ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру об отказе Приватбанку во взыскании задолженности по карточному кредиту

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

22 жовтня 2014 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Григор’євої Л.І., Романюка Я.М.,

Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л.,-

Лященко Н.П.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк “Приватбанк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2014 року,

 

в с т а н о в и л а:

 

У березні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ “ПриватБанк”) звернулось до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 4 грудня 2006 року банком і ОСОБА_1 було укладено договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 15 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 24 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевими терміном повернення, що відповідає строку дії картки.

 

У зв’язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором станом на 5 грудня 2011 року утворилась заборгованість у розмірі 35 004 грн 23 коп., що складається з: 15 000 грн заборгованості за кредитом, 16 814 грн 04 коп. заборгованості за процентами, 1 047 грн 13 коп. заборгованості по комісії за користування кредитом, 500 грн штрафу (фіксована частина), 1 643 грн 06 коп. штрафу (процентна складова), яку ПАТ КБ “ПриватБанк” просило стягнути на його користь із відповідача, а також стягнути судові витрати. 

 

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 15 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 28 листопада 2013 року, позов ПАТ КБ “ПриватБанк” задоволено.

 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на вказані рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду. 

 

У заяві ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2014 року порушується питання про скасування постановленої судом ухвали й передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 256, 257, частин першої та п’ятої статті 261, частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від:

 

13 липня 2011 року у справі (№ 6-21792св11) за позовом ПАТ КБ “ПриватБанк” про стягнення заборгованості за кредитним договором;

 

25 червня 2012 року у справі (№ 6-11437св12) за позовом ПАТ КБ “ПриватБанк” про стягнення заборгованості за кредитним договором;

 

10 квітня 2013 року у справі (№ 6-49860св12) за позовом ПАТ КБ “ПриватБанк” про стягнення заборгованості за кредитним договором;

 

3 липня 2013 року у справі (№ 6-9172св13) за позовом ПАТ КБ “ПриватБанк” про стягнення заборгованості за кредитним договором.

 

Так, у справі № 6-9172св13 суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду про задоволення позову й залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, яким у задоволенні позову відмовлено, на підставі статей 256, 257 та 267 ЦК України дійшов висновку про те, що кредитор звернувся до суду з позовом із пропуском трирічного строку позовної давності, який суд обчислив з моменту закінчення дії платіжної картки до моменту пред’явлення позову, оскільки після закінчення строку дії платіжної картки боржник не продовжував нею користуватися та не отримував нової картки.

 

Аналогічних по суті висновків дійшов Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, постановляючи ухвали у справах № 6-21792св11, № 6-11437св12 та № 6-49860св12.

 

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що згідно з пунктом 3.1.3. розділу ІІ Умов та правил надання банківських послуг, які є невід’ємною частиною договору, після закінчення строку дії відповідна картка продовжується банком на новий строк, якщо раніше не надійшла письмова заява держателя про закриття картрахунку. Такий строк продовжується неодноразово без явки клієнта до банку. Відповідно до пункту 9.12. розділу І Умов та правил надання банківських послуг договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання; якщо протягом цього строку жодна зі сторін не проінформує другу сторону про припинення дії договору, він автоматично пролонгується на той самий строк. Оскільки відповідач міг за своєю заявою закрити картковий рахунок (пункт 9.5. розділу І Умов та правил надання банківських послуг), однак такої заяви до банку не подавав, дія договору на час подання банком позовної заяви не закінчилася. Крім того, у заяві про отримання відповідачем платіжної картки встановлено строк дії кредитного ліміту до 5 грудня 2016 року.

 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 256, 257, частин першої та п’ятої статті 261, частини четвертої статті 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню з таких підстав.

 

Судами у справі, яка переглядається, установлено, що 4 грудня 2006 року ПАТ КБ “ПриватБанк” і ОСОБА_1 було укладено договір шляхом написання заяви, яка разом з Умовами надання банківських послуг, правилами користування платіжною карткою, тарифами складає між ПАТ КБ “ПриватБанк” та ОСОБА_1 договір про надання банківських послуг.

 

Відповідно до умов договору ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 15 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 24 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.

 

ОСОБА_1 не виконав своїх зобов'язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ “ПриватБанк” виникла заборгованість.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

 

Пунктом 2 розділу І Умов та правил надання банківських послуг встановлено, що кредитним лімітом (кредитом, кредитною лінією) є розмір грошових коштів, наданих банком клієнту на строк, визначений у договорі, на умовах платності та зворотності (повернення).

 

Відповідно до пунктів 3.1.1., 5.4. розділу ІІ Умов та правил надання банківських послуг строк дії картки вказано на лицевій стороні картки (місяць і рік) і вона дійсна до останнього календарного дня вказаного місяця. Строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця, вказаного на картці (поле MONTH).

 

Із заяви від 4 грудня 2006 року, яка є невід’ємною частиною договору, укладеного ПАТ КБ “ПриватБанк” і ОСОБА_1, убачається, що строк дії картки, виданої останньому, становить два роки.

 

ПАТ КБ “ПриватБанк” звернулось до суду з позовною заявою про захист свого порушеного права у березні 2012 року. 

 

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

 

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

 

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

 

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

 

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

 

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

 

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

 

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п’ята статті 261 ЦК України).

 

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

 

Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

 

Аналізуючи умови договору та зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку, що за договором про надання банківських послуг (при отриманні позичальником кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким установлено не тільки щомісячні платежі погашення кредиту, а й кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (стаття 257 ЦК України) стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі – не після закінчення строку дії договору, а після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (стаття 261 ЦК України).

 

Відповідно до умов договору, укладеного ПАТ КБ “ПриватБанк” і ОСОБА_1, кінцевий термін виконання кредитного зобов’язання відповідає строку дії картки. Строк дії картки в договорі визначений у два роки. 

 

Автоматичне неодноразове продовження дії картки не змінює терміну виконання кредитного зобов’язання, отже продовження дії картки для настання кінцевого терміну повернення заборгованості значення немає. 

 

Подальше продовження дії картки є способом виконання зобов’язання щодо повернення простроченого кредиту, процентів і неустойки.

 

З урахуванням цих обставин та факту пред’явлення ПАТ КБ “ПриватБанк” позову тільки у березні 2012 року, питання застосування чи незастосування строку позовної давності відповідно до статей 256 і 257, частин першої та п’ятої статті 261, частини четвертої статті 267 ЦК України не вирішено.

 

Таким чином, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції від 18 березня 2014 року у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, а саме неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною.

 

За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

 

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

 

п о с т а н о в и л а:

 

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

 

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий 

 

Судді Верховного Суду України: А.Г. Ярема

Л.І. Григор’єва

В.І. Гуменюк 

Н.П. Лященко

Я.М. Романюк 

Ю.Л. Сенін 

 

Правова позиція у справі №6-127цс14

 

За договором про надання банківських послуг (при отриманні позичальником кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким установлено не тільки щомісячні платежі погашення кредиту, а й кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (стаття 257 ЦК України) стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі – не після закінчення строку дії договору, а після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (стаття 261 ЦК України).

 

Справа № 6-127цс14

 

Головуючий у першій інстанції: Піх Ю.Р.

Доповідач Ярема А.Г.

 


Share this post


Link to post
Share on other sites
Автоматичне неодноразове продовження дії картки не змінює терміну виконання кредитного зобов’язання, отже продовження дії картки для настання кінцевого терміну повернення заборгованості значення немає. 

 

Подальше продовження дії картки є способом виконання зобов’язання щодо повернення простроченого кредиту, процентів і неустойки.

 

если честно не понял, зачем это вписал ВСУ.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Выписал, так как приватовские "умники" и "умницы" трактуют "возобновление" действия карточки как возобновление действия договора и включают новый отсчет исковой давности.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Выписал, так как приватовские "умники" и "умницы" трактуют "возобновление" действия карточки как возобновление действия договора и включают новый отсчет исковой давности.

Просто не понятно к чему это написал ВСУ в этом деле,если было,то о чем Вы говорите,то почему не указали эти обстоятельства?

Если приват указал,что он выдавал новую карту,то пусть докажет,что человек получал ее.

А если человек получал ее,то пусть докажет,что человек пользовался деньгами.

Но в таком случае будет прерывание исковой давности.

Если в этом случае был просто выпуск карты,то все правильно,исковая давность не прерывается.

Если пользование деньгами,то есть вопросы.

Нужно будет посмотреть окончательное решение ВССУ и решение первой инстанции,в котором установлены фатические обстояельства.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Внимательно посмотрите это решение.

в заявке установлен срок действия лимита.

Кто-то видел такие заявки?

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      19 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 911/3677/17
      Провадження № 12-119гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Бакуліної С. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Федорченка В. М.,
      позивача - першого заступника прокурора Київської області (від прокуратури Зузак І. О.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області (далі - прокурор) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 травня 2019 року (головуючий Козир Т. П., судді Кравчук Г. А., Коробенко Г. П.)у справі № 911/3677/17 за позовом прокурора в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Київській області) до Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво?Святошинського району Київської області (далі - Сільрада) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Барселона Ю ЕЙ» (далі - ТОВ «Барселона Ю ЕЙ»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» (далі - ДП «НДВА «Пуща-Водиця») та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - ОСОБА_1 , про визнання недійсним рішення та витребування земельної ділянки.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. Прокурор в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Київській області звернувся з позовом до Господарського суду Київської області до Сільради та ТОВ «Барселона Ю ЕЙ», у якому просив:
      - визнати недійсним рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 24 про передачу у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої на території села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району;
      - витребувати на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру у Київській області з незаконного володіння ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» земельну ділянку, розташовану в селі Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області, кадастровий номер 3222486200:03:009:0113, площею 0,08 га, вартістю 2785,70 грн.
      1.2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірну земельну ділянку Сільрада передала у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства з перевищенням повноважень за рахунок земель державної власності, які перебувають у постійному користуванні ДП «НДВА «Пуща?Водиця». У подальшому зазначену земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу відчужено на користь ТОВ «Барселона Ю ЕЙ». Прокуратура вважає, що спірне рішення Сільради про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки ухвалене з порушенням вимог законодавства, прав дійсного власника цих земель і підлягає визнанню недійсним. Оскільки право власності ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» на земельну ділянку зареєстровано у встановленому порядку, прокурор просив відповідно до положень статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 152, 155 Земельного кодексу України визнати недійсним рішення та витребувати земельну ділянку із чужого незаконного володіння на підставі статей 387, 388 ЦК України.
      1.3. Прокурор посилався на приписи статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та зазначав, що витребування земельних ділянок сільськогосподарського призначення з приватної власності у державну безумовно становить суспільний інтерес.
      1.4. Також прокурор просив визнати поважними причини пропуску позовної давності та захистити порушене право.
      1.5. Заперечуючи проти позову, ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» посилалося на те, що воно набуло та зареєструвало право власності на спірну земельну ділянку згідно з вимогами законодавства, окрім того, ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки і це майно не може бути витребуване в силу статті 388 ЦК України, оскільки спірна ділянка вибула з державної власності за наявності волі ДП «НДВА «Пуща-Водиця», якому власник передав майно у володіння, а саме на підставі листа ДП «НДВА «Пуща-Водиця» від 14 червня 2010 року № 502 про надання згоди на припинення права постійного користування земельною ділянкою, у складі якої перебувала і спірна земельна ділянка. Також ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» заявило про пропуск прокурором позовної давності.
      2. Фактичні обставини справи, установлені судами
      2.1. У державній власності та в постійному користуванні ДП «НДВА «Пуща-Водиця» на території Сільради перебувала земельна ділянка загальною площею 1448,5994 га, що підтверджується державним актом про право постійного користування земельною ділянкою.
      2.2. Сільрада рішенням 38-ї сесії 5-го скликання від 7 липня 2010 року № 2, урахувавши добровільну відмову землекористувача, припинила право постійного користування ДП «НДВА «Пуща-Водиця» на земельні ділянки загальною площею 61,85 га, які знаходяться в південно-західній частині села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області.
      2.3. У подальшому Сільрада рішенням 39-ї сесії 5-го скликання від 4 серпня 2010 року№ 4 затвердила технічну документацію на земельну ділянку площею 61,85 га (ріллі), яку передано до земель запасу в межах села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області.
      2.4. Апеляційний суд Київської області рішенням від 11 грудня 2014 року у справі № 2-2615/2011, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 березня 2015 року та постановою Верховного Суду України від 24 червня 2015 року, визнав недійсним та скасував рішення 38-ї сесії 5-го скликання Софіївсько-Борщагівської сільської ради від 7 липня 2010 року № 2 «Про припинення права постійного користування земельними ділянками ДП «НДВА «Пуща-Водиця», а також визнав недійсним та скасував рішення 39-ї сесії 5-го скликання Сільради від 4 серпня 2010 року № 4 «Про затвердження технічної документації щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою ДП «НДВА «Пуща-Водиця».
      2.5. Водночас на підставі рішення Сільради від 4 серпня 2010 року № 133 ОСОБА_1 було надано дозвіл на складання проекту щодо відведення у власність земельної ділянки площею 0,08 га.
      2.6. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 14 серпня 2012 року у справі № К/9991/54537/12, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 жовтня 2013 року, визнав протиправними та скасував рішення Сільради від 4 серпня 2010 року № 130-136, 146,147, 181, якими надано дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у селі Софіївська Борщагівка для ведення особистого селянського господарства у власність громадянам, у тому числі ОСОБА_1 , у зв`язку з перевищенням Сільрадою повноважень щодо розпорядження земельними ділянками державної форми власності, які перебувають у постійному користуванні ДП «НДВА «Пуща-Водиця».
      2.7.Сільрада рішенням від 29 липня 2011 року № 24 передала у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку площею 0,08 га, розташовану на території села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району.
      2.8. У подальшому ОСОБА_1 20 лютого 2017 року на підставі договору купівлі-продажу № 798 право власності на належну йому земельну ділянку відчужив на користь ТОВ «Барселона Ю ЕЙ».
      2.9. За ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» на підставі рішення приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Воробйової Т. А. від 20 лютого 2017 року, інд. номер 33939392, зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,08 га, з кадастровим номером 3222486200:03:009:0113 та цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд Київської області рішенням від 28 січня 2019 року, яке залишив без змін Північний апеляційний господарський суд постановою від 16 травня 2019 року, закрив провадження у справі в частині вимог про визнання недійсним рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 24 про передачу у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої на території села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району, на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства; в частині витребування з незаконного володіння земельної ділянки в позові відмовив.
      3.2. Суди першої та апеляційної інстанцій послалися на те, що вимоги про визнання рішення Сільради недійсним підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки вони стосуються прав та охоронюваних законом інтересів фізичної особи.
      3.3. У частині відмови в задоволенні позовних вимог про витребування земельної ділянки суди зазначили про сплив позовної давності. Також указали, що прокурором не доведено, а судами за наявними у справі матеріалами не встановлено обставин, що вказували б на поважність причин пропуску позовної давності.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. Не погодившись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 16 травня 2019 року та рішенням Господарського суду Київської області від 28 січня 2019 року, прокурор звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати зазначенні судові акти повністю і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      4.2. На обґрунтування касаційної скарги прокурор зазначив, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування вже реалізовано, а видане на його підставі ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на нерухоме майно на цей час не має для нього жодного юридичного значення, оскільки після укладення з ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки всі права та обов`язки щодо цього об`єкта права власності перейшли від фізичної до юридичної особи. Отже, з огляду на те, що у цій справі позовні вимоги нерозривно пов`язані між собою підставою виникнення, стосуються одного й того ж майна - земельної ділянки з кадастровим номером 3222486200:03:009:0113, а також зважаючи на дійсний суб`єктний склад сторін спору, заявлені прокурором позовні вимоги мають розглядатись у межах однієї справи в порядку господарського судочинства. Крім того, скаржник посилається на неправильне застосування судами положень статей 256, 261 ЦК України та стверджує, що строк позовної давності не сплив, оскільки незаконність передачі земельної ділянки була встановлена рішенням Апеляційного суду Київської області від 11 грудня 2014 року у справі № 2-2615/2011, а відповідач набув право власності лише 20 лютого 2017 року, тому позов подано прокурором у межах трирічного строку позовної давності.
      5. Доводи інших учасників справи
      5.1. У відзиві на касаційну скаргу ДП «НДВА «Пуща-Водиця» зазначає, що оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння держави та з постійного користування державного підприємства поза волею власника та землекористувача, наявні всі підстави для задоволення вимог касаційної скарги, скасування судових актів попередніх інстанцій та прийняття нового рішення у справі про задоволення позову.
      6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      6.1. Оскільки прокурор оскаржує судові рішення з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції, справа разом із касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      Щодо визначення юрисдикції
      6.2. Предметом позову у цій справі є вимоги про визнання недійсним рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 24 про передачу у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої на території села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області, та про витребування цієї ж земельної ділянки на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру у Київській областіз незаконного володіння ТОВ «Барселона Ю ЕЙ».
      6.3. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      6.4. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      6.5. Відповідно до частини першої статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      Господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави (частина перша статті 2 ГПК України у згаданій редакції).
      6.6. Підвідомчість господарських справ установлено статтею 12 ГПК України у вказаній редакції, за змістом пункту 6 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
      6.7. ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи -підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання (пункти 6, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу).
      6.8. Для віднесення справи до своєї юрисдикції господарському суду необхідно визначити, чи правовідносини та спір є господарськими. Зокрема, господарський спір підвідомчий господарському суду за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
      6.9. Таким чином, господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб`єктами господарської діяльності, а також спори і в тому разі, якщо сторонами в судовому процесі виступають фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності, якщо це прямо передбачено процесуальним законом.
      6.10. Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом, положення якої кореспондуються із частиною першою статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      6.11. Сільрада у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками, зокрема надання земельної ділянки громадянину у власність, діє як орган, через який реалізуються повноваження власника земельних ділянок, та вступає з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини.
      6.12. Частиною другою статті 13 Конституції України унормовано, що кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.
      6.13. Громадяни та юридичні особи у визначеному законом порядку набувають прав власності та користування земельними ділянками відповідно до їх цільового призначення для ведення господарської діяльності або задоволення особистих потреб. Відносини, пов`язані з набуттям і реалізацією громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та з цивільним оборотом земельних ділянок, є цивільно-правовими.
      6.14. Рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред`являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред`явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного права особи.
      6.15. Матеріали справи свідчать, що, звертаючись до суду з цим позовом, прокурор заявив вимогу про визнання недійсним рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 24 про передачу у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої на території села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області.
      6.16. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу в межах її доводів і вимог, вважає, що вимога про скасування рішення органу місцевого самоврядування, ухваленого на користь фізичної особи, в якої з цього рішення виникли відповідні права та обов`язки, безпосередньо стосується прав та обов`язків цієї особи, тому відповідний спір має розглядатися судом за правилами ЦПК України. Наведене відповідає висновкам, викладеним раніше Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 4 липня 2018 року у справі № 361/3009/16-ц, 7 листопада 2018 року у справах № 488/6211/14-ц та № 488/5027/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 485/1472/17, від 15 травня 2019 року у справах № 522/7636/14-ц та № 469/1346/18, від 26 червня 2019 року у справі № 911/2258/18, від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, відступати від яких немає правових підстав.
      6.17. Водночас, обставина незаконного вибуття спірної земельної ділянки із державної власності вже встановлена судами в іншій справі № 2-2615/2011, і відповідні первинні рішення Сільради скасовані (рішення 38-ї сесії 5-го скликання Сільради від 7 липня 2010 року№ 2 «Про припинення права постійного користування земельними ділянками ДП «НДВА «Пуща-Водиця», рішення 39-ї сесії 5-го скликання Сільради від 4 серпня 2010 року № 4«Про затвердження технічної документації щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою ДП «НДВА «Пуща-Водиця»). Таким чином, оскаржене прокурором у цій справі № 911/3677/17 рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 24 не є первинною підставою вибуття спірної земельної ділянки з власності держави.
      6.18. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17.
      6.19. А тому, задоволення вимоги про визнання недійсним рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 24 про передачу у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої на території села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області не призведе до відновлення володіння спірною земельною ділянкою.
      6.20. Зазначене вище спростовує доводи скаржника про те, що позовні вимоги у справі нерозривно пов`язані між собою підставою виникнення, стосуються одного й того ж майна, а тому їх необхідно розглядати в межах одного провадження в порядку господарського судочинства.
      6.21. Отже, з огляду на характер правовідносин у цій справі, предмет спору та з`ясовані судами обставини справи Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли цілком обґрунтованих висновків про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, ухваленого на користь фізичної особи.
      Щодо спливу позовної давності
      6.22. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
      6.23. Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
      6.24. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
      6.25. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
      6.26. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
      6.27. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
      6.28. Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
      6.29. У спірних правовідносинах суб`єктом прав є саме держава, а не її конкретний орган, тому зміна уповноваженого органу щодо розпорядження спірною земельною ділянкою і здійснення контролю за нею внаслідок внесення змін до чинного законодавства України не змінює порядку перебігу позовної давності.
      6.30. Таким чином, визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право довідалася або могла довідатися саме держава в особі уповноваженого органу, у цьому спорі - з часу, коли власник довідався або міг довідатися про те, що спірна земельна ділянка протиправно вибула з його володіння у володіння іншої особи.
      6.31. Прокурор звернувся з цим позовом до суду в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Київській області8 грудня 2017 року, як убачається з першого аркуша позовної заяви.
      6.32. Згідно із частинами другою та четвертою статті 29 ГПК України у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом, у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов`язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
      6.33. І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 рокуу справі № 362/44/17).
      6.34. ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» подало до суду першої інстанції заяву про сплив позовної давності.
      6.35. Прокурор, зокрема, зазначав, що про наявні порушення вимог закону, інтересів держави та необхідність їх захисту в судовому порядку йому стало відомо лише у 2016 році під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 42016110000000045 за результатами опрацювання інформації різних органів державної влади, місцевого самоврядування установ та організацій отриманої під час досудового розслідування, а саме ДП «НДВА «Пуща-Водиця», Софіївсько-Борщагівської сільської ради, ГУ Держгеокадастру в Київській області, що є об`єктивними обставинами, пов`язаними зі складнощами своєчасного виявлення порушень земельного законодавства та інтересів держави. Зокрема, лише після опрацювання та співставлення правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку та землевпорядної документації щодо припинення права постійного користування ДП «НДВА «Пуща-Водиця» земельною ділянкою загальною площею 61,85 га, виявилось можливим встановити, що спірна територія на підставі судових рішень у справі № 2-2615/2011 повернута у державну власність.
      6.36. Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
      6.37. Позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давністьщодо них не переривається. Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц).
      6.38. У випадку звернення власника з позовом про витребування з чужого незаконного володіння майна, зміненого володільцем/володільцями внаслідок поділу, чи такого, що зазнало зміни інших характеристик, незаявлення власником вимог до всіх набувачів не перериває позовну давність. Якщо ж власник пред`явив віндикаційний позов щодо такого майна до всіх набувачів, однак один чи кілька з них не є кінцевими набувачами, позовна давність щодо вимог про витребування майна від таких кінцевих набувачів переривається. Отже, позовна давність за віндикаційним позовом не може починати перебіг з моменту коли власник майна, яке перебуває у незаконному володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
      6.39. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у справі № 2?2615/2011 у травні 2011 року заступник прокурора Києво-Святошинського району Київської області в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, ДП «НДВА «Пуща-Водиця» звернувся з позовом, в якому, зокрема, просив витребувати земельні ділянки, незаконно виділені Софіївсько-Борщагівською сільською радою 65 громадянам із земельної ділянки загальною площею 61,85 га. Вимогу про витребування спірної земельної ділянки, яка була виділена ОСОБА_1 із земельної ділянки загальною площею 61,85 га, у справі № 2-2615/2011 заступник прокурора Києво-Святошинського району Київської області не заявляв.
      6.40. Суд апеляційної інстанції правильно вказав на те, що оскільки право власності держави на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з постійного користування держави у комунальну власність, а не в момент укладення цією особою наступного правочину з відчуження земельної ділянки та набрання законної сили судовим рішенням, яким підтверджено факт неправомірності вибуття спірної земельної ділянки та порушення права власності держави, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли держава в особі уповноваженого органу довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
      6.41. Таким чином, оскільки державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, ДП «НДВА «Пуща-Водиця» стало відомо про порушення її права постійного користування земельною ділянкою щонайменше з моменту звернення прокурора у травні 2011 року з позовом в цивільній справі № 2?2615/2011 (а.с. 114 - 122, т. 1) про визнання недійсними і скасування рішень Сільради, якими було припинено право постійного користування земельною ділянкою та передано цю земельну ділянку до земель запасу в межах села Софіївська Борщагівка, позовна давність за вимогою про витребування спірної земельної ділянки сплинула до звернення прокурора 08 грудня 2017 року з позовом у справі № 911/3677/17 до суду. До того ж прокурор не довів суду того факту, що він не міг дізнатися про порушення права власності держави на спірну земельну ділянку раніше, ніж держава в особі уповноважених органів.
      6.42. Така ж правова позиція щодо початку перебігу позовної давності у схожих правовідносинах міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17.
      6.43. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
      6.44. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин. У цій справі прокурор не довів, а суди не встановили обставин, що вказували б на поважність причин пропущення позовної давності.
      6.45. У свою чергу позивач, в особі якого подано позов в інтересах держави, узагалі не надав пояснень щодо суті спору та спливу позовної давності.
      6.46. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
      6.47. При цьому суд апеляційної інстанції правильно не взяв до уваги доводів прокурора про звернення до суду з вимогою про витребування земельної ділянки з володіння ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» із дотриманням позовної давності з огляду на те, що останнє стало власником спірної земельної ділянки згідно з договором купівлі-продажу лише 20 лютого 2017 року. Право власності держави на спірну земельну ділянку було порушено, коли земельна ділянка вибула з володіння держави у володіння іншої особи, а не в момент укладення цією особою наступного правочину з відчуження земельної ділянки та набрання законної сили судовим рішенням, яким підтверджено факт неправомірності вибуття спірної земельної ділянки та порушення права власності держави. Тому початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли держава в особі уповноваженого органу довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
      6.48. З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в позові в частині витребування на користь держави спірної земельної ділянки у зв`язку зі спливом позовної давності.
      6.49. Доводи скаржника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 256, 261 ЦК України не знайшли свого підтвердження.
      6.50. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
      6.51. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      6.52. З огляду на викладене, касаційну скаргу прокурора слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанцій - без змін.
      6.53. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судового рішення у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 травня 2019 року у справі № 911/3677/17 - без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 86310218
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 листопада 2019 року
      м. Київ
      справа № 757/1782/16-ц
      провадження № 22-ц/824/14566/2019
      Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
      головуючого судді - Писаної Т.О.
      суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
      за участю секретаря судового засідання - Костецької М.М.
      розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" на рішення Печерського районного суду міста Київ від 17 жовтня 2016 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -
      В С Т А Н О В И В:
      У січні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі -ПАТ "Укрсоцбанк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 20 липня 2007 року між АКБ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_1 було укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №24-12/172, відповідно до умов якого банк надав позичальнику у тимчасове користування грошові кошти - окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 2 457 000 швейцарських франків зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10% річних. На виконання умов договору банк надав позичальнику транші кредиту шляхом перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника, разом з тим, останній умови договору не виконав, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість.
      Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії № 24-12/172 від 20 липня 2007 року у розмірі 3 229 374,54 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 1 123 559,71 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 2 105 814,83 грн.
      Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "Укрсоцбанк" відмовлено.
      Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено, рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованість за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 20 липня 2007 року № 24-12/172 у розмірі 3 229 374,54 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 1 123 559,71 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 2 105 814,83 грн.
      Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Постановою Верховного Суду від 18 вересня 2019 року рішення Апеляційного суду міста Київ від 12 квітня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03 жовтня 2019 року справу було прийнято колегією апеляційного суду у визначеному складі до провадження та розгляду.
      Предметом цього апеляційного провадження є апеляційна скарга ПАТ "Укрсоцбанк", подана 27 жовтня 2016 року, на рішення Печерського районного суду міста Київ від 17 жовтня 2016 року. У апеляційній скарзі позивач просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги про стягнення кредитної заборгованості задовольнити повністю.
      В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивачем зазначено, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, а отже є таким, що підлягає скасуванню, оскільки підстав для застосування наслідків пропуску позовної давності не було.
      Указує, що позивач неодноразово звертався до суду загальної юрисдикції та до третейського суду з позовом до боржників, предметом звернення за яким було стягнення заборгованості за кредитним договором. Тому на думку позивача відбулося переривання строків позовної давності відповідно до статті 264 ЦК України, внаслідок чого перебіг позовної давності починається заново.
      В судове засідання сторони не з`явились, були належним чином повідомлені про дату час і місце розгляду справи, клопотань про відкладення розгляду справи не подано, про наявність поважних причин, що перешкоджали з`явитись у судове засідання, суд не повідомлено.
      Відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
      Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Частиною 1 статті 367 ЦК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково доданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
      Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
      Скасовуючи рішення Апеляційного суду міста Київ від 12 квітня 2017 року Верховний Суд указав на необхідність надати належну правову оцінку розрахунку заборгованості за спірним кредитним договором та встановити період нарахування відсотків за користування кредитними коштами, яка позивачем нарахована станом на 17 грудня 2015 року. Крім того, Верховний Суд указав на необхідність перевірки причин пропуску позивачем строку звернення до суду та надання належної правової оцінки діям позивача, пов`язаним із захистом його прав.
      Відповідно до частини 5 статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
      Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, висновки суду касаційної інстанції, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
      Відмовляючи у задоволені позову, місцевий суд виходив із того, що позивачем було пропущено строк позовної давності, оскільки останній платіж в рахунок погашення заборгованості за кредитом був здійснений відповідачем 08 жовтня 2008 року, а з цим позовом банк звернувся до суду лише 18 січня 2016 року, не порушуючи питання про поновлення строку звернення до суду, тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
      Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення кредитної заборгованості з огляду на наступне.
      Судом першої інстанції встановлено, та слідує із матеріалів справи, що 20 липня 2007 року між сторонами було укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №24-12/172, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 2 457 000 швейцарських франків зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10% річних з кінцевим терміном повернення 19 липня 2012 року.
      Відповідно до умов кредитного договору відповідач зобов`язався погашати кредит згідно графіку, що міститься в додатку 2 до цього договору, а також сплачувати 10% річних за користування кредитом.
      Пунктом 1.1.2 кредитного договору визначено порядок погашення суми основної заборгованості, починаючи з липня 2008 року, з врахуванням наданих траншів, та з кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом не пізніше 19 липня 2012 року.
      Відповідно до розрахунку заборгованості, наданого банком у зв`язку з неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором від 20 липня 2007 року № 24-12/172, останній платіж в рахунок погашення заборгованості був здійснений відповідачем 08 жовтня 2008 року.
      Відповідні обставини були визнані сторонами та не підлягають доказуванню відповідно до частини 1 статті 82 ЦПК України.
      Із матеріалів справи також вбачається, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 грудня 2011 року, яке набрало чинності, було задоволено вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності (справа № 2-1781/11), зокрема було звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк" права власності на: житловий будинок з надвірними спорудам, який складається з житлового будинку, що позначений на плані літерою "А", загальною площею 684,70 квадратних метрів, жилою площею 67,50 квадратних метрів; гостьового будинку, що позначений на плані літерою "Б"; будинку охорони, що позначений на плані літерою "В"; навісу, що позначений на плані літерою "Г"; "г-г1" - огорожі, "г2" вимощення та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку загальною площею 0,35 га., кадастрові номери якої 3223155400:05:028:0154, та 3223155400:05:028:0155, що призначена для будівництва індивідуального житлового будинку, та ведення особистого селянського господарства та знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , в рахунок погашення 25893100 грн заборгованості ОСОБА_1 за договором кредиту №24.127172 від 20 липня 2007 року.
      Перевіряючи обґрунтованість наданого позивачем розрахунку заборгованості апеляційний суд виходить з наступного.
      Рішенням у цивільній справі №2-1781/11 було встановлено, що станом на 22 серпня 2011 року у відповідача перед позивачем був борг у сумі 3130120 швейцарських франків 59 сантимів, що становило 31651466,39 грн. Оскільки указаним рішенням було встановлено, що шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають погашенню вимоги у розмірі 25893100 грн, залишились незадоволені вимоги на суму 5758366,39 грн.
      Звертаючись до суду з цим позовом позивач просив стягнути із відповідача кредитну заборгованість, яка складається із суми основного боргу у розмірі 47295,59 швейцарських франків, що складає 1123559,71 грн станом на 17 грудня 2015 року та суми заборгованості за відсотками у розмірі 88643,05 швейцарських франків, що складає 2105814,83 грн на указану дату.
      У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2019 року у цій справі з урахуванням правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) встановлено, що умовами кредитного договору, який є предметом цього спору, сторони погодили строк повернення кредиту до 19 липня 2012 року. Отже, нараховані позивачем відсотки після цієї дати, не можуть бути визнані такими, що ґрунтуються на законі.
      Враховуючи наведене судом апеляційної інстанції при визначенні суми боргу зменшено розмір відсотків на суму, яку було нараховано згідно наданого до матеріалів справи розрахунку, а саме стовпчик "нараховано відсотків у валюті кредиту" (а.с.20-22 Т.1) у серпні 2012 року у розмірі 1820,01, у листопаді 2012 року у розмірі 64439,43, у березні 2014 року у розмірі 6542,56 та у грудні 2015 року у розмірі 8276,73 всього на загальну суму 81078,73 швейцарських франків.
      Крім того, як убачається із матеріалів справи позивач звернувся з цим позовом до суду у січні 2016 року. Відповідачем до суду першої інстанції було подано заяву про застосування строків позовної давності.
      Відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
      Згідно із частиною 5 указаної статті, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
      Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із встановлених обставин про наявність заборгованості, та що з позовом про захист цивільного права позивач звернувся після спливу позовної давності, про застосування якої заявив відповідач.
      Із змісту оскаржуваного рішення також вбачається, що судом першої інстанції було роз`яснено право позивачу звернутись до суду із клопотанням про поновлення процесуального строку, однак позивач вважав, що ним строк позовної давності пропущено не було, оскільки перебіг позовної давності було перервано на час вирішення спору у третейському суді, після чого відповідний строк починається знову.
      Такі доводи позивача є помилковими, оскільки перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися в разі не будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства.
      Доводи позивача про те, що наявні підстави для визнання позовної давності перерваною у зв`язку з пред`явленням банком позову до Печерського районного суду міста Києва у 2013 році також є помилковими, оскільки позовна заява ухвалою цього суду від 10 липня 2013 року залишена без розгляду, про що також було зазначено судом касаційної інстанції у цій справі.
      У суді першої інстанції, так само і в суді апеляційної інстанції позивачем поважних причин пропущення позовної давності зазначено не було.
      Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
      Позивачем не зазначені обставини на підтвердження наявності поважних причин для поновлення строку позовної давності.
      Враховуючи наведене суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін відповідно до статті 375 ЦПК України як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, апеляційний суд, -
       П О С Т А Н О В И В:
      Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" залишити без задоволення.
      Рішення Печерського районного суду міста Київ від 17 жовтня 2016 року залишити без змін.
      Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
      Головуючий Т.О. Писана суддіК.П.Приходько С.О. Журба
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/86034644
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      8 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 127/15672/16-ц
      Провадження № 14-254цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н. П.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
      розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» (далі - ПАТ «Універсал банк»), подану його представником Нижником Дмитром Петровичем , на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року (у складі судді Бойка В. М.) та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017року (у складі суддів Берегового О. Ю., Голоти Л. О., Луценка В. В.) у цивільній справі за позовом ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення коштів,
      ВСТАНОВИЛА:
      У липні 2016 року ПАТ «Універсал банк» (далі також - банк, товариство) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання.
      На обґрунтування позовних вимог товариство посилалося на те, що 24 липня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк Універсальний» (далі - ВАТ «Банк Універсальний»), правонаступником якого є ПАТ «Універсал банк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір №13/191к-07 (далі -Кредитний договір), відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримала кредит у сумі 50 000 дол. США строком до 23 липня 2027 року зі сплатою визначених договором процентів за користування кредитом.
      Цього ж дня між ВАТ «Банк Універсальний» і ОСОБА_3 , ОСОБА_4 укладено договори поруки на забезпечення виконання Кредитного договору.
      Рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року, ухваленим у цивільній справі № 2-4129/2009, стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ПАТ «Універсал банк» заборгованість за Кредитним договором у сумі 358 073,97 грн, яка складається з тіла кредиту та процентів за користування ним.
      Оскільки вказане рішення суду боржники виконали у повному обсязі лише 6 липня 2015 року, ПАТ «Універсал банк» просило на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 нараховані на суму боргу інфляційні втрати за період з липня 2012 року по липень 2015 року у розмірі 272 136,22 грн та 3 % річних, нараховані за цей період, у розмірі 59 920,98 грн, а всього 332 057,20 грн.
      Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року ПАТ «Універсал банк» у задоволенні позову відмовлено.
      Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року не виконувалося більше трьох років саме з вини стягувача: виконавчий лист на виконання цього рішення виданий 25 січня 2012 року, однак стягувач пред`явив його до виконання лише 16 квітня 2015 року. Позивач пропустив строк звернення до суду з вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Оскільки про причини пропуску цього строку банк не повідомив, не вказав на їх поважність і не просив його поновити, а представники відповідачів у судовому засіданні просили застосувати наслідки спливу позовної давності, суд дійшов висновку про існування визначених статтею 267 ЦК України підстав для відмови в задоволенні позову
      Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року скасовано. Провадження у справі за позовом ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за період з липня 2012 року по травень 2015 року закрито. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Закриваючи провадження у частині вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за період з липня 2012 року по травень 2015 року, суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року в іншій справі (№ 127/13364/15-ц), яке набрало законної сили, ці вимоги вже вирішено.
      Відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення коштів на підставі частини другої статті 625 ЦК України за період з червня по липень 2015 року, апеляційний суд дійшов висновку про їх безпідставність, оскільки рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року в повному обсязі виконано 21 квітня 2015 року.
      Вирішуючи справу в частині позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_4 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що банк пропустив установлений законодавством трирічний строк на звернення до суду з вимогами про стягнення коштів у порядку частини другої статті 625 ЦК України, оскільки таке право виникло у позивача з дня набрання законної сили рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року про стягнення боргу за кредитним договором, а саме 7 грудня 2009 року, проте до суду з цим позовом банк звернувся лише 20 липня 2016 року.
      Крім того, апеляційний суд зазначив, що норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. Прийняття судового рішення про стягнення боргу в національній валюті не змінює природу грошового зобов`язання як такого, що визначене в іноземній валюті. Оскільки кредит надавався позичальнику в іноземній валюті - доларах США, а індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, суд відмовив у стягненні з відповідачів інфляційних нарахувань на суму боргу.
      У червні 2017 року ПАТ «Універсал банк» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просило рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року і рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення судів першої й апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
      Заявник зазначає, що, закриваючи провадження у справі про стягнення заборгованості за період з липня 2012 року по травень 2015 року з тих підстав, що це питання уже вирішив Вінницький міський суд Вінницької області рішенням від 6 грудня 2016 року у справі № 127/13364/15-ц, апеляційний суд не звернув уваги на різний зміст позовних вимог і обставини у цих справах. Зокрема, у цій справі виник спір щодо стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, натомість у справі № 127/13364/15-ц порушувалося питання про стягнення кредитної заборгованості, нарахованої після ухвалення рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року.
      Суд апеляційної інстанції, на думку заявника, не врахував, що питання тотожності позовних вимог у вказаних справах уже розглядав суд першої інстанції, ухвалу якого про закриття провадження у цій справі скасував суд апеляційної інстанції з передачею справи для продовження розгляду.
      На думку скаржника, обов`язок зі сплати заборгованості за кредитним договором виник у боржників з часу набрання законної сили рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у цивільній справі № 2-4129/2009, проте боржники виконали рішення лише у липні 2015 року. Вказане порушення, на думку скаржника, за своєю правовою природою є триваючим, тому позовна давність до таких правовідносин не застосовується.
      Відзив на касаційну скаргу не надходив.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в указаній справі та в подальшому передав її до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України(далі - ЦПК України).
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України з мотивів необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду.
      Зазначену підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду обґрунтовано тим, що Касаційний цивільній суд у складі Верховного Суду у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 331/3787/16?ц (касаційне провадження № 61-6863зпв18), від 5 грудня 2018 року у справі № 754/7151/15-ц (касаційне провадження № 61-10516св18), від 19 грудня 2018 року у справі № 206/7190/14-ц (касаційне провадження № 61?5214св18) дійшов висновку, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення передбачених статтею 625 ЦК України коштів розпочинається від дня, коли кредитор дізнався про порушення грошового зобов`язання боржником, яким у цих справах є день набрання законної сили рішенням суду про стягнення кредитної заборгованості. Оскільки відповідно до положень статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, то спливає вона через три роки після набрання законної сили таким рішенням. А тому вимоги про стягнення передбачених статтею 625 ЦК України коштів, які заявлено пізніше, ніж через три роки після набрання законної сили рішенням суду про стягнення кредитної заборгованості є такими, що заявлені після спливу позовної давності.
      Разом з тим у постанові від 27 квітня 2018 року у справі № 908/1394/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/16945/14, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17, № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судупогоджується з тим, що трирічна позовна давність до вимог про стягнення коштів на підставі частини другої статті 625 ЦК України починає свій перебіг після набрання законної сили рішенням суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, аргументуючи цю позицію відповідними нормами. Вважає, що рішення апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року в частині відмови у стягненні з ОСОБА_4 3 % річних з підстав спливу позовної давності ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального права і з додержанням норм процесуального права, а тому необхідно відступити від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо застосування статті 625 ЦК України у взаємозв`язку з положеннями глави 19 цього Кодексу у подібних правовідносинах.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року справу прийнято до розгляду.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
      Під час розгляду справи суди встановили, що 24 липня 2007 року між ВАТ «Банк Універсальний», правонаступником якого є ПАТ «Універсал банк», та ОСОБА_2 укладено Кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала у кредит 50 000 доларів США на строк до 23 липня 2027 року із сплатою визначених договором процентів за користування кредитом.
      У цей же день між ВАТ «Банк Універсальний» та відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено договори поруки на забезпечення виконання Кредитного договору.
      Рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року, ухваленим у справі № 2-4129/2009, стягнено солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ПАТ «Універсал банк» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 358 073,97 гривень та судові витрати.
      13 березня 2010 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання цього рішення за виконавчим листом № 2-4129/2009, виданим Замостянським районним судом м. Вінниці 24 листопада 2009 року.
      Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 4 травня 2011 року рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року залишено без змін.
      25 січня 2012 року видано виконавчий лист на примусове виконання рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у справі № 2-4129/2009, який пред`явлено до виконання.
      Останню постанову про відкриття виконавчого провадження за цим виконавчим листом прийнято 16 квітня 2015 року. Надано строк до 23 квітня 2015 року для добровільного виконання боржниками рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у справі № 2-4129/2009.
      Згідно з квитанціями від 17 квітня 2015 року № 17-3950590/С, від 20 квітня 2015 року № 20-3955847/С і від 21 квітня 2015 року № 21-395681/С ОСОБА_3 погасив заборгованість, стягнену зазначеним рішенням, окремими платежами в розмірі 140 000 гривень, 140 000 гривень та 72 167 гривень відповідно.
      24 квітня 2015 року заступником начальника Замостянського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження № 47253128 з примусового виконання виконавчого листа № 2-4129/2009, виданого 25 січня 2012 року Замостянським районним судом м. Вінниці, у зв`язку з добровільним виконанням боржником цього рішення суду в повному обсязі у встановлений строк.
      Вказані кошти зараховані на рахунок кредитора 6 липня 2015 року.
      Суди також установили, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року у справі № 127/13364/15-ц відмовлено у задоволенні позову ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості у розмірі 33 894,35 дол. США, а також інфляційних втрат і 3 % річних, нарахованих у зв`язку з невиконанням рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року за період з травня 2012 року по травень 2015 року. Це рішення не оскаржувалось і набрало законної сили.
      За змістом положень статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК України).
      Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
      Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
      Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов`язання є його порушенням.
      Положеннями статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
      Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.
      Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
      Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14?10цс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
      Суди встановили, що ОСОБА_2 належним чином не виконувала своїх зобов`язань за Кредитним договором, яким їй надано кредит строком до 23 липня 2027 року. У зв`язку із цим банк звернувся до суду з вимогою про дострокове стягнення заборгованості за кредитом і процентів за користування коштами з позичальниці та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які поручилися за виконання відповідачкою цього договору на підставі укладених із банком договорів поруки. Судовим рішенням від 24 листопада 2009 року про стягнення заборгованості за кредитним договором підтверджено наявність грошового зобов`язання позичальниці перед банком та його порушення. Виконавчий лист, виданий на підставі цього рішення, пред`явлений до примусового виконання та після тривалого виконавчого провадження добровільно виконано одним із боржників у наданий державним виконавцем строк до 23 квітня 2015 року.
      Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
      Таким чином, з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2009 році зобов`язання відповідачів сплатити заборгованість за Кредитним договором не припинилося та тривало до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання 21 квітня 2015 року (дата останнього платежу з погашення боргу). Відтак кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення до 21 квітня 2015 року.
      Разом з тим главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
      Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу).
      Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).
      Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.
      Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), а тому 21 квітня 2015 року (дата остаточного погашення заборгованості, стягнутої за судовим рішенням) і є датою, коли зобов`язання відповідачів перед банком за Кредитним договором припинилося.
      Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв`язку із чим таке зобов`язання є триваючим.
      Таким чином, помилковим є висновок колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про те, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, спливає через три роки після дати набрання законної сили судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
      У цій справі ПАТ «Унівесал банк» пред`явило позов 20 липня 2016 року.
      З огляду на викладене висновок суду апеляційної інстанції про сплив позовної давності за вимогами банку до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, є помилковим.
      Оскільки позивач звернувся за стягненням з ОСОБА_4 3 % річних за час прострочення, який, як він вважав, тривав з липня 2012 року по липень 2015 року, то суд повинен установити, чи дотримано строки позовної давності з урахуванням викладеного висновку Великої Палати Верховного Суду. Крім того, позивач надав розрахунок суми річних, який судом не перевірявся та охоплює увесь зазначений період. За таких обставин рішення апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню.
      Рішення суду першої інстанції, в тому числі й у цій частині, взагалі мотивовано пропуском позовної давності з вини позивача, яку суд вбачав у тому, що саме з його (товариства) вини судове рішення про стягнення заборгованості не виконувалося більше трьох років, оскільки виконавчий лист було видано 25 січня 2012 року, однак стягувач пред`явив його до виконання лише 16 квітня 2015 року. Тобто суд фактично обчислив перебіг позовної давності від дати видачі виконавчого листа, що не відповідає вищезазначеним вимогам закону. А тому й рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_4 3 % річних за час прострочення підлягає скасуванню.
      Разом з тим оскільки судове рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором виконано 21 квітня 2015 року і з цього дня зобов`язання відповідачів перед банком за Кредитним договором припинилося в силу положень статті 599 ЦК України, то апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог банку про стягнення коштів, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за період із червня по липень 2015 року.
      Щодо інших наведених у касаційній скарзі доводів Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Згідно з пунктом 2 частини першої статті 205, частини третьої статті 206 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
      Закриваючи провадження у справі в частині вимог ПАТ «Універсал банк» про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, за період з травня 2012 року по травень 2015 року, апеляційний суд виходив з того, що такий спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав уже розглянутий у справі № 127/13364/15-ц. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог, серед яких було заявлено й цю вимогу, відмовлено. Рішення не оскаржувалось і набрало законної сили
      За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині зазначених вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
      Щодо мотивів вирішення апеляційним судом вимог до ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат касаційна скарга жодних доводів не містить, а тому рішення апеляційного суду в цій частині в силу положень статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядається.
      Рішення суду першої інстанції ПАТ «Універсал банк» оскаржило з підстав неправильного застосування тих самих норм матеріального права, на які послалося, оскаржуючи рішення апеляційного суду.
      Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції в частині скасування рішення суду першої інстанції та закриття провадження у справі щодо позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України за період з липня 2012 року по травень 2015 року, щодо відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення зазначених коштів за період із червня по липень 2015 року, а в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат касаційна скарга доводів не містить, то судові рішення в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання 21 квітня 2015 року підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, які регулюють обчислення перебігу позовної давності, до вимог про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України.
      Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою та четвертою статті 411 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, не надав оцінки наданим сторонами розрахункам про стягнення коштів.
      З огляду на викладене оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення частково підлягають залишенню без змін, а частково - скасуванню з направленням справи на новий розгляд, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» задовольнити частково.
      Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Н. П. Лященко
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      О. С. Золотніков
      Джерело: ЄДРСР 85743708