 % річних шляхом сплати до 25 числа кожного місяця ануїтет них платежів у розмірі 1486,02 доларів США (а. с. 8-11).

 

Пунктом 4.1.1. частини № 2 кредитного договору за порушення строків повернення кредиту, відсотків за користування кредитом, позичальник зобов'язаний сплатити банку пеню в розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожний день прострочки.

 

25 січня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» (іпотекодержатель) та ОСОБА_2, ОСОБА_3 (іпотекодавці) було укладено договір іпотеки № PML-008/029/2007, відповідно до якого ОСОБА_2, ОСОБА_3 в забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором №МL-008/029/2007 передали в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, яка складається з трьох кімнат, загальною площею 60,1 кв. м., жилою площею 40,7 кв. м., та належить іпотекодавцям на праві власності (а. с. 14-17).

 

05 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, відповідно до якого ПАТ «ОТП Банк» продало (переуступило) ТОВ «ОТП Факторинг Україна» права на кредитний портфель, який включає в себе кредитні договори згідно додатку до договору, зокрема і кредитний договір №МL-008/029/2007 від 25 січня 2007 року, укладений з ОСОБА_2, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло такий кредитний портфель та зобов'язалося сплатити на користь продавця винагороду (а. с. 26-40).

 

05 листопада 2010 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» (фактор) та ПАТ «ОТП Банк» (клієнт) було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до п. 1.1.1 якого ПАТ «ОТП Банк» передало ТОВ «ОТП Факторинг Україна» сукупність прав, належних клієнту за договорами забезпечення, зокрема, і за договором іпотеки № PML-008/029/2007 від 25 січня 2007 року, укладеним з ОСОБА_2, ОСОБА_3, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно (а. с. 41-42). 

 

ОСОБА_2 належним чином зобов'язання за кредитним договором №МL-008/029/2007 не виконує, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, яка відповідно до наданих позивачем розрахунків станом на 03 березня 2014 року становить 112673,42 долари США, що еквівалентно 1092869,42 грн., та 3988973,40 грн. пені за прострочення виконання зобов'язань, з яких: 85965,30 доларів США - залишок заборгованості за кредитом, 26708,62 доларів США - сума несплачених відсотків, 3988973,40 грн. - пеня за прострочення виконання зобов'язань (а. с. 12).

 

17 лютого 2014 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до відповідачів з вимогою про добровільне звільнення квартири АДРЕСА_1 (а. с. 19-22).

 

Згідно довідки форми № 3 КП «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» від 11 червня 2014 року № 2017 в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано 3 особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3 та малолітній ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 67).

 

ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в судовому порядку порушило питання про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, яка складається з трьох кімнат, загальною площею 60,1 кв. м., жилою площею 40,7 кв. м., належить ОСОБА_2, ОСОБА_3 на праві власності та була передана ними в іпотеку ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на підставі договору іпотеки № PML-008/029/2007 від 25 січня 2007 року, в рахунок погашення заборгованості перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за кредитним договором №МL-008/029/2007 від 25 січня 2007 року шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; а також виселення з вказаної квартири ОСОБА_2, ОСОБА_3 та малолітнього ОСОБА_5 (а. с. 103-110).

 

З'ясувавши обставини справи, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», оскільки вони підпадають під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

 

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

 

Так, відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

 

Відповідно до Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотеко держатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

 

Частинами 1 та 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

 

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

 

Згідно з ст. 35 вказаного Закону у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.

 

Разом з тим, 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України № 1304-VII від 03 червня 2014 року «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», відповідно до якого протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

 

таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

 

загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

 

Згідно з п. 3, 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» цей Закон набирає чинності з дня його опублікування та втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості.

 

Протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

 

Таким чином, норми Закону України «Про іпотеку», зокрема і в частині задоволення вимог іпотекодержателя, мають бути застосовані з урахуванням норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

 

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 та виселення з вказаної квартири ОСОБА_2, ОСОБА_3 та малолітнього ОСОБА_5.

 

Колегія суддів відхиляє посилання апелянта на те, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає застосуванню до спірних правовідносин та не має зворотної дії в часі. Даний Закон був прийнятий з метою підтримки громадян України, які вже мають невиконані зобов'язання за договорами споживчого кредиту в іноземній валюті (валютних кредитів) шляхом встановлення порядку і умов конвертації зобов'язань за кредитними договорами в іноземній валюті в національну валюту України та з метою мінімізувати негативні наслідки інфляції національної валюти для громадян України та убезпечити зазначених громадян від виникнення скрутної фінансової ситуації.

 

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

 

Рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим. Судом було правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, дана вірна оцінка зібраним доказам по справі, тому підстав для скасування оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції не встановлено.

 

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313-315 ЦПК України, судова колегія, -

 

ухвалила:

 

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє на підставі довіреності від імені та в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», відхилити, а рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 серпня 2014 року залишити без змін.

 

Ухвала набирає законної сили з часу проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

 

Головуючий

Судді

 


Share this post


Link to post
Share on other sites

Интересно,на что рассчитывал банк,указывая,что закон о моратории не распространяется на правоотношения по договорам,заключенным до его вступления в силу.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Как закон о моратории может распространятся на новые договора,если заключение их в валюте запрещено?

Share this post


Link to post
Share on other sites

Апелляционный суд Кировоградской области почему-то не захотел вносить в реестр определение, оставившее в силе решение суда первой инстанции об отказе в выселении на основании закона о моратории.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By Marina-NET
      Не часто удается получить истинное удовольствие от судебной практики Верховного Суда, но вот нашлось такое решение : http://reyestr.court.gov.ua/Review/85805018
      Обстоятельства дела таковы: 
      ТОВ «Кей-Колект» выкупил у ПАТ «УкрСиббанк» право требования долга физлица по кредитному и ипотечному договорам, заключенным в 2006 году. "Хитрый" ТОВ «Кей-Колект» принял предмет ипотеки в собственность по цене, указанной в ипотечном договоре в гривнах (сумма оказалась небольшая), а остальную сумму задолженности, рассчитанную им самостоятельно в долларах США, аннулировал - простил. Уведомление о аннулировании - прощении долга ТОВ «Кей-Колект» направил заемщику-должнику и в налоговую службу по месту регистрации заемщика - с целью начисления такому заемщику налога на "дополнительное благо". Т.е., не желая платить налог на доход самостоятельно, кредитор решил переложить это бремя на заемщика.
      Заемщик оспорил порядок перехода прав собственности на предмет ипотеки в суде. Суд удовлетворил требования заемщика и признал  регистрацию права собственности на недвижимое имущество (предмет ипотеки) за ТОВ «Кей-Колект» незаконной.
      Затем, заемщик обратился с иском в суд о прекращении ипотеки, в связи с прощением кредитором его долга по кредитному договору - предоставив письмо-уведомление ТОВ «Кей-Колект» о аннулировании - прощении должнику значительной суммы долга в долларах США.
      Суды первой и апелляционной инстанций исследовали письмо-уведомление ТОВ «Кей-Колект» о аннулировании - прощении долга заемщику по кредитному договору и согласились с истцом-заемщиком, что его обязательства по основному обязательству прекращены полностью путем прощения, а как следствие - признали прекращенным договор ипотеки.
      ТОВ «Кей-Колект» обжаловал такие судебные решения, настаивая, что долг был прощен по ошибке, не уполномоченным сотрудником компании и в связи с принятием в собственность кредитором предмета ипотеки.
      Верховный суд отказал в удовлетворении кассационной жалобы ТОВ «Кей-Колект» полностью.
      ВС констатировал, что "прощение долга" - односторонний договор, составлен кредитором письменно, четко выражает волю кредитора, соответствует нормам ЦКУ и ни как не связывается с действиями кредитора по взысканию предмета ипотеки во внесудебном порядке.
      Наслаждайтесь :
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      30 жовтня 2019 року
      м. Київ
       
      справа № 686/5252/17
      провадження № 61-27666 св 18
       
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати  Касаційного цивільного суду Антоненко Н. О. (суддя-доповідач),  Журавель В. І., Русинчука М. М.,
       
      учасники справи:
      позивач -  ОСОБА_1 ,
      відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»
      розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року в складі судді Карплюка О. І. та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року в складі колегії суддів Костенка А. М., Гринчука Р. С., Грох Л. М.,
      ВСТАНОВИВ :
      Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом, в якому просила припинити обтяження нерухомого майна - будинку по АДРЕСА_1 , який на праві власності належить позивачеві, номер запису про обтяження 10584580 від 07 грудня 2006 року.
      В обґрунтування позовних вимог послалася на те, що вказане обтяження накладене на належне їй нерухоме майно на підставі договору іпотеки від 07 грудня 2006 року, укладеного між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» на забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором № 11089485000 від 05 грудня 2006 року.
      У грудні 2015 року на адресу позивача від ТОВ «Кей-Колект», яке згідно договору факторингу від 12 грудня 2011 року набуло від ПАТ «УкрСиббанк» право вимоги до ОСОБА_1 , надійшло повідомлення про анулювання боргу позивача за кредитним договором № 11089485000.
      У зв'язку з прощенням кредитором боргу позивач вважала припиненим основне кредитне зобов`язання та зобов`язання за договором іпотеки, з огляду на що просила припинити обтяження належної їй квартири.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області              від 19 квітня 2017 року позов ОСОБА_1 до ТОВ «Кей-Колект» задоволено, припинено обтяження нерухомого майна - будинку по АДРЕСА_1 , який на праві власності належить позивачеві, номер запису про обтяження 10584580 від 07 грудня 2006 року.
      Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для зняття обтяження з належної позивачеві квартири у зв`язку з припиненням іпотеки внаслідок прощення (анулювання) кредитором боргу ОСОБА_1 за основним зобов`язанням.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      Ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року апеляційна скарга відповідача відхилена, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року залишене без змін як ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      У серпні 2017 року ТОВ «Кей-Колект» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року, в якій відповідач просив скасувати зазначені судові рішення, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження в даній справі та зупинено виконання оскаржуваних судових рішень.
      На виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу XIII ЦПК України дана справа передана до Верховного Суду.
      Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що судом касаційної інстанції в цивільних справах є Верховний Суд.
      Аргументи учасників справи
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Відповідач в касаційній скарзі послався на те, що суди не з`ясували чи дійсно мало місце припинення кредитного та іпотечного зобов`язань позивача перед ТОВ «Кей-Колект», враховуючи, що прощення боргу було здійснене у зв`язку з позасудовим зверненням стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей-Колект», однак указане рішення державного реєстратора в подальшому було скасоване судом. Крім того зазначав, що суди не перевірили повноважень осіб, якими було прийняте рішення про анулювання боргу ОСОБА_1 .
      Заперечення/відзив на касаційну скаргу
      Заперечення/відзив на дану касаційну скаргу від інших учасників справи до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду не надходили.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Суди встановили, що 05 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладений договір про надання споживчого кредиту № 11089485000, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у сумі 43 970 доларів США зі сплатою 12,3 % річних з кінцевим терміном поверненням кредиту 05 грудня 2017 року.
      07 грудня 2006 року з метою забезпечення виконання позичальником кредитних зобов`язань між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок АДРЕСА_1 .
      На підставі указаного договору приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 07 грудня 2006 року зареєстроване обтяження на предмет іпотеки у вигляді заборони відчуження нерухомого майна.
      12 грудня 2011 року між АКІБ «УкрСиббанк» (клієнт) та ТОВ «Кей-Колект» (фактор) укладений договір факторингу та договір відступлення права вимоги, за умовами яких банк відступив фактору своє право вимоги до ОСОБА_1 за договором кредиту № 11089485000 від 05 грудня 2006 та договором іпотеки від 07 грудня 2006 року.
      14 серпня 2015 року ТОВ «Кей-Колект» прийняло рішення про анулювання (прощення) заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 11089485000, яка станом на 28 липня 2015 року складала 52 720 доларів США, що підтверджується повідомленням про анулювання боргу, яке ТОВ «Кей-Колект» направило ОСОБА_1 25 листопада 2015 року.
      Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Рішення судів попередніх інстанцій відповідають зазначеним вимогам закону.
      Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
      Згідно зі статтею 605 ЦК України зобов`язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов`язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.
      За положеннями статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.
      Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
      За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
      Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, з урахуванням наведених норм та на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для припинення обтяження нерухомого майна, враховуючи припинення зобов`язання, на підставі якого воно було накладене.
      Погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, колегія суддів керується тим, що прощення(анулювання) боргу - це односторонній правочин, який вчиняє кредитор та який не потребує дій на його виконання. Правочин, спрямований на припинення зобов`язання прощенням боргу, слід вважати вчиненим в момент отримання боржником письмової заяви кредитора про прощення боргу.
      Отже, суди правильно встановили, що кредитне та іпотечне зобов`язання ОСОБА_1 перед ТОВ «Кей-Колект» є припиненими з моменту отримання позичальником повідомлення ТОВ «Кей-Колект» про анулювання боргу.
      Суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку доводам ТОВ «Кей-Колект» відносно того, що кредитор анулював борг з підстав звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності, однак рішенням суду реєстрація права власності на предмет іпотеки за кредитором була скасована, зазначивши, що вказані доводи не спростовують рішення кредитора про прощення боргу ОСОБА_1 , яке в позасудовому чи судовому порядку скасовано не було й залишається чинним.
      Суди обґрунтовано виходили з того, що рішення про анулювання боргу прийнято кредитором добровільно, а при прийнятті такого рішення він мав враховувати всі ризики, пов`язані з його прийняттям.
      Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що рішення про прощення (анулювання) боргу ОСОБА_1 було прийняте саме у зв`язку із задоволенням вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Доводи касаційної скарги про те, що суди не перевірили повноваження осіб, якими прийняте рішення про анулювання боргу, підлягають відхиленню, оскільки повідомлення про анулювання боргу підписане генеральним директором ТОВ «Кей-Колект» Шалай А. В., яка згідно статуту відповідача є його керівником і підписантом.
      Інші доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до переоцінки доказів та встановлених судами обставин, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду.
      Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
      Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною третьою статті 401 ЦПК України підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення суду - без змін.
      Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ :
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» залишити без задоволення.
      Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року залишити без змін.
      Поновити виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року та ухвали апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Судді:                                                                                                    Н. О. Антоненко
                                                                                                                      В. І. Журавель
                                                                                                                  М. М. Русинчук
       
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      12 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 205/578/14-ц
      Провадження № 14-48 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк», позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальниця), яка діє у власних інтересах і в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , а також до ОСОБА_3 (далі разом - відповідачі), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Органу опіки та піклування Ленінської районної у місті Дніпропетровську ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки
      за касаційною скаргою позичальниці на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Лаченкової О. В., Варенко О. П., Міхеєвої В. Ю.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У січні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:
      1.1. Звернути стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 54,30 кв. м, житловою площею 23,30 кв. м, розташований у АДРЕСА_1 (далі - будинок), шляхом його продажу позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення позивачем всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.
      1.2. Виселити відповідачів із будинку, які в ньому зареєстровані та проживають.
      2. Позовну заяву мотивував такими обставинами:
      2.1. 22 червня 2007 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є позивач, уклало з позичальницею кредитний договір, відповідно до умов якого позивачнадав останній кредит у розмірі 24 000,00 доларів США зі сплатою 12 % річних на строк до 22 червня 2027 року.
      2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором його сторони уклали договір іпотеки (далі - договір іпотеки), за яким позичальниця передала в іпотеку позивачеві будинок.
      2.3. Через неналежне виконання позичальницею зобов`язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 2 грудня 2013 року становила 23 826,43 доларів США (еквівалент - 190 373,18 грн).
      2.4. На підставі пункту 29 договору іпотеки (далі - договір про задоволення вимог іпотекодержателя) та статті 33 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову) позивач вважає, що є підстави звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його від імені позичальниці будь-якій особі-покупцеві й отримати задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 10 жовтня 2014 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову.
      4. Мотивував такими обставинами:
      4.1. Позивач направив позичальниці вимогу про повернення заборгованості за кредитним договором та про добровільне звільнення будинку, що є предметом іпотеки (том 1, а. с.10), але позичальниця вимогу не виконала.
      4.2. У задоволенні позовних вимог слід відмовити через дію на час ухвалення рішення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року № 1304-VII(далі - Закон № 1304-VII).
      Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      5. 3 грудня 2014 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року залишив без змін.
      6. Суд апеляційної інстанції вважав висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову обґрунтованим, оскільки на спірні правовідносини поширюються приписи Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», позичальниця постійно проживає у будинку, площа якого не перевищує 250 кв. м, не має іншого житла та не давала згоду на відчуження будинку.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 29 квітня 2015 року Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, в якій рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 грудня 2014 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
      8. Мотивував ухвалу тим, що суди дійшли помилкового висновку про неможливість ухвалення рішення у період дії Закону № 1304-VII. Чинність цього закону на час ухвалення рішення є лише підставою для визначення порядку його виконання.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції (новий розгляд)
      9. 29 вересня 2015 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову.
      10. Рішення суд мотивував так:
      10.1. Позичальниця зобов`язання за кредитним договором належно не виконала, допустила прострочення повернення кредиту та процентів за кредитом. Загальна сума заборгованості позичальниці становить 23 826,43 доларів США, з яких заборгованість: за кредитом - 22 052,29 доларів США, за процентами за кредитом - 602,62 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за кредитним договором - 7,13 доларів США, штраф (фіксована частина) - 31,29 доларів США, штраф (процентна складова) - 1 133,10 доларів США.
      10.2. Позивач направив позичальниці передбачену статтею 35 Закону України «Про іпотеку» вимогу про усунення порушення, яку та отримала 2 листопада 2013 року. Проте доказів виконання цієї вимоги позичальниця суду не надала.
      10.3. Суд застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15, про те, що, виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу статей 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні у розумінні статті 39 цього Закону визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 того ж Закону.
      10.4. Згідно з пунктом 24 договору іпотеки для звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку початкова ціна цього предмета встановлюється у розмірі, зазначеному у пункті 35.5 вказаного договору (151 500,00 грн). Тобто, ці правила визначення початкової ціни стосуються лише випадків позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки та не поширюються на спірні правовідносини.
      10.5. Позивач не вказав початкову ціну предмета іпотеки у грошовому вираженні, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Зазначення ціни предмета іпотеки є обов`язковим, оскільки ця умова вказана як обов`язкова для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 зазначеного Закону. Тому відсутні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в примусовому порядку, а також для виселення відповідачів з будинку.
      10.6. Вимога про виселення є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому в її задоволенні теж слід відмовити.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      11. 4 липня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позовних вимог:
      11.1. Звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу будинку позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю вчинення всіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.
      11.2. Відмовив у задоволенні вимоги про виселення відповідачів.
      11.3. Відстрочив виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки до закінчення дії Закону № 1304-VII.
      12. Мотивував рішення так :
      12.1. Позичальниця зобов`язання за кредитним договором не виконує, а тому позивач вправі задовольнити вимоги за рахунок предмета іпотеки шляхом звернення стягнення на нього в судовому порядку у визначений іпотекодержателем спосіб.
      12.2. За змістом частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини третьої статті 33, статті 36 і частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передання за рішенням суду іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань. Зазначені приписи передбачають задоволення вимог іпотекодержателя «шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачений іпотечним договором».
      12.3. Виконання рішення у частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII слід відстрочити. Цей Закон не встановлює, що іпотека припиняється, а передбачає заборону примусового звернення стягнення на житло та є підставою для визначення порядку виконання відповідного судового рішення, а саме для вказівки на те, що це рішення не можна примусово виконати впродовж чинності зазначеного Закону.
      12.4. Суд вважав необґрунтованою вимогу про виселення відповідачів з неповнолітньою дитиною з огляду на приписи частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частин другої та третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 176 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статті 405 ЦК України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      13. У липні 2016 року позичальниця звернулась із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      14. 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      15. Ухвалу мотивував, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованим обраний позивачем спосіб судового захисту порушених прав кредитодавця стосовно виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов`язань щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, вказавши, що обрання певного способу правового захисту, зокрема досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
      16. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку Верховного Суду України щодо застосування статей 33, 36-39 Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах. Мотивує таку потребу тим, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду неоднаково застосовує приписи вказаних статей Закону України «Про іпотеку».
      16.1. Так, у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 922/2416/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду погодився з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16.
      16.2. А у постанові від 18 жовтня 2018 року у справі № 910/17423/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов протилежного висновку, вказавши, що позивач звернувся з позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, який визначений договором іпотеки як позасудовий. Для реалізації зазначеного способу необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя (з огляду на те, що договір іпотеки не передбачає іншого порядку). Тому позивач обрав неналежний спосіб захисту. Проте це не позбавляє можливості відповідно до статей 38 і 39 Закону України «Про іпотеку» звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж той, який визначений договором іпотеки як позасудовий.
      17. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, наявність протилежних висновків щодо застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах не сприяє єдності правозастосовної практики. У справі № 205/578/14-ц слід застосувати підхід до тлумачення статті 38 Закону України «Про іпотеку», аналогічний до того, що вже висловлений Великою Палатою Верховного Суду у справі № 760/14438/15-ц у постанові від 21 березня 2018 року щодо застосування статті 37 Закону України «Про іпотеку». Зокрема, оскільки сторони у договорі іпотеки у відповідному застереженні передбачили надання іпотекодержателю права від його імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору іпотеки в позасудовому порядку, таке застереження - це позасудовий спосіб врегулювання спору, який сторони встановили самостійно у договорі та для реалізації якого необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      18. Позичальниця мотивує касаційну скаргу так:
      18.1. Позивач не надав відомостей про початкову ціну предмета іпотеки, не оцінив будинок, що суперечить статтям 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», а тому апеляційний суд дійшов неправильного висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Слід застосувати висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15.
      18.2. Іпотекодержатель може звернути стягнення на предмет іпотеки згідно з розділом V Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладеного у договорі іпотеки (пункт 24 цього договору).
      Відповідно до пункту 29 останнього звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя можна здійснити у позасудовому порядку шляхом : 1) переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця; 2) продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, зокрема на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному у статті 38 Закону України «Про іпотеку», для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця, зокрема отримувати витяг з державного реєстру права власності на нерухоме майно.
      Обраний позивачем спосіб захисту у вигляді звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладанням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем є неналежним, оскільки сторони договору іпотеки визначили такий спосіб як позасудовий, що згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку»виключає можливість його застосування у судовому порядку.
      (2) Позиція інших учасників справи
      19. Позивач та інші учасники відзиви на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо змісту понять «спосіб захисту прав та інтересів іпотекодержателя», «підстава звернення стягнення на предмет іпотеки», «спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки», «спосіб задоволення вимог іпотекодержателя»
      20. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним.
      21. Способи захисту цивільного права чи інтересу можуть бути судові (стаття 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України) та позасудові (статті 17-19 ЦК України).
      22. Відповідно до статей 12 і 33 Закону України «Про іпотеку», одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки.
      23. Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону).
      24. З огляду на вказане Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
      25. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду(стаття 39 Закону) є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 41-47 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону).
      26. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.
      27. Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пунктах 14-20, 57-60 постанови від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц.
      (1.2) Щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем
      28. У касаційній скарзі позичальниця зазначила, що сторони у пункті 29 договору іпотеки досягли домовленості про позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя через продаж ним від власного імені предмета іпотеки третій особі. Тому, на думку позичальниці, позивач просить захистити його право, яке ніхто не оспорює.
      29. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 5 грудня 2018 року передав справу № 205/578/14-ц до Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, від якого Велика Палата Верховного Суду вже відступила у постанові від 29 травня 2019 року в справі № 310/11024/15-ц від зазначеного висновку.
      30. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»).
      31. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 33 цього Закону).
      32. У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»). Положення вказаної частини не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
      33. Вимога, встановлена частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку», не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя статті 35 Закону України «Про іпотеку»).
      34. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України «Про іпотеку»).
      35. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 36 Закону України «Про іпотеку») не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Це означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону, способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателяу спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса (див. пункт 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц).
      36. За змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателясторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили (див. пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц). Судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов`язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону.
      37. Частина перша статті 626 ЦК України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
      38. Відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
      39. Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      40. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
      41. Позичальниця постійно наголошувала на тому, що у договорі іпотеки сторони передбачили іпотечне застереження з двома визначеними частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки. Натомість позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем від імені позичальницібудь-якій особі-покупцеві на підставі статті 38 Закону України «Про іпотеку».
      42. З огляду на наведені вище висновки щодо застосування приписів статей 35, 36, 37, 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», враховуючи обов`язковість договору для сторін (стаття 629 ЦК України), які, визначаючи його умови, реалізували принцип свободи договору (пункт 3 частини першої статті 3, стаття 627 ЦК України), Велика Палата Верховного Суду вважає висновки апеляційного суду помилковими. Задовольняючи позов у частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, оскільки сторони у договорі іпотеки визначили відповідний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя як позасудовий. Наявність істотних перешкод для іпотекодержателя у реалізації позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі іпотечного застереження позивач у судах першої й апеляційної інстанцій не обґрунтовував. Відтак, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що позивач просить захистити його право, яке ніхто не оспорює.
      43. За змістом частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права.
      44. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд застосував частину другу статті 16 ЦК України, частину третю статті 33, статтю 36 і частину першу статті 37 Закону України «Про іпотеку» та вважав, що через невиконання позичальницею зобов`язань за кредитним договором у позивача виникло право задовольнити вимоги за рахунок предмета іпотеки, звернувши на нього стягнення шляхом його продажу з укладенням позивачем від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Мотивуючи рішення, апеляційний суд також вказав, що можливим є звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передання за рішенням суду іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки.
      45. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує таке :
      45.1. Згідно з частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону, та право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 зазначеного Закону, є двома різними способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками.
      45.2. Процедура продажу предмета іпотеки, передбачена статтею 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому порядку (про що суд згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону має вказати у судовому рішенні про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки), і у позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
      45.3. На відміну від судового порядку, який за певних умов (див. пункти 61-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц) може бути застосований для реалізації права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу згідно зі статтею 38 Закону України «Про іпотеку», передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання є винятково позасудовим способом задоволення вимог іпотекодержателя, регламентованим статтею 37 цього Закону, яка не передбачає можливості визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі № 369/238-15-ц, пункти 6.1-6.2 постанови від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15, пункт 51 постанови від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц). Саме тому висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, які зазначив в ухвалі від 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, не можна застосувати у справі № 205/578/14-ц.
      45.4. З огляду на викладене апеляційний суд помилково ототожнив передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, регламентований статтею 37 Закону України «Про іпотеку», з правом іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону, а також дійшов помилкового висновку про те, що передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки можливе за рішенням суду.
      45.5. Більше того, застосована апеляційним судом стаття 37 згаданого Закону взагалі не регулює правовідносини щодо права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, а саме для реалізації цього права позивач звернувся до суду. Натомість стаття 38 Закону України «Про іпотеку», яку апеляційний суд не застосував, проте котра регламентує право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, не передбачає можливість реалізації цього права від імені іпотекодавця. Тоді як позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладенням від імені позичальниці, а не від імені іпотекодержателя, договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Незважаючи на вимоги закону, суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив.
      45.6. Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту незалежно від того, чи просить позивач встановити у рішенні суду право продати предмет іпотеки від імені іпотекодержателя, чи від імені іпотекодавця (див. також пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц).
      46. У касаційній скарзі позичальниця просить, зокрема, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      47. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, зокрема, застосувавши висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15. Мотивував відмову у зверненні стягнення на предмет іпотеки тим, що позивач не вказав початкову ціну предмета іпотеки, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку», тоді як зазначення такої ціни є обов`язковим для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 цього Закону. Погоджену для звернення стягнення на предмет іпотеки у договорі іпотеки початкову ціну цього предмета суд не взяв до уваги, встановивши, що таке погодження мало місце для випадків застосування позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки вимогу про виселення суд вважав похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні цієї вимоги він теж відмовив.
      48. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вона відступила від зазначеного висновку Верховного Суду України у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц, вказавши, що у спорах стосовно задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону) шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не є підставою для скасування такого рішення. Отже, аналогічно саме по собі незазначення позивачем початкової ціни предмета іпотеки не може бути підставою для відмови у позові іпотекодержателя про звернення на підставі рішення суду стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу такого предмета іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві.
      49. З огляду на вказане, враховуючи неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, немає підстав залишити в силі рішення цього суду щодо відмови у задоволенні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      (1.3) Щодо вимоги про виселення відповідачів
      50. У касаційній скарзі відсутні доводи про те, що суди порушили норми права, вирішуючи вимоги позивача про виселення. Однак з огляду на припис частини третьої статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду переглядає рішення судів попередніх інстанцій у цій частині.
      51. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про виселення відповідачів з будинку з огляду на те, що ця вимога є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні якої суд відмовив.
      52. Ухвалюючи нове рішення та відмовляючи у задоволенні вимоги про виселення відповідачів з неповнолітньою дитиною, апеляційний суд застосував частину четверту статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частини другу та третю статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 176 СК України, статтю 405 ЦК України.
      53. Відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
      54. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом (частина третя статті 109 Житлового кодексу УРСР).
      55. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
      56. У частині другій зазначеної статті й у частині третій статті 109 Житлового кодексу УРСР встановлений порядок дій іпотекодержателя з метою виселення мешканців з їх житла, що є предметом іпотеки, у випадку прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі відповідного договору. Так, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
      57. Отже, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору або уклали окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 Житлового кодексу УРСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців з житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення.
      58. Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань. Вказаний закон не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання цих рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію вказаного Закону на період його чинності (див. висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 18 січня 2018 року у справі № 643/2333/15-ц).
      59. Враховуючи неправильне застосування судами норм матеріального права, а також висновки Великої Палати Верховного Суду щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, судові рішення в частині вирішення вимоги позивача про виселення відповідачів з будинку також слід скасувати, відмовивши узадоволенні цієї вимоги з підстав, викладених у цій постанові.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      60. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині.
      61. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).
      62. Зважаючи на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та надану оцінку аргументам позичальниці, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою. А тому рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року слід скасувати й ухвалити нове про відмову у позові.
      (2.2) Щодо судових витрат
      63. Позичальниця була звільнена від сплати судового збору за подання касаційної скарги. Документальні підтвердження інших її судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Тому за наслідками перегляду справи підстав для розподілу таких витрат немає.
      Керуючись частиною першою та третьою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суд Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року скасувати. Ухвалити нове рішення про відмову у позові.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. М. Ситнік
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А.
      Джерело: ЄДРСР 85541604
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      10 жовтня 2019 року
      м. Київ
      справа № 295/4514/16-ц
      провадження № 61-29115сво18
      Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого (судді-доповідача) - Синельникова Є. В.,
      суддів: Висоцької В. С., Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д.,
      Сімоненко В. М.,Червинської М. Є.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
      відповідач - ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 ,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - служба у справах дітей Житомирської міської ради,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Богунського районного суду міста Житомира, у складі судді Чішман Л. М., від 15 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області, у складі колегії суддів: Павицької Т. М., Трояновської Г. С., Миніч Т. І., від 25 липня 2017 року,
      Короткий зміст позовних вимог та їх обгрунтування
      У березні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 про виселення, посилаючись на те, що
      04 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № ZRZ0GK00003699, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у вигляді кредитної лінії в розмірі 50 тис. доларів США строком до 03 квітня 2027 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 04 квітня 2007 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 . Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 25 листопада 2013 року у справі № 295/1299/13-ц звернуто стягнення на вищевказане нерухоме майно шляхом продажу предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк». Незважаючи на це рішення суду та письмову вимогу банку про виселення з іпотечного майна, відповідачі відмовляються її виконати. Враховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило виселити відповідачів з предмета іпотеки.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 15 червня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
      Рішення місцевого суду мотивоване тим, що передбачені законом підстави для виселення відповідачів з іпотечної квартири без надання їм іншого постійного житла відсутні, оскільки предмет іпотеки був не у повному обсязі придбаний за рахунок кредитних коштів, а належав відповідачу у розмірі 1/4 частини на підставі свідоцтва про право власності на житло.
      Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 25 липня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено. Рішення Богунського районного суду міста Житомира від 15 червня 2017 року залишено без змін.
      Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що передана в іпотеку банку квартира була придбана за кредитні кошти, відповідачі вселилися та були зареєстровані у цій квартирі без згоди банку після укладення договору іпотеки та після прийняття судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, тому на них не поширюється встановлений частиною другою статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) порядок виселення з одночасним наданням іншого житла. Суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, не перевірили наявності у відповідача іншого житла. Крім цього, надання житлових приміщень у будинках житлового фонду місцевої ради віднесено до компетенції виконавчого комітету міської ради, тому місцевий суд повинен був залучити до участі у справі як третю особу відповідну міську раду.
      Відзиву на касаційну скаргу не надходило
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.
      Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України), який набрав чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      Пунктом 4 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У травні 2018 року касаційна скарга разом із матеріалами цивільної справи надійшла до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного суду від 08 серпня 2019 року справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
      21 серпня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року справу № 295/4514/16-ц прийнято до розгляду Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду та призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Встановлено, що 04 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № ZRZ0GK00003699, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 50 тис. доларів США строком до 03 квітня 2027 року на купівлю житла, а також на сплату страхових платежів у випадках та порядку, передаченому цим договором.
      З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 04 квітня 2007 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_1 передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 .
      Відповідно до пункту 33.3 договору іпотеки від 04 квітня 2007 року взабезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно квартиру АДРЕСА_1 , 1/4 частина якої належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації державного житлового фонду від 21 серпня 2002 року № 41862, та 3/4 частин квартири належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу квартири, укладеного між іпотекодавцем, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 від 04 квітня 2007 року, право власності на яку буде зареєстровано за іпотекодавцем у комунальному підприємстві «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської міської ради.
      Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 25 листопада 2013 року у справі № 295/1299/13-ц звернуто стягнення на вищевказане нерухоме майно шляхом продажу предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк».
      22 січня 2016 року банк надіслав ОСОБА_1 вимогу про добровільне звільнення ним та всіма зареєстрованими особами предмета іпотеки. Вимога залишилась без виконання.
      Суди встановили, що предмет іпотеки був не у повному обсязі придбаний за рахунок кредитних коштів, а належав іпотекодавцю у розмірі 1/4 частини на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації державного житлового фонду від 21 серпня 2002 року № 41862.
      Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
      Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виходила із необхідності відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухвалених: постанові Верховного Суду у складі колегії судів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19).
      Необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах, викликана тим, що колегії суддів Першої та Третьої судових палат Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за обставин пред`явлення позивачем вимог про виселення з житлового приміщення, яке є предметом іпотеки і придбано іпотекодавцем не лише за рахунок кредитних коштів, а й за власні, дійшли висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.
      На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, за змістом положень статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла можливе у випадку придбання житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, повністю або частково за рахунок кредитних коштів, незалежно від того, що інша частина такого приміщення була придбана за рахунок власних коштів іпотекодавця або належала йому до укладення договору іпотеки. В такому випадку при укладенні кредитного та іпотечного договорів позичальник та іпотекодавець усвідомлюють наслідки, які можуть настати при невиконанні або порушенні ними своїх зобов`язань за договорами, у вигляді виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла. Інше тлумачення наведених норм матеріального права відкриває позичальнику за кредитним договором та іпотекодавцю можливість недобросовісного здійснення своїх прав та порушення зобов`язань за вищевказаними договорами, оскільки в такому випадку внесення в рахунок оплати придбаного за кредитні кошти приміщення будь-якої, навіть незначної частини власних коштів або наявність у власності іпотекодавця будь-якої, навіть незначної частини приміщення, що є предметом іпотеки, призведе до фактичної неможливості для іпотекодержателя повноцінно розпорядитися предметом іпотеки. Тобто за таких обставин буде знівельовано мету і сутність вищенаведених правових норм щодо права іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу у спосіб, передбачений законом.
      Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР).
      Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеним у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
      Позиція Верховного Суду
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      У частині другій статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
      Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Оцінивши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
      За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.
      Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону України «Про іпотеку».
      Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.
      Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».
      Згідно з частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку».
      Згідно з частиною другою статті 39 цього Закону одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
      Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
      Ухвалення судом рішення про задоволення позовних вимог щодо звернення стягнення на предмет іпотеки без винесення рішення про виселення мешканців, не позбавляє іпотекодержателя права звернутися з таким позовом окремо.
      Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, в частині першій якої передбачені підстави виселення.
      Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.
      Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.
      Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.
      Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК УРСР.
      Особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду.
      При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
      Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР).
      Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеним у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
      Відповідно до частини першої статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
      Аналіз глави 26 ЦК України дозволяє зробити висновок, що частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна. Тобто, частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав.
      Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР, з урахуванням змісту статті 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного житлого приміщення не допускається.
      У справі, що переглядається, суди встановили, що за кредитні кошти позичальником була придбана тільки частка в праві спільної часткової власності на квартиру (3/4), при цьому інша частка (1/4) в праві спільної часткової власності належала іпотекодавцю з 2002 року. За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про відстуність підстав для виселення позивачів з предмета іпотеки без надання їм іншого житлового приміщення.
      Ураховуючи те, що у справі, яка переглядається, та у справах, в якій ухвалено постанови Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18) і від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19), встановлені різні фактичні обставини, оскільки у цій справі позичальником придбавалась частка у праві спільній властності, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного у зазначених постановах.
      Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, не спростовують правильних висновків суду по суті спору.
      Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
      Висновки про правильне застосування норм права
      Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.
      На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду висловлює такий висновок про застосування норми права.
      Аналіз глави 26 ЦК України дозволяє зробити висновок, що частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна. Тобто, частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав.
      Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР, з урахуванням змісту статті 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного житлого приміщення не допускається.
      Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»залишити без задоволення.
      Рішення Богунського районного суду міста Житомира від 15 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 25 липня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Є. В. Синельников
      Судді: В. С. Висоцька
      Б. І. Гулько
      В. І. Крат
      Д. Д. Луспеник
      В. М. Сімоненко
      М. Є. Червинська
      Джерело: ЄДРСР 85174051