Постановление ВСУ по пересмотру о взыскании с Райффайзен Банк Аваль процентов после окончания действия депозитного договора

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 квітня 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г., 
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення процентів за банківським вкладом за період прострочення повернення вкладу за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 3 лютого 2015 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, 

в с т а н о в и л а:

У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 13 березня 2008 року між ним та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» (далі – АППБ «Аваль»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), укладено договір банківського вкладу «Універсальний», за умовами якого банк прийняв від нього 30 тис. дол. США зі сплатою 25 % річних за користування вкладом та кінцевим терміном повернення 13 березня 2009 року. Після закінчення терміну дії договору, 15 травня 2013 року, позивач звернувся до банку із заявою про отримання вкладу з нарахованими процентами, проте банк кошти ОСОБА_1 не повернув. Миргородський міськрайонний суд Полтавської області рішенням від 8 січня 2014 року ухвалив стягнути з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 грошовий вклад у розмірі 30 тис. дол. США та відсотки за користування вкладом у розмірі 7 тис. 500 дол. США, що в сумі еквівалентно 299 тис. 737 грн 50 коп. Однак зазначене рішення суду банк виконав лише 7 березня 2014 року.

Вважаючи, що банк з моменту отримання вимоги про повернення суми вкладу (18 травня 2013 року) до дня, який передував фактичному поверненню коштів позивачу (6 березня 2014 року) користувався сумою грошового вкладу, ОСОБА_1 просив стягнути з банку на свою користь проценти за користування депозитом за вказаний період.

Миргородський міськрайонний суд Полтавської області рішенням від 3 лютого 2015 року позов задовольнив, ухвалив стягнути з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 проценти за користування грошовим вкладом за період прострочення повернення банківського вкладу в розмірі 6 тис. дол. США, що на день ухвалення рішення суду за офіційним курсом Національного банку України становило 97 тис. 446 грн.

Апеляційний суд Полтавської області рішенням від 26 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 липня 2015 року скасувала зазначене рішення апеляційного суду та залишила в силі рішення суду першої інстанції.

У заяві ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвали касаційного суду й залишення в силі рішення апеляційного суду з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1058, 1061, 1070 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

Ні підтвердження зазначеної підстави подання заяви ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі за позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, 3 % річних та інфляційних витрат (№ 6-1891цс15).

Так, приймаючи постанову від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1891цс15, Верховний Суд України керувався тим, що договір банківського вкладу не містить розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії. Проте суди, задовольнивши позов, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосували неправильно та дійшли помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу.

Натомість у справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив з того, що оскільки банк продовжував користуватися грошовим вкладом позивача після закінчення строку дії договору, то відповідно до положень частини першої статті 1060, статті 1061 ЦК України з відповідача підлягають стягненню проценти за користування вкладом за період з дня отримання банком вимоги позивача про видачу вкладу до дня, який передував фактичному поверненню коштів позивачу. При цьому суд дійшов висновку про те, що з банку підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за визначеною у договорі процентною ставкою (25 % річних).

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 1058, статті 1061, частини другої статті 1070 ЦК України. 

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 13 березня 2008 року між ОСОБА_1 та АППБ «Аваль» укладено договір банківського вкладу «Універсальний», за умовами якого банк прийняв від позивача 30 тис. дол. США зі сплатою 25 % річних за користування вкладом та кінцевим терміном повернення – 13 березня 2009 року.

Після закінчення терміну дії договору 15 травня 2013 року позивач звернувся до банку із письмовою заявою про отримання вкладу з нарахованими процентами, яку банк отримав 18 травня 2013 року.

Проте кошти за договором банківського вкладу позивачу повернуті не були.

Миргородський міськрайонний суд Полтавської області рішенням від 8 січня 2014 року ухвалив стягнути з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 грошовий вклад у розмірі 30 тис. дол. США та відсотки за користування вкладом у розмірі 7 тис. 500 дол. США, що в сумі еквівалентно 299 тис. 737 грн 50 коп. 

Однак зазначене рішення суду банк виконав лише 7 березня 2014 року.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 

За положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. 

Вклад (депозит) – це кошти в готівковій або в безготівковій формі, у валюті України або іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору (стаття 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність»).

Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). 

Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. 

У справі, яка переглядається, встановлено, що згідно з умовами договору банківського вкладу від 13 березня 2008 року банк закриває вкладний рахунок після закінчення строку дії договору (пункт 5.4 договору). Підпунктом 2.4.1 зазначеного договору встановлено, що початком періоду нарахування відсотків є день зарахування суми грошових коштів на рахунок вкладника 

(13 березня 2008 року), закінченням нарахування відсотків є день закінчення строку вкладу (13 березня 2009 року). За бажанням вкладника відсотки можна отримати: готівкою, через касу банку; шляхом перерахування на картковий рахунок вкладника; шляхом перерахування на власний поточний рахунок; шляхом перерахування на власний вкладний рахунок (підпункт 2.4.2 договору).

Договором не передбачено його автоматичної пролонгації та зміни умов в односторонньому порядку. Строк дії договору не продовжується, а сторони після закінчення строку вкладу можуть укласти новий договір (пункт 6.2. договору).

Отже, аналіз правових норм та умов договору дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов’язання банку в розмірі та на умовах, визначених договором банківського вкладу (депозиту), припинилися у строк, установлений цим договором.

Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії.

Проте у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й касаційний суд, задовольнивши позов у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (25 % річних), не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Разом з тим апеляційний суд, зазначивши про відсутність доказів, які б свідчили про продовження терміну дії договору на тих самих умовах, зокрема щодо розміру процентів за користування грошовим вкладом, не взяв до уваги положення статті 1070 ЦК України та дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. 

Саме такі висновки щодо застосування зазначених норм права висловив Верховний Суд України в постанові від 11 листопада 2015 року (№ 6-1891цс15), наданій заявником для порівняння.

Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України.

Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а:

Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд судових рішень задовольнити частково.

Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 3 лютого 2015 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 березня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий А.Г. Ярема
Судді Верховного Суду України: 
В.І. Гуменюк 
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко 
 
Правова позиція 
Верховного Суду України 
у справі № 6-302цс16

За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. 

Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. 

Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Установлено, що договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії.

Проте у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й касаційний суд, задовольнивши позов у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (25 % річних), не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Разом з тим апеляційний суд, зазначивши про відсутність доказів, які б свідчили про продовження терміну дії договору на тих самих умовах, зокрема щодо розміру процентів за користування грошовим вкладом, не взяв до уваги положення статті 1070 ЦК України та дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. 

Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/88338733F5AF2FFDC2257FAA00318CCF

[ANTIRAID]

ВСУ в очередной раз пришел к неправильному выводу, на мой взгляд, о возможности взыскания процентов с банка после окончания действия депозитного договора исключительно в размере установленной для вклада по требованию. Если договором не установлена процентная ставка по закончившемуся вкладу либо он автоматически не пролонгирован.

При этом ВСУ не учел, что банк не возвращал вклад по требованию вкладчика, а не вкладчик не забирал вклад. В этой связи ВСУ указал, что окончание срока действия договора банковского вклада в случае невыполнения обязательств не прекращает обязательственных правоотношений, а трансформирует их в охранные, содержащие обязанность возместить причиненные убытки, установленные договором или законом.

 

[0720]

да, это пополняет коллекцию противоречивых позиций ВСУ

эта позиция, как и более ранние  № 6-1891цс15 и  № 6-36цс15 (и другие), — прямо противоречит позициям ВСУ № 6-39цс13, 6-247цс14 (и другим), в которых указывалось что в случае невыплаты вклада по окончанию срока, банк обязан выплатить проценты за пользование по ставке договора, а не по ставке "до востребования"

а заключение о трансформации договорных правоотношений в охранительные к тому же противоречит и теории права: остается неясным, каким это образом договорные, то есть возникшие из договора правоотношения, — могут трансформироваться в такие, которые возникли не из договора, и почему это обстоятельство (загадочная их трансформация в охранительные) отменяет или изменяет гражданское обязательство

кроме того, это даёт банкам прекрасные возможности теперь просто не возвращать вклады сколь угодно долго (хоть вообще никогда), выплачивая за пользование вкладом только процент по ставке "до востребования" (которая во многих банках вообще равна нулю), а в суде ссылаться на вот эту вот изобретенную ВСУ трансформацию надлежащим образом оформленных договорных отношений хрен знает во что

да и никакой хрен, судя по всему, не может знать что это за зверь такой: охранительные отношения, возникшие в результате трансформации из договорных вследствие загадочных манипуляций ВСУ с законом

[у.zaporozhskiy]

4 часа назад, 0720 сказал:

да, это пополняет коллекцию противоречивых позиций ВСУ

эта позиция, как и более ранние  № 6-1891цс15 и  № 6-36цс15 (и другие), — прямо противоречит позициям ВСУ № 6-39цс13, 6-247цс14 (и другим), в которых указывалось что в случае невыплаты вклада по окончанию срока, банк обязан выплатить проценты за пользование по ставке договора, а не по ставке "до востребования"

а заключение о трансформации договорных правоотношений в охранительные к тому же противоречит и теории права: остается неясным, каким это образом договорные, то есть возникшие из договора правоотношения, — могут трансформироваться в такие, которые возникли не из договора, и почему это обстоятельство (загадочная их трансформация в охранительные) отменяет или изменяет гражданское обязательство

кроме того, это даёт банкам прекрасные возможности теперь просто не возвращать вклады сколь угодно долго (хоть вообще никогда), выплачивая за пользование вкладом только процент по ставке "до востребования" (которая во многих банках вообще равна нулю), а в суде ссылаться на вот эту вот изобретенную ВСУ трансформацию надлежащим образом оформленных договорных отношений хрен знает во что

да и никакой хрен, судя по всему, не может знать что это за зверь такой: охранительные отношения, возникшие в результате трансформации из договорных вследствие загадочных манипуляций ВСУ с законом

Похоже придется обращаться в самый гуманный ЕСПЧ, что бы понять суть трансформации.

Возможно стоит придумать обращение в КСУ, только я не совсем вижу основания?

[0720]

основания для конституционного обращения есть, но их нет для конституционного представления

для обращения достаточно показать разное применение судом (судами) одной и той же нормы, а это здесь имеется

но по обращению можно получить только тлумачення (да и то если повезет и не отфутболят, и через год-полтора в лучшем случае), нафиг оно кому сдалось, это обращение