Постановление ВСУ по пересмотру об отказе банку Львов в обращении взыскания на ипотеку

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

18 листопада 2015 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Сеніна Ю.Л.,

суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,

Романюка Я.М., Яреми А.Г., 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства акціонерно-комерційного банку «Львів» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Сервіс», товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» про стягнення кредитної заборгованості, звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» до публічного акціонерного товариства акціонерно-комерційного банку «Львів», треті особи: ОСОБА_1, товариство з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Сервіс», приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання недійсним договору, розірвання договору іпотеки за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» про перегляд рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 лютого 2014 року, рішення Апеляційного суду Волинської області від 4 червня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року,

 

встановила:

 

У листопаді 2012 року публічне акціонерне товариство акціонерно-комерційний банк «Львів» (далі – ПАТ АКБ «Львів») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що товариство з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Україна» (далі – ТОВ «Ізолфа Україна») належним чином не виконало свої грошові зобов’язання за кредитними договорами, унаслідок чого утворилася заборгованість у сумі 2 млн 54 тис. 35 євро 90 євроцентів, що еквівалентно 22 млн 24 тис. 623 грн 82 коп. 

 

Позивач просив стягнути заборгованість за кредитними договорами солідарно з товариства з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Сервіс» (далі – ТОВ «Ізолфа Сервіс») і ОСОБА_1 22 млн 24 тис. 623 грн 82 коп., а також у рахунок погашення заборгованості за цими договорами звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлове приміщення загальною площею 1374,7 га на АДРЕСА_1, яке належить товариству з обмеженою відповідальністю «Факторія» (далі – ТОВ «Факторія»).

 

У листопаді 2013 року ТОВ «Факторія» звернулося до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що договір НОМЕР_1 від 12 квітня 2012 року про внесення змін до іпотечного договору від 16 вересня 2010 року не був підписаний особисто директором товариства ОСОБА_3, тому ТОВ «Факторія» не було належним чином повідомлено про збільшення розміру основного зобов’язання у зв’язку зі збільшенням строків кредитування. 

 

ТОВ «Факторія» просило суд на підставі статей 203, 215, 651, 652 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнати недійсним договір про внесення змін до іпотечного договору, розірвати іпотечний договір у зв’язку із збільшенням обсягу відповідальності.

 

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 лютого 2014 року первісний позов задоволено частково, постановлено стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ТОВ «Ізолфа Сервіс» на користь ПАТ АКБ «Львів» заборгованість за кредитними договорами в сумі 2 млн 54 тис. 35 євро 90 євроцентів, що еквівалентно 22 млн 24 тис. 623 грн 82 коп., яка складається із:

 

- заборгованості за договором кредитної лінії НОМЕР_2 від 13 вересня 2010 року в розмірі 510 тис. євро, заборгованості за процентами в розмірі 91 тис. 622 євро 10 євроцентів, пені у розмірі 4 тис. 508 євро 80 євроцентів, що в сумі еквівалентно 6 млн 499 тис. 304 грн 64 коп.;

 

 - заборгованості за кредитним договором НОМЕР_3від 13 вересня 2010 року в розмірі 1 млн 210 тис. євро, заборгованості за процентами в розмірі 217 тис. 515 євро, пені в розмірі 20 тис. 389 євро 85 євроцентів, що в сумі еквівалентно 15 млн 525 тис. 319 грн 18 коп.; у решті позову відмовлено. 

 

Зустрічний позов задоволено частково: визнано недійсним договір НОМЕР_1 від 12 квітня 2012 року про внесення змін до іпотечного договору; розірвано договір іпотеки, укладений 15 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ТОВ «Факторія»; у решті позову відмовлено.

 

Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 4 червня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» про звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення зустрічних вимог ТОВ «Факторія» про розірвання договору іпотеки скасовано, у цій частині ухвалено нове рішення, яким постановлено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 13 вересня 2010 року в сумі 6 млн 499 тис. 304 грн 64 коп. та заборгованості за кредитним договором НОМЕР_3 від 13 вересня 2010 року в сумі 15 млн 525 тис. 319 грн 18 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлове приміщення загальною площею 1374,7 га на АДРЕСА_1 шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні звичайних цін на такий вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; у задоволенні зустрічних позовних вимог про розірвання іпотечного договору відмовлено.

 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року касаційну скаргу ТОВ «Факторія» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

 

У поданій до Верховного Суду України заяві ТОВ «Факторія» просить скасувати постановлені у справі судові рішення в частині позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічних позовних вимог ТОВ «Факторія» про визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору, розірвання іпотечного договору, а провадження в зазначеній частині закрити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статті 16, пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

 

На підтвердження своїх доводів ТОВ «Факторія» наводить постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (справа № 6-745ц15) та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року.

 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

 

Згідно з пунктами 2, 4 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

 

Судами під час розгляду справи встановлено, що 13 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ТОВ «Ізолфа Україна» укладено генеральний кредитний договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого банк відкрив позичальнику відкличну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом у сумі 450 тис. євро з кінцевим терміном повернення 12 вересня 2011 року. 24 червня 2011 року та 12 квітня 2012 року укладено додаткові угоди до зазначеного кредитного договору, за умовами яких генеральний кредитний договір НОМЕР_2 перейменовано на договір кредитної лінії, узгоджено ліміт заборгованості за кредитною лінією в сумі 510 тис. євро, процентну ставку визначено у розмірі 11,5 % річних, строк дії кредитної лінії продовжено до 11 вересня 2015 року. 

 

13 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ТОВ «Ізолфа Україна» укладено генеральний кредитний договір НОМЕР_3, відповідно до умов якого банк відкрив позичальнику відкличну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом 950 тис. євро з кінцевим терміном повернення 11 вересня 2015 року. У подальшому до зазначеного договору внесено зміни, якими договір перейменовано на кредитний договір НОМЕР_3, збільшено розмір кредитної лінії до 1 млн 270 тис. євро, узгоджено процентну ставку в розмірі 11,5 % річних та строк дії договору продовжено до 11 вересня 2015 року. 

 

З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитними договорами 14 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ОСОБА_1, а 24 червня 2011 року – між ПАТ АКБ «Львів», ТОВ «Ізолфа Україна» та ТОВ «Ізолфа Сервіс» укладено окремі тристоронні договори поруки, згідно з якими поручителі зобов’язались відповідати за всіма зобов’язаннями позичальника. Між зазначеними сторонами в подальшому були укладені додаткові угоди до договорів поруки, за умовами яких поручителі погодились на збільшення обсягу відповідальності боржника.

 

Крім того, з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитними договорами НОМЕР_2, НОМЕР_3 між ПАТ АКБ «Львів» і ТОВ «Факторія» укладено договір іпотеки від 16 вересня 2010 року (з подальшими змінами і доповненнями згідно з договорами від 24 червня 2011 року, 12 квітня 2012 року), за умовами якого ТОВ «Факторія» передало в іпотеку належне йому нежитлове приміщення загальною площею 1374,7 га на АДРЕСА_1.

 

Однак договір про внесення змін та доповнень до іпотечного договору від 12 квітня 2012 року підписано не керівником ТОВ «Факторія», а іншою особою.

 

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного та зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позичальник належним чином не виконав своїх грошових зобов’язань за кредитними договорами, тому з поручителів підлягає стягненню сума заборгованості за цими договорами. Договір про внесення змін до іпотечного договору був підписаний неповноважною особою, тому цей договір слід визнати недійсним, а договір іпотеки необхідно розірвати у зв’язку зі збільшенням обсягу відповідальності за кредитним договором без згоди іпотекодавця на підставі частини другої статті 651 ЦК України та статей 18, 19 Закону України «Про іпотеку».

 

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» про звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення зустрічних вимог ТОВ «Факторія» про розірвання договору іпотеки й ухвалюючи у цій частині нове рішення, яким задоволено вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що посилання позивача за зустрічним позовом на порушення банком умов договору є безпідставними, оскільки ТОВ «Факторія» не надало доказів на підтвердження завданої істотної шкоди внаслідок порушення банком умов договору іпотеки, а також щодо збитків, яких завдано іпотекодавцю у зв’язку з визнанням недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору. Визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору не може слугувати підставою для розірвання договору іпотеки, оскільки цією обставиною не спростовується заборгованість за грошовими зобов'язаннями, що значно перевищує вартість предмета іпотеки як на час розгляду справи так і на час укладення договору.

 

Проте у наданих для порівняння:

 

 - постанові від 1 липня 2015 року Верховний Суд України дійшов висновку про те, що згідно зі статтею 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом; суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства; 

 

 - ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року суд касаційної інстанції керувався тим, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір у порядку цивільного судочинства, не звернули уваги на те, що позовні вимоги юридичної особи до іншої юридичної особи підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. 

 

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статті 16 ЦПК України.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведеної норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

 

Пунктами 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

 

Згідно із частиною першою статті 1, статей 2, 12 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами.

 

Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. 

 

Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. 

 

Вирішуючи позовні вимоги банку та зустрічні позовні вимоги товариства, які виникли з окремих договорів кредиту, поруки й іпотеки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, розглянули його разом із вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства.

 

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

 

За таких обставин постановлені у справі судові рішення в частині позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» до ТОВ «Факторія» про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічних позовних вимог ТОВ «Факторія» про визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі в цій частині.

 

У поданій до Верховного суду України заяві питання щодо перегляду судових рішень в іншій частині не порушується. 

 

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л а :

 

Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» задовольнити. 

 

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 лютого 2014 року, рішення Апеляційного суду Волинської області від 4 червня 2014 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства акціонерно-комерційного банку «Львів» до ТОВ «Факторія» про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічних позовних вимог ТОВ «Факторія» про визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору скасувати, провадження у справі в цій частині закрити.

 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий

Ю.Л. Сенін

Судді:

В.І. Гуменюк 

Н.П. Лященко 

Л.І. Охрімчук 

Я.М. Романюк 

А.Г. Ярема 

 

Правова позиція,

висловлена при розгляді справи № 6-1737цс15

 

Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. 

 

Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. 

 

Вирішуючи позовні вимоги банку та зустрічні позовні вимоги товариства, які виникли з окремих договорів кредиту, поруки й іпотеки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, розглянули його разом із вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства.

 

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/648D7AF377009C3BC2257F09002AA180