Постановление ВСУ по пересмотру о недействительности договора ипотеки с ЕРДЕ банком


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

10 лютого 2016 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

 

головуючого Сімоненко В.М.,

суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 

Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,

Лященко Н.П., Яреми А.Г.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «Ерде Банк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року,

 

встановила:

 

У лютому 2014 року ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «Ерде Банк» (далі – ПАТ «Ерде Банк»), треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації про визнання недійсним договору іпотеки.

 

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що 18 січня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Ерде Банк» (далі – ВАТ «Ерде Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк», та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, згідно з яким остання передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 на забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_5 за кредитним договором, укладеним з ВАТ «Ерде Банк».

 

Посилаючись на те, що укладений договір іпотеки не відповідає вимогам закону та порушує майнові права її малолітнього сина – ОСОБА_2, оскільки на момент укладення цього договору вона проживала у спірній квартирі разом зі своїм малолітнім сином, який набув таким чином право користування цим житлом, а також на відсутність згоди служби у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації на вчинення цього правочину та позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір іпотеки від 18 січня 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та ВАТ «Ерде Банк», правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк».

 

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2014 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року і ухвали Апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2014 року та відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі. 

 

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 29 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та просить ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги. 

 

На обґрунтування заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (справа № 6-396цс15). 

 

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

 

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

 

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

 

У справі, яка переглядається, встановлено, що 18 січня 2008 року між ВАТ «Ерде Банк», правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк», та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, згідно з яким остання на забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_5 за кредитним договором, передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1. 

 

ОСОБА_1 є матір’ю ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1.

 

Згідно із довідкою виданою 9 січня 2008 року житлово-експлуатаційною конторою № 203 в спірній квартирі була зареєстрована та проживала ОСОБА_1 матір малолітнього ОСОБА_2.

 

Довідкою виданою 23 липня 2014 року житлово-експлуатаційної дільниці № 202 у цій квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 - з 26 жовтня 1999 року, ОСОБА_2 - з 30 грудня 2008 року, ОСОБА_6 - з 22 лютого 2011 року, власником квартири зазначено ПАТ «Ерде Банк».

 

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 грудня 2013 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_5 перед ПАТ «Ерде Банк» звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1 шляхом набуття ПАТ «Ерде Банк» права власності на цю квартиру.

 

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що малолітній ОСОБА_2 права користування житловою площею квартири не мав, незважаючи на реєстрацію та проживання у цій квартирі, його матері – ОСОБА_1. 

 

Проте в наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року суди встановили, що позивачка – дочка іпотекодавця на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована у спірному будинку, цей будинок був єдиним та постійним місцем її проживання; вона є матір’ю – одиначкою та має малолітню доньку, яка є онукою іпотекодавця. Однак, установивши місце постійного проживання матері малолітньої особи в спірному будинку, переданому в іпотеку, а також відсутність у матері та відповідно дитини іншого місця проживання, суд касаційної інстанції на порушення вимог статті 29 ЦК України дійшов помилкового висновку про відсутність доказів проживання за цією адресою малолітньої дитини, оскільки за встановлених судом фактичних обставин справи її проживання, а отже, і право на користування житловою площею за цією адресою презюмуються, якщо не буде встановлено інше.

 

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, свідчать про те, що є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 

 

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров‘я, в якому вона проживає.

 

Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

 

За змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання.

 

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

 

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

 

Відтак, договір іпотеки, що вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. 

 

У справі, яка переглядається, суд установив, що 18 січня 2008 року між ВАТ «Ерде Банк», правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк», та ОСОБА_3 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, предметом якого була квартира АДРЕСА_1. 

 

ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3, яка на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована в спірній квартирі, що є постійним місцем її проживання. 

 

Установлено також, що ОСОБА_2 є малолітнім сином ОСОБА_1 і онуком ОСОБА_3 та проживає разом з матір’ю ОСОБА_1.

 

Отже, у справі, яка переглядається, суди, установивши місце постійного проживання матері малолітнього ОСОБА_2 у спірній квартирі, що є предметом іпотеки, неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору; не з’ясували питання про наявність у дитини іншого місця проживання, крім спірної квартири; не надали оцінки тому факту, що спірна квартира є єдиним житлом позивачки. 

 

За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини першої статті 3604 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

 

постановила:

 

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. 

 

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий В.М. Сімоненко

Судді 

В.І. Гуменюк 

Н.П. Лященко 

Л.І. Охрімчук 

Я.М. Романюк 

Ю.Л. Сенін 

А.Г. Ярема

 

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК 

(у справі № 6-1793цс15)

 

Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

 

За змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання.

 

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

 

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

 

Відтак, договір іпотеки, що вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним

 

Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко

 

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DDA545964A253188C2257F6B00466306

Link to comment
Share on other sites

Відтак, договір іпотеки, що вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним

 

 

И какое у Вас мнение об этом решение?

обращение банком в суд об обращении взыскания на предмет ипотеки является нарушением права ребенка?

А то что создается угроза охраняемому интересу ребенка самим существованием договора ипотеки?

 

Договор ипотеки в связи отсутствием разрешения органа опеки недействительный. (точка).

само осуществление договора ипотеки нарушило права ребенка.

о чем разговор?

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      26 жовтня 2021 року
      м. Київ
      справа № 755/12052/19
      провадження № 14-113 цс 21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача
      -
      Пророка В. В.,
      суддів:
      Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й. , Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      учасники справи:
      заявниця:
      -
      ОСОБА_1 ,
      зацікавлені особи:
      -
      Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві,
      -
      ОСОБА_2 ,
      розглянула у порядку письмового провадження справу, відкриту за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві, стягувач - ОСОБА_2 ,
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, прийняту колегією суддів у складі: Сушко Л. П., Іванової І. В., Мельника Я. С.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. У цій справі скаржниця скаржилася на дії державного виконавця щодо передачі належної їй житлової нерухомості на торги у виконавчому провадженні з підстав (1) порушення порядку проведення оцінки майна, яке пережається на торги; (2) порушення житлових прав її онуків за відсутності дозволу органу опіки і піклування на реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають її онуки.
      2. Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до власного провадження для вирішення виключної правової проблеми щодо необхідності отримання держаним (приватним) виконавцем дозволу органу опіки і піклування на примусову реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають діти.
      3. Розглянувши справу Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність отримання держаним (приватним) виконавцем дозволу органу опіки і піклування на примусову реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, однак саме у цій справі не погодилася з доводами скаржниці, оскільки дійшла висновку, що у її онуків житлові права на її нерухомість не виникли з огляду на недобросовісні дії скаржниці щодо реєстрації місця проживання власних онуків саме з метою перешкоджання виконавчому провадженню.
      (2) Короткий зміст скарги
      4. У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду міста Києва із зазначеною скаргою, у якій просила визнати протиправними дії державного виконавця Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві (в залежності від контексту далі - Держвиконавець або Дніпровський РВ ДВС міста Києва) щодо передання нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира), на реалізацію з прилюдних торгів Державному підприємству «Сетам» (далі - ДП «Сетам») та визнати незаконним висновок Держвиконавця про вартість цього нерухомого майна.
      5. Скарга мотивована тим, що у провадженні Дніпровського РВ ДВС міста Києва перебуває виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2604/29397/12, виданого 19 червня 2013 року Дніпровським районним судом міста Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості у сумі 675 855,98 грн. А з інформації на сайті ДП «Сетам» ОСОБА_1 довідалася, що Держвиконавець передав спірну квартиру ДП «Сетам» на реалізацію з прилюдних торгів.
      6. При цьому звіт про оцінку майна (спірної квартири) ОСОБА_1 направлений не був. Вона вважає, що об`єкт оцінки досліджено неповно, з порушенням норм законодавства, які регулюють оціночну діяльність, що призвело до суттєвого зниження ринкової вартості спірної квартири, визначеної суб`єктом оціночної діяльності. Крім того, в цій квартирі зареєстровані та проживають малолітні діти - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Цей факт Дніпровський РВ ДВС міста Києва не взяв до уваги і не отримав попередньої згоди органу опіки та піклування для вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право користування яким мають малолітні особи.
      (3) Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
      7. Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2020 року скарга ОСОБА_1 задоволена частково: визнані неправомірними дії Держвиконавця щодо передання ним ДП «Сетам» спірної квартири на реалізацію з прилюдних торгів, в іншій частині її скарги відмовлено.
      8. Задовольняючи скаргу ОСОБА_1 в частині неправомірності дій Держвиконавця щодо передання спірної квартири на реалізацію з прилюдних торгів, суд першої інстанції керувався тим, що Держвиконавець порушив вимоги частини п`ятої статті 57 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про виконавче провадження)щодо повідомлення про результати визначення вартості чи оцінки майна боржнику. Також Держвиконавець усупереч пункту 28 розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затверджена наказом Міністерства юстиції України 02 квітня 2012 року № 512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 29 вересня 2016 року № 2832/5), зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за № 489/20802 ((в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Інструкція з організації примусового виконання рішень), не отримав дозволу органів опіки та піклування на передання для реалізації нерухомого майна, право користування яким мають малолітні діти ОСОБА_3 (народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 (народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 ).
      9. Відмовляючи в частині вимог скарги ОСОБА_1 про визнання незаконним висновку Держвиконавця про вартість спірної квартири, суд першої інстанції виходив з того, що ці вимоги задоволенню не підлягають з огляду на їх необґрунтованість.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      10. Постановою від 15 вересня 2020 року Київський апеляційний суд скасував ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2020 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні скарги ОСОБА_1 .
      11. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції в частині вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним висновку Держвиконавця про вартість спірної квартири, проте не погодився з висновками про задоволення її скарги в частині визнання неправомірними дій Держвиконавця щодо передання ним ДП «Сетам» спірної квартири на реалізацію з прилюдних торгів.
      12. Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на праві приватної власності належить по 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 . Мати цих дітей ОСОБА_5 володіє на праві власності 1/3 частиною цієї квартири. Відповідно до частини четвертої статті 29 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - ЦК України) місцем проживання зазначених дітей є місце проживання їх матері - ОСОБА_5 , а не їх баби - ОСОБА_1 , а тому права цих малолітніх дітей при відчуженні спірної квартири не порушуються.
      13. Також суд апеляційної інстанції визначаючи відсутність неправомірних дій Держвиконавця вказав, що ОСОБА_1 порушила зобов`язання визначене частиною 5 статті 19 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про виконавче провадження) та вчинила дії, що ускладнюють виконання зазначеного судового рішення, а саме зареєструвала у спірній квартирі, зазначених малолітніх дітей (онуків).
      14. Крім того, апеляційний суд встановив, що Держвиконавець, діючи на підставі частини п`ятої статті 57 Закону про виконавче провадження, направив ОСОБА_1 повідомлення на наступний робочий день після отримання звіту про оцінку об`єкта (спірної квартири). 10 липня 2019 року канцелярією Дніпровського РВ ДВС міста Києва отримано відповідний звіт про оцінку спірної квартири, а передано його Держвиконавцю у п`ятницю 12 липня 2019 року, тобто в останній робочий день тижня. Тому Держвиконавець повідомлення боржнику направив у понеділок 15 липня 2019 року, тобто на наступний день після вихідного дня.
      (5) Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи
      15. Постановою від 21 листопада 2013 року старший державний виконавець ВДВС Дніпровського РУЮ в м. Києві Шеремет Ю. М. відкрив виконавче провадження № 40864753 з примусового виконання виконавчого листа № 2604/29397/12, виданого 19 червня 2013 року Дніпровським районним судом міста Києва, про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_6 на користь Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі - ПАТ «Банк Форум») заборгованості за кредитним договором від 08 листопада 2007 року № 0426/07/01-CL в сумі 675 855,98 грн.
      16. 21 листопада 2013 року старший державний виконавець Шеремет Ю. М. у виконавчому провадженні № 40864753 виніс постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.
      17. Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 16 квітня 2018 року задоволена заява ОСОБА_2 (заінтересовані особи: ОСОБА_6 , ОСОБА_1 ) про заміну сторони стягувача у виконавчому провадженні. Замінена сторона стягувача з ПАТ «Банк Форум» на ОСОБА_2 у виконавчих провадженнях № 51141805 та № 40864753 з виконання виконавчого листа № 2604/29397/12, виданого 19 червня 2013 року Дніпровським районним судом міста Києва, про солідарне стягнення з ОСОБА_6 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованості у сумі 675 855,98 грн.
      18. Постановою від 27 листопада 2018 року у виконавчому провадженні № 40864753 Дніпровський РВ ДВС міста Києва здійснив заміну стягувачаз ПАТ «Банк Форум» на ОСОБА_2 .
      19. Відповідно до договору купівлі-продажу від 25 лютого 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гончаровою С. В., зареєстрованого в реєстрі за № 358, боржнику ОСОБА_1 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 44,10 кв. м.
      20. 08 липня 2019 року державний виконавець Дніпровського РВ ДВС міста Києва Лагоцька В. Ф. винесла постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника та наклала арешт на квартиру АДРЕСА_1 .
      21. 08 липня 2019 року державний виконавець Дніпровського РВ ДВС міста Києва Лагоцька В. Ф. винесла постанову про призначення суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання Товариства з обмеженою відповідальністю «Приватна експертна служба» (далі - ТОВ «Приватна експертна служба») для участі у виконавчому провадженні № 40864753 про стягнення боргу 675 855,98 грн.
      22. Згідно Звіту від 09 липня 2019 року про оцінку квартири АДРЕСА_3 , складеного ТОВ «Приватна експертна служба», вартість об`єкта оцінки на дату оцінки становить 849 000,00 грн.
      23. 10 липня 2019 року канцелярією Дніпровського РВ ДВС міста Києва отримано зазначений звіт ТОВ «Приватна експертна служба» (вхідний № 167120), а передано його Держвиконавцю у п`ятницю 12 липня 2019 року. Держвиконавець направив боржнику повідомлення про цей звіт у понеділок 15 липня 2019 року.
      24. Відповідно до заявки на реалізацію арештованого майна Дніпровським РВ ДВС міста Києва 15 липня 2019 року також були направлені до Київської філії ДП «Сетам» документи для проведення реалізації арештованого майна -спірної квартири за вартістю визначеної у зазначеному звіті від 09 липня 2019 року - 849 000,00 грн.
      25. Згідно витягу з Реєстру територіальної громади міста Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні - квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані малолітні діти дочки ОСОБА_1 , громадянки ОСОБА_5 , а саме: ОСОБА_3 (народжена ІНФОРМАЦІЯ_1 ) - реєстрація місця проживання відбулась 11 липня 2019 року,ОСОБА_4 (народжена ІНФОРМАЦІЯ_2 ) - реєстрація місця проживання відбулась 15 липня 2019 року.
      (6) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      26. У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу. У ній вона, вважаючи, що суд апеляційної інстанції прийняв свою постанову з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року та залишити в силі ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2020 року.
      (7) Рух справи в суді касаційної інстанції
      27. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2020 року відкрите касаційне провадження у цій справі.
      28. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2021 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (в редакції, чинній на момент здійснення відповідних процесуальних дій, далі - ЦПК України), відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      29. Проаналізувавши правові висновки, зроблені Верховним Судом у постановах від 25 листопада 2019 року у справі № 718/482/15-ц (провадження № 61-16089св19), від 10 жовтня 2019 року у справі № 751/15667/15-ц (провадження № 61-12151св19), від 18 грудня 2019 року у справі № 755/10564/18 (провадження № 61-11256св19), від 02 жовтня 2019 року у справі № 754/15589/14-ц (провадження № 61-3066св19), від 09 липня 2020 року у справі № 666/6234/15-ц (провадження № 61-38435св18), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4587/13, від 10 вересня 2020 року у справі № 5023/5622/12, від 16 березня 2021 року у справі № 922/4587/13 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що вони свідчать про принципово різний підхід судів у застосуванні положень Закону про виконавче провадження, ЗаконуУкраїни від 02 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про основи соцзахисту), Інструкції з організації примусового виконання рішень таПорядку реалізації арештованого майна, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 30 вересня 2016 року за № 1301/29431 (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Порядок реалізації майна) щодо обов`язку державного або приватного виконавця у разі передання на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, подавати копію дозволу органу опіки та піклування. У разі, коли у спірному житлі проживають діти, і не лише діти боржника, примусова реалізація цього майна блокується, а судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, об`єктом якого є житло, в якому зареєстровані або проживають діти, не може бути виконане в примусовому порядку, що є непропорційним відносно стягувача і є порушенням статті 129-1 Конституції України.
      30. Отже виключна правова проблема полягає у вирішенні питання: чи є відсутність згоди органу опіки та піклування при примусовому виконанні судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів підставою для висновку про неможливість державного або приватного виконавця вчиняти виконавчі дії щодо продажу такого майна, з огляду на те, що така згода при передачі нерухомого майна у вигляді житла, в якому проживають діти в іпотеку надавалася іпотекодавцю?
      31. Також Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду як на додаткову підставу для передаючі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду посилається на частину третю статті 403 ЦПК України, згідно якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
      32. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є правові підстави для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі № 5023/5622/12 та від 16 березня 2021 року у справі № 922/4587/13 з наведених вище мотивів.
      33. 06 липня 2021 року своєю ухвалою Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду цю справу, оскільки дійшла висновку щодо обґрунтованості підстав її передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно із частиною третьої та п`ятою статті 403 ЦПК України.
      34. Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 06 липня 2021 року зазначила, що з огляду на очевидно різне матеріально-правове регулювання спірних правовідносин та різні фактичні обставини справи № 5023/5622/12 та справи, що розглядається, не може вирішувати питання відступу від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі № 5023/5622/12.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи заявниці
      35. На думку ОСОБА_1 апеляційний суд залишив поза увагою те, що реєстрація місця проживання матері зазначених дітей наступне: квартира АДРЕСА_1 . Отже житлові права цих дітей порушені Держвиконавцем. Нагляд за дотриманням законодавства про права зазначених дітей покладається на службу у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної державної адміністрації, яка не надавала дозволу на реалізацію спірної квартири.
      36. Суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків про дотримання Держвиконавцем вимог частини п`ятої статті 57 Закону про виконавче провадження.
      37. Висновки, зроблені апеляційним судом щодо порушення ОСОБА_1 частини п`ятої статті 19 Закону про виконавче провадження не відповідають дійсності, оскільки вона не перешкоджала виконанню відповідного рішення суду, реєструючи зазначених дітей у своїй квартирі.
      38. Також ОСОБА_1 вважає, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010, постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц, постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-3005цс15, від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16.
      39. Заявниця посилається у своїй касаційній скарзі на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), Конвенцію про права дитини 1989 року, практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), обґрунтовуючи той факт, що права дитини мають захищатися. Разом з тим в даній справі не стоїть питання про те, що хтось ставить під сумнів цю сентенцію. Спір стосується встановлення наявності та відсутності прав неповнолітніх дітей на спірну квартиру, наявності їх порушення. Тому Велика Палата Верховного Суду не розглядає аргументи заявниці щодо того, що права дитини мають захищатися в принципі, як такі, що не стосуються суті спору.
      40. Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а направлені на переоцінку доказів, яка знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
      (2) Позиція інших учасників справи
      41. Інші учасники справи правом на подання заперечення (відзиву) на касаційну скаргу не скористалися.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів у цій справі
      42. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (частини перша та третя статті 47 Конституції України).
      43. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї (далі також - Конвенція), згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права (згідно із частиною четвертою статті 10 ЦПК України).
      44. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша та друга статті 400 ЦПК України).
      45. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (частина друга статті 6 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року № 2947-III (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - СК України).
      46. Батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання (частина третя статті 17 Закону про охорону дитинства).
      47. Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла (частини перша та третя статті 18 Закону про охорону дитинства).
      48. Держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна.Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям (стаття 12 Закону про основи соцзахисту).
      49. Верховна Палата Верховного Суду звертає увагу, що за висновками ЄСПЛ пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine»), заява № 63566/00, § 23).
      (1.1) Щодо виключної правової проблеми
      50. Оскільки в цій конкретній справі, що розглядається, спірна квартира не є об`єктом іпотеки, а реалізовується в рахунок погашення солідарного зобов`язання заявниці, яке виникло відповідно до умов статей 553554 ЦК України, сформована Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду виключна правова проблема в частині звернення стягнення на предмет іпотекивиходить за межі розгляду даної справи. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за можливе розглянути виключну правову проблему в контексті необхідності отримання держаним (приватним) виконавцем дозволу органу опіки і піклування на примусову реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, оскільки загальне вирішення поставленого питання має значення як і для цієї справи, так і для формування єдиної правозастосовчої практики.
      51. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
      52. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
      53. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
      54. Суд визначає в межах, встановлених ЦПК України, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України).
      55. Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами (частина перша статті 18 ЦПК України).
      56. Стаття 19 СК України регулює участь органу опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів. Частина шоста цієї статті СК України визначає співвідношення повноважень цього органу та суду, встановлюючи, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Виконавець у виконавчому провадженні відповідно до законодавства України подібними повноваженнями не наділений.
      57. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
      58. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша та друга статті 554 ЦК України).
      59. Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (частина перша статті 1 Закону про виконавче провадження).
      60. Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії(частина перша статті 18 Закону про виконавче провадження).
      61. Відповідно до абзацу сьомого пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації майна у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, заявка на реалізацію арештованого майна подається разом із копією дозволу органів опіки та піклування або відповідним рішенням суду (в електронній або паперовий формі).
      62. Згідно із абзацом першим пункту 2 розділу VII Порядку реалізації майна Реалізація предмета іпотеки здійснюється відповідно до вимог цього Порядку з урахуванням особливостей, визначених цим пунктом та Законом про іпотеку.
      63. У разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої статті 37 Закону про виконавче провадження (пункт 28 розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень). Це кореспондує пункту 3 розділу ІІ цієї Інструкції.
      64. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду про існування неоднорідної судової практики з приводу того чи є відсутність згоди органу опіки та піклування при примусовому виконанні судового рішення шляхом продажу нерухомого майна у вигляді житла, право на користування яким мають діти, з прилюдних торгів підставою для висновку про неможливість державного або приватного виконавця вчиняти виконавчі дії щодо продажу такого майна.
      65. ЄСПЛ неодноразово зауважував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень, які у державі, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін (наприклад, справа «Жовнер проти України» від 29 червня 2004 року, заява № 56848/00, § 33). Право на звернення до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби правова система держав-учасниць Конвенції допускала, що судове рішення, яке набрало законної сили та є обов`язковим для виконання, залишалося би невиконаним по відношенню до однієї зі сторін всупереч її інтересам. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.
      66. Вимога про отримання дозволу Держвиконавцем від органу опіки та піклування на реалізацію майна, право власності на яке або право користування яким належить неповнолітній дитині, встановлена задля додаткового забезпечення захисту прав цієї дитини, зокрема передбачених статтями 17 та 18 Закону про охорону дитини, статтею 12 Закону про основи созахисту, від можливого порушення.
      67. Якщо суд приймає рішення про солідарне стягнення з боржника та його поручителя коштів у рахунок погашення їх зобов`язань перед кредитором, то суд не досліджує питання прав тих чи інших осіб, які пов`язані з можливими об`єктами жилої нерухомості, які вже сам Держвиконавець відповідно до Закону про виконавче провадження визначає до реалізації, зокрема, на відкритих торгах для забезпечення виконання цього судового рішення. А відтак проведення такої реалізації майна, в тому числі спірної квартири, не контролюється судом допоки відповідні дії Держвиконавця не оскаржуються кимось з учасників виконавчого провадження чи іншими особами відповідно до закону.
      68. Разом з тим повноваження Держвиконавця на мають того характеру та обсягів, які має суд, зокрема, в межах цивільного процесу. Обов`язки і права виконавців, закріплені у статті 18 Закону про виконавче провадження не відповідають широті повноважень та обов`язків суду, передбачених ЦПК України для вирішення судових спорів. Як приклад можна навести статтю 19 СК України, яка передбачає право суду не погодитись з висновками органу опіки та піклування. Тоді як законодавство України, зокрема Закон про виконавче провадження, такими повноваженнями Держвиконавця не наділяє. Також, наприклад, Держвиконавець позбавлений можливості встановлювати чи є у власності неповнолітніх дітей, місце проживання яких зареєстроване у квартирі, яка підлягає реалізації в рамках виконавчого провадження, інше житлове приміщення, чи мають вони право користування іншим житловим приміщенням. Для вирішення подібних питань Держвиконавець і має звертатись до органів опіки та піклування для отримання відповідного дозволу, який має враховувати найкращий захист прав неповнолітніх дітей.
      69. Тому Держвиконавець не може самотужки забезпечити той самий рівень захисту відповідних прав неповнолітніх дітей, який може забезпечити суд реалізуючи, наприклад, статтю 39 Закону про іпотеку.
      70. В зв`язку з цим, враховуючи вищезазначене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень, які передбачають загальне право стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання Держвиконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу Держвиконавцю, а також суд у випадку звернення до нього уповноваженої особи щодо дій Держвиконавця та/або органу опіки та піклування.
      71. Зазначене стосується також і дій приватних виконавців.
      72. Отже, на думку Великої Палати Верховного Суду державний чи приватний виконавець повинен звернутися за дозволом органу опіки та піклування для реалізації житлової нерухомості, право на користування яким мають діти.
      (1.2) Щодо суті спору
      73. Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи (частина перша статті 447 ЦПК України).
      (1.2.1) Щодо прав користування неповнолітніх дітей квартирою боржниці
      74. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина друга статті 29 ЦК України).
      75. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає (частина четверта статті 29 ЦК України). Цьому кореспондує абзац другий частини другої статті 13 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про вільне пересування).
      76. Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).
      77. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (частини перша та третя статті 160 СК України).
      78. Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону (частина перша статті 405 ЦК України). Це кореспондує частині першій статті 156 Житлового кодексу Української РСР від 30 червня 1983 року № 5464-X (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - ЖК УРСР), яка передбачає, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. При цьому за згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК УРСР).
      79. Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 ЖК УРСР. Відповідно до змісту частини другої статті 64 ЖК УРСР це є: дружина наймача, їх діти і батьки. Також членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з власником будинку (квартири) і ведуть з ним спільне господарство.
      80. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків (частина друга статті 11 Закону про охорону дитинства).
      81. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем (частини друга статті 18 Закону про охорону дитинства).
      82. Місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини (абзац п`ятий статті 3 Закону про вільне пересування).
      83. Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов`язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів (частина перша статті 6 Закону про вільне пересування).
      84. Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції (частина десята статті 6 Закону про вільне пересування).
      85. Пункт 18 Правил реєстрації місця проживання визначає перелік документів, які подає особа для реєстрації місця проживання. Зокрема підпункт 4 частини першої пункту 18 Правил реєстрації місця проживання визначає документи, що підтверджують право на проживання в житлі, які подаються при відповідній реєстрації. Абзац перший цього підпункту частини першої пункту 18 Правил реєстрації місця проживання уточнює, що у разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім`ї (зазначені документи або згода не вимагаються при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/представників).
      86. У разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування) (частина четверта пункту 18 Правил реєстрації місця проживання).
      87. Пункт 1 частини п`ятої статті 19 Закону про виконавче провадження передбачає, що боржник зобов`язаний утримуватися від вчинення дій, що унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення.
      88. Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_5 є дочкою заявниці. Відповідно до статей 405 ЦК України, 156 ЖК УРСР, частини другої статті 11, частини другої статті 18 Закону про охорону дитинства ОСОБА_5 має право на проживання (користування) у спірній квартирі своєї матері - заявниці, але не будучи неповнолітньою дитиною відповідне право виникає у неї як у члена сім`ї заявниці лише за умови постійного проживання з заявницею, яке у свою чергу має бути нею дозволене (узгоджене). Подібне узгодження користуванням спірною квартирою за своєю суттю протирічить вимогам пункту 1 частини п`ятої статті 19 Закону про виконавче провадження, особливо враховуючи подальшу реєстрацію місця проживання зазначених неповнолітніх дітей у цій спірній квартирі.
      89. Суд апеляційної інстанції керувався частиною четвертою статті 29 ЦК України щодо обох зазначених дітей, визначаючи їх як малолітніх. Однак відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , аОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 . Отже станом на 15 липня 2019 року (день подання документів Держвиконавцем на реалізацію спірної квартири через публічні торги) ОСОБА_3 справді була молодше 10 років і відповідно до абзацу першого частини другої статті 3 СК України є малолітньою дитиною, на яку розповсюджується дія частини четвертої статті 29 ЦК України. Однак ОСОБА_4 станом на 15 липня 2019 року була старша за 15 років і тому є неповнолітньою дитиною відповідно до абзацу другого частини другої статті 3 СК України, на яку розповсюджується дія частини другої статті 29 ЦК України, а не частини четвертої цієї статті ЦК України. Отже і автоматичне визначення місця проживання на підставі місця проживання батьків для ОСОБА_4 є безпідставним, оскільки відповідно до частини третьої статті 160 СК України вона сама обирає місце проживання, якщо її батьки живуть окремо.
      90. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є дочками ОСОБА_5 , а отже на їх стосунки розповсюджується дія статей 29, 405 ЦК України, 156 ЖК УРСР, частини другої статті 11, частини другої статті 18 Закону про охорону дитинства. В зв`язку з цим у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 виникає похідне від аналогічного права їх матері як дочки заявниці користуватися спірною квартирою за умови, що місцем проживання їх матері є спірна квартира.
      91. Враховуючи зміст частини шостої статті 29 ЦК України одного лише факту наявності права власності на квартиру недостатньо для встановлення цієї квартири місцем проживання, визначеним абзацом п`ятим статті 3 Закону про вільне пересування. Для офіційного встановлення місця проживання існує реєстрація такого місця, передбачена зокрема частиною десятою статті 6 Закону про вільне пересування та Правилами реєстрації місця проживання. Отже суд апеляційної інстанції безпідставно дійшов висновку, що місцем проживання матері малолітніх дітей є місце знаходження квартири, яка в рівних частках на праві приватної власності належить цій матері та її відповідним дітям, не перевіривши реальне місце реєстрації проживання цих осіб.
      92. Разом з тим, не дивлячись на суперечливі висновки суду апеляційної інстанції щодо місця проживання дітей та їх матері, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про порушенням заявницею вимог частини п`ятої статті 19 Закону про виконавче провадження шляхом реєстрації у спірній квартирі малолітньої та неповнолітньої дітей підчас виконавчого провадження. На переконання Великої Палати Верховного Суду зазначені дії заявниці не можуть свідчити про виникнення у дітей житлових прав на спірну квартиру.
      93. Відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи Держвиконавець подав документи до ДП «Сетам» 15 липня 2019 року. У цей же день у спірній квартирі було зареєстроване місце проживання ОСОБА_4 . Місце проживання ОСОБА_3 було зареєстроване у спірній квартирі за 4 дні до передачі документів Держвиконавцем до ДП «Сетам» 11 липня 2019 року.
      94. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 підтримала правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц (провадження № 6-2940ц15). Цей висновок зводиться до наступного: правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним (п.п. 8890).
      95. Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у його постанові від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12, сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Правочин щодо відчуження за договором купівлі-продажу квартири, яка належить на праві приватної власності бабі малолітньої дитини, в якій ця дитина проживала, не порушують прав цієї дитини, оскільки вона має право на проживання за місцем проживання кожного з її батьків.
      96. Верховний Суд у постанові від 08 червня 2021 року у справі № 607/8145/18, посилаючись на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 06 травня 2019 року у справі № 639/5828/15-ц (провадження № 61-29627св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 346/432/16-ц (провадження № 61-29148св18) та від 19 червня 2019 року у справі № 695/2714/15-ц (провадження № 61-29000св18), зазначив, що чинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні діти, якщо власник не є їх батьком (матір`ю) або ж особою, яка замінює останніх.
      97. Враховуючи зазначене, керуючись принципом розумності як однією з загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), враховуючи принцип верховенства права, виходячи із завдання цивільного судочинства та застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що встановлених обставин справи достатньо для твердження про те, що Держвиконавцем не було допущено порушення відповідних прав ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у спосіб, зазначений заявницею.
      (1.2.2.) Щодо дотримання Держвиконавцем вимог закону щодо оцінки майна, що передається на реалізацію
      98. Реєстрація виконавчих документів, документів виконавчого провадження, фіксування виконавчих дій здійснюється в автоматизованій системі виконавчого провадження, порядок функціонування якої визначається Міністерством юстиції України. Вільний та безоплатний доступ до інформації автоматизованої системи виконавчого провадження забезпечує Міністерство юстиції України у мережі Інтернет на своєму офіційному веб-сайті з можливістю перегляду, пошуку, копіювання та роздрукування інформації, на основі поширених веб-оглядачів та редакторів, без необхідності застосування спеціально створених для цього технологічних та програмних засобів, без обмежень та цілодобово. Інформація повинна містити відомості про час її розміщення (частина перша статті 8 Закону про виконавче провадження).
      99. Автоматизованою системою виконавчого провадження забезпечується, зокрема виготовлення документів виконавчого провадження, централізоване зберігання документів виконавчого провадження, реєстрація вхідної і вихідної кореспонденції та етапів її проходження (пункти 3, 4 та 7 частини другої статті 8 Закону про виконавче провадження).
      100. Виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення. Сторона вважається ознайомленою з результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна, якщо їй надіслано повідомлення про результати визначення вартості чи оцінки майна за адресою, зазначеною у виконавчому документі, або за місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони, достовірно встановленим виконавцем. Оскарження в судовому порядку результатів визначення вартості чи оцінки майна не зупиняє передачі майна на реалізацію, крім випадків зупинення передачі майна на реалізацію судом (частина п`ята статті 57 Закону про виконавче провадження).
      101. Реалізація майна здійснюється після визначення його вартості (оцінки) відповідно до статті 57 Закону України «Про виконавче провадження». Якщо вартість майна боржника визначено в рішенні суду, виконавець передає майно на реалізацію за ціною, визначеною судовим рішенням, без проведення визначення вартості чи оцінки такого майна, крім рішень про конфіскацію майна. Вартість майна, визначена у звіті про оцінку майна, є дійсною на період реалізації арештованого майна (абзаци перший - другий пункту 1 розділу ІІ Порядку реалізації майна).
      102. Виконавець у строк не пізніше п`яти робочих днів після ознайомлення сторін із результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна готує проект заявки на реалізацію арештованого майна, який містить інформацію, передбачену абзацами третім - шістнадцятим пункту 2 цього розділу (абзац перший пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації майна).
      103. Встановлюючи обставини, які на думку апеляційного суду виправдовують направлення Держвиконавчцем заявниці результату визначення вартості чи оцінки арештованого майна у день подання документів до ДП «Сетам» на реалізацію спірної квартири, апеляційний суд не врахував вимоги, які ставляться частиною першою статті 18 Закону про виконавче провадженнядо Держвиконавця, умови організації документообігу, передбачені, зокрема статтею 8 Закону про виконавче провадження. Також суд апеляційної інстанції не врахував, що абзац перший пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації майна встановлює строк у п`ять днів, який відраховується після ознайомлення сторін з результатами оцінки арештованого майна, а не у день його направлення стороні.
      104. Враховуючи зазначене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що Держвиконавець не виконав належним чином вимог частини першої статті 18, частини п`ятої статті 57 Закону про виконавче провадження, абзацу першого пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації майна. А відтак його відповідні дії не відповідають вимогам закону - є неправомірними, оскільки руйнують визначений порядок дій, який має забезпечити дотримання прав сторін виконавчого провадження, зокрема щодо перегляду результатів оцінки вартості арештованого майна.
      105. Суд першої інстанції прийшов до правильно висновку про порушення Держвиконавцем частини п`ятої статті 57 Закону про виконавче провадження, абзацу першого пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації майна. Отже рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 263 ЦПК України, безпідставно скасоване судом апеляційної інстанції у цій його частині.
      106. Враховуючи зазначене, постанова Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року є помилковою у цій частині вимог заявниці, а ухвала Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2020 року відповідає по суті вимогам закону.
      (1.3) Щодо відступу від правових висновків Верховного Суду
      107. Постанова Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 922/4587/13 прийнята у справі про банкрутство фізичної особи-підприємця та стосується спору, що виник в стадії реалізації ліквідаційної процедури. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку про те, що суди попередніх інстанцій вирішили питання вимоги ліквідатора банкрута про витребування з чужого незаконного володіння частини іпотечного майна, яке незаконно вибуло з власності банкрута (житловий будинок), встановили, що частина майна належить малолітній дитині, але належним чином не вивчили чи ця вимога впливає на її права як малолітньої дитини. Таким чином саме для належного та повного дослідження питання щодо можливого порушення прав малолітнього Верховний Суд направив справу на новий розгляд. Враховуючи нижчезазначені висновки Великої Палати Верховного Суду, різницю у фактичних обставинах справи № 922/4587/13 та цієї справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від правових висновків Верховного Суду у справі № 922/4587/13 в межах розгляду цієї справи.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      108. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша та четверта статті 412 ЦПК України).
      109. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги (частини друга та третя статті 451 ЦПК України).
      110. На підставі здійсненої вище оцінки аргументів учасників справи, висновків судів попередніх інстанцій Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність частково задовольнити касаційну скаргу заявниці: скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року та змінити мотивувальну частину ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2020 року, виклавши її у редакції цієї постанови.
      (2.2) Щодо судових витрат
      111. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Судові витрати, пов`язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника (частина перша статті 452 ЦПК України).
      112. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України).
      113. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (згідно із частиною тринадцять статті 141 ЦПК України).
      114. Заявниця не заявляла вимог про відшкодування судових витрат. Згідно із квитанцією від 19 листопада 2020 року № 39902 ОСОБА_1 сплатила судовий збір за подання касаційної скарги у сумі 420,40 грн.
      115. Враховуючи, що Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 заявниця має право на відшкодування їй управлінням державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві частини сплаченого судового збору за подання касаційної скарги у сумі 210,20 грн. Виходячи з вимог учасників позовного провадження, зі змісту резолютивної частини цієї постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність необхідності змінювати розподіл судових витрат, здійснений судами попередніх інстанцій.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      116. Для судових рішень, які передбачають стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання Держвиконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування на реалізацію житлової нерухомості є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу Держвиконавцю, а також суд у випадку звернення до нього учасника виконавчого провадження щодо дій Держвиконавця та/або органу опіки та піклування.
      117. Зазначене стосується також і дій приватних виконавців.
      Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 419, 451, 452 ЦПК України,
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Частково задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1 .
      2. Скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року.
      2. Змінити мотивувальну частину ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 14 лютого 2020 року, виклавши її у редакції цієї постанови.
      3. Стягнути з управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) відшкодування судового збору за подання касаційної скарги у сумі 210,20 грн.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. В. Пророк
      Судді:
      В. В. Британчук
      В. С. Князєв
      Ю. Л. Власов
      Г. Р. Крет
      І. В. Григор`єва
      Л. М. Лобойко
      М. І. Гриців
      К. М. Пільков
      Д. А. Гудима
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук
      С. П. Штелик
      Повний текст постанови складений 19 листопада 2021 року.
      Джерело: ЄДРСР 101584602
    • By ANTIRAID
      ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
      Справа № 640/14809/20
      Головуючий у І інстанції – Пащенко К.С.
      Суддя-доповідач – Мельничук В.П.

      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 вересня 2021 року
      м. Київ
      Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
      Головуючого-судді:  Мельничука В.П. 
      суддів:  Лічевецького І.О., Оксененка О.М., 
      при секретарі:  Черніченко К.О.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року у справі за адміністративним позовом Кравця Ростислава Юрійовича до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України про визнання протиправною та скасування Постанови Кабінету Міністрів України № 481 від 27 травня 2020 року, -
      В С Т А Н О В И Л А:
      Кравець Ростислав Юрійович звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України, в якому просив:
      - визнати незаконною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України № 481 від 27.05.2020 «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання».
      В обґрунтування позовних вимог Позивач посилався на те, що оскаржувана Постанова суперечить Конституції України, чинному Цивільному кодексу України, іншим правовим актам, а також прийнята з порушенням регламенту Кабінету Міністрів України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України».
      Крім того Позивач вказав, що спірна Постанова не пройшла обов’язкове громадське обговорення, фахову та юридичну експертизу, а також не була попередньо оприлюднена, і до неї не було додано комунікативного плану.
      Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року у задоволенні позову відмовлено повністю.
      Не погоджуючись з таким судовим рішенням Кравець Ростислав Юрійович подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов задовольнити.
      В апеляційній скарзі Кравець Ростислав Юрійович посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.
      Доводи апеляційної скарги аналогічні, заявленим у позовній заяві, та містять посилання на неповне з’ясування обставин справи судом першої інстанції та невідповідність його висновків таким обставинам.
      Крім того Позивач вказав, що відповідно до ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України має право на звернення з даним позовом до суду з метою захисту своїх прав та інтересів, які вважає порушеними в межах спірних правовідносин.
      Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича, в якому він просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги Позивача, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства.
      Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
      Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 27 травня 2020 року Відповідачем прийнято Постанову «Про внесення змін до Правил реєстрації місця проживання» № 481, якою до Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207 «Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру» (далі - Правила № 207) внесено зміни.
      Так, вказаною Постановою пункт 18 Правил № 207 після абзацу п’ятнадцятого доповнено новим абзацом такого змісту:
      “У разі перебування житла в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов’язань для реєстрації місця проживання особи додатково подається письмова згода відповідного іпотекодержателя або довірчого власника.”.
      Пункт 19 Правил № 207 доповнено абзацом такого змісту:
      “Працівник органу реєстрації також з метою перевірки належності особі, що подала заяву для реєстрації місця проживання, відповідного житла на праві власності чи належності власнику/співвласникам, що надали згоду особі для реєстрації місця проживання, відповідного житла на праві власності, а також з метою перевірки перебування такого житла в іпотеці або довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов’язань використовує відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідно до Порядку доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” (Офіційний вісник України, 2016 р., № 2, ст. 108; 2018 р., № 52, ст. 1827).”.
      Додаток 6 до Правил № 207 доповнено пунктом 2-1 такого змісту:
      “2-1. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________
                     (так/ні)”;
      Додаток 7 до Правил № 207 доповнено пунктом 3 такого змісту:
      “3. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________
                  (так/ні)”;
      Додаток 8 до Правил № 207 доповнено пунктом 2-1 такого змісту:
      “2-1. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________
                  (так/ні)”.
      Вважаючи, що оскаржувана постанова є такою, що порушує права Позивача, він звернувся з даним адміністративним позовом до адміністративного суду.
      Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що Кравець Р.Ю. не навів аргументів і не надав жодних доказів щодо порушення, внаслідок прийняття оскаржуваної Постанови, його прав чи інтересів.
      Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, та при розгляді апеляційної скарги вказує наступне.
      Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
      Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією (стаття 113 Основного Закону України).
      Відповідно до статті 3 Закону України від 27.02.2014 року № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінет Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.
      Згідно з положеннями статті 4 цього Закону Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
      За приписами статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.
      Відповідно до частин 1 та 2 статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов.
      Згідно з пунктом 18 частини 1 статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
      Відповідно до частини 2 статті 264 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
      Згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
      Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
      Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) від 25.11.1997 року № 6-зп, частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
      Завданням адміністративного судочинства, відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
      Згідно з частиною 1 статті 5, частиною 1 статті 9 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
      При цьому, як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.2011 року № 19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Осетрова Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 55 Конституції України, частини 2 статті 2, пункту 2 частини 3 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини 3 статті 110, частини 2 статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо заяв про злочини), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
      Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
      Рішення, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України.
      Крім того, у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 року № 18-рп/2004, дано визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», а саме, у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб’єктивного права; б) є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб’єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
      Системний аналіз, що проведено Конституційним Судом України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права» має один і той же зміст.
      Тобто, обов’язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
      Судом першої інстанції встановлено, що Позивачем при зверненні з даним адміністративним позовом до адміністративного суду не надано належних і достатніх доказів на підтвердження обставин допущення дійсного порушення його реальних прав, свобод або інтересів прийнятою Кабінетом Міністрів України Постановою від 27.05.2020 № 481 «Про внесення змін до Правил реєстрації місця проживання». Також, будь-яких доказів, що право Позивача у разі скасування оскаржуваної постанови буде відновлено, не надано.
      При цьому, гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
      Вище викладені норми не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно тільки тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище.
      До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 15 грудня 2015 року у справі № 800/206/15 та Вищий адміністративний суд України у постанові від 21 січня 2016 року у справі № К/800/38720/15.
      Крім того, порядок звернення до суду в інтересах інших осіб, який визначено законодавством, не передбачає звернення до суду щодо захисту прав необмеженого кола осіб.
      Поряд з цим, відповідно до ч. 1 ст. 2, п. 8 ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 КАС України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси осіб, тобто суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26 березня 2013 року у справі № 21-438а12.
      Як зазначено Верховним Судом України у постанові від 10 квітня 2012 року у справі № 21-1115во10 суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб’єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням.
      Тобто, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб’єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи щодо особи дійсно має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
      Суд першої інстанції дійшов до висновку, що у ході судового розгляду справи Позивачем не надано суду належних, достовірних та достатніх доказів того, що оскаржуваною Постановою Відповідача порушено його законні права та інтереси.
      Натомість, Позивачем як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі, вказано, що його права оскаржуваною постановою порушені, оскільки він здійснює також професійну адвокатську діяльність, та, зокрема, представництво інтересів фізичних та юридичних осіб у справах, пов'язаних з перебуванням житла в іпотеці.
      Так, з матеріалів справи вбачається, що оскаржувана Постанова № 481 ускладнює правила підтвердження реєстрації дітей та їх батьків у житлі, яке перебуває в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов'язань, оскільки передбачає наявність додаткового документу для реєстрації дитини в житлі, яка перебуває в іпотеці, довірчій власності та згоду іпотекодержателя житла на реєстрацію дитини.
      Фактично, відмова іпотекодержателя або довірчого власника на реєстрацію місця проживання дітей та їх батьків означає втручання в здійснення права дитини на її особисте і сімейне життя, недоторканність житла.
      Звертаючись з даним адміністративним позовом Позивач зазначив, що діє не лише як фізична особа, але як адвокат, який у своїй професійній діяльності повинен дотримуватися принципів верховенства права, законності, чесно і сумлінно забезпечувати право на захист та надавати правову допомогу відповідно до Конституції України і законів України, з високою відповідальністю виконувати покладені на нього обов'язки та бути вірним своїй присязі адвоката.
      За таких обставин, колегія суддів вважає, що Позивач, в силу приписів частини 2 статті 264 КАС України, є суб’єктом правовідносин, у яких буде, або може бути застосовано вказана Постанова № 481.
      Щодо правомірності/протиправності прийняття Постанови № 481, колегією суддів встановлено наступне.
      Статтею 113 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
      Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
      Відповідно до пунктів 1, 2 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
      Згідно з частиною 1 статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
      Відповідно до частини 2 статті 120 Конституції України організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.
      Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України визначено Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року № 794-VII (далі - Закон № 794-VII).
      Згідно зі ст. 1 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
      Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
      Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.
      Відповідно до частин 1, 2 статті 49 Закону 794-VII Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.
      Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.
      Статтею 3 Конвенції Генеральної Асамблеї ООН про права дитини від 20.11.1989 визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
      Статтею 16 вказаної Конвенції Генеральної Асамблеї ООН встановлено, що жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.
      Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      Законом України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-III передбачено право дитини на житло.
      Так, відповідно до частини 2 статті 18 вказаного Закону діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
      Проте, аналізуючи постанову Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання» від 27.05.2020 № 481 колегія суддів приходить до висновку, що механізм, який встановлений оскаржуваною Постановою, ускладнює правила підтвердження реєстрації дітей та їх батьків у житлі, яке перебуває в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов'язань, адже він передбачає наявність додаткового документу для реєстрації дитини в житлі, яка перебуває в іпотеці, довірчій власності та згоду іпотекодержателя житла на реєстрацію дитини.
      Фактично, відмова іпотекодержателя або довірчого власника на реєстрацію місця проживання дітей та їх батьків означає втручання в здійснення права дитини на її особисте і сімейне життя, недоторканність житла.
      У рішенні «Хабровські проти України» від 17.01.2016 Європейський Суд з прав людини зазначив, що важливою метою ст. 8 Конвенції є захист особи від свавільних дій з боку державних органів. Крім того, існують позитивні обов'язки, властиві ефективному «дотриманню» права на повагу до сімейного життя. В обох контекстах треба зважати на справедливий баланс, який слід зберігати між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому.
      Проте, оскаржувана Постанова не забезпечує балансу інтересів між дітьми та іпотекодержателями або довірчими власниками такого майна.
      Відповідно до частини 6 статті 50 Закону № 794-VII проекти актів Кабінету Міністрів України, що мають важливе суспільне значення та визначають права і обов’язки громадян України, підлягають попередньому оприлюдненню в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      Разом з тим, будь-яких доказів попереднього оприлюднення оскаржуваної Постанови Кабінету Міністрів України, Відповідачем ані в суд першої інстанції, ані в суд апеляційної інстанції, надано не було.
      Згідно з п. 3 параграфу 50 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року № 950 до проекту акта Кабінету Міністрів, що має важливе суспільне значення і стосується прав та обов'язків громадян, додається комунікативний план за формою згідно з додатком 11.
      Враховуючи те, що попереднє оприлюднення проекту оскаржуваної постанови не відбувалось, то відповідно і до проекту оскаржуваного акта Кабінету Міністрів, в порушення вимог п. 3 параграфу 50 Регламенту Кабінету Міністрів України, не було додано комунікативний план.
      Основні вимоги до організації і проведення органами виконавчої влади консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики (далі - консультації з громадськістю) визначено Порядком проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 листопада 2010 року № 996 (далі - Порядок № 996).
      Відповідно до пунктів 2-5 Порядку № 996 консультації з громадськістю проводяться з метою залучення громадян до участі в управлінні державними справами, надання можливості для їх вільного доступу до інформації про діяльність органів виконавчої влади, а також забезпечення гласності, відкритості та прозорості діяльності зазначених органів.
      Проведення консультацій з громадськістю має сприяти налагодженню системного діалогу органів виконавчої влади з громадськістю, підвищенню якості підготовки рішень з важливих питань державного і суспільного життя з урахуванням громадської думки, створенню умов для участі громадян у розробленні проектів таких рішень.
      Консультації з громадськістю проводяться з питань, що стосуються суспільно-економічного розвитку держави, реалізації та захисту прав і свобод громадян, задоволення їх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.
      Результати проведення консультацій з громадськістю враховуються органом виконавчої влади під час прийняття остаточного рішення або в подальшій його роботі.
      Консультації з громадськістю організовує і проводить орган виконавчої влади, який є головним розробником проекту нормативно-правового акта або готує пропозиції щодо реалізації державної політики у відповідній сфері державного і суспільного життя.
      Інформація, пов’язана з організацією та проведенням консультацій з громадськістю, оприлюднюється у спеціально створеній рубриці "Консультації з громадськістю" офіційного веб-сайту органу виконавчої влади.
      Пунктом 12 Порядку № 996 визначено, що в обов’язковому порядку проводяться консультації з громадськістю у формі публічного громадського обговорення та/або електронних консультацій з громадськістю щодо проектів нормативно-правових актів, які:
      - стосуються конституційних прав, свобод та обов’язків громадян;
      - стосуються життєвих інтересів громадян, у тому числі впливають на стан навколишнього природного середовища;
      - передбачають провадження регуляторної діяльності у певній сфері;
      - визначають стратегічні цілі, пріоритети і завдання у відповідній сфері державного управління (у тому числі проекти державних і регіональних програм економічного, соціального і культурного розвитку, рішення стосовно їх виконання);
      - стосуються інтересів територіальних громад, здійснення повноважень місцевого самоврядування, делегованих органам виконавчої влади відповідними радами;
      - визначають порядок надання адміністративних послуг;
      - стосуються правового статусу громадських об’єднань, їх фінансування та діяльності;
      - передбачають надання пільг чи встановлення обмежень для суб’єктів господарювання та інститутів громадянського суспільства;
      - стосуються присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності, які за ними закріплені, об’єктам права власності, які належать фізичним особам, імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій;
      - стосуються витрачання бюджетних коштів (звіти головних розпорядників бюджетних коштів за минулий рік).
      Оскільки оскаржуваною Постановою вносяться додаткові правила до реєстрації місця проживання громадян, що тягне за собою ускладнення процедури реєстрації громадян у житлі, яке перебуває в іпотеці або довірчій власності, то прийняття даної постанови стосується життєвих інтересів громадян, а тому головним розробником вказаної Постанови обов'язково мали бути проведені консультації з громадськістю у формі публічного громадського обговорення та/або електронних консультацій з громадськістю.
      Разом з тим, перед прийняттям оскаржуваної Постанови консультації з громадськістю проведено не було, що суперечить наведеним нормам Порядку № 996.
      Відповідно до §52 Регламенту Кабінету Міністрів України Секретаріат Кабінету Міністрів проводить експертизу (фахову і юридичну) поданого до Кабінету Міністрів проекту акта та здійснює його опрацювання (вносить поправки, пов`язані з приведенням у відповідність з правилами нормопроектувальної техніки, редагує його та у разі потреби узгоджує поправки з головним розробником). Порядок проведення експертизи проектів актів встановлює Міністр Кабінету Міністрів.
      Згідно з §53 за результатами експертизи проекту акта Кабінету Міністрів Секретаріат Кабінету Міністрів оформляє експертний висновок.
      Проте, будь-які докази наявності експертного висновку Секретаріату Кабінету Міністрів Відповідачем ані в суд першої інстанції, ані в суд апеляційної інстанції, надано не було.
      Відповідно до абзацу першого пункту 1 § 55 Регламенту Кабінету Міністрів України опрацьований проект акта Кабінету Міністрів, зазначений у підпункті 1 пункту 2 § 28-1, разом з матеріалами, поданими головним розробником, та висновком Секретаріату Кабінету Міністрів, а також висновком Європейської Комісії (у разі наявності) включається до порядку денного засідання відповідного урядового комітету.
      Параграфом 55-1 передбачено, що розглянутий на засіданні урядового комітету та завізований Першим віце-прем`єр-міністром, Віце-прем`єр-міністром проект акта Кабінету Міністрів включається до порядку денного чергового засідання Кабінету Міністрів. До проекту акта крім матеріалів, поданих головним розробником, та експертного висновку Секретаріату Кабінету Міністрів додаються витяг з протоколу засідання урядового комітету і довідка про розбіжності щодо проекту акта, якщо їх не врегульовано після розгляду урядовим комітетом.
      Акт Кабінету Міністрів приймається, якщо за результатами розгляду на засіданні до нього не висловлено зауважень.
      Прийняті акти Кабінету Міністрів Прем`єр-міністр підписує на засіданні Кабінету Міністрів.
      Після підписання акта Кабінету Міністрів внесення до його тексту будь-яких змін, у тому числі виправлення орфографічних та стилістичних помилок, здійснюється шляхом прийняття відповідного рішення на засіданні Кабінету Міністрів.
      Таким чином, для прийняття відповідного акта, проект такого має пройти певні етапи, кожен з яких здійснюється різними суб`єктами, а саме процедура підготовки, погодження, експертизи, внесення на розгляд та затвердження актів Кабінету Міністрів України.
      Разом з тим, проект оскаржуваної постанови Кабінету Міністрів України № 481 підготовлений з порушенням вказаних вимог чинного законодавства України.
      Отже, з огляду на вказане, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для визнання протиправною та скасування оскаржуваної Постанови Кабінету Міністрів України № 481 від 27.05.2020.
      З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
      При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
      Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
      Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
      За змістом частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Розглянувши доводи Кравця Ростислава Юрійовича, викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено за неповного з’ясування обставин справи та порушенням норм матеріального та процесуального права, а отже апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити.
      За правилами ч. 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав Відповідачем у справі, або якщо Відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      Частиною 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
      На підтвердження сплати відповідних витрат в суді першої інстанції Позивачем надано квитанцію№ 30-3426384/С від 30.06.2020 про сплату 840,80 грн.
      Крім того, за подання апеляційної скарги Позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1261,20 грн., що підтверджується квитанцією № ПН34933 від 29.06.2021.
      Відтак, з огляду на задоволення позовних вимог, та згідно з вимогами ч. 1 ст. 139 КАС України, судові витрати підлягають стягненню на користь Позивача за рахунок бюджетних асигнувань Відповідача, який є суб`єктом владних повноважень.
      Керуючись ст.ст. 139, 241, 242, 243, 264, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича - задовольнити.
      Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року - скасувати.
      Ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги Кравця Ростислава Юрійовича до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України - задовольнити.
      Визнати незаконною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання» від 27 травня 2020 року № 481.
      Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) на користь Кравця Ростислава Юрійовича (04053, м. Київ, пров. Бехтерівський, 4б, РНОКПП 2685002573) витрати зі сплати судового збору в розмірі 2102 (дві тисячі сто дві) грн. 00 коп.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
      Головуючий-суддя:     В.П. Мельничук
      Судді:     І.О. Лічевецький
      О.М. Оксененко
      Повний текст складено 28.09.2021 року.
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      08 червня 2021 року
      м. Київ
      справа № 607/8145/18
      провадження № 61-6249св20
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,
      учасники справи:
      позивач - неповнолітній ОСОБА_1 ,
      законний представник позивача - ОСОБА_2 ,
      відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - служба у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Фіголь Наталія Богданівна, приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір Іван Теодорович,
      розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 , на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 серпня 2019 року у складі судді Ромазана В. В. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 січня 2020 року у складі колегії суддів: Ткача З. Є., Бершадської Г. В., Шевчук Г. М., у справі за позовом ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - служба у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Фіголь Наталія Богданівна, приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір Іван Теодорович, про визнання недійсними правочинів, застосування наслідків недійсності правочинів.
      ОПИСОВА ЧАСТИНА
      Короткий зміст позовних вимог
      У травні 2018 року ОСОБА_2 , діючи в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 27 червня 2017 року, визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами від 10 березня 2018 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 та просила зобов`язати ОСОБА_5 повернути в натурі ОСОБА_4 житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, який знаходиться на АДРЕСА_1 .
      Позов обґрунтовувала тим, що на час укладення її матір`ю ОСОБА_4 оспорюваного договору від 27 червня 2017 року вона, її неповнолітній син ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та інші члени сім`ї, проживали в будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що був предметом продажу за договором купівлі-продажу.
      В грудні 2017 року новий власник ОСОБА_3 змусив їх виселитися з будинку.
      З того часу вона та її син, фактично позбавлені права користування зазначеним будинком та змушені тимчасово проживати в будинку друзів в АДРЕСА_2 .
      Вказувала, що вказаний договір купівлі-продажу вчинено без дозволу органу опіки та піклування, наданого відповідно до закону на укладення такого договору, що позбавляє неповнолітнього ОСОБА_1 права на проживання в житловому будинку, який для нього був єдиним постійним місцем проживання від народження, вчинено в порушення вимог чинного законодавства, спрямованого на захист законних прав та інтересів дітей, а тому просила визнати його недійсним з підстав, передбачених статтею 203 ЦК України.
      Відчуження спірного будинку ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 за договором від 10 березня 2018 року також є незаконним, оскільки його вчинення стало можливим внаслідок незаконного укладення договору купівлі-продажу від 27 червня 2017 року та тягне порушення житлових прав неповнолітнього ОСОБА_1 .
      Вважала, що внаслідок визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 27 червня 2017 року та від 10 березня 2018 року, а також приведення сторін цих договорів у попередній стан, права неповнолітнього ОСОБА_1 на житло будуть поновлені.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 серпня 2019 року, яке залишено без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 24 січня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що права та інтереси неповнолітнього ОСОБА_1 вчиненням спірних договорів купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами від 27 червня 2017 року та від 10 березня 2018 року не були порушені, а тому відсутні правові підстави для визнання їх недійсними.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
      29 березня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
      Аргументи учасників справи
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не повно з`ясовано обставини справи та досліджено докази. Заявник зазначає, що неповнолітній ОСОБА_1 не зі своєї волі був позбавлений єдиного житла із належними побутовими умовами.
      Суди не дали належної оцінки тим обставинам, що за адресою: АДРЕСА_2 , де тимчасово проживає позивач без реєстрації, не створені належні умови для проживання та розвитку дітей.
      В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 695/2714/15-ц та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
      Відзив на касаційну скаргу
      У червні 2020 ОСОБА_5 та ОСОБА_3 подали відзив на касаційну скаргу, в якому просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Суд встановив, що ОСОБА_4 - матері ОСОБА_2 , на праві приватної власності належав житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим державним нотаріусом Першої Тернопільської державної нотаріальної контори 12 березня 2012 року, зареєстрованим в реєстрі за № 588 (т. 1 а. с. 137 - 139).
      27 червня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Тернопільської області Фіголь Н. Б., зареєстрований в реєстрі за № 4275, відповідно до якого ОСОБА_4 продала ОСОБА_3 житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 134 - 136).
      На час укладення даного правочину в будинку були зареєстровані: відповідач ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 та проживав неповнолітній син ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а. с. 140).
      Батько неповнолітнього ОСОБА_1 - ОСОБА_9 , в даному будинку не проживав і не був зареєстрований.
      Після укладення правочину від 27 червня 2017 року зазначені особи вибули з цього будинковолодіння та зняті з реєстрації (т. 2 а. с. 59).
      Зокрема ОСОБА_4 знята з реєстрації - 18 вересня 2017 pоку; ОСОБА_8 - 18 вересня 2017 pоку, ОСОБА_2 - 27 жовтня 2017 pоку і неповнолітній ОСОБА_1 - 26 жовтня 2017 року .
      Відповідно до нотаріально посвідченої приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Тернопільської області Фіголь Н. Б. заяви ОСОБА_9 від 25 жовтня 2017 року, який є батьком неповнолітнього ОСОБА_1 , ОСОБА_9 надав згоду на зняття з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 свого малолітнього сина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та реєстрацію його місця проживання за новою адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 212).
      10 березня 2018 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_5 житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , про що було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Тернопільської області Жовнір І. Т., зареєстрований в реєстрі за № 1291 (т. 2 а. с. 46 - 47).
      МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
      Позиція Верховного Суду
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
      1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
      2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
      3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
      4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
      Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
      Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
      Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
      Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
      Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
      За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
      Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
      Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      Частиною першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
      Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
      За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
      Системний аналіз статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» дає підстави для висновку про те, що попередній дозвіл органу опіки та піклування при відчуженні нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким, в разі використання його як житла, має дитина, надається лише в разі, коли власниками відчужуваного майна є батьки або особи, які їх замінюють, а також коли останні укладають угоди від імені неповнолітніх.
      Чинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні, якщо власник не є їх батьком (матір`ю) або ж особою, яка замінює останніх.
      Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 травня 2019 року у справі № 639/5828/15-ц (провадження № 61-29627св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 346/432/16-ц (провадження № 61-29148св18) та від 19 червня 2019 року у справі № 695/2714/15-ц (провадження № 61- 29000св18), на яку послався суд апеляційної інстанції.
      Доводи касаційної скарги не дають достатніх підстав для відступлення від зазначених висновків Верховного Суду.
      Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі доказів, які належним чином оцінені, встановивши, що ОСОБА_4 є бабою неповнолітнього ОСОБА_1 , який проживав у спірному будинку, врахувавши, що права та інтереси неповнолітньої ОСОБА_1 вчиненням оспорюваних правочинів не порушені, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_4 вправі розпоряджатися належним їй на праві власності майном без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
      Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
      Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
      Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
      Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої та апеляційної інстанцій.
      Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
      З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильного висновку суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
      Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
      Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 серпня 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 січня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Судді:
      А. І. Грушицький
      В. С. Висоцька
      І. В. Литвиненко
      Джерело: ЄДРСР 97565680
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      13 квітня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 2-4237/12
      Провадження № 14-21звц21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.
      за участю
      секретаря судового засідання Штихна В. О.,
      представника позивача - Міністерства юстиції України, за дорученням якого діють спеціалісти відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Фартушна Віта Леонідівна та Самойлова Дар`я Михайлівна ,
      представника відповідачки - адвоката Заруцького Олександра Вадимовича
      розглянула у судовому засіданні заяву ОСОБА_2 (далі - відповідачка) про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року (далі - заява про перегляд судового рішення)
      у зв`язку зі встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) (далі також - рішення ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - ЄКПЛ) при вирішенні судом справи
      за позовом ОСОБА_3 (далі - позивач) до відповідачки за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідачки - Органу опіки та піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - третя особа) - про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії (далі - Сполучене Королівство).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Громадянин Сполученого Королівства звернувся до суду в Україні, бажаючи визнати незаконним утримування його неповнолітньої дитини її матір`ю на території України, а також повернути цю дитину у Сполучене Королівство до місця постійного проживання. Суди розглядали справу неодноразово. Згідно з останнім рішенням Верховний Суд позовні вимоги задовольнив. Проте матір і дитина звернулися до ЄСПЛ, який ухвалив рішення про порушення Україною під час розгляду справи зобов`язань за ЄКПЛ. Велика Палата Верховного Суду за заявою матері дитини має забезпечити виконання рішення ЄСПЛ у частині перегляду рішення Верховного Суду як такого, що не було належно мотивованим відповідно до вимог процесуального аспекту статті 8 ЄКПЛ.
      (2) Короткий зміст позову
      2. У грудні 2012 року Головне управління юстиції м. Києва в інтересах позивача звернулось до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень, просило:
      2.1. Визнати незаконним утримування відповідачкою на території України неповнолітньої дитини ОСОБА_4 (далі - дитина), ІНФОРМАЦІЯ_1 .
      2.2. Повернути дитину до місця постійного проживання за адресою: АДРЕСА_1 ( Manor Cottage , АДРЕСА_1 ; далі також - місце проживання позивача у Сполученому Королівстві);
      2.3. Для забезпечення повернення дитини зобов`язати відповідачку, ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_2 , передати дитину позивачеві, ІНФОРМАЦІЯ_3 , у місце його проживання у Сполученому Королівстві.
      3. Головне управління юстиції м. Києва мотивувало позовну заяву так:
      3.1. 10 квітня 2010 року позивач і відповідачка уклали шлюб у відділі реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у м. Києві.
      3.2. ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Шеффілді (Південний Йоркшир, Сполучене Королівство) у подружжя народилася дитина, яка з того часу постійно проживала з позивачем і відповідачкою за адресою: АДРЕСА_3 ( АДРЕСА_3 ).
      3.3. 11 квітня 2012 року дитина у супроводі позивача та відповідачки прибула в Україну з метою відвідування родичів відповідачки. Позивач і відповідачка планували повернення до Сполученого Королівства 22 квітня 2012 року, проте позивачеві довелося повернутися раніше - 14 квітня 2012 року.
      3.4. Відповідачка з дитиною, які мали авіаквитки для повернення в обумовлену раніше дату, до Сполученого Королівства не повернулись. Відповідачка самостійно змінила місце проживання дитини з порушенням прав позивача, який ні усної, ні письмової згоди на зміну постійного місця проживання дитини не давав.
      3.5. Відповідачка незаконно утримує дитину на території України, а тому на спірні правовідносини поширюються приписи Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Гаазька конвенція). Дії щодо утримування дитини в Україні порушують права піклування позивача.
      3.6. 10 серпня 2012 року позивач через Центральний орган Англії та Уельсу подав до Міністерства юстиції України заяву про повернення дитини.
      3.7. 12 вересня 2012 року на адресу Головного управління юстиції у м. Києві надійшли пояснення відповідачки, у яких вона повідомила, що відмовляється добровільно повертати дитину до Сполученого Королівства.
      3.8. Головне управління юстиції у м. Києві уповноважене діяти від імені позивача на підставі Закону України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», статті 7 Гаазької конвенції, пунктів 2 і 12 Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952.
      (3) Короткий зміст судових рішень, ухвалених під час первинного розгляду справи
      4. 5 червня 2013 року Печерський районний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив.
      5. 3 вересня 2013 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким скасував рішення Печерського районного суду міста Києва від 5 червня 2013 року й ухвалив нове, за яким позов задовольнив частково: визнав незаконним утримання дитини на території України, зобов`язав відповідачку повернути дитину до Сполученого Королівства за адресою: АДРЕСА_3 , або передати дитину позивачеві, який приїде в Україну, щоби забрати дитину в присутності представника служби дітей; в іншій частині у задоволенні позову відмовив.
      6. 23 жовтня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою залишив рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 вересня 2013 року без змін.
      7. 2 липня 2014 року Верховний Суд України прийняв постанову, згідно з якою скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року, справу передав на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Вказав, що, вирішуючи питання про повернення дитини до місця її постійного проживання з підстав, передбачених Гаазькою конвенцією, суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення дитини (статті 3 та 12 Гаазької конвенції). Суд має переконатись у наявності (відсутності) виключень, передбачених статтями 13 і 20 Гаазької конвенції, зокрема, чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання до моменту переміщення, чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також, чи таке повернення допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави.
      (4) Короткий зміст судових рішень, ухвалених під час нового розгляду справи
      8. 10 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 вересня 2013 року та передав справу до цього суду на новий розгляд. Скасовуючи рішення апеляційної інстанції, колегія суддів звернула увагу на необхідність дослідження доказів і встановлення фактів, як зазначив Верховний Суд України у постанові від 2 липня 2014 року.
      9. 3 грудня 2014 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, згідно з якою залишив без змін рішення Печерського районного суду міста Києва від 5 червня 2013 року.
      10. 1 квітня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Печерського районного суду міста Києва від 5 червня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 3 грудня 2014 року, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Вважав, що суди не виконали вказівки Верховного Суду України, викладені у його постанові від 2 липня 2014 року, та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 10 вересня 2014 року.
      (5) Короткий зміст рішення суду першої інстанції (повторний новий розгляд справи)
      11. 27 травня 2016 року Печерський районний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував так:
      11.1. 10 квітня 2010 року позивач і відповідачка зареєстрували шлюб у відділі реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у м. Києві.
      11.2. Після відкриття відповідачці візи як дружині позивача подружжя переїхало до Сполученого Королівства.
      11.3. ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Шеффілді (Південний Йоркшир, Сполучене Королівство) у подружжя народилася дитина, яку того ж дня Посольство України у Сполученому Королівстві зареєструвало громадянином України та вписало у закордонний паспорт матері.
      11.4. 9 грудня 2011 року дитині видано паспорт громадянина Сполученого Королівства.
      11.5. Дитина разом із батьками проживала у Сполученому Королівстві за адресою:
      АДРЕСА_4 . Позивач виставив на продаж будинок, в якому проживала сім`я з дитиною, й особисті речі останньої.
      11.7. За результатами психологічних досліджень дитина сприймає своє місце проживання в Україні постійним і комфортним; знаходиться у житлі, у якому створені необхідні для цього умови; відвідує дитячий садок; пройшла обряд хрещення у православній церкві. Тому існує ризик того, що повернення до Сполученого Королівства завдасть шкоди психіці дитини.
      11.8. Спеціаліст - психолог Центру психологічної експертизи та психодіагностики Міжнародного інституту глибинної психології ОСОБА_6 (далі - психолог) - пояснила, що у дитини немає проблем із адаптацією за місцем проживання та у дитячому садочку; дитина сприймає таке місце в Україні постійним і комфортним для себе та своєї сім`ї; існує серйозний ризик того, що повернення до Сполученого Королівства створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди. Вказане підтверджують висновки за результатами психологічних досліджень від 12 лютого 2013 року, 30 грудня 2013 року та 28 липня 2015 року.
      (6) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (повторний новий розгляд справи)
      12. 21 вересня 2016 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, згідно з якою залишив рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року без змін. Мотивував ухвалу так:
      12.1. 11 квітня 2012 року дитина у супроводі обох батьків прибула в Україну до родичів відповідачки, які проживають у м. Києві.
      12.2. 14 квітня 2012 року позивач повернувся до Сполученого Королівства, а дитина з відповідачкою залишились в Україні, де мали перебувати до 22 квітня 2012 року.
      12.3. 29 жовтня 2013 року Святошинський районний суд м. Києва ухвалив рішення про розірвання шлюбу позивача та відповідачки.
      12.4. Звернення до суду з позовом є реалізацією прав позивача, проте наявні у справі матеріали доводять надання ним мовчазної згоди на утримування дитини матір`ю, оскільки «відсутні вимоги про повернення дитини до звернення до суду із такою заявою» відповідно до Гаазької конвенції.
      12.5. Позивач не здійснював права піклування щодо дитини до моменту її переміщення, що підтверджує листування з Шеффілдським центром захисту від домашнього насильства; позивач не надав належних і допустимих доказів того, що він здійснював би такі права, якби не утримування дитини в Україні.
      12.6. Суд першої інстанції на підставі показань спеціаліста та складених ним висновків зробив законний і обґрунтований висновок про існування серйозного ризику того, що повернення дитини батькові загрожуватиме завданням їй психічної шкоди.
      (7) Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції (повторний новий розгляд справи)
      13. 29 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року скасував. Ухвалив нове рішення, за яким позовні вимоги задовольнив: визнав незаконним утримання на території України дитини та зобов`язав повернути останню до Сполученого Королівства за адресою місця проживання позивача. Мотивував постанову так:
      13.1. Суди першої й апеляційної інстанцій вдалися до з`ясування обставин, які не є предметом доказування у спорах про повернення дитини у контексті цілей Гаазької конвенції, зокрема: наявності чи відсутності у матері та батька житла у власності; можливості забезпечення належних умов для проживання малолітньої дитини; її ставлення до кожного з батьків; реалізації матір`ю батьківських обов`язків з догляду, утримання та виховання дитини в Україні.
      13.2. У справі не надано переконливих доказів того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання, спілкування з родичами, вивчення культури та мови країни походження загрожуватиме заподіянням дитині фізичної або психічної шкоди. Висновки судів попередніх інстанцій щодо існування серйозного ризику створення нетерпимої обстановки для дитини з боку позивача у Сполученому Королівстві ґрунтуються на припущеннях.
      13.3. Після неповернення дитини у квітні 2012 року до Сполученого Королівства позивач вже у липні 2012 року звернувся до Центрального органу Англії та Уельсу за місцем постійного проживання дитини та до органів медіації, з якими відповідач відмовилась контактувати. З моменту незаконного переміщення дитини до моменту звернення батька до суду минуло менше року, а тому суди першої й апеляційної інстанцій невиправдано застосували абзац другий статті 12 Гаазької конвенції, положення якого є виключними обставинами лише в разі, коли процедура повернення розпочата після спливу річного терміну з моменту викрадення дитини. Тому неповернення дитини протягом шести тижнів із дати початку процедур, передбачених Гаазькою конвенцією, не є підставою для відмови у поверненні дитини.
      13.4. Відповідачка на законних підставах вивезла сина з держави його постійного місця проживання. Проте подальше утримання дитини на території України без отримання згоди батька є підставою для застосування передбаченого Гаазькою конвенцією механізму, згідно з яким дитину треба повернути до Сполученого Королівства.
      13.5. Визнавши фактично, що дитина з 2012 року утримується на території України незаконно, суди попередніх інстанцій безпідставно застосували одночасно декілька передбачених статтями 12 і 13 Гаазької конвенції виняткових підстав для відмови у поверненні дитини до держави її постійного місця проживання. Вони неправильно витлумачили положення Гаазької конвенції стосовно винятків, передбачених у статтях 12, 13 (a) і 13 (b), вдалися до з`ясування обставин, які не входять до предмета доказування у такій категорії справ, і відмовили у поверненні дитини без законних та достатніх на те підстав.
      13.6. Позивач не мав ефективного засобу юридичного захисту відповідно до статті 13 ЄКПЛ, оскільки суди допустили надмірно тривале провадження у справі та не розглянули питання повернення дитини «протягом шести тижнів, як то рекомендує Гаазька конвенція».
      (8) Короткий зміст рішення ЄСПЛ
      14. 28 січня 2021 року за зверненням відповідачки та дитини ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) щодо порушення Україною зобов`язань за статтею 8 ЄКПЛ у її процесуальному аспекті. ЄСПЛ зробив такі висновки:
      14.1. Верховний Суд вирішив повернути дитину за результатами розгляду касаційної скарги, хоча такий розгляд був обмеженим за обсягом і ґрунтувався на тих самих матеріалах справи. Відхиливши заперечення за пунктом «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, Верховний Суд офіційно не виключив із доказової бази у справі висновки психолога, що відрізняє справу відповідачки від справи «Х. проти Латвії», в якій суди прямо відмовилися визнати допустимим доказом висновок психологічного обстеження (§ 34 рішення ЄСПЛ).
      14.2. У стислому обґрунтуванні Верховний Суд не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження й усні показання психолога відповідними та достовірними, та не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги (§ 35 рішення ЄСПЛ).
      14.3. Верховний Суд не проаналізував тверджень відповідачки про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров`ям, коштами та візою, хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині у випадку її повернення було пов`язане саме з розлученням відповідачки з її дитиною. Обґрунтування Верховного Суду стосовно наявності підстав для задоволення позову було настільки загальним і шаблонним, що за обставин справи не могло бути результатом ефективного розгляду заперечень відповідачки проти задоволення заяви про повернення (§ 35 рішення ЄСПЛ).
      14.4. Заявники зазнали непропорційного втручання у їхнє право на повагу до сімейного життя через те, що процес прийняття рішень відповідно до національного законодавства не відповідав процесуальним вимогам, передбаченим статтею 8 ЄКПЛ. Верховний Суд не здійснив ефективний розгляд заперечень відповідачки, які ґрунтувалися на пункті «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції (§ 36 Рішення).
      14.5. Згідно зі статтею 41 ЄКПЛ слід зобов`язати Україну впродовж трьох місяців сплатити заявникам спільно: 1 200 (одну тисячу двісті) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; 1 500 (одну тисячу п`ятсот) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації витрат на правову допомогу; 30 (тридцять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації поштових витрат, понесених під час провадження у ЄСПЛ.
      (9) Рух заяви про перегляд судового рішення
      15. 23 лютого 2021 рокудо Великої Палати Верховного Суду від відповідачки, в інтересах якої діє адвокат Заруцький О. В., надійшла заява від 20 лютого 2021 року про перегляд судового рішення. У цій заяві відповідачка просить скасувати постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року й ухвалити нове рішення, згідно з яким відмовити у задоволенні касаційної скарги, поданої в інтересах позивача, та залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року.
      16. 26 лютого 2021 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, згідно з якою відкрила провадження за виключними обставинами про перегляд судового рішення на підставі рішення ЄСПЛ тапризначила справу до розгляду.
      17. 15 березня 2021 року з Міністерства юстиції України надійшла копія рішення ЄСПЛ разом із його автентичним перекладом українською мовою.
      18. 6 квітня 2021 року на адресу Великої Палати Верховного Суду надійшло клопотання третьої особи з проханням розглядати справу за відсутності її представника.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення
      19. Відповідачка мотивувала заяву тим, що постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року було прийнято на тих самих фактичних і доказових підґрунтях (обставинах), що і рішення судів першої й апеляційної інстанцій. Тому адекватним способом досягнення restitutio in integrum буде скасування вказаної постанови та залишення в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвали Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року.
      20. На судовому засіданні представник відповідачки підтримав доводи, викладені у заяві про перегляд судового рішення.
      (2) Доводи інших учасників справи
      21. Позивач і третя особа письмово позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
      22. Представник позивача на судовому засіданні вказав, що рішення касаційного суду, про перегляд якого просить відповідачка, є законним, і дитину потрібно повернути до Сполученого Королівства. Відповідаючи на запитання суду, зазначив, що позивач вчасно звернувся до суду, і на час розгляду справи у суді першої інстанції зв`язок дитини з матір`ю був домірним зв`язку із батьком; висновки психолога були складені лише під час нового розгляду справи у суді першої інстанції. Тому за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення Велика Палата Верховного Суду має касаційну скаргу позивача задовольнити, але з інших підстав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи
      23. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представників відповідачки та позивача, оцінила їхні доводи, зміст встановлених у рішенні ЄСПЛ порушень Україною міжнародних зобов`язань, а також судові рішення, ухвалені національними судами на підставі зібранихі досліджених доказів. Враховуючи передбачені законодавством межі перегляду судових рішень за виключними обставинами, відповідно до підстав такого перегляду, а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, Велика Палата Верховного Суду вирішила, що заяву про перегляд судового рішення слід задовольнити.
      (1.1) Загальні принципи перегляду судового рішення у зв`язку зі встановленням ЄСПЛ порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні справи судом
      24. Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною (стаття 46 ЄКПЛ, стаття 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV)). Для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною ЄКПЛ, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру (глава 3 Закону № 3477-IV).
      25. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення ЄКПЛ або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 ЄКПЛ). Виплата стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття рішенням ЄСПЛ статусу остаточного або у строк, передбачений у цьому рішенні (частина перша статті 8 Закону № 3477-IV).
      26. Додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 Закону № 3477-IV) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення ЄКПЛ (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ (частина друга статті 10 Закону № 3477-IV).
      27. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення ЄКПЛ, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі (частина третя статті 10 Закону № 3477-IV). Для цього слід враховувати Рекомендацію Комітету Міністрів Ради Європи № R (2000) 2, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді:
      27.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      27.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить ЄКПЛ, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      28. Якщо інше не вказав ЄСПЛ у рішенні, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, коли ЄСПЛ у рішенні, ухваленому на користь заявника, визнав порушення Україною зобов`язань за ЄКПЛ саме під час вирішення судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      29. Підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом (пункт 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
      30. З огляду на те, які порушення статті 8 ЄКПЛ констатував у рішенні ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відповідачка і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні у суді касаційної інстанції, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не є адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішення національного суду, про перегляд якого просить відповідачка.
      (1.2) Щодо порушень Конвенції, встановлених у рішенні ЄСПЛ
      31. У рішенні ЄСПЛ на підставі його попередньої практики вказав, що стаття 8 ЄКПЛ покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов`язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування «серйозного ризику» для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Відмова врахувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12, 13, 20 Гаазької конвенції, і недостатня аргументація у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 ЄКПЛ, а також меті та завданню Гаазької конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, що не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які треба тлумачити вузько. Це також дозволить ЄСПЛ, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд (§ 31 рішення ЄСПЛ).
      32. ЄСПЛ звернув увагу, що у справі заявників суд першої інстанції, дослідивши обставини справи під час повноцінного судового розгляду, вирішив відмовити у задоволенні заяви про повернення дитини з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією. Зокрема, беручи до уваги три висновки психологічного обстеження й усні показання психолога під час судового розгляду, суд першої інстанції виснував, що повернення дитини до Сполученого Королівства поставить її під загрозу заподіяння психічної шкоди у розумінні пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Під час перегляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції. Висновки судів нижчих інстанцій згодом були відхилені Верховним Судом, який зробив протилежний висновок - про відсутність ризику заподіяння психічної шкоди у випадку повернення дитини до Сполученого Королівства (§ 32 рішення ЄСПЛ).
      33. ЄСПЛ вказав, що головне питання у цій справі полягає у тому, чи дотримався Верховний Суд процесуальних зобов`язань за статтею 8 ЄКПЛ стосовно надання конкретного та детального обґрунтування у контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, під час скасування рішень судів нижчих інстанцій і видачі розпорядження про повернення дитини. На думку ЄСПЛ, той із батьків, хто виступає проти повернення, має, насамперед, надати достатньо доказів щодо цього. Відповідачка виконала свій обов`язок, надавши висновки психологічного обстеження, які мали значення для оцінки існування серйозного ризику того, що повернення дитини поставить останню під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди. А суд першої інстанції розглянув ці висновки та перевірив їх, безпосередньо допитавши психолога під час судового розгляду. На підставі попередньої практики ЄСПЛ виснував, що суд першої інстанції надав сторонам можливість перехресного допиту психолога, забезпечивши цим змагальність сторін під час розгляду висновків, і такі докази становили невід`ємну частину справи. Тому їх не можна було згодом опосередковано відхилити як невідповідні або неважливі (§ 33 рішення ЄСПЛ).
      34. Як встановили суди, у липні 2012 року, тобто до спливу одного року з моменту переміщення дитини в Україну, позивач звернувся із заявою про повернення незаконно утримуваної в Україні дитини до Центрального органу Англії та Уельсу, який направив до Міністерства юстиції України запит про повернення дитини.
      35. Згідно зі статтею 3 Гаазької конвенції переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.
      36. Якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі (частини перша та друга статті 12 Гаазької конвенції).
      37. З позовом до суду в інтересах позивача Головне управління юстиції м. Києва звернулося у грудні 2012 року. Проте через складність справи, що з огляду на предмет та підстави позову потребувала особливої ретельності, судовий процес був тривалим.
      38. Згідно зі статтею 13 Гаазької конвенції, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:
      a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або
      b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
      Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.
      39. У § 35 рішення ЄСПЛ вказав, що Верховний Суд взагалі не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження й усні показання психолога відповідними та достовірними, не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги, не розглянув ключові докази, які були відповідними, та не пояснив, яке значення вони мали, і які висновки слід було зробити. А у § 36 рішення ЄСПЛ звернув увагу на те, що Верховний Суд не здійснив ефективний перегляд заперечення відповідачки, які ґрунтувалися саме на пункті «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Тому Велика Палата Верховного Суду має, зокрема, оцінити доводи відповідачки стосовно того, що повернення дитини до Сполученого Королівства загрожуватиме заподіянням їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
      40. Суди першої й апеляційної інстанцій дослідили висновки за результатами психологічних досліджень від 12 лютого 2013 року, 30 грудня 2013 року та 28 липня 2015 року:
      40.1. У висновку від 12 лютого 2013 року психолог пояснила, що аналіз результатів спостереження за характером поведінки ситуації спілкування з незнайомою людиною та незнайомою іграшкою, за змінами у пізнавальній активності дитини, за взаємодією дитини з мамою (відповідачкою) дозволяє визначити тип сформованої прив`язаності дитини до своєї матері як надійний, тобто такий, що дав можливість виникнути почуттю довіри та безпеки до оточуючого світу і склав передумову успішного входження у світ людських стосунків.
      40.2. У висновку від 30 грудня 2013 року психолог зазначила про таке:
      1) за умови повернення дитини до Сполученого Королівства потреба дитини в безпеці не буде в повному обсязі задоволена: для особи такого віку сама наявність перехідної ситуації (переїзд, зміна соціального та предметного оточення) є стресом, на який вона відреагує психомоторними та соматоневрологічними розладами регресивного характеру;
      2) за умови повернення дитини до Сполученого Королівства буде завдано шкоду розвитку: вилучення зі звичного мовного середовища (занурення дитини у лінгвистично та культурно чуже середовище, особливо за умови припинення слідування з матір`ю) призведе до сповільнення/призупинення процесу розвитку мови та мовлення. Результатом, враховуючи тривалість сензитивного періоду у розвитку цієї психічної функції та її безпосередній зв`язок із розвитком мислення, буде відхилення у психічному розвитку, подолання якого вимагатиме спеціальної компенсації (надолуження);
      3) втрата об`єкта первинної прив`язаності є глибинною психологічною травмою, пов`язаною з несподіваним і незворотнім розривом тісних зв`язків із матір`ю; для дитини цього віку така втрата матиме довгострокові наслідки, серед яких на першому місці є формування хибної самості - деформації внутрішньої структури особистості, що призводить до виникнення депресивних станів протягом усього життя людини та перешкоджає встановленню близьких довірчих стосунків у дорослому житті, які є необхідною умовою досягнення успіху в житті особистому та професійному.
      40.3. У висновку від 28 липня 2015 року у відповідь на питання, чи існує серйозний ризик того, що повернення до Сполученого Королівства створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, психолог надала ствердну відповідь. Аргументувала тим, що, враховуючи вік дитини, немає еквівалентної альтернативи тій підтримці у психічному та фізичному розвитку дитини, яку створила відповідачка за участі підтримуючого оточення. За умови повернення дитини до Сполученого Королівства: а) не буде в повному обсязі задоволена потреба дитини у безпеці (припинення спілкування з матір`ю як об`єктом первинної прив`язаності має наслідком деформацію внутрішньої структури особистості, яка призводить до виникнення депресивних станів протягом усього життя людини та перешкоджає встановленню близьких довірчих стосунків у дорослому житті); б) занурення дитини у лінгвистично та культурно чуже середовище призведе до сповільнення/призупинення процесу розвитку мови та мовлення, який для дітей відповідного віку продовжує залишатися головним показником успішності психічного розвитку.
      Щодо ризику завдання фізичної шкоди психолог також вказала, що для дитини такого віку сама наявність перехідної ситуації (переїзд, зміна соціального та предметного оточення) є стресом, на який вона відреагує психомоторними та соматоневрологічними розладами регресивного характеру. У зв`язку з утратою людини, яка забезпечує дитині максимальне задоволення вітальних потреб, в останньої виникає стан, який характеризується прогресуючою втратою інтересу до оточуючого світу, зникненням апетиту, зниженням маси тіла, уповільненням темпу фізичного та психічного розвитку.
      41. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що суди першої й апеляційної інстанцій зробили їхні висновки, проаналізувавши показання допитаного в суді першої інстанції психолога, який пояснив, що проблем з адаптацією у дитини за місцем проживання та у дитячому садочку немає; дитина сприймає місце проживання в Україні постійним і комфортним для себе та своєї сім`ї; існує серйозний ризик того, що повернення до Сполученого Королівства створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди. Учасники справи могли ставити запитання психологу під час його допиту на судовому засіданні у суді першої інстанції (т. 8, а. с. 124). Тому принцип змагальності під час дослідження вищевказаних доказів був додержаний, а достовірність висновків психолога перевірена під час його допиту (див. § 33 рішення ЄСПЛ).
      42. Із заявою про призначення експертизи для з`ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, за правилами статті 143 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, позивач до суду не звертався. За обставин цієї справи складені психологом як спеціалістом висновки є належними, допустимими та достатніми доказами. У Великої Палати Верховного Суду немає підстав не брати до уваги досліджені судами першої й апеляційної інстанцій докази, що мають значення для застосування пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції та підтверджують наявність обґрунтованих ризиків заподіяння шкоди психіці дитини внаслідок її повернення до Сполученого Королівства.
      43. На запитання Великої Палати Верховного Суду стосовно наявності підстав для з`ясування думки дитини, яка не досягла десятирічного віку, про можливість її повернення до місця проживання позивача у Сполученому Королівстві, представники позивача та відповідача однаково зазначили, що такі підстави відсутні з огляду на недосягнення дитиною того віку та рівня зрілості, про які йде мова у Гаазькій конвенції.
      44. Представник відповідачки наголосив на тому, що востаннє дитина бачилася з позивачем у віці шести місяців; з часу приїзду в Україну за її межі не виїжджала; майже десять років позивач із дитиною не спілкувався та не зустрічався; на пропозиції відповідачки поспілкуватися з дитиною не реагував; участі в утриманні дитини не бере, у зв`язку з чим відповідачка ініціювала судовий процес про стягнення з позивача аліментів на дитину.
      45. Стосовно того, коли востаннє позивач бачився з дитиною та чи є у нього нова сім`я, представник позивача суду не відповів. Пояснив, що особистих зустрічей з дитиною у позивача, відколи він ініціював судовий процес в Україні, не було, оскільки позивач не може прибути в Україну. Конкретні причини такої неможливості представник позивача не пояснив. Зазначив, що постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року, ухвалена на користь позивача, не була виконана, оскільки у відкритті виконавчого провадження було відмовлено з причин, які представникові невідомі. На запитання суду, чи оскаржив позивач цю відмову, представник позивача відповів, що, наскільки йому відомо, таких дій позивач не вчиняв, а Міністерство юстиції України неповноважне представляти інтереси позивача не етапі виконання судового рішення.
      46. У § 35 рішення ЄСПЛ вказав, що Верховний Суд не навів жодного аналізу тверджень відповідачки про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров`ям, коштами та візою, хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині у випадку її повернення було пов`язане саме з розлученням відповідачки та дитини.
      47. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, таке:
      47.1. Згідно з даними з виписок-епікризів з історії хвороби відповідачки з 17 до 30 квітня 2012 року, а надалі з 3 до 15 травня 2012 року вона знаходилась на лікування у терапевтичному відділенні Науково-практичного медичного центру Харківського національного медичного університету. Відповідачці було поставлено діагноз і рекомендовано уникати нервових стресів, проходити нагляд у терапевта, невропатолога, санаторно-курортне лікування, протипоказано переміщення у повітряному просторі.
      47.2. Згідно з консультативним висновком Київського міського центру малоінвазивної травматології та ортопедії від 9 липня 2012 року відповідачка була оглянута на предмет препателярного бурситу лівого коліна. Лікар рекомендував відповідачці уникати фізичних навантажень і пройти повторний огляд через 14 днів.
      47.3. З 9 серпня до 21 жовтня 2012 року позивач мав продовжити візу відповідачці та сплатити відповідні кошти. Через те, що строк дії візи, відкритої відповідачці як дружині позивача, сплив, а позивач цю візу не продовжив, починаючи з 19 листопада 2012 року відповідачка не могла повернутися до Сполученого Королівства.
      47.4. Згідно з наданим як позивачем, так і відповідачкою листуванням сторін електронною поштою, починаючи з квітня 2012 року, позивач був обізнаний про неможливість відповідачки подорожувати за станом здоров`я, а надалі - без допомоги іншої особи, але на прохання відповідачки про надання допомоги для повернення до Сполученого Королівства не відреагував.
      47.5. Позивач продав будинок, в якому проживала сім`я з дитиною, проте не надав жодних доказів для підтвердження того, що він проживає за новою адресою ( АДРЕСА_1 ), яку представник позивача вказав у заяві про уточнення позовних вимог як адресу постійного місця проживання позивача (т. 7, а. с. 119). На яких умовах дитина буде проживати у новому помешканні та що дитині будуть створені там належні умови для проживання, представник позивача не вказав.
      47.6. Відповідачка з дитиною проживають у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .
      47.7. Для проживання дитини в Україні створені належні умови, що підтверджує акт обстеження умов проживання від 27 липня 2015 року. Дитина відвідує дитячий навчальний заклад відповідно до її віку, отримує належне медичне та побутове забезпечення, тобто вона прижилася у новому середовищі, адаптована до соціального оточення та сім`ї.
      48. Представник відповідачки на судовому засіданні повідомив Велику Палату Верховного Суду, що дитина і далі проживає у згаданій квартирі з відповідачкою, виїзд якої до Сполученого Королівства утруднений необхідністю отримання візи та є обтяжливим, виходячи з фінансових міркувань. А розраховувати у цьому на підтримку позивача, з яким у відповідачки давно припинилися подружні відносини, немає підстав. Тому, на думку представника відповідачки, у випадку повернення дитини до Сполученого Королівства її зв`язок із матір`ю перерветься. На запитання суду про поточний стан здоров`я відповідачки її представник не зміг відповісти через відсутність у нього актуальної інформації, але зазначив, що характер раніше виявленого захворювання є триваючим.
      49. Велика Палата Верхового Суду вважає, що факти, встановлені судами, а також наведені пояснення представника відповідачки підтверджують її доводи про відсутність у неї можливості вільно їздити до Сполученого Королівства у разі задоволення позову та розлучення із дитиною. За такої ситуації у суду тим більше немає підстав ставити під сумнів наявність ризиків, про які зазначив у письмових висновках психолог, допитаний у суді першої інстанції.
      50. Тому, враховуючи вказане, зміст рішення ЄСПЛ, факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій, докази, які дослідили ці суди, а також пояснення сторін, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, який не взяв до уваги відповідні доводи відповідачки, не є належно обґрунтованими. У контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, досліджені судами у цій справі належні та допустимі докази є достатніми для підтвердження заперечень відповідачки проти повернення дитини до Сполученого Королівства. Висновки судів першої й апеляційної інстанцій ухвалені на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу їхніх вимог і заперечень, підтверджених відповідними доказами.
      51. Право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 ЄКПЛ. Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у пункті 2 цієї статті, та не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.
      52. Відмова у задоволенні позову у цій справі становить втручання у гарантоване статтею 8 ЄКПЛ право позивача, але з огляду на викладене вище немає жодних підстав виснувати про порушення такого права у світлі пункту 2 статті 8 ЄКПЛ:
      52.1. Відмова у задоволенні позову ґрунтується на приписах Гаазької конвенції, що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини. Отже, за пунктом 2 статті 8 ЄКПЛ втручання у право позивача є таким, що встановлене законом, а останній характеризувався належною якістю і дозволяв позивачеві прогнозувати можливість відмови у поверненні дитини, зокрема через існування серйозного ризику заподіяння шкоди психіці дитини у разі її повернення.
      52.2. З огляду на встановлені судами першої й апеляційної інстанцій ризики (пункт «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції) втручання у право позивача, гарантоване статтею 8 ЄКПЛ, переслідує легітимну мету, а саме захист прав і свобод дитини.
      52.3. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала 27 лютого 1991 року).
      Держави-учасниці забезпечують те, щоби дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (частина перша статті 9 вказаної Конвенції).
      Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій конвенції виключення, зокрема у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди.
      Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судами на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення
      53. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може, зокрема, задовольнити заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення (пункт 2 частини третьої статті 429 ЦПК України).
      54. Велика Палата Верховного Суду вважає заяву відповідачки про перегляд судового рішення обґрунтованою. Тому постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року слід скасувати й ухвалити нове рішення: касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року та рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року - без змін.
      Керуючись статтями 409, 410, 416, 418, 419, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а :
      1. Заяву ОСОБА_2 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року задовольнити.
      2. Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року скасувати й ухвалити нове рішення: касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року - без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук
      Джерело: ЄДРСР 96342875
    • By ANTIRAID
      28.09.2020 Справа № 363/2337/19
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 вересня 2020 року Вишгородський районний суд Київської області в складі:
      головуючого-судді Чіркова Г.Є.,
      при секретарі Петранюк П.Д.,
      за участю позивача ОСОБА_1 ,
      представника позивача ОСОБА_2 ,
      представника третьої особи Черепан С.М.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вишгороді цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолетти Миколаївни, ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест», третя особа - Орган опіки і піклування Вишгородської міської ради, про визнання протиправним та скасування рішення,
      встановив:
      позивачка звернулася до суду із позовом, в якому, просить визнати незаконними дії державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко В.М. щодо проведення 17.05.2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» та визнати протиправним й скасувати рішення, індексний номер 46962473 від 21.05.2019 року, згідно з яким 17.05.2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 31638966 про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1833952932218, за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест».
      Свої вимоги мотивувала тим, що в порушення умов укладеного між нею та ВАТ КБ «Надра» іпотечного договору та ст. 37 Закону України «Про іпотеку» державний реєстратор без достатніх правових підстав, а саме за відсутності договору про задоволення вимог іпотекодержателя, в період дії мораторію на примусове відчуження майна, прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру, в якій зареєстровані та проживають двоє неповнолітніх дітей, за правонаступником ВАТ КБ «Надра» - ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест».
      В суді позивачка та її представник просили про задоволення позову з викладених у ньому підстав.
      Представник третьої особи в суді позов підтримала та просила про його задоволення. Зазначила, що в порушення вимог ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» із дозволом на вчинення правочину щодо вказаної квартири, в якій зареєстровані неповнолітні діти, до Органу опіки і піклування Вишгородської міської ради звернень не надходило та рішення з даного приводу не приймалося.
      Представники відповідачів, будучи належним чином повідомленими про розгляд справи, до суду не прибули та про причини своєї неявки суд не повідомили.
      Представник ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» подав суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що державна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» відбулася на підставі застереження у договорі іпотеки, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства, коли підстав для відмови у здійсненні такої реєстрації не було.
      Оскільки суд позбавлений можливості відкласти розгляд справи на підставі ст. 223 ЦПК України, в межах строку встановленого ст. 210 ЦПК України, дану справу слід розглянути на підставі наявних доказів в загальному порядку.
      Заслухавши сторін, дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного.
      Як убачається з матеріалів справи, 22 серпня 2006 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №17/П/14/2006-840, відповідно до якого остання отримали кредит у розмірі 30 000 доларів США з остаточним терміном повернення кредиту не пізніше 10 серпня 2021 року зі сплатою процентів в розмірі 11% річних за користування кредитом (п.п. 1.1, 1.3.1, 1.4 кредитного договору).
      22 серпня 2006 року на забезпечення виконання вказаного кредитного договору між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Левчук О.Б. за реєстровим номером 10203.
      Згідно п. 1 договору іпотеки предметом іпотеки є однокімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 47,1 кв. м., жилою площею 20,9 кв. м.
      Відповідно до п. 1.2 договору іпотеки визначена сторонами вартість предмета іпотеки становить 225 700 грн., що в еквіваленті при перерахуванні на долари США по офіційному курсу НБУ на день укладання цього договору складає 44 700 доларів США.
      Згідно п. 5.1 договору іпотеки іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання зобов`язання в цілому або в тій чи іншій частині, а також у випадку порушення іпотекодавцем будь-яких зобов`язань за цим договором або будь-яких гарантій та запевнень, наданих іпотекодержателю за цим договором.
      Як передбачено п. 5.3 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається на підставі:
      -рішення суду;
      -виконавчого напису нотаріуса;
      -домовленості сторін про передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, передбаченому ст. 37 Закону України «Про іпотеку»;
      -права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку».
      Відповідно до п. 5.4 договору іпотеки іпотекодкержатель має право на свій розсуд обрати умову та порядок звернення стягнення на предмет іпотеки в межах, передбачених п. 5.3 цього договору.
      04 березня 2019 року між ПАТ КБ «Надра» та ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки, посвідченого 22 серпня 2006 року приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Левчук О.Б. за реєстровим номером 10203.
      Згідно п. 1.1 вказаного договору в порядку та на умовах, визначених договором, ПАТ КБ «Надра» (первісний іпотекодержатель) відступає (передає), а ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» (новий іпотекодержатель) набуває (приймає) належні первісному іпотекодержателю права за договором іпотеки, включаючи, але не обмежуючись, у разі невиконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, право задовольнити свої вимоги за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором.
      З моменту набрання чинності цим договором до нового іпотекодержателя переходять усі права і зобов`язання первісного іпотекодержателя у зобов`язаннях, що виникають на підставі договору іпотек, в обсязі та на умовах, що існують на момент набрання чинності цим договором.
      У зв`язку із неналежним виконанням позивачкою договірних зобов`язань 05 березня 2019 року ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» направило на адресу ОСОБА_1 лист з вимогою у тридцятиденний термін повернути всю суму заборгованості за кредитним договором, що станом на 04 березня 2019 року становить 2 373 101 грн. 15 коп. та повідомило про свій намір у разі невиконання вказаної вимоги звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки, а саме: за домовленістю сторін набути право власності на предмет іпотеки на підставі застереження в ст. 5 Договору іпотеки у порядку встановленому цим договором та ст. 37 Закон України «Про іпотеку» та/або шляхом продажу предмету іпотеки будь-якій особі на підставі застереження в ст. 5 Договору іпотеки у порядку встановленому цим договором та ст. 38 Закон України «Про іпотеку» на умовах та порядку, визначений на власний розсуд іпотеко держателя.
      17 травня 2019 року ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» звернулося до Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолетти Миколаївни із заявою про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 .
      21 травня 2019 року Державний реєстратор Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко В.М. прийняв рішення про проведення державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест».
      Як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №167397296 від 21 травня 2019 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест».
      Підставою виникнення права власності стали договір про відступлення прав за договором іпотеки від 04 березня 2019 року, договір іпотеки від 22 серпня 2006 року та кредитний договір від 22 серпня 2006 року.
      Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      Згідно ч. 1 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
      Як передбачено ч. 1 та ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Згідно ст. 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог потекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати:
      передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону;
      право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
      Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.
      Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
      Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
      Згідно ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор, серед іншого:
      встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема,:
      -відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом;
      -відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав;
      -відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах;
      -наявність обтяжень прав на нерухоме майно;
      -наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації;
      перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення;
      відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження;
      присвоює за допомогою Державного реєстру прав реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна у випадках, передбачених цим Законом;
      виготовляє електронні копії документів, поданих у паперовій формі, та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав);
      формує за допомогою Державного реєстру прав документи за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав;
      формує реєстраційні справи у паперовій формі.
      Відповідно до ст. 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав.
      Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
      Згідно п. 3 та 4 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» реєстратор відмовляє в державній реєстрації прав. якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.
      Відповідно до ч. 1 Стаття 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.
      Так, відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» є три різні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса та договір про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Частиною першою ст. 36 Закону України «Про іпотеку» іпотечне застереження прирівняне до окремого договору. Проте у разі його відсутності у договорі іпотеки - сторонам необхідно укласти окремий договорі щодо позасудового задоволення вимог кредитора.
      Як вбачається договору іпотеки сторони погодили можливість виникнення в іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя та у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» (підпункт 5.3 договору іпотеки).
      Таким чином ч. 1 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки, однозначно вказує на необхідність укладання окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у позасудовому порядку у разі відсутності іпотечного застереження у договорі іпотеки.
      При цьому законодавець фактично визначає іпотечне застереження окремим правочином за яким у сторін виникають певні права та обов`язки та який є підставою для вчинення дій щодо реєстрації права власності на заставне майно.
      Проте, докази укладення такого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у матеріалах справи відсутні.
      Окремого застереження в іпотечному договорі, як підставу виникнення права власності у іпотекодержателя, ст. 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції чинній на момент укладання договору іпотеки не передбачала і в іпотечному договорі сторони про це не домовлялися.
      А тому прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію права власності, що виникає на підставі договору про відступлення прав за іпотечним договором та договором іпотеки, є протиправним (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 квітня 2018 року в справі №554/14813/15-ц).
      Крім того, 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року, відповідно до п. 1 ст. 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
      -таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
      -загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
      Як вбачається з довідок про реєстрацію місця проживання №№3269, 3270 та 3271 від 05 листопада 2019 року у вказаній квартирі зареєстровані позивачка та двоє неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
      Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
      Згідно ст. 317 ЦК України зміст права власності полягає в наявності у особи правомочностей володіння, користування та розпорядження своїм майном.
      Як вбачається із матеріалів справи, квартира, яка є предметом іпотеки, загальна площа якої становить 47.1 кв.м, використовується як місце постійного проживання позивача, а тому не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем, як забезпечення виконання іпотекодавцем умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Тобто, згода іпотекодавця є обов`язковою.
      Суд вважає, що мораторій також розповсюджується на позасудове звернення стягнення на спірне іпотечне майно за ст. 37 Закону України «Про іпотеку», згідно правового висновку Верховного Суду в постанові від 20 листопада 2019 року в справі №802/1340-18-а.
      Таким чином, у відповідача Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко В.М., були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест».
      Разом з тим, суд звертає увагу й на те, що вказана квартира позивачкою придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою, а належить їй ще з 29 серпня 2005 року на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно.
      Крім того, згідно ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна.
      Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень.
      Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону.
      Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.
      Разом з тим, як встановлено з матеріалів справи, реєстрацію права власності на вказану квартируза ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» вчинено без попереднього дозволу органу опіки та піклування, що призвело до порушення прав неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
      Відтак, судом встановлено, що рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 , за Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» державним реєстратором прийнято протиправно, з порушенням вимог законодавства, а тому його дії слід визнати незаконними, а вказане рішення скасувати.
      Таким чином, судом встановлено порушене право позивачки, яке підлягає захистові, а позов про це задоволенню.
      Крім того, позивачкою представлене документальне підтвердження понесених нею судових витрат, що складаються із судового збору, які слід стигнути з відповідачів на її користь на підставі ст. 141 ЦПК України.
      На підставі викладеного та керуючись статтями 259, 265, 268 ЦПК України,
      вирішив:
      позовну заяву задовольнити.
      Визнати дії державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолети Миколаївни щодо проведення 17.05.2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» незаконними.
      Визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибало Віолети Миколаївни, індексний номер 46962473 від 21.05.2019 року, згідно з яким 17.05.2019 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 31638966 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1833952932218, за Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест».
      Стягнути з Державного реєстратора Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолетти Миколаївни та ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест» на користь ОСОБА_1 судові витрати, зокрема судовий збір в розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн. 40 (сорок) коп. з кожного.
      Повне судове рішення складено 02 жовтня 2020 року.
      Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складання повного рішення шляхом подання в зазначений строк апеляційної скарги через Вишгородський районний суд Київської області.
      Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_3 .
      Відповідач: Державний реєстратор Комунального підприємства «Путрівське» Рибалко Віолетта Миколаївна, ЄДРПОУ 41943094, адреса: Київська область, Васильківський район, с. Путрівка, вул. Путрівська, 46.
      Відповідач: ТОВ «Фінансова компанія «Алькор Інвест», ЄДРПОУ 39306471, адреса: м. Київ, вул. Шолуденка, 1-б, оф. 207.
      Третя особа: Орган опіки і піклування Вишгородської міської ради, адреса: Київська область, м. Вишгород, пл. Шевченка, 1.
      Суддя
      Джерело: ЄДРСР 92203597