ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о невозможности объединения должника и кредитора банка в период ликвидации банка

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

16 вересня 2015 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., 

Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,

 

розглянувши на засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», Реєстраційної служби Головного управління юстиції у Харківській області, ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3, про визнання зобов'язання і кредитного договору з додатковими угодами припиненими та зобов'язання вчинити певні дії за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року,

 

в с т а н о в и л а:

 

У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що заочним рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 18 липня 2011 року задоволено позов публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» (далі – ПАТ «Банк «Таврика») до неї та стягнено з неї заборгованість за кредитним договором від 18 грудня 2007 року в сумі 62 тис. 545 доларів США 71 цент, що в еквіваленті становило 497 тис. 432 грн 30 коп. Виконання боргових зобов'язань її як позичальника було забезпечено договором іпотеки від 18 грудня 2007 року, за умовами якого в іпотеку була передана належна їй квартира.

 

Відповідно до договору про відступлення права вимоги від 12 листопада 2013 року, укладеного між нею та ОСОБА_3, остання передала, а вона прийняла право вимоги до ПАТ «Банк «Таврика» за договором про відкриття карткового рахунку від 18 січня 2012 року на суму 520 тис. грн. 

 

Оскільки відповідно до рішення суду від 18 липня 2011 року вона є боржником ПАТ «Банк «Таврика» і згідно з договором про відступлення права вимоги від 12 листопада 2013 року – кредитором цього ж банку, то існує поєднання боржника і кредитора зобов'язання в одній особі, тому, посилаючись на статтю 606 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та ураховуючи уточнення позовних вимог, ОСОБА_1 просила визнати:

 

припиненим з 12 листопада 2013 року її зобов'язання перед ПАТ «Банк «Таврика» за кредитним договором від 18 грудня 2007 року та додатковими угодами до нього в частині заборгованості за кредитом у розмірі 499 тис. 252 грн 30 коп.; відсутнім у ПАТ «Банк «Таврика» права на стягнення з неї заборгованості за вказаним кредитним договором і додатковими угодами до нього;

 

припиненими з 12 листопада 2013 року договір іпотеки від 18 грудня 2007 року та додаткову угоду до нього від 10 липня 2008 року, укладені між нею та ПАТ «Банк «Таврика»; відсутнім у ПАТ «Банк «Таврика» права на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки від 18 грудня 2007 року; а також просила зобов'язати відповідну реєстраційну службу вчинити певні дії та ОСОБА_2 повернути їй оригінали документів, що стосуються її правовідносин із зазначеним банком. 

 

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 12 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2014 року й ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року, позов задоволено частково: ухвалено визнати припиненим з 12 листопада 2013 року у зв'язку з поєднанням боржника і кредитора в одній особі зобов'язання ОСОБА_1 перед ПАТ «Банк «Таврика» за кредитним договором від 18 грудня 2007 року та додатковими угодами до нього в частині заборгованості за кредитом у розмірі 499 тис. 252 грн 30 коп.; визнати відсутнім у ПАТ «Банк «Таврика» права на стягнення з позивача заборгованості за кредитним договором від 18 грудня 2007 року та додатковими угодами до нього; визнати припиненими з 12 листопада 2013 року договір іпотеки від 18 грудня 2007 року та додаткову угоду до нього від 10 липня 2008 року, укладені між ПАТ «Банк «Таврика» та ОСОБА_1; визнати відсутнім у ПАТ «Банк «Таврика» права на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки від 18 грудня 2007 року; в задоволенні решти позову відмовлено. 

 

Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 18 квітня 2014 року роз'яснено резолютивну частину зазначеного рішення суду першої інстанції від 12 лютого 2014 року й указано, що це судове рішення потрібно розуміти як таке, яким установлено обов'язки всіх органів, організацій, підприємств, установ, інших юридичних осіб (у тому числі й іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому законом порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, а також відповідних посадових осіб, приватних та державних нотаріусів провести дії, направлені на скасування будь-яких обтяжень та заборон, а саме на виконання зазначеного рішення суду зняти заборону відчуження з квартири АДРЕСА_1 та вилучити запис про іпотеку щодо зазначеної квартири з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які були здійснені у зв’язку з укладенням між ПАТ «Банк «Таврика» і ОСОБА_1 договору іпотеки від 18 грудня 2007 року та додаткового договору від 10 липня 2008 року до нього.

 

У заяві ПАТ «Банк «Таврика» про перегляд зазначеної ухвали суду касаційної інстанції порушується питання про її скасування та прийняття нового рішення, яке повинне містити висновок про застосування норм права щодо заборони припинення зобов'язання шляхом поєднання боржника і кредитора в одній особі та зарахування зустрічних однорідних вимог у період ліквідації банку з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) в редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд»), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 602, 606 ЦК України. 

 

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви ПАТ «Банк «Таврика» посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року у справі за позовом про стягнення коштів і за зустрічними позовами про визнання припиненими зобов'язань, припинення права власності, зобов'язання вчинити певні дії (справа № 6-29171св13) та від 28 січня 2015 року у справі за позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором (справа № 6-43143св14). 

 

Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-29171св13 суд касаційної інстанцій скасував судові рішення про задоволення позовних вимог про визнання припиненими зобов'язань шляхом поєднання боржника та кредитора в одній особі, припинення права власності, зобов'язання здійснити певні дії та передав справу на новий судовий розгляд. При цьому суд виходив із того, що в цьому випадку поєднання кредитора і боржника в одній особі не відбулося, оскільки в юридичних осіб, сторін у справі не було ні реорганізації, ні злиття шляхом приєднання і вони існують як окремі юридичні особи, тобто один із суб'єктів правовідношення не зник, тому стаття 606 ЦК України до спірних правовідносин не застосовується. Крім того, між юридичними особами, сторонами у справі, існують різні зобов'язання, які повинні виконуватись відповідно до умов договорів, а тому наявність у них обов'язків один перед одним щодо сплати коштів не свідчить про поєднання боржника та кредитора в одній особі. 

 

Постановляючи у справі № 6-43143св14 ухвалу про скасування судового рішення про задоволення позову та передаючи справу на новий судовий розгляд, суд касаційної інстанції встановив, що банк наполягав на тому, що заборгованість була погашена без продажу депозитного золота третім особам, та виходив з того, що апеляційний суд не врахував, що правовідносини за кредитним договором між банком і відповідачем були припинені у зв'язку з повним виконанням договору шляхом поєднання боржника і кредитора в одній особі.

 

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, виходив з того, що у правовідносинах, які виникли між позивачем і ПАТ «Банк «Таврика», у зв'язку з укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договором про відступлення права вимоги відбулось поєднання боржника та кредитора в особі ОСОБА_1, що відповідно до статті 606 ЦК України є підставою для припинення кредитних зобов'язань позивача та припинення договору іпотеки.

 

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норми матеріального права (статті 606 ЦК України), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаному для прикладу судовому рішенні у справі № 6-29171св13.

 

За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

 

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

 

У справі, яка переглядається, суди встановили, що заочним рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 18 липня 2011 року задоволено позов ПАТ «Банк «Таврика» до ОСОБА_1 і стягнено з останньої заборгованість за кредитним договором від 18 грудня 2007 року в сумі 62 тис. 545 доларів США 71 цент, що еквівалентно 497 тис. 432 грн 30 коп. Виконання боргових зобов'язань позичальника було забезпечено договором іпотеки від 18 грудня 2007 року, за умовами якого в іпотеку банку була передана належна позивачу квартира.

 

Відповідно до договору про відступлення права вимоги від 12 листопада 2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, остання передала, а позивач прийняла право вимоги до ПАТ «Банк «Таврика» за договором про відкриття карткового рахунку від 18 січня 2012 року на суму 520 тис. грн. 

 

20 березня 2013 року Національний банк України прийняв постанову про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Таврика». Згідно з рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 березня 2013 року розпочато процедуру ліквідації вказаного банку.

 

Листом ПАТ «Банк «Таврика» від 11 липня 2013 року ОСОБА_3 було повідомлено, що відповідно до частини п'ятої статті 49 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вимога останньої була включена до реєстру акцептованих вимог кредиторів та підлягає задоволенню відповідно до четвертої черги вимог кредиторів, що відповідає частині першій статті 52 вказаного Закону (а.с. 19). 

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 

 

Згідно з частиною третьою статті 509 ЦК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

 

Відповідно до статті 606 ЦК України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі. 

 

Зазначена підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін. 

 

За лексичним (етимологічним) значенням слів, викладеним у Великому тлумачному словнику сучасної української мови, «поєднання, поєднувати» – це збирати разом; складаючи, зливаючи, створювати одне ціле.

 

Отже, поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі наявне в разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної в законі підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. Поєднання боржника і кредитора в одній особі може відбуватись для юридичних осіб – при реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб – при спадковому правонаступництві в разі переходу майна кредитора до боржника і навпаки. Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб'єктів) один із цих суб'єктів повинен зникнути, у зв'язку з цим і припиняється правовідношення.

 

Ураховуючи наведене, можна дійти висновку, що стаття 606 ЦК України повинна застосовуватися судом до спірних правовідносин у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме в такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін.

 

Отже, у випадку, коли боржник банку придбав право вимоги до банку за договором, відповідні два зобов'язання між банком і його боржником, який придбав згідно з договором право вимоги до банку, не можуть припинятись на підставі статті 606 ЦК України, оскільки зазначена стаття до таких правовідносин не застосовується.

 

Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги у справі № 6-29171св13.

 

Проте у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції не врахував, що в даному випадку не відбулось збігу та поєднання боржника і кредитора в одній особі в розумінні статті 606 ЦК України, та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин указаної статті. 

 

Крім того, у випадку, коли боржник банку придбав право вимоги до банку, відповідні два зобов'язання між банком і його боржником, який придбав право вимоги до банку, могли припинятись тільки відповідно до статей 601, 602 ЦК України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин). Однак, у разі зарахування зустрічних вимог діють обмеження, встановлені Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин).

 

Отже, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд»), – неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною.

 

За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України (у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд») вказана ухвала підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

 

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України (у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд»), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л а:

 

Заяву публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» задовольнити частково. 

 

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий А.Г. Ярема

Судді:

В.І. Гуменюк 

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк 

Ю.Л. Сенін 

В.М. Сімоненко

 

Правова позиція

(постанова Судової палати у цивільних справах 

Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року № 6-43цс15)

 

Відповідно до статті 606 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі. 

 

Зазначена підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін. 

 

Стаття 606 Цивільного кодексу України застосовується судом до спірних правовідносин у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме в такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін.

 

Отже, у випадку, коли боржник банку придбав право вимоги до банку за договором, відповідні два зобов'язання між банком і його боржником, який придбав згідно з договором право вимоги до банку, не можуть припинятись на підставі статті 606 ЦК України, оскільки зазначена стаття до таких правовідносин не застосовується.

 


  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

  З чим можна погодитись? З тим, що 606-тою тут і не пахло ніколи. Заборони для 602 про неплатоспроможні банки тоді ( в 2014) в ЦКУ ще не було.    Для  606-тої  особа-1 мала б бути оночасно і кредитором і боржником в одному і тому ж зобовязанні. Але рішення вступило в силу 31.03.2014р. і якось там щось. 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 січня 2020 року
      м. Київ
      справа № 917/1335/18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
      Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т.М. і Селіваненка В.П.,
      за участю секретаря судового засідання - Шевчик О.Ю.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство "Діамантбанк",
      представник позивача - не з`явився,
      відповідач - приватне акціонерне товариство "Кременчуцький завод дорожніх машин",
      представник відповідача - Василевська К.М., адвокат (ордер від 24.01.2020 № 1015356, свідоцтво від 07.12.2018 № 7283/10),
      розглянув касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Кременчуцький завод дорожніх машин"
      на постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.11.2019 (головуючий Терещенко О.І., судді: Сіверін В.І. і Тихий П.В.)
      у справі № 917/1335/18
      за позовом публічного акціонерного товариства "Діамантбанк" (далі - Банк)
      до приватного акціонерного товариства "Кременчуцький завод дорожніх машин" (далі - Товариство) 
      про визнання недійсним одностороннього правочину - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698.
      За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд
      ВСТАНОВИВ:
      Банк звернувся до господарського суду Полтавської області з позовом до Товариства про визнання недійсним одностороннього правочину - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) Товариства від 17.05.2017 № 42/698.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до умов договору кредитної лінії від 18.04.2017 № 048 (далі - Кредитний договір) з урахуванням додаткової угоди від 18.04.2017 № 1 до нього строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. був встановлений до 17.05.2017 включно. Лист (заява) від 17.05.2017 № 42/698 від Товариства отриманий Банком 17.05.2017, а тому строк виконання зобов`язання з повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. на момент подачі вказаного листа ще не настав, бо до кінця дня 17.05.2017 Товариство мало право погасити заборгованість за кредитним траншем у сумі 1 900 000,00 грн. За домовленістю сторін строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. відповідно до додаткової угоди від 23.06.2017 № 2 був продовжений до 23.06.2017, тому одна з вимог, яка необхідна для здійснення зарахування однорідних зустрічних вимог, а саме настання строку виконання зобов`язань, не була дотримана.
      Рішенням господарського суду Полтавської області від 10.09.2019 у задоволенні позовних вимог відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, звертаючись з позовом до суду, Банк вказує у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто самостійно визначив, яке його право є порушеним та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права. Водночас Банком не надано суду належних та допустимих доказів того, що заява від 17.05.2019 № 42/698 містить письмове волевиявлення Товариства на припинення зустрічних вимог зарахуванням та що її можна вважати заявою про зарахування зустрічних позовних вимог.
      Постановою Східного апеляційного господарського суду від 18.11.2019 оскаржуване рішення скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним односторонній правочин - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) Товариства від 17.05.2017 № 42/698.
      Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що:
      - обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 910/15361/17, яке набрало законної сили, повторного доведення не потребують, оскільки у розгляді даної справи беруть участь ті самі особи, щодо яких встановлено ці обставини, а при розгляді справи № 910/15361/17 судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій встановлено, що саме лист Товариства від 17.05.2017 № 42/698 за своїм змістом є заявою про зарахування зустрічних вимог;
      - за домовленістю сторін строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. відповідно до додаткової угоди № 2 продовжений до 23.06.2017, тобто одна з вимог, яка необхідна для здійснення зарахування однорідних зустрічних вимог, а саме настання строку виконання зобов`язань, не була дотримана;
      - задоволення вимог Товариства шляхом зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698, на чому наполягає Товариство, порушує встановлений Законом України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? порядок та черговість задоволення вимог кредиторів Банку і ставить у нерівне становище інших кредиторів Банку у порівнянні з Товариством, яке отримує задоволення своїх вимог не у тому порядку та черговості, як це передбачено статтею 52 вказаного Закону.
      Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Товариство звернулось до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.11.2019, а рішення господарського суду Полтавської області від 10.09.2019 залишити в силі.
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції:
      - дійшов помилкового висновку про підтвердження рішенням у справі № 910/15361/17, що лист Товариства від 17.05.2017 № 42/698 за своїм змістом є заявою про зарахування зустрічних вимог;
      - помилково застосував до спірних правовідносин статтю 52 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? та не застосував норму права, яка підлягає застосуванню, а саме статтю 46 вказаного Закону;
      - не врахував обставини, встановлені у рішеннях господарських судів у справі № 910/15361/17, а саме про дотримання встановлених законодавством вимог щодо наявності підстав для зарахування зустрічних однорідних вимог.
      Банк подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, просить залишити її без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника Товариства, Касаційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
      Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі встановлено, що Банком та Товариством (далі - вкладник) укладено договір банківського вкладу (депозиту) "Терміновий" від 28.03.2017 № 12-02-03-000021.170 (далі - Договір), за умовами якого вкладник розміщує банківський вклад на вкладному (депозитному) рахунку у банку № НОМЕР_1, відкритому вкладнику згідно з генеральним договором банківського вкладу (депозиту) від 03.02.2012 № 12-02-03-00002, сума вкладу - 2 000 000,00 грн., нарахування відсотків за вкладом становить 13,6 %, строк вкладу - 51 день, з 28.03.2017 по 17.05.2017 включно.
      Відповідно до пунктів 1.2.1, 2.1, 2.4 Договору дата повернення вкладу 18.05.2017; банк зобов`язаний повернути вкладнику суму вкладу в порядку та на умовах, встановлених Договором, здійснити примусове списання коштів у випадках, передбачених чинним законодавством України; вкладник має право: на отримання суми вкладу та нарахованих процентів у порядку та на умовах, встановлених Договором, на повернення вкладу після спливу строку вкладу в порядку, передбаченому Договором та чинним законодавством України (у тому числі нормативно-правовими актами Національного банку України).
      18.04.2017 сторонами укладено Кредитний договір, згідно з умовами якого Банк (далі - кредитодавець) зобов`язується з 18.04.2017 по 17.05.2017 включно відкрити Товариству (далі - позичальник) відновлювальну кредитну лінію у розмірі 1 900 000,00 грн., кредитні кошти надаються позичальнику в межах відкритої за цим договором кредитної лінії зі сплатою позичальником процентів за користування кредитом у розмірі 15,1% річних, на забезпечення виконання зобов`язань за цим договором позичальник у день укладення цього договору забезпечує надання кредитодавцю в заставу визначене в Договорі майно, а також забезпечує надання кредитодавцю поруки відповідно до викладеного нижче: позичальник у день укладення цього договору надає в заставу кредитодавцю майнові права на суму 2 000 000,00 грн., що випливають з Договору (депозиту), укладеного Банком та позичальником, які (майнові права) полягають у праві вимагати від кредитодавця повернення грошових коштів у сумі 2 000 000,00 грн., розміщених позичальником у кредитодавця терміном до 17.05.2017 включно; порука відсутня.
      Додатковою угодою від 18.04.2017 № 1 до Кредитного договору передбачено, що кредитодавець надає позичальнику кредитні кошти у розмірі 1 900 000,00 грн., у межах кредитної лінії, відкритої згідно з Кредитним договором.
      Відповідно до додаткової угоди від 23.06.2017 № 2 до Кредитного договору кредитодавець відкриває позичальнику відновлювальну кредитну лінію у розмірі 1 900 000,00 грн. до 23.06.2017.
      18.04.2017 Банком (заставодержатель) та Товариством (заставодавець) укладено договір застави майнових прав на вклад № 048/1 (далі - Договір застави), за умовами якого заставодавець в забезпечення своєчасного та в повному обсязі виконання зобов`язання заставодавця за Кредитним договором передає заставодержателю в заставу належні йому на момент укладення цього договору майнові права вимоги за Договором, що укладений між заставодавцем та боржником (Товариством), предметом застави за цим договором є належні заставодавцю майнові права вимоги за Договором.
      Згідно з пунктом 2.2 Договору застави за згодою сторін вартість майнових прав, що належать заставодавцю за Договором та виступають предметом застави за цим договором, складає - 2 000 000,00 грн.
      Відповідно до рішення Правління Національного банку України від 24.04.2017 № 264-рш/БТ "Про віднесення ПАТ "Діамантбанк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 24.04.2017 № 1684 "Про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ "Діамантбанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку", згідно з яким було розпочато процедуру виведення Банка з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації.
      Товариство листом від 17.05.2017 № 42/698 направлено на адресу позивача, платіжне доручення від 17.05.2017 № 6, яке Банком виконано не було у зв`язку з тим, що перерахування грошових коштів відповідно до наданого платіжного доручення призвело б до задоволення його вимог як кредитора Банку під час тимчасової адміністрації, що забороняється здійснювати в силу пункту 1 частини п`ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
      Згідно з рішенням Правління Національного банку України від 22.06.2017 № 394-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Діамантбанк" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 23.06.2017 № 2663 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Діамантбанк" та делегування повноважень ліквідатора банку", яким розпочата процедура ліквідації Банка за період з 24.06.2017 до 23.06.2019 включно.
      Листом від 29.06.2017 Товариство просило Банк здійснити погашення кредитної заборгованості за Кредитним договором коштами, які надані в забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором, а саме: коштами за Договором у сумі 2 000 000,00 грн., на що Банк листом від 19.07.2017 № 316/01л повідомив Товариство про відсутність підстав для заліку зустрічних однорідних вимог до моменту настання обставин, передбачених статтею 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
      Причиною виникнення спору в даній справі стало питання наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним одностороннього правочину - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698.
      Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що, звертаючись з позовом до суду, Банк вказує у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто самостійно визначив, яке його право є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права. Проте Банком не надано суду належних та допустимих доказів того, що заява від 17.05.2019 № 42/698 містить письмове волевиявлення Товариства на припинення зустрічних вимог зарахуванням та що її можна вважати заявою про зарахування зустрічних позовних вимог.
      З такими висновками суду першої інстанції не погодився суд апеляційної інстанції, посилаючись на те, що при розгляді справи № 910/15361/17 за позовом Товариства до Банка про визнання зобов`язання припиненим судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій встановлено, що саме лист Товариства від 17.05.2017 № 42/698 за своїм змістом є заявою про зарахування зустрічних вимог.
      Відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
      Преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
      Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
      Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктивний склад спору. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
      Немає винятків стосовно преюдиціальності фактів, що не входили до предмета доказування в раніше розглянутій справі. Якщо суд помилково включив факт у предмет доказування, це не позбавляє його властивостей преюдиціального факту в розгляді іншої справи. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності.
      Таким чином, не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
      Преюдиціальні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акта, який набрав законної сили.
      Отже, обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 910/15361/17, яке набрало законної сили, повторного доведення не потребують, оскільки у розгляді даної справи беруть участь ті самі особи, щодо яких встановлено ці обставини.
      Що ж до строку виконання зобов`язань, то судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до умов Кредитного договору з урахуванням додаткової угоди від 18.04.2017 № 1 до нього строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. був встановлений до 17.05.2017 включно, лист (заява) від 17.05.2017 № 42/698 від Товариства був отриманий Банком 17.05.2017, тобто строк виконання зобов`язання з повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. на момент подачі вказаного листа ще не настав, оскільки до кінця дня 17.05.2017 позичальник мав право погасити заборгованість за вказаним кредитним траншем у сумі 1 900 000,00 грн.
      Водночас за домовленістю сторін строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. відповідно до додаткової угоди № 2 був продовжений до 23.06.2017, а тому одна з вимог, яка необхідна для здійснення зарахування однорідних зустрічних вимог, а саме настання строку виконання зобов`язань, не була дотримана.
      Також судом апеляційної інстанції встановлено, що постанова Правління Національного банку України ?Про затвердження Інструкції про безготівкові рахунки в Україні в національній валюті? від 29.03.2001 № 135 втратила свою чинність у зв`язку із затвердженням Національним банком України Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті (постанова Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22).
      Крім того, згідно з частиною четвертою статті 52 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження коштів від продажу майна (активів) банку після повного задоволення вимог попередньої черги. У разі якщо обсяг коштів, одержаних від продажу майна (активів), недостатній для повного задоволення всіх вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно до суми вимог, що належать кожному кредитору однієї черги. У разі відмови кредитора від задоволення визнаної в установленому порядку вимоги Фонд не враховує суму грошових вимог цього кредитора.
      Отже, стаття 46 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? містить заборону зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов`язань, прощення боргу, тощо та визначає випадки, на які зазначені обмеження не поширюються; стаття 52 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? визначає черговість задоволення вимог всіх кредиторів неплатоспроможного банку, в тому числі і тих кредиторів, вимоги яких задовольняються в результаті зарахування зустрічних однорідних вимог.
      Разом з тим, порушення визначеного статтею 52 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? принципу черговості ставить у нерівне становище інших кредиторів банку у порівнянні з кредитором, який отримує задоволення своїх вимог не в тому порядку та черговості, як це передбачено статтею 52 вказаного Закону.
      Таким чином, задоволення вимог Товариства шляхом зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698 порушує встановлений Законом України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? порядок та черговість задоволення вимог кредиторів Банку і ставить у нерівне становище інших кредиторів Банку у порівнянні з Товариством, яке отримує задоволення своїх вимог не у тому порядку та черговості, як це передбачено статтею 52 вказаного Закону.
      Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції не врахував та не надав оцінки обставинам справи, умовам Кредитного договору, Договору та заяві Товариства від 17.05.2017 № 42/698 про зарахування зустрічних однорідних вимог, тому апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нове, яким задовольнив позовні вимоги.
      Однак Касаційний господарський суд з такими висновками суду апеляційної інстанції не може погодитись, оскільки суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку обставинам справи, залишив поза увагою, що при розгляді справи № 910/15361/17 судами встановлено наявності правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання припиненим зобов`язання Товариства з повернення кредитного траншу в розмірі 1 900 000,00 грн. за Кредитним договором, оскільки наявні всі необхідні умови, передбачені пунктом 8 частини другої статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", для проведення зарахування зустрічних однорідних вимог сторін за Кредитним договором та Договору (депозиту) та для припинення взаємних грошових зобов`язань сторін шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.
      Відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
      Таким чином, зі змісту статті 75 ГПК України можна зробити висновок, що однією з цілей цієї норми законодавець визначив, у тому числі, і уникнення можливості різних висновків та тлумачень щодо наявних між сторонами обставин та правовідносин, що не відповідатиме принципу юридичної визначеності.
      Принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права. Юридична визначеність вимагає дотримання принципу res judicata. Остаточні рішення судів національної системи не повинні бути предметом оскарження. Юридична визначеність також вимагає, щоб остаточні рішення судів були виконані. Відповідно до пункту 72 рішення Європейського Суду з прав людини від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" (заява № 48553/99): "Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1, повинно тлумачитися в світлі преамбули Конвенції (995_004), яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів." Коли рішення суду стало остаточним, воно не може бути піддано сумніву будь-яким іншим рішенням суду (справи Європейського суду з прав людини "Брумареску проти Румунії", "Салов проти України").
      Судами під час розгляду справи № 910/15361/17 надавалася оцінка доводам Банку, з посиланням на положення статей 46, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", щодо неможливості зарахування зустрічних однорідних вимог, за результатами розгляду яких суди дійшли висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання зобов`язання припиненим, у зв`язку із правомірним зарахуванням зустрічних однорідних вимог у порядку статті 601 Цивільного кодексу України відповідно до поданої Товариством заяви.
      Отже, у межах розгляду даної справи відповідні обставини, встановлені у межах розгляду справи № 910/15361/17, - є такими, що не доводяться в силу положень частини четвертої статті 75 ГПК України.
      Враховуючи судові рішення у справі № 910/15361/17, якими встановлено наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання припиненим зобов`язання Товариства з повернення кредитного траншу в розмірі 1 900 000,00 грн. за Кредитним договором, оскільки наявні всі необхідні умови, передбачені пунктом 8 частини другої статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", для проведення зарахування зустрічних однорідних вимог сторін за Кредитним договором та Договору (депозиту) та для припинення взаємних грошових зобов`язань сторін шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які мають преюдиціальне значення в силу приписів статті 75 ГПК України, та виходячи з наведених положень законодавства, яким регулювалися спірні правовідносини, а також фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій, колегія суддів Касаційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції у даній справі № 917/1335/18 про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним одностороннього правочину - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698, з підстав викладених у даній постанові.
      Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
      Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
      Відповідно до частин першої та другої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      Згідно з приписами пункту 4 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      Частиною першою статті 312 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      За таких обставин касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу Товариства задовольнити, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі з мотивів, викладених у даній постанові.
      У зв`язку з тим, що суд задовольняє касаційну скаргу та скасовує постанову суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції, суд покладає на Банк витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
      Керуючись статтями 129, 308, 311, 312, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд
      П О С Т А Н О В И В :
      1. Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Кременчуцький завод дорожніх машин" задовольнити.
      2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.11.2019 у справі № 917/1335/18 скасувати.
      3. Рішення господарського Полтавської області від 10.09.2019 у справі № 917/1335/18 залишити в силі.
      4. Стягнути з публічного акціонерного товариства "Діамантбанк" на користь приватного акціонерного товариства "Кременчуцький завод дорожніх машин" 3 524,00 грн. судового збору за розгляд касаційної скарги.
      Видачу відповідного наказу доручити господарському суду Полтавської області.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя І. Булгакова
      Суддя Т. Малашенкова
      Суддя В. Селіваненко
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/87214816
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
      36000, м. Полтава, вул. Зигіна, 1, тел. (0532) 610-421, факс (05322) 2-18-60, E-mail inbox@pl.arbitr.gov.ua
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      10.09.2019
      Справа № 917/1335/18
      м. Полтава
      за позовною заявою Публічного акціонерного товариства "Діамантбанк", 04070, м. Київ, Контрактова площа, 10-А, адреса для листування: 04112, м. Київ, вул. Дегтярівська, 48
      до Приватного акціонерного товариства "Кременчуцький завод дорожніх машин", 39600, Полтавська область, м. Кременчук, проспект Свободи, буд. 4
      про визнання недійсним одностороннього правочинну - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) відповідача №42/698 від 17.05.2017 р.
      Cуддя Паламарчук В.В.
      Секретар судового засідання Рожко О.П.
      Представники сторін:
      від позивача: адвокат Амбросімов С.С.
      від відповідача: адвокат Василевська К.М.
      Обставини справи: розглядається позовна заява Публічного акціонерного товариства "Діамантбанк" до Приватного акціонерного товариства "Кременчуцький завод дорожніх машин" про визнання недійсним одностороннього правочинну - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) відповідача №42/698 від 17.05.2017 р.
      Ухвалою господарського суду Полтавської області від 05.11.2018 відкрито провадження у справі.
      Ухвалою господарського суду Полтавської області від 31.01.2019 провадження у справі закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України у зв`язку з відсутністю предмета спору.
      Ухвала суду обґрунтована тим, що рішенням господарського суду м. Києва від 09.11.2017 у справі №910/15361/17, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.01.2018 та постановою Верховного Суду від 24.05.2018, було визнано припиненим зобов`язання ПрАТ "Кременчуцький завод дорожніх машин" перед ПАТ "Діамантбанк" з повернення кредитного траншу в розмірі 1900000,00 грн. за договором кредитної лінії №048 від 18.04.2017, укладеним між Публічним акціонерним товариством "Кременчуцький завод дорожніх машин" та Публічним акціонерним товариством "Діамантбанк", на підставі листа № 49/891 від 26.06.2017.
      Тобто, господарський суд Полтавської області в даній справі дійшов висновку, що зарахування однорідних зустрічних вимог відбулося на підставі іншого правочину листа № 49/891 від 26.06.2017.
      Також суд у вказаній ухвалі зазначив, що лист ПАТ "Кременчуцький завод дорожніх машин" № 42/698 від 17.05.2017 є саме листом, яким було лише направлено платіжне доручення, а тому, на думку суду, вказаний документ не є листом (заявою) про зарахування зустрічних однорідних вимог.
      З наведеного суд зробив висновок про відсутність предмету спору в даній справі та закрив провадження в порядку п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України.
      Позивач із ухвалою не погодився, подав до Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просив оскаржувану ухвалу скасувати.
      Постановою Східного апеляційного господарського суду від 04.04.2019 апеляційну скаргу ПАТ "Діамантбанк" задоволено. Ухвалу господарського суду Полтавської області від 31.01.2019 у справі №917/1335/18 скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Згідно автоматичного розподілу справу № 917/1335/18 передано на розгляд судді Паламарчука В.В., що відображено у протоколі автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.04.2019 року
      02.05.2019 суддя Паламарчук В.В. прийняв справу 917/1335/18 до свого провадження та призначив підготовче засідання.
      03.06.2019 відповідач надав суду письмові пояснення по справі, в яких просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
      Ухвалою суду від 30.07.2019 суд закрив підготовче провадження у справі та призначив справу до судового розгляду по суті на 10.09.2019.
      В судовому засіданні 10.09.2019 представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі, представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував.
      Суд оголосив вступну та резолютивну частини рішення на підставі ч. 1 ст. 240 ГПК України та повідомив дату виготовлення повного тексту рішення.
      Розглянувши матеріали справи, суд встановив
      Між АТ "ДІАМАНТБАНК" (банк) та ПАТ "Кременчуцький завод дорожніх машин" (вкладник) укладено договір банківського вкладу (депозиту) "Терміновий" №12-02-03-000021.170 від 28.03.2017, за умовами якого вкладник розміщує банківський вклад на вкладному (депозитному) рахунку у банку № НОМЕР_1 , відкритому вкладнику згідно генерального договору банківського вкладу (депозиту) № 12-02-03-000021 від 03.02.2012, сума вкладу - 2 000 000 грн., нарахування відсотків за вкладом становить 13.6 %, строк вкладу - 51 день, з 28.03.2017 по 17.05.2017 включно.
      Пунктами 1.2.1, 2.1, 2.1.3, 2,4, зазначеного договору передбачено, що дата повернення вкладу 18.05.2017, банк зобов`язаний повернути вкладнику суму вкладу в порядку та на умовах, встановлених цим договором, здійснити примусове списання коштів, у випадках передбачених чинним законодавством України, вкладник має право: на отримання суми вкладу та нарахованих процентів в порядку та на умовах, встановлених цим договором, на повернення вкладу після спливу строку вкладу в порядку, передбаченому цим договором та чинним законодавством України (в т.ч. нормативно-правовими актами Національного банку України).
      В подальшому, між сторонами укладено договір кредитної лінії №048 від 18.04.2017, за яким ПАТ "ДІАМАНТБАНК" (кредитодавець) зобов`язується з 18.04.2017 по 17.05.2017 включно відкрити ПАТ "Кременчуцький завод дорожніх машин" (позичальник) відновлювальну" кредитну лінію у розмірі 1 900 000 грн., кредитні кошти надаються позичальнику в межах відкритої згідно цього договору кредитної лінії зі сплатою позичальником процентів за користування кредитом у розмірі 15,1% процентів річних, в забезпечення виконання зобов`язань за цим договором позичальник в день укладання цього договору забезпечує надання кредитодавцю в заставу визначене нижче майно, а також забезпечує надання кредитодавцю поруки відповідно до викладеного нижче: позичальник в день укладення цього договору надає в заставу кредитодавцю майнові права на суму 2 000 000 грн., що випливають з договору банківського вкладу (депозиту) "Терміновий" № 12-02-03-000021.170 від 28.03.2017, укладеного між ПАТ "ДІАМАНТБАНК" та позичальником, які (майнові права) полягають у праві вимагати від кредитодавця повернення грошових коштів в сумі 2 000 000 грн., розміщених позичальником у кредитодавця терміном до 17 травня 2017 року включно; порука відсутня (п.2.1).
      За змістом додаткової угоди №1 від 18.04.2017 до договору кредитної лінії №048 від 18.04.2017 передбачено, що кредитодавець надає позичальнику кредитні кошти у розмірі 1 900 000 грн., в межах кредитної лінії, відкритої згідно кредитного договору.
      За змістом додаткової угоди №2 від 23.06.2017 до договору кредитної лінії №048 від 18.04.2017 р. передбачено, що кредитодавець, відкриває позичальнику відновлювальну кредитну лінію у розмірі 190000,00 грн. до 23.06.2017.
      Із наявних у справі матеріалів вбачається, що 18.04.2017 між ПАТ "ДІАМАНТБАНК" (заставодержатель) та ПАТ "Кременчуцький завод дорожніх машин" (заставодавець) було укладено договір застави майнових прав на вклад (депозит) №048/1, відповідно до умов якого заставодавець в забезпечення своєчасного та в повному обсязі виконання зобов`язання заставодавця за кредитним договором передає заставодержателю в заставу належні йому на момент укладення цього договору майнові права вимоги за договором банківського вкладу, що укладений між заставодавцем та боржником (відповідачем), предметом застави за цим договором є належні заставодавцю майнові права вимоги за договором банківського вкладу. За п.2.2. цього договору встановлено, що за згодою сторін вартість майнових прав, що належать заставодавцю за договором банківського вкладу та виступають предметом застави за цим договором, складає - 2 000 000 грн.
      На підставі рішення Правління Національного банку України від 24.04.2017 №264-рш/БТ "Про віднесення ПАТ "ДІАМАНТБАНК" до категорії неплатоспроможних", виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 24.04.2017 №1684 "Про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ "ДІАМАНТБАНК" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку", згідно з яким було розпочато процедуру виведення ПАТ "ДІАМАНТБАНК" з ринку шляхом запровадженням в ньому тимчасової адміністрації.
      Як зазначає позивач, після запровадження в Банку тимчасової адміністрації ПРАТ "КРЕДМАШ" листом №42/698 від 17.05.2017 направив на адресу позивача, платіжне доручення №6 від 17.05.2017 р., яке банком виконано не було, у зв`язку з тим, що перерахування грошових коштів відповідно до наданого платіжного доручення призвело б до задоволення його вимог, як кредитора ПАТ "Діамантбанк", під час тимчасової адміністрації, що забороняється здійснювати в силу норм п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
      Відповідно до рішення Правління Національного банку України від 22.06.2017 № 394-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "ДІАМАНТБАНК", виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб було прийнято рішення від 23.06.2017 №2663 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "ДІАМАНТБАНК" та делегування повноважень ліквідатора банку", згідно якого була розпочата процедура ліквідації ПАТ "ДІАМАНТБАНК" за період з 24.06.2017 до 23.06.2019 включно.
      Листом від 29.06.2017 ПАТ "Кременчуцький завод дорожніх машин" просив ПАТ "ДІАМАНТБАНК" здійснити погашення кредитної заборгованості за договором кредитної лінії №048 від 18.04.2017 коштами, які надані в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, а саме: коштами згідно договору банківського вкладу(депозиту) №12-02-03-000021.170 від 28.03.2017 у сумі 2 000 000 грн., на що відповідач повідомив позивача про відсутність підстав для заліку зустрічних однорідних вимог до моменту настання обставин, передбачених ст. 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", згідно листа №316/01л від 19.07.2017.
      В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає що відповідно до умов договору кредитної лінії №048 від 18.04.2017 р. з урахуванням додаткової угоди №1 від 18.04.2017 р. до нього, строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 00,00 грн був встановлений по 17.05.2017 р. включно. Лист (заява) №42/698 від 17.05.2017 р. від відповідача був отриманий позивачем 17.05.2017. Таким чином, строк виконання зобов`язання з повернення кредитного траншу в сумі 1900000,00 грн на момент подачі вказаного листа ще не настав, бо до кінця дня 17.05.2017 р позичальник мав право погасити заборгованість за вказаним кредитним траншем в сумі 1900000,00 грн. Крім того, за домовленістю сторін строк повернення кредитного траншу в сумі 1900 000,00 грн відповідно до додаткової угоди №2 був продовжений до 23.06.2019 р. Таким чином, за твердженнями позивача, одна з вимог, яка необхідна для здійснення зарахування однорідних зустрічних вимог, а саме настання строку виконання зобов`язань, не була дотримана.
      Враховуючи вищевикладене, позивач заперечує проти дійсності одностороннього правочину, а саме зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) відповідача №42/698 від 17.05.2017 р. та звернувся до суду із даною позовною заявою.
      При винесенні рішення суд виходив з наступного:
      Відповідно до положень частин 1 - 3 статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.
      Статтею 610 ЦК України встановлено, що зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги.
      Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.
      Отже, зарахування зустрічних вимог є одностороннім правочином, який оформляється заявою однієї з сторін, і, якщо інша сторона не погоджується з проведенням такого зарахування, вона вправі на підставі ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України звернутися за захистом своїх охоронюваних законом прав до господарського суду.
      Суд встановив, що відповідач лист (заяву) №42/698 від 17.05.2019 р. заявою про зарахування однорідних зустрічних вимог не вважає та на цьому не наполягає, як це стверджує позивач.
      Суд, дослідив лист (заяву) №42/698 від 17.05.2019 р., де зокрема зазначено наступне: "В зв`язку з цим ПАТ "Кременчуцький завод дорожніх машин" звертається до Вас з вимогою здійснити погашення кредитної заборгованості нашого підприємства перед ПАТ "ДІАМАНТБАНК" коштами, які надані в забезпечення виконання зобов`язання по кредитному договору, а саме коштами згідно договору банківського вкладу (депозиту) №12-02-03-000021.170 від 28.03.2017 р. в сумі 2000000,00 грн термін повернення якого 18.05.2017 р.
      В зв`язку з технічною неможливістю подати платіжне доручення на погашення кредиту через систему "Клієнт-Банк" направляємо Вам на виконання платіжне доручення №6 від 17.05.2017 на суму 1900000,00 грн.
      Додаток: платіжне доручення №6 від 17.05.2017 на суму 1900000,00 грн."
      Відповідно до п. 1.4 Постанови Національного банку України "Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті" Інструкція від 29.03.2001 № 135 - платіжне доручення - розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок отримувача.
      Таким чином, суд приходить до висновку, що заява № 42/698 від 17.05.2019 р. є заявою, згідно якої відповідач просить банк саме списати кошти зі свого рахунку (депозиту) згідно платіжного доручення та перерахувати їх в рахунок погашення кредиту, а не заявою про зарахування позовних вимог. В даному випадку позивач звертається до Банку не як до позичальника, а як до банку в якому розміщений депозитний вклад відповідача з вимогою перерахувати кошти, які знаходяться на депозитному рахунку в рахунок погашення кредиту.
      Суд звертає увагу на те, що вищезазначене відповідає твердженням позивача викладених в позовній заяві, де позивач чітко зазначає, що після запровадження в Банку тимчасової адміністрації ПРАТ "КРЕДМАШ" листом №42/698 від 17.05.2017 направив на адресу позивача, платіжне доручення №6 від 17.05.2017 р., яке банком виконано не було, у зв`язку з тим, що перерахування грошових коштів відповідно до наданого платіжного доручення призвело б до задоволення його вимог, як кредитора ПАТ "Діамантбанк" (Т. 1 , ст. 2, з обороту абз. 7). Тобто позивач вказує, що вказаним листом надсилалося платіжне доручення і, що саме перерахування коштів відповідно до наданого відповідачем платіжного доручення призвело б до задоволення його вимог, а не зарахування зустрічних позовних вимог.
      Суд зазначає, що спеціального порядку та форми здійснення відповідної заяви як одностороннього правочину не передбачено законодавством, за загальними правилами про правочини (наслідки недодержання його письмової форми) здійснення відповідної заяви про зарахування на адресу іншої сторони як односторонній правочин слід вважати зробленою та такою, що спричинила відповідні цивільно-правові наслідки, в момент усної заяви однієї з сторін на адресу іншої сторони, чи в момент вручення однією стороною іншій стороні повідомлення, що містить письмове волевиявлення на припинення зустрічних вимог зарахуванням.
      З поданих позивачем доказів, суд не вбачає, що заява № 42/698 від 17.05.2019 р містить письмове волевиявлення відповідача на припинення зустрічних вимог зарахуванням, а тому не може вважати її заявою про зарахування зустрічних позовних вимог, в зв`язку з чим відмовляє в задоволенні позову.
      Крім того, позивач не надав доказів його реагування на заяву (лист) №42/698 від 17.05.2017, як на заяву про зарахування зустрічних позовних вимог, що спричинила відповідні цивільно-правові наслідки після її отримання, як це він зробив отримавши лист № 49/891 від 26.06.2017 р., де чітко зазначив, що розцінює цю заяву (49/891 від 26.06.2017 р.) як заяву про зарахування зустрічних позовних вимог (лист 316/01л від 19.07.2017 р. )(Т. 1 а.с. -48).
      Згідно з ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
      Відповідно до ч.1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
      Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
      Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.
      Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що позивачем зроблено не було.
      Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
      Відповідно до ст.77 Господарського процесуального кодексу України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
      За приписами ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
      З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку про те, що звертаючись до господарського суду, позивач вказує у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто, самостійно визначає, яке його право, на його суб`єктивну думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права. Проте цей тягар доведення позивачем не витриманий.
      Позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів того, що заява № 42/698 від 17.05.2019 р містить письмове волевиявлення відповідача на припинення зустрічних вимог зарахуванням та того, що її можна вважати заявою про зарахування зустрічних позовних вимог
      За таких обставин, враховуючи неподання позивачем належних та допустимих доказів на підтвердження викладених у позові обставин, суд приходить до висновку щодо необґрунтованості заявлених позовних вимог, а відтак у задоволенні позову слід відмовити.
      Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд виходить з положень ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача, у зв`язку з відмовою в задоволенні позову.
      Керуючись статтями 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
      ВИРІШИВ:
      Відмовити в задоволенні позовних вимог.
      Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      Апеляційна скарга на рішення суду подається до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Полтавської області протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення.
      Повний текст рішення складено 20.09.2019р.
      Суддя В.В. Паламарчук
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84384498
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 367/2022/15-ц
      Провадження N 14-376 цс 18
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради Київської області (далі також - Ірпінська міська рада) до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "ОМ-АРТ", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гоменюк Олени Миколаївни, Реєстраційної служби Ірпінського міського управління юстиції Київської області, ТзОВ "Забудова-Д", треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: Ірпінське виробниче управління житлово-комунального господарства, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на нерухоме майно, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння
      за заявою заступника Генерального прокурора України (далі також - заявник) про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року (далі також - заява про перегляд).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради звернувся з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:
      1.1. Визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки (далі разом - державні акти):
      1.1.1. Серії ЯМ N 415252 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0183), виданий на ім'я ОСОБА_20, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2
      1.1.2. Серії ЯМ N 720185 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0159), виданий на ім'я ОСОБА_10, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_21
      1.1.3. Серії ЯМ N 942928 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0150), виданий на ім'я ОСОБА_1
      1.1.4. Серії ЯМ N 942926 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0151), виданий на ім'я ОСОБА_1
      1.1.5. Серії ЯМ N 942927, (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0197), виданий на ім'я ОСОБА_1
      1.2. Визнати недійсними свідоцтва N 26523045 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0202) та N 26523999 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0201) про право власності на нерухоме майно (далі разом - свідоцтва про право власності), видані на ім'я TзOB "ОМ-АРТ".
      1.3. Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень N 15964504 від 22 вересня 2014 року, N 21754868 і N 21754911 від 2 червня 2015 року, N 21712411, N 21712152 та N 21712277 від 29 травня 2015 року (далі разом - рішення про державну реєстрацію прав).
      1.4. Витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння TзOB "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203.
      1.5. Витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183, а з незаконного володіння ОСОБА_3 - земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159.
      2. Позовні вимоги мотивував такими обставинами:
      2.1. 16 серпня 2012 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, яким:
      2.1.1. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 440-10-VI "Про визнання нечинними рішень Ірпінської міської ради" в частині визнання нечинним рішення Ірпінської міської ради N 3276-72-У від 7 серпня 2009 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування Ірпінського ВУКГ за адресою: АДРЕСА_1, землі рекреаційного призначення (парк культури та відпочинку "Лісовий")" і визначення цільового призначення земельної ділянки рекреаційного призначення площею 4,1035 га у АДРЕСА_1, як землі для житлової та громадської забудови;
      2.1.2. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 437-10-VI "Про внесення змін до рішення Ірпінської міської ради від 19 червня 2003 року N 337-12-XXIV" у частині виключення з переліку об'єктів благоустрою у сфері земельного господарства, призначених для відпочинку населення, парку культури та відпочинку "Лісовий" (АДРЕСА_1).
      2.1.3. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 444-10-VI "Про надання дозволу громадянам на розроблення проектів землеустрою" у частині надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд громадянам ОСОБА_20, ОСОБА_19, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_16, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 (далі разом - набувачі) на АДРЕСА_1.
      2.1.4. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 15 листопада 2011 року N 1315-21-VI про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_20 на АДРЕСА_2 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; рішення Ірпінської міської ради від 6 жовтня 2011 року N 1049-19-VI та N 1050-19-VI про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_3 у власність відповідно ОСОБА_19 та ОСОБА_18 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; рішення Ірпінської міської ради від 18 серпня 2011 року N 811-15-VI, N 815-15-VI, N 812-15-VI, N 813-15-VI, N 810-15-VI, N 814-15-VI, N 817-15-VI, N 804-15-VI про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_4 у власність відповідно ОСОБА_17, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_25, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; рішення Ірпінської міської ради від 1 липня 2011 року N 739-13-VI, N 740-13-VI, N 738-13-VI, N 737-13-VI, N 736-13-VI, N 735-13-VI про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_5 у власність відповідно ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
      2.1.5. Визнав недійсними державні акти серії ЯК N 210950, серії ЯК N 210953, серії ЯК N 210952, серії ЯК N 210954, серії ЯК N 210951, серії ЯК N 210955, серії ЯМ N 720185, серії ЯМ N 720039, серії ЯМ N 720035, серії ЯМ N 720033, серії ЯМ N 720036, серії ЯМ N 720034, серії ЯМ N 720038, серії ЯМ N 720037, серії ЯМ N 119810 серії ЯМ N 415252, серії ЯМ N 086022, видані на ім'я набувачів (на державних актах були проставлені відмітки про перехід права власності на відповідні земельні ділянки, зокрема, на державному акті серії ЯМ N 415252, виданому на ім'я ОСОБА_20, - про перехід права власності до ОСОБА_2; на державному акті серії ЯМ N 720185, виданому на ім'я ОСОБА_10, - про перехід права власності до ОСОБА_21).
      2.1.6. Витребував з незаконного володіння набувачів відповідні земельні ділянки на користь держави в особі Кабінету Міністрів України.
      2.2. 25 вересня 2014 року Апеляційний суд Київської області постановив ухвалу, якою скасував рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року в частині витребування земельних ділянок на користь держави й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      2.3. 3 грудня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2014 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року.
      2.4. Спірні земельні ділянки рекреаційного призначення вибули з володіння власника з порушенням вимог законодавства у період дії заборони на їх передання у власність, встановленої у статті 1 Закону України "Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах". А тому їх слід витребувати від кінцевих набувачів - ТзОВ "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 25 листопада 2015 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову.
      4. Рішення суд мотивував так:
      4.1. ОСОБА_1 і ТзОВ "ОМ-АРТ" придбали земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу, які були укладені не з Ірпінською міською радою, а з фізичними особами, та вибули з володіння Ірпінської міської ради, яка приймала рішення про передання земельних ділянок у власність фізичних осіб-продавців, не поза її волею.
      4.2. Договори купівлі-продажу земельних ділянок, укладені з ОСОБА_1 і ТзОВ "ОМ-АРТ" не визнані недійсними, а на час їх укладення були чинними рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких набувачі отримали право власності на земельні ділянки та мали право на їх відчуження.
      4.3. У ТзОВ "ОМ-АРТ" як у добросовісного набувача не можна витребувати згідно з приписами статей 330 і 388 ЦК Україниземельні ділянки, що були придбані за оплатними договорами та вибули з володіння попередніх власників не поза їх волею.
      4.4. Можна витребувати лише індивідуально визначені речі, які фізично існують на момент витребування, зокрема земельні ділянки, які мають індивідуально визначені характеристики, а саме площу та кадастровий номер. Земельні ділянки, надані набувачам на підставі скасованих рішень Ірпінської міської ради, не можна ототожнювати зі спірними земельними ділянками, які просить витребувати позивач, оскільки останні на час розгляду справи мають інші кадастрові номери та площі.
      4.5. Не можна витребувати земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0150 у ТзОВ "Забудова-Д", оскільки товариство набуло на них право власності за оплатним договором у порядку виконання судового рішення згідно з приписами статті 388 ЦК України.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 16 лютого 2016 року Апеляційний суд Київської області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції.
      6. Мотивував ухвалу так:
      6.1. Земельні ділянки вибули з володіння Ірпінської міської ради не поза її волею.
      6.2. TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 набули право власності на спірні земельні ділянки згідно з договорами купівлі-продажу, які були укладені не з Ірпінською міською радо, а з фізичними та юридичними особами, право власності яких підтверджене державними актами та свідоцтвами про право власності.
      6.3. На час укладення договорів купівлі-продажу, за якими відповідні земельні ділянки придбали ТзОВ "ОМ-АРТ", ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3, не були скасовані рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких раніше отримали право власності на земельні ділянки набувачі. Вказані договори купівлі-продажу сторони виконали.
      6.4. Придбаваючи земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:015, 3210900000:01:047:0183 та 3210900000:01:047:0159, TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не знали та не могли знати про те, що вказані земельні ділянки відчужують особи, які не мають права розпорядження ними, оскільки право власності ОСОБА_20, ТзОВ "ОМ-АРТ", ОСОБА_21 і ОСОБА_1 було у встановленому порядку зареєстроване. Тому TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок.
      6.5. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що земельні ділянки вибули з володіння Ірпінської міської ради як власника поза її волею. Ця рада приймала рішення про надання земельних ділянок у власність набувачам, але ті рішення надалі були скасовані у судовому порядку. За наявності волі Ірпінської міської ради на відчуження земельних ділянок немає підстав для застосування механізму захисту права власності, передбаченого статтею 388 ЦК України.
      6.6. Земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151 та 3210900000:01:047:015 ТзОВ "Забудова-Д" придбало у ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1 у порядку виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц, що унеможливлює витребування цих ділянок.
      6.7. Рішення про державну реєстрацію прав прийняті на підставах зареєстрованих і не визнаних недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:150 та 3210900000:01:047:0159 та на виконання і з дотриманням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
      6.8. Ірпінський міський суд Київської області у рішенні від 16 серпня 2012 року у справі N 1013/4597/2012 уже визнав недійсними державні акти серії ЯМ N 720185 і серії ЯМ N 415252, видані на ім'я ОСОБА_10 та ОСОБА_20, а також державні акти, видані на ім'я фізичних осіб, які відчужили належні їм земельні ділянки на користь ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1. Вчинення на державних актах серії ЯМ N 720185 і серії ЯМ N 415252 відміток про відчуження земельних ділянок на підставі договорів купівлі-продажу не змінює суті таких державних актів як недійсних. А тому вимога про повторне їх скасування є необґрунтованою.
      6.9. Визнання недійсними державних актів і свідоцтв про право власності, виданих на підставі наступних після отримання набувачами земельних ділянок договорів їх купівлі-продажу, не є належним способом захисту права позивача.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      7. 16 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишив без змін рішення судів першої й апеляційної інстанцій.
      8. Суд касаційної інстанції мотивував ухвалу так:
      8.1. На момент вчинення перших правочинів, за якими спірні земельні ділянки були відчужені, рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких фізичні особи набули право власності на ці ділянки, не були скасовані, а відповідні договори сторони повністю виконали.
      8.2. Суди першої й апеляційної інстанцій обґрунтовано не взяли до уваги доводи прокурора про те, що спірні земельні ділянки вибули з володіння власника поза його волею, оскільки саме Ірпінська міська рада прийняла рішення про надання спірних земельних ділянок набувачам, і ці рішення лише у подальшому скасував суд у справі N 1013/4597/2012. У вказаних рішеннях Ірпінської міської ради було її волевиявлення на вибуття земельних ділянок з власності територіальної громади м. Ірпеня та на передання їх у приватну власність. За наявності волі Ірпінської міської ради на відчуження земельних ділянок відсутні підстави для застосування механізму захисту права власності, передбаченого статтею 388 ЦК України.
      8.3. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що оскільки продаж спірних земельних ділянок на користь ТзОВ "Забудова-Д" відбувся у порядку, встановленому для виконання судових рішень, то вказане є додатковою підставою для відмови у задоволенні вимоги про витребування цих ділянок у зазначеного відповідача.
      9. Суддя Леванчук А.О. висловив щодо зазначеної ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ окрему думку, яку мотивував так:
      9.1. Висновок про відмову у задоволенні позову є помилковим, не ґрунтується на повному та всебічному з'ясуванні обставин у справі і зроблений без належного застосування висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 3 червня 2015 року у справах N 6-205цс15, N 6-217цс15, від 2 листопада 2016 року у справі N 6-2161цс16.
      9.2. Суди залишили поза увагою те, що державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, а тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 3 червня 2015 року у справі N 6-205цс15).
      9.3. Суди не застосували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 3 червня 2015 року у справі N 6-217цс15, про те, що вчинення на державному акті, визнаному судом недійсним, відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.
      9.4. Для вирішення спору в частині заявлених на підставі статті 388 ЦК України вимог про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння суди також не застосували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 2 листопада 2016 року у справі N 6-2161цс16, відповідно до якого розпорядження майном, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади.
      9.5. З огляду на вказане касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області необхідно було задовольнити частково: скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд
      10. У лютому 2017 року заявник звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року. Просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року й ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      11. 6 березня 2017 року Верховний Суд України ухвалою відкрив провадження у справі.
      12. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон України N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України викладений у новій редакції.
      13. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.
      14. У січні 2018 року заява про перегляд разом із доданими до неї матеріалами була передана до Верховного Суду.
      15. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      16. 31 липня 2018 року Верховний Суд у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що заявник оскаржує судові рішення, зокрема, з підстав неоднакового застосування однієї норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (господарської та цивільної) у відповідних їхніх рішеннях.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд
      17. Заява подана з передбачених пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції пункту 3 частини першої та частини другої статті 388 ЦК України, що спричинило ухвалення судом касаційної інстанції різних за змістом судових рішень (постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15) у подібних правовідносинах, а також - невідповідності оскаржених судових рішень викладеному у постановах Верховного Суду України (від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц, від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-205 цс 15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-217 цс 15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      18. Заявник мотивує заяву про перегляд так:
      18.1. Власником комунального майна є не відповідна рада як орган місцевого самоврядування, а територіальна громада. Волевиявлення Ірпінської міської ради щодо розпорядження об'єктами комунальної власності має відповідати чинному законодавству.
      18.2. Ірпінська міська рада, ухвалюючи рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки із земель рекреаційного призначення на землі житлової та громадської забудови і передаючи її після поділу у приватну власність фізичним особам, діяла всупереч приписам законодавства, що підтверджують судові рішення у справі N 1013/4597/2012.
      18.3. З огляду на викладене право дійсного власника - територіальної громади м. Ірпеня - не припинилося з утратою відповідного майна. А тому це право має бути захищене за віндикаційним позовом на підставі статті 388 ЦК України.
      18.4. ТзОВ "Забудова-Д" набуло право власності на спірні земельні ділянки не внаслідок їх продажу під час примусового виконання судового рішення на публічних (прилюдних) торгах, а під час добровільного виконання судового рішення.
      (2) Позиція ТзОВ "Забудова-Д"
      19. У березні 2017 року ТзОВ "Забудова-Д" подало заперечення на заяву про перегляд, які мотивує так:
      19.1. ТзОВ "Забудова-Д" набуло право власності на спірні земельні ділянки у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
      19.2. Обставини справи N 367/2022/15-ц відрізняються від обставин справи N 911/263/15, за наслідками розгляду якої 10 травня 2016 року Вищий господарський суд України ухвалив постанову, наведену заявником як приклад неоднакового застосування норм права.
      19.3. Немає невідповідності ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року викладеним у постановах Верховного Суду України, які навів заявник, висновками щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      19.3.1. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15 не може бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      19.3.2. У справі N 367/2022/15-ц підставою для відмови в позові була неможливість витребування спірних земельних ділянок від добросовісного набувача у зв'язку із застосуванням частини другої статті 388 ЦК України. Натомість у наведених вище постановах Верховного Суду України й ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не застосована така підстава відмови у витребуванні майна в добросовісного набувача як продаж цього майна у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
      (2) Доводи інших учасників справи
      20. Інші учасники справи заперечення на заяву про перегляд не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів
      (1.1) Щодо підстав для перегляду судових рішень
      21. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. Згідно з пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах були: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      (1.1.1) Стосовно невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права
      22. Обґрунтовуючи невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 367/2022/15-ц викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник надав для порівняння копії постанов Верховного Суду України від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц, від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-205 цс 15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-217 цс 15.
      23. У постанові від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16 судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що спірне нежитлове приміщення вибуло з комунальної власності Львівської міської ради на підставі рішення суду - ухвали про визнання мирової угоди, яка надалі була скасована. Вказане, на думку суду, підтверджує, що майно вибуло з володіння власника поза його волею, а тому є підстави для витребування цього майна з незаконного володіння відповідача. Отже, у зазначеній справі Верховний Суд України сформулював висновок про застосування припису пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України. Проте у справі, яка переглядається, суди встановили інші обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, а саме те, що земельні ділянки вибули з власності територіальної громади на підставі відповідних рішень органу місцевого самоврядування, які пізніше скасував суд, а не на підставі ухвали про визнання мирової угоди, скасованої надалі судом.
      24. Крім того, надані для порівняння постанови Верховного Суду України від 3 червня 2015 року у справах N 6-205 цс 15 і N 6-217 цс 15 не можуть бути підставою для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, оскільки у зазначених постановах немає висновків про застосування приписів частин першої та другої статті 388 ЦК України, про неправильність застосування яких у справі N 367/2022/15-ц стверджує заявник у заяві про перегляд.
      25. У наданій для порівняння постанові від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15 за позовом Одеської міської ради, від імені якої в інтересах держави його подав заступник прокурора Одеської області, про витребування майна з незаконного володіння кінцевого набувача Верховний Суд України встановив, що Вищий господарський суд України у постанові від 16 жовтня 2014 року у справі N 916/2545/13 визнав недійсним один з пунктів рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року, а також визнав удаваними та недійсними укладені Одеською міською радою у зв'язку з вказаним її рішенням договори дарування і купівлі-продажу.Верховний Суд України у справі N 916/2131/15 дійшов висновку, що оскільки Одеська міська рада розпорядилася комунальним майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, це майно вибуло з володіння територіальної громади поза її волею, а тому слід залишити в силі рішення суду першої інстанції, який задовольнив позов про витребування майна від кінцевого набувача (аналогічні висновки у подібних правовідносинах Верховний Суд України сформулював у постановах від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц і від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15).
      26. Велика Палата Верховного Суду вважає, що є підстави для вирішення питання про усунення невідповідності ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 рокуу справі N 367/2022/15-цвикладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.
      (1.1.2) Стосовно неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах
      27. Обґрунтовуючи неоднакове застосування судами касаційної інстанції приписів пункту 3 частини першої та частини другої статті 388 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник навів постанову Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15, в яких, на думку заявника, зазначені приписи застосовані інакше, ніж в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 рокуу справі N 367/2022/15-ц.
      28. Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема, у такому: у різному тлумаченні судами змісту відповідних норм, що зумовлює відмінність у висновках про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників певних правовідносин; у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; у застосуванні різних норм права для регулювання аналогічних правовідносин або у поширенні дії норми на певні відносини в одних випадках і незастосуванні цієї норми до аналогічних відносин в інших випадках; у різному застосуванні аналогії права чи закону у подібних правовідносинах.
      29. В ухвалі від 18 січня 2016 року у справі N 1522/29456/12 (провадження N 6-11667 ск 15) колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що за змістом частини першої статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Згідно з обставинами зазначеної справи Приморський районний суд м. Одеси у рішенні від 22 червня 2011 року в іншій справі - N 2/1522/7856/11 - задовольнив позов фізичної особи до Одеської міської ради і визнав за позивачем право власності на реконструйовану квартиру. Надалі ця фізична особа відчужила зазначену квартиру за договором купівлі-продажу від 17 жовтня 2011 року іншій фізичній особі, а та продала її на підставі договору купівлі-продажу від 31 серпня 2012 року ще іншій фізичній особі. Апеляційний суд Одеської області 29 лютого 2012 року ухвалив рішення у справі N 2/1522/7856/11 (провадження N 22ц-1590/1371/2012), яким скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 червня 2011 року та відмовив у задоволенні позову про визнання права власності на реконструйовану квартиру. Звертаючись до суду з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2011 року, Одеська міська рада, від імені якої в інтересах держави позов подав заступник прокурора Одеської області, у справі N 1522/29456/12 стверджувала, що рішення Приморського районного суду м. Одеси у рішенні від 22 червня 2011 року у справі N 2/1522/7856/11, яке стало підставою для набуття реконструйованої квартири у власність, було скасоване в апеляційному порядку, а тому відпали підстави відповідно до яких відчужувач набув право власності на відповідне майно.
      30. Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовідносини, які виникли між учасниками справи N 6-11667 ск 15, не є подібними до правовідносин учасників справи N 367/2022/15-ц. А тому в останній не може бути прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15.
      31. У наданій для порівняння постанові від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15 Вищий господарський суд України, вирішуючи питання щодо застосування статті 388 ЦК України, вказав, що відповідач відчужив нежитлові приміщення, не маючи на це права, оскільки перед тим набув право власності на відповідне нерухоме майно на підставі судового рішення, скасованого надалі через його незаконність. Майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Згідно з обставинами справи N 911/263/15 позивач просив витребувати нерухоме майно з незаконного володіння відповідача, вказуючи на вибуття майна поза волею власника. Суди двох інстанцій відхилили довід відповідача про продаж спірного нерухомого майна у порядку, встановленому рішенням Господарського суду міста Києва від 14 червня 2010 року у справі N 7/807, оскільки у матеріалах справи N 911/263/15 не було доказів реалізації спірного нерухомого майна на публічних (прилюдних) торгах з продажу арештованого майна. Вищий господарський суд України також дійшов висновку, що частина друга статті 388 ЦК України регулює захист прав осіб, які придбали майно на публічних (прилюдних) торгах, проведених у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.
      32. Велика Палата Верховного Суду вважає, що предмет спору й обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування частини другої статті 388 ЦК України, у справах N 911/263/15 і N 367/2022/15-ц є подібними. Проте суди касаційної інстанції у цих справах неоднаково застосували частину другу статті 388 ЦК України, що зумовлює необхідність вирішення заяви про перегляд у відповідній частині.
      (1.2) Щодо відсутності волі територіальної громади на вибуття з її володіння земельних ділянок
      33. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке:
      33.1. 16 серпня 2012 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, згідно з яким у частині, залишеній без змін судом апеляційної інстанції, скасував низку рішень Ірпінської міської ради, які уможливили первинне вибуття спірних земельних ділянок з володіння їхнього власника, зокрема рішень надання дозволу набувачам на виготовлення проектів землеустрою щодо відведення та передання їм цих земельних ділянок і про затвердження зазначених проектів, а також визнав недійсними державні акти, видані набувачам.
      33.2. На підставі договору купівлі-продажу від 7 листопада 2012 року ОСОБА_10 відчужила належну їй на праві власності земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159 ОСОБА_21, про що на державному акті серії ЯМ N 720185, виданому на ім'я ОСОБА_10, зроблена відмітка про перехід права власності до ОСОБА_21 Надалі на підставі договору купівлі-продажу від 22 вересня 2014 року ОСОБА_21 відчужив цю земельну ділянку на користь ОСОБА_3
      33.3. ОСОБА_20 на підставі договору купівлі-продажу від 23 листопада 2012 року відчужив належну йому на праві власності земельну ділянку площею 0,1 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183 на користь ОСОБА_2. На державному акті, виданому на ім'я ОСОБА_20, зроблена відмітка про перехід прав власності до ОСОБА_2.
      33.4. Відповідно до договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 4 листопада 2011 року (реєстрові номери 2401, 2410, 2395, 2416, 2407, 2413 та 2404) ОСОБА_16, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_14 і ОСОБА_17 відчужили належні їм земельні ділянки загальною площею 0,1 га кожна з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, 3210900000:01:047:0170, 3210900000:01:047:0169, 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0167, 3210900000:01:047:0168 на користь TзOB "ОМ-АРТ".
      33.5. Останнє на підставі заяви N 917 від 12 вересня 2012 року об'єднало придбані ним у відповідачів у справі N 1013/4597/2012 зазначені земельні ділянки та земельну ділянку загальною площею 0,1 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0158, придбану на підставі договору купівлі-продажу від 4 листопада 2011 року (реєстровий N 2398), в одну земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0198 загальною площею 0,8 га.
      33.6. На підставі заяви TзOB "ОМ-АРТ" про поділ земельних ділянок N 612 від 18 березня 2013 року земельна ділянка з кадастровим номером 3210900000:01:047:0198 загальною площею 0,8 га була поділена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203 і 3210900000:01:047:0202 загальною площею 0,4 га кожна за адресами: АДРЕСА_4 і АДРЕСА_8 відповідно.
      33.7. 25 вересня 2014 року Апеляційний суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, яким скасував рішення Ірпінського міського суду від 16 серпня 2012 року в частині витребування спірних земельних ділянок з незаконного володіння набувачів, і в цій частині ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні вимог прокурора про витребування з незаконного володіння набувачів на користь держави спірних земельних ділянок. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      33.8. 29 травня 2015 року TзOB "ОМ-АРТ" відчужило земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203 і 3210900000:01:047:0202 на користь TзOB "Забудова-Д" на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 29 травня 2015 року (реєстрові номери 997 і 996).
      33.9. Відповідно до договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 15 липня 2011 року та 25 липня 2011 року (реєстрові номери 1354, 1358, 1450, 1458, 1464 і 1446), ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 відчужили належні їм земельні ділянки загальною площею 0,1 га кожна з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0149, 3210900000:01:047:0146, 3210900000:01:047:0147, 3210900000:01:047:0148 на користь ОСОБА_1
      33.10. Остання на підставі заяви N 920 від 12 вересня 2012 року об'єднала придбані нею земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0149, 3210900000:01:047:0146, 3210900000:01:047:0147, 3210900000:01:047:0148 в одну земельну ділянку загальною площею 0,4 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0197.
      33.11. Надалі на підставі трьох договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 29 травня 2015 року та від 2 червня 2015 року (реєстрові номери 1000, 1007 і 1008 відповідно) ОСОБА_1 відчужила земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0150 і 3210900000:01:047:0151 на користь TзOB "Забудова-Д".
      33.12. ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ТзОВ "Забудова-Д" є добросовісними кінцевими набувачами.
      34. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України).
      35. Відповідно до частини першої статті 317 та частини першої статті 319 ЦК України власнику належить, зокрема, право на власний розсуд розпоряджатися своїм майном.
      36. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п'ята статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
      37. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності (частина п'ята статті 60 вказаного Закону).
      38. Міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
      39. Виключно на пленарних засіданнях міської ради відповідно до закону приймаються рішення щодо відчуження комунального майна та вирішуються питання регулювання земельних відносин (пункти 30 і 34 статті 26 вказаного Закону).
      40. Оскільки спірні земельні ділянки вибули з комунальної власності на підставі рішень Ірпінської міської ради, скасованих у судовому порядку у справі N 1013/4597/2012 через їх незаконність, волі територіальної громади м. Ірпеня на таке вибуття не було. Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц і від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15.
      41. Отже, у справі N 367/2022/15-ц суди неправильно застосували пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України та дійшли помилкового висновку про наявність волі територіальної громади м. Ірпеня на вибуття спірних земельних ділянок. Враховуючи це, земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0183, кінцевим набувачем якої є ОСОБА_2, 3210900000:01:047:0159, кінцевим набувачем якої є ОСОБА_3, а також 3210900000:01:047: 0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, кінцевим набувачем яких є ТзОВ "Забудова-Д", вибули з власності територіальної громади м. Ірпеня поза її волею.
      (1.3) Щодо неможливості витребування у добросовісного набувача майна, проданого у порядку, встановленому для виконання судових рішень
      42. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини:
      42.1. На підставі дозволу Центрального відділу державної виконавчої служби (далі - ВДВС) Чернігівського міського управління юстиції (далі - МУЮ) N 0339/573, виданого 29 травня 2015 року заступником начальника Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ Дмитрієвим С.А. в межах виконавчого провадження N 47667710 від 27 травня 2015 року, ТзОВ "ОМ-АРТ" 29 травня 2015 року продало ТзОВ "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047: 0203 і 3210900000:01:047:0202 на виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц і виконавчого листа, виданого цим судом 8 травня 2015 року. Кошти за ці ділянки у сумі 1 524 938 грн ТзОВ "Забудова-Д" перерахувало на рахунок Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ в якості погашення заборгованості перед стягувачем у виконавчому провадженні N 47667710.
      42.2. На підставі дозволу Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ N 0339/574, виданого 29 травня 2015 року заступником начальника Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ Дмитрієвим С.А. в межах виконавчого провадження N 47677546 від 27 травня 2015 року, ОСОБА_1 29 травня 2015 року та 2 червня 2015 року продала ТзОВ "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151 та 3210900000:01:047:0150 на виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц і виконавчого листа, виданого цим судом 8 травня 2015 року. Кошти за ці ділянки у сумі 1 275 062 грн ТзОВ "Забудова-Д" перерахувало на рахунок Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ в якості погашення заборгованості перед стягувачем за виконавчим провадженням N 47677546.
      43. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
      44. На час виникнення спірних правовідносин умови і порядок виконання рішень судів, які підлягали примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, були визначені у Законі України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року (далі - Закон N 606-XIV) у відповідній редакції.
      45. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації (частина перша статті 52 Закону N 606-XIV).
      46. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення (частина п'ята зазначеної статті).
      47. Відповідно до частини першої статті 62 Закону N 606-XIV реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.
      48. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.
      49. Оскільки ТзОВ "Забудова-Д" придбало земельні ділянки не внаслідок їх примусової реалізації на виконання судового рішення, а за домовленістю з ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1 та з дозволу Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ, Велика Палата Верховного Суду вважає висновки судів про неможливість витребування у ТзОВ "Забудова-Д" спірних земельних ділянок помилковими.
      (1.4) Щодо витребування спірних земельних ділянок
      50. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
      51. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява N 19336/04), § 166-168).
      52. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
      52.1. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, а наслідки його застосування мають бути передбачуваними.
      52.2. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
      52.3. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява N 43768/07)).
      52.4. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
      53. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля (пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      54. Право власника витребувати незаконно, безпідставно відчужені земельні ділянки, які належали до земель рекреаційного призначення (парку культури та відпочинку "Лісовий"), визначене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель, наслідків порушення заборони на зміну їх цільового призначення і регламентування підстав для витребування з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.
      55. Враховуючи встановлені у справах N 1013/4597/2012 і N 367/2022/15-ц обставини, висновки судів у справі N 1013/4597/2012 та на наведені вище висновки щодо відсутності волі територіальної громади м. Ірпеня на вибуття з її володіння спірних земельних ділянок і неможливість застосування до вимоги про їх витребування від ТзОВ "Забудова-Д" частини другої статті 388 ЦК України, вимоги прокурора про витребування спірних земельних ділянок від кінцевих набувачів є підставними.
      56. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що з огляду на приписи статей 387 і 388 ЦК України помилковими є висновки суду першої інстанції щодо неможливості витребування власником земельних ділянок, які були поділені та/або об'єднані. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.
      57. До категорій земель за основним цільовим призначенням належать, зокрема, землі рекреаційного призначення (пункт "ґ" частини першої статті 19 ЗК України).
      58. Відповідно до статті 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.
      59. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина третя статті 52 ЗК України).
      60. Згідно зі статтею 1 Закону України від 17 березня 2011 року N 3159-VI "Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах", який набрав чинності 13 квітня 2011 року, строком на 5 років запроваджений мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення (земельних ділянок зелених зон і зелених насаджень, а також земельних ділянок об'єктів фізичної культури і спорту) в містах та інших населених пунктах. Завданням цього Закону було запобігання масовим проявам зміни цільового призначення і забудови окремих земельних ділянок рекреаційного призначення незалежно від форми власності в містах та інших населених пунктах (зелених зон, зелених насаджень, об'єктів фізичної культури і спорту), що призводить до погіршення санітарно-гігієнічних, рекреаційних та спортивно-оздоровчих умов життя громадян, а також фізичного і естетичного виховання дітей та молоді.
      61. Той факт, що спірні земельні ділянки належали до земель рекреаційного призначення міста Ірпеня (парку культури та відпочинку "Лісовий"), і на зміну їх цільового призначення поширювалася зазначена заборона, встановили суди у справі N 1013/4597/2012. Зокрема, вони вказали, що рекреаційна територія між АДРЕСА_1, Чехова, Українська та АДРЕСА_2 була утворена за рішенням Ірпінської міської ради ще у 2003 році. І ця рада у спосіб, передбачений статтями 20, 50-52, 123 ЗК України, віднесла спірні земельні ділянки до земель рекреаційного призначення шляхом прийняття відповідних рішень.
      62. У цій справі загальний інтерес у контролі за використанням спірних земельних ділянок за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації, тобто загальний інтерес у збереженні парку культури та відпочинку "Лісовий" на землях рекреаційного призначення, переважає приватний інтерес кінцевих набувачіву збереженні за ними права на спірні земельні ділянки для будівництва й обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд на шкоду вказаному загальному інтересу. Менш обтяжливого засобу забезпечення означеного контролю за користування майном в обставинах цієї справи немає.
      63. Крім того, зважаючи на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України, у цій справі неможливо вирішити питання щодо належної компенсації кінцевим набувачам з огляду на те, що останні розпорядилися їхніми процесуальними правами, не заявили відповідні зустрічні позови, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання та самостійно збирати докази для встановлення розміру означеної компенсації. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЦК України визначає механізм повного відшкодування заподіяних кінцевим набувачам збитків. Так, з урахуванням приписів частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України кінцеві набувачі, які не заявили зустрічні позови у справі N 367/2022/15-ц, можуть заявити до власника земельних ділянок позов про відшкодування здійснених з часу, з якого власникові належить право на їх повернення, необхідних витрат на утримання та збереження витребуваних земельних ділянок, а у разі здійснення поліпшень цих ділянок, які не можна відокремити від них без завдання їм шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельних ділянок. Крім того, кінцеві набувачі, із власності яких витребовуються земельні ділянки, також не позбавлені можливості відновити їхні права на підставі частини першої статті 661 ЦК України, пред'явивши вимогу до осіб, в яких вони придбали ці ділянки, про відшкодування збитків.
      64. У суді першої інстанції до ухвалення рішення у справі ТзОВ "Забудова-Д" подало заперечення, в яких, зокрема, заявило про застосування позовної давності (т. 3, а. с. 1-5). Тоді як відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про застосування позовної давності у суді першої інстанції до винесення ним рішення не заявляли ні у запереченнях на позов (т. 2, а. с. 50-59, 60-66), мотивованих добросовісністю набуття відповідних земельних ділянок і законністю їхнього відчуження Ірпінською міською радою саме як ділянок для житлової та громадської забудови, ні під час судових засідань 11 та 25 листопада 2015 року (т. 2, а. с. 212-213; т. 3, а. с. 24-27), 4 червня та 2 листопада 2015 року (т. 1, а. с. 204-205, т. 2, а. с. 143-144), в яких брали участь представники зазначених відповідачів.
      65. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
      66. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.Успорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи теж заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      67. Отже, дійшовши висновку про наявність підстав для витребування спірних земельних ділянок у добросовісних кінцевих набувачів, необхідно дослідити питання перебігу позовної давності за вимогою про витребування таких ділянок від ТзОВ "Забудова-Д", оскільки воно заявило про застосування позовної давності у суді першої інстанції. Проте останній, вважаючи позов необґрунтованим у цілому, висновків щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності не робив, момент, з якого стало чи мало стати відомо про порушення права позивача, не встановлював. Факти, необхідні для вирішення питання про застосування позовної давності до вимоги про витребування спірних земельних ділянок у ТзОВ "Забудова-Д", відсутні і в рішеннях судів апеляційної та касаційної інстанцій з огляду на їхні висновки про відмову у позові.
      68. Враховуючи наведені вище помилки, допущені судами у справі N 367/2022/15-ц щодо застосування норм матеріального права, відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості встановлювати фактита досліджувати докази, Велика Палата Верховного Суду не може перевірити доводи ТзОВ "Забудова-Д" щодо застосування позовної давності, а тому й ухвалити законне та обґрунтоване нове судове рішення у частині вимоги витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння TзOB "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202 і земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203.
      (1.5) Щодо визнання недійсними державних актів і свідоцтв про право власності
      69. Позивач також заявляв вимоги про визнання недійсними державного акта серії ЯМ N 415252, виданого на ім'я ОСОБА_20, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2, державного акта серії ЯМ N 720185, виданого на ім'я ОСОБА_10, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_21, державних актів серії ЯМ N 942928, серії ЯМ N 942926 і серії ЯМ N 942927, виданих на ім'я ОСОБА_1, і про визнання недійсними свідоцтв про право власності N 26523045 та N 26523999, виданих на ім'я TзOB "ОМ-АРТ".
      70. Суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставність всіх заявлених у цій справі вимог. Залишаючи його рішення без змін, суд апеляційної інстанції вказав, що згідно з рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року у справі N 1013/4597/2012 уже визнані недійсними державні акти серії ЯМ N 720185 та серії ЯМ N 415252, видані на ім'я ОСОБА_10 та ОСОБА_20 (які позивач також просив визнати недійсними у справі N 367/2022/15-ц), а також визнані недійсними державні акти, видані на ім'я фізичних осіб, які відчужили належні їм земельні ділянки на користь ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1. Окрім того, апеляційний суд дійшов висновку, що визнання недійсними державних актів та свідоцтв про право власності, виданих на підставі наступних після отримання набувачами земельних ділянок договорів купівлі-продажу земельних ділянок, не є належним способом захисту прав позивача. Вказані висновки суд касаційної інстанції не спростував.
      71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. пункт 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      72. З огляду на вказане, оскільки у справі N 1013/4597/2012 були скасовані первинні підстави вибуття спірних земельних ділянок із володіння територіальної громади м. Ірпеня, а для вирішення питання про задоволення вимоги про їх витребування не є ефективним способом захисту права власника оспорювання державних актів і свідоцтв, що посвідчують відповідне право, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди дійшли по суті правильних висновків про те, що не можуть бути задоволені вимоги про визнання недійсними свідоцтв про право власності та державних актів.
      (1.6) Щодо скасування рішень про державну реєстрацію прав
      73. Позивач просив скасувати рішення про державну реєстрацію прав:
      73.1. N 15964504 від 22 вересня 2014 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159.
      73.2. N 21754868 від 2 червня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0150.
      73.3. N 21754911 від 2 червня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000: 01:047:0151.
      73.4. N 21712411 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01: 047: 0197.
      73.5. N 21712152 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01: 047:0202.
      73.6. N 21712277 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203.
      73.7. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що оскільки рішення про державну реєстрацію прав, які позивач просить скасувати, приймали приватні нотаріуси на підставі посвідчених ними договорів купівлі-продажу земельних ділянок та на виконання вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а ці договори суд не визнав недійсними, немає підстав для скасування вищевказаних рішень про державну реєстрацію прав.
      74. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт 5.17 постанови від 4 вересня 2018 року у справі N 915/127/18). Проте у випадку, коли заявлена вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію права також не є належним способом захисту прав позивача.
      75. Так, однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (див. пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      76. З огляду на наведене, враховуючи те, що позивач заявив вимоги про витребування із незаконного володіння ОСОБА_3 земельної ділянки з кадастровими номером 3210900000:01:047:0159, із незаконного володіння ОСОБА_2 - земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183, із незаконного володіння ТзОВ "Забудова-Д" - земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди дійшли по суті правильних висновків про те, що не може бути задоволена вимога про скасування рішень про державну реєстрацію прав.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд
      (2.1) Щодо суті заяви про перегляд
      77. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3603 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд, за наслідками її розгляду більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про часткове задоволення заяви.
      78. Відповідно до частини першої статті 3604 ЦПК України у вказаній редакції Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього кодексу.
      79. За наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України, суд має право у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, скасувати судове рішення (судові рішення) й ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення (підпункт "а" пункту 2 частини першої статі 3604 ЦПК України).
      80. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до 15 грудня 2017 року.
      81. Відсутність у Верховного Суду України можливості встановлювати обставини справи, збирати та перевіряти докази і надавати їм оцінку при розгляді заяв про перегляд за правилами ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та допущені судами порушення, які не дозволили ухвалити нове рішення у справі, мало наслідком скасування судових рішень та передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції (див., зокрема, постанови Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 442/8157/15-ц, від 31 травня 2017 року у справі N 638/6982/15-ц, від 16 серпня 2017 року у справі N 6-2667цс16). Крім того, Велика Палата Верховного Суду за наслідками розгляду заяв про перегляд також скасовувала судові рішення та передавала справи на новий розгляд до суду першої інстанції (див., наприклад, постанови від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі N 367/2271/15-ц).
      82. Враховуючи те, що підстави, передбачені пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у зазначеній редакції, підтвердилися, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява про перегляд є частково обґрунтованою. Тому з огляду на відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості встановлювати факти та досліджувати докази, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року слід: скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги про витребування спірних земельних ділянок від ТзОВ "Забудова-Д", а справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання про застосування позовної давності до зазначеної вимоги; скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про витребування земельних ділянок; у цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позову; залишити в силі в іншій частині.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      83. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
      84. На підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.
      З огляду на наведене, керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII, пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.
      2. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року:
      2.1. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про витребування земельних ділянок; у цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позову:
      витребувати у ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1; адреса: АДРЕСА_6) на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області (ідентифікаційний код юридичної особи 33800777, адреса: вул. Шевченка, 2-А, м. Ірпінь, Київська обл.) земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4, кадастровий номер 3210900000:01:047:0159, площею 0,1 га;
      витребувати у ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2; адреса: АДРЕСА_7) на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області (ідентифікаційний код юридичної особи 33800777, адреса: вул. Шевченка, 2-А, м. Ірпінь, Київська обл.) земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 3210900000:01:047:0183, площею 0,1 га.
      2.2. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю "Забудова-Д" про витребування на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області із незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Забудова-Д" земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203; справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      2.3. Залишити в силі в іншій частині.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Ж.М. Єленіна Л.І. Рогач О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      30 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 914/3217/16
      Провадження N 12-176гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Уркевича В.Ю.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Королюка І.В.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (представник - Свистунов А.В.),
      відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар" (представник - Кулак І.О.),
      треті особи - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (представники - Мостепанюк В.І., Сотнікова І.В., Шевченко Ю.А.), Національний банк України (представник - Софін О.В.), ОСОБА_9 (не з'явився),
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 914/3217/16 Господарського суду Львівської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Національного банку України, на стороні відповідача - ОСОБА_9, про визнання недійсним одностороннього правочину за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17 жовтня 2017 року (головуючий суддя Хабіб М.І., судді Зварич О.В., Скрипчук О.С.) і рішення Господарського суду Львівської області від 10 травня 2017 року (головуючий суддя Гоменюк З.П., судді Петрашко М.М., Щигельська О.І.).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст і підстави позовних вимог
      1. У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар" (далі - ТОВ "Яблуневий дар") про визнання недійсним одностороннього правочину - заяви ТОВ "Яблуневий дар" від 27 лютого 2015 року про припинення зобов'язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог щодо сплати:
      - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором кредитної лінії від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469 розміром 60 617,53 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленого Національним банком України (далі - НБУ) на дату цієї заяви, є еквівалентом 68 600,86 доларів США);
      - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором мультивалютної кредитної лінії від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2 розміром 22 114,67 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 25 027,17 доларів США);
      - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором кредитної лінії від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4 розміром 361 808,22 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 409 458,36 доларів США);
      - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором кредитної лінії від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5 розміром 64 208,22 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 72 664,44 доларів США);
      - ПАТ "Дельта Банк" на користь ТОВ "Яблуневий дар" частини заборгованості за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом" загальним розміром 575 750,84 доларів США (що за крос-курсом долара США до євро, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 508 748,64 євро), відступленої відповідачу (новому кредитору) ОСОБА_9 (первісним кредитором) на підставі договору відступлення права вимоги від 03 серпня 2014 року.
      2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач безпідставно здійснив зарахування своїх вимог до позивача за договором банківського вкладу шляхом припинення частини власних зобов'язань зі сплати заборгованості за договорами кредитної лінії, оскільки укладення договору відступлення права вимоги від 03 серпня 2014 року не призвело до виникнення грошового зобов'язання ПАТ "Дельта Банк" перед ТОВ "Яблуневий дар", відповідні зустрічні вимоги не є тотожними між собою, а спірна заява про зарахування зустрічних однорідних вимог була вчинена в період дії постанови Правління НБУ від 30 жовтня 2014 року N 692 БТ "Про віднесення ПАТ "Дельта Банк" до категорії проблемних".
      Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
      3. 21 січня 2011 року ПАТ Дельта Банк (кредитор) і ТОВ Яблуневий дар (позичальник) уклали договір кредитної лінії N ВКЛ-2005469, за умовами якого кредитор зобов'язався надавати позичальнику грошові кошти в тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Надання кредиту здійснюється окремими частинами в межах відновлюваної кредитної лінії зі сплатою 12,5 % річних за користування ним, максимальним лімітом заборгованості 1 000 000,00 євро та кінцевим терміном погашення заборгованості - не пізніше 20 січня 2012 року (пункт 1.1.1 договору).
      4. 22 червня 2011 року кредитор і позичальник уклали додатковий договір N 4 до договору кредитної лінії від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469, яким установлено, що надання кредиту здійснюватиметься на умовах, визначених цим договором, розміром 33 000 000,00 євро зі сплатою 12 % річних та кінцевим терміном повернення заборгованості - 20 січня 2016 року.
      5. 19 липня 2012 року ПАТ "Дельта Банк" (кредитор) і ТОВ "Яблуневий дар" (позичальник) уклали договір мультивалютної кредитної лінії N НКЛ-2005469/2, за умовами якого кредитор зобов'язався надавати позичальнику грошові кошти в тимчасове користування. Надання кредиту здійснюється окремими частинами в межах невідновлюваної мультивалютної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 25 000 000,00 євро та кінцевим терміном погашення заборгованості - не пізніше 30 червня 2013 року (пункт 1.1.1 договору).
      6. 31 грудня 2014 року кредитор і позичальник уклали додатковий договір N 20 до договору від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2, яким установлено, що надання кредиту здійснюватиметься на умовах, визначених цим договором, у межах невідновлюваної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 19 672 500,55 євро та кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом - не пізніше 01 липня 2015 року, за умови належного виконання позичальником умов пунктів 3.3.13.12, 3.3.13.13, 3.3.13.14 договору (у разі невиконання позичальником умов пункту 3.3.13.14 цього договору кінцевий термін погашення заборгованості - 02 березня 2015 року включно, а пунктів 3.3.13.12, 3.3.13.13 цього договору - 20 січня 2015 року).
      7. 27 червня 2013 року ПАТ "Дельта Банк" (кредитор) та ТОВ "Яблуневий дар" (позичальник) уклали договір кредитної лінії N ВКЛ-2005469/4, за умовами якого кредитор зобов'язався надавати позичальнику грошові кошти в тимчасове користування. Надання кредиту здійснюється окремими частинами в межах відновлюваної кредитної лінії зі сплатою 12 % річних за користування ним, максимальним лімітом заборгованості 25 000 000,00 євро та кінцевим терміном погашення заборгованості - не пізніше 15 серпня 2014 року (пункт 1.1.1 договору).
      8. 31 грудня 2014 року кредитор і позичальник уклали додатковий договір N 12 до договору кредитної лінії від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4, яким установлено, що надання кредиту здійснюватиметься на умовах, визначених цим договором, у межах відновлюваної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 34 000 000,00 євро та кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом - не пізніше 01 липня 2015 року включно, за умови належного виконання позичальником умов пунктів 3.3.13.16, 3.3.13.17, 3.3.13.18 договору (у разі невиконання позичальником умов пункту 3.3.13.18 цього договору кінцевий термін погашення заборгованості - 02 березня 2015 року, а пунктів 3.3.13.16, 3.3.13.17 цього договору - 20 січня 2015 року).
      9. 03 липня 2013 року ПАТ "Дельта Банк" (кредитор) та ТОВ "Яблуневий дар" (позичальник) уклали договір кредитної лінії N НКЛ-2005469/5, за умовами якого кредитор зобов'язався надавати позичальнику грошові кошти в тимчасове користування. Надання кредиту здійснюється окремими частинами в межах невідновлюваної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 5 400 000,00 євро зі сплатою 12 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості - не пізніше 01 серпня 2015 року (пункт 1.1.1 договору).
      10. 31 грудня 2014 року кредитор і позичальник уклали додатковий договір N 11 до договору кредитної лінії від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5, яким установлено, що надання кредиту здійснюватиметься на умовах, визначених цим договором, у межах невідновлюваної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 6 300 000,00 євро та кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом - не пізніше 01 серпня 2015 року.
      11. Відповідно до пунктів 3.2.6, 3.2.6.2 договорів кредитної лінії від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469, від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2, від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4, від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5, укладених між сторонами, банк має право на договірне списання коштів з будь-якого поточного рахунку позичальника, відкритого в ПАТ "Дельта Банк". Якщо валюта коштів, списаних кредитором з будь-якого рахунку позичальника, відкритого у ПАТ "Дельта Банк", не збігається з валютою фактичної заборгованості позичальника за договором, списання здійснюється в сумі коштів в іншій валюті, еквівалентній сумі коштів у валюті фактичної заборгованості позичальника за цим договором і витрат кредитора (комісій, збору на обов'язкове державне пенсійне страхування тощо), які пов'язані з купівлею/продажем/обміном (конвертацією) валюти. Для погашення такої заборгованості позичальник доручає кредитору здійснювати від імені та за рахунок позичальника купівлю/продаж/обмін (конвертацію) іноземної валюти на Міжбанківському валютному ринку України (далі - МВРУ) та/або її обмін на Міжнародному валютному ринку (далі - МВР) за поточним курсом, що склався на МВРУ та/або МВР за цією операцією та дату купівлі/продажу/обміну іноземної валюти, з обов'язковим зарахуванням купленої/обміняної валюти або коштів, одержаних від продажу валюти, на поточний рахунок позичальника у відповідній валюті. При цьому курс купівлі/продажу/обміну (конвертації) кредитором іноземної валюти на МВРУ та/або МВР та порядок його визначення з метою виконання вищезазначеного доручення позичальника вважаються такими, що узгоджені останнім.
      12. 06 травня 2014 року ПАТ "Дельта Банк" (банк) та ОСОБА_9 (вкладник) уклали договір банківського вкладу (депозиту) N 003-09508-060514 "8 років разом" у доларах США, згідно з пунктами 1.2, 1.3, 1.4, 1.11 якого сума вкладу складає 1 344 005,00 доларів США, яка залучається на строк з моменту його зарахування на рахунок банку по 11 травня 2015 року. Якщо вкладник письмово заявляє про бажання достроково припинити дію цього договору або про бажання зняти частину вкладу до закінчення зазначеного строку, дія договору вважається припиненою достроково, а банк виплачує вкладнику весь вклад та проценти, нараховані за фактичний період перебування коштів на рахунку, за ставкою 0,01 % річних. При цьому вкладник зобов'язаний письмово повідомити банк про вимогу повернення вкладу або його частини не менш ніж за три банківські дні до очікуваної дати повернення.
      13. 06 травня 2014 року ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_9 уклали додатковий договір N 1 до договору N 003-09508-060514, яким пункт 1.11 договору викладено в новій редакції, відповідно до якої протягом строку залучення вкладу допускається відкликання вкладником частини вкладу шляхом виплати готівкою з каси банку або зарахування на поточний, картковий або вкладний (депозитний) рахунок вкладника, відкритий в установі банку, на підставі письмової заяви вкладника або письмово укладеної додаткової угоди до цього договору. У цьому випадку нарахування процентів за вкладом відбувається за процентною ставкою, визначеною пунктом 1.4 цього договору. Вкладник зобов'язується повідомляти про таке часткове відкликання суми вкладу не менш ніж за три банківських дні до очікуваної дати відкликання частини вкладу. У випадку, якщо вкладник вимагає повернення всієї суми вкладу до закінчення строку, зазначеного в пункті 1.3 договору, дія цього договору вважається припиненою достроково, а банк виплачує вкладнику весь вклад та проценти, нараховані за фактичний період перебування коштів на рахунку, за процентною ставкою, визначеною пунктом 1.4 договору.
      14. 03 серпня 2014 року ТОВ "Яблуневий дар" (новий кредитор) і ОСОБА_9 (первісний кредитор) уклали договір відступлення права вимоги, за умовами якого первісний кредитор відступає новому кредитору частину права вимоги до боржника (ПАТ "Дельта Банк") розміром 575 750,84 доларів США за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом" у доларах США.
      15. На підставі зазначеного договору відступлення права вимоги 20 лютого 2015 року ТОВ "Яблуневий дар" і ОСОБА_9 надіслали ПАТ "Дельта Банк" спільне повідомлення про заміну кредитора в зобов'язанні, у якому зазначили про необхідність здійснення виплат за договором банківського вкладу в межах суми відступленого права вимоги на рахунок ТОВ "Яблуневий дар" N 2600139543840, відкритий у Публічному акціонерному банку "Акціонерно-комерційний банк "Львів".
      16. Також 20 лютого 2015 року ТОВ "Яблуневий дар" надіслало ПАТ "Дельта Банк" заяву про дострокове відкликання частини вкладу розміром 575 750,84 доларів США за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом" у доларах США, яку просило у 3-денний строк перерахувати на вказаний рахунок N 2600139543840.
      17. 02 березня 2015 року ТОВ "Яблуневий дар" і ОСОБА_9 повторно надіслали зазначені повідомлення та заяву на адресу ПАТ "Дельта Банк".
      18. 27 лютого 2015 року ТОВ "Яблуневий дар" надіслало ПАТ "Дельта Банк" заяву про припинення зобов'язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог щодо сплати:
      - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором кредитної лінії від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469 розміром 60 617,53 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 68 600,86 доларів США);
      - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором мультивалютної кредитної лінії від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2 розміром 22 114,67 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 25 027,17 доларів США);
      - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором кредитної лінії від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4 розміром 361 808,22 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 409 458,36 доларів США);
      - ТОВ "Яблуневий дар" на користь ПАТ "Дельта Банк" суми заборгованості за договором кредитної лінії від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5 розміром 64 208,22 євро (що за крос-курсом євро до долара США, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 72 664,44 доларів США);
      - ПАТ "Дельта Банк" на користь ТОВ "Яблуневий дар" частини заборгованості за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом" загальним розміром 575 750,84 доларів США (що за крос-курсом долара США до євро, обчисленого за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленого НБУ на дату цієї заяви, є еквівалентом 508 748,64 євро), відступленої відповідачу (новому кредитору) ОСОБА_9 (первісним кредитором) на підставі договору відступлення права вимоги від 03 серпня 2014 року.
      19. Разом з тим 06 лютого 2015 року ПАТ "Дельта Банк" звернулося до ТОВ "Яблуневий дар" з претензіями про сплату заборгованості за договорами кредитної лінії:
      - від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469 загальним розміром 11 742 435,21 євро (з яких 11 594 594,64 євро заборгованості за кредитом та 147 840,57 євро процентів);
      - від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2 загальним розміром 11 203 550,41 євро (з яких 11 072 500,55 євро заборгованості за кредитом та 131 049,86 євро процентів);
      - від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4 загальним розміром 34 463 393,78 євро (з яких 34 000 000,00 євро заборгованості за кредитом, 420 164,38 євро заборгованості за нарахованими процентами та 43 229,40 євро заборгованості за простроченими процентами до 31 дня);
      - від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5 загальним розміром 6 374 564,38 євро (з яких 6 300 000,00 євро заборгованості за кредитом та 74 564,38 євро процентів).
      20. 02 березня 2015 року постановою Правління НБУ N 150 ПАТ "Дельта Банк" віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі якої виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО) прийнято рішення від 02 березня 2015 року N 51, яким розпочато процедуру виведення ПАТ "Дельта Банк" з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на три місяці з 03 березня по 02 червня 2015 року.
      21. Рішенням виконавчої дирекції ФГВФО від 08 квітня 2015 року N 71 строк здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Дельта Банк" продовжено до 02 жовтня 2015 року.
      22. 02 жовтня 2015 року на підставі постанови Правління НБУ N 664 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" виконавчою дирекцією ФГВФО прийнято рішення N 181 про початок процедури ліквідації ПАТ "Дельта Банк" з 05 жовтня 2015 року.
      23. У подальшому, посилаючись на безпідставне зарахування ТОВ "Яблуневий дар" своїх вимог до позивача за договором банківського вкладу шляхом припинення частини власних зобов'язань зі сплати заборгованості за договорами кредитної лінії, ПАТ "Дельта Банк" звернулося до Господарського суду Львівської області з відповідним позовом.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      24. Господарський суд Львівської області рішенням від 10 травня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17 жовтня 2017 року, позов задовольнив повністю. Визнав недійсним односторонній правочин - заяву ТОВ "Яблуневий Дар" від 27 лютого 2015 року та стягнув з відповідача витрати зі сплати судового збору.
      25. Мотивуючи рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив про наявність підстав для визнання недійсним правочину - заяви відповідача про припинення зобов'язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог від 27 лютого 2015 року з огляду на її суперечність нормам чинного законодавства, оскільки договором банківського вкладу від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом" не передбачено можливості відкликання частини вкладу шляхом перерахування коштів на рахунок, відкритий в іншій банківській установі (як це зазначили ТОВ "Яблуневий дар" і ОСОБА_9 у спільному повідомленні від 20 лютого 2015 року), тобто в банку не виникло зобов'язання з повернення відповідачу частини вкладу в невстановлений договором спосіб і визначений у ньому строк.
      26. Також суди вказали, що умовами кредитних договорів, про які йдеться в оспорюваній заяві, передбачено конвертацію іноземної валюти при погашенні заборгованості за цими договорами за поточним курсом на МВРУ та/або на МВР станом на дату такої операції, тому конвертація відповідачем відповідних сум за крос-курсом євро до долара США та навпаки за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ станом на 27 лютого 2015 року, є неправомірною й такою, що призвела до зарахування ним сум (зустрічних однорідних вимог), які не є тотожними.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      27. У листопаді 2017 року ТОВ "Яблуневий дар" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17 жовтня 2017 року й рішення Господарського суду Львівської області від 10 травня 2017 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      28. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції.
      29. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції цього Закону касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      30. Після передачі касаційної скарги на розгляд Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 березня 2018 року відкрив касаційне провадження, а ухвалою від 13 червня 2018 року передав справу разом з поданою ТОВ "Яблуневий дар" касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі N 910/8058/15-г (провадження N 3-174гс16).
      31. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 02 липня 2018 року справу прийняла та призначила до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      32. Касаційну скаргу мотивовано тим, що на момент зарахування відповідачем зустрічних однорідних вимог строк повернення позивачем відповідачу частини вкладу за договором банківського вкладу настав; висновки суду щодо неправомірної конвертації валюти є безпідставними, оскільки відповідач не здійснював придбання іноземної валюти для погашення кредиту, а погасив борг шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.
      33. У судовому засіданні представник відповідача надав усні пояснення по суті справи та підтримав доводи касаційної скарги.
      Узагальнений виклад позицій інших учасників справи
      34. У травні 2018 року до Верховного Суду надійшли відзиви ПАТ "Дельта Банк", ФГВФО і НБУ на касаційну скаргу ТОВ "Яблуневий дар", у яких зазначено, що суди попередніх інстанцій правомірно вирішили цей спір, правильно застосувавши норми матеріального й процесуального права, оскільки, зокрема, умовами договору банківського вкладу (депозиту) не передбачено дострокового відкликання частини банківського вкладу саме шляхом здійснення переказу грошових коштів на рахунок, відкритий в іншому банку, а тому визначений цим договором належний строк повернення банком частини банківського вкладу не настав, при цьому ТОВ "Яблуневий дар" не зверталося до позивача з розпорядженням про списання грошових коштів, як це передбачено положеннями статті 1071 Цивільного кодексу України. Крім того, зустрічні вимоги відповідача не є тотожними, оскільки, враховуючи узгоджений сторонами порядок конвертації іноземних валют (за поточним курсом на МВРУ та/або МВР станом на дату операції), заявлений розмір кредитних зобов'язань, які підлягають припиненню (508 748,64 євро) за рахунок відступлених зобов'язань розміром 575 750,84 доларів США, є меншим на 38 533,11 доларів США від суми, що підлягала сплаті для повного погашення відповідної заборгованості відповідача перед позивачем, тобто ТОВ "Яблуневий дар" заявив про припинення більшого зобов'язання за рахунок меншого.
      35. Також, ФГВФО у відзиві, посилаючись на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 06 квітня 2016 року у справі N 910/8058/15-г (провадження N 3-174гс16), зазначив про наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним з огляду на його невідповідність вимогам чинного законодавства, оскільки відповідно до положень Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 року N 492 (далі - Інструкція N 492), вкладні (депозитні) рахунки відкриваються на фізичних осіб, можливість зміни яких не передбачена, тому ТОВ "Яблуневий дар" як юридична особа позбавлено можливості отримати право розпорядження вкладним (депозитним) рахунком, відкритим на користь фізичної особи ОСОБА_9, у тому числі й грошовими коштами, розміщеними на ньому.
      36. Інші учасники справи своєї позиції стосовно касаційної скарги ТОВ "Яблуневий дар" письмово не виклали.
      37. У судовому засіданні представники ПАТ "Дельта Банк" та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача, надали усні пояснення по суті справи, в яких підтримали доводи, викладені ними у відзивах на касаційну скаргу, та зазначили, що суди попередніх інстанцій правомірно вирішили цей спір, правильно застосувавши норми матеріального й процесуального права.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Оцінка аргументів учасників справи й висновків судів попередніх інстанцій
      38. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що у викладеному в постанові від 06 квітня 2016 року у справі N 910/8058/15-г (провадження N 3-174гс16) висновку Верховний Суд України, врахувавши положення Інструкції N 492, відповідно до якої поточні рахунки відкриваються на конкретну особу за умови надання відповідних документів, а можливості зміни власника рахунку Інструкцією не передбачено, вирішив, що банк позбавлений можливості виконувати розпорядження юридичної особи, якій відступлено право вимоги за поточними рахунками, власником яких є фізична особа, внаслідок чого у підприємства не виникло грошових вимог до банку за поданими заявами про перерахування коштів.
      39. Проте, за твердженням Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, заміну кредитора в зобов'язанні внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином передбачено пунктом 1 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України, а відповідно до статті 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов'язанні в обсягах і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом, тому оскільки Інструкція N 492 не скасовує наведених положень закону, положення статті 514 цього Кодексу можуть застосовуватись до правовідносин, що виникли між сторонами у цій справі.
      40. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для відступлення від наведеного висновку Верховного Суду України з огляду на таке.
      41. Предметом спору в цій справі є вимога про визнання недійсним одностороннього правочину - заяви ТОВ "Яблуневий дар" від 27 лютого 2015 року про припинення його зобов'язань на користь ПАТ "Дельта Банк" (сплати заборгованості за договорами кредитної лінії) шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог - частини заборгованості ПАТ "Дельта Банк" за договором банківського вкладу (депозиту).
      42. Як установили суди попередніх інстанцій, заборгованість ПАТ "Дельта Банк" перед ТОВ "Яблуневий дар", пред'явлена відповідачем до зарахування як зустрічна однорідна вимога для припинення його зобов'язань зі сплати позивачеві заборгованості за договорами кредитної лінії, виникла на підставі договору відступлення права вимоги від 03 серпня 2014 року частини грошових коштів розміром 575 750,84 доларів США за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом", укладеного ОСОБА_9 (первісним кредитором) з ТОВ "Яблуневий дар".
      43. Підстави заміни кредитора в зобов'язанні визначені статтею 512 Цивільного кодексу України, відповідно до пункту 1 частини першої якої кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
      44. Правочин щодо заміни кредитора в зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що й правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 513, стаття 514 Цивільного кодексу України).
      45. За змістом частини першої статті 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
      46. Отже, за загальним правилом заміна кредитора в зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його інтересів.
      47. Разом з тим відповідно до частини першої статті 1058 Цивільного кодексу України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
      48. Види банківських вкладів визначено статтею 1060 Цивільного кодексу України, за змістом частин першої та третьої якої договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом установленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов'язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом зі спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення вкладникові банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу.
      49. Статтею 2 Закону України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" установлено, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
      50. Відповідно до частини третьої статті 1058 Цивільного кодексу України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
      51. Згідно з частиною першою статті 1066 Цивільного кодексу України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
      52. При цьому правовідносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку, та філіями іноземних банків в Україні поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах, зокрема, суб'єктам господарювання, фізичним особам, регулюються Інструкцією N 492, відповідно до абзацу першого пункту 1.4 якої порядок відкриття банками рахунків клієнтів, використання коштів за ними і порядок їх закриття визначаються цією Інструкцією.
      53. Згідно з пунктом 1.5 Інструкції N 492 умови відкриття рахунку та особливості його функціонування передбачаються в договорі, що укладається між банком і його клієнтом, і не повинні суперечити вимогам цієї Інструкції.
      54. За змістом пункту 1.8 Інструкції N 492 банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунку поточні рахунки, за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки, за договором рахунку умовного зберігання (ескроу) - рахунки умовного зберігання (ескроу), де вкладним (депозитним) рахунком є рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом в управління на встановлений строк або без зазначення такого строку під визначений процент (дохід) і підлягають поверненню клієнту відповідно до законодавства України та умов договору.
      55. З наведеного вбачається, що чинним законодавством України не передбачено заборони на відступлення права вимоги вкладником за договором банківського вкладу (депозиту), у тому числі й щодо частини коштів, розміщених на відповідних вкладних (депозитних) рахунках.
      56. Отже, чинним законодавством не передбачено обмежень стосовно передачі фізичною особою (вкладником) своїх прав за договором банківського вкладу (депозиту) іншим особам (відступлення права вимоги), у тому числі й щодо розпорядження грошовими коштами (їх частиною), розміщеними на належному їй вкладному (депозитному) рахунку за відповідним договором.
      57. З огляду на наведені правові норми та встановлені судами обставини з моменту укладення договору відступлення права вимоги від 03 серпня 2014 року частина вимог ОСОБА_9 за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом" розміром 575 750,84 доларів США перейшла до ТОВ "Яблуневий дар" - у тому ж обсязі й на умовах, що існували на момент їх переходу.
      58. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані доводи ФГВФО про те, що в ПАТ "Дельта Банк" не виникло зобов'язань перед відповідачем на підставі його заяв про дострокове відкликання частини вкладу та перерахування її на вказаний поточний рахунок, оскільки ТОВ "Яблуневий дар" не мало права розпоряджатися відступленою йому частиною грошових коштів за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом".
      59. У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі N 910/8058/15-г (провадження N 3-174гс16) викладено висновок про те, що, виходячи з приписів Інструкції N 492, поточні рахунки відкриваються на конкретну особу за умови надання відповідних документів, а можливості зміни власника рахунка Інструкцією не передбачено.
      60. При цьому, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вказаний висновок Верховного Суду України щодо застосування зазначених норм матеріального права було викладено з огляду на особливості правового регулювання суспільних відносин стосовно порядку відкриття та використання власниками належних їм поточних рахунків. Натомість, у справі, яка переглядається, правовідносини між сторонами склалися щодо вкладного (депозитного) рахунку, відкритого за договором банківського вкладу (депозиту) фізичній особі (вкладнику).
      61. Оскільки категорії "поточний рахунок" і "вкладний (депозитний) рахунок" не є тотожними між собою, мають різну правову природу, що впливає на відмінність правового регулювання відповідних відносин, то правовідносини, які склалися у справі N 910/8058/15-г та у справі, що розглядається, не є подібними між собою. Звідси - відсутні й підстави для відступлення від указаного висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 06 квітня 2016 року у справі N 910/8058/15-г (провадження N 3-174гс16).
      62. Відповідно до частин першої та другої статті 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, установлених договором або законом.
      63. Згідно зі статтею 601 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї зі сторін.
      64. Недопустимість зарахування зустрічних вимог визначено статтею 602 Цивільного кодексу України, відповідно до положень якої не допускається зарахування зустрічних вимог про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; про стягнення аліментів; щодо довічного утримання (догляду); у разі спливу позовної давності; за зобов'язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк, крім випадків, установлених законом; в інших випадках, встановлених договором або законом.
      65. Виходячи із зазначеного, вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим); однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду); строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо).
      66. У справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій установили, що ПАТ "Дельта Банк" і ТОВ "Яблуневий дар" мають зустрічні вимоги, які виникли на підставі договорів кредитної лінії від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469, від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2, від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4, від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5 (за якими позивач є кредитором, а відповідач - боржником), а також за договором банківського вкладу (депозиту) від 06 травня 2014 року N 003-09508-06514 "8 років разом" (згідно з яким відповідач є кредитором щодо частини прав вимог до позивача, а позивач - боржником), загальним розміром 63 783 943,78 євро та 575 750,84 доларів США відповідно.
      67. З приводу однорідності вказаних зустрічних вимог у цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      68. За змістом статті 184 Цивільного кодексу України річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою.
      69. Умовами договорів кредитної лінії від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469, від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2, від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4, від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5 сторони дійшли згоди про те, що погашення кредиту здійснюється саме в наданій валюті (євро) або в національній валюті за курсом НБУ станом на момент погашення. Тобто умовами виконання зобов'язань з повернення кредиту за цими договорами не передбачено отримання банком відповідних платежів у доларах США.
      70. Натомість договором банківського вкладу (депозиту) N 003-09508-060514 "8 років разом" у доларах США сторони погодили, що внесення депозитного вкладу та нарахування банком процентів за фактичний період перебування відповідних коштів на рахунку здійснюється саме в доларах США. Звідси й повернення (виплата) вкладу вкладнику за цим договором має здійснюватися банком у доларах США.
      71. Отже, оскільки у цій справі зобов'язання сторін за договорами кредитної лінії та договором банківського вкладу (депозиту) підлягають виконанню у різних валютах - євро та доларах США відповідно, такі вимоги не можна вважати однорідними з огляду на те, що євро та долар США (хоч і є грошовими коштами) є різними валютами, які згідно з умовами вказаних договорів не є рівнозначними.
      72. Водночас однією з умов зарахування зустрічних вимог є, зокрема, настання строку їх виконання.
      73. Суди попередніх інстанцій установили, що станом на 27 лютого 2015 року (надсилання ТОВ "Яблуневий дар" заяви про припинення його зобов'язань на користь ПАТ "Дельта Банк" шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог) строк виконання зобов'язань відповідача за договорами кредитної лінії від 21 січня 2011 року N ВКЛ-2005469, від 19 липня 2012 року N НКЛ-2005469/2, від 27 червня 2013 року N ВКЛ-2005469/4, від 03 липня 2013 року N НКЛ-2005469/5 настав.
      74. Разом з тим за змістом пунктів 1.2 - 1.4 договору банківського вкладу (депозиту) N 003-09508-060514 "8 років разом" у доларах США закінченням строку виконання зобов'язань за ним визначено 11 травня 2015 року включно, при цьому дія договору може вважатися припиненою достроково, якщо вкладник письмово заявляє про бажання достроково припинити дію договору або про бажання зняти частину вкладу до закінчення зазначеного строку. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ТОВ "Яблуневий дар" (новий кредитор) і ОСОБА_9 (вкладник) звернулися з повідомленням про відкликання частини вкладу в непередбачений цим договором спосіб (шляхом перерахування коштів на поточний рахунок, відкритий в іншій банківській установі), тому строк виконання відповідного зобов'язання на момент надсилання ТОВ "Яблуневий дар" заяви про припинення його зобов'язань на користь ПАТ "Дельта Банк" шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог (27 лютого 2015 року) не може вважатися таким, що настав. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з таким висновком, оскільки саме кредитор вправі обирати, на який саме його рахунок (рахунки) і в якому саме банку (банках) боржник має перерахувати кошти, бо власником своїх рахунків у банках є кредитор, а не боржник. Умова договору про те, що вклад має бути зарахований на вкладний рахунок вкладника у ПАТ "Дельта Банк" лише зобов'язує останнього здійснити таке зарахування за відсутності інших указівок кредитора.
      75. Таким чином, оскільки зустрічні вимоги ТОВ "Яблуневий дар" і ПАТ "Дельта Банк" не є однорідними, зарахування таких зустрічних вимог за відповідним одностороннім правочином не відповідає статті 601 Цивільного кодексу України.
      76. Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      77. За змістом частини першої та пункту 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
      78. Відповідно до частин третьої, п'ятої статті 202 Цивільного кодексу України одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.
      79. Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
      80. За змістом частин першої - третьої та п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
      81. З наведеного вбачається, що односторонній правочин - заява ТОВ "Яблуневий дар" від 27 лютого 2015 року про припинення його зобов'язань на користь позивача (сплати заборгованості за договорами кредитної лінії) шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог (частини заборгованості ПАТ "Дельта Банк" за договором банківського вкладу (депозиту)) суперечить актам чинного законодавства, що свідчить про обґрунтованість позову.
      82. Отже, Велика Палата Верховного Суду, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували всіх істотних обставин справи, у зв'язку з чим неправильно застосували наведені норми матеріального права, зокрема положення статей 512, 514, 598, 601 Цивільного кодексу України.
      83. Проте вказане не вплинуло на правильність висновків судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову та визнання недійсним одностороннього правочину - заяви ТОВ "Яблуневий дар" від 27 лютого 2015 року про припинення зобов'язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.
      84. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для зміни мотивувальних частин рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанціїз мотивів, наведених у цій постанові.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      85. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      86. Частинами першою, третьою та четвертою статті 311 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      87. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ТОВ "Яблуневий дар" слід задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін.
      Щодо судових витрат
      88. Відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      89. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача.
      90. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальних частин судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та залишення без змін резолютивної частини цих рішень, якими позов задоволено, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи, покладаються на ТОВ "Яблуневий дар".
      Висновок щодо застосування норм права
      91. За змістом статей 512, 514 Цивільного кодексу України фізична особа (вкладник) не обмежена в праві передачі своїх прав за договором банківського вкладу (депозиту) іншим особам (відступлення права вимоги).
      92. Виходячи зі змісту статті 601 Цивільного кодексу України, вимоги, які можуть підлягати зарахуванню на підставі цієї норми права, мають бути зустрічними, однорідними, строк виконання яких настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. У разі якщо зобов'язання підлягають виконанню у різних валютах - євро та доларах США, то такі вимоги не є однорідними з огляду на те, що євро та долар США є різними валютами, які не є рівнозначними.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар" задовольнити частково.
      2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17 жовтня 2017 року й рішення Господарського суду Львівської області від 10 травня 2017 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      3. В іншій частині постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17 жовтня 2017 року й рішення Господарського суду Львівської області від 10 травня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 648/2419/13-ц
      Провадження N 14-365цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року (у складі колегії суддів Ситнік О.М., Маляренка А.В., Ступак О.В.) та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року (у складі колегії суддів Колісниченка А.Г., Пузанової Л.В., Радченка С.В.) у справі за позовом Херсонського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Херсонської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Херсонське лісомисливське господарство" до Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області, ОСОБА_3 про визнання недійсними та скасування розпоряджень, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов'язання повернути земельну ділянку,
      ВСТАНОВИЛА:
      У червні 2013 року Херсонський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся до суду в інтересах держави в особі Херсонської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Херсонське лісомисливське господарство" (далі - ДП "Херсонське ЛМГ") до Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області (далі - Білозерська РДА), ОСОБА_3 про визнання недійсними та скасування розпоряджень, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов'язання повернути земельну ділянку.
      На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що в ході проведення перевірки встановлено, що розпорядженням голови Білозерської РДА від 17 липня 2006 року N 727 "Про припинення права користування земельною ділянкою (вилучення)" (далі - розпорядження N 727) припинено право постійного користування земельною ділянкою Білозерськоголісництва ДП "Херсонське ЛМГ", площею 0,7 га, що, відносилась до земель лісового фонду, та переведено цю земельну ділянку до земель запасу державної власності на території Кізомиської сільської ради Білозерського району Херсонської області (далі - Кізомиська сільська рада).
      22 лютого 2007 року розпорядженням голови Білозерської РДА за N 159 "Про згоду щодо передачі в оренду земельної ділянки для сінокосіння" (далі - розпорядження N 159), надано згоду на передачу в оренду ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,7 га для сінокосіння із земель державної власності, що знаходяться на території Кізомиської сільської ради.
      На підставі вказаного розпорядження, ОСОБА_3 розробив технічну документацію із землеустрою щодо передачі йому в оренду зазначеної ділянки, яка була затверджена розпорядженням голови Білозерської РДА за N 548 від 07 червня 2007 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду" (далі - розпорядження N 548), на підставі якого 14 серпня 2007 року між Білозерською РДА та ОСОБА_3 укладено договір оренди землі.
      Прокурор вважав вищенаведені розпорядження такими, що винесені з порушенням норм земельного та лісового законодавства України, внаслідок чого ОСОБА_3 незаконно було передано спірну земельну ділянку в оренду. На підставі наведеного просив суд визнати недійсними розпорядження N 727, 159, 548, визнати недійсним на майбутнє договір оренди землі та зобов'язати ОСОБА_3 повернути земельну ділянку до земель лісового фонду ДП "Херсонське ЛМГ".
      Суди розглядали справу неодноразово.
      Рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 08 лютого 2016 року позов задоволено. Визнано недійсними та скасовано розпорядження голови Білозерської РДА від 17 липня 2006 року N 727 "Про припинення права користування земельною ділянкою (вилучення)", від 22 лютого 2007 року N 159 "Про згоду щодо передачі в оренду земельної ділянки для сінокосіння", від 07 червня 2007 року N 548 "Про затвердження технічної документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду". Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між Білозерською РДА та ОСОБА_3, зареєстрований у Білозерському районному відділенні Херсонської регіональної філії ДП "Центру ДЗК" 14 серпня 2007 року за N 4 АА002362-040771400046. Зобов'язано ОСОБА_3 повернути у власність держави земельну ділянку площею 0,7 га, кадастровий номер НОМЕР_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 08 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року касаційну скаргу заступника прокурора Херсонської області відхилено, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року залишено без змін.
      У серпні 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви заступник Генерального прокурора України посилається на постанови Верховного Суду України від 8 червня 2016 року, 12 та 27 квітня, 12 липня 2017 року, постанову Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня, 12 жовтня 2016 року, в яких, на думку заявника, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому.
      Ухвалою Верховного Суду України від 23 серпня 2017 відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі.
      У грудні 2017 року ОСОБА_3 до Верховного Суду України подано заперечення на заяву Генерального прокурора України про перегляд рішення суду касаційної інстанції, в яких він просив відмовити в задоволенні зазначеної заяви у зв'язку з її необґрунтованістю та безпідставністю.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У січня 2018 року зазначену справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 3602 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень)якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 25 липня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки прокурор оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, то заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      А тому зазначені рішення в справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Закону N 2147-VIII.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      Згідно зі статтею 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Відмовляючи в задоволенні клопотання про застосування строку позовної давності та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що прокурор не пропустив строку позовної давності, оскільки про наявність оспорюваних рішень та договору оренди йому стало відомо лише в березні 2013 року під час проведення прокуратурою перевірки в порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів у діяльності ДП "Херсонське ЛМГ" з питань додержання вимог земельного законодавства при вилученні, використанні, наданні у власність і користування, продажу земель лісогосподарського призначення.
      Скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском строку позовної давності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах Херсонської ОДА та ДП "Херсонське ЛМГ". При цьому, як видно з листа ДП "Херсонське ЛМГ" від 01 червня 2006 року, адресованого голові Білозерської РДА, зазначене підприємство було поінформовано про вилучення спірної земельної ділянки з його користування та передачу його до земель запасу Кізомиської сільради. Відповідно до статуту ДП "Херсонське ЛМГ", зареєстрованого 10 лютого 2005 року, це підприємство належить до сфери управління Державного комітету лісового господарства України і входить до сфери управління Херсонського обласного управління лісового господарства. Серед основних напрямків діяльності цього підприємства значиться обов'язок здійснення обліку лісового фонду та реєстрації всіх змін у його складі, встановлення та зміна меж лісництв. Отже, зазначена юридична особа в силу закону здійснює делеговані їй повноваження держави у сфері лісокористування та лісоохорони. Таким чином, ця юридична особа як суб'єкт, що здійснює повноваження, делеговані державою у відповідній сфері, в інтересах якої прокурором було заявлено позов, знала про порушення прав ще 1 червня 2006 року, а відтак строк позовної давності для цієї особи сплинув 1 червня 2009 року.
      У постановах від 8 червня 2016 року (N 6-3029цс15),12 квітня 2017 року (N 6-1852цс16), 12 липня 2017 року (N 6-2458цс16) Верховний Суд України зробив висновок про те, що якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач (відповідний орган), а не прокурор. Це правило пов'язане не тільки із часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.
      Аналогічні висновки містяться й у постанові Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року, наданій заявником для порівняння.
      Отже, висновки, зроблені судом касаційної інстанції у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать викладеним у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України 8 червня 2016 року (N 6-3029цс15), 12 квітня 2017 року (N 6-1852цс16), 12 липня 2017 року (N 6-2458цс16) висновкам щодо застосування строку позовної давності.
      У справах, за результатами розгляду яких постановлено надані для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня, 12 жовтня 2016 року, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення про задоволення позовних вимог з посиланням на положення статей 256, 257 та 261 ЦК України, на підставі встановлених фактичних обставин у справах дійшов висновку про те, що позивачі звернулись до суду в межах трирічного строку позовної давності. При цьому висновки зроблені судами щодо порядку обрахування цього строку не суперечать висновкам зробленим у вищезазначених постановах Верховного Суду України.
      Зі змісту наданих для порівняння судових рішень убачається, що у цих справах та у справі, про перегляд якої подано заяву, суд встановив різні фактичні обставини, на підставі яких було прийнято відповідні рішення, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
      Надана заявником для порівняння постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2017 року у справі N 619/4128/14-ц не може бути підтвердженням передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підстави перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки цією постановою відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судового рішення у зв'язку із тим, що обставини, які стали підставою для такого перегляду, не підтвердилися.
      За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав.
      Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частинами першою та другою статті 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко
      Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв