Считаете Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

 

Ухвала

іменем   україни

 

26 листопада 2014 року

 

м. Київ

 

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

 

головуючого Дьоміної О.О.

суддів: Дем'яносова М.В.,Коротуна В.М., Парінової І.К.,Штелик С.П.

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України", третя особа - приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_7, про визнання договорів недійсними, за касаційними скаргами публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" та приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 29 серпня 2014 року,

 

в с т а н о в и л а:

 

28 травня 2014 року позивач ОСОБА_6 звернуся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" про визнання недійсним договору іпотеки № 7607285 від 24 травня 2007 року та договору про внесення змін та доповнень до іпотечного договору № 7607Z85 від 20 травня 2008 року.

 

Свої позовні вимоги мотивував тим, що в договорі про іпотеку № 7607285 від 24 травня 2007 року предметом іпотеки були вказані майнові права на квартиру, будівництво якої не завершене і яка в майбутньому стане власністю іпотекодавця, що суперечило на момент укладання договору    статті 5 Закону України  "Про іпотеку", відповідно до якої майнові права на окремі приміщення в житловому будинку не могли бути предметом іпотеки, у зв'язку із такою невідповідністю закону, на підставі статей 203, 215 ЦК України та з урахуванням правової позиції, яка викладена в постанові Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року у справі № 6-8цс13 вважає, що вищезазначені договори є недійсними.

 

З огляду на зазначене просив позов задовольнити.

 

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 09 липня 2014 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено.

 

Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 29 серпня 2014 року рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 09 липня 2014 року скасовано, ухвалено в справі нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено.

 

Визнано недійсними укладені між ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України" та ОСОБА_6 договір іпотеки № 7607Z85 від 24 травня 2007 року та договір від 20 травня 2008 року про внесення змін до договору іпотеки № 7607Z85 від 24 травня 2007 року.

 

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

 

У касаційній скарзі заявники, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просять рішення апеляційного суду Чернігівської області від 29 серпня 2014 року скасувати, а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 09 липня 2014 року залишити в силі.

 

Касаційна скарга підлягає відхиленню на таких підставах.

 

Статтею 337 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

 

Судами встановлено, що 25 квітня 2007 року між ОСОБА_6 та товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Регіон-капітал" (далі - ТОВ "ФК "Регіон-капітал") був укладений договір № 30 про участь у фонді фінансування будівництва (далі - ФФБ).

 

За умовами вказаного договору ОСОБА_6 (Довіритель) на підставі повного визнання ним Правил ФФБ створеного ТОВ "ФК "Регіон-капітал" фонду фінансування будівництва типу "А", забудовником якого є ТОВ "Укрбудреконструкція", передає  ТОВ "ФК "Регіон-капітал" (Управитель) у довірчу власність кошти з метою отримання у власність об'єкта інвестування - квартири № 21 на шостому поверсі по вул. Воїнів-Інтернаціоналістів, 41-А в м. Чернігові, а Управитель приймає кошти на рахунок ФФБ у довірче управління  для фінансування спорудження зазначеного об'єкта будівництва.

 

24 травня 2007 року між ВАТ "Державний експортно-імпортний банк України" та ОСОБА_6 був укладений кредитний договір № 7607С29 (зі змінами і доповненнями згідно договорів №7607С29від 20 травня 2008 року, №7607С29-2 від 15 січня 2010 року, №7607С29-3 від 15 березня 2010 року).

 

Відповідно до умов вказаного кредитного договору банк надав позивачу кредит у сумі 65432,09 швейцарських франків, що є еквівалентом 265000,00 грн, для фінансування будівництва нерухомості житлового призначення: трикімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 згідно із договором №30 від            25 квітня 2007 року про участь у Фонді фінансування будівництва, укладеного з ТОВ "ФК "Регіон-Капітал", а позивач зобов'язався повернути кредитні кошти до 29 грудня 2020 року та сплатити проценти за користування кредитом.

 

Кредит був наданий в безготівковій формі  шляхом продажу кредитних коштів через касу банку за рахунок позичальника з подальшим зарахуванням кредитних коштів на поточний рахунок позичальника та перерахуванням на рахунок ТОВ "ФК "Регіон-Капітал".

 

В забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором  24 травня 2007 року між ВАТ "Державний експортно-імпортний банк України" та ОСОБА_6 був укладений іпотечний договір № 7607Z85, за умовами якого  ОСОБА_6 передав в іпотеку майнові права на трикімнатну квартиру, робочий № 21, розташовану на шостому поверсі, загальною площею 89,52 м2 , у будинку АДРЕСА_1, будівництво якої не завершене і яка в майбутньому стане власністю іпотекодавця - до оформлення правовстановлюючих документів та належної реєстрації права власності на вищевказану квартиру, яка після оформлення правовстановлюючих документів та належної реєстрації права власності стане забезпеченням виконання зобов'язань іпотекодавця за кредитним договором. Майнові права на вищевказану квартиру, будівництво якої не завершено, підтверджуються укладеними 24 травня 2007 року між ОСОБА_6 і ТОВ "ФК "Регіон-капітал" договором про участь у ФФБ № 30,  договором уступки майнових прав на нерухомість №29 та свідоцтвом про участь у фонді фінансування будівництва фінансової компанії "Регіон-капітал" від 24 травня 2007 року.

 

Договором від 20 травня 2008 року про внесення змін та доповнень до іпотечного договору № 7607785 від 24 травня 2007 року, предметом іпотеки визначено трикімнатну квартиру № 21, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Чернігівської міської ради.

 

Відмовляючи у позові,  суд першої інстанції виходив з того, що згідно договору № 30 про участь у ФФБ від 25 квітня 2007 року, об'єктом інвестування було визначено квартиру № 21, розташовану на шостому поверсі, загальною площею 89,52 м2 , у будинку АДРЕСА_1, яка  була закріплена за позивачем, кредит надавався саме на фінансування будівництва, яке здійснювалося за вищезазначеним договором № 30, про що зазначено в статті 1 кредитного договору,   фактично в іпотеку було передано майнові права на об'єкт інвестування у відповідності до статті 50 Закону України  "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю",  тому  підстави для визнання  недійсними договору іпотеки, а також змін, що до нього були внесені, відсутні.

 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи у справі нове рішення суд апеляційної інстанції виходив з того, що 24 травня 2007 року під час укладення іпотечного договору № 7607Z85 між ВАТ "Державний експортно-імпортний банк України" та ОСОБА_6 були порушені положення Закону України "Про іпотеку", зокрема, статті 5 вказаного Закону в редакції від 12 травня 2006 року, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин.  При цьому суд апеляційної інстанції послався на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 17 квітня 2013 року в справі № 6-8цс13.

 

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.

 

За змістом статті 5 Закону України   "Про іпотеку" (в редакції чинній на момент укладення сторонами договору про участь у ФФБ) предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов:

 

нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація;

 

нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення;

 

нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

 

Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником цього майна на час укладення іпотечного договору.

 

Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

 

У  постанові від 17 квітня 2013 року в справі № 6-8цс13 Верховний Суд України дійшов висновку, що у статті 5 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-ІУ "Про іпотеку" (у редакції,  яка діяла з  12 травня 2006 року по 14 січня 2009 року) указаний вичерпний перелік об'єктів, які могли бути предметом іпотеки за іпотечним договором. Поняття "іпотека майнових прав" і регулювання відносин при передачі в іпотеку майнових прав у цьому Законі були відсутні. Майнові права на об'єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва", яким були внесені зміни до Закону України "Про іпотеку".

 

Вказана правова позиція згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

 

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, встановивши дійсні обставини справи та відповідні їм правовідносини, правильно застосував норми матеріального права та обґрунтовано дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

 

Колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ погоджується з висновками суду апеляційної інстанції.

 

Натомість, доводи касаційної скарги про необхідність застосування до спірних правовідносин положень статті 50 Закону України  "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" не заслуговують на увагу, оскільки  відповідач у справі, що розглядається, не є  суб'єктом  системи фінансово-кредитних механізмів при будівництві  житла  та операціях  з нерухомістю за цим Законом.

 

За таких обставин колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що рішення апеляційного суду Чернігівської області від 29 серпня 2014 року  відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

 

Керуючись статтями 337, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

 

у х в а л и л а :

 

Касаційні скарги публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" та приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_7 відхилити.

 

Рішення апеляційного суду Чернігівської області від 29 серпня 2014 року залишити без змін.

 

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

Головуючий О.О. Дьоміна

Судді:М.В. Дем'яносов В.М. Коротун І.К. Парінова С.П. Штелик

 


 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      04 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 916/3156/17
      Провадження N 12-304гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Уркевича В.Ю.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М.,
      Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Королюка І.В.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство "Імексбанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства "Імексбанк" (представник - адвокат Іванов А.О.),
      відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Авенсіс" (представник - адвокат Новікова Т.О.),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (представник - Щербина О.Ю.),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фріз Буд" (представник - не з'явився),
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 916/3156/17 за позовом Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства "Імексбанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авенсіс", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Фріз Буд", про визнання договору недійсним за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" на постанову Одеського апеляційного господарського суду
      від 29 серпня 2018 року (головуючий суддя Діброва Г.І., судді Принцевська Н.М., Ярош А.І.) та рішення Господарського суду Одеської області від 07 червня
      2018 року (головуючий суддя Д'яченко Т. Г., судді Малярчук І.А.,
      Погребна К.Ф.) та
      УСТАНОВИЛА:
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У грудні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Імексбанк" (далі - ПАТ "Імексбанк") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на ліквідацію Акціонерного товариства "Імексбанк" звернулося до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авенсіс" (далі - ТОВ "Авенсіс"), у якій просило суд застосувати наслідки недійсності договору про розірвання договору застави майнових прав, укладеного 23 грудня 2014 року, сторонами якого були ПАТ "Імексбанк" та ТОВ "Авенсіс", повернувши сторони у стан, який існував до укладання цього правочину, шляхом скасування державної реєстрації припинення обтяжень щодо майнових прав за договором від 11 липня 2012 року та додатковою угодою до нього від 05 березня 2013 року на будівництво об'єкта дольової власності сторін у частині двоповерхової будівлі складу N 4 з двома підземними поверхами орієнтовною загальною площею 21 285 кв. м, який укладено між ТОВ "Авенсіс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Південінвестсервіс" (далі - ТОВ "Південінвестсервіс"), які (майнові права) належать майновому поручителю ТОВ "Авенсіс". Також ПАТ "Імексбанк" просило суд залучити до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фріз Буд" (далі - ТОВ "Фріз Буд").
      2. Позовні вимоги обґрунтовано встановленням під час перевірки правочинів неплатоспроможного банку вилучення ліквідних предметів застави шляхом укладення додаткових договорів і договорів про розірвання відповідних договорів застави, зокрема спірного договору від 23 грудня 2014 року. Позивач посилається на те, що, розірвавши договір застави, банк фактично при непогашеній заборгованості за кредитним договором безпідставно відмовився від власних майнових вимог до заставодавця за дійсним договором забезпечення, а також від своїх прав звернути стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості позичальника, внаслідок чого відповідний договір про розірвання є нікчемним у силу пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
      3. У подальшому ПАТ "Імексбанк" подало до суду заяву про зміну предмета позову, в якій просило визнати недійсним нікчемний договір про розірвання договору застави майнових прав, посилаючись на пункт 2.5.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року N 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", за змістом якого нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду, однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      4. 15 серпня 2014 року між ПАТ "Імексбанк" (кредитор) та ТОВ "Фріз Буд" (позичальник) було укладено кредитний договір про відкриття кредитної лінії
      N 30/14 (далі - кредитний договір), за умовами якого кредитор зобов'язується надати позичальнику кредит шляхом відкриття відновлювальної кредитної лінії на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.
      5. Відповідно до підпункту 1.1.1 цього кредитного договору надання кредиту буде здійснюватися окремими частинами або в повній сумі на умовах, визначених цим договором, у межах відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості в сумі 296 590 000,00 грн (надалі - транш), зі сплатою 18,1 % річних та кінцевим терміном повернення заборгованості за всіма траншами не пізніше
      11 серпня 2017 року (включно) на умовах, визначених цим договором.
      6. У пункті 1.3 кредитного договору сторони погодили, що на забезпечення позичальником виконання своїх зобов'язань щодо погашення кредиту, сплати нарахованих процентів, комісій, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої заставою вимоги кредитор не пізніше 29 серпня
      2014 року укладає відповідні правочини із майновими поручителями:
      - Товариством з обмеженою відповідальністю "Інвестсервіскомпані" (далі - ТОВ "Інвестсервіскомпані") - договір застави майнових прав на договір від 04 липня 2013 року на будівництво об'єкта дольової власності сторін у частині житлових приміщень площею 16 509,47 кв. м, який укладено між ТОВ "Інвестсервіскомпані" та Акціонерним товариством "Чорноморська транспортна компанія" (далі - АТ "Чорноморська ТК"), заставна вартість об'єкта застави за оцінкою Товариства з обмеженою відповідальністю "Апрайзер" (далі - ТОВ "Апрайзер") складає 171 700 000,00 грн.
      - ТОВ "Авенсіс" - договір застави майнових прав на договір від 11 липня
      2012 року та додатковою угодою до нього від 05 березня 2013 року на будівництво об'єкта дольової власності сторін у частині двоповерхової будівлі складу N 4 з двома підземними поверхами орієнтовною загальною площею 21 285 кв. м, який укладено між ТОВ "Авенсіс" та ТОВ "Південінвестсервіс", заставна вартість якого згідно оцінки ТОВ "Апрайзер" складає 99 280 000,00 грн;
      - Товариством з обмеженою відповідальністю "Блек Cі Ріелті Груп" (далі - ТОВ "Блек Cі Ріелті Груп") - договір іпотеки, предметом якого є нежитлові приміщення N 202 загальною площею 3 324 кв. м, розташовані за адресою: м. Одеса, пр-т Шевченка, 2-А, заставна вартість яких згідно оцінки ТОВ "Апрайзер" складає 90 000 000,00 грн.
      7. Кредит, виданий кредитором, також забезпечується всім належним позичальнику майном і коштами (пункт 1.3 кредитного договору).
      8. Відповідно до пункту 7.3 кредитного договору цей договір набирає чинності з дати його укладання та діє до остаточного виконання сторонами узятих на себе зобов'язань.
      9. Додатковою угодою від 29 вересня 2014 року N 1 ПАТ "Імексбанк" та ТОВ "Фріз Буд" дійшли згоди викласти пункт 1.3 кредитного договору в такій редакції: "У якості забезпечення позичальником виконання своїх зобов'язань щодо погашення кредиту, сплати нарахованих процентів, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої заставою вимоги кредитор укладає із майновим поручителем ТОВ "Блек Cі Ріелті Груп" - договір іпотеки, предметом якого є нежитлові приміщення N 202 загальною площею 3 324 кв. м, розташовані за адресою: м. Одеса, пр-т Шевченка, 2-А, приміщення N 202, заставною вартістю, згідно оцінки ТОВ "Апрайзер" 90 000 000,00 грн. який діє до моменту передачі в іпотеку наступного майна майновим поручителем: Акціонерне товариство "Футбольний клуб "Чорноморець" (далі - АТ "ФК "Чорноморець") іпотечний договір наступної черги, за яким в іпотеку надаються нежитлові будівлі центрального стадіону "Чорноморець", загальною площею 80 289 кв. м, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська (вулиця Енгельса), будинок 1/20, заставною вартістю 4 000 000 000,00 грн. згідно оцінки ТОВ "Апрайзер". Кредит, виданий кредитором, також забезпечується всім належним позичальнику майном і коштами".
      10. Додатковою угодою від 10 жовтня 2014 року N 2 до кредитного договору сторони змінили порядок нарахування процентів.
      11. 23 грудня 2014 року сторони уклали додаткову угоду N 3 до кредитного договору, якою викладено підпункт 1.1.1 договору в такій редакції: "Надання кредиту буде здійснюватися окремими частинами або в повній сумі на умовах, визначених цим договором, в межах відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості в сумі 296 590 000,00 (двісті дев'яносто шість мільйонів п'ятсот дев'яносто тисяч) гривень, надалі за текстом кожна частина окремо - "Транш", а у сукупності - "Транші", зі сплатою фіксованої процентної ставки - 18 % (вісімнадцять) процентів річних (далі - процентна ставка) та кінцевим терміном повернення заборгованості за всіма траншами не пізніше 11 серпня 2017 року (включно) на умовах, визначених цим договором".
      12. Також цією додатковою угодою викладено пункт 1.3. кредитного договору у новій редакції: "У якості забезпечення позичальником виконання своїх зобов'язань щодо погашення кредиту, сплати нарахованих процентів, комісій, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої заставою вимоги кредитор не пізніше 31 грудня 2014 року укладає із майновим поручителем АТ "ФК "Чорноморець" іпотечний договір, за яким в іпотеку надаються нежитлові будівлі центрального стадіону "Чорноморець" загальною площею 80 289 кв. м, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська (вулиця Енгельса), будинок 1/20, заставною вартістю 7 800 000 000,00 (сім мільярдів вісімсот мільйонів) гривень згідно оцінки ТОВ "Апрайзер". Кредит, виданий кредитором, також забезпечується всім належним позичальнику майном і коштами".
      13. На підтвердження наявності заборгованості ТОВ "Фріз Буд" за кредитним договором станом на 01 лютого 2018 року позивач до матеріалів справи надав розрахунок заборгованості та виписки з рахунку боржника.
      14. Із витягу з протоколу засідання кредитного комітету ПАТ "Імексбанк"
      від 27 листопада 2014 року N 92/5 вбачається, що кредитний комітет прийняв рішення внести зміни в частині забезпечення в умови кредитування ТОВ "Фріз Буд" згідно з кредитним договором:
      - вивести з-під застави майнові права на договір від 04 липня 2013 року на будівництво об'єкта дольової власності сторін у частині житлових приміщень площею 16 509,47 кв. м, який укладено між ТОВ "Інвестсервіскомпані" та АТ "Чорноморська ТК". Заставна вартість об'єкта застави згідно оцінки ТОВ "Апрайзер" складає 171 700 000,00 грн;
      - вивести з-під застави майнові права на договір від 11 липня 2012 року та додатковою угодою до нього від 05 березня 2013 року на будівництво об'єкта дольової власності сторін у частині двоповерхової будівлі складу N 4 з двома підземними поверхами орієнтовною загальною площею 21 285 кв. м, який укладено між ТОВ "Авенсіс" та ТОВ "Південінвестсервіс". Заставна вартість об'єкта застави, згідно оцінки ТОВ "Апрайзер", складає 99 280 000,00 грн;
      - узгодити вартість іпотеки згідно актуалізованого висновку ТОВ "Апрайзер"
      від 20 листопада 2014 року, яка належить майновому поручителю - АТ "ФК "Чорноморець" та предметом якої є нежитлові будівлі центрального стадіону "Чорноморець" загальною площею 80 289 кв. м, розташовані за адресою:
      м. Одеса, вул. Маразліївська (вул. Енгельса), буд. 1/20, у сумі 7 800 000 000,00 грн.
      15. Згідно із цим протоколом членами кредитного комітету вирішено ці зміни здійснити без стягнення комісії банку, не пізніше 31 грудня 2014 року; внести зміни в предмет забезпечення після підписання додаткової угоди до кредитного договору.
      16. ПАТ "Імексбанк" зазначив, що цей протокол відображає результат рішення керівного органу банку, за яким банк відмовився від власних майнових вимог до заставодавця, а також свідчить про намір банку припинити дію відповідного договору застави.
      17. 25 грудня 2014 року між ПАТ "Імексбанк" (іпотекодержатель) та АТ "ФК "Чорноморець" (іпотекодавець) було укладено іпотечний договір, згідно з яким іпотекодавець виступив майновим поручителем за зобов'язаннями 41 юридичної особи - боржників, серед яких ТОВ "Фріз Буд", яке забезпечує вимоги іпотекодержателя за кредитним договором та додатковими угодами N 1
      від 29 вересня 2014 року, N 2 від 10 жовтня 2014 року, N 3 від 23 грудня 2014 року, який укладено між іпотекодержателем та ТОВ "Фріз Буд", стосовно повернення отриманої суми кредиту, несплачених відсотків, комісій, неустойок і штрафів у повному обсязі тощо. Кредит відповідно до вищевказаного кредитного договору надається боржнику іпотекодержателем (кредитором) на таких умовах: сума кредиту складає 296 590 000,00 грн. строк повернення кредиту - 11 серпня
      2017 року, відсоткова ставка визначається кредитним договором у розмірі 18 % річних (пункт 1.1 іпотечного договору).
      18. Пунктами 1.3 - 1.5 іпотечного договору визначено, що предметом іпотеки є нерухоме майно - нежитлові будівлі центрального стадіону "Чорноморець", які складаються з будівель загальною площею 80 289 кв. м, основною площею 67 037,5 кв. м, що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська, 1/ 20 та розташовані на земельній ділянці, площею 62 403 кв. м, яка перебуває в оренді АТ "ФК "Чорноморець" згідно з договором оренди землі, посвідченим 20 вересня 2010 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю. за реєстровим N 3088, зареєстрованого в Одеському міському відділі Одеської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис
      від 30 вересня 2010 року за N 041050500068. Оціночна вартість предмета іпотеки згідно з висновком від 20 листопада 2014 року N 112014/7-1 експерта-оцінювача - ТОВ "Апрайзер" становить 7 800 000 000,00 грн. Заставна вартість предмета іпотеки визначається сторонами в сумі 7 800 000 000,00 грн.
      19. З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 13 жовтня 2017 року N 100287849 вбачається, що право власності на об'єкт іпотеки - нежитлові будівлі центрального стадіону "Чорноморець" зареєстроване 16 травня 2017 року за ПАТ "Імексбанк".
      20. Згідно з рішенням виконавчої дирекції Фонду від 27 травня 2015 року N 105 розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Імексбанк" з відшкодуванням цього ж дня з боку Фонду коштів за вкладами фізичних осіб відповідно до плану врегулювання. Рішеннями виконавчої дирекції Фонду було неодноразово продовжено строки здійснення процедури ліквідації ПАТ "Імексбанк".
      21. З акта перевірки правочинів на предмет нікчемності (який підписаний не всіма членами комісії та не має дати його складання) вбачається, що укладений банком правочин (договір про розірвання договору застави від 23 грудня 2014 року), що став підставою для припинення договору застави майнових прав від 15 серпня 2014 року, предметом якого є майнові права на договір від 11 липня 2012 року та додатковою угодою до нього від 05 березня 2013 року на будівництво об'єкта дольової власності сторін у частині двоповерхової будівлі складу N 4 з двома підземними поверхами орієнтовною загальною площею 21 285 кв. м, який укладено між ТОВ "Авенсіс" та ТОВ "Південінвестсервіс", які належать майновому поручителю ТОВ "Авенсіс", та виступав як забезпечення зобов'язань ТОВ "Фріз Буд" за кредитним договором, тому з огляду на приписи частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", частини другої статті 215, частини першої статті 216 Цивільного кодексу України такий правочин є нікчемним та до нього застосовуватися наслідки його недійсності, що зумовлює проведення відповідних дій, спрямованих на відновлення порушеного права банку.
      22. 30 листопада 2017 року позивач надіслав ТОВ "Фріз Буд" та ТОВ "Авенсіс" повідомлення N 4025 про нікчемність правочину, в якому було зазначено, що уповноваженою особою Фонду на тимчасову адміністрацію ПАТ "Імексбанк" під час здійснення тимчасової адміністрації при здійсненні перевірки правочинів було виявлено договір про розірвання договору застави майнових прав, укладений
      23 грудня 2014 року, на підставі якого було розірвано договір застави майнових прав, укладений 15 серпня 2014 року.
      23. У силу положень статті 202 Цивільного кодексу України, пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" позивач повідомив ТОВ "Фріз Буд" та ТОВ "Авенсіс" про нікчемність договору про розірвання договору застави майнових прав, укладеного 23 грудня 2014 року та зазначив, що застава за договором застави майнових прав, укладеним 15 серпня 2014 року, не є припиненою, заставодержателем є ПАТ "Імексбанк".
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      24. Рішенням Господарського суду Одеської області від 07 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду
      від 29 серпня 2018 року, відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним нікчемного договору про розірвання договору застави майнових прав з посиланням на недоведеність позивачем його вимог і ненадання відповідних доказів.
      25. Суди попередніх інстанцій зазначили про відсутність підстав для визнання недійсним нікчемного договору, укладання якого не підтверджено належними доказами у справі. Судові рішення аргументовано посиланням на положення статей 11, 15, 16, 203, 215, 525, 526, 1054 Цивільного кодексу України та статей 37, 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      26. У жовтні 2018 року ПАТ "Імексбанк" подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 29 серпня 2018 року й рішення Господарського суду Одеської області від 07 червня 2018 року, в якій просило скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      27. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 жовтня 2018 року відкрив касаційне провадження та прийняв до розгляду касаційну скаргу ПАТ "Імексбанк", надавши учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
      28. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
      від 11 грудня 2018 року цю справу разом з касаційною скаргою ПАТ "Імексбанк" передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      29. Згідно із частиною третьою статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.
      30. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступлення від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2018 року
      у справі N 577/5321/17 за позовом Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" (далі - ПАТ "УПБ") в особі уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "УПБ" до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова О.Я., про визнання нікчемного правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності, де зазначено, що наслідки нікчемності правочину настають для сторін у силу вимог закону, Фонд самостійно не може застосувати наслідки недійсності нікчемних правочинів, а в разі їх виявлення зобов'язаний вчинити дії щодо застосування наслідків недійсності - звернутися до суду з відповідним позовом. Крім того, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними, і водночас такі правочини можуть бути визнані недійсними.
      31. Мотивуючи свою незгоду з висновками, викладеними Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі N 577/5321/17 та обґрунтовуючи необхідність відступити від цих висновків, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду посилається на правові висновки, викладені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постановах від 03 жовтня 2018 року у справі N 369/2770/16-ц і від 07 листопада 2018 року у справі N 357/3394/16-ц, згідно з якими законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
      32. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що відповідно до частини другої статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається. Однак у випадку невизнання іншою особою такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
      33. Отже, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що захист права шляхом визнання недійсним нікчемного правочину закон не передбачає, оскільки нікчемний правочин є недійсним у силу закону (стаття 215 Цивільного кодексу України, частина третя статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"), тому такий спосіб захисту не призведе до реального відновлення порушених прав позивача.
      34. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 577/5321/17, Велика Палата Верховного Суду справу прийняла та призначила до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      35. Скаржник, не погодившись із судовими рішеннями, у касаційній скарзі наголошує, зокрема, на обґрунтованості звернення до суду з позовом до ТОВ "Авенсіс" про визнання недійсним нікчемного договору, наявності між позивачем і відповідачем відносин на підставі договору застави та укладенні нікчемного договору про розірвання договору застави, що підтверджено витягом з Державного реєстру обтяжень рухомого майна, випискою з особового рахунка ТОВ "Фріз Буд" і протоколом засідання кредитного комітету ПАТ "Імексбанк"
      від 27 листопада 2014 року N 92/5.
      36. Скаржник наголошує, що оскаржувані судові рішення не відповідають критеріям, визначеним статтею 236 Господарського процесуального кодексу України, є необґрунтованими та ухваленими не на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, без надання оцінки усім аргументам учасників справи.
      37. У своїх письмових поясненнях ПАТ "Імексбанк" також звертає увагу на правові висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справах N 911/954/16, N 910/20827/16, N 914/1316/16, у яких зазначено, що сторона договору не позбавлена права звернутися до суду з вимогою про визнання недійсним нікчемного правочину.
      38. У судовому засіданні представник ПАТ "Імексбанк" на обґрунтування доводів касаційної скарги зазначив, що обраний позивачем спосіб захисту не заборонений Цивільним кодексом України, є ефективним та дозволить банку відновити свої порушені права. Також наголошував на відсутності підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі N 577/5321/17.
      Позиція Фонду
      39. Фонд у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є незаконними та необґрунтованими, винесені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому оскаржувані рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ПАТ "Імексбанк".
      40. Щодо акта перевірки правочинів на предмет нікчемності Фонд наголошує, що сама собою нікчемність правочинів, передбачених частиною третьою статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", не залежить від наявності чи відсутності рішення уповноваженої особи Фонду чи форми документа, в якій складено результати виявлення нікчемних правочинів.
      41. У судовому засіданні представник Фонду просив задовольнити касаційну скаргу, зазначивши, що, розірвавши договір застави майнових прав, банк відмовився від власних майнових вимог, від можливості задовольнити кредиторські вимоги за рахунок договору застави майнових прав, отже, він є нікчемним відповідно до положень статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Крім того, вказував, що такий спосіб захисту, як визнання правочину недійсним, передбачений цивільним законодавством, оскільки тільки суд може встановити факт нікчемності шляхом визнання недійсним нікчемного правочину. Просив суд задовольнити касаційну скаргу.
      Позиція ТОВ "Авенсіс"
      42. Відповідач письмово своєї позиції стосовно касаційної скарги ПАТ "Імексбанк" не виклав.
      43. Представник відповідача в судовому засіданні наголосив, що позивач не довів суду, що нікчемний правочин було виявлено під час тимчасової адміністрації банку. Зауважив, що такий правочин було виявлено на стадії ліквідації банку, що є порушенням положень статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Також зазначив, що безоплатної відмови банку від власних майнових вимог не відбулося, оскільки після укладення правочину про розірвання договору застави майнових прав між ПАТ "Імексбанк" та АТ "ФК "Чорноморець" було укладено договір іпотеки, який забезпечував вимоги іпотекодержателя за кредитним договором за рахунок предмета іпотеки - об'єктів нерухомого майна. Просив залишити касаційну скаргу без задоволення.
      Судова практика
      (1) Постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
      від 21 листопада 2018 року у справі N 577/5321/17
      44. Виходячи зі змісту постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 577/5321/17 ПАТ "УПБ" в особі уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "УПБ" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Фонд, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова О.Я., про визнання нікчемного правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності.
      45. У справі N 577/5321/17 суди встановили, що 30 квітня 2015 року Правлінням Національного банку України було прийнято постанову N 293/БТ "Про віднесення ПАТ "УПБ" до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку", відповідно до якої було установлено низку обмежень у здійсненні діяльності ПАТ "УПБ", зокрема, банк було зобов'язано не здійснювати будь-якого відчуження будівель і споруд ПАТ "УПБ", крім відчуження майна, що перейшло у власність банку на підставі реалізації прав заставодержателя, за ціною, не нижчою ніж визначена за результатами оцінки, проведеної відповідно до вимог законодавства України незалежним суб'єктом оціночної діяльності.
      46. 28 травня 2015 року між ПАТ "УПБ" та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О.Я. та зареєстровано у реєстрі за номером 1613.
      47. Згідно з наказом від 29 травня 2015 року N 26/ТА уповноваженою особою Фонду було створено комісію з перевірки договорів (інших правочинів), укладених ПАТ "УПБ".
      48. У результаті перевірки комісією виявлено, що при укладанні спірного договору купівлі-продажу від 28 травня 2015 року було допущено низку порушень законодавства України та обмежень, установлених Національним банком України. Приймаючи рішення про визнання нікчемним спірного договору купівлі-продажу від 28 травня 2015 року, комісія посилалась на наявність підстав, визначених у пунктах 1-3, 7, 8 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
      49. Відповідно до частин першої та другої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
      50. Суд касаційної інстанції дійшов таких висновків. Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними, і водночас такі правочини можуть бути визнані недійсними.
      51. При виявленні нікчемних правочинів Фонд не наділений повноваженнями визнавати правочини нікчемними. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не наказу банку (щодо перевірки договорів, інших правочинів), підписаного уповноваженою особою Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 Цивільного кодексу України та частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб") незалежно від того, чи була проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і виданий згаданий наказ. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону.
      52. Отже, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції правильно визнав недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна, укладений 28 травня 2015 року між ПАТ "УПБ" та ОСОБА_1, оскільки, уклавши спірний договір, банк здійснив відчуження власних активів, що погіршило його ліквідність та призвело до неплатоспроможності і неможливості виконання грошових зобов'язань перед іншими кредиторами.
      (2) Постанова Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі N 6-308цс16
      53. Верховний Суд України у постанові від 02 березня 2016 року у справі N 6-308цс16 дійшов таких висновків.
      54. Відповідно до частини другої статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
      55. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
      56. У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність у силу закону у зв'язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами.
      (3) Постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі N 369/2770/16-ц і від 07 листопада 2018 року у справі N 357/3394/16-ц.
      57. У цих постановах Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов висновків, які хоч дещо й відрізняються від висновків, зроблених у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі N 6-308цс16, але є досить близькими.
      58. Зокрема, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вказав, що відповідно до частини другої статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
      59. Однак у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
      60. Визнання нікчемного правочину недійсним законом не передбачено, оскільки нікчемним правочин є в силу закону (стаття 215 Цивільного кодексу України, частина третя статті 36 Закону).
      61. Вимоги про встановлення нікчемності оспорюваного договору позивач до суду не пред'являв, а захист права шляхом визнання недійсним нікчемного правочину закон не передбачав, оскільки такий спосіб захисту не є ефективним способом та не матиме реальне відновлення порушених прав позивача.
      62. Верховний Суд також звертає увагу, що Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Даніель", від імені якого діє Уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації Ожго Є.В., не позбавлений права подачі позову до суду про застосування наслідків недійсності правочину (стаття 216 Цивільного кодексу України).
      63. З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.
      64. Таким чином, у цих постановах Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду розрізняє позовні вимоги про визнання нікчемного договору недійсним, з одного боку, та про встановлення нікчемності договору - з іншого.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій
      65. Щодо обраного позивачем способу захисту цивільних прав - про визнання недійсним нікчемного договору про розірвання договору застави майнових прав Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      66. За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      67. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Майже аналогічний за змістом перелік способів захисту передбачений у частині другій статті 20 Господарського кодексу України.
      68. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеними у постанові
      від 21 листопада 2018 року у справі N 577/5321/17, щодо того, що правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними.
      69. Велика Палата Верховного Суду також погоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі N 6-308цс16, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі N 369/2770/16-ц і від 7 листопада 2018 року у справі N 357/3394/16-ц щодо того, що якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
      70. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
      71. При цьому за частиною другою статті 5 Господарського процесуального кодексу України суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у своєму рішенні спосіб захисту, який не встановлений законом, лише за умови, що законом не встановлено ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу. Отже, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.
      72. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду
      від 05 червня 2018 року у справі N 338/180/17 (провадження N 14-144цс18),
      від 11 вересня 2018 року у справі N 905/1926/16 (провадження N 12-187гс18),
      від 30 січня 2019 року у справі N 569/17272/15-ц (провадження N 14-338цс18).
      73. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками, викладеними в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 577/5321/17, від 03 жовтня 2018 року у справі N 369/2770/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі N 357/3394/16-ц та у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі N 6-308цс16, у частині застосування таких способів захисту прав та інтересів, як визнання нікчемного правочину недійсним і встановлення нікчемності правочину. У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правових висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та Верховного Суду України у цій частині.
      74. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.
      75. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
      76. Така позиція відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі N 463/5896/14-ц (провадження N 14-90цс19) під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав.
      77. Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      78. Відповідно до статті 3 цього Закону Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить про те, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами.
      79. За статтею 38 ЗаконуУкраїни "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд (уповноважена особа) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.
      80. Відповідно до частин третьої статті 38 цього Закону правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без установлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; банк до дня визнання банку неплатоспроможним узяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність"; банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України; здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.
      81. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до статті 38 цього Закону, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними.
      82. Відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі частини другої статті 215 Цивільного кодексу України та частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.
      83. Така позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, в її постановах від 16 травня 2018 року у справі N 910/24198/16 (провадження N 12-15гс18), від 04 липня 2018 року у справі N 819/353/16 (провадження N 11-163апп18) та від 05 грудня 2018 року у справі N 826/23064/15 (провадження N 11-1080апп18), від 27 лютого 2019 року у справі N 826/8273/16 (провадження N 11-775ас18) під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав.
      84. З огляду на викладене визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.
      85. У цій справі банк (як сторона правочину) стверджує, що нікчемним є договір про розірвання договору застави майнових прав. Наслідком такої нікчемності є чинність договору застави майнових прав. Отже, спір фактично стосується наявності чи відсутності права застави ПАТ "Імексбанк". За таких умов належним способом захисту інтересів позивача є визнання права застави (пункт 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України, абзац другий частини другої статті 20 Господарського кодексу України). Водночас позивач відповідну позовну вимогу не пред'являв.
      86. Отже, позовна вимога ПАТ "Імексбанк" про визнання недійсним нікчемного договору не може бути задоволена, оскільки позивач просив застосувати неналежний спосіб захисту. Тому Велика Палата Верховного Суду не перевіряє доводи сторін у частині висновку щодо нікчемності спірного договору, не підтверджує і не спростовує його, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду щодо застосування належного способу захисту.
      87. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу ПАТ "Імексбанк" слід задовольнити частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      88. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      89. Згідно з положеннями статті 311 Господарського процесуального кодексу України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      90. З огляду на викладене касаційна скарга ПАТ "Імексбанк" підлягає задоволенню частково. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      Щодо судових витрат
      91. Відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      92. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України у разі відмови в позові судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
      93. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і залишення без змін резолютивної частини цих рішень, якими в задоволенні позову ПАТ "Імексбанк" відмовлено, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Висновок щодо застосування норм права
      94. Визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.
      95. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" задовольнити частково.
      2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 29 серпня 2018 року та рішення Господарського суду Одеської області від 07 червня 2018 року у справі N 916/3156/17 змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      3. В іншій частині постанову Одеського апеляційного господарського суду від 29 серпня 2018 року та рішення Господарського суду Одеської області від 07 червня 2018 року у справі N 916/3156/17 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 372/504/17
      Провадження N 14-325цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      представник позивача - ОСОБА_4,
      відповідачі: ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванченко Олена Леонідівна,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4
      на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року в складі судді Болобана В.Г. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів Сліпченка О.І., Іванової І.В., Гуля В.В.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л., третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним, та
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 12 липня 1986 року по 13 жовтня 2015 року вона та ОСОБА_5 перебували у шлюбі. За час шлюбу подружжя набуло майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1.
      05 вересня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір позики грошових коштів у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між сторонами укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2, яка є спільною сумісною власністю подружжя.
      Вказувала, що згоди на передачу майна в іпотеку вона не надавала, тому просила визнати договір іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним та зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за N 16243266, N 16239951.
      Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Суд першої інстанції керувався тим, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи за обставинами не могла не знати про те, що майно належить на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоду на вчинення такого правочину другого з подружжя (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15). Спірне майно на момент укладення договору та на теперішній час належить на праві приватної власності ОСОБА_5, що підтверджується інформаційною довідкою з Реєстру речових прав на нерухоме майно, правовий режим майна на спільну сумісну власність не змінено (рішення про поділ майна подружжя не ухвалювалося), а тому не потрібна згода позивачки на укладення договору іпотеки.
      Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року залишено без змін.
      Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16, та зазначив, що сама по собі відсутність згоди другого з подружжя на укладення оспорюваного договору не може бути підставою для визнання його недійсним. На час укладення договору іпотеки сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, правовий статус спірного майна не змінений на спільну сумісну власність, а відтак не потрібна була згода позивачки на укладення договору іпотеки.
      У грудні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційна скарга мотивована тим, що предмет договору іпотеки - квартира АДРЕСА_2, загальною площею 366,8 кв. м, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки була придбана за час шлюбу та за їхні спільні кошти, а тому укладення оспорюваного договору за відсутності згоди одного з подружжя суперечить закону та порушує права позивачки як одного із співвласників майна. Про існування договору позики та договору іпотеки позивачці стало відомо під час розгляду справи про поділ майна подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, передача майна в іпотеку можлива лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників.
      Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12, у якому передбачено, що якщо майно, яке є спільною сумісною власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до частини першої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      27 березня 2018 року ОСОБА_7 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити її без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін. Свою позицію обґрунтовував тим, що власником квартири, яка є предметом іпотеки, на момент укладення договору був ОСОБА_5, який надав усі документи, необхідні для посвідчення такого правочину, що підтверджували відсутність порушення прав інших осіб внаслідок укладення договору іпотеки. На момент укладення договору позики та оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не перебували у шлюбі, а відсутність згоди другого з подружжя сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного іншим із подружжя.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке.
      Суди установили, що 12 липня 1986 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб (т. 1, а. с. 11).
      Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (дублікат від 20 липня 2016 року), виданим на підставі рішення виконкому Української міської ради від 27 листопада 2008 року N НОМЕР_3, ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1. Право власності на квартиру зареєстровано в реєстрі прав власності 15 грудня 2008 року за реєстраційним номером 25260875 (т. 1, а. с. 8?10).
      13 жовтня 2015 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвано (т. 1, а. с. 12).
      У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, у тому числі квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 152).
      На підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 16 червня 2016 року, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року, справу направлено до Обухівського районного суду Київської області, який ухвалою від 05 грудня 2016 року прийняв її до провадження і призначив до розгляду (т. 1, а. с. 153?156).
      Під час розгляду справи ОСОБА_3 дізналася, що 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 уклали договір позики, за яким останній передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 року.
      На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 145?147).
      При укладенні договору іпотеки 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 склав заяву, якою стверджував, що під час набуття права власності на квартиру АДРЕСА_2 в зареєстрованому шлюбі він не перебував, ні з ким не проживав та не вів спільне господарство, тому квартира є його особистою приватною власністю, не є спільною сумісною власністю і осіб, які б могли порушити питання про визнання за ними права власності на зазначену квартиру (її частину), у тому числі відповідно до статей 62, 74, 97 Сімейного кодексу України (далі - СК України), немає. Зазначена заява посвідчена 05 вересня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. (т. 1, а. с. 100).
      Звертаючись у лютому 2017 року до суду з позовом про визнання зазначеного договору іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним, ОСОБА_3 посилалася на те, що квартира АДРЕСА_2 придбана за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, тому при укладенні договору іпотеки відповідно до вимог статті 578 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 6 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) вимагалася нотаріальна засвідчена її згода як співвласника майна. Проте такої згоди вона не надавала, що в силу положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.
      Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
      Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").
      За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.
      Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
      Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
      У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
      Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
      Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
      Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі N 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі N 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі N 404/1515/16-ц.
      Суди встановили, що спірна квартира набута відповідачем за час шлюбу з позивачкою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_5 підтверджує, що у судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні. Спір про поділ майна, заявлений ОСОБА_3, не вирішено.
      За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
      Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
      У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
      Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону N 898-IV передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
      Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
      Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства.
      Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.
      Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
      У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа? контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
      Такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.
      Водночас, Верховний Суд України, дійшовши таких правових висновків у зазначених справах, не відступав від правового висновку, викладеного у раніше прийнятій постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12, у якому зазначив, що відповідно до статті 578 ЦК України, а також спеціальної норми - частини другої статті 6 Закону N 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину.
      Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.
      У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 зазначав, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги саме правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії", заява N 76943/11, § 123).
      ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91, § 31?32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "S. W. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92, § 36).
      З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
      Оскільки договір іпотеки від 05 вересня 2016 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що при посвідченні договору іпотеки нотаріус перевірив правовий статус ОСОБА_5, який вказав, що є одноосібним власником майна, тому порушень з боку відповідача приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. не вбачається.
      Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини, дослідили докази та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково відмовили у позові ОСОБА_3
      Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права і ухвалення нового судового рішення не потребує встановлення фактичних обставин справи, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову ОСОБА_3
      Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд здійснює розподіл судових витрат.
      Документально підтверджені судові витрати у розмірі 1 280 грн за подання позовної заяви, 1 408 грн за подання апеляційної скарги та 2 560 грн за подання касаційної скарги, а всього 5 248 грн. підлягають стягненню з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402, 403, 409, 412, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити.
      Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року скасувати.
      Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко Олени Леонідівни, третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним задовольнити.
      Визнати недійсним договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко Оленою Леонідівною та зареєстрований у реєстрі 05 вересня 2016 року за N 1157.
      Зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко ОленуЛеонідівну виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за N N 16243266, 16239951.
      Стягнути з ОСОБА_5 (місце реєстрації: проспект Повітрофлотський, 28 (в/ч), м. Київ, 03049, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) 5 248 (п'ять тисяч двісті сорок вісім) гривень судового збору.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      Князєв В.С.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      14 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 161/3245/15-ц
      Провадження N 14-321цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство "ВіЕс Банк" (далі - ПАТ "ВіЕс Банк"), правонаступником якого є Акціонерне товариство "Таскомбанк" (далі - АТ "Таскомбанк"),
      відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватне підприємство "Ніка-ріелті" (далі - ПП "Ніка-ріелті"), приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Троц Юлія Борисівна (далі - Приватний нотаріус), Комунальне підприємство "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Волинське ОБТІ"),
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба Луцького міського управління юстиції у Волинській області (далі - Реєстраційна служба), Приватне акціонерне товариство "Компанія з управління активами "Карпати-інвест" (далі - ПАТ "КУА "Карпати-інвест"),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року в складі судді Івасюти Л.В. та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 26 серпня 2016 року в складі колегії суддів Карпук А.К., Бовчалюк З.А., Здрилюк О.І.
      у справі за позовом ПАТ "ВіЕс Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Ніка-ріелті", Приватного нотаріуса, КП "Волинське ОБТІ", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба, ПАТ "КУА "Карпати-інвест", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності та витребування майна, та
      УСТАНОВИЛА:
      У березні 2015 року ПАТ "ВіЕс Банк", яке є правонаступником Публічного акціонерного товариства "Фольксбанк" (далі - ПАТ "Фольксбанк"), яке у свою чергу є правонаступником Відкритого акціонерного товариства "Фольксбанк" (далі - ВАТ "Фольксбанк"), правонаступником якого є АТ "Таскомбанк", звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати недійсним дублікат договору купівлі-продажу від 13 грудня 2011 року, виданий Приватним нотаріусом на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого ним же 22 серпня 2008 року; визнати протиправним і скасувати рішення реєстратора КП "Волинське ОБТІ" від 22 грудня 2011 року про реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на нежитлове приміщення - офіс загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2, а також витребувати зазначене нерухоме майно від ПП "Ніка-ріелті" на користь ПАТ "ВіЕс Банк".
      Позовну заяву мотивовано тим, що на підставі заочного рішення Луцького міськрайонного суду Волинського області від 19 травня 2011 року позивач набув право власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, а 25 листопада 2011 року КП "Волинське ОБТІ" зареєструвало право власності на зазначений офіс за ПАТ "Фольксбанк", у володінні якого вказане нежитлове приміщення перебувало з листопада 2011 року по серпень 2014 року.
      06 вересня 2014 року спірним приміщенням офісу заволоділи представники ПП "Ніка-ріелті", пред'явивши видане Реєстраційною службою свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 25 липня 2014 року, де це підприємство зазначено власником.
      ПАТ "ВіЕс Банк" посилалося на те, що зазначене нерухоме майно вибуло з його володіння не з його волі, внаслідок неправомірної видачі 13 грудня 2011 року Приватним нотаріусом ОСОБА_3 дубліката договору купівлі-продажу цього приміщення офісу від 22 серпня 2008 року на підставі його неправдивої письмової заяви про втрату оригіналу договору купівлі-продажу та неправомірної реєстрації КП "Волинське ОБТІ" за останнім права власності на спірну нерухомість на основі зазначеного дубліката. Такі дії надали можливість неодноразово відчужувати нежитлове приміщення без згоди позивача як іпотекодержателя, на яке нотаріусом було накладено заборону відчуження, внаслідок чого кінцевим власником офісу (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, стало ПП "Ніка-ріелті". ПАТ "ВіЕс Банк" просило позов задовольнити.
      Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року позов ПАТ "ВіЕс Банк" задоволено. Визнано недійсним дублікат від 13 грудня 2011 року, виданий Приватним нотаріусом взамін договору купівлі-продажу, посвідченого Приватним нотаріусом 22 серпня 2008 року. Визнано протиправним та скасовано рішення реєстратора - КП "Волинське ОБТІ" від 22 грудня 2011 року про реєстрацію права власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2, за ОСОБА_3 Витребувано офіс (А-5), загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за вказаною адресою, від ПП "Ніка-ріелті" на користь ПАТ "ВіЕс Банк". Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки відсутні факти втрати або зіпсування договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року, посвідченого Приватним нотаріусом, предметом якого є офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, тому не було правових підстав для видачі 13 грудня 2011 року дубліката цього нотаріально посвідченого документа на підставі неправдивої заяви ОСОБА_3, який до того ж втратив право власності на вказане нежитлового приміщення та діяв недобросовісно, у зв'язку із чим відновлений примірник вказаного документа за заявою останнього є недійсним, а рішення про реєстрацію права власності на зазначену будівлю за ОСОБА_3 підлягає скасуванню, оскільки їх видачею порушуються права ПАТ "ВіЕс Банк", як дійсного на той час власника спірного нерухомого майна.
      Суд першої інстанції врахував, що на момент набуття ПП "Ніка-ріелті" права власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м за вказаною адресою цьому підприємству був достовірно відомий первісний власник зазначеного нежитлового приміщення, тому це підприємство не може вважатися добросовісним набувачем спірного майна в розумінні положень статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), яке може бути витребуванопозивачем як іпотеко держателем на користь якого за рішенням суду звернуто стягнення на це майно як предмет іпотеки. Оскільки про порушення свого права ПАТ "ВіЕс Банк" дізналося після заволодіння спірним нежитловим приміщенням ПП "Ніка-ріелті" у вересні 2014 року, то позивач з огляду на положення частини першої статті 261 ЦК України, звертаючись до суду з вказаним позовом у березні 2015 року, не пропустив встановленої законодавством загальної позовної давності тривалістю у три роки.
      Суд першої інстанції зазначив, що вимоги позивача про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності і витребування майнапов'язані між собою, дії відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Ніка-ріелті", Приватного нотаріуса та КП "Волинське ОБТІ" знаходяться у причинно-наслідковому зв'язку та в сукупності призвели до втрати права власності ПАТ "ВіЕс Банк" на спірне нерухоме майно, то їх окремий розгляд є неможливим і вони повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства.
      Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 26 серпня 2016 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року в частині вимог ПАТ "ВіЕс Банк" до ПП "Ніка-ріелті" про витребування майна скасовано. Провадження в справі у цій частині закрито. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.
      Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що вимога до ПП "Ніка-ріелті" про витребування майна є самостійною та може бути пред'явлена позивачем як юридичною особою в порядку господарського судочинства окремо від інших вимог, заявлених у межах цього позову, натомість не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, то суд першої інстанції помилково прийняв до розгляду позовні вимоги ПАТ "ВіЕс Банк" у цій частині.
      Апеляційний суд визнав, що в іншій частині суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      У вересні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 26 серпня 2016 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ПАТ "ВіЕс Банк".
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій помилково залучили до участі у справі як відповідача Приватного нотаріуса, який не має спільних чи однорідних прав та обов'язків стосовно позивача; на момент отримання ОСОБА_3 оспорюваного дубліката договору купівлі-продажу не існувало правовстановлюючого документа, на підставі якого за позивачем зареєстровано право власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, ще у період із грудня 2011 року до лютого 2012 року ПАТ "ВіЕс Банк" стало відомо про існування дубліката від 13 грудня 2011 року, виданого Приватним нотаріусом взамін договору купівлі-продажу, посвідченого Приватним нотаріусом 22 серпня 2008 року, оскільки 17 грудня 2012 року ОСОБА_3 як власник на той час спірної нерухомості, звертався до правоохоронних органів з приводу перебування у цьому приміщенні працівників охоронної фірми позивача, а отже, останній пропустив визначену статтею 257 ЦК України позовну давність.
      Заявник указує на неможливість розгляду в порядку цивільного судочинства вимог ПАТ "ВіЕс Банк" до державного реєстратора - КП "Волинське ОБТІ" як суб'єкта владних повноважень, оскільки спори із зазначеними суб'єктами щодо реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень з огляду на статтю 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (в редакції, чинній на момент відкриття провадження у справі) та статті 2, 9 та 30 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV) підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ПАТ "ВіЕс Банк" подало відзив (заперечення) на касаційну скаргу, в якому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      Заявник посилався, що: вказаний позов подано щодо оскарження дій нотаріуса у зв'язку з порушенням визначеної законодавством процедури їх вчинення, тому сам нотаріус має бути відповідачем, при цьому процесуальний статус останнього не вплинув на законність оскаржуваних ОСОБА_4 судових рішень; припинення права власності ПАТ "ВіЕсБанк" на спірне нерухоме майно до виникнення такого права у ОСОБА_3 не відбулося; до серпня 2014 року до позивача з претензіями щодо права власності на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 жодна особа не зверталася, отже ПАТ "ВіЕс Банк" не пропустило позовної давності; вимога про скасування рішення про державну реєстрацію права власності, прийнятого КП "Волинське ОБТІ" стосується захисту цивільного права позивача та залежить від чинності оскаржуваного дубліката договору купівлі-продажу, отже повинна розглядатися спільно з вимогою про визнання цього дубліката недійсним у порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Крім того цей спір, незважаючи на участь у ньому суб'єкта владних повноважень, не є публічно-правовим.
      Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      У лютому 2018 року справу за позовом ПАТ "ВіЕс Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Ніка-ріелті", Приватного нотаріуса, КП "Волинське ОБТІ", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба, ПАТ "КУА "Карпати-інвест", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності і витребування майна передано до Верховного Суду.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 11 липня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року залучено АТ "Таскомбанк" до участі у справі як правонаступника ПАТ "ВіЕс Банк".
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 грудня 2011 року Приватний нотаріус за письмовою заявою ОСОБА_3 про втрату оригінала договору купівлі-продажу видав останньому дублікат від 13 грудня 2011 року за реєстраційним N 1710 договору купівлі-продажу офісу (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 та посвідченого Приватним нотаріусом 22 серпня 2008 року за реєстраційним N 4279.
      Суди з'ясували, що 21 грудня 2011 року ОСОБА_3 звернувся з дублікатом договору до КП "Волинське ОБТІ", яке 22 грудня 2011 року зареєструвало за ним право власності на спірне нерухоме майно та видало йому витяг від 22 грудня 2011 року N НОМЕР_2 про реєстрацію права власності.
      ПАТ "ВіЕс Банк" просило скасувати згадане рішення державного реєстратора, оскільки правовою підставою для його прийняття та подальшого відчуження вказаного нежитлового приміщення є недійсний дублікат договору, законних підстав для видачі якого у Приватного нотаріуса не було, тому що його оригінал не було втрачено, при цьому за рахунок спірного нерухомого майна позивачем задоволено свої вимоги як іпотекодержателя шляхом набуття у власність предмета іпотеки на погашення заборгованості за кредитним договором ОСОБА_3
      Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.
      Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАСУкраїни у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни у вказаній редакції).
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб) прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій.
      Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.
      Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.
      За змістом частини першої статті 2 Закону N 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      Частиною сьомою статті 3 Закону N 1952-IV визначено, що державна реєстрація прав проводиться за місцем розташування об'єкта нерухомого майна в межах території, на якій діє відповідний орган державної реєстрації прав.
      Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року N 7/5, чинним на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що до 01 січня 2012 року державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках, проводиться реєстраторами бюро технічної інвентаризації.
      Велика Палата Верховного Суду вважає правильним вирішення судами попередніх інстанцій вимог щодо здійсненої КП "Волинське ОБТІ" державної реєстрації права власності на згадане нерухоме майно в порядку цивільного судочинства, оскільки їх предметом у цьому випадку є не перевірка адміністративно-розпорядчих дій державного реєстратора - бюро технічної інвентаризації чи встановлення законності (незаконності) його дій, а скасування рішень стосовно державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на підставі дубліката договору купівлі-продажу, що безпосередньо пов'язано зі спором про захист речового (цивільного) права на це майно позивача.
      Щодо висновків судів попередніх інстанцій по суті вирішення вказаного спору Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Суди встановили, що 03 листопада 2008 року між ВАТ "Фольксбанк", правонаступником якого є ПАТ "Фольксбанк", а в подальшому - ПАТ "ВіЕс Банк",правонаступником якого є АТ "Таскомбанк", та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав 1 600 000 грн на умовах, визначених договором.
      На забезпечення виконання умов кредитного договору між тими ж сторонами 03 листопада 2008 року укладено іпотечний договір, згідно з яким ОСОБА_3 передав в іпотеку ВАТ "Фольксбанк" належне йому на праві власності згідно з договором купівлі-продажу, посвідченим Приватним нотаріусом 22 серпня 2008 року за реєстраційним N 4279, нерухоме майно - офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2
      Відомості про іпотеку 03 листопада 2008 року внесені до Державного реєстру іпотек приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_8
      Пунктом 3.11 іпотечного договору передбачено, що правовстановлюючі документи на предмет іпотеки та інші документи за вибором іпотекодержателя, що стосуються предмета іпотеки, будуть зберігатися у іпотекодержателя до повного виконання основного зобов'язання. Іпотекодавець зобов'язаний у день укладення цього договору (якщо інший термін не передбачений цим договором) передати іпотекодержателю оригінали відповідних документів, за вибором іпотекодержателя, про що сторони укладають відповідний акт приймання-передачі оригіналів документів. Після виконання основного зобов'язання іпотекодержатель зобов'язаний повернути отримані на зберігання оригінали документів. У випадку звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізації (набуття права власності тощо) оригінали документів іпотекодавцю не повертаються.
      Згідно з актом приймання-передачі оригіналів, у тому числі й правовстановлюючих документів на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 від 03 листопада 2008 року, ОСОБА_3 передав, а ВАТ "Фольксбанк" прийняло, зокрема й оригінал договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року за реєстраційним номером N 4279.
      Щодо переданого в іпотеку нерухомого майна існували численні судові рішення.
      Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинського області від 19 травня 2011 року звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 03 листопада 2008 року у розмірі 1 939 560,24 грн шляхом набуття ПАТ "Фольксбанк" права власності на офіс (А-5), загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за вказаною адресою, на підставі якого КП "Волинське ОБТІ" зареєструвало право власності за позивачем на вказане нерухоме майно.
      Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 листопада 2011 року скасовано згадане заочне рішення цього ж суду, а справу призначено до розгляду в загальному порядку.
      Також суди попередніх інстанцій з'ясували, що 13 грудня 2011 року Приватний нотаріус за письмовою заявою ОСОБА_3 про втрату оригіналу договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року видав останньому його дублікат.
      22 грудня 2011 року КП "Волинське ОБТІ" зареєструвало за ОСОБА_3 право власності на спірний офіс на підставі дубліката договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року, виданого Приватним нотаріусом 13 грудня 2011 року, та видало витяг про реєстрацію права власності останнього на спірний офіс.
      Повторним заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинського області від 24 квітня 2012 року (справа N 2-8100/11), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 04 вересня 2012 року, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 03 листопада 2008 року, укладеним між ВАТ "Фольксбанк", правонаступником якого є ПАТ "Фольксбанк", та ОСОБА_3, у розмірі 1 939 560,24 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме офіс загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2 та належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року, шляхом набуття ПАТ "Фольксбанк" права власності на вказане нерухоме майно.
      Крім того, встановлено, що у березні 2012 року ОСОБА_7 і ОСОБА_9 як продавці за договором купівлі-продажу від 22 серпня 2008 року звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про розірвання договору та передачу їм права власності на спірне приміщення, який рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 квітня 2012 року задоволено.
      Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року в згаданій вище справі апеляційну скаргу ПАТ "ВіЕс Банк" задоволено, скасовано рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 квітня 2012 року та ухвалено нове рішення про відмову у позові ОСОБА_7 і ОСОБА_9
      Суди встановили, сторони не заперечували, що відповідно до мирової угоди, затвердженої ухвалою Рожищенського районного суду Волинської області від 11 липня 2012 року, право власності на спірне приміщення офісу площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою:АДРЕСА_2 перейшло від ОСОБА_7 і ОСОБА_9 до ОСОБА_4 у рахунок погашення боргу ОСОБА_10, вказану ухвалу від 11 липня 2012 року ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 17 жовтня 2014 року скасовано.
      13 березня 2014 року заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області частково задоволено позов ОСОБА_3 до ПАТ "ВіЕс Банк" та приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_8 про визнання договору іпотеки припиненим, договір іпотеки визнано припиненим.
      13 жовтня 2014 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області задоволено заяву про перегляд зазначеного заочного рішення від 13 березня 2014 року, яке скасовано, та в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Актом приймання-передачі та грошової оцінки майна 03 липня 2014 року спірного приміщення, складеного ОСОБА_4 як одноосібним засновником ПП "Ніка-ріелті" та самим ПП "Ніка-ріелті", підтверджується, що ОСОБА_4 передав спірне нерухоме майно в статутний фонд підприємства.
      Реєстраційною службою 25 липня 2014 року зареєстровано за ПП "Ніка-ріелті" право власності на вказане приміщення офісу та видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно.
      01 жовтня 2014 року між ПАТ "КУА "Карпати-інвест" та ПП "Ніка-ріелті" укладено договір позики, відповідно до умов якого останнє отримало 500 000 грн.
      Вказана позика забезпечена передачею 03 жовтня 2014 року ПП "Ніка-ріелті" в іпотеку ПАТ "КУА "Карпати-інвест" приміщення офісу (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2
      Рішенням Господарського суду Львівської області від 06 травня 2015 року в задоволенні позову ПАТ "ВіЕс Банк" до ПАТ "КУА "Карпати-інвест", ПП "Ніка-ріелті", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Товариство з обмеженою відповідальністю "ІРС Сістем" (ТОВ - "ІРС Сістем"), ОСОБА_3, про визнання вказаного договору іпотеки, від 03 жовтня 2014 року недійсним відмовлено.
      Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 24 червня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 06 жовтня 2015 року згадане рішення господарського суду першої інстанції залишено без змін.
      Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 20 березня 2015 року в задоволенні позову ПАТ "ВіЕс Банк" до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Волинської області ОСОБА_8, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ПАТ "КУА "Карпати-інвест", ТОВ "ІРС Сістем", ОСОБА_3, про визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 червня 2016 року про припинення іпотеки та вилучення запису про реєстрацію іпотеки, яка виникла на підставі іпотечного договору від 03 листопада 2008 року, іпотекодержателем за яким є ПАТ "Фольксбанк", правонаступником якого є ПАТ "ВіЕс Банк", а іпотекодавцем ОСОБА_3, відмовлено.
      Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 серпня 2015 року вищевказану постанову від 20 березня 2015 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позов ПАТ "ВіЕс Банк" задоволено.
      Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (частина перша статті 3 ЦПК України в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом, та статті 15, 16 ЦК України).
      За змістом статті 11 ЦПК України в редакції, чинній на момент звернення до суду із позовом, суд розглядає цивільні справи за зверненням фізичних чи юридичних осіб у межах заявлених ними вимог.
      Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.
      Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, можуть бути визнання права, визнання правочину недійсним (частина друга статті 16 ЦК України).
      За змістом частин другої, третьої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
      Нормами цивільного законодавства передбачений спосіб захисту цивільних прав та інтересів, зокрема й шляхом визнання правочину недійсним, правові засади для застосування якого врегульовані приписами статей 215-236 ЦК України.
      Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.
      За положеннями частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
      Тобто відповідно до вищевказаних норм ЦК України недійсним можна визнати лише договір як правочин, і така вимога може бути заявлена як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Договір як документ, а також дублікат чи копії такого документу не можуть бути визнані недійсними.
      Згідно зі статтею 53 Закону України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) у разі втрати або зіпсування документа, посвідченого або виданого нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування, за письмовою заявою осіб, перелічених у першому реченні частини п'ятої статті 8 цього Закону, видається дублікат втраченого документа. Видача дубліката втраченого або зіпсованого документа здійснюється державним нотаріальним архівом. До передачі в архів примірників документів, посвідчених або зданих нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування, дублікат втраченого або зіпсованого документа видається відповідно нотаріусом чи посадовою особою виконавчого комітету за місцем його зберігання.
      Аналогічні положення містяться і в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (пункт 29), затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року N 20/5 (далі - Інструкція), чинній на момент виникнення спірних правовідносин.
      Отже дублікатом є другий примірник документа, що повинен містити ті ж відомості, що й оригінал документа, а його видача полягає у відтворенні тексту документа, дублікат якого видається, що спрямоване на відновлення такого документа у випадку неможливості використання останнього з певних причин.
      Звертаючись до суду із вказаним позовом, ПАТ "ВіЕс Банк", правонаступником якого є АТ "Таскомбанк", просило визнати недійсним виданий нотаріусом дублікат договору купівлі-продажу, посилаючись на відсутність правових підстав для його видачі.
      Таким чином, оспорюваний дублікат договору, який повністю відповідає оригіналу, не має самостійного значення і сили правочину, оскільки його видання не встановлює, не змінює і не припиняє цивільних прав та обов'язків, а є документом, який лише дублює, відтворює зміст договору, та не може порушувати права позивача. Тому можливості визнання його судом недійсним у зв'язку з недотриманням Приватним нотаріусом встановленої процедури його видачі визначеної статтею 53 Закону N 3425-XII та Інструкцією жодним законом не передбачено.
      Оскільки правові підстави для визнання недійсним дубліката договору відсутні, не можна визнати законними висновки судів попередніх інстанцій в частині задоволення вимоги позивача про скасування рішення про державну реєстрацію КП "Волинське ОБТІ" від 22 грудня 2011 року права власності ОСОБА_3 на офіс (А-5) загальною площею 148,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, вирішення яких залежить від вирішення яких залежить від основної вимоги, а також з огляду на те, що на час вчинення таких дій ОСОБА_3 був власником цього нерухомого майна.
      Щодо доводів касаційної скарги про помилкове залучення до участі у справі як відповідача Приватного нотаріуса, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що цивільним процесуальним законодавством визначено відповідача як особу, на яку вказує позивач як на порушника своїх прав.
      Звертаючись до суду з указаним позовом, ПАТ "ВіЕс Банк" вказало на порушення свого права власності, в тому числі внаслідок дій ОСОБА_3, Приватного нотаріуса, КП "Волинське ОБТІ" та ПП "Ніка-ріелті".
      Саме позивач відповідно до принципу диспозитивності визначає відповідачів.
      Щодо доводів заявника у касаційній скарзі про пропуск позивачем позовної давності, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості, то питання про застосовування позовної давності не вирішується, оскільки є самостійною підставою для відмови у позові.
      Рішення суду першої інстанції в скасованій частині та ухвала суду апеляційної інстанції в частині закриття провадження в справі за позовом ПАТ "Віес Банк" до ПП "Ніка-ріелті" про витребування майна не оскаржуються, а отже, відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду їх в цій частині не перевіряє.
      Статтею 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      З огляду на викладене та вимоги статті 412 ЦПК України рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позову ПАТ "ВіЕс Банк", правонаступником якого є АТ "Таскомбанк", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності, підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні указаного позову в цій частині.
      Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки касаційну скаргу відповідача ОСОБА_4 задоволено та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову, сплачений позивачем судовий збір за подання позовної заяви слід залишити за ним, а з позивача підлягає стягненню на його користь понесений судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 4 555,32 грн. що підтверджується квитанцією від 04 липня 2016 року (т. 3, а. с. 97), а також судовий збір у розмірі 1 984,32 грн. сплачений за подання касаційної скарги, що підтверджується квитанцією від 26 жовтня 2016 року (т. 4, а. с. 21), а всього - 6 539,64 грн.
      Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 412, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.
      Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 26 серпня 2016 року в частині вирішення позовних вимог Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк", правонаступником якого є Акціонерне товариство "Таскомбанк", до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватного підприємства "Ніка-Ріелті", приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу ТроцЮлії Борисівни, Комунального підприємства "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба Луцького міського управління юстиції у Волинській області, Приватне акціонерне товариство "Компанія з управління активами "Карпати-інвест", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності - скасувати, ухвалити нове рішення в цій частині позовних вимог.
      У позові Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк", правонаступником якого є Акціонерне товариство "Таскомбанк", до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватного підприємства "Ніка-Ріелті", приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Троц Юлії Борисівни, Комунального підприємства "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба Луцького міського управління юстиції у Волинській області, Приватне акціонерне товариство "Компанія з управління активами "Карпати-інвест", про визнання недійсним дубліката договору купівлі-продажу, скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності - відмовити.
      Стягнути з Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк", правонаступником якого є Акціонерне товариство "Таскомбанк" (01031, м. Київ, вул. С. Петлюри, 30; ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ - 09806443) на користь ОСОБА_4 (43024, АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1) судовий збір у розмірі 6 539,64 грн (шість тисяч п'ятсот тридцять дев'ять гривень шістдесят чотири копійки).
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      Кібенко О.Р.
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа № 372/504/17
      Провадження № 14-325цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача СитнікО. М.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      представник позивача - ОСОБА_4,
      відповідачі: ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванченко Олена Леонідівна,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4
      на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року в складі судді Болобана В. Г. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Іванової І. В., Гуля В. В.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л., третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним, та
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 12 липня 1986 року по 13 жовтня 2015 року вона та ОСОБА_5 перебували у шлюбі. За час шлюбу подружжя набуло майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1.
      05 вересня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір позики грошових коштів у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 pоку. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між сторонами укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2, яка є спільною сумісною власністю подружжя.
      Вказувала, що згоди на передачу майна в іпотеку вона не надавала, тому просила визнати договір іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним та зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № 16243266, № 16239951.
      Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Суд першої інстанції керувався тим, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи за обставинами не могла не знати про те, що майно належить на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоду на вчинення такого правочину другого з подружжя (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15). Спірне майно на момент укладення договору та на теперішній час належить на праві приватної власності ОСОБА_5, що підтверджується інформаційною довідкою з Реєстру речових прав на нерухоме майно, правовий режим майна на спільну сумісну власність не змінено (рішення про поділ майна подружжя не ухвалювалося), а тому не потрібна згода позивачки на укладення договору іпотеки.
      Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року залишено без змін.
      Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, та зазначив, що сама по собі відсутність згоди другого з подружжя на укладення оспорюваного договору не може бути підставою для визнання його недійсним. На час укладення договору іпотеки сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, правовий статус спірного майна не змінений на спільну сумісну власність, а відтак не потрібна була згода позивачки на укладення договору іпотеки.
      У грудні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційна скарга мотивована тим, що предмет договору іпотеки - квартира АДРЕСА_2, загальною площею 366,8 кв. м, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки була придбана за час шлюбу та за їхні спільні кошти, а тому укладення оспорюваного договору за відсутності згоди одного з подружжя суперечить закону та порушує права позивачки як одного із співвласників майна. Про існування договору позики та договору іпотеки позивачці стало відомо під час розгляду справи про поділ майна подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, передача майна в іпотеку можлива лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників.
      Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у якому передбачено, що якщо майно, яке є спільною сумісною власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до частини першої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      27 березня 2018 року ОСОБА_7 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити її без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін. Свою позицію обґрунтовував тим, що власником квартири, яка є предметом іпотеки, на момент укладення договору був ОСОБА_5, який надав усі документи, необхідні для посвідчення такого правочину, що підтверджували відсутність порушення прав інших осіб внаслідок укладення договору іпотеки. На момент укладення договору позики та оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не перебували у шлюбі, а відсутність згоди другого з подружжя сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного іншим із подружжя.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке.
      Суди установили, що 12 липня 1986 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб (т. 1, а. с. 11).
      Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (дублікат від 20 липня 2016 року), виданим на підставі рішення виконкому Української міської ради від 27 листопада 2008 року № НОМЕР_3, ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1. Право власності на квартиру зареєстровано в реєстрі прав власності 15 грудня 2008 року за реєстраційним номером 25260875 (т. 1, а. с. 8?10).
      13 жовтня 2015 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвано (т. 1, а. с. 12).
      У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, у тому числі квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 152).
      На підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 16 червня 2016 року, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року, справу направлено до Обухівського районного суду Київської області, який ухвалою від 05 грудня 2016 року прийняв її до провадження і призначив до розгляду (т. 1, а. с. 153?156).
      Під час розгляду справи ОСОБА_3 дізналася, що 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 уклали договір позики, за яким останній передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 pоку.
      На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 145?147).
      При укладенні договору іпотеки 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 склав заяву, якою стверджував, що під час набуття права власності на квартиру АДРЕСА_2 в зареєстрованому шлюбі він не перебував, ні з ким не проживав та не вів спільне господарство, тому квартира є його особистою приватною власністю, не є спільною сумісною власністю і осіб, які б могли порушити питання про визнання за ними права власності на зазначену квартиру (її частину), у тому числі відповідно до статей 62, 74, 97 Сімейного кодексу України (далі - СК України), немає. Зазначена заява посвідчена 05 вересня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. (т. 1, а. с. 100).
      Звертаючись у лютому 2017 року до суду з позовом про визнання зазначеного договору іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним, ОСОБА_3 посилалася на те, що квартира АДРЕСА_2 придбана за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, тому при укладенні договору іпотеки відповідно до вимог статті 578 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 6 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) вимагалася нотаріальна засвідчена її згода як співвласника майна. Проте такої згоди вона не надавала, що в силу положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.
      Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
      Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
      За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.
      Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
      Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
      У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
      Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
      Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
      Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
      Суди встановили, що спірна квартира набута відповідачем за час шлюбу з позивачкою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_5 підтверджує, що у судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні. Спір про поділ майна, заявлений ОСОБА_3, не вирішено.
      За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
      Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
      У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
      Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону № 898-IV передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
      Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
      Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства.
      Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.
      Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
      У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа ? контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
      Такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.
      Водночас, Верховний Суд України, дійшовши таких правових висновків у зазначених справах, не відступав від правового висновку, викладеного у раніше прийнятій постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у якому зазначив, що відповідно до статті 578 ЦК України, а також спеціальної норми - частини другої статті 6 Закону № 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину.
      Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.
      У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 зазначав, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги саме правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).
      ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31?32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).
      З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
      Оскільки договір іпотеки від 05 вересня 2016 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що при посвідченні договору іпотеки нотаріус перевірив правовий статус ОСОБА_5, який вказав, що є одноосібним власником майна, тому порушень з боку відповідача приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. не вбачається.
      Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини, дослідили докази та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково відмовили у позові ОСОБА_3
      Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права і ухвалення нового судового рішення не потребує встановлення фактичних обставин справи, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову ОСОБА_3
      Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд здійснює розподіл судових витрат.
      Документально підтверджені судові витрати у розмірі 1 280 грн за подання позовної заяви, 1 408 грн за подання апеляційної скарги та 2 560 грн за подання касаційної скарги, а всього 5 248 грн, підлягають стягненню з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402, 403, 409, 412, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити.
      Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року скасувати.
      Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко Олени Леонідівни, третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним задовольнити.
      Визнати недійсним договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко Оленою Леонідівною та зареєстрований у реєстрі 05 вересня 2016 року за № 1157.
      Зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко ОленуЛеонідівну виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № № 16243266, 16239951.
      Стягнути з ОСОБА_5 (місце реєстрації: проспект Повітрофлотський, 28 (в/ч), м. Київ, 03049, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) 5 248 (п'ять тисяч двісті сорок вісім) гривень судового збору.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська І. В. Саприкіна
      О. С. Золотніков О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв
       
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/78215412
    • By Dmytro Chy
      Коротко:
      1.Кредит в Сведбанке
      2. Двойная переуступка - Сведбанк-Вектор+ - Кредитные инициативы
      3. Подавался иск о защите прав потребителей и признании договоров недействительными(кредитный, ипотечный, два договора факторинга(Сведбанк-Вектор+ и Вектор+ - Инициативы) и второй договор о передаче прав по ипот.(ветор+ - Инициативы) по причине отсутствие первого договора о передаче прав( две инстанции проигранные - сейчас в касации)
      4. Во время заседания указаного дела стало известно о существовании первого договора о передачи прав(Сведбанк-Вектор+) и о том что гос.регистрацию ему выполнил нотариус который  нотариально не пописывал его.
      5. Поданый новый иск "про визнання протиправним та скасування рішення, визнання договора про передачу прав №1 недійсним " с указанных выше обстоятельств.
      6. Суд вынес две ухвалы: 1) о неподсудносты этому суду и направил дело в оболонский рай.суд 2) о закрытии производства в связи наличием решение суда " постановлене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав"( иск о защите прав потребителей)
      Буду благодарен если учасники форума мне укажут какой  предмет и основание  споров в исках о защите прав и иске о признании протиправными действий нотариуса и если возможно то укажут правовые нормы на которые можна сослаться при обжаловании ухвалы.