Считаете ли Вы решение справедливым и законным?  

3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      1


Recommended Posts

Державний герб України

 

Справа № 522/16073/14-ц

Провадження № 2/522/155/15

 

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

20 січня 2015 року

 

Приморський районний суд м. Одеси, у складі:

 

головуючого судді Свяченої Ю.Б.

при секретарі Шеян І.В.,

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», за участю третьої особи на стороні позивача ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними, зупинення нарахування пені, та зобов'язання вчинити певні дії, -

 

ВСТАНОВИВ:

 

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ПАТ «УкрСиббанк», за участю третьої особи на стороні позивача ОСОБА_2, та просить визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між нею та АКІБ «УкрСиббанк»; визнати недійсним іпотечний договір від 28 березня 2008 року, зареєстрований в реєстрі за № 1324, укладений між нею та АКІБ «УкрСиббанк»; визнати недійсним договір поруки №192894 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2; зупинити ПАТ «УкрСиббанк» нарахування пені, відсотків, штрафних санкцій за договором про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, з моменту останньої оплати за квитанціями; виключити з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за іпотечним договором від 28 березня 2008 року, а саме на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1; зобов'язати її повернути ПАТ «УкрСиббанк» у натурі все, що вона отримала на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324, та зобов'язати ПАТ «УкрСиббанк» повернути позивачці у натурі все, що воно отримало на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324.

 

В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилається на те, що 28 березня 2008 року між нею та Банком був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11325068000, за яким банк надав їй грошові кошти у розмірі 36 600, 00 дол. США на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12, 5 % річних, строком до 28 березня 2028 року.

 

У забезпечення цього договору був укладений Іпотечний договір від 28 березня 2008 року, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Також 28 березня 2008 року укладено договір поруки між Банком та ОСОБА_2 про солідарну відповідальність поручителя перед Банком за кредитним договором.

 

Також позивачка зазначила, що станом на 01 липня 2014 року нею сплачено на рахунок Банку в погашення кредиту суму у розмірі 31 183, 15 дол. США. Вищевказані договори позивачка вважає недійсними, оскільки Банк не мав право на видачу кредиту в іноземній валюті їй, як резиденту України, без індивідуальної ліцензії НБУ. Також вважає, що при наданні кредиту банком були порушені норми Конституції України та ЦК України, ЗУ «Про банки і банківську діяльність», ЗУ «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні», декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

 

В судовому засіданні представник ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

 

Представник ПАТ «УкрСиббанк» позов не визнав, просив суд у його задоволенні відмовити, вважаючи його необґрунтованим та безпідставним.

 

Третя особа ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.

 

Дослідивши матеріали цивільної справи, вислухавши думки представників позивачки та відповідача, суд вважає, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав.

 

Судом встановлено, що 28 березня 2008 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11325068000, за яким банк надав позивачці грошові кошти у розмірі 36 600, 00 дол. США на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12, 5 % річних, строком до 28 березня 2028 року.

 

Крім того, 28 березня 2008 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» була укладена додаткова угода №1 до договору про надання споживчого кредиту № 11325068000.

 

У забезпечення вищевказаного договору був укладений Іпотечний договір від 28 березня 2008 року, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: однокімнатну квартиру АДРЕСА_1.

 

Також 28 березня 2008 року був укладений договір поруки між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 про солідарну відповідальність поручителя перед Банком за кредитним договором.

 

Також судом встановлено, що станом на 01 липня 2014 року ОСОБА_1 сплачено на рахунок Банку в погашення кредиту суму у розмірі 31 183, 15 дол. США, що підтверджується відповідною випискою за кредитним договором, наданою представником позивачки до суду.

 

Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

 

Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 16 Постанови №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року, що саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі статті 652 ЦК, оскільки зазначене стосується обох сторін договору, й позичальник при належній завбачливості міг виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

 

При цьому, суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року №541/13808 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач.

 

При розгляді таких справ суди повинні враховувати, зокрема, висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), у п. 3.4 якого зазначено що, згідно ч.1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

 

Частиною 2 ст. 11 вказаного вище Закону та абзацом 16 ч. 1 ст. 6 Закону «Про фінансові послуги» врегульовуються питання щодо відомостей, які кредитодавець має повідомити споживачеві до укладення договору споживчого кредиту, а ст. 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо відомостей, які банк має надавати споживачеві як власному клієнту на його вимогу.

 

У ч. 3 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» встановлено правила збору та використання інформації щодо споживача як на стадії укладення договору споживчого кредиту, так і в процесі його виконання.

 

Положення частин 4-11 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» передбачають такі права споживача, які за своїм змістом можливо реалізувати лише під час виконання договору споживчого кредиту. Зокрема, це право споживача протягом певного терміну відкликати згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин; не бути примушеним під час виконання кредитного договору сплачувати платежі, встановлені на незаконних засадах; достроково повернути споживчий кредит; не бути примушеним достроково повернути суму споживчого кредиту у разі незначних порушень договору; бути захищеним від суспільного поширення інформації про несплату боргу тощо.

 

При цьому, судом встановлено, що у кредитному договорі не визначено, що валютні ризики, пов'язані з підвищенням вартості валюти (долару США) зобов'язання, покладені тільки на позичальника. Тобто, Банк не попередив позивачку про відповідні валютні ризики, чим порушив вимоги ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 3.5. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».

 

Позивачка не могла передбачити таких змін курсу національної валюти, оскільки вона не є фахівцем в галузі фінансів.

 

Кредитодавець не надав позичальнику застережень щодо можливих та/або очікуваних змін курсу національної валюти по відношенню до валюти Основного договору, тобто Банк не надав ОСОБА_1 інформації відносно предмету договору, яка необхідна для здійснення свідомого вибору щодо валюти кредиту.

 

При цьому, позичальник не виконав приписів ст. 11, 15, 19 Закону України «Про захист прав споживачів».

 

Кредитодавець також не виконав вимог Постанови Національного банку України №168 від 10 травня 2007 року, а саме приписів пункту 3.8. Правил, згідно з яким у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору: попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.

 

Отже, суд приходить до висновку, що не надавши необхідну, достовірну та своєчасну інформацію про отриману продукцію, та відповідні валютні ризики позивачки, її було поставлено в нерівні з банком умови, які в подальшому призвели до значного подорожчання продукції за кредитним договором, яку позивачка отримала у банку.

 

Згідно до п. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

 

У відповідності до ч. 5 та ч. 6 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

 

У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому. 

 

Суд вважає, що умови спірного кредитного договору є несправедливими, оскільки відповідно до договору несправедливими є, зокрема, умови Договору про: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (п.п. 4.1, 4.6, 4.9, 5.6 кредитного договору); установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору та надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (п.п. 1.3.1 п. 1.1 кредитного договору щодо зміни процентної ставки кожного наступного місяця кредитування).

 

Згідно п. 2. ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

 

Згідно ч. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу), суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг).

 

Так, згідно п. 1. ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

 

Також судом встановлено, що у кредитному договорі № 11325068000 від 28 березня 2008 року зобов'язання позивачки, як позичальника, було виражене з іноземній валюті (п. 1.1. кредитного договору).

 

Крім цього, з п.п. 1.2.2 кредитного договору виконання зобов'язання вказане у валюті, що відповідає валюті кредиту, тобто у доларах США, що суперечить вимогам ст. 533 ЦК України.

 

Разом з цим, у ПАТ «УкрСиббанк» на момент укладення спірного кредитного договору була відсутня індивідуальна ліцензія, видана НБУ на використання іноземної валюти при здійсненні платежів за вказаним Договором, що є порушенням ст. 5 Декрету КМУ №15-93 від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» .

 

Так, наявність у спірному кредитному договорі положень щодо розрахунку за грошовими зобов'язаннями між позивачем та відповідачем в доларах США за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу та використання відповідачем долару США як засобу платежу за кредитним договором суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524, 533 ЦК України, ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систем валютного регулювання і валютного контролю», ст. 35 Закону України «Про Національний банк України».

 

Відповідно до п. 17 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), згідно зі статтею 227 ЦК є оспорюваним.

 

Вимоги про визнання такого правочину недійсним можуть заявлятися сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою особою в разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси, а також органами державної влади, які відповідно до закону здійснюють контроль за видами діяльності, яка потребує ліцензування.

 

Стаття 227 ЦК України встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

 

Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

 

В абзаці 2. п. 2 Постанови Пленуму ВСУ №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» вказано, що оскільки Закон не визначає певних меж своєї дії судам слід мати на увазі, що до відносин, які ним регулюються, належать, зокрема, ті, що виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму в тому числі найму (оренди) жилого приміщення - в частині відносин між наймачем (орендарем) і наймодавцем (орендодавцем), який одночасно є виконавцем комунальних послуг і послуг по ремонту житлового фонду та інженерного обладнання), побутового прокату; безоплатного користування майном, підряду (в тому числі побутового замовлення чи абонементного обслуговування), доручення, перевезення громадян та їх вантажу, комісії, схову, страхування з договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття й ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання і зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг. Відносини, щодо захисту прав споживачів можуть витікати також з актів законодавства або з інших угод, які не суперечать Закону,

 

Згідно Рішення Конституційного Суду України у справі № 1/26/2011 від 10 листопада 2011 року положення пунктів 22, 23 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положенням частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником/споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

 

Таким чином, суд вважає доведеними вимоги позивачки щодо визнання недійсними договору про надання споживчого кредиту, а також похідні від нього договори - договору іпотеки та договору поруки.

 

Частинами 1, 3 та 5 ст. 203 ЦК України визначають, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

 

Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

 

Частина 1 ст. 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

 

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

 

Відповідно до ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

 

У зв'язку з визнанням вищевказаних договорів недійсними, суд застосовує правові наслідки визнання правочину недійсним шляхом зупинення ПАТ «УкрСиббанк» нарахування пені, відсотків, штрафних санкцій за договором про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1, з моменту останньої оплати за квитанціями; виключення з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за іпотечним договором від 28 березня 2008 року, а саме на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1; а також шляхом зобов'язання сторін повернути один одному у натурі все, що вони отримали на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року.

 

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона постилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

 

У відповідності до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

 

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право на справедливий суд, зокрема кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

 

Враховуючи вищевикладене, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими та такими, що знайшли своє підтвердження у судовому засіданні.

 

Керуючись вимогами п. 16 Постанови Пленуму ВССУ № 5 від 30.03.2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», п. п. 2 Постанови Пленуму ВСУ №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», ст. 11, 15, 18, 19, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 35 Закону України «Про Національний банк України», ст. ст. 203, 215, 227, 229, 230, 236, 524, 533, 548, 652 ЦК України, ст. ст. 3, 4, 10, 11, 60, 79, 88, 209-210, 213-215, 218 ЦПК України суд, -

 

ВИРІШИВ:

 

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», за участю третьої особи на стороні позивача ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними, зупинення нарахування пені, та зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити.

 

Визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1.

 

Визнати недійсним іпотечний договір від 28 березня 2008 року, зареєстрований в реєстрі за № 1324, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1.

 

Визнати недійсним договір поруки №192894 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2.

 

Зупинити ПАТ «УкрСиббанк» нарахування пені, відсотків, штрафних санкцій за договором про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1, з моменту останньої оплати за квитанціями.

 

Виключити з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за іпотечним договором від 28 березня 2008 року, а саме на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1.

 

Зобов'язати ОСОБА_1 повернути ПАТ «УкрСиббанк» у натурі все, що вона отримала на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324.

 

Зобов'язати ПАТ «УкрСиббанк» повернути ОСОБА_1 у натурі все, що воно отримало на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324.

 

Рішення може бути оскаржено в Апеляційний суд Одеської області шляхом подачі апеляційної скарги через Приморський районний суд м. Одеси протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

 

Суддя: Ю.Б. Свячена

 


  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Правда всегда побеждает ;)

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Правда всегда побеждает ;)

Вот бы оно еще прошло все инстанции, в том числе и ВСУ, и осталось не измененным.....

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Одесситы такие одесситы ))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Думаю, другие судьи сочтут это решение - практически беспардонным хулиганством, и запинают.

Но разобрать на отдельные цитаты для нагнетания ситуации в некоторых случаях - можно.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Правда всегда побеждает ;)

 

Или деньги? :rolleyes:

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Одесситы такие одесситы ))

 

Думаю, другие судьи сочтут это решение - практически беспардонным хулиганством, и запинают.

Но разобрать на отдельные цитаты для нагнетания ситуации в некоторых случаях - можно.

 

 

 

Это решение не стоит воспринимать серьезно.

Оно направлено лишь на вывод ипотеки.

В приморском районе г. Одессы кто-то активно продвигает такую схему, но цены за ее реализацию называют не маленькие.

Цель одна: вывести предмет залога.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

По поручителям  Укрсиба у нее есть хорошо выписанные решения

 

Решения первой инстанции - это не показатель.

Есть несколько позиций ВСУ и огромное количество определений ВССУ, вот их и нужно использовать, что бы отстаивать свои интересы.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Валютная ипотека: мат или пат?

 

 

 

17.02.2015 08:40  0 комментариев

       

Голосов: 0

 

Недавно керівництво НБУ оголосило про напрацьований спільно з банківськими асоціаціями крок у напрямку вирішення проблеми валютних позичальників.

Зокрема, йшлося про меморандум щодо реструктуризації валютних кредитів населення.

На перший погляд, видається, що банкіри нарешті зрозуміли: люди не в змозі бути вічною "дійною коровою" для покриття збитків помилок банків.

Як кажуть, краще пізно, ніж ніколи. З моменту укладення позичальниками договору споживчого кредиту в іноземній валюті гривня щодо долара девальвувала у п'ять разів, сума зобов'язань позичальників перед банком збільшилася на 400%, а вартість закладеної нерухомості має чітку тенденцію до зниження.

Обслуговувати ці кредити неможливо. Це суперечить здоровому економічному глузду, а також принципам цивільного права: розумності і справедливості.

Гордіїв вузол проблем стосовно обслуговування споживчих кредитів в іноземній валюті в Україні не розв'язується з 2008 року. Це фактор руйнування довіри населення до ринку фінансових послуг і до держави як справедливого регулятора, здатного захистити інтереси споживача.

З 2005 року у банківську систему України масовано вливався іноземний капітал з гаслом залучення в економіку дешевих фінансових ресурсів.

На той момент у банків не було довгострокових ресурсів у гривні, а банкам із західним капіталом було зручно видавати кредити у тій валюті, у якій вони отримували кошти від своїх материнських структур.

З тих пір в країні набуло розмаху масове, надзвичайно прибуткове для банків споживче кредитування населення в іноземній валюті. Про наслідки для держави і людей цього походу за прибутком намагалися публічно не говорити.

Тим не менш, економіст Сергій Терьохін тоді  казав : "Щоб зв'язати зайві валютні надходження в Україну, Сергій Тігіпко (тоді глава НБУ. -  Авт. ) дозволив банкам видавати валютні кредити населенню, не пов'язані із зовнішньою торгівлею. Ще тоді розумні люди попереджали, що так робити не можна, це дуже ризиковано.

Але в жовтні 2004 року таке рішення було прийняте. Людей посадили на доларову голку, сказали їм: подивіться - національна валюта нині міцна, тому заощадження краще зберігати в ній, а от кредити брати - у валюті. Це призвело до зростання девальваційних настроїв... Подивіться, як воно тепер "вистрілило".

В гонитві за колосальними прибутками комерційні банки роздавали кредити направо і наліво, не замислюючись про валютні ризики, можливі наслідки та про розрив їх ліквідності, про який банкіри люблять згадувати.

У 2003-2008 роках валютні кредити на іпотеку видавалися на 20-30 років, але "довжина" ресурсів, якими ці позики забезпечувалися, була максимум п'ять років. При цьому строк депозитів здебільшого становив один рік.

Тобто активи банків приблизно у п'ять разів були "довші" за пасиви. Це, звичайно, призвело до банкрутства багатьох установ у 2008-2014 роках. При цьому держава і банківський регулятор завжди щедро підтримували банківські установи.

Окремі банки отримували величезні компенсації ліквідності. Лише у 2008 році, після першої істотної девальвації гривні, вони отримали підтримку у вигляді рефінансування та стабілізаційних кредитів на 169,5 млрд грн.

За людей, як завжди, забули. В результаті кризи тільки 2008 року, коли гривня девальвувала на 60%, більшість позичальників вже не могли обслуговувати позики. Співвідношення боргу і доходу вийшло на таке значення, що подальше обслуговування валютних кредитів стало неможливим.

Багато позичальників ще тоді змушені були витрачати 90% доходу сім'ї на обслуговування кредитів. В результаті девальвації гривні у 2008 році на плечі фізичних та юридичних осіб, за оцінками Асоціації українських банків, додатковим боргом лягло 180 млрд грн, що становило 18% від ВВП країни. Сума колосальна.

Така ціна "дешевих західних інвестицій", безвідповідальної політики НБУ, за яку заплатили і донині платять громадяни. Шість років за рахунок платників податків держава рятувала і досі рятує банки, і жодного разу не підтримала населення.

До речі, через значні ризики валютного споживчого кредитування населення керівництво НБУ мало намір заборонити валютне кредитування населення ще у 2006 році. На жаль, тоді у нього не вистачило волі боротися з банківським лобі.

Тодішній глава Нацбанку Володимир Стельмах  попереджав  банкірів: "Банків, які мають ризики в іноземній валюті, на 60% більше, ніж тих, які мають ризики у гривні. Будь ласка, задумайтеся. Неправду кажете, що берете "довгі" ресурси. Ви якраз взяли "короткі" ресурси, а заклали їх у "довгі" активи. Ось де небезпека".

За його словами, банки, видавши кредити, створили валютні активи на 19 млрд дол, а залучили ресурсів, які порівнянні за строками, на 11 млрд дол. Тобто 8 млрд дол - це ризик, який ліг на плечі населення.

У 2014-2015 роках валютні позичальники відчули дежавю: за рік гривня знецінилася у три рази. Держава знову рятує банки: виділяє їм 115 млрд грн, черговий раз залишаючи позичальників наодинці з проблемою.

 
 

 

На цьому тлі заяви глави Нацбанку Валерії Гонтарєвої про готовність реструктуризувати валютну житлову іпотеку на умовах, що охоплюють обмежене коло валютних позичальників, не виглядають чесним наміром вирішити проблему.

Голова НБУ, за порадою банкірів і без погодження з представниками позичальників, пропонує: для власників "соціального" житла встановити курс конвертації кредиту на рівні 12,55 грн за дол, для інших - 18,82 грн за дол.

Згадаймо виступ Гонтарєвої на одному з останніх засідань Верховної Ради.

Погоджений з банками меморандум передбачає прощення 50% різниці між курсом на 1 січня 2014 року і нинішнім курсом за умови, якщо площа "соціальної" квартири не перевищує 60 кв м, і не менше 25% - для іншого житла. "А якщо не можеш платити - віддай банку цю квартиру. Це так. А як існувати банківській системі?".

Тоді питання: а як існувати людям, які взяли ці валютні кредити за курсом 5 грн за дол? Як можна голові НБУ, в період каденції якої вартість валютного кредиту кожного позичальника збільшилася на 200%, заявляти про прощення позичальникам лише 50% і 25% цієї вартості як про велику місію?

Влада повинна передусім захищати права громадян і лише потім - банків.

На жаль, специфічно у нас розуміють й інститут споживчого кредитування. Одним з основних конституційних прав громадянина є право на придбання товарів належної якості та захист їх прав державою. Споживчий кредит - це послуга банку, яку держава повинна контролювати і гарантувати її безпеку для споживача.

Складно назвати безпечною послугу, яка подорожчала на 400% з моменту укладення договору, а держава, з дозволу комерційних банків, "прощає" 25% або 50% підвищеної вартості, перекладаючи 350% валютного ризику не на плечі банку, а на плечі позичальника, права якого держава повинна захистити.

З цього приводу слід сказати про використання готівкової іноземної валюти як засіб платежу за кредитну послугу фізичними особами.

Згідно із статтею 99 Конституції, грошовою одиницею України є гривня. Стаття 524 ЦК встановлює, що зобов'язання повинні бути виражені винятково у грошовій одиниці України - гривні. Подібне положення міститься у статті 533 ЦК.

Відповідно до декрету Кабміну "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 року, валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України між особами резидентами України, яка приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог і зобов'язань.

Таким чином, законодавство України не дає права фізособам використовувати іноземну валюту як засіб платежу. А особою, зобов'язаною здійснювати контроль за валютою платежу за зобов'язаннями. призначені саме банки.

До речі, твердження про незаконність платежів в іноземній валюті фізособами ніколи не ставилося під сумнів вищими судовими інстанціями. Говорилося про законність видачі валютних кредитів населенню, але факт незаконності готівкових платежів у валюті за кредитну послугу - сплата процентів - завжди обминався.

Стельмах це добре  знав.

"У нас в країні заборонені розрахунки іноземною валютою. Тобто нема внутрішньої основи для валютного кредитування. Це по-перше. По-друге, ніхто не дає на купівлю автомобіля валюту в кредит. Видали кредит - ви відразу міняєте його на українську національну валюту в цій же касі і платите за машину.

Хіба це валютне кредитування? Тим більше, що законами України визначено: банківський кредит - будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, а гроші в Україні - це гривня, бо тільки вона є засобом платежу в нашій країні.

Є валюта ціни, а є валюта платежу. Але ми повинні працювати в площині закону. Розрахунки в іноземній валюті у нас заборонені. Змушений визнати: так, у нас є тіньовий експорт, тіньові розрахунки. Але чи є така ситуація нормальною?".

Іншими словами, попередні помилки і не зовсім законні дії кредиторів у питаннях валютного кредитування населення дають підстави прогнозувати довгий шлях врегулювання правовідносин між банками і позичальниками.

Якщо держава і банки вважають, що позичальники і далі будуть обслуговувати споживчі валютні кредити за нинішнім космічним курсом чи за "пільговим" курсом 18,82 грн за дол відповідно до банківського меморандуму, - це чергова велика помилка. У такому разі нас чекає лише патова ситуація.

Настав час зробити переоцінку ставлення до людини - споживача фінансових послуг. Необхідно прийняти вольове рішення та провести справжню дієву реструктуризацію валютних іпотечних кредитів населення, щоб раз і назавжди виправити попередні помилки можновладців і комерційних банків.

Одним з варіантів вирішення проблеми може стати повернення до домовленостей від 24 грудня 2014 року між комерційними банками та Громадською радою при НБУ щодо питань врегулювання проблематики реструктуризації споживчих кредитів в іноземній валюті та прийнятого на їх основі  меморандуму.

Цей документ, на відміну від останнього згаданого вище меморандуму НБУ, погоджений з громадськими організаціями, тому є компромісною пропозицією. Потрібно на законодавчому рівні закріпити положення меморандуму від 24 грудня, адже відновлення втраченої довіри між банками та їх клієнтами ще попереду.

 

просмотров: 394

По материалам: Економічна правда

 

Читайте также:

Источник: domik.ua

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Прочтите внимательно. Я на Антирейде ни раз говорил: "Необходимо ЗАСТАВИТЬ государство признать, что оно является виновником беспредела. И только после этого договариваться о консенсусном решении. А что касается банков, то пусть государство с ними и бадается. НО ТОЛЬКО ПОСЛЕ ТОГО, КАК ДОГОВОРИТСЯ С НАМИ!!! В статье приведены цифры, вот пусть государство ими и оперирует. А граждане должны четко заявить, что всякие грязные личности, даже если  они сейчас занимают очень высокие гос. должности, НА ПУШЕЧНЫЙ ВЫСТРЕЛ НЕ ДОЛЖНЫ БЫТЬ ПОДПУЩЕНЫ К ТАКОГО РОДА ПРОЦЕССАМ. Гарант Конституции не смотря на кадровый голод и войну должен свято соблюдать этот принцип.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      30 січня 2019 року
      м. Київ
      справа № 235/5583/16-ц
      провадження № 61-30301 св 18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      УсикаГ. І. (суддя-доповідач), Кузнєцова В. О., Олійник А. С.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_4,
      відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
      розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року у складі судді Хмельової С.М. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2017 року у складі колегії суддів: Дундар І. О., Кішкіної І. В.,
      Тимченко О. О.,
      ВСТАНОВИВ:
      У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживача банківських послуг.
      На обгрунтування позовних вимог зазначав, що 18 грудня 2014 року він заповнив анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг ПАТ КБ «ПриватБанк» (далі - Умови та правила), відповідно до якої підтвердив свою згоду на те, що заява разом з Умовами та правилами і Тарифами Банку складає між ним та банком договір про надання банківських послуг, у зв'язку з чим йому було видано картку для виплат НОМЕР_1.
      Приблизно 25-26 березня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» без попередження заблокував його банківську картку.
      Від працівників банку, за телефоном «3700», йому стало відомо, що картку заблоковано у зв'язку з шахрайськими діями з його боку при здійсненні фінансових операцій, вчинених з використанням картки, а тому було рекомендовано звернутися до правоохоронних органів.
      22 квітня 2016 року він звернувся із заявою про можливе вчинення злочину до Краматорського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області, яке 29 квітня 2016 року повідомило його про відсутність виявлених ознак злочину за наслідками перевірки його заяви.
      На його звернення від 19 травня 2016 року, 22 травня 2016 року, 20 липня 2016 року від 17 серпня 2016 року про розблокування банківської картки, ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомляло, що працівники банку здійснюють пошук інформації в архівах і програмних комплексах та проводиться перевірку.
      Посилаючись на те, що дії ПАТ КБ «ПриватБанк» з блокування банківської платіжної картки є незаконними, оскільки рішення суду про арешт коштів на його рахунку не ухвалювалось, інші передбачені законом підстави для обмеження його права на розпорядження грошовими коштами у розмірі 2 902, 04 грн, що знаходяться на його рахунку, відсутні, просив зобов'язати ПАТ КБ «Приватбанк» зняти (скасувати) встановлені для нього обмеження права на розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його поточному рахунку та обслуговуються карткою НОМЕР_1, шляхом її розблокування.
      Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року позов задоволено.
      Зобов'язано ПАТ КБ «ПриватБанк» зняти (скасувати) встановлені для ОСОБА_4 обмеження права на розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його поточному рахунку та обслуговуються карткою НОМЕР_1, шляхом негайного розблокування зазначеного карткового рахунку і забезпечення можливості вільно користуватися та розпоряджатися власними грошовими коштами на цьому поточному рахунку.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що дії банку з блокування карткового рахунку позивача є незаконними, оскільки будь-яких доказів на підтвердження наявності вмотивованих підозр щодо вчинення позивачем шахрайських дій шляхом введення в оману з метою отримання грошових коштів на банківську картку, яка обслуговується ПАТ КБ «ПриватБанк», відповідач не надав. Не зважаючи на неодноразові звернення ОСОБА_4 про розблокування його картки та відсутність інформації про вчинення позивачем незаконних дій, за яких банк мав право заблокувати картку, відповідач не поновив право позивача на використання електронного платіжного засобу.
      Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року залишено без змін.
      Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, застосував норми матеріального права та надав належну правову оцінку зібраним у справі доказам, а тому оскаржуване судове рішення є законним та обгрунтованим.
      У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у вересні 2017 року, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило скасувати оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволені позову, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що банківська картка позивача була заблокована на підставі повідомлення особи про введення її в оману, внаслідок чого на картковий рахунок ОСОБА_4 було перераховано грошові кошти, що свідчить про наявність ознак шахрайських дій з боку позивача. Пунктом 1.1.3.2.14 Умов та правил надання банківських послуг і тарифів, до яких приєднався позивач, передбачено право банку відмовитися від здійснення видаткових операцій за рахунком клієнта у випадку виникнення вмотивованих підозр щодо використання банку для проведення незаконних операцій, а тому блокування банківської картки позивача було здійснено відповідно до вимог чинного законодавства та умов договору.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
      29 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
      Судами попередніх інстанцій установлено, що 18 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір про надання банківських послуг, що підтверджується анкетою-заявою про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в Приватбанк. На виконання умов договору банк відкрив позивачу поточний рахунок, який обслуговується карткою НОМЕР_1.
      У період з 25 по 26 березня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» заблокував картку позивача.
      22 квітня 2016 року позивач звернувся до Краматорського ВП ГУ НП в Донецькій області із повідомленням про можливе вчинення злочину. 29 квітня 2016 року Краматорський ВП ГУ НП в Донецькій області повідомило його про те, що під час проведення перевірки за його заявою ознак будь-якого злочину не встановлено, матеріальної шкоди не завдано, а тому відсутні підстави для внесення зазначених відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
      19 травня 2016 року позивач звернувся із заявою до ПАТ КБ «ПриватБанк» про розблокування дії його картки та повернення його грошових коштів, шляхом їх зарахування на інший рахунок.
      Листами від 22 травня 2016 року, 20 липня 2016 року, 17 серпня 2016 року,
      14 вересня 2016 банк повідомляв ОСОБА_4, що представники ПАТ КБ «ПриватБанк» шукають необхідну інформацію в архівах та програмних комплексах банку, проводять перевірку даних, що потребує додаткового часу.
      25 листопада 2016 року відповідач повідомив позивача про те, що він діє в межах чинного законодавства України та відповідно до умов укладеного договору. Здійснення видаткових операцій з використання платіжної картки призупинено у зв'язку зі зверненням фізичної особи клієнта банку, яка повідомила, що 23 березня 2016 року внаслідок введення в оману, вона перерахувала кошти на користь ОСОБА_4, що є підставою для блокування його картки.
      Згідно з частинами першою-третьою статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунку банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунку), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.
      Положенням частини першої статті 1068 ЦК України передбачено, що банк зобов'язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунку.
      Відповідно до статті 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпорядження рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму чи фінансування розповсюдження зброї масового знищення, передбачених законом.
      Таким чином, дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо зупинення фінансових операцій за рахунком клієнта мають, зокрема, відповідати вимогам Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1702-VII «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (далі - Закон № 1702-VII).
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 5 Закону № 1702-VII банки є суб'єктами первинного фінансового моніторингу.
      Згідно з частинами першою-третьою статті 17 Закону № 1702-VII суб'єкт первинного фінансового моніторингу має право зупинити здійснення фінансової (фінансових) операції (операцій), яка (які) містить (містять) ознаки, передбачені статтями 15 та/або 16 цього Закону, та/або фінансові операції із зарахування чи списання коштів, що відбувається в результаті дій, які містять ознаки вчинення злочину, визначеного Кримінальним кодексом України, та зобов'язаний зупинити здійснення фінансової (фінансових) операції (операцій), якщо її учасником або вигодоодержувачем за ними є особа, яку включено до переліку осіб, пов'язаних з провадженням терористичної діяльності або щодо яких застосовано міжнародні санкції (якщо види та умови застосування санкцій передбачають зупинення або заборону фінансових операцій), і в день зупинення повідомити спеціально уповноваженому органу в установленому законодавством порядку про таку (такі) фінансову (фінансові) операцію (операції), її (їх) учасників та про залишок коштів на рахунку (рахунках) клієнта, відкритому (відкритих) суб'єктом первинного фінансового моніторингу, який зупинив здійснення фінансової (фінансових) операції (операцій), та у разі зарахування коштів на транзитні рахунки суб'єкта первинного фінансового моніторингу - про залишок коштів на таких рахунках в межах зарахованих сум. Таке зупинення фінансових операцій здійснюється на два робочі дні з дня зупинення (включно).
      Спеціально уповноважений орган може прийняти рішення про подальше зупинення фінансової (фінансових) операції (операцій), здійснене відповідно до частини першої цієї статті, на строк до п'яти робочих днів, про що зобов'язаний негайно повідомити суб'єкту первинного фінансового моніторингу, а також правоохоронним органам, уповноваженим приймати рішення відповідно до Кримінального процесуального кодексу України.
      Спеціально уповноважений орган у разі виникнення підозр може прийняти рішення про зупинення видаткових фінансових операцій на строк до п'яти робочих днів, про що зобов'язаний негайно повідомити суб'єкту первинного фінансового моніторингу, а також правоохоронним органам, уповноваженим приймати рішення відповідно до Кримінального процесуального кодексу України. У такому разі суб'єкт первинного фінансового моніторингу зобов'язаний в день отримання, але не пізніше 11 години наступного робочого дня після отримання відповідного рішення повідомити спеціально уповноваженому органу про залишок коштів на рахунку клієнта, фінансові операції (кошти) за яким були зупинені, та у разі зупинення фінансових операцій на транзитних рахунках суб'єкта первинного фінансового моніторингу - про залишок коштів на таких рахунках в межах зарахованих сум.
      Частиною 5 статті 17 Закону № 1702-VII передбачено, що в разі прийняття рішення відповідно до частин другої і третьої цієї статті спеціально уповноважений орган протягом строку подальшого зупинення відповідних (відповідної) фінансових (фінансової) операцій (операції) або зупинення видаткових фінансових операцій проводить аналітичну роботу, збирає необхідну додаткову інформацію, обробляє, перевіряє, аналізує її та у разі, якщо за результатами перевірки: ознаки легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму, або вчинення іншого злочину, визначеного Кримінальним кодексом України, не підтверджуються, спеціально уповноважений орган зобов'язаний негайно скасувати своє рішення про подальше зупинення відповідних (відповідної) фінансових (фінансової) операцій (операції) або зупинення видаткових фінансових операцій та повідомити про це суб'єкту первинного фінансового моніторингу; є мотивовані підозри, - спеціально уповноважений орган приймає рішення про продовження зупинення відповідних (відповідної) фінансових (фінансової) операцій (операції) (видаткових фінансових операцій), готує і подає відповідний узагальнений матеріал або додатковий узагальнений матеріал правоохоронним органам, уповноваженим приймати рішення відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, та в день прийняття такого рішення інформує відповідного суб'єкта первинного фінансового моніторингу про дату закінчення строку зупинення відповідних (відповідної) фінансових (фінансової) операцій (операції). Строк зупинення відповідних фінансових (фінансової) операцій (операції) продовжується спеціально уповноваженим органом з наступного робочого дня після подання відповідного узагальненого матеріалу або додаткового узагальненого матеріалу за умови, що загальний строк такого зупинення не перевищуватиме 30 робочих днів.
      Строки зупинення фінансової (фінансових) операції (операцій) суб'єктами первинного фінансового моніторингу та спеціально уповноваженим органом, зазначені у частинах першій - п'ятій цієї статті, є остаточними та продовженню не підлягають.
      Відповідно до пункту 91 постанови Правління Національного банку України від 26 червня 2015 року № 417 «Про затвердження Положення про здійснення банками фінансового моніторингу» банк зобов'язаний інформувати визначені законодавством України правоохоронні органи за місцем розташування банку про фінансові операції, стосовно яких є підстави підозрювати, що вони пов'язані, стосуються або призначені для фінансування тероризму чи фінансування розповсюдження зброї масового знищення, та їх учасників у день виявлення, але не пізніше наступного робочого дня з дня реєстрації таких фінансових операцій.
      Таким чином, правомірність блокування карткового рахунку є можливою лише у випадку подальшого вчинення банком дій, визначених Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму», а також за умови дотримання строків зупинення фінансових операцій та блокування картки.
      У матеріалах справи відсутні докази дотримання банком зазначених вище вимог, а також здійснення позивачем незаконних операцій, на підставі чого було заблоковано його картковий рахунок.
      За таких обставин, суди дійшли правильного висновку, що ПАТ КБ «ПриватБанк» належним чином не обґрунтувало правомірність блокування карткового рахунку, відкритого на ім'я позивача, доказів на підтвердження наявності порушень позивачем вимог законодавства, за наслідками яких було заблоковано його картковий рахунок, не надало та, не зважаючи на неодноразові звернення ОСОБА_4, не вчинило дій, направлених на розблокування карткового рахунку. Крім того, призупинення видаткових операцій діяло понад строки, встановленні чинним законодавством.
      Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що суди попередніх інстанцій правильно визначили характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, а тому касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
      Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
      Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 15 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2017 року залишити без змін.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Судді: Г. І. Усик
      В. О. Кузнєцов
      А. С. Олійник
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/79543427
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 372/504/17
      Провадження N 14-325цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      представник позивача - ОСОБА_4,
      відповідачі: ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванченко Олена Леонідівна,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4
      на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року в складі судді Болобана В.Г. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів Сліпченка О.І., Іванової І.В., Гуля В.В.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л., третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним, та
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 12 липня 1986 року по 13 жовтня 2015 року вона та ОСОБА_5 перебували у шлюбі. За час шлюбу подружжя набуло майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1.
      05 вересня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір позики грошових коштів у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між сторонами укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2, яка є спільною сумісною власністю подружжя.
      Вказувала, що згоди на передачу майна в іпотеку вона не надавала, тому просила визнати договір іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним та зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за N 16243266, N 16239951.
      Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Суд першої інстанції керувався тим, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи за обставинами не могла не знати про те, що майно належить на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоду на вчинення такого правочину другого з подружжя (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15). Спірне майно на момент укладення договору та на теперішній час належить на праві приватної власності ОСОБА_5, що підтверджується інформаційною довідкою з Реєстру речових прав на нерухоме майно, правовий режим майна на спільну сумісну власність не змінено (рішення про поділ майна подружжя не ухвалювалося), а тому не потрібна згода позивачки на укладення договору іпотеки.
      Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року залишено без змін.
      Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16, та зазначив, що сама по собі відсутність згоди другого з подружжя на укладення оспорюваного договору не може бути підставою для визнання його недійсним. На час укладення договору іпотеки сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, правовий статус спірного майна не змінений на спільну сумісну власність, а відтак не потрібна була згода позивачки на укладення договору іпотеки.
      У грудні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційна скарга мотивована тим, що предмет договору іпотеки - квартира АДРЕСА_2, загальною площею 366,8 кв. м, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки була придбана за час шлюбу та за їхні спільні кошти, а тому укладення оспорюваного договору за відсутності згоди одного з подружжя суперечить закону та порушує права позивачки як одного із співвласників майна. Про існування договору позики та договору іпотеки позивачці стало відомо під час розгляду справи про поділ майна подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, передача майна в іпотеку можлива лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників.
      Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12, у якому передбачено, що якщо майно, яке є спільною сумісною власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до частини першої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      27 березня 2018 року ОСОБА_7 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити її без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін. Свою позицію обґрунтовував тим, що власником квартири, яка є предметом іпотеки, на момент укладення договору був ОСОБА_5, який надав усі документи, необхідні для посвідчення такого правочину, що підтверджували відсутність порушення прав інших осіб внаслідок укладення договору іпотеки. На момент укладення договору позики та оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не перебували у шлюбі, а відсутність згоди другого з подружжя сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного іншим із подружжя.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке.
      Суди установили, що 12 липня 1986 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб (т. 1, а. с. 11).
      Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (дублікат від 20 липня 2016 року), виданим на підставі рішення виконкому Української міської ради від 27 листопада 2008 року N НОМЕР_3, ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1. Право власності на квартиру зареєстровано в реєстрі прав власності 15 грудня 2008 року за реєстраційним номером 25260875 (т. 1, а. с. 8?10).
      13 жовтня 2015 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвано (т. 1, а. с. 12).
      У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, у тому числі квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 152).
      На підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 16 червня 2016 року, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року, справу направлено до Обухівського районного суду Київської області, який ухвалою від 05 грудня 2016 року прийняв її до провадження і призначив до розгляду (т. 1, а. с. 153?156).
      Під час розгляду справи ОСОБА_3 дізналася, що 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 уклали договір позики, за яким останній передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 року.
      На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 145?147).
      При укладенні договору іпотеки 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 склав заяву, якою стверджував, що під час набуття права власності на квартиру АДРЕСА_2 в зареєстрованому шлюбі він не перебував, ні з ким не проживав та не вів спільне господарство, тому квартира є його особистою приватною власністю, не є спільною сумісною власністю і осіб, які б могли порушити питання про визнання за ними права власності на зазначену квартиру (її частину), у тому числі відповідно до статей 62, 74, 97 Сімейного кодексу України (далі - СК України), немає. Зазначена заява посвідчена 05 вересня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. (т. 1, а. с. 100).
      Звертаючись у лютому 2017 року до суду з позовом про визнання зазначеного договору іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним, ОСОБА_3 посилалася на те, що квартира АДРЕСА_2 придбана за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, тому при укладенні договору іпотеки відповідно до вимог статті 578 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 6 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) вимагалася нотаріальна засвідчена її згода як співвласника майна. Проте такої згоди вона не надавала, що в силу положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.
      Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
      Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").
      За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.
      Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
      Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
      У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
      Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
      Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
      Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі N 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі N 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі N 404/1515/16-ц.
      Суди встановили, що спірна квартира набута відповідачем за час шлюбу з позивачкою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_5 підтверджує, що у судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні. Спір про поділ майна, заявлений ОСОБА_3, не вирішено.
      За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
      Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
      У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
      Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону N 898-IV передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
      Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
      Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства.
      Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.
      Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
      У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа? контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
      Такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.
      Водночас, Верховний Суд України, дійшовши таких правових висновків у зазначених справах, не відступав від правового висновку, викладеного у раніше прийнятій постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12, у якому зазначив, що відповідно до статті 578 ЦК України, а також спеціальної норми - частини другої статті 6 Закону N 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину.
      Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.
      У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 зазначав, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги саме правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії", заява N 76943/11, § 123).
      ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91, § 31?32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "S. W. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92, § 36).
      З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
      Оскільки договір іпотеки від 05 вересня 2016 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що при посвідченні договору іпотеки нотаріус перевірив правовий статус ОСОБА_5, який вказав, що є одноосібним власником майна, тому порушень з боку відповідача приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. не вбачається.
      Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини, дослідили докази та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково відмовили у позові ОСОБА_3
      Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права і ухвалення нового судового рішення не потребує встановлення фактичних обставин справи, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову ОСОБА_3
      Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд здійснює розподіл судових витрат.
      Документально підтверджені судові витрати у розмірі 1 280 грн за подання позовної заяви, 1 408 грн за подання апеляційної скарги та 2 560 грн за подання касаційної скарги, а всього 5 248 грн. підлягають стягненню з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402, 403, 409, 412, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити.
      Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року скасувати.
      Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко Олени Леонідівни, третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним задовольнити.
      Визнати недійсним договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко Оленою Леонідівною та зареєстрований у реєстрі 05 вересня 2016 року за N 1157.
      Зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко ОленуЛеонідівну виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за N N 16243266, 16239951.
      Стягнути з ОСОБА_5 (місце реєстрації: проспект Повітрофлотський, 28 (в/ч), м. Київ, 03049, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) 5 248 (п'ять тисяч двісті сорок вісім) гривень судового збору.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      Князєв В.С.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      14 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 161/3245/15-ц
      Провадження N 14-321цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство "ВіЕс Банк" (далі - ПАТ "ВіЕс Банк"), правонаступником якого є Акціонерне товариство "Таскомбанк" (далі - АТ "Таскомбанк"),
      відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватне підприємство "Ніка-ріелті" (далі - ПП "Ніка-ріелті"), приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Троц Юлія Борисівна (далі - Приватний нотаріус), Комунальне підприємство "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Волинське ОБТІ"),
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба Луцького міського управління юстиції у Волинській області (далі - Реєстраційна служба), Приватне акціонерне товариство "Компанія з управління активами "Карпати-інвест" (далі - ПАТ "КУА "Карпати-інвест"),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року в складі судді Івасюти Л.В. та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 26 серпня 2016 року в складі колегії суддів Карпук А.К., Бовчалюк З.А., Здрилюк О.І.
      у справі за позовом ПАТ "ВіЕс Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Ніка-ріелті", Приватного нотаріуса, КП "Волинське ОБТІ", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба, ПАТ "КУА "Карпати-інвест", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності та витребування майна, та
      УСТАНОВИЛА:
      У березні 2015 року ПАТ "ВіЕс Банк", яке є правонаступником Публічного акціонерного товариства "Фольксбанк" (далі - ПАТ "Фольксбанк"), яке у свою чергу є правонаступником Відкритого акціонерного товариства "Фольксбанк" (далі - ВАТ "Фольксбанк"), правонаступником якого є АТ "Таскомбанк", звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати недійсним дублікат договору купівлі-продажу від 13 грудня 2011 року, виданий Приватним нотаріусом на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого ним же 22 серпня 2008 року; визнати протиправним і скасувати рішення реєстратора КП "Волинське ОБТІ" від 22 грудня 2011 року про реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на нежитлове приміщення - офіс загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2, а також витребувати зазначене нерухоме майно від ПП "Ніка-ріелті" на користь ПАТ "ВіЕс Банк".
      Позовну заяву мотивовано тим, що на підставі заочного рішення Луцького міськрайонного суду Волинського області від 19 травня 2011 року позивач набув право власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, а 25 листопада 2011 року КП "Волинське ОБТІ" зареєструвало право власності на зазначений офіс за ПАТ "Фольксбанк", у володінні якого вказане нежитлове приміщення перебувало з листопада 2011 року по серпень 2014 року.
      06 вересня 2014 року спірним приміщенням офісу заволоділи представники ПП "Ніка-ріелті", пред'явивши видане Реєстраційною службою свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 25 липня 2014 року, де це підприємство зазначено власником.
      ПАТ "ВіЕс Банк" посилалося на те, що зазначене нерухоме майно вибуло з його володіння не з його волі, внаслідок неправомірної видачі 13 грудня 2011 року Приватним нотаріусом ОСОБА_3 дубліката договору купівлі-продажу цього приміщення офісу від 22 серпня 2008 року на підставі його неправдивої письмової заяви про втрату оригіналу договору купівлі-продажу та неправомірної реєстрації КП "Волинське ОБТІ" за останнім права власності на спірну нерухомість на основі зазначеного дубліката. Такі дії надали можливість неодноразово відчужувати нежитлове приміщення без згоди позивача як іпотекодержателя, на яке нотаріусом було накладено заборону відчуження, внаслідок чого кінцевим власником офісу (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, стало ПП "Ніка-ріелті". ПАТ "ВіЕс Банк" просило позов задовольнити.
      Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року позов ПАТ "ВіЕс Банк" задоволено. Визнано недійсним дублікат від 13 грудня 2011 року, виданий Приватним нотаріусом взамін договору купівлі-продажу, посвідченого Приватним нотаріусом 22 серпня 2008 року. Визнано протиправним та скасовано рішення реєстратора - КП "Волинське ОБТІ" від 22 грудня 2011 року про реєстрацію права власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2, за ОСОБА_3 Витребувано офіс (А-5), загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за вказаною адресою, від ПП "Ніка-ріелті" на користь ПАТ "ВіЕс Банк". Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки відсутні факти втрати або зіпсування договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року, посвідченого Приватним нотаріусом, предметом якого є офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, тому не було правових підстав для видачі 13 грудня 2011 року дубліката цього нотаріально посвідченого документа на підставі неправдивої заяви ОСОБА_3, який до того ж втратив право власності на вказане нежитлового приміщення та діяв недобросовісно, у зв'язку із чим відновлений примірник вказаного документа за заявою останнього є недійсним, а рішення про реєстрацію права власності на зазначену будівлю за ОСОБА_3 підлягає скасуванню, оскільки їх видачею порушуються права ПАТ "ВіЕс Банк", як дійсного на той час власника спірного нерухомого майна.
      Суд першої інстанції врахував, що на момент набуття ПП "Ніка-ріелті" права власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м за вказаною адресою цьому підприємству був достовірно відомий первісний власник зазначеного нежитлового приміщення, тому це підприємство не може вважатися добросовісним набувачем спірного майна в розумінні положень статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), яке може бути витребуванопозивачем як іпотеко держателем на користь якого за рішенням суду звернуто стягнення на це майно як предмет іпотеки. Оскільки про порушення свого права ПАТ "ВіЕс Банк" дізналося після заволодіння спірним нежитловим приміщенням ПП "Ніка-ріелті" у вересні 2014 року, то позивач з огляду на положення частини першої статті 261 ЦК України, звертаючись до суду з вказаним позовом у березні 2015 року, не пропустив встановленої законодавством загальної позовної давності тривалістю у три роки.
      Суд першої інстанції зазначив, що вимоги позивача про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності і витребування майнапов'язані між собою, дії відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Ніка-ріелті", Приватного нотаріуса та КП "Волинське ОБТІ" знаходяться у причинно-наслідковому зв'язку та в сукупності призвели до втрати права власності ПАТ "ВіЕс Банк" на спірне нерухоме майно, то їх окремий розгляд є неможливим і вони повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства.
      Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 26 серпня 2016 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року в частині вимог ПАТ "ВіЕс Банк" до ПП "Ніка-ріелті" про витребування майна скасовано. Провадження в справі у цій частині закрито. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.
      Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що вимога до ПП "Ніка-ріелті" про витребування майна є самостійною та може бути пред'явлена позивачем як юридичною особою в порядку господарського судочинства окремо від інших вимог, заявлених у межах цього позову, натомість не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, то суд першої інстанції помилково прийняв до розгляду позовні вимоги ПАТ "ВіЕс Банк" у цій частині.
      Апеляційний суд визнав, що в іншій частині суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      У вересні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 26 серпня 2016 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ПАТ "ВіЕс Банк".
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій помилково залучили до участі у справі як відповідача Приватного нотаріуса, який не має спільних чи однорідних прав та обов'язків стосовно позивача; на момент отримання ОСОБА_3 оспорюваного дубліката договору купівлі-продажу не існувало правовстановлюючого документа, на підставі якого за позивачем зареєстровано право власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, ще у період із грудня 2011 року до лютого 2012 року ПАТ "ВіЕс Банк" стало відомо про існування дубліката від 13 грудня 2011 року, виданого Приватним нотаріусом взамін договору купівлі-продажу, посвідченого Приватним нотаріусом 22 серпня 2008 року, оскільки 17 грудня 2012 року ОСОБА_3 як власник на той час спірної нерухомості, звертався до правоохоронних органів з приводу перебування у цьому приміщенні працівників охоронної фірми позивача, а отже, останній пропустив визначену статтею 257 ЦК України позовну давність.
      Заявник указує на неможливість розгляду в порядку цивільного судочинства вимог ПАТ "ВіЕс Банк" до державного реєстратора - КП "Волинське ОБТІ" як суб'єкта владних повноважень, оскільки спори із зазначеними суб'єктами щодо реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень з огляду на статтю 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (в редакції, чинній на момент відкриття провадження у справі) та статті 2, 9 та 30 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV) підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ПАТ "ВіЕс Банк" подало відзив (заперечення) на касаційну скаргу, в якому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      Заявник посилався, що: вказаний позов подано щодо оскарження дій нотаріуса у зв'язку з порушенням визначеної законодавством процедури їх вчинення, тому сам нотаріус має бути відповідачем, при цьому процесуальний статус останнього не вплинув на законність оскаржуваних ОСОБА_4 судових рішень; припинення права власності ПАТ "ВіЕсБанк" на спірне нерухоме майно до виникнення такого права у ОСОБА_3 не відбулося; до серпня 2014 року до позивача з претензіями щодо права власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 жодна особа не зверталася, отже ПАТ "ВіЕс Банк" не пропустило позовної давності; вимога про скасування рішення про державну реєстрацію права власності, прийнятого КП "Волинське ОБТІ" стосується захисту цивільного права позивача та залежить від чинності оскаржуваного дубліката договору купівлі-продажу, отже повинна розглядатися спільно з вимогою про визнання цього дубліката недійсним у порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Крім того цей спір, незважаючи на участь у ньому суб'єкта владних повноважень, не є публічно-правовим.
      Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      У лютому 2018 року справу за позовом ПАТ "ВіЕс Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Ніка-ріелті", Приватного нотаріуса, КП "Волинське ОБТІ", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба, ПАТ "КУА "Карпати-інвест", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності і витребування майна передано до Верховного Суду.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 11 липня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року залучено АТ "Таскомбанк" до участі у справі як правонаступника ПАТ "ВіЕс Банк".
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 грудня 2011 року Приватний нотаріус за письмовою заявою ОСОБА_3 про втрату оригінала договору купівлі-продажу видав останньому дублікат від 13 грудня 2011 року за реєстраційним N 1710 договору купівлі-продажу офісу (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 та посвідченого Приватним нотаріусом 22 серпня 2008 року за реєстраційним N 4279.
      Суди з'ясували, що 21 грудня 2011 року ОСОБА_3 звернувся з дублікатом договору до КП "Волинське ОБТІ", яке 22 грудня 2011 року зареєструвало за ним право власності на спірне нерухоме майно та видало йому витяг від 22 грудня 2011 року N НОМЕР_2 про реєстрацію права власності.
      ПАТ "ВіЕс Банк" просило скасувати згадане рішення державного реєстратора, оскільки правовою підставою для його прийняття та подальшого відчуження вказаного нежитлового приміщення є недійсний дублікат договору, законних підстав для видачі якого у Приватного нотаріуса не було, тому що його оригінал не було втрачено, при цьому за рахунок спірного нерухомого майна позивачем задоволено свої вимоги як іпотекодержателя шляхом набуття у власність предмета іпотеки на погашення заборгованості за кредитним договором ОСОБА_3
      Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.
      Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАСУкраїни у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни у вказаній редакції).
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб) прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій.
      Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.
      Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.
      За змістом частини першої статті 2 Закону N 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      Частиною сьомою статті 3 Закону N 1952-IV визначено, що державна реєстрація прав проводиться за місцем розташування об'єкта нерухомого майна в межах території, на якій діє відповідний орган державної реєстрації прав.
      Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року N 7/5, чинним на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що до 01 січня 2012 року державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках, проводиться реєстраторами бюро технічної інвентаризації.
      Велика Палата Верховного Суду вважає правильним вирішення судами попередніх інстанцій вимог щодо здійсненої КП "Волинське ОБТІ" державної реєстрації права власності на згадане нерухоме майно в порядку цивільного судочинства, оскільки їх предметом у цьому випадку є не перевірка адміністративно-розпорядчих дій державного реєстратора - бюро технічної інвентаризації чи встановлення законності (незаконності) його дій, а скасування рішень стосовно державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на підставі дубліката договору купівлі-продажу, що безпосередньо пов'язано зі спором про захист речового (цивільного) права на це майно позивача.
      Щодо висновків судів попередніх інстанцій по суті вирішення вказаного спору Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Суди встановили, що 03 листопада 2008 року між ВАТ "Фольксбанк", правонаступником якого є ПАТ "Фольксбанк", а в подальшому - ПАТ "ВіЕс Банк",правонаступником якого є АТ "Таскомбанк", та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав 1 600 000 грн на умовах, визначених договором.
      На забезпечення виконання умов кредитного договору між тими ж сторонами 03 листопада 2008 року укладено іпотечний договір, згідно з яким ОСОБА_3 передав в іпотеку ВАТ "Фольксбанк" належне йому на праві власності згідно з договором купівлі-продажу, посвідченим Приватним нотаріусом 22 серпня 2008 року за реєстраційним N 4279, нерухоме майно - офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2
      Відомості про іпотеку 03 листопада 2008 року внесені до Державного реєстру іпотек приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_8
      Пунктом 3.11 іпотечного договору передбачено, що правовстановлюючі документи на предмет іпотеки та інші документи за вибором іпотекодержателя, що стосуються предмета іпотеки, будуть зберігатися у іпотекодержателя до повного виконання основного зобов'язання. Іпотекодавець зобов'язаний у день укладення цього договору (якщо інший термін не передбачений цим договором) передати іпотекодержателю оригінали відповідних документів, за вибором іпотекодержателя, про що сторони укладають відповідний акт приймання-передачі оригіналів документів. Після виконання основного зобов'язання іпотекодержатель зобов'язаний повернути отримані на зберігання оригінали документів. У випадку звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізації (набуття права власності тощо) оригінали документів іпотекодавцю не повертаються.
      Згідно з актом приймання-передачі оригіналів, у тому числі й правовстановлюючих документів на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 від 03 листопада 2008 року, ОСОБА_3 передав, а ВАТ "Фольксбанк" прийняло, зокрема й оригінал договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року за реєстраційним номером N 4279.
      Щодо переданого в іпотеку нерухомого майна існували численні судові рішення.
      Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинського області від 19 травня 2011 року звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 03 листопада 2008 року у розмірі 1 939 560,24 грн шляхом набуття ПАТ "Фольксбанк" права власності на офіс (А-5), загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за вказаною адресою, на підставі якого КП "Волинське ОБТІ" зареєструвало право власності за позивачем на вказане нерухоме майно.
      Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 листопада 2011 року скасовано згадане заочне рішення цього ж суду, а справу призначено до розгляду в загальному порядку.
      Також суди попередніх інстанцій з'ясували, що 13 грудня 2011 року Приватний нотаріус за письмовою заявою ОСОБА_3 про втрату оригіналу договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року видав останньому його дублікат.
      22 грудня 2011 року КП "Волинське ОБТІ" зареєструвало за ОСОБА_3 право власності на спірний офіс на підставі дубліката договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року, виданого Приватним нотаріусом 13 грудня 2011 року, та видало витяг про реєстрацію права власності останнього на спірний офіс.
      Повторним заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинського області від 24 квітня 2012 року (справа N 2-8100/11), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 04 вересня 2012 року, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 03 листопада 2008 року, укладеним між ВАТ "Фольксбанк", правонаступником якого є ПАТ "Фольксбанк", та ОСОБА_3, у розмірі 1 939 560,24 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме офіс загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2 та належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року, шляхом набуття ПАТ "Фольксбанк" права власності на вказане нерухоме майно.
      Крім того, встановлено, що у березні 2012 року ОСОБА_7 і ОСОБА_9 як продавці за договором купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про розірвання договору та передачу їм права власності на спірне приміщення, який рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 квітня 2012 року задоволено.
      Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року в згаданій вище справі апеляційну скаргу ПАТ "ВіЕс Банк" задоволено, скасовано рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 квітня 2012 року та ухвалено нове рішення про відмову у позові ОСОБА_7 і ОСОБА_9
      Суди встановили, сторони не заперечували, що відповідно до мирової угоди, затвердженої ухвалою Рожищенського районного суду Волинської області від 11 липня 2012 року, право власності на спірне приміщення офісу площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою:АДРЕСА_2 перейшло від ОСОБА_7 і ОСОБА_9 до ОСОБА_4 у рахунок погашення боргу ОСОБА_10, вказану ухвалу від 11 липня 2012 року ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 17 жовтня 2014 року скасовано.
      13 березня 2014 року заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області частково задоволено позов ОСОБА_3 до ПАТ "ВіЕс Банк" та приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_8 про визнання договору іпотеки припиненим, договір іпотеки визнано припиненим.
      13 жовтня 2014 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області задоволено заяву про перегляд зазначеного заочного рішення від 13 березня 2014 року, яке скасовано, та в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Актом приймання-передачі та грошової оцінки майна 03 липня 2014 року спірного приміщення, складеного ОСОБА_4 як одноосібним засновником ПП "Ніка-ріелті" та самим ПП "Ніка-ріелті", підтверджується, що ОСОБА_4 передав спірне нерухоме майно в статутний фонд підприємства.
      Реєстраційною службою 25 липня 2014 року зареєстровано за ПП "Ніка-ріелті" право власності на вказане приміщення офісу та видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно.
      01 жовтня 2014 року між ПАТ "КУА "Карпати-інвест" та ПП "Ніка-ріелті" укладено договір позики, відповідно до умов якого останнє отримало 500 000 грн.
      Вказана позика забезпечена передачею 03 жовтня 2014 року ПП "Ніка-ріелті" в іпотеку ПАТ "КУА "Карпати-інвест" приміщення офісу (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2
      Рішенням Господарського суду Львівської області від 06 травня 2015 року в задоволенні позову ПАТ "ВіЕс Банк" до ПАТ "КУА "Карпати-інвест", ПП "Ніка-ріелті", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Товариство з обмеженою відповідальністю "ІРС Сістем" (ТОВ - "ІРС Сістем"), ОСОБА_3, про визнання вказаного договору іпотеки, від 03 жовтня 2014 року недійсним відмовлено.
      Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 24 червня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 06 жовтня 2015 року згадане рішення господарського суду першої інстанції залишено без змін.
      Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 20 березня 2015 року в задоволенні позову ПАТ "ВіЕс Банк" до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Волинської області ОСОБА_8, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ПАТ "КУА "Карпати-інвест", ТОВ "ІРС Сістем", ОСОБА_3, про визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 червня 2016 року про припинення іпотеки та вилучення запису про реєстрацію іпотеки, яка виникла на підставі іпотечного договору від 03 листопада 2008 року, іпотекодержателем за яким є ПАТ "Фольксбанк", правонаступником якого є ПАТ "ВіЕс Банк", а іпотекодавцем ОСОБА_3, відмовлено.
      Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 серпня 2015 року вищевказану постанову від 20 березня 2015 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позов ПАТ "ВіЕс Банк" задоволено.
      Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (частина перша статті 3 ЦПК України в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом, та статті 15, 16 ЦК України).
      За змістом статті 11 ЦПК України в редакції, чинній на момент звернення до суду із позовом, суд розглядає цивільні справи за зверненням фізичних чи юридичних осіб у межах заявлених ними вимог.
      Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.
      Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, можуть бути визнання права, визнання правочину недійсним (частина друга статті 16 ЦК України).
      За змістом частин другої, третьої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
      Нормами цивільного законодавства передбачений спосіб захисту цивільних прав та інтересів, зокрема й шляхом визнання правочину недійсним, правові засади для застосування якого врегульовані приписами статей 215-236 ЦК України.
      Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.
      За положеннями частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
      Тобто відповідно до вищевказаних норм ЦК України недійсним можна визнати лише договір як правочин, і така вимога може бути заявлена як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Договір як документ, а також дублікат чи копії такого документу не можуть бути визнані недійсними.
      Згідно зі статтею 53 Закону України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) у разі втрати або зіпсування документа, посвідченого або виданого нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування, за письмовою заявою осіб, перелічених у першому реченні частини п'ятої статті 8 цього Закону, видається дублікат втраченого документа. Видача дубліката втраченого або зіпсованого документа здійснюється державним нотаріальним архівом. До передачі в архів примірників документів, посвідчених або зданих нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування, дублікат втраченого або зіпсованого документа видається відповідно нотаріусом чи посадовою особою виконавчого комітету за місцем його зберігання.
      Аналогічні положення містяться і в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (пункт 29), затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року N 20/5 (далі - Інструкція), чинній на момент виникнення спірних правовідносин.
      Отже дублікатом є другий примірник документа, що повинен містити ті ж відомості, що й оригінал документа, а його видача полягає у відтворенні тексту документа, дублікат якого видається, що спрямоване на відновлення такого документа у випадку неможливості використання останнього з певних причин.
      Звертаючись до суду із вказаним позовом, ПАТ "ВіЕс Банк", правонаступником якого є АТ "Таскомбанк", просило визнати недійсним виданий нотаріусом дублікат договору купівлі-продажу, посилаючись на відсутність правових підстав для його видачі.
      Таким чином, оспорюваний дублікат договору, який повністю відповідає оригіналу, не має самостійного значення і сили правочину, оскільки його видання не встановлює, не змінює і не припиняє цивільних прав та обов'язків, а є документом, який лише дублює, відтворює зміст договору, та не може порушувати права позивача. Тому можливості визнання його судом недійсним у зв'язку з недотриманням Приватним нотаріусом встановленої процедури його видачі визначеної статтею 53 Закону N 3425-XII та Інструкцією жодним законом не передбачено.
      Оскільки правові підстави для визнання недійсним дубліката договору відсутні, не можна визнати законними висновки судів попередніх інстанцій в частині задоволення вимоги позивача про скасування рішення про державну реєстрацію КП "Волинське ОБТІ" від 22 грудня 2011 року права власності ОСОБА_3 на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, вирішення яких залежить від вирішення яких залежить від основної вимоги, а також з огляду на те, що на час вчинення таких дій ОСОБА_3 був власником цього нерухомого майна.
      Щодо доводів касаційної скарги про помилкове залучення до участі у справі як відповідача Приватного нотаріуса, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що цивільним процесуальним законодавством визначено відповідача як особу, на яку вказує позивач як на порушника своїх прав.
      Звертаючись до суду з указаним позовом, ПАТ "ВіЕс Банк" вказало на порушення свого права власності, в тому числі внаслідок дій ОСОБА_3, Приватного нотаріуса, КП "Волинське ОБТІ" та ПП "Ніка-ріелті".
      Саме позивач відповідно до принципу диспозитивності визначає відповідачів.
      Щодо доводів заявника у касаційній скарзі про пропуск позивачем позовної давності, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості, то питання про застосовування позовної давності не вирішується, оскільки є самостійною підставою для відмови у позові.
      Рішення суду першої інстанції в скасованій частині та ухвала суду апеляційної інстанції в частині закриття провадження в справі за позовом ПАТ "Віес Банк" до ПП "Ніка-ріелті" про витребування майна не оскаржуються, а отже, відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду їх в цій частині не перевіряє.
      Статтею 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      З огляду на викладене та вимоги статті 412 ЦПК України рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позову ПАТ "ВіЕс Банк", правонаступником якого є АТ "Таскомбанк", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності, підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні указаного позову в цій частині.
      Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки касаційну скаргу відповідача ОСОБА_4 задоволено та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову, сплачений позивачем судовий збір за подання позовної заяви слід залишити за ним, а з позивача підлягає стягненню на його користь понесений судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 4 555,32 грн. що підтверджується квитанцією від 04 липня 2016 року (т. 3, а. с. 97), а також судовий збір у розмірі 1 984,32 грн. сплачений за подання касаційної скарги, що підтверджується квитанцією від 26 жовтня 2016 року (т. 4, а. с. 21), а всього - 6 539,64 грн.
      Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 412, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.
      Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 26 серпня 2016 року в частині вирішення позовних вимог Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк", правонаступником якого є Акціонерне товариство "Таскомбанк", до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватного підприємства "Ніка-Ріелті", приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу ТроцЮлії Борисівни, Комунального підприємства "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба Луцького міського управління юстиції у Волинській області, Приватне акціонерне товариство "Компанія з управління активами "Карпати-інвест", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності - скасувати, ухвалити нове рішення в цій частині позовних вимог.
      У позові Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк", правонаступником якого є Акціонерне товариство "Таскомбанк", до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватного підприємства "Ніка-Ріелті", приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Троц Юлії Борисівни, Комунального підприємства "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба Луцького міського управління юстиції у Волинській області, Приватне акціонерне товариство "Компанія з управління активами "Карпати-інвест", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності - відмовити.
      Стягнути з Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк", правонаступником якого є Акціонерне товариство "Таскомбанк" (01031, м. Київ, вул. С. Петлюри, 30; ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ - 09806443) на користь ОСОБА_4 (43024, АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1) судовий збір у розмірі 6 539,64 грн (шість тисяч п'ятсот тридцять дев'ять гривень шістдесят чотири копійки).
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      Кібенко О.Р.
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      24 жовтня 2018 року
      м. Київ
      справа № 755/6287/16-ц
      провадження № 61-23562св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Стрільчука В. А.,
      суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О.,
      Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І., 
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна»,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року у складі суді Арапіної Н. Є. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Панченка М. М.,
      ВСТАНОВИВ:
      У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») про визнання недійсним договору фінансового лізингу.
      Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 30 травня 2013 року між ним та відповідачем укладений договір фінансового лізингу № 00007363, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування автомобіль марки «WV T5 GP Multivan 2.0 BIDTI», а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору. При цьому в договорі вказано, що усі платежі, що підлягають сплаті, повинні сплачуватися в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів у доларах США. Згідно з графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів, який є невід'ємним додатком до договору про фінансовий лізинг, лізингоодержувач зобов'язаний сплачувати щомісячно лізинговий платіж у доларах США. Вважає, що умова про внесення лізингових платежів в еквіваленті іноземної валюти ставить його вкрай невигідне становище та з урахуванням чинного законодавства про заборону надання споживчих кредитів в іноземній валюті на території України, умови цього договору є недійсними. Відповідач використав нечесну підприємницьку практику та ввів його в оману через те, що не було проведено переддоговірної роботи та не надано детального розпису загальної вартості оплати транспортного засобу, позивач не міг здійснити свідомий вибір перед укладенням договору у зв'язку з коливанням курсу долара США.Крім того, діяльність відповідача містить ознаки фінансової послуги та підлягає ліцензуванню, але здійснювалася ним без відповідної ліцензії, що є також підставою недійсності договору.
      Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсним договір про фінансовий лізинг від 30 травня 2013 року № 00007363 із усіма додатками до нього.
      Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки положення договору фінансового лізингу щодо корегування лізингових платежів внаслідок збільшення курсу долара США відповідно до гривні, які є предметом спору у справі, узгоджуються з вимогами чинного законодавства та не суперечать їм, при укладенні договору фінансового лізингу позивач не заперечував проти його умов, тому відсутні правові підстави, передбачені частиною першою статті 215, частиною першою статті 203 ЦК України для визнання договору недійсним.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що зміна розміру ставки LIBOR для доларів США не є зміною процентної ставки в односторонньому порядку, оскільки вона прямо передбачена умовами двостороннього договору.Таким чином, положення договору про фінансовий лізинг щодо встановлення змінної процентної ставки у розмірі трьохмісячної ставки LIBOR для доларів США, не можна вважати несправедливими. Умови фінансового лізингу щодо еквівалента в іноземній валюті при розрахунках за договором не є несправедливими, не встановлюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін. При цьому відповідач має право на надання послуг фінансового лізингу, так як Національною комісією, яка здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, 24 липня 2008 року взято на облік ТОВ «Порше Лізинг Україна» як юридичну особу, що має право надавати послуги з фінансового лізингу.
      У січні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року, в якій просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права. Вказує на те, що договір про фінансовий лізинг укладений з порушенням вимог чинного законодавства, а пункти 6.3, 6.4, 6.4.1 та 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, які є невід'ємним додатком до договору, є недійсними.Визначення розміру платежів за договором в еквіваленті до іноземної валюти, яка не є законним засобом платежу на території України, та встановлення залежності розміру таких платежів від обмінного курсу для долара США є дискримінаційними, оскільки встановлюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду лізингоодержувача. Відповідачем застосовується нечесна підприємницька практика.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та надано строк на подання заперечення на касаційну скаргу.
      У березні 2017 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» подало заперечення на касаційну скаргу, згідно з якими волевиявлення позивача щодо укладення договору відповідало його внутрішній волі. Умови договору є справедливими, оскільки вони відповідають вимогам чинного законодавства. Жодним чинним нормативно-правовим актом не передбачений обов'язок юридичної особи, яка надає послуги фінансового лізингу, отримувати ліцензію на здійснення такої діяльності. 
      Ухвалою від 21 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену справу передано до Верховного Суду.
      Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу.
      На адресу Верховного Суду надійшло клопотання представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін.
      Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
      Положення частин п'ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.
      Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень. Під час проведення попереднього судового засідання, суд не встановив необхідності отримання особистих пояснень учасників справи, тому відсутні підстави для задоволення такого клопотання.
      Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
      За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3
      Судом установлено, що 30 травня 2013 року між позивачем та відповідачем укладений договір фінансового лізингу № 00007363, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно - автомобіль марки «WV T5 GP Multivan 2.0 BIDTI», а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору.
      Згідно з умовами договору вартість об'єкта лізингу: 64 838,00 дол. США; авансовий платіж: 25 935,20 дол. США; обсяг фінансування: 38 902,80 дол. США; процентна ставка: змінна відповідно до пункту 6.4.2 загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу; кількість лізингових платежів: 60; строк лізингу (місяців) - 60; лізинговий платіж: 1 145,03 дол. США; адміністративний платіж - 972,58 дол. США.
      Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».
      Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
      За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
      Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
      Згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.
      Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону).
      Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
      При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України).
      Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
      З огляду на зазначене, у справі, яка переглядається, Верховний Суд приходить до висновку про недійсність (нікчемність) договору фінансового лізингу у зв'язку із недотриманням сторонами вимог чинного законодавства України щодо його нотаріального посвідчення та у зв'язку із відсутністю у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідного дозволу (ліцензії) на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.
      До такого ж висновку дійшов Верховний Суд України в постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1551цс16 та від 22 листопада 2017 року у справі № 6-428цс17.
      Оскільки оспорюваний договір фінансового лізингу укладений в простій письмовій формі і нотаріально не посвідчений, як того вимагають вищевказані норми матеріального права, тому відповідно до вимог частини першої статті 220 ЦК України цей договір є нікчемним і не створює правових наслідків для сторін.
      Нікчемний договір не породжує тих прав і обов'язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається.
      Зазначений договір є юридично нікчемним в цілому в силу порушення імперативних вимог щодо його обов'язкового нотаріального посвідчення. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов'язань.
      За таких обставин відсутні підстави для надання юридичної оцінки окремим пунктам договору на предмет їх несправедливості у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів».
      Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
      Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.
      Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.
      Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.
      Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
      Відповідно до положень статей 12, 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.
      Відповідно до статті 19 Конституції України, статті 1 ЦПК України та з урахуванням положень частини четвертої статті 12 ЦПК України вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом.
      Частиною першою статті 11 ЦПК України 2004 року встановлено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
      Оскільки суд обмежений вимогами диспозитивності цивільного процесу вимоги позивача про визнання недійсним нікчемного правочину не підлягають задоволенню, оскільки відсутній такий спосіб захисту своїх порушених прав, з підстав вказаних вище.
      Отже, Верховний Суд приходить до висновку про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 з інших підстав, ніж ті, що вказані у судових рішеннях попередніх інстанцій.
      Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 січня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення.
      У задоволенні позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання недійсним договору фінансового лізингу відмовити.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. А. Стрільчук
      Судді: В. О. Кузнєцов
      С.О. Погрібний
      О.В. Ступак
      Г. І.Усик
       
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/77684845
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа № 372/504/17
      Провадження № 14-325цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача СитнікО. М.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      представник позивача - ОСОБА_4,
      відповідачі: ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванченко Олена Леонідівна,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4
      на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року в складі судді Болобана В. Г. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Іванової І. В., Гуля В. В.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л., третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним, та
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 12 липня 1986 року по 13 жовтня 2015 року вона та ОСОБА_5 перебували у шлюбі. За час шлюбу подружжя набуло майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1.
      05 вересня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір позики грошових коштів у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 pоку. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між сторонами укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2, яка є спільною сумісною власністю подружжя.
      Вказувала, що згоди на передачу майна в іпотеку вона не надавала, тому просила визнати договір іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним та зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № 16243266, № 16239951.
      Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Суд першої інстанції керувався тим, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи за обставинами не могла не знати про те, що майно належить на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоду на вчинення такого правочину другого з подружжя (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15). Спірне майно на момент укладення договору та на теперішній час належить на праві приватної власності ОСОБА_5, що підтверджується інформаційною довідкою з Реєстру речових прав на нерухоме майно, правовий режим майна на спільну сумісну власність не змінено (рішення про поділ майна подружжя не ухвалювалося), а тому не потрібна згода позивачки на укладення договору іпотеки.
      Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року залишено без змін.
      Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, та зазначив, що сама по собі відсутність згоди другого з подружжя на укладення оспорюваного договору не може бути підставою для визнання його недійсним. На час укладення договору іпотеки сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, правовий статус спірного майна не змінений на спільну сумісну власність, а відтак не потрібна була згода позивачки на укладення договору іпотеки.
      У грудні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційна скарга мотивована тим, що предмет договору іпотеки - квартира АДРЕСА_2, загальною площею 366,8 кв. м, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки була придбана за час шлюбу та за їхні спільні кошти, а тому укладення оспорюваного договору за відсутності згоди одного з подружжя суперечить закону та порушує права позивачки як одного із співвласників майна. Про існування договору позики та договору іпотеки позивачці стало відомо під час розгляду справи про поділ майна подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, передача майна в іпотеку можлива лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників.
      Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у якому передбачено, що якщо майно, яке є спільною сумісною власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до частини першої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      27 березня 2018 року ОСОБА_7 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити її без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін. Свою позицію обґрунтовував тим, що власником квартири, яка є предметом іпотеки, на момент укладення договору був ОСОБА_5, який надав усі документи, необхідні для посвідчення такого правочину, що підтверджували відсутність порушення прав інших осіб внаслідок укладення договору іпотеки. На момент укладення договору позики та оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не перебували у шлюбі, а відсутність згоди другого з подружжя сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного іншим із подружжя.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке.
      Суди установили, що 12 липня 1986 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб (т. 1, а. с. 11).
      Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (дублікат від 20 липня 2016 року), виданим на підставі рішення виконкому Української міської ради від 27 листопада 2008 року № НОМЕР_3, ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1. Право власності на квартиру зареєстровано в реєстрі прав власності 15 грудня 2008 року за реєстраційним номером 25260875 (т. 1, а. с. 8?10).
      13 жовтня 2015 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвано (т. 1, а. с. 12).
      У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, у тому числі квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 152).
      На підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 16 червня 2016 року, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року, справу направлено до Обухівського районного суду Київської області, який ухвалою від 05 грудня 2016 року прийняв її до провадження і призначив до розгляду (т. 1, а. с. 153?156).
      Під час розгляду справи ОСОБА_3 дізналася, що 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 уклали договір позики, за яким останній передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 pоку.
      На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 145?147).
      При укладенні договору іпотеки 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 склав заяву, якою стверджував, що під час набуття права власності на квартиру АДРЕСА_2 в зареєстрованому шлюбі він не перебував, ні з ким не проживав та не вів спільне господарство, тому квартира є його особистою приватною власністю, не є спільною сумісною власністю і осіб, які б могли порушити питання про визнання за ними права власності на зазначену квартиру (її частину), у тому числі відповідно до статей 62, 74, 97 Сімейного кодексу України (далі - СК України), немає. Зазначена заява посвідчена 05 вересня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. (т. 1, а. с. 100).
      Звертаючись у лютому 2017 року до суду з позовом про визнання зазначеного договору іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним, ОСОБА_3 посилалася на те, що квартира АДРЕСА_2 придбана за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, тому при укладенні договору іпотеки відповідно до вимог статті 578 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 6 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) вимагалася нотаріальна засвідчена її згода як співвласника майна. Проте такої згоди вона не надавала, що в силу положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.
      Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
      Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
      За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.
      Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
      Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
      У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
      Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
      Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
      Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
      Суди встановили, що спірна квартира набута відповідачем за час шлюбу з позивачкою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_5 підтверджує, що у судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні. Спір про поділ майна, заявлений ОСОБА_3, не вирішено.
      За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
      Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
      У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
      Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону № 898-IV передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
      Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
      Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства.
      Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.
      Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
      У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа ? контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
      Такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.
      Водночас, Верховний Суд України, дійшовши таких правових висновків у зазначених справах, не відступав від правового висновку, викладеного у раніше прийнятій постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у якому зазначив, що відповідно до статті 578 ЦК України, а також спеціальної норми - частини другої статті 6 Закону № 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину.
      Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.
      У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 зазначав, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги саме правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).
      ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31?32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).
      З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
      Оскільки договір іпотеки від 05 вересня 2016 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що при посвідченні договору іпотеки нотаріус перевірив правовий статус ОСОБА_5, який вказав, що є одноосібним власником майна, тому порушень з боку відповідача приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. не вбачається.
      Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини, дослідили докази та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково відмовили у позові ОСОБА_3
      Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права і ухвалення нового судового рішення не потребує встановлення фактичних обставин справи, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову ОСОБА_3
      Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд здійснює розподіл судових витрат.
      Документально підтверджені судові витрати у розмірі 1 280 грн за подання позовної заяви, 1 408 грн за подання апеляційної скарги та 2 560 грн за подання касаційної скарги, а всього 5 248 грн, підлягають стягненню з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402, 403, 409, 412, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити.
      Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року скасувати.
      Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко Олени Леонідівни, третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним задовольнити.
      Визнати недійсним договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко Оленою Леонідівною та зареєстрований у реєстрі 05 вересня 2016 року за № 1157.
      Зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко ОленуЛеонідівну виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № № 16243266, 16239951.
      Стягнути з ОСОБА_5 (місце реєстрації: проспект Повітрофлотський, 28 (в/ч), м. Київ, 03049, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) 5 248 (п'ять тисяч двісті сорок вісім) гривень судового збору.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська І. В. Саприкіна
      О. С. Золотніков О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв
       
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/78215412