ANTIRAID

Решение Хозяйственного суда Харьковской области о прекращении обязательств в валюте и признании кредита выданным в гривне банком Грант

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

5 голосов

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      4
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      4
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022, 

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________________________________________________________________

 

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

"26" листопада 2014 р.

 

Справа № 922/3899/14

 

Господарський суд Харківської області у складі:

 

судді Аюпової Р.М. 

при секретарі судового засідання Лобові Р.М.

 

розглянувши справу

 

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Харків до Публічного АТ "Східно-Український Банк "Грант", м. Харків та за зустрічним позовом до про розірвання договору Публічного АТ "Східно-Український Банк "Грант", м. Харків Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Харків про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 1390432,29 дол. США. за участю представників сторін:

 

Представник позивача (за первісним позовом) - ОСОБА_2, (адвокатська угода від 18.09.2014 року),

 

Представник відповідача (за первісним позовом) - Єрмакова І.Г., дов. від 08.10.2012 року, Мартиросов В.І. (керівник).

 

ВСТАНОВИВ:

 

Позивач - Фізична особа-підприємець ОСОБА_1, м. Харків, звернувся до господарського суду з позовом до відповідача - Публічного акціонерного товариства "Східно-Український Банк "Грант", м. Харків, в якому просить суд визнати грошові зобов'язання фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 перед ПАТ "Східно-Український банк "Грант" за кредитним договором №10 від 30.06.2010р., виражені в доларах США - припиненими. (заява про зміну предмету позову, прийнята ухвалою господарського суду від 04.11.2014р.) Також просить суд покласти на відповідача судові витрати.

 

Ухвалою господарського суду від 15.09.2014р. прийнято вказану позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду у відкритому судовому засіданні на 30.09.2014р. об 11:30 год.

 

Ухвалою господарського суду від 04.11.2014р. задоволено клопотання представника позивача про продовження строку розгляду даного спору за межами двомісячного строку. Продовжено строк розгляду справи до 26 листопада 2014 року.

 

Ухвалою господарського суду від 14.11.2014р. прийнято зустрічну позовну заяву Публічного акціонерного товариства "Східно-Український Банк "Грант" для спільного розгляду з первісним позовом, в якій позивач (за зустрічним позовом) просить суд стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором №10 від 30.06.2010р. та додатковими угодами до нього: №1 від 04.07.2011р., №2 від 24.12.2012р., №3 від 27.12.2012р. у розмірі 1390432,29 дол. США та судові витрати за подання зустрічного позову.

 

У судовому засіданні 25.11.2014р. оголошувалась перерва до 26.11.2014р. об 11:15 год.

 

У призначеному судовому засіданні 26.11.2014р. представник позивача (за первісним позовом) первісний позов підтримав, наполягав на його задоволенні. Проти задоволення зустрічного позову заперечував. Через канцелярію суду надав додаткові докази по справі (вх. № 41976), які судом досліджені та долучені до матеріалів справи.

 

Представник відповідача (за первісним позовом) у призначеному судовому засіданні 26.11.2014р. підтримав зустрічний позов, заперечував проти задоволення первісного позову. Через канцелярію суду надав відзив на заяву про зміну предмету позову (вх. № 40104), додаткові пояснення до відзиву на заяву про зміну предмету позову (вх. № 42160) та інші додаткові докази по справі (вх. № 41768), які судом досліджені та долучені до матеріалів справи. Також надана заява про ознайомлення з матеріалами справи (вх. № 42487), яка судом задовольняється.

 

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України ( Закон України від 17.07.1997 року № 475/97 - ВР ), кожній особі гарантовано право на справедливий і відкритий розгляд при визначенні її громадських прав і обов'язків впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

 

Враховуючи те, що норми ст. 65 Господарського процесуального кодексу України щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розглянути справу за наявними у ній та додатково поданими на вимогу суду матеріалами та документами.

 

Розглянувши матеріали справи, повно та всебічно дослідивши обставини та докази на їх підтвердження, вислухавши представників сторін, судом встановлено наступне:

 

Як свідчать матеріали справи, 30.06.2010р. між фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом, позичальник) та Публічним акціонерним товариством "Східно-Український Банк "Грант" (відповідач за первісним позовом, позивач за зустрічним позовом) укладено Кредитний договір № 10 (Кредитний договір), згідно умов якого, з урахуванням додаткових угод, банк, на умовах договору зобов'язується відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію з максимальним загальним лімітом в розмірі 2300000,00 доларів США з кінцевим терміном повернення кредиту 28 грудня 2014 року, зі сплатою 16% річних за користування кредитними коштами, а при простроченні повернення кредиту - 32% річних.

 

Пунктом 1.1 Кредитного договору сторони обумовили, що кредит надається позивачу «на поточні та господарські потреби».

 

Змістом п. 1.2 Кредитного договору визначається, що кредит надається траншами (окремими частинами) шляхом перерахування грошових коштів у валюті - долар США на поточний рахунок позичальника у банку, та/або оплати розрахункових документів позичальника в межах суми кредиту.

 

Пунктом 1.5. Кредитного договору передбачено відкриття банком позичальнику рахунків: №№ НОМЕР_2 - з метою обліку суми заборгованості по кредиту; НОМЕР_4 - для сплати нарахованих відсотків за користування кредитом; НОМЕР_3 - для сплати прострочених відсотків за користування кредитом.

 

Як зазначає позивач у первісному позові, в період дії Кредитного договору, сторони усно домовились, що у разі невикористання позивачем сум кредиту в іноземній валюті на господарські потреби, відповідач здійснить конвертацію сум кредитних коштів в гривню, із зарахуванням гривневого еквіваленту на поточний рахунок позивача з метою його подальшого використання за цільовим призначенням.

 

З цією метою, спираючись на існуючи попередні домовленості, позивач звернувся до відповідача із заявами, за змістом яких, позивач просить відповідача видати кредит в іноземній валюті (дол. США) не за цільовим призначенням визначеним умовами Кредитного договору «на поточні та господарські потреби», а «з метою її вільного продажу».

 

З матеріалів справи вбачається, що до банку від ФОП ОСОБА_1 надійшли його особисті заяви:

 

- заява № 2 від 05 липня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 500000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;

 

- заява № З від 19 липня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 170000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;

 

- заява № 4 від 09 серпня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 230000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;

 

- заява № 5 від 19 серпня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 30000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;

 

- заява № 6 від 02 листопада 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 227000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;

 

- заява № 7 від 08 червня 2011 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 100000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;

 

- заява № 8 від 04 липня 2011 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 300000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;

 

- заява № 9 від 12 жовтня 2012 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 500000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;

 

- заява № 10 від 26 листопада 2012 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 120000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;

 

- заява № 11 від 22 лютого 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 120000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;

 

- заява № 12 від 03 липня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 369500,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;

 

- заява № 13 від 08 липня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 230000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;

 

- заява N 14 від 30 вересня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 30000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;

 

- заява № 15 від 31 жовтня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 25000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта.

 

Як вбачається з роздруківки руху грошових коштів на поточному валютному рахунку позивача за первісним позовом № НОМЕР_5 , в період з 05.07.2010р. по 24.07.2014р. йому були перераховані зазначені транші кредитних коштів в іноземній валюті.

 

Як зазначає позивач за первісним позовом у позові, платіжними дорученнями в іноземній валюті №1 від 05.07.2010р., №2 від 19.07.2010р., №3 від 09.08.2010р., №4 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р. він повернув зазначені суми траншу в іноземній валюті на рахунок банку (відповідача за первісним позовом).

 

В свою чергу, банк перерахував позичальнику за його заявами за меморіальними ордерами № 3923 від 05.07.2010р., № 2475 від 06.07.2010р., № 6736 від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., № 4019 від 19.08.2010р., № 2942 від 02.11.2010 року, № 4346 від 08.06.2011р., № 5641 від 04.07.2011р., № 3727 від 12.10.2012р., № 3566 від 26.11.2012р., № 3105 від 22.02.2013р., № 5785 від 03.07.2013р., № 8744 від 08.07.2013р., № 34097 від 30 вересня 2013р., № 11815 від 31.10.2013р. гривневий еквівалент вищезазначеної суми траншу.

 

Таким чином, з огляду на зазначені конклюдентні дії сторін, позивач за первісним позовом вважає, що грошові зобов'язання за кредитним договором, виражені в доларах США, є припиненими, що і стало підставою для його звернення до господарського суду з відповідним позовом.

 

В свою чергу, звертаючись до господарського суду з зустрічним позовом, банк (позивач за зустрічним позовом) вважає, що зобов'язання за Кредитним договором від 30.06.2010р., з урахуванням додаткових угод до нього, виражені в іноземній валюті - доларах США, є правомірними, а тому просить суд стягнути з відповідача за зустрічним позовом заборгованість за Кредитним договором в іноземній валюті, з урахуванням відсотків за користування кредитними коштами та пені, всього у розмірі 1390432,29 дол. США.

 

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам суд виходить з наступного.

 

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 ЦК України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

 

У відповідності із ст.173 ГК України та ст. 509 ЦК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язку.

 

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 ГК України).

 

Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

 

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

 

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).

 

Згідно ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

 

Згідно статті 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

 

Відповідно до ст. 598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом та припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених законом або договором.

 

Під припиненням зобов'язання розуміють припинення правового зв'язку між його сторонами, звільнення їх від прав та обов'язків, що становлять зміст зобов'язання.

 

Загальні підстави припинення зобов'язань визначені у главі 50 ЦК України. До них відносяться виконання, передання відступного, зарахування, новація, неможливість виконання, поєднання боржника та кредитора в одній особі та ін.

 

У відповідності до ст. 345 ГК України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

 

Згідно ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

 

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

 

У відповідності до п. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

 

Судом встановлено, що 30.06.2010р. між банком (відповідачем за первісним позовом та позивачем за зустрічним позовом) та позичальником - ФОП ОСОБА_1 (позивачем за первісним позовом, відповідачем за зустрічним позовом) був укладений Кредитний договір № 10 (надалі за текстом - кредитний договір). В подальшому, до зазначеного Кредитного договору були внесені зміни, шляхом укладання між його сторонами додаткових угод №1 від 04.07.2011р., № 2 від 24.12.2012р., №3 від 27.12.2013р.

 

Копії вказаного кредитного договору та додаткових угод до нього, надані банком та позичальником, не містять розбіжностей. Сам по собі, факт укладення Кредитного договору з урахуванням додаткових угод до нього сторонами не заперечується.

 

Пунктом 1.1, 1.3, 4.3 Кредитного договору з урахуванням додаткових угод, сторони погодили відкриття банком позичальникові відновлювальної кредитної лінії з максимальним загальним 2300000,00 доларів США, на термін до 28.12.2013р. на поточні господарські потреби, зі сплатою 16% річних за користування кредитними коштами, а при простроченні повернення кредиту -32% річних, в свою чергу - позичальник зобов'язаний повернути банку у строк до 28.12.14р. суму фактично отриманого кредиту та одночасно сплатити відсотки за його користування й інші платежі згідно умов договору, які нараховані та належать сплаті. Кредит та/або транш вважається повернутим в момент зарахування грошових коштів в повному обсязі, спрямованих на погашення кредиту, нарахованих відсотків та інших платежів, передбачених цим договором, на відповідні рахунки банку.

 

Позивач в обґрунтування доводів, викладених в позові, посилається на те, що фактично кредит в іноземній валюті ним не отримувався, а на поточний рахунок для цілей визначених кредитним договором № 10 від 30.06.2010р. перераховувались кошти в національній валюті - гривні. На спростування цієї тези позивача відповідач у відзиві на позов посилається на наявність в укладеного сторонами договору банківського рахунку фізичної особи - підприємця № 410/ОТД від 25.06.2010р. додатків із встановленням тарифів на операції як у гривні, так і в доларах США, а також на реєстр платіжних документів по поточному рахунку позивача за 01.01.2010 - 19.09.2014рр. та платіжні доручення позивача в іноземній валюті.

 

Дослідивши наданий банком (відповідачем за первісним позовом) реєстр платіжних документів по поточному рахунку позивача за 01.01.2010 - 19.09.2014рр., судом встановлено, що усі операції по відповідному поточному рахунку позивача відображаються одночасно і в гривні, і в доларі США. Зазначене відповідає положенням п. 6 Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженої постановою правління НБУ від 17.06.2004р. № 280, відповідно до яких план рахунків забезпечує мультивалютний облік операцій, суть якого полягає в обліку операцій в іноземній валюті за тими самими рахунками, що і операцій у гривні, але унеможливлює доведення за допомогою наданого відповідачем реєстру платіжних документів по поточному рахунку позивача за 01.01.2010 - 19.09.2014рр. того факту, що грошові кошти саме в іноземній валюті (зокрема, в доларах США) були дійсно зараховані банком (відповідачем за первісним позовом) на поточний рахунок позичальника (позивача за первісним позовом).

 

Крім того, в матеріалах справи наявні надані банком (відповідачем за первісним позовом) наступні документи:

 

- заяви про продаж іноземної валюти №2 від 05.07.2010р., №3 від 19.07.2010р., №4 від 09.08.2010р., №5 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010 року, №7 від 08.06.2011 року, №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р.;

 

- платіжні доручення в іноземній валюті №1 від 05.07.2010р., №2 від 19.07.2010р., №3 від 09.08.2010р., №4 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р.;

 

- заяви та додані до них меморіальні ордери від 30.06.2010р, від 05.07.2010р., від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., від 19.08.2010р., від 02.11.2010р., від 08.06.2011р., від 04.07.2011р., від 12.10.2012р., від 26.11.2012р., від 22.02.2013р., від 03.07.2013р., від 08.07.2013р., від 30 вересня 2013р., від 31.10.2013р.;

 

- меморіальні ордери № 3923 від 05.07.2010р., № 2475 від 06.07.2010р., № 6736 від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., № 4019 від 19.08.2010р., № 2942 від 02.11.2010 року, № 4346 від 08.06.2011р., № 5641 від 04.07.2011р., № 3727 від 12.10.2012р., № 3566 від 26.11.2012р., № 3105 від 22.02.2013р., № 5785 від 03.07.2013р., № 8744 від 08.07.2013р., № 34097 від 30 вересня 2013р., № 11815 від 31.10.2013р.

 

При цьому судом встановлено, що кредит за Кредитним договором надавався банком (відповідачем за первісним позовом) позивачу на поточні господарські потреби (п. 1.1 Кредитного договору).

 

Водночас суд наголошує, що відповідно до ч. 1 ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня; відповідно до ст. 35 Закону України «Про Національний банк України» гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України; відповідно до ч. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України; відповідно до ч. 1 ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні; відповідно до ч. 2 ст. 189 ГК України ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. Відповідно ж до ч. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Крім того, виходячи з положень ст. 11 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004р. № 483, за відсутності індивідуальної ліцензії розрахунки поза режимом зовнішньоекономічної діяльності (в тому числі розрахунки для забезпечення поточних господарських потреб) можуть здійснюватись виключно в національній валюті України - гривні.

 

Позичальником (позивачем за первісним позовом) до матеріалів справи надано довідку Основ'янської ОДПІ м. Харкова ГУ Міндоходів у Харківській області № 15339/10/10-38-17-01-24 від 10.10.2014 р., в якій зазначено, що позивач протягом 2010-2014 років зовнішньоекономічну діяльність не здійснював, а відтак не міг здійснювати розрахунки в іноземній валюті для забезпечення власних поточних господарських потреб. Даний факт також не спростовано банком (відповідачем за первісним позовом).

 

Крім того, судом встановлено, що в жодному з без номерних меморіальних ордерів, що додані до заяв позивача (меморіальні ордери б/н від 05.07.2010 року, від 19.07.2010 року, від 09.08.2010 року, від 19.08.2010 року, від 02.11.2010 року, від 08.06.2011 року, від 04.07.2011 року, від 12.10.2012 року, від 26.11.2012 року, від 22.02.2013 року, від 03.07.2013 року, від 08.07.2013 року, від 30 вересня 2013 року, від 31.10.2013 року) не відображено кредитування саме поточного рахунку позивача № НОМЕР_5.840, а натомість відображено дебетування облікового рахунку НОМЕР_2, який відповідно до пункту 1.5 Кредитного договору поточним не є, а є рахунком обліковим. Водночас кредитування поточного рахунку позивача № НОМЕР_5 здійснювалось саме у гривнях, що підтверджується наданими відповідачем меморіальними ордерами № 3923 від 05.07.2010р., № 2475 від 06.07.2010р., № 6736 від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., № 4019 від 19.08.2010р., № 2942 від 02.11.2010р., № 4346 від 08.06.2011р., № 5641 від 04.07.2011р., № 3727 від 12.10.2012р., № 3566 від 26.11.2012р., № 3105 від 22.02.2013р., № 5785 від 03.07.2013р., № 8744 від 08.07.2013р., № 34097 від 30 вересня 2013р., № 11815 від 31.10.2013р..

 

З огляду на вищенаведене суд доходить висновку, що усі дії сторін, вчинені ними після укладення Кредитного договору, були спрямовані на надання відповідачем позивачу саме певної грошової суми у національній валюті України - гривні. За таких умов укладений сторонами Кредитний договір в частині визначення валюти кредитування як долару США є таким, що вчинений для приховання укладення кредитного договору з надання кредиту саме в національній валюті України - гривні.

 

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. При цьому за змістом закону мотиви, з яких сторони вчинили удаваний правочин й оформили його саме конкретними документами, судом не розглядаються, оскільки юридичного значення не мають і перебувають поза межами предмета доказування по справі.

 

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 25 постанови від 06 листопада 2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Аналогічні приписи містяться в п. 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».

 

Таким чином, укладений сторонами Кредитний договір в частині визначення валюти кредитування як долару США є удаваним, адже вчинений у відповідній частині для приховання укладення кредитного договору з надання кредиту саме в національній валюті України - гривні. При цьому суд підкреслює, що принципова допустимість визнання правочину удаваним не в цілому, а в певній частині повністю відповідає висновкам та позиції Верховного Суду України (постанова Верховного Суду України від 11.02.2009р. у справі № 6-25079св08, постанова Верховного Суду України від 16.12.2012 року у справі № 6-89цс11) і Пленуму Верховного Суду України (постанова Пленуму Верховного Суду України від 04 червня 1993 року у справі за позовом Бобринецького міжгосподарського сортонасінницького підприємства до Н. про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомашини і права власності на неї).

 

Водночас суд наголошує, що відповідно до ч. 1 ст. 111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

 

За таких умов суд вважає доведеним та встановленим, що сторонами дійсно було укладено Кредитний договір, за яким протягом 2010-2013 років позивач отримав від відповідача кредитні кошти в національній валюті України - гривні - на загальну суму 23657169,16 грн.

 

При цьому, як випливає з реєстру платіжних документів по поточному рахунку позичальника, за період з 01.01.2010р. по 19.09.2014р. 11078041,10 грн. з вказаної суми ним фактично на дату подання позову було повернуто банку.

 

Водночас, суд зауважує про те, що позичальник (ФОП ОСОБА_1.) повинен повернути банку (позичальникові) залишок грошових коштів (кредиту), виражені у гривні, та сплатити проценти та інші платежі, передбачені кредитним договором.

 

Стосовно доводів відповідача, що фактичне отримання позивачем на його поточний рахунок підтверджується заявами позивача про продаж іноземної валюти, а також платіжними дорученнями в іноземній валюті, суд зауважує, що жодним меморіальним ордером, а так само іншими доказами не підтверджується кредитування поточного рахунку позивача № НОМЕР_5 в доларах США, а облік відповідного зобов'язання в іноземній валюті на рахунку № НОМЕР_2 не відповідає положенням абз. 3 п. 1.2 Кредитного договору.

 

За таких умов навіть обліковані на рахунку № НОМЕР_2, який не є поточним рахунком позивача за первісним позовом, зобов'язання позивача перед відповідачем, виражені в доларах США, слід вважати повністю припиненими, в тому ж самому обліковому режимі шляхом подання позивачем відповідачу заяв про продаж іноземної валюти №2 від 05.07.2010р., №3 від 19.07.2010р., №4 від 09.08.2010р., №5 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30.09.2013р., № 15 від 31.10.2013р. та платіжних доручень в іноземній валюті №1 від 05.07.2010р., №2 від 19.07.2010р., №3 від 09.08.2010р., №4 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р. № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р.

 

Оцінюючи первісні позовні вимоги з позицій належності обраного позивачем способу захисту суд зазначає, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом (постанова Верховного Суду України від 12.06.2014 року у справі № 6-32цс13).

 

Відповідно до ч. 1 ст. 111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

 

З огляду на зазначене, та враховуючи, що припинення зобов'язання виходячи з положень глави 50 ЦК України означає його повну відсутність суд вважає, що вимоги позивача про визнання зобов'язання припиненим по своїй суті тотожні його відсутності (неіснуванню).

 

Аналогічної позиції дотримується також і Верховний Суд України. Зокрема, в постанові від 21 травня 2012 року у справі № 6-8цс11 Верховний Суд України вказав, що припинення зобов'язання означає такий стан правовідношення, за якого в силу передбачених законом обставин суб'єктивне право та кореспондуючий йому обов'язок перестають існувати.

 

Крім того, суд підкреслює, що згідно правової позиції Верховного Суду України, висловленої в постанові від 21 листопада 2012 року у справі № 6-134цс11, позов про визнання обов'язку (правовідношення) в цілому припиненим може бути заявлено відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України у разі невизнання кредитором права боржника на таке припинення обов'язку.

 

Таким чином, вимоги позивача за первісним позовом є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

 

Стосовно зустрічних позовних вимог, суд зазначає наступне.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Відповідно до ч. 2 ст. 14 ЦК України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

 

Як встановлено судом, укладений сторонами кредитний договір № 10 від 30.06.2010 року є удаваним в частині визначення в якості валюти кредитування долара США й до правовідносин сторін підлягає застосуванню законодавство України про договір, який сторони дійсно уклали - договір про надання кредиту в національній валюті України - гривні.

 

В іншій частині умови Кредитного договору сторонами не оспорюються й відповідно до ст. 629 ЦК України є обов'язковими для сторін. При цьому в пунктах 1.3. та 1.4. кредитного договору погоджено, що погашення кредиту та погашення відсотків за користування кредитом здійснюється позичальником шляхом перерахування грошових коштів з поточного рахунку Позичальника на відповідний рахунок банку, вказаний у п. 1.5. цього договору та на інших умовах визначених договором у валюті кредиту. Водночас валютою кредиту, з урахуванням удаваності кредитного договору в частині визначення в якості валюти кредитування долара США є саме національна валюта України - гривня.

 

Таким чином, суд приходить до висновку, що погашення кредиту, відсотків, здійснення інших платежів відповідно до умов укладеного сторонами кредитного договору № 10 від 30.06.2010р. позивач (Фізична особа-підприємець ОСОБА_1) має здійснювати саме у дійсній валюті кредиту - гривні.

 

Відтак, будь-які правові та фактичні підстави для стягнення з позивача на користь відповідача будь-яких сум у зв'язку з виконанням кредитного договору №10 від 30.06.2010р. в доларах США відсутні, через що заявлений відповідачем зустрічний позов є безпідставним й у його задоволенні слід відмовити.

 

Однак суд вважає за необхідне роз'яснити відповідачу, що він не позбавлений права звернутись з окремим позовом до позивача про стягнення суми заборгованості позивача перед відповідачем за кредитним договором у національній валюті України - гривні.

 

Стосовно доводів, викладених відповідачем у зустрічній позовній заяві, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

 

На забезпечення виконання укладеного сторонами кредитного договору № 10 від 30.06.2010р. було укладено договори іпотеки №10/1 від 30.06.2010р. та 10/2 від 05.07.2010р. При цьому відповідач в зустрічній позовній заяві зазначає, що на майно, яке передано в іпотеку на забезпечення зобов'язань за кредитним договором № 10 від 30.06.2010р. вже звернено стягнення.

 

Однак як вбачається з матеріалів справи (зокрема - із зустрічної позовної заяви), прийняття відповідачем рішення як іпотекодержателем про звернення стягнення на предмет іпотеки, ґрунтувалось на застереженнях в іпотечних договорах, які відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» прирівнюються до договорів про задоволення вимог іпотекодержателя та за своїми правовими наслідками передбачають передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

 

Однак суд наголошує, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому законом (ст. 1 Закону України «Про іпотеку»). Отже, для законного використання механізму захисту порушених прав іпотекодержателя в порядку, що передбачений приписами ст. 33 та 37 Закону України «Про іпотеку», необхідним є встановлення факту невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання боржником, і лише за умови наявності такого невиконання або неналежного виконання в іпотекодержателя виникає право звернути стягнення на предмет іпотеки (в тому числі шляхом набуття права власності на предмет іпотеки).

 

Враховуючи, що закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише вимагає застосовувати до правовідносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі, звернення стягнення на предмет іпотеки можливе лише за умови невиконання чи неналежного виконання позивачем дійсного правочину, на укладення якого була спрямована воля сторін за кредитним договором № 10 від 30.06.2010р., а саме: невиконання чи неналежного виконання обов'язку з повернення кредиту в національній грошовій одиниці - гривні.

 

Разом з тим, судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідач на виконання вимог ст. 33 та 37 Закону України «Про іпотеку» про виконання дійсного зобов'язання за кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року за кредитним договором до позивача не звертався, послідовно та безпідставно вимагаючи від позивача здійснення платежів за Кредитним договором в іноземній валюті. З цих підстав суд вважає доведеним та встановленим, що звернення стягнення на предмет іпотеки відповідачем по іпотечних договорах №10/1 від 30.06.2010 року та 10/2 від 05.07.2010 року, укладених на забезпечення зобов'язань позивача (ФОП ОСОБА_1.) за кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року, не відповідає вимогам Закону України «Про іпотеку», а дії відповідача із здійснення такого звернення стягнення на предмет іпотеки по іпотечних договорах №10/1 від 30.06.2010 року та 10/2 від 05.07.2010 року, укладених на забезпечення зобов'язань позивача (ФОП ОСОБА_1.) за Кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року, є юридично нікчемними, не мають юридичного значення й не створюють будь-яких правових наслідків.

 

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 Господарського процесуального кодексу України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З огляду на зазначене, суд вважає за необхідне стягнути судові витрати за первісним позовом з відповідача за первісним позовом, а судові витрати за зустрічним позовом - покласти на позивача за зустрічним позовом.

 

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. ст. 11, 16, 509, 525, 598, 626, 628, 629, 1048, 1054 Цивільного кодексу України, ст. ст. 173, 174, 179, 345 Господарського кодексу України, ст.ст. 1, 4, 12, 22, 32, 33, 43, 49, 65, 69, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, - 

 

ВИРІШИВ:

 

Первісний позов задовольнити повністю.

 

Визнати виражені в доларах США грошові зобов'язання Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ НОМЕР_1) перед Публічним акціонерним товариством "Східно-Український Банк "Грант" (61001, м. Харків, вул. Данилевського, 19, код ЄДРПОУ 14070197) за Кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року - припиненими.

 

Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Східно-Український Банк "Грант" (61001, м. Харків, вул. Данилевського, 19, код ЄДРПОУ 14070197) на користь Фізичної особа-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ НОМЕР_1) суму сплаченого судового збору за подання первісного позову в розмірі 1218,00 грн.

 

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

 

В задоволенні зустрічного позову відмовити повністю.

 

Повне рішення складено 01.12.2014 р. 

 

Суддя Р.М. Аюпова

 

справа № 922/3899/14

 


  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

 

Державний герб України
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
 
Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022, 
тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
________________________________________________________________________
 
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
"26" листопада 2014 р.
 
Справа № 922/3899/14
 
Господарський суд Харківської області у складі:
 
судді Аюпової Р.М. 
при секретарі судового засідання Лобові Р.М.
 
розглянувши справу
 
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Харків до Публічного АТ "Східно-Український Банк "Грант", м. Харків та за зустрічним позовом до про розірвання договору Публічного АТ "Східно-Український Банк "Грант", м. Харків Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Харків про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 1390432,29 дол. США. за участю представників сторін:
 
Представник позивача (за первісним позовом) - ОСОБА_2, (адвокатська угода від 18.09.2014 року),
 
Представник відповідача (за первісним позовом) - Єрмакова І.Г., дов. від 08.10.2012 року, Мартиросов В.І. (керівник).
 
ВСТАНОВИВ:
 
Позивач - Фізична особа-підприємець ОСОБА_1, м. Харків, звернувся до господарського суду з позовом до відповідача - Публічного акціонерного товариства "Східно-Український Банк "Грант", м. Харків, в якому просить суд визнати грошові зобов'язання фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 перед ПАТ "Східно-Український банк "Грант" за кредитним договором №10 від 30.06.2010р., виражені в доларах США - припиненими. (заява про зміну предмету позову, прийнята ухвалою господарського суду від 04.11.2014р.) Також просить суд покласти на відповідача судові витрати.
 
Ухвалою господарського суду від 15.09.2014р. прийнято вказану позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду у відкритому судовому засіданні на 30.09.2014р. об 11:30 год.
 
Ухвалою господарського суду від 04.11.2014р. задоволено клопотання представника позивача про продовження строку розгляду даного спору за межами двомісячного строку. Продовжено строк розгляду справи до 26 листопада 2014 року.
 
Ухвалою господарського суду від 14.11.2014р. прийнято зустрічну позовну заяву Публічного акціонерного товариства "Східно-Український Банк "Грант" для спільного розгляду з первісним позовом, в якій позивач (за зустрічним позовом) просить суд стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором №10 від 30.06.2010р. та додатковими угодами до нього: №1 від 04.07.2011р., №2 від 24.12.2012р., №3 від 27.12.2012р. у розмірі 1390432,29 дол. США та судові витрати за подання зустрічного позову.
 
У судовому засіданні 25.11.2014р. оголошувалась перерва до 26.11.2014р. об 11:15 год.
 
У призначеному судовому засіданні 26.11.2014р. представник позивача (за первісним позовом) первісний позов підтримав, наполягав на його задоволенні. Проти задоволення зустрічного позову заперечував. Через канцелярію суду надав додаткові докази по справі (вх. № 41976), які судом досліджені та долучені до матеріалів справи.
 
Представник відповідача (за первісним позовом) у призначеному судовому засіданні 26.11.2014р. підтримав зустрічний позов, заперечував проти задоволення первісного позову. Через канцелярію суду надав відзив на заяву про зміну предмету позову (вх. № 40104), додаткові пояснення до відзиву на заяву про зміну предмету позову (вх. № 42160) та інші додаткові докази по справі (вх. № 41768), які судом досліджені та долучені до матеріалів справи. Також надана заява про ознайомлення з матеріалами справи (вх. № 42487), яка судом задовольняється.
 
Статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України ( Закон України від 17.07.1997 року № 475/97 - ВР ), кожній особі гарантовано право на справедливий і відкритий розгляд при визначенні її громадських прав і обов'язків впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.
 
Враховуючи те, що норми ст. 65 Господарського процесуального кодексу України щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розглянути справу за наявними у ній та додатково поданими на вимогу суду матеріалами та документами.
 
Розглянувши матеріали справи, повно та всебічно дослідивши обставини та докази на їх підтвердження, вислухавши представників сторін, судом встановлено наступне:
 
Як свідчать матеріали справи, 30.06.2010р. між фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом, позичальник) та Публічним акціонерним товариством "Східно-Український Банк "Грант" (відповідач за первісним позовом, позивач за зустрічним позовом) укладено Кредитний договір № 10 (Кредитний договір), згідно умов якого, з урахуванням додаткових угод, банк, на умовах договору зобов'язується відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію з максимальним загальним лімітом в розмірі 2300000,00 доларів США з кінцевим терміном повернення кредиту 28 грудня 2014 року, зі сплатою 16% річних за користування кредитними коштами, а при простроченні повернення кредиту - 32% річних.
 
Пунктом 1.1 Кредитного договору сторони обумовили, що кредит надається позивачу «на поточні та господарські потреби».
 
Змістом п. 1.2 Кредитного договору визначається, що кредит надається траншами (окремими частинами) шляхом перерахування грошових коштів у валюті - долар США на поточний рахунок позичальника у банку, та/або оплати розрахункових документів позичальника в межах суми кредиту.
 
Пунктом 1.5. Кредитного договору передбачено відкриття банком позичальнику рахунків: №№ НОМЕР_2 - з метою обліку суми заборгованості по кредиту; НОМЕР_4 - для сплати нарахованих відсотків за користування кредитом; НОМЕР_3 - для сплати прострочених відсотків за користування кредитом.
 
Як зазначає позивач у первісному позові, в період дії Кредитного договору, сторони усно домовились, що у разі невикористання позивачем сум кредиту в іноземній валюті на господарські потреби, відповідач здійснить конвертацію сум кредитних коштів в гривню, із зарахуванням гривневого еквіваленту на поточний рахунок позивача з метою його подальшого використання за цільовим призначенням.
 
З цією метою, спираючись на існуючи попередні домовленості, позивач звернувся до відповідача із заявами, за змістом яких, позивач просить відповідача видати кредит в іноземній валюті (дол. США) не за цільовим призначенням визначеним умовами Кредитного договору «на поточні та господарські потреби», а «з метою її вільного продажу».
 
З матеріалів справи вбачається, що до банку від ФОП ОСОБА_1 надійшли його особисті заяви:
 
- заява № 2 від 05 липня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 500000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;
 
- заява № З від 19 липня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 170000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;
 
- заява № 4 від 09 серпня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 230000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;
 
- заява № 5 від 19 серпня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 30000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;
 
- заява № 6 від 02 листопада 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 227000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;
 
- заява № 7 від 08 червня 2011 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 100000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;
 
- заява № 8 від 04 липня 2011 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 300000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;
 
- заява № 9 від 12 жовтня 2012 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 500000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;
 
- заява № 10 від 26 листопада 2012 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 120000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;
 
- заява № 11 від 22 лютого 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 120000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;
 
- заява № 12 від 03 липня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 369500,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;
 
- заява № 13 від 08 липня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 230000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;
 
- заява N 14 від 30 вересня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 30000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта;
 
- заява № 15 від 31 жовтня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 25000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта.
 
Як вбачається з роздруківки руху грошових коштів на поточному валютному рахунку позивача за первісним позовом № НОМЕР_5 , в період з 05.07.2010р. по 24.07.2014р. йому були перераховані зазначені транші кредитних коштів в іноземній валюті.
 
Як зазначає позивач за первісним позовом у позові, платіжними дорученнями в іноземній валюті №1 від 05.07.2010р., №2 від 19.07.2010р., №3 від 09.08.2010р., №4 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р. він повернув зазначені суми траншу в іноземній валюті на рахунок банку (відповідача за первісним позовом).
 
В свою чергу, банк перерахував позичальнику за його заявами за меморіальними ордерами № 3923 від 05.07.2010р., № 2475 від 06.07.2010р., № 6736 від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., № 4019 від 19.08.2010р., № 2942 від 02.11.2010 року, № 4346 від 08.06.2011р., № 5641 від 04.07.2011р., № 3727 від 12.10.2012р., № 3566 від 26.11.2012р., № 3105 від 22.02.2013р., № 5785 від 03.07.2013р., № 8744 від 08.07.2013р., № 34097 від 30 вересня 2013р., № 11815 від 31.10.2013р. гривневий еквівалент вищезазначеної суми траншу.
 
Таким чином, з огляду на зазначені конклюдентні дії сторін, позивач за первісним позовом вважає, що грошові зобов'язання за кредитним договором, виражені в доларах США, є припиненими, що і стало підставою для його звернення до господарського суду з відповідним позовом.
 
В свою чергу, звертаючись до господарського суду з зустрічним позовом, банк (позивач за зустрічним позовом) вважає, що зобов'язання за Кредитним договором від 30.06.2010р., з урахуванням додаткових угод до нього, виражені в іноземній валюті - доларах США, є правомірними, а тому просить суд стягнути з відповідача за зустрічним позовом заборгованість за Кредитним договором в іноземній валюті, з урахуванням відсотків за користування кредитними коштами та пені, всього у розмірі 1390432,29 дол. США.
 
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам суд виходить з наступного.
 
За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 ЦК України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
 
У відповідності із ст.173 ГК України та ст. 509 ЦК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язку.
 
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 ГК України).
 
Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
 
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).
 
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).
 
Згідно ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
 
Згідно статті 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
 
Відповідно до ст. 598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом та припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених законом або договором.
 
Під припиненням зобов'язання розуміють припинення правового зв'язку між його сторонами, звільнення їх від прав та обов'язків, що становлять зміст зобов'язання.
 
Загальні підстави припинення зобов'язань визначені у главі 50 ЦК України. До них відносяться виконання, передання відступного, зарахування, новація, неможливість виконання, поєднання боржника та кредитора в одній особі та ін.
 
У відповідності до ст. 345 ГК України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
 
Згідно ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
 
До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
 
У відповідності до п. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
 
Судом встановлено, що 30.06.2010р. між банком (відповідачем за первісним позовом та позивачем за зустрічним позовом) та позичальником - ФОП ОСОБА_1 (позивачем за первісним позовом, відповідачем за зустрічним позовом) був укладений Кредитний договір № 10 (надалі за текстом - кредитний договір). В подальшому, до зазначеного Кредитного договору були внесені зміни, шляхом укладання між його сторонами додаткових угод №1 від 04.07.2011р., № 2 від 24.12.2012р., №3 від 27.12.2013р.
 
Копії вказаного кредитного договору та додаткових угод до нього, надані банком та позичальником, не містять розбіжностей. Сам по собі, факт укладення Кредитного договору з урахуванням додаткових угод до нього сторонами не заперечується.
 
Пунктом 1.1, 1.3, 4.3 Кредитного договору з урахуванням додаткових угод, сторони погодили відкриття банком позичальникові відновлювальної кредитної лінії з максимальним загальним 2300000,00 доларів США, на термін до 28.12.2013р. на поточні господарські потреби, зі сплатою 16% річних за користування кредитними коштами, а при простроченні повернення кредиту -32% річних, в свою чергу - позичальник зобов'язаний повернути банку у строк до 28.12.14р. суму фактично отриманого кредиту та одночасно сплатити відсотки за його користування й інші платежі згідно умов договору, які нараховані та належать сплаті. Кредит та/або транш вважається повернутим в момент зарахування грошових коштів в повному обсязі, спрямованих на погашення кредиту, нарахованих відсотків та інших платежів, передбачених цим договором, на відповідні рахунки банку.
 
Позивач в обґрунтування доводів, викладених в позові, посилається на те, що фактично кредит в іноземній валюті ним не отримувався, а на поточний рахунок для цілей визначених кредитним договором № 10 від 30.06.2010р. перераховувались кошти в національній валюті - гривні. На спростування цієї тези позивача відповідач у відзиві на позов посилається на наявність в укладеного сторонами договору банківського рахунку фізичної особи - підприємця № 410/ОТД від 25.06.2010р. додатків із встановленням тарифів на операції як у гривні, так і в доларах США, а також на реєстр платіжних документів по поточному рахунку позивача за 01.01.2010 - 19.09.2014рр. та платіжні доручення позивача в іноземній валюті.
 
Дослідивши наданий банком (відповідачем за первісним позовом) реєстр платіжних документів по поточному рахунку позивача за 01.01.2010 - 19.09.2014рр., судом встановлено, що усі операції по відповідному поточному рахунку позивача відображаються одночасно і в гривні, і в доларі США. Зазначене відповідає положенням п. 6 Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженої постановою правління НБУ від 17.06.2004р. № 280, відповідно до яких план рахунків забезпечує мультивалютний облік операцій, суть якого полягає в обліку операцій в іноземній валюті за тими самими рахунками, що і операцій у гривні, але унеможливлює доведення за допомогою наданого відповідачем реєстру платіжних документів по поточному рахунку позивача за 01.01.2010 - 19.09.2014рр. того факту, що грошові кошти саме в іноземній валюті (зокрема, в доларах США) були дійсно зараховані банком (відповідачем за первісним позовом) на поточний рахунок позичальника (позивача за первісним позовом).
 
Крім того, в матеріалах справи наявні надані банком (відповідачем за первісним позовом) наступні документи:
 
- заяви про продаж іноземної валюти №2 від 05.07.2010р., №3 від 19.07.2010р., №4 від 09.08.2010р., №5 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010 року, №7 від 08.06.2011 року, №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р.;
 
- платіжні доручення в іноземній валюті №1 від 05.07.2010р., №2 від 19.07.2010р., №3 від 09.08.2010р., №4 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р.;
 
- заяви та додані до них меморіальні ордери від 30.06.2010р, від 05.07.2010р., від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., від 19.08.2010р., від 02.11.2010р., від 08.06.2011р., від 04.07.2011р., від 12.10.2012р., від 26.11.2012р., від 22.02.2013р., від 03.07.2013р., від 08.07.2013р., від 30 вересня 2013р., від 31.10.2013р.;
 
- меморіальні ордери № 3923 від 05.07.2010р., № 2475 від 06.07.2010р., № 6736 від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., № 4019 від 19.08.2010р., № 2942 від 02.11.2010 року, № 4346 від 08.06.2011р., № 5641 від 04.07.2011р., № 3727 від 12.10.2012р., № 3566 від 26.11.2012р., № 3105 від 22.02.2013р., № 5785 від 03.07.2013р., № 8744 від 08.07.2013р., № 34097 від 30 вересня 2013р., № 11815 від 31.10.2013р.
 
При цьому судом встановлено, що кредит за Кредитним договором надавався банком (відповідачем за первісним позовом) позивачу на поточні господарські потреби (п. 1.1 Кредитного договору).
 
Водночас суд наголошує, що відповідно до ч. 1 ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня; відповідно до ст. 35 Закону України «Про Національний банк України» гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України; відповідно до ч. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України; відповідно до ч. 1 ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні; відповідно до ч. 2 ст. 189 ГК України ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. Відповідно ж до ч. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Крім того, виходячи з положень ст. 11 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004р. № 483, за відсутності індивідуальної ліцензії розрахунки поза режимом зовнішньоекономічної діяльності (в тому числі розрахунки для забезпечення поточних господарських потреб) можуть здійснюватись виключно в національній валюті України - гривні.
 
Позичальником (позивачем за первісним позовом) до матеріалів справи надано довідку Основ'янської ОДПІ м. Харкова ГУ Міндоходів у Харківській області № 15339/10/10-38-17-01-24 від 10.10.2014 р., в якій зазначено, що позивач протягом 2010-2014 років зовнішньоекономічну діяльність не здійснював, а відтак не міг здійснювати розрахунки в іноземній валюті для забезпечення власних поточних господарських потреб. Даний факт також не спростовано банком (відповідачем за первісним позовом).
 
Крім того, судом встановлено, що в жодному з без номерних меморіальних ордерів, що додані до заяв позивача (меморіальні ордери б/н від 05.07.2010 року, від 19.07.2010 року, від 09.08.2010 року, від 19.08.2010 року, від 02.11.2010 року, від 08.06.2011 року, від 04.07.2011 року, від 12.10.2012 року, від 26.11.2012 року, від 22.02.2013 року, від 03.07.2013 року, від 08.07.2013 року, від 30 вересня 2013 року, від 31.10.2013 року) не відображено кредитування саме поточного рахунку позивача № НОМЕР_5.840, а натомість відображено дебетування облікового рахунку НОМЕР_2, який відповідно до пункту 1.5 Кредитного договору поточним не є, а є рахунком обліковим. Водночас кредитування поточного рахунку позивача № НОМЕР_5 здійснювалось саме у гривнях, що підтверджується наданими відповідачем меморіальними ордерами № 3923 від 05.07.2010р., № 2475 від 06.07.2010р., № 6736 від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., № 4019 від 19.08.2010р., № 2942 від 02.11.2010р., № 4346 від 08.06.2011р., № 5641 від 04.07.2011р., № 3727 від 12.10.2012р., № 3566 від 26.11.2012р., № 3105 від 22.02.2013р., № 5785 від 03.07.2013р., № 8744 від 08.07.2013р., № 34097 від 30 вересня 2013р., № 11815 від 31.10.2013р..
 
З огляду на вищенаведене суд доходить висновку, що усі дії сторін, вчинені ними після укладення Кредитного договору, були спрямовані на надання відповідачем позивачу саме певної грошової суми у національній валюті України - гривні. За таких умов укладений сторонами Кредитний договір в частині визначення валюти кредитування як долару США є таким, що вчинений для приховання укладення кредитного договору з надання кредиту саме в національній валюті України - гривні.
 
Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. При цьому за змістом закону мотиви, з яких сторони вчинили удаваний правочин й оформили його саме конкретними документами, судом не розглядаються, оскільки юридичного значення не мають і перебувають поза межами предмета доказування по справі.
 
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 25 постанови від 06 листопада 2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Аналогічні приписи містяться в п. 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».
 
Таким чином, укладений сторонами Кредитний договір в частині визначення валюти кредитування як долару США є удаваним, адже вчинений у відповідній частині для приховання укладення кредитного договору з надання кредиту саме в національній валюті України - гривні. При цьому суд підкреслює, що принципова допустимість визнання правочину удаваним не в цілому, а в певній частині повністю відповідає висновкам та позиції Верховного Суду України (постанова Верховного Суду України від 11.02.2009р. у справі № 6-25079св08, постанова Верховного Суду України від 16.12.2012 року у справі № 6-89цс11) і Пленуму Верховного Суду України (постанова Пленуму Верховного Суду України від 04 червня 1993 року у справі за позовом Бобринецького міжгосподарського сортонасінницького підприємства до Н. про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомашини і права власності на неї).
 
Водночас суд наголошує, що відповідно до ч. 1 ст. 111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.
 
За таких умов суд вважає доведеним та встановленим, що сторонами дійсно було укладено Кредитний договір, за яким протягом 2010-2013 років позивач отримав від відповідача кредитні кошти в національній валюті України - гривні - на загальну суму 23657169,16 грн.
 
При цьому, як випливає з реєстру платіжних документів по поточному рахунку позичальника, за період з 01.01.2010р. по 19.09.2014р. 11078041,10 грн. з вказаної суми ним фактично на дату подання позову було повернуто банку.
 
Водночас, суд зауважує про те, що позичальник (ФОП ОСОБА_1.) повинен повернути банку (позичальникові) залишок грошових коштів (кредиту), виражені у гривні, та сплатити проценти та інші платежі, передбачені кредитним договором.
 
Стосовно доводів відповідача, що фактичне отримання позивачем на його поточний рахунок підтверджується заявами позивача про продаж іноземної валюти, а також платіжними дорученнями в іноземній валюті, суд зауважує, що жодним меморіальним ордером, а так само іншими доказами не підтверджується кредитування поточного рахунку позивача № НОМЕР_5 в доларах США, а облік відповідного зобов'язання в іноземній валюті на рахунку № НОМЕР_2 не відповідає положенням абз. 3 п. 1.2 Кредитного договору.
 
За таких умов навіть обліковані на рахунку № НОМЕР_2, який не є поточним рахунком позивача за первісним позовом, зобов'язання позивача перед відповідачем, виражені в доларах США, слід вважати повністю припиненими, в тому ж самому обліковому режимі шляхом подання позивачем відповідачу заяв про продаж іноземної валюти №2 від 05.07.2010р., №3 від 19.07.2010р., №4 від 09.08.2010р., №5 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30.09.2013р., № 15 від 31.10.2013р. та платіжних доручень в іноземній валюті №1 від 05.07.2010р., №2 від 19.07.2010р., №3 від 09.08.2010р., №4 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р. № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р.
 
Оцінюючи первісні позовні вимоги з позицій належності обраного позивачем способу захисту суд зазначає, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом (постанова Верховного Суду України від 12.06.2014 року у справі № 6-32цс13).
 
Відповідно до ч. 1 ст. 111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.
 
З огляду на зазначене, та враховуючи, що припинення зобов'язання виходячи з положень глави 50 ЦК України означає його повну відсутність суд вважає, що вимоги позивача про визнання зобов'язання припиненим по своїй суті тотожні його відсутності (неіснуванню).
 
Аналогічної позиції дотримується також і Верховний Суд України. Зокрема, в постанові від 21 травня 2012 року у справі № 6-8цс11 Верховний Суд України вказав, що припинення зобов'язання означає такий стан правовідношення, за якого в силу передбачених законом обставин суб'єктивне право та кореспондуючий йому обов'язок перестають існувати.
 
Крім того, суд підкреслює, що згідно правової позиції Верховного Суду України, висловленої в постанові від 21 листопада 2012 року у справі № 6-134цс11, позов про визнання обов'язку (правовідношення) в цілому припиненим може бути заявлено відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України у разі невизнання кредитором права боржника на таке припинення обов'язку.
 
Таким чином, вимоги позивача за первісним позовом є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
 
Стосовно зустрічних позовних вимог, суд зазначає наступне.
 
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Відповідно до ч. 2 ст. 14 ЦК України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
 
Як встановлено судом, укладений сторонами кредитний договір № 10 від 30.06.2010 року є удаваним в частині визначення в якості валюти кредитування долара США й до правовідносин сторін підлягає застосуванню законодавство України про договір, який сторони дійсно уклали - договір про надання кредиту в національній валюті України - гривні.
 
В іншій частині умови Кредитного договору сторонами не оспорюються й відповідно до ст. 629 ЦК України є обов'язковими для сторін. При цьому в пунктах 1.3. та 1.4. кредитного договору погоджено, що погашення кредиту та погашення відсотків за користування кредитом здійснюється позичальником шляхом перерахування грошових коштів з поточного рахунку Позичальника на відповідний рахунок банку, вказаний у п. 1.5. цього договору та на інших умовах визначених договором у валюті кредиту. Водночас валютою кредиту, з урахуванням удаваності кредитного договору в частині визначення в якості валюти кредитування долара США є саме національна валюта України - гривня.
 
Таким чином, суд приходить до висновку, що погашення кредиту, відсотків, здійснення інших платежів відповідно до умов укладеного сторонами кредитного договору № 10 від 30.06.2010р. позивач (Фізична особа-підприємець ОСОБА_1) має здійснювати саме у дійсній валюті кредиту - гривні.
 
Відтак, будь-які правові та фактичні підстави для стягнення з позивача на користь відповідача будь-яких сум у зв'язку з виконанням кредитного договору №10 від 30.06.2010р. в доларах США відсутні, через що заявлений відповідачем зустрічний позов є безпідставним й у його задоволенні слід відмовити.
 
Однак суд вважає за необхідне роз'яснити відповідачу, що він не позбавлений права звернутись з окремим позовом до позивача про стягнення суми заборгованості позивача перед відповідачем за кредитним договором у національній валюті України - гривні.
 
Стосовно доводів, викладених відповідачем у зустрічній позовній заяві, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
 
На забезпечення виконання укладеного сторонами кредитного договору № 10 від 30.06.2010р. було укладено договори іпотеки №10/1 від 30.06.2010р. та 10/2 від 05.07.2010р. При цьому відповідач в зустрічній позовній заяві зазначає, що на майно, яке передано в іпотеку на забезпечення зобов'язань за кредитним договором № 10 від 30.06.2010р. вже звернено стягнення.
 
Однак як вбачається з матеріалів справи (зокрема - із зустрічної позовної заяви), прийняття відповідачем рішення як іпотекодержателем про звернення стягнення на предмет іпотеки, ґрунтувалось на застереженнях в іпотечних договорах, які відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» прирівнюються до договорів про задоволення вимог іпотекодержателя та за своїми правовими наслідками передбачають передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
 
Однак суд наголошує, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому законом (ст. 1 Закону України «Про іпотеку»). Отже, для законного використання механізму захисту порушених прав іпотекодержателя в порядку, що передбачений приписами ст. 33 та 37 Закону України «Про іпотеку», необхідним є встановлення факту невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання боржником, і лише за умови наявності такого невиконання або неналежного виконання в іпотекодержателя виникає право звернути стягнення на предмет іпотеки (в тому числі шляхом набуття права власності на предмет іпотеки).
 
Враховуючи, що закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише вимагає застосовувати до правовідносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі, звернення стягнення на предмет іпотеки можливе лише за умови невиконання чи неналежного виконання позивачем дійсного правочину, на укладення якого була спрямована воля сторін за кредитним договором № 10 від 30.06.2010р., а саме: невиконання чи неналежного виконання обов'язку з повернення кредиту в національній грошовій одиниці - гривні.
 
Разом з тим, судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідач на виконання вимог ст. 33 та 37 Закону України «Про іпотеку» про виконання дійсного зобов'язання за кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року за кредитним договором до позивача не звертався, послідовно та безпідставно вимагаючи від позивача здійснення платежів за Кредитним договором в іноземній валюті. З цих підстав суд вважає доведеним та встановленим, що звернення стягнення на предмет іпотеки відповідачем по іпотечних договорах №10/1 від 30.06.2010 року та 10/2 від 05.07.2010 року, укладених на забезпечення зобов'язань позивача (ФОП ОСОБА_1.) за кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року, не відповідає вимогам Закону України «Про іпотеку», а дії відповідача із здійснення такого звернення стягнення на предмет іпотеки по іпотечних договорах №10/1 від 30.06.2010 року та 10/2 від 05.07.2010 року, укладених на забезпечення зобов'язань позивача (ФОП ОСОБА_1.) за Кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року, є юридично нікчемними, не мають юридичного значення й не створюють будь-яких правових наслідків.
 
Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 Господарського процесуального кодексу України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З огляду на зазначене, суд вважає за необхідне стягнути судові витрати за первісним позовом з відповідача за первісним позовом, а судові витрати за зустрічним позовом - покласти на позивача за зустрічним позовом.
 
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. ст. 11, 16, 509, 525, 598, 626, 628, 629, 1048, 1054 Цивільного кодексу України, ст. ст. 173, 174, 179, 345 Господарського кодексу України, ст.ст. 1, 4, 12, 22, 32, 33, 43, 49, 65, 69, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, - 
 
ВИРІШИВ:
 
Первісний позов задовольнити повністю.
 
Визнати виражені в доларах США грошові зобов'язання Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ НОМЕР_1) перед Публічним акціонерним товариством "Східно-Український Банк "Грант" (61001, м. Харків, вул. Данилевського, 19, код ЄДРПОУ 14070197) за Кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року - припиненими.
 
Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Східно-Український Банк "Грант" (61001, м. Харків, вул. Данилевського, 19, код ЄДРПОУ 14070197) на користь Фізичної особа-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ НОМЕР_1) суму сплаченого судового збору за подання первісного позову в розмірі 1218,00 грн.
 
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
 
В задоволенні зустрічного позову відмовити повністю.
 
Повне рішення складено 01.12.2014 р. 
 
Суддя Р.М. Аюпова
 
справа № 922/3899/14
 

 

 

Новини НАБУ

09/12

НАБУ заявляє про нову схему ухиляння від виконання кредитних зобов’язань за рішенням господарського суду

Незалежна асоціація банків України (НАБУ) заявляє про намагання недобросовісного позичальника впровадити нову схему ухилення від виконання кредитних зобов’язань перед банком за рішенням господарського суду першої ланки. Це вносить нові чинники для дестабілізації ситуації у банківському секторі України.

Так, 26 листопада 2014 року судя Господарського суду Харківської області Аюпова своїм рішенням у справі №922/3899/14 припинила зобов’язання за кредитним договором між банком та позичальником фізичною особою - підприємцем (сума зобов'язань понад 2,5 млн. доларів США).

«Суддя мотивувала своє рішення тим, що після надходження на поточний рахунок Позичальника чергового траншу в доларах США, він їх не отримував з рахунку готівкою, а надавав доручення банку продавати долари США на міжбанківській валютній біржі та зараховувати гривню на інший свій рахунок», - повідомили в Харківському банківському союзі, який є регіональним представництвом Незалежної асоціації банків України. Тому, суддя вважає, що сторонами був укладений кредитний договір, за яким позивач отримував кредитні кошти у національній валюті, отже, і погашати він повинен суму заборгованості, яка виникла після конвертації перерахованої банком валюти в гривню.

Однак, Банк у Апеляційній скарзі вказує, що за бажанням позивача та за умовами кредитного договору, кредитні кошти позичальнику надавалися шляхом перерахування (переказу) грошових коштів на його поточний валютний рахунок. При цьому, банківські операції з надання кредитних коштів вважаються завершеними з моменту зарахування суми переказу – кредитних коштів на поточний валютний рахунок (ст. 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»).

За таких обставин очевидно, що банк свої зобов’язання за кредитним договором виконав належним чином в повному обсязі, перерахувавши кредитні кошти безпосередньо в іноземній валюті (доларах США) позичальнику шляхом переказу цих коштів на його поточний валютний рахунок у доларах США в межах відновлювальної кредитної лінії.

Банк наголошує, що усі наступні операції позичальника щодо зарахованих на його поточний рахунок кредитних коштів в доларах США не регулюються кредитним договором. Оскільки зазначені кредитні кошти з цього моменту стали власністю клієнта-позичальника, то, відповідно, право розпоряджатися ними належало виключно йому на умовах Договору банківського рахунку. Банк, в рамках обслуговування цього клієнта та на виконання його доручень, здійснював продаж доларів США на міжбанківській валютній біржі та зараховував отриману нацвалюту на рахунок цього клієнта. НАБУ наголошує, що до неправильних судових висновків призвело неврахування низки доводів банку. Однак такий підхід може мати катастрофічні наслідки, адже кредити в іноземній валюті в цілому по банківській системі України на 1 листопада 2014 року складають 33,3 млрд. дол. США, тобто майже 500,0 млрд. грн.

На даний час слово за Харківським апеляційним господарським судом.

http://www.nabu.com.ua/ukr/press_centr/news/106989/

Оскільки зазначені кредитні кошти з цього моменту стали власністю клієнта-позичальника, то, відповідно, право розпоряджатися ними належало виключно йому на умовах Договору банківського рахунку та Договору комісії, який оформлений заявою про продаж іноземної валюти.

Чи має право клієнт банку (фізична особа-підприємець) стягнути збитки за невиконаними договорами комісії, оформленими заявами про продаж іноземної валюти №2 від 05.07.2010р., №3 від 19.07.2010р., №4 від 09.08.2010р., №5 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010 року, №7 від 08.06.2011 року, №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р.?

Наприклад …

Предметом даного спору є вимога позивача про стягнення з відповідача грошових коштів у сумі 320 000,00 Євро.

Обґрунтована дана вимога тим, що відповідач взяв на себе обов'язок виконати договір комісії (заява позивача від 10.10.2008) з продажу іноземної валюти на міжбанківському ринку на вигідних для позивача умовах. Водночас, вказаний договір комісії було виконано відповідачем на невигідних для позивача умовах, адже продаж іноземної валюти було здійснено за курсом, набагато нижчим ніж було встановлено Національним банком України на день продажу. Даний факт встановлений рішенням господарського суду Закарпатської області від 28.01.2010 у справі №16/83; до того ж, вказаним рішенням також встановлено, що 10.10.2008 відповідач не укладав з третіми особами договорів щодо продажу іноземної валюти (Євро), оскільки у той день на міжбанківському валютному ринку продаж Євро за курсом 6,785 грн. (курс, за яким начебто відповідач продав Євро позивача) не здійснювався. Дані обставини спричинили відмову позивача від договору комісії в порядку ст. 1025 ЦК України, про що відповідач був повідомлений заявою від 22.12.2010, однак грошові кошти не повернув, що спричинило звернення з даним позовом.

Частиною 1 ст. 6 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", преамбула якого визначає, що цей декрет установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства, установлено, що торгівля іноземною валютою на території України резидентами і нерезидентами - юридичними особами здійснюється через уповноважені банки та інші фінансові установи, що одержали ліцензію на торгівлю іноземною валютою Національного банку України, виключно на міжбанківському валютному ринку України.

Відповідно до п. а) ч. 2 вказаного декрету уповноважені банки та інші фінансові установи, що одержали ліцензію Національного банку України від свого імені купують і продають іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів і нерезидентів.

Згідно з п. 1 Положення про порядок та умови торгівлі іноземною валютою, затвердженого Постановою правління Національного банку України від 10.08.2005 (в редакції чинній на момент укладення договору комісії), порядок та умови торгівлі на валютному ринку України та на міжнародних валютних ринках визначаються виключно відповідно до даного положення; п. 6 вказаного положення унормовано, що суб'єкти ринку мають право здійснювати купівлю, продаж іноземної валюти виключно на міжбанківському валютному ринку України.

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок клієнта (ст. 1011 ЦК України).

У відповідності до ч 1. ст.1014 ЦК України комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо у договорі комісії таких вказівок немає, комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться.

Стаття 1025 ЦК України встановлює, що комітент має право відмовитися від договору комісії.

Згідно ч.3 ст.1025 ЦК України у разі відмови комітента від договору комісії він повинен у строк, встановлений договором, а якщо такий строк не встановлений, - негайно розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера.

У відповідності до ч.1 ст.1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно з ч. 2 ст. 35 ГПК України факти встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

При прийнятті судових рішень у даній справі, суди попередніх інстанцій, керуючись вищенаведеними нормами, встановивши, що: ? 24.10.2007 між позивачем та відповідачем був укладений договір банківського рахунку №03/РЛЩ-5610-322, відповідно до умов якого відповідач взяв на себе зобов'язання здійснювати за дорученням клієнта (позивача) купівлю/продаж безготівкової іноземної валюти за національну валюту; ? 10.10.2008 позивач звернувся до відповідача із заявою №01 про обмін іноземної валюти (договір комісії), якою доручив від свого імені та за його рахунок здійснити обмін 320 000,00 Євро на зазначених у заяві умовах, при цьому графи вказаної заяви "мінімальний курс продажу" та "за курсом уповноваженого банку" не заповнені; ? листом Національного банку України від 26.11.2009 (наявний в матеріалах справи) підтверджується, що станом на 10.10.2008 мінімальний курс Євро на міжбанківському рівні становив 6,9146, максимальний -7,7500 грн. за 1 Євро; ? водночас, відповідачем виконано заявку позивача від 10.10.2008 про обмін Євро за курсом 6,77 грн. за 1 Євро, що є значно нижчим за визначений Національним банком України курс продажу Євро на 10.10.2008; ? рішенням господарського суду Закарпатської області від 28.01.2010 у справі №16/83 за позовом позивача у даній справі до відповідача у даній справі встановлено, що станом на 10.10.2008 були відсутні будь-які правовідносини відповідача з третіми особами щодо продажу/купівлі/ іноземної валюти -Євро (даний факт в силу статті 35 ГПК України є преюдиційним фактом для даної справи); ? тобто, відповідачем було проведено внутрішньобанковий обмін валюти -Євро, чим було порушено умови договору комісії (заяви від 10.102.2008), так і Положення про порядок та умови торгівлі іноземною валютою, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 10.08.2005 №281, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 29.08.2005 №950/11230; ? стаття 1025 ЦК України надає право комітенту на відмову від договору комісії, чим і скористався позивач, направивши відповідачу заяву про відмову від договору комісії (заяви від 10.10.2008) та про повернення грошових коштів у сумі 320 000,00 Євро, яка (заява) з боку відповідача залишилась невиконаною; ? в силу статті 1212 ЦК України (що унормовує загальні положення про зобов'язання, які виникають з набуттям права, збереженням майна без достатньої правової підстави /що й має місце у даному випадку у зв'язку з відмовою позивача від договору комісії від 10.10.2008/) відповідач зобов'язаний повернути позивачеві грошові кошти, надані позивачем відповідачу для продажу (320 000,00 Євро), так само, як і позивач -повернути відповідачу, перераховані останнім позивачу внаслідок здійснення обміну валюти грошові кошти у сумі 1 922 975,00 грн., у зв'язку з припиненням договору комісії, прийшли до правомірного висновку про задоволення позовних вимог щодо стягнення з відповідача грошових коштів у заявленому позивачем до стягнення з відповідача розмірі.

http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=2770&page=190#entry60078

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

По-перше, цікавим видається саме питання про удаваність кредитного договору. Так з відповідного судового рішення, де детально прописано аналіз доказів, які містяться в матеріалах справи очевидно, що банком проводився внутрішньо банковий обмін валюти – це а) і б) навіщо взагалі, якщо видається кредит в іноземній валюті по всіх платежах проводити її обмін в національну валюту? Відповідно виникає питання, а в чому сенс такого кредитування – сплачувати комісію за обмін валюти? .

По-друге, не зважаючи на теоретичну дискусійність питання про допустимість визнання правочину удаваним в частині, слід погодитись з тим, що з огляду на обов’язковість правових позицій Верховного Суду України в судді господарського суду Харківської області не було вибору щодо навіть постановки питання про можливість відмови у визнанні правочину удаваним в частині

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Основне питання яке відразу було порушено судом, а чи можливо взагалі надавати кредит суб’єкту господарювання, який не здійснює зовнішньоекономічну діяльність в іноземній валюті для поточних господарських потреб, тобто розрахунків в Україні для якої єдиним платіжним засобом на всій території є національна валюта. Власне, це питання і є основою для підозри (або навіть висновку) про удаваність такого правочину.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

По-перше, цікавим видається саме питання про удаваність кредитного договору. Так з відповідного судового рішення, де детально прописано аналіз доказів, які містяться в матеріалах справи очевидно, що банком проводився внутрішньо банковий обмін валюти – це а) і б) навіщо взагалі, якщо видається кредит в іноземній валюті по всіх платежах проводити її обмін в національну валюту? Відповідно виникає питання, а в чому сенс такого кредитування – сплачувати комісію за обмін валюти? .

По-друге, не зважаючи на теоретичну дискусійність питання про допустимість визнання правочину удаваним в частині, слід погодитись з тим, що з огляду на обов’язковість правових позицій Верховного Суду України в судді господарського суду Харківської області не було вибору щодо навіть постановки питання про можливість відмови у визнанні правочину удаваним в частині

Если честно не понял, то что Вы имели в виду (выделено жирным цветом).

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Позичальником (позивачем за первісним позовом) до матеріалів справи надано довідку Основ'янської ОДПІ м. Харкова ГУ Міндоходів у Харківській області № 15339/10/10-38-17-01-24 від 10.10.2014 р., в якій зазначено, що позивач протягом 2010-2014 років зовнішньоекономічну діяльність не здійснював, а відтак не міг здійснювати розрахунки в іноземній валюті для забезпечення власних поточних господарських потреб. Даний факт також не спростовано банком (відповідачем за первісним позовом).   Хорошая находка. Можно брать на вооружение по ФОП ,которые  оформляли кредит в иностранной валюте.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Есть ли практика ВГСУ или хотя бы апелляционных судов по аналогичным спорам?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Есть ли практика ВГСУ или хотя бы апелляционных судов по аналогичным спорам?

Не встречал

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

 

Печально... 

Интересно была ли кассация или будет ещё... или не будет... и что она скажет...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Не доведений умисел... 

В таких випадках легендарний ОБХС (він же ВДСБЕЗ) переконливо каже: шахрайство нам дуже важко довести, хіба що шахрай сам напише явку з повинною, тоді ми його розкатаємо по повній. 

Після таких слів, з почуттям повністю виконаного обовязку перед Батьківщиною та начальником ОВС заява йде у відмовний кошик.

 

Это так, заметки на полях... Как теоретически можно доказать умысел в притворной сделке, если одна из сторон его отрицает? Да еще и так, чтобы с этим согласился доблестный ВССУ с его извращенной логикой?!...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      19 вересня 2018 року
      м. Київ
      справа № 752/11447/16-ц
      провадження № 61-11911св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Висоцької В. С.,
      суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М., Штелик С. П.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      представник позивача - ОСОБА_4,
      відповідач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк»,
      відповідач - ОСОБА_5,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року у складі судді Мирошниченко О. В. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Желепи О. В., Іванченка М. М.,
      ВСТАНОВИВ:
      У липні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») про розірвання договору кредиту, який після зміни предмета позову стосувався визнання договору кредиту припиненим.
      Позовна заява мотивована тим, що між ОСОБА_6 та акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», був укладений договір кредиту від 30 серпня 2007 року № 825/2-40/1/7-090 (далі - договір кредиту), на умовах якого позивач отримала у банку кредитні кошти у розмірі 52 000,00 дол. США зі сплатою за користування кредитом 12,75 % річних, кінцева дата погашення кредиту - 10 серпня 2014 року. У зв'язку з порушенням строків погашення кредиту 01 листопада 2011 року банк звернувся до третейського суду з позовом до ОСОБА_3 та поручителя за кредитним договором про повернення всієї суми кредиту. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації банків від 28 лютого 2011 року задоволено позов банку та стягнуто з позичальника і поручителя на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 396 823,70 грн заборгованості за договором кредиту та витрати, пов'язані з розглядом спору. Позивач зазначала, що, пред'явивши позов до ОСОБА_3 та поручителя, банк змінив в односторонньому порядку кінцевий строк повернення коштів.
      З урахуванням уточнень позовних вимог, посилаючись на те, що відповідно до пункту 4.5 умов договору строк повернення кредиту сплинув через 60 календарних днів з моменту останнього платежу за кредитом, позивач просила встановити, що зобов'язання за договором кредиту припинились 22 вересня 2009 року у зв'язку із закінченням строку договору.
      У листопаді 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором кредиту.
      Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_3 неналежно виконує свої зобов'язання за договором кредиту, забезпеченим договором поруки від 30 серпня 2007 року № 852/4-40/11/7-059 (далі - договір поруки), який було укладено між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_5 як поручителем, і станом на 12 квітня 2016 року за кредитом утворилась заборгованість у розмірі 79 685,50 дол. США.
      Оскільки рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації банків від 28 лютого 2011 року про дострокове стягнення кредиту залишається невиконаним, ПАТ «Укрсоцбанк» продовжив нарахування процентів за користування кредитом у розмірі 18 187,20 дол. США, що еквівалентно 465 057,60 грн, та пеню за несвоєчасне повернення процентів у розмірі 13 378,54 дол. США, що еквівалентно 342 097,28 грн.
      З цих підстав банк просив стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 заборгованість за процентами та неустойку на загальну суму 807 154,88 грн.
      Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано договір кредиту від 30 серпня 2007 року № 825/2-40/1/7-090, укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3, припиненим з 22 вересня 2009 року. Стягнуто з ПАТ «Укрсоцбанк» у дохід держави судовий збір у сумі 640 грн. У задоволенні зустрічного позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що зобов'язання за договором кредиту припинились достроково на підставах, встановлених у договорі кредиту. Відмовляючи у позові банку, суд виходив з того, що строк позовної давності сплинув 23 вересня 2012 року, а вимоги банку пред'явлені до суду 02 листопада 2016 року поза межами строку позовної давності. Також суд дійшов висновку, що позовні вимоги банку є необґрунтованими та недоведеними.
      Постановою Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки зобов'язання за договором кредиту є припиненими достроково у зв'язку зі зміною умов зобов'язання та спливу строку користування кредитом. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції щодо вирішення позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк», суд апеляційної інстанції також виходив з того, що банк пропустив строк позовної давності.
      У лютому 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що пункт 4.5 договору кредиту, згідно з яким у разі невиконання позичальником обов'язків щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом (пункти 3.3.7 та 3.3.8 цього ж договору) протягом більше ніж 60 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплинув, не є строком договору кредиту в розумінні частини першої статті 631 ЦК України та не може розглядатись як зміна строку дії договору кредиту, оскільки не відповідає статті 252 ЦК України щодо визначення строку роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Також ПАТ «Укрсоцбанк» зазначає, що оскільки зобов'язання за договором кредиту не припинились, то суди безпідставно та неправомірно задовольнили позовні вимоги ОСОБА_3
      Ухвалою Верхового Суду від 23 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу із суду першої інстанції.
      У травні 2018 року ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_3 подав до суду касаційної інстанції відзив, у якому просив касаційну скаргу банку залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та ухвалу суду першої інстанції - залишити без змін.
      Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що строк користування кредитом вважається таким, що сплинув 22 вересня 2009 рокуі банк пропустив строк звернення до суду з цим позовом. Оскільки ОСОБА_3 просила застосувати до вимог банку наслідки спливу строку позовної давності, вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано визнали зобов'язання за договором кредиту припиненими та відмовили у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк».
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      У травні 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
      Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
      Суди встановили, що 30 серпня 2007 року ОСОБА_3 уклала з АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», договір кредиту та отримала кошти в сумі 52 000,00 дол. США, зі сплатою 12,75 % річних.
      Погашення коштів мало здійснюватись відповідно до графіка, встановленого у пункті 1.1 договору кредиту, кінцевий термін повернення кредиту - 10 серпня 2014 року.
      У пункті 2.4 та підпункті 2.4.1 пункту 2.4 договору кредиту передбачено, що проценти за користування кредитом нараховуються щомісяця 28-31 числа місяця, а їх сплата здійснюється не пізніше десятого числа місяця, наступного за тим, у якому були нараховані проценти.
      Згідно з підпунктами 3.3.7 та 3.3.8 пункту 3.3 договору кредиту позичальник зобов'язаний сплатити проценти за використання кредиту і своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями.
      Також 30 серпня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк» (правонаступник - ПАТ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_5 укладено договір поруки, відповідно до пункту 1.1 якого поручитель зобов'язувався відповідати за виконання позичальником зобов'язань за договором кредиту щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом та штрафних санкцій.
      Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 лютого 2011 року задоволено вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_7 та ОСОБА_5, достроково стягнуто з них заборгованість за договором кредиту у сумі 396 823,70 грн, а саме: 37 762,94 дол. США неповернутого кредиту, 5 900,39 дол. США процентів за користування кредитом, 4 680,00 дол. США штрафу та 14 379,62 грн. пені, витрат, пов'язаних з вирішенням спору.
      Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
      Згідно із статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
      У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).
      Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).
      Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      У пункті 4.5 договору кредиту передбачено, що в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 60 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно, позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню).
      Аналогічні положення містить пункт 7.5 договору кредиту.
      Зазначеними пунктами кредитного договору сторони врегулювали питання дострокового повернення кредиту, тобто зміни строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такого повернення.
      Суди встановили, що ОСОБА_3 припинила сплачувати чергові платежі за кредитом з 22 липня 2009 року. 
      Зазначене свідчить про неналежне виконання позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8 договору кредиту, а тому відповідно до пункту 4.5 цього ж договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 22 вересня 2009 року.
      Установивши зазначені обставини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення вимог позивача про визнання договору кредиту припиненим.
      Також суди встановили, що ПАТ «Укрсоцбанк» раніше (01 листопада 2010 року) зверталось до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації банків з вимогами до позичальника та поручителя щодо стягнення всієї суми заборгованості за договором кредиту.
      У справі ПАТ «Укрсоцбанк» звернулось до суду із зустрічним позовом до позичальника та поручителя про стягнення заборгованості за процентами за період з 01 листопада 2010 року до 12 квітня 2016 року та пені за несвоєчасне повернення процентів.
      Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні вимог банку за спливом строків позовної давності.
      Проте зазначений висновок не може вважатись правильним з огляду на наступне.
      Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
      Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги банку про стягнення таких процентів позовна давність не може бути застосована (правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №14-10цс18).
      Банк не мав права нараховувати проценти за договором кредиту після спливу строку виконання основного зобов'язання (22 вересня 2009 року), тому його вимоги про стягнення таких процентів є необґрунтованими, позовна давність не може бути застосована.
      Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України підстави для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Оскільки під час вирішення справи суди неправильно застосували норми матеріального права, то на підставі статті 412 ЦПК України постановлені у справі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» слід скасувати з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні зазначених вимог за необґрунтованістю.
      Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити частково.
      Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року у частині відмови в задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором кредиту скасувати, ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні зазначених вимог за необґрунтованістю.
      У решті рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      ГоловуючийВ. С. Висоцька Судді:А. О. Лесько С. Ю. Мартєв В. М. Сімоненко С. П. Штелик
       
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/76746246
    • Автор: Gost
      Добрый день! Прошу совета.
      Можно ли считать, что согласно п. 2.6.3 кредитного договора (фото  прилагается), если заемщик повышение процентной ставки не одобрил, новый договор не подписал, то срок выполнения основного обязательства был изменен. А это значит, что "після зміни сторонами строку виконання зобов'язання  усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою підпункту 2.6.3 та 2.6.1 договору позичальник був зобов'язаний повернути кредит в повному обсязі протягом  10 робочих днів, а усі наступні щомісячні платежі за графіком після цього не підлягають виконанню."
       

    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      13 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 548/981/15-ц
      Провадження N 14-182 цс 18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєв В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про звернення стягнення на предмет іпотеки
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі: Панченка О.О., Обідіної О.І., Прядкіної О.В.
      Учасники справи:
      позивач: Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит",
      відповідач: ОСОБА_3.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 25 червня 2015 року позивач звернувся до суду з вимогою звернути стягнення на предмет іпотеки, власником якого є відповідач, а саме на магазин загальною площею 64,4 кв. м і земельну ділянку площею 0,0192 га за адресою: АДРЕСА_1 (далі - предмет іпотеки). Позивач також просив суд надати йому право реалізації предмета іпотеки й інші повноваження для забезпечення його продажу та збереження.
      2. Мотивував тим, що 27 березня 2007 року позивач і ОСОБА_7 (далі - позичальник) уклали кредитний договір N МКЛМ-40-07 (далі - кредитний договір), згідно з умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 40 000 доларів США до 26 березня 2022 року.
      3. Цього ж дня для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором позивач і відповідач уклали договір поруки N МПМ-40/1-07, а також договір іпотеки N МЗМ-40-07 (далі - договір іпотеки), відповідно до умов якого відповідач передала позивачеві в іпотеку предмет іпотеки.
      4. Позичальник зобов'язання належно не виконувала, внаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 338 817,15 грн.
      5. 25 серпня 2009 року Хорольськийрайонний суд Полтавської області ухвалив рішення у справі N 2-421/09, яким розірвав кредитний договір і стягнув солідарно з позичальника та поручителів - відповідача, ОСОБА_8 і ОСОБА_9 - заборгованість у розмірі 338 817,15 грн.
      6. Вказане судове рішення не виконувалося, з огляду на що станом на 26 травня 2015 року заборгованість за кредитним договором склала 4 533 852,80 грн. для погашення якої позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      (2) Результати розгляду справи
      (2.1) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      7. 20 жовтня 2015 року Хорольський районний суд Харківської області ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову.
      8. Мотивував тим, що на відповідача не можна покласти відповідальність за договором іпотеки від 27 березня 2007 року, оскільки вона понесла відповідальність за невиконання кредитного договору як поручитель згідно з рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року.
      (2.2) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      9. 20 липня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову:
      9.1. Звернув стягнення на предмет іпотеки;
      9.2. Вирішив задовольнити вимоги позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором на загальну суму 4 035 487,54 грн за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів;
      9.3. Визнав за позивачем право від власного імені продати предмет іпотеки будь-якій особі шляхом продажу на прилюдних торгах зі встановленням такої початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації: для магазину - 474 620 грн. для земельної ділянки - 10 800 грн;
      9.4. Надав позивачеві права підпису договору купівлі-продажу предмета іпотеки від імені продавця; одержати дублікати правовстановлюючих документів; отримати довідки і документи, що будуть необхідні для укладення та нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу; отримати в органах Державного реєстру прав на нерухоме майно, нотаріуса витягу з Державного реєстру прав на предмет іпотеки; подавати від імені іпотекодавця в органи Державної реєстрації прав, нотаріусу документи, необхідні для здійснення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки відповідно до отриманих дублікатів правовстановлюючих документів та отримувати останні; подавати відповідні заяви, документи й отримувати інші документи від імені іпотекодавця, які пов'язані з оформленням права власності; здійснювати будь-які платежі, що стосуються предмета іпотеки; отримати у КП "Лубенське міжрайонне бюро технічної інвентаризації" дублікат технічного паспорта магазину; отримати в органах земельного кадастру, Виконавчому комітеті Хорольської міської ради Полтавської області дублікат державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого Виконавчим комітетом Хорольської міської ради Полтавської області 17 вересня 2004 року (кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1; цільове призначення земельної ділянки - для роздрібної торгівлі та комерційних послуг);
      9.5. Надав нотаріусу за місцем посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна, що складає предмет іпотеки, право вилучити записи про це майно з Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна та з Єдиного державного реєстру іпотек за заявою та повідомленням іпотекодержателя одноособово у момент посвідчення договору купівлі-продажу.
      9.6. Передав предмет іпотеки з метою його збереження в управління позивачеві до моменту реалізації.
      10. Апеляційний суд мотивував рішення тим, що розірвання кредитного договору, зобов'язання за яким невиконане, не є підставою для припинення іпотеки, а тому відповідач як майновий поручитель відповідає своїм майном за неналежне виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором.
      (2.3) Короткий зміст касаційної скарги та рішення суду касаційної інстанції
      11. 9 серпня 2016 року відповідач звернулась до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Вказала, що позивач у 2016 році мав право звернення на предмет іпотеки лише у межах суми боргу, визначеного рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року у справі N 2-421/09. Крім того, стверджувала, що зареєстрована фізичною особою-підприємцем, а тому, на думку відповідача, справа мала розглядатися за правилами господарського судочинства. Просила скасувати рішення апеляційного суду та закрити провадження у справі.
      12. 22 березня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою касаційну скаргу відповідача з мотивів її необґрунтованості залишив без задоволення.
      (3) Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами
      (3.1) Короткий зміст заяви про перегляд рішення суду апеляційної інстанції
      13. 17 жовтня 2017 року відповідач подала до Апеляційного суду Полтавської області заяву про перегляд його рішення від 20 липня 2016 року за нововиявленими обставинами.
      14. Мотивувала тим, що Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 28 вересня 2017 року у справі N 761/10884/16-ц визнав недійсною додаткову угоду від 29 травня 2008 року N 1 до кредитного договору, умовами якої за користування кредитними коштами встановлена збільшена відсоткова ставка у розмірі 16 % річних. Оскільки наданий банком розрахунок кредитної заборгованості, який був узятий до уваги апеляційним судом, базувався на відсотковій ставці 16 % річних за кредитом, то вказане судове рішення, на думку відповідача, мало бути переглянуте за нововиявленими обставинами.
      (3.2) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      15. 21 грудня 2017 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалив рішення, яким частково задовольнив заяву відповідача:
      15.1. Скасував рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року в частині задоволення позовних вимог за заборгованістю за кредитом на загальну суму 4 035 487,54 грн;
      15.2. Ухвалив в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову: задовольнити вимоги позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором на загальну суму 3 009 561,36 грн за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів.
      16. Вказану суму суд визначив, провівши перерахунок кредитної заборгованості за відсотковою ставкою 10 %, яка була встановлена кредитним договором.
      17. Частково задовольняючи заяву відповідача та скасовуючи рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року в частині задоволення позовних вимог, апеляційний суд вважав, що на час розгляду справи не було відомо про незаконність нарахування позивачем підвищеної відсоткової ставки у розмірі 16 % річних, що суттєво для вирішення спору.
      (3.3) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      18. 18 січня 2018 року відповідач подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року та закрити провадження у справі з огляду на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (3.4) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      19. 23 лютого 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив касаційне провадження.
      20. 15 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою призначив справу до судового розгляду.
      21. 18 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки відповідач оскаржує рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      22. У касаційній скарзі відповідач вказує на те, що апеляційний суд, беручи до уваги оновлений банком розрахунок кредитної заборгованості за період з 2007 по 2017 роки, не врахував, що вказаний розрахунок включає період, який не був предметом дослідження ні судом першої інстанції у 2015 році, ні апеляційним судом у 2016 році, та включає періоди нарахування заборгованості поза межами позовної давності.
      23. Крім того, апеляційний суд не врахував, що Хорольський районний суд Полтавської області від 25 серпня 2009 року у рішенні в справі N 2-421/09 вже стягнув з відповідача як поручителя за період 2007-2009 років заборгованість за кредитним договором, а тому повторне її стягнення за цей період є протиправним.
      24. Також відповідач вважає, що апеляційний суд безпідставно не застосував пункт 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України, хоча відповідач як на момент укладання договору іпотеки, так і на момент розгляду справи в суді, є фізичною особою-підприємцем, а тому спір, на думку відповідача, має розглядатися за правилами господарського судочинства.
      (2) Позиція позивача
      25. 13 березня 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу. Вказує на те, що надав розрахунок загальної заборгованості за кредитним договором, що підлягає до сплати боржником за період з 23 серпня 2009 року по 26 травня 2015 року.
      26. Рішенням апеляційного суду від 20 липня 2016 року, залишеним без змін касаційним судом 22 березня 2017 року, було звернуто стягнення на предмет іпотеки за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів; задоволено вимоги про стягнення заборгованості за кредитом у сумі 4 035 487,54 грн. з них: 325 870,47 грн - заборгованість за кредитним договором за рішенням суду від 25 серпня 2009 року, 3 709 617,07 грн - проценти за період з 23 серпня 2009 року по 26 травня 2015 року та пеня (34 874 доларів США - проценти і 2 934 308,63 грн - пеня за прострочення виконання зобов'язання з повернення кредиту та процентів за кредитом).
      27. Розглянувши заяву про перегляд рішення апеляційного суду від 20 липня 2016 року за нововиявленими обставинами, Апеляційний суд Полтавської області у рішенні від 21 грудня 2017 року за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів задовольнив вимоги позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором на загальну суму 3 009 561,36 грн. з них: 325 870,47 грн - заборгованість за кредитним договором за рішенням суду від 25 серпня 2009 року; 460 644,80 грн - заборгованість за процентами за період з 23 серпня 2009 року по 26 травня 2015 року; 2 223 046,09 грн - заборгованість за пенею за прострочення виконання зобов'язання з повернення кредиту та процентів за кредитом.
      28. Вказану суму суд визначив, провівши перерахунок кредитної заборгованості за відсотковою ставкою 10 %, яка була встановлена кредитним договором у зв'язку з визнанням недійсною рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року у справі N 761/10884/16-ц додаткової угоди від 29 травня 2008 року N 1 до кредитного договору, умовами якої за користування кредитними коштами була встановлена збільшена відсоткова ставка у розмірі 16 % річних.
      29. Позивач вважає необґрунтованим твердження відповідача про те, що суд мав право звернути стягнення на предмет іпотеки лише в межах суми, вказаної у рішенні Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року.
      30. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      31. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і житлових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      32. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і житлових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      33. Предметом спору у цій справі є звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки не виконувалось рішення Хорольського районного суду Полтавської областівід 25 серпня 2009 року у справі N 2-421/09, яким розірвано кредитний договір і стягнуто заборгованість за ним у розмірі 338 817,15 грн солідарноз позичальника та поручителів.
      34. Позовні вимоги спрямовані на захист цивільних прав позивача, що виникають із кредитних правовідносин і не залежать від наявності у відповідача як поручителя, який уклав договір поруки та договір іпотеки як фізична особа, статусу підприємця.
      35. Згідно з частиною першою статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
      36. Фізична особа здійснює право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом (частина друга статті 50 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України).
      37. Згідно з частиною першою статті 58 і частиною першою статті 128 Господарського кодексу (далі - ГК) України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи у порядку, визначеному законом.
      38. Набуття статусу підприємця не позбавляє людину як учасника суспільних відносин статусу фізичної особи. Наявність у відповідача статусу підприємця не може свідчити про те, що з моменту її державної реєстрації як фізичної особи-підприємця вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і за договорами поруки й іпотеки.
      39. Відповідач саме як фізична особа уклала договори поруки й іпотеки, забезпечивши виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором. А тому набула цивільні права й обов'язки у спірних правовідносинах не як суб'єкт господарювання.
      40. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими твердження відповідача про те, що справа має розглядатися за правилами господарського судочинства лише тому, що відповідач зареєстрована фізичною особою-підприємцем.
      (1.2) Щодо законності й обґрунтованості рішення суду апеляційної інстанції
      41. При перегляді судового рішення, зокрема, за нововиявленими обставинами суд не може виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову (частина п'ята статті 423 ЦПК України).
      42. Предметом розгляду в суді апеляційної інстанції приухваленні рішення від 20 липня 2016 року, яке переглядається за нововиявленими обставинами, були вимоги позивача звернути стягнення на предмет іпотеки та надати позивачеві право реалізації предмета іпотеки й інші повноваження для забезпечення його продажу та збереження.
      43. Відтак, частково задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції встановлював, зокрема, суму заборгованостіза кредитним договором, в межах якої позивач може звернути стягнення на предмет іпотеки.
      44. Розглянувши заяву відповідача про перегляд рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року за нововиявленими обставинами, Апеляційний суд Полтавської області у рішенні від 21 грудня 2017 року перерахував розмір кредитної заборгованості з урахуванням рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року у справі N 761/10884/16-ц, яким було визнано недійсною додаткову угоду від 29 травня 2008 року N 1 до кредитного договору, що встановлювала за користування кредитними коштами збільшену відсоткову ставку у розмірі 16 % річних.
      45. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      46. Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").
      47. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
      48. Поняття "суд, встановлений законом", стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див. mutatismutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Сокуренко і Стригун проти України" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine") від 20 липня 2006 року, заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24).
      49. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п'ята статті 263 ЦПК України).
      50. Консультативна рада європейських суддів у Висновку N 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що "якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система" (пункти 34-35).
      51. Європейський суд з прав людини вказує на те, що "пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи" (див. mutatis mutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" ("Pronina v. Ukraine") від 18 липня 2006 року, заява N 63566/00, § 23).
      52. Перевіряючи застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, переглядаючи судове рішення за нововиявленими обставинами, у межах заявлених позовних вимог суд апеляційної інстанції, досліджуючи рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року, не надав оцінки цьому рішенню щодо розірвання кредитного договору, включенню позивачем до заборгованості за цим договором передбачених ним процентів і пені після його розірвання, а також не надав оцінки правовому статусу відповідача як майнового поручителя за кредитним договором у правовідносинах з позивачем.
      53. Обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
      54. Якщо кредитний договір розірвано у судовому порядку, суд, який розглядає справу, пов'язану з невиконанням зобов'язання за цим договором, зокрема про звернення стягнення на предмет іпотеки, переданий в іпотеку поручителем, зобов'язаний надати оцінку встановленим рішенням суду обставинам щодо розірвання кредитного договору та наслідкам такого розірвання.
      55. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України). Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили (частина третя цієї статті).
      56. Отже, розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов'язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору.Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12).
      57. Після розірвання кредитного договору з огляду на те, що кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання, не припиняються окремі зобов'язання сторін, спеціально передбачені для застосування на випадок порушення зобов'язань і після розірвання договору (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 9 вересня 2015 року у справі N 6-939цс15), але в обсязі, що відповідає заборгованості, яка існувала до моменту розірвання договору.
      58. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання (частина перша статті 559 ЦК України).
      59. Право застави припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою (пункт 1 частини першої статті 593 ЦК України).
      60. Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац 2 частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку").
      61. Відтак, розірвання кредитного договору має наслідком припинення на майбутнє зобов'язання кредитодавця та позичальника, а також припинення на майбутнє поруки і застави (іпотеки) за обов'язками позичальника, які можуть виникнути, зокрема, за статтею 625 ЦК України після такого розірвання. Порука та застава (іпотека) не припиняються за обов'язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто, розірвання кредитного договору не є підставою для припинення поруки та застави (іпотеки), які можуть забезпечувати виконання зобов'язання, що виникло до моменту такого розірвання.
      62. З огляду на вказане з метою забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду, враховуючи її висновки, сформульовані у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12, відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 9 вересня 2015 року у справі N 6-939цс15, конкретизувавши його відповідно до пунктів 55-61 цієї постанови.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      63. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою, а рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року - таким, що не ґрунтується на принципі верховенства права, не є законним і обґрунтованим.
      64. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю, або для продовження розгляду.
      65. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      66. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України). Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи (частина п'ята вказаної статті).
      67. Отже, ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      (2.2) Щодо судових витрат
      68. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат необхідно здійснити за результатами розгляду справи.
      (3) Висновки про правильне застосування норм права
      69. Обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
      70. Якщо кредитний договір розірвано у судовому порядку, суд, який розглядає справу, пов'язану з невиконанням зобов'язання за цим договором, зокрема про звернення стягнення на предмет іпотеки, переданий в іпотеку поручителем, зобов'язаний надати оцінку встановленим рішенням суду обставинам щодо розірвання кредитного договору та наслідкам такого розірвання.
      71. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України). Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили (частина третя цієї статті).
      72. Отже, розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов'язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору. Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12).
      73. Після розірвання кредитного договору з огляду на те, що кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання, не припиняються окремі зобов'язання сторін, спеціально передбачені для застосування на випадок порушення зобов'язань і після розірвання договору (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 9 вересня 2015 року у справі N 6-939цс15), але в обсязі, що відповідає заборгованості, яка існувала до моменту розірвання договору.
      74. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання (частина перша статті 559 ЦК України).
      75. Право застави припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою (пункт 1 частини першої статті 593 ЦК України).
      76. Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац 2 частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку").
      77. Відтак, розірвання кредитного договору має наслідком припинення на майбутнє зобов'язання кредитодавця та позичальника, а також припинення на майбутнє поруки і застави (іпотеки) за обов'язками позичальника, які можуть виникнути, зокрема, за статтею 625 ЦК України після такого розірвання. Порука та застава (іпотека) не припиняються за обов'язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто, розірвання кредитного договору не є підставою для припинення поруки та застави (іпотеки), які можуть забезпечувати виконання зобов'язання, що виникло до моменту такого розірвання.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      2. Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до Апеляційного суду Полтавської області.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 4 липня 2018 року.
       
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      27 червня 2018 року
      м. Київ
      справа N 347/1561/15
      провадження N 61-5403св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Хопти С.Ф. (суддя-доповідач),
      суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Синельникова Є.В., Черняк Ю.В.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1,
      представник позивач - ОСОБА_2,
      відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс",
      представники відповідача: Матієвський Сергій Вікторович, Харинська Дар'я Сергіївна,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області у складі судді Турянського І.Є. від 21 січня 2016 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області у складі колегії суддів: Мелінишин Г.П., Пнівчук О.В., Соколовського В.М. від 19 травня 2016 року,
      ВСТАНОВИВ:
      Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ "ФК "Вектор Плюс") про визнання припиненими кредитного договору та договору іпотеки.
      Позовна заява мотивована тим, що 10 листопада 2006 року вона та акціонерний комерційний банк "ТАС - Комерцбанк" (далі - АКБ "ТАС - Комерцбанк"), правонаступником якого було публічне акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), уклали кредитний договір, згідно з яким їй надано кредит у сумі 26 тис. доларів США з кінцевим терміном погашення 06 листопада 2016 року.
      У зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за договором заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 08 лютого 2012 року з неї стягнуто заборгованість у розмірі 185 тис. 398 грн 72 коп. та 1 тис. 820 грн судових витрат. У рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки.
      28 листопада 2012 року ПАТ "Сведбанк" та ТОВ "ФК "Вектор Плюс" уклали договір факторингу, відповідно до умов якого банк відступив компанії право вимоги заборгованості за цим кредитним договором.
      Посилаючись на повне виконання судового рішення, просила визнати припиненими кредитний договір та договір іпотеки.
      У грудні 2015 року ТОВ "ФК "Вектор Плюс" звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних за порушення виконання грошового зобов'язання.
      Позовна заява мотивована тим, що ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 19 жовтня 2012 року розстрочено до 19 жовтня 2014 року виконання заочного рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 08 лютого 2012 року на 24 місяці зі сплатою щомісячно по 7 тис. 724 грн 95 коп. кредитної заборгованості та 75 грн 83 коп. судових витрат. Враховуючи, що фактичне виконання рішення відбулось 08 травня 2015 року позивач просив стягнути з ОСОБА_1 3 % річних за період з 20 жовтня 2014 року до 08 травня 2015 року у розмірі 3 тис. 77 грн 57 коп.
      Ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2015 року справи об'єднано в одне провадження.
      Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 січня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Розірвано кредитний договір, укладений 10 листопада 2006 року між ОСОБА_1 та АКБ "ТАС - Комерцбанк", і договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Ромовською О.В. 13 листопада 2006 року.
      У задоволенні зустрічного позову ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" відмовлено.
      Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Задовольняючи позов ОСОБА_1 та розриваючи кредитний договір і договір іпотеки, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки ОСОБА_1 надала докази погашення заборгованості в більшому ніж необхідно розмірі, то кредитне зобов'язання є припиненим, тому і зобов'язання за договором іпотеки припиняється.
      Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 травня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ "ФК "Вектор Плюс" задоволено частково. Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 січня 2016 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ТОВ "ФК "Вектор Плюс" скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано припиненими кредитний договір від 10 листопада 2006 року та договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Ромовською О.В. 13 листопада 2006 року, укладені між ОСОБА_1 та АКБ "ТАС - Комерцбанк". В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Задовольняючи позов ОСОБА_1 та припиняючи кредитний договір і договір іпотеки, суд апеляційної інстанції виходив із того, що порушені права ОСОБА_1 підлягають захисту в обраний нею спосіб. Оскільки з неї стягнуто борг у повному обсязі, то кредитне зобов'язання припинилося, що зумовлює припинення іпотеки з огляду на її похідний характер.
      У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "ФК "Вектор Плюс" посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення в частині задоволення позову ОСОБА_1 та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні її позову.
      Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки зобов'язання між ТОВ "ФК "Вектор Плюс" та ОСОБА_1 є грошовим та визначено в іноземній валюті (долар США), а сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом валюти саме на день платежу, то припинення кредитного зобов'язання не пов'язане з набранням рішення про стягнення боргу в гривні за офіційним курсом на день ухвалення рішення законної сили та (або) закінченням виконавчого провадження, та (або) наданням позивачем квитанцій про часткове погашення грошових зобов'язань. З огляду на викладене ТОВ "ФК "Вектор Плюс" не може вважатися припиненим у розумінні статті 599 ЦК України.
      У вересні 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначила, що на виконання рішення суду вона сплатила 189 тис. 555 грн 50 коп. заборгованості за кредитним договором - на 2 тис. 336 грн 78 коп. більше ніж з неї було стягнуто за цим рішенням суду, тому на підставі статті 599 ЦК України зобов'язання за цим договором припинилося, що зумовлює і припинення іпотеки. У зв'язку з викладеним ОСОБА_1 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      21 лютого 2018 року справа передана до Верховного Суду.
      Відповідно до частини третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Суди встановили, що 10 листопада 2006 року АКБ "ТАС-Комерцбанк", правонаступником якого був ПАТ "Сведбанк", та ОСОБА_1 уклали кредитний договір, згідно з умовами якого вона отримала кредит у розмірі 26 тис. доларів США терміном до 9 листопада 2016 року зі сплатою процентів у розмірі 14 % річних.
      На забезпечення виконання зобов'язань за цим договором на підставі договору іпотеки від 13 листопада 2006 року ОСОБА_1 передала в іпотеку майно - житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку, що знаходяться в с. Химчин Косівського району Івано-Франківської області.
      Позичальник свої зобов'язання належним чином не виконувала та допустила заборгованість, у зв'язку із цим ПАТ "Сведбанк" звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 8 лютого 2012 року з ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 185 тис. 398 грн 72 коп. і 1 тис. 820 грн судових витрат. У рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку площею 2 тис. 497 кв. м, що знаходяться в с. Химчин Косівського району Івано-Франківської області. Установлено спосіб реалізації предмета іпотеки - шляхом проведення прилюдних торгів, початкову ціну предмета іпотеки встановлено шляхом проведення незалежної експертної оцінки в процесі виконавчого провадження. Рішення сторонами не оскаржувалося та вступило в законну силу.
      Ухвалою цього ж суду від 19 жовтня 2012 року розстрочено виконання вказаного судового рішення в частині стягнення заборгованості на 24 місяці з моменту набрання ухвалою законної сили (24 жовтня 2012 року) із щомісячною сплатою заборгованості рівними частинами: 7 тис. 724 грн. 95 коп. кредитної заборгованості та 75 грн 83 коп. судових витрат.
      Ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 07 лютого 2014 року роз'яснено щодо неможливості звернення стягнення на предмет іпотеки до 24 жовтня 2014 року.
      28 листопада 2012 року ПАТ "Сведбанк" та ТОВ "ФК "Вектор Плюс" уклали договір факторингу, згідно з яким банк відступив фактору свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, зазначеними в реєстрі заборгованості боржників, право вимоги якої належить банку на підставі документації, а фактор, шляхом надання фінансової послуги банку набув права вимоги такої заборгованості від боржників та передав банку за плату грошові кошти в розпорядження у розмірі, що становить ціну продажу та в порядку, передбаченому даним договором. Після переходу прав вимоги заборгованості до фактора, він має право нараховувати, в якості нового кредитора, проценти, комісії, штрафні санкції та інші обов'язкові платежі стосовно боржників з дня невиконання ними вимог кредитних договорів зі сплати обов'язкових платежів, строк сплати яких не настав на дату підписання цього договору, але настане у майбутньому.
      18 грудня 2015 року старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Косівського районного управління юстиції Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області за заявоюстягувача відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого Косівським районним судом Івано-Франківської області 31 січня 2015 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Сведбанк" заборгованості за кредитним договором у розмірі 185 тис. 398 грн 72 коп. та судових витрат у розмірі 1 тис. 820 грн. а також звернення стягнення в рахунок погашення заборгованості на предмет іпотеки - житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку, що знаходяться в с. Химчин Косівського району Івано-Франківської області.
      Відповідно до постанови старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Косівського районного управління юстиції Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області від 18 січня 2016 року виконавче провадження з примусового виконання вказаного виконавчого листа закінчено у зв'язку із стягненням боргу в повному обсязі.
      Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).
      Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті".
      Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
      Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
      Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України.
      Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
      У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      Відповідно до Положення (стандарт) бухгалтерського обліку "Вплив змін валютних курсів", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10 серпня 2000 року N 193 та Порядку відображення в обліку операцій в іноземній валюті, затвердженого Наказом Державного казначейства України від 24 липня 2001 року N 126, іноземна валюта - валюта інша, ніж валюта звітності.
      Курсова різниця - різниця, яка є наслідком відображення однакової кількості одиниць іноземної валюти в національну валюту України при різних валютних курсах. Курсові різниці визначаються за монетарними статтями балансу.
      Монетарні статті - статті балансу, що відображають грошові кошти в касі, на рахунках в установах банків, а також такі активи і зобов'язання, що будуть отримані чи сплачені у фіксованій чи визначеній сумі грошей або їх еквівалентів.
      До монетарних статей відносяться грошові кошти в іноземній валюті, що знаходяться в касі чи на банківському рахунку підприємства; дебіторська заборгованість за відправлені нерезиденту товари, по якій очікується дохід в іноземній валюті; кредиторська заборгованість, що виникла внаслідок отримання підприємством товарів у нерезидента на умовах наступної оплати та для погашення якої, як очікується, підприємство сплатить певну суму грошових коштів в іноземній валюті.
      Виходячи з поняття "курсова різниця", можна виділити чотири періоди, за які здійснюється перерахунок заборгованості в іноземній валюті для визначення курсових різниць. Це періоди між:
      - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою фактичного здійснення розрахунків;
      - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою складання бухгалтерської звітності за звітний період;
      - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою фактичного здійснення розрахунку;
      - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою складання бухгалтерського звіту за звітний період.
      Курсові різниці розраховуються за положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку.
      Наведене дає право зробити висновок, що курсові різниці застосовуються у фінансовій звітності підприємств при веденні бухгалтерського обліку.
      Такого ж висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 травня 2018 року у справі N 14-79цс18.
      Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
      Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
      Заявляючи вимоги про стягнення курсової різниці, позивач за зустрічним позовом просив стягнути її на підставі статті 625 ЦК України.
      Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
      Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Таким чином, звернення до суду з позовом про стягнення з боржника курсової різниці на підставі статті 625 ЦК України є тим способом захисту, який відповідає вимогам статті 16 ЦК України.
      Разом з цим, у цій справі позивач, як кредитор за кредитним договором відповідно до вимог статей 6, 627 ЦК України та реалізуючи право на звернення до суду і принцип диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги та спосіб захисту порушеного права, звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором від 10 листопада 2006 року, визначивши заборгованість у валюті гривні України, вказавши, що саме 185 тис. 398 грн 72 коп. є повним розміром заборгованості, включаючи заборгованість за тілом кредиту, заборгованість за відсотками та пеню.
      Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 08 лютого 2012 року позов задоволено у повному обсязі. Рішення набрало чинності і виконавче провадження з виконання цього рішення закінчене 18 січня 2016 року у зв'язку із стягненням боргу в повному обсязі.
      Кредитор, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання.
      При цьому за змістом статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
      Відповідно до статей 3, 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору.
      Таким чином, суди попередніх інстанцій, розглядаючи та вирішуючи позов ОСОБА_1, дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для його задоволення, оскільки з неї стягнуто борг у повному обсязі, тому кредитне зобов'язання припинилося, що зумовлює припинення іпотеки з огляду на її похідний характер, а підстави для стягнення з неї курсової різниці за кредитним зобов'язанням відсутні.
      Отже, доводи касаційної скарги вказаного висновку суду першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позову ОСОБА_1 не спростовують, на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в незміненій рішенням суду апеляційної інстанції частині та рішення суду апеляційної інстанції не впливають.
      Таким чином, рішення суду першої інстанції в незміненій рішенням суду апеляційної інстанції частині та рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_1, які просить скасувати ТОВ "ФК "Вектор Плюс", ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Відповідно до частини першої 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" без задоволення.
      Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 січня 2016 року в незміненій при апеляційному перегляді частині та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 травня 2016 рокув частині вирішення позову ОСОБА_1 залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий: Хопта С.Ф.
      Судді: Білоконь О.В.
      Гулько Б.І.
      Синельников Є.В.
      Черняк Ю.В.
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
      01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В,
      тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      м. Київ
      21.02.2018
      Справа № 910/17686/17
      Господарський суд міста Києва у складі судді Лиськова М.О. за участю секретаря судового засідання Бородині В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи
      За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера"
      До Національного банку України
      третя особа без самостійних вимог на предмет спору -
      Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк"
      про розірвання іпотечних договорів
      Представники учасників справи:
      від позивача: Осикіна Л.І., довіреність № 171220/2 від 20.12.17
      від відповідача: Кузьменко Ю.С., довіреність № 18-0009/60158 від 19.07.16
      від третьої особи: Терещук М.М., довіреність № 20.1.0.0.0/7-113123 від 21.09.17
      ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
      Товариство з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України (далі - відповідач) про розірвання іпотечних договорів.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Товариством з обмеженою відповідальністю «СКОРЗОНЕРА» та Національним банком України було укладено іпотечні договори: Іпотечний договір №109 від 17.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 17.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 511; Іпотечний договір №110 від 17.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 17.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 504; Іпотечний договір №112 від 23.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 23.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4744, 4745; Іпотечний договір №113 від 23.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 23.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4754, 4755; Іпотечний договір №115 від 25.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 25.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 532; Іпотечний договір №116 від 27.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 27.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4771; на підставі якого позивач виступив майновим поручителем за належне виконання Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (далі - ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" ) взятих себе зобов'язань перед Національним банком України за Кредитним договором №19 від 24.10.2008, однак станом на сьогоднішній день обставини, якими позивач керувався при укладені зазначеного іпотечного договору істотно змінилися, що зумовлено націоналізацією ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та зміною після цього спільної поведінки останнього і Національного банку України щодо виконання Кредитного договору №19 від 24.10.2008, а тому, на думку позивача, існують правові підстави для розірвання такого іпотечного договору відповідно до приписів ст. 652 Цивільного кодексу України. Крім того, позивач вказував на допущення Національним банком України істотних порушень умов зазначеного іпотечного договору, що є підставою для розірвання його відповідно до ст. 651 Цивільного кодексу України.
      Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.10.2017 порушено провадження у справі № 910/17686/17, залучено третю особу без самостійних вимог на предмет спору Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" та призначено розгляд справи на 15.11.2017 року.
      В судове засідання призначене 15.11.2017 з'явились представники позивача та відповідача, надали пояснення по справі.
      В судове засідання призначене 15.11.2017 представник третьої особи не з'явився, однак через канцелярію Господарського суду міста Києва подав клопотання про відкладення розгляду справи.
      Представник позивача заявив клопотання про витребування документів, яке було задоволено судом частково.
      Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.11.2017 розгляд справи було відкладено на 29.11.2017.
      В судове засідання призначене 29.11.2017 з'явились представники позивача та відповідача, надали пояснення по справі.
      В судове засідання, призначене 29.11.2017 представник третьої особи не з'явився, причин неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду був повідомлений належним чином.
      В судовому засіданні 29.11.2017 представник позивача заявив усне клопотання про витребування додаткових документів.
      Суд частково задовольнив вказане клопотання.
      Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.11.2017 розгляд справи було відкладено на 13.12.2017.
      11.12.2017 через канцелярію Господарського суду міста Києва представник відповідача надав витребувані документи.
      12.12.2017 через канцелярію Господарського суду міста Києва представник позивача подав клопотання про відкладення розгляду справи.
      В судове засідання призначене 13.12.2017 з'явились представники відповідача та третьої особи, надали пояснення по справі.
      В судове засідання 13.12.2017 представник позивача не з'явився, однак через канцелярію Господарського суду міста Києва подав клопотання про відкладення розгляду справи.
      Ухвалою суду від 13.12.2017 розгляд справи відкладено на 17.01.2018.
      17.01.2018 в судове засідання з'явились представники позивача, відповідача та третьої особи.
      Ухвалою суду від 17.01.18 постановлено розгляд справи № 910/17686/17 здійснювати у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 07.02.2018.
      В судове засідання з'явилися представники сторін, надали пояснення щодо всіх необхідних дій, передбачених ст. 182 Господарського процесуального кодексу України.
      Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.02.2018 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу №910/17686/17 до судового розгляду по суті на 21.02.2018.
      В судове засідання, призначене на 21.02.2018, з'явилися представники сторін, надали пояснення по суті позовних вимог, представник позивача надав суду усні пояснення у справі, просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував, представник третьої особи у задоволенні позову просив відмовити.
      Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, Господарський суд міста Києва, -
      ВСТАНОВИВ:
      24.10.2008 між Національним банком України (кредитор, НБУ) та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (позичальник, Банк, ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК") було укладено Кредитний договір №19 (далі - Кредитний договір).
      Для забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором №19, Товариством з обмеженою відповідальністю «СКОРЗОНЕРА» та Національним банком України було укладено наступні іпотечні договори (надалі - Договори іпотеки):
      1. Іпотечний договір №109 від 17.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 17.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 511;
      2. Іпотечний договір №110 від 17.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 17.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 504;
      3. Іпотечний договір №112 від 23.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 23.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4744, 4745;
      4. Іпотечний договір №113 від 23.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 23.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4754, 4755;
      5. Іпотечний договір №115 від 25.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 25.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 532;
      6. Іпотечний договір №116 від 27.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 27.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4771.
      Предметом іпотеки за вказаними Договорами іпотеки є належне Позивачеві нерухоме майно (земельні ділянки).
      Пункти 1 перелічених вище Договорів іпотеки містять однакові умови, згідно з якими «цей Договір забезпечує вимоги Іпотекодержателя, що випливають з Кредитного договору №19 від 24 жовтня 2008 року, із майбутніми змінами та доповненнями, або новаціями, в тому числі, які збільшують розмір основного зобов'язання за ним та продовжують строк користування кредитом, укладеного між Іпотекодержателем та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк".
      В пункті 3 названих Договорів іпотеки вказано, що іпотекою за цим Договором також забезпечуються вимоги Іпотекодержателя щодо відшкодування: витрат, пов'язаних з пред'явленням вимог за Кредитним договором і звернення стягнення на предмет іпотеки; витрат на утримання і збереження предмету іпотеки; витрат на страхування предмета іпотеки, якщо витрати на страхування предмету іпотеки зроблені Іпотекодержателем; збитків, завданих порушенням умов цього договору та Кредитного договору.
      Пунктом 25 Іпотечного договору №109, №110, №112, №113, №115, №116, погоджено, що термін дії договору - до повного виконання ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" зобов'язань за Кредитним договором, зазначеним в п. 1 цього договору, та усіма додатковими договорами до нього.
      Судом встановлено, що Листами від 18.08.2017 р. №41-0009/57443, №41-0009/57447, №41- 0009 57450, №41-0009/57453, №41-0009/57456 і №41-0009/57463 Національний банк України звернувся до позивача з вимогою щодо усунення порушень за Кредитним договором від 24.10.2014 №19, відповідно до якої вимагав сплатити заборгованість за вказаним Кредитним договором в загальній сумі 2 660 095 431,22 грн. у тридцятиденний строк та повідомляв, що у випадку невиконання цієї вимоги останній буде вимушений звернути стягнення на передане в іпотеку майном за Іпотечним договорами №№109, №110, №112, №113, №115, №116.
      Як визначено у Вимогах, станом на 01.08.2017 ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» взяті зобов'язання за Кредитним договором №19 не виконало, у зв'язку із чим виникла прострочка за основним зов'язанням у розмірі 2 603 952 426,02 грн. та не сплачено відсотків на суму 56 143 005,20 грн., що є порушенням умов договору та діючого законодавства.
      Проте, позивач стверджує, що до Вимог не додано жодних документів щодо стану виконання Кредитного договору №19 від 24 жовтня 2008 року, підтвердження розміру заборгованості, щодо заходів стягнення заборгованості ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за Кредитним договором №19 від 24 жовтня 2008 року, обставин порушення ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» Кредитного договору №19 від 24 жовтня 2008 року.
      Статтею 11 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням.
      При укладенні Договорів іпотеки сторони, в тому числі, керувалися такими обставинами, як наявна на момент укладення Договорів іпотеки ділова репутація, добросовісність, фінансова стійкість ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", стабільність, своєчасність виконання зобов'язань ПАТ КБ ' ПРИВАТБАНК" за своїми кредитними зобов'язаннями, склад органів управління та акціонерів ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" тощо.
      18.12.2016 Радою національної безпеки і оборони України прийнято рішення "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників", введене в дію Указом Президента України від 18.12.2016 №560/2016, відповідно до якого запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути на підставі пропозицій Національного банку України питання щодо капіталізації за участю держави в установленому законодавством порядку ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК".
      18.12.2016 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи", згідно якої, відповідно до статті 41 1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", на підставі пропозиції Національного банку щодо капіталізації за участю держави, рішення Ради з фінансової стабільності, враховуючи зобов'язання власників істотної участі банку (лист від 16 грудня 2016 р.) та виходячи з необхідності забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, Кабінетом Міністрів України, зокрема, постановлено: прийняти пропозицію Національного банку щодо участі держави в особі Міністерства фінансів у виведенні з ринку ПАТ КБ "Приватбанк" у спосіб, визначений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; установлено, що держава в особі Міністерства фінансів придбає акції ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" у повному обсязі за одну гривню.
      14.09.2017 листом №14/09-2 позивач звернувся до Національного банку України з пропозицією розірвати Іпотечний договір №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 з огляду на істотну зміну обставин, які пов'язані з переходом ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" у державну власність, та істотним порушенням умов такого договору з боку відповідача, при цьому матеріали справи містять фіскальні чеки та описи вкладень у цінні листи, які підтверджують направлення вказаної пропозиції як Національному банку України, так і ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК".
      Відповіді від Національного банку України на зазначену пропозицію позивач не отримав, докази протилежного в матеріалах справи відсутні.
      За наведених обставин, Товариство з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" (позивач) звернулось з позовом про розірвання Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 в судовому порядку.
      Згідно ч. 1 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
      Відповідно до ч. 3 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      Відповідно до част. 1, 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням..
      Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, визначено такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів як припинення правовідношення.
      Причиною виникнення спору, який є предметом розгляду у даній справі, стало питання щодо наявності або відсутності правових підстав для розірвання Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014.
      Відповідності до ст. 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.
      Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
      Приписами частини 1 статті 652 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.
      Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
      Отже, при настанні таких обставин сторони за взаємною згодою можуть змінити умови договору або розірвати його. Водночас, частина друга наведеної статті Цивільного кодексу України передбачає випадки, коли договір може бути змінений або розірваний на вимогу однієї із сторін.
      Так, відповідно частини 2 статті 652 Цивільного кодексу України, якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:
      1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
      2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
      3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
      4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
      Тобто, за змістом вказаної норми (ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України) законодавець пов'язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю чотирьох умов, визначених ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України, під час істотної зміни обставин. (Аналогічні висновки викладено в постановах Верховного Суду України від 27.02.2012 №3-9гс12, від 11.12.2012 №3-63гс12).
      В даному випадку, як на істотну зміну обставин позивач вказує на перехід ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в державну власність, що зумовило об'єднання власників Національного банку України та ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в одній особі - державі, та набуття останньою права повного контролю за діяльністю ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК".
      Суд відзначає, що участь держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" у спосіб, визначений пунктом 5 частини 2 статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" шляхом придбання акцій ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" державою в особі Міністерства фінансів України у повному обсязі за одну гривню є загальновідомою обставиною та підтверджується наявними в матеріалах справи документами.
      Крім того, той факт, що єдиним акціонером банку, якому належить 100% акцій Банку, є держава в особі Міністерства фінансів України, підтверджується відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, які розміщені для загального доступу на офіційній веб-сторінці Міністерства юстиції України за адресою - https://usr.minjust.gov.ua/ua/freesearch.
      За змістом ст. 7 Закону України "Про банки і банківську діяльність" державний банк - це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі. Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених цим Законом, іншими законами і статутом державного банку. Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених цим Законом, іншими законами і статутом державного банку. Органами управління державного банку є наглядова рада і правління банку. Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку. Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам і захисту інтересів держави як акціонера державного банку, а також здійснює інші функції, визначені цим Законом. До складу наглядової ради державного банку входять члени наглядової ради банку, призначені Верховною Радою України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України. З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити представники органів виконавчої влади та інші особи, які відповідають вимогам, зазначеним у цій статті. Термін повноважень членів наглядової ради державного банку - п'ять років.
      Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України (ст. 2 Закону України "Про Національний банк України").
      З огляду на викладене, належним чином підтверджується факт набуття державою повного контролю за діяльністю ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" за наслідками націоналізації останнього, що, в свою чергу, зумовило поєднання власників Національного банку України (особливого центрального органу державного управління) та ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в одній особі - державі.
      Однак, слід зазначити, що сам по собі факт зміни корпоративних прав боржника, наслідком чого стало об'єднання в одній особі власників боржника і кредитора, не може бути підставою для висновку про істотність зміни таких обставин у правовідносинах між кредитором і майновим поручителем (заставодавцем), а тому встановлюючи істотність відповідних змін слід виходити з їх наслідків.
      Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
      Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      Згідно ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
      Суд відзначає, що у матеріалах справи наявне клопотання представника Національного банку України від 11.12.2017 про долучення до матеріалів справи меморіальних ордерів як доказів надання кредитних коштів за Кредитним договором №54 від 02.10.2014, довідки про суму заборгованості за Кредитним договором №54 від 02.10.2014, оборотно-сальдової відомості за Кредитним договором №54 від 02.10.2014 та виписки за Кредитним договором №54 від 02.10.2014. Проте, з огляду на те, що предметом позову у даній справі є розірвання Іпотечних договорів, на підставі яких позивач виступив майновим поручителем за належне виконання Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" взятих себе зобов'язань перед Національним банком України за Кредитним договором №19 від 24.10.2008. З огляду на викладене, судом встановлено, що додані докази не стосуються предмету доказування у даній справі, а тому не можуть бути належними та допустимими доказами у справі і тому не приймаються судом до уваги.
      Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
      Окрім того, матеріали справи не містять доказів погашення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" відповідної заборгованості за Кредитним договором у визначених обсязі та строки, а представниками учасників судового процесу не заперечується факт порушення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" визначених строків повернення кредиту, що підтверджується в т.ч. наданою представником ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" довідкою про суму заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, відповідно до якої станом на 01.01.2018 заборгованість ПАТ КБ "Приватбанк" з повернення кредитних коштів за Кредитним договором становить 34351467.76 грн.
      Таким чином, має місце прострочення виконання взятого ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" на себе грошового зобов'язання, що зумовлює настання визначених законодавством наслідків цього.
      Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
      За змістом ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
      Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов'язання, а неналежним є виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
      Відтак, обов'язок іпотекодавця (майнового поручителя) виконати за боржника обов'язок перед кредитором з'являється у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником, а з огляду на встановлені судом обставин вбачається настання обумовлених ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" підстав для покладення обов'язку з виконання зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" за Кредитним договором на позивача, як іпотекодавця згідно Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014.
      При цьому, із наявного в матеріалах справи листа заступника Голови Національного банку України №41-00009/14703 від 24.02.2017, надісланого в якості відповіді на наміри ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", оформлені листом №20.1.0.0.0/7-20535 від 17.02.2017, відповідно до яких ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" повідомляв НБУ про свій намір частково погасити 28.02.2017 заборгованість, в т.ч. за Кредитним договором, та просив НБУ підтвердити розрахунок і погодити погашення кредитів згідно з графіком, вбачається, що НБУ висловив застереження щодо зменшення внаслідок погашення утвореного боргу обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за зобов'язаннями ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" перед НБУ, що, на думку останнього, може мати негативний вплив на спроможність ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" досягти прийнятних умов реструктуризації корпоративного кредитного портфелю та структури забезпечення.
      Таким чином, НБУ як кредитор за Кредитним договором, застеріг боржника (ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК"), що належне виконання ним своїх грошових зобов'язань може призвести до зменшення обсягу відповідальності майнових поручителів, що прямо свідчить про небажання кредитора прийняти належне виконання зобов'язання від боржника.
      Наведене, в свою чергу, дає підстави для висновку про обґрунтованість тверджень позивача щодо небажання кредитора (НБУ) за спірними правовідносинами прийняти належне виконання зобов'язання від боржника (ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК") з метою отримання виконання такого зобов'язання за рахунок майна заставодавця (позивача у справі).
      Крім того, судом враховано, що згідно із ст. 73 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк має переважне і безумовне право задовольняти будь-яку основану на здійсненому рефінансуванні банку вимогу, оформлену у встановленому законом порядку, за якою настав строк погашення. Переважне і безумовне право реалізується Національним банком шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває у заставі як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження. Національний банк здійснює відчуження майна, набутого у власність, у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності у визначеному ним порядку, без погодження з іншими органами державної влади.
      Відповідно до п. 5.3 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ №327 від 13.07.2010, Національний банк має право реалізувати своє переважне і безумовне право відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України" шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває в заставі/іпотеці як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження, та/або вимагати дострокового виконання зобов'язань за кредитним договором за наявності викладених у цьому пункті фактів.
      За змістом п.п. 1 п. 42 Технічного порядку проведення операцій з надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ №220 від 31.03.2016, у разі невиконання або неналежного виконання банком зобов'язань, передбачених кредитним договором, щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування ним: заборгованість відображається в перший робочий день, що настає за днем закінчення строку виконання зобов'язань згідно з умовами кредитного договору/вимоги Національного банку щодо дострокового виконання банком зобов'язань за кредитним договором, за рахунками з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів.
      Положеннями п. 43 вказаного Технічного порядку передбачено, що департамент супроводження кредитів не пізніше наступного робочого дня після віднесення заборгованості банку на рахунки з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів, надсилає вимогу банку про необхідність сплати простроченої заборгованості за кредитним договором не пізніше наступного робочого дня після отримання вимоги.
      Згідно із п. 44 наведеного Технічного порядку у разі невиконання банком вимоги Національного банку щодо сплати простроченої заборгованості у строки, визначені в пункті 43 розділу V цього Технічного порядку, сума простроченої заборгованості підлягає списанню у безспірному порядку відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України".
      Наведені приписи "Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України", затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 13 липня 2010 року № 327, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19 липня 2010 року № 540/17835, свідчать про можливість звернення стягнення на майно, яке було передано в заставу (іпотеку) в якості забезпечення виконання зобов'язання за Кредитним договором № 19 від 02.10.2014 виключно у випадку неможливості стягнення коштів з банківських рахунків боржника (третьої особи).
      Відповідно до інформації, що міститься в "Окремій проміжній скороченій фінансовій звітності за дев'ять місяців, що закінчились 30 вересня 2017 року ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", яка опублікована на офіційній сторінці ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в мережі Інтернет за посиланням https://static.privatbank.ua/files, а її роздруківка додана до матеріалів справи згідно клопотання про долучення доказів, поданого 29.11.2017 через відділ діловодства суду, залишок коштів на рахунку ПАТ КБ "Приватбанк" в НБУ станом на 31.12.2016 - 5 644 000 000,00 грн.
      З огляду на викладене вбачається, що за наявності грошових коштів у ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", зокрема, на рахунках в Національному банку України, у останнього були наявні всі правові підстави для списання у безспірному порядку таких коштів в рахунок погашення відповідної заборгованості за Кредитним договором.
      Більш того, в силу приписів ст. 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 15 Закону України "Про Національний банк України" на Національний банк України покладено обов'язок з прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у випадку виявлення факту невиконання банком своїх зобов'язань перед кредиторами.
      В той же час, доказів вчинення відповідачем дій, спрямованих на стягнення (в тому числі, шляхом списання у безспірному порядку) з ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" грошових коштів за Кредитним договором №19, чи прийняття рішення щодо визнання ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" неплатоспроможним матеріали справи не містять.
      Відтак, із наявних в матеріалах справи документів, загальновідомого факту про націоналізацію ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", тобто набуття державою у власність ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", що зумовило фактичне поєднання власника кредитора і боржника в одній особі, та встановленої поведінки сторін Кредитного договору у своїй сукупності суд дійшов висновку, що мають місце обставини, за яких НБУ, як центральний банк України, особливий центральний орган державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України "Про Національний банк України" та іншими законами України (ст. 2 Закону України "Про Національний банк України"), втратив фактичний інтерес у виконанні саме ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" (єдиним власником якого є держава в особі Міністерства фінансів України) взятих на себе за Кредитним договором зобов'язань, оскільки НБУ може здійснити погашення заборгованості за виданим кредитом за рахунок майна, переданого в іпотеку незалежно від можливості/неможливості ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" погасити такий кредит.
      Тобто, мають місце обставини, за яких спільна поведінка боржника і кредитора створює загрозу втрати позивачем як майновим поручителем належного йому на праві власності майна, в той час, як існує реальна можливість виконання боржником взятих на себе згідно Кредитного договору зобов'язань.
      Отже, з набуттям державою у власність ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та поєднанням власників Національного банку України та ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в одній особі - державі, виникла обґрунтована загроза втрати позивачем як майновим поручителем за зобов'язаннями ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" перед Національним банком України належного йому на праві власності майна, зумовлена виключною поведінкою таких осіб, що, в свою чергу, в повній мірі підтверджує виникнення істотної зміни обставин у розумінні положень ст. 652 Цивільного кодексу України.
      Наведене, в свою чергу, підтверджує порушення Національним банком України та ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" закріплених в положеннях ст.ст. 13, 14 Цивільного кодексу України принципів реалізації особою наданих їй прав та набутих обов'язків по відношенню до позивача.
      Так, відповідно до приписів частин 1-3 статті 13 Цивільного кодексу України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Відповідно до ч. 1 ст. 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
      Щодо ж до умов такої зміни обставин, з існуванням яких положення ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України передбачають можливість розірвання відповідного договору в судовому порядку, суд відзначає наступне.
      Судом встановлено, що будь-яких обґрунтованих доказів того, що на момент укладення Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. його сторони (зокрема, позивач) могли передбачити націоналізацію ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в майбутньому, що зумовить поєднання власників ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та НБУ в одній особі - державі, а більш того, що наслідком цього стане виникнення загрози безпідставної втрати позивачем,як майновим поручителем за спірним Іпотечним договором, належного йому на праві власності майна, у зв'язку із недобросовісною поведінкою кредитора і боржника, матеріали справи не містять.
      До того ж, обґрунтованим є посилання представників позивача на те, що за наявності інформації щодо настання відповідних обставин в майбутньому на момент укладення спірного Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 останній, з метою захисту позивачем своїх майнових прав, не було б вчинено.
      Судом враховано, що націоналізація ПАТ КБ "Приватбанк" шляхом визнання його неплатоспроможним та в послідуючому викупом державою здійснювалося уповноваженими на вчинення відповідних дій державними органами (Кабінетом міністрів України, Національним банком України, Фондом гарантування вкладів фізичних осіб) на підставі положень Закону (зокрема, ст.ст. 39, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб") та без участі позивача, а тому цілком обґрунтованим є твердження останнього, що така зміна обставин зумовлена причинами, які він не міг усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності.
      Крім того, суд взяв до уваги, що в період часу з моменту укладення між позивачем та відповідачем Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. і до дати виведення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" з ринку за участю держави до положень законодавства, якими було врегульовано порядок виведення банку з ринку за участю держави були внесені зміни, відповідно до яких, зокрема, якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобов'язань на акції додаткової емісії банку залишається від'ємним чи нульовим, Фонд продає акції неплатоспроможного банку Міністерству фінансів України у повному обсязі за одну гривню. Кошти від продажу неплатоспроможного банку спрямовуються на поповнення коштів Фонду (ч. 6 ст. 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" із змінами, внесеними згідно із Законом України від 28.12.2014 р. N 78-VIII, у редакції Закону України від 16.07.2015 р. N 629-VIII, який набрав чинності 12.08.2015).
      Відтак, істотною зміною обставин, якими сторони керувалися під час укладання Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014, була зміна акціонерів ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та виведення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" з ринку за участю держави з переходом Банку у 100% власність держави за 1 гривню, що сталося за безпосередньою участю органів державної влади у формі прийняття нормативно-правового акту та рішень і дій, прийнятих/вчинених на виконання положень такого нормативно-правового акту, якими, на розсуд Національного банку України, як особливого центрального органу державного управління, який одночасно був кредитором у зобов'язанні (Кредитний договір № 19 від 24.10.2008, виконання якого забезпечувалося Іпотечним договором №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014.), в порушення статті 6 Господарського кодексу України, було здійснено безпосереднє втручання Національного банку України в господарські відносини за Іпотечним договором №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014.
      В той же час, положеннями статті 6 Господарського кодексу України встановлені загальні принципи господарювання, відповідно до яких загальними принципами господарювання в Україні є:
      забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;
      свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;
      вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;
      обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;
      захист національного товаровиробника;
      заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
      Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
      Аналогічні положення викладено у п.п. 1, 2 Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014.
      Тобто, майновий поручитель відповідає перед кредитором не лише в розмірі основного зобов'язання, а й зобов'язаний відшкодувати суми процентів, неустойки, відшкодування збитків, які можуть виникнути на підставі відповідного договору у разі невиконання (неналежного виконання) боржником його умов.
      Отже, майновий поручитель відповідає перед кредитором певним матеріальним благом, яке може бути виражене в будь-якому активі (грошові кошти, рухоме/нерухоме майно, майнові права).
      В даному випадку, прострочення боржника призводить до зростання обсягу його зобов'язань перед Національним банком України, за виконання якого поручився позивач своїм майном, та таке зростання є обернено пропорційним можливості позивача виконати перед кредитором зобов'язання боржника з метою припинення зобов'язань іпотеки та збереження права власності на майно, а в подальшому взагалі може призвести до унеможливлення виконання позивачем зобов'язань боржника у зв'язку з його надмірним збільшенням та відповідно до унеможливлення зберегти позивачем своє право власності на предмет іпотеки.
      Суд відзначає, що оскільки майновий поручитель не є солідарним боржником, порядок пред'явлення вимоги кредитором відрізняється від того, що встановлений законом для відносин поруки.
      Так, кредитор не може заявити вимогу до іпотекодавця як до солідарного боржника за правилами ст. 555 Цивільного кодексу України.
      Виходячи із загальних положень про зобов'язання загалом та іпотеку зокрема, принципів добросовісності виконання договору кредитор не має права відмовитися від прийняття виконання від боржника з тим, щоб звернути стягнення на предмет іпотеки.
      Водночас, у разі звернення кредитора до боржника із вимогою про виконання основного зобов'язання, боржник зобов'язаний його виконати, оскільки конструкція застави не передбачає не тільки солідарності боржників, але й заміни іпотекодавцем боржника у основному зобов'язанні.
      Частиною 1 статті 35 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
      Тобто, виходячи із змісту норм Цивільного кодексу України, Закону України "Про іпотеку" та призначення застави (іпотеки) як правового інституту, кредитор вправі надіслати письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання майновому поручителю, але при цьому обов'язок виконання основного зобов'язання до майнового поручителя не переходить і місце боржника він не заступає.
      Наведене цілком обґрунтовано дає підстави для висновку, що з укладенням договору іпотеки у майнового поручителя виникає інтерес щодо належного виконання боржником свого обов'язку перед кредитором, який за своєю суттю є майновим, адже стосується права власності майнового поручителя на власне майно (предмет іпотеки), і ґрунтується на легітимному очікуванні добросовісної та розумної поведінки сторін основного зобов'язання (кредитора і боржника), що у випадку виконання майновим поручителем обов'язку боржника перед кредитором гарантувало б останньому можливість відновлення своїх прав за рахунок набутих вимог до боржника.
      Тобто, укладаючи спірний Іпотечний договір №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 і передаючи належне йому на праві власності майно в заставу Національному банку України для забезпечення виконання зобов'язань приватного банку, фінансова звітність якого за 2013-2016 роки не давала жодних підстав для висновку про неможливість виконання ним забезпеченого зобов'язання, позивач цілком правомірно очікував добросовісної поведінки сторін основного зобов'язання.
      В той же час, судом встановлено, що з моменту набуття державою права власності на ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", тобто, фактичного поєднання кредитора і боржника в одній особі - державі, спільна поведінка останніх (боржника - невиконання зобов'язань за Кредитним договором; кредитора - небажання прийняти виконання зобов'язання за Кредитним договором, ігнорування наданих останньому прав щодо списання коштів та невиконання обов'язків щодо віднесення Банку до категорії неплатоспроможних) цілком обґрунтовано свідчить про намір звернути стягнення на майно позивача в рахунок погашення таких зобов'язань, що за наведених обставин недобросовісності може бути розцінено як безпідставне втручання у його право мирного володіння своїм майном.
      Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним
      З огляду на приписи статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і частини 1 статті 3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
      Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
      Водночас, статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон) встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суд) як джерело права.
      Отже, як звернув увагу Вищий господарський суд України у п. 2 Інформаційного листа від 22.04.2016 № 01-06/1444/16 "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, юрисдикцію та практику Європейського суду з прав людини" (далі - Інформаційний лист), у зв'язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні.
      Згідно зі статтею 18 Закону для цілей посилання на практику Суду використовують переклади текстів його рішень, надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону. Водночас у разі відсутності перекладу практики Суду суд користується оригінальним текстом. Тексти Конвенції та протоколів до неї, ратифікованих Україною, опубліковано в Офіційному віснику України, 1998, № 13 (16.04.98) та в газеті "Голос України" за 10 січня 2001 року № 3 (2503). Ці тексти розміщено також у пошукових системах "Законодавство" та "Ліга" (п. 8 Інформаційного листа).
      Так, згідно із ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      Невід'ємною метою статті 1 Першого протоколу є забезпечення захисту особи від невиправданого втручання держави в мирне володіння цією особою своїм майном. Проте, з огляду на статтю 1 Конвенції, кожна Договірна держава має "гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції". Виконання цього загального обов'язку може означати виконання позитивних обов'язків, що випливають з необхідності забезпечення ефективної реалізації гарантованих Конвенцією прав. З контексту статті 1 Першого протоколу випливає, що ці позитивні обов'язки можуть вимагати від держави вжиття необхідних заходів для захисту права власності (п. 43 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі").
      Згідно із практики Суду перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном повинно бути "законним": у п. 2 встановлено, що держави мають право контролювати використання майна шляхом введення "законів". Крім того, принцип верховенства права - одна з підвалин демократичного суспільства - закріплений в усіх статтях Конвенції. Питання, чи було досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу "законності" і воно не було свавільним (див.: п. 31 рішення від 06.11.2008 у справі "Ісмаїлов проти Росії", п. 39 рішення від 09.06.2005 №68443/01 у справі "Бакланов проти Росії"; п. 33 рішення від 24.03.2005 №58254/00 у справі "Фрізен проти Росії").
      За змістом п.п. 147-148 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" Європейським судом з прав людини вказується на те, що перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої уповноважує позбавлення майна лише "на умовах, передбачених законом", а в частині другій визнається, що держава має право здійснювати, шляхом ухвалення необхідних "законів", контроль за використанням майна. Будь-яке втручання в реалізацію проголошеного Конвенцією права чи свободи має передбачати легітимну мету.
      Суд повинен проаналізувати, чи дотримали органи влади розумний баланс між заходами, вжитими для забезпечення загальних інтересів суспільства, та потребою захищати право заявника на мирне володіння своїм майном, тобто, чи не стали вжиті заходи особистим та надмірним тягарем для заявника.
      За змістом п. 151 рішення Суду від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" оцінюючи, чи було дотримано вимоги статті 1 Першого протоколу, суд повинен провести всебічний аналіз різних інтересів, яких торкається ця справа, виходячи при цьому з того, що Конвенція покликана охороняти права, які є "практичними та ефективними". Суд повинен перевірити, що приховується за видимістю, та проаналізувати реальні чинники ситуації, яка оскаржується. Така оцінка може потребувати не лише розгляду відповідних умов компенсації - якщо ситуація схожа з тією, коли особу позбавляють майна, - а й аналізу дій сторін та механізмів, до яких вдалася і які впровадила держава. У цьому контексті слід наголосити, що, оцінюючи поведінку держави, слід враховувати такий чинник, як існування невизначеності - чи то внаслідок законодавчих або адміністративних заходів, чи то внаслідок підходів, які органи влади застосовують на практиці. Насправді, коли під загрозою опиняються загальні інтереси, саме органи державної влади зобов'язані вжити своєчасних, відповідних і послідовних заходів.
      Відтак, цілком правомірним є посилання позивача на те, що за обізнаності при укладенні спірного Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 про настання даних обставин, які можуть створювати загрозу порушення закріпленого в ст. 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції права кожного на мирне володіння своїм майном та зумовлювати відсутність розумного балансу між інтересами держави та відповідними правами приватної особи, останній з метою захисту своїх майнових прав не укладав би його, адже навіть у випадку задоволення вимог кредитора за рахунок переданого в іпотеку майна та набуття позивачем права вимоги до боржника недобросовісність останніх викликає сумніви у можливості задоволення в подальшому таких вимог.
      Суд також відзначає, що ані положення Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014, ані звичаї ділового обороту, не дають підстав для висновку про те, що ризик набуття в майбутньому державою у власність ПАТ КБ "Приватбанк" та наслідки цього має нести саме позивач як іпотекодавець.
      Таким чином, позивачем доведено наявність всіх умов істотної зміни обставин, за яких положення ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України передбачають можливість розірвання спірних іпотечних договорів в судовому порядку.
      При цьому судом враховано приписи частини 3 статті 653 Цивільного кодексу України, якими визначено, що у разі, зокрема, розірвання договору зобов'язання припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
      За приписами частин 1, 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
      Згідно з частиною 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Доказами, за визначенням частини 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
      За висновками суду, всупереч викладеним вище нормам закону, відповідачем не було спростовано наданих позивачем доказів, зокрема, не надано до матеріалів справи будь-яких належних та допустимих доказів, якими б спростовувалися умови істотної зміни обставин, за яких положення чинного законодавства передбачають можливість розірвання спірних іпотечних договорів в судовому порядку.
      За таких обставин, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" про розірвання Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014.
      Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України судові витрати покладаються судом на відповідача.
      Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
      В И Р І Ш И В:
      1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" задовольнити повністю.
      2. Розірвати іпотечний договір №109, укладений 17.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №511.
      3. Розірвати іпотечний договір №110, укладений 17.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №504.
      4. Розірвати іпотечний договір №112, укладений 23.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №4744, 4745.
      5. Розірвати іпотечний договір №113, укладений 23.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №4754, 4755.
      6. Розірвати іпотечний договір №115, укладений 25.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №532.
      7. Розірвати іпотечний договір №116, укладений 27.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №4771.
      8. Стягнути з Національного банку України (01601, м. Київ. вул. Інститутська. 9; ідентифікаційний код 00032106) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" (78593, Івано-Франківська обл., м. Яремче, с. Поляниця; ідентифікаційний код 31067573) судовий збір у розмірі 9 600 (дев'ять тисяч шістсот) грн. 00 коп.
      9. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
      Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
      Дата складання (підписання) повного тексту рішення: 02.03.2018 року.
      Суддя М.О. Лиськов
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/72521769