ANTIRAID

Постановление ВАСУ об отмене решения ВСЮ о нарушении присяги судьей Святошинского райсуда

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2016 року

м. Київ

справа № 800/30/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді Зайцева М.П.,
суддів: Ланченко Л.В.,
Олендера І.Я.,
Приходько І.В.,
Цвіркуна Ю.І.,
за участю секретаря судового засідання - Бруя О.Д.,

представника позивача - ОСОБА_4, ОСОБА_5,
представника відповідача - Нарольської Т.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Вищого адміністративного суду України справу за адміністративним позовом ОСОБА_7 до Вищої ради юстиції про визнання незаконним та скасування рішення, -

В С Т А Н О В И В:

У січні 2016 року ОСОБА_7 (далі - ОСОБА_7, позивач) звернулась до суду з вказаним адміністративним позовом, в якому просить визнати незаконним та скасувати рішення Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ, відповідач) від 17 грудня 2015 року №1194/0/15-15 "Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді Святошинського районного суду м. Києва ОСОБА_7. за порушення присяги" (далі - рішення ВРЮ).

Позивач зазначив, що рішення ВРЮ є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки відповідачем не вирішено питання про застосування строків, в межах яких до судді можуть бути застосовані наслідки дисциплінарних справ, чим порушено його права на справедливий та неупереджений розгляд справи. Стверджує, що ВРЮ перевищено свої повноваження та в супереч імперативним приписам чинного законодавства здійснено оцінку доказів та переглянуто судові рішення, що належить виключно до компетенції судів вищої інстанції, а не органів, що здійснюють дисциплінарне провадження. Крім того, наголошує про неналежного суб'єкта звернення до ТСК про проведення спеціальної перевірки судді Святошинського районного суду м. Києва ОСОБА_7.

У запереченнях на позов представник відповідача пояснив, що для визначення строків притягнення судді до дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення за порушення присяги, підлягає застосуванню частина четверта статті 96 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд", відповідно до якої стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці. Крім того зазначив, що ВРЮ не здійснює перегляду судових рішень та їх аналізу на предмет правомірності, а лише надає оцінку діям судді при розгляді справи, зокрема, дотримання вимог законодавства щодо об'єктивності та неупередженості.

У судовому засіданні представники позивача вимоги, викладені в позовній заяві, підтримали.

Представник відповідача проти позову заперечив. Зазначає, що спірне рішення ВРЮ є законним, обґрунтованим, а підстави для задоволення позову відсутні.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Відповідно до статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно з частиною третьою статті 27 Закону України № 22/98-ВР від 15 січня 1998 року "Про Вищу раду юстиції" (далі - Закон № 22/98-ВР) акти Вищої ради юстиції можуть бути оскаржені в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства.

Частина четверта статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України закріплює, що Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРЮ визначені статтею 171-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Встановлено, що ОСОБА_7 в червні 1987 року обрана народним суддею Ленінградського районного народного суду м. Києва, склала присягу судді у лютому 1991 року.

Постановою Верховної Ради України від 19 червня 1997 року № 385/97-ВР призначена на посаду судді Ленінградського районного суду м. Києва безстроково.

Указом Президента України від 23 жовтня 2001 року № 1004/2001 переведена на посаду судді новоутвореного Святошинського районного суду м. Києва.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою слідчого судді ОСОБА_7. від 21 січня 2014 року задоволено клопотання старшого слідчого відділу Святошинського районного управління головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою підозрюваному ОСОБА_8

Суд дійшов висновку, що у кримінальному провадженні встановлено наявність передбачених статтею 177 КПК України ризиків, а саме можливість ОСОБА_8 переховуватись від органів досудового розслідування та суду, а також вчинення інших правопорушень.

За наслідками апеляційного розгляду колегія суддів Апеляційного суду м. Києва ухвалою від 6 лютого 2014 року залишила без змін ухвалу слідчого судді Святошинського районного суду м. Києва ОСОБА_7. від 21 січня 2014 року, вказавши при цьому, що слідчий суддя врахував всі обставини, з якими закон пов'язує можливість застосування виняткового запобіжного заходу, всебічно, повно провів судовий розгляд клопотання, адекватно оцінив ступінь порушення цінностей суспільства у даному кримінальному провадженні та своїм рішенням забезпечив високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів. Порушень норм чинного КПК України, які могли б стати підставою для скасування ухвали слідчого судді та зміни запобіжного заходу щодо підозрюваного ОСОБА_8, не встановлено.

Також ухвалою слідчого судді ОСОБА_7. від 22 січня 2014 року задоволено клопотання старшого слідчого відділу Святошинського районного управління головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою підозрюваному ОСОБА_9

Рішення суду першої інстанції було оскаржене в апеляційному порядку. За результатами розгляду апеляційних скарг Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 31 січня 2014 року скасував ухвалу слідчого судді Святошинського районного суду м. Києва ОСОБА_7. від 22 січня 2014 року та застосував до ОСОБА_9 запобіжний захід у вигляді домашнього арешту в певний період доби, заборонивши залишати місце проживання з 20 год. 00 хв. до 7 год. 00 хв. наступної доби.

Апеляційним судом зазначено, що слідчий суддя при розгляді клопотання про застосування ОСОБА_9 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою дійшов правильного висновку про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні останнім кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, та про наявність ризиків неналежної процесуальної поведінки підозрюваного та обґрунтовано вказав, що більш м'які запобіжні заходи не здатні запобігти наявним у провадженні ризикам. Істотних порушень судом норм КПК України, які б могли стати підставою для скасування ухвали слідчого судді та постановлення нової ухвали про відмову в задоволенні клопотання слідчого, не встановлено. Разом з тим, під час розгляду апеляційної скарги виникли підстави, які свідчать про зменшення вказаних ризиків, тому є необхідність для застосування щодо ОСОБА_9 більш м'якого запобіжного заходу.

Крім того, 24 січня 2014 року слідчим суддею ОСОБА_7 задоволено клопотання старшого слідчого відділу Святошинського районного управління головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою підозрюваному ОСОБА_10

Ухвалою слідчого судді Святошинського районного суду м. Києва ОСОБА_19 від 12 лютого 2014 року раніше застосований щодо підозрюваного ОСОБА_10 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою змінено на домашній арешт із застосуванням електронних засобів контролю. Прийняття такого рішення суд обґрунтував встановленими в ході проведення досудового розслідування за вказаним кримінальним провадженням обставинами, в тому числі наявністю постійного місця проживання, позитивною характеристикою та відсутністю судимостей. При цьому зазначив, що наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_10 злочину, передбаченого частиною другої статті 294 КК України, повністю підтверджуються зібраними у кримінальному провадженні доказами.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14 лютого 2014 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_11 в інтересах підозрюваного ОСОБА_10 на ухвалу слідчого судді Святошинського районного суду м. Києва від 24 січня 2014 року закрито у зв'язку з відмовою захисника від поданої апеляційної скарги.

Також судом встановлено, що за висновком Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі - ТСК) від 9 червня 2015 року № 42/02-15 визнано в діях судді Святошинського районного суду м. Києва ОСОБА_7. під час ухвалення нею вище наведених рішень про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою наявність ознак порушення присяги та направлено висновок з матеріалами перевірки до ВРЮ для подальшого розгляду та прийняття рішення.

За результатами розгляду наведеного висновку ТСК, відповідачем прийнято оскаржуване рішення, в обґрунтування прийняття якого зазначено наступне.

Слідчий суддя ОСОБА_7., застосовуючи запобіжній захід у вигляді тримання під вартою підозрюваному ОСОБА_8, дійшла висновку, що наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ним кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, повністю підтверджується зібраними у кримінальному провадженні доказами, у тому числі рапортом міліціонера-водія МПОР "Беркут" ГУ МВС України в м. Києві ОСОБА_12 від 20 січня 2014 року та протоколом одночасного допиту ОСОБА_8 і ОСОБА_12 від 20 січня 2014 року.

Крім того, застосовуючи запобіжній захід у вигляді тримання під вартою підозрюваному ОСОБА_9, слідчий суддя дійшла висновку, що наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ним кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, повністю підтверджується зібраними у кримінальному провадженні доказами, у тому числі рапортом міліціонера штурмового взводу ПМОР "Беркут" ОСОБА_13 від 20 січня 2014 року.

Однак, згідно з пунктом 2.2.9 Інструкції з діловодства в системі Міністерства внутрішніх справ України, затвердженої наказом МВС України від 23 серпня 2012 року № 747, рапорт відноситься до внутрішніх документів МВС України та відповідно до статті 99 КПК України не входить до переліку документів, які підтверджують наявність чи відсутність обставин, які мають значення для кримінального провадження.

Тобто відомості, які містились у рапорті від 20 січня 2014 року, не повинні були оцінені суддею ОСОБА_7 як докази обставин, які б свідчили про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним кримінального правопорушення. 

Також є неправильним посилання слідчого судді ОСОБА_7. як на доказ, що підтверджує обґрунтованість підозри, на протокол одночасного допиту ОСОБА_8 і ОСОБА_12 від 20 січня 2014 року, оскільки відповідно до вимог пункту 6 частини другої статті 87 КПК України суд зобов'язаний визнати істотним порушенням прав людини і основоположних свобод отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні. 

Крім того, слідчим суддею ОСОБА_7 у всіх трьох випадках не вказано доказів того, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу; не зазначено обставин на обґрунтування того, що жоден з більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти вказаним у клопотанні ризикам; не розглянуто можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів.

Слідчим суддею не враховано особи підозрюваних, зокрема те, що ОСОБА_8 має молодий вік, зареєстрований та постійно проживає у м. Києві, опікується батьком, який є інвалідом 1-ої групи та потребує постійного стороннього догляду; ОСОБА_14 має місце проживання у м. Києві та місце реєстрації, працює, має вищу освіту, виключно позитивно характеризується, у тому числі й народним депутатом України ОСОБА_15, який виявив бажання взяти підозрюваного на поруки; ОСОБА_10 має постійне місце проживання та реєстрації, раніше не судимий. 

Також, слідчим суддею ОСОБА_7 не взято до уваги те, що у протоколах про затримання підозрюваних не було зафіксовано фактичного часу їх затримання, як того вимагають приписи частини п'ятої статті 208 КПК України.

Виходячи з наведених обставин, ВРЮ дійшла висновку, що у судових рішеннях, які постановлені у формі ухвал слідчим суддею Святошинського районного суду м. Києва ОСОБА_7, не наведені належні і достатні мотиви та підстави їх ухвалення.

У підсумку Вища рада юстиції зробила висновок, що допущені слідчим суддею порушення, свідчать про необ'єктивний та упереджений розгляд справи, порочать звання судді, що є порушенням присяги і як наслідок, підставою для внесення подання про звільнення судді із займаної посади.

Аналізуючи викладені обставини, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог та протиправність оскаржуваного рішення ВРЮ, виходячи з наступних мотивів.

Зміст присяги судді закріплено частиною першою статті 55 Закону № 2453-VI, з якої випливає, що вступаючи на посаду, суддя урочисто присягає об'єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкоряючись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, дотримуватися морально-етичних принципів поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади.

Частинами другою та третьою статті 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що порушенням суддею присяги є: вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; недотримання суддею вимог та обмежень, встановлених Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції"; умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом; порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

Порушенням присяги судді, що обіймає адміністративну посаду в суді, є також невиконання ним посадових обов'язків, встановлених для відповідної адміністративної посади, пов'язаних з процесуальними діями.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Європейський суд з прав людини у своєму Рішенні від 9 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України" зазначив, що положення статті 32 Закону № 22/98-ВР залишає дисциплінарному органу широку свободу розсуду з питання щодо змісту поняття "порушення присяги" (пункт 174 Рішення). Згадане правове регулювання відповідатиме такій вимозі до якості закону, як його передбачуваність, лише за умови напрацювання національним дисциплінарним органом та судами конкретної та послідовної практики із застосування відповідних широко сформульованих положень закону (пункти 175-179 цього Рішення ЄСПЛ).

Приймаючи оскаржуване рішення, ВРЮ виходила з того, що в діях слідчого судді є ознаки порушення присяги судді, а саме, вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів (абзац другий, частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР).

Зазначена норма містить єдиний юридичний склад порушення присяги судді та передбачає сукупний аналіз зазначених ознак.

На думку колегії суддів, при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не доведено, що слідчим суддею ОСОБА_7 порушено присягу судді, оскільки не визначено всіх ознак цього складу порушення присяги, зокрема обставин, у чому полягали дії слідчого судді стосовно сумніву у чесності та непідкупності судових органів.

Слід зазначити, що висновки щодо порушення позивачем присяги судді, ВРЮ обґрунтовує неправильним застосуванням ним кримінального процесуального законодавства.

Частиною другою статті 177 КПК України встановлено, що підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

Отже, слідчий суддя під час розгляду клопотання про обрання щодо підозрюваного міри запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою наділений повноваженнями тлумачити закон, оцінювати факти та докази.

Тлумачення закону, оцінювання фактів і доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (п. 66 Рекомендацій СМ/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів ради Європи державам - членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки, ухвалених 17 листопада 2010 року).

Обмеження суду в цьому свідчитиме про порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статті 47 Закону № 2453-VI (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Незалежність судді, серед іншого, забезпечується порядком здійснення правосуддя, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; забороною втручання у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді.

При офіційному тлумаченні положень частин першої, другої статті 126 Конституції України Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004 року вказав, що незалежність суддів полягає передусім у їхній самостійності, непов'язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею. Зазначений підхід щодо забезпечення незалежності суддів закріплено у Конвенції про захист прав людини та основних свобод (4 листопада 1950 року), ратифікованої Верховною Радою України 17 липня 1997 року.

Верховний Суд України в пункті 10 постанови Пленуму від 13 червня 2007 року №8 "Про незалежність судової влади" зазначив, що відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, в якій вони ухвалені.

Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством.

Відповідно до Київських рекомендацій Організації з безпеки і співробітництва в Європі щодо незалежності судочинства у Східній Європі, на Південному Кавказі та у Середній Азії (Київ, 23-25 червня 2010 року) процедура притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності повинна стосуватися підтверджених випадків порушення правил професійної поведінки, які є значними, неприпустимими та, крім цього, ганьблять репутацію суддівства. Дисциплінарна відповідальність суддів не може бути наслідком змісту їхніх рішень або вироків, включаючи відмінності у юридичному тлумаченні між судами, наслідком прикладів суддівських помилок чи критики суддів.

Декларацією щодо принципів незалежності судової влади, прийнятої Конференцією голів Верховних судів країн Центральної та Східної Європи (о. Бріюні, Хорватія, 14 жовтня 2015 року) закріплено принципи, які встановлюють стандарти незалежності судової влади як однієї з трьох гілок державної влади, згідно з якими жоден суддя не повинен притягатися до дисциплінарної відповідальності чи звільнятися за ухвалені ним судові рішення, крім як у разі грубої недбалості чи навмисного порушення закону.

Таким чином органи, які вирішують питання про дисциплінарну відповідальність та відповідальність за порушення присяги судді, не наділені повноваженнями оцінювати законність судового рішення, оцінювати обставини у судових справах, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу.

Водночас колегія суддів зазначає, що під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховується характер правопорушення, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність непогашених дисциплінарних стягнень та інші обставини, що стосується вчиненого суддею дисциплінарного правопорушення. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципів пропорційності.

Приймаючи оскаржуване рішення ВРЮ не врахувала стаж роботи позивача на посаді судді, стан її здоров'я, позитивну характеристику, те, що до дисциплінарної відповідальності вона раніше не притягувалась, тобто як суддя не допускала свідомого та систематичного порушення законів України під час здійснення правосуддя, та можливість застосування до судді більш м'якого дисциплінарного стягнення, ніж звільнення.

Крім того, представники позивача у суді послалися на неповноважність суб'єкта звернення із заявою про перевірку судді ОСОБА_7.

В своїй заяві від 05 грудня 2014 року №05/1/1-119 вих-14 заступник Генерального прокурора України ОСОБА_18 звернувся до ТСК з перевірки суддів судів загальної юрисдикції про проведення спеціальної перевірки судді Святошинського районного суду м. Києва ОСОБА_7. тільки на підставі Закону України № 1188-VIII від 08 квітня 2014 року "Про відновлення довіри до судової влади в Україні" (далі - Закон № 1188-VIII).

Колегією суддів береться до уваги те, що прокурор представляв сторону обвинувачення у відповідному клопотанні, судове рішення за розглядом якого є предметом перевірки в даному дисциплінарному провадженні, однак своїм процесуальним правом на оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді від 24 січня 2014 року у справі №759/1040/14-к не скористався, з чого можливо зробити висновок про згоду сторони обвинувачення з таким рішенням суду.

Враховуючи зміст оскаржуваного рішення ВРЮ та наданих до суду матеріалів, відповідач не перевіряв повноваження заступника Генерального прокурора України ОСОБА_18 щодо звернення із такою заявою.

Аналізуючи положення Закону України "Про прокуратуру" та Регламенту Генеральної прокуратури України, чинних на час виникнення спірних правовідносин, є підстави вважати, що заступники Генерального прокурора України не наділені правом самостійного звернення з відповідними заявами до державних органів та органів із спеціальним статусом, у тому числі до ТСК, яка діє при ВРЮ.

Представником позивача не надано доказів того, що ОСОБА_18 було окремо уповноважено на звернення до ТСК із заявою щодо перевірки судді.

Отже, ВРЮ, як суб'єктом владних повноважень, не доведено в суді того, що заступник Генерального прокурора України ОСОБА_18 при зверненні до ТСК із заявою про перевірку судді ОСОБА_7. діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Також, відповідачем не надано належної оцінки наведеному зверненню заступника Генерального прокурора України ОСОБА_18 до ТСК, яке всупереч частини четвертої статті 83 Закону України № 2453-VI від 7 липня 2010 року "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон № 2453-VI) не містило відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку судді, а тому, у ТСК були усі підстави для відмовити у розгляді такого звернення.

Адміністративне судочинство вирішує спори "особи проти держави" і діє у сфері специфічних публічно-правових відносин, де стороною є особа, яка протистоїть державі - її владним інститутам, захищаючи свої права, свободи та інтереси. В адміністративному судочинстві діє презумпція неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень (стаття 71 КАС України), який зобов'язаний у порядку визначеної процесуальним законом судової процедури довести суду правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності.

Однак представники відповідача у суді усіх доводів позивача обгрунтовано не спростували та не довели правомірність рішення ВРЮ.

Аналізуючи наведені норми, враховуючи викладені обставини та висновки, колегія суддів вважає, що рішення ВРЮ від 17 грудня 2015 року №1194/0/15-15 "Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді Святошинського районного суду м. Києва ОСОБА_7. за порушення присяги" є незаконним і підлягає скасуванню.

Оскільки судова колегія прийшла до висновку про незаконність рішення ВРЮ та непідтвердження в діях судді ОСОБА_7. наявності порушення присяги судді, то підстав для застосування строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, про що зазначають представники позивача, суд не вбачає.

З урахуванням наведеного, викладені в позовній заяві обставини є обґрунтованими, а тому адміністративний позов підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 2, 7 - 9, 18, 159 - 163, 167, 171-1, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_7 до Вищої ради юстиції про визнання незаконним та скасування рішення - задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати рішення Вищої ради юстиції від 17 грудня 2015 року №1194/0/15-15 "Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді Святошинського районного суду м. Києва ОСОБА_7. за порушення присяги" .

Постанова набирає законної сили у порядку, передбаченому частиною сьомою статті 171-1 Кодексу адміністративного судочинства України, і може бути переглянута Верховним Судом України у порядку, на підставі та у строки, передбачені статтями 235- 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді: М.П. Зайцев
Л.В. Ланченко 
І.Я. Олендер 
І.В. Приходько
Ю.І. Цвіркун
 
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57492762

Share this post


Link to post
Share on other sites

Данным решением ВАСУ четко указал на отсутствие нарушения присяги в действиях судьи при принятии решений.

 

Также ВАСУ указал на:

 

- отсутствие полномочий у кого либо кроме судов предусмотренных процессуальным законодательством пересматривать решения и давать им оценку, оценивать обстоятельства судебных дел, решать вопросы о достоверности или недостоверности доказательств и т.д.;

 

- независимость судей при принятии решения и противоправности вмешательства кого-либо в данный процесс;

 

- отсутствие у прокуратуры полномочий подавать подобные заявления о нарушении присяги;

 

И в данном случае прямо указано, что в связи с отсутствием нарушения присяги, сроки вообще даже не рассматриваются.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 січня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 522/14890/16-ц
      Провадження N 14-498цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідачаСитнікО.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_3
      на ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року, ухвалені колегією суддів у складі Калараш А.А., Заїкіної А.П., Погорєлової С.О.,
      у цивільній справі
      за позовом ОСОБА_3
      до відповідачів:
      1. ОСОБА_7,
      2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Грін плюс" (далі - ТОВ "Грін плюс"),
      3. Приватного підприємства "Юридична компанія "Гарант" (далі - ПП "ЮК "Гарант"),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,- Товариство з обмеженою відповідальністю "Горяц-Т" (далі - ТОВ "Горяц-Т"),
      про визнання договору позики припиненим, визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності, визнання неправомірними дій з передачі майна.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому (з урахуванням уточнених позовних вимог) просив:
      ? визнати припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_7 у борг грошові кошти у розмірі 1 200 000 доларів США, у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі;
      ? визнати удаваним договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", укладений 17 квітня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Стукаленко Л.С., зареєстрований у реєстрі за N 437, відповідно до якого ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_7 прийняв у власність частку в розмірі 49,7 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", та встановити, що зазначений договір є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання;
      ? визнати за ОСОБА_3 право власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", вартість якої становить 2 485 000 грн;
      ? визнати неправомірними дії ОСОБА_7 та ТОВ "Грін плюс" з передачі об'єкта нерухомого майна "Громадський будинок. Будівля супермаркету з кафе, кулінарним та м'ясним цехом" загальною площею 2773,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ПП "ЮК "Гарант" на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року.
      2. Позов мотивовано тим, що у 2004 році ОСОБА_3 та ОСОБА_7 досягли згоди щодо передання останнім позивачу в позику окремими траншами грошових коштів під проценти. Письмової угоди сторони не укладали через принципову відмову від цього відповідача. За домовленістю сторін при отриманні кожного окремого траншу ОСОБА_3 надаватиме ОСОБА_7 розписку про отримання грошей. Зокрема, 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 отримав 1 200 000 доларів США, про що склав розписку. На забезпечення виконання зобов'язань сторони того самого дня уклали удаваний договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" для приховання договору застави, який насправді був вчинений з метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики.
      3. Позивач виконав свої зобов'язання за договором позики від 17 квітня 2013 року щодо повернення суми позики, що підтверджується наявністю у нього розписки від 17 квітня 2013 року, а тому відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання за договором позики на день звернення до суду припинені, однак ОСОБА_7 не повернув у його власність частку в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс". У подальшому 14 вересня 2016 року ОСОБА_7 та ТОВ "Грін плюс" передали належний йому на праві власності об'єкт нерухомого майна "Громадський будинок. Будівля супермаркету з кафе, кулінарним та м'ясним цехом" загальною площею 2773,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ПП "ЮК "Гарант" на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року б/н виключно з метою позбавлення права власності позивача на цей об'єкт, що, на його думку, є неправомірним. За захистом свого порушеного права він звернувся до суду з цим позовом.
      4. Представники ОСОБА_7, ТОВ "Грін плюс", ПП "ЮК "Гарант" заперечили проти задоволення позову ОСОБА_3, посилаючись на необґрунтованість та недоведеність позовних вимог.
      5. Зокрема, представник ОСОБА_7 пояснив, що жодного договору позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 не існувало та не існує; кошти ОСОБА_7 ОСОБА_3 не передавав; наявність у ОСОБА_3 розписки, яка написана самим ОСОБА_3, за відсутності будь-яких відміток про передачу коштів ОСОБА_7, є спробою ОСОБА_3 ввести суд в оману.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      6. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року (суддя Свячена Ю.Б.) позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7, у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі. Визнано удаваним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" від 17 квітня 2013 року та встановлено, що зазначений договір є договором застави, який припинено у зв'язку з припиненням основного зобов'язання. Визнано за ОСОБА_3 право власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", вартість якої становить 2 485 000 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      7. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки розписка про отримання коштів від 17 квітня 2013 року знаходиться у боржника - позивача, що свідчить про виконання ним зобов'язань за договором позики, то наявні підстави для задоволення позовних вимог про визнання припиненим договору позики. Також суд вважав доведеними й обґрунтованими позовні вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", укладеного 17 квітня 2013 року, та зробив висновок, що зазначений правочин є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання, а тому наявні підстави для визнання за позивачем права власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", вартість якої становить 2 485 000 грн.
      8. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ТОВ "Грін плюс", ПП "ЮК "Гарант" про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності та в частині визнання неправомірними дій з передачі майна - скасовано, провадження у справі у цій частині закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки ці позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а належать до юрисдикції господарського суду.
      9. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що спір, який виник між учасниками товариства щодо купівлі-продажу часток у статутному фонді цього товариства, пов'язаний з розпорядженням корпоративними правами, є корпоративним, а справа в цій частині позову підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      10. Апеляційний суд Одеської області рішенням від 07 грудня 2017 року скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року у частині вимог про визнання договору позики припиненим та відмовив у задоволенні цих позовних вимог.
      11. На обґрунтування рішення апеляційний суд зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання договору позики припиненим не доведені належними доказами, тому відсутні правові підстави для їх задоволення.
      Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог
      12. У січні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційними скаргами на ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права.
      13. У касаційній скарзі на ухвалу скаржник просив її скасувати, а справу у відповідній частині передати до цього суду для продовження розгляду. У касаційній скарзі на рішення апеляційного суду просив його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції в зазначеній частині позовних вимог.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційні скарги
      14. Зокрема, у касаційній скарзі на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року заявник, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив ухвалу апеляційного суду скасувати, справу в зазначеній частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Підставою оскарження ухвали апеляційного суду зазначив порушення судом правил предметної юрисдикції, яке, на його думку, полягає в тому, що позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ТОВ "Грін плюс", ПП "ЮК "Гарант" про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності та в частині визнання неправомірними дій з передання майна підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. На думку заявника, закриваючи провадження у справі, апеляційний суд зробив помилковий висновок, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки неправильно визначив характер і зміст спірних правовідносин.
      Доводи інших учасників справи
      15. Заперечення на касаційні скарги від інших учасників справи не надходили.
      Рух касаційних скарг
      16. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 29 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами.
      17. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 вересня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      18. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо визначення юрисдикції
      19. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      20. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      21. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      22. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      23. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
      24. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      25. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      26. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
      27. У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безимянная проти Росії" (заява N 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у межах однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту.
      28. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      29. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      30. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
      31. За змістом статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у спосіб, що встановлений законом або договором, чи іншим способом, що є ефективним та не суперечить закону.
      32. У поданому позові ОСОБА_3 просив:
      ? визнати припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_7 у борг грошові кошти у розмірі 1 200 000 доларів США, у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі;
      ? визнати удаваним договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", укладений 17 квітня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Стукаленко Л.С., зареєстрований у реєстрі за N 437, відповідно до якого ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_7 прийняв у власність частку у розмірі 49,7 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", та встановити, що зазначений правочин є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання;
      ? визнати за ОСОБА_3 право власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", вартість якої становить 2 485 000 грн;
      ? визнати неправомірними дії ОСОБА_7 та ТОВ "Грін плюс" з передачі об'єкта нерухомого майна "Громадський будинок. Будівля супермаркету з кафе, кулінарним та м'ясним цехом" загальною площею 2773,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ПП "ЮК "Гарант" на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року.
      33. Таким чином, зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач звернувся до суду за захистом свого права на частку в статутному капіталі товариства та прав учасника товариства, а також захистом прав ТОВ "Грін плюс" на витребування від ПП "ЮК "Гарант" об'єкта нерухомості.
      34. Відповідно до положень статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах), які кореспондуються з приписами статті 19 цього Кодексу (у чинній редакції), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.
      35. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      36. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      37. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України (у вказаній редакції), згідно з пунктами 1, 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; і справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      38. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; що виникають з корпоративних відносин, в тому числі між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах, й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 3, 4, 15 частини першої статті 20 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      39. Відповідно до частини першої статті 62 Господарського кодексу України (далі - ГК України) підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
      40. Як установлено в частинах першій, третій статті 167 ГК України, корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      41. Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи, у тому числі й той, який вибув.
      42. Щодо вимог про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином слід відзначити, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
      43. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, правочин який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
      44. Укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7 договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", посвідчений приватним нотаріусом Стукаленко Л.С. за реєстровим N 437, відповідно до якого ОСОБА_7 набув у власність 49,7 % у статутному капіталі зазначеного товариства, стосується розпорядження корпоративними правами.
      45. Таким чином, вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору про право на частку в статутному капіталі товариства та підлягають з'ясуванню судом під час вирішення корпоративного спору.
      46. З урахуванням наведених норм процесуального права правовідносини, які виникли між сторонами у справі щодо визначення належності частки в статутному капіталі товариства, є господарсько-правовими.
      47. Як убачається з позовних вимог, позивач вважає порушеним своє право власності на частку у статутному капіталі, якою, на його думку, відповідач ОСОБА_7 заволодів на забезпечення вимог за договором позики і яку має повернути у зв'язку з виконанням зобов'язання за цим договором. Тому належним способом захисту позивача є позов про повернення з володіння відповідача частки у статутному капіталі товариства (підпункт "е" пункту 3 частини п'ятої статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань"). Таким чином, питання про удаваність спірного договору купівлі-продажу та про належність права власності на частку у статутному капіталі мають вирішуватись у межах відповідного спору за правилами господарського судочинства.
      48. Отже, апеляційний суд зробив законний та обґрунтований висновок про необхідність закриття провадження у справі в указаній частині позовних вимог, оскільки справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      49. У частині вимог про визнання неправомірними дій ОСОБА_7 та ТОВ "Грін плюс" з передачі об'єкта нерухомого майна у власність ПП "ЮК "Гарант" суд першої інстанції зробив правильний висновок, що такий спосіб захисту цивільних прав, як визнання неправомірними дій фізичної та юридичної особи з передання об'єкта нерухомого майна у власність, не передбачений чинним законодавством, але відмовив у позові в цій частині. Апеляційний суд у цій частині скасував рішення та закрив провадження, оскільки правильність обраного позивачем способу захисту має оцінити суд, до юрисдикції якого належить розгляд спору.
      50. Підстав для висновків про те, що апеляційний суд, закриваючи провадження у справі у відповідній частині, порушив правила предметної чи суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
      Щодо позовних вимог про визнання договору позики припиненим
      51. Стосовно законності й обґрунтованості оскаржуваного ОСОБА_3 у касаційній скарзі рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      52. Задовольняючи позов у частині вимоги про визнання припиненим договору позики у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі, суд першої інстанції керувався частиною другою статті 1047 ЦК України, якою передбачено, що на підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Таким чином, суд першої інстанції виходив з того, що розписка є письмовим доказом, яким підтверджується укладання договору позики.
      53. Крім того, суд першої інстанції зробив висновок, що укладення оспорюваного договору купівлі-продажу не було спрямоване на настання реальних наслідків. Цей висновок суд першої інстанції мотивував тим, що: оплата позивачу ціни частки у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", яка була предметом договору, не підтверджена належними доказами; належний ТОВ "Грін плюс" об'єкт нерухомості (супермаркет) залишився у володінні та користуванні ОСОБА_3; в ньому розташований супермаркет "Віртус", у якому здійснює господарську діяльність пов'язане з позивачем ТОВ "Горяц-Т"; вже після укладення договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" від 17 квітня 2013 року ТОВ "Горяц-Т" здійснило реконструкцію належного ТОВ "Грін плюс" об'єкта нерухомості та ввело його в експлуатацію, що підтверджується декларацією, зареєстрованою Департаментом ДАБІ в Одеській області від 08 квітня 2015 року N ОД143150990702; позивач залишився на посаді директора та займав цю посаду до липня 2016 року, тобто контролював діяльність підприємства; наведене також підтверджується поясненнями свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, а також поясненнями позивача, наданими ним як свідком; сторони провели переговори для врегулювання конфлікту, хід яких зафіксовано у документах від 08 та 22 грудня 2015 року, в яких наявні підписи ОСОБА_3, ОСОБА_11 та ОСОБА_10; свідок ОСОБА_9 пояснила, що саме вона відповідала за щомісячні розрахунки, звірки та передачу ОСОБА_7 процентів за користування грошовими коштами, зокрема і за цим договором позики, тощо.
      54. Скасовуючи рішення суду першої інстанції і відмовляючи в позові в частині вимоги про визнання припиненим договору позики у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі, апеляційний суд зазначив, що розписка від 17 квітня 2013 року, на яку посилається позивач щодо отримання ним від ОСОБА_7 у позику 1 200 000 доларів США зі сплатою 24 % річних, не відповідає вимогам закону та не містить вказаних обов'язкових умов щодо складання договору позики (статті 1046, 1047, 1049 ЦК України). Водночас апеляційний суд не вказав, яких саме умов не містить розписка, які, на думку апеляційного суду, є обов'язковими. Таким чином, цей висновок апеляційного суду є передчасним.
      55. Апеляційний суд також вважав помилковим посилання суду першої інстанції на пояснення свідків ОСОБА_10, ОСОБА_9, відповідно до яких ОСОБА_10 разом зі ОСОБА_11 виконували наприкінці 2015 року функції медіаторів, а ОСОБА_9 відповідала за щомісячні розрахунки, звірки та передавала ОСОБА_7 певні кошти, оскільки згідно з положеннями частини першої статті 1051 ЦК України якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. При цьому апеляційний суд не врахував, що позивач не стверджував, що письмовий документ від 08 грудня 2015 року (а. с. 7-8, т. 1), підписаний ОСОБА_3 (сторона 1) та свідками ОСОБА_11 (з боку ОСОБА_7.) і ОСОБА_10 (з боку ОСОБА_3 І.), є договором позики. Позивач посилався на його існування лише як письмового доказу, який підтверджує удаваність правочину купівлі-продажу частки (перехід частки до ОСОБА_7 до моменту повернення позики та зобов'язання ОСОБА_7 повернути частку після такого повернення). Відповідний доказ має оцінити суд, до юрисдикції якого належить розгляд спору, тому оцінка, надана апеляційним судом, є передчасною.
      56. Апеляційний суд не надав оцінки і не спростував висновків суду першої інстанції про те, що укладення оспорюваного договору купівлі-продажу не було спрямоване на настання реальних наслідків; що оплата позивачу ціни частки у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", яка була предметом договору, не підтверджена належними доказами; що належний ТОВ "Грін плюс" об'єкт нерухомості (супермаркет) залишився у володінні та користуванні ОСОБА_3; що в ньому розташований супермаркет "Віртус", у якому здійснює господарську діяльність пов'язане з позивачем ТОВ "Горяц-Т"; що вже після укладення договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" від 17 квітня 2013 року ТОВ "Горяц-Т" здійснило реконструкцію належного ТОВ "Грін плюс" об'єкта нерухомості та ввело його в експлуатацію; що позивач залишився на посаді директора та займав цю посаду до липня 2016 року, тобто контролював діяльність підприємства.
      57. Апеляційний суд зазначив, що документи, що містять певні грошові розрахунки, копії яких долучені до матеріалів справи (а. с. 128-135, т. 1), не відповідають наведеним вище вимогам, і встановити з їх змісту те, що вони були отримані чи передані у зв'язку з виконанням конкретного договору позики чи будь-яких інших зобов'язань, неможливо. Водночас у судовому рішенні немає будь-якої оцінки того, яких саме розрахунків між сторонами можуть стосуватися ці документи, якщо вони не стосуються оспорюваного договору позики, та немає пояснень відповідачів з цього приводу.
      58. Зазначене свідчить про те, що апеляційний суд дійшов передчасних висновків, що укладення сторонами договору позики та його припинення у зв'язку з виконанням зобов'язань за цим договором позивачем не доведено.
      59. Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі N 338/180/17 (провадження N 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі N 905/1926/16 (провадження N 12-187гс18).
      60. Апеляційний суд дійшов висновку про відмову в задоволенні вимоги про визнання договору позики припиненим, оскільки рішення загальних зборів ТОВ "Грін плюс" від 17 квітня 2013 року не оскаржене, не скасоване та є дійсним, а позивач не довів своєї вимоги про визнання договору позики припиненим.
      61. Як зазначено вище, у цій справі позивач вважає порушеним своє право власності на частку у статутному капіталі, якою, на його думку, відповідач ОСОБА_7 заволодів на забезпечення вимог за договором позики і яку має повернути у зв'язку з виконанням зобов'язання за цим договором. Тому належним способом захисту позивача є позов про повернення з володіння відповідача частки у статутному капіталі товариства (підпункт "е" пункту 3 частини п'ятої статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань"). Таким чином, питання існування основного зобов'язання, за яким, за твердженням позивача, було передбачене забезпечувальне зобов'язання, може бути вирішене з використанням належних засобів доказування у межах відповідного спору за правилами господарського судочинства.
      62. Тому позов у частині вимоги про визнання припиненим договору позики у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі не підлягає задоволенню, оскільки позовна вимога не відповідає належному способу захисту прав позивача.
      63. Задоволення такої вимоги, з одного боку, саме по собі не призведе до захисту прав позивача, оскільки не вирішить питання про повернення частки у статутному капіталі позивачу, а з іншого боку - спричинить штучне передрішення спору про застосування належного способу захисту, який має розглядатися за правилами іншого судочинства. Отже, у позові в цій частині слід відмовити.
      64. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а судових рішень - без змін з мотивів, викладених у цій постанові. У такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року у справі N 522/14890/16-ц залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      О.С. Золотніков І.В. Саприкіна
      О.Р. Кібенко О.С. Ткачук
      В.С. Князєв В.Ю. Уркевич
      Яновська О.Г.
      Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанову оформлено суддею Кібенко О.Р.
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      19 лютого 2019 року
      м. Київ
      справа № 349/1487/14-к
      провадження № 51-4717 км 18
      Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
      головуючого Щепоткіної В. В.,
      суддів Кишакевича Л. Ю., Остапука В. І.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Буланова О. П.,
      захисника Юхименко Р. І., виправданого ОСОБА_2,  
      розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Балас К. В., який брав участь у розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій, на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 24 січня 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42014000000000535, за обвинуваченням
      ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, котрий народився у с. Лівчиці Городоцького району Львівської області, проживає на АДРЕСА_1, раніше не судимого,
      у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368 КК.
      Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
      Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 травня 2015 року ОСОБА_2 засуджено за ч. 3 ст. 368 КК (в редакції Закону № 1508-VI від 11.06.2009) до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з позбавленням права обіймати посади, пов'язані із здійсненням правосуддя, строком на 3 роки та з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна. На підставі ст. 54 КК ОСОБА_2 позбавлено другого кваліфікаційного класу судді.
      Згідно з вироком ОСОБА_2 визнано винуватим у тому, що він, працюючи на посаді судді Залізничного районного суду міста Львова, будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, діючи всупереч інтересам служби, з корисливих мотивів, упродовж 2010-2011 років одержав хабарі за сприяння у розгляді цивільної та кримінальної справ, що перебували у його провадженні.
      Так, з вересня 2010 року у провадженні судді ОСОБА_2 перебувала цивільна справа № 2-3697/10 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу, у якій ОСОБА_2 як головуючим у справі 08 листопада 2010 року ухвалене судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. 09 листопада 2010 року о 16:44 ОСОБА_2 з корисливих мотивів, використовуючи своє службове становище всупереч інтересам служби, перебуваючи у своєму службовому кабінеті на третьому поверсі Залізничного районного суду міста Львова за адресою: АДРЕСА_2, під час спілкування з ОСОБА_4 висунув останньому незаконну вимогу про дачу хабара за винесення вищевказаного рішення на його користь, не озвучивши суми. Погодившись на цю вимогу, ОСОБА_4 того ж дня о 17:02 на балконі службового кабінету ОСОБА_2 на власний розсуд відрахував та, перебуваючи у службовому кабінеті, передав останньому 2400 грн.
      16 лютого 2011 року о 09:22 ОСОБА_2, працюючи на посаді судді Залізничного районного суду міста Львова, будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, на сходах третього поверху будівлі Залізничного районного суду міста Львова, діючи повторно, одержав від адвоката ОСОБА_5 хабар у сумі 400 000 грн., що є особливо великим розміром, за постановлення у кримінальній справі № 183-0333 відносно ОСОБА_6 обвинувального вироку зі звільненням останнього від відбування покарання з випробуванням.
      Так, з вересня 2010 року у провадженні судді ОСОБА_2 перебувала кримінальна справа № 183-0333 про обвинувачення ОСОБА_6 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 201, ч. 2 ст. 208, ч. 3 ст. 209, ч. 3 ст. 212 КК. Приблизно в середині жовтня 2010 року між захисником підсудного ОСОБА_6 - адвокатом ОСОБА_5 та суддею ОСОБА_2 у службовому кабінеті останнього відбулася розмова, під час якої ОСОБА_2 з корисливих мотивів вирішив одержати хабар за постановлення виправдувального вироку, показавши ОСОБА_5 десять пальців рук, зазначивши про необхідність додавання нулів, з чого останній зробив висновок про вимагання хабара в сумі 10 000 доларів США. 22 грудня 2010 року близько 12:00 год. адвокат ОСОБА_5, перебуваючи у службовому кабінеті судді ОСОБА_2, передав згоду ОСОБА_6 про дачу хабара у розмірі 10 000 доларів США, однак ОСОБА_2 пояснив ОСОБА_5, що розмір хабара має складати 100 000 доларів США, суму якого власноруч написав на аркуші для нотаток. 13 січня 2011 року приблизно о 12:30 у службовому кабінеті судді ОСОБА_2 відбулася розмова між ним та адвокатом ОСОБА_5, в ході якої ОСОБА_2 погодився зменшити розмір хабара на половину до 50 000 доларів США за постановлення у справі обвинувального вироку зі звільненням ОСОБА_6 від відбування покарання з випробуванням. 16 лютого 2011 року о 09:22 ОСОБА_2 з корисливих мотивів, перебуваючи на сходах третього поверху будівлі Залізничного районного суду міста Львова, одержав від ОСОБА_5 хабар в сумі 400 000 грн., що є особливо великим розміром, за постановлення у кримінальній справі відносно ОСОБА_6 вироку, не пов'язаного з позбавленням волі з призначенням засудженому іспитового строку.
      Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 24 січня 2018 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_2 скасовано, а кримінальне провадження закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК у зв'язку невстановленням достатніх доказів для доведення його винуватості і вичерпанням можливості їх отримати.
      Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
      У касаційній скарзі з доповненнями прокурор Балас К. В., посилаючись на істотне порушенні вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_2 скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. На думку прокурора, наявні в матеріалах кримінального провадження докази є допустимими та достатніми для доведення винуватості ОСОБА_2 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368 КК (в редакції Закону № 1508-VI від 11.06.2009), про що обґрунтовано було зазначено у вироку місцевого суду. Разом із тим, за результатами апеляційного розгляду всупереч приписам ст. 23 КПК апеляційний суд без безпосереднього дослідження доказів обвинувачення надав їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, чим істотно порушив вимоги процесуального закону. Крім того вважає, що розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції здійснено незаконним складом суду, оскільки суддя Філюк П. Т. раніше брав участь в апеляційному розгляді, за наслідками якого кримінальну справу щодо ОСОБА_2 в порядку КПК 1960 року було направлено для проведення додаткового розслідування.
      Позиції учасників судового провадження
      У письмових запереченнях на касаційну скаргу прокурора захисник Юхименко Р. І. вказала на законність і обґрунтованість ухвали апеляційного суду щодо ОСОБА_2 та просила залишити її без зміни.
      В судовому засіданні захисник Юхименко Р. І. та виправданий ОСОБА_2 заперечили проти задоволення касаційної скарги прокурора.
      Прокурор про дату, час та місце касаційного розгляду був повідомлений належним чином, проте в судове засідання не з'явився і про причини неявки не повідомив.
      Мотиви Суду
      За змістом ст. 62 Конституції України під час розгляду кримінальних проваджень має суворо додержуватись принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
      Згідно з вимогами ст. 91 КПК доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.
      Обов'язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та, в установлених КПК випадках, - на потерпілого.
      Відповідно до ст. 86, ст. 87 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може послатися суд при ухваленні судового рішення. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, в тому числі внаслідок порушення права особи на захист та шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень.
      В обґрунтування висновку про винуватість ОСОБА_2 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368 КК (в редакції Закону № 1508-VI від 11.06.2009), суд першої інстанції послався на показання свідків обвинувачення, дані протоколів слідчих дій, матеріали за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також висновки експертиз.
      Разом із тим, перевіривши вирок за апеляціями обвинуваченого, захисника та прокурора, надавши оцінку доказам на предмет їх допустимості та достатності для підтвердження висунутого ОСОБА_2 обвинувачення, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що зібрані стороною обвинувачення докази є недопустимими та недостатніми для доведення винуватості ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованих йому злочинів.
      Такий висновок апеляційного суду достатньо мотивований й ґрунтується на даних, які були належним чином перевірені апеляційним судом та змістовно наведені в ухвалі. 
      Так, згідно ст. 290 КПК, якщо сторона обвинувачення не здійснить відкриття матеріалів досудового розслідування стороні захисту, то суд не має права допустити відомості, що містяться в цих матеріалах, як докази. 
      Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року (справа № 751/7557/15-к), у випадку невідкриття стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК, процесуальних документів, які стали підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій, суд не має права допустити відомості, що містяться в цих матеріалах кримінального провадження, в якості доказів.
      Як убачається з матеріалів кримінального провадження та не заперечується учасниками судового провадження, процесуальні документи, що стали підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо ОСОБА_2 стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК, на стадії закінчення досудового розслідування не відкривалися. У зв'язку зі знищенням цих документів, також не було можливості відкрити та дослідити їх і під час розгляду кримінального провадження судом.
      За таких обставин, апеляційний суд на підставі ст. 290 КПК правильно вказав на недопустимість даних, що містяться в матеріалах за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо ОСОБА_2, в якості доказів.
      При цьому, надаючи оцінку іншим матеріалам кримінального провадження, апеляційний суд обґрунтовано визнав їх такими, що не підтверджують поза розумним сумнівом винуватість ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованих йому злочинів, оскільки самих лише показань свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5, котрі стверджували, що передавали грошові кошти в якості хабара, є недостатньо для спростування доводів сторони захисту про непричетність ОСОБА_2 до вчинення злочинів. Інші свідки безпосередніми очевидцями злочинів не були, дали показання з чужих слів, або ж є співробітниками правоохоронних органів, а тому їх показання на підставі ст. 97 КПК не можуть бути визнані допустимими доказами.
      Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про порушення органом досудового розслідування вимог кримінального процесуального закону при врученні ОСОБА_2 повідомлення про підозру.
      Так, відповідно до ч. 4 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», п. 3 ч. 1 ст. 481 КПК повідомлення судді про підозру здійснюється лише Генеральним прокурором або його заступником. Вказана вимога обумовлена особливим статусом суддів і є гарантією їх незалежності та імунітету.
      За змістом ст. 276 КПК процедура здійснення повідомлення про підозру включає в себе складання письмового повідомлення про підозру та відповідно його вручення підозрюваному уповноваженою особою.
      Таким чином, у випадку коли у вчиненні злочину підозрюється особа, щодо якої згідно з приписами ст. 480 КПК передбачено здійснення особливого порядку кримінального провадження, письмове повідомлення про підозру такій особі повинно бути вручене безпосередньо посадовими особами органів прокуратури, визначеними у пунктах 1 - 4 ч. 1 ст. 481 КПК, і здійснення такої дії не може бути передоручене.
      Разом із тим, як убачається з матеріалів кримінального провадження, письмове повідомлення про підозру судді ОСОБА_2 хоча й було складено першим заступником Генерального прокурора України, проте вручене особою, яка за посадою не є Генеральним прокурором або його заступником, чим істотно порушено вимоги процесуального закону в частині процедури притягнення особи до кримінальної відповідальності. 
      Зазначені порушення отримали належну оцінку суду апеляційної інстанції, який за результатами апеляційного розгляду дійшов обґрунтованого висновку про недопустимість доказів сторони обвинувачення та відповідно їх недостатність для доведення у визначений процесуальним законом спосіб та поза будь-яким розумним сумнівом винуватості ОСОБА_2 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368 КК, а тому правильно скасував обвинувальний вирок і закрив кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК.
      Ухвала апеляційного суду достатньо вмотивована та відповідає вимогам ст. 419 КПК.
      Доводи касаційної скарги прокурора про порушення апеляційним судом принципу безпосередності дослідження доказів є безпідставними. За результатами апеляційного розгляду апеляційний суд не встановлював інших обставин кримінального провадження ніж ті, що були встановлені судом першої інстанції, натомість, вказавши на очевидні порушення процедури отримання доказів, що не оспорювалось стороною обвинувачення, визнав вказані докази недопустимими та відповідно недостатніми для підтвердження висунутого ОСОБА_2 обвинувачення.
      Також необґрунтованими є й доводи про незаконний склад суду апеляційної інстанції, оскільки згідно ст. 76 КПК не встановлено заборони повторної участі судді у кримінальному провадженні в суді апеляційної інстанції у випадку, коли такий суддя раніше у складі колегії апеляційного суду приймав рішення про скасування вироку суду першої інстанції.
      Порушень вимог кримінального процесуального закону, які б могли вплинути на правильність висновків апеляційного суду та були б підставою для скасування ухвали апеляційного суду, не встановлено.
      За таких обставин, касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню.
      Керуючись статтями 434, 436, 441, 442 КПК, суд
      ухвалив:
      Ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 24 січня 2018 року щодо ОСОБА_2 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.
      Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Судді:
      В. В. Щепоткіна Л. Ю. Кишакевич В.І. Остапук 
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/80115441
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      іменем України
      5 лютого 2019 року
      м. Київ
      справа № 754/12820/15-к
      провадження № 51-3099км18
      Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
      головуючогоБущенка А.П.,суддів Голубицького С.С., Григорєвої І.В.,за участю: секретаря судового засідання Манацької І.А.,прокурораПономарьової М.С., захисникаНадубової О.А.,розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на вирок Деснянського районного суду міста Києва від 15 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 2 листопада 2017 року щодо
      ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1,
      виправданого за обвинуваченням у вчиненні злочинів, передбачених частинами 1 та 2 статті 307, частиною 2 статті 311, частинами 1 та 3 статті 321, частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК).
      Обставини справи
      1. ОСОБА_7 обвинувачувався:
      - у незаконному придбанні та зберіганні психотропної речовини з метою збуту, незаконному збуті психотропної речовини (частина 1 статті 307 КК);
      - у незаконному придбанні та зберіганні прекурсорів з метою збуту, незаконному збуті прекурсорів (частина 2 статті 311 КК);
      - у незаконному придбанні та зберіганні з метою збуту, незаконному збуті сильнодіючих лікарських засобів (частина 1 статті 321 КК);
      - у повторному незаконному придбанні, зберіганні з метою збуту, повторному незаконному збуті психотропних речовин у великих розмірах (частина 2 статті 307 КК); 
      - у повторному незаконному придбанні, зберіганні з метою збуту, повторному незаконному збуті сильнодіючих лікарських засобів (частина 3 статті 321 КК); 
      - у придбанні та зберіганні вогнепальної зброї та бойових припасів без передбаченого законом дозволу (частина 1 статті 263 КК).
      2. Відповідно до обвинувального акта злочини було вчинено за таких обставин:
      У невстановлені досудовим розслідуванням час, місці та спосіб ОСОБА_7 незаконно придбав психотропну речовину амфетамін, сильнодіючий лікарський засіб метандієнон, прекурсор ефедрин, які став незаконно зберігати при собі з метою збуту.
      3 квітня 2015 року близько 11:40 у приміщенні фітнес-клубу «Гладіатор» м. Києві під час проведення негласної слідчої дії у формі оперативної закупки ОСОБА_7 за 2900 грн збув особі під псевдонімом ОСОБА_8 0,621 г амфетаміну, дві упаковки з таблетками ефедрину масою 1,20 г та 10 упаковок з таблетками метандієнону масою 2,00 г. 
      22 квітня 2015 року близько 18:55 біля того ж фітнес-клубу під час проведення оперативної закупки ОСОБА_7 за 1250 грн повторно продав ОСОБА_8 0,678 г амфетаміну та таблетки метандієнону масою 0,5 г.
      5 травня 2015 року близько 16:25 там же під час проведення оперативної закупки ОСОБА_7 за 3000 грн повторно збув ОСОБА_8 10,298 г амфетаміну та таблетки метандієнону масою 1,00 г.
      Крім того, у невстановлені досудовим розслідуванням час, місці та спосіб незаконно ОСОБА_7 придбав вогнепальну зброєю - самозарядний пістолет «MAUSER Mod.90» калібру 9 мм, та 4 патрони до нього калібру 9 мм, які переніс до місця свого проживання на АДРЕСА_1, де зберігав без передбаченого законом дозволу до 5 травня 2015 року, коли їх було виявлено під час обшуку квартири.
      3. Деснянський районний суд міста Києва вироком від 15 вересня 2016 року визнав ОСОБА_7 невинуватим у пред'явленому обвинуваченні та виправдав за недоведеністю вчинення обвинуваченим кримінальних правопорушень.
      4. Апеляційний суд міста Києва ухвалою від 2 листопада 2017 року залишив без змін виправдувальний вирок суду першої інстанції.
      Вимоги і доводи касаційної скарги
      5. Сторона обвинувачення у касаційній скарзі просить на підставах, визначених пунктами 1-2 частини 1 статті 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), скасувати оскаржені вирок та ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
      6. На думку прокурора, той факт, що сторона обвинувачення не надала суду відповідні постанови прокурора, не свідчить їх відсутність взагалі, а тому суд не міг визнати докази, отримані під час проведення оперативних закупок, недопустимими.
      7. Також він не погоджується з висновками суду щодо недопустимості протоколів слідчих дій через їх неналежне оформлення і стверджує, що такі порушення не свідчать про порушення порядку отримання цих доказів та, відповідно, про їх недопустимість.
      8. Також безпідставним прокурор вважає й висновок суду щодо наявності провокації злочину, посилаючись на неодноразовий збут психотропної речовини та вилучення у ОСОБА_7 в автомобілі електронних ваг із нашаруваннями амфетаміну. 
      9. Крім того, сторона обвинувачення вважає, що винуватість ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 263 КК, доведено поза розумним сумнівом належними та допустимими доказами.
      10. Також прокурор зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки доводам прокурора, аналогічним його доводам у касаційній скарзі.
      Позиції учасників касаційного розгляду
      11. Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, клопотань про його відкладення до суду касаційної інстанції не надходило.
      12. У судовому засіданні прокурор підтримала касаційну скаргу частково, просила скасувати ухвалу апеляційного суду через її невідповідність вимогам 419 КПК і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Зокрема представник обвинувачення заперечила висновки апеляційного суду щодо наявності провокації з боку органу досудового слідства, а також наголосила, що в справі є достатньо допустимих доказів для доведеності винуватості ОСОБА_7 за частиною 1 статті 263 КК.
      13. Захисник заперечив проти задоволення касаційної скарги та просив залишити ухвалу апеляційного суду без зміни, вважаючи її законною і обґрунтованою.
      Оцінка Суду
      14. Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши наведені у скарзі та доповненнях доводи, Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково на таких підставах.
      Щодо визнання недопустимими результатів негласних слідчих дій 3 квітня, 22 квітня та 5 травня 2015 року
      15. Суд першої інстанції, керуючись положеннями частини 4 статті 246 КПК, визнав недопустимими доказами протоколи проведення 3 квітня, 22 квітня та 5 травня 2015 року оперативних закупок, посилаючись, зокрема, на те, що сторона обвинувачення не надала суду постанов прокурора про їх проведення. Крім того, обґрунтовуючи недопустимість цих протоколів, суд послався на ряд їх недоліків, докладно описаних у вироку.
      16. Прокурор, не заперечуючи того факту, що відповідні постанови прокурора не були надані суду, вважає, що суд міг за власною ініціативою отримати ці постанови у відповідних посадових осіб, а тому визнання доказів недопустимими на цій підставі є необґрунтованим.
      17. Суд не погоджується з таким доводом прокурора.
      18. Відповідно до частини 2 статті 92 КПК обов'язок доказування допустимості доказів покладено на сторону, що їх подає. За частинами 1 та 3 статті 22 КПК кримінальне провадження передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій засобами, передбаченими цим Кодексом, а функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу.
      19. Суд вважає правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про визнання недопустимими доказів сторони обвинувачення, допустимість яких не доведено цією стороною. Довід прокурора, наведений в касаційній скарзі, фактично зводиться до вимоги покласти обов'язок доказування допустимості доказів на суд, що суперечить наведеним вище положенням закону.
      20. Оскільки згадана вище підстава, на яку послалися суди, сама по собі є достатньою для визнання доказів недопустимими, Суд не вважає за необхідне розглядати заперечення прокурора щодо інших наведених в судових рішеннях підстав виключення тих же доказів, у тому числі посилання на провокацію злочину.
      Щодо визнання судом недопустимими інших доказів
      21. Визнавши проведені 3 квітня, 22 квітня та 5 травня 2015 року оперативні закупки здійсненими з порушенням установленого законом порядку, суд виключив як недопустимі й інші безпосередні результати цих негласних слідчих дій, а саме:
      - протокол огляду предмету від 17 липня 2015 року,
      - речові докази - накопичувач інформації «Тrаnsсеnd 4 GВ Місrо SD» 646т та СD-диск із записом аудіо-, відеоконтролю «Аrіtа»,
      - показання свідків ОСОБА_9, співробітника поліції, ОСОБА_8, залученого поліцією до оперативних закупок, ОСОБА_10, запрошеного в якості понятого,
      - протоколи огляду місця події від 3 квітня, 22 квітня та 5 травня 2015 року.
      22. Суд також визнав недопустимими ряд висновків експертів, посилаючись на те, що вони є доказами, похідними від результатів негласної слідчої дії, проведеної з порушенням вимог КПК.
      23. Суд погоджується з висновком суду першої інстанції щодо недопустимості цих доказів.
      24. Частина 1 статті 87 КПК визначає обов'язок суду визнати недопустимими докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Це положення надає дискреційні повноваження суду у визначенні того, чи є відповідні порушення істотними.
      25. Частина 2 цієї ж статті містить перелік порушень, які законодавець у будь-якому разі вважає істотними порушенням прав людини і основоположних свобод. Зокрема, в пункті 1 цього положення закон визнає істотним порушенням здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу.
      26. Суд зазначає, що постанова прокурора про дозвіл на проведення негласної слідчої дії є невід'ємною складовою контролю за законністю такої дії, а отже виконує роль, схожу з дозволом суду в інших випадках суттєвого втручання у права і свободи особи.
      27. Враховуючи значення такої постанови, Суд дійшов висновку, що проведення оперативних закупок за її відсутності є істотним порушенням у значенні частини 1 статті 87 КПК і тягне за собою виключення згаданих вище доказів як таких, що здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
      28. Враховуючи те, що ці докази обґрунтовано визнані недопустимими на підставі частини першої статті 87 КПК, немає потреби розглядати заперечення сторони обвинувачення щодо інших підстав виключення судом цих же доказів.
      Щодо визнання судом недопустимими результатів обшуків
      29. Суд першої інстанції визнав недопустимими протокол обшуку від 5 травня 2015 року в приміщенні фітнес-клубу «Гладіатор», протокол обшуку від 5 травня 2015 року автомобіля ВМW, що перебував у володінні виправданого, та протокол обшуку від 5 травня 2015 року в його житлі.
      30. Як уже зазначалося вище (див. 15), суд визнав негласні слідчі дії здійсненими з порушенням закону і, як наслідок, виключив результати цих дій як недопустимі докази.
      31. Таким чином, перед Судом стоїть питання, чи можуть бути визнані допустимими доказами результати обшуку, проведеного на підставі ухвали слідчого судді, яка, в свою чергу, ґрунтується на доказах, визнаних недопустимими. Іншими словами, чи можна вважати результати таких обшуків іншими доказами, здобутими завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини в значенні частини 1 статті 87 КПК.
      32. Відповідно до матеріалів провадження, обшук в приміщенні клубу, обшук в автомобілі ОСОБА_7 та обшук за місцем його проживання проводилися на підставі відповідних ухвал слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва від 30 квітня 2015 року.
      33. Ці ухвали слідчого судді, як вбачається з їх змісту, ґрунтувалися виключно на наданій судді стороною обвинувачення інформації, яку остання отримала під час проведення оперативних закупок 3 та 22 квітня 2015 року, тобто на доказах, визнаних судом недопустимими. Жодних інших доказів, отриманих з іншого джерела, незалежного від проведених оперативних закупок, сторона обвинувачення слідчому судді не надавала.
      34. З огляду на це Суд дійшов висновку, що ухвали слідчого судді і, відповідно, обшуки, які було проведено на їх підставі, стали можливими виключно через використання слідчими органами інформації, отриманої в результаті негласних слідчих дій, здійснених, як визнано судом першої інстанції, з істотним порушенням прав та свобод людини. Відповідно, Суд вважає, що за таких умов результати обшуку є недопустимими доказами в силу вимог частини 1 статті 87 КПК.
      35. Та обставина, що ці обшуки були проведені на підставі ухвал слідчого судді, яких не скасовано, не впливає на цей висновок Суду.
      36. Суд виходить із того, що відповідно до статті 94 КПК суд, який розглядає обвинувачення по суті, зобов'язаний оцінити кожен доказ, серед іншого, й з точки зору його допустимості. Якщо сторони ставлять під сумнів, що обставини, за яких доказ було отримано, відповідають вимогам закону, суд зобов'язаний переконатися, чи не порушені правила його допустимості, у тому числі, чи дотримана належна процедура та гарантії, надані учасникам процесу. Законодавець наділяє суд, що встановлює факти, широкими повноваженнями при дослідженні та оцінці доказів, визначаючи у частині 2 статті 94 КПК, що жоден доказ не має для суду наперед встановленої сили.
      37. Таким чином, докази та/або інформація, що стали підставами для надання слідчим суддею дозволу на проведення слідчих дій, не виключаються законодавцем із числа тих обставин, які має дослідити суд під час оцінки доказів, оскільки ці обставини можуть мати важливе, - іноді вирішальне - значення для допустимості доказів.
      38. Якщо визнати, що суд не вправі досліджувати ці обставини, це призвело б до ситуації, що докази, отримані на підставі ухвали слідчого судді, наперед вважалися б допустимими, що суперечить засаді, втіленій у частині 2 статті 94 КПК.
      39. Більше того, розгляд питання про надання дозволу на проведення обшуку відбувається без сторони захисту, яка під час досудового розслідування не може оспорити обґрунтованість ухвали слідчого судді.
      40. Така можливість з'являється у сторони захисту лише під час розгляду в суді обвинувачення по суті. Тому позбавлення сторони захисту можливості на цій стадії процесу поставити під сумнів докази, отримані на підставі ухвали слідчого судді, що ґрунтується на недопустимих доказах, призведе до істотного порушення рівності сторін у процесі, що суперечитиме частині 2 статті 22 КПК та частині 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Як зазначав Європейський суд з прав людини, «право на змагальний розгляд загалом означає можливість для сторін знати і коментувати усі надані докази … для того, щоб вплинути на рішення суду»[1].
      41. На підставі викладеного, Суд дійшов до висновку, що з метою оцінки доказів суд, який встановлює факти, наділений повноваженнями досліджувати усі обставини, які можуть вплинути на його висновок про допустимість доказів, у тому числі і обґрунтованість ухвал слідчого судді, постановлених під час досудового розслідування.
      42. З огляду на викладене, Суд відхиляє доводи прокурора у цій частині.
      43. Суд підкреслює, що його висновок обмежується лише питанням оцінки допустимості результатів слідчих дій, здійснених за дозволом слідчого судді, наданим, як з'ясувалося згодом, на підставі недопустимих доказів, і не вважає за можливе висловлюватися в цьому провадженні щодо будь-яких аспектів законності ухвал слідчого судді на час їх постановлення.
      Щодо обґрунтованості вироку в частині обвинувачення за частиною 1 статті 263 КК
      44. Суд першої інстанції виправдав ОСОБА_7 за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 263 КК, посилаючись на те, що воно ґрунтувалося лише на результатах обшуку в житлі від 5 травня 2015 року, який був визнаним судом недопустимим доказом.
      45. Суд уже підтвердив правильність висновку суду першої інстанції про недопустимість цього доказу (див. вище).
      46. Однак в касаційній скарзі сторона обвинувачення оспорює висновок суду про відсутність інших доказів, посилаючись, зокрема, на те, що під час допиту в судовому засіданні ОСОБА_7 визнавав факт зберігання ним зброї та бойових припасів до нього в своєму житлі.
      47. Суд вважає цей довід сторони державного обвинувачення слушним з огляду на таке.
      48. Визнання недопустимим доказу, наданого стороною з метою доведення певної обставини, не виключає її доведення іншими доказами, отриманими з джерела, незалежного від недопустимого доказу.
      49. Суд зазначає, що протокол обшуку, виключений судом як недопустимий доказ, надавався стороною обвинувачення з метою довести, що пістолет та бойові припаси ОСОБА_7 були знайдені у його житлі. Без доведення цього факту неможливо визначити, чи є пістолет та патрони, а також експертні висновки щодо цих речових доказів, належними доказами в контексті обвинувачення, пред'явленого ОСОБА_7
      50. Однак, як зазначено у вироку суду першої інстанції, «з приводу вилученого у нього по місцю проживання пістолету «Маузер» та патронів до нього ОСОБА_7 показав, що вказаний пістолет та патрони до нього він придбав для особистого захисту», і працівникам міліції «він відразу вказав про наявність у нього травматичного пістолету та вказав місце, де знаходився цей пістолет та гумові кулі до нього».
      51. Таким чином, сторона обвинувачення надала на доведення факту зберігання пістолету та патронів інший доказ - судові показаннями обвинуваченого, які є самостійним джерелом доказів, допустимість якого жодним чином не залежить від визнання недопустимим протоколу обшуку.
      52. Ці показання мали бути оцінені судом у сукупності з іншими доказами у справі з точки зору того, чи є пістолет та патрони, представлені обвинуваченням, а також відповідні експертні висновки належними доказами у значенні статті 85 КПК, чого суд, в порушення вимог статті 94 КПК, не здійснив. В свою чергу апеляційний суд не дотримався вимог статті 419 КПК і не відповів належним чином на доводи прокурора з цього питання.
      53. За таких умов Суд вважає, що ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню в частині, що стосується виправдання ОСОБА_7 за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 263 КК, а справа направленню на новий апеляційний розгляд. Під час нового апеляційного розгляду суду необхідно усунути вказані порушення, ретельно перевірити всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, і постановити рішення, яке відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.
      На підставі викладеного, керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК, Суд
      ухвалив:
      Касаційну скаргу прокурора задовольнити частково
      Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 2 листопада 2017 року щодо ОСОБА_7 в частині, що стосується його виправдання за частиною 1 статті 263 КК, скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
      В решті ухвалу залишити без зміни.
      Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
      Судді:
      А.П. Бущенко С.С. Голубицький І.В. Григорєва
      [1] Brandstetter v. Austria, 28 August 1991, § 67, Series A no. 211
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/79883011
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 січня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 751/7557/15-к
      Провадження N 13-37кс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді - доповідача Британчука В.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Холявчука А.А.,
      учасників судового провадження:
      прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В.,
      захисників Мацегори М.В., Савицького І.О., Антоненко Л.А., Костюка О.П., Левицького О.В.,
      засуджених ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 (в режимі відеоконференції),
      розглянувши кримінальне провадження за касаційними скаргами захисника Антоненко Л.А. в інтересах засудженої ОСОБА_9, захисника Костюка О.П. в інтересах засудженої ОСОБА_8, засуджених ОСОБА_10 та ОСОБА_8 на вирок Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року щодо ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11,
      УСТАНОВИЛА:
      1. Вироком Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 березня 2016 року, залишеним без зміни апеляційним судом, засуджено:
      ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 неодноразово судимого, востаннє - за вироком від 17 січня 2011 року за ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК) на строк три роки позбавлення волі,
      до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 307 КК - на строк вісім років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; за ч. 3 ст. 307 КК - на строк одинадцять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; за ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 317 КК - на строк чотири роки. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_10 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк одинадцять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;
      ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженку та мешканку АДРЕСА_2 неодноразово судиму, востаннє - за вироком від 27 грудня 2011 року за ч. 2 ст. 309 КК із застосуванням положень ст. 69, ч. 4 ст. 70 КК на строк один рік шість місяців позбавлення волі,
      до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 307 КК - на строк вісім років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю; за ч. 3 ст. 307 КК - на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_8 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю;
      ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_4, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 несудимого в силу ст. 89 КК,
      до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 3 ст. 307 КК - на строк дев'ять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; за ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 317 КК - на строк чотири роки. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_11 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк дев'ять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;
      ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_5, уродженку та мешканку АДРЕСА_3 неодноразову судиму, востаннє - за вироком від 10 вересня 2007 року за ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 311 КК на строк п'ять років позбавлення волі,
      до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 3 ст. 307 КК - на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю; за ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 317 КК - на строк чотири роки. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_9 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю.
      2. Вирішено питання про речові докази та судові витрати.
      3. Ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 12 червня 2017 року на підставі ч. 5 ст. 72 КК зараховано ОСОБА_10 термін перебування під вартою у строк відбування покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.
      Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами
      першої та апеляційної інстанцій обставини
      4. Вироком місцевого суду ОСОБА_10 визнано винуватим та засуджено за те, що він на початку січня 2015 року створив та очолив організовану групу, залучивши до її складу ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_11, які об'єднались у злочинне угруповання для незаконних дій з наркотичними засобами. ОСОБА_10 виконував загальне керівництво групою, розподіляв ролі між членами групи, визначав і узгоджував зі співучасниками порядок діяльності, пов'язаної з незаконним обігом наркотичних засобів, підшуковував потенційних покупців серед наркозалежних осіб, безпосередньо збував наркотичний засіб та розпоряджався отриманими від реалізації наркотичних засобів коштами.
      5. ОСОБА_8 допомагала ОСОБА_10 під час виготовлення наркотичних засобів, приймала замовлення від клієнтів на необхідну кількість наркотичного засобу, домовлялась з ОСОБА_9 про час прибуття її та ОСОБА_10 до місця помешкання ОСОБА_9 з метою виготовлення особливо небезпечного наркотичного засобу, а також безпосередньо збувала наркотичний засіб, отримувала кошти за це, які передавала ОСОБА_10
      6. ОСОБА_11, використовуючи кошти, отримані від ОСОБА_10, здійснював придбання інгредієнтів необхідних для виготовлення наркотичного засобу, надавав приміщення у будинку АДРЕСА_4, де він був зареєстрований, для виготовлення наркотичного засобу, та допомагав ОСОБА_10 виготовляти ці засоби.
      7. ОСОБА_9 за домовленістю з ОСОБА_11 та ОСОБА_8 також надавала вищевказане приміщення, у якому проживала, та посуд для виготовлення наркотичного засобу.
      8. З метою конспірації та уникнення розкриття їх протиправної діяльності, учасники групи під час телефонних розмов між собою та з покупцями наркотичних засобів використовували кодові слова та сигнали телефонних дзвінків.
      9. Діючи з січня по 10 березня 2015 року організована група здійснювала протиправну діяльність з придбання, виготовлення, зберігання та збуту наркотичних засобів повторно на території м. Чернігова.
      10. Так, в денний час 25 січня 2015 року ОСОБА_8 за вказівкою ОСОБА_10 домовилась з ОСОБА_9 про надання приміщення будинку для виготовлення наркотичного засобу. При цьому ОСОБА_10 наказав ОСОБА_11 придбати інгредієнти для виготовлення наркотичного засобу - опію ацетильованого (далі - опій ацетильований у відповідному відмінку).
      11. У цей же день ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 в у будинку АДРЕСА_5 з метою збуту і для власного вживання незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8, зберігаючи при собі, з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали.
      12. Того ж дня ОСОБА_10 та ОСОБА_8 в невстановленому під час досудового розслідування місці з метою збуту придбали особливо небезпечний наркотичний засіб - канабіс вагою 0,71 г, який перенесли до місця свого проживання.
      13. У денний час 26 січня 2015 року ОСОБА_8 переслала виготовлений організованою групою опій ацетильований та канабіс вагою 0,0417 г, 0,63 г відповідно (у перерахунку на суху речовину) засудженому ОСОБА_12 до Личаківської виправної колонії N ЗО, де ці особливо небезпечні наркотичні засоби було виявлено і вилучено працівниками міліції.
      14. 30 січня 2015 року ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 у вищевказаному будинку з метою збуту і для власного вживання незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8, зберігаючи при собі, з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали.
      15. В подальшому ОСОБА_8 частину виготовленого опію ацетильованого вагою 0,229 г (у перерахунку на суху речовину) перенесла до під'їзду будинку N АДРЕСА_6, де незаконно збула ОСОБА_13 за 160 грн.
      16. 03 лютого 2015 року в денний час у такий же спосіб у тому ж будинку ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8 з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали.
      17. Цього ж дня ОСОБА_8 частину виготовленого опію ацетильованого вагою 0,053 г (у перерахунку на суху речовину) незаконно збула ОСОБА_13 за 160 грн в під'їзді будинку N АДРЕСА_6.
      18. 06 лютого 2015 року у такий же спосіб у тому ж будинку ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8 з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали.
      19. У той же день ОСОБА_8 частину виготовленого опію ацетильованого вагою 0,195 г (у перерахунку на суху речовину) незаконно збула ОСОБА_14 за 240 грн в під'їзді будинку N АДРЕСА_6.
      20. 27 лютого 2015 року у такий же спосіб у тому ж будинку ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8 з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали.
      21. У той же день в денний час ОСОБА_10 частину виготовленого опію ацетильованого вагою 0,090 г (в перерахунку на суху речовину становить) незаконно збув ОСОБА_14 за 80 грн на подвір'ї супермаркету "АТБ", розташованого на вул. Примакова, 10.
      22. У невстановлений під час досудового розслідування час за невстановлених обставин ОСОБА_11 за вказівкою ОСОБА_10 з метою виготовлення наркотичних засобів незаконно придбав макову солому вагою 195,7 г, яку переніс до будинку за місцем реєстрації і тимчасового проживання ОСОБА_9, де її зберігав.
      23. 10 березня 2015 року в денний час під час обшуку будинку, в якому виготовлявся наркотичний засіб, було виявлено та вилучено: алюмінієву каструлю з нашаруванням речовини світло-коричневого кольору на внутрішній поверхні, яка містила опій екстракційний, та з опієм екстракційним; деформовану полімерну пляшку з рідиною світло-коричневого кольору, яка містила опій екстракційний. Всього вилучено рідини та нашарування речовини, що містила опій екстракційний, загальною вагою 2,036 г (в перерахунку на суху речовину); подрібненої речовини рослинного походження світло-коричневого кольору вагою 195,7 г, яка є особливо небезпечним наркотичним засобом, обіг якого заборонено, маковою соломою вагою 75,3 г (в перерахунку на суху речовину).
      24. Цього ж дня ОСОБА_10 за попередньою змовою з ОСОБА_8 придбав інгредієнти для виготовлення опію ацетильованого, який незаконно виготовив у невстановленому під час досудового розслідування місці. Частину цього опію він вжив, а решту з відома ОСОБА_8 перевіз до місця свого помешкання, де зберігав.
      25. У той же день в денний час ОСОБА_10 з відома ОСОБА_8 незаконно збув ОСОБА_13 за 160 грн ацетильований опій вагою 0,108 г (в перерахунку на суху речовину).
      Вимоги касаційних скарг і доводи осіб, які їх подали
      26. У касаційній скарзі (з урахуванням доповнень) засуджений ОСОБА_10 просить скасувати судові рішення та призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції у зв'язку істотним порушенням судами вимог кримінального процесуального закону. При цьому наводить доводи про неправильну оцінку доказів, які, на його думку, отримані з порушенням вимог кримінального процесуального закону. Вважає висновки судів про допустимість доказів безпідставними. Вказує, що в матеріалах провадження відсутні та під час судового розгляду не досліджувались ухвали слідчих суддів, на підставі яких проводились негласні слідчі дії і незаконно відмовлено в їх витребуванні Крім того, стверджує, що в порушення вимог ст. 290 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) сторонам не відкрито матеріалів кримінального провадження у повному обсязі, що є окремою підставою для визнання таких матеріалів недопустимими доказами. Також, на думку засудженого, судовий розгляд проведено не повно, що впливає на висновки судів про доведеність його винуватості. Зазначає, що місцевим судом безпідставно не зараховано у строк покарання строк попереднього ув'язнення на підставі ч. 5 ст. 72 КК, а також що при призначенні покарання незаконно враховано обставину, яка обтяжує покарання "вчинення злочину організованою групою" незважаючи на те, що ця обставина є кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч. 3 ст. 307 КК. ОСОБА_10 вважає, що апеляційний суд при перегляді вироку всупереч вимогам ст. 419 КПК усіх апеляційних доводів сторони захисту в ухвалі не виклав, їх не перевірив та не навів підстав, з яких визнав їх необґрунтованими, а лише формально перерахував докази на підставі яких суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність його винуватості.
      27. Засуджена ОСОБА_8 у касаційній скарзі також просить скасувати судові рішення і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції з тих же підстав. Засуджена наводить доводи про те, що при посиланні на результати проведених негласних слідчих дій, як на належні та допустимі докази, суд першої інстанції не врахував очевидну їх недопустимість, оскільки вони згідно з положеннями ст. 290 КПК не відкривались стороні захисту на стадії досудового розслідування і під час судового розгляду. Також вважає, що порушено її право на захист, оскільки апеляційний суд, отримавши заяву свідка, в якій зазначено про провокацію злочину стосовно неї, відмовив у додатковому допиті цього свідка. Крім того, зазначає, що в ухвалі апеляційного суду не наведено обґрунтувань з посиланням на докази, які підтверджують висновки місцевого суду та спростовують апеляційні доводи сторони захисту.
      28. Касаційна скарга захисника Костюка О.П. аналогічна скарзі засудженої ОСОБА_8
      29. Захисник Антоненко А.Л. в інтересах засудженої ОСОБА_9 у своїй скарзі просить скасувати судові рішення і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції у зв'язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону. Поміж іншого вважає, що судом першої інстанції надано неправильну оцінку отриманим у кримінальному провадженні доказам. Зазначає, що в матеріалах кримінального провадження відсутні докази, які підтверджують винуватість її підзахисної у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 317 КК. Також, на думку скаржника, апеляційний суд в порушення вимог закону в ухвалі не навів мотивів і підстав відхилення апеляційних доводів про незаконність обвинувального вироку.
      30. На судові рішення щодо ОСОБА_11 касаційні скарги не надійшли.
      Рух кримінального провадження за касаційними скаргами та підстави для його розгляду Великою Палатою Верховного Суду
      31. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 29 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаними касаційними скаргами.
      32. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та розпочав роботу Верховний Суд.
      33. Відповідно до пункту 4 параграфа 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, касаційні скарги (подання) на судові рішення у справах, які подано та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, передаються до Касаційного кримінального суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цим Законом.
      34. Суддя Касаційного кримінального суду Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд у відповідному відмінку) ухвалою від 01 березня 2018 року прийняв рішення про закінчення підготовки та призначив розгляд матеріалів провадження за касаційними скаргами на вирок Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року.
      35. Колегія суддів Другої судової палати цього суду 05 липня 2018 року постановила ухвалу, якою матеріали провадження за касаційними скаргами передала на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі статей 4341, 4342 КПК та п. 7 § 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, оскільки вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 16 березня 2017 року N 5-364кс16 (далі - постанова ВСУ у відповідному відмінку).
      36. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2018 року прийняла кримінальне провадження до розгляду.
      Позиції учасників судового провадження
      37. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення захисників та засуджених, які підтримали касаційні скарги, думку прокурора, котрий просив задовольнити скарги частково, перевіривши матеріали провадження, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню на таких підставах.
      Мотиви, з яких виходила Велика Палата Верховного Суду
      38. Відповідно до пункту 7 § 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати) передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      39. Згідно зі ст. 419 КПК в мотивувальній частині ухвали суду апеляційної інстанції мають зазначатися узагальнені доводи осіб, котрі подали апеляційні скарги, мотиви, з яких цей суд виходив при постановленні ухвали, та положення закону якими він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі вищевказаного суду має бути зазначено підстави, на яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
      40. Під час апеляційного перегляду вироку місцевого суду щодо ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 апеляційний суд не дотримався цих вимог кримінального процесуального закону.
      41. Так, залишаючи без задоволення усі апеляційні скарги сторони захисту, у яких наводились доводи про недоведеність винуватості засуджених у вчиненні злочинів з посиланням на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, апеляційний суд не навів жодних аргументів на їх спростування, не послався на жодну норму права, якою керувався.
      42. При цьому, апеляційний суд обмежився лише загальними висновками про доведеність обвинувачення засуджених та відсутність істотних порушень кримінального процесуального закону, які виклав у чотирьох реченнях, замість ґрунтовного аналізу доказів в межах доводів апеляційних скарг
      43. В усіх апеляційних скаргах наводились доводи про те, що: докази обвинувачення було зібрано з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що є підставою визнання їх недопустимими відповідно до ст. 89 КПК, а процесуальні документи, які були підставами проведення негласних (розшукових) слідчих дій, та результати таких дій не було розкрито стороні захисту згідно з вимогами ст. 290 КПК; огляд покупця наркотичного засобу та огляд рекомендованого листа, надісланого до Личаківської виправної колонії, було проведено з порушенням ст. 237 КПК; в матеріалах кримінального провадження відсутні дані, що підтверджують здійснення нагляду у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням прокурором, який затвердив обвинувальний акт; відсутні допустимі докази щодо об'єднання засуджених в організовану групу; при призначенні покарання незаконно врахована як обтяжуюча покарання обставина, яка є кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч. 3 ст. 307 КК.
      44. Проте, жодних суджень стосовно таких доводів ухвала апеляційного суду не містить, що свідчить про невиконання апеляційним судом свого обов'язку з апеляційного перегляду вироку місцевого суду, передбаченого ч. 1 ст. 404 КПК.
      45. Оскільки в ухвалі апеляційного суду не зазначено підстав, за яких апеляційні скарги визнано необґрунтованими (ч. 2 ст. 419 КПК), Велика Палата, як суд касаційної, інстанції позбавлена можливості перевірити правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції у цьому провадженні норм матеріального та процесуального права, а також правильність правової оцінки встановлених цими судами обставин (ч. 1 ст. 433 КПК).
      46. Отже, апеляційний суд переглянув вирок місцевого суду з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, а тому його ухвала щодо усіх засуджених (ОСОБА_11 - в порядку ч. 2 ст. 433 КПК) на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
      47. Під час цього розгляду суду належить виконати вказівки касаційного суду, ретельно перевірити усі доводи, наведені в апеляційних скаргах, дати на них вичерпну відповідь і ухвалити законне, обґрунтоване та справедливе судове рішення з дотриманням прав сторін, навівши докладні мотиви його ухвалення.
      48. Оскільки підстав для скасування вироку місцевого суду на даній стадії провадження не убачається, касаційні скарги підлягають лише частковому задоволенню.
      Позиція Великої Палати з питання, яке стало підставою передачі справи на її розгляд
      49. Колегія суддів Касаційного кримінального суду у своїй ухвалі про направлення кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду висловила бажання відійти від правового висновку, викладеного у постанові ВСУ від 16 березня 2017 року N 5-364 кс 16.
      50. Згідно з цим правовим висновком невідкриття матеріалів сторонами одна одній в порядку ст. 290 КПК після закінчення досудового розслідування, а також додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду, є підставою для визнання судом відомостей, що містяться в них, недопустимими як доказ.
      51. Колегія суддів Касаційного кримінального суду сформулювала свій правовий висновок про те, що процесуальні документи, які стали правовою підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД) (ухвали, постанови, клопотання), що не були відкриті стороні захисту на момент звернення до суду з обвинувальним актом, оскільки вони не були у розпорядженні сторони обвинувачення - за наявності відповідного клопотання, можуть бути відкриті під час судового розгляду у суді першої чи апеляційної інстанції. Таке відкриття на цих стадіях кримінального провадження процесуальних документів, які стали правовою підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій, не тягне за собою за вказаних обставин визнання відомостей, які містяться у них, та результатів проведення таких дій недопустимими доказами відповідно до ст. 290 КПК.
      52. Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відходу від правового висновку ВСУ немає з огляду на таке.
      53. Відповідно до ч. 2 ст. 290 КПК прокурор або слідчий за його дорученням зобов'язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом'якшенню покарання.
      54. Таким чином, законодавець встановив процедуру, яка забезпечує реалізацію права на справедливий суд у його процесуальному аспекті, тобто надає можливість сторонам майбутнього судового розгляду ознайомитися із доказами кожної із них і підготувати правову позицію, що буде ними обстоюватись у змагальній процедурі судового розгляду.
      55. На необхідність дотримання законної процедури, принципу рівності сторін та права обвинуваченої особи на захист під час кримінального провадження неодноразово у своїх рішеннях наголошував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).
      Зокрема, суд зазначав, що кримінальне провадження, у тому числі складові такого провадження, які стосуються процедури, мають бути засновані на принципі змагальності, і має бути забезпечена процесуальна рівність сторін обвинувачення і захисту. Право на судовий розгляд за принципом змагальності означає, що сторонам обвинувачення і захисту має бути надана можливість ознайомитися із зауваженнями та доказами, наданими іншою стороною, і відповісти на них (справа "Джеват Сойсал проти Туреччини", заява N 17362/03, рішення від 23 вересня 2014 року, остаточне рішення від 23 грудня 2014 року); згідно з принципом рівності сторін змагального процесу як однієї зі складових розширеної концепції справедливого суду кожній стороні повинно бути надано розумну можливість представити свої аргументи на умовах, які не ставлять її у гірше становище порівняно з опонентом. Заявникові було важливо мати доступ до матеріалів своєї справи і отримати копію документів, які в ній містилися, для того щоб мати змогу оскаржити офіційний протокол стосовно його дій. Не маючи такого доступу, заявник не зміг підготувати адекватний захист і скористатися принципом рівності сторін змагального процесу всупереч вимогам п. 1 ст. 6 Конвенції з прав людини у поєднанні з п. 3 ст. 6 (справа "Фуше проти Франції", заява N 22209, рішення від 18 березня 1997 року); той факт, що заявникові та його захисникам не був наданий відповідний доступ до документів (…), призвів до посилення труднощів у підготовці його захисту (справа "Моісєєв проти Росії", заява N 62936/00, рішення від 09 жовтня 2008 року);
      56. Для доведення допустимості результатів НСРД мають бути відкриті не тільки результати цих дій, а й документи, які стали правовою підставою їх проведення (клопотання слідчого, прокурора, їх постанови, доручення, ухвала слідчого судді), оскільки змістом цих документів сторони можуть перевірити дотримання вимог кримінального процесуального закону стосовно негласних слідчих (розшукових) дій.
      Згідно з ч. 1 ст. 86 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Обов'язковим елементом порядку отримання доказів в результаті НСРД є попередній дозвіл уповноважених суб'єктів (слідчого судді, прокурора, слідчого) на їх проведення. Сторона захисту вправі мати інформацію про всі елементи процесуального порядку отримання стороною обвинувачення доказів, які остання має намір використати проти неї в суді. Інакше від самого початку судового розгляду сторона захисту перебуватиме зі стороною обвинувачення в нерівних умовах.
      За загальним правилом суд вирішує питання допустимості доказів, оцінюючи їх в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення (ч. 1 ст. 89 КПК). Однак у певних випадках суд має право вирішити питання про недопустимість доказу ще до видалення суду до нарадчої кімнати. Так, згідно з ч. 2 ст. 89 КПК у разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Відсутність у сторони захисту процесуальних документів, які стали правовою підставою для проведення НСРД, позбавляє її можливості поставити перед судом питання про недопустимість доказів, а суд - вирішити це питання до видалення до нарадчої кімнати. Особливо важливого значення вирішення цього питання судом на початкових етапах судового розгляду набуває у разі, коли йдеться про таку підставу визнання недопустимими доказів, які отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, як здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов (п. 1 ч. 2 ст. 87 КПК).
      57. Документи, які стали правовою підставою проведення НСРД (зокрема, не розсекречені на момент звернення до суду з обвинувальним актом), не можуть вважатися додатковими матеріалами до результатів проведених негласних слідчих (розшукових) дій, отриманими до або під час судового розгляду, оскільки є їх частиною.
      58. Ці процесуальні рішення виступають правовою підставою проведення НСРД, з огляду на їх функціональне призначення щодо підтвердження допустимості доказової інформації, отриманої за результатами проведення таких дій, і повинні перевірятися та враховуватися судом під час оцінки доказів.
      59. Враховуючи, що НСРД проводяться під час досудового розслідування за ініціативою сторони обвинувачення, ця сторона має їх у своєму розпорядженні, зокрема прокурор - процесуальний керівник цього розслідування. Згідно з ч. 2 ст. 36 КПК прокурор має повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються досудового розслідування.
      60. Що стосується процесуальних документів, які мають гриф секретності, то за змістом статей 85, 92, 290 КПК прокурор - процесуальний керівник зобов'язаний під час досудового розслідування заздалегідь ініціювати процедуру їх розсекречення одночасно с результатами НСРД і забезпечити відкриття цих документів на етапі закінчення досудового розслідування.
      61. Крім того, системне тлумачення ст. 290 КПК свідчить, що у ч. 11 статті йдеться про ситуації, коли матеріали було отримано стороною після завершення виконання вимог цієї кримінально-процесуальної норми та закінчення досудового розслідування.
      62. При цьому варто враховувати й те, що суд апеляційної інстанції може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно, якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції та їм було відмовлено в його задоволенні або якщо про ці докази стало відомо після ухвалення судового рішення, що оскаржується (ч. 3 ст. 404 КПК). Якщо у процесі такого дослідження постанов, ухвал та клопотань буде встановлено порушення вимог ст. 290 КПК, то відомості наведені у відкритих процесуальних документах, не є допустимими доказами.
      Висновок Великої Палати Верховного Суду про застосування норми права в порядку ч. 4 ст. 442 КПК
      63. За наявності відповідного клопотання процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (ухвали, постанови, клопотання) і яких не було відкрито стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК, оскільки їх тоді не було у розпорядженні сторони обвинувачення (процесуальні документи не було розсекречено на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження), можуть бути відкриті іншій стороні, але суд не має допустити відомості, що містяться в цих матеріалах кримінального провадження, як докази.
      64. Керуючись статтями 433 - 4342, 436 КПК, п. 7 розділу XI "Перехідні положення" КПК (в редакції Закону N 2147-VIII) ч. 6 ст. 13, п. 1 ч. 2 ст. 45 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги захисників Антоненко А.Л., Костюка О.П., засуджених ОСОБА_10, ОСОБА_8 задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року щодо ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та в порядку ч. 2 ст. 433 КПК щодо ОСОБА_11 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя: Князєв В.С.
      Суддя - доповідач В.В. Британчук
      Судді:
      Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      Л.І. Рогач Д.А. Гудима
      І.В. Саприкіна В.І. Данішевська
      О.М. Ситнік О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      03 липня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 917/1345/17
      Провадження N 12-144гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідачаКібенкоО.Р.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Яковлівська" (далі - ТОВ "Агрофірма "Яковлівська")
      на рішення Господарського суду Харківської області від 18 жовтня 2017 року, ухвалене суддею Калініченко Н.В.,
      та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21 грудня 2017 року, ухвалену колегією суддів Гетьман Р.А., Слободін М.М., Хачатрян В.С.,
      у справі Господарського суду Харківської області
      за позовом ТОВ "Агрофірма "Яковлівська"
      до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_3 та ОСОБА_4.),
      про стягнення 675 110 грн безпідставно одержаних коштів
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. У серпні 2017 року ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", посилаючись на приписи статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом про стягнення з учасників товариства коштів, отриманих без достатньої правової підстави, а саме: із ОСОБА_3 - 259 352 грн із ОСОБА_4 - 415 758 грн. Позовні вимоги мотивовані безпідставністю здійснених позивачем на користь відповідачів виплат у вигляді дивідендів як учасникам (засновникам) ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" через відсутність рішення загальних зборів товариства (не проведення). Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 14 серпня 2017 року позовну заяву направлено за підсудністю до Господарського суду Харківської області.
      Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій
      2. Відповідно до пункту 1.4 статуту ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", затвердженого загальними зборами від 26 грудня 2005 року, а також витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців учасниками товариства є: ОСОБА_3, що володіє часткою у розмірі 61 % статутного капіталу, ОСОБА_5 (далі - ОСОБА_5.), що володіє часткою у розмірі 20 % статутного капіталу, та ОСОБА_4, що володіє часткою у розмірі 19 % статутного капіталу.
      3. Згідно з копією протоколу N 1 від 12 січня 2015 року, підписаного Головою зборів ОСОБА_3, секретарем зборів ОСОБА_4 і скріпленого печаткою ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", загальними зборами учасників прийнято рішення про нарахування та виплату учасникам товариства дивідендів за 2014 рік після сплати податку з доходів фізичних осіб у розмірі 5 % від нарахованої суми, а саме: на користь ОСОБА_3 у розмірі 3 964 999,99 грн. ОСОБА_5 - 1 299 999,95 грн. ОСОБА_4 - 1 235 000 грн.
      4. Протягом лютого - вересня 2015 року ОСОБА_5 отримав від ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" дивіденди за 2014 рік у розмірі 437 640 грн., ОСОБА_3 - 1 334 802 грн. а ОСОБА_4 - 415 758 грн.
      5. На вимогу ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" ОСОБА_5 платіжним дорученням N 18178880 від 13 квітня 2017 року повністю повернув товариству отримані кошти.
      6. ОСОБА_3 на підставі платіжних доручень N N 18178815, 18860967 від 13 квітня 2017 року та від 15 червня 2017 року повернула ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" отримані грошові кошти як помилково нараховані дивіденди у загальному розмірі 1 075 450 грн.
      7. ОСОБА_4, в свою чергу, не повернув ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" отриманих від останнього дивідендів.
      8. Позивач вважає, що виплата дивідендів відбулася помилково за відсутності відповідного рішення загальних зборів учасників ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" про їх виплату, що передбачено частиною першою статті 59 Закону України "Про господарські товариства" у редакції, чинній на час звернення з позовом, внаслідок чого звернувся до суду з позовом про стягнення цих грошових коштів на підставі статті 1212 ЦК України, а саме: 259 352 грн із ОСОБА_3 та 415 758 грн із ОСОБА_4
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      9. Рішенням Господарського суду Харківської області від 18 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського від 21 грудня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.
      10. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що грошові кошти отримані відповідачами як дивіденди за рішенням загальних зборів ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", оформленим протоколом N 1 від 12 січня 2015 року, а тому позов безпідставно подано на підставі статті 1212 ЦК України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      11. У січні 2018 року ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати судові рішення попередніх інстанцій і прийняти нове рішення про задоволення позову.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Скаржник послався на порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки ними не враховані обставини, встановлені постановою Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/646/17, якою залишено без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року, про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 до ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" про стягнення несплаченої товариством частини дивідендів за 2014 рік.
      13. Дана постанова суду касаційної інстанції мотивована відсутністю доказів прийняття загальними зборами ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" рішення про виплату дивідендів його учасникам, внаслідок чого вказано на безпідставність позовних вимог одного із учасників товариства щодо стягнення частини цих дивідендів. Спростовано посилання учасника ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" ОСОБА_4 на копію протоколу N 1 від 12 січня 2015 року, надану на підтвердження обставин проведення загальних зборів товариства та прийняття ними відповідних рішень, оскільки вона не засвідчена належним чином і, відповідно, не є належним доказом у справі. Оригіналу цього протоколу учасниками справи також не надано, в той час як розподіл прибутку ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" та виплата дивідендів його учасникам має здійснюватися виключно за наявності рішення загальних зборів. При цьому зазначено про те, що часткова виплата учасникам ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" дивідендів не є доказом попереднього прийняття загальними зборами рішення про їх виплату та відбулася помилково за відсутності відповідного рішення загальних зборів, передбаченого частиною першою статті 59 Закону України "Про господарські товариства" у редакції, чинній на час ухвалення постанови касаційної інстанції.
      14. Скаржник вважає, що у вказаній постанові Вищого господарського суду України встановлені преюдиціальні факти непроведення 12 січня 2015 року рішення загальних зборів ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", ОСОБА_3 також заперечила факт їх проведення і підписання нею протоколу N 1 (відзив на позов а. с. 135 т. 1 та пояснення а. с. 9 т. 2), а тому позивач стверджує про помилковість висновків судів попередніх інстанцій у даній справі щодо виплат дивідендів на підставі рішення загальних зборів. При цьому зазначає, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 помилково отримані грошові кошти в якості дивідендів за 2014 рік, які підлягають стягненню на користь ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" на підставі статті 1212 ЦК України.
      Доводи інших учасників справи
      15. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 погодилась із доводами скаржника, повністю визнала позовні вимоги про безпідставне отримання нею грошових коштів у вигляді дивідендів від ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", оскільки загальні збори учасників цього товариства 12 січня 2015 року не проводилися та, відповідно, рішення про виплату їй дивідендів за 2014 рік не приймалося.
      16. ОСОБА_4 у відзиві на касаційну скаргу просив залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін, посилаючись на те, що керівник ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" Бондаренко А.А., підписуючи видаткові касові ордери за період з лютого по вересень 2015 року про виплату учасникам товариства дивідендів за 2014 рік, перевіряв підстави цих виплат, здійснення яких неможливе за відсутності відповідного рішення загальних зборів. ОСОБА_4 вказав на наявність підстав для отримання ним грошових коштів від товариства і неможливість повернення їх останньому за приписами статті 1212 ЦК України.
      Рух касаційної скарги
      17. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 травня 2018 року передав справу разом із касаційною скаргою ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на наявність виключної правової проблеми щодо питання розмежування юрисдикції цивільних і господарських судів щодо даної категорії спорів, вирішення якої є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      18. При цьому суд виходив з того, що відповідачами у даній справі є фізичні особи, які не здійснюють підприємницької діяльності, а спори за участю відповідачів - фізичних осіб повинні розглядатися у порядку цивільного судочинства. У разі задоволення позовних вимог щодо безпідставного отримання відповідачами грошових коштів, підстави для звернення до господарського суду з даним позовом будуть відсутні з огляду на відсутність корпоративних відносин між позивачем та відповідачами.
      19. Згідно із частиною п'ятою статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      20. З огляду на те, що предметом даного спору є стягнення грошових коштів з фізичних осіб на підставі статті 1212 ЦК України як отриманих ними без достатньої правової підстави, та враховуючи, що такі фізичні особи є учасниками товариства з обмеженою відповідальністю й отримали спірні кошти у вигляді дивідендів, зважаючи на наявність виключної правової проблеми у вирішенні питання щодо розмежування юрисдикції цивільних і господарських судів щодо даної категорії спорів, Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій
      21. З метою забезпечення єдності правозастосовної практики як Верховним Судом, так і місцевими й апеляційними судами, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити про таке.
      22. Пунктом 2 частини першої статті 116 ЦК України, положення якого кореспондуються з абзацом 2 частини першої статті 88 Господарського кодексу України (далі - ГК України), передбачено право учасників господарського товариства у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом, брати участь у розподілі прибутку товариства й одержувати його частину (дивіденди).
      23. Відповідно до частини першої статті 58 та частини першої статті 59 Закону України "Про господарські товариства" у редакції, чинній на час ухвалення судових рішень попередніх інстанцій, вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. До компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю крім питань, зазначених у пунктах "а", "б", "г - ж", "и - й" частини п'ятої статті 41 цього Закону, належить: встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів; вирішення питання про придбання товариством частки учасника; виключення учасника з товариства; визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів.
      24. За змістом пункту 5 частини четвертої статті 145 ЦК України у редакції, чинній на час ухвалення судових рішень попередніх інстанцій, до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства.
      25. Вказані нормативні положення закріплено в пунктах 5.1, 5.2, 6.1., 6.2. статуту ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", відповідно до яких вищим керівним органом товариства є збори учасників або їх представників. До виключної компетенції загальних зборів належить затвердження щорічних результатів діяльності товариства, порядку розподілу прибутку; рішення із вказаних питань приймаються простою більшістю голосів. Прибуток товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та інших витрат і страхових зобов'язань. З прибутку товариства сплачуються передбачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету, а також сплачуються відсотки за кредитами банків, штрафні санкції. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у повному розпорядженні учасників і використовується згідно з рішенням зборів учасників.
      26. Отже розподіл прибутку ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" та виплата дивідендів учасникам здійснюється виключно на підставі рішення загальних зборів учасників товариства.
      27. Учасники товариства мають право: брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; брати участь у розподілі прибутку товариства й одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів (пункти "а-б" частини першої статті 10 Закону України "Про господарські товариства" у редакції, чинній на час ухвалення судових рішень попередніх інстанцій).
      28. Як встановлено судами попередніх інстанцій, предметом спору у даній справі є стягнення грошових коштів з учасників ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", сплачених останнім як дивіденди за 2014 рік на підставі рішення загальних зборів учасників від 12 січня 2015 року, оформленого протоколом N 1, належним чином засвідчена копія якого подавалась до місцевого господарського суду ОСОБА_4 та знаходиться у матеріалах справи (а. с. 137 т. 1.).
      29. Водночас позовні вимоги про повернення цих коштів заявлені ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" на підставі статті 1212 ЦК України як отримані відповідачами без достатньої правової підстави, оскільки позивач заперечує факт проведення 12 січня 2015 року загальних зборів учасників і прийняття ними рішення про виплату дивідендів. При цьому позивач посилається на обставини, встановлені постановою Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/646/17, якою залишено без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року, про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 до ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" про стягнення несплаченої товариством частини дивідендів за 2014 рік внаслідок відсутності доказів прийняття загальними зборами ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" рішення про виплату дивідендів його учасникам. Також зазначено, що часткова виплата учасникам ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" дивідендів не є доказом попереднього прийняття загальними зборами рішення про їх виплату.
      30. Суди попередніх інстанцій за наслідками аналізу ухвалених рішень у справі N 922/646/17 встановили, що у вказаній справі не досліджувались обставини визнання недійсним рішення загальних зборів товариства, оформленого протоколом N 1 від 12 січня 2015 року, а лише встановлювались підстави виплати дивідендів з огляду на неналежним чином засвідчену копію протоколу, який не визнаний доказом проведення загальних зборів і прийняття ними рішень, в той час як оригінал протоколу учасниками справи не надавався. Про даний факт зазначено судами у мотивувальній частині рішення у рамках встановлення обставин, що входили до кола доказування предмета спору, що розглядався.
      31. Посилаючись на частину сьому статті 75 ГПК України, якою передбачено, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для господарського суду, суди попередніх інстанцій вказали, що надана оцінка матеріалів іншої справи не є преюдиціальним фактом у даній справі, та підставно відмовили у задоволенні позову, поданого на підставі статті 1212 ЦК України, оскільки дивіденди виплачені учасникам справи на підставі рішення загальних зборів.
      32. Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
      33. Суд у справі N 922/646/17 оцінив відсутність оригіналу протоколу N 1 від 12 січня 2015 року або належним чином засвідченої його копії, а не встановив факт непроведення загальних зборів.
      34. Таким чином, у справі N 922/646/17, предметом розгляду якої було стягнення з товариства на користь учасника дивідендів, не встановлена обставина непроведення загальних зборів та факт відсутності відповідного рішення загальних зборів, а лише здійснено оцінку наданих учасниками справи доказів і, за недоведеності наявності відповідного рішення - оригіналу протоколу проведення зборів, відмовлено у задоволенні позову.
      35. Крім того, у постанові Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/646/17 наголошено на тому, що, у разі одержання оригіналу протоколу N 1 зборів учасників ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" від 12 січня 2015 року, заінтересована сторона може ініціювати перегляд постанови за нововиявленими обставинами.
      36. Як зазначалось вище, у матеріалах даної справи містяться видаткові касові ордери за період з лютого по вересень 2015 року, підписані керівником ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" - Бондаренко А.А. та головним бухгалтером, і скріплені печаткою товариства, на підставі яких учасникам товариства здійснювалась виплата дивідендів. Касові ордери є первинними документами для оформлення надходжень (видачі) готівки з каси, які підлягають обов'язковій перевірці особами, що ведуть бухгалтерський облік. У справі також наявна картка рахунку, що підтверджує виплату грошових коштів учасникам товариства з призначенням платежу - дивіденди за 2014 рік.
      37. Доводи скаржника, що обставини, встановлені у постанові Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/646/17, є преюдиціальними відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України, не заслуговують на увагу, оскільки за приписами цієї норми обставини, встановлені рішенням суду в господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, якщо у ній беруть участь ті самі особи, стосовно яких встановлено ці обставини. В той час як склад учасників даної справи і справи N 922/646/17 є різним.
      38. Частинами першою та третьою статті 167 ГК України визначено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      39. Дана справа виникла з корпоративних відносин, пов'язаних з діяльністю юридичної особи - позивача, правами й обов'язками учасників товариства, визначеними статтею 167 ГК України, оскільки предмет спору у ній є стягнення дивідендів, а тому пов'язаний із господарською діяльністю товариства, внаслідок якої відбулась їх виплата.
      40. Зазначена обставина є вирішальною при розмежуванні юрисдикції та вирішенні питання про підвідомчість даної справи.
      41. До компетенції господарських судів відносяться справи у спорах між учасником господарського товариства та господарським товариством, пов'язані з реалізацією та захистом корпоративних прав, носіями яких (прав) є учасники цих товариств.
      42. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК Українив редакції, чинній на час звернення до господарського суду з позовом ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", господарським судам підвідомчі справи, зокрема, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасником, пов'язані з діяльністю й управлінням товариства, в тому числі правами й обов'язками учасника.
      43. ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" виплачувало відповідачам дивіденди як учасникам товариства, яке в подальшому звернулось про їх повернення.
      44. Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно ітоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
      45. Аналіз указаної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
      46. Рішення загальних зборів товариства є достатньою та належною правовою підставою отримання коштів його учасниками.
      47. Отже, враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи щодо здійснення виплат грошових коштів учасникам ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" як дивідендів на підставі дійсного рішення загальних зборів, такі кошти набуто учасниками товариства за наявності правової підстави, тому вони не можуть бути повернуті на підставі статті 1212 ЦК України.
      48. З огляду на викладене, судами попередніх інстанцій надано правильну оцінку тому, що, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав внаслідок сплати учасникам коштів в якості дивідендів, в силу корпоративного характеру спірних правовідносин такий спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      49. Враховуючи викладене, господарські суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального та процесуального права, розглянувши даний спір, як такий, що виник з корпоративних відносин між товариством з обмеженою відповідальністю та його учасниками, що виключає можливість його розгляду судом загальної юрисдикції.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      50. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.
      51. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України).
      52. Оскільки місцевим й апеляційним господарськими судами повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано законодавство під час її розгляду, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про необхідність залишення касаційної скарги ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" без задоволення, а судових рішень - без змін, як таких, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
      53. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права.
      Щодо судових витрат
      54. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
      Висновок щодо застосування норм права
      55. Справи, які виникають між товариством з обмеженою відповідальністю та його учасниками стосовно набуття коштів товариства цими учасниками у якості дивідендів або стосовно збереження таких коштів без достатніх правових підстав, мають корпоративний характер.
      56. Можливість застосування до таких спорів статті 1212 ЦК України виключається, якщо учасники набули кошти на підставі дійсного рішення загальних зборів.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" залишити без задоволення.
      2. Рішення Господарського суду Харківської області від 18 жовтня 2017 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21 грудня 2017 року у справі N 917/1345/17 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач О.Р. Кібенко
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      Н.П. Лященко В.Ю. Уркевич
      Яновська О.Г.