Огляд постанов Верховного суду України в кредитних спорах за березень 2015 року

[samuraj]

ОГЛЯД ПОСТАНОВ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ В КРЕДИТНИХ СПОРАХ ЗА БЕРЕЗЕНЬ 2015 РОКУ

 

огляди на наступні місяці (квітень теж вже майже готовий)

 

1. Постанова ВСУ у справі 6-8цс15 від 4 березня 2015 року номер в ЄДРСР 43006510
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року а залишено в силі рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 квітня 2014 року, яким в задоволенні позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення відмовлено; зустрічний позов задоволено: визнано недійсним договір іпотеки, який укладений між ПАТ "Ощадбанк" і ОСОБА_8.
Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що відповідно до частини третьої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлючачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. ОСОБА_8 з 8 грудня 1995 року зареєстрована у квартирі, що передана в іпотеку. У кредитній заяві від 2 квітня 2008 року вона повідомила ПАТ "Ощадбанк" про те, що має малолітню дитину. Станом на день укладення договору іпотеки неповнолітній ОСОБА_9 мав право на проживання в указаній квартирі за місцем проживання своєї матері.
У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року відмовити

2. Постанова ВСУ у справі 6-141цс14 від 4 березня 2015 року, № в ЄДРСР 43203790
Та обставина, що на час вчинення виконавчого напису в суді вже існував спір щодо розміру заборгованості за вищезазначеним кредитним договором, спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника.
Такого самого висновку у своїх ухвалах від 23 січня 2013 року, від 12 лютого 2014 року, від 26 березня 2004 року та від 14 травня 2014 року дійшов Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції посилається у своїй заяві ОСОБА_8.

3. Постанова ВСУ у справі № 6-18цс15 від 4 березня 2015 року, № в ЄДРСР 43006508
Відповідно до частини п'ятої статті 58 Закону України «Про виконавче провадження» звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні вважається чинним протягом шести місяців з дня його підписання суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання і до дня проведення прилюдних торгів. Після закінчення цього строку звіт втрачає чинність і оцінка майна проводиться повторно.
Установивши, що звіт про оцінку нерухомого майна підписаний суб'єктом оціночної діяльності 8 червня 2012 року, а прилюдні торги з реалізації майна відбулись лише 30 січня 2013 року тобто після закінчення шести місяців), суди, на відміну від судових рішень, що надані для порівняння, не дали юридичної оцінки зазначеному факту та неправильно застосували до спірних правовідносин норму частини п'ятої статті 58 Закону України «Про виконавче провадження», яка підлягає застосуванню.

4. Постанова ВСУ у справі № 6-13цс15 від 4 березня 2015 року № в ЄДРСР 43006507
Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Мегабанк», суд І інстанції правильно виходив із того, що боржниками не виконуються умови кредитних договорів, у зв'язку із чим виникла заборгованість за кредитами та процентами за користування ними, і, застосувавши положення статей 543, 554, 611, 651, 1054 ЦК України та частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку», дійшов висновку про наявність правових підстав для розірвання кредитних договорів і дострокового стягнення заборгованості за цими договорами шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому, звертаючи стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, установленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», суд надав банку право продажу предмета іпотеки будь-якій особі-покупцю на підставі договору купівлі-продажу від свого імені за початковою вартістю 172 430 грн, яка була визначена на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності (ринкова вартість квартири, що є предметом іпотеки, на дату оцінки).

5. Постанова ВСУ у справі 6-16цс15 від 11.03.2015 року, номер в ЄДРСР 43098344
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже, зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника від 14 вересня 2006 року, містить розбіжності.
Крім того, у заяві позичальника від 14 вересня 2006 року домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає.
У зв'язку із цим доводи ОСОБА_1. про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) не можна визнати необґрунтованими, такі Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору від 14 вересня 2006 року.
Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року (№ 6-38753св13) та від 18 грудня 2013 року (№ 6-40942св13), які надані як приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції норми матеріального права в подібних правовідносинах.
Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не могла бути перешкодою для неврахування інтересів відповідача при вирішенні цього спору.

6. Постанова ВСУ у справі 6-35цс15 від 11.03.2015 року, номер в ЄДРСР 43141726
Висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про стягнення солідарно з поручителів суми заборгованості за кредитним договором не узгоджуються з вимогами статті 554 ЦК України та умовами договорів поруки, оскільки у справі, яка переглядається, встановлено, що зобов'язання забезпечувалося кількома поручителями, які надали поруку за різними самостійними договорами поруки. У такому випадку останні не несуть солідарної відповідальності перед кредитором. Кредитор має право пред'явити вимогу до кожного з поручителів на підставі відповідного договору.
Ураховуючи викладене, а також те, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлена солідарна відповідальність поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні.

7. Постанова ВСУ у справі 6-21цс15 від 11 березня 2015 року, № в ЄДРСР 43307434
Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. (стаття 60 СК України).
Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності 
Одним із видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України).
Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна.
Отже, майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичною особою-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. 
Використання одним із подружжя зазначеного майна для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано при обранні способу поділу цього майна. 
Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об'єктом спільної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.
Разом із тим, зробивши висновок про те, що спірне майно відноситься до правового режиму спільної сумісної власності подружжя, суд апеляційної інстанції водночас дійшов взаємовиключних висновків про те, що це майно належить ОСОБА_9 як фізичній особі-підприємцю, та не вирішив по суті спір щодо поділу зазначеного майна.
Ухвалюючи рішення про відмову в поділі вищевказаного майна, апеляційний суд не врахував, що способи та порядок поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя визначаються статтею 71 СК України, та що сутність поділу полягає у тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі.

8. Постанова ВСУ у справі 6-27цс15 від 11 березня 2015 року, № в ЄДРСР 43006509
Відповідно до статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років.
Та обставина, що на час вчинення виконавчого напису в суді вже існував спір щодо розміру заборгованості за вищезазначеним кредитним договором, спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника. В результаті сума заборгованості за період з 1 січня 2009 року по 3 вересня 2009 року стягнута з ОСОБА_8 двічі.

9. Постанова ВСУ у справі 6-25цс15 від 18 березня 2015 року, № в ЄДРСР 43307420 
Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова "лише" (аналог "тільки", "виключно"), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що ОСОБА_1 із заявою про сплив позовної давності і застосування наслідків її спливу не звертався.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони.
Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність

10. Постанова ВСУ у справі 6-250цс14 від 18 березня 2015 року, номер в ЄДРСР 43382456
Відповідно до частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку» (чинної на момент укладення іпотечного договору) майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників.
Іпотекодавець зобов'язаний до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки.
З огляду на викладене судом першої інстанції правильно встановлено, що іпотекодавці не мали права на набуття в майбутньому у власність всього об'єкта незавершеного будівництва, що був переданий в іпотеку, адже окрім них одним із співвласників об'єкту незавершеного будівництва була позивачка, яка повністю виконала договірні зобов'язання, що необхідні для отримання частки в праві спільної власності на це майно, а також майнового права на частку в натурі після закінчення об'єкту будівництва.
Своєї згоди на передачу в іпотеку об'єкту незавершеного будівництва ОСОБА_16 не давала.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність порушення прав та інтересів ОСОБА_16 при укладені іпотечного договору, що полягає у незаконній передачі фірмою «Консоль ЛТД» в іпотеку майнового права позивачки, та можливість відновлення цього права шляхом визнання іпотечних договорів недійсними.
Оскільки відповідно до чинної на час укладення спірних договорів іпотеки редакції ч. 2 ст. 16 Закону України «Про іпотеку» передача в іпотеку об'єктів незавершеногог будівництва здійснювалася шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва, зокрема право оренди земельної ділянким, то суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсним також і договору іпотеки прав оренди земельної ділянки, на якій розташований переданий в іпотеку об'єкт незавершеного будівництва.

11. Постанова ВСУ у справі 6-39цс15 від 18 березня 2015 року номер в ЄДРСР 43246920
Частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Відтак, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано житловий будинок, який був придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла.

12. Постанова ВСУ у справі 6-39цс15 від 18.03.2015 року, номер в ЄДРСР 43246920
Згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. 
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

13. Постанова ВСУ у справі 6-25цс15 від 18 березня 2015 року, № в ЄДРСР 43307420 
Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова "лише" (аналог "тільки", "виключно"), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що ОСОБА_1 із заявою про сплив позовної давності і застосування наслідків її спливу не звертався.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони.
Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

14. Постанова ВСУ у справі 6-9ц15 від 25.03.2015 року, номер в ЄДРСР 43307435
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні вимог позивача (ПАТ АТ «Укргазбанк» - прим.) в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до п. 3.3.8 договору іпотеки у разі внесенні змін та доповнень до кредитного договору стосовно розміру суми кредиту, розміру процентної ставки за користуванням кредиту і т.п., іпотекодержатель зобов'язаний укласти з іпотекодавцем нотаріально посвідчену угоду про внесення змін до цього договору. Проте ОСОБА_10 не було попереджено про підвищення процентної ставки за користування кредитом, додаткової угоди укладено не було, крім того іпотекодавець не отримувала від банку письмової вимоги про усунення порушень з виплати кредиту у тридцяти денний строк, що є підставою для відмови в задоволенні вимог позивача в частині стягнення на предмет іпотеки.
Також касаційний суд вказав, що сам по собі Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки на час його ухвалення місцевий суд і не міг його застосувати, адже його не існувало, а апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду з огляду на те законодавство, яке існувало на час його ухвалення.
У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» відмовити.

15. Постанова ВСУ у справі 6-44цс15 від 25.03.2015 року, номер в ЄДРСР 43310879
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що на момент перегляду справи в апеляційному порядку, 7 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з яким предмет іпотеки не може бути примусово відчужений.
Крім того, зазначав, що відмова з цих підстав у задоволенні позову не позбавляє іпотекодержателя права на повторне звернення до суду в майбутньому, після зняття мораторію на задоволення вимог кредитора на стягнення майна за кредитами в іноземній валюті.
Проте за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України.
Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.
Разом з тим, мораторій у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта.
У частині першій статті 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції.
Підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення передбачені статтею 309 ЦПК України, проте на жодну з них апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, не послався.
Норми Закону № 1304-VII, який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції, з огляду на вищезазначене, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду.
Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VІІ.

16. Постанова ВСУ у справі 3-24гс15 від 25 березня 2015 року номер в ЄДРСР 43358999
Відповідно до ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється, задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, зокрема щодо майнових зобов'язань, які здійснюються виключно у межах процедури ліквідації банку.
Таким чином, у спірних правовідносинах позивач виступає кредитором, а відповідач - боржником і оскільки позивач звернувся до відповідача з вимогою здійснити переказ грошових коштів за договором банківського рахунку від 18 лютого 2013 року, у період запровадження у банку тимчасової адміністрації, виконання зазначеної операції банком обмежувалося положеннями п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції чинній на час виникнення спору.
Правова позиція
Визначення поняття кредитора встановлено ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», дія якого, згідно з Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не поширюється на банки, а тому не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що кредитор банку - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань.