Постановление ВСУ по пересмотру о взыскании украденного в Райффайзен Банк Аваль вклада после окончания его действия

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

2 березня 2016 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Лященко Н.П., 

суддів: Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,

Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення процентів за договором банківського вкладу та трьох відсотків річних за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2015 року, 

 

в с т а н о в и л а:

 

У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом.

 

Позивач зазначав, що між ним та банком 23 травня 2008 року було укладено договір НОМЕР_1 на вклад «Універсальний» строком на 12 місяців до 23 травня 2009 року під 25 % річних, за умовами якого він передав того ж дня до банку 30 тис. доларів США.

 

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 27 серпня 2012 року стягнуто з ПАТ «Райфайзен Банк Аваль» на його користь 30 тис. доларів США вкладу по договору, відсотки за договором банківського вкладу в сумі 6 716,58 доларів США, 3% річних за час затримки повернення вкладу – 1999,72 доларів США та 5475 доларів США пені, а всього стягнуто 44 191,30 доларів США.

 

Вказане рішення було виконано ПАТ «Райфайзен Банк Аваль» 6 листопада 2012 року, а тому позивач вважає, що на його користь підлягають стягненню відсотки за вкладом та 3% річних за час прострочення виконання зобов‘язання до дати фактичного розрахунку, тобто до 5 листопада 2012 року включно.

 

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 26 травня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

 

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 відсотки за вкладом в розмірі 25 705,47 доларів США, що за курсом Національного банку України становить 410 011,27 грн та 3% річних від суми боргу, що становить 525,2 доларів США (в гривневому еквіваленті складає 8 379,10 грн); вирішено питання про розподіл судових витрат.

 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

 

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1058, 1061 та 1070 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). 

 

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на постанови Верховного Суду України від 10 червня та 11 листопада 2015 року.

 

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ОСОБА_1 – ОСОБА_2 та ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

 

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

 

За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

 

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

 

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 передавав грошові кошти ОСОБА_4 – на той час начальнику Миргородського відділення Полтавської обласної дирекції ПАТ «Райфайзен Банк Аваль», яка привласнила їх, не зарахувавши на депозитні рахунки банку, та видала ОСОБА_1 офіційні документи – договір і прибутковий касовий ордер

 

Слідчим відділом Управління Служби безпеки України в Полтавській області проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за НОМЕР_2 від 21 листопада 2012 року, стосовно ОСОБА_4 за ознаками вчинення злочинів, передбачених частиною п’ятою статті 191, частиною першою статті 358, частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України.

 

Факт виникнення зобов’язань банку перед позивачем за договором НОМЕР_1 на вклад «Універсальний» від 23 травня 2008 року було встановлено рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 27 серпня 2012 року, яке набрало чинності 8 жовтня 2012 року. Суд встановив, що між позивачем та банком 23 травня 2008 року було укладено договір НОМЕР_1 на вклад «Універсальний» строком на 12 місяців до 23 травня 2009 року під 25 % річних, за умовами якого він передав того ж дня до банку 30 тис. доларів США.

 

Рішення банк виконав у добровільному порядку 26 жовтня 2012 року, перерахував на рахунок відповідача кошти в сумі 44 191,30 доларів США та 5 977 грн 50 коп., що підтверджується меморіальними ордерами НОМЕР_3 та НОМЕР_4 від 26 жовтня 2012 року та SWIFTТ-повідомленням від 26 жовтня 2012 року.

 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові ОСОБА_1 та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що між позивачем та банком існували договірні правовідносини, в установлений договором строк вклад позивачу повернуто не було, тому відповідно до статті 1061 ЦК України на користь позивача підлягають стягненню проценти за користування депозитним вкладом зі ставкою 25 % річних та 3 % річних, нараховані до дня, що передує фактичному поверненню депозиту вкладникові.

 

Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 10 серпня та 11 листопада 2015 року, наданих заявником як приклади невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, міститься висновок про те, що згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

 

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

 

За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. 

 

Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). 

 

Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. 

 

У справі, яка переглядається, встановлено, що умовами договору банківського вкладу від 23 травня 2008 року передбачено, що днем закінчення строку дії вкладу є 23 травня 2009 року (пункт 1.1. договору). Закінчення строку дії договору є підставою для закриття рахунку вкладника (пункт 5.4 договору). Підпунктом 2.4.5 договору визначено, що банк не нараховує відсотки після закінчення строку вкладу, визначеного у пункті 1.1 договору, тобто після 23 травня 2009 року. Крім того, у пункті 6.2 договору зазначено, що строк дії цього договору не продовжується, а після закінчення строку вкладу згідно з пунктом 1.1 сторони можуть укласти новий договір на умовах, що пропонуються банком на момент його укладення.

 

Підпунктом 3.4.1 договору передбачено, що вкладник зобов’язаний був чітко дотримуватися умов та положень цього договору. У підпункті 3.2.3 договору визначено, що після закінчення строку договору на вклад позивач повинен був отримати всі належні йому суми коштів за цими договором готівкою або шляхом безготівкового перерахування на його рахунки і таке перерахування мало здійснюватися шляхом оформлення вкладником письмової заяви встановленого зразка.

 

Вкладник не звертався до банку в день закінчення строку дії вкладу з вимогою про повернення вкладу та взагалі не звертався із заявою щодо подовження строку дії вкладу.

 

Договором не передбачено його автоматичної пролонгації (без додаткового погодження між сторонами) та зміни умов в односторонньому порядку. 

 

Отже, аналіз правових норм та умов договору дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов’язання банку в розмірі та на умовах, визначених договором банківського вкладу (депозиту), припинилися у строк, установлений цим договором.

 

Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

 

При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

 

Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за цим договором після закінчення терміну його дії.

 

Проте суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, частково задовольнивши позов, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України у спірних правовідносинах застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування вкладом у разі закінчення терміну його дії. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України і не з’ясував, який розмір процентів звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

 

Зважаючи на викладене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, є незаконними.

 

Не може залишатися в силі й рішення суду першої інстанції поза увагою якого також залишилися вищезазначені вимоги закону. Висновки суду про те, що правовідносини сторін випливають з делікту, не ґрунтуються на матеріалах справи.

 

Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи суди не встановили усіх обставин, необхідних для правильного застосування судом норм матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. 

 

Керуючись статтями 3603 , 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л а :

 

Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково.

 

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2015 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року та рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 26 травня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий

Н.П. Лященко

Судді:

Я.М. Романюк 

В.М. Сімоненко

Ю.Л. Сенін 

А.Г. Ярема

 

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 березня 2016 року у справі

№ 6-2861цс15

 

Закінчення строку дії депозитного договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

 

При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

 

Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за цим договором після закінчення терміну його дії.

 

Проте суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, частково задовольнивши позов, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України у спірних правовідносинах застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування вкладом у разі закінчення терміну його дії. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України і не з’ясував, який розмір процентів звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

 

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/148D2C21ECDE98CDC2257F720040FB89

[ANTIRAID]

ВСУ указал, что если в договоре отсутствует автоматическая пролонгация, то проценты по невозвращенному своевременно вкладу начисляются как на вклад по требованию.