Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным ?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

РІШЕННЯ

 

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

ун. № 759/6094/15-ц

пр. № 2/759/3543/15

 

05 серпня 2015 року

 

Святошинський районний суд м.Києва в складі:

 

головуючого судді - Чалої А.П.,

при секретарі - Котляр Ю.М.,

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», ОСОБА_2,3-тя особа: ПАТ «Сведбанк»

 

про визнання недійсним іпотечного договору, усунення перешкод в розпорядженні власністю шляхом припинення іпотеки нерухомого майна і вилучення з Державного реєстру відомостей про іпотеку та обтяження нерухомого майна, -

 

В с т а н о в и в :

 

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів та з врахуванням уточнених під час розгляду справи позовних вимог просив: визнати недійсним іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», і ОСОБА_2; усунути йому перешкоди в розпорядженні власністю - квартирою АДРЕСА_1, яка перебуває в іпотеці ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», на підставі договору про відступлення права вимоги №6970 від 28.11.2012р., шляхом припинення іпотеки квартири АДРЕСА_1; вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2

 

ОСОБА_1 обґрунтовував позов тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько - ОСОБА_4, спадкоємцем якого по закону він є. Після смерті батька відкрилась спадщина на майно, в тому числі й на квартиру АДРЕСА_1. Однак, оформити спадкові права на вказану квартиру він не зміг, оскільки було з*ясовано, що 03.08.2007р. від імені батька була видана нотаріально посвідчена довіреність на ім*я ОСОБА_5, який на підставі цієї довіреності 16.08.2007р. продав вказану квартиру ОСОБА_6, а останній 22.02.2008р. продав цю квартиру ОСОБА_2, якою для придбання спірної квартири були використані кредитні кошти, отримані в ПАТ «Сведбанк» і того ж дня 22.02.2008р. між ОСОБА_2 і ВАТ «Сведбанк» був укладений іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1, за умовами якого відповідачка в забезпечення своїх кредитних зобов*язань передала в іпотеку ПАТ «Сведбанк» придбану квартиру АДРЕСА_1.

 

Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 14.10.2011р. позов прокурора Святошинського району м.Києва, поданий в інтересах ОСОБА_1, був задоволений частково, визнано недійсною довіреність від 03.08.2007р., видану від імені ОСОБА_4 на ім*я ОСОБА_5, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трубінською Н.І. та зареєстровану в реєстрі за №4646; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 в особі ОСОБА_5 і ОСОБА_6 від 16.08.2007р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. та зареєстрований в реєстрі правочинів за №3211, а в решті позовних вимог відмовлено.

 

Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. за позовом прокурора Святошинського району м.Києва в інтересах ОСОБА_1 позовні вимоги задоволені: витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 у володіння ОСОБА_1 і визнано за ним право власності на це майно; зобов*язано ОСОБА_2 звільнити квартиру АДРЕСА_1; визнано недійсним іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2; іпотеку квартири АДРЕСА_1 припинено. 20.02.2013р. Апеляційний суд м.Києва постановив рішення, яким апеляційні скарги ОСОБА_2 і ПАТ «Сведбанк» задовольнив частково, рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в частині визнання недійсним іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 та припинення іпотеки скасував, і в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовив. Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31.05.2013р. рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в незміненій частині та рішення Апеляційного суду м.Києва від 20.02.2013р. залишені без змін.

 

Хоча спірна квартира повернута йому в натурі в результаті задоволення судом його віндикаційного позову, однак порушення його права власності на спірну квартиру продовжує існувати, оскільки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно залишається запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2, існування яких перешкоджає йому розпорядитися на власний розсуд належним йому нерухомим майном. В інший спосіб, ніж визнання недійсним іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р. з інших правових підстав, ніж ті, які заявлялись раніше, а також шляхом усунення йому перешкод в розпорядженні спірною квартирою, вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про іпотеку і про обтяження, він не може захистити в повній мірі своє право власності, яке охороняється Конституцією і Законами України. Просив задовольнити позов з врахуванням його уточнень на підставі Закону України «Про іпотеку», ст.ст. 16, 509, 575, 204-210, 319, 391 ЦК України.

 

В судовому засіданні позивач уточнені позовні вимоги підтримав, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві, а також пояснив про те, що вважає, що ним не пропущені строки позовної давності на звернення до суду із даним позовом, оскільки позов по суті є негаторним і порушення його права власності триваючим, а Апеляційний суд м.Києва в своєму рішенні від 20.02.2013р. вказав про те, що він має право на захист свого права власності в інший спосіб. Він не має ніяких боргових зобов*язань перед банком, а тому вважав, що законних підстав для перебування його квартири в іпотеці та під забороною немає, а спірну квартиру він фактично отримав у спадок від свого покійного батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і яка належить йому від дня відкриття спадщини, коли ніяких заборон та іпотечних договорів не існувало. Також, зазначив про те, що в інший спосіб захистити своє право власності на спірну квартиру він не має можливості.

 

Представник позивача уточнений позов підтримав і просив його задовольни, а також пояснив про те, що ОСОБА_2 кредит не повертає і має заборгованість по кредитному договору, яка стягнута з неї рішенням суду 04.03.2013р., в даному спорі позивачем застосовано інший спосіб цивільно-правового захисту власності позивача, позивач не має ніякого відношення до боргових правовідносин ОСОБА_2 і ПАТ «Сведбанк» та є законним власником спірної квартири, згоду на іпотеку якої він не давав.

 

Представник відповідача - ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» проти позову заперечував, посилаючись на його необґрунтованість і безпідставність, а також пояснив про те, що до від ОСОБА_2 разом із правом власності на спірну квартиру до ОСОБА_1 на підставі ст.23 Закону України «Про іпотеку» перейшло і її обтяження у вигляді іпотеки та обов*язки іпотекодателя.

 

Представник відповідачки ОСОБА_2 проти позову заперечував, посилаючись на не грунтованість його на матеріальному законі, на пропуск строку позовної давності щодо оспорювання іпотечного договору від 22.02.2008р., зазначив, що кредитне зобов*язання ОСОБА_2 перед ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», не погашено, ОСОБА_1 не є стороною іпотечного договору, який ним оспорюється, а тому вважав, що іпотечний договір є чинним, оскільки забезпечує існуюче реальне грошове зобов*язання.

 

Третя особа - ПАТ «Сведбанк» в судове засідання явку свого представника не забезпечив, про день і час розгляду справи повідомлявся належним чином, про що в справі є поштові повідомлення (а.с. 57, 65), заперечень проти позову суду не надав, про поважність причин неявки суд не повідомив.

 

Суд вважає за можливе розгляд справи у відсутності представника третьої особи на підставі наявних у справі доказів.

 

Заслухавши пояснення позивача і його представника, представників відповідачів, дослідивши матеріали справи, суд вважає за необхідне позов задовольнити, виходячи з наступного. 

 

Згідно частини 1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов*язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

 

У відповідності до частини 3 ст.61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

 

Відповідно до правил частини 3 ст.61 ЦПК України судом вставлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько позивача - ОСОБА_4, спадкоємцем по закону першої черги якого є позивач.

 

Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина на майно, в тому числі й на квартиру АДРЕСА_1. Однак, при оформленні спадкових прав на вказану квартиру було з*ясовано, що 03.08.2007р. від імені ОСОБА_4 була видана нотаріально посвідчена довіреність на ім*я ОСОБА_5, який на підставі цієї довіреності 16.08.2007р. продав вказану квартиру ОСОБА_6, а останній 22.02.2008р. продав цю квартиру ОСОБА_2, якою для придбання спірної квартири були використані кредитні кошти, отримані в ПАТ «Сведбанк» і того ж дня 22.02.2008р. між ОСОБА_2 і ВАТ «Сведбанк» був укладений іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1, за умовами якого відповідачка в забезпечення своїх кредитних зобов*язань передала в іпотеку ПАТ «Сведбанк» придбану квартиру АДРЕСА_1.

 

28.11.2012р. ПАТ «Сведбанк» на підставі договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором №6970 відступив право вимоги до ОСОБА_2 ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс».

 

Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 14.10.2011р. позов прокурора Святошинського району м.Києва, поданий в інтересах ОСОБА_1, був задоволений частково, визнано недійсним довіреність від 03.08.2007р., видану від імені ОСОБА_4 на ім*я ОСОБА_5, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трубінською Н.І. та зареєстровану в реєстрі за №4646; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 в особі ОСОБА_5 і ОСОБА_6 від 16.08.2007р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. та зареєстрований в реєстрі правочинів за №3211, а в решті позовних вимог відмовлено (а.с. 6-9 - копія рішення суду).

 

Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. за позовом прокурора Святошинського району м.Києва в інтересах ОСОБА_1 позовні вимоги задоволені: витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 у володіння ОСОБА_1 і визнано за ним право власності на це майно; зобов*язано ОСОБА_2 звільнити квартиру АДРЕСА_1; визнано недійсним іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2; іпотеку квартири АДРЕСА_1 припинено (а.с. 10-12 - копія рішення суду).

 

20.02.2013р. Апеляційний суд м.Києва постановив рішення, яким апеляційні скарги ОСОБА_2 і ПАТ «Сведбанк» задовольнив частково, рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в частині визнання недійсним іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 та припинення іпотеки скасував, і в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовив (а.с. 13-14 - копія рішення суду).

 

Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31.05.2013р. рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в незміненій частині та рішення Апеляційного суду м.Києва від 20.02.2013р. залишені без змін (а.с. 15-16 - копія ухвали суду).

 

В матеріалах справи є Витяг із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з датою формування: 06.02.2015р., який містить чинні запис про іпотеку об*єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 за №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 (а.с. 17-18 - копія витягу).

 

Квартира АДРЕСА_1 є ізольованою двокімнатною квартирою, про що вбачається із технічного паспорту БТІ (а.с. 19-20 - копія), де з 29.01.2015р. позивач є зареєстрованим (а.с. 4 - копія паспорту).

 

Постановою від 31.03.2008р. прокурора Святошинського району м.Києва була порушена кримінальна справа №58-1809 за фактом підроблення, використання завідомо підроблених документів та шахрайського заволодіння невстановленими особами чужим майном шляхом обману в особливо великих розмірах за ознаками злочинів, передбачених частинами 1, 3 ст.190 КК України (а.с. 25 - копія постанови).

 

За заявою ОСОБА_1 постановою Святошинського РУ ГУМВС України в м.Києві від 29.07.2013р. арешт з квартир АДРЕСА_1 було скасовано (а.с. 26 - копія постанови).

 

Задовольняючи позов, суд виходив з наступного.

 

Згідно частини 1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

 

Способи захисту цивільних прав та інтересів судом вказані в частині 2 ст.16 ЦК України.

 

Держава забезпечує рівний захист усіх суб*єктів права власності, про що закріплено в частині 1 ст.386 ЦК України.

 

Зміст правомочностей, які включає в себе право власності особи на річ, визначено в частині 1 ст.317 ЦК України, зокрема, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

 

З наведеної норми права випливає висновок про те, що порушення будь якої із правомочностей власника є порушенням його права власності на майно (річ).

 

У відповідності до ст.391 ЦК України, власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

 

Тобто, вказаною вище нормою матеріального закону закріплено право власника на захист таких правомочностей власника, як користування та розпорядження, не пов*язаних із позбавленням володіння або право на негаторний позов.

 

Конкретні способи усунення власнику перешкод у користуванні та розпорядженні належним йому майном, законом не передбачені.

 

Щодо можливості застосування обраного позивачем способу захисту його права власності на квартиру АДРЕСА_1, суд враховує правову позицію Верховного Суду України, яка викладена в справі №6-107цс12 від 07.11.2012р., предметом якої був спір про визнання договору недійсним за позовом особи, яка не була стороною цього договору, зробив правовий висновок, відповідно до якого у разі, якщо позивач, не будучи стороною оспорюваного ним договору, домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом цього договору, то виходячи з правової природи спірних правовідносин між сторонами існують речово-правові відносини, і належним способом захисту в такому разі є один із способів, передбачених главою 29 ЦК України: віндикація (ст.ст. 387, 388 ЦК України) - якщо річ перебуває у володінні відповідача; визнання права власності (ст.392 ЦК України) - якщо річ не вибула з володіння позивача, однак його право на неї не визнається відповідачем.

 

Положення частини 3 ст.215 ЦК України при вирішенні такої категорії справ підлягають застосуванню в тому разі, якщо позивач не домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом оспорюваного ним договору, а його порушене право може бути відновлене шляхом повернення сторін до первісного стану в результаті визнання цього договору недійсним.

 

В даному випадку, спірна квартира вже повернута позивачу за віндикаційним позовом та за ним визнано право власності на цю квартиру згідно рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р., яке набрало законної сили в цій частині 20.02.2013р., тобто, на час розгляду даної цивільної справи, спірна квартира перебуває у фактичному володінні свого власника - ОСОБА_1, який є зареєстрованим в цій квартирі та мешкає в ній, відповідачі не оспорюють право власності позивача на спірну квартиру, тобто, речово-правові (віндикаційні) способи захисту згідно ст.ст. 387, 388 ЦК України і спосіб захисту права позивача шляхом визнання за ним права власності на спірну квартиру на підставі ст.392 ЦК України до спірних правовідносин не можуть бути застосовані, оскільки вказані способи захисту права позивача на спірну квартиру вже ним використані, а порушене право власності ОСОБА_1, зокрема, щодо правомочності розпорядження спірною кватирою, може бути відновлене шляхом визнання іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р. недійсним, у зв*язку із чим суд вважає, що ним правильно обраний цивільно-правовий спосіб захисту.

 

Щодо недійсності іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., суд вважає, також, вказати про наступне.

 

В ст.203 ЦК України законодавчо визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства…

 

Згідно частини 1 ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

 

Відповідно до частини 1 ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

 

Тобто, право розпорядження своїм майном належить виключно власникові.

 

У відповідності до частини 1 ст.5 Закону України «Про іпотеку», предметом іпотеки можуть бути один або декілька об*єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання…нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення…

 

В даному випадку, ОСОБА_2 при укладенні 22.02.2008р. з ПАТ «Сведбанк» іпотечного договору виступала на момент його укладення як титульний власник предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1, однак на підставі рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р., яке набрало чинності в цій частині 20.02.2013р., спірна квартира була витребувана із володіння ОСОБА_2 як незаконного і визнано право власності на цю квартиру за ОСОБА_1

 

В частині 1 ст.236 ЦК України вказано, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

 

Таким чином, на час укладення оспорюваного позивачем іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., іпотекодавець ОСОБА_2 не була титульним власником предмета іпотеки - спірної квартири, а тому не мала права розпоряджатися цим нерухомим майном.

 

З наведеного випливає, що іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р. суперечить закону, зокрема, ст.ст. 317, 319 ЦК України і ст.5 Закону України «Про іпотеку», в тій його частині, що його стороною - іпотекодавцем не є власник предмета іпотеки. 

 

Відповідно до частини 1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п*ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

 

Оцінюючи зібрані по справі докази щодо позовної вимоги про визнання недійсним іпотечного договору у їх сукупності та співставленні, належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також їх достатності і взаємному зв*язку, суд приходить до висновку про її обґрунтованість і необхідність задоволення.

 

Щодо інших позовних вимог, суд вважає вказати про наступне.

 

Згідно ст.17 Закону України «Про іпотеку», іпотека припиняється, крім іншого, у разі визнання іпотечного договору недійсним.

 

Враховуючи те, що позовні вимоги про припинення іпотеки та вилучення із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про іпотеку та запису про обтяження, по своїй суті є похідними і випливають із іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., який визнано судом недійсним, а тому й ці позовні вимоги підлягають задоволенню.

 

Що стосується заяви представника відповідачки ОСОБА_2 в порядку частини 4 ст.267 ЦК України про застосування наслідків спливу строків позовної давності, то суд вважає за необхідне вказати про наступне.

 

Так, стаття 268 ЦК України містить перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, при цьому відповідно до частини 2 вказаної правової норми, законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

 

Суд вважає, що позовна давність не поширюється на вимоги власника або іншого володільця про усунення будь-яких порушень його права, хоча ці порушення і не були поєднані з позбавлення володіння, оскільки такі порушення мають триваючий характер і постійно відсувається початковий момент перебігу строку позовної давності, що має місце в спірному випадку.

 

Стосовно посилання представника відповідача - ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в обґрунтування заперечення проти позову на те, що до позивача з правом власності на спірну квартиру від ОСОБА_2 перейшло й її іпотечне обтяження згідно правил ст.23 Закону України «Про іпотеку», суд вважає, що на підставі рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.20012р., яке набрало чинності в цій частині 20.02.2013р., спірна квартира була витребувана із володіння ОСОБА_2 як незаконного і визнано право власності на цю квартиру за ОСОБА_1, як спадкоємцем першої черги після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 свого батька ОСОБА_4, тобто, право власності на квартиру АДРЕСА_1, перейшло до ОСОБА_1 не від ОСОБА_2, яка втратила це право як незаконно отримане, тобто, ОСОБА_2, не набула в законному порядку права власності на спірну квартиру, у зв*язку із чим не могла його передати, а в порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 свого батька ОСОБА_4 як законного власника спірної квартири. При цьому, відповідно до частини 5 ст.1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, а на час відкриття спадщини - ІНФОРМАЦІЯ_1 ніяких законних обтяжень щодо спірної квартири не існувало.

 

Крім цього, поняття зобов*язання в загальному його розумінні закріплено в частині 1 ст.509 ЦК України, де вказано, що зобов*язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов*язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов*язку.

 

Згідно частини 2 цієї ж норми права, зобов*язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, а ст.11 ЦК України в свою чергу в частині 2 містить перелік підстав виникнення цивільних прав та обовя*зків, якими, крім іншого, є договори та інші правочини.

 

Натомість відповідно до ст.629 ЦК України, договір є обов*язковим для виконання сторонами.

 

Аналізуючи вказані вище норми матеріального закону і співставляючи їх із спірними правовідносинами, можливо зробити висновок про те, що між ОСОБА_1 і ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», або самою ОСОБА_2 будь-які договірні зобов*язання або інші підстави виникнення цивільних прав та обов*язків, передбачені ст.11 ЦК України, місця не мали, а тому у ОСОБА_1 не виникло й будь-яких зобов*язань щодо спірної квартири, в тому числі й іпотечних.

 

Керуючись ст.ст. 15, 16, 203, 215, 236, 268, 317, 319, 629 ЦК України, ст.ст. 5, 17 Закону України «Про іпотеку», правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в справі №6-107 цс 12 від 07.11.2012р., ст.ст. 10, 11, 57-61, 212-215, 223 ЦПК України, суд, -

 

В и р і ш и в :

 

Позов задовольнити.

 

Іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», і ОСОБА_2, - визнати недійсним.

 

ОСОБА_1 усунути перешкоди в розпорядженні власністю - квартирою АДРЕСА_1, яка перебуває в іпотеці ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», на підставі договору про відступлення права вимоги №6970 від 28.11.2012р., шляхом припинення іпотеки квартири АДРЕСА_1.

 

Вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2.

 

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м.Києва через районний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутніми в судовому засіданні під час проголошення рішення суду - протягом десяти днів з дня отримання його копії.

 

Суддя:

 


  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Отличная взаимосвязь ст. 203 ЦК и ст. 5 Закона об ипотеке.

Еще понравилось: Щодо можливості застосування обраного позивачем способу захисту його права власності на квартиру АДРЕСА_1, суд враховує правову позицію Верховного Суду України, яка викладена в справі №6-107цс12 від 07.11.2012р., предметом якої був спір про визнання договору недійсним за позовом особи, яка не була стороною цього договору, зробив правовий висновок, відповідно до якого у разі, якщо позивач, не будучи стороною оспорюваного ним договору, домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом цього договору, то виходячи з правової природи спірних правовідносин між сторонами існують речово-правові відносини, і належним способом захисту в такому разі є один із способів, передбачених главою 29 ЦК України: віндикація (ст.ст. 387, 388 ЦК України) - якщо річ перебуває у володінні відповідача; визнання права власності (ст.392 ЦК України) - якщо річ не вибула з володіння позивача, однак його право на неї не визнається відповідачем.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Отличная взаимосвязь ст. 203 ЦК и ст. 5 Закона об ипотеке.

Еще понравилось: Щодо можливості застосування обраного позивачем способу захисту його права власності на квартиру АДРЕСА_1, суд враховує правову позицію Верховного Суду України, яка викладена в справі №6-107цс12 від 07.11.2012р., предметом якої був спір про визнання договору недійсним за позовом особи, яка не була стороною цього договору, зробив правовий висновок, відповідно до якого у разі, якщо позивач, не будучи стороною оспорюваного ним договору, домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом цього договору, то виходячи з правової природи спірних правовідносин між сторонами існують речово-правові відносини, і належним способом захисту в такому разі є один із способів, передбачених главою 29 ЦК України: віндикація (ст.ст. 387, 388 ЦК України) - якщо річ перебуває у володінні відповідача; визнання права власності (ст.392 ЦК України) - якщо річ не вибула з володіння позивача, однак його право на неї не визнається відповідачем.

Подобной практики почти нет да и таких судей тоже не много. Надеюсь, что это решение поможет в будущем тем, кто очутился в подобной ситуации. С кем я не советовался по поводу применения в этой ситуации ст. 391ЦК все говорили, что не прокатиться. Даже человек, который делал мне иск сомневался в правильности такой позиции.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Подобной практики почти нет да и таких судей тоже не много. Надеюсь, что это решение поможет в будущем тем, кто очутился в подобной ситуации. С кем я не советовался по поводу применения в этой ситуации ст. 391ЦК все говорили, что не прокатиться. Даже человек, который делал мне иск сомневался в правильности такой позиции.

Тем не менее нужно ждать апелляцию и готовить возражения.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      13 березня 2019 року
      Київ
      справа №712/8985/17
      адміністративне провадження №К/9901/49333/18
      Верховний Суд у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):
      судді-доповідача - Бевзенка В.М.,
      суддів: Олендера І.Я., Гімона М.М., Гриціва М.І., Данилевич Н.А., Ханової Р.Ф., Смоковича М.І.,
      розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №712/8985/17,
      за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» до Черкаської міської ради про визнання нечинним рішення про встановлення місцевих податків, провадження по якій відкрито
      за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» на ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року (постановлену у складі судді Пироженка В.Д.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року (постановлену у складі колегії суддів Сорочка Є.О., Літвіної Н.М., Федотова І.В.)
      ВСТАНОВИВ:
      І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      Товариство з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» звернулось до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовом до Черкаської міської ради, в якому просило визнати нечинним, таким, що не набрало чинності рішення Черкаської міської ради «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Черкаси» від 22 січня 2015 року №2-672 (далі - Рішення №2-672).
      Позовні вимоги обґрунтовано тим, оскаржене Рішення №2-672 не було опубліковано у встановлений законом спосіб, а тому позивач вважає його таким, що не вступило в законну силу та, як наслідок, є нечинним.
      Короткий зміст рішень судів першої інстанції та апеляційної інстанцій
      Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» до Черкаської міської ради про визнання нечинним, таким, що не набрало чинності рішення Черкаської міської ради від 22 січня 2015 року за №2-672 «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Черкаси» - залишено без розгляду.
      Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року залишено без змін.
      Залишаючи позов без розгляду на підставі статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду, далі -КАС України), суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивач, звернувшись у липні 2017 року до суду з позовом про скасування Рішення №2-672, пропустив шестимісячний строк звернення до суду, визначений частиною другою статті 99 КАС України, без поважних на те причин.
      Визнаючи причини пропуску строку звернення до адміністративного суду неповажними, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивач був обізнаний про існування Рішення №2-672 у 2015 році, оскільки саме в цьому періоді його застосовував при самостійному обчисленні, декларуванні і сплаті податків до місцевого бюджету. Крім того, суди дійшли висновку про те, що обставини належного чи неналежного оприлюднення оскаржуваного рішення міської ради не впливають на факт обізнаності позивача про це рішення.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву на неї
      Товариство з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» звернулось з касаційною скаргою, в якій просило скасувати ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема, частини п'ятої статті 12 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), частини п'ятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 99, частини третьої статті 171, частини першої статті 223 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).
      Зокрема, вказує на те, що шестимісячний строк звернення до суду ним не пропущений, оскільки лише з моменту офіційного опублікування акта органу місцевого самоврядування, особа, права якої порушені таким актом, має реальну можливість дізнатися про його зміст, а тому саме з цього моменту починається відраховуватись строк звернення з позовом до суду. Позивач зазначив, що опублікування Рішення №2-672 в Інформаційному віснику Черкаської міської ради «Місто» не може вважатись офіційним оприлюдненням, оскільки вказаний випуск друкованого засобу масової інформації не містить публікації додатків до рішення, зокрема Додатку 1. Положення про податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на території міста Черкаси, в якому встановлено ставку податку.
      Відзив на касаційну скаргу Черкаська міська рада не надіслала, що не заважає подальшому розгляду справи.
      ІІ. РУХ АДМІНІСТРАТИВНОЇ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ
      Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2018 року прийнято до розгляду касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» на ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року.
      Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2018 року касаційну скаргу передано на розгляд об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду.
      ІIІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Судами попередніх інстанцій встановлено, що Черкаською міською радою прийнято Рішення №2-672, яке опубліковане 02 лютого 2015 року у Інформаційному віснику Черкаської міської ради №1, яке належить Комунальному підприємству «Муніципальне інформаційне агенство «Черкаси» Черкаської міської ради.
      Позивач протягом 2015 року самостійно обчислював, декларував та сплачував податок, який відповідач встановив оскарженим Рішенням №2-672.
      25 травня 2017 року позивач направив до відповідача запит на отримання публічної інформації, в якому просив надати інформацію про таке: « 1. Де та у який спосіб було оприлюднено Рішення?; 2. Чи було Рішення офіційно опубліковано у друкованому засобі масової інформації?; 3. Чи є у Черкаської міської ради комунальний друкований засіб масової інформації?; Чи укладено Черкаською міською радою угоди (угоду) із будь-якими засобами масової інформації щодо офіційного опублікування рішень Черкаської міської ради?».
      Відповідач листом від 09 травня 2017 року №7671-01-9 надав відповіді на поставлені позивачем у запиті запитання.
      Не погоджуючись з Рішенням №2-672, позивач у липні 2017 року звернувся до суду з цим позовом. При цьому, позивач наголошує на тому, що дізнався про порушення своїх прав оскаржуваним Рішенням №2-672 лише після отримання листа Черкаської міської ради від 29 травня 2017 року.
      IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, Суд виходить з таких міркувань.
      Суд касаційної інстанції наголошує на том, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
      Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
      Статтею 143 Конституції України встановлено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону.
      Пунктом 12.5 статті 12 Податкового кодексу України передбачено, що офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті.
      Згідно частини п'ятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію.
      Відповідно до статті 22 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» рішення органів місцевого самоврядування, інші нормативно-правові акти публікуються в офіційних виданнях (відомостях, бюлетенях, збірниках, інформаційних листках тощо) та друкованих засобах масової інформації відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
      Особливості оскарження нормативно-правових актів, зокрема, органів місцевого самоврядування передбачені статтею 171 КАС України. Правила цієї статті не містять спеціальних вимог до строку звернення до адміністративного суду з позовами, предметом оскарження яких є нормативно-правові акти.
      Згідно частини першої, другої статті 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
      Таким чином, законодавець встановлює строк звернення до адміністративного суду з дня, коли особа дізналася або мала б дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
      Перевіряючи обґрунтованість висновку судів першої та апеляційної інстанції про наявність підстав для залишення позовної заяви без розгляду у зв'язку із пропуском позивачем строку звернення до адміністративного суду, Суд враховує сутність і ознаки нормативно-правового акту.
      Для нормативно-правових актів притаманні такі характерні властивості, ознаки:
      - приймається як у спосіб безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це органом за встановленою процедурою;
      - містить загальнообов'язкові правила поведінки, легітимізовані людьми;
      - розрахований на невизначене коло осіб та багаторазове застосування.
      Згідно частини першої статті 36 Податкового кодексу України податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом.
      Прийняття органом місцевого самоврядування нормативно-правового акту про встановлення місцевих податків чи зборів визначає передумови виникнення у платника податків податкового обов'язку за відповідним податком чи збором, який полягає у його обчисленні, декларуванні та/або сплаті в порядку і строки, визначені Податковим кодексом України.
      Тому, звертаючись до суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, позивач має обґрунтувати не лише зміст позовних вимог, а і факт порушення цим актом його суб'єктивних прав, свобод, інтересу.
      Конституційний Суд України у рішення від 16.04.2009 №7-рп/2009, проаналізувавши функції і повноваження органів місцевого самоврядування, врегульовані Конституцією України та іншими законами України, дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.
      Суд зазначає, що дія нормативно-правового акту є постійною тривалий час і не обмежується його разовим застосуванням. Відповідно, чинним нормативно-правовим актом суб'єктивні права, свободи чи інтереси можуть порушуватися неодноразово, тобто постійно, упродовж усього часу чинності такого акту.
      Тому, факт порушення прав, свобод чи інтересів, у разі дії чинного нормативно-правового акту, може мати триваючий характер. Оскільки чинний нормативно-правовий акт може обумовлювати триваюче порушення суб'єктивних прав, свобод чи інтересів, то, відповідно, строк звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи слід розраховувати від усього часу чинності (тривалості дії) нормативно-правового акту.
      Отже, обчислюючи строк звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, необхідно брати до уваги таке:
      - багаторазове застосування та триваюча дія (тривала чинність) нормативно-правового акту;
      - дійсність факту перебування суб'єкта у відносинах, які регулюються нормативно-правовим актом;
      - дата факту порушення прав, свобод, інтересів, тобто - коли саме особа (позивач) дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів;
      - чи є чинним нормативно-правовий акт, яким порушено права, свободи, інтереси особи (позивача);
      - чи перебуває особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду;
      - коли вступила особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і, коли з них вибула?
      З урахуванням вищезазначеного, можна зробити висновок, що за умови перебування особи (позивача) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду, строк звернення до адміністративного суду із позовом не може обмежуватися шістьма місяцями, передбаченими частиною другою статті 99 КАС України. У разі оскарження нормативно-правового акту строк такого оскарження буде вимірюватися усім часом чинності цього нормативно-правового акту.
      Зважаючи на наведений аналіз норм права та фактичних обставин адміністративної справи, змісту правового регулювання, Суд робить висновок про порушення норм процесуального права при постановлені ухвали Соснівським районним судом м. Черкаси та прийнятті постанови Київським апеляційним адміністративним судом.
      За правилами частини першої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      За таких обставин Суд робить висновок, що оскаржені ухвала Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року мають бути скасовані з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, -
      ПОСТАНОВИВ:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» - задовольнити.
      2. Ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року й постанову Київського апеляційного адміністративного суду 28 березня 2018 року у адміністративній справі №712/8985/17 - скасувати.
      3. Справу направити на продовження розгляду до Соснівського районного суду м. Черкаси.
      4. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується.
      Суддя-доповідач В.М.Бевзенко
      Судді І.Я.Олендер
      М.М.Гімон
      М.І.Гриців
      Н.А.Данилевич
      Р.Ф.Ханова
      М.І.Смокович
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80457637
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      4 грудня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 910/18560/16
      Провадження N 12-143гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Рогач Л.І.,
      суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., учасників справи:
      представник прокуратури - Яговдік С.М.,
      представник позивачів - Сажієнко І.О.,
      представник Київської міської ради - Власенко І.І.,
      представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" - Яковенко А.О.,
      розглянула касаційні скарги Київського квартирно-експлуатаційного управління та Головної військової прокуратури на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року (судді Хрипун О.О., Суховий В.Г., Коротун О.М.) та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року (суддя Привалов А.І.) у справі N 910/18560/16 за позовом заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави (далі - прокуратура) в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" (далі - ТОВ "Будтехнології"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Військова частина А 0136, про визнання незаконним та скасування рішення; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; визнання відсутнім права користування земельною ділянкою.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У жовтні 2016 року прокуратура звернулася до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі - позивач, МОУ) та Київського квартирно-експлуатаційного управління (далі - ККЕУ) до Київської міської ради (далі - Рада) та ТОВ "Будтехнології" про: визнання незаконним та скасування рішення Ради від 1 листопада 2012 року N 394/8678 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва" (далі - рішення N 394/8678); визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1,5940 га на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014), укладеного Радою і ТОВ "Будтехнології", зареєстрованого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пасічник С.Г. в реєстрі за N 201 від 22 липня 2013 року та Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі від 25 липня 2013 року за N МЗК-1-00012; визнання відсутнім у ТОВ "Будтехнології" права користування земельною ділянкою площею 1,5940 га по вул. Онуфрія Трутенка, 3 (нова адреса - вул. М. Максимовича, 3) у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014).
      1.2. Позовні вимоги обґрунтовані доводами про те, що Рада, приймаючи оскаржуване рішення N 394/8678, вийшла за межі наданих їй повноважень та передала в оренду ТОВ "Будтехнології" земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони та є державною власністю без зміни її цільового призначення, а також за відсутності відмови землекористувача - ККЕУ від права користування спірною земельною ділянкою.
      1.3. ТОВ "Будтехнології" проти позовних вимог заперечило, вказавши на необґрунтованість позову, оскільки товариство відповідно до положень статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) є законним землекористувачем як власник нерухомого майна, розміщеного на спірній земельній ділянці. ТОВ "Будтехнології" також зазначило, що обставини належного користування земельною ділянкою встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284, яке є чинним та обов'язковим для виконання.
      1.4. Рада у відзиві також заперечила проти задоволення позовних вимог. Крім іншого, вказала, що спірна земельна ділянка як на момент прийняття оскаржуваного рішення, так і на теперішній час перебуває у комунальній власності, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права комунальної власності.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
      2.2. Суд указав, що:
      - розпорядження землями державної власності, в тому числі щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача та передачі земель місцевим органам влади, відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України, який у цьому випадку реалізовує свої повноваження через МОУ;
      - Рада прийняла рішення N 394/8678 з перевищенням повноважень та за відсутності доказів відмови землекористувача від земельної ділянки, що свідчить про його незаконність; через дії відповідачів з користування позивачів поза їх волею та без достатніх правових підстав вибула спірна земельна ділянка, яка належить до земель оборони;
      - за наслідками придбання військового майна - нежитлових будівель військового містечка N 141 - покупець ТОВ "Дженерал-сервіс" мав право претендувати на оформлення земельної ділянки для обслуговування придбаних будівель тільки загальною площею 0,16 га, тоді як спірним рішенням Ради за рахунок земель оборони надано в оренду земельну ділянку значно більшого розміру - 1,5940 га, що не відповідає положенням статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України (в редакціях, які діяли на дату укладання договору купівлі-продажу);
      - договір оренди земельної ділянки, укладений на підставі незаконного рішення, також є незаконним, а позовні вимоги про недійсність договору та визнання відсутнім права вимоги - обґрунтованими.
      2.3. Разом з тим суд дійшов висновку, що позовна давність за вимогами про визнання незаконним та скасування рішення N 394/8678, перебіг якої розпочався в день прийняття цього рішення, сплинула 1 листопада 2015 року, а за вимогами про недійсність договору оренди - 25 липня 2016 року. Прокурор належними засобами доказування не довів поважність причин пропуску позовної давності, про застосування якої заявила Рада. Тому суд відмовив у задоволенні позову з підстав спливу такого строку.
      2.4. Київський апеляційний господарський суд постановою від 30 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції залишив без змін, але з інших підстав. Апеляційний суд зазначив, що прокурор та позивачі не довели права позивачів на користування спірною земельною ділянкою на час прийняття рішення N 394/8678 та укладення спірного договору оренди, адже на цей час земельна ділянка вже не перебувала в управлінні МОУ та не використовувалась під розміщення військового містечка. У зв'язку з продажем нежитлових будівель військового містечка N 141 за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року у землекористувачів (МОУ та ККЕУ) право користування частиною земельної ділянки, на якій розташоване реалізоване майно, припинилося на підставі статті 377 ЦК України та частини другої статті 120 ЗК України. Разом з тим МОУ не вчинило дій щодо юридичного оформлення земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства.
      2.5. Крім того, суд визнав преюдиційність обставин, установлених рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 (залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року) щодо права ТОВ "Будтехнології" на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації й обслуговування нежитлових будівель, та дійсність укладеного за цим рішенням договору оренди, що свідчить про недоведеність наявності у позивачів права землекористування на час прийняття Радою спірного рішення та укладення спірного договору.
      3. Вимоги касаційних скарг та короткий зміст наведених в них доводів
      3.1. Прокуратура подала до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року, в якій просить вказані рішення та постанову скасувати в повному обсязі, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      3.2. За наведеними в касаційній скарзі доводами висновок суду апеляційної інстанції щодо законності набуття ТОВ "Будтехнології" права користування на земельну ділянку площею 1, 5940 га у зв'язку із набуттям права власності на будівлі і споруди площею 1897, 60 кв. м не відповідає приписам статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України. Суд апеляційної інстанції не врахував, що спірна земельна ділянка до прийняття оскаржуваного рішення Ради та передачі її в оренду належала до земель оборони і власник (МОУ) та землекористувач (ККЕУ) рішень про відчуження земельної ділянки не приймали. Тому ця земельна ділянка продовжувала перебувати у складі земель оборони, а висновок апеляційного суду як про відсутність порушення прав позивачів, так і щодо наявності повноважень у Ради розпоряджатися спірною земельною ділянкою, є помилковим і суперечить вимогам статей 116, 141, 142 ЗК України.
      3.3. Так само, за доводами касаційної скарги, помилковим є висновок місцевого господарського суду про обізнаність позивачів щодо вибуття з користування спірної земельної ділянки та недотримання встановленого строку звернення до суду за захисту порушених прав, бо рішення N 394/8678 не було доведено до їх відома, тому про існування цього рішення та про укладення договору оренди від 25 липня 2017 року позивачам не було відомо.
      3.4. ККЕУ також подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року, в якій просить постанову скасувати, а справу направити на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду.
      3.5. У касаційній скарзі ККЕУ вказало, що місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про невідповідність вимогам законодавства оскаржуваного рішення Ради та договору оренди, які порушують права та законні інтереси позивачів, разом з тим помилково відмовив у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності, оскільки у позивачів не було об'єктивної можливості встановити факт надання та використання спірної земельної ділянки стороннім особам для забудови до моменту початку будівництва на ній у квітні 2014 року і перебіг позовної давності міг початися лише після того, як було розпочато будівництво.
      3.6. В свою чергу суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення господарського суду, на зазначені обставини увагу не звернув, не дослідив істотні обставини справи щодо додержання порядку переходу права власності до ТОВ "Будтехнології" відповідно до вимог статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, дійшовши помилкових висновків про відсутність порушення прав позивачів, у зв'язку з чим справу слід направити на новий апеляційний розгляд.
      4. Надходження касаційних скарг на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 травня 2018 року справу з касаційними скаргами передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що з огляду на положення статті 116 Конституції України, Закону України "Про управління об'єктами державної власності", Закону України "Про використання земель оборони", Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" спірна земельна ділянка належить до земель оборони, які знаходяться в управлінні та користуванні МОУ, власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який розпоряджається ними. Водночас системний аналіз указаних норм права не дає відповіді на низку питань, зокрема, стосовно неоднозначного застосування та трактування норм права у правовідносинах щодо: 1) переходу права на земельну ділянку у зв'язку з набуттям іншими особами права власності на частину будівель військового майна в контексті положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України; 2) визначення розміру таких земельних ділянок; 3) процедури автоматичного переходу права користування земельною ділянкою до власника об'єкту нерухомості, розташованої на ній, чи необхідності отримання відмови Кабінету Міністрів України від вказаних земель з метою реалізації такого права; 4) процедури розпорядження земельними ділянками, які мають статус земель оборони, у разі встановлення обставин неправомірного набуття іншими особами такої земельної ділянки; 5) визначення особи, на користь якої повинна витребовуватися спірна земельна ділянка. Правильне застосування наведених вище норм у спірних правовідносинах, яке необхідне для розгляду касаційних скарг, складає виключну правову проблему.
      5. Позиція учасників справи
      5.1. У відзиві ТОВ "Будтехнології" заперечило наведені в касаційних скаргах доводи, натомість навело свої аргументи щодо правомірності набуття ним права на земельну ділянку та законності висновків суду щодо перебігу позовної давності.
      5.2. У судовому засіданні представники сторін та прокурор підтримали свої доводи та заперечення.
      6. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      6.1. Місцевий господарський суд установив, що на виконання рішення Ради від 26 червня 2003 року N 512/672 та рішення Ради від 15 липня 2004 року N 457/1867 уповноважена організація - Товариство з обмеженою відповідальністю "Епоха-гео" склала: технічний звіт щодо встановлення зовнішніх меж земельної ділянки ТОВ "Будтехнології" на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва, розташованої в кварталі 79:364, який був погоджений начальником відділу землекористування Голосіївського району; акт встановлення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі.
      6.2. На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року, зареєстрованого в реєстрі за N 1554, укладеного Державним підприємством Міністерства оброни України "Укроборонлізинг" (далі - ДП МОУ "Укроборонлізинг") та ТОВ "Дженерал-сервіс", останньому були реалізовані нежитлові будівлі військового містечка N 141, що знаходиться в м. Києві на вул. Онуфрія Трутенка, 3: сховище, будівля (літ. "А") площею 1574,80 кв. м, колишній склад під учбові класи, будівля (літ. "Б") площею 294,60 кв. м, контрольно-технічний пункт, будівля (літ. "В") площею 28,20 кв. м, будівлі N 45, 66, 77. Загальна площа нежитлових будівель - 1897,60 кв. м
      6.3. 15 листопада 2006 року придбані у МОУ за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року нежитлові будівлі військового містечка N 141 загальною площею 1897,60 кв. м ТОВ "Дженерал-сервіс" продало ТОВ "Будтехнології". Договір посвідчений приватним нотаріусом, право власності зареєстроване у Київському БТІ 23 листопада 2006 року за N 998.
      6.4. Предметом купівлі-продажу у цих договорах були саме нежитлові будівлі без вказівки на перехід права користування або оренди земельної ділянки, на якій вони розташовані; дані щодо цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані будівлі, їх кадастрових номерів і документів, які б підтверджували належність прав на земельні ділянки продавцям нерухомого майна, також були відсутні у договорах.
      6.5. 21 травня 2007 рокуТОВ "Будтехнології" подало до Ради клопотання від 21 травня 2007 року щодо укладення договору оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі міста Києва. Однак договір оренди земельної ділянки укладено не було, в зв'язку з чим ТОВ "Будтехнології" звернулося до господарського суду з відповідним позовом.
      6.6. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 задоволено позов ТОВ "Будтехнології" до Ради та Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації); визнано право позивача на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель; вирішено вважати укладеним договір оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель між ТОВ "Будтехнології" та Радою в запропонованій позивачем редакції, викладеній у резолютивній частині рішення, яка відповідає вимогам Закону України "Про оренду землі" та типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 року N 220, проекту відведення та висновкам, які у ньому містяться, та переданою земельну ділянку на умовах, визначених договором, з моменту набрання чинності судовим рішенням; зобов'язано Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) зареєструвати договір оренди земельної ділянки з усіма додатками, що є його невід'ємними частинами, у встановленому порядку; розподілено судові витрати.
      6.7. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року рішення Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 залишено без змін. Касаційний перегляд справи не здійснювався.
      6.8. На підставі рішення суду між Радою як орендодавцем і ТОВ "Будтехнології" як орендарем виникли відносини з оренди земельної ділянки площею 1, 5940 га, кадастровий номер 8000000000:79:364:0014, розташованої на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель строком на 10 років.
      6.9. 1 листопада 2012 року Рада прийняла рішення N 394/8678 "Про передачу ТОВ "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва", яким затвердила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ТОВ "Будтехнології" для будівництва житлового комплексу із вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом за вказаною адресою (справа N Д-6577) та передала ТОВ "Будтехнології" в короткострокову оренду на 5 років земельну ділянку площею 1,5940 га для будівництва житлового комплексу із вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом за адресою вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва за рахунок земель, право користування якими посвідчено договором оренди земельної ділянки від 28 вересня 2007 року N 79-6-00538.
      6.10. На підставі рішення Ради від 1 листопада 2012 року N 394/8678 відповідачі 22 липня 2013 року уклали договір оренди земельної ділянки, за яким орендодавець (Рада) за актом приймання-передачі передає, а орендар (ТОВ "Будтехнології") приймає в оренду земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014), яка перебуває у комунальній власності згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, наданим реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві, сформованим 11 липня 2013 року державним реєстратором Чайко С.В., за індексним номером 6054359, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 101953280000. Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вчинило відповідний запис у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі 25 липня 2013 року за N МЗК-1-00012.
      6.11. Земельну ділянку по вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва площею 1,5940 га з кадастровим номером 8000000000:79:364:0014 передано орендодавцем орендарю за актом приймання-передачі земельної ділянки від 22 липня 2013 року; на момент розгляду спору на ній здійснюється будівництво житлового комплексу, замовником якого є ТОВ "Будтехнології".
      6.12. Водночас за висновком місцевого суду земельна ділянка, на якій ведеться будівництво житлового комплексу, належить до земель оборони і її законним користувачем є ККЕУ. На підтвердження належності спірної земельної ділянки до земель військового містечка N 141 позивачі та Головна військова прокуратура Генеральної прокуратури України надали: схеми розміщення земельних ділянок (орієнтовні межі земельної ділянки, відведеної в користування Печерської квартирно-експлуатаційної частини Київського району під будівництво військових містечок N 141, 167 за рішенням Виконкому Київської міської Ради депутатів трудящих від 2 березня 1949 року, та межі спірної земельної ділянки площею 1,5940 га), копію рішення Виконкому Київської міської Ради депутатів трудящих від 2 березня 1949 року, яким відведено КЕЧ-2 земельні ділянки та зобов'язано уточнити межі відводу та оформити відвід; план земельної ділянки площею 46,0961 га за 1951 рік; акт від 19 червня 1951 року про виконання у натурі відводу земельної ділянки площею 46,0961 га; акт інвентаризації земель МОУ на території військового містечка N 141 за 1995 рік, за яким у користуванні військового містечка перебувало 17,1983 га, з яких залишається 16,1 га; перелік військових містечок, що використовуються Збройними Силами України у місті Києві та Київській області; історичну довідку Київської квартирно-експлуатаційної частини та Київського квартирно-експлуатаційного управління.
      6.13. Листом від 6 вересня 2006 року заступник Міністра оборони України повідомив директора ТОВ "Дженерал-сервіс" про те, що на засіданні від 20 липня 2006 року N 20 Комісії з питань використання цілісних майнових комплексів, іншого нерухомого майна та земель оборони, які вивільняються в ході реформування Збройних Сил України, прийнято рішення щодо передачі до земель запасу земельної ділянки військового містечка N 141 (м. Київ, вул. Трутенка, 3) під придбаними ТОВ "Дженерал-сервіс" будівлями площею 0,16 га.
      6.14. Відтак місцевий господарський суд дійшов висновку, що відповідачі не заперечували та належними доказами не спростували, що спірна земельна ділянка до моменту передачі її в оренду ТОВ "Будтехнології" належала до земель оборони, і докази відмови від права користування, як і передачі її в добровільному порядку до земель комунальної власності, відповідачі не надали.
      6.15. Визначаючи початок перебігу позовної давності щодо заявлених вимог, суд указав на те, що: прокурор був присутній на сесії Ради під час прийняття спірного рішення та був обізнаний з матеріалами землевідведення; з користування позивачів вибула земельна ділянка, яка є складовою земельної ділянки під військовим містечком N 141 і оскільки на МОУ покладено обов'язок обліку земель оборони, позивачі не могли не знати протягом такого тривалого часу про порушення свого права.
      6.16. Натомість суд апеляційної інстанції взяв до уваги, що 21 грудня 2005 року ДП МОУ "Укроборонлізинг", що діяло на підставі договору комісії на реалізацію військового майна, за договором купівлі-продажу військового майна продало за підсумками конкурсу ТОВ "Дженерал-сервіс" нежитлові будівлі загальною площею 1 897,60 кв. м військового містечка N 141, що знаходиться в м. Києві, на вул. Трутенка, 3. Право власності на придбані нежитлові будівлі за ТОВ "Дженерал -сервіс" було зареєстроване 17 січня 2006 року. 15 листопада 2006 року придбані у МОУ за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року нежитлові будівлі військового містечка N 141 загальною площею 1897,60 кв. м ТОВ "Дженерал-сервіс" продало ТОВ "Будтехнології". Договір посвідчений приватним нотаріусом, право власності зареєстроване у Київському БТІ 23 листопада 2006 року.
      6.17. Матеріали справи не підтверджують досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо розміру земельної ділянки, на якій були розміщені продані будівлі МОУ та яка необхідна для обслуговування будівель. Також, за висновком апеляційного суду, МОУ (ККЕУ) як землекористувач, право користування частиною земельної ділянки якого припинилося у зв'язку із продажем розташованих на ній будівель, не вчинило дій з юридичного оформлення земельних правовідносин у відповідності із вимогами земельного законодавства.
      6.18. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року, визнано право ТОВ "Будтехнології" на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель та вирішено вважати укладеним на 10 років договір оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві, об'єктом якого є земельна ділянка з такими характеристиками: місце розташування - вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва; розмір - 1,5490 га, цільове призначення - для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель; кадастровий номер - 8000000000:79:364:0014.
      6.19. За змістом рішення N 394/8678 та наявною в проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:79:364:0014 інформаційною довідкою про земельну ділянку на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва (код 79:364:014к) спірна земельна ділянка, передана ТОВ "Будтехнології" для будівництва житлового комплексу та паркінгу, відводиться за рахунок земель, переданих ТОВ "Будтехнології" рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року N 35/284 у довгострокову оренду на 10 років та посвідчених договором оренди земельної ділянки від 28 вересня 2007 року N 79-6-00538.
      6.20. Станом на звітну дату (1 липня 2012 року) у державній статистичній звітності з кількісного обліку земель вищевказана земельна ділянка обліковується в рядку 65 (підприємства інших галузей промисловості), графа 42 (землі комерційного та іншого використання).
      6.21. Спірна земельна ділянка не обліковувалась як землі оборони (3.3 для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, навчальних закладів, підприємств, організацій) згідно з Українським класифікатором цільового використання землі (УКЦВЗ) від 24 квітня 1998 року N 14-1-7/1205 та не відображалась у рядку 76 звіту за формою N 6-зем "Звіт про наявність земель та розподіл їх за власниками землі, землекористувачами, угіддями та видами економічної діяльності".
      6.22. Також спірна земельна ділянка не була включена до пакету документів на отримання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок військового містечка N 141, про що свідчить копія погодженого плану військового містечка N 141 на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві з визначенням меж земельних ділянок, які доцільно використовувати під будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням бюджетних коштів.
      6.23. Отже, за висновком апеляційного господарського суду, враховуючи рішення Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 та дані щодо обліку земель, на час прийняття Радою рішення та укладення спірного договору надана в оренду земельна ділянка вже не перебувала в управлінні МОУ, не використовувалась під розміщення військового містечка, а підлягала передачі місцевим органам влади у відповідності до Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483. Проте МОУ не вчинило дій щодо юридичного оформлення земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства
      6.24. Керуючись принципом правової визначеності, колегія суддів відхилила доводи Головної військової прокуратури та позивачів щодо незаконності набуття ТОВ "Будтехнології" права користування земельною ділянкоюплощею 1,5940 га по вул. Онуфрія Трутенка, 3 (нова адреса - вул. М. Максимовича, 3) у Голосіївському районі м. Києва.
      6.25. Щодо доводів апеляційних скарг про початок перебігу позовної давності у спірних правовідносинах, апеляційний суд зазначив, що з наданих документа вбачається, що станом на 8 квітня 2010 року позивачам було достеменно відомо, що спірна земельна ділянка вибула з їх користування, однак жодних дій з метою відновлення землекористування цією ділянкою позивачі не вчинили. Разом з тим, питання позовної давності судом не розглядається, оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню з інших підстав.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо застосування позовної давності у спірних правовідносинах
      7.2. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
      7.3. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
      7.4. За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      7.5. Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
      7.6. При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.
      7.7. Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
      7.8. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 6-1852цс16 і ВеликоїПалати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц та від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц).
      7.9. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до судуу разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до судуу разі порушення або загрози порушення інтересів державиза відсутності відповідного органудержавної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (відповідний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі N 362/44/17).
      7.10. Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог.
      Щодо прийняття рішення Ради та укладення договору оренди земельної ділянки
      7.11. Рішення Ради N 394/8678 про надання ТОВ "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва виконано шляхом укладення Радою та ТОВ "Будтехнології" відповідного договору оренди земельної ділянки і порушення прав позивачів у такому випадку може відбуватися саме у зв'язку з реалізацією відповідачами своїх прав та обов'язків, що складають зміст цього договору, та саме відповідність яких положенням законодавства підлягає перевірці під час розгляду справи.
      7.12. Частиною першою статті 215 ЦК Українипередбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
      7.13. Частинами другою та третьою статті 215 ЦК Українивстановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
      7.14. Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
      7.15. За наведеними в позовній заяві доводами, уклавши спірний правочин, Рада незаконно розпорядилася землями державної власності, які належать до земель оборони, за відсутності доказів відмови попереднього користувача від земельної ділянки, а також за відсутності підстав для переходу права землекористування та з порушенням порядку встановлення і зміни цільового призначення земель.
      7.16. Статтями 13, 41 Конституції Українипередбачено, що від імені Українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
      7.17. Згідно із частиною першою статті 84 ЗК Україниу державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Частиною другою вказаної норми ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) визначено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади.
      7.18. Особливості правового режиму земель оборони визначені статтею 77 ЗК України, за частинами першою та другою якої (станом на час прийняття спірного рішення Ради) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України; землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.
      7.19. Відповідне регулювання міститься також у статті 1 Закону України "Про використання земель оборони" (у відповідній редакції), за змістом якої землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, визнаються землями оборони. Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК України (стаття 2 наведеного Закону).
      7.20.Порядок використання земель оборони та особливості відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, встановлюються законом (частини четверта та п'ята статті 77 ЗК України).
      7.21.За загальним правилом, наведеним у пункті 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
      7.22.За статтею 14 Закону України "Про Збройні Сили України" землі, закріплені за військовими частинами та установами Збройних Сил України, є державною власністю та належать їм на праві оперативного управління. Вирішення питань щодо порядку надання Збройним Силам України в управління об'єктів державної власності, в тому числі і земельних ділянок, за статтею 9 вказаного вище Законувідноситься до повноважень Кабінету Міністрів України.
      7.23. Разом з тим за статтею 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (в редакції, чинній на час прийняття спірного рішення) відчуження військового майна здійснюється МОУ через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті; рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням МОУ; порядок відчуження нерухомого майна визначається Кабінетом Міністрів України.
      7.24. Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 року N 1919 (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) затверджено Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил. До військового майна, яке може бути предметом відчуження, належать, зокрема, цілісні майнові комплекси, у тому числі військових містечок, будинки споруди та інше нерухоме майно, відчуженням військового майна є вилучення військового майна зі Збройних Сил України у результаті його реалізації через уповноважені підприємства (пункт 2 Положення); рішення про відчуження військового майна приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією МОУ погодженого з Мінекономіки переліку такого майна за формою згідно з додатком 1 (пункт 6 Положення); МОУ щороку узагальнює відомості про відчужене військове майно і до першого квітня року, що настає за звітним періодом, надсилає їх Кабінетові Міністрів України, Мінекономіки та уповноваженим підприємствам (організаціям) (пункт 22 Положення).
      7.25. Відповідно до пунктів 15, 16, 19, 44, 45, 46, 48, 50 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483, за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади. Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою МОУ або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України. Своєчасне виявлення земель, що не використовуються, та надання відомостей про них покладається на заступників Міністра оборони України - командувачів видів Збройних Сил України, командуючих військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, начальників управлінь центрального апарату МОУ, а також командирів військових частин - землекористувачів. Перелік земель, які пропонуються до передачі місцевим органам влади, Головне управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України погоджує з заступниками Міністра оборони України - командувачами видів Збройних Сил України, начальниками управлінь центрального апарату МОУ, командувачами військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, на території яких знаходиться земельна ділянка, і подає на затвердження Міністру оборони України. Оформлення передачі земель місцевим органам влади здійснюють землекористувачі спільно з квартирно-експлуатаційною частиною, відділенням морської інженерної служби Військово-Морських Сил України, на обліку яких знаходяться земельні ділянки, в порядку, встановленому ЗК України.
      7.26. Станом на час укладення договору купівлі-продажу військового майна Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" не містив регулювання щодо особливостей зміни правового режиму земельних ділянок, на яких розташовані реалізовані об'єкти нерухомого військового майна; натомість з 22 грудня 2011 року статтю 6 цього Закону доповнено частиною третьою, за якою відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      7.27. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення (частина перша статті 20 ЗК України). Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України (частина друга статті 20 ЗК України).
      7.28. Натомість наведені вище спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, на час укладення договору купівлі-продажу військового майна передбачали належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб'єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням.
      7.29. Повноваження органів виконавчої влади у галузі земельних відносин визначено нормами глави 3 ЗК України. Статус та повноваження Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (стаття 113 Конституції України) визначаються розділом VI Конституції України, а також Законом України "Про Кабінет Міністрів України". Відповідно до частини другої статті 44 вказаного Закону Кабінет Міністрів України, зокрема, здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів загального складу Кабінету Міністрів України.
      7.30. До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин стаття 13 ЗК України відносить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Кабінет Міністрів України може розпоряджатися землями лише у випадках та в порядку, прямо передбачених законом: 1) у разі вилучення та надання у власність чи користування земельних ділянок державної власності (частина сьома статті 122, статті 149, 150 ЗК України); 2) у разі продажу земельних ділянок державної власності іноземним державам та юридичним особам (стаття 129 ЗК України).
      7.31. Законами України "Про оборону України" (стаття 9) та "Про Збройні Сили України" (стаття 9) передбачено, що Кабінет Міністрів України встановлює порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна, в тому числі земельних ділянок, інших природних, енергетичних ресурсів тощо. Перелік повноважень Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин, закріплений статтею 13 ЗК України, не є вичерпним. До них належать повноваження із нормативно-правового регулювання земельних відносин у випадках, визначених законом; прийняття визначених законом індивідуально-правових актів у сфері земельних відносин; загальна виконавчо-розпорядча діяльність Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (в тому числі й розпорядження землями державної власності).
      7.32. МОУ забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України. Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (стаття 2) передбачає, що МОУ, будучи центральним органом управління Збройних Сил України, здійснює управління військовим майном. Цим законом також встановлено, що відчуження військового майна здійснюється МОУ через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства і організації.
      7.33. Відповідно до цих приписів, наведених у Законі України "Про оборону України" та Законі України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", Міністерство оборони України є уповноваженим державою органом управління військовим майном.
      7.34. Водночас підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України.
      7.35. За частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для її обслуговування.
      7.36. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (частина друга статті 377 ЦК України).
      7.37. За частиною першою статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
      7.38. Право власності на земельну ділянку на час укладення договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року припинялося з підстав, наведених у статті 140 ЗК України (у відповідній редакції) зокрема, відчуження земельної ділянки за рішенням власника. Підстави припинення права користування земельною ділянкою на час укладення зазначеного вище договору були визначені статтею 141 ЗК України (у відповідній редакції).
      7.39. Постійний землекористувач міг добровільно відмовитися від права користування земельною ділянкою, за поданою ним заявою до власника земельної ділянки та прийнятим власником земельної ділянки на підставі цієї заяви рішенням про припинення права постійного користування земельною ділянкою (частини третя та четверта статті 142 ЗК України у відповідній редакції).
      7.40. На час укладення спірного договору оренди земельної ділянки редакцію статей 120, 140 та 141 ЗК України було змінено. За змістом цих норм законодавець встановив імперативний припис щодо переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду та передбачив відповідну підставу для припинення права користування земельною ділянкою у випадку набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.
      7.41. При цьому договір, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, має містити таку істотну умову, як кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку із набуттям права власності на ці об'єкти. Укладенню ж договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов'язане з переходом права на частину земельної ділянки, передує виділення цієї частини в окрему земельну ділянку (абзаци перший та другий частини шостої статті 120 ЗК України у чинній редакції).
      7.42. Отже, законодавство, яке діяло станом на час прийняття рішення N 394/8678 та укладення спірного договору оренди встановлювало правило, за яким перехід права на земельну ділянку до нового набувача жилого будинку, будівлі або споруди відбувається в силу прямого припису закону, незалежно від волі органу, який уповноважений розпоряджатися земельною ділянкою.
      7.43. Правовідносини, які виникли у зв'язку з укладенням договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року, не належали до сфери діяльності Кабінету Міністрів Українив галузі земельних відносин, оскільки не вимагали здійснення Кабінетом Міністрів України розпорядження земельною ділянкою, розташованою під придбаним об'єктом нерухомості, для набуття права на неї юридичною особою приватного права або фізичною особою.
      7.44. Водночасв силу наведених вище положень земельного законодавства саме позивачам у справі належало вчинити необхідні дії щодо юридичного оформлення земельних правовідносин згідно із вимогами законодавства щодо наслідків переходу права власності на реалізовані будівлі та привести дані щодо земель, наданих у користування для розміщення і постійної діяльності військової частини, у відповідність з наявними документально підтвердженими відомостями про те, які землі, що обліковувались за військовим містечком, для потреб оборони не використовуються в силу правочину, який відбувся.
      7.45. Однак таких дій позивачі не вчинили і наведене законодавство не містить вказівки на можливість змусити позивачів до дій з такого оформлення поза їх волевиявленням, у зв'язку із чим і виник спір щодо умов та порядку реалізації набувачем військового майна права землекористування за наслідками укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна з МОУ та способу оформлення цього права.
      7.46. До розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), здійснювали відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (пункт 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України зі змінами, внесеними згідно із Законом N3235-IV від 20 грудня 2005 року).
      8. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо виключної правової проблеми
      8.1. Щодо застосування і трактування норм права у правовідносинах стосовно: 1) переходу права на земельну ділянку у зв'язку з набуттям іншими особами права власності на частину будівель військового майна в контексті положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України; 2) визначення розміру таких земельних ділянок; 3) процедури автоматичного переходу права користування земельною ділянкою до власника об'єкта нерухомості, розташованої на ній, чи необхідності отримання відмови Кабінету Міністрів України від указаних земель з метою реалізації такого права; 4) процедури розпорядження земельними ділянками, які мають правовий режим земель оборони, у разі встановлення обставин неправомірного набуття іншими особами такої земельної ділянки; 5) визначення особи, на користь якої повинна витребовуватися спірна земельна ділянка, - Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      8.2. Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об'єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними.
      8.3. Правові норми, які визначали дол. земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України.
      8.4. Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України N 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України N 1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.
      8.5. Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
      8.6. Однак передбачений законодавцем принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знаходить належного втілення у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об'єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування, зокрема, щодо об'єктів нерухомості, які мають режим військового майна.
      8.7. Адже стаття 92 ЗК України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок, а статті 140, 141 та 142 ЗК України (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу військового майна) не містили відповідних підстав та механізму переходу прав на земельну ділянку поза волевиявленням попереднього власника чи користувача земельної ділянки.
      8.8. Якщо віддати перевагу приписам статей 92, 140, 141 142 ЗК України (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу військового майна) перед загальними правилами про перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівель і споруд, то при переході будівлі чи споруди до власника - юридичної особи приватного права чи фізичної особи, право на таку земельну ділянку до нового власника не перейде. Водночас уповноважений у відповідних правовідносинах орган буде позбавлений можливості оформити право на земельну ділянку новому власнику об'єкта нерухомості, якщо права на цю ділянку належать попередньому власнику чи постійному землекористувачу, без їх відмови від земельної ділянки, чим порушується принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та об'єктів нерухомості, які на ній розміщені.
      8.9. На час відчуження військового майна за відповідним правочином від 21 грудня 2005 року згідно із чинним на той час законодавством, до набувача права власності на об'єкт нерухомого майна (військове майно), який розташований на земельній ділянці, що перебувала в користуванні іншої особи, могло перейти право користування земельною ділянкою на таких самих умовах і в тому ж обсязі, що були встановлені для попереднього власника нерухомого майна, або право вимагати оформлення земельних прав, які в нього виникають.
      8.10. Особливості використання земель оборони (в тому числі самої процедури зміни цільового призначення земель оборони) визначаються Законом України "Про використання земель оборони" та відомчими нормативними актами (зокрема Положенням про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основними правилами користування наданими землями, Керівництвом з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затвердженими наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483). Однак на час укладення договору купівлі-продажу військового майна положення законодавства, які встановлюють порядок відчуження земельних ділянок у випадку переходу права власності на розташовані на них військові об'єкти нерухомого майна, були відсутні.
      8.11.Враховуючи, що перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об'єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній землекористувач процедур й порядку припинення землекористування, подавши заяву про відмову від права постійного користування, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення.
      8.12. На момент укладення договору купівлі-продажу військового майна та виникнення у набувача такого майна прав на оформлення його земельних прав, відповідного звернення набувача до суду встановлення та зміна цільового призначення земельної ділянки у складі земель оборони визначалися статтями 20 і 21 ЗК України у відповідній редакції. При цьому мали враховуватися особливості правового режиму земель оборони, визначені Законом України від 27 листопада 2003 року "Про використання земель оборони", та Положенням про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженим наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483.
      8.13. Стаття 20 ЗК України в редакції від 5 листопада 2009 року деталізувала положення щодо зміни цільового призначення земельних ділянок. Загальне правило полягає в тому, що види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом для використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Виняток з цього правила складають землі сільськогосподарського призначення та землі оборони. Щодо останніх - частиною п'ятою статті 20 ЗК України встановлено, що земельні ділянки, які належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України "Про використання земель оборони".
      8.14. Спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, на час укладення договору купівлі-продажу військового майна передбачали належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб'єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням.
      8.15. Тому перехід права на земельну ділянку, що має правовий режим земель оборони, до приватного власника придбаного об'єкта нерухомості, розташованого на ній, об'єктивно зумовлює зміну її цільового призначення, зокрема, на землі забудови (житлової або громадської) або землі промисловості, адже змінюється суб'єкт її використання, земельна ділянка в такому випадку використовується для експлуатації придбаного у власність об'єкта нерухомості, розташованого на цій земельній ділянці, а не є наданою для розміщення і діяльності військової частини.
      8.16. Наведені вище земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил.
      8.17. Таким чином, особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості розташованого на ній.
      8.18.Набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об'єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання військового майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об'єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель.
      8.19. За змістом частини першої статті 167 та статті 170 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин та набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
      8.20. За договором купівлі - продажу військового майна від 21 грудня 2005 року відбулося відчуження військового майна, яке належало на праві власності державі, в приватну власність. Відповідно до покупця об'єктів нерухомого майна перейшло право на частину земельної ділянки, на якій розміщене придбане ним нерухоме майно та яка необхідна для обслуговування цього майна.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      9.1. Відповідно до приписів частин першої та четвертої статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної частини та (або) резолютивної частини.
      9.2. З огляду на наведені вище приписи законодавства про підстави та порядок переходу права користування земельною ділянкою та висновки Великої Палати Верховного Суду про їх застосування у спірних правовідносинах висновки суду апеляційної інстанції про недоведеність порушених прав позивачів у спірних правовідносинах є помилковими, а тому постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року слід скасувати.
      9.3. Так, за статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим для виконання, а в силу статті 35 ГПК України (у редакції, чинній на час прийняття рішень судами попередніх інстанцій) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній, адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
      9.4. Однак зі змісту судових рішень у господарській справі N 35/284 вбачається, що ні МОУ, ні ККЕУ не брали участі в розгляді цієї справи і судові рішення у цій справі не містять встановлених обставин щодо наявності чи відсутності прав на спірну земельну ділянку, змісту цих прав, їх припинення, повноважень позивачів у спірних правовідносинах.
      9.5. Крім того, з'ясовані апеляційним судом відомості щодо стану обліку позивачами спірних земельних ділянок як земель оборони на час розгляду справи не належать до визначених законодавством підстав для виникнення, припинення та переходу права користування земельною ділянкою (її частиною), надання якої під розміщення і постійної діяльності військової частиниу встановленому порядку під сумнів не ставиться жодним з учасників спору.
      9.6. Таким чином, суд апеляційної інстанції не повно встановив істотні обставини справи, його висновки про відмову в задоволенні позовних вимог не ґрунтуються на належних та допустимих доказах, та суперечать положенням процесуального законодавства, а також нормам матеріального права.
      9.7. Натомість суд першої інстанції встановив, що під час придбання військового майна - нежитлових будівель військового містечка N 141 покупець мав право претендувати на оформлення земельної ділянки у розмірі, необхідному для обслуговування придбаних будівель, однак, помилково вказав про неможливість реалізувати це право набувачем у встановленому порядку за відсутності добровільної відмови землекористувача та відповідних розпорядчих актів уповноважених виконавчих органів та, відповідно, про незаконність набуття за таких умов покупцем ТОВ "Дженерал-сервіс", а в подальшому - ТОВ Будтехнології" права на користування земельною ділянкою як набутою без достатніх на те правових підстав та поза волею позивачів в цілому, щодо всієї земельної ділянки площею 1,5940 га.
      9.8. Що ж до інших наведених у позові та касаційних скаргах підстав невідповідності спірного правочину положенням чинного законодавства ВеликаПалата Верховного Суду зазначає, що МОУ забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України, а статтею 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України передбачено, що МОУ, будучи центральним органом управління Збройних Сил України, здійснює управління державним майном.
      9.9.За підпунктами 72-75 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України N 406/2011 від 6 квітня 2011 року (зі змінами), МОУ веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони України; утримує в належному стані та організовує експлуатацію об'єктів військового призначення; затверджує порядок списання військового майна; здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил;
      9.10. За підпунктом 23 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року N 671, МОУ забезпечує життєдіяльність Збройних Сил, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності, проведення ремонту та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил; за підпунктами 105, 107 Положення МОУ здійснює в межах повноважень, передбачених законом, інші функції з управління об'єктами державної власності, які належать до сфери управління Міноборони; веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони;
      9.11. За змістом пунктів 1.1 -1.4 Керівництва з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483, землі, які використовують Збройні Сили України, підлягають обов'язковому обліку, цільовому використанню і правильному утриманню. Облік земель повинен бути своєчасним, повним, достовірним і точним. Облік земель в органах квартирно-експлуатаційної служби ведеться з метою своєчасного забезпечення відповідних посадових осіб, органів квартирно-експлуатаційної служби, а також відповідних рад, в адміністративних межах яких знаходиться землекористувач, даними про наявність, рух і якісний стан земель, контролю за збереженістю, законністю, доцільністю й ефективністю використання земель, підготовки вихідних даних для складання облікових документів, установлених табелем термінових донесень будівельно-квартирних органів МОУ.
      9.12. Таким чином, позивачі були зобов'язані здійснювати своєчасний, повний та достовірний контроль за обліком, цільовим використанням та збереженістю земель оборони.
      9.13. Також суд першої інстанції достеменно з'ясував та правильно встановив, що прокурор був обізнаний з рішенням N 394/8678 під час його прийняття Радою.
      9.14. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що як прокурор так і позивачі в силу наведених вище положень законодавства та встановлених місцевим господарським судом обставин справи повинні були та не могли не бути обізнаними про здійснення фактичного використання спірної земельної ділянки новим набувачем реалізованого військового майна в силу придбання цього майна та виникнення у набувача права належним чином документально оформити своє землекористування, про невідповідність розміру наданої в оренду земельної ділянки дійсному розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування придбаних будівель, якщо таке мало місце, відповідно своєчасно звернувшись до суду за захистом порушеного права. Зміна мети використання земельної ділянки шляхом надання її під забудову не змінює суті наведеного у позові порушення права на захист якого, за доводами позову, було подано позов.
      9.15. Ураховуючи наведене, резолютивну частину рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року слід залишити без змін, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
      Керуючись статтями 301, 302, 311, 312, 315 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Головної військової прокуратурина постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року та касаційну скаргуКиївського квартирно-експлуатаційного управління на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року задовольнити частково.
      Постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року у справі N 910/18560/16 скасувати.
      Мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року змінити, виклавши її в редакції цієї постанови. В решті рішення залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач Л.І. Рогач
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      27 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 826/8273/16
      Провадження N 11-775ас18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження заяви Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про перегляд судових рішень у справі N 826/8273/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Банк Михайлівський" Ірклієнка ЮріяПетровича, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", ОСОБА_4, про визнання протиправними дій, скасування наказу та розпорядження,
      УСТАНОВИЛА:
      У травні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" (далі - ТОВ "ФК "Плеяда", Товариство) звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову просило:
      1) визнати протиправними дії та рішення уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Банк Михайлівський" Ірклієнка Ю.П. (далі - Уповноважена особа) щодо: встановлення нікчемності договору факторингу від 19 травня 2016 року N 1905 (далі - договір факторингу), укладеного між Публічним акціонерним товариством "Банк Михайлівський" (далі - ПАТ "Банк Михайлівський, Банк відповідно) з ТОВ "ФК "Плеяда"; поновлення відображення обліку у балансі ПАТ "Банк Михайлівський" кредитних договорів, права вимоги за якими були відступлені Банком на користь ТОВ "ФК "Плеяда" на підставі договору факторингу;
      2) скасувати наказ Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними";
      3) скасувати розпорядження Уповноваженої особи від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку".
      На обґрунтування позовних вимог ТОВ "ФК "Плеяда" зазначило, що відсутні будь-які підстави вважати договір факторингу нікчемним на підставі п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI), оскільки внаслідок укладення такого договору ПАТ "Банк Михайлівський" не стало неплатоспроможним та виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами не стало неможливим, навпаки Банк отримав прибуток, який міг бути використаний для розрахунків з кредиторами, вартість права вимоги, відчужена за договором факторингу, відповідає ринковій вартості (звичайним цінам). Договір факторингу не передбачає платежу чи передачу Банком іншого майна з метою надання позивачу переваг (пільг), укладення такого договору відбулось без порушення норм законодавства та не призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням Банку з ринку.
      Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 10 серпня 2016 року позов ТОВ "ФК "Плеяда" задовольнив. Визнав протиправними дії та рішення Уповноваженої особи про: встановлення нікчемності договору факторингу, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда"; поновлення відображення обліку у балансі ПАТ "Банк Михайлівський" кредитних договорів, права вимоги за якими були відступлені Банком на користь ТОВ "ФК "Плеяда" на підставі договору факторингу. Скасував наказ Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними", та розпорядження Уповноваженої особи від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку".
      Ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року залишена без змін.
      Не погодившись з рішенням касаційного суду, 11 квітня 2017 року ПАТ "Банк Михайлівський" подав до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року з підстав, установлених п. 5 ч. 1 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду).
      Крім того, 11 квітня 2017 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО, Фонд відповідно) також подав до Верховного Суду України заяву про перегляд зазначеного вище судового рішення на підставі п. 1, 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду).
      Верховний Суд України ухвалою від 19 квітня 2017 року відкрив провадження за заявами ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО у цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
      Згідно з підп. 1 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 вказані заяви разом зі справою передано до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 21 червня 2018 року зазначену адміністративну справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) та на підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII).
      За приписами підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Оскільки справа за заявами ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО згідно із ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України в адміністративних та господарських справах, то її відповідно до підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) передано до Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який за приписами підп. 1 п. 1 зазначеного розділу КАС України здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 06 липня 2018 року прийняла до розгляду заяви ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року і призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження.
      Дослідивши наведені в заявах доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке.
      19 травня 2016 року між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" укладено договір факторингу, відповідно до п. 2.1 якого позивач зобов'язався передати грошові кошти (суму фінансування позивачем Банку) у розпорядження Банку за плату (винагорода Банку), а Банк зобов'язався відступити позивачу право вимоги, визначене у реєстрі (-ах) прав вимоги. Разом з правом вимоги до позивача перейшли всі інші права та обов'язки Банку, як кредитора за кредитним договором.
      Пунктом 4.1 договору факторингу передбачено, що право вимоги переходить від Банку до позивача з моменту підписання між сторонами відповідного реєстру прав вимоги.
      19 травня 2016 року на виконання умов договору факторингу між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда" підписаний реєстр прав вимоги N 1, згідно з яким Банк відступив позивачу права вимоги до боржників на суму 679 861 696,07 грн. оціночною вартістю 479 814 366,00 грн. за що позивач сплачує Банку 480 600 001,70 грн. Розмір дисконту склав 199 261 694,37 грн. Така сума фінансування позивачем Банку за права вимоги, відступлені згідно з реєстром N 1, визначена сторонами з урахуванням оціночної ринкової вартості прав вимоги, визначеної у звіті від 18 травня 2016 року N 05/57 суб'єкта оціночної діяльності - Приватного підприємства "Дельта-Консалтінг".
      Також 20 травня 2016 року на виконання умов договору факторингу між позивачем та Банком підписаний реєстр прав вимоги N 2, згідно з яким ПАТ "Банк Михайлівський" відступив ТОВ "ФК "Плеяда" права вимоги до боржників на суму 2 436 158,80 грн. за що товариство сплачує Банку 2 436 158,80 грн. У зв'язку з відсутністю дисконту при відчуженні прав вимоги за реєстром N 2 проведення незалежної оцінки майнових прав не проводилось.
      Як убачається з актів приймання-передачі документів, що підтверджують право вимоги від 20 травня 2016 року N 1 та N 2, сторони виконали зобов'язання за цим договором.
      Відповідно до наявних у матеріалах справи виписок від 19 та 20 травня 2016 року з поточного рахунку позивача N 26505300589101, відкритого в ПАТ "Банк Михайлівський", здійснено оплату обумовленої договором факторингу суми грошових коштів.
      У подальшому, на підставі рішення Національного банку України (далі - НБУ) від 23 травня 2016 року N 14/БТ "Про віднесення ПАТ "Банк Михайлівський" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією ФГВФО прийнято рішення від 23 травня 2016 року N 812 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Михайлівський" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку", згідно з яким розпочато процедуру виведення Банку з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації на один місяць з 23 травня 2016 року до 22 червня 2016 року включно (у подальшому цей строк неодноразово продовжувався), призначено Уповноважену особу, якій делеговано всі повноваження тимчасового адміністратора ПАТ "Банк Михайлівський", визначені статтями 37-39 Закону N 4452-VI.
      25 травня 2016 року Фонд на своєму офіційному веб-сайті розмістив інформацію, відповідно до якої ПАТ "Банк Михайлівський" залишається єдиним дійсним кредитодавцем за укладеними раніше договорами, і де зазначено, що 19 травня 2016 року відбулося переуступлення прав вимоги за кредитами від первісного кредитора ПАТ "Банк Михайлівський" іншим фінансовим компаніям, проте таке відступлення відбулося за значно нижчою ціною, що дає усі підстави відповідно до ст. 38 Закону N 4452-VI вважати ці правочини нікчемними. Також зазначено, що Банк залишається єдиним дійсним кредитодавцем за укладеними раніше договорами, у зв'язку з чим погашення усіх кредитів, виданих ПАТ "Банк Михайлівський", має здійснюватися на рахунки Банку за реквізитами, які наведені у такій інформації.
      З матеріалів справи також убачається, що Уповноважена особа наказом від 30 травня 2016 року N 37 затвердила результати проведеної перевірки, викладені в акті N 1, та вирішила застосувати до договору факторингу наслідки нікчемності на підставі ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Зокрема, зазначеним актом перевірки встановлено, що зазначений договір є нікчемним відповідно до п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI, а саме: банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.
      01 червня 2016 року Уповноваженою особою прийнято розпорядження N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку", відповідно до якого відновлено в ПО АБС Б2 Банку облік зазначених угод.
      Вважаючи неправомірними дії та рішення Фонду щодо встановлення нікчемності договору факторингу, позивач звернувся до суду за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.
      Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заяви ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
      За правилами п. 1, 2 та 5 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є:
      - неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
      - неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів;
      - невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Підставою звернення до суду із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року ПАТ "Банк Михайлівський" зазначило невідповідність ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року висновку, викладеному в постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 та від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14. За позицією заявника, Верховний Суд України у зазначених постановах зробив висновок, що спори цієї категорії не відносяться до юрисдикції адміністративних судів.
      Однак зазначені постанови Верховного Суду України ухвалені у правовідносинах щодо оскарження рішень Уповноваженої особи, які були прийняті в період здійснення ліквідації банків. Натомість спір у справі N 826/8273/16 виник на стадії здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Банк Михайлівський" до запровадження процедури ліквідації Банку, яка розпочалась з 13 липня 2016 року.
      Крім того, у зазначених постановах Верховного Суду України вирішувались спори щодо включення позивачів до реєстру кредиторів (вкладників) та ґрунтувались на вимогах щодо виплати (повернення) позивачам коштів, розміщених ними у неплатоспроможних банках.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що правовідносини у цій справі (N 826/8273/16) не є подібними до правовідносин у справах N 826/2043/15 та N 826/20410/14, а тому відсутні підстави вважати, що ухвала Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, у зв?язку з чим заява ПАТ "Банк Михайлівський" у цій частині не підлягає задоволенню.
      Також підставою звернення до суду із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року ФГВФО зазначив про неоднакове, на його думку, застосування Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень ст. 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та ст. 38 Закону N 4452-VI.
      На підтвердження вказаного Фонд додав до заяви постанови Вищого господарського Суду України від 06 вересня 2016 року у справі N 914/3494/14, від 29 листопада 2016 року у справі N 910/3819/16; від 14 лютого 2017 року у справі N 910/10163/16; від 14 березня 2017 року у справі N 910/10365/16; від 06 вересня 2017 року у справі N 910/6052/16.
      Дослідивши зазначені судові рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.
      У справі, яка розглядається, Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін судові рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їх висновком щодо протиправності та скасування рішення суб'єкта владних повноважень, а саме: наказу Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними" і розпорядження Уповноваженої особи від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку". Суди зазначили про відсутність правових підстав визнання договору факторингу нікчемним на підставі п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI. В оскаржуваному рішенні Уповноваженої особи про нікчемність договору факторингу не визначено, які саме обставини свідчать про порушення сторонами договору п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI, зокрема, щодо взяття банком на себе зобов'язань, внаслідок чого банк став неплатоспроможним, про відчуження банком прав вимоги за цінами, нижчими від звичайних, про надання позивачу переваг, про збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.
      Натомість у судових рішеннях, які надані Фондом на підтвердження наведених у заяві доводів (у постановах Вищого господарського суду України від 06 вересня 2016 року у справі N 914/3494/14, від 29 листопада 2016 року у справі N 910/3819/16; від 14 лютого 2017 року у справі N 910/10163/16; від 14 березня 2017 року у справі N 910/10365/16; від 06 вересня 2017 року у справі N 910/6052/16), не оскаржувалися рішення Фонду чи їх уповноважених осіб щодо віднесення укладених правочинів до категорії нікчемних.
      У постановах Вищого господарського суду України від 29 листопада 2016 року у справі N 910/3819/16; від 06 вересня 2017 року у справі N 910/6052/16; від 14 лютого 2017 року у справі N 910/10163/16; від 14 березня 2017 року у справі N 910/10365/16 підставами для звернення до суду стали інші правовідносини, а саме позови Уповноважених осіб Фонду на здійснення ліквідації банків до різних фінансових компаній про визнання договорів недійсними та щодо застосування наслідків недійсності правочинів. Так, у справі N 910/3819/16 касаційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав нікчемності договору купівлі-продажу прав вимоги згідно з п. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI і визнав такий правочин недійсним, оскільки банк здійснив відчуження майнових прав за ціною, що більш ніж на 99 % відрізняється від вартості майнових прав, а у справі N 910/10163/16 - більш ніж на 95 % від балансової вартості майнових прав. У справі N 910/10365/16 Вищий господарський суд України зазначив, що уклавши правочин з кредитором за укладеним кредитним договором, відповідач отримав переваги щодо задоволення частини своїх майнових вимог перед іншими кредиторами банку.
      Справа N 910/6052/16 стосується безпідставності надання відповідачу переваг перед іншими кредиторами. У цій справі набувач прав вимоги (новий кредитор) був кредитором банку за договором банківського рахунку, а укладені з новим кредитором правочини ставили інших кредиторів банку з аналогічними вимогами у невигідне становище, у зв'язку з чим судом такі правочини були визнані недійсними.
      У справі N 914/3494/14 спір виник між банком (первісним кредитором) та боржником за кредитним договором, а ухвалене судове рішення стосується стягнення кредитної заборгованості. При цьому учасниками справи не оспорювалось рішення Фонду про віднесення договору відступлення прав вимоги до нікчемних.
      Натомість у справі N 826/8273/16, яка є предметом цього судового розгляду, Товариством оскаржуються дії та рішення Уповноваженої особи щодо віднесення договору про відступлення прав вимоги до нікчемних. Тобто правовідносини у цій справі та у справах N 914/3494/14, N 910/3819/16, N 910/10163/16, N 910/10365/16, N 910/6052/16, які розглядались Вищим господарським судом України, є відмінними, а підстави, з яких позивачі в зазначених справах звернулись до суду за захистом своїх порушених прав, відрізняються від цього спору.
      Надані для порівняння рішення Вищого господарського суду України не містять іншого, ніж в оскаржуваному рішенні, тлумачення норм матеріального права, про які зазначено в заяві Фонду, оскільки неоднакове застосування норм матеріального права зумовлено різними фактичними обставинами, які були встановлені судами при їх розгляді. Перевірка правильності встановлення таких обставин не входила до компетенції Верховного Суду України, й, відповідно, не є компетенцією ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Таким чином, заява ФГВФО в частині наявності, на його думку, неоднакового застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.
      При цьому, за приписами п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставою перегляду Верховним Судом України (Великою Палатою Верховного Суду) ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року може бути неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.
      Водночас суди попередніх інстанцій, розглянувши позов у порядку адміністративного судочинства та задовольнивши вимоги ТОВ "ФК "Плеяда", залишили поза увагою питання про предметну юрисдикцію цього спору.
      Тому, ураховуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 23 січня 2019 року у справі N 803/1273/16 та керуючись п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду), суд вважає за необхідне переглянути судові рішення у цій справі з підстав порушення судами попередніх інстанції правил предметної юрисдикції.
      З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує слідуюче.
      Зі змісту позовної заяви вбачається, що ТОВ "ФК "Плеяда" звернулося до суду за визнанням протиправними дій та рішення Уповноваженої особи щодо встановлення нікчемності договору факторингу.
      Стаття 124 Конституції України (у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали суду) закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язане з процесуальним законодавством.
      Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси (ч. 1 ст. 6 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом).
      Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).
      Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
      Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.
      Законом N 4452-VI установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      Відповідно до ст. 3 Закону N 4452-VI Фонд є не органом державної влади, а установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у ст. 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого, - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами.
      У цій справі правовідносини стосуються визнання протиправним та скасування рішення Уповноваженої особи про віднесення правочину до нікчемних.
      Згідно із ч. 1, 2, 10 ст. 38 Закону N 4452-VI Фонд (Уповноважена особа) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті.
      За результатами перевірки, здійсненої відповідно до ст. 38 Закону N 4452-VI, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними.
      Правочин є нікчемним не за рішенням Уповноваженої особи, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України та ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято Уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.
      Така позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі N 910/24198/16, від 04 липня 2018 року у справі N 819/353/16 та від 05 грудня 2018 року у справі N 826/23064/15.
      Оскільки наказ (рішення) про нікчемність правочинів є внутрішнім документом банку, який приймається особою, що здійснює повноваження органу управління банку, він не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому внаслідок прийняття цього рішення не можуть порушуватися будь-які права таких осіб.
      Із зазначеного можна зробити висновок, що права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи.
      Отже, встановлена правова природа згаданого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його протиправним, а тому вимога про визнання протиправними дій та скасування рішення Уповноваженої особи щодо встановлення нікчемності договору факторингу, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда", не може бути розглянута у судах (у тому числі господарських).
      Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вимоги позивача про поновлення відображення обліку у балансі ПАТ "Банк Михайлівський" кредитних договорів, права вимоги за якими були відступлені Банком на користь
      ТОВ "ФК "Плеяда" на підставі договору факторингу та скасування наказу Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними" і розпорядження від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку", є похідними від вимог про скасування рішення Уповноваженої особи щодо встановлення нікчемності договору факторингу, а тому також не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Водночас позивач як контрагент банку має інтерес у досягненні правової визначеності у питанні щодо того, кому саме належать вимоги до боржників - позивачу чи банку. Повідомлення банку означає, що банк оспорює права вимоги позивача до боржників, визначених у реєстрах права вимоги, і вважає їх належними банку. Належним способом захисту інтересу позивача у цьому разі є звернення до суду з вимогою про визнання його права вимоги до боржників (п. 1 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, абзац 2 ч. 2 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України).
      З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу, відповідно до підп. "б" п. 1 ч. 2 ст. 243 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) усі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.
      ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне також зазначити, що поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а тому суд першої інстанції правомірно не роз'яснив позивачу, до суду якої юрисдикції він має звертатися з таким позовом.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 241-243 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду), підп. 1, 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяви Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задовольнити частково.
      Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року скасувати.
      Провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Банк Михайлівський" Ірклієнка Юрія Петровича, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", ОСОБА_4, про визнання протиправними дій, скасування наказу та розпорядження закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна
      Судді:
      Н.О. Антонюк В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Кібенко О.Р.
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      справа № 166/30/18
      провадження № 22-ц/824/2979/2019
      21 лютого 2019 року м. Київ
      Київський апеляційний суд у складі колегії суддів :
      судді-доповідача Кирилюк Г.М.,
      суддів: Рейнарт І.М., Семенюк Т.А.
      при секретарі Дуці В.В.,
      сторони:
      позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк« ПриватБанк»,
      відповідач - ОСОБА_2,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року у складі судді Коваленка К.В.,
      встановив:
      27.12.2017 р. Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з вказаним позовом, в якому просило стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 р. у розмірі 134 559,84 грн. та судові витрати по справі.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15.01.2008 року ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» Банк» (далі- АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_2 укладено договір № LVH9GI0000002846, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у розмірі 220 000 грн на термін до 15.01.2038 р., а відповідач зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строк та в порядку, встановленими цим договором.
      Відповідно договору погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати відповідач повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно умов договору.
      Свої зобов'язання за договором позивач виконав у повному обсязі, надав відповідачу кредит у розмірі, передбаченому договором.
      Відповідач не надавав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості, внаслідок чого станом на 09.11.2017 року виникла заборгованість у розмірі 815 485,19 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом (тілом кредиту) - 134 559,84 грн, заборгованості по відсоткам за користування кредитом - 276 316,55 грн, пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 404 608,80 грн.
      Оскільки законодавством не передбачено вимагати від боржника повернення повної суми заборгованості, просить стягнути з відповідача лише заборгованість за тілом кредиту в розмірі 134 559,84 грн.
      Заочним рішенням Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року позов задоволено.
      Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість в розмірі 134 559, 84 грн. за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року та 2018,40 грн. судових витрат.
      Відповідно до свідоцтва про шлюб, прізвище ОСОБА_2 після реєстрації шлюбу 20.12.2008 року змінено на «ОСОБА_2».
      Ухвалою Баришівського районного суду Київської області від 06 грудня 2018 року заяву представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення суду залишено без задоволення.
      В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить скасувати заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
      Свої доводи мотивує тим, що ухвалюючи заочне рішення, судом не було враховано відсутність повторної неявки відповідача у судове засідання, оскільки неявка відповідача в судове засідання 11.06.2018 р. була першою.
      Судом першої інстанції порушено право заявника на участь у судовому засіданні, що позбавило її можливості під час слухання справи висловити свої доводи, надати пояснення, заявити про пропуск строку позовної давності. 
      Вважає, що позивачем пропущений строк позовної давності.
      Ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту та процентів повинно здійснюватися позичальником частинами до 15 числа наступного місяця, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань.
      З наданого позивачем розрахунку вбачається, що позивач перестала виконувати щомісячні зобов'язання з погашення кредиту 15.03.2009 р. У відповідності до п. 5.2.4 кредитного договору початок перебігу позовної давності з вимогами про стягнення заборгованості з погашення кредиту розпочався 16.05.2009 р., у зв'язку з чим наявні підстави вважати, що позивачем пропущено строк позовної давності, про застосування якого просить відповідач.
      Також зазначила, що позивачем не надано детального розрахунку заборгованості,останній не містить залишку заборгованості на початок та кінець кожного періоду; суми грошових коштів, сплачених відповідачем в рахунок погашення заборгованості, напрямки та підстави їх зарахування.
      Крім цього, чинним законодавством не передбачено дострокове повернення частини позики.
      У відзиві на апеляційну скаргу представник АТ КБ «ПриватБанк» - Яндульський Д. В. просить апеляційну скаргу відповідача відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
      Свої доводи мотивує тим, що в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_7, ОСОБА_8 , ОСОБА_9, ОСОБА_10 15.01.2008 року уклали договір іпотеки № LVH9GI0000002846, за умовами якого надали в іпотеку нерухоме майно - квартиру, загальною площею 58,60 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 168 670 грн.
      Крім цього, в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_11 15.01.2008 року уклали договір іпотеки № LVH9GI0000002846, за умовами якого передано в іпотеку нерухоме майно- квартиру, загальною площею 43,40 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_2 Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 124 735 грн.
      Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 01.12.2014 р. по справі №459/1927/14 звернуто стягнення на вказане майно та виселено осіб, які в ньому проживали.
      24.12.2015 р. ПАТ КБ «ПриватБанк» продав, а ТОВ «Естейт Селінг» отримав у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. За рахунок продажу цієї квартири 28.01.2016 р. було погашено прострочену заборгованість та частково погашено тіло кредиту, що відображено в розрахунку заборгованості.
      Згідно розрахунку заборгованості, 28.01.2016 р. відповідачем було здійснене погашення заборгованості, що свідчить про визнання ним свого боргу. Після цієї дати відповідачем не сплачувалась заборгованість, а тому з 28.01.2016 р. у позивача виникло право вимоги на стягнення заборгованості з відповідача.
      Відповідачем розрахунок заборгованості не спростований, судово-економічна експертиза по справі не призначалась.
      В судовому засіданні представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити.
      Представник АТ КБ «ПриватБанк» - Штронда А. М. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
      Переглянувши справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
      Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з його доведеності та обґрунтованості. Розглянувши справу у відсутність відповідача, суд першої інстанції виходив з того, що остання була своєчасно та у встановленому законом порядку повідомлена про час та місце розгляду справи.
      Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
      Як вбачається з матеріалів справи, 15 січня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 укладено договір про іпотечний кредит № LVH9GI0000002846, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у розмірі 220 000 грн, а позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використати та повернути кредит в сумі 220 000 грн, сплатити відсотки за користування кредитом в розмірі 15% річних, а також інші платежі в порядку, на умовах та в строки, визначені цим договором.
      Кредит надається строком погашення не пізніше 15.01.2038 року на поліпшення якості окремої квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1.
      Відповідно до п. 3.1 цього договору виконання позичальником зобов'язань за цим договором забезпечується: іпотекою нерухомого майна житлового призначення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1; іпотекою нерухомого майна житлового призначення, розташованого за адресою: АДРЕСА_2
      Всупереч умовам кредитного договору позичальник несвоєчасно та не у повному обсязі виконувала взяті на себе зобов'язання, що спричинило виникнення заборгованості.
      Відповідно до п. 5.2.4 договору про іпотечний кредит № LVH9GI0000002846, банк має право вимагати від позичальника дострокового повернення суми кредиту в частині або в цілому, сплати відсотків за його користування та інших платежів, що належать до сплати за цим договором, у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником будь-яких зобов'язань за цим договором або за іпотечним договором, в тому числі, але не виключно у випадку прострочення сплати чергового платежу за кредитом та відсотків за користування кредитом понад 2 місяців.
      Відповідно до частин 1 та 3 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин.
      Відповідно до ч.3 ст. 6 цього Закону, суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
      Вивчивши доводи, на які посилався позивач у відзиві на апеляційну скаргу, судом апеляційної інстанції з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що заочним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 03 червня 2010 року в справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 , третя особа: ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалено рішення, яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року в розмірі 268 930 грн. 62 коп. звернуто стягнення: на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ( на підставі договору іпотеки №№ LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року); на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ( на підставі договору іпотеки №№ LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року) ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 ОСОБА_10, ОСОБА_11 договорів купівлі-продажу з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу Державного реєстру прав власності, а також надання ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Вирішено питання про виселення та зняття з реєстраційного обліку відповідачів та інших осіб, що зареєстровані та проживають у вказаних квартирах (а.с. 146-147).
      Крім цього, заочним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 01 грудня 2014 року в справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 , ОСОБА_13, ОСОБА_14, третя особа: ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалено рішення, яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року в розмірі 664 648 грн. 31 коп. звернуто стягнення: на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу предметів іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідачів договорів купівлі-продажу з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу Державного реєстру прав власності тощо. Вирішено питання про виселення відповідачів з вказаних квартир (а.с. 150).
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 травня 2017 року вказане судове рішення змінено, доповнено реченням такого змісту: « …на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні цін на цей вид майна по квартирі АДРЕСА_1 за ціною не нежче 168 670 грн., по квартирі АДРЕСА_2 за ціною не нижче 124 735 грн». В решті рішення залишено без змін ( а.с. 151-152).
      Представник позивача суду пояснив, що 24.12.2015 р. ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі судового рішення продав, а ТОВ «Ейстейт Селінг» отримало у власність квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу. За рахунок продажу квартири було частково погашено прострочену заборгованість, що відображено в розрахунку заборгованості. 
      Як вбачається з наданого суду розрахунку заборгованості, 28.01.2016 р. на погашення пені по договору зараховано 198 590,66 грн.; 27.10.2016 р. на погашення пені по договору зараховано 77 777 грн (а.с. 4-7).
      Судом також встановлено, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2011 року задоволено позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Стягнуто солідарно з ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_2 на користь позивача у рахунок погашення заборгованості за договором іпотечного кредиту № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року -289 653,25 грн. та штрафу в розмірі 28 965,33 грн, а всього 318 618,58 грн.
      Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 січня 2012 року вказане судове рішення залишено без змін. При цьому суд апеляційної інстанції в своєму судовому рішенні зазначив, що враховуючи невиконання відповідачами зобов'язань за кредитним договором відносно сплати кредиту та відсотків за користування кредитом, наявності заборгованості та передбаченого права дострокового повернення кредиту, суд обґрунтовано прийшов до висновку про задоволення позовних вимог (а.с. 148-149).
      Відповідно до наданого суду розрахунку, станом на 09.11.2017 р. заборгованість за кредитним договором становить 815 485,19 грн., яка складається заборгованості по тілу кредиту - 134 559,84 грн., заборгованості по відсоткам за користування кредитом - 276 316,55 грн., пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 404 608,80 грн.( а.с. 4-7).
      Тобто, з вказаного розрахунку вбачається, що після ухвалення судового рішення про дострокове стягнення суми кредиту в цілому, сплати відсотків за його користування та інших платежів, що належали до сплати за цим договором, позивач повторно заявив вимогу про стягнення заборгованості по тілу кредиту та продовжує нараховувати відсотки та пеню після закінчення строку кредитування.
      Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Відповідно до змісту ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України.
      За правилом ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його не виконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
      Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.
      Згідно з частиною першою ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
      Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків (термінів), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
      Згідно з частиною першою ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
      Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
      Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
      Згідно з частиною другою ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      Згідно з частиною першою ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
      В оцінці застосування наведених норм права Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), згідно з яким право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      При цьому поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст.
      Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
      Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України).
      Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга зазначеної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України).
      Закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору.
      Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання.
      Таким чином, позикодавець наділений можливістю реалізувати своє право в порядку частини другої статті 1050 ЦК України на дострокове повернення йому частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, як шляхом пред'явлення досудової вимоги, так і судової.
      Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) зробила висновок, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      Звернувшись у 2011 році до суду з позовом до позичальника ОСОБА_2 про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, банк реалізував своє право на стягнення заборгованості по тілу кредиту. При цьому останній змінив строк виконання в повному обсязі кредитного зобов'язання відповідача, а отже, у позивача припинилося право нараховувати проценти за кредитом та пені за період після закінчення строку кредитування.
      Наведених норм права суд першої інстанцій не врахував та помилково погодився з обґрунтованістю заявлених позовних вимог, не зважаючи на реалізацію позивачем права на дострокове повернення кредиту, та виходячи з розрахунку заборгованості станом на 09.11.2017 р., який свідчить про продовження нарахування позивачем відсотків та пені після ухвалення судового рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2011 року про дострокове стягнення кредитної заборгованості.
      Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      Судом встановлено, що матеріали справи містять відомості про зареєстроване місце проживання відповідача ОСОБА_2, проте, у порушення вимог ст. 128 ЦПК України, виклик останньої в судове засідання, призначене на 11 червня 2018 року 9.30 год., було здійснено через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, що не є належним повідомленням відповідача про дату, час та місце розгляду справи.
      З огляду на викладене апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого по справі судового рішення та постановлення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
      Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України суд
      постановив:
      Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити.
      Заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року скасувати.
      У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості відмовити.
      Постанова набирає законної сили з для її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
      Повне судове рішення складено 25 лютого 2019 року.
      Суддя-доповідач: Г. М. Кирилюк
      Судді: І. М. Рейнарт 
      Т. А. Семенюк
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80081072
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      23 січня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 712/21651/12
      Провадження N 14-526 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Публічного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) "Акціонерний комерційний банк "Київ" (далі також - "АКБ "Київ"), Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Сузір'я", ПАТ Акціонерного банку (далі також - АБ) "Укргазбанк", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі також - Фонд) про розірвання договорів, стягнення коштів і відшкодування моральної шкоди
      за касаційною скаргою ПАТ "АКБ "Київ", від імені якого як представник діє уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію цього банку (далі також - уповноважена особа Фонду), на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року, ухвалене суддею Лемішем О.М., і рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Кеміня М.П., Кондора Р.Ю., Кожух О.А., і за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_3 (представник - адвокат Машика Віктор Вікторович);
      відповідачі: ПАТ "АКБ "Київ" (представник - уповноважена особа Фонду Кічук Олег Іванович), ТзОВ "Сузір'я", ПАТ АБ "Укргазбанк", Фонд.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст первісної позовної заяви
      1. 26 листопада 2012 року позивач звернувся з позовом до ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я", в якому просив суд визнати недійсними договори про участь у Фонді фінансування будівництва (далі - ФФБ) N 10/2008 і N 12/2008 (далі - договори) та стягнути солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" на користь позивача: 700 341,18 грн - вартість об'єктів інвестування; 168 965,63 грн - інфляційні втрати; 81 162,83 грн - три проценти річних і 100 000 грн відшкодування завданої моральної шкоди.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. 22 січня 2008 року позивач уклав з ПАТ "АКБ "Київ" договори про участь у ФФБ, згідно з якими за позивачем були закріплені два об'єкти інвестування: квартира АДРЕСА_1 в під'їздах N 1 і N 2 секції 6 (далі - об'єкти інвестування). Загальна вартість об'єктів інвестування на момент підписання договорів становила 191 222,29 грн за кожен. Введення об'єктів інвестування в експлуатацію було заплановане на червень 2008 року.
      2.2. Відповідно до договору про організацію спорудження об'єкта будівництва від 20 квітня 2007 року забудовником є ТзОВ "Сузір'я" (далі - забудовник).
      2.3. Повна оплата вартості об'єктів інвестування підтверджується свідоцтвами від 17 березня 2008 року до договорів.
      2.4. Оскільки об'єкти інвестування не були здані в експлуатацію до дати, визначеної у договорах, позивач використав право виходу з ФФБ і 3 грудня 2008 року звернувся із заявами до ПАТ "АКБ "Київ" про вихід з ФФБ, розірвання договорів і повернення коштів.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 15 квітня 2013 року Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалив рішення, яким поновив позивачеві "пропущений процесуальний строк позовної давності" та задовольнив частково позов: стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" на користь позивача 489 173,30 грн. що складає загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування, інфляційні втрати у розмірі 118 017,95 грн. три проценти річних у сумі 56 690,49 грн. 2 000,00 грн відшкодування моральної шкоди.
      4. Суд мотивував рішення так:
      4.1. Вимога про визнання недійсними договорів є необґрунтованою. Позивач виконав належним чином його обов'язки за договорами, тоді як відповідачі - ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" - їхні обов'язки не виконали.
      4.2. Оскільки з моменту виникнення права на отримання коштів позивач не міг розпоряджатись ними як власник, то ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" мають виплатити йому відшкодування моральної шкоди у сумі 2 000 грн кожен.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 12 березня 2014 року Апеляційний суд Закарпатської області рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове про часткове задоволення позовних вимог, а саме: стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача вартість вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,00 грн. стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача понесені інфляційні втрати у розмірі 118 017,95 грн і три проценти річних у розмірі 56 690,49 грн. в іншій частині позовних вимог - відмовив.
      6. Рішення мотивував так:
      6.1. Вимога про стягнення коштів з ТзОВ "Сузір'я" не може бути задоволена, оскільки законодавство не передбачає права позивача як довірителя вимагати повернення коштів безпосередньо від забудовника.
      6.2. Жодних доказів на підтвердження того, що позивач зазнав моральних страждань, немає, а тому вимога про стягнення відшкодування моральної шкоди не може бути задоволена.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      7. 9 липня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою рішення суду апеляційної інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд до цього ж суду.
      8. Суд касаційної інстанції вказав на необхідність оцінки обставини направлення ПАТ "АКБ "Київ" до ТзОВ "Сузір'я" листів від 12 грудня 2008 року та 11 квітня 2011 року з вимогою повернення коштів для виконання зобов'язань перед позивачем.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд)
      9. 11 листопада 2014 року Апеляційний суд Закарпатської області рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове про часткове задоволення позовних вимог: стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на корись позивача вартість вимірювальних одиниць об'єктів інвестування у розмірі 489 173,00 грн. інфляційні втрати у розмірі 118 017,95 грн і три проценти річних у сумі 56 690,49 грн. в іншій частині позовних вимог - відмовив.
      10. Рішення мотивував так:
      10.1. Суд оглянув на судовому засіданні оригінали листів від 12 грудня 2008 року та від 11 квітня 2011 року і надав їм правову оцінку, однак відповідачі не виконали зобов'язань як щодо будівництва та передання об'єктів інвестування, так і щодо повернення коштів.
      10.2. Вимогу позивача про стягнення коштів з ТзОВ "Сузір'я" не можна задовольнити, оскільки законодавство не передбачає права позивача як довірителя вимагати повернення коштів безпосередньо від забудовника.
      10.3. Жодних доказів на підтвердження моральних страждань позивач не подав, а тому його вимога про стягнення відшкодування моральної шкоди не може бути задоволена.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції (новий розгляд)
      11. 18 лютого 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 квітня 2013 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 11 листопада 2014 року скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
      12. Вказав, що як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи (чи подавав позивач і коли заяву про вихід із ФФБ; чи вирішений і як саме спір, що перебував на розгляді у Господарському суду Закарпатської області про розірвання договору від 20 квітня 2007 року про організацію спорудження об'єкта будівництва та зобов'язання ТзОВ "Сузір'я" перерахувати на рахунок ПАТ "АКБ "Київ" кошти у розмірі 3 586 757,45 грн. яку кількість квадратних метрів загальної площі квартири, що розташована на третьому поверсі житлового будинку в під'їзді N 1, секції 6, проінвестував позивач; чи отримало ПАТ "АКБ "Київ" кошти для виплати особам, які відмовились від укладеного договору інвестування; чи є вина ПАТ "АКБ "Київ").
      Короткий зміст заяв позивача у суді першої інстанції (новий розгляд)
      13. 3 вересня 2015 року позивач подав до суду першої інстанції заяву про залучення як співвідповідачів Фонду та ПАТ АБ "Укргазбанк", а також заяву про збільшення розміру позовних вимог, в якій просив:
      13.1. Розірвати договори;
      13.2. Стягнути солідарно з ПАТ "АКБ "Київ", ТзОВ "Сузір'я", ПАТ АБ "Укргазбанк" і Фонду на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. інфляційні втрати у сумі 604 109,08 грн. три проценти річних у сумі 97 298,58 грн. а також 10 000 грн відшкодування заподіяної моральної шкоди.
      14. 28 грудня 2015 року Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області постановив ухвалу, якою залучив співвідповідачами у справі ПАТ АБ "Укргазбанк" і Фонд.
      15. 29 лютого 2016 року позивач подав заяву про зменшення позовних вимог, мотивуючи тим, що у нього відсутній спір з Фондом, який не може бути відповідачем у цій справі. Просив суд:
      15.1. Розірвати договори;
      15.2. Стягнути солідарно з ПАТ "АКБ "Київ", ТзОВ "Сузір'я" та ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. інфляційні втрати у розмірі 604 109,08 грн. три проценти річних у сумі 97 298,58 грн і 10 000 грн відшкодування заподіяної моральної шкоди.
      16. 10 травня 2016 року на судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги щодо ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк", вказавши, що вимог до ТзОВ "Сузір'я" позивач більше не ставить і претензій до ТзОВ "Сузір'я" не має.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції (новий розгляд)
      17. 11 травня 2016 року Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача інфляційні втрати у розмірі 604 109,08 грн і три проценти річних у сумі 97 298,58 грн. стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача 10 000 грн відшкодування моральної шкоди; у задоволенні іншої частини вимог - відмовив.
      18. Мотивував рішення так:
      18.1. Оскільки позивач виконав обов'язки за договорами, сплативши відповідні кошти за об'єкти інвестування, однак будинок так і не був зданий в експлуатацію, то з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача на підставі статей 23, 526, 610 і 611 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України слід стягнути вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування, інфляційні втрати, три проценти річних і відшкодування моральної шкоди.
      18.2. Позивач не пропустив позовну давність внаслідок певних обставин (переривання та зупинення її перебігу), а саме: розгляду справи за позовом позивача до ПАТ "АКБ "Київ" про примусове виконання грошового зобов'язання у період з 21 травня 2012 року (відкриття провадження) до 9 жовтня 2012 року (скасування ухвали про відкриття провадження); вчинення ПАТ "АКБ "Київ" дій, що свідчать про визнання ним боргу внаслідок звернення у господарський суд з позовом до ТзОВ "Сузір'я"; дії мораторію, введеного відповідно до пункту 4 статті третьої Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва"; дії мораторію внаслідок введення тимчасової адміністрації у ПАТ "АКБ "Київ" у період з 9 лютого 2009 року до 9 лютого 2010 року.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд)
      19. 17 серпня 2016 року Апеляційний суд Закарпатської області рішення суду першої інстанції скасував; ухвалив нове, яким поновив позивачеві позовну давність і частково задовольнив його вимоги: стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача інфляційні втрати за період з 17 січня 2009 року до 31 липня 2015 року у сумі 604 109,08 грн і три проценти річних за цей же період у сумі 97 298,58 грн. в іншій частині позовних вимог - відмовив.
      20. Мотивував рішення так:
      20.1. На підставі Додаткових угод від 3 грудня 2008 року позивач розірвав договори з ПАТ АКБ "Київ".
      20.2. У задоволенні позовних вимог до ПАТ АБ "Укргазбанк" слід відмовити, оскільки ПАТ АБ "Укргазбанк" не є правонаступником ПАТ "АКБ "Київ" стосовно договорів, а солідарний обов'язок ПАТ АБ "Укргазбанк" з ПАТ "АКБ "Київ" щодо повернення позивачу коштів відсутній.
      20.3. 26 вересня 2014 року Господарський суд Закарпатської області ухвалив рішення, яким позов прокурора Голосіївського району м. Києва в інтересах держави в особі Міністерства фінансів України, ПАТ "АКБ "Київ" до ТзОВ "Сузір'я" про зобов'язання повернути кошти задовольнив частково та зобов'язав ТзОВ "Сузір'я" перерахувати на рахунок ПАТ "АКБ "Київ" 1 217 029,8 грн. Це рішення 18 грудня 2014 року залишив без змін постановою Львівський апеляційний господарський суд, а 16 березня 2015 року - Вищий господарський суд України.
      20.4. Відповідно до встановлених у цих судових рішеннях обставин до загальної суми вимог входили й вимоги, які стосувалися договорів позивача на суму 244 586,65 грн за кожним з договорів. Однак господарський суд відмовив у задоволенні позову стосовно вимоги ПАТ "АКБ "Київ" про повернення забудовником коштів для розрахунку з позивачем у справі N 712/21651/12 через пропуск ПАТ "АКБ "Київ" позовної давності за цією вимогою.
      20.5. Звернення ПАТ "АКБ "Київ" як управителя ФФБ до суду з пропуском позовної давності не може розцінюватися як вжиття ним всіх належних заходів, спрямованих на повернення коштів. Тому внаслідок недобросовісних і неналежних дій ПАТ "АКБ "Київ" позивач не має можливості захистити своє право в інший спосіб, ніж пред'явивши позов до ПАТ "АКБ "Київ". А оскільки останнє порушило зобов'язання за договорами і ніяк не спростувало презумпцію вини, то відповідальність за повернення коштів слід покласти саме на управителя ФФБ, тобто на ПАТ "АКБ "Київ".
      20.6. Довід ПАТ "АКБ "Київ" про те, що відповідальність у спорі має нести забудовник (ТзОВ "Сузір'я") - необґрунтований, оскільки листи ПАТ "АКБ "Київ" від 12 грудня 2008 року та від 11 квітня 2011 року за відсутності з боку ПАТ "АКБ "Київ" як управителя реальних примусових дій, спрямованих на повернення коштів, не може вважатися вжиттям ним всіх необхідних заходів і належним виконанням управителем обов'язків щодо контролю за забудовником.
      20.7. Наявні підстави для стягнення з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача вартості закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування за договорами, а також на підставі частини другої статті 625 ЦК України інфляційних втрат і трьох процентів річних.
      20.8. Відповідальність у вигляді відшкодування моральної шкоди через неповернення довірителю коштів при розірвання договорів про участь у ФФБ не передбачена, а тому у задоволенні вимоги про стягнення моральної шкоди слід відмовити.
      20.9. Позовна давність спливла 27 серпня 2012 року. Не є свідченням переривання позовної давності:
      20.9.1. Звернення позивача до суду з позовом до ПАТ "АКБ "Київ" у травні 2012 року, оскільки за змістом частини другої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності шляхом пред'явлення позову матиме місце у разі не будь-якого подання позову, а лише з додержанням вимог процесуального закону. Тобто, звернення до суду з позовом з порушенням правил підсудності не перериває позовну давність. Натомість, вказаний позов був повернений позивачеві для подання до належного суду, оскільки 9 жовтня 2012 року Апеляційний суд Закарпатської області саме через порушення правил підсудності ухвалою скасував ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 21 травня 2012 року про відкриття провадження у справі;
      20.9.2. Пред'явлення ПАТ "АКБ "Київ" позову до ТзОВ "Сузір'я", оскільки такий позов поданий у грудні 2012 року - після спливу позовної давності.
      20.10. У ПАТ "АКБ "Київ" був введений мораторій на задоволення вимог кредиторів на період з 9 лютого 2009 року до 9 серпня 2009 року, який надалі був продовжений до 9 лютого 2010 року, про що позивач був обізнаний. Втім, матеріали справи не свідчать про те, що позивач знав чи повинен був знати про скасування такого мораторію з 18 серпня 2010 року. Про таке скасування ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" вказали лише у заявах про застосування позовної давності, після чого позивач відразу попросив її поновити. Тобто, позивач мав обґрунтовані підставі вважати, що мораторій на задоволення вимог кредиторів діяв до 9 лютого 2010 року, а відтак, звертаючись до суду з позовом у листопаді 2012 року, міг небезпідставно розраховувати, що не пропустив позовну давність.
      20.11. Хоча звернення позивача до суду з позовом до ПАТ "АКБ "Київ" у травні 2012 року не перервало позовну давність, однак свідчило, що позивач намагався своєчасно захистити порушене право. Після скасування апеляційним судом 9 жовтня 2012 року ухвали про відкриття провадження позивач у листопаді 2012 року, тобто у розумний строк і без невиправданих зволікань, звернувся до суду з належно оформленим позовом, який наразі розглядається.
      20.12. Враховуючи, що дії позивача у спірних правовідносинах ґрунтувалися на законі та умовах договорів, а подаючи цей позов до суду, позивач добросовісно помилявся щодо звернення у межах позовної давності, необхідно її поновити.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги позивача
      21. У вересні 2016 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції через неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги ПАТ "АКБ "Київ"
      22. У вересні 2016 року ПАТ "АКБ "Київ" через уповноважену особу Фонду також подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені судові рішення й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову через неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      23. 17 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      24. Обґрунтував ухвалу тим, що уповноважена особа Фонду оскаржує рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи позивача
      25. Позивач вказує, що суд апеляційної інстанції неналежно встановив обставини справи та не надав належної оцінки тому, що 11 лютого 2015 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 61, якою встановив, що держава в особі ПАТ АБ "Укргазбанк" бере участь у виведенні ПАТ "АКБ "Київ" з ринку шляхом придбання його активів і зобов'язань у разі віднесення Національним банком України (далі - НБУ) ПАТ "АКБ "Київ" до категорії неплатоспроможних.
      26. 24 лютого 2015 року НБУ прийняв рішення про визнання ПАТ "АКБ "Київ" неплатоспроможним і про введення у ньому тимчасової адміністрації. А 19 червня 2015 року ПАТ "АКБ "Київ" уклав з ПАТ АБ "Укргазбанк" договір про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку.
      27. Тому суд має захистити право позивача на повернення коштів саме шляхом стягнення коштів солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк".
      (2) Доводи ПАТ "АКБ "Київ"
      28. Вказує, що суди попередніх інстанцій неналежно оцінили те, що 24 червня 2015 року правління НБУ прийняло постанову N 411, якою відкликало банківську ліцензію ПАТ "АКБ "Київ" і вирішило його ліквідувати. А 25 червня 2015 року Виконавча дирекція Фонду ухвалила рішення N 122 про початок процедури ліквідації ПАТ "АКБ "Київ".
      29. Усі питання, пов'язані з погашенням заборгованості перед кредиторами банку, мають вирішуватися відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" N 4452-VI від 23 лютого 2012 року (далі - Закон N 4452-VI).
      30. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Верховний Суд України у постанові від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 дійшов висновку, що справи у спорах про кредиторські вимоги до банків, які ліквідуються, необхідно розглядати за аналогією Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", внаслідок чого на них поширюється юрисдикція господарських судів.
      (3) Позиції інших учасників справи
      31. Інші учасники справи відзиви на касаційні скарги не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      32. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      33. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      34. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      35. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      36. Відповідно до статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
      37. ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).
      38. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем (пункт 1 частини першої статті 20).
      39. Тобто, за загальним правилом як на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, так і на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду критеріями належності справи до господарського судочинства є суб'єктний склад учасників спору та зміст спірних правовідносин.
      40. Мотивуючи наявність юрисдикції господарського суду щодо розгляду цієї справи, ПАТ "АКБ "Київ" вказує, що Верховний Суд України у постанові від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 підтвердив юрисдикцію господарських судів щодо спорів про кредиторські вимоги до банків.
      41. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу, що вона відступила від цього висновку в постанові від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16, вказавши, що при розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.
      42. Предметом спору у цій справі є розірвання договорів та стягнення солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача-фізичної особи загальної вартості закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування, інфляційних втрат, трьох процентів річних, а також відшкодування заподіяної моральної шкоди
      43. З огляду на вказаний зміст спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін учасників спору Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди правильно розглянули цю справу за правилами цивільного судочинства.
      (1.2) Щодо вимог позивача про стягнення коштів
      44. Суди вважали, що правовідносини, що виникли з позивачем, регулюються Законом України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" у редакції, чинній на момент укладення та розірвання договорів.
      45. Суди оцінили, зокрема, договори, Правила ФФБ виду А, затверджені рішенням правління ПАТ "АКБ "Київ" від 21 березня 2007 року, договір про організацію спорудження об'єкта будівництва від 20 квітня 2007 року, укладений ПАТ "АКБ "Київ" (управителем ФФБ) із ТзОВ "Сузір'я" (забудовником), та встановили, що позивач виконав зобов'язання за договорами про участь у ФФБ, сплативши відповідні суми, однак будинок з об'єктами інвестування так і не був введений в експлуатацію до обумовленої сторонами дати - 30 червня 2008 року.
      46. Закон України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" від 19 червня 2003 року N 978-IV (далі - Закон N 978-IV) встановлює загальні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла та особливості управління цими коштами (стаття 1).
      47. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 2 Закону N 978-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, управитель - це фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством, Правилами фонду й отримала в установленому порядку дозвіл/ліцензію.
      48. Фінансова установа, яка відповідає вимогам цього Закону, може за власною ініціативою створити ФФБ. ФФБ не є юридичною особою. ФФБ може бути двох видів - ФФБ виду А та ФФБ виду Б. Для ФФБ виду А поточну ціну вимірної одиниці об'єкта будівництва, споживчі властивості об'єктів інвестування, коефіцієнти поверху та комфортності визначає забудовник, який приймає на себе ризик щодо недостатності залучених коштів на спорудження об'єкта будівництва та зобов'язаний своєчасно ввести його в експлуатацію незалежно від обсягу фінансування (частини перша-третя статті 11 Закону N 978-IV у вказаній редакції).
      49. Правила ФФБ визначають вид ФФБ, процедуру створення ФФБ, порядок організації взаємовідносин забудовника, управителя та довірителів, порядок встановлення управління майном, умови, особливості та обмеження здійснення управління майном, напрями та порядок використання залучених коштів, порядок участі у фонді та відмови від участі в ньому, типи вимірних одиниць об'єктів інвестування, порядок та умови закріплення об'єкта інвестування за довірителем, розмір винагороди управителя й інші умови функціонування ФФБ (частина друга статті 12 Закону N 978-IV у зазначеній редакції).
      50. Система функціонування ФФБ передбачає, зокрема, можливість дострокового припинення управління майном за ініціативою довірителя, відкріплення від нього об'єкта інвестування, повернення довірителю коштів у розмірі та у порядку, визначених Правилами ФФБ, внаслідок зменшення обсягу підтвердженого замовлення на будівництво; здійснення управителем ФФБ контролю за цільовим використанням забудовником спрямованих на будівництво коштів; повернення забудовником коштів до ФФБ на вимогу управителя у випадках зменшення обсягу підтвердженого замовлення внаслідок відмови довірителя від участі у ФФБ, а також в інших випадках, визначених договором; здійснення управителем ФФБ контролю за виконанням забудовником своїх зобов'язань за договором (абзаци шостий, одинадцятий-тринадцятий частини першої статті 13 Закону N 978-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
      51. Управитель ФФБ при здійсненні управління ФФБ несе відповідальність за дотримання обмежень довірчої власності управителя, визначених Правилами ФФБ і визнаних довірителями ФФБ; несе зобов'язання перед довірителями ФФБ у межах договору про участь у ФФБ (абзаци перший-третій частини другої статті 13 Закону N 978-IV у вказаній редакції).
      52. Як встановили суди, згідно з пунктом 5.4.1 Правил ФФБ довіритель (позивач) має право за власною ініціативою до дати підписання державною комісією акта введення об'єкта будівництва в експлуатацію достроково припинити управління коштами, відмовитись від участі в ФФБ шляхом розірвання договору про участь у ФФБ та отримати з ФФБ суму коштів, розраховану відповідно до пункту 5.4.4 Правил ФФБ. Останній передбачає, що сума коштів, яку слід повернути довірителю, визначається управителем, виходячи з ціни вимірної одиниці цього об'єкта інвестування, встановленої забудовником на день надання заяви про вихід із ФФБ. Аналогічне право довірителя закріплене у пунктах 2.2.2 договорів.
      53. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів про те, що позивач має підстави вимагати повернення йому загальної вартості закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування.
      54. Повернення коштів довірителю ФФБ не може здійснюватися за рахунок іншого ФФБ або власного майна банку (частина четверта статті 17 Закону N 978-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
      55. Суди встановили, що 11 лютого 2015 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 61, якою встановив, що держава в особі ПАТ АБ "Укргазбанк" бере участь у виведенні ПАТ "АКБ "Київ" з ринку шляхом придбання його активів і зобов'язань у разі віднесення НБУ ПАТ "АКБ "Київ" до категорії неплатоспроможних. А 24 лютого 2015 року НБУ прийняв рішення про визнання ПАТ "АКБ "Київ" неплатоспроможним і про введення у ньому тимчасової адміністрації.
      56. З огляду на це ПАТ "АКБ "Київ" вважає, що усі питання, пов'язані з погашенням заборгованості перед кредиторами банку, мають вирішуватися відповідно до Закону N 4452-VI.
      57. Закон N 4452-VI регулює правовідносини між Фондом, банками, НБУ, повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      58. Суди встановили що 19 червня 2015 року ПАТ "АКБ "Київ" уклав з ПАТ АБ "Укргазбанк" договір про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку. Цей договір спрямований на виведення ПАТ "АКБ "Київ" з ринку на підставі пункту 3 частини другої статті 39 Закону N 4452-VI з подальшою ліквідацією ПАТ "АКБ "Київ".
      59. Частина п'ята статті 50 Закону N 4452-VI встановлює, що кошти на рахунку ФФБ або майно фонду операцій з нерухомістю, в тому числі кошти на його рахунку, що перебувають в управлінні банку, не включаються до ліквідаційної маси банку. Розпорядження цими активами здійснюється відповідно до Законів України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" та "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю".
      60. Згідно з частиною другою статті 23 Закону N 978-IV у разі ліквідації управителя ФФБ кошти на рахунку ФФБ не включаються до ліквідаційної маси управителя ФФБ і спрямовуються виключно на задоволення вимог довірителів до управителя ФФБ згідно з Правилами ФФБ.
      61. Тобто, у законодавстві закріплені спеціальні приписи щодо цільового спрямування залучених на рахунок ФФБ коштів при ліквідації банку-управителя та встановлена заборона на включення коштів ФФБ до ліквідаційної маси такого банку.
      62. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частини перша статті 400 ЦПК України).
      63. З огляду на наведені приписи та встановлені судами обставини Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід ПАТ "АКБ "Київ" про поширення на спірні правовідносини приписів Закону України N 4452-VI і відхиляє як неприйнятний довід ПАТ "АКБ "Київ" про неналежне встановлення обставин справи щодо відкликання його банківської ліцензії та рішення щодо його ліквідації.
      64. Крім того, Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що у касаційних скаргах відсутні будь-які доводи щодо неправильності висновків суду апеляційної інстанції в частині стягнення інфляційних втрат, трьох процентів річних і відшкодування моральної шкоди.
      (1.2) Щодо солідарного обов'язку ПАТ "АКБ "Київ" та ПАТ АБ "Укргазбанк"
      65. Позивач стверджує, що суд апеляційної інстанції неналежно встановив обставини справи щодо відсутності солідарного обов'язку ПАТ АБ "Укргазбанк".
      66. Суд першої інстанції вважав, що оскільки ПАТ АБ "Укргазбанк" на основі постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року N 61 та рішення НБУ від 24 лютого 2015 року прийняв активи та зобов'язання ПАТ "АКБ "Київ", то останнє разом з ПАТ АБ "Укргазбанк" мають нести солідарну відповідальність перед позивачем.
      67. Апеляційний суд з таким висновком не погодився, вказавши, що зобов'язання, які випливають з договорів з довірителями ФФБ виду А не були передані до ПАТ АБ "Укргазбанк" за договором від 19 червня 2015 року, укладеним ПАТ "АКБ "Київ" з ПАТ АБ "Укргазбанк", про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку.
      68. На підставі частини другої статті 23 Закону N 978-IV апеляційний суд дійшов висновку, що відсутні підстави стверджувати, що ПАТ АБ "Укргазбанк" є правонаступником ПАТ "АКБ "Київ" стосовно зобов'язань, які випливають з договорів;солідарний обов'язок ПАТ АБ "Укргазбанк" з ПАТ "АКБ "Київ" щодо повернення позивачеві коштів відсутній. А тому у задоволенні вимоги позивача до ПАТ АБ "Укргазбанк" необхідно відмовити, оскільки воно є неналежним відповідачем у справі.
      69. Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
      70. Ні Закон N 4452-VI, ні інші акти законодавства не передбачають солідарний обов'язок приймаючого та неплатоспроможного банків щодо зобов'язань останнього при його виведенні з ринку на підставі пункту 3 частини другої статті 39 Закону N 4452-VI.
      71. Суд апеляційної інстанції встановив, що договір від 19 червня 2015 року про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку не створює солідарного обов'язку для ПАТ АБ "Укргазбанк" з ПАТ "АКБ "Київ" щодо повернення коштів позивачеві.
      72. ВеликаПалата Верховного Суду відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      73. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог до ПАТ АБ "Укргазбанк" і відхиляє як неприйнятний довід позивача про неналежне встановлення обставини справи щодо відсутності солідарного обов'язку ПАТ АБ "Укргазбанк".
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      (2.1) Щодо суті касаційних скарг
      74. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      75. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      76. Відповідно до викладених вище висновків Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому касаційні скарги ПАТ "АКБ "Київ" і позивача слід залишити без задоволення.
      (2.2) Щодо судових витрат
      77. З огляду на висновок щодо суті касаційних скарг судові витрати, понесені у зв'язку з поданням касаційної скарги, покладаються на ПАТ "АКБ "Київ" і позивача.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Київ" на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року і касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року залишити без задоволення.
      2. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська