Sign in to follow this  
у.zaporozhskiy

Определение ВССУ об отмене решения апелляционного суда Харьковской области о взыскании пени

Recommended Posts

http://reyestr.court.gov.ua/Review/41316710

 

Державний герб України

Ухвала

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2014 рокум. Київ  Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого                                    Касьяна О.П.,

суддів:                            Гончара В.П.,           Дербенцевої Т.П.,          

                                       Карпенко С.О.,        Остапчука Д.О.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики

за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Харківської області від 27 січня 2014 року, -    

в с т а н о в и л а :

У січні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до              ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики.

На обґрунтування позову зазначав, що за нотаріально посвідченим договором позики від 19 січня 2011 року він передав у власність відповідачів                          8 050 доларів США на строк до 19 липня 2011 року із зобов'язанням повернути не пізніш 19 березня 2011 року - кошти у розмірі 350 доларів США, не пізніше              19 травня 2011 року - 350 доларів США, не пізніше 19 липня 2011 року -                       7 350 доларів США. У добровільному порядку сплачено лише 350 доларів США. Пунктом 7 договору позики передбачено штраф (пеню) за прострочення виконання зобов'язань у  розмірі 5 % від простроченої суми за кожен день.

Посилаючись на указані обставини, ОСОБА_3 просив стягнути на його користь із ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7                                        суму боргу з урахуванням 3% річних від простроченої суми, процентів за користування позикою на рівні облікової ставки НБУ та штрафу у загальному розмірі 212 381 доларів США.

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 4 листопада                   2013 року, уточненим ухвалою цього ж суду від 8 листопада 2013 року, позов задоволено частково. Стягнуто солідарно із ОСОБА_4, ОСОБА_5,                    ОСОБА_6, ОСОБА_7 заборгованість за договором позики у розмірі                  61 546, 10 грн, 3% річних від простроченої суми за період з 25 липня 2011 року по 27 грудня 2012 року у розмірі 2 669, 66 грн. Вирішено питання про судові витрати. У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 27 січня 2014 року змінено рішення суду першої інстанції. Стягнуто солідарно із ОСОБА_4,  ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 проценти за період користування до дня повернення позики у розмірі 9 220, 17 грн та неустойку у розмірі 1 126 293, 63 грн. Викладено абзац другий резолютивної частини рішення суду першої інстанції у такій редакції: «Стягнути солідарно із ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики у розмірі  61 546, 10 грн». В іншій частині рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

У справі встановлено, що за нотаріально посвідченим договором позики від 19 січня 2011 року ОСОБА_3  передав у власність ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7  8 050 доларів США на строк до 19 липня 2011 року із зобов'язанням повернути не пізніш 19 березня 2011 року - кошти у розмірі                        350 доларів США, не пізніше  19 травня 2011 року - 350 доларів США, не пізніше 19 липня 2011 року - 7 350 доларів США. На виконання умов договору щодо повернення суми позики відповідачами сплачено 350 доларів США.

Пунктом 7 договору позики передбачено штраф (пеню) за прострочення виконання зобов'язань у  розмірі 5 % від простроченої суми за кожен день. Право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики умовами укладеного договору не передбачено.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені  родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Правила щодо сплати процентів від суми позики містить ст. 1048 ЦК України.

Згідно ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Отже, у ч. 1 ст. 1048 ЦК України, що має диспозитивний характер, встановлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором.

Вказане правило спрямоване на захист інтересів позикодавця у разі, якщо договором позики не визначений розмір процентів (висновки Верховного Суду України, викладені у постанові № 6-36цс14 від 2 липня 2014 року).

Змінюючи рішення суд першої інстанції та стягуючи на користь позикодавця проценти від суми позики, апеляційний суд, встановивши відсутність обставин, передбачених  ч. 2 ст. 1048 ЦК України, за яких договір позики вважається безпроцентним, обґрунтовано  виходив із того, що із відповідачів на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню проценти від суми позики, які у відповідності до вимог ч. 1 ст. 1048 ЦК України розраховані судом на рівні облікової ставки Національного банку України.

Правильно застосовано апеляційним судом й ч. 2 ст. 258 ЦК України та                ст. 253 ЦК України щодо перебігу строку позовної давності за вимогами про стягнення неустойки, за якими відповідні стягнення проводяться за останні                        12 місяців невиконання основного зобов'язання у межах строку позовної давності.

Доводи касаційної скарги щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права у цій частині є необґрунтованими.

Разом з тим, не можна погодитися із висновками апеляційного суду щодо стягнення неустойки за прострочення зобов'язань за договором позики у розмірі         1 126 293, 63 грн.

У запереченнях на позов (Т. 1, а. с. 127) та запереченнях на апеляційну скаргу (Т. 2, а. с. 137), ОСОБА_4 посилався на те, що своєчасному поверненню суми позики перешкодили ті обставини, що у квітні 2011 року стало відомо про взяття ОСОБА_3 під варту у межах розгляду порушеної проти нього кримінальної справи. Позикодавець не виходив на зв'язок та такими діями сприяв збільшенню розміру штрафних санкцій. У зв'язку із цим, ОСОБА_4 просив застосувати наслідки, передбачені ч. 2 ст. 616 ЦК України та ч. 3 ст. 551 ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 616 ЦК України, суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення.

Згідно ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки (штрафу, пені)  може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

За положеннями указаної норми суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), що підлягає стягненню, враховуючи при цьому, зокрема занадто високий її розмір порівняно зі збитками споживача, ступінь виконання зобов'язання, майновий стан сторін, їх майнові та інші інтереси, що заслуговують на увагу, тобто зменшити розмір штрафних санкцій (неустойки) через не співмірність із розміром основного зобов'язання. При цьому зменшення розміру неустойки - це право суду.

Частина 3 ст. 551 ЦК України з урахуванням положень ст. 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов'язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду  зменшити розмір неустойки за власною ініціативою (постанова Верховного Суду України               № 6-100цс14 від 3 вересня 2014 року).

Наведені вище обставини - розмір заборгованості та штрафних санкцій, їх співмірність, обставини, які дають суду право застосувати

ч. 3 ст. 551 ЦК України або не застосувати, є фактичними обставинами справи, встановлення яких судом відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 214 ЦПК України є обов'язковою умовою при розгляді справи та ухваленні судового рішення у справі про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Ухвалюючи нове рішення у справі, апеляційний суд не взяв до уваги та не вирішив питання про можливість застосування положення ч. 3 ст. 551 ЦК України з огляду на ті обставини, що розмір неустойки значно більший від розміру боргового зобов'язання: прострочене грошове зобов'язання за договором позики становить  61 546, 10 грн, проценти від суми позики -  9 220, 17 грн, три проценти річних - 2 669, 66 грн, а  штраф (пеня) складає 1 126 293, 63 грн.

Крім того, апеляційним судом не було перевірено наявність обставин, передбачених ч. 2 ст. 616 ЦК України, на що посилався один із солідарних боржників у запереченнях на апеляційну скаргу.


Враховуючи допущені апеляційним судом порушення, ухвалене ним рішення у  частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення неустойки підлягає скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до  ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 337, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України, -

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 27 січня 2014 року скасувати у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про стягнення неустойки, у цій частині справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.


В іншій частині рішення апеляційного суду Харківської області від 27 січня 2014 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий                                                                                     О.П. Касьян

Судді:                                                                                                В.П. Гончар

                                          

                                                                                                          Т.П. Дербенцева

                                                                                                          С.О. Карпенко

                                                                                                          Д.О. Остапчук

                                                                                          
 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
Sign in to follow this  

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      18 березня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 902/417/18
      Провадження № 12-79гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянула касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Хімагромаркетинг» (далі - ТОВ «Хімагромаркетинг») на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 8 січня 2019 року (судді Василишин А. Р., Філіпова Т. Л., Мельник О. В.) та рішення Господарського суду Вінницької області від 24 вересня 2018 року (суддя Банасько О. О.) у справі № 902/417/18 за позовом ТОВ «Хімагромаркетинг» до Приватного підприємства «Ольвія» (далі - ПП «Ольвія») про стягнення 316 141,12 грн.
      Історія справи
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. 20 липня 2018 року ТОВ «Хімагромаркетинг» звернулося до господарського суду з позовом, у якому просило стягнути з ПП «Ольвія» 316 141,12 грн заборгованості за договором поставки № АП-02-0110 від 1 червня 2017 року, укладеного між позивачем та відповідачем (далі - договір поставки), з яких 124 246,24 грн - основний борг, 46 297 грн - пеня, 34 710,49 грн - штраф та 110 887, 30 грн - відсотки річних.
      1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на неналежне виконання відповідачем умов укладеного договору поставки та додаткових угод до нього щодо своєчасної та повної оплати за отриманий товар на порушення приписів статей 526, 530, 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що відповідно до вимог статей 549, 625 цього Кодексу є підставою для стягнення з відповідача, окрім суми основного боргу також пені за прострочення платежів, штрафу за прострочення виконання зобов`язань більше 10 днів та відсотків річних відповідно до процентної ставки, визначеної умовами договору.
      1.3. Відповідач правової позиції щодо позовних вимог не виклав, відзив на позов не надіслав, у судове засідання не з`явився.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Господарський суд Вінницької області рішенням від 24 вересня 2018 року позов задовольнив частково: стягнув з ПП «Ольвія» 40 306,19 грн пені, 30 830,83 грн штрафу, 1067,06 грн відшкодування витрат зі сплати судового збору; у стягненні 25 864,32 грн боргу, 110 887,30 грн відсотків річних, 5990,90 грн пені - відмовив; провадження у справі в частині стягнення 98 381,92 грн боргу закрив у зв`язку з відсутністю предмета спору в цій частині вимог.
      2.2. Суд, здійснивши перерахунок заявленої позивачем суми штрафу, визначив суму основного боргу, врахував доведеність факту прострочення, умови укладеного сторонами договору та норми матеріального права і дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову в цій частині. Досліджуючи розрахунок пені, натомість вказав про помилкове включення позивачем у період прострочення день, яким здійснено оплату, та про помилкове включення до основної заборгованості суми, яка стосується правовідносин позивача з іншою юридичною особою, відповідно стягнув суму пені з урахуванням цих обставин.
      2.3. Щодо суми основного боргу місцевий суд вказав, що провадження у справі в частині стягнення 98 381,92 грн основного боргу слід закрити на підставі положень пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у зв`язку із наявністю доказів сплати основного боргу відповідачем після відкриття провадження у справі. Щодо решти 25 864,32 грн суми основного боргу дійшов висновку, що ця вимога стосується правовідносин з іншою юридичною особою (Фермерське господарство «Ольвія-С»), яка не є стороною у справі, у зв`язку з чим така вимога заявлена безпідставно.
      2.4. Відмовляючи у стягненні відсотків річних, суд дійшов висновку, що відсотки, передбачені умовами договору (пункт 5.5), за своєю правовою природою відносяться до пені, оскільки цим пунктом сторони фактично погодили відповідальність за прострочення зобов`язання зі сплати товару, а не розмір відсотків як плати за користування грошовими коштами. Вказав, що умовами договору встановлено подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов`язання, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України та суперечить правовій позиції Верховного Суду України та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеній у відповідних постановах, наведених в тексті рішення суду.
      2.5. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 8 січня 2019 року рішення Господарського суду Вінницької області від 24 вересня 2018 року залишено без змін.
      2.6. Суд апеляційної інстанції, здійснивши перегляд судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги в порядку приписів статті 269 ГПК України, погодився з висновками місцевого господарського суду.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. 4 лютого 2019 року ТОВ «Хімагромаркетинг» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 8 січня 2019 року, в якій просило скасувати вказану постанову повністю, а рішення Господарського суду Вінницької області від 24 вересня 2018 року - в частині відмови у стягненні 110 887,30 грн відсотків річних та прийняти в цій частини нове рішення.
      3.2. Позивач зазначив, що оскаржує рішення судів попередніх інстанцій лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення відсотків річних, оскільки висновок господарського суду про віднесення цього виду стягнення (передбаченого пунктом 5.5 договору) під визначення пені є таким, що не відповідає нормам матеріального права.
      3.3. Скаржник вважав, що назва розділу, в якому знаходиться пункт 5.5 договору, не може впливати на його фактичне тлумачення, адже за умовами цього пункту сторони погодили зміну розміру процентної ставки, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, і встановили її у розмірі сорока відсотків річних від несплаченої вартості товару протягом 90 календарних днів з дати, коли товар повинен бути сплачений, та дев`яносто шести відсотків річних від несплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев`яноста календарних днів. Тобто сторони погодили зміну розміру відсотків річних в межах положень статті 625 ЦК України, що не суперечить приписам статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
      3.4. За доводами касаційної скарги висновки судів попередніх інстанцій щодо правової природи відсотків річних, нарахованих позивачем за кожен день прострочення як пені, є помилковими, адже розрахунки пені та відсотків річних здійснюються за різними формулами, адже розрахунок пені здійснюється за кожен день прострочення, а відсоток річних залежить від кількості днів прострочення відносно року.
      4. Позиція інших учасників справи
      4.1. Сторони не скористались процесуальним правом щодо направлення відзиву на касаційну скаргу.
      5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      5.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 11 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Хімагромаркетинг» на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 8 січня 2019 року та рішення Господарського суду Вінницької області від 24 вересня 2018 року.
      5.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 травня 2019 року справу разом із касаційною скаргою ТОВ «Хімагромаркетинг» передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      5.3. За змістом ухвали Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 травня 2019 року підставою оскарження вказаних судових рішень є неправильне, на думку скаржника, застосування судами першої й апеляційної інстанцій приписів частини другої статті 625 та статті 549 ЦК України, внаслідок чого позивач позбавлений права отримати від відповідача плату за користування чужими грошима, передбачену статтею 536 ЦК України, а також неправильне тлумачення судами першої і апеляційної інстанцій пункту 5.5 договору поставки, як такого, що передбачає стягнення з відповідача сум, що за своєю правовою природою є пенею, нарахування якої сторони вже передбачили також в пункті 5.2 договору, а подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов`язання покупцем не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України.
      5.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 12 грудня 2011 року у справі № 07/238-10 (провадження № 3-132гс11), від 24 грудня 2013 року у справі № 8/5025/1402/12 (провадження №3-37гс13), від 1 липня 2014 року у справі № 5010/1575/2012-20/83 (провадження №3-32гс14), від 1 липня 2014 року у справі № 11/5026/1925/2012 (провадження № 3-31гс14) у подібних правовідносинах щодо визначення правової природи нарахованих позивачем сум річних, розмір яких погоджено сторонами у договорі та нарахування яких передбачено частиною другою статті 625 ЦК України саме як неустойки (пені).
      5.5. Ухвалою від 4 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 902/417/18 за позовом ТОВ «Хімагромаркетинг» до ПП «Ольвія» про стягнення 316 141 грн 12 коп. за касаційною скаргою ТОВ «Хімагромаркетинг» на рішення Господарського суду Вінницької області від 24 вересня 2018 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 8 січня 2019 року, призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      6. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      6.1. 1 червня 2017 року сторони спору уклали договір поставки № АП-02-0110, відповідно до умов пункту 1.1 якого продавець (позивач) зобов`язався передати у власність, а покупець (відповідач) зобов`язався прийняти й оплатити засоби захисту рослин (товар). Згідно із пунктами 1.2, 1.3, 1.5 договору: вартість товару на дату укладення договору становить 44 352 грн; вартість товару в період дії договору може змінюватись в порядку, передбаченому пунктом 2.2, при цьому така ціна є узгодженою сторонами та не потребує додаткового узгодження шляхом підписання змін та доповнень до цього договору; кількість і асортимент товару, який підлягає поставці, визначається відповідно до пункту 1.1 цього договору; за бажанням відповідача кількість та асортимент товару можуть бути збільшені, що оформляється додатковою угодою, в якій визначається кількість та асортимент товару, що підлягає поставці, та строк оплати.
      6.2. Пунктом 2.1 договору визначено, що відповідач зобов`язався сплатити позивачу вартість товару, зазначену в пункті 1.2 цього договору, в такі строки: не пізніше 10 червня 2017 року - 8870 грн 40 коп.; не пізніше 20 жовтня 2017 року - 35481 грн 60 коп. Згідно із пунктами 2.7-2.8 договору: оплата вартості товару, що залишилася, здійснюється не пізніше кінцевого строку, визначеного у пункті 2.1 договору; датою виконання зобов`язання по оплаті товару вважається день надходження коштів на розрахунковий рахунок позивача.
      6.3. В силу дії пункту 3.1 договору поставка товару здійснюється в строки, які передбачені пунктом 3.3 договору, або раніше за заявою відповідача.
      6.4. Пунктом 7.1 договору передбачено, що цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 1 січня 2018 року, а в частині розрахунків - для повного виконання відповідачем своїх зобов`язань за цим договором.
      6.5. Суд установив, що розділом 5 договору сторони погодили відповідальність сторін. Зокрема, у пункті 5.2 договору сторони визначили, що: відповідач відповідає за несвоєчасну оплату товару (порушення розділу 2 цього договору) й сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми заборгованості за кожний день прострочення платежу; при розрахунку пені застосовується ставка Національного банку України, що діє в період нарахування пені.
      6.6. Також суд врахував, що за пунктом 5.3 договору сторони дійшли згоди щодо зміни тривалості позовної давності про стягнення неустойки (штрафу, пені), передбаченої частиною другою статті 258 ЦК України, і встановили, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, встановлених розділом 5 цього договору, припиняється через три роки від дня, коли це зобов`язання мало бути виконане.
      6.7. Пунктом 5.4 договору узгоджено, що у випадку прострочення виконання зобов`язань, передбачених розділом 2 цього договору, більше ніж на 10 (десять) днів винна сторона додатково сплачує іншій стороні за цим договором штраф у розмірі п`ятнадцяти відсотків від ціни договору.
      6.8. У пункті 5.5 договору сторони дійшли згоди щодо зміни розміру процентної ставки, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, і встановили її в розмірі сорока відсотків річних від несплаченої загальної вартості товару протягом 90 календарних днів з дати, коли товар повинен бути сплачений покупцем та дев`яносто шести відсотків річних від несплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев`яноста календарних днів. З дня закінчення строків сплати, передбачених пунктом 2.1 договору, вважається, що продавцем пред`явлена вимога щодо сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (минулий та майбутній) та відсотків річних. При затримці платежу продавець має право виставити рахунок по сплаті відсотків за користування чужими грошима та інфляційних нарахувань з моменту прострочення до фактичної оплати, а покупець зобов`язаний оплатити його в строк не більше трьох банківських днів.
      6.9. Також у матеріалах справи містяться підписані сторонами додаткові угоди до договору поставки, а саме: додатковий договір № АП-02-0110ДС1 від 6 червня 2017 року на суму 62 805 грн; додатковий договір № АП-02-0110ДС2 від 7 червня 2017 року на суму 41 128 грн; додатковий договір № АП-02-0110ДС3 від 29 червня 2017 року на суму 25 864 грн 32 коп.; додатковий договір № АП-02-0110ДС4 від 10 серпня 2017 року на суму 57 253 грн 92 коп. Цими додатковими договорами узгоджене найменування товару, його кількість, загальна ціна та строк оплати з визначенням останнього - не пізніше 20 жовтня 2017 року.
      6.10. Суди встановили, що на виконання умов договору позивач поставив відповідачу товар (засоби захисту рослин) на загальну суму 205 538 грн 92 коп., що підтверджено видатковими накладними, підписаними та скріпленими печатками сторін. До подачі позовної заяви до суду відповідач за поставлений товар розрахувався частково в сумі 107 157 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями за період з 7 листопада 2017 року по 13 липня 2018 року.
      6.11. У зв`язку з невиконанням відповідачем зобов`язання щодо повної оплати товару за договором позивач звернувся до суду за захистом порушеного права шляхом стягнення заборгованості з урахуванням стягнення суми пені, процентів річних та штрафу.
      6.12. Сума заборгованості за договором поставки на момент звернення з позовом (20 липня 2018 року) складала 98 381 грн 92 коп., яку відповідач сплатив у повному обсязі, відповідно до платіжного доручення № 283 від 30 липня 2018 року, тобто після відкриття провадження у справі.
      7. Щодо правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України
      7.1. За приписами пункту 7 частини першої розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      7.2. У наведених вище постановах Верховного Суду України, від висновку у яких вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, висловлено правову позицію, що, застосовуючи у подібних правовідносинах положення частини третьої статті 692, частини другої статті 536 та частини другої статті 625 ЦК України, необхідно враховувати, що відсотки за користування грошовими коштами, які за умовами договору нараховуються за кожен день прострочення виконання зобов`язання, за своєю правовою природою, ураховуючи спосіб їх обчислення за кожен день прострочення, підпадають під визначення пені (частина третя статті 549 ЦК України), яку сторонами вже було погоджено, умовами договору, в розмірі двох облікових ставок Національного банку України від несплаченої покупцем суми за кожен день прострочення за той самий період, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України, за змістом якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме правопорушення.
      8. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      Щодо відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України
      8.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      8.2. Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
      8.3. Статтею 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
      8.4. Відповідно до частини першої статті 230 ГК України учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня).
      8.5. Згідно із частиною четвертою статті 231 ГК України розмір штрафних санкцій встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
      8.6. За визначенням, яке міститься у статті 549 ЦК України, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
      8.7. До відносин поставки за змістом частини шостої статті 265 ГК України та частини другої статті 712 ЦК України застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
      8.8. Відповідно до положень статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Частиною третьою цієї ж статті встановлено, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
      8.9. Стаття 536 ЦК України передбачає, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
      8.10. Разом з тим частина друга статті 625 ЦК України встановлює, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      8.11. У наведених вище постановах Верховного Суду України, від висновку у яких вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, висловлено правову позицію про те, що, застосовуючи у подібних правовідносинах положення частини третьої статті 692, частини другої статті 536 та частини другої статті 625 ЦК України, необхідно враховувати, що відсотки за користування грошовими коштами, які за умовами договору нараховуються за кожен день прострочення виконання зобов`язання, за своєю правовою природою, ураховуючи спосіб їх обчислення за кожен день прострочення, підпадають під визначення пені (частина третя статті 549 ЦК України), яку сторони вже нарахували відповідно до пункту 7.2 договору в розмірі двох облікових ставок Національного банку України від несплаченої покупцем суми за кожен день прострочення за цей самий період, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України, за змістом якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме правопорушення.
      8.12. Однак обставини у справі № 902/417/18 є відмінними від обставин у справах, від висновку у яких вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду.
      8.13. Так, суди попередніх інстанцій встановили, що у пункті 5.5 договору сторони дійшли згоди щодо зміни розміру процентної ставки, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, і встановили її в розмірі сорока відсотків річних від несплаченої загальної вартості товару протягом 90 календарних днів з дати, коли товар повинен бути сплачений покупцем, та дев`яносто шести відсотків річних від несплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев`яноста календарних днів.
      8.14. Тобто пункт 5.5 договору не передбачає умови про нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами за кожен день прострочення виконання зобов`язання, тому й правовий висновок Верховного Суду України, викладений в постановах від 12 грудня 2011 року у справі № 07/238-10 (провадження № 3-132гс11), від 24 грудня 2013 року у справі № 8/5025/1402/12 (провадження №3-37гс13), від 1 липня 2014 року у справі № 5010/1575/2012-20/83 (провадження №3-32гс14), від 1 липня 2014 року у справі № 11/5026/1925/2012 (провадження № 3-31гс14), не є застосовним до наведених вище умов договору.
      8.15. Отже, підстав для відступу від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у вказаних вище постановах, не вбачається.
      Щодо розгляду справи по суті
      8.16. Відповідно до приписів частини першої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      8.17. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи приписи наведеної норми процесуального права, здійснює перегляд рішень судів попередніх інстанцій по суті лише в межах заявленої вимоги заявника касаційної скарги - в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення відсотків річних.
      8.18. Як уже вказано вище, суди попередніх інстанцій встановили, що умовами договору сторони передбачили відповідальність за прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання у вигляді пені та штрафу, збільшили позовну давність за відповідними вимогами, а також пунктом 5.5 договору змінили розмір процентної ставки, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, і встановили її в розмірі сорока відсотків річних від несплаченої загальної вартості товару протягом 90 календарних днів з дати, коли товар повинен бути сплачений покупцем та дев`яносто шести відсотків річних від несплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев`яноста календарних днів.
      8.19. Разом з тим за частиною третьою статті 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      8.20. Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.
      8.21. Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
      8.22. Зокрема, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
      8.23. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
      8.24. Наприклад, такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549-552 ЦК України. Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.
      8.25. Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
      8.26. Водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах.
      8.27. Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру процентів річних, що підлягають стягненню з боржника за прострочення грошового зобов`язання, Велика Палата Верховного Суду бере до уваги таке.
      8.28. Главою 24 ГК України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин врегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.
      8.29. За частиною другою статті 216 ГК України застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
      8.30.Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими: потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; сплата штрафних санкцій за порушення зобов`язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов`язань у натурі; у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції (частина третя статті 216 ГК України).
      8.31. За частинами першою та другою статті 217 ГК України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
      8.32. Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.
      8.33. Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
      8.34. Відповідно до встановлених судами обставин справи, за змістом пункту 5.5 укладеного сторонами договору, положень статті 611 та частини третьої статті 692, статті 625 ЦК України, яка регулює відповідальність за порушення грошового зобов`язання, стягувана позивачем з відповідача сума річних у визначеному за договором розмірі від несплаченої загальної вартості товару є відповідальністю сторони господарського договору за допущене нею правопорушення у сфері господарювання.
      8.35. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц.
      8.36. Звертаючись з вимогою про стягнення процентів річних та інфляційних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, позивач також не повинен доводити розмір дійсних майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат кредитора, пов`язаних із затримкою розрахунку, не має на меті встановлення точного їх розміру.
      8.37. Відповідно до частини першої статті 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
      8.38. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання.
      8.39.Суди попередніх інстанцій з`ясували, що з поставленої вартості товару на загальну суму 205 538 грн 92 коп. до подачі позовної заяви до суду відповідач за поставлений товар сплатив 107 157 грн.
      8.40. Щодо суми заборгованості за договором поставки, яка станом на момент звернення з позовом (20 липня 2018 року) складала 98 381 грн 92 коп., сплаченої відповідачем у повному обсязі після відкриття провадження у справі, позивач нарахував 40 306,19 грн пені, 30 830,83 грн штрафу, 110 887,30 грн відсотків річних, що разом складає 182 024,32 грн, перевищуючи майже в два рази суму прострочення.
      8.41. З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум санкцій у вигляді штрафу, пені і процентів річних, враховуючи, що не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов`язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов`язання, Велика Палата Верховного Суду вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, обмежити розмір санкцій сумами штрафу і пені, які вже присуджені до стягнення судами попередніх інстанцій, та відмовити у їх стягненні з цих підстав.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      9.1. Відповідно до приписів статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      9.2. За частинами першою та третьою статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права; зміна судового рішення може полягати у доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      9.3. З огляду на наведені вище приписи, здійснюючи перегляд судових рішень в межах доводів касаційної скарги у порядку, передбаченому статтею 300 ГПК України, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 8 січня 2019 року та рішення Господарського суду Вінницької області від 24 вересня 2018 року у справі № 902/417/18 слід змінити в їх мотивувальних частинах з підстав, викладених у цій постанові.
      10. Щодо розподілу судових витрат
      10.1. За висновком Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальних частин судових рішень суду і залишення без змін резолютивних частин, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Хімагромаркетинг» задовольнити частково.
      Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 8 січня 2019 року та рішення Господарського суду Вінницької області від 24 вересня 2018 року у справі № 902/417/18 змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      У решті постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 8 січня 2019 року та рішення Господарського суду Вінницької області від 24 вересня 2018 року у справі № 902/417/18 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 88952210
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      10 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 904/4156/18
      Провадження № 12-117гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасників справи:
      представника позивача - Слівінського М. О.,
      представників відповідача - Павловського Р. В., Гавелі Д. В.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі - ДП НАЕК «Енергоатом») на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 5 грудня 2018 року (суддя Загинайко Т. В.) та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року (судді Чус О. В., Вечірко І. О., Кузнецов В. О.) у справі № 904/4156/18 за позовом ДП НАЕК «Енергоатом» до Державного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ДП «Східний ГЗК») про стягнення суми.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. У вересні 2018 року ДП НАЕК «Енергоатом» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ДП «Східний ГЗК» про стягнення інфляційних втрат у сумі 3 336 028,7 грн, 3 % річних у сумі 1 473 603,28 грн, а також 8 158 473,47 грн пені.
      1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач послався на неналежне виконання відповідачем зобов`язань за договором купівлі-продажу уранового оксидного концентрату від 11 грудня 2017 року № 8-020-SD-17-00763 в частині порушення строку своєчасної оплати товару, внаслідок чого позивач нарахував відповідачеві пеню, інфляційні втрати та 3 % річних.
      1.3. Відповідач проти задоволення позову заперечував, зазначав, що умовами укладеного сторонами договору розмір пені не погоджено, а отже, і підстави для стягнення такої санкції відсутні; розрахунок інфляційних втрат та відсотків річних здійснено позивачем починаючи з останнього граничного дня, коли відповідач фактично може виконати зобов`язання, відтак відповідачем надано контррозрахунок.
      2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Рішенням від 5 грудня 2018 року Господарський суд Дніпропетровської області позов задовольнив частково: стягнув з ДП «Східний ГЗК» на користь ДП НАЕК «Енергоатом» 3 309 760,00 грн інфляційних нарахувань, 1 429 689,86 грн річних; у решті позову відмовив.
      2.2. Постановою від 12 березня 2019 року Центральний апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції змінив, стягнув з ДП «Східний ГЗК» на користь ДП НАЕК «Енергоатом» 3 309 760,00 грн інфляційних нарахувань, 1 473 603, 28 грн річних та 71 750,45 грн витрат по сплаті судового збору. В іншій частині рішення залишив без змін.
      2.3. Відмовляючи у стягненні пені, господарські суди вказали на те, що у договорі, який є підставою позовних вимог, в тому числі стягнення неустойки, сторони не встановили розмір пені за порушення виконання грошового зобов`язання, а частина шоста статті 231 Господарського кодексу України (далі - ГК України) не встановлює конкретного розміру (відсотку) пені, а лише встановлює порядок його визначення у договорі виходячи з облікової ставки Національного банку України.
      2.4. У частині стягнення відсотків річних суд апеляційної інстанції, врахувавши положення статей 252, 253, частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), дійшов висновку, що місцевий господарський суд неправильно визначив період нарахування, а відтак здійснив їх власний перерахунок. Водночас погодився з правильністю розрахунку позивачем інфляційних втрат.
      3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У березні 2019 року ДП НАЕК «Енергоатом» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 5 грудня 2018 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року, в якій просило судові рішення у справі змінити, стягнути з відповідача 3 336 028,7 грн інфляційних втрат та 8 158 473,47 грн пені.
      3.2. На обґрунтування касаційної скарги скаржник, зокрема, посилається на те, що суди попередніх інстанцій при здійсненні розрахунку інфляційних втрат не врахували, що заборгованість погашалась відповідачем частково, отже, базою нарахування має бути частина суми, яка була фактично сплачена з простроченням за відповідний період часу, що відповідає положенню абзацу десятого листа Верховного Суду України від 3 квітня 1997 року «Рекомендації відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ».
      3.3. Також скаржник зазначає, що пунктом 4.2 договору, укладеного сторонами, передбачено обов`язок сплати штрафних санкцій за порушення грошового зобов`язання, а розмір такої санкції встановлений частиною шостою статті 231 ГК України. Отже, сторони домовились про сплату неустойки, а її розмір встановлений законом. Тому висновок суду про протилежне є безпідставним.
      3.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 квітня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ДП НАЕК «Енергоатом» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 5 грудня 2018 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року, призначив справу до розгляду у відкритому судовому засіданні, встановив учасникам справи строк для подання відзиву, а ухвалою від 28 травня 2019 року справу № 904/4156/18 передав на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
      3.5. Ухвалою від 10 червня 2019 року об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу прийняла до розгляду, а ухвалою від 5 липня 2019 року справу № 904/4156/18 за позовом ДП НАЕК «Енергоатом» до ДП «Східний ГЗК» про стягнення суми передала на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      3.6. Ухвала мотивована тим, що у постанові від 21 червня 2017 року у справі № 910/2031/16 Верховний Суд України висловив позицію про те, що за змістом положень частин четвертої і шостої статті 231 ГК України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. Розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Отже, за висновком Верховного Суду України, встановивши розмір і термін нарахування штрафних санкцій за порушення грошового зобов`язання, законодавець передбачив також і право сторін врегулювати ці відносини у договорі.
      3.7. Розглядаючи справу № 904/4156/18, суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного у вказаній постанові від 21 червня 2017 року, щодо застосування положень частини шостої статті 231 ГК України, оскільки зазначена норма не встановлює конкретний розмір штрафних санкцій, які підлягають нарахуванню за порушення господарського грошового зобов`язання у випадку, якщо у договорі сторони не погодили розмір цих штрафних санкцій, однак зазначили щодо їх нарахування відповідно до статті 231 ГК України.
      3.8. Ухвалою від 12 серпня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу № 904/4156/18 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Позиція учасників справи
      4.1. У відзиві на касаційну скаргу відповідач проти задоволення касаційної скарги заперечує, вважає оскаржувані рішення законними та обґрунтованими, такими, що прийняті відповідно до фактичних обставин справи та з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права; зазначає, що сторонами в договорі не визначено конкретного розміру пені, яка підлягає стягненню у зв`язку із порушенням відповідачем свого грошового зобов`язання за договором.
      5. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      5.1. Встановлено, що 11 грудня 2017 року сторони у справі уклали договір № 8-020-SD-17-00763 купівлі-продажу уранового оксидного концентрату (далі - договір), за умовами якого продавець (позивач) зобов`язується передати у власність покупця (відповідача), а покупець зобов`язується прийняти та оплатити урановий оксидний концентрат (U3O8), іменований надалі «УОК», у кількості та на умовах, визначених цим договором; одиницею виміру кількості УОК є кілограм урану (кгU).
      5.2. Пунктами 3.1, 3.2 сторони погодили договірну вартість товару, а пунктом 5.4 договору визначили, що оплата за УОК здійснюється згідно з актом приймання-передачі УОК відповідно до графіка, наведеного у додатку № 2 до договору.
      5.3. За умовами пункту 4.1 договору у випадку порушення своїх зобов`язань за цим договором сторони несуть відповідальність, визначену цим договором та чинним законодавством. Порушенням зобов`язання є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.
      5.4. Відповідно до пункту 4.2 договору за кожний день прострочення виконання зобов`язань винна сторона повинна сплатити штрафні санкції у розмірі, передбаченому статтею 231 ГК України, від обсягу невиконаних зобов`язань.
      5.5. На виконання умов договору позивач передав відповідачу у власність товар на загальну суму 959 287 747,20 грн, що підтверджується актом від 11 грудня 2017 року приймання-передачі УОК до договору.
      5.6. Графіком платежів за УОК, що є додатком № 2 до договору, визначено такі строки оплати платежів: до 20 січня 2018 року - на суму 160 920 000, грн; до 30 червня 2018 року - на суму 393 360 000,00 грн; до 30 липня 2018 року - на суму 405 007 747,20 грн; всього за УОК – на суму 959 287 747,20 грн.
      5.7. Відповідач оплату здійснив таким чином:
      1) платіж в сумі 160 920 000,00 грн, який необхідно було сплатити до 20 січня 2018 року, сплачений частинами, а саме: 19 січня 2018 року - в сумі 20 000 000,00 грн, 28 лютого 2018 року - в сумі 20 000 000,00 грн, 30 березня 2018 року - в сумі 32 000 000,00 грн, 27 квітня 2018 року - в сумі 42 000 000,00 грн, 31 травня 2018 року - в сумі 46 920 000,00 грн;
      2) платіж в сумі 393 360 000,00 грн, який необхідно було сплатити до 30 червня 2018 року, сплачений 12 липня 2018 року в повному обсязі;
      3) платіж в сумі 405 007 747,20 грн, який необхідно було сплатити до 30 липня 2018 року, сплачений 12 липня 2018 року в повному обсязі.
      5.8. Ці обставини підтверджені актом звірки взаєморозрахунків, підписаним сторонами станом на 30 червня 2018 року, та сторонами не заперечуються.
      5.9. У зв`язку з порушенням відповідачем строків оплати, встановлених у додатку № 2 до договору, позивач здійснив нарахування інфляційних втрат за загальний період з 20 січня по 30 травня 2018 року у розмірі 3 336 028,70 грн, 3 % річних за загальний період прострочення з 20 січня по 11 липня 2018 року у розмірі 1 473 603,28 грн та 8 158 473,47 грн - пені, передбаченої пунктом 4.2 договору.
      6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство
      6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      6.2. Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
      6.3. Відповідно до частин першої та третьої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.
      6.4. Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
      6.5. За частинами першою, четвертою, сьомою статті 179 ГК України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями.
      6.6. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб`єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб`єктів, коли ці суб`єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
      6.7. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
      6.8. Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору у відповідності до законодавства (частина перша статті 180 ГК України).
      6.9. Частинами першою та другою статті 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
      6.10. Особливості господарсько-правової відповідальності визначені ГК України. Так, за частиною першою статті 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
      6.11. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша та друга статті 217 ГК України).
      6.12. За частиною першою статті 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.
      6.13. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за наведеними вище положеннями ГК України господарське правопорушення може полягати як у порушенні нормативно встановлених правил здійснення господарської діяльності, так і у порушенні договірних зобов`язань. Господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань також поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов`язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір.
      6.14. Нормативно-правове забезпечення сфери господарювання є однією з форм здійснення державою регулювання господарської діяльності. Водночас за змістом статті 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності є спрямованою, зокрема, на зменшення втручання держави у діяльність суб`єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, та здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
      6.15. Так, за пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.
      6.16. Таким чином, тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо підстав застосування відповідальності за порушення відповідачем грошового зобов`язання має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання такої відповідальності у господарських правовідносинах.
      6.17. Стаття 231 ГК України регулює розмір штрафних санкцій таким чином: «Законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
      6.18. У разі якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
      за порушення умов зобов`язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
      за порушення строків виконання зобов`язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
      6.19. Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов`язань, зазначених у частині другій цієї статті.
      6.20. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
      6.21. У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов`язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.
      6.22. Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
      6.23. Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов`язань, визначається відповідним суб`єктом господарювання - господарською організацією».
      6.24. З аналізу положень статті 231 ГК України вбачається, що нею передбачено можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов`язань штрафних санкцій, що мають імперативний характер (тобто, їх розмір не може бути змінений за згодою сторін та не залежить від їх волевиявлення), а також можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов`язань штрафних санкцій, розмір яких може бути змінений сторонами за умовами договору.
      6.25. Так, частина друга статті 231 ГК України визначає уніфікований розмір штрафних санкцій за певні види правопорушень (порушення вимог щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг), порушення строків виконання негрошового зобов`язання) у господарському зобов`язанні, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, якщо інше не передбачено законом або договором. Частина третя цієї статті передбачає можливість законодавчого встановлення розміру штрафних санкцій і за інші види правопорушень у окремих видах господарських зобов`язань, перелічених у частині другій статті 231 ГК України.
      6.26. Частиною четвертою статті 231 ГК України законодавець передбачає застосування штрафних санкцій, у разі якщо їх розмір законом не визначено, у розмірі, визначеному умовами господарського договору, а також надає сторонам право встановлювати різні способи визначення штрафних санкцій, - у відсотковому відношенні до суми зобов`язання (виконаної чи невиконаної його частини) або у певній визначеній грошовій сумі, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
      6.27.Положення частини шостої статті 231 ГК України регулюють виключно правовідносини сторін щодо їх відповідальності за невиконання грошових зобов`язань, передбачаючи їх встановлення у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. На відміну від, наприклад, частини другої статті 231 ГК України, у частині шостій цієї статті не вказано про застосування штрафної санкції у певному розмірі, а йдеться про спосіб її визначення.
      6.28. Разом з тим за частиною другою статті 343 ГК України, як спеціальною нормою, яка регулює відповідальність за порушення строків розрахунків, платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
      6.29. Також за статтями 1 та 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
      6.30. Нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини, передбачено, зокрема, частиною першою статті 1 Закону України «Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій», частинами чотирнадцятою-шістнадцятою статті 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв», частиною другою статті 36 Закону України «Про телекомунікації».
      6.31. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за змістом наведених вище положень законодавства розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
      6.32. Позивач зазначав про те, що нарахував відповідачеві пеню за період з 20 січня по 11 липня 2018 року виходячи з обсягу простроченого зобов`язання та розміру облікової ставки Національного банку України у відповідний день прострочення в межах періоду нарахування, вважаючи, що частиною шостою статті 231 ГК України розмір штрафної санкції за прострочення грошового зобов`язання визначений саме в такому розмірі і застосування штрафної санкції за прострочення грошового зобов`язання передбачено пунктом 4.2 договору.
      6.33. Як вже зазначено вище, пунктом 4.1 договору сторони погодили, що у випадку порушення своїх зобов`язань за цим договором сторони несуть відповідальність, визначену цим договором та чинним законодавством, а пункт 4.2 договору містить положення про те, що за кожний день прострочення виконання зобов`язань винна сторона повинна сплатити штрафні санкції у розмірі, передбаченому статтею 231 ГК України, від обсягу невиконаних зобов`язань.
      6.34. Між тим, частина шоста статті 231 ГК України, на яку посилається позивач в обґрунтування розміру нарахованої пені, не встановлює розмір штрафної санкції за порушення грошового зобов`язання, а визначає певний спосіб її формування (у відсотковому відношенні, розмір відсотків визначається через облікову ставку Національного банку України), а відтак не може бути застосована у даному випадку як законна підстава для визначення розміру стягуваної пені.
      6.35. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що умовами договору не встановлений розмір пені за порушення виконання грошового зобов`язання, а частина шоста статті 231 ГК України також не встановлює конкретного розміру (відсотку) належної до стягнення пені, а лише встановлює порядок його визначення у договорі виходячи з облікової ставки Національного банку України та період, протягом якого може бути застосовано таку санкцію.
      6.36. Отже господарські суди попередніх інстанцій правильно вказали на відсутність підстав для застосування такої міри відповідальності як договірна санкція за відсутності конкретно визначеного її розміру в договорі та законі, а відтак дійшли правильного висновку про відмову у позові в цій частині.
      6.37. Поряд з цим, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав відступати від висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 21 червня 2017 року у справі № 910/2031/16, щодо застосування положень частин четвертої і шостої статті 231 ГК України, оскільки правовідносини у цих справах є відмінними. Так, у справі, що розглядалась Верховним Судом України, конкретний розмір й термін нарахування пені був погоджений сторонами в договорі, що, за висновком суду, повністю відповідає положенням частини шостої статті 231 ГК України, яка наділяє сторони правом погоджувати нарахування пені за період прострочення грошового зобов`язання понад шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконане.
      6.38. Не заслуговують на увагу також і доводи заявника про те, що суди попередніх інстанцій при здійсненні розрахунку інфляційних втрат не врахували, що заборгованість погашалась відповідачем частково, а отже, неправильно визначили базу нарахування, оскільки з розрахунку, здійсненого судами, вбачається, що ці нарахування здійснювались окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовувались, що відповідає приписам частини другої статті 625 ЦК України, конкретних помилок у розрахунку із зазначенням точних сум скаржником не наведено.
      7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      7.1. Відповідно до приписів частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      7.2. За частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      7.3. Ураховуючи викладене, судові рішення у цій справі підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.
      7.4. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» залишити без задоволення.
      Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 5 грудня 2018 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 87053617
    • By Mercato®
      Вот, на досуге написал статью.
      Еще 2 года назад обращения ко мне касательно кредитов в небанковских финансовых учреждениях (микрофинансовых организациях, МФО) составляли не более 20% от общего числа. Сегодня эта цифра на уровне 75-85%.
      МФО (будем использовать эту аббревиатуру для удобства) отличаются использованием крайне наглых и противозаконных коллекторских методов и приемов. Кроме того, как стало уже всем очевидно, сознательно идут на нарушение законодательства, пытаясь "выжать" из заемщика по максимуму.
      Такое положение вещей вызывает у "клиентов", как и практикующих кредитных юристов, крайнее обоснованное негодование и желание дать ответный бой. Еще большее непонимание вызывает бездействие Нацкомфинуслуг, хотя этот государственный орган обязан контролировать такие организации, защищать заемщиков и применять законные механизмы воздействия на вымогателей.
      Но обо всем по порядку.
      Читать дальше >>>
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 жовтня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 303/2408/16-ц
      Провадження № 14-361цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство «Юніон Стандарт Банк» (далі - ПАТ «Юніон Стандарт Банк», банк),
      відповідачі: Фермерське господарство «Михайлик» (далі - ФГ «Михайлик»), ОСОБА_5, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ФГ «Михайлик» та ОСОБА_3 - ОСОБА_4
      на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року у складі судді Кость В. В. та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 06 березня 2017 року у складі колегії суддів Кондора Р. Ю., Куштана Б. П., Собослоя Г. Г.
      у цивільній справі за позовом ПАТ «Юніон Стандарт Банк» до ФГ «Михайлик», ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У березні 2016 року ПАТ «Юніон Стандарт Банк» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 24/04-15 у розмірі 2 021 874,59 грн.
      На обґрунтування вимог позивач зазначив, що за вказаним кредитним договором ФГ «Михайлик» отримало кредит у розмірі 1 200 000,00 грн строком до 13 січня 2016 року зі сплатою 30 % річних.
      На забезпечення виконання зобов`язання того ж дня банк уклав з ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договори поруки № 27/04-15-П-1, 27/04-15-П-2 та 27/04-15-П-3, відповідно до яких поручителі зобов`язалися солідарно відповідати разом з позичальником перед кредитором за порушення виконання зобов`язань за кредитним договором.
      У зв`язку із неналежним виконанням ФГ «Михайлик» умов зазначеного договору станом на 28 вересня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 2 021 874,59 грн, із яких: заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, заборгованості за відсотками - 388 365,60 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 370 422,34 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 63 086,65 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року позов ПАТ «Юніон Стандарт Банк» задоволено частково: стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_5 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» заборгованість за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 у розмірі 1 602 365,60 грн, із яких: заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, заборгованість за відсотками - 388 365,60 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 10 000,00 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 4000,00 грн; стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» заборгованість за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 у розмірі 1 602 365,60 грн, із яких: заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, заборгованість за відсотками - 388 365,60 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 10 000,00 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 4000,00 грн; стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» заборгованість за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 у розмірі 1 602 365,60 грн, із яких: заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, заборгованість за відсотками - 388 365,60 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 10 000,00 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 4 000,00 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Вирішуючи спір, суд першої інстанції керувався тим, що у зв`язку із порушенням боржником кредитного зобов`язання, яке забезпечене порукою, боржник і поручителі несуть відповідальність перед кредитором як солідарні боржники.
      При цьому суд вважав, що заборгованість позичальника підтверджена належними доказами відповідно до цивільних процесуальних норм і відповідачами не спростована.
      Водночас суд зробив висновок про можливість зменшення нарахованої позивачем пені на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) з посиланням на наявність істотних обставин, пов`язаних з фінансово-матеріальним становищем відповідачів.
      Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 06 березня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Юніон Стандарт Банк» задоволено частково: рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року у частині відмови у задоволенні позову ПАТ «Юніон Стандарт Банк» до ФГ «Михайлик», ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про солідарне стягнення боргу щодо стягнення пені за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 360 422,34 грн та пені за несвоєчасне повернення процентів у розмірі 59 086,65 грн скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 стягнуто на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_5 пеню за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 360 422,34 грн та пеню за несвоєчасне повернення процентів - 59 086,65 грн; стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» пеню за несвоєчасне повернення кредиту - 360 422,34 грн та пеню за несвоєчасне повернення процентів - 59 086,65 грн; стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» пеню за несвоєчасне повернення кредиту - 360 422,34 грн та пеню за несвоєчасне повернення процентів - 59 086,65 грн. Виключено з першого абзацу резолютивної частини рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року слово «частково» та збільшено загальний розмір стягнутих коштів до 2 021 874,59 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині щодо стягнення пені за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 360 422,34 грн і пені за несвоєчасне повернення процентів - 59 086,65 грн та ухвалюючи у цій частині нове рішення, апеляційний суд вважав, що відсутні правові підстави для зменшення розміру пені, передбачені частиною третьою статті 551 ЦК України. Зокрема, апеляційний суд зазначив, що оскільки загальний розмір пені складає 27,29 % від загального розмірі боргу за кредитом і процентами, при цьому розмір пені щодо прострочення сплати кредиту складає 30,87 % від суми боргу, а розмір пені щодо прострочення сплати процентів складає 16,24 % від суми відповідного боргу, то розміри пені як загалом, так і у відповідних частинах є істотно меншими від сум боргу.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У квітні 2017 року представник ФГ «Михайлик» та ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій неповно з`ясували обставини, які мають значення для справи, неналежним чином дослідили надані докази у їх сукупності, зокрема, що стосується розміру заборгованості.
      Разом з тим, вирішуючи спір у частині стягнення заборгованості за кредитним договором з ФГ «Михайлик» на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк», суди попередніх інстанцій помилково вважали, що справа в цій частині позовних вимог підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір виник між юридичними особами, а тому у цій частині підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 червня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за вказаною касаційною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 05 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Суди встановили, що за договором про відкриття кредитної лінії від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 і додатковою угодою № 1 до цього договору ПАТ «Юніон Стандард Банк» надало ФГ «Михайлик» кредит у розмірі 1 200 000,00 грн строком по 13 січня 2016 року зі сплатою 30 % річних.
      Відповідно до графіка повернення кредиту такий належало сплатити трьома платежами по 400 000,00 грн кожен 05 листопада та 05 грудня 2015 року, а також 13 січня 2016 року.
      Умовами договору передбачалося, зокрема, що:
      - у разі невиконання чи несвоєчасного виконання позичальником боргових зобов`язань за договором банк має право нарахувати та стягнути, а позичальник - сплатити банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на момент такої сплати, від суми невчасно виконаного (невиконаного) платежу за кожний день з дати виникнення обставин, що є підставою для застосування пені (несвоєчасне погашення заборгованості), до дати припинення цих обставин; нарахування та сплата пені проводиться за весь час існування простроченої заборгованості без застосування встановлених законодавством обмежувальних строків та припиняється у день повного погашення заборгованості; понесені збитки відшкодовуються стороною у повному розмірі понад неустойку (пункт 6.1);
      - у випадку порушення позичальником пунктів 5.2.4 - 5.2.7, 5.2.9, 5.2.17 - 5.2.18 позичальник сплачує банку штраф у розмірі 1000,00 грн за кожен випадок порушення (пункт 6.2);
      - до усіх вимог, що випливають з цього договору, встановлюється позовна давність у 5 років, включаючи вимоги, щодо яких законодавством встановлена спеціальна чи обмежена позовна давність (пункт 8.3).
      Також умовами договору передбачено право банку вимагати у разі порушення зобов`язань позичальником дострокового повернення кредиту та сплати всієї суми заборгованості за договором включно зі штрафними санкціями (пункти 2.4, 3.7).
      Виконання зобов`язань позичальником забезпечено порукою ОСОБА_5 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , з кожним із яких банк уклав 14 квітня 2015 року окремий договір поруки (№ 27/04-15-П-1, 27/04-15-П-2 і 27/04-15-П-3 відповідно). За умовами договорів поруки кожен із поручителів поручився перед кредитором за виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором і зобов`язався солідарно із ним відповідати перед кредитором у повному обсязі за порушення (невиконання) зобов`язань боржником, сплативши заборгованість (пункти 2.1, 2.2, 3.2 договорів поруки).
      Пунктом 5.1 кожного з договорів поруки сторони узгодили, що порука діє з моменту укладення договору протягом усього строку користування кредитом та до моменту, що наступить пізніше: припинення строку дії кредитних договорів, належного виконання усіх вимог кредитора; непред`явлення кредитором вимоги про погашення поручителем заборгованості позичальника не тягне припинення поруки; кредитор вправі пред`явити вимогу поручителю про погашення заборгованості позичальника протягом 3-х років з моменту виникнення існуючої на момент такої вимоги заборгованості позичальника.
      До усіх вимог, що випливають з договору поруки, встановлюється позовна давність у 5 років, включаючи вимоги, щодо яких законодавством встановлена спеціальна чи обмежена позовна давність (пункт 5.5. кожного з договорів поруки).
      Умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою.
      Позичальник порушив свої зобов`язання за кредитним договором і спричинив виникнення боргу станом на 28 вересня 2016 року у загальному розмірі 2 021 874,59 грн, із яких: прострочена заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, прострочена заборгованість за нарахованими з 14 квітня 2015 року по 27 вересня 2016 року процентами - 388 365,60 грн, пеня за період з 14 квітня 2015 року по 27 вересня 2016 року: за несвоєчасну сплату кредиту - 370 422,34 грн, за несвоєчасну сплату процентів - 63 086,65 грн.
      Згідно з наданими позивачем розрахунками заборгованість за платежами, передбаченими кредитним договором, виникла у позичальника з 06 липня 2015 року внаслідок неповної сплати у відповідний строк процентів за кредитом.
      Останній платіж на погашення процентів здійснено 07 вересня 2015 року.
      18 грудня 2015 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на здійснення тимчасової адміністрації ПАТ «Юніон Стандард Банк» Біла І. В. направила поручителям ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 письмові вимоги № 976-п, 977 і 078 у п`ятиденний строк з дня одержання вимог достроково повернути всю наявну заборгованість позичальника ФГ «Михайлик» за кредитним договором, яка станом на 08 грудня 2015 року становила 1 200 000,00 грн - за кредитом, 86 991,79 грн - за процентами, 18 514,08 грн - пеня, а всього - 1 305 505,87 грн.
      Про запровадження у ПАТ «Юніон Стандард Банк» тимчасової адміністрації відповідачам стало відомо у жовтні 2015 року.
      Згідно з письмовими поясненнями голови ФГ «Михайлик» після введення тимчасової адміністрації в банку позичальник здійснював погашення заборгованості за кредитним договором шляхом перерахування коштів на визначений у додатковій угоді рахунок, однак кошти були повернуті обслуговуючим банком у зв`язку з неправильними реквізитами, а про зміну реквізитів для сплати заборгованості ані позичальник, ані поручителі не повідомлялися (а. с. 105-108, 123-126).
      Разим з цим суд установив, що 11 листопада 2015 року ФГ «Михайлик» платіжним дорученням № 146 переказало зі свого рахунку № НОМЕР_1 у ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 1000,00 грн на рахунок № НОМЕР_2 одержувачу - ПАТ «Юніон Стандард Банк», код ЄДРПОУ 20305925, із призначенням платежу - погашення процентів за користування кредитом згідно з кредитним договором від 14 квітня 2015 року без ПДВ (а. с. 136).
      18 листопада 2015 року вказані грошові кошти повернуті на рахунок платника із фіксацією в банківській виписці неправильного зазначення реквізитів одержувача як підстави для повернення платежу (а. с. 137, 138).
      Суд установив, що грошові кошти переказувалися за неналежними реквізитами одержувача, оскільки таким за рахунком № НОМЕР_2 у ПАТ «Юніон Стандард Банк» є ФГ «Михайлик», код ЄДРПОУ 34991359, а не ПАТ «Юніон Стандард Банк», код ЄДРПОУ 20305925.
      Таким чином, указані грошові кошти апріорі не могли бути зараховані вказаному в платіжному дорученні одержувачу на рахунок, відкритий іншій юридичній особі як рахунок для видачі кредиту. Саме за цим рахунком клієнта ФГ «Михайлик» (з урахуванням інших транзитних і технічних рахунків) відбувався рух і облік коштів за кредитним договором.
      Вирішуючи питання юрисдикійності спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом, передбачалася, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      У статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
      Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.
      Аналогічне положення міститься й у статті 20 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
      У справі, що розглядається, позивач заявив вимоги до таких осіб: позичальника за кредитним договором, яким є ПАТ «Юніон Стандарт Банк», та поручителів - ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
      ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання.
      Таке забезпечувальне зобов`язання має акцесорний, додатковий до основного зобов`язання характер і не може існувати самостійно.
      Одним із видів акцесорного зобов`язання є порука.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.
      Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
      Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
      У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов`язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів збігається з обсягом відповідальності боржника.
      При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов`язані солідарним обов`язком як боржники.
      Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.
      Наслідки солідарного обов`язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред`явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред`явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов`язок будь-кому із них на свій розсуд.
      Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов`язок, на зворотну вимогу.
      З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 ЦК України, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов`язок, встановлений законом та договором.
      У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
      Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
      Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони.
      Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов`язанням і поручителем, який є фізичною особою.
      ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу.
      Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
      Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до позичальника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителів - фізичних осіб порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.
      Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
      Така правова позиція вже неодноразово висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року № 14-40цс18, від 21 березня 2018 року № 14-41цс18, від 25 квітня 2018 року № 14-74цс18,від 20 червня 2018 року № 14-224цс18, від 31 жовтня 2018 року № 14-309цс18 та інших, і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді та розглянутий судами першої й апеляційної інстанцій на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
      Тому помилковим є посилання у касаційній скарзі на те, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки виник між юридичними особами.
      Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору слід зазначити таке.
      Частиною першою статті 627 ЦК України установлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Відповідно до статті 202, частини першої статті 626 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором є домовленість двох або більше сторін на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
      Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      За змістом статей 629, 525, 612, 611 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. У разі порушення зобов`язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
      Частинами першою, другою статті 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
      Згідно із частинами першою, другою статті 543 ЦК України в разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються зобов`язаними доти, доки їхній обов`язок не буде виконаний у повному обсязі.
      Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання (частина перша статті 625 ЦК України).
      Разом з тим згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
      Положення статті 616 ЦК України також передбачають право суду зменшити розмір збитків та неустойки за умови, якщо порушення виконання зобов`язання сталося з вини кредитора.
      За правилами частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (стаття 4 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах; стаття 12 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      За приписами статті 57 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Аналогічні норми містяться у статті 76 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Такі ж вимоги передбачені у статті 89 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого у цій частині погодився й апеляційний суд, правильно керувався тим, що згідно з наявними у справі доказами станом на час розгляду справи в суді зобов`язання за кредитним договором відповідачами належним чином не виконані.
      Відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 28 вересня 2016 року заборгованість позичальника перед банком становила 2 021 874,59 грн, із яких: 1 200 000,00 грн - основний борг, 388 365,60 грн - відсотки, 370 422,34 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту, 63 086,65 грн - пеня за несвоєчасне повернення відсотків.
      Установлено, що відповідно до графіка повернення кредиту такий належало сплатити трьома платежами по 400 000,00 грн кожен 05 листопада та 05 грудня 2015 року, а також 13 січня 2016 року, проте доказів здійснення жодного з таких платежів у справі немає.
      Указаний розмір заборгованості не спростований відповідачами.
      Посилання відповідачів на неможливість сплати за кредитом через уведення в банку тимчасової адміністрації Фондом, припинення функціонування відділення банку в Закарпатській області суд вважав необгрунтованими, зазначивши, що попри введення такої адміністрації та припинення функціонування підрозділу банку в області реквізити для сплати коштів не змінювалися, а коли були змінені - то нові реквізити були повідомлені боржникам. Крім того, необхідна інформація була доступна на офіційних сайтах банку та Фонду. Також суд зазначив, що у справі немає доказів про об`єктивні перешкоди для позичальника та/або поручителів сплачувати борг у можливих межах, у тому числі частково, з моменту виникнення прострочення за кредитним договором як до, так і після введення в банку тимчасової адміністрації. Разом з цим суд зазначив, що переказ незначної суми порівняно з розміром отриманих кредитних коштів одержувачу на рахунок, який належить відправнику коштів, не свідчить про добросовісні дії, спрямовані на виконання зобов`язання у розумінні вимог статей 3, 13, 14, 509 ЦК України.
      Також суд належно оцінив, що під час розгляду справи відповідачі не заперечували факти виникнення боргу за кредитним договором і виникнення у кредитора права на стягнення боргу та неустойки, не надали доказів на спростування розміру заборгованості.
      Заперечуючи проти позову, відповідачі просили зменшити розмір пені.
      Суд першої інстанції зробив висновок про можливість зменшення нарахованої позивачем пені на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, враховуючи фінансово-матеріальне становище відповідачів, що підтверджується відповідними доказами.
      Зокрема, суд керувався тим, що згідно з відомостями з виписки відповідача ФГ «Михайлик» (а. с. 126) залишок коштів на рахунку фермерського господарства складає 145,65 грн.
      Загальна сума доходу відповідача ОСОБА_5 за період з вересня 2015 по серпень 2016 року склала 24 144,00 грн, що підтверджується відповідною довідкою (а. с. 127). Відповідач ОСОБА_2 мав таку ж суму доходу за аналогічний період.
      Відповідач ОСОБА_3 за 2015 рік отримала загальний дохід у розмірі 108 493,55 грн.
      Також суд установив, що відповідач ФГ «Михайлик» намагалося належним чином виконувати взяті за кредитним договором зобов`язання (а. с. 134-141), однак в силу незалежних від волі позичальника об`єктивних обставин сплачені ним кошти не були зараховані в рахунок погашення заборгованості.
      Згідно з довідкою, яка міститься на а. с. 142, ФГ «Михайлик» до введення тимчасової адміністрації в банківській установі сплачувало відсотки за користування кредитними коштами.
      Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
      Дослідивши зібрані у справі докази й надавши їм належну оцінку, застосувавши норми матеріального права, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для часткового задоволення позову та, зокрема, зменшення розміру пені, зазначивши при цьому, що однією із функцій неустойки є компенсаторна функція.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується з указаними висновками, оскільки вони підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах матеріального права.
      Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд допустив помилку в застосуванні норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору.
      Під час перегляду справи в апеляційному суді статтею 309 ЦПК України передбачалося, що підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є:
      1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи;
      2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими;
      3) невідповідність висновків суду обставинам справи;
      4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу.
      Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.
      Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
      Крім того, статтею 303 ЦПК України передбачалося, що апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (частина друга цієї статті).
      Однак усупереч наведеній процесуальній нормі апеляційний суд вдався до переоцінки доказів, які, на його думку, суд першої інстанції неправильно оцінив, тобто вийшов за межі наданих цивільним процесуальним законом повноважень, не зазначивши, чому він вважає, що висновок суду першої інстанції про компенсаторну функцію неустойки, тобто, що при визначенні розміру неустойки слід керуватися принципами розумності і справедливості, а неустойка не може бути засобом збагачення - не відповідає вимогам цивільного законодавства.
      Апеляційний суд не врахував, що суд першої інстанції послався на можливість зменшення розміру неустойки не у зв`язку з тим, що цей розмір перевищує розмір заборгованості, а за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Такими обставинами суд першої інстанції вважав поведінку кредитора та майновий стан позичальника і поручителів. Наявність цих обставин судом апеляційної інстанції не спростовано.
      Таким чином, підстав для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення, встановлених статтею 309 ЦПК України, апеляційний суд не мав.
      Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, у зв`язку з чим касаційну скаргу слід задовольнити частково.
      Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 413, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника Фермерського господарства «Михайлик» та ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 06 березня 2017 року скасувати, рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 серпня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 727/9352/17
      Провадження № 14-319цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н. П.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Холоменюк Олени Ігорівни на постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року (в складі колегії суддів Височанської Н. К., Лисака І. Н., Владичана А. В.) у цивільній справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Холоменюк Олени Ігорівни про стягнення заборгованості з орендної плати та відшкодування оплати за спожиті комунальні послуги,
      ВСТАНОВИЛА :
      У вересні 2017 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області (далі - Чернівецький МНО Чернівецької області) Холоменюк О. І. про стягнення заборгованості з орендної плати та відшкодування оплати за спожиті комунальні послуги.
      ФОП Подольський С . А. зазначав, що 14 серпня 2014 року між ним та приватним нотаріусом Холоменюк О. І. було укладено договір оренди нерухомого майна, відповідно до умов якого останній було передано в оренду нежитлове приміщення загальною площею 80 кв. м, що розташоване по АДРЕСА_1 , зі сплатою орендної плати у розмірі 20 960 грн на місяць строком на один рік.
      З 01 лютого 2015 року ОСОБА_3 припинила сплачувати орендні платежі, а з квітня 2015 року залишила орендоване приміщення, не повідомивши його письмово та не склавши акт приймання-передачі приміщення, що передбачено пунктом 8.3 договору оренди.
      Позивач вважав, що станом на 01 вересня 2017 року дія вказаного договору оренди не припинилася, об`єкт оренди не повернуто, а тому ОСОБА_3 повинна сплатити орендну плату та решту платежів з оплати комунальних послуг.
      Посилаючись на викладене, ФОП ОСОБА_1 просив суд стягнути з приватного нотаріуса Чернівецького МНО Чернівецької області Холоменюк О. І. заборгованість з орендної плати в розмірі 649 тис. 760 грн, пеню за прострочення платежів за період з 01 вересня 2016 року по 01 вересня 2017 року у розмірі 1 млн. 875 тис. 500 грн 80 коп., оплату комунальних послуг у розмірі 7 тис. 346 грн 85 коп. та судові витрати у розмірі 8 тис. грн.
      Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 12 березня 2018 року у задоволені позову ФОП ОСОБА_1 відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 28 лютого 2015 року приватний нотаріус Холоменюк О. І. направила на адресу позивача лист, яким повідомила останнього, що у зв`язку із фінансовою кризою вона не може сплачувати орендну плату та просила її зменшити, а у разі відмови вона 01 квітня 2015 року звільнить орендоване приміщення. Оскільки позивачем не погоджено зменшення орендної плати, ОСОБА_3 вирішила звільнити орендоване приміщення, проте при його звільненні не змогла передати позивачу грошові кошти за оренду у розмірі 26 тис. 920 грн та акт прийому-передачі, оскільки останній відмовився їх отримувати та підписувати акт.
      Постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ФОП ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ФОП ОСОБА_1 заборгованість з орендної плати у розмірі 41 тис. 920 грн та пеню за прострочення виконання договору за період з 01 вересня 2016 року по 01 вересня 2017 року у розмірі 153 тис. 008 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що апеляційний суд вважав доведеним факт попередження наймодавця про припинення зобов`язання, оскільки в судовому засіданні апеляційної інстанції ФОП ОСОБА_1 підтвердив зазначені обставини. Також позивач підтвердив, що ОСОБА_3 звільнила орендоване приміщення 01 квітня 2015 року. Оскільки вказаним договором було передбачено односторонню відмову від договору з умовою попередження іншої сторони за 30 днів і відповідачка дотрималася цих умов, апеляційний суд вважав, що вказаний договір оренди об`єкта нерухомості припинив свою дію з 01 квітня 2015 року.
      ОСОБА_3 не сплатила орендну плату за лютий-березень 2015 року у розмірі 41 920 грн, тому, на підставі статей 530, 629 ЦК України, вимоги ФОП ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з орендної плати визнано обґрунтованими. В частині позовних вимог щодо відшкодування оплати за комунальні послуги, то відповідно до пункту 5.5 вказаного договору витрати на сплату комунальних послуг входять у розмір орендної плати, яка може бути збільшена з урахуванням цих витрат. Доказів внесення змін у договір оренди чи укладення між сторонами додаткової угоди про збільшення розміру орендної плати, з урахуванням витрат на сплату комунальних послуг, позивачем не надано.
      Встановивши несвоєчасність сплати в повному обсязі плати за користування предметом оренди, апеляційний суд з урахуванням обсягу позовних вимог вважав, що з відповідача підлягає стягненню пеня за прострочення виконання договору оренди за період з 01 вересня 2016 року по 01 вересня 2017 року у розмірі 153 тис 008 грн (з розрахунку 1 % від розміру боргу у сумі 41 тис. 920 грн за 365 днів прострочення).
      У касаційній скарзі, поданій у липні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, що підлягали застосуванню, а саме частину четверту статті 545 та частину першу статті 613 ЦК України. Крім того, справу було розглянуто з порушенням правил предметної та суб`єктної юрисдикції, визначених статтею 19 ЦПК України, оскільки ця справа не відноситься до юрисдикції загальних судів у зв`язку з тим, що спір виник між фізичною особою-підприємцем та приватним нотаріусом, як суб`єктом господарської діяльності.
      Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі, зупинено виконання оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції до закінчення касаційного провадження.
      У листопаді 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ФОП ОСОБА_1 на касаційну скаргу, у якому він просив залишити вказану касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду залишити без змін.
      Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 05 червня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки касаційна скарга містить доводи щодо порушення судами правил предметної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Так, відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      Господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, якщо склад учасників спору відповідає приписам статті 4 ГПК України, а правовідносини, з яких виник цей спір, мають господарський характер.
      Отже, господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб`єктами господарської діяльності за умови, що такі спори за своїм суб`єктним складом підпадають під дію статті 4 ГПК України.
      Статтею 20 ГПК України визначено особливості предметної та суб`єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю) крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.
      Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
      Як убачається зі змісту позовної заяви, позивач фізична особа-підприємець звернувся до суду з позовними вимогами до приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального кругу Чернівецької області Холоменюк О. І. про стягнення заборгованості за договором оренди приміщення.
      З матеріалів справи вбачається, що метою оренди приміщення зазначено здійснення нотаріальної діяльності.
      Разом з тим, правовий статус приватного нотаріуса в Україні визначено Законом України 2 вересня 1993 року N 3425-XII, зокрема статтею 3, відповідно до положень якої нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
      Нотаріус не може займатися підприємницькою, адвокатською діяльністю, бути засновником адвокатських об`єднань, перебувати на державній службі або службі в органах місцевого самоврядування, у штаті інших юридичних осіб, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім викладацької, наукової і творчої діяльності.
      Приватний нотаріус є самозайнятою особою.
      Згідно підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України самозайнята особа - це платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
      Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
      Отже, як за суб`єктним складом, так і виходячи зі змісту спірних правовідносин спір між сторонами не є спором двох суб`єктів господарювання, а отже підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      В частині доводів касаційної скарги щодо пропуску строку позовної давності щодо вимоги про стягнення пені слід зазначити наступне.
      Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
      Матеріали справи не містять заяви відповідачки щодо пропуску строку позовної давності до звернення нею з касаційною скаргою.
      При цьому, відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в 1 рік.
      Статтею 253 цього Кодексу визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
      За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
      Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов`язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від тривалості правопорушення.
      Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день (місяць) нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.
      Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
      Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.
      Посилання у касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема щодо оцінки наданих позивачем доказів у суді апеляційної інстанції, зводяться виключно до переоцінки встановлених у справі обставин, вирішення питання про достовірність або недостовірність доказів, перевагу одних доказів над іншими, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
      Так, згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Разом з тим, відповідно до вимог статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
      Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи, зокрема, завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами, особливості предмета спору, ціни позову (стаття 11 ЦПК України).
      Частиною третьою статті 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
      Отже, положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.
      Такого висновку дійшли Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 4 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15, і Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц та від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц.
      Судом апеляційної інстанції встановлено, що у зв`язку зі несвоєчасною сплатою в повному обсязі плати за користування предметом оренди, зокрема за лютий-березень 2015 року в розмірі 41 тис. 920 грн, з відповідача підлягає стягненню пеня за прострочення виконання договору оренди за період з 01 вересня 2016 року по 01 вересня 2017 року в розмірі 153 тис. 008 грн (з розрахунку 1% від розміру боргу у сумі 41 тис. 920 грн за 365 днів прострочення).
      Отже, висновок суду про стягнення з відповідачки на користь позивача пені у розмірі, що більше ніж утричі перевищує суму простроченого зобов`язання, не можна вважати таким, який би відповідав завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає можливим зменшити розмір пені до 40 тис. грн, що відповідатиме принципу пропорційності у цивільному судочинстві.
      Згідно зі статтею 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України).
      За таких обставин постанова Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення пені за прострочення виконання зобов`язання підлягає зміні.
      У решті постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року слід залишити без змін.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      З огляду на висновок стосовно зміни постанови суду апеляційної інстанції в частині зменшення розміру пені, яка підлягає стягненню з відповідачки на користь позивача, сплачений у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанцій судовий збір покладається на позивача пропорційно розміру зменшення суми пені, яка стягується, а саме: позивач має сплатити відповідачці суму судового збору сплаченого останньою за подання касаційної скарги пропорційно до зміненої суми стягнутої пені (3 тис. 898 грн 56 коп. судового збору, сплаченого відповідачкою за подання касаційної скарги - 1 тис. 638 грн 40 коп. (судовий збір, що підлягає покладенню на відповідачку щодо вимог про стягнення заборгованості за орендну плату в сумі 41900 грн та пені в сумі 40 тис. грн) = 2 тис. 260 грн 16 коп.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      Касаційну скаргу приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Холоменюк Олени Ігорівни задовольнити частково.
      Постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року змінити в частині позовних вимог про стягнення пені за прострочення виконання договору, зменшивши її розмір до 40 (сорока) тисяч гривень.
      В іншій частині постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року залишити без змін.
      Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податківНОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 ) 2 тис. 260 (дві тисячі двісті шістдесят) гривень 16 копійок судових витрат.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Н. П. Лященко
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      О. Р. Кібенко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська