ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру об отказе Укрсиббанку в обращении взыскания на предмет ипотеки

Считаете Вы решение законным и справедливым?  

7 members have voted

  1. 1. Считаете Вы решение законным?

    • Да
      7
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете Вы решение справедливым?

    • Да
      7
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
8 квітня 2015 року
 
м. Київ
 
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
 
головуючого Гуменюка В.І.,
суддів: Григор'євої Л.І., Романюка Я.М.,
Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л.,
Охрімчук Л.І.,
Сімоненко В.М.,-
 
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" до ОСОБА_1, діючої в своїх інтересах та в інтересах дочки – ОСОБА_2, треті особи: реєстраційна служба Головного управління юстиції у Запорізькій області, товариство з обмеженою відповідальністю "Техноекспорт", орган опіки та піклування Мелітопольської міської ради Запорізької області про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року,
 
в с т а н о в и л а:
 
9 вересня 2013 року публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі – ПАТ "УкрСиббанк") звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 3 вересня 2007 року та 28 травня 2008 року з метою в забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Техноекспорт" (далі - ТОВ "Техноекспорт") зобов’язань за кредитними договорами НОМЕР_1 від 3 вересня 2007 року та НОМЕР_2 від 28 травня 2008 року уклало з ОСОБА_3 договори іпотеки, за умовами яких останній передав в іпотеку нежитлову будівлю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 
 
ІНФОРМАЦІЯ_1 іпотекодавець помер. Спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_3 є його дружина ОСОБА_1 та неповнолітня дочка ОСОБА_2 
 
Посилаючись на те, що ТОВ "Техноекспорт" взяті на себе зобов’язання за кредитними договорами від 3 вересня 2007 року та від 28 травня 2008 року не виконує, позивач просив суд на підставі статей 1281, 1282 ЦК України , статті 23 Закону України від 5 червня 2003 року № 898 –IV "Про іпотеку" (далі – Закону України "Про іпотеку") звернути стягнення на предмет іпотеки та визнати за ним право власності на нежитлову будівлю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
 
Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 2 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 29 травня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено. 
 
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження.
 
У заяві про перегляд судового рішення ПАТ "УкрСиббанк" порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: статей 23, 33 Закону України "Про іпотеку", частини п’ятої статті 1268, статті 1297 ЦК України. 
 
На обґрунтування заяви банк додав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року, в якій, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми права.
 
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. 
 
За змістом пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII “Про забезпечення права на справедливий суд” (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
 
Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
 
Відповідно до статті 353 ЦПК України ( в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. 
 
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України ( в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 
 
Згідно зі статтею 3605 ЦПК України ( в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
 
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Техноекспорт" уклали два кредитні договори: НОМЕР_1 від 3 вересня 2007 року з терміном повернення кредиту не пізніше 2 вересня 2010 року та НОМЕР_2 від 28 травня 2008 року з терміном повернення кредиту не пізніше 27 травня 2011 року. 
 
3 вересня 2007 року та 28 травня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" уклало з ОСОБА_3 два договори іпотеки з метою забезпечення кредитних зобов’язань ТОВ "Техноекспорт". Відповідно до них в іпотеку передана нежитлова будівля літ. А-3, площею 5 569 м кв., котельня літ. Б-1 та огорожа № 1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, ринкова вартість якої згідно звіту суб’єкта оціночної діяльності складає 2 152 664 грн.
 
Умовами кредитних договорів НОМЕР_1 від 3 вересня 2007 року та НОМЕР_2 від 28 травня 2008 року передбачалося, що виконання зобов’язань позичальника за цими договорами забезпечуються заставою нерухомості – спірної нежитлової будівлі та порукою ОСОБА_4.
 
Укладеним 3 вересня 2007 року договором іпотеки НОМЕР_3 між ПАТ "УкрСіббанк" і ОСОБА_3 передбачено, що іпотекою спірної нежитлової будівлі забезпечуються в повному обсязі усі грошові зобов’язання іпотекодавця як майнового поручителя ТОВ "Техноекспорт", зокрема за кредитним договором НОМЕР_1 від 3 вересня 2007 року, за яким отримано позичальником 70 тис. доларів США.
 
Згідно з договором іпотеки НОМЕР_4 від 28 травня 2008 року іпотекою забезпечується виконання кредитного договору НОМЕР_2 від 28 травня 2008 року, за яким ТОВ "Техноекспорт" отримало кредит на суму 207 920 доларів США. 
 
У зв’язку з невиконанням ТОВ "Техноекспорт" зобов’язань за кредитними договорами станом на 17 червня 2013 року утворилась заборгованість на загальну суму 572 525, 72 долари США, що за курсом НБУ складає 4 576 198 грн., з яких заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 3 вересня 2007 року складає 141016, 63 долари США (1127145 грн. 94 коп.); заборгованість за кредитним договором НОМЕР_2 від 28 травня 2008 року 431509, 09 доларів США (3449052 грн. 17 коп.). 
 
ІНФОРМАЦІЯ_1 іпотекодавець помер. Спадкоємцями за законом після його смерті є його дружина ОСОБА_1 та неповнолітня дочка ОСОБА_2.
 
19 травня 2010 року ОСОБА_1 звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. 
 
28 січня 2011 року та 3 березня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 видані свідоцтва про право на спадщину за законом на частину спадкового майна, за винятком спірної нежитлової будівлі, у зв’язку із накладенням на неї арешту за договором іпотеки та знаходженням у суді з грудня 2009 року справи про стягнення заборгованості за кредитами (справа № 2-882/2010 Мелітопольського районного суду Запорізької області).
 
Так, у грудні 2009 року ПАТ "УкрСиббанк" звернулося до суду з позовом до ТОВ "Техноекспорт", ОСОБА_4 та ОСОБА_3 – спадкодавця про стягнення заборгованості, яка утворилася за кредитними договорами НОМЕР_1 від 3 вересня 2007 року та НОМЕР_2 від 28 травня 2008 року у зв’язку з невиконанням боржниками вимоги кредитора про погашення заборгованості.
 
Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 липня 2010 року провадження у справі зупинено на підставі пункту 1 частини першої статті 201 ЦПК України у зв’язку зі смертю ОСОБА_3, що настала ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 71 т.1).
 
Рішенням Мелітопольського районного суду Запорізької області від 4 травня 2012 року з боржника ТОВ "Техноекспорт" та поручителя ОСОБА_4 на користь ПАТ "УкрСиббанк" стягнуто солідарно суму заборгованості за кредитами у розмірі 4 041 028 грн 56 коп. 
 
Постановою державного виконавця від 10 вересня 2013 року виконавче провадження з виконання рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 4 травня 2012 року закінчено та скасовані інші заходи примусового виконання рішення суду на підставі постанови Господарського суду Запорізької області від 17 червня 2013 року, якою ТОВ "Техноекспорт" визнано банкрутом та призначено ліквідатора (а.с. 54 т. 2).
 
Заперечуючи проти позову, відповідачка 2 квітня 2014 року заявила суду про сплив позовної давності за вимогами до неї та про застосування наслідків спливу позовної давності (а.с. 57 т. 2)
 
В обґрунтування заяви ОСОБА_1 зазначала, що про смерть іпотекодавця ОСОБА_3 ПАТ "УкрСиббанк" стало відомо ще у липні 2010 року у процесі розгляду справи про стягнення заборгованості за кредитами (ухвала суду від 13 липня 2010 року), та із її заяви на адресу банку від 26 листопада 2010 року про надання згоди на зняття іпотечної заборони на нежитлове приміщення з метою отримання нею свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті чоловіка (а.с. 53, 71 т. 1).
 
Крім того, 28 серпня 2013 року Мелітопольська державна нотаріальна контора повідомила ПАТ "УкрСиббанк" на його звернення від 19 серпня 2013 року про те, що спадкоємцями після смерті ОСОБА_3 є ОСОБА_1 та його дочка ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 110, 123 т.1).
 
3 вересня 2013 року ПАТ "УкрСиббанк" направило ОСОБА_1 вимогу про погашення боргових зобов’язань ОСОБА_3 на підставі норм статей 1281, 1282 ЦК України, а 7 листопада 2013 року повідомило її про звернення стягнення на предмет іпотеки (а.с. 55, 62 т.2).
 
Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ "УкрСиббанк" про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання права власності на нерухоме майно суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, на підставі норм статей 1218, 1231, 1282, 1299 ЦК України та Закону України "Про іпотеку" дійшов висновку про те, що спадкоємці іпотекодавця право власності на іпотечне нерухоме майно не набули, оскільки на час розгляду справи у встановленому законом порядку свідоцтво про право на спадщину за законом не отримали, право власності на це майно не зареєстрували та не визначили частки у спадковому майні.
 
Зазначивши, що підставою для відмови в позові є саме ці обставини, суд, крім того, послався й на те, що договором іпотеки НОМЕР_4 від 28 травня 2008 року не визначений обсяг зобов’язань, які забезпечуються іпотекою.
 
Суд також зазначив, що оскільки позов є недоведеним, підстави для застосування позовної давності та наслідків її спливу відсутні.
 
Разом з тим, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року судом на підставі статей 1268, 1297 ЦК України, статті 23 Закону України "Про іпотеку" зроблено висновок про те, що неотримання спадкоємцем свідоцтва про право власності на нерухоме спадкове майно, яке перебуває в іпотеці, не свідчить про неприйняття ним спадщини та не позбавляє кредитора права на звернення стягнення на іпотечне майно. 
 
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини п’ятої статті 1268 та статті 1297 ЦК України у поєднанні з нормами статей 23, 33 Закону України "Про іпотеку" та нормами статей 1281, 1282 ЦК України. 
 
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
 
Порядок прийняття спадщини, яка відкрилася після 1 січня 2004 року, визначений Главою 87 ЦК України.
 
Згідно з нормою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов’язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України).
 
Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).
 
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України).
 
Дії, які свідчать про прийняття спадщини спадкоємцем спадщини визначені у частинах 3, 4 статті 1268, статті 1269 ЦК України.
 
Так, згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
 
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
 
Чинне законодавство розмежовує поняття прийняття спадщини (глава 87 ЦК України "Здійснення права на спадкування") та оформлення спадщини (глава 89 ЦК України "Оформлення права на спадщину).
 
Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
 
Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п’ята статті 1268 ЦК України).
 
Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
 
Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).
 
Таким чином, спадкові права є майновим об’єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку. 
 
Відповідно до частини першої, другої статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.
 
Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. 
 
Частиною третьою статті 23 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.
 
Таким чином, за змістом статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до третьої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. 
 
Проте якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, який є відмінним від боржника, такий спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимог іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. 
 
Підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки передбачені у статтях 12, 33 Закону України "Про іпотеку".
 
Відповідно до цих норм такими підставами є порушення іпотекодавцем умов іпотечного договору, невиконання або неналежне виконання боржником основного зобов’язання.
 
Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що хоча отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 1296 ЦК України є правом, а не обов’язком спадкоємця, однак відсутність у спадкоємця свідоцтва про право на спадщину не може бути підставою для відмови у задоволенні вимог кредитора.
 
Якщо спадкоємець прийняв спадщину стосовно нерухомого майна, але зволікає з виконанням обов'язку, передбаченого статтею 1297 ЦК України, зокрема, з метою ухилення від погашення боргів спадкодавця, кредитор має право звернутися до нього з вимогою про погашення заборгованості спадкодавця. За таких обставин, судом касаційної інстанції норми статей 1268, 1296, 1297 ЦК України витлумачені неправильно.
 
Разом з тим необхідно враховувати наступне.
 
Оскільки зі смертю боржника зобов’язання по поверненню кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту чи сплати його частинами не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статті 1282 ЦК України щодо обов’язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора у порядку, передбаченому частиною другою цієї норми. Саме на підставі норм статей 1281, 1282 ЦК України кредитор заявив вимоги до спадкоємців.
 
Так, згідно зі статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора вони зобов’язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями і кредитором не встановлено інше. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передано спадкоємцям у натурі.
 
Разом з тим, положення зазначеної норми застосовуються у випадку дотримання кредитором норм статті 1281 ЦК України щодо строків пред’явлення ним вимог до спадкоємців. Недотримання цих строків, які є присічними (преклюзивними), позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.
 
Отже, встановлені статтею 1281 ЦК України строки - це строки у межах яких кредитор, здійснюючи власні активні дії, може реалізувати своє суб’єктивне право, а не є строком позовної давності, як зазначив суд.
 
У справі, яка переглядається, кредитор пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, що згідно з частиною четвертою цієї норми позбавляє його права вимоги до спадкоємців.
 
Таким чином, правильно встановивши обставини справи, суд неправильно застосував до правовідносин сторін норми статей 1281, 1283, 1296, 1297 ЦК України, що однак не призвело до неправильного вирішення спору, оскільки відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавця настає лише за умови додержання кредитором вимог статей 1281, 1282 ЦК України, які ним не дотримані.
 
Крім того, відмовляючи в задоволенні вимог ПАТ "УкрСиббанк" суди послалися на частину другу статті 1299 ЦК України, проте на час вирішення судами спору згідно із Законом України від 4 липня 2013 року № 402-VII (набрав чинності 4 серпня 2013 року) ця норма була виключена із ЦК України.
 
Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права не призвело до неправильного вирішення справи, а правильне по суті рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань, то відповідно до частин першої, другої статті 3605 ЦПК України ( в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) судове рішення скасуванню не підлягає. 
 
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України ( в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
 
п о с т а н о в и л а:
 
У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" відмовити.
 
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
 
Головуючий В.І. Гуменюк
Судді: Л.І. Григор'єва
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
Ю.Л. Сенін
В.М. Сімоненко
 
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
(у справі № 6-33 цс15)
 
Аналіз норм статей 1216, 1218, 1219, 1231, 1268, 1269, 1296, 1297 ЦК України дає підстави для висновку про те, що спадкові права є майновим об’єктом цивільного права, реалізувавши які, спадкоємець, незалежно від отримання ним свідоцтва про право на спадщину, набуває прав на спадкове майно, в тому числі нерухоме (право володіння, користування), а з моменту оформлення права власності на нерухоме майно і право розпорядження ним.
 
Відсутність у спадкоємця, який прийняв спадщину, свідоцтва про право власності на спадкове нерухоме майно не позбавляє кредитора спадкодавця звернутися на підставі норми статті 23 Закону України «Про іпотеку» до такого спадкоємця, що зволікає з отриманням свідоцтва з вимогами про звернення стягнення на спадкове майно, яке є предметом іпотеки.
 
Оскільки зі смертю боржника зобов’язання з повернення кредита включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред’явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора.
 
Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред’явлення вимог, (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.
 
Оскільки, кредитор пред’явив вимоги до спадкоємців поза межами зазначених строків, підставою для відмови кредитору у зверненні стягнення на спадкове іпотечне майно є саме ця обставина, а не факт неотримання спадкоємцями свідоцтва про право власності на нерухоме майно.
 
Таким чином, враховуючи, що неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права не призвело до неправильного вирішення справи, а правильне по суті рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань, підстави для скасування такого рішення відсутні.
 
Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва
 

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

В данном случае ВСУ указал на невозможность обращения взыскания на ипотеку после смерти ипотекодателя отличного от должника в связи с пропуском пресекательного срока по ст.1281 ГК.

Share this post


Link to post
Share on other sites

С какого момента отсчитывается пресекательный срок по ч.2 ст. 1281 ГК.

В интернете я видел следующий комментарий по делу ВСУ №6-33цс15 :

 

"ВСУ постановил, что в этом случае банки могут взыскивать задолженность не в рамках общей исковой давности — в течение трех лет. А на протяжении шести месяцев, то есть у банка есть лишь полгода после смерти своего заемщика, чтобы либо взыскать задолженность у его наследников (или переоформить на них кредит), либо залог — недвижимость"

Share this post


Link to post
Share on other sites

С какого момента отсчитывается пресекательный срок по ч.2 ст. 1281 ГК.

В интернете я видел следующий комментарий по делу ВСУ №6-33цс15 :

 

"ВСУ постановил, что в этом случае банки могут взыскивать задолженность не в рамках общей исковой давности — в течение трех лет. А на протяжении шести месяцев, то есть у банка есть лишь полгода после смерти своего заемщика, чтобы либо взыскать задолженность у его наследников (или переоформить на них кредит), либо залог — недвижимость"

 

Ну так правильно, шесть месяцев отводится на подачу заяв на принятие наследства... Всё логично...

Share this post


Link to post
Share on other sites

Срок принятия наследства и срок предъявления требования кредитора отличаются.

Первый отсчитывается с даты открытия наследства - т.е жестко привязан

Второй - мутный, и отсчитывается от дня, когда кредитор узнал, или мог узнать об открытии наследства. 

Согласитесь, это две большие разницы, и большое поле для маневра банку.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Срок принятия наследства и срок предъявления требования кредитора отличаются.

Первый отсчитывается с даты открытия наследства - т.е жестко привязан

Второй - мутный, и отсчитывается от дня, когда кредитор узнал, или мог узнать об открытии наследства. 

Согласитесь, это две большие разницы, и большое поле для маневра банку.

 

Обычно насколько я сталкивался, то берётся во внимание первый срок... Второй срок банку обычно трудно доказать...

Share this post


Link to post
Share on other sites

Тогда получается, что наследнику ипотечной квартиры, третье лицо не должник, не имеет смысла проявлять инициативу и сообщать ипотекодателю (кредитору) о получении наследства, что бы не попасть под раздачу по ч.2 ст. 1281 - 6 месяцев как наследник уведомил кредитора. А разобраться, какая ситуация по срокам по ч.3 ст.1281...

Может у кого то есть ссылки по применению судами ч.3 ст.1281 по решению в пользу наследников..

Share this post


Link to post
Share on other sites

Тогда получается, что наследнику ипотечной квартиры, третье лицо не должник, не имеет смысла проявлять инициативу и сообщать ипотекодателю (кредитору) о получении наследства, что бы не попасть под раздачу по ч.2 ст. 1281 - 6 месяцев как наследник уведомил кредитора. А разобраться, какая ситуация по срокам по ч.3 ст.1281...

Может у кого то есть ссылки по применению судами ч.3 ст.1281 по решению в пользу наследников..

 

Абсолютно верно... А ещё есть часть 1, человек может типа и не знать о долгах спадкодавця...

А вообще с вступлением в наследство вообще торопиться не стоит если оно проблемное... Многие и по десять лет не вступают...

Share this post


Link to post
Share on other sites

Вопрос,если наследник не зарегистрировал право собственности, а суд удовлетворил требования ипотекодержателя,то такое решение возможно выполнить?

Share this post


Link to post
Share on other sites

Вопрос,если наследник не зарегистрировал право собственности, а суд удовлетворил требования ипотекодержателя,то такое решение возможно выполнить?

Наследник несет ответственность исключительно в пределах стоимости унаследованного имущества. 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Наследник несет ответственность исключительно в пределах стоимости унаследованного имущества. 

Даже в случае, если наследник после получения свидетельства о прав на наследство на предмет ипотеки, не зарегистрировал право собственности?

Share this post


Link to post
Share on other sites

 В этом случае банк должен обратить взыскание именно на наследственное имущество. То что наследник его не зарегистрировал на себя для этого не препятствие, т.к. наследник является собственником наследственного имущества с момента открытия наследства, а регистрация - это лишь факт признания государством этого права собственности. Суд просто признает за банком собственность в порядке ст. 37 ЗУ "Об ипотеке".

Share this post


Link to post
Share on other sites

 В этом случае банк должен обратить взыскание именно на наследственное имущество. То что наследник его не зарегистрировал на себя для этого не препятствие, т.к. наследник является собственником наследственного имущества с момента открытия наследства, а регистрация - это лишь факт признания государством этого права собственности. Суд просто признает за банком собственность в порядке ст. 37 ЗУ "Об ипотеке".

Давайте ссылку на решение, где так произошло.

А тем более по ст. 37 ЗУ об ипотеке, да есть постановление ВСУ, если не ошибаюсь, которое вроде узаконило право приобрести право собственность на основании ст. 37.

Но незарегистрированное право собственности, не встречал.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

В данном случае ВСУ указал на невозможность обращения взыскания на ипотеку после смерти ипотекодателя отличного от должника в связи с пропуском пресекательного срока по ст.1281 ГК.

Share this post


Link to post
Share on other sites

То есть, если банку-ипотекодержателю во время (в соответствии со ст.1281ГК) сообщили о смерти ипотекодателя (отличного от должника) в 2010 году и банк не предъявлял требования (взыскания на предмет ипотеки), а предъявил их только в 2014 году, то бояться нечего ?!

Share this post


Link to post
Share on other sites

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

            14 червня 2017 року                                                                          м. Київ  

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

 

головуючого                     Луспеника Д.Д.,

суддів:                                 Гулька Б.І., Журавель В.І.,

Хопти С.Ф., Штелик С.П.,                                

розглянувши в судовому засіданні справуза позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Черкаської міської ради, про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою її представником - ОСОБА_8, на заочне рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 9 квітня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 26 липня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2014 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з вищевказанимпозовом, посилаючись на те, що 29 серпня 2006 рокуміж товариством з обмеженою відповідальність «Український промисловий банк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого останняотрималакредит у розмірі 20 тис. доларів США зі сплатою 13,5 % річних за користування кредитними коштами на строк до 26 серпня 2016 року.

На забезпечення виконання зазначених кредитних зобов'язань 29 серпня             2006 року між банком, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір поруки, а між банком та ОСОБА_9 - договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку банку належний йому на праві приватної власності житловий будинок з господарськими будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 125 650 грн.  

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_9, після смертіякого спадщину прийняла його дружина - ОСОБА_10, подавшивідповідну заяву до нотаріальної контори. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_12

ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, які є дочками померлих: ОСОБА_9 та ОСОБА_12, звернулись до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини.

При цьому позичальник та поручитель належним чином умови договорів не виконували, на вимогу банку не реагували, у зв'язку з чим станом на25 червня               2014 рокувиникла кредитна заборгованість у розмірі 66 613 грн 84 коп., з яких:64 570 грн 03 коп. заборгованості за кредитом, 2 043 грн 81 коп. заборгованості за процентами.

Ураховуючи викладене, ПАТ «Дельта Банк», уточнивши позовні вимоги, просило суд стягнути з ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором у розмірі 66 613 грн 84 коп., у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження.

 

Заочним рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 9 квітня             2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Черкаської області                    від 26 липня 2016 року, позов ПАТ «Дельта Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором від 29 серпня 2006 року в розмірі 66 613 грн 84 коп.

У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 29 серпня 2006 року в розмірі 66 613 грн 84 коп. звернутостягнення на предмет іпотеки - житловий будинок з надвірними спорудами по АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7,  шляхом реалізації предмету іпотеки на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, початкову ціну реалізації квартири вирішено встановити за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або за відсутності згоди на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, який в установленому законом порядку отримав дозвіл на здійснення оцінки нерухомого майна.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

 

У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_8, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.    

 

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

 

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.  

 

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

 

Задовольняючи позов ПАТ «Дельта Банк», суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позичальник, ОСОБА_3, порушила свої зобов'язання перед банком, допустила заборгованість за кредитним договором,забезпеченимпорукою, тому банк, скориставшись своїм правом вибору судового захисту, звернувся з вимогою до поручителя про дострокове стягнення всієї суми непогашеного кредиту та процентів.

Разом з тим, вирішуючи питання про одночасне задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором з вимогою про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, належний іпотекодавцю, який не є позичальником, суд виходив із того, що перехід права власності на предмет іпотеки до спадкоємців іпотекодавця не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, забезпеченого іпотекою.

      

Проте повністюпогодитись із таким висновком суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.  

 

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

 

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

 

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

 

Судами встановлено, що 29 серпня 2006 року між товариством з обмеженою відповідальність «Український промисловий банк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 20 тис. доларів США зі сплатою 13,5 % річних за користування кредитними коштамина строк до 26 серпня 2016 року.

На забезпечення виконання зазначених кредитних зобов'язань 29 серпня             2006 року між банком, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір поруки, а між банком та ОСОБА_9 - договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку банку належний йому на праві приватної власності житловий будинок з господарськими будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 125 650 грн.  

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_9, після смертіякого спадщину прийняла його дружина - ОСОБА_10, подавшивідповідну заяву до нотаріальної контори. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_12

ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, які є дочками померлих: ОСОБА_9 та ОСОБА_10, звернулись до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини.

При цьому позичальник та поручитель належним чином умови договорів не виконували, на вимогу банку не реагували, у зв'язку з чим станом на 25червня                 2014 рокувиникла кредитна заборгованість.

 

Згідно з нормою ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов'язків, що зазначені у ст. 1219 ЦК України (ст. ст. 1218, 1231 ЦК України).

 

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (ч. 2 ст. 1220 ЦК України).

 

Відповідно до ч. 1 ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

 

Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч. 5 ст. 1268 ЦК України).

 

Частиною 1 ст. 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦК України).

 

Таким чином, спадкові права є майновим об'єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

 

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

          

               Частиною 3 ст. 23 Закону України «Про іпотеку»передбачено, що якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем  за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

 

Таким чином, за змістом ст. 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до третьої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

 

Проте якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, який є відмінним від боржника, такий спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимог іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.  

 

Підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки передбачені у ст. ст.12, 33 Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до цих норм такими підставами є порушення іпотекодавцем умов іпотечного договору, невиконання або неналежне виконання боржником основного зобов'язання.

 

Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що хоча  отримання спадкоємцем,  який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до ст. 1296 ЦК України є правом, а не обов'язком спадкоємця, однак відсутність у спадкоємця свідоцтва про право на спадщину не може бути підставою для відмови у задоволенні вимог кредитора.

 

         Якщо спадкоємець прийняв спадщину стосовно нерухомого  майна, але зволікає з виконанням обов'язку, передбаченого ст. 1297 ЦК України, зокрема, з метою ухилення від погашення боргів спадкодавця, кредитор має право звернутися до нього з вимогою про погашення заборгованості  спадкодавця.

 

          Разом з тим необхідно враховувати наступне.

 

Оскільки зі смертю боржника зобов'язання по поверненню кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту чи сплати його частинами не застосовуються, а підлягають застосуванню норми ст. 1282 ЦК України щодо обов'язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора у порядку, передбаченому частиною другою цієї норми.

 

Так, згідно зі ст. 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора вони зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями і кредитором не встановлено інше. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передано спадкоємцям у натурі.

 

Разом з тим положення зазначеної норми застосовуються у випадку дотримання кредитором норм ст. 1281 ЦК України щодо строків пред'явлення ним вимог до спадкоємців. Недотримання цих строків, які є присічними (преклюзивними), позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.

Отже, встановлені ст. 1281 ЦК України строки - це строки, у межах яких кредитор, здійснюючи власні активні дії, може реалізувати своє суб'єктивне право.

 

Зазначена правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року № 6-33цс15 та від 12 квітня 2017 року № 6-2962цс16, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

 

Крім того, положення ч. 1 ст. 11 Закону України «Про іпотеку», яким установлена відповідальність майнового поручителя перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки, передбачає право кредитора стягнути непокриту предметом іпотеки суму боргу з боржника у разі, якщо вартість іпотечного майна є меншою від заборгованості за основним зобов'язанням.

 

У п. 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що суд не може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за кредитним договором. У такому випадку суд має зазначити в резолютивній частині рішення лише про звернення стягнення на предмет іпотеки із зазначенням суми заборгованості за кредитним договором, а сам розрахунок суми заборгованості має наводитись у мотивувальній частині рішення.

 

При задоволенні позову суди не звернули уваги на те, що одночасне стягнення суми боргу з поручителя та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна.

Суди повинні визначитись із тим, чи при такій ситуації не відбувається фактичного подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові.

 

Крім того, за положеннями ст. ст. 38, 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, у резолютивній частині рішення суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між  іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

 

Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року № 6-340цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

 

Таким чином, суди у порушення ст. ст. 212-214, 303, 315 ЦПК Українина зазначені положення закону уваги не звернули,у достатньому обсязі не визначилися з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, не перевірили, чи дотримано банком строки, визначені                       ст. 1281 ЦК України та дійшли передчасного висновку про задоволення позову.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та в силу ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

 

у х в а л и л а:

 

Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану її представником - ОСОБА_8, задовольнити.

 

Заочне рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 9 квітня                  2015 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 26 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

Головуючий                                                                     Д.Д. Луспеник

 

                                              

Судді:                                                                                  Б.І. Гулько

 

 

                                                                                              В.І.Журавель

 

 

                                                                                              С.Ф.Хопта

 

                                                                                              

                                                                                              С.П.Штелик  

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 668/9978/15-ц
      Провадження N 14-124цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 17 квітня 2018 року у складі судді Гаврилова Д.В. та постанову Апеляційного суду Херсонської області від 18 вересня 2018 року у складі колегії суддів Орловської Н.В., Кутурланової О.В., Майданіка В.В., у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки,
      ВСТАНОВИЛА:
      У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Імексбанк" (далі - ПАТ "Імексбанк") в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Імексбанк" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме - кафе швидкого харчування, що розташоване по АДРЕСА_1 шляхом його реалізації на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, за ціною не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності.
      Позивач посилався на те, що 19 липня 2007 року між Акціонерним комерційним банком "Імексбанк" (далі - АКБ "Імексбанк"), правонаступником якого є ПАТ "Імексбанк", та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 (далі - ФОП ОСОБА_5) був укладений договір відновлювальної кредитної лінії N 1/17/2007, відповідно до умов якого останньому було надано кредит в сумі 250 тис. доларів США терміном до 18 липня 2011 року.
      З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором відновлювальної кредитної лінії між АТ "Імексбанк" та ФОП " ОСОБА_5 " було укладено іпотечний договір N 1/17/2007 від 19 липня 2007 року, зареєстрований приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Стаднік І.В., реєстровий N 3404.
      Предметом іпотеки відповідно до умов іпотечного договору є магазин продовольчих товарів з кулінарією та баром загальною площею 696,4 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1.
      Вказаний об'єкт без дозволу АТ "Імексбанк" був самовільно реконструйований боржником ФОП " ОСОБА_5 " та перебудований у кафе швидкого харчування.
      Рішенням господарського суду Херсонської області у справі N 11/216-08 від 26 червня 2008 року за ФОП " ОСОБА_5 " визнано право власності на об'єкт нерухомості - кафе швидкого харчування за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 683,5 кв. м з урахуванням перетворення, переобладнання об'єкта, до якого належить в тому числі новостворені підвал площею 11,4 кв. м (приміщення N 1), кабінет площею 8,1 кв. м (приміщення N 17), сходи площею 3,8 кв. м (приміщення N 18).
      Ухвалою господарського суду Херсонської області від 11 травня 2011 року порушено провадження у справі N 5024/831/2011 про банкрутство ФОП " ОСОБА_5 ". Ухвалою цього ж суду від 30 січня 2012 року затверджено реєстр вимог кредиторів боржника, відповідно до якого вимоги АТ "Імексбанк" в сумі 1 млн 909 тис. 327 грн 40 коп. включено до третьої черги як такі, що забезпечені заставою майна боржника. Предмет іпотеки АТ "Імексбанк" був включений до складу ліквідаційної маси банкрута.
      В ході процедури банкрутства ФОП "ОСОБА_5 " 12 грудня 2012 року було призначено перші торги з продажу спірного майна боржника за ціною 3 млн 301 тис. 401 грн 67 коп. Торги не відбулися у зв'язку з відсутністю купівельного попиту. 25 грудня 2012 року призначені повторні торги за ціною 2 млн 476 тис. 51 грн 25 коп. Торги відбулися, проте покупцем не було виконано умови попереднього договору купівлі-продажу, укладеного за підсумками торгів, вартість майна у встановлені строки сплачена не була.
      У порушення Порядку продажу майна банкрута, затвердженого комітетом кредиторів, порядку продажу майна, встановленого Законом України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" 10 жовтня 2013 року торговою біржею було складено протокол повторних біржових торгів N Б-111/28-13, переможцем яких визнано ОСОБА_7 за ціною 500 тис. грн (ці кошти також не було сплачено на рахунок банкрута). АТ "Імексбанк" спільно з арбітражним керуючим Марченко С.О. оскаржили правомірність складання протоколу в судовому порядку в господарському суді Херсонської області.
      Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 16 вересня 2014 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 18 листопада 2014 року, визнано недійсним протокол N Б-111/28-13 від 10 жовтня 2013 року біржових торгів, організованих товарною біржею "Херсонська обласна товарна біржа" про визначення переможця торгів учасника під N 2 ОСОБА_7 по купівлі спірного нежитлового приміщення.
      Під час укладення іпотечного договору ОСОБА_4 як дружина ОСОБА_5 не заперечувала щодо передачі майна в іпотеку. Майно не перебувало у спільній власності подружжя, що підтверджується пунктом 2.1.4 іпотечного договору.
      Разом з тим, ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, в який було включено й іпотечне майно.
      Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 29 жовтня 2014 року за нею було визнано право власності на це майно. За договором купівлі-продажу від 9 січня 2015 року ОСОБА_4 відчужила майно ОСОБА_3.
      Зважаючи на те, що зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконано, ПАТ "Імексбанк" вважало, що у банку виникло право на звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Посилаючись на те, що відповідно до статті 23 Закону України "Про іпотеку", особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки, позивач просив позов задовольнити.
      Суди розглядали справу неодноразово.
      В подальшому позивач доповнив свої вимоги, залучив до участі в справі в якості співвідповідачів ОСОБА_4, ОСОБА_1, посилаючись на те, що набувши право власності на предмет іпотеки ОСОБА_3 31 серпня 2016 року передав спірне майно в іпотеку ОСОБА_1, яка 18 липня 2017 року за договором про задоволення вимог іпотекодержателя набула право власності на нього.
      Останнім рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 17 квітня 2018 року у задоволенні позову ПАТ "Імексбанк" відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем без поважних причин пропущено строк позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права. Заборгованість за кредитним договором стягнута постановою Одеського апеляційного господарського суду 14 вересня 2010 року. Доказів на підтвердження того, що до звернення до суду з позовом 18 серпня 2015 року позивач вживав заходів щодо звернення стягнення на предмет іпотеки позивачем не надано, а тому суд застосував наслідки пропуску позовної давності, про що заявила відповідачка ОСОБА_1
      Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 18 вересня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ "Імексбанк" задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано, позов ПАТ "Імексбанк" задоволено частково.
      У рахунок погашення кредитної заборгованості ФОП ОСОБА_5 у розмірі 221 тис. 079 доларів США, з яких: 202 тис. 777 доларів США 76 центів - заборгованість за кредитом, 18 тис. 301 долар США 24 центи - відсотки за користування кредитом, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме кафе швидкого харчування по АДРЕСА_2, загальною площею 682,1 кв. м, у межах вартості предмета іпотеки, шляхом продажу на прилюдних торгах за ціною визначеною суб'єктом оціночної діяльності на час продажу.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ПАТ "Імексбанк", суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем не пропущено строк позовної давності, кредитор не мав можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд поза межами ліквідаційної процедури ФОП ОСОБА_5, оскільки така можливість виникла з часу набуття чинності постанови Одеського апеляційного господарського суду від 16 вересня 2014 року, якою визнані недійсними біржові торги від 10 жовтня 2013 року.
      У жовтні 2018 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та закрити провадження у справі, або скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 ГПК України спори щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці, вирішуються господарськими судами. Оскільки ОСОБА_5 було укладено договір із ПАТ "Імексбанк" саме як фізичною особою-підприємцем, то і спір щодо звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Крім того, ОСОБА_1 зазначала, що постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2010 року було стягнуто з ФОП " ОСОБА_5 " на користь АТ "Імексбанк" заборгованість за простроченим кредитом, а отже на підставі частини першої статті 261 ЦК України для АТ "Імексбанк" 15 вересня 2010 року почався перебіг позовної давності для звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      ОСОБА_1 вказувала на необґрунтований висновок апеляційного суду про початок перебігу позовної давності з часу ухвалення судового рішення про недійсність біржових торгів від 10 жовтня 2013 року, що суперечить частині другій статті 33 Закону України "Про іпотеку", відповідно до умов якої в разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом або при ліквідації юридичної особи - іпотекодавця іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання основного зобов'язання, якщо іпотекодержатель і правонаступник іпотекодавця не досягнуть згоди про інше.
      Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.
      Ухвалою колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 20 лютого 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      ЦПК України у редакції, чинній на час звернення ПАТ "Імексбанк" до суду з позовом, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Натомість ГПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом банку) обмежував участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо правочинів, укладених з фізичними особами для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП (статті 1, 12 цього Кодексу).
      Посилання в касаційній скарзі на статтю 20 ГПК України є безпідставним, оскільки зазначена норма набула чинності вже після відкриття провадження у справі.
      Відповідно до частини третьої статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом банку) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У справі, яка розглядається, позивач - іпотекодержатель звернувся до суду з позовом до фізичної особи - останнього власника предмета іпотеки з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з невиконанням зобов'язань за кредитним договором, забезпечених іпотекою.
      Оскільки на час звернення до суду з позовом спірне нежитлове приміщення, яке є предметом іпотеки, вибуло з власності ФОП " ОСОБА_4 " та перейшло у власність ОСОБА_3, а у подальшому було відчужено ОСОБА_1, які є фізичними особами, то і позовні вимоги до відповідачів фізичних осіб щодо звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
      З огляду на викладене доводи касаційної скарги про те, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства є помилковими.
      Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
      Щодо решти доводів касаційної скарги слід зазначити таке.
      Судами встановлено, що відповідно до договору відновлювальної кредитної лінії N 1/17/2007 від 19 липня 2007 року АКБ "Імексбанк", правонаступником якого є ПАТ "Імексбанк", надало ФОП " ОСОБА_5 " кредит у розмірі 250 тис. доларів США на строк до 18 липня 2011 року зі сплатою відсотків за користування кредитним коштами.
      У рахунок забезпечення своєчасного та повного виконання зобов'язань за кредитним договором того ж дня між позивачем та ФОП " ОСОБА_5 " було укладено іпотечний договір N 1/17/2007.
      У зв'язку з порушенням боржником умов кредитного договору, банк змушений був звертатись до суду. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2010 року стягнуто із ФОП " ОСОБА_5 " на користь АТ "Імексбанк" заборгованість за кредитом.
      Постановою господарського суду Херсонської області від 09 червня 2011 року у справі N 5024/831/2011 ФОП ОСОБА_5 визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, скасовано арешт, накладений на майно ОСОБА_5, заборонено накладання нових арештів чи інших обмежень по розпорядженню майном боржника.
      У зв'язку з цим виконавче провадження з примусового виконання рішення господарського суду Одеської області про стягнення з ФОП " ОСОБА_5 " на користь ПАТ "Імексбанк" заборгованості в сумі 1 млн 796 тис. 291 грн 25 коп. було закінчено, а постановою від 16 листопада 2011 року припинено чинність арешту майна боржника та скасовано інші заходи примусового виконання рішення. Копії постанови направлені стягувачу та боржнику, а судове рішення не виконано.
      Ухвалою господарського суду Херсонської області від 30 січня 2012 року в справі N 5024/831/2011 затверджено реєстр вимог кредиторів боржника, відповідно до якого вимоги АТ "Імексбанк" в сумі 1 млн 909 тис. 327 грн 40 коп. включено до III черги як такі, що забезпечені заставою майна боржника ФОП " ОСОБА_5 " (кафе швидкого харчування, розташованого в АДРЕСА_1). Вказаний предмет іпотеки включений до складу ліквідаційної маси банкрута.
      В ході процедури банкрутства ФОП ОСОБА_5 двічі було проведено торги з реалізації майна боржника. Згідно протоколу повторних біржових торгів від 10 жовтня 2013 року переможцем торгів було визнано ОСОБА_7 за ціновою пропозицією у 500 тис. грн.
      На підставі проведених торгів рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 26 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 18 липня 2014 року, задоволено позов ОСОБА_7 та знято заборону - обтяження N 802590 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на відчуження та проведено державну реєстрацію припинення обтяження речових прав на спірне нерухоме майно. Здійснено державну реєстрацію припинення обтяження іпотекою - обтяження N 802567 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
      На підставі зазначених судових рішень приватним нотаріусом знято заборону та припинено обтяження іпотекою нерухомого майна, що є предметом договору іпотеки від 19 липня 2007 року.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року вищезазначені рішення суду першої інстанції від 26 березня 2014 року та ухвалу суду апеляційної інстанції від 18 липня 2014 року було скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
      В ході нового розгляду справи в суді першої інстанції позов ОСОБА_7 про зняття обтяження та здійснення державної реєстрації залишено без розгляду.
      Правомірність складання протоколу повторних біржових торгів від 10 жовтня 2013 року, за якими переможцем було визнано ОСОБА_7, була оскаржена АТ "Імексбанк" та арбітражним керуючим до Господарського суду Херсонської області, проте ухвалою цього суду від 06 серпня 2014 року відмовлено у визнанні недійсним цього протоколу.
      Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 16 вересня 2014 року, залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 18 листопада 2014 року, ухвалу Господарського суду Херсонської області від 06 серпня 2014 року скасовано та визнано недійсним протокол біржових торгів від 10 жовтня 2013 року про визначення переможцем торгів ОСОБА_7 щодо купівлі кафе швидкого харчування по АДРЕСА_1.
      У період з 26 березня 2014 року, тобто з ухвалення Суворовським районним судом м. Херсона рішення про зняття заборони - обтяження речових прав на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, по 20 жовтня 2014 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні записи про обтяження предмету іпотеки.
      У цей період ОСОБА_4 звернулась з позовом до ОСОБА_5 про розірвання шлюбу та поділ майна, в тому числі спірного нерухомого майна - приміщення кафе швидкого харчування, яке є предметом договору іпотеки від 19 липня 2007 року.
      Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 жовтня 2014 року в порядку поділу майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнано за ОСОБА_4 право власності на кафе швидкого харчування по АДРЕСА_1 вартістю 505 тис. грн.
      09 січня 2015 року ОСОБА_4 уклала договір купівлі-продажу та продала зазначене нерухоме майно - кафе швидкого харчування ОСОБА_3. У свою чергу ОСОБА_3 31 серпня 2016 року уклав договір іпотеки, за умовами якого передав спірне нерухоме майно в іпотеку ОСОБА_1, яка 18 липня 2017 року набула право власності на спірне майно за договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 31 серпня 2016 року.
      Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
      Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави.
      За змістом статті 11 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки.
      Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України "Про іпотеку", якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
      Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України "Про іпотеку", до яких зокрема належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки відповідно до цього закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою.
      Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, яка була чинна на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника.
      Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України "Про іпотеку" є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України "Про іпотеку" містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України.
      Проведений аналіз норм законодавства та встановлені фактичні обставини свідчать про відсутність підстав для припинення договору іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України "Про іпотеку", а відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.
      Викладене свідчить про правильність висновків суду апеляційної інстанції щодо правових підстав для задоволення позову банку щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у разі зміни власника іпотечного майна.
      В частині доводів касаційної скарги щодо строків позовної давності слід зазначити таке.
      За визначенням статті 1, частин четвертої-сьомої статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (з 01 січня 2000 року до 19 січня 2013 року), мораторій на задоволення вимог кредитора - зупинення виконання боржником стосовно якого порушено справу про банкрутство грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань, застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.
      Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно із порушенням справи про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства. Не нараховується неустойка, не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань. Дія мораторію припиняється з дня припинення провадження у справі про банкрутство.
      Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 та частини другої статті 26 наведеного Закону, з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника.
      Майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя.
      Судом встановлено, що станом на час відкриття ліквідаційної процедури, боржник за кредитним зобов'язанням ФОП ОСОБА_5 був водночас власником спірного нерухомого майна, що було передано в забезпечення кредитного зобов'язання іпотекодержателю АТ "Імексбанк", правонаступником якого є ПАТ "Імексбанк".
      Відповідно до частини третьої статті 19 вказаного Закону протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій. Крім того, на період дії мораторію зупиняється перебіг позовної давності.
      Отже, зняття обтяження за наведеними нормами законодавства про банкрутство не припиняє іпотеку, а обмежує право іпотекодержателя самостійно, поза межами ліквідаційної процедури, здійснювати дії із реалізації предмета іпотеки.
      Відтак, лише з моменту, коли право власності, разом з правами та обов'язками іпотекодателя перейшло до особи, відмінної від боржника - банкрута, припинились і обставини, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, а у банка виникло право і можливість для звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Доводи касаційної скарги в цій частині висновків апеляційного суду не спростовують.
      Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
      Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.
      Постанову Апеляційного суду Херсонської області від 18 вересня 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      19 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 643/17966/14-ц
      Провадження N 14-203цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство "Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ПАТ "АБ "Укргазбанк", Банк),
      відповідач - ОСОБА_1,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, ОСОБА_3,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "АБ "Укргазбанк"
      на рішення Апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Пилипчук Н.П., Колтунової А.І., Кругової С.С.
      у цивільній справі за позовом ПАТ "АБ "Укргазбанк" до ОСОБА_7, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2014 року ПАТ "АБ "Укргазбанк" в особі Харківської обласної дирекції ПАТ "АБ "Укргазбанк" звернулося до суду з указаним позовом, уточнивши який, просило у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 26 грудня 2007 року N 20 звернути стягнення на предмет іпотеки - належну ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1, шляхом надання ПАТ "АБ "Укргазбанк" права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі - покупцеві на підставі договору купівлі-продажу з початковою ціною 316 200,00 грн із наданням ПАТ "АБ "Укргазбанк" повноважень продавця.
      Позовну заяву мотивовано тим, що 26 грудня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ВАТ "АБ "Укргазбанк"), правонаступником якого є ПАТ "АБ "Укргазбанк", та ОСОБА_2 укладено кредитний договір N 20, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 2 644 000,00 доларів США зі сплатою 12,5 % річних на строк до 25 грудня 2012 року.
      Також позивач вказував, що 09 червня 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між Банком, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки N 16/08-Б, предметом якого є багатоквартирний житловий будинок АДРЕСА_1.Позичальник взяті на себе зобов'язання за кредитним договором перестав виконувати з грудня 2008 року.
      Крім того, ПАТ "АБ "Укргазбанк" зазначало, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року визнано недійсним договір іпотеки від 09 червня 2008 року N 16/08-Б, укладений між ВАТ "АБ "Укргазбанк" та ОСОБА_2, ОСОБА_3, а також виключено запис про іпотеку з Державного реєстру іпотек, в період чинності якого власником квартири АДРЕСА_1, став відповідач ОСОБА_7 відповідно до договору дарування. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 04 квітня 2012 року рішення суду першої інстанції від 11 вересня 2009 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору іпотеки відмовлено.
      На підставі викладеного позивач просив позов задовольнити.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 28 липня 2017 року у задоволенні позову ПАТ "АБ "Укргазбанк" відмовлено.
      Суд першої інстанції керувався тим, що умовами договору іпотеки не передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку шляхом надання банку права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі - покупцеві на підставі договору купівлі-продажу, тому позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав.
      Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "АБ "Укргазбанк" в особі Харківської обласної дирекції ПАТ "АБ "Укргазбанк" задоволено частково, рішення Московського районного суду м. Харкова від 28 липня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ "АБ "Укргазбанк" відмовлено з інших підстав.
      Апеляційний суд зробив висновки, що спірна квартира на час укладення договору іпотеки була невідокремленою складовою частиною предмета іпотеки, тому відсутні правові підстави вважати, що ця квартира стала самостійним предметом іпотеки. Той факт, що в Державному реєстрі іпотек та в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відображено, що об'єктом обтяження є квартири, розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1, не підтверджує набуття спірною квартирою статусу самостійного предмета іпотеки. Договір іпотеки, копія якого наявна у матеріалах справи, передбачає право Банку звернути стягнення та реалізувати предмет іпотеки (пункт 6.1 договору іпотеки) та не містить процедури звернення стягнення на квартиру як складову частину предмета іпотеки.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У листопаді 2017 року ПАТ "АБ "Укргазбанк" звернулося з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення - про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що спірна квартира відчужена без дозволу Банку, тому іпотекодержатель має право одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи, в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна. Законом встановлені підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої підстави, як набуття права власності іншою особою.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 03 квітня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 ЦПК України, відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що є підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року (провадження N 6?1193цс15) та від 05 жовтня 2016 року (справа N 643/9788/13-ц).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Суди встановили, що 26 грудня 2007 року між ВАТ "АБ "Укргазбанк", правонаступником якого є ПАТ "АБ "Укргазбанк", і ОСОБА_2 укладено кредитний договір N 20, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 2 644 000,00 доларів США зі сплатою 12,5 % річних строком до 25 грудня 2012 року.
      ОСОБА_2 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором перестав виконувати з грудня 2008 року.
      Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13 травня 2010 року, яке на час розгляду справи не виконано, на користь Банку стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 1 664 543,02 грн та 2 630 252,33 долара США, а також судові витрати у розмірі 1 700,00 грн та 120,00 грн.
      На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між Банком та іпотекодавцями ОСОБА_2, ОСОБА_3 укладено договір іпотеки від 09 червня 2008 року N 16/08-Б.
      Відповідно до пункту 2.1.1. цього договору предметом іпотеки є нерухоме майно - житловий будинок "літ. В-5", загальною площею 6 422,9 кв. м, житловою площею 2 285,6 кв. м, (в житловому будинку розташовано 123 квартири), що знаходиться на АДРЕСА_1, в тому числі є спірна квартира, належна ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної власності на підставі рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 квітня 2008 року (справа N 2/2906/2008).
      Відомості про іпотеку внесені до Державного реєстру іпотек, на відчуження нерухомого майна накладено заборону.
      Пунктом 3.1.6. договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі одноразового чи неодноразового прострочення іпотекодавцем сплати процентів за користування кредитними коштами, неповернення кредиту або порушення інших умов кредитного договору та набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання кредитного договору, якщо іпотекодержатель і наступник іпотекодавців не досягнуть згоди про інше.
      Відповідно до пункту 6.6. вказаного договору у випадку набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель набуває право від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу з дотриманням умов, визначених у Законі України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV). При цьому ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою сторін між іпотекодавцем та іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Заборгованість позичальника по кредитному договору вважається погашеною в день отримання іпотекодержателем від покупця за договором купівлі-продажу ціни купівлі-продажу предмета іпотеки в повному обсязі. Іпотекодержатель, реалізувавши предмет іпотеки (в силу рішення суду або цього договору), має надіслати іпотекодавцям (позичальнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця) та іншим іпотекодержателям звіт про розподіл коштів від продажу предмета іпотеки.
      Заочним рішенням Московського районного суду міста Харкова від 11 вересня 2009 року договір іпотеки від 09 червня 2008 року N 16/08-Б визнано недійсним, виключено запис про іпотеку з Державного реєстру іпотек, знято заборону на відчуження житлового будинку "літ. В-5", розташованого на АДРЕСА_1.
      На підставі договору дарування, який посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Звєрєвим А.М. 17 червня 2011 року за реєстровим N 1310, квартира АДРЕСА_1, на праві власності набуто ОСОБА_7.
      Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 04 квітня 2012 року заочне рішення Московського районного суду міста Харкова від 11 вересня 2009 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору іпотеки відмовлено.
      Відомості у Державному реєстрі іпотек щодо предмета іпотеки поновлено за реєстраційним номером 12489264, що підтверджується витягом від 14 травня 2012 року N 36009183.
      Також поновлено відомості у Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна реєстраційний номер 12488862, що підтверджується витягом від 14 травня 2012 року N 36008860.
      Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не погодилася з висновками апеляційного суду про відсутність правових підстав у задоволенні позову, зазначивши, що зі скасуванням незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек та дія договору іпотеки поширюється на нового власника цього майна, в тому числі на власника квартири в будинку, який в цілому є предметом іпотеки.
      При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6?1193цс15 та від 05 жовтня 2016 року у справі N 643/9788/13-ц зроблено протилежний висновок. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статті 23 Закону N 898-IV, Верховний Суд України зазначив, що суди, встановивши поширення норми вказаної статті на правовідносини сторін, не в повній мірі правильно застосували цю норму, оскільки не врахували положення частин третьої і четвертої статті 5 цього Закону та не звернули уваги на інші обставини, які мають суттєве значення для її правильного застосування, зокрема, щодо визначення предмета іпотеки та його вартості. Зокрема, суди не можуть звернути стягнення на квартиру як на частину об'єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки), не обґрунтувавши такого рішення та не встановивши, як співвідноситься предмет іпотеки з його частиною та вартість предмета іпотеки (будинку) з вартістю набутої відповідачем квартири.
      На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, згідно з положеннями статті 23 Закону N 898-IV суди мають враховувати сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, а ефективним відновленням прав кредитора у зв'язку зі скасуванням незаконного рішення є саме застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту.
      У зв'язку з наведеним колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6?1193цс15 та від 05 жовтня 2016 року у справі N 643/9788/13-ц.
      Разом з тим колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що Касаційний цивільний суд розглянув та в ньому перебуває на розгляді понад двадцять справ за позовом ПАТ "АБ "Укргазбанк" до різних осіб за участю ОСОБА_2 та ОСОБА_3, в яких в одній і тій самій категорії справ ухвалювалися рішення з різними правовими позиціями, а саме: справи N 643/11797/13-ц (провадження N 61-2906ск18), N 643/19761/13-ц (провадження N 61-5447зп18), N 643/5761/16-ц (провадження N 61-8278ск18), N 643/18751/14-ц (провадження N 61-8719ск18), N 643/21674/13-ц (провадження N 61-8520зп18), N 643/10533/13-ц (провадження N 61-12911ск18), N 643/12157/13-ц (провадження N 61-13581ск18), N 643/5572/16-ц (провадження N 61-14384ск18), N 643/13968/13-ц (провадження N 61-17927ск18), N 643/4637/16-ц (провадження N 61-24708ск18), N 643/111/14-ц (провадження N 61-25203ск18), N 643/5575/16-ц (провадження N 61-36057св18), N 643/9788/13 (провадження N 61-35784ск18), N 643/14075/13-ц (провадження N 61-40980ск18), N 643/11626/13-ц (провадження N 61-6016зп18), N 643/19240/13 (провадження N 61-12942ск18), N 643/5757/16-ц (провадження N 61-1734ск19), N 643/10559/13-ц (провадження N 61-3081ск19), N 643/4636/16-ц (провадження N 61-5157ск19), N 643/5566/16-ц (провадження N 61-3403ск19), N 643/19763/13-ц (провадження N 61-4059ск19), N 643/113/14-ц (провадження N 61-627ск19).
      Посилаючись на вказане, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що є підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для формування єдиної правозастосовної практики у подібних правовідносинах.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні правові підстави для відступу від висновків, викладених упостановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року (провадження N 6?1193цс15) та від 05 жовтня 2016 року (провадження 6-1582цс16), а також з метою формування єдиної правозастовної практики у подібних правовідносинах зазначає таке.
      Згідно зі статтею 379 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) як житло розуміється житловий будинок, квартира, інші приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
      Житло як об'єкт права власності повинен відповідати певним критеріям: 1) це має бути приміщення; 2) вказане приміщення має бути придатним для постійного проживання в ньому, відповідати встановленим санітарним, технічним, протипожежним нормам, які встановлюються спеціальним законодавством України.
      ЦК України визначає, зокрема, такі об'єкти права власності, які можуть розглядатися як житло: житловий будинок (стаття 380 ЦК України), садиба (стаття 381 ЦК України) та квартира (стаття 382 ЦК України).
      Відповідно до частини першої статті 382 ЦК України квартирою визнається ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.
      Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України від 14 травня 2015 року N 417-VIII "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" визначено, що багатоквартирний будинок - це житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об'єктами нерухомого майна.
      Відповідно до статті 5 Закону N 898-ІVпредметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору. Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором.
      Чинне законодавство, зокрема ЦК України, Закон N 898-IVта Закон України від 02 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу", не містить жодної статті, яка б визначала особливості іпотеки житла - багатоквартирного житлового будинку чи квартир у ньому.
      Можна зробити висновок, що у разі передачі в іпотеку багатоквартирного житлового будинку в цілому, а не окремої квартири у ньому, то таке житлове приміщення - квартира, як і інші нежитлові та допоміжні приміщення, що знаходяться у ньому, не можна вважати відокремленими предметами іпотеки, на які може бути звернуто стягнення, як на самостійні об'єкти нерухомого майна.
      Оскільки квартира у багатоквартирному житловому будинку не була самостійним предметом іпотеки, тому позивач не вправі реалізувати свої права іпотекодержателя шляхом примусового звернення стягнення на неї у встановленому законом порядку незалежно від інших квартир у багатоквартирному житловому будинку, бо таке житлове приміщення як окрема частина об'єкта нерухомого майна не було самостійним предметом іпотеки, а може бути визначено як частка багатоквартирного будинку, який є предметом іпотеки.
      За викладених обставин Велика Палата Верховного Суду підтримує правові висновки, викладені у постановах ВерховногоСуду України від 16 вересня 2015 року (провадження N 6?1193цс15) та від 05 жовтня 2016 року (провадження 6-1582цс16), у яких зазначено, що неможливо звернути стягнення на квартиру як на частину об'єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки) в разі визначення предметом іпотеки за договором іпотеки будинку у цілому, а не окремих квартир.
      Суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що за відсутності підтверджень: введення в експлуатацію на момент передачі в іпотеку багатоквартирного житлового будинку, що знаходиться на АДРЕСА_1; співвідношення предмета іпотеки (будинку) з його частиною (квартирою) і вартості предмета іпотеки з вартістю спірної квартири; передбачення укладеним між сторонами договором, а також законодавством правових підстав, процедури та порядку звернення стягнення в примусовому порядку на квартиру як складову предмета іпотеки - багатоквартирного житлового будинку, у зв'язку із чим зробив обґрунтований висновок, що спірне житлове приміщення не є самостійним об'єктом іпотеки.
      Щодо інших висновків суду апеляційної інстанції, то Велика Палата Верховного Суду України зазначає таке.
      Відповідно до статті 1 Закону N 898-IV іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.
      Частиною п'ятою статті 3 цього Закону передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
      Згідно з частиною першою статті 7 Закону N 898-IV за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
      Частинами першою, третьою статті 33 Закону N 898-IV передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Статтею 23 Закону N 898-ІVвизначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
      Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до ОСОБА_7 права власності на спірну квартиру, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону N 898-IVта поширення її дії на відповідача з огляду на таке.
      Згідно із частиною першою статті 4 Закону N 898-ІVобтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.
      Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV).
      Відповідно до частини третьої статті 3 вказаного Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.
      Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону N 898-IV, згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.
      Крім того, державна реєстрація іпотек на час її виникнення регулювалася Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року N 410 (утратив чинність 31 січня 2013 року), та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року N 868.
      Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону N 1952-IV записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
      У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься відповідний запис.
      Пунктами 74, 75 Порядку держаної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.
      Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.
      За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.
      Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
      Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
      Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов'язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек.
      За таких обставин, ураховуючи сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним відновленням прав кредитора у зв'язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту.
      Саме такі висновки щодо застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону N 898-IVта поширення її дії на особу, щодо якої встановлено факт переходу права власності на квартиру під час виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження права власності на цю квартиру, викладені у постановах ВерховногоСуду України від 16 вересня 2015 року (провадження N 6?1193цс15) та від 05 жовтня 2016 року (провадження N 6-1582цс16), а також неодноразово підтримані колегією суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постановах від 10 травня 2018 року у справі N 643/18839/13-ц (провадження N 61-4453св18), від 23 січня 2019 року у справі N 643/12557/16-ц (провадження N 61-18566св18) та від 13 березня 2019 року у справі N 643/19761/13-ц (провадження N 61-5447зпв18), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав від їх відступу.
      Однак Велика Палата Верховного Суду не може погодитись із висновком суду апеляційної інстанції, що Банк обрав правильний спосіб судового захисту його порушених прав як кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов'язань, забезпечених іпотекою, а висновок суду першої інстанції про невідповідність обраного позивачем способу звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві умовам договору та вимогам закону - є помилковим з огляду на таке.
      Суди встановили, що пунктом 6.4. укладеного між сторонами договору іпотеки від 09 червня 2008 року визначено, що за рішенням іпотекодержателя задоволення вимог іпотекодержателя може здійснюватися у такому порядку: шляхом набуття права власності на предмет іпотеки або шляхом укладення довіреності на реалізацію предмету іпотеки:
      - відповідно до пункту 3.1.5. цього договору іпотекодавець на вимогу іпотекодаржателя, повинен передати іпотекодаржателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобовязання, що є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (пункт 6.4.1. цього договору);
      - за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи суму кредиту, процентів, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом, кредитним чи цим договорами, - пеню, штраф), втрати, пов'язані з пред'явленням вимоги за кредитним договором і зверненням стягнення та реалізації предмета іпотеки, витрати та утримання і збереження предмета іпотеки, витрати на страхування предмета іпотеки, а також інших збитків, завданих порушенням умов кредитного договору або цього договору (пункт 6.5.);
      - у випадку набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель набуває право від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу з дотриманням умов, визначених в Законі N 898-IV. При цьому ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою сторін між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Заборгованість позичальника по кредитному договору вважається погашеною в день отримання іпотекодержателем від покупця за договором купівлі-продажу ціни купівлі-продажу предмета іпотеки а повному обсязі. Іпотекодержатель, реалізувавши предмет іпотеки (в силу рішення суду або даного договору), має надіслати іпотекодавцям, (позичальнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця) та іншим іпотекодержателям звіт про розподіл коштів від продажу предмета іпотеки (пункт 6.6.);
      - за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи суму кредиту, процентів, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом, кредитним чи цим договорами, - пеню, штраф), витрати, пов'язані з пред'явленням вимоги за кредитним договором зверненням стягнення та реалізації предмета іпотеки, витрати на утримання і збереження предмета іпотеки, витрати на страхування предмета іпотеки, а також інших збитків, завданих порушенням умов кредиток договору або цього договору (пункт 6.7);
      - реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інакше не передбачено рішення суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження", чинного на момент виникнення спірних правовідносин, та з дотриманням вимог Закону N 898-IV.
      Позивач як іпотекодержатель згідно з договором іпотеки та частиною третьою статті 36 Закону N 898-IV може задовольнити свої кредиторські вимоги під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки третій особі, встановленому статтею 38 цього Закону.
      Продаж іпотекодержателем предмета іпотеки третій особі відповідно до статей 36, 38 цього Закону та згідно з умовами іпотечного застереження, визначеного у договорі іпотеки, є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.
      Суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованим захист порушених прав кредитора стосовно виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов'язань щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону N 898-IV.
      Порядок задоволення вимог іпотекодержателя шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі визначено умовами договору іпотеки (пункт 29 цього договору), та з урахуванням положень статей 36, 38 N 898-ІVЗакону є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.
      З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанцій, вказуючи про можливість задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем з укладенням договору купівлі-продажу будь-яким способом із наданням йому всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу, неправильно застосовував норми права, що регулюють спірні правовідносини, оскільки сторонами у договорі іпотеки визначено, що судовий спосіб звернення стягнення застосовується у випадку, коли позасудове врегулювання не привело до задоволення вимог іпотекодержателя в повному обсязі. Відповідних доказів, які б підтверджували виникнення перешкод для іпотекодержателя у реалізації позасудового способу звернення стягнення на підставі іпотечного застереження у договорі іпотеки, позивачем суду не подано. Отже, позивачем не обґрунтовано порушення, невизнання або оспорення права, за захистом якого він звернувся до суду.
      Аналогічний правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 12 травня 2019 року (провадження N 14-112цс19) та від 12 червня 2019 року (провадження N 14-48цс19).
      Згідно зістаттею 412 ЦПК України рішення апеляційного суду в частині висновків про належність обраного позивачем способу захисту підлягає зміні із викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
      В іншій частині рішення апеляційного суду необхідно залишити без змін, оскільки суд апеляційної інстанцій правильно вирішив справу по суті, відмовивши у позові ПАТ "АБ "Укргазбанк".
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 406, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2017 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      В іншій частині рішення Апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т.О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима В.Ю. Уркевич
      В.І. Данішевська О.Г. Яновська
      Єленіна Ж.М.
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 310/11024/15-ц
      Провадження N 14-112 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства (далі також -ПАТ) "Перший Український Міжнародний Банк" (далі також - позивач) до ОСОБА_2 (далі також - відповідач) про звернення стягнення на предмет іпотеки
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 5 вересня 2016 року, ухвалене суддею Пустовіт З.П., й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Воробйової І.А., Бєлки В.Ю., Онищенка Е.А.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У грудні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:
      1.1. Для задоволення вимог позивача до відповідача згідно з кредитним договором N 6780652 від 15 вересня 2008 року (далі - кредитний договір) у сумі 11 877,99 доларів США звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки N 6780661 від 15 вересня 2008 року (далі - договір іпотеки), а саме на ціле вбудоване приміщення загальною площею 166,6 кв. м, реєстраційний номер 177043 (далі - предмет іпотеки); згідно з витягом з Реєстру права власності на нерухоме майно від 2 вересня 2008 року, виданим Комунальним підприємством з технічної інвентаризації Бердянської міської ради Запорізької області, предмет іпотеки складається з: коридору N 1=4,2 кв. м, підсобного приміщення N 2=4,0 кв. м, основного приміщення N 3=5,8 кв. м, коридору N 4=18,1 кв. м, вбиральні N 5=1,8 кв. м, кабінету N 6=12,7 кв. м, підсобного приміщення N 7=13,2 кв. м, санвузла N 8=2,5 кв. м, коридору N 9=3,0 кв. м, основного приміщення N 10=15,2 кв. м, основного приміщення N 11=12,4 кв. м, коридору N 12=2,2 кв. м, санвузла N 13=3,1 кв. м, санвузла N 14=3,1 кв. м, коридору N 15=2,2 кв. м, основного приміщення N 16=12,5 кв. м, веранди N 17=2,5 кв. м, веранди N 18=2,5 кв. м, основного приміщення N 19=21,2 кв. м, санвузла N 20=4,9 кв. м, підсобного приміщення N 21=6,3 кв. м, підсобного приміщення N 22=11,4 кв. м, лоджії - 3,5 кв. м, з будівель "А, а1" та ґанку до "А" за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу позивачем від власного імені предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві з початковою вартістю предмета іпотеки у сумі 728 297,00 грн;
      1.2. Надати позивачеві всі повноваження продавця, необхідні для здійснення продажу предмета іпотеки.
      2. Позовну заяву мотивував такими обставинами:
      2.1. 15 вересня 2008 року Закрите акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний Банк", правонаступником якого є позивач, уклало з відповідачем кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав відповідачеві кредит у розмірі 32 000,00 доларів США зі сплатою 13,99 % річних на строк до 15 вересня 2023 року;
      2.2. Для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 15 вересня 2008 року сторони уклали договір іпотеки;
      2.3. Через неналежне виконання відповідачем зобов'язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 30 листопада 2015 року становила 11 877,99 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом - 9 947,11 доларів США, заборгованість за процентами - 1 930,88 доларів США;
      2.4. 15 жовтня 2014 року позивач направив відповідачеві вимогу про повернення кредиту, яку той отримав 22 жовтня 2014 року;
      2.5. Відповідач вимогу не виконав, прострочену заборгованість не погасив;
      2.6. На підставі пункту 4.1 договору іпотеки та статті 33 Закону України "Про іпотеку" позивач вважає, що є підстави звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його від власного імені будь-якій особі-покупцеві й отримати задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 5 вересня 2016 року Бердянський міськрайонний суд Запорізької області ухвалив рішення, яким позов задовольнив: звернув стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог позивача за умовами кредитного договору у сумі 11 877,99 доларів США, з яких заборгованість за кредитом - 9 947,11 доларів США, заборгованість за непогашеними процентами за користування кредитом - 1 930,88 доларів США; визначив способом реалізації предмета іпотеки його продаж позивачем від власного імені будь-якій особі-покупцеві з початковою ціною продажу предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, але не меншою ніж 728 297,00 грн. надав позивачеві всі необхідні для здійснення такого продажу повноваження продавця, зокрема подавати заяви, отримувати дублікати правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування чи органів нотаріату, здійснювати будь-які платежі за продавця, подавати й отримувати будь-які документи, довідки, витяги, заяви, повноваження вільного доступу уповноважених представників позивача до предмета іпотеки тощо.
      4. Суд вважав, що внаслідок невиконання відповідачем зобов'язань за кредитним договором виникла заборгованість, а тому позивач має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 22 грудня 2016 року Апеляційний суд Запорізької області постановив ухвалу, якою рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 5 вересня 2016 року залишив без змін.
      6. Мотивував ухвалу тим, що звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором узгоджується з вимогами статей 38 і 39 Закону України "Про іпотеку".
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. У березні 2017 року відповідач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 6 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Ухвалу мотивував, зокрема, тим, що суди вважали обґрунтованим обраний позивачем спосіб судового захисту порушених прав кредитодавця стосовно виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов'язань щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України "Про іпотеку". Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 5 квітня 2017 року у справі N 6-3034цс16, вказавши, що обрання певного способу правового захисту, зокрема досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
      10. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку Верховного Суду України щодо застосування статей 33, 36-39 Закону України "Про іпотеку" у подібних правовідносинах. Мотивує таку потребу тим, що оскільки сторони у договорі іпотеки у відповідному застереженні передбачили надання іпотекодержателю права від його імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору іпотеки в позасудовому порядку, таке застереження - це позасудовий спосіб врегулювання спору, який сторони встановили самостійно у договорі та для реалізації якого необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя. Для підтвердження такого підходу Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду навів постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц (провадження N 14-38 цс 18), від 7 листопада 2018 року у справі N 520/6819/14-ц (провадження N 14-343 цс 18).
      11. Крім того, наявність протилежних висновків щодо застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, на переконання Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, не сприяє єдності правозастосовної практики. Так, у постанові від 18 жовтня 2018 року у справі N 910/17423/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов протилежного висновку, аніж суди у справі N 310/11024/15-ц, вказавши, що позивач звернувся з позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, який визначений договором іпотеки як позасудовий. Для реалізації зазначеного способу необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя (з огляду на те, що договором іпотеки не передбачено іншого порядку). Тому позивач обрав неправильний спосіб захисту. Проте це не позбавляє можливості відповідно до статей 38 і 39 Закону України "Про іпотеку" звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж той, який визначений договором іпотеки як позасудовий.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Відповідач мотивує касаційну скаргу так:
      12.1. Уматеріалах справи відсутні докази видачі відповідачу кредиту;
      12.2. Суди попередніх інстанцій не врахували, що сума заборгованості за кредитним договором визначена неправильно, оскільки відповідач її погасив;
      12.3. Позивач не мав підстав стягувати заборгованість за кредитним договором і звертати стягнення на предмет іпотеки, оскільки відсутні належні та допустимі докази отримання відповідачем вимог про дострокове погашення такої заборгованості. Тому вимоги позивача є передчасними;
      12.4. Воскаржених рішеннях неправильно визначена початкова вартість предмета іпотеки;
      12.5. Сторони у договорі іпотеки визначили, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу здійснюється у позасудовому порядку. А тому позовна вимога про таке звернення у вказаний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя є необґрунтованою.
      (2) Позиція інших учасників справи
      13. Позивач відзиву на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо змісту понять "спосіб захисту прав та інтересів іпотекодержателя", "підстава звернення стягнення на предмет іпотеки", "спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки", "спосіб задоволення вимог іпотекодержателя"
      14. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним.
      15. Способи захисту цивільного права чи інтересу можуть бути судові (стаття 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України) та позасудові (статті 17-19 ЦК України).
      16. Відповідно до статей 12 і 33 Закону України "Про іпотеку" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон), одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки.
      17. Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону).
      18. З огляду на вказане Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
      19. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону) є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 41-47 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону).
      20. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.
      (1.2) Щодо способу звернення стягнення на предмет іпотеки
      21. Позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу позивачем від власного імені цього предмета будь-якій особі-покупцеві на підставі статті 38 Закону. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали таку вимогу обґрунтованою, що узгоджується, як вказав Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 6 лютого 2019 року, з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 5 квітня 2017 року у справі N 6-3034цс16.
      22. Відповідач у касаційній скарзі зазначив, що сторони у пункті 4.8 договору іпотеки досягли домовленості про позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя, про який просить суд позивач - шляхом продажу іпотекодержателем від власного імені предмета іпотеки третій особі. Тому, на думку відповідача, у суду відсутні повноваження для застосування судового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу предмета іпотеки, передбаченої статтею 38 Закону.
      23. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, висловлену в ухвалі від 6 лютого 2019 року, іпотекодержатель має у позасудовому порядку здійснювати захист свого цивільного права та інтересу, оскільки з приводу реалізації цього способу захисту сторони досягли домовленості у договорі іпотеки.
      24. У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону).
      25. Згідно з частиною першою статті 33 Закону у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      26. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).
      27. Відповідно до статті 6ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
      28. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону).
      29. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону).
      30. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
      31. Суд апеляційної інстанції встановив, що сторони погодили іпотечне застереження, асаме визначили у договорі іпотеки обидва передбачені частиною третьою статті 36 Закону способи задоволення вимог іпотекодержателя: звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність іпотекодержателем (пункт 4.7 договору іпотеки); звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем третій особі (пункт 4.8 договору іпотеки). У пункті 4.2 договору іпотеки сторони встановили, що у разі, якщо визначені цим договором та/або чинним законодавством заходи позасудового врегулювання з будь-яких причин не призвели до задоволення вимог іпотекодержателя в повному обсязі, іпотекодержатель вправі в будь-який час припинити процедуру позасудового врегулювання та звернути стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса чи за рішенням суду (за вибором іпотекодержателя).
      32. Отже, сторони погодили, що судовий спосіб захисту прав позивача чи позасудовий спосіб такого захисту на підставі виконавчого напису нотаріуса позивач як іпотекодержатель може застосувати лише у разі, якщо заходи позасудового врегулювання на підставі застереження у договорі іпотеки не призвели до задоволення вимог іпотекодержателя в повному обсязі. Натомість позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмета іпотеки третій особі порядку, встановленому статтею 38 Закону, тоді як суди не встановили, що позивач використав які-небудь способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені сторонами у договорі іпотеки.
      33. На відміну від такого різновиду позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки як звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (що може передбачати способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені у частині третій статті 36 Закону), судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п'ятим частини першої статті 39 Закону передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов'язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16).
      34. Тому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що процедура продажу предмета іпотеки, передбачена статтею 38 Закону, може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому порядку (про що суд згідно з абзацом п'ятим частини першої статті 39 Закону має вказати у судовому рішенні про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки), і у позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
      35. Проте звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, є неналежним способом захисту.
      36. Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина друга статті 36 Закону, яка встановлює, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону, способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателяу спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса (близькі за змістом висновки сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 18 жовтня 2018 року у справі N 910/17423/17).
      37. Згідно з частиною першою статті 35 Закону у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 Закону).
      38. Отже, за змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону.Недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові (Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин (2009 - 2010 роки), підготовлене Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України).
      39. Вимога, встановлена частиною першою статті 35 Закону, не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).
      40. Велика Палата Верховного Суду вважає, що за змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили (передбачили тільки можливість передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону).
      41. З огляду на наведені висновки є обґрунтованими доводи відповідача про відсутність підстав для задоволення позову. На думку Великої Палати Верховного Суду, позивач обрав неналежний спосіб захисту його прав іпотекодержателя. А суди першої й апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та безпідставно задовольнили вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу позивачем від власного імені цього предмета будь-якій особі-покупцеві на підставі статті 38 Закону, встановивши, що сторони передбачили у договорі іпотеки застереження, згідно з яким позивач має можливість самостійно звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу третій особі.
      42. Вирішуючи спір із подібними до справи N 310/11024/15-ц обставинами, Верховний Суд України у постанові від 5 квітня 2017 року у справі N 6-3034цс16 вказав, що обрання певного способу правового захисту, зокрема досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
      43. Вказаний висновок Верховного Суду України знайшов застосування і у практиці Верховного Суду (зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 травня 2018 року у справі N 922/2416/17).
      44. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави.
      45. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі N 823/378/16).
      46. У пункті 49 Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      47. З огляду на наведені висновки щодо застосування приписів статей 35, 36, 38 і 39 Закону, враховуючи обов'язковість договору для сторін (стаття 629 ЦК України), які встановили у ньому іпотечне застереження, реалізувавши принцип свободи договору (пункт 3 частини першої статті 3, стаття 627 ЦК України), Велика Палата Верховного Суду для забезпечення передбачуваності правозастосовної практики й ефективного захисту прав сторін договору іпотеки відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 5 квітня 2017 року у справі N 6-3034цс16, за змістом якого іпотекодержатель має можливість задовольнити свої вимоги на підставі рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його продажу іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві згідно зі статтею 38 Закону, незважаючи на те, що сторони в іпотечному застереженні погодили як позасудовий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя його право від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.
      48. Висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц і від 7 листопада 2018 року у справі N 520/6819/14-ц, які зазначив в ухвалі від 6 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, не можна застосувати у справі N 310/11024/15-ц, оскільки у тих справах позивач звертався до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття іпотекодержателем на нього права власності відповідно до статті 37 Закону, що передбачає винятково позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі N 369/238-15-ц, пункти 6.1-6.2 постанови від 23 травня 2018 року у справі N 916/5073/15, пункт 51 постанови від 13 березня 2019 року у справі N 520/7281/15-ц). Натомість у справі N 310/11024/15-ц позов стосується звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем від власного імені будь-якій особі-покупцеві на підставі статті 38 Закону.
      49. Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених судами обставин справи. А тому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду обмежена у можливості аналізувати такі доводи.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      50. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині.
      51. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
      52. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).
      53. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. Отже, рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 5 вересня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2016 року слід скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      (2.2) Щодо судових витрат
      54. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      55. Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      56. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги сплачений відповідачем судовий збір у сумі 4 634,64 грн за подання апеляційної скарги та 5 055,97 грн за подання касаційної скарги, разом - 9690,61 грн. слід стягнути з позивача.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      57. Відповідно до статей 12 і 33 Закону одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки.
      58. Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
      59. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.
      60. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 39 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону).
      61. Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, є неналежним способом захисту.
      62. Частина друга статті 36 Закону, яка встановлює, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону, способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса.
      63. За змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателясторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
      2. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 5 вересня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2016 року скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний Банк" (04070, м. Київ, вул. Андріївська, буд. 4; ідентифікаційний код: 14282829) на користь ОСОБА_2 (АДРЕСА_2; ідентифікаційний код: НОМЕР_1) 9690,61 грн. з яких 4 634,64 грн судового збору за подання апеляційної скарги та 5 055,97 грн судового збору за подання касаційної скарги.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      10 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 726/1538/16-ц
      Провадження N 14-111цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року (у складі судді Височанської Н.К.) та Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року (у складі судді Сківернічук А.М.) та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року (у складі колегії суддів Лисака І.Н., Владичана А.І., Міцнея В.Ф.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк", Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт селлінг", треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Повєткіна Надія Миколаївна, Чернівецька міська рада, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна,
      ВСТАНОВИЛА:
      У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк", банк), Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт селлінг" (далі - ТОВ "Естейт селлінг"), про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.
      ОСОБА_3 зазначав, що 18 лютого 2016 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг" було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку N АДРЕСА_1 загальною площею 68,80 кв. м, житловою площею 51,30 кв. м, що належить на праві власності позивачу.
      Указаний правочин було вчинено відповідачами з порушенням вимог Закону України N 1304-VII від 03 червня 2014 року "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон N 1304-VII).
      Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_3 просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку N АДРЕСА_1, який було укладено 18 лютого 2016 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг", посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Повєткіною Н.М.
      Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено.
      Визнано недійсним договір купівлі-продажу належного ОСОБА_3 на праві власності житлового будинку N АДРЕСА_1 загальною площею 68, 80 кв. м, житловою площею 51, 30 кв. м, який був укладений 18 лютого 2016 року між ПАТ "КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг". Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що продаж предмета іпотеки відповідно до рішень Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2008 року у справі N 2-848/2008 та від 15 грудня 2009 року у справі N 2-337/2009 вчинено банком 18 лютого 2016 року, тобто у період дії Закону N 1304-VII, без згоди власника предмета іпотеки. За таких обставин оспорюваний правочин не відповідав вимогам статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      У квітні 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк" оскаржило рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
      Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року визнано неповажними причини пропуску ПАТ КБ "Приватбанк" строку на апеляційне оскарження рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та відмовлено у відкритті апеляційного провадження у справі.
      У липні 2017 року ТОВ "Естейт селлінг" оскаржило рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
      Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року відхилено апеляційну скаргу ТОВ "Естейт селлінг", рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року залишено без змін.
      Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив з того, що цей суд правильно визначився з правовідносинами, які виникли між сторонами, та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору, з урахуванням установлених обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3, оскільки договір купівлі-продажу вчинено під час дії заборони на відчуження майна, яке є предметом іпотеки і виступає як забезпечення зобов'язань за споживчим кредитом, наданим громадянину України в іноземній валюті.
      У липні 2017 року ПАТ "КБ "Приватбанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року, а справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції не врахував, що заявник не був присутнім під час проголошення оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції.
      У жовтні 2017 року ПАТ "КБ "Приватбанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не повно з'ясували обставини справи, а висновок суду про наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень Закону N 1304-VII є необґрунтованим. Під час розгляду справи суди не врахували, що заявник направляв на адресу ОСОБА_3 повідомлення про намір укладення договору купівлі-продажу, яке останній отримав та проігнорував, отже, надав згоду на реалізацію предмета іпотеки. Закон N 1304-VII не містить прямої заборони щодо виконання судових рішень про примусове звернення стягнення на предмет іпотеки, які набули чинності. Також суди не з'ясували, чи був спірний будинок постійним місцем проживання ОСОБА_3
      Касаційна скарга містить посилання на те, що суди не звернули уваги на юрисдикцію спору, розглянули справу та визнали недійсною угоду, укладену між двома юридичними особами, а отже, такий спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ "КБ "Приватбанк" на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ "КБ "Приватбанк" на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року.
      У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 вказує на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для задоволення його позовних вимог, просить залишити вказані рішення без змін.
      У зв'язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      У травні 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, ухвалою колегії суддів якого від 30 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 лютого 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке.
      Суди встановили, що відповідно до кредитного договору N CVFMG100000010 від 19 липня 2007 року ЗАТ КБ "Приватбанк" надав ОСОБА_3 кредитні кошти у розмірі 52 тис. доларів США на споживчі цілі, а саме купівлю житла, а також 13 тис. доларів США на сплату страхових платежів, передбачених підпунктами 2.1.3, 2.2.7 договору.
      Відповідно до договору іпотеки від 08 серпня 2007 року, укладеного між ЗАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3, останній, на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором передав в іпотеку іпотекодержателю належне позивачу на праві власності нерухоме майно у вигляді домоволодіння N АДРЕСА_1, а саме житловий будинок (літ. "А", дерево), загальною площею 68,9 кв. м, житловою площею 51,30 кв. м, сарай (літ. "Б", дерево).
      Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2008 року задоволено позов ЗАТ "КБ "Приватбанк" до ОСОБА_3, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 липня 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - спірний житловий будинок, шляхом його продажу банком від імені ОСОБА_3 та укладення договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Виселено ОСОБА_3 з указаного будинку.
      На виконання зазначеного рішення 18 лютого 2016 року між ПАТ "КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг" було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку N АДРЕСА_1 загальною площею 68,80 кв. м, житловою площею 51,30 кв. м, що належить на праві власності позивачу ОСОБА_3
      Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами.
      Разом з тим відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.
      Аналогічна норма міститься й у статті 19 ЦПК України у чинній редакції.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      До суду з позовом звернувся позивач - фізична особа, яка ставила питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між двома юридичними особами, і яка хоч і не була стороною цього договору, проте є заінтересованою особою, оскільки вважає, що укладеним договором порушено її права та законні інтереси.
      Отже, виходячи з вищезазначених положень норм ЦПК України та ГПК України в редакціях, чинних на час розгляду справи судами, спір, що виник між сторонами, де позивачем є фізична особа, а відповідачами - юридичні особи, щодо недійсності договору купівлі-продажу за суб'єктним складом є цивільно-правовим, а його розгляду підлягає суду загальної юрисдикції.
      У частині решти доводів касаційної скарги ПАТ "КБ "Приватбанк" на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
      Частинами першою та третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Як зазначалося вище, рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2008 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 липня 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - спірний житловий будинок шляхом його продажу банком від імені ОСОБА_3 та укладення договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Виселено ОСОБА_3 з указаного будинку.
      Разом з тим 7 червня 2014 року набув чинності Закон N 1304-VII, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
      Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави).
      Крім того, згідно з пунктом 4 Закону N 1304-VII протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
      Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.
      Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню.
      Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того що договір купівлі-продажу було укладено щодо майна, яке є предметом іпотеки та виступає як забезпечення виконання зобов'язань за споживчим кредитом, наданим в іноземні валюті у період дії Закону N 1304-VII, тому дії банку з відчуження без згоди власника предмета іпотеки не відповідає вимогам статті 203 ЦК України.
      Суди встановили та матеріалами справи підтверджується, що позивач ОСОБА_3 разом з донькою ОСОБА_8 постійно з 2005 року мешкає у спірному будинку, тобто використовує його як місце свого постійного проживання.
      Відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно N 19595027 спірний будинок належить позивачу, а відомості про інше нерухоме майно, яке б перебувало у його власності, у реєстрі відсутні.
      Згідно з довідкою N 455 від 23 березня 2017 року, виданою Чернівецьким МК БТІ відповідно до інвентаризаційних справ право власності ОСОБА_3 на інше нерухоме майно не зареєстровано.
      Отже, позивач постійно проживає у спірному будинку, загальна площа якого не перевищує 250 кв. м, іншого нерухомого майна у власності позивача немає, згоди на відчуження спірного майна він не надавав.
      Тобто на момент укладення 18 лютого 2016 року оспорюваного правочину дії ПАТ "КБ "Приватбанк" з відчуження іпотечного майна за споживчим кредитом без згоди власника (іпотекодавця) суперечили Закону N 1304-VII.
      Так, договір купівлі-продажу не відповідав вимогам частини першої статті 203 ЦК України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      Таким чином, рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують відповідності висновків судів обставинам справи.
      У касаційній скарзі ПАТ "КБ "Приватбанк" на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року банк посилається на те, що судом апеляційної інстанції при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, не було враховано, що заявник не був присутнім під час проголошення оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції.
      Разом з тим апеляційним судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що в суді першої інстанції приймала участь представник ПАТ "КБ "Приватбанк" ОСОБА_9
      Згідно з довіреністю, виданою ПАТ "КБ "Приватбанк" на ім'я ОСОБА_9, вона має право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії судових рішень, ухвал, постанов та інших судових актів.
      Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці було проголошено 23 березня 2017 року, а представник банку на проголошенні присутня не була.
      ОСОБА_9 20 березня 2017 року подала до суду заяву, в якій просила відповідно до статті 222 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судом) видати їй копію рішення особисто.
      На обгортці судової справи міститься відмітка про те, що представник ПАТ "КБ "Приватбанк" ОСОБА_9 отримала копію рішення 29 березня 2017 року, про що свідчить її підпис.
      Отже, саме з 29 березня 2017 року повинен обчислюватися процесуальний строк на подачу апеляційної скарги відповідно до вимог статті 294 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судом).
      Оскільки 8 квітня 2017 року був вихідний, то першим робочим днем після вихідного та відповідно останнім днем подання апеляційної скарги було 10 квітня 2017 року.
      Апеляційна скарга ПАТ "КБ "Приватбанк" через поштове відділення подана 27 квітня 2017 року, про що свідчить відмітка поштового відділення на конверті.
      За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що апеляційна скарга була подана зі спливом передбачених законом строків, а посилання ПАТ "КБ "Приватбанк" у клопотанні про поновлення строків на ту обставину, що суд не відправив банку копію рішення, є безпідставним.
      Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду.
      Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
      Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" залишити без задоволення.
      Ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року залишити без змін.
      Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 465/646/11
      Провадження N 14-222цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) та касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року (у складі судді Мікули О.І.) та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) у цивільній справі за позовом Кредитної спілки "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів,
      ВСТАНОВИЛА:
      У липні 2010 року Кредитна спілка "Християнська злагода" (далі - КС "Християнська злагода") звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки, у якому просила стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитними договорами в сумі 1 млн 207 тис. 1 грн 84 коп., яка включає 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп. позики, 23 тис. 666 грн витрат на правову допомогу, та звернути стягнення на передане в іпотеку майно в межах його вартості та інше майно, що перебуває у власності відповідачів.
      У грудні 2010 року КС "Християнська злагода", а також позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 звернулися з новим позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 було укладено кредитні договори, а саме: договір N 112/07 від 19 березня 2007 року, договір N 173/07 від 4 травня 2007 року, договір N 173/07 від 7 травня 2010 року, договір N 222/07 від 27 червня 2007 року, договір N 228/07-03 від 9 липня 2007 року, договір N 245/07 від 18 липня 2007 року, відповідно до яких ОСОБА_5 отримала кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп.
      З метою забезпечення зобов'язань за зазначеними кредитними договорами між сторонами було укладено договір іпотеки та договори поруки, згідно з якими поручителями за зобов'язаннями ОСОБА_5 виступили ОСОБА_8 та ОСОБА_9
      Водночас позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_3 є кредиторами КС "Християнська злагода", що підтверджується судовими рішеннями, однак кредитна спілка не має можливості виконати свої зобов'язання перед ними внаслідок невиконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитними договорами. КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум своєї заборгованості перед ними.
      З урахуванням уточнених позовних вимог позивачі просили:
      - стягнути солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп., на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане ОСОБА_5 в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1;
      - стягнути солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на користь КС "Християнська злагода" витрати за надання правової допомоги в сумі 23 тис. 666 грн. судовий збір у сумі 51 грн та витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн.
      Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп. на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 та ОСОБА_8 як поручителі несуть солідарний обов'язок з виплати кредиту, однак лише в межах суми, за яку поручилися: ОСОБА_9 - 30 тис. грн. ОСОБА_8 - 605 тис. грн. Оскільки виконання зобов'язань за кредитом ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню. Згідно з договором про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум заборгованості КС "Християнська злагода" перед цими особами. Оскільки при заміні кредитора до нового кредитора переходять усі права в повному обсязі - як ті, що випливають зі змісту основного зобов'язання, так і ті, що забезпечують виконання вимоги кредитора, зокрема порука й іпотека, то позовні вимоги нових кредиторів є обґрунтованими в тій частині, що й вимоги кредитної спілки до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, та в розмірі, визначеному договором про відступлення права вимоги.
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов КС "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 задоволено частково:
      - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року;
      - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року;
      - стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1 (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. XCIV площею 2,6 кв. м);
      - у задоволенні позовних вимог КС "Християнська злагода" до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення витрат на правову допомогу в сумі 23 тис. 666 грн відмовлено.
      Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
      Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, ОСОБА_8 виступила поручителем з виконання зобов'язань ОСОБА_5, передбачених кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року, тому відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною. Оскільки виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки (квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 168 кв. м) є обґрунтованими. Доводи ОСОБА_5 та ОСОБА_8 про те, що кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості її правового статусу, визначеного законом, не мала права відступати право вимоги за кредитним договором ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, адже це не передбачено законом, суд відхилив як необґрунтовані. Недійсність укладеного договору про відступлення права вимоги прямо не встановлено законом, а відтак у силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правомірність такого договору презюмується.
      У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване рішення скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції не містить положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами поруки. Рішення суду першої інстанції фактично виконане ще в 2012 році. Оскаржуване рішення апеляційної інстанції передбачає подвійне стягнення на користь кредитної спілки заборгованості в сумі 439 тис. 635 грн 84 коп. в порушення прав та інтересів інших стягувачів. Для повернення заборгованості кредитній спілці достатньо суми стягнення солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 Вказує, що суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про стягнення з ОСОБА_5 та поручителів за відповідними кредитними договорами (N 173/07 від 4 і 7 травня 2007 року та N 112/07 від 19 березня 2007 року) не врахував тієї обставини, що право вимоги за цими кредитними договорами кредитна спілка відступила іншим кредиторам. Крім того, рішенням апеляційної інстанції стягнуто з ОСОБА_5 солідарно з ОСОБА_9 за кредитним договором N 112/07 439 тис. 635 грн 84 коп., хоча остання за цим договором отримала кредитні кошти в сумі 30 тис. грн., лише в межах зазначеної суми виступив поручителем і ОСОБА_9 також посилається на неправильний висновок апеляційного суду щодо відмови у стягненні витрат на правову допомогу.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, які знали про існування оскаржуваного рішення від 6 травня 2011 року, оскільки їх представники брали участь у судовому засіданні і за цей час вчинялися виконавчі дії в межах виконавчого провадження. Скасування рішення через тривалий час порушує принцип юридичної визначеності і є втручанням у право мирно володіти майном.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ОСОБА_5 звернулася з касаційною скаргою на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що кредитна спілка з огляду на її правовий статус не має права відступати право вимоги за кредитним договором. ОСОБА_5 вказує, що такий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15). Тому позивачі безпідставно набули право стягнення з неї заборгованості на підставі договору про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року. Крім того, безпідставно звернуто стягнення на іпотечне майно відповідно до договору іпотеки від 8 травня 2007 року, оскільки цей договір було укладено на забезпечення виконання ОСОБА_5 зобов'язань саме за кредитним договором N 175/07 від 7 травня 2007 року, а докази про надання кредитних коштів за цим договором відсутні.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У квітні 2017 року КС "Християнська злагода" надала заперечення на касаційні скарги, в яких просить рішення апеляційного суду в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Заперечення мотивовано тим, що у кредитної спілки з огляду на її правовий статус немає права відступати право вимоги за кредитним договором. Також вважає неправильними висновки судів про задоволення вимог інших позивачів за рахунок іпотечного майна, оскільки прав за іпотечним договором вона не відступала.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 надали заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просять відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Заперечення мотивовано тим, що посилання ОСОБА_5 на висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15), безпідставні, оскільки КС "Християнська злагода" відступила не право кредитодавця, а право кредитора без отримання будь-якої компенсації (доходу), зменшивши таким чином свою заборгованість перед членами кредитної спілки, за депозитні кошти яких було надано кредит ОСОБА_5 Вважають, що укладений договір про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року є договором цесії, а не договором факторингу, тоді як зазначені правові позиції стосуються укладення саме договору факторингу.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_7 надала додаткові заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просить відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      20 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
      Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитним договором за участю кредитних спілок. Крім того, колегія вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15) та від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, та врахувавши наведені доводи в запереченнях на касаційні скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, оскільки вона просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року з підстави невмотивованого поновлення строку на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, при цьому не порушує питання про скасування відповідної ухвали про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначеним особам, а саме ухвали Апеляційного суду Львівської області від 15 липня 2016 року.
      Суди встановили, що 19 березня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 112/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 30 тис. грн строком до 19 березня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 1136 від 19 березня 2007 року та N 1192 від 21 березня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 5 тис. грн та 25 тис. грн відповідно.
      На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_9 було укладено договір поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року.
      4 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 100 тис. грн строком до 4 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 2032 від 4 травня 2007 року та N 2064 від 5 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 70 тис. грн та 30 тис. грн відповідно.
      7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 505 тис. грн строком до 7 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 2647 від 10 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2772 від 15 травня 2007 року - 75 тис. грн., видаткового касового ордера N 2851 від 21 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2893 від 22 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2914 від 23 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2931 від 24 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 3126 від 2 червня 2007 року - 55 тис. грн.
      На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_8 було укладено відповідні договори поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року.
      27 червня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 222/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 25 тис. грн строком до 27 червня 2008 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 3614 від 27 червня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 25 тис. грн.
      9 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 228/07-03, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 500 тис. грн строком до 9 липня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів: N 4106 від 16 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 55 тис. 500 грн. N 4219 від 20 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4243 від 23 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4330 від 26 липня 2007 року - 25 тис. 743 грн. N 4101 від 6 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4704 від 9 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4822 від 15 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4972 від 22 серпня 2007 року - 43 тис. 757 грн.
      18 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 245/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 23 тис. 342 грн строком до 18 липня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 4172 від 18 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 23 тис. 342 грн.
      Таким чином, ОСОБА_5 за вищезазначеними договорами отримала кредитні кошти на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., які не повернула.
      7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 175/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 1 млн 515 тис. грн. строком до 7 травня 2010 року (вимоги про стягнення заборгованості за цим договором не є предметом спору у цій справі).
      8 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_12, за умовами якого ОСОБА_5 передала в іпотеку належне їй майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1, що складається з чотирьох кімнат житловою площею 88,3 кв. м та кухні, загальна площа квартири 168 кв. м (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. "XCIV" площею 2,6 кв. м).
      Пунктом 1.3 вказаного договору іпотеки передбачено, що іпотека за цим договором забезпечує повне виконання позичальником зобов'язань перед іпотекодержателем, що виникають із кредитного договору N 175/07, інших договорів, які укладені та/або будуть укладені між сторонами, за умовами яких іпотекодатель зобов'язується перед іпотекодержателем повернути отримані кредитні кошти в розмірі 1 млн 515 тис. грн., що на день укладення договору еквівалентно 300 тис. дол. США.
      7 грудня 2010 року між КС "Християнська злагода" (первісний кредитор) та ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 (нові кредитори) укладено договір про відступлення права вимоги.
      Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, що первісний кредитор передає частину належного йому права вимоги, а нові кредитори приймають на себе право часткової вимоги, що належить первісному кредитору до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 згідно кредитних договорів N 112/07 від 19 березня 2007 року, 173/07 від 4 травня 2007 року, 175/07 від 7 травня 2007 року, 222/07 від 27 червня 2007 року, 228/07-03 від 9 липня 2007 року, 245/07 від 18 липня 2007 року, договору іпотеки від 8 травня 2007 року в частині сум заборгованості первісного кредитора перед новими кредиторами згідно договорів про залучення внесків на депозитні рахунки, на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.
      Пунктом 2.3 зазначеного договору встановлено, що нові кредитори мають право вимагати від боржників (ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9.) виконання зобов'язань даного договору на користь: ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн 02 коп., ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн 44 коп., ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн 72 коп., ОСОБА_3 - 400 тис. грн., на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.
      Задовольняючи частково позовні вимоги у справі яка розглядається, суди виходили з того, що позичальник за кредитними договорами ОСОБА_5 допустила неналежне виконання їх умов щодо повернення кредиту, кредитор в особі КС "Християнська злагода" у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству України уступив право вимоги іншим фізичним особам - позивачам у справі, які правомірно ставлять питання про стягнення заборгованості за кредитом в межах відступлених їм вимог.
      Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема договорів.
      Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
      Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою та/або заставою.
      Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
      Статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
      За змістом пункту 3.2 укладених між сторонами договорів поруки поручителі відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, у тому числі за повернення основної суми боргу, процентів, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, завданих кредитору невиконанням або неналежним виконанням боржником умов договору позики.
      Зазначеним пунктом договорів передбачено солідарну відповідальність боржника та поручителів.
      При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою.
      Згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з кредитного договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, за яким ОСОБА_5 отримала кредит у сумі 30 тис. грн.
      Отже, ОСОБА_9 несе солідарний обов'язок з виплати вказаного кредиту в межах 30 тис. грн лише з ОСОБА_5
      Також згідно з договорами поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року ОСОБА_8 виступила поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_5, передбаченими кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року відповідно. Загальна сума кредиту за вказаними кредитними договорами становить 605 тис. грн.
      Таким чином, ОСОБА_8 несе солідарний обов'язок з виплати зазначеного кредиту в межах 605 тис. грн лише з ОСОБА_5
      Відтак відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною.
      Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого.
      У цій справі укладено різні самостійні договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники.
      Саме до цього зводяться висновки суду апеляційної інстанції щодо солідарної відповідальності боржника з кожним поручителем окремо за окремими договорами поруки в межах забезпечених сум заборгованості.
      При цьому рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.
      Разом з тим, в порушення зазначених вище норм закону, апеляційний суд стягнув солідарно з боржника та поручителя ОСОБА_9 на користь кредитної спілки заборгованість за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року в розмірі 439 тис. 635 грн 84 коп., в той час як розмір заборгованості за цим договором становить 30 тис. грн. згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 взяв на себе обов'язок відповідати за цим зобов'язанням саме в такому розмірі.
      Статтею 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV, тут і на далі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      У разі порушення іпотекодавцем зобов'язань, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право в разі невиконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки (стаття 12 Закону N 898-IV).
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 в зазначеному розмірі та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суди виходили з того, що КС "Християнська злагода" відступила їм в установленому законом порядку вимоги за іпотечним договором.
      Разом з тим, поза увагою судів залишились вимоги статті 24 Закону N 898-IV, відповідно до якої правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
      Проте будь-які докази про наявність нотаріально посвідченого договору в матеріалах справи відсутні.
      Підставою для передачі та прийняття цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення кредитними спілками права вимоги за кредитними договорами.
      Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
      Сторонами в зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
      Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов'язанні.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
      Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
      За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.
      До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).
      При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.
      Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.
      У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.
      З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.
      Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.
      Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.
      Аналогічна позиція вже висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року (справа N 909/968/16).
      З огляду на викладене, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними та обгрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки зазначені помилки допущені судами першої та апеляційної інстанцій, то справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково.
      Рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська