Recommended Posts

Суть дела:

Кредит валютный (дол. США). Заемщик и ипотекодатель в одном лице.

В начале 2009 года банк направляет должнику письмо - требование о досрочном возврате (30 дней) всей суммы кредита (+штрафные санкции).

Через пол года, банк обращается в суд с иском о взыскании всей суммы задолженности и обращении взыскания на предмет ипотеки. Дополнительно просит, одновременно выселить всех проживающих в квартире. Суд открывает производство по делу...

 

В начале 2010 года (дело ещё слушается в суде), банк обращает взыскание на предмет ипотеки путем исполнительной надписи нотариуса. В том же году ИНН направляют в ГИС где открывается исполнительное производство.

 

В начале 2011 г. банк уступает право требования по кредиту ТОВ "Рога и копыта" (ТОВ "Рик"). Определением суда заменяется истец на ТОВ "РиК".

После замены истца, новый истец (ТОВ "РиК") заявляет в суде отказ от исковых требований в части обращения взыскания на предмет ипотеки. Отказ принимается судом, производство по делу в части обращения взыскания на ипотеку закрывается, о чем постановляется определение (2011 г.) ,которое не обжалуется.

Решением суда (2011г.) в исковых требованиях отказано (причина - есть исполнительная надпись). Апеляция косит решение и взыскивает сумму долга (обращая в решении внимание на отказ истца от взыскания на ипотеку).

 

В это время, по исполнительной надписи торги не состоялись. Исп производство закрывается (2011 год), в дальнейшем никто повторно надпись нотаря не предъявляет к исполнению.

 

В начале 2012 г. открывается исполнит. производство по взыканию задолженности.

В начале 2014 г. действия госисполнителя по попытке продажи ипотеки обжалованы и признаны судом неправомерными (ухвала).

 

В конце 2014 г. ТОВ "Рога и Копыта" обращается в суд с иском об обращении взыскания на предмет ипотеки (разница в сумме иска), добавляя в расчет задолженности начисленные проценты. Производство по делу открыто...

 

Уважаемые специалисты, вопрос:

Применяется в этом случае требование ч. 3 ст. 206 ЦПК Украины "У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. "?

 

После решения суда было несколько платежей. Последний в январе 2012 г.

Share this post


Link to post
Share on other sites

А был отказ от взыскания ипотеки или оставление без рассмотрения в части?

Share this post


Link to post
Share on other sites

А был отказ от взыскания ипотеки или оставление без рассмотрения в части?

После замены истца, новый истец (ТОВ "РиК") заявляет в суде отказ от исковых требований в части обращения взыскания на предмет ипотеки. Отказ принимается судом, производство по делу в части обращения взыскания на ипотеку закрывается, о чем постановляется определение (2011 г.) ,которое не обжалуется.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Есть ПРЕДМЕТ и ОСНОВАНИЯ. НЕльзя обращаться в суд с тем же предметом (взыскание на ипотеку) по тем же основаниям. (например основание, что недвижимость находится в ипотеке). Т.е. если в обоих случаях основания одинаковые - то 206. Если не одинаковые - то йок :( 

П.С. в любом случае подавать ходотайство про закрытие :)

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Спор про ОДИНАКОВОСТЬ оснований - практически бесконечный. Видел как то решение хоз суда, где одни и теже деньги сначала отказали взыскивать (ибо на тот момент это был типа аванс), а через xxx года их же взыскали (ибо они перестали быть авансом)

Share this post


Link to post
Share on other sites

После замены истца, новый истец (ТОВ "РиК") заявляет в суде отказ от исковых требований в части обращения взыскания на предмет ипотеки. Отказ принимается судом, производство по делу в части обращения взыскания на ипотеку закрывается, о чем постановляется определение (2011 г.) ,которое не обжалуется.

Если они отказались, то должны закрывать производство.

Хотя платежи действительно могут квалифицироваться, как изменение ооснований.

Я бы подал ходатайство о закрытии, если бы мне отказали, попробовал обжаловать в апелляции.

 

Помимо этого я бы подал заявление о применении исковой давности.

Share this post


Link to post
Share on other sites

А обеспечение - это не есть ОСНОВАНИЕ ДЛЯ ИСКА? Или я туплю?

вы не "тупинте", а просто не точны в определениях.

основанием для иска есть нарушенные, непризнанные или оспариваемые права, свободы и интересы., 

на то оно и "обеспечение", чтобы обеспечивать защиту этих прав и интересов.

 

кагбы вправе обратится за обеспечением, поскольку по-другому (в связи с отсутствием возможности взыскать сумму по решению суда -как основание) защитить свои интересы не могут. имхо

Share this post


Link to post
Share on other sites

Елементи позову

 

Предмет позову — це частина позову, яка становить матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої суд повинен ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права, а також підпадати під цивільну юрисдикцію.

Наприклад, в позові про стягнення аліментів предметом буде стягнення певних платежів з відповідача, який добровільно не виконує свої обов'язки щодо позивача (ст.ст. 180, 198 CK), а в позові про розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконання або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором предметом буде вимога позивача (відчужувача) розірвати зазначений договір (ст. 756 ЦК

)Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Так, предметом позову про виселення будуть спірні правовідносини — право на дострокове розірвання договору житлового найму, а об'єктом — жиле приміщення (ст.ст. 71, 72, 107 Житлового кодексу Української PCP (ЖК).

Позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити предмет позову (ч. 2 ст. 31 ЦПК). Зміна предмета позову може означати заміну однієї матеріально-правової вимоги позивача до відповідача або доповнення позивачем первісних вимог новими. Таке право позивача забезпечує швидкість і оперативність розгляду справи. Однак зміна предмета позову можлива лише протягом розгляду справи по суті і в межах спірних правовідносин. У випадку, коли нова вимога позивача виходить за межі спірних правовідносин, позивач зобов'язаний пред'явити новий позов.

 

Підстава позову — це частина позову, яка відображає обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК) і докази, що підтверджують кожну обставину, а також наявність підстав для звільнення від доказування (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК).

Підстави позову не можна змішувати з нормами права, на які посилається позивач. Зазначений висновок узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду України, який зазначав, що під підставами позову, які згідно зі ст. 31 ЦПК може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на ці правовідносини.

При цьому цими обставинами можуть бути лише юридичні факти матеріально-правового характеру, тобто такі факти, які тягнуть певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Юридичні факти матеріально-правового характеру, які визначені як підстави позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача ці відносини стали спірними. В свою чергу, від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору.

Не належать до юридичних фактів матеріально-правового характеру обставини, що є доказами у справі (ст. 57 ЦПК). З ними закон не пов'язує виникнення, зміну або припинення прав чи обов'язків. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які є підставою позову. До того ж, від цих фактів необхідно відрізняти цивільні процесуальні факти, які підтверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову (ст. З ЦПК), заходів із забезпечення позову (ст. 151 ЦПК), зупинення провадження у справі (ст.ст. 201, 202 ЦПК) тощо.

Підставою позову може бути як один, так і декілька юридичних фактів матеріально-правового характеру. Однак позивач для обґрунтування своїх вимог завжди повинен наводити повний комплекс фактів. Відсутність одного з них може зробити вимогу необґрунтованою.

Наприклад, підставою для відшкодування шкоди, завданої дорожньо-транспортною пригодою, є наявність наступних фактів: 1) факту, що позивач є власником автомобіля, який пошкоджено; 2) факту, що відповідач є власником автомобіля, який пошкодив автомобіль позивача; 3) факту, що зазначені особи управляли цими автомобілями під час ДТП; 4) факту порушення відповідачем Правил дорожнього руху, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. 1306, що призвело до зіткнення з автомобілем позивача; 5) факту пошкодження автомобіля позивача в результаті цього ДТП. Отже, тільки за наявності цього комплексу (складу) фактів позов може вважатися обґрунтованим.

Слід наголосити, що позивач може змінити або підставу, або предмет позову. Однак одночасна зміна підстав і предмета позову не допускається. Недотримання цієї вимоги призводить до судових помилок. Тому Верховний Суд України неодноразово наголошував, що якщо в процесі розгляду справи повністю змінюються підстави й предмет позову, це слід розглядати як нові позовні вимоги, які мають бути оформлені письмовою заявою відповідно до норм ЦПК, і одночасно — як відмову від раніше заявлених вимог.

Зміст позову — це частина позову, яка відображає вид судового захисту, а саме — звернену до суду вимогу про здійснення певних дій, пов'язаних із застосуванням конкретних способів захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права.

Слід зазначити, що в теорії цивільного процесуального права немає єдиної думки щодо елементів (складових частин) позову. Одні автори (А. Добровольський, С. Іванова, М. Масленнікова, К. Юдельсон. М. Треушніков, В. Щеглов, С. Бичкова та інші) вважають, що до його складових належать лише предмет та підстава. На їх погляд, третій елемент позову — зміст повністю охоплюється іншими його складовими частинами — предметом та підставою. Крім того, вони додають, що законодавець не виділяє зміст як окремий елемент позову. Так, в ч. 2 ст. 31 ЦПК позивачу надається право змінити підставу або предмет позову, але нічого не говориться про його зміст.

Проте інші процесуалісти (М. Гурвич, В. Комаров, Н. Чечіна, М. Штефан, 10. Червоний та інші) наголошують, що виділення змісту позову як його елементу є необхідним, оскільки в позові повинні відобразитися 2 вимоги позивача (вимога до суду про захист порушеного чи оспорюваного права та вимога позивача до відповідача). Тому під змістом позову необхідно розуміти вид судового захисту, за яким позивач звертається до суду.

Виділення змісту позову як вимоги позивача, спрямованої до суду, про здійснення певних дій має важливе практичне значення. Зміст позову допомагає визначити підвідомчість цієї справи суду, а також встановити межі дослідження справи в судовому засіданні і ухвалити конкретне, повне і доступне рішення, що є підставою для швидкого і правильного відновлення порушеного права.

Важливо, що всі елементи позову перебувають між собою в тісному зв'язку. Так, певні юридичні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і є підставою позову, визначають юридичну природу матеріально-правових вимог, що становлять предмет позову. Водночас матеріально-правова вимога визначає процесуальну форму захисту, тобто змісту позову.

Позивач, як це передбачено ч. 2 ст. 31 ЦПК, має право протягом усього часу розгляду справи не лише змінити підставу або предмет позову, але й збільшити або зменшити розмір позовних вимог.

Цивільне процесуальне законодавство не пов'язує зміну ціни позову зі зміною підстав позову. Але ці елементи взаємообумовлені, а тому зміну ціни позову потрібно супроводжувати зміною підстав позову. Одночасно слід пам'ятати, що згідно з ч. З ст. 80 ЦПК у разі збільшення розміру позовних вимог або пред'явлення нових вимог несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення до суду із відповідною заявою. У випадку зменшення розміру позовних вимог питання про повернення суми судового збору вирішується відповідно до ч. 1 ст. 83 ЦПК.

 

Коментар до ст. 80 ЦПК :

Ціна позову - вказується позивачем відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 119 Цивільного процесуального кодексу України і є обов'язковим реквізитом позовної заяви, що подається до суду.

Розмір державного мита залежить від виду цивільної справи і характеру здійснюваної процесуальної дії. За подання заяв у справах позовного прова-дження він встановлюється окремо для майнових і немайнових вимог. Якщо в заяві міститься декілька вимог, одні з яких носять майновий, а інші немай- новий характер, державне мито стягується сукупно за вимоги майнового характеру і за вимоги немайнового характеру.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» розмір державного мита в позовах майнового характеру визначається виходячи з ціни позову.

Ціна позову є інститутом позовного провадження, що характеризує вартісне грошове вираження предмета спору між позивачем (третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору в порядку ст. 34 ЦПК України) і відповідачем .

У ціну позову не повинні включатися судові витрати: на оплату правової допомоги, витрати на проїзд позивача або його представника до місця розгляду справи і тому подібні витрати, які позивач поніс або передбачає понести в зв'язку з розглядом справи в суді.

Відповідно до ч. 1 статті, що коментується ціна позову визначається: у позовах про стягнення грошових коштів — сумою, яка стягується; у позовах про визнання права власності на майно або його витребування — вартістю майна.

Питання про визначення вартості майна, яке стягується, у ряді випадків є спірним, оскільки єдиних правил визначення такої вартості законодавством не встановлено. Вартість майна, що стягується, визначається в такому разі на підставі даних, які відомі позивачеві. Ціна позову визначається в позовах про стягнення аліментів — сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців; у позовах про строкові платежі і видачі — сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки; у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі — сукупністю платежів або видач за три роки; у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач — сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік; у позовах про припинення платежів або видач — сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік; у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла — сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки; у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, — дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, — не нижче його балансової вартості; у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, — загальною сумою всіх вимог.

Виходячи з ч. 2 вказаної статті, якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред'явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при ви рішенні справи. В цьому випадку суддя постановляє відповідну ухвалу.

Частина 3 статті, що коментується, передбачає, що у разі збільшення розміру позовних вимог або пред'явлення нових вимог несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення в суд з відповідною заявою. У разі зменшення розміру позовних вимог питання про повернення суми судового збору вирішується відповідно до ч. 1 ст. 83 цього Кодексу.

 

--------------------------------------- 

 

 

П О С Т А Н О В А № 5
Пленуму Верховного Суду України

від 12 червня 2009 року

Про застосування норм цивільного процесуального законодавства,
що регулюють провадження у справі до судового розгляду

 

9. Уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору.

 

Зокрема, у позивача суд повинен з’ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). З’ясовується правильність об’єднання кількох однорідних вимог, наявність у позивача інших вимог до відповідача, які можуть бути пов’язаними між собою, для вирішення питання про їх об’єднання або роз’єднання (стаття 126 ЦПК). У відповідача суд з’ясовує суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний чи матеріально-правовий).

 

З урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню (предмет доказування; стаття 179 ЦПК).

 

Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

 

---------------------------------------------- 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Если они отказались, то должны закрывать производство.

Хотя платежи действительно могут квалифицироваться, как изменение ооснований.

Я бы подал ходатайство о закрытии, если бы мне отказали, попробовал обжаловать в апелляции.

 

Помимо этого я бы подал заявление о применении исковой давности.

Щодо давності - остання проплата в 2012 р., позов в 2014 р., три роки не пройшло 

Share this post


Link to post
Share on other sites
в конце 2014 г. ТОВ "Рога и Копыта" обращается в суд с иском об обращении взыскания на предмет ипотеки  (разница в сумме иска), добавляя в расчет задолженности начисленные проценты  .  Производство по делу открыто ...

 

тобто, різниця в сумі, на думку позивача і є новою підставою для подання позову !? (чим він обґрунтовує свої вимоги)

проте, зазначена обставина неявляється юридичним фактом матеріально -правового характеру, тобто таким, який має певні правові наслідки:  виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Юридичні факти матеріально-правового характеру, які визначені як підстави позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача ці відносини стали спірними. В свою чергу, від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору.

----------------

Не належать до юридичних фактів матеріально-правового характеру обставини, що є доказами у справі (ст. 57 ЦПК). З ними закон не пов'язує виникнення, зміну або припинення прав чи обов'язків. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які є підставою позову.До того ж, від цих фактів необхідно відрізняти цивільні процесуальні факти, які підтверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову (ст. З ЦПК), заходів із забезпечення позову (ст. 151 ЦПК), зупинення провадження у справі ( ст.ст. 201, 202 ЦПК) тощо.

Share this post


Link to post
Share on other sites
В конце 2014 г. ТОВ "Рога и Копыта" обращается в суд с иском об обращении взыскания на предмет ипотеки (разница в сумме иска), добавляя в расчет задолженности начисленные проценты . Производство по делу открыто .

 

А ТОВ "Рога и Копыта" является кредитным учереждением? на каком основании начислены проценты? или % начисляет банк?, 

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Щодо давності - остання проплата в 2012 р., позов в 2014 р., три роки не пройшло 

По обращению взыскания на предмет ипотеки, исковая давность считается с момента просрочки.

Есть постановление ВГСУ, где говорится, что платежи по основному обязательству не прерывают исчисление исковой давности по договору ипотеки.

Особенно актуально, если ипотекодатель и заемщик не одно лицо.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Начислять проценты ни банк ни рога и копыта не имеют права после решения суда о досрочном взыскании задолженности в полном обьеме - мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, строк договору закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини.

 

Оскільки ухвалене судове рішення про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, то нарахування відсотків за користування кредитом, неустойки поза строком дії кредитного договору законом не передбачено.

 

Поэтому рога и копыта идут гулять со своими начисленными процентами и пеней.

 

А в остальном, предмет и основания аналогичные тем, от которых отказался истец.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Начислять проценты ни банк ни рога и копыта не имеют права после решения суда о досрочном взыскании задолженности в полном обьеме - мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, строк договору закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини.

 

Оскільки ухвалене судове рішення про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, то нарахування відсотків за користування кредитом, неустойки поза строком дії кредитного договору законом не передбачено.

 

 

 

 

 

Поэтому рога и копыта идут гулять со своими начисленными процентами и пеней.

 

А в остальном, предмет и основания аналогичные тем, от которых отказался истец.

К сожалению, пока такое решение ВССУ только одно.

Оно есть на форуме и на него можно сослаться.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Начислять проценты ни банк ни рога и копыта не имеют права после решения суда о досрочном взыскании задолженности в полном обьеме - мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, строк договору закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини.

 

Оскільки ухвалене судове рішення про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, то нарахування відсотків за користування кредитом, неустойки поза строком дії кредитного договору законом не передбачено.

 

 

 

 

 

Поэтому рога и копыта идут гулять со своими начисленными процентами и пеней.

 

А в остальном, предмет и основания аналогичные тем, от которых отказался истец.

этого может показаться суду недостаточно, тем более что срок действия КД еще не закончился.  если передача прав требования шла по договору цессии добавьте основания исходя из этих правоотношений.

Share this post


Link to post
Share on other sites

..у нас не прецедентное право, решения ВССУ это не постановление ВСУ и не норма закона.  ;)

Безусловно.

Вы не согласны с применение норм материального права в нем?

Я всегда использую окончательные решения ВССУ и тем более постановления ВСУ в процессуальных документах.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Начислять проценты ни банк ни рога и копыта не имеют права после решения суда о досрочном взыскании задолженности в полном обьеме - мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, строк договору закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини.

 

Оскільки ухвалене судове рішення про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, то нарахування відсотків за користування кредитом, неустойки поза строком дії кредитного договору законом не передбачено.

 

 

 

 

 

Поэтому рога и копыта идут гулять со своими начисленными процентами и пеней.

 

А в остальном, предмет и основания аналогичные тем, от которых отказался истец.

Банки подают иски, не указывая, что хотят взыскать всю задолженность. А дальше могут до бесконечности. 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Банки подают иски, не указывая, что хотят взыскать всю задолженность. А дальше могут до бесконечности. 

та ні. З 2008 -по 2013 (в подальшому вже сплив строк ПД за тим полем чудес) банки масово подавали позови про дострокове повернення всієї суми, весь цей форум про такі справи.

Share this post


Link to post
Share on other sites

та ні. З 2008 -по 2013 (в подальшому вже сплив строк ПД за тим полем чудес) банки масово подавали позови про дострокове повернення всієї суми, весь цей форум про такі справи.

Приведите мне пример, когда в решении было указано о взыскании всей суммы.  Если в процессе судебного разбирательства на этом не сделать акцент, то в дальнейшем будет считаться, что имела место текущая задолженность.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Приведите мне пример, когда в решении было указано о взыскании всей суммы.  Если в процессе судебного разбирательства на этом не сделать акцент, то в дальнейшем будет считаться, что имела место текущая задолженность.

 

99% решений вложенных на этом форуме

Share this post


Link to post
Share on other sites

Ярик, ты меня не слышишь. ВССУ не последняя инстанция, не ВСУ и не Пленум и опираться на решение ВССУ в споре практически тоже самое, что опираться на решение первой инстанции Зажопинского околорайонного суда или Апелляционного суда Кылдым-Мылдинской области Зажопинского рай-на. Это всё полезно для практики и общего понимания, полезно для быстрого акцента на проблему в изложенни и прочее, но никоим образом не может влиять на особисту думку головуючого, у нас не прецедентное право.

 

..с применением норм согласен и описано в принципе на твёрдую 4 с минусом, можно было бы и на лучшую отметку потрудится. Бум думать, что на пятёрку таки выродят в последующих решениях....или редакциях Пленумов и ВСУ   :)

Почему же не слышу?

нам же ничто не запрещает показывать применение норм материального права такое, как нам нужно и подкреплять это Определениями/решениями ВССУ с аналогичным применением?

Такая постановка вопроса точно не должна нам сделать хуже.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Приведите мне пример, когда в решении было указано о взыскании всей суммы.  Если в процессе судебного разбирательства на этом не сделать акцент, то в дальнейшем будет считаться, что имела место текущая задолженность.

 

Как правило, тело кредита взыскивается все, поэтому можно говорить о взыскании всей задолженности на определенный момент.

Share this post


Link to post
Share on other sites

99% решений вложенных на этом форуме

Покажите мне штук 5 решений, где в решении суда было бы указано, что "Банком "Рога и копита" був поданий позов до суду про стягнення заборгованності  в повному об`ємі за кредитним договором"?  

 

Я эту тему поднимал здесь http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=5159&page=1

Потом ещё поднимались темы подобного рода.

 

Сегодня также появилась подобная тема http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=7360#entry131663

Share this post


Link to post
Share on other sites

Ухвалою суду провадження по справі закрито :) Ждем апелячку? %)

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      01 липня 2020 року
      м. Київ
      справа № 127/14182/17
      провадження № 61-15405св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого -
      Ступак О. В.,
      суддів:
      Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О.,
      Олійник А. С., Усика Г. І.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
      третя особа - Приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Терещенко Валентина Василівна,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 грудня 2017 року у складі судді Вохмінової О. С. та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 01 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Якименко М. М., Ковальчука О. В., Сала Т. Б.,
      ВСТАНОВИВ:
      Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
      У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк» або Банк) про визнання договору іпотеки припиненим, в обґрунтування якого зазначив, що 19 січня 2005 року між ним та Банком укладений кредитний договір № VIH0GK02020460, відповідно до якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 9 800,00 дол. США на придбання нерухомості.
      19 січня 2005 року в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Терещенко В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 80, згідно з яким ОСОБА_1 надав в іпотеку нерухоме майно, належне йому на праві власності - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 42,9 кв. м.
      Приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Терещенко В. В. у зв`язку з посвідченням іпотечного договору накладена заборона відчуження зазначеної квартири за реєстровим № 80.
      Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 02 лютого 2015 року у справі № 127/27367/14-ц з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуто суму заборгованості в розмірі 94 691,95 грн та судовий збір у розмірі 946,92 грн.
      Рішення суду виконано фактично і 16 червня 2017 року державним виконавцем виконавче провадження закінчено.
      Ураховуючи те, що рішення суду про стягнення боргу виконано у повному обсязі, а іпотека має похідний характер від основного зобов`язання, позивач, посилаючись на статтю 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), вважав, що зобов`язання за кредитним договором є припиненим, а тому просив його позовні вимоги задовольнити.
      Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 11 грудня 2017 року у позові ОСОБА_1 відмовлено.
      Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що основне зобов`язання ОСОБА_1 не припинене, тому підстав для припинення іпотеки немає.
      Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 01 лютого 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
      Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні апеляційної скарги, погодився із судом першої інстанції, що основне зобов`язання не припинене і строк дії іпотечного договору не закінчився, підстави для застосування частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» відсутні. При цьому апеляційний суд звернув увагу, що ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції позивач не спростував і не надав доказів щодо відсутності у нього кредитного боргу перед Банком.
      Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
      У березні 2018 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 01 лютого 2018 року у вищевказаній справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 .
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що:
      ? заочне рішення суду від 02 лютого 2015 року про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором виконано в повному обсязі, про що винесена постанова державного виконавця, відповідно зобов`язання за кредитним договором є припиненими, як і за договором іпотеки, який має похідний характер від нього;
      ? виписка Банку з рахунку боржника станом на 07 липня 2017 року, яку надано в суді першої інстанції, на підтвердження того, що існує заборгованість за кредитним договором, ніким не підписана та на ній відсутні печатки Банку, що не може бути доказом у справі;
      ? згідно з поясненнями представника відповідача погашена через Староміський відділ державної виконавчої служби міста Вінниця Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області сума була розподілена наступним чином: 1 825,17 дол. США - списано на заборгованість за кредитом та 1 825,17 дол. США - погашення пені, з чим категорично не погоджується позивач, оскільки це нічим не мотивовано.
      У червні 2018 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , в якому, посилаючись на її необґрунтованість, відповідач просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення, які є законними та обґрунтованими, - без змін. Інших відзивів на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на адресу Верховного Суду не надходило.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2018 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 05 квітня 2018 року, якою надано строк для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 01 лютого 2018 року; витребувано матеріали справи № 127/14182/17 із суду першої інстанції та надано учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
      У червні 2018 року матеріали справи № 127/14182/17 надійшли до Верховного Суду.
      Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року № 1123/0/226-20 у зв`язку з рішенням зборів суддів Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2020 року № 1 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.
      Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 квітня 2020 року касаційну скаргу та матеріали справи № 127/14182/17 призначено судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
      Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року справупризначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
      Позиція Верховного Суду
      Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      Згідно з частиноюдругою статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Частиною першою статті 400 ЦПК України(у редакції станом на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
      Судами попередніх інстанцій встановлено, що 19 січня 2005 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № VIH0GK02020460, відповідно до якого позивач отримав кредит у розмірі 10 378,00 дол. США (9 800,00 дол. США - на придбання житла, 307,00 дол. США - на оплату страхових платежів за нерухомість та 271,00 дол. США - на особисте страхування).
      Позичальник повинен був сплачувати грошові кошти (щомісячний платіж) в сумі 254,10 дол. США для погашення заборгованості за кредитним договором, яка складається із заборгованості за кредитом, процентами, комісії, а також інших витрат Банку згідно з пунктами 2.2.9, 4.3 кредитного договору. Позичальник також зобов`язувався сплачувати проценти за кредитом згідно з пунктами 1.1, 3.1, 3.2 кредитного договору. Сплату процентів у повному обсязі позичальник зобов`язався здійснити не пізніше дати фактичного повного погашення кредиту (підпункт 2.2.2), сплатити комісію відповідно до пунктів 1.1 та 3.11 кредитного договору (підпункт 2.2.3) та здійснити погашення кредиту в порядку, сумах та у строки, передбачені пунктами 1.1, 2.3.3 кредитного договору (підпункт 2.2.4). За користування кредитом у період з дати списання коштів з кредитного рахунка до дати погашення кредиту позичальник щомісячно в період сплати сплачує проценти в розмірі, зазначеному в пункті 1.1 кредитного договору (пункт 3.1). При порушенні позичальником зобов`язань з погашення кредиту, передбачених пунктами 1.1, 2.2.4, 2.3.3 кредитного договору позичальник сплачує Банку проценти за користування кредитом в подвійному розмірі, від зазначеного в пункті 1.1, на місяць, нараховані від суми непогашеної у строк заборгованості за кредитом (пункт 3.2).
      Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 02 лютого 2015 року у справі № 127/27367/14-ц з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуто заборгованість за кредитним договором від 19 січня 2005 року № VIH0GK02020460 в розмірі 7 162,78 дол. США, що станом на 20 серпня 2014 року складає 94 691,95 грн, та судовий збір - 946,92 грн. Сума боргу визначена станом на 20 серпня 2014 року і складається з: 3 352,78 дол. США - заборгованості за кредитом, 2 312,43 дол. США - заборгованості за процентами за користування кредитом, 604,47 дол. США - заборгованості за комісієюза користування кредитом, 893,10 дол. США - пені за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором.
      Рішення суду набрало законної сили, виконавчий лист пред`явлений до виконання і в зв`язку зі сплатою боржником ОСОБА_1 боргу в сумі 94 691,95 грн виконавче провадження закінчене, про що прийнято постанову від 16 червня 2017 року.
      Матеріали справи містять наданий Банком розрахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором, згідно з яким станом на 07 липня 2017 року загальна заборгованість за тілом кредиту складала 1 304,02 дол. США, загальний залишок заборгованості за процентами - 6 084,84 дол. США, сума пені - 6 459,48 дол. США, сума комісії - 604,47 дол. США, загальна сума заборгованості - 14 452,81 дол. США.
      28 липня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І. М. виданий виконавчий напис про стягнення з ОСОБА_1 на користь Банка загальної суми заборгованості в розмірі 14 402,81 дол. США, що складається із залишку заборгованості за кредитом у розмірі 1 304,02 дол. США, залишку заборгованості за процентами у розмірі 6 084,84 дол. США, комісії у розмірі 604,47 дол. США та пені у розмірі 6 409,48 дол. США.
      Окрім цього, згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 травня 2018 року у справі № 127/22484/17 (ухвала про відкриття провадження у зазначеній справі: а. с. 93) позов ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк», треті особи - приватний нотаріус Дніпропетровського нотаріального округу Бондар І. М., головний державний виконавець Староміського відділу державної виконавчої служби м. Вінниця Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області Дзюбенко С. М., задоволено. Визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений у місті Дніпро приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І. М. 28 липня 2017 року та зареєстрований в реєстрі за № 7069, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором від 19 січня 2005 року № VIH0GK02020460 в загальній сумі 14 402,81 дол. США, що за курсом НБУ станом на 07 липня 2017 року становить 375 341,66 грн.
      Нормативно-правове обґрунтування
      Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
      Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
      Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.
      Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
      Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      За статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Згідно з частинами першою, другою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
      Відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
      Виходячи зі змісту статей 526, 599 ЦК України, зобов`язання вважається виконаним належним чином, якщо таке виконання здійснене відповідно до умов договору та вимог законодавства, а якщо умови виконання не визначені у договорі або законі, то вони повинні бути виконані відповідно до звичаїв ділового обороту або до вимог, що зазвичай ставляться.
      За приписами статей 3, 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
      Отже, іпотека припиняється в разі припинення основного зобов`язання, зокрема, на підставі виконання.
      При цьому законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов`язаних із припиненням іпотеки, оскільки іпотека, за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості, припиняється за фактом припинення виконанням основного зобов`язання.
      За відсутності заборгованості позичальника та вимог кредитора на момент виконання рішення суду про дострокове стягнення заборгованості та припинення у зв`язку із цим основного зобов`язання іпотека припиняється.
      Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
      Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, відмовив у позові ОСОБА_1 , оскільки вважав, що зобов`язання за кредитним договором від 19 січня 2005 року не припинене, так як кредит у повному обсязі не погашений, що підтверджується наданою відповідачем випискою, заочне рішення суду, яким стягнуто заборгованість за кредитним договором, виконано позивачем у червні 2017 року, борг стягнутий станом на 20 серпня 2014 року, договір не був розірваний і дія його не зупинена.
      Із зазначеним колегія суддів не може погодитися в повній мірі, враховуючи нижче викладене.
      У випадку пред`явлення вимоги про дострокове повне повернення позики та належних кредитору процентів вважається, що строк договору настав і позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти.
      Вимога про дострокове повернення позики та належних процентів може бути задоволена шляхом добровільного повернення позичальником заборгованості або її стягнення в судовому порядку за судовим рішенням.
      Відсутність такої вимоги не покладає на позичальника будь-яких зобов`язань щодо дострокового повернення будь-яких сум, які, на думку кредитора, підлягають сплаті, крім тих, які підлягають сплаті на час пред`явлення вимоги.
      Відповідно до частини третьої статті 1049 ЦК України грошова позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалась, на банківський рахунок позикодавця.
      При зарахуванні грошової суми, стягнутої за рішенням суду, на банківський рахунок позикодавця грошова позика вважається повернутою.
      Відповідно до пункту 5.1 кредитного договору він діє до повного виконання сторонами зобов`язань за цим договором, а згідно з пунктом 27 договору іпотеки його термін дії - до повного виконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором та всім додатковим угодам до нього.
      Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 02 лютого 2015 року у справі № 127/27367/14-ц, що згідно з частинами четвертою-п`ятою статті 82 ЦПК України має преюдиційне значення для справи, яка розглядається, обґрунтування позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» викладено наступним чином: «між сторонами 19.05.2005 року було укладено кредитний договір №VIН0GK02020460, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав у банку кредит у розмірі 9 800,00 доларів США на придбання нерухомості, з процентною ставкою 1,00% річних. Термін повернення кредиту 17.01.2010 року. Відповідач не надав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору. У зв`язку із чим утворилась заборгованість у розмірі 7 162,78 доларів США».
      У мотивувальній частині цього заочного рішення зазначено, що за відповідачем за кредитним договором від 19 січня 2005 року № VIH0GK02020460 станом на 20 серпня 2014 року рахується заборгованість в сумі 7 162,78 дол. США, що складається з 3 352,78 дол. США - заборгованості за кредитом, 2 312,43 дол. США - заборгованості за процентами за користування кредитом, 604,47 дол. США - заборгованості по комісії за користування кредитом, 893,10 дол. США - пені за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором.
      Згідно з резолютивною частиною заочного рішення від 02 лютого 2015 року з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуто заборгованість за кредитним договором від 19 січня 2005 року № VIH0GK02020460 у розмірі 7 162,78 дол. США, що за курсом 13,22 грн за один долар США, встановленим розпорядженням Національним банком України від 20 серпня 2014 року, становить 94 691,95 грн.
      Отже, при прийнятті заочного рішення судом установлено, що ОСОБА_1 не надав своєчасно Банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, процентами, а також іншими витратами відповідно до умов договору, у зв`язку з чим вже після закінчення строку кредитування станом на 20 серпня 2014 року у позичальника утворилась заборгованість у розмірі 7 162,78 дол. США, що включає в себе 3 352,78 дол. США безпосередньо заборгованості за кредитом.
      Заочне рішення суду набрало законної сили, виконавчий лист пред`явлений до виконання і в зв`язку зі сплатою боржником ОСОБА_1 боргу в сумі 94 691,95 грн виконавче провадження закінчене, про що прийнято постанову від 16 червня 2017 року.
      Водночас у разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
      Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення.
      Зазначеного правового висновку дійшла Велика Палата у своїй постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18) (пункти 55, 56).
      Також відповідач згідно із випискою відповідача, що міститься в матеріалах справи, продовжував нараховувати проценти (на залишок простроченої заборгованості за кредитом) і після 17 січня 2010 року (закінчення строку кредитування), і після винесення судом заочного рішення на користь Банка, про що свідчать суми у відповідних колонках «Нараховано процентів на залишок поточної заборгованості за кредитом», «Нараховано процентів на залишок простроченої заборгованості за кредитом» і «Загальний залишок заборгованості за процентами».
      Водночас припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
      Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
      Враховуючи наведені суперечності, без з`ясування питання, чи дійсно за заочним рішенням суду від 02 лютого 2015 року з ОСОБА_1 стягувалась вся сума заборгованості за кредитним договором чи лише її частина, чи мало місце пред`явлення вимоги про дострокове повне повернення позики та належних кредитору процентів шляхом подання Банком позову про стягнення заборгованості із позичальника станом на 20 серпня 2014 року у взаємозв`язку з умовами кредитного договору, чи є повністю погашеною заборгованість позичальника згідно з умовами наданого йому Банком кредиту саме в доларах США та частини третьої статті 1049 ЦК України (позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок) не можна дійти беззаперечного висновку про те, що основне зобов`язання ОСОБА_1 не припинене, про що передчасно зазначають суди першої та апеляційної інстанцій.
      Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
      Суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, тому ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Під час нового розгляду справи суди мають врахувати викладене вище, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і відзивам сторін; вирішити справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права; ухвалити законне і справедливе судове рішення.
      Оскільки розгляд справи не закінчено, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.
      Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 01 лютого 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий
      О. В. Ступак
      Судді:
      І. Ю. Гулейков
      А. С. Олійник
      С. О. Погрібний
      Г. І. Усик
      Джерело: ЄДРСР 90563008
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      26 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 638/13683/15-ц
      Провадження № 14-680цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальник), ОСОБА_2 (далі - поручителька) про стягнення заборгованості за договорами про надання споживчого кредиту
      за касаційною скаргою позивача на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року, ухвалене суддею Аркатовою К. В., та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Бездітка В. М., Коваленко І. П., Овсяннікової А. І.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 14 серпня 2015 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив стягнути солідарно з позичальника та поручительки заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11239052000 від 23 жовтня 2007 року (далі - кредитний договір-1) на суму 34 016,41 доларів США і пеню у розмірі 22 356,23 грн, а також заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11389728000 від 8 вересня 2008 року (далі - кредитний договір-2) на суму 7 210,36 доларів США і пеню у розмірі 10 102,32 грн.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. 23 жовтня 2007 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-1, відповідно до умов якого позивач надав позичальникові кредит у розмірі 35 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 23 жовтня 2028 року та процентною ставкою 10,50 % річних.
      2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № П/11239052000 (далі - договір поруки-1).
      2.3. 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-2, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 11 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 7 вересня 2018 року та процентною ставкою 13,85 % річних.
      2.4. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № 226650 (далі - договір поруки-2).
      2.5. Відповідно до умов договорів поруки відповідальність поручительки та позичальника є солідарною.
      2.6. У позичальника є прострочена заборгованість за кредитним договором-1 і кредитним договором-2 (далі разом - кредитні договори). Тому позивач звернувся до суду з цим позовом.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 22 листопада 2016 року Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалив рішення (викладене з урахування ухвали від 14 лютого 2017 року про виправлення описки), яким позов задовольнив частково:
      3.1. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-1 у розмірі 4 485 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 115 623,30 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 045,85 доларів США та суму боргу за простроченими процентами у розмірі 3 439,15 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 16 669,01 грн.
      3.2. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-2 у розмірі 2 120,58 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 546 68,55 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 310,65 доларів США і суму боргу за простроченими процентами у розмірі 809,93 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 10 102,32 грн.
      3.3. У задоволенні іншої частини вимог - відмовив.
      4. Суд першої інстанції рішення мотивував так:
      4.1. Позивач надсилав за адресами позичальника та поручительки листи, однак у зв`язку з відсутністю опису вкладення суд не може встановити, чи дійсно це були ті листи-вимоги, які позивач долучив до позовної заяви.
      4.2. За договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений договорами порядок дострокового повернення коштів, а саме не направив вимогу про дострокове їх повернення, внаслідок чого термін погашення заборгованості у повному обсязі не настав. Тому є підстави стягнути лише прострочену заборгованість за кредитом і процентами, а також пеню.
      4.3. Останній черговий платіж за кредитним договором-1 позичальник сплатив 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року. Вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на те, що у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, і позивач заявив вимогу до поручительки після спливу шестимісячного строку з моменту останнього чергового платежу за обома кредитними договорами, то на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) порука припинилася.
      (3) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      5. 18 квітня 2018 року Апеляційний суд Харківської області прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував постанову так:
      5.1. Суд першої інстанцій обґрунтовано виснував, що через припинення договорів поруки не можна задовольнити вимоги позивача про стягнення з поручительки заборгованості за кредитом та процентами, а також пені за обома кредитними договорами.
      5.2. Термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязіне настав, оскільки позивач не довів дотримання порядку дострокового повернення коштів за його вимогою. У наданих позивачем листах немає опису, що суперечить умовам кредитних договорів про порядок направлення юридично значимих повідомлень.
      5.3. Доводи апеляційної скарги щодо дати останнього погашення заборгованості за кредитними договорами є необґрунтованими, оскільки вони суперечать наданим позивачем розрахункам.
      5.4. Аргумент апеляційної скарги про правомірність підвищення процентної ставки за кредитним договором-1 є безпідставним, оскільки немає доказів дотримання позивачем порядку збільшення процентної ставки відповідно до вимог пункту 10.2 вказаного договору.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. У червні 2018 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 23 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18) про незастосування до подібних правовідносин приписів статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, потреба в означеному відступі зумовлена таким :
      7.1. Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач не дотримав порядку дострокового повернення кредиту за його вимогою, а до наданих листів усупереч умовам кредитних договорів щодо порядку направлення юридично значимих повідомлень немає описів.
      7.2. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає порядок дострокового повернення споживчого кредиту: умови, за яких у кредитодавця виникає право на дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту; строк, протягом якого споживач може усунути порушення умов цього договору (тридцять чи шістдесят днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу); спеціальний юридичний наслідок усунення цих порушень у вигляді втрати чинності вимоги про дострокове повернення споживчого кредиту.
      7.3. Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту на підставі частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин), то у споживача (позичальника) відсутній обов`язок повернути достроково споживчий кредит і не може відбутися порушення прав кредитодавця (аналогічні висновки є у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16).
      7.4. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц Велика Палата Верховного Суду відхилила довів касаційної скарги про те, що банк на момент звернення до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, пункту 12 кредитного договору та не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення заборгованості. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання цих спорів, а невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав; кредитор може вимагати у суді захисту цих прав, а саме вимагати виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту.
      7.5. Кредитодавець не може заявляти вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту у позовній заяві. Подання кредитодавцем позову є складовою цивільного процесу, а не цивільних правовідносин. Тому таке подання не можна кваліфікувати як вимогу у розумінні частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши на підставі частини десятої статті 11 зазначеного Закону вимогу про дострокове повернення коштів за договором, у споживача (позичальника) немає обов`язку здійснити таке дострокове повернення.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. Позивач мотивує касаційну скаргу так:
      8.1. Суди неправильно застосували частину четверту статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин: 1) помилково визначили початок перебігу шестимісячного строку за датою сплати останніх платежів за кредитним договором-1 - 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, тоді як початком перебігу такого строку є 6 травня 2015 року - 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог), як це передбачено кредитними договорами; 2) не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16.
      8.2. Обрання певного засобу захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. Направлення позивачем повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту за змістом пункту 12.2 кредитного договору-1 є правом, а не обов`язком. Нездійснення цього права не позбавляє позивача права на дострокове стягнення заборгованості на підставі частини другої статті 1050 ЦК України. Крім того, позивач надіслав досудові вимоги рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення.
      8.3. Суди необґрунтовано відмовили у стягненні заборгованості за процентами у розмірі 73,19 доларів США за кредитним договором-1, оскільки позивач має право на збільшення процентної ставки на підставі пункту 10.2 цього договору.
      8.4. Суди неправильно застосували частину третю статті 549 ЦК України та необґрунтовано відмовили у стягненні за кредитним договором-1 пені у розмірі 5 687,22 грн.
      9. 28 січня 2020 року позивач подав додаткові пояснення до касаційної скарги. Вказав, що реалізував передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України право на дострокове стягнення заборгованості. Вважає, що необхідно застосувати висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 9 липня 2002 року у справі № 15-рп/2002, та висновки Верховного Суду України, сформульовані у постановах від 6 листопад 2013 року у справі № 6-116цс13, від 19 листопада 2014 року у справі № 6-160цс19, від 2 вересня 2015 року у справі № 6-1085цс15 і від 3 лютого 2016 року у справі № 6-18цс16.
      (2) Позиції інших учасників справи
      10. 30 липня 2019 року позичальник подав відзив на касаційну скаргу. Просить її відхилити, а оскаржені судові рішення залишити без змін. Мотивує відзив тим, що суди попередніх інстанцій правильно застосували частину четверту статті 559 ЦК України та врахували, що позивач не дотримав порядку досудового повернення заборгованості за кредитними договорами.
      11. Поручителька відзив на касаційну скаргу не надала.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо права на дострокове повернення коштів за кредитними договорами
      12. Суди попередніх інстанцій встановили такі факти:
      12.1. 23 жовтня 2007 року та 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником два договори про надання споживчого кредиту, а 14 серпня 2015 року через порушення позичальником зобов`язань подав позов, зокрема, про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася.
      12.2. Порядок направлення вимоги про дострокове повернення кредиту передбачений пунктами 12.1-12.2 кредитного договору-1, і такий порядок позивач не дотримав.
      12.3. За обома кредитними договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений порядок дострокового повернення коштів - не направив вимогу про таке повернення.
      13. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      14. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції).
      15. Споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      16. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої зазначеної статті у відповідній редакції).
      17. 10 червня 2017 року набрав чинності Закону України «Про споживче кредитування», який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні. Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування» (стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній з 10 червня 2017 року). Отже, регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів».
      18. Визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16).
      19. Якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року).
      20. Наведені приписи дають підстави виснувати, що частина десята статті 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      21. Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
      22. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      23. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від її попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).
      24. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, Велика Палата Верховного Суду відхилила довід касаційної скарги про те, що позивач перед зверненням до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, і пункту 12 договору про надання споживчого кредиту, не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення коштів за цим договором. Велика Палата Верховного Суду вказала, що боржник зобов`язаний виконати його обов`язок відповідно до умов договору. Тобто, порушивши права або законні інтереси кредитора, зобов`язаний поновити їх, не чекаючи на повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту чи на звернення до суду з відповідним позовом. Враховуючи приписи статей 526, 527 і 530 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду зазначилапро те, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання відповідних спорів. Невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав, а тому він може вимагати у суді виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту. Враховуючи те, що вимоги кредитора й обов`язки боржника за договором про надання споживчого кредиту у добровільному порядку не були виконані на час ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові погодилася з аргументами суду апеляційної інстанції про наявність підстав для дострокового стягнення заборгованості.
      25. Наведений висновок не враховує спеціальний порядок заявлення кредитодавцем вимоги про дострокове повернення коштів у разі неналежного виконання позичальником умов договору про надання споживчого кредиту. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку, конкретизувавши його так : суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      26. У справі № 638/13683/15-цсуди встановили, що у позичальника з позивачем виникли кредитні відносини, однак належно не дослідили зміст кредитних договорів, не з`ясували, на які потреби були видані кредити, чи є ці кредити споживчими, а отже, не з`ясували, які права й обов`язки мали сторони таких відносин при укладенні та виконанні умов кредитних договорів.
      27. Ураховуючи, що суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили належно зібрані у справі докази, Велика Палата Верховного Суду не має процесуальної можливості встановити факти щодо споживчого характеру кредитування позичальника.
      28. Позивач стверджує, що направлення повідомлення (вимоги) є правом, а не обов`язком банку. Тому ненаправлення такого повідомлення (вимоги) не позбавляє банк можливості дострокового стягнення заборгованості.
      29. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач переконував суд, що направив відповідне повідомлення (вимогу) як позичальнику, так і його поручителю. Проте суди вказали, що всупереч умовам кредитних договорів позивач відправив ці повідомлення (вимоги) рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення. Тому суди не змогли встановити, як те, чи справді позивач відправив відповідачам відповідні повідомлення (вимоги), так і те, чи були останні вручені адресатам. Враховуючи наведене, порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами.
      (1.2) Щодо припинення поруки
      30. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що останній черговий платіж за кредитним договором-1 сплачений 24 червня 2014 року, за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, а письмові вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на це суди вважали, що оскільки у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, а позивач заявив вимогу до поручителя після спливу шестимісячного строку з моменту здійснення останнього чергового платежу, то на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, порука припинилася. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком погоджується лише частково.
      31. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК України у редакції, чинній до 19 жовтня 2016 року).
      32. Отже, зі спливом строку, визначеного договором поруки, або зі спливом строку, визначеного законом, порука та відповідне право вимоги кредитора припиняються.
      33. Суди встановили, що відповідно до пункту 3.1 договору поруки-1 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань» боржника за кредитним договором-1, а згідно з пунктом 3.1 договору поруки-2 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань боржника за основним договором або до погашення поручителем зобов`язань боржника в рахунок виконання зобов`язань за основним договором».
      34. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). А календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України).
      35. З огляду на вказане у договорах поруки сторони не встановили її строк у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку треба застосовувати припис частини четвертої статті 559 цього кодексу у відповідній редакції про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 60), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 71), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 58), а також постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц).
      36. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Вказане не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 62), від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 76), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 59), а також постанову Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15).
      37. З огляду на вказане позивач реалізував право на пред`явлення вимоги до поручителя шляхом подання позову до суду тільки 14 серпня 2015 року.
      38. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-1 сторони погодили, що позичальник зобов`язується повертати суму кредиту та сплачувати проценти шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі 345 доларів США у день сплати ануїтетних платежів (пункт 1.2.2). Днем такої сплати сторони визначили 23 число кожного календарного місяця строку кредитування, протягом якого позичальник зобов`язаний сплатити ануїтетний платіж.
      39. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-2 сторони також погодили ануїтетну схему погашення кредиту, відповідно до якої днем сплати ануїтетного платежу (170 доларів США) є 8 число кожного місяця протягом строку кредитування (пункт 1.2.10).
      40. Отже, сторони кредитних договорів встановили, що основне зобов`язання позичальник виконує через окремі зобов`язання з внесення однакових платежів відповідного числа кожного місяця протягом строку кредитування. Тому передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред`явлення вимог до поручителя про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов`язаний згідно з умовами кредитних договорів вносити періодично, слід обчислювати з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Іншими словами, за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після спливу шести місяців з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання терміну виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги через припинення поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 84), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 63)).
      41. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що початок перебігу шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, слід визначати за датою сплати останніх платежів за кредитними договорами.
      42. За умови пред`явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором змінюється строк виконання основного зобов`язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 80); постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-190цс14, від 27 січня 2016 року у справі № 6-990цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц).
      43. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивач 24 березня 2015 року пред`явив вимоги про дострокове виконання зобов`язань за кредитними договорами до поручительки, суперечить висновку цих судів про недоведеність через відсутність опису вкладення факту того, що позивач надсилав обом відповідачам саме такі вимоги. Суди не виснували про зміну строку виконання основного зобов`язання. З огляду на вказане необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що початком перебігу строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, є 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог) про дострокове повернення коштів за кредитними договорами.
      44. Отже, суди попередніх інстанцій на підставі зібраних доказів питання відповідальності поручителя перед позивачем за виконання всіх прострочених частин основного зобов`язання, визначених періодичними платежами, не вирішили, як і не визначили те, чи сплив строк, встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо відповідної частини таких платежів. Зазначене унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      45. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не застосували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16 та від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16. Стосовно постанови Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, яку теж згадав у касаційній скарзі позивач, то у тій справі Верховний Суд України вказав, що суд касаційної інстанції правильно застосував частину четверту статті 559 ЦК України, а його висновок відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом України у постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14.
      (1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги
      46. Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      47. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у червні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року.
      48. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      49. Доводи касаційної скарги щодо розміру пені та процентів за кредитним договором-1 спрямовані на переоцінку доказів та на встановлення інших обставин, ніж встановили суди першої й апеляційної інстанцій. Тому такі доводи виходять за межі розгляду справи у суді касаційної інстанції.
      50. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження (частина перша статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частини перша та друга статті 390 ЦПК України).
      51. На судове засідання суду апеляційної інстанції 18 квітня 2018 року не з`явились всі учасники справи (т. 2, а. с. 66). Повний текст постанови від цієї ж дати апеляційний суд склав 23 квітня 2018 року. Її копію позивач отримав 2 травня 2018 року (т. 2, а. с. 89), касаційну скаргу подав 1 червня 2018 року, а додаткові пояснення, в яких доповнив доводи касаційної скарги, - аж 28 січня 2020 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження.
      52. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України).
      53. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду залишає додаткові пояснення позивача без розгляду.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      54. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      55. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      56. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четвертої зазначеної статті).
      57. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає доводи касаційної скарги позивача частково обґрунтованими, а вимоги - обґрунтованими. Тому рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.
      58. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції повинен всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідити зібрані у справі докази з урахуванням висновків цієї постанови, а також врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо помилковості визначення в резолютивній частині судового рішення заборгованості не лише у валюті кредитного зобов`язання, але й у гривневому еквіваленті стягнутої в іноземній валюті суми коштів (постанова від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц), щодо відсутності у кредитодавця права нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором (постанова від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12).
      (2.2) Щодо судових витрат
      59. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      60. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції).
      61. Регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів».
      62. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлювала обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      63. Звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України «Про захист прав споживачів»порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
      Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою та четвертою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити.
      2. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90458954
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      16 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 372/266/15-ц
      Провадження № 14-396цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом першого заступника прокурора Київської області (далі також - прокурор) в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державного підприємства «Київське лісове господарство» (далі - ДП «Київський лісгосп») до Обухівської районної державної адміністрації Київської області (далі - Обухівська РДА), ОСОБА_1 , Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області (далі - Старобезрадичівська сільрада), Публічного акціонерного товариства «Європейський газовий банк» (далі - ПАТ «Єврогазбанк»), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бєлломі Олена Віталіївна (далі - приватний нотаріус), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , Національний банк України, про визнання недійсними рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, скасування рішення про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним договору іпотеки та витребування земельної ділянки
      за касаційною скаргою першого заступника прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року, ухвалене суддею Болобаном В. Г., та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Березовенка Р. В., Лівінського С. В., Волохова Л. А.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позову та судових рішень (первинний розгляд справи)
      1. 15 січня 2015 року прокурор звернувся в інтересах держави в особі КМУ, ДП «Київський лісгосп» з позовом до Обухівської РДА та ОСОБА_1 , в якому просив :
      1.1. Визнати недійсним розпорядження Обухівської РДА від 29 грудня 2003 року № 746 «Про передачу земельних ділянок у власність» у частині передачі у власність земельних ділянок загальною площею 9,0030 га ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 (далі - розпорядження).
      1.2. Визнати недійсним підпункт 2 додатка до пунктів 1 - 3 рішення Старобезрадичівської сільради від 18 серпня 2006 року № 93 «Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок громадянам (згідно додатку) на території села Старі Безрадичі Старобезрадичівської сільської ради» (далі - рішення № 93).
      1.3. Визнати недійсним державний акт серії ЯД № 658672 від 25 жовтня 2006 року, виданий на ім`я ОСОБА_1 (далі - державний акт).
      1.4. Витребувати на користь ДП «Київський лісгосп» з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 9,0030 га, розташовану в адміністративних межах Старобезрадичівської сільради, кадастровий номер 3223187700:12:028:0026 (далі - спірна земельна ділянка).
      1.5. Визнати за ДП «Київський лісгосп» право постійного користування спірною земельною ділянкою.
      2. Мотивував позов такими обставинами:
      2.1. Спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду.
      2.2. На підставі розпорядження з порушенням вимог законодавства вилучені з постійного користування ДП «Київський лісгосп» земельні ділянки площею 9,0030 га та змінене їх цільове призначення з лісогосподарського на ведення особистого селянського господарства.
      2.3. Після оформлення на підставі розпорядження державних актів на право власності на землю відповідної площі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 9 березня 2006 року за договорами купівлі-продажу (з реєстровими № 716, 681, 691, 692, 695, 717, 686, 758, 764) відчужили ОСОБА_1 земельні ділянки загальною площею 9,0030 га.
      2.4. На підставі вищевказаних договорів ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 233833, а спірній земельній ділянці був присвоєний кадастровий номер 3223187700:12:028:0026.
      2.5. 18 серпня 2006 року Старобезрадичівська сільрада прийняла рішення № 93, яким змінила цільове призначення земельної ділянки з особистого селянського господарства на землі для будівництва й обслуговування жилого будинку. На підставі цього рішення ОСОБА_1 отримав державний акт.
      2.6. Спірна земельна ділянка незаконно вибула з державної власності без згоди Київського обласного управління лісового та мисливського господарства та ДП «Київський лісгосп»; був порушений порядок зміни її цільового призначення. Тому розпорядження, рішення № 93 та державний акт слід визнати недійсними, а земельну ділянку витребувати з чужого незаконного володіння та визнати за ДП «Київський лісгосп» право постійного користування на неї.
      3. 23 березня 2015 року Обухівський районний суд Київської області постановив ухвалу, якою відкрив провадження у справі.
      4. 3 квітня 2015 року цей суд постановив ухвалу, якою залучив Старобезрадичівську сільраду до участі у справі співвідповідачем.
      5. 15 травня 2015 року вказаний суд постановив ухвалу, якою залучив ПАТ «Єврогазбанк» до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.
      6. 3 червня 2015 року Обухівський районний суд Київської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив.
      7. 12 серпня 2015 року Апеляційний суд Київської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      8. 3 лютого 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою рішення Обухівського районного суду Київської області від 3 червня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 серпня 2015 року в частині вирішення позову про визнання недійсним державного акта та витребування спірної земельної ділянки із чужого незаконного володіння скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду першої інстанції, в іншій частині (щодо визнання недійсними розпорядження та рішення № 93 і про визнання за ДП «Київський лісгосп» права постійного користування спірною земельною ділянкою) оскаржені судові рішення залишив без змін.
      9. Ухвалу суд касаційної інстанції мотивував так:
      9.1. У судових рішеннях є обґрунтування того, чому суди виснували про те, що позовна давність на час звернення до суду з позовом не спливла. Доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
      9.2. Про застосування позовної давності може заявити сторона, тоді як відповідну заяву подало ПАТ «Єврогазбанк», яке має статус третьої особи.
      9.3. Вирішуючи спір про визнання недійсним державного акта, суди не врахували, що інші державні акти, тобто ті, які видані на підставі розпорядження, не були оскаржені. Без визнання цих актів недійсними неможливо витребувати земельні ділянки від осіб, які набули їх у власність, зокрема, за цивільно-правовими договорами. Неоспорення первісного переходу права власності від власника до іншої особи та визнання незаконною підстави цього переходу не відновлює права такого власника й унеможливлює захист його порушеного права у спосіб, передбачений статтею 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      9.4. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції має врахувати висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13.
      (2) Короткий зміст змінених позовних вимог (новий розгляд справи)
      10. 23 травня 2016 року прокурор подав заяву, в якій просив залучити до участі у справі співвідповідачем ПАТ «Єврогазбанк», і сформулював такі позовні вимоги (далі - заява) :
      10.1. Визнати недійсними розпорядження та рішення № 93.
      10.2. Визнати недійсним договір іпотеки від 30 вересня 2013 року № 2270, укладений ОСОБА_1 з ПАТ «Єврогазбанк» (далі - договір іпотеки).
      10.3. Скасувати рішення приватного нотаріуса від 22 лютого 2016 року № 28417332 про реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ПАТ «Єврогазбанк» (далі - рішення нотаріуса).
      10.4. Витребувати спірну земельну ділянку на користь держави в особі КМУ та ДП «Київський лісгосп» з незаконного володіння ПАТ «Єврогазбанк».
      (3) Короткий зміст рішень суду першої інстанції (новий розгляд справи)
      11. 9 червня 2016 року Обухівський районний суд Київської області ухвалою, постановленою в судовому засіданні, залучив ПАТ «Єврогазбанк» співвідповідачем у справі.
      12. 10 квітня 2017 року цей суд ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: визнав недійсним договір іпотеки, скасував рішення нотаріуса та витребував спірну земельну ділянку на користь держави в особі КМУ та ДП «Київський лісгосп»; у задоволенні інших позовних вимог - про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93 - відмовив. Мотивував рішення так:
      12.1. Спірна земельна ділянка має лісогосподарське призначення, а Київське обласне управління лісового та мисливського господарства не надавало згоду на зміну цільового призначення цієї ділянки.
      12.2. Право власності на спірну земельну ділянку зареєстроване за ПАТ «Єврогазбанк» на підставі рішення Обухівського районного суду Київської області у справі № 372/3374/15-ц від 12 листопада 2015 року.
      12.3. Оскільки ОСОБА_1 не мав прав власника на розпорядження спірною земельною ділянкою та не міг передати її в іпотеку, а КМУ як власник цієї ділянки не був стороною договору іпотеки й учасником справи № 372/3374/15-ц, договір іпотеки слід визнати недійсним.
      12.4. Спірна земельна ділянка вибула з володіння держави (власника) не з її волі іншим шляхом. Тому вимогу прокурора про витребування цієї ділянки треба задовольнити.
      12.5. Відсутні підстави для задоволення заяви ПАТ «Єврогазбанк» про застосування позовної давності, оскільки Головне управління Держкомзему у Київській області провело перевірку дотримання вимог земельного законодавства щодо вилучення земельної ділянки 28 лютого 2012 року, а з відповідним позовом прокурор звернувся до суду 20 січня 2015 року, тобто до спливу позовної давності. Крім того, ДП «Київський лісгосп» не проводило перевірки дотримання земельного та лісового законодавства за період 2004 - 2014 років щодо спірної земельної ділянки. Відсутні належні та допустимі докази того, що Прокуратура Київської області знала чи могла дізнатися про наявність оспорюваних розпорядження та рішення № 93 до 2012 року.
      12.6. Під час первинного розгляду справи розпорядження та рішення № 93 вже визнані недійсними, і судові рішення в цій частині не були скасовані. Тому відсутні підстави для задоволення означених вимог.
      (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд справи)
      13. 20 червня 2017 року Апеляційний суд Київської області ухвалив рішення, яким рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував так:
      13.1. Суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права. Позовні вимоги є необґрунтованими та безпідставними.
      13.2. У заяві прокурор змінив як підставу, так і предмет позову.
      13.3. Суд першої інстанції не виконав вказівку суду касаційної інстанції про необхідність врахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13.
      13.4. Прокурор не оскаржив ті державні акти, на підставі яких земельна ділянка вибула з власності держави та була передана громадянам (первісна підстава вибуття земельної ділянки). Тому захист порушеного права позивача у спосіб, передбачений статтею 388 ЦК України, є неможливим.
      13.5. Визнання незаконними розпорядження та рішення № 93 не може бути підставою для визнання договору іпотеки недійсним.
      13.6. Суд першої інстанції не залучив приватного нотаріуса до участі у справі співвідповідачем. А скасовуючи рішення нотаріуса, цей суд не врахував, що підставою проведення відповідної реєстраційної дії було рішення Обухівського районного суду Київської області від 12 листопада 2015 року у справі № 372/3374/15-ц, яким суд у рахунок погашення заборгованості перед ПАТ «Єврогазбанк» у межах вартості предмета іпотеки звернув стягнення на спірну земельну ділянку.
      13.7. Висновок суду першої інстанції про те, що визнання договору іпотеки недійсним обов`язково матиме наслідком скасування рішення нотаріуса, є хибним без відповідного перегляду рішення суду у справі № 372/3374/15-ц за нововиявленими обставинами та його скасування з цих підстав.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги (новий розгляд справи)
      14. У липні 2017 року перший заступник прокурора Київської області подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року повністю, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року - у частині задоволення вимоги про витребування спірної земельної ділянки та закрити провадження в цій частині; у решті рішення суду першої інстанції просить залишити без змін.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції (новий розгляд справи)
      15. 3 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що перший заступник прокурора Київської області оскаржує рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року й Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи касаційної скарги
      16. Перший заступник прокурора Київської області мотивує касаційну скаргу так:
      16.1. Суд апеляційної інстанції не врахував, що обраний прокурором спосіб захисту права державної власності шляхом витребування земельної ділянки від кінцевого набувача є належним та ефективним.
      16.2. Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, відповідно до вимог статей 330 і 388 ЦК України право власності презюмується і не припиняється із втратою законним власником цього майна. Якщо останній не був стороною договору іпотеки та не був учасником справи щодо дійсності такого договору, однак за рішенням суду у тій справі право власності на відповідне майно визнане за іншою особою, законний власник може його витребувати, оскільки воно вибуло з володіння власника поза волею останнього.
      16.3. Відповідно до статей 116 і 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) підставою набуття права власності на землю є рішення відповідного органу. Тому питання недійсності виданих на його підставі державних актів залежить саме від доведеності факту незаконності видання такого рішення.
      16.4. Немає необхідності визнавати недійсними державні акти, заявляючи віндикаційний позов, за умови оскарження рішень відповідних органів про передання земельної ділянки у власність за статтею 118 ЗК України (постанови Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, від 25 червня 2014 року у справі № 6-67цс14, постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).
      16.5. Після уточнення позову спір у частині вимоги про витребування спірної земельної ділянки стосується юридичних осіб (КМУ, ДП «Київський лісгосп» та ПАТ «Єврогазбанк»). Тому цей спір слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      (2) Доводи ПАТ «Єврогазбанк»
      17. 8 листопада 2017 року ПАТ «Єврогазбанк» подало заперечення на касаційну скаргу. Просить залишити її без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін. Мотивує заперечення так:
      17.1. Суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права.
      17.2. Прокурор не оспорив первинну підставу вибуття земельної ділянки - державні акти, видані на підставі розпорядження.
      17.3. Прокурор пропустив позовну давність.
      17.4. ПАТ «Єврогазбанк» набуло спірну земельну ділянку у власність на підставі рішення суду, а тому її не можна витребувати.
      (3) Позиція інших учасників справи
      18. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      19. Під час нового розгляду справи № 372/266/15-ц, а саме 23 травня 2016 року, прокурор подав заяву, в якій змінив предмет позову. Суди першої й апеляційної інстанцій розглянули за правилами цивільного судочинства змінені вимоги, заявлені як до юридичних осіб-співвідповідачів (Обухівської РДА, Старобезрадичівської сільради, ПАТ «Єврогазбанк»), так і до та фізичної особи ( ОСОБА_1 ), про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93, визнання недійсним договору іпотеки, скасування рішення нотаріуса та витребування спірної земельної ділянки.
      20. Прокурор у касаційній скарзі стверджує, що вимога про витребування спірної земельної ділянки на користь держави з незаконного володіння ПАТ «Єврогазбанк» треба розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки має місце спір між юридичними особами. Велика Палата Верховного Суду з таким аргументом погоджується.
      21. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів установлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      22. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (пункт 1 частини першої статті 15).
      23. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      24. Згідно із частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час подання прокурором заяви, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності.
      25. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України у відповідній редакції).
      26. Тобто, на момент звернення прокурора до суду сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці.
      27. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам були підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
      28. Отже, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснено відповідно до їх предмета та суб`єктного складу учасників. Крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесено до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи-підприємці, розглядають господарські суди, а інші - за правилами цивільного судочинства.
      29. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до приписів процесуальних законів, чинних на час звернення прокурора до суду, позовні вимоги до кількох відповідачів треба було розглядати в одному провадженні, якщо такі вимоги були однорідними, зокрема нерозривно пов`язаними між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, якщо була відсутня спільність предмета позову.
      30. Вимога про скасування рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, ухваленого на користь фізичної особи, в якої з цього рішення виникли відповідні права й обов`язки, безпосередньо стосується цієї особи, а тому відповідний спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 361/3009/16-ц (пункт 50), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/6211/14-ц (пункт 36) і № 488/5027/14-ц (пункт 28), від 30 січня 2019 року у справі № 485/1472/17, від 15 травня 2019 року у справах № 522/7636/14-ц та № 469/1346/18, від 26 червня 2019 року у справі № 911/2258/18 (пункт 4.15)).
      31. У справі № 372/266/15-ц такими вимогами, які пов`язані з виникненням прав фізичних осіб, є вимоги про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93: перше стосується передання земельних ділянок, з яких надалі була сформована спірна земельна ділянка, у власність дев`ятьом фізичним особам, залученим до участі у цій справі третіми особами, а друге - зміни цільового призначення спірної земельної ділянки, володільцем якої на час прийняття рішення № 93 вже був ОСОБА_1 . Окрім того, вимога про визнання недійсним договору іпотеки стосується безпосередньо його сторін - ОСОБА_1 і ПАТ «Єврогазбанк», а тому за такого суб`єктного складу зазначену вимогу теж слід розглянути за правилами цивільного судочинства.
      32. Стосовно вимоги про скасування рішення нотаріуса, то оскільки належним відповідачем за такою вимогою має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункт 58)), а суди у справі № 372/266/15-ц встановили, що на підставі рішення нотаріуса було зареєстроване право ПАТ «Єврогазбанк» на спірну земельну ділянку, то з огляду на суб`єктний склад сторін спору за вказаною вимогою та відсутність нерозривного зв`язку між нею та вимогами про визнання недійсними розпорядження, рішення № 93 та договору іпотеки, вимогу про скасування рішення нотаріуса належить розглядати за правилами господарського судочинства. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що висновок апеляційного суду про необхідність залучення приватного нотаріуса до участі у справі співвідповідачем за вимогою про скасування його рішення є помилковим. Окрім того, за змістом частини другої статті 30 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, частини другої статті 48 ЦПК України у редакції, чинній з вказаної дати, фізична особа у цивільному процесі може бути стороною саме як така особа, а не як нотаріус, державний реєстратор тощо (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 73)).
      33. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. близькі за змістом висновки, сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 147), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункт 46)).
      34. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин в іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 51)).
      35. Отже, оскільки вимоги про визнання недійсними розпорядження, рішення № 93 і договору іпотеки не є нерозривно пов`язаними з рештою вимог у цій справі, які не є похідними від перших, обґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що вимогу про витребування спірної земельної ділянки із незаконного володіння ПАТ «Єврогазбанк» з огляду на суб`єктний склад учасників спору треба розглядати за правилами господарського судочинства (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду висловила у постановах від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункти 48-52), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (пункт 5.20), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 (пункт 6.20), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35)).
      36. Таким чином, суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права щодо юрисдикції та помилково розглянули за правилами цивільного судочинства вимоги про скасування рішення нотаріуса та про витребування спірної земельної ділянки, які належать до юрисдикції господарського суду.
      (1.2) Щодо суті спору
      37. Прокурор просить залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги про визнання недійсними розпорядження і рішення № 93 та в частині задоволення вимоги про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки рішення суду у цій частині ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. ПАТ «Єврогазбанк» заперечує проти касаційної скарги прокурора, вважаючи законним і обґрунтованим рішення апеляційного суду. Велика Палата Верховного Суду частково погоджується з доводами касаційної скарги.
      38. Суд першої інстанції під час нового розгляду справи вважав, що під час первинного її розгляду розпорядження та рішення № 93 суди вже визнали недійсними, і судові рішення в тій частині не були скасовані, а тому відсутні підстави для задоволення таких вимог прокурора. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком суду першої інстанції не погоджується, оскільки той, відмовляючи у задоволенні вимог про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93, порушив норми процесуального права.
      39. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року ухвалою залишив без змін рішення Обухівського районного суду Київської області від 3 червня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 серпня 2015 року у справі № 372/266/15-ц у частині задоволення вимог прокурора про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93. Вказані рішення набрали законної сили.
      40. Суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (пункт 2 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; аналогічний припис є у пункті 3 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).
      41. З огляду на вказаний припис, встановивши, що у межах тієї самої справи є чинними судові рішення, згідно з якими вимоги про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93 вже вирішені, суди попередніх інстанцій під час нового розгляду мали не відмовляти у задоволенні цих вимог, а закрити у відповідній частині провадження у справі.
      42. Стосовно визнання недійсним договору іпотеки, то суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 не мав прав на розпорядження спірною земельною ділянкою та не міг передати її в іпотеку. Тому суд першої інстанції цю вимогу задовольнив. Апеляційний суд не погодився з таким рішенням і скасував його, вважаючи, що підстав для задоволення позову про визнання недійсним договору іпотеки немає. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим рішенням суду апеляційної інстанції.
      43. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а в разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).
      44. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 125), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 146), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.43), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 92)).
      45. Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, відповідно до вимог статей 330 і 388 ЦК України право власності презюмується і не припиняється із втратою законним власником цього майна. Якщо останній не був стороною договору іпотеки та не був учасником справи щодо дійсності такого договору, однак за рішенням суду у відповідній справі право власності на таке майно визнане за іншою особою, законний власник може його витребувати, оскільки воно вибуло з володіння власника поза волею останнього.
      46. Велика Палата Верховного Суду повторює, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Тому не є ефективним способом захисту права власника для мети витребування ним його майна з чужого незаконного володіння оспорювання не тільки рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, але й договорів, інших правочинів щодо спірного майна та документів, що посвідчують відповідне право. Останні не є підставами набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності. Такою підставою є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 94); постанову Верховного Суду України від 25 червня 2014 року у справі № 6-67цс14).
      47. З огляду на вказане помилковим є висновок апеляційного суду та довід ПАТ «Єврогазбанк» про неможливість витребування спірної земельної ділянки через те, що не були оскаржені державні акти, на підставі яких земельні ділянки (з яких надалі була сформована спірна земельна ділянка) вибули з власності держави та були передані дев`ятьом фізичним особам. Так само помилково вважати, що для ефективного захисту права власності власник має витребувати відповідне майно у кінцевого набувача після того, як визнає недійсним договір, на підставі якого це майно перейшло у володіння до вказаного набувача.
      48. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про відмову у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки саме з огляду на те, що визнання цього договору недійсним не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на спірну земельну ділянку та для її витребування. А власне таке витребування є метою власника.
      49. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про невиконання судом першої інстанції вказівки суду касаційної інстанції щодо врахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13: під час нового розгляду справи прокурор змінив предмет позову та не просив визнати недійсним державний акт. Крім того, у зазначеній постанові Верховний Суд України вказав, що рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, яке б установлювало право власності на земельну ділянку за відповідачем у тій справі, не було. Тому Верховний Суд України вважав неправомірним видання державного акта на право власності на земельну ділянку без визначеної законом (частиною першою статті 116 ЗК України) підстави, а сам цей акт, виданий з порушеннями вимог статей 116 і 118 ЗК України, - недійсним. На відміну від обставин справи № 6-14цс13, у справі № 372/266/15-ц такі рішення були, і ці рішення суди визнали недійсними під час первинного її розгляду.
      50. Стосовно аргументу касаційної скарги про необхідність застосування висновків Верховного Суду України, сформульованих у постанові 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що Верховний Суд України у тій справі розбіжності у застосуванні норм права не усував, вважаючи непідтвердженими доводи заяви як про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм статті 149 ЗК України та статті 388 ЦК України, так і про невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам Верховного Суду України про застосування статті 388 ЦК України та статей 116 і 118 ЗК України.
      51. Стосовно аргументу ПАТ «Єврогазбанк» про пропуск прокурором позовної давності Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що жодну із заявлених позовних вимог за наслідками касаційного перегляду вона не задовольнила. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134)).
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      52. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      53. Оскільки касаційну скаргу у справі № 372/266/15-ц перший заступник прокурора Київської області подав у липні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      54. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити у цій частині провадження у справі (пункти 1 і 5 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, яка була до набрання чинності Законом № 460-IX).
      55. Суд касаційної інстанції залишає судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України у зазначеній редакції).
      56. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 ЦПК України. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частини перша та друга статті 414 ЦПК України).
      57. Беручи до уваги наведені вище висновки щодо юрисдикції суду та суті спору, Велика Палата Верховного Суду вважає доводи касаційної скарги частково обґрунтованими. Тому її слід задовольнити частково: рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року необхідно скасувати в частині вирішення вимог про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93, про скасування рішення нотаріуса та про витребування спірної земельної ділянки і закрити провадження у справі у частині тих вимог; рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року у частині відмови у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки слід залишити без змін.
      58. Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства (частина перша статті 256 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX).
      59. У разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду (частина четверта статті 414 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX).
      60. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду роз`яснює позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи № 372/266/15-ц у частині вимог про скасування рішення нотаріуса та витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ПАТ «Єврогазбанк» до відповідного суду господарської юрисдикції.
      (2.2) Щодо судових витрат
      61. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      62. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»).
      Керуючись пунктами 1 і 3 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, пунктами 1 і 5 частини першої статті 409, статтею 410, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      1. Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задовольнити частково.
      2. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року скасувати, а провадження у справі закрити у частині вирішення таких позовних вимог:
      2.1. Про визнання недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 29 грудня 2003 року № 746 «Про передачу земельних ділянок у власність» стосовно передання у власність земельних ділянок загальною площею 9,0030 га ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .
      2.2. Про визнання недійсним підпункту 2 додатка до пунктів 1-3 рішення Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області від 18 серпня 2006 року № 93 «Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок громадянам (згідно додатку) на території села Старі Безрадичі Старобезрадичівської сільської ради».
      2.3. Про скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бєлломі Олени Віталіївни від 22 лютого 2016 року № 28417332 про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 9,0030 га, розташовану в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, кадастровий номер 3223187700:12:028:0026, за Публічним акціонерним товариством «Європейський газовий банк».
      2.4. Про витребування земельної ділянки площею 9,0030 га, що розташована в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, кадастровий номер 3223187700:12:028:002, на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства «Київське лісове господарство» з незаконного володіння Публічного акціонерного товариства «Європейський газовий банк».
      3. Рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року у частині відмови у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки від 30 вересня 2013 року № 2270, укладеного ОСОБА_1 з Публічним акціонерним товариством «Європейський газовий банк», залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. С. Ткачук
      В. С. Князєв
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90458955
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      23 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 645/1979/15-ц
      Провадження № 14-706цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів : Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, Фрунзенський відділ Державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, про визнання виконавчого напису приватного нотаріуса таким, що не підлягає виконанню та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2016 року, ухвалене суддею Федоровою О.В., та рішення Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року, ухвалене у складі суддів Кіся П.В., Кружиліної О.А., Хорошевського О.М.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1. У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи»), посилаючись на те, що 10 серпня 2011 року між ним та Публічним акціонерним товариством «Банк Кіпру» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Неос Банк») (далі - ПАТ «Банк Кіпру» та ПАТ «Неос Банк» відповідно) було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого йому надано кредит у розмірі 1 328 000 грн на строк до 09 серпня 2021 року. На забезпечення виконання умов зазначеного кредитного договору між ними було укладено договір іпотеки, предметом якого є комплекс нежитлових приміщень по АДРЕСА_1 .
      1.1. 21 липня 2014 року між ПАТ «Неос Банк» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір факторингу, відповідно до умов якого банк відчужив право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, укладеними із ОСОБА_1
      1.2. 19 жовтня 2014 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. (далі - нотаріус) вчинив виконавчий напис, відповідно до якого звернув стягнення на нерухоме майно за іпотечним договором від 10 серпня 2011 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк Кіпру».
      1.3. Посилаючись на те, що заборгованість за кредитним договором не була безспірною, оскільки на момент вчинення виконавчого напису нотаріуса існував спір у суді, позивач просив визнати зазначений вище напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.
      2. У березні 2015 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулось до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , посилаючись на те, що у результаті неналежного виконання умов кредитного договору за останнім утворилася заборгованість, тому просило звернути стягнення на предмет іпотеки.
      Короткий зміст судових рішень
      3. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено.
      4. Судове рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 допустив заборгованість за кредитом, що є підставою для вчинення нотаріусом виконавчого напису. При цьому для встановлення безспірності заборгованості, нотаріус має лише перевірити наявність у кредитора документів, визначених у Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок), а не встановлювати права та обов`язки учасників правовідносин, зокрема наявності спору про заборгованість у суді.
      5. Вирішуючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив із того, що ТОВ «Кредитні ініціативи» реалізувало своє право як кредитора на задоволення своїх вимог за договором іпотеки, зокрема позасудовий, що полягає у вчиненні виконавчого напису нотаріуса.
      6. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким визнано виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В.А. про звернення стягнення на предмет іпотеки таким, що не підлягає виконанню. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін.
      7. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що на час вчинення нотаріусом виконавчого напису, у суді існував спір про розмір заборгованості, що спростовує висновок суду першої інстанції про безспірність заборгованості боржника, у результаті чого зазначена заборгованість стягнута із ОСОБА_1 двічі; ТОВ «Кредитні ініціативи» не надано доказу отримання ОСОБА_1 досудової вимоги про усунення порушення, а отже, відповідачем не доведено отримання ним права розпочати звернення стягнення не предмет іпотеки. В частині вирішення зустрічного позову апеляційний суд погодився із доводами суду першої інстанції.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. У жовтні 2017 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулось до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просило судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи».
      9. Касаційна скарга мотивована тим, що нотаріус не повинен перевіряти безспірність заборгованості, а лише перевірити документи на відповідність Порядку, відтак, на думку заявника, неможливо визнавати виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню, з підстав наявності судового спору про кредитну заборгованість. Крім того, обґрунтовуючи необхідність задоволення зустрічного позову, заявник послався на те, що кредитний договір продовжує діяти і заборгованість за ним ОСОБА_1 не погасив, що є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      10. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.
      11. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року, яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) викладений у новій редакції.
      12. Відповідно до п. п. 4 п. 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      13. 25 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду.
      14. 06 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до п. 7 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      15. Зазначену ухвалу мотивовано тим, що, існує взаємовиключна практика Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України у подібних правовідносинах.
      16. Так, у постановах Верховного Суду України від 04 березня 2015 року у справі № 6-27цс15, від 11 березня 2015 року у справі № 6-141цс14 та у постанові Великої Плати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19) зроблено висновок про те, що наявність спору про розмір кредитної заборгованості у суді на час вчинення виконавчого напису спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника.
      17. Разом з тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) зроблено висновок, що інформація про наявність у суді іншого позову стягувача до боржника чи боржника до стягувача сама по собі не є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості.
      18. 19 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Короткий виклад обставин справи
      19. 10 серпня 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк Кіпру» (правонаступником якого є ПАТ «Неос Банк») було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого йому надано кредит у розмірі 1 328 000 грн на строк до 09 серпня 2021 року. На забезпечення виконання умов зазначеного кредитного договору між ними було укладено договір іпотеки, предметом якого є комплекс нежитлових приміщень по
      АДРЕСА_1. 20 . 21 липня 2014 року між ПАТ «Неос Банк» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір факторингу, відповідно до умов якого банк відчужив право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, укладеними із ОСОБА_1
      21. 16 вересня 2014 року ТОВ «Кредитні ініціативи» направило ОСОБА_1 досудову вимогу, в якій повідомило про існування кредитної заборгованості у розмірі 1 254 213 грн 48 коп. та просило в тридцятиденний строк повернути кредитні кошти з нарахованими на них відсотками. Також ТОВ «Кредитні ініціативи» повідомило боржника про те, що у разі невиконання цієї вимоги буде розпочато процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки.
      22. 09 жовтня 2014 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до Орджонікідзевського районного суду м. Харкова із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Акціонерного товариства «Готельний комплекс «Славія» про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 1 254 213 грн 48 коп.
      23. 19 жовтня 2014 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. на підставі звернення ТОВ «Кредитні ініціативи» вчинив виконавчий напис, відповідно до якого на погашення кредитної заборгованості у розмірі 1 174 529 грн 41 коп., заборгованості за відсотками у розмірі 79 684 грн 07 коп. та суми плати, що здійснена ТОВ «Кредитні ініціативи» за вчинення виконавчого напису, у розмірі 4 130 грн звернув стягнення на нерухоме майно за іпотечним договором від 10 серпня 2011 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк Кіпру».
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      24. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      25. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      26. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
      27. Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
      28. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону України «Про нотаріат»). Таким актом є, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій).
      29. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону України «Про нотаріат» та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.
      30. Так, згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
      31. Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
      32. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).
      33. Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.
      34. У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв`язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).
      35. Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій визначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій.
      36. Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (стаття 50 Закону України «Про нотаріат»).
      37. За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти таких висновків.
      38. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником.
      39. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем.
      40. Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов`язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.
      41. Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності.
      42. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.
      43. З урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури його вчинення, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами у повному обсязі чи в їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису.
      44. Можливість звернення стягнення на предмет іпотеки передбачена як загальним Законом України «Про нотаріат», так і спеціальним Законом України «Про іпотеку».
      45. При цьому стаття 33 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачала, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      46. Частинами першою, другою статті 35 цього Закону визначено, що у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
      47. Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Водночас порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною і достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
      48. Відповідно до підпункту 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржник, якщо він є відмінний від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо він є відмінним, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв`язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу.
      49. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що наведена норма спрямована на фактичне повідомлення іпотекодавця, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на його майно. Тому повідомлення іпотекодавця слід вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення.
      50. Водночас судом апеляційної інстанції встановлено, що ТОВ «Кредитні ініціативи» не довело належними та допустимими доказами направлення ОСОБА_1 та отримання ним вимоги про усунення порушень договору, а відтак, і виконання вимог підпункту 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій та пункту 4.1.1 договору іпотеки. Зазначене свідчить про порушення законодавчої вимоги щодо належного повідомлення іпотекодавця.
      51. Враховуючи викладене, апеляційний суд обґрунтовано задовольнив позов ОСОБА_1 та визнав виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В.А про звернення стягнення на предмет іпотеки таким, що не підлягає виконанню. Тому рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_1 підлягає залишенню без змін.
      52. Як порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису, так і порушень порядку повідомлення іпотекодавця про вимогу про усунення порушення є самостійними і достатніми підставами для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності вдаватись до вирішення питання про безспірність вимог ТОВ «Кредитні ініціативи». З огляду на зазначене відсутні підстави для розгляду питання про відступлення від висновків щодо застосування норм права, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України у подібних правовідносинах.
      53. Щодо зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи» Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне.
      54. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи», послався на те, що останнє реалізувало своє право щодо звернення стягнення на предмет іпотеки позасудовим способом захисту, зокрема шляхом отримання виконавчого напису нотаріуса. При цьому суд виходив із правомірності зазначеного виконавчого напису та відсутності підстав для повторного звернення стягнення на предмет іпотеки.
      55. Апеляційний суд у порушення статей 212-214, 303, 316 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) взагалі не навів мотивів залишення без змін рішення суду першої інстанції в частині зустрічного позову, хоча спростував наявність підстав, з яких районний суд виходив відмовляючи у зверненні стягнення на предмет іпотеки. Відтак, рішення суду апеляційної інстанції в цій частині є необґрунтованим та таким, що прийнято з порушенням норм процесуального права.
      56. За правилами ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      57. Враховуючи викладене та відповідно до ч. 4 ст. 411 ЦПК України касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року скасувати в частині зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи» та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Щодо судових витрат
      58. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      59. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.
      Керуючись ст. 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» про визнання виконавчого напису приватного нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, залишити без змін.
      Рішення Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року в частині вирішення зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати.
      Справу в цій частині направити на новий розгляд до Харківського апеляційного суду.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Ю.Л. Власов В.В. Пророк
      М.І. Гриців Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич
      Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
      О.С. Золотніков
      Джерело: ЄДРСР 90458929
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      23 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 536/1841/15-ц
      Провадження № 14-424 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальник), Товариства з обмеженою відповідальністю «МЖК Житлобуд» (далі - поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором
      за касаційною скаргою позивача на рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 листопада 2016 року, ухвалене суддею Святською О. В., й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Дорош А. І., Кузнєцової О. Ю., Триголова В. М.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 11 серпня 2015 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути солідарно з відповідачів заборгованість у сумі 1 874 590,98 грн, з яких: 590 633,39 грн - заборгованість за кредитом, 632 349,16 грн - заборгованість за процентами, 617 904,52 грн - пеня за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року включно, 17 719,00 грн - три проценти річних від простроченої заборгованості за кредитом, 15 984,91 грн - три проценти річних від простроченої заборгованості за процентами.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. 26 грудня 2008 року Публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк» (далі - ПАТ «Кредитпромбанк») уклало з позичальником кредитний договір № 31/36/08-НПБ (далі - кредитний договір), згідно з умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 593 826,00 грн з розрахунку 27,50 % річних за користування кредитом строком з 26 грудня 2008 року до 25 червня 2024 року включно.
      2.2. 26 грудня 2008 року з метою забезпечення виконання зобов`язань ПАТ «Кредитпромбанк» уклало з поручителем договір поруки (далі - договір поруки), відповідно до умов якого поручитель солідарно відповідає у повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором.
      2.3. 26 червня 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк» передало (відступило) ПАТ «Дельта банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, зокрема за укладеними з відповідачами кредитним договором і договором поруки.
      2.4. Позичальник умови кредитного договору належним чином не виконував, внаслідок чого станом на 24 липня 2015 року виникла заборгованість у сумі 1 874 590,98 грн.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 17 листопада 2016 року Кременчуцький районний суд Полтавської області ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував так:
      3.1. 2 серпня 2011 року Кременчуцький районний суд Полтавської області ухвалив заочне рішення у справі № 2-624/2011, яке набрало законної сили, про стягнення з позичальника на користь ПАТ «Кредитпромбанк» заборгованості за кредитним договором станом на 25 березня 2011 року у сумі 1 157 455,63 грн. Тому у справі № 536/1841/15-ц слід відмовити узадоволенні тотожної вимоги про стягнення основної суми боргу, процентів і пені на суму 1 157 455,63 грн, нарахованої станом на вказану дату.
      3.2. Стосовно решти заборгованості (за вирахуванням суми, вказаної у заочному рішенні суду від 2 серпня 2011 року у справі № 2-624/2011), то наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке позичальник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє позичальника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання і не позбавляє позивача права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та Цивільним кодексом України (далі - ЦК України) (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 вересня 2016 року у справі № 6-2739цс15). Проте Додаткова угода № 2 від 3 лютого 2011 року до кредитного договору (далі - додаткова угода) визначила конкретний термін виконання обов`язку з повного погашення заборгованості за кредитом і процентами - 3 лютого 2011 року. Тому, враховуючи приписи частини п`ятої статті 261 та статті 559 ЦК України позивач пропустив позовну давність для звернення до суду.
      (3) Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      4. 18 січня 2017 року Апеляційний суд Полтавської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позову до поручителя скасував, провадження у цій частині закрив; у решті рішення суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував ухвалу так:
      4.1. Розглянувши вимоги позивача до поручителя, суд першої інстанції порушив вимоги процесуального закону, оскільки вирішив спір між юридичними особами, який не можна розглядати за правилами цивільного судочинства.
      4.2. У частині відмови у позові до позичальника місцевий суд ухвалив рішення з додержанням норм права. Позивач набув статус нового кредитора 26 червня 2013 року, коли вже було чинним заочне рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 2 серпня 2011 року у справі № 2-264/2011, про яке позивач повинен був знати, як і мав знати про кінцевий термін погашення кредиту за кредитним договором (3 лютого 2011 року). До спливу позовної давності (3 лютого 2014 року) позивач у разі порушення його прав міг подати позов, проте у визначений законом строк цього не зробив.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      5. 27 січня 2017 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення й ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      6. 17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що позивач оскаржує рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 листопада 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      7. Позивач мотивує касаційну скаргу так:
      7.1. Ухвалюючи рішення про відмову у позові до позичальника, суди завдали шкоди майновим інтересам позивача, який перебуває у стадії ліквідації.
      7.2. Суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, оскільки вимогу позивача до поручителя можна розглянути за правилами цивільного судочинства. Вимоги до позичальника та його поручителя є однорідними, а поручитель відповідає із позичальником перед позивачем солідарно.
      (2) Позиції інших учасників справи
      8. У березні 2017 року позичальник подав заперечення на касаційну скаргу. Просить її відхилити, а ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року залишити без змін. Звертає увагу на те, що суди першої й апеляційної інстанцій правильно відмовили у задоволенні позову до позичальника через сплив позовної давності, а суд апеляційної інстанції обґрунтовано закрив провадження у частині вимог до поручителя.
      9. Поручитель відзив на касаційну скаргу не надав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду за вимогами до поручителя
      10. Позивач, який є юридичною особою, звернувся з позовом до фізичної особи-позичальника та юридичної особи-поручителя, яка несе солідарну з позичальником відповідальність за виконання зобов`язань за кредитним договором. Суд апеляційної інстанції закрив провадження у справі у частині вимоги позивача до поручителя, вважаючи що спір юридичних осіб має вирішувати господарський суд. Позивач з таким висновком не погодився, оскільки вимогу, яку він заявив до поручителя, слід розглядати за правилами цивільного, а не господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає відповідний довід касаційної скарги позивача обґрунтованим.
      11. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      12. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, із цивільних, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). Аналогічний припис є у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      13. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      15. Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).
      16. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачала, що не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.
      17. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальника та поручителя могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України у редакціях, чинних на момент звернення позивача до суду, не встановлювали відповідної заборони.
      18. Позовні вимоги до кількох відповідачів треба було розглядати в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов`язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції слід враховувати також суб`єктний критерій.
      19. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб`єктним складом, як у цій справі, в порядку цивільного судочинства, а ГПК Україниу редакції, чинній на той же час, навпаки встановлював обмеження за суб`єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову юридичної особи-кредитора до фізичної особи-боржника та поручителя, який є юридичною особою.
      20. Крім того, вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині вимоги до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині вимоги до фізичної особи-позичальника, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України у вказаній редакції, оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.
      21. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша та друга статті 554 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).
      22. У разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (частина перша статті 543 ЦК України). Тому з огляду на солідарний обов`язок перед кредитором позичальника (боржника за основним зобов`язанням) і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.
      23. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав договір поруки з поручителем, який має відповідати з позичальником перед позивачем солідарно. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заявлені в одному провадженні вимоги про стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з фізичної особи-позичальника та з юридичної особи-поручителя слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Тому відповідні доводи касаційної скарги є обґрунтованими, а висновки суду апеляційної інстанції щодо закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя - помилковими (аналогічні висновки висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 13 березня 2018 року у справі № 415/2542/15-ц (пункти 46-47), від 25 квітня 2018 року у справі № 638/13998/14-ц (пункти 40-42), від 27 червня 2018 року у справі № 534/1898/14-ц (пункт 39), від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункти 40-41), від 5 грудня 2018 року у справі № 524/4996/13-ц (пункт 55), від 10 квітня 2019 року у справі № 461/10610/13-ц (пункти 24-25)).
      24. Продовжуючи розгляд справи за вимогами до поручителя, апеляційний суд має, окрім іншого, перевірити правильність відмови суду першої інстанції у задоволенні вимог до поручителя на підставі частини п`ятої статті 261, частини четвертої статті 267 та частини четвертої статті 559 ЦК України через сплив позовної давності. Для цього апеляційному суду слід, зокрема, урахувати висновки щодо застосування частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, що була чинною до 19 жовтня 2016 року, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункти 60-62), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункти 76, 82-84), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункти 59, 62-63), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц(пункти 31-36)), а також Верховним Судом України (див. постанови від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц).
      (1.2) Щодо нарахування та стягнення процентів від суми кредиту після спливу строку кредитування
      25. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (частини перша та друга статті 1054 ЦК України).
      26. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
      27. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).
      28. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала про те, що припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункт 90)).
      29. За умовами кредитного договору сторони погодили щомісячну сплату процентів за кредитом на фактичну суму заборгованості за кредитом, наданим з урахуванням умов додаткової угоди до 3 лютого 2011 року включно. Тому у межах строку кредитування позичальник мав, зокрема, повертати кредитодавцеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами. Починаючи з 4 лютого 2011 року, позичальник мав обов`язок незалежно від пред`явлення вимоги кредитодавцем повернути залишок заборгованості за кредитним договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку кредитування.
      30. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали обґрунтованим стягнення 337 308,28 грн процентів за кредитом. Вказана сума є різницею між заявленою до стягнення у позові сумою у 632 349,16 грн нарахованої станом на 24 липня 2015 року заборгованості за процентами та сумою у 295 040,88 грн нарахованої станом на 25 березня 2011 року заборгованості за процентами, яку 2 серпня 2011 року Кременчуцький районний суд Полтавської області ухвалив стягнути з позичальника у справі № 2-624/2011. Проте суди у справі № 536/1841/15-ц відмовили у стягненні 337 308,28 грн процентів за кредитом через сплив позовної давності.
      31. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на її висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (див. пункти 90-91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12).
      32. З огляду на вказане необґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо права нараховувати передбачені кредитним договором проценти після 3 лютого 2011 року. Більше того, згідно з наданим позивачем розрахунком (т. 1, а. с. 176) станом на 26 червня 2013 року заборгованість за процентами залишалася у сумі 295 040,88 грн, нарахованих ПАТ «Кредитпромбанк» станом на 25 березня 2011 року і стягнутих судом у справі № 2-624/2011. Тобто, виходячи з такого розрахунку, за період з 26 березня 2011 року до 25 червня 2013 року включно проценти за кредитом для позичальника не нараховувалися. А позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення таких процентів, нарахованих за період до 25 березня 2011 року включно та з 26 червня 2013 року (з дати отримання від ПАТ «Кредитпромбанк» прав вимоги за кредитним договором і за договором поруки) до 24 липня 2015 року включно.
      33. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тільки якщо суд встановить, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідною вимогою спливла, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71)).
      34. Оскільки після спливу строку кредитування кредитодавець не мав права нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів, нарахованих за період з 26 червня 2013 року до 24 липня 2015 року, позовну давність застосувати не можна. Тому слід змінити з урахуванням висновків цієї постанови мотиви судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій у частині відмови у стягненні з позичальника процентів, які не охоплюються заочним рішенням суду, ухваленим 2 серпня 2011 року у справі № 2-264/2011.
      (1.3) Щодо стягнення заборгованості за кредитом
      35. Сторони кредитного договору погодили строк кредитування, термін закінчення кредитування, а також термін щомісячного виконання зобов`язання. Так, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що погоджений у кредитному договорі строк кредитування з 26 грудня 2008 року до 25 червня 2024 року включносторони надалі змінили, уклавши 3 лютого 2011 року додаткову угоду, за умовами якої пункти 1.1, 3.1, 3.2 цього договору виклали у новій редакції: банк надав позичальнику кредит у розмірі 593 826,00 грн, а позичальник зобов`язався сплачувати банку нараховані проценти за користування кредитом згідно з графіком і повністю погасити заборгованість за кредитом у сумі 514 010,75 грн і заборгованість за процентами у сумі 14 569,47 грн не пізніше 3 лютого 2011 року. До цієї дати згідно з порядком і строками виконання зобов`язань позичальника, визначеними у кредитному договорі, позичальник мав повертати кредит і сплачувати проценти щомісячними платежами до 10 числа кожного календарного місяця, про що позивач вказав у позовній заяві (т. 1, а. с. 2) і в касаційній скарзі (т. 2, а. с. 4).
      36. Суди попередніх інстанцій встановили, що ПАТ «Кредитпромбанк» обов`язки за умовами кредитного договору виконало, надавши кредитні кошти позичальникові, а він свої обов`язки за кредитним договором не виконав. Унаслідок цього станом на 24 липня 2015 року мав перед позивачем (якому 26 червня 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк» передало (відступило) права вимоги, зокрема, за укладеними з відповідачами кредитним договором і за договором поруки) заборгованість на суму 1 874 590,98 грн, з яких: 590 633,39 грн - заборгованість за кредитом; 632 349,16 грн - заборгованість за процентами; 617 904,52 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту та процентів за кредитом; 17 719,00 грн - три проценти річних від простроченої заборгованості за кредитом; 15 984,91 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості за процентами.
      37. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору (стаття 526 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
      38. З огляду на ці приписи для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням (про відмінність змісту понять «строк договору», «строк виконання зобов`язання» та «термін виконання зобов`язання» див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 29-35)).
      39. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Отже, після настання терміну внесення чергового платежу за договором і після спливу строку кредитування зобов`язання простроченого боржника за договором не припиняється. Так, зобов`язання може бути належно виконане простроченим боржником і після спливу позовної давності. Особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності (частина перша статті 267 ЦК України).
      40. У випадку спливу позовної давності суд приймає до розгляду заяву про захист цивільного права або інтересу, проте сплив позовної давності, про застосування якої заявила сторона у спорі, є підставою для відмови у позові (частини друга та четверта статті 267 ЦК України) (про відмінність змісту понять «сторона у спорі» та «сторона у справі» див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-71, 137-139)).
      41. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що, на відміну від спору з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку, у спорі з декількома належними відповідачами, до яких позивач звернув солідарну вимогу, будь-хто з них може заявити суду про застосування позовної давності як до вимог, які звернуті до нього, так і до вимог, які звернуті до інших відповідачів, в яких є солідарний обов`язок (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65-66)).
      42. У справі № 536/1841/15-ц обидва відповідачі до ухвалення судового рішення у суді першої інстанції заявили про сплив позовної давності за звернутими до них позовними вимогами.
      43. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (зокрема, до вимоги про стягнення пені)- тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).
      44. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України). Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України: за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України); а за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята цієї статті).
      45. Оскільки кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А тому перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
      46. У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 59-60, 92)).
      47. Отже, оскільки за умовами кредитного договору позичальник мав виконувати зобов`язання, зокрема, з повернення кредиту та зі сплати процентів до 10 числа кожного календарного місяця впродовж строку кредитування - з 26 грудня 2008 року до 3 лютого 2011 року включно (до дати, визначеної у додатковій угоді), - перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з цих щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу.А тому встановлення у кредитному договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, останнього дня строку кредитування (3 лютого 2011 року) має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою кредитодавця про погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. За наведених умов початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за кредитним договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності для погашення всієї заборгованості за договором з моменту спливу строку кредитування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 62-63, 93)).
      48. З огляду на вказане помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що 3 лютого 2014 року є останнім днем для заявлення позову про стягнення заборгованості за кредитним договором. З огляду на те, що, за твердженням позивача, позичальник згідно з цим договором мав повертати кредит і сплачувати проценти до 10 числа кожного календарного місяця до 3 лютого 2011 року включно, днем початку відліку строку для звернення до суду з позовом про стягнення означеної заборгованості у цій справі не є ні останній день, визначений сторонами кредитного договору у додатковій угоді (3 лютого 2011 року), ні наступний за ним день. Позивач дізнавався чи мав дізнатися про порушення його права на отримання кожного періодичного платежу наступного дня після настання визначеного у договорі терміну внесення цього платежу.
      (1.4) Щодо повторного стягнення заборгованості за кредитом і процентами
      49. Позивач звернувся до суду з позовом 11 серпня 2015 року та просив стягнути з позичальника і поручителя заборгованість, яка існувала станом на 24 липня 2015 року, на суму 1 874 590,98 грн, з яких: 590 633,39 грн - заборгованість за кредитом; 632 349,16 грн - заборгованість за процентами; 617 904,52 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту та процентів за кредитом за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року включно; 17 719,00 грн - три проценти річних від простроченої заборгованості за кредитом; 15 984,91 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості за процентами.
      50. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, те, що 2 серпня 2011 року Кременчуцький районний суд Полтавської області ухвалив заочне рішення у справі № 2-624/2011, яке набрало законної сили, за позовом ПАТ «Кредитпромбанк» до позичальника. Суд вирішив стягнути з позичальника заборгованість за кредитним договором станом на 25 березня 2011 року у сумі 1 157 455,63 грн, а саме: 590 633,39 грн заборгованості за кредитом, 295 040,88 грн заборгованості за процентами та 271 781,36 грн пені, нарахованої станом на вказанудату.
      51. З огляду на те, що вказане заочне рішення суду у справі № 2-624/2011 є чинним, а згідно з ним суд вже стягнув з позичальника заборгованість за кредитним договором, яка існувала станом на 25 березня 2011 року, суди першої й апеляційної інстанцій у справі № 536/1841/15-ц правильно виснували, що позовну вимогу про стягнення заборгованості задовольнити у повному обсязі не можна. Проте помилковим є їхній висновок про те, що слід відмовити у задоволенні вимоги про стягнення основної суми боргу, процентів і пені на суму 1 157 455,63 грн, до якої ввійшли 271 781,36 грн пені, нарахованої станом на 25 березня 2011 року та стягнутої судом у справі № 2-624/2011. У частині стягнення боргу за кредитом і процентами, який існував станом на 25 березня 2011 року, спір з позичальником вирішений у справі № 2-624/2011, тоді як стосовно стягнення пені, про стягнення якої позивач просить у справі № 536/1841/15-ц,- ні (позивач просить стягнути пеню за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року, тобто за інший період, ніж у справі № 2-624/2011).
      52. Крім того, суд першої інстанції, який відмовив позивачеві у задоволенні позову до обох відповідачів, не врахував, що у справі № 2-624/2011 позивач звертався з вимогою про стягнення заборгованості лише до позичальника. Тому наявність чинного заочного рішення у тій справі не є підставою для відмови у стягненні з поручителя у справі № 536/1841/15-ц заборгованості позичальника за кредитом і за процентами за період до 25 березня 2011 року включно.
      53. Зрештою, помилково відмовляти у справі № 536/1841/15-ц у позові до позичальника в частині стягнення з нього боргу, який вже стягнув суд у справі № 2-624/2011. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (пункт 2 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій).
      (1.5) Щодо стягнення пені
      54. Позивач просив стягнути 617 904,52 грн пені, нарахованої за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року включно. Суди першої й апеляційної інстанції відмову у позові про стягнення саме пені належно не мотивували.
      55. Підставою, яка породжує обов`язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов`язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).
      56. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання (частина перша статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя цієї статті).
      57. За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов`язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов`язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов`язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі.
      58. До вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Тому стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності, про застосування якої просить боржник.
      59. Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255цього кодексу. На відміну від обчислення позовної давності для вимоги про стягнення штрафу, позовна давність за вимогою про стягнення пені обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який нараховується пеня. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені. Перебіг позовної давності для стягнення неустойки (пені, штрафу) за кожним з прострочених щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 69-73, 75)).
      60. Строк кредитування, а відповідно і період, впродовж якого позичальник мав обов`язок вносити періодичні платежі, завершився 3 лютого 2011 року згідно з додатковою угодою, яку дослідили суди. З огляду на це до 11 серпня 2015 року (дня звернення позивача до суду) позовна давність спливла як за вимогою про стягнення пені стосовно кожного чергового платежу, який позичальник мав вносити до 10 числа кожного календарного місяця, що передували 3 лютого 2011 року,так і за вимогою про стягнення пені щодо решти платежів, строк виконання яких настав 3 лютого 2011 рокувнаслідок зміни сторонами кредитного договору строку кредитування. Тому мотиви судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій у частині відмови у стягненні пені слід змінити з урахуванням висновків цієї постанови.
      (1.6) Щодо нарахування та стягнення після спливу строку кредитування трьох процентів річних за прострочення сплати кредиту та процентів
      61. Суди першої й апеляційної інстанцій виснували про сплив позовної давності за вимогою про стягнення трьох процентів річних за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року, нарахованих за прострочення сплати кредиту та процентів згідно з наданим позивачем розрахунком.
      62. Оскільки заборгованість за кредитом у сумі 590 633,39 грн Кременчуцький районний суд Полтавської області ухвалив стягнути з позичальника у заочному рішенні у справі № 2-624/2011 від 2 серпня 2011 року, яке набрало законної сили, а після спливу визначеного договором строку кредитування (3 лютого 2011 року) право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припинилося, права й інтереси позивача, пов`язані з невиконанням зазначеного заочного рішення та неповерненням заборгованості за кредитом і процентами, забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України.
      63. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
      64. У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункт 45)). До вимоги про стягнення процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 цього кодексу).
      65. Суди, відмовляючи з підстав спливу позовної давності у задоволенні вимоги про стягнення трьох процентів річних, нарахованих позивачем за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року, не врахували, що згідно з умовами додаткової угоди станом на момент закінчення строку кредитування, тобто станом на 3 лютого 2011 року, сума заборгованості за кредитом становила 514 010,75 грн, а за процентами - 14 569,47 грн. Тоді як станом на 25 березня 2011 року згідно з рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 2 серпня 2011 року у справі № 2-264/2011 заборгованість за кредитом становила вже 590 633,39 грн, а за процентами - 295 040,88 грн. Позивач розрахував три проценти річних за кредитом і за процентами на підставі встановленої судом у справі № 2-264/2011 заборгованості за кредитом і процентами станом на 25 березня 2011 року, не взявши до уваги суми такої заборгованості, зафіксовані в додатковій угоді, укладеній 3 лютого 2011 року позичальником з ПАТ «Кредитпромбанк», від якого позивач отримав права вимоги за кредитним договором і за договором поруки. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що передбачені частиною другою статті 625 ЦК України три проценти річних від простроченої заборгованості за кредитом і за процентами можна нараховувати на ту заборгованість за кредитом і за процентами відповідно, яка була на момент закінчення строку кредитування, тобто станом на 3 лютого 2011 року.
      66. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до 7 лютого 2020 року включно).
      67. Під час нового розгляду справи у разі, якщо суд визнає обґрунтованою вимогу про стягнення з відповідачів трьох процентів річних за несвоєчасне повернення кредиту та процентів за кредитом, він має дослідити питання перебігу позовної давності за цією вимогою щодо заборгованості за кредитом і щодо заборгованості за процентами.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      68. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      69. Оскільки касаційну скаргу у справі № 536/1841/15-цпозивач подав 27 січня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      70. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої та апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу позивача частково обґрунтованою.
      71. Відповідно до пунктів 2, 3 і 5 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі.
      72. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є, зокрема, порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України у зазначеній редакції). Оскільки апеляційний суд порушив норми процесуального права, закривши провадження у справі за вимогами до поручителя, ухвалу цього суду слід скасувати щодо такого закриття, і в цій частині направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      73. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у вказаній редакції). З огляду на те, що зібрані у справі докази щодо стягнення з відповідачів трьох процентів річних залишилися недослідженими, внаслідок чого не були встановлені обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, слід скасувати ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року за вимогою про стягнення з позичальника трьох процентів річних, і в цій частині справу направити до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
      74. Згідно з частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Однією з таких підстав є те, що набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (пункт 3 частини першої статті 255 ЦПК України). Аналогічна підстава для закриття провадження у справі була передбачена пунктом 2 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій. Оскільки суди першої й апеляційної інстанції помилково відмовили у задоволенні вимоги про стягнення з позичальника заборгованості за кредитом у сумі 590 633,39 грн і заборгованості за процентами у сумі 295 040,88 грн за наявності чинного заочного рішення суду першої інстанції від 2 серпня 2011 року про стягнення цих сум у справі у справі № 2-264/2011, провадження у справі у частині вказаних вимог слід закрити.
      75. Підставами для зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної частини (частини перша, третя та четверта статті 412 ЦПК України у тій же редакції). З огляду на те, що суди першої й апеляційної інстанцій неправильно витлумачили норми матеріального права, вирішуючи питання щодо вимог про стягнення 337 308,28 грн процентів за кредитом, нарахованих за період з 26 червня 2013 року до 24 липня 2015 року включно, а також пені, нарахованої за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року включно, судові рішення треба змінити у мотивувальних частинах щодо вказаних вимог з урахуванням висновків цієї постанови.
      (2.2) Щодо судових витрат
      76. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору.
      77. Керуючись пунктом 3 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктами 2, 3 і 5 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої та частиною шостою статті 411, частинами першою, третьою та четвертою статті 412, частиною першою статті 414, статтями 416-419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» задовольнити частково.
      2. Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року скасувати щодо закриття провадження у справі за вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «МЖК Житлобуд» та за вимогою про стягнення з ОСОБА_1 трьох процентів річних. У цих частинах справу направити до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
      3. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 листопада 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року скасувати щодо вимоги про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитом у сумі 590 633,39 грн і заборгованості за процентами у сумі 295 040,88 грн. У цих частинах провадження у справі закрити.
      4. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 листопада 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року змінити у мотивувальних частинах з урахуванням висновків цієї постанови щодо вимоги про стягнення 337 308,28 грн процентів за кредитом, нарахованих за період з 26 червня 2013 року до 24 липня 2015 року включно, а також пені, нарахованої за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року включно.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Н. П. Лященко
      С. В. Бакуліна
      О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 90458956