у.zaporozhskiy

Постанволение Киевского административного апелляционного суда о противоправности и отмене решения частного нотариуса Кобелевой, нотариус не имела права регистрировать право собственности ипотекодержателя, не может быть взято во внимание и постановлен

Recommended Posts

от 14.06.2016

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61947199

 

Державний герб України
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: №   826/94/16                                                    Головуючий у 1-й інстанції:  Федорчук А.Б.

                                                                      Суддя-доповідач:  Степанюк А.Г.

ПОСТАНОВА

Іменем України

11 жовтня 2016 року                                                                                                 м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді                    - Степанюка А.Г.,

суддів                               - Кузьменка В.В., Шурка О.І.,

при секретарі                              - Ліневській В.В.,  

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 червня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», про визнання неправомірними дій, скасування рішення та запису, -

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2015 року ОСОБА_2 (далі - Позивач, ОСОБА_2) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 (далі - Відповідач, Приватний нотаріус), третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - Третя особа, ТОВ «ФК «Вектор Плюс»), про:

- визнання неправомірними дій Приватного нотаріуса щодо реєстрації права власності ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на квартиру, загальною площею (кв. м.): 52,5, житловою площею (кв. м.): 29,5, розташованою за адресою: АДРЕСА_1;

- скасування рішення Відповідача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний НОМЕР_1 від 30.09.2015 року 11:34:09, а саме - права власності Третьої особи на квартиру, загальною площею (кв. м.): 52,5, житловою площею (кв. м.): 29,5, розташованою за адресою: АДРЕСА_1;

- скасування запису про право власності: НОМЕР_2 від 30.09.2015 року 11:07:25 ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на квартиру, загальною площею (кв. м.): 52,5, житловою площею (кв. м.): 29,5, розташованою за адресою: АДРЕСА_1.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.06.2016 року позов задоволено частково - визнано протиправними дії Відповідача щодо реєстрації права власності ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на квартиру, загальною площею (кв. м.): 52,5, житловою площею (кв. м.): 29,5, розташованою за адресою: АДРЕСА_1; визнано протиправним та скасовано рішення Відповідача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний НОМЕР_1 від 30.09.2015 року 11:34:09, а саме - права власності Третьої особи на квартиру, загальною площею (кв. м.): 52,5, житловою площею (кв. м.): 29,5, розташованою за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

При цьому, задовольняючи позовні вимоги в частині, суд першої інстанції виходив з того, що, по-перше, між сторонами іпотечного договору не укладався договір про задоволення вимог заставодержателя, по-друге, нотаріус не вправі вчиняти державну реєстрацію з майном, щодо якого він не здійснював нотаріальних дій, по-третє, наявність запису про заборону на нерухоме майно унеможливлює проведення реєстраційної дії з таким майном, по-четверте, Відповідачем не було перевірено наявність дозволу органу опіки та піклування для реєстрації права власності на нерухоме майно, де проживають неповнолітні діти, по-п'яте, Приватним нотаріусом не перевірено, чи підпадає спірне нерухоме майно під дію п. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд зазначив, що оскільки запис про скасування державної реєстрації прав здійснюється на підставі судового рішення уповноваженими на те особами, суд не вправі покладати на себе повноваження таких суб'єктів.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Третя особа подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та ухвалити нову, якою у задоволенні позову відмовити повністю. При цьому посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права. Наголошує на неврахуванні судом відсутності необхідності укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а також невчинення Третьою особою жодних дій зі стягнення предмета іпотеки, ненадання Позивачем доказів відсутності іншого житла, що унеможливлює поширення на спірні правовідносини положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Крім того, вказує на помилковість твердження суду першої інстанції щодо відсутності у Приватного нотаріуса повноважень вчиняти відповідні дії, оскільки Відповідач, діючи, на переконання Позивача, як суб'єкт владних повноважень, мав правові підстави для внесення оскаржуваного запису. Підкреслює, що оскільки на момент укладення договору іпотеки дитина зареєстрована у спірній квартирі не була, твердження про неможливість її відчуження без згоди органів опіки та піклування відсутні. Звертає увагу суду, що Позивачем не було надано доказів наявності заборон на відчуження спірної квартири, що було помилково встановлено судом першої інстанції.

У наданих до суду 09.09.2016 року додаткових поясненнях до апеляційної скарги ОСОБА_1 просив скасувати постанову суду першої інстанції та закрити провадження у справі, а у випадку не закриття провадження - відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування необхідності закриття провадження у справі Третя особа з посиланням на постанову Верховного Суду України від 14.06.2016 року вказала, що даний спір не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства, оскільки спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правової угоди, а отже повинні розглядатися у порядку ЦПК України.

У судовому засіданні представник Апелянта доводи апеляційної скарги підтримав з підстав, викладених в останній та в додаткових поясненнях до апеляційної скарги.

Представник Позивача наполягав на залишенні апеляційної скарги без задоволення, а постанови суду першої інстанції без змін.

Відповідач, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання не прибув.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - змінити, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, змінити постанову суду.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, між ВАТ «Сведбанк» (Банк) та ОСОБА_2 (Позичальник) укладено кредитний договір НОМЕР_3 від 11.08.2008 року (т. 1 а.с. 15-23), за умовами якого Банк має право надати Позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 145 300,00 доларів США на строк по 11.08.2034 року включно та на умовах, передбачених у цьому Договорі, а Позичальник зобов'язується повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов'язання у повному обсязі у терміни, передбачені цим Договором. Кредит надається Позичальнику лише після: надання документу, що підтверджує здійснення оплати не менше ніж 10% вартості об'єкта нерухомості відповідно до укладеного Позичальником договору купівлі-продажу, зазначеного у п. 1.4 цього Договору; виконання Позичальником умов п. 3.10, п. 3.11 цього Договору; укладання іпотечного договору про іпотеку об'єкта нерухомості, зазначеного в п. 1.4 цього Договору (АДРЕСА_1).

Між ВАТ «Сведбанк» (Іпотекодержатель) та ОСОБА_2 (Іпотекодавець) укладено іпотечний договір від 11.08.2008 року НОМЕР_3-Z-1 (далі - Іпотечний договір) (т. 1 а.с. 24-27), яким забезпечується належне виконання Іпотекодавцем вимог Іпотекодержателя, що випливають (та/або випливатимуть) з кредитного договору НОМЕР_3 від 11.08.2008 року.

Згідно п. 2 Іпотечного договору на забезпечення виконання основного зобов'язання Іпотекодавець передає в іпотеку Іпотекодержателю належне йому на праві власності майно: АДРЕСА_1. Предмет іпотеки належить Іподекодавцю на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 11.08.2008 року за реєстром №1579 та зареєстрованого у Державному реєстрі правочинів 11.08.2008 року.

Відповідно п. 12.3 Іпотечного договору згідно з договором про задоволення вимог Іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя, викладене в пп. 12.3.1 та 12.3.2 цього пункту Договору.

Підпунктом 12.3.1 Іпотечного договору визначено, що задоволення вимог здійснюється шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку» у випадку задоволення вимог Іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої цьому підпункті п. 12.3 Договору, договір про задовлення вимог Іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності Іпотекодержатіле на предмет іпотеки.

Крім того, між ПАТ «Сведбанк», яке виступає правонаступником ВАТ «Сведбанк», яке в свою чергу виступає правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» (Первісний іпотекодержатель) та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» (Новий іпотекодержатель) укладено договір від 28.11.2012 року про відступлення прав за іпотечними договорами, зокрема, за Іпотечним договором (т. 1 а.с. 47-48).

Третьою особою 30.09.2015 року подано до Приватного нотаріуса заяву №13568873 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) (т. 1 а.с. 36), а саме - квартири АДРЕСА_1, до якої було додано, зокрема, копію Іпотечного договору.

За наслідками розгляду поданої заяви Відповідачем була прийнято 30.09.2015 року рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний НОМЕР_4 (т. 1 а.с. 142).

Ухвалюючи рішення, судом першої інстанції було встановлено вище та також враховано приписи ст. ст. 2, 3, 15, 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. ст. 24, 33, 36-38 Закону України «Про іпотеку», ст. ст. 572, 575 ЦК України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 року №868 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, наказу Міністерства юстиції України від 02.04.2013 року №607/5 «Про заходи щодо взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб», Указу Президента України від 06.04.2011 року №401/2011 «Про затвердження Положення про Державну реєстраційну службу України», а також ст. 177 СК України, ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства», Преамбули Декларації прав дитини 1959 року та ст. 16 Конвенції ООН про права дитини і Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». З огляду на вказане, Окружний адміністративний суд м. Києва прийшов до висновку, що у Відповідача були відсутні правові підстави для здійснення державної реєстрації прав та їх обтяжень, оскільки в силу умов Іпотечного договору про задоволення вимог іпотекодержателя укладено не було, Приватний нотаріус не набув прав на вчинення реєстраційних дій з вказаним майном, у Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна містився запис про заборону на нерухоме майно, у спірній квартирі проживала малолітня дитини, а також не було перевірено відсутності заборон, передбачених Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» при зверненні стягнення на предмет іпотеки.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може повністю погодитися з огляду на наступне.

Правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна визначає Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон).

Пунктом 1 ч. 1 ст. 4 Закону передбачено, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме право власності на нерухоме майно.

Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 2 вказаного Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Приписи абзаців 2-3 ч. 5 ст. 3 Закону визначають, що державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія.

Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію.

Згідно ч. 1 ст. 9 Закону державним реєстратором може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж юридичної роботи не менш як два роки. У випадку, передбаченому цим Законом, державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно.

Державний реєстратор є державним службовцем, крім випадку, коли державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт.

Приписи ч. 2 ст. 9 Закону визначають, що нотаріус як спеціальний суб'єкт здійснює функції державного реєстратора, зокрема:

- встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав;

- приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав;

- відкриває і закриває розділи Державного реєстру прав, вносить до них відповідні записи;

- присвоює реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна під час проведення державної реєстрації;

- надає інформацію з Державного реєстру прав або відмовляє у її наданні у випадках, передбачених цим Законом;

- у разі потреби вимагає подання передбачених законодавством додаткових документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень;

- під час проведення державної реєстрації прав, які виникли та оформлені в установленому порядку до 1 січня 2013 року, запитує від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які відповідно до чинного на момент оформлення права законодавства проводили таке оформлення, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для реєстрації прав та їх обтяжень, якщо такі документи не були подані заявником або якщо документи, подані заявником, не містять передбачених цим Законом відомостей про правонабувача або про нерухоме майно. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, до яких надійшов запит, зобов'язані безоплатно в установленому законодавством порядку протягом трьох робочих днів надати державному реєстратору відповідну інформацію, зокрема щодо оформлених речових прав на нерухоме майно, у тому числі земельні ділянки;

- здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами України.

Приписи ст. 15 Закону визначають, що державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.

При цьому згідно ч. 1 ст. 26 Закону записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Частиною 2 ст. 15 Закону передбачено, що орган державної реєстрації прав, державні реєстратори зобов'язані надати до відома заявників інформацію про необхідний перелік документів для здійснення державної реєстрації прав.

Перелік документів для здійснення державної реєстрації прав визначається Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

На виконання вимог вказаної статті постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 року №868 затверджено Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - Порядок №868).

Згідно абз. 1 п. 36 Порядку №868 для проведення державної реєстрації речових прав необхідними документами є документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення таких прав на нерухоме майно, та інші документи, визначені цим Порядком.

Відповідно до пп. 1 п. 37 Порядку №868 документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, є, зокрема, укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, права щодо якого підлягають державній реєстрації, або речове право на нерухоме майно чи його дублікат.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що чинне на момент виникнення спірних правовідносин законодавство наділяє нотаріуса окремими повноваженнями державного реєстратора прав на нерухоме майно, які виникають у нього лише у результаті здійснення нотаріальних дій та реалізуються одночасно з їх вчиненням і виключно за наслідками перевірки правильності оформлення документів в офіційному порядку, що дозволяє забезпечити належний рівень захисту гарантованих Конституцією України речових прав фізичних і юридичних осіб на нерухоме майно. При цьому, такі нотаріальні дії повинні бути вчинені нотаріусом з нерухомим майном.

З вищевикладеного випливає, що вчинення Приватним нотаріусом нотаріальної дії, а саме - засвідчення справжності підпису уповноваженої особи ТОВ «ФК «Вектор плюс» на заяві від 30.09.2015 року (т. 1 а.с. 35), не можна вважати нотаріальною дією, вчиненою з нерухомими майном, що, на переконання суду апеляційної інстанції, свідчить про відсутність у Відповідача повноважень на здійснення державної реєстрації права на підставі Іпотечного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон про іпотеку), у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Згідно ч. 1 ст. 33 Закону про іпотеку у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Положеннями ст. 36 Закону закріплено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Приписи ч. 1 ст. 37 Закону про іпотеку визначають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Отже, у межах процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, іпотекодержатель має право звернутися до органу державної реєстрації з метою державної реєстрації за собою права власності на об'єкт нерухомого майна і документом, який підтверджуватиме відповідний перехід права власності, слугуватиме або окремий договір між іпотекодавцем та іпотекодержателем, або застереження в іпотечному договорі.

Як було встановлено раніше, згідно п. 12.3 Іпотечного договору за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог Іпотекодержателя, в тому числі, згідно з договором про задоволення вимог Іпотекодержателя, укладеним шляхом здійснення застереження задоволення вимог Іпотекодержателя, яке викладене у пп. 12.3.1 та пп. 12.3.2 цього пункту.

У пп. 12.3.1 п. 12.3 Договору визначено, що договір про задоволення вимог Іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності Іпотекодержателя на предмет іпотеки.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, що підставою для проведення державної реєстрації права власності за ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на об'єкт нерухомого майна - квартиру площею 52,50 м.АДРЕСА_1, та прийняття оскаржуваного рішення від 30.09.2015 року НОМЕР_1 був саме Іпотечний договір.

Проте, як вірно наголосив суд першої інстанції, жодна нотаріальна дія з даним об'єктом нерухомого майна у порядку, встановленому абзацами 2-3 ч. 5 ст. 3 Закону, під час здійснення державної реєстрації вказаного речового права Відповідачем, як спеціальним суб'єктом державної реєстрації, не вчинялась.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що дії Приватного нотаріуса щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, яке виникає на підставі Іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, були протиправними у зв'язку з відсутністю у Відповідача повноважень з прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном, оскільки у разі подання заяви відповідно до Закону щодо державної реєстрації права власності або інших речових прав на нерухоме майно, яке виникає на підставі договорів іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог іпотекодержателя - рішення щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, приймаються державними реєстраторами прав на нерухоме майно Укрдержреєстру, як то передбачено положеннями наказу Міністерства юстиції України від 02.04.2013 року №607/5 «Про заходи щодо взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб».

Згідно п. 2 затвердженого наведеним наказом Порядку взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб державна реєстрація речових прав на нерухоме майно у випадках, передбачених у пункті 1 наказу, проводиться державними реєстраторами прав на нерухоме майно Мін'юсту відповідно до Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року №868.

Відповідно до п. 46 Порядку №868 для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: 1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Наявність зареєстрованої заборони відчуження нерухомого майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого відбувається перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно не є підставою для відмови у проведенні державної реєстрації права власності за іпотекодержателем. Тому, обов'язок з надіслання вимоги може вважатися виконаним Іпотекодержателем лише у разі, якщо така вимога отримана іпотекодавцем і строк її виконання обчислюється з моменту отримання цієї вимоги.

Разом з тим, всупереч вимог наведеного нормативного акту, матеріали справи не містять направленого у визначеному порядку письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги. При цьому наявне у матеріалах справи повідомлення ТОВ «Кей-Колект» від 01.07.2014 року №734952 (т. 1 а.с. 181-182), адресоване ОСОБА_7, доказом виконання приписів п. 46 Порядку №868 у рамках Іпотечного договору, укладеного з ОСОБА_2, бути не може. Крім того, матеріали реєстраційної справи (т. 1 а.с. 147-160) не містять копії письмової вимоги іпотекодавцю про усунення порушень.

Оцінюючи доводи Апелянта в частині невчинення останнім жодних дій зі стягнення предмета іпотеки, а відтак неможливості поширення положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону про іпотеку звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

При цьому, як вже було зазначено раніше, виходячи з приписів ст. 36 Закону про іпотеку, договором про задоволення вимог іпотекодержателя може бути як окремий договір, так здійснення закріпленого в договорі іпотеки відповідного застереження.

Отже, у розумінні вказаного Закону звернення із заявою про реєстрацією права власності на предмет іпотеки за умовами договору про задоволення вимог іпотекодержателя є видом стягнення на предмет іпотеки та формою відчуження, що не було враховано Апелянтом.

Відповідно до п. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про іпотеку» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

За таких обставин судова колегія приходить до висновку про обґрунтованість посилання суду першої інстанції на те, що Приватним нотаріусом при проведенні реєстраційної дії не було перевірено поширення на предмет іпотеки положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Щодо посилання Апелянта на те, що оскільки на момент укладення Іпотечного договору дитина у спірній квартирі зареєстрована не була, у зв'язку з чим стверджувати про порушення її прав неможливо, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.

Звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру, в якій згідно довідки форми №3 від 10.02.2016 року №414 (т. 1 а.с. 118) зареєстрована малолітня дитини - ОСОБА_7, без згоди органу опіки та піклування неможливо, як це прямо передбачено приписами ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 177 Сімейного кодексу України. При цьому, твердження Третьої особи про те, що на момент укладення Іпотечного договору дитина у спірній квартирі не проживала судовою колегією оцінюється критично, оскільки спірні правовідносини виникли вже після народження такої дитини. Водночас, вирішення питання про правомірність чи неправомірність реєстрації у даній квартирі малолітньої дитини та, як наслідок, порушення або не порушення умов Іпотечного договору таким фактом не може бути предметом розгляду у межах даного адміністративного позову.

Стверджуючи про наявність в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, що є перешкодою для вчинення реєстраційних дій, суд першої інстанції не врахував, що запис про заборону на нерухоме майно було внесено на підставі Іпотечного договору приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 11.08.2008 року за НОМЕР_5 (т. 1 а.с. 145 зворотний бік).

Як вже було зазначено раніше, відповідно до п. 46 Порядку №868 наявність зареєстрованої заборони відчуження нерухомого майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого відбувається перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно не є підставою для відмови у проведенні державної реєстрації права власності за іпотекодержателем.

Відтак, оскільки Приватний нотаріус здійснював дії з державної реєстрації права власності за іпотекодержателем, суд першої інстанції помилково вказав на наявність заборони на нерухоме майно як перешкоду для проведення такої реєстраційної дії, оскільки, як було встановлено раніше, така заборона була накладена на підставі Іпотечного договору.

Оцінюючи посилання Апелянта на необхідність закриття провадження у справі з підстав неможливості розгляду даного спору у порядку адміністративного судочинства, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 14.06.2016 року у справі №21-41а16 та на яку посилається Третя особа в якості підстав для закриття провадження у справі, спірні правовідносини пов'язані із невиконанням, на думку Позивача, умов цивільно-правової угоди, внаслідок чого колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК, внаслідок чого провадження у справі закрито.

Приписи ч. 1 ст. 244-2 КАС України визначають, що висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Враховуючи викладене, а також користуючись правом, передбаченим процесуальним законом, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне відступити від правової позиції, викладеної у вказаній постанові Верховного Суду України, з огляду на таке.

Як зазначено в абз. 2 п. 2 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року №8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» законодавство не містить визначення терміна «публічно-правовий спір». Для розгляду спору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст (характер). Для з'ясування характеру спору суди повинні враховувати, що протилежним за змістом є приватноправовий спір. Це означає, що в основі розмежування спорів лежить поділ права на публічне та приватне.

При цьому зі змісті абзаців 2-3 пункту 3 вказаної постанови Пленуму ВАС України випливає, що суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.

З наведеного випливає, що законодавець, вказуючи про можливість оскарження а адміністративному порядку будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження, не зазначив чітких критеріїв віднесення певного спору до публічно-правового чи, відповідно, приватноправового.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку із здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Згідно ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

В абзаці 7 ч. 1 ст. 3 КАС України визначено суб'єкт владних повноважень як орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з, у тому числі, іншим суб'єктом при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих осіб, відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

У своєму рішенні Верховний Суд України дійшов висновку, що спір у справі не є публічно-правовим, оскільки спірні правовідносини пов'язані із невиконанням, на думку Позивача, умов цивільно-правової угоди.

Поряд із цим, у межах даної справи, виконання чи невиконання умов цивільно-правової угоди (договорів кредиту та іпотеки) не є безпосередньою підставою для звернення до адміністративного суду. Основні доводи Позивача ґрунтуються на протиправності дій Відповідача, як суб'єкта, наділеного владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію прав, та полягають у тому, що Відповідач не мав права приймати оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав та вчиняти спірні реєстраційні дії без вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном (посвідчення відповідачем факту виникнення, переходу або припинення права власності на нерухоме майно не мало місце). Тобто, у даній справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії Відповідача, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень.

При цьому судовою колегією враховується, що окремі доводи сторін, зокрема, щодо необхідності укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя та порушення прав малолітньої дитини внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки, не є визначальними при вирішенні даної справи адміністративним судом по суті, оскільки, перш за все, як випливає зі змісту даного судового рішення, проводилася оцінка дій та рішень Приватного нотаріуса як суб'єкта владних повноважень вимогам, зокрема, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» при здійсненні ним офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Крім того, висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 14.06.2016 року, безпосередньо не можуть бути застосовані до правовідносин між сторонами у даній адміністративній справі та не вказують на необхідність закриття провадження у даній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України, оскільки у справах, які були представлені Верховному Суду України на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми права, судами вирішувалось питання щодо належності способу звернення стягнення на предмет іпотеки, що застосований іпотекодержателем, належності порядку набуття останнім такого права за укладеними договорами та в подальшому набуття ним права власності на нерухоме майно, що було зареєстровано приватним нотаріусом.

З урахуванням наведеного, судова колегія приходить до висновку про можливість відступлення від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 14.06.2016 року у справі №21-41а16 та вирішення даної справи в порядку адміністративного судочинства, а відтак і необґрунтованості посилання Апелянта на наявність правових підстав для закриття провадження у справі.

Щодо позовних вимог про скасування запису про право власності: НОМЕР_2 від 30.09.2015 року 11:07:25 ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на квартиру, загальною площею (кв. м.): 52,5, житловою площею (кв. м.): 29,5, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону у разі скасування на підставі рішення суду рішення про внесення змін до запису Державного реєстру прав, про взяття на облік безхазяйного нерухомого майна відповідний запис скасовується.

Таким чином, враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про обґрунтованість висновків суду першої інстанції щодо протиправності дій та рішення Відповідача та відсутність правових підстав для скасування запису.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при вирішенні питання про правомірність податкових повідомлень-рішень було допущено порушення норм матеріального права, а саме не враховано, що наявність зареєстрованої на підставі договору про іпотеку заборони на відчуження нерухомого майна не є підставою для відмови у проведенні реєстраційної дії з реєстрації права власності за іпотекодержателем згідно такого договору, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за необхідне рішення суду першої інстанції змінити, зазначивши, що підстави часткового задоволення позовних вимог викладені у мотивувальній частині даної постанови.

Відповідно до ст. 201 КАС України підставами для зміни постанови суду першої інстанції є правильне по суті вирішення справи чи питання, але із помилковим застосуванням норм матеріального права.

У зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу - залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - змінити, зазначивши, що підстави для часткового задоволення позовних вимог викладені у мотивувальній частині даної постанови.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 198, 201, 205, 207, 211, 212, 254 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 червня 2016 року - змінити, зазначивши, що підстави для частково задоволення позову викладені у мотивувальній частині даної постанови.

У решті постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 червня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», про визнання неправомірними дій, скасування рішення та запису - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення. Касаційна скарга на судові рішення подається в порядку та строки, визначені ст. ст. 211, 212 КАС України.

          

Головуючий суддя                                                                       Степанюк А.Г.

Судді                                                                                          Кузьменко В.В.

                                                                                                    Шурко О.І.

Головуючий суддя                                                                                                           Степанюк А.Г.

          

Судді:                                                                                                                                       Шурко О.І.

                                                                                                                                                        Кузьменко В. В.

                                                                                                                                                      

  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites
2 часа назад, y.voronizhskiy сказал:

При цьому, твердження Третьої особи про те, що на момент укладення Іпотечного договору дитина у спірній квартирі не проживала судовою колегією оцінюється критично, оскільки спірні правовідносини виникли вже після народження такої дитини

Порадовал справедливой мотивацией, в этой части, и способностью отойти от бестолковых  "вказивок" ВСУ о не публично-правовом характере такого вида споров:

 

2 часа назад, y.voronizhskiy сказал:

як випливає зі змісту даного судового рішення, проводилася оцінка дій та рішень Приватного нотаріуса як суб'єкта владних повноважень вимогам, зокрема, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» при здійсненні ним офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

По слухам Окр админ суды массово отказывают в открытии производства по таким искам со ссылкой на ВСУ и тут вопрос, что рекомендовать людям - идти "бодаться" в административную апелляцию или переписать иск  в суд общей юрисдикции....

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 19.10.2016 в 11:40, west11 сказал:

Порадовал справедливой мотивацией, в этой части, и способностью отойти от бестолковых  "вказивок" ВСУ о не публично-правовом характере такого вида споров:

 

По слухам Окр админ суды массово отказывают в открытии производства по таким искам со ссылкой на ВСУ и тут вопрос, что рекомендовать людям - идти "бодаться" в административную апелляцию или переписать иск  в суд общей юрисдикции....

Я буду идти в ВСУ.

Слава Богу, что несколько человек, которым я помогаю, готовы на это.

Дождемся постановления ВСУ и успокоимся.

Кстати у меня по другом направлению открыли производство в ВСУ в деле о взыскании задолженности по исковой давности.

п.с. По детям очень хорошо написали, но и возражения были очень качественно написано.

Так что я очень рад такому решению.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Искренне желаю Вам удачи ! И сообщить народу о победе не забудьте... :-)

 

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 20.10.2016 в 14:36, y.voronizhskiy сказал:

Кстати у меня по другом направлению открыли производство в ВСУ в деле о взыскании задолженности по исковой давности.

В каком деле... Интересно было бы ухвалу почитать...

Share this post


Link to post
Share on other sites
20 часов назад, Bolt сказал:

В каком деле... Интересно было бы ухвалу почитать...

Позже.

С нее непонятно, по каким основаниям открыто производство.

Share this post


Link to post
Share on other sites
23 часа назад, west11 сказал:

Искренне желаю Вам удачи ! И сообщить народу о победе не забудьте... :-)

 

Спасибо. Обязательно.

Share this post


Link to post
Share on other sites
3 часа назад, y.voronizhskiy сказал:

Позже.

С нее непонятно, по каким основаниям открыто производство.

Ну хоть дело какое, хотелось бы посмотреть первые инстанции, мало ли может для меня тоже интересно будет...

Share this post


Link to post
Share on other sites
On 19.10.2016 at 11:40 AM, west11 said:

Порадовал справедливой мотивацией, в этой части, и способностью отойти от бестолковых  "вказивок" ВСУ о не публично-правовом характере такого вида споров:

 

По слухам Окр админ суды массово отказывают в открытии производства по таким искам со ссылкой на ВСУ и тут вопрос, что рекомендовать людям - идти "бодаться" в административную апелляцию или переписать иск  в суд общей юрисдикции....

зовсім не "по слухам", реєстр тому підтвердження

Share this post


Link to post
Share on other sites
58 минут назад, batyshka сказал:

зовсім не "по слухам", реєстр тому підтвердження

так от тож. Тому і залишається відкритим питання, чи продовжити боротьбу оскаржуючи Ухвалу про відмову... до адміністративної апеляції чи переходити до цивільної юрисдикції ?

Цей ВСУ... не хочеться казати не гарних слів, ну вже так намагається обслужити інтереси банків, що не знає з якої сторони їм ще підлизати ду...у. Все ж таки є надія на зміни, коли цю компашку Романюка та К розженуть, щось зміниться на краще.

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, west11 сказал:

Все ж таки є надія на зміни, коли цю компашку Романюка та К розженуть, щось зміниться на краще.

Ой не думаю... Они и так сейчас под прессингом находятся и кое-что ведь и хорошее делают против банков... А вот новые будут полностью подконтрольны...

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
25 минут назад, west11 сказал:

наверное Вы правы, тогда это печально :-(

Да это очень печально и неизвестно чем всё это ещё закончится...

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 22.10.2016 в 20:41, batyshka сказал:

зовсім не "по слухам", реєстр тому підтвердження

 

В 22.10.2016 в 21:45, west11 сказал:

так от тож. Тому і залишається відкритим питання, чи продовжити боротьбу оскаржуючи Ухвалу про відмову... до адміністративної апеляції чи переходити до цивільної юрисдикції ?

Цей ВСУ... не хочеться казати не гарних слів, ну вже так намагається обслужити інтереси банків, що не знає з якої сторони їм ще підлизати ду...у. Все ж таки є надія на зміни, коли цю компашку Романюка та К розженуть, щось зміниться на краще.

Ребята агитируйте людей, кому помогаете, доходить до ВСУ.

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, y.voronizhskiy сказал:

Ребята агитируйте людей, кому помогаете доходить до ВСУ.

Многие уже просто не тянут, многие уже разуверились, многие боятся... к сожалению...)

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
9 часов назад, Bolt сказал:

Многие уже просто не тянут, многие уже разуверились, многие боятся... к сожалению...)

Очень точно описали ситуацию... Не покидают смутные сомнения, что это и было целью, может не главной, но...

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 23.10.2016 в 02:37, Bolt сказал:

Многие уже просто не тянут, многие уже разуверились, многие боятся... к сожалению...)

 

В 23.10.2016 в 12:20, west11 сказал:

Очень точно описали ситуацию... Не покидают смутные сомнения, что это и было целью, может не главной, но...

Я стараюсь сбрасывать положительную практику.

Выкладывайте тоже, это должно вернуть уверенность людям.

Побеждать можно и это подтверждается решением в топике.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

 Огромная благодарность у.zaporozhskiy за действенную помощь в решении нашей проблемы. Его квалификация и настойчивость дали результат. На сегодняшний момент имеем на руках данное решение суда. Многое еще предстоит сделать, но теперь есть уверенность, что бороться необходимо и получить положительный результат возможно!

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
3 часа назад, Valentine сказал:

 Огромная благодарность Ярославу за действенную помощь в решении нашей проблемы. Его квалификация и настойчивость дали результат. На сегодняшний момент имеем на руках данное решение суда. Многое еще предстоит сделать, но теперь есть уверенность, что бороться необходимо и получить положительный результат возможно!

И вам спасибо, что отблагодарили меня. Как говорится сам себя не похвалишь, день зря прошел.

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 26.03.2017 в 19:56, Ярослав. сказал:

И вам спасибо, что отблагодарили меня. Как говорится сам себя не похвалишь, день зря прошел.

Молодцы, что зарегистрировали ник под именем, кому Выразил слова благодарности Valentine.

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 26.03.2017 в 15:15, Valentine сказал:

 На сегодняшний момент имеем на руках данное решение суда. Многое еще предстоит сделать, но теперь есть уверенность, что бороться необходимо и получить положительный результат возможно!

Какое решение суда...? 

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 29.03.2017 в 02:32, Bolt сказал:

Какое решение суда...? 

Выложенное в топике.

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 02.04.2017 в 20:51, у.zaporozhskiy сказал:

Выложенное в топике.

Понятно... Я просто не понял, что за реакция такая запоздалая, думал, что то другое ещё есть... Этому решению вроде как полгода скоро...

Share this post


Link to post
Share on other sites
20 часов назад, Bolt сказал:

Понятно... Я просто не понял, что за реакция такая запоздалая, думал, что то другое ещё есть... Этому решению вроде как полгода скоро...

Когда у человека появилась возможность, тогда и отписался.

+ ждали кассационную жалобу.

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, у.zaporozhskiy сказал:

Когда у человека появилась возможность, тогда и отписался.

+ ждали кассационную жалобу.

Да я разве против, просто непонятка вышла...))

Кстати, её никогда не поздно дождаться...)))

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Справа № 465/1648/19
      Головуючий у 1 інстанції: Кузь В.Я.
      Провадження № 22-ц/811/1610/19
      Доповідач в 2-й інстанції: Курій Н.М.
      Категорія: 81
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 липня 2019 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
       головуючої - Курій Н.М.,
       суддів: Шеремети Н.О., Цяцяка Р.П.,
       за секретаря - Матяш С.І.,
      з участю представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - Блажевського П.І.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року, постановлену в складі головуючого - судді Кузь В.Я.,
      в с т а н о в и в:
      20.03.2019 року представником позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подано заяву про забезпечення позову. Заява обґрунтовується тим, що 03 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №1304/0308/98-001 від 03.03.2008 року. Згідно з п.п.1.1.,1.2. Кредитного договору, Банк зобов`язався надати Позичальнику споживчий кредит в сумі 83 000 доларів США зі строком користування до 02 березня 2018 року зі сплатою 11,9% відсотків річних. В забезпечення виконання Кредитного договору між ВАТ «Сведбанк» та Позивачем, було укладено Іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антоновою В.І., за реєстровим №1717. Відповідно до Іпотечного договору, Іпотекодавець передав в іпотеку Іпотекодержателю в якості забезпечення виконання Іпотекодавцем зобов`язань за Договором кредиту №1304/0308/98-001 від 03.03.2008 року, нерухоме майно, а саме: двокімнатну квартиру, загальною площею 48,3 кв.м., яка знаходиться у АДРЕСА_1 .
      Позивачу стало відомо, що право власності на вищезазначену квартиру було зареєстровано за ТОВ ФК «Вектор Плюс» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Така інформація була отримана через Інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна. Просила забезпечити позов шляхом накладення арешту та забороною вчиняти певні дії по відношенню до квартири. Вважає, вид забезпечення позову шляхом заборони вчиняти певні дії відповідає позовним вимогам та обставинам справи, з огляду на те, що відносно оспорюваної квартири вже зараз вчиняються дії, які порушують право користування квартирою.
      Зокрема, 25 вересня 2018 року двома представниками ТОВ ФК «Вектор Плюс» була вчинена спроба заволодіти майном та проникнути у квартиру. Повторна спроба представників ТОВ ФК «Вектор плюс» заволодіти майном була здійснена 05.03.2019 р. о 8.30 ранку. Працівники ТОВ ФК «Вектор плюс» наполягали, щоб їх пустили до квартири, пояснюючи це тим, що вони хочуть зробити фото майна, що там знаходиться для подальшої оцінки майна та його реалізації.
      Таким чином, у разі не задоволення судом заяви про забезпечення позову, відповідач матиме можливість і надалі порушувати майнові права позивача в частині користування квартирою.
      Крім того, спірна квартира АДРЕСА_2 , на даний час перебуває у власності ТОВ ФК «Вектор Плюс», останній має достатній обсяг правомочностей та можливість розпорядитися даним нерухомим майном.
      Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року відмовлено у задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову, за безпідставністю такої.
      Ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року оскаржила представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 .
      В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що ухвала є незаконною, постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права. Посилається на те, що власником квартири АДРЕСА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Позивач вважає, що перехід права власності на належну їй квартиру відбувся незаконно (за відсутності правових підстав), що призвело до порушення її прав. У випадку не задоволення заяви про забезпечення позову ТОВ ФК «Вектор Плюс» має достатній обсяг правомочностей та можливість розпорядитися даним нерухомим майном поки тривають судові засідання. Водночас, ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» має об`єктивну можливість вчинення дій, які можуть утруднити чи унеможливити рішення суду у разі задоволення позову.
      Просить скасувати ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року, ухвалити нове рішення, яким заяву про забезпечення позову задовольнити.
      Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримала, посилаючись на доводи, які аналогічні доводам апеляційної скарги та просила ухвалу суду скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення заяви про забезпечення позову.
      Представник ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевський П.І. в судовому засіданні доводи апеляційної скарги заперечив, просив ухвалу суду першої інстанції залишити без змін, оскільки наміру відчужувати спірну квартиру у ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» немає. У випадку задоволення апеляційним судом заяви про забезпечення позову, просив вирішити питання застосування зустрічного забезпечення.
      Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М. в судове засідання не з`явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином (арк.спр.104, 106 виділених матеріалів), а тому апеляційний суд вважає, що розгляд справи необхідно проводити без його участі.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, законність і обґрунтованість ухвали суду, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково з наступних підстав.
      Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції виходив із того, що заявником не зазначено обґрунтування необхідності забезпечення позову, ціну позову про забезпечення якого просить заявник та інші відомості, які необхідні для забезпечення позову, що позбавляє суд визначити співмірність із заявленими позивачем вимогами відповідно до ч.3 ст. 150 ЦПК України. Також зазначив, що заявником не додано до матеріалів заяви правовстановлюючих документів на спірне житло із зазначенням даних про власника та підставу набуття права власності. Тому дійшов висновку, що вимога про забезпечення позову є безпідставною, необґрунтованою, заявником не наведено достатніх підстав для необхідності застосування забезпечення позову та відмовив у забезпеченні позову.
      Апеляційний суд не погоджується з висновком суду першої інстанції з таких підстав.
      Із направлених до суду апеляційної інстанції матеріалів справи встановлено, що представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М., ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», в якому просила визнати незаконними дії приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М., щодо проведення 03.07.2015 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_3 за ТзОВ Факторингова компанія «Вектор плюс». Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М. індексний номер 22584599 від 03.07.2015 року, згідно з яким 03.07.2015 року внесено до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №10277904 про державну реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на підставі договору іпотеки, реєстраційний номер№1717 від 03.03.2008 року.
      З метою забезпечення позову просила накласти арешт на квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам, у тому числі Державній виконавчій службі України вчиняти будь-які дії по передачі права користування квартири АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам, у тому числі Державній виконавчій службі України вчиняти будь-які дії щодо проникнення до квартири АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам проводити ремонтні роботи, реконструкцію, перепланування, здавати в оренду, найм, піднайм, безоплатне користування, укладати договори застави (іпотеки) або іншим способом передавати третім особам у платне або безоплатне користування квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам вселятися в квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам реєструватися в квартирі АДРЕСА_2 ; заборонити Департаменту надання адміністративних послуг вносити до реєстраційного обліку відомості про реєстрацію місця проживання будь-яких третіх осіб у квартирі АДРЕСА_2 ; заборонити Департаменту надання адміністративних послуг вносити до реєстраційного обліку відомості про зняття зареєстрованих осіб з реєстрації місця проживання за адресою: квартири АДРЕСА_2 .
      Доводи заяви обґрунтовувала тим, що види забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та забороною вчиняти певні дії відповідають позовним вимогам та обставинам справи, з огляду на те, що відносно оспорюваної квартири, вчиняються дії, які порушують право користування квартирою. Зокрема, представником ТОВ «ФК «Вектор Плюс» була вчинена спроба заволодіти майном та проникнути у квартиру. Тому у випадку не задоволення заяви про забезпечення позову відповідач матиме можливість і надалі порушувати майнові права позивача в частині користування квартирою, а набуття права власності на квартиру дає відповідачу обсяг правомочностей та можливість розпоряджатись даним нерухомим майном.
      Отже, у поданій заяві про забезпечення позову позивач зазначила про існування об`єктивних обставин, які свідчать про те, що невжиття заявлених заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення позову.
      Відповідно до вимог статті 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
      Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі.
      Забезпечення позову по суті є обмеженням суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
      Положеннями статті 150 ЦПК України встановлені види забезпечення позову. Одним із видів такого забезпечення є накладення арешту на майно, заборона вчиняти певні дії, тощо.
      Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України, види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
      Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
      Цивільний процесуальний закон не зобов`язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігти ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову.
      Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог. Заходи забезпечення позову повинні застосовуватись лише у разі необхідності та бути співмірними із заявленими вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може привести до порушення прав і законних інтересів інших осіб.
      При цьому при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.
      Відповідно до роз`яснень п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
      Оскаржена ухвала суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.
      Відмовляючи в задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції не оцінив обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів, не з`ясував співмірність виду забезпечення позову, який просив застосувати позивач, позовним вимогам, не оцінив рівноцінності заходів забезпечення позову змісту заявлених позовних вимог, жодним чином не обґрунтував відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову, пославшись лише на загальні норми процесуального права та доводи заявника.
      Посилання суду першої інстанції на те, що заявником не надано до заяви правовстановлюючих документів на спірне житло із зазначенням даних про власника та підставу набуття права власності не відповідають дійсності, оскільки з надісланих матеріалів справи, судом апеляційної інстанції встановлено, що як до позовної заяви (арк. спр. 26-28) так і до заяви про забезпечення позову (арк. спр. 48-50) була долучена копія Інформаційна довідки з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 12.03.2019 року (об`єкт нерухомого майна: квартира за адресою: АДРЕСА_1 , власником якої зазначено Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс»).
      З матеріалів справи встановлено, що предметом позову є визнання незаконними дій нотаріуса щодо проведення державної реєстрації права власності на квартиру та визнання протиправним та скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності на квартиру за ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс».
      Для того, щоб уникнути ризику відчуження відповідачем спірного майна на користь третіх осіб та розпорядження відповідачем спірною квартирою, що може унеможливити або утруднити в майбутньому виконання рішення суду, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 і звернулась з заявою до суду про забезпечення позову.
      Враховуючи наявність факту оскарження правових підстав набуття права власності на нерухоме майно, з огляду на пред`явлення вимог майнового характеру, які забезпечуються арештом майна, співмірність заходів забезпечення позову заявленим вимогам тощо, у суду апеляційної інстанції наявні підстави для часткового вжиття заявлених позивачем заходів забезпечення позову, а саме: в частині накладення арешту на нерухоме майно, що належить Товариству з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею: 48,3 кв.м., житловою площею 31,9 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 672460246101; накладення заборони на вчинення правочинів щодо квартири та заборонити проводити реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання будь-яких осіб у квартирі АДРЕСА_2 .
      Оскільки позивачем ставиться під сумнів саме законність набуття права власності на нерухоме майно відповідачем, вжиті апеляційним судом заходи забезпечення позову є співмірними із заявленими позовними вимогами та відповідають предмету позову,а відтак в частині решти вимог заяви про забезпечення позову належить відмовити, задовольнивши частково заяву про забезпечення позову.
      Отже, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову, без перевірки наведених заявником обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову та без врахування положень частини 3 статті 153 ЦПК України, норма якої передбачає, що суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову для повного з`ясування фактичних обставин щодо поданої заяви про забезпечення позову, не обмежується доводами заяви і може викликати особу, яка подала заяву про забезпечення позову для надання пояснень або додаткових доказів, що підтверджують необхідність забезпечення позову, а у випадку, коли наданих заявником пояснень та доказів недостатньо для розгляду заяви про забезпечення позову, суд може призначити її розгляд у судовому засіданні з викликом сторін - частина 4 статті 153 ЦПК України.
      Таким чином, судом першої інстанції не з`ясовано обставин, що мають значення для вирішення заяви, не досліджено усіх, передбачених нормою процесуального права юридичних (доказових) фактів, наявність яких впливає на остаточний результат вирішення питання про забезпечення позову, що призвело до постановлення ухвали з порушенням норм процесуального права.
      Відповідно до приписів п.4 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
      За таких обставин, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково, а ухвалу суду першої інстанції в силу п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення заяви представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову з вищенаведених підстав.
      Щодо заявленої усної вимоги представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевського П.І. про вирішення питання застосування зустрічного забезпечення, апеляційний суд зазначає наступне.
      Згідно із частиною першою статті 154 ЦПК України, суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення).
      Враховуючи наведене правило процесуального Закону, суд має право, але не зобов`язаний вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача.
      Випадки обов`язкового застосування зустрічного забезпечення встановлені частиною третьою статті 154 ЦПК України, відповідно до якої суд зобов`язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо: позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.
      Усна вимога представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевського П.І. про вирішення питання зустрічного забезпечення не містить належних обґрунтувань та доказів, яким чином у випадку застосування ухвалою суду заходів забезпечення позову, можуть бути завдані збитки ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», розмір цих збитків, які в розумінні ч.1 ст. 154 ЦПК України були б підставою для застосування судом зустрічного забезпечення. Разом з тим, представник стверджує про відсутність наміру у ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» вчинення дій щодо відчуження належної товариству на праві власності з 03.07.2015 року спірної квартири.
      З урахуванням наведеного, апеляційний суд доходить висновку про необґрунтованість вимоги представника Блажевського П.І. про застосування зустрічного забезпечення на час перегляду апеляційним судом ухвали Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року.
      Одночасно, апеляційний суд вважає за необхідне роз`яснитиТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», що воно не позбавлено права в порядку ст.154 ЦПК України звернутися до суду із заявою про застосування зустрічного забезпечення позову, зазначивши відповідні обставини та додавши необхідні докази.
      Керуючись п.2 ч.1 ст.374, ст.ст.381, 382 ЦПК України, суд 
      п о с т а н о в и в:
      Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.
      Ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року скасувати.
      Постановити нове рішення, яким заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову задовольнити частково.
      Накласти арешт на нерухоме майно, що належить Товариству з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» ЄДРПОУ: 38004195, а саме: квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею: 48,3 кв.м., житловою площею 31,9 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 672460246101.
      Накласти заборону на вчинення правочинів щодо квартири АДРЕСА_2 .
      Накласти заборону проводити реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання будь-яких осіб у квартирі АДРЕСА_2 .
      Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена відповідно до положень ст.389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
      Повний текст постанови складено 26.07.2019 року.
      Головуючий Курій Н.М.
      Судді: Шеремета Н.О.
      Цяцяк Р.П.
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/83281176
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      2 липня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 753/10895/15-ц
      Провадження N 14-233звц19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      головуючого суддіКнязєва В. С.,
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      за участю
      секретаря судового засідання Брича Я.О.,
      представника позивача- адвоката Дроздовського Л.П.,
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_3 (далі також - позивач) про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року (далі також - заява про перегляд) у справі за його позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне територіальне управління юстиції у місті Києві в особі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві, про визнання батьківства та зобов'язання вчинити дії.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позову
      1. 11 червня 2015 року позивач звернувся з позовом, в якому просив:
      1.1. Визнати його батьком ОСОБА_6 (далі - дитина), ІНФОРМАЦІЯ_1.
      1.2. Зобов'язати відповідний відділ реєстрації актів цивільного стану м. Києва виключити відомості про ОСОБА_4 як батька дитини з актового запису про її народження, зазначивши замість нього позивача як батька дитини.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. У вересні 2005 року позивач познайомився з ОСОБА_5
      2.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 в ОСОБА_5 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 народилася дитина. Вказаних відповідачів було записано батьками дитини в її свідоцтві про народження.
      2.3. Проведений аналіз ДНК підтвердив батьківство позивача щодо дитини. Відтоді позивач сприймає дитину як доньку, піклується про неї, бере участь в її вихованні та матеріально забезпечує. ОСОБА_4 матеріальної допомоги дитині не надає.
      2.4. У 2011 році позивач заповів дитині усе своє майно.
      2.5. Позивачу стало відомо, що ОСОБА_5 уклала новий шлюб і планує разом з дитиною переїхати на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччини.
      2.6. Потрібно захистити право дитини знати своїх батьків і отримувати піклування від них згідно зі статтею 7 Конвенції про права дитини.
      3. 9 листопада 2015 року позивач подав пояснення, в яких просив визнати поважними причини пропуску позовної давності. Вказав, що раніше не звертався з позовом до суду, оскільки ОСОБА_5 не чинила перешкод у здійсненні позивачем його батьківських прав. Для того, щоби запобігти штучному їх створенню і травмуванню дитини, позивач до суду не звертався та був вимушений утриматися від офіційного встановлення батьківства. Вважав причини пропуску позовної давності поважними, оскільки перешкоди в реалізації ним його прав як батька виникли на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 одноособово вирішила залишити територію України разом із дитиною та переїхати на постійне місце проживання за кордон.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 17 листопада 2015 року Дарницький районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким позов задовольнив:
      4.1. Визнав позивача батьком дитини.
      4.2. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві виключити відомості про ОСОБА_4, записаного батьком дитини, з актового запису про народження N 1689 (далі - актовий запис N 1689), вчиненого відділом реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції м. Києва 30 листопада 2006 року.
      4.3. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві внести зміни до актового запису N 1689, зазначивши позивача батьком дитини та змінивши прізвище дитини з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ", а по батькові з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ".
      5. Мотивував рішення так:
      5.1. Позивач є біологічним батьком дитини.
      5.2. ОСОБА_5 визнала, що протягом життя дитини позивач матеріально опікувався нею, брав участь в її розвитку та вихованні, придбав ОСОБА_5 транспортний засіб для того, щоб вона привозила дитину до позивача, оскільки вдома, де проживала дитина, зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка й іншої дитини.
      5.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.
      5.4. Обґрунтованими є доводи позивача щодо підстав нереалізації ним права на судовий захист протягом року від дня, коли він дізнався про те, що є батьком дитини.У позивача були підстави вважати, що ОСОБА_5 чинитиме штучні перешкоди фактичному здійсненню позивачем його батьківських прав та обов'язків. З метою уникнення такої ситуації і травмування дитини позивач до суду не звертався, проте фактично виконував обов'язки батька дитини.А тому причини пропуску позивачем позовної давності є поважними.
      5.5. Мають застосовуватися висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладені у рішеннях від 8 квітня 2004 року у справі "Хаас проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02) та від 7 серпня 1996 року у справі "Йогансен проти Норвегії" ("Johansen v. Norway", заява N 17383/90).
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 3 лютого 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким скасував рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року й ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.
      7. Мотивував рішення тим, що позовна давність за вимогами про визнання батьківства починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. А тому необґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про порушення його прав лише на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 повідомила про намір вийти заміж і виїхати на постійне місце проживання до іншої країни. Суд вказав, що позивач дізнався, що є батьком дитини, 24 липня 2007 року. Проте з позовом звернувся лише 11 червня 2015 року, тобто пропустивши позовну давність.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      8. 13 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року.
      9. Мотивував ухвалу так:
      9.1. Обґрунтованими є висновки апеляційного суду про те, що позивач пропустив позовну давність.
      9.2. Відхилив доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправомірно застосував позовну давність, порушивши право біологічного батька на батьківство, оскільки відповідно до частини третьої статті 267 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України апеляційний суд застосував позовну даність на підставі заяви матері, поданої під час розгляду справи у суді першої інстанції.
      9.3. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував обставини справи щодо систематичного та сумлінного виконання позивачем його батьківських обов'язків і відсутність перешкод у спілкуванні з дитиною до 2015 року, оскільки спір про батьківство виник між позивачем і чоловіком матері дитини.
      9.4. Обставини цієї справи відрізняються від обставин справ, які розглянув ЄСПЛ і які не взяв до уваги апеляційний суд.
      9.5. Слід застосувати висновки ЄСПЛ, викладені у рішеннях від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" ("Saviny v. Ukraine", заява N 39948/06), від 7 грудня 2006 року у справі "Хант проти України" ("Hunt v. Ukraine" заява N 31111/04), від 8 квітня 2004 року у справі "Гаазе проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02), від 6 липня 2010 року у справі "Гронмарк проти Фінляндії" ("Gronmark v. Finland", заява N 17038/04) і від 29 січня 2013 року у справі "Роман проти Фінляндії" ("Roman v. Finland", заява N 13072/05).
      Короткий зміст рішення ЄСПЛ
      10. 19 березня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "М. Т. проти України" ("M.T. v. Ukraine", заява N 950/17) (далі також - Рішення) щодо порушення у цій справі Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
      11. ЄСПЛ вказав, що у цій справі проблема стосується не дій держави, а неналежності захисту національними судами приватного життя позивача у спорі між приватними особами (§ 23 Рішення).
      11.1. Суди визнали, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання батьківства поза межами встановленого законодавством строку, та згідно з нормами законодавства мали повноваження поновити цей строк за наявності вагомих підстав.
      11.2. Клопочучи про поновлення строку, позивач наполягав, що він пропустив його з поважних причин, оскільки, доки йому не перешкоджали у регулярному спілкуванні з дитиною, не хотів порушувати її сімейне становище, оскільки в неї був законний батько. Позивач втрутився лише тоді, коли дізнався про рішення матері виїхати з країни разом з дитиною.
      11.3. Незважаючи на складну фактичну ситуацію дитини (наявність ймовірного біологічного батька, законного батька та вітчима), її фактичні стосунки з цими трьома чоловіками залишилися абсолютно непроаналізованими. А питання про те, чи було в найкращих інтересах дитини поновити позивачеві позовну давність, не було розглянуте. Отже, за таких обставин не було проведено жодного аналізу для забезпечення балансу між інтересами дитини та позивача щодо встановлення його батьківства (§ 25 Рішення), а суди апеляційної та касаційної інстанцій не забезпечили поваги до приватного життя позивача, на яке він має право відповідно до статті 8 Конвенції (§ 26 Рішення).
      12. З огляду на висновки за статтею 8 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що немає необхідності розглядати скаргу щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (§ 29 Рішення).
      13. Згідно зі статтею 41 Конвенції ЄСПЛ зобов'язав Україну впродовж трьох місяців сплатити позивачу 4 500 (чотири тисячі п'ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, й 1 500 (одну тисячу п'ятсот) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути конвертовані у національну валюту за курсом на день здійснення платежу.
      Рух заяви про перегляд судового рішення
      14. 23 квітня 2019 року позивач звернувся до Верховного Суду із заявою, в якій просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року й ухвалити нове рішення, яким скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року та залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.
      15. 2 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою відкрила провадження за виключними обставинами про перегляд судового рішення у цій справі на підставі Рішення та призначила справу до розгляду.
      16. 22 травня 2019 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення
      17. Позивач вважає, що Рішення є підставою для відновлення настільки, наскільки це можливо, його попереднього юридичного стану. А тому, оскільки суд першої інстанції задовольнив його позовні вимоги, просить залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.
      18. Мотивує заяву тим, що у Рішенні ЄСПЛ встановив порушення Україною статті 8 Конвенції, вказавши, на думку позивача, на законність рішення суду першої інстанції. А оскільки порушення прав позивача, гарантованих цією статтею, є триваючим, його може припинити тільки ухвалення остаточного та справедливого судового рішення.
      (2) Позиції інших учасників справи
      19. Відповідачі та третя особа позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи
      20. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представника позивача, оцінила доводи останнього та зміст встановлених у Рішенні порушень Україною міжнародних зобов'язань і у передбачених законодавством межах відповідно до підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків.
      21. Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) і статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      22. Глава 3 Закону N 3477-IV передбачає, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.
      23. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 Конвенції).
      24. За статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      25. Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі (частина третя статті 10 Закону N 3477-IV).
      26. Застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.
      27. Для цього слід враховувати Рекомендацію N R (2000) 2, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді:
      27.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      27.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      28. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом.
      29. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.
      30. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов'язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      31. З огляду на те, що у Рішенні ЄСПЛ констатував порушення щодо позивача статті 8 Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не стала адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішень національних судів у частині, що не відповідає висновкам ЄСПЛ у справі позивача.
      32. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
      32.1. ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дитина, яка є донькою позивача та ОСОБА_5, що підтверджує результат дослідження, проведеного у Товаристві з обмеженою відповідальністю "Євролаб", та визнає матір дитини.
      32.2. Позивач забезпечує дитину матеріально, бере участь в її розвитку та вихованні, придбав для ОСОБА_5 транспортний засіб, аби вона привозила дитину до нього, оскільки вдома де проживала дитина зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка та іншої дитини.
      32.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.
      32.4. 22 травня 2015 року ОСОБА_5 уклала шлюб із ОСОБА_7.
      33. У Рішенні ЄСПЛ на підставі його практики вказав, що у таких справах має враховуватися справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами. Усі рішення щодо найкращих інтересів дитини повинні мати надзвичайне значення (§ 23 Рішення).
      34. ЄСПЛ звернув увагу, що стосовно спорів про батьківство, ініційованих ймовірними біологічними батьками, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду в цій сфері, біологічний батько не повинен повністю виключатись з життя своєї дитини, якщо тільки цього не вимагають відповідні причини щодо захисту найкращих інтересів дитини (див. рішення від 22 березня 2012 року у справі "Каутзор проти Німеччини" ("Kautzor v. Germany", заява N 23338/09), та від 22 березня 2012 року у справі "Аренс проти Німеччини" ("Ahrens v. Germany", заява N 45071/09, § 74)). Суд встановлював порушення статті 8 Конвенції, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (див. рішення ЄСПЛ від 18 травня 2006 року у справі "Ружанські проти Польщі" ("Rozanski v. Poland", заява N 55339/00, § 78). На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (див. рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року у справі "Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини" ("Krasztian Barnabas Tot v. Hungary", заява N 48494/06, § 33-38)) (§ 24 Рішення).
      35. Частини перша та друга статті 128 Сімейного кодексу України передбачають, що за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.
      36. Згідно з частиною першою статті 129 того ж кодексу особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
      37. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 Цивільного кодексу України).
      38. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта та п'ята статті 267 Цивільного кодексу України).
      39. Згідно з частиною другою статті 129 Сімейного кодексу України до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
      40. ЄСПЛ констатував, що порушення Конвенції допустили саме суди, які переглядали рішення суду першої інстанції. Останній проаналізував доводи позивача щодо поважності причин пропуску позовної давності та дійшов висновку про обґрунтованість відповідних доводів позивача. Натомість апеляційний суд, з яким погодився суд касаційний, не спростував висновки суду першої інстанції, але відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що позивач пропустив позовну давність, не навів будь-які альтернативні підстави, які би пояснили його рішення, не з'ясував фактичні стосунки дитини з ймовірним біологічним батьком, законним батьком і вітчимом, а також не вирішив питання про відповідність найкращим інтересам дитини поновлення позивачеві позовної давності та розгляду позову. А тому не забезпечив баланс між інтересами дитини та батька щодо встановлення його батьківства (§ 25-26 Рішення).
      41. З огляду на зміст Рішення та факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій про те, що позивач є біологічним батьком дитини, утримує та виховує дитину протягом усього її життя, вчинив дії спрямовані на забезпечення майбутнього дитини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме висновки суду першої інстанції відповідають сформульованим у Рішенні висновкам ЄСПЛ щодо застосування статті 8 Конвенції.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення
      42. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення (пункт 2 частини третьої статті 429 ЦПК України).
      43. Велика Палата Верховного Суду вважає заяву позивача про перегляд судового рішення обґрунтованою. А тому ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року слід скасувати, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року - залишити в силі.
      Керуючись статтями 416, 418, 419, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року задовольнити.
      2. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року скасувати; рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 357/17852/15-ц
      Провадження N 14-199цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року (у складі судді Протасової О.М.) та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року (у складі суддів Олійника В.І., Сержанюка А.С., Суханової Є.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5, третя особа - Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області, про визнання незаконним вивезення дитини, визначення місця її проживання, відібрання дитини та відшкодування моральної шкоди,
      ВСТАНОВИЛА:
      У грудні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 1998 до 2010 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народився син ОСОБА_7, а ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_8. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року шлюб розірвано та визначено місце проживання сина ОСОБА_9 з матір'ю.
      3 березня 2011 року між сторонами укладено договір про участь у вихованні сина ОСОБА_9, яким передбачено, що: батько за попередньою домовленістю з матір'ю має право безперешкодно спілкуватися з дитиною; кожен з батьків має право за згодою іншого з батьків тимчасово вивозити дитину для оздоровлення та на відпочинок за межі м. Біла Церква Київської області, а за кордон (з тією ж метою) - за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків; на період виїзду матері за кордон дитина до повернення матері проживатиме з батьком; батьки зобов'язуються не чинити перешкод один одному у спілкуванні з дитиною; у період перебування за кордоном батька або матері вони мають право бути обізнаними про зміну місця проживання дитини та інші її пересування у випадку виїзду за межі м. Біла Церква, а також отримувати будь-яку іншу інформацію, яка стосується розвитку дитини.
      Після розірвання шлюбу ОСОБА_5 майже увесь час проживала в Арабській Республіці Єгипет, а сини проживали разом з позивачем. ОСОБА_10 перебував на матеріальному утриманні ОСОБА_6, відвідував школу у м. Біла Церква Київської області та знаходився під медичним наглядом. Позивач не перешкоджав спілкуванню матері з сином ОСОБА_11 телефоном та іншими засобами електронного зв'язку, а під час її приїзду до України не перешкоджав особисто спілкуватися з дітьми та брати їх до себе.
      Під час свого останнього приїзду до України у червні 2015 року ОСОБА_5 взяла до себе сина ОСОБА_9 під приводом спілкування, однак, від'їжджаючи за межі України, без відома та згоди позивача вивезла сина до Арабської Республіки Єгипет, не повідомивши про його місцезнаходження та перешкоджаючи спілкуванню з ним шляхом телефонного зв'язку та через мережу Інтернет.
      З початком навчального року 1 вересня 2015 року ОСОБА_8 не приступив до навчання у м. Біла Церква Київської області. Відповідачка порушила умови договору про участь у вихованні дитини і права свого сина на вільне спілкування з батьком та братом, а також на отримання освіти рідною мовою та гарантовану державою охорону здоров'я.
      На підставі викладеного ОСОБА_6 з урахуванням уточнених позовних вимог просив: визнати незаконним вивезення ОСОБА_5 неповнолітнього сина ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2, за кордон України; зобов'язати ОСОБА_5 повернути ОСОБА_12 до постійного місця проживання на території України у м. Біла Церква Київської області; визначити місце проживання ОСОБА_12 з батьком ОСОБА_6; відібрати ОСОБА_12 від ОСОБА_5 та передати батьку ОСОБА_6; стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 345 600 грн моральної шкоди.
      Заперечуючи проти позову, ОСОБА_5 посилалася на те, що рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року, на яке міститься посилання у договорі про участь у вихованні сина ОСОБА_9, визначено місце проживання дитини разом з його матір'ю без зазначення адреси. Фактичним місцем проживання відповідачки у 2010 році було м. Шарм-ель-Шейх в Арабській Республіці Єгипет. Вона матеріально забезпечена, працює менеджером-розпорядником у дайвінг-клубі, отримує високу заробітну плату, орендує трикімнатну квартиру з належними житловими умовами у спокійному та чистому районі міста, дитині забезпечено якісне навчання у міжнародній школі, відвідування секцій і гуртків, оздоровлення та медичне забезпечення, якісний відпочинок та достойні умови життя. За час проживання з матір'ю в м. Шарм-ель-Шейх в Арабській Республіці Єгипет покращились здоров'я, моральний стан та фізичний розвиток ОСОБА_9. Відповідачка зазначила, що не перешкоджає спілкуванню сина з рідними та усіляко цьому сприяє, ОСОБА_8 активно спілкується з братом ОСОБА_13, має можливість спілкуватися телефоном та через мережу Інтернет з батьком, що підтверджується відповідними роздруківками. Натомість позивач під час її приїздів до України створював перешкоди у спілкуванні з дитиною, надавав матері дитини, а потім скасовував дозволи на вивезення сина на оздоровлення, вивозив дітей за кордон на час її перебування в Україні, створював негативний моральний образ матері в очах сина, обмежував їх спілкування. Лентюгова ОСОБА_14. просила у задоволенні позову відмовити, оскільки вивезення сина ОСОБА_9 здійснено без порушень законодавства України, на підставі усіх необхідних документів, з попереднім прийняттям неповнолітнього ОСОБА_9 на консульський облік та відповідає найкращим інтересам дитини, яка бажає проживати з матір'ю.
      Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року позов задоволено частково. Визнано незаконним вивезення ОСОБА_5 4 червня 2015 року до Арабської Республіки Єгипет неповнолітнього сина ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 20 000 грн моральної шкоди та 358 грн судового збору, а всього - 20 358 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачка порушила вимоги чинного законодавства та умови укладеного між сторонами договору, тому вимога позивача про визнання незаконним вивезення відповідачкою 4 червня 2015 року без його згоди за межі України сина ОСОБА_9 є обґрунтованою. Неправомірними діями відповідачки позивачу завдано моральної шкоди. Разом з тим вимога про відібрання дитини та зобов'язання відповідачки повернути сина ОСОБА_9 не відповідає нормам статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо способу захисту порушеного права, оскільки порядок повернення дитини у випадку її вивезення без обов'язкової згоди одного з батьків визначений Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 28 жовтня 1980 року, згідно з якою в Україні центральним органом з виконання передбачених цією Конвенцією функцій, а також співробітництва з компетентними органами за кордоном визначено Міністерство юстиції України, яке діє безпосередньо або через територіальні управління юстиції.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині визначення місця проживання дитини, суд виходив з того, що це питання вже вирішено судом, який визначив місце її проживання з матір'ю, а вимогу про зміну місця проживання дитини позивач не заявляв.
      Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року клопотання відповідачки про закриття провадження у справі задоволено. Закрито апеляційне провадження у справі в частині вимоги про визначення місця проживання дитини. При цьому апеляційний суд керувався положеннями пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, згідно з яким суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
      Постановою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди та відмови у задоволенні позовних вимог про відібрання дитини, ухвалено в цій частині нове рішення. Позовні вимоги про відібрання дитини задоволено. Повернуто неповнолітнього ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2, від ОСОБА_5 та передано батьку ОСОБА_6. Відмовлено у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди. У решті рішення місцевого суду залишено без змін.
      Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що до вивезення за кордон ОСОБА_12 навчався у школі, був соціально адаптованим, забезпеченим медичним обслуговуванням та мав соціальний захист України. Навчання, заняття у гуртках та спілкування з друзями на території Арабської Республіки Єгипет не може бути фактом адаптації незаконно вивезеного неповнолітнього ОСОБА_9, який перебуває за межами батьківщини в іншому мовному та релігійному середовищі. Відповідачка протиправно, без згоди позивача, вивезла ОСОБА_12 за межі України, внаслідок чого змінилося його звичне соціальне, культурне та мовне середовище, порушені соціальні зв'язки, що однозначно впливає на його подальше життя, розвиток і виховання обома батьками, до того ж ОСОБА_12 у його віці потребує особливої уваги з боку батька.
      У вересні 2018 року ОСОБА_5, в інтересах якої діє адвокат Гаро Г.О., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Касаційну скаргу мотивовано, зокрема, тим, що суди порушили правила як предметної (вимога про визнання виїзду незаконним мала розглядатися адміністративним судом), так і суб'єктної юрисдикції (вимога про визнання виїзду незаконним і повернення дитини в Україну відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей повинна розглядатися за зверненням уповноваженого центрального органу Арабської Республіки Єгипет судовим чи адміністративним органом на території цієї держави).
      ОСОБА_5 вказувала, що позивачу, який хотів визнати незаконним виїзд дитини за кордон, потрібно було звертатись до відповідного суду адміністративної юрисдикції з позовною заявою до органів Державної прикордонної служби України, на яку покладається запобігання та недопущення перетину державного кордону України особами, яким обмежено у праві виїзду. Оскарження дій (бездіяльності) Державної прикордонної служби України здійснюється безпосередньо до адміністративного суду відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      З огляду на наведене ОСОБА_5 заявила клопотання про передачу поданої нею касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Обґрунтовуючи неправильне застосування судами норм матеріального права, ОСОБА_5 послалась на те, що вивезення неповнолітнього сина ОСОБА_9 було здійснено відповідно до вимог законодавства. Зокрема, Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року N 57 (далі - Правила), встановлено, що виїзд дитини, яка не досягла 16 років, у супроводі одного з батьків здійснюється без нотаріальної згоди другого з батьків за наявності у закордонному паспорті того з батьків, з ким виїжджає дитина, або у проїзному документі дитини відмітки про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном. На час перетинання ОСОБА_5 державного кордону України разом із сином ОСОБА_11 вони перебували на консульському обліку в Посольстві України в Арабській Республіці Єгипет. Жодних обмежень під час прийняття їх на консульський облік не встановлено, що підтверджується наданими судам листами Міністерства закордонних справ України та перевіркою, проведеною Бориспільською місцевою прокуратурою. Оскільки суд визначив місце проживання дитини разом з матір'ю без зазначення адреси, таким місцем може бути й адреса в іншій країні. Суд не надав оцінки доказам, наданим на підтвердження того, що відповідачка забезпечує спілкування дитини з братом і батьком, натомість позивач доказів порушення його прав на спілкування не надав; не врахував найкращі інтереси дитини та думку самої дитини, що не відповідає вимогам статті 160 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Суд застосував норми Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, яка не підлягала застосуванню до спірних правовідносин. Норми статті 162 СК України щодо відібрання дитини застосовуються до того з батьків, з ким дитина не проживала і хто самочинно змінив її місце проживання, визначене судом з іншим із батьків, а тому зазначена норма не підлягає застосуванню до цих правовідносин.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 17 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано строк на подання відзиву, зупинено виконання рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року та постанови Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року за клопотанням ОСОБА_5
      ОСОБА_6 подав відзив на касаційну скаргу, у якому заперечував проти задоволення касаційної скарги та просив поновити строк на подання цього відзиву у зв'язку з пропуском строку, встановленого ухвалою суду, проте доказів такого поновлення у матеріалах справи немає.
      ОСОБА_5, в інтересах якої діє адвокат Гаро Г.О., подала відповідь на відзив ОСОБА_6 на касаційну скаргу, у якому проти доводів позивача заперечувала.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 20 березня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи про порушення апеляційним судом правил предметної та суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року справу прийнято та призначено до розгляду.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з таких міркувань.
      Суди встановили, що з 1998 до 2010 року ОСОБА_6 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_7, а ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_8. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року шлюб розірвано та визначено місце проживання сина ОСОБА_9 з матір'ю.
      Місце проживання відповідачки згідно з даними її паспорта зареєстровано у м. Біла Церква Київської області.
      3 березня 2011 року між сторонами укладено та нотаріально посвідчено договір про участь у вихованні сина ОСОБА_9, яким передбачено, що: місцем проживання дитини до досягнення нею повноліття є місце проживання матері згідно з рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року; батько за попередньою домовленістю з матір'ю має право безперешкодно спілкуватися з дитиною; кожен з батьків має право за згодою іншого з батьків тимчасово вивозити дитину для оздоровлення та відпочинку за межі м. Біла Церква Київської області, а за кордон (з тією ж метою) - за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків; на період виїзду матері за кордон дитина до повернення матері проживатиме з батьком; батьки зобов'язуються не чинити перешкод один одному у спілкуванні з дитиною; у період перебування за кордоном батька або матері вони мають право бути обізнаними про зміну місця проживання дитини та інші її пересування у випадку виїзду за межі м. Біла Церква, а також отримувати будь-яку іншу інформацію, яка стосується розвитку дитини; сторони договору зобов'язуються виконувати його умови та сприяти один одному у виконанні своїх обов'язків, а рішення щодо здобуття дитиною освіти приймати за взаємною згодою з урахуванням думки дитини.
      4 червня 2015 року ОСОБА_17 перетнув кордон України через пункт пропуску Бориспіль та вилетів до Арабської Республіки Єгипет у супроводі матері ОСОБА_5, що підтверджується інформацією, наданою у листі першого заступника Головного центру обробки інформації Державної прикордонної служби України від 10 червня 2015 року N 64/л-2924.
      Нотаріальної згоди на вивезення дитини за кордон її батько не надавав.
      Перетин державного кордону України у супроводі матері без нотаріальної згоди батька здійснено на підставі відмітки про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві України за кордоном.
      У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      За правилами частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України в чинній редакції.
      Разом з тим відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Аналогічну норму закріплено у частині першій статті 19 КАС України у чинній редакції.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим позов пред'явлено ОСОБА_6 з підстав порушення ОСОБА_5 його права на спілкування та участь у вихованні дитини, що свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин. Позивач не порушує питання про дотримання суб'єктом владних повноважень (Державною прикордонною службою України) під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій установленого законом порядку прийняття рішень під час перетину державного кордону громадянами України. Вимога про визнання незаконним виїзду дитини за кордон обґрунтована, зокрема, порушенням одним із батьків договору про участь у вихованні дитини, норм СК України і пов'язана з вирішенням інших позовних вимог.
      За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Аналогічна норма містилась у статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції.
      Відтак наведені в касаційній скарзі доводи про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, не знайшли підтвердження.
      Щодо решти наведених у касаційній скарзі доводів слід зазначити таке.
      Установлено, що судовим рішенням визначено місце проживання дитини разом з матір'ю. Умови договору про участь у вихованні дитини, укладеного між позивачем і відповідачем, також передбачають проживання дитини з матір'ю відповідно до цього судового рішення. При цьому адреса місця проживання в судовому рішенні не зазначена.
      Разом з тим положення договору про участь у вихованні дитини передбачають, що вивезення неповнолітнього ОСОБА_9 одним з батьків за кордон має відбуватися за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків.
      Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
      Статтею 313 ЦК України встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
      Пунктами 3, 4 Правил (у редакції, чинній на час виїзду неповнолітнього ОСОБА_9 з матір'ю за кордон) установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.
      Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків здійснюється, якщо в паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку, або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном.
      Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про незаконність вивезення дитини за кордон виходячи з положень договору про участь у вихованні дитини, норм СК України та Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Оцінку доказам взяття дитини на консульський облік та наявності відповідної відмітки під час перетину державного кордону України судами належним чином, з урахуванням усіх обставин справи не надано.
      Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
      Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
      Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
      Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).
      Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
      Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
      Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.
      Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      Ця стаття охоплює, зокрема, питання втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
      Так, рішенням у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява N 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.
      На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть переважати інтереси батьків.
      При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
      Хоча, безумовно, вивезення неповнолітньої дитини матір'ю за кордон без згоди батька є порушенням його інтересів, проте суд має врахувати найкращі інтереси дитини виходячи з установлених обставин щодо визначеного в судовому порядку місця проживання дитини, забезпечення тим із батьків, з ким визначено місце проживання дитини, повного і гармонійного фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку, а також рівня життя, необхідного для такого розвитку; заслухати думку дитини та урахувати обставини, які склалися та існують на час ухвалення судового рішення.
      Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.
      Натомість суди на порушення вимог закону не з'ясували й не зазначили думку дитини стосовно обставин, що безпосередньо стосуються її життя, адже на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції дитина перебувала у віці, що дозволяє сформулювати власні погляди; не встановили, чи прижилась дитина у новому середовищі з огляду на те, що з моменту її виїзду за кордон до дня ухвалення апеляційним судом рішення про її повернення минуло більше трьох років; не з'ясували, які умови для її життя, здоров'я та розвитку створила мати, з якою на час ухвалення судового рішення визначено місце проживання дитини та з якою дитина проживає.
      Суд апеляційної інстанції помилково послався на положення Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей як на підставу для повернення неповнолітнього ОСОБА_9 позивачеві, а суд першої інстанції послався на положення цієї Конвенції як на підставу для визнання вивезення дитини незаконним.
      Відповідно до статті 1 зазначеної Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.
      Вказана Конвенція застосовується до будь-якої дитини, що постійно проживає в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу (стаття 4).
      Тобто положення щодо повернення дитини на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей підлягають застосуванню у відносинах між Договірними державами, які визначають центральний орган для виконання функцій, покладених Конвенцією на такі органи.
      Україна приєдналася до цієї Конвенції згідно із Законом України від 11 січня 2006 року N 3303-IV "Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей". Проте суди не пересвідчилися, чи Арабська Республіка Єгипет є Договірною стороною цієї Конвенції та чи погодила її застосування у відносинах з Україною, а тому дійшли помилкових висновків про можливість застосування її положень до спірних правовідносин.
      Статтею 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, встановлено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Аналогічні норми містяться у статті 263 ЦПК України у чинній редакції.
      Проте зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.
      Задовольняючи вимогу про відібрання дитини від матері, апеляційний суд всупереч наведеним вимогам закону в мотивувальній частині не навів жодних норм, які стали підставою для задоволення цієї вимоги.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги про відібрання дитини, апеляційний суд разом з тим вирішив повернути неповнолітнього ОСОБА_12 від ОСОБА_5 та передати його батькові, вирішивши в такий спосіб іншу позовну вимогу, щодо якої залишив рішення суду першої інстанції без змін. Таким чином, з приводу вимоги про повернення дитини існує два протилежних рішення суду.
      Закривши ухвалою провадження у справі в частині вимоги про визначення місця проживання дитини, апеляційний суд не скасував в цій частині рішення суду першої інстанції, а скасувавши постановою зазначене рішення лише в частині відібрання дитини та стягнення моральної шкоди, в іншій частині залишив його без змін. Отже і в цій частині вимог існують два протилежні судові рішення.
      Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги, заявленої на підставі статті 162 СК України, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач не надав доказів заподіяння йому моральної шкоди, завданої самочинною зміною відповідачем місця проживання дитини.
      Відповідно до статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.
      Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання, і не можуть застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки місце проживання неповнолітнього ОСОБА_9 було визначено судом саме з відповідачкою.
      Таким чином, на порушення вищезазначених вимог норм процесуального права суди не встановили дійсні обставини справи, не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами права, які їх регулюють, не дали належної правової оцінки зібраним доказам.
      Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).
      У касаційній скарзі ОСОБА_5 просила скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року, постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Разом із тим ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року закрито провадження у справі в частині позовної вимоги про визначення місця проживання дитини, в задоволенні якої відмовлено судом першої інстанції.
      При цьому апеляційний суд рішення міськрайонного суду в цій частині не скасував, що призвело до грубого порушення норм процесуального права та одночасного існування двох різних результатів розгляду однієї позовної вимоги. Скасування виключно оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, якими вирішено усі позовні вимоги, без скасування ухвали апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині однієї з цих вимог перешкоджатиме подальшому провадженню у справі та її розгляду судом першої інстанції спочатку відповідно до заявлених вимог.
      З огляду на викладене оскаржувані судові рішення та ухвала Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.
      Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року, ухвалу та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      24 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 521/18393/16-ц
      Провадження N 14-661цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач ОСОБА_13
      відповідач - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва Алла Михайлівна (далі - приватний нотаріус),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - ТОВ "Кей-Колект"),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ "Кей-Колект"
      на заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 серпня 2017 року у складі судді Лічман Л.Г. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 21 червня 2018 року у складі колегії суддів Калараш А.А., Таварткіладзе О.М., Погорєлової С.О.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_13 до приватного нотаріуса, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ТОВ "Кей-Колект", про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію, та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2016 року ОСОБА_13 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправними та скасувати рішення приватного нотаріуса від 16 грудня 2015 року індексний номер 27176305, яким проведена реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер 807920651101) за ТОВ "Кей-Колект" та скасувати запис про реєстрацію права власності від 16 грудня 2015 року N 12577224, вчинений приватним нотаріусом, яким проведена реєстрація права власності на вищевказане житлове приміщення за ТОВ "Кей-Колект".
      Позовна заява мотивована тим, що 02 листопада 2007 року між Акціонерним товариством інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк"; банк) та позивачкою укладено кредитний договір, згідно з умовами якого вона отримала 20 000,00 доларів США.
      Також 02 листопада 2007 року між нею та банком на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1.
      Позивачка вказувала, що у 2012 році Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк"), яке є правонаступником АКІБ "УкрСиббанк", передало за договором факторингу вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами ТОВ "Кей-Колект".
      ОСОБА_13 зазначала, що у серпні 2016 року після звернення до державного реєстратора дізналася, що вона не є власником нерухомого майна, яке було предметом іпотеки, оскільки приватним нотаріусом 16 грудня 2015 року прийнято рішення про реєстрацію права власності на нього за ТОВ "Кей-Колект".
      Вказувала, що приватним нотаріусом проведено державну реєстрацію права власності на спірну квартиру без вчинення нотаріальних дій, письмову вимогу про усунення порушень від іпотекодержателя не отримувала, отже документ, що підтверджує завершення 30-денного строку для початку процедури звернення стягнення відсутній, тому у відповідача були відсутні правові підстави для реєстрації права власності на належну їй квартиру за ТОВ "Кей-Колект".
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 16 серпня 2017 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса від 16 грудня 2015 року індексний номер 27176305, яким проведена реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер 807920651101), за ТОВ "Кей-Колект". Скасовано запис про реєстрацію права власності від 16 грудня 2015 року N 12577224, вчинений приватним нотаріусом, яким проведена реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер 807920651101) за ТОВ "Кей-Колект". Скасовано заходи забезпечення позову у виді заборони ТОВ "Кей-Колект" відчужувати та/чи/або обтяжувати у будь-який незаборонений чинним законодавством України спосіб нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1, вжиті ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2016 року.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що перехід права власності на предмет іпотеки відбувся з порушенням вимог статей 3, 15, 16 та 24 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), оскільки нотаріус як державний реєстратор не мав права здійснювати державну реєстрацію прав без вчинення нотаріальної дії, а також всупереч умовам укладеного між сторонами договору іпотеки від 02 листопада 2007 року та статей 35 - 37 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), оскільки позивачці не було направлено вимогу про усунення порушень та повідомлення про реалізацією іпотекодержателем свого права звернення на предмет іпотеки.
      Постановою Апеляційного суду Одеської області від 21 червня 2018 року заочне рішенняМалиновського районного суду м. Одеси від 16 серпня 2017 року залишено без змін.
      Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про незаконність проведення приватним нотаріусом реєстрації права власності за ТОВ "Кей-Колект" на спірне нерухоме майно.
      Також апеляційний суд вказав, що цей спір виник з договірних відносин, тому не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У липні 2018 року ТОВ "Кей-Колект" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову або закрити провадження у справі.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ "Кей-Колект" проведена законно; приватний нотаріус вправі був вчиняти оспорювані реєстраційні дії згідно із Законом України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) та статтями 9, 15 Закону N 1952-IV, а підставою для прийняття такого рішення є статті 36, 37 Закону N 898-IV та застереження у іпотечному договорі.
      Вимога про усунення порушень направлена позивачці 05 квітня 2014 року, яка останньою отримана; спір стосується перевірки законності дій та наявності порушень державного реєстратора (приватного нотаріуса) як суб'єкта владних повноважень під час проведення процедури реєстрації права власності за ТОВ "Кей-Колект", тому розгляд справи з огляду на положення статей 4, 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Позиція інших учасників справи
      Учасники справи протягом встановленого строку відзивів на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не подали.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 10 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 19 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Суди встановили, що 02 листопада 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк",правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_13 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого позивачка отримала 20 000,00 доларів США строком до 02 листопада 2014 року.
      На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_13 укладено договір іпотеки від 02 листопада 2007 року, за яким остання передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.
      Відповідно до договорів факторингу N 4 та про відступлення права вимоги за договорами іпотеки, укладеними 11 червня 2012 року між ПАТ "УкрСиббанк" і ТОВ "Кей-Колект", останнє набуло прав вимоги, у тому числі й за укладеними 02 листопада 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк" і ОСОБА_13 кредитним договором і договором іпотеки.
      У зв'язку з невиконанням ОСОБА_13 умов кредитного договору та існуванням заборгованості, ТОВ "Кей-Колект" звернулося до суду із позовом про стягнення заборгованості, який 17 вересня 2015 року рішенням Малиновського районного суду м. Одеси задоволено. Стягнуто з ОСОБА_13 на користь ТОВ "Кей-Колект" 27 630,71 доларів США заборгованості за кредитним договором.
      Крім того, ТОВ "Кей-Колект" звернулося до приватного нотаріуса із заявою про державну реєстрацію за собою як іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1.
      16 грудня 2015 року приватним нотаріусом прийнято рішення провести державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, за іпотекодержателем ТОВ "Кей-Колект".
      Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16 грудня 2015 року приватним нотаріусом як державним реєстратором 16 грудня 2015 року здійснено реєстрацію права власності на вказане вище нерухоме майно за ТОВ "Кей-Колект" (номер запису про право власності 12577224).
      Підставами виникнення права власності вказано договір іпотеки від 02 листопада 2007 року, а внесення запису - рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 16 грудня 2015 року.
      Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.
      Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Частиною другою статті 4 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни).
      Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.
      Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.
      Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
      Під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.
      Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_13 вказувала про відсутність підстав для оформлення права власності за ТОВ "Кей-Колект", з огляду на незаконність дій приватного нотаріуса через порушення вимог Законів N 1952-IV та N 898-IV, а також невідповідність порядку набуття іпотекодержателем права власності на спірне житлове приміщення умовам укладеного договору іпотеки.
      Спір між сторонами виник з приводу порушення права власності позивачки на житлове приміщення внаслідок дій ТОВ "Кей-Колект" під час реалізації прав, передбачених договором іпотеки, та дій приватного нотаріуса щодо реєстрації такого права за іпотекодержателем, пов'язаними з діями останнього, тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.
      Отже, спір пов'язаний з реалізацією іпотекодержателем своїх прав на предмет іпотеки, процедура якої передбачає їх здійснення лише за участі нотаріуса (державного чи приватного) або державного реєстратора, дії якого оскаржуються опосередковано через неправомірність дій іпотекодержателя.
      Саме такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року (провадження N 14-275цс18), від 07 листопада 2018 року (провадження N 11-961апп18), від 12 грудня 2018 року (провадження N 14-486цс18), від 23 січня 2019 року (провадження N 14-501цс18), від 13 березня 2019 року (провадження N 14-56цс19), а також від 27 березня 2019 року (провадження N 14-656цс18), відступати від яких Велика Палата Верховного Суду підстав не вбачає.
      Суди попередніх інстанцій правильно розглянули спір у порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини пов'язані із реєстрацією майнових прав, що виникли на підставі договірних відносин і впливають на цивільні права позивачки та ТОВ "Кей-Колект".
      Що стосується розгляду спору по суті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне.
      Як встановлено судами попередніх інстанцій, 02 листопада 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", правонаступником якого в свою чергу є ТОВ "Кей-Колект", та ОСОБА_13 укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого позивачка передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, що на праві власності належить останній згідно з договором купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року.
      Можливість і порядок звернення стягнення на предмет іпотеки передбачені, у тому числі, й статтями 35-37 Закону N 898-IV.
      Зокрема, частиною першою статті 35 Закону N 898-IV (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
      За змістом статті 36 Закону N 898-IV (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
      Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
      Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
      На підставі частини першої статті 37 Закону N 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
      Чинним законодавством передбачений порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, як шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса (у примусовому порядку), так і позасудове (добровільне) врегулювання згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, зокрема й шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки.
      Положеннями частини другої статті 37 Закону N 898-IV передбачено, що рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
      Предметом оскарження у цій справі є дії та рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права власності на нерухоме майно на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
      У даному спорі також суди встановили, що пунктом 2 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя на звернення стягнення переданого в іпотеку майна у разі невиконання чи неналежного виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором.
      Пунктом 4.1 договору іпотеки визначено, що звернення стягнення здійснюється іпотекодержателем у випадках, зазначених у підпунктах 2.1.1-2.1.2 цього договору іпотеки, або у разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця, або у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов'язання за цим договором, або будь-якого зобов'язання, що забезпечено іпотекою за цим договором.
      Як передбачено пунктом 4.2 цього договору зверненнястягнення здійснюєтьсяна підставі: або рішення суду, або виконавчого напису нотаріуса, або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Відповідно до пункту 4.3 договору іпотеки від 02 листопада 2007 року у випадках, зазначених в підпунктах 2.1.1-2.1.2 цього договору іпотеки, іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю повідомлення, оформлене згідно із статтею 35 Закону N 898-IV. У разі невиконання іпотекодавцем вимог, зазначених в повідомленні, іпотекодержатель здійснює звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення по застереженню про задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється відповідно до розділу 5 цього договору іпотеки та відповідно до статті 36 Закону N 898-IV.
      За змістом розділу 5 вказаного договору, у разі настання обставин, зазначених у пункті 4.1 цього договору іпотеки, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, в якому зазначає який із способів задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачені частиною третьою статті 36 Закону N 898-IV, застосовується іпотекодержателем для задоволення своїх вимог. У разі застосування передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателя як способу задоволення вимог іпотекодержателя, право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення.
      Частиною першою статті 2 Закону N 1952-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об'єкти та суб'єктів цих прав.
      Відповідно до частини першої статті 9 Закону N 1952-IV у вказаній редакції державним реєстратором може бути громадянин України, який має вищу освіту та відповідає кваліфікаційним вимогам, установленим Міністерством юстиції України. У випадку, передбаченому цим Законом, державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно.
      Державний реєстратор є державним службовцем, крім випадку, коли державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт. Умови оплати праці державного реєстратора визначаються Кабінетом Міністрів України згідно із законодавством.
      Повноваження державного реєстратора, передбачені цим Законом, з видачі та прийому документів можуть виконувати посадові особи органів місцевого самоврядування, адміністратори центрів надання адміністративних послуг, нотаріуси.
      Відповідно до частини п'ятої статті 3 Закону N 1952-IV у вказаній редакції державна реєстрація прав є публічною, проводиться органом державної реєстрації прав, який зобов'язаний надавати інформацію про зареєстровані права та їх обтяження в порядку, встановленому цим Законом.
      Державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в порядку черговості надходження заяв.
      Державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія.
      Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію.
      Згідно із частиною другою статті 9 Закону N 1952-IV у зазначеній редакції державний реєстратор:
      1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав;
      2) приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав;
      3) відкриває і закриває розділи Державного реєстру прав, вносить до них відповідні записи;
      4) веде реєстраційні справи щодо об'єктів нерухомого майна;
      5) присвоює реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна під час проведення державної реєстрації;
      6) видає свідоцтво про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону;
      7) надає інформацію з Державного реєстру прав або відмовляє у її наданні у випадках, передбачених цим Законом;
      8) у разі потреби вимагає подання передбачених законодавством додаткових документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень;
      8-1) під час проведення державної реєстрації прав, які виникли та оформлені в установленому порядку до 1 січня 2013 року, запитує від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які відповідно до чинного на момент оформлення права законодавства проводили таке оформлення, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для реєстрації прав та їх обтяжень, якщо такі документи не були подані заявником або якщо документи, подані заявником, не містять передбачених цим Законом відомостей про правонабувача або про нерухоме майно. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, до яких надійшов запит, зобов'язані безоплатно в установленому законодавством порядку протягом трьох робочих днів надати державному реєстратору відповідну інформацію, зокрема щодо оформлених речових прав на нерухоме майно, у тому числі земельні ділянки;
      9) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами України.
      Нотаріус як спеціальний суб'єкт здійснює функції державного реєстратора, крім передбачених пунктами 4 і 6 частини другої статті 9 цього Закону.
      Згідно із частиною 9 статті 15 Закону N 1952-IV у зазначеній редакції державна реєстрація прав, їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії (надання відмови в ній) проводиться одночасно з вчиненням такої дії.
      Частиною 13 указаної статті передбачено, що порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також порядок надання інформації з Державного реєстру прав встановлює Кабінет Міністрів України.
      Частиною першою статті 16 Закону N 1952-IV у зазначеній редакціївстановлено, що заява про державну реєстрацію прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва подається нотаріусу, який вчиняє таку дію.
      Заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва подається нотаріусу, яким вчинено таку дію.
      Частиною першою статті 19 Закону N 1952-IV у вказаній редакції встановлено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі:
      1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом, та актів прийому-передачі активів та/або зобов'язань неплатоспроможного банку приймаючому або перехідному банку, крім випадків, визначених законом;
      2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону;
      3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді;
      4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом;
      5) рішень судів, що набрали законної сили;
      6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.
      Відповідно до частини другої 2 статті 30 Закону N 1952-IV у зазначеній редакції дії або бездіяльність державного реєстратора, державного кадастрового реєстратора, нотаріуса, державного виконавця можуть бути оскаржені до суду.
      Згідно із частиною першою статті 1 Закону N 3425-XII нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
      Відповідно до частини першої статті 3 цього Закону у зазначеній редакції нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності, а також здійснює функції державного реєстратора прав на нерухоме майно у порядку та випадках, встановлених Законом N 1952-IV.
      Перелік нотаріальних дій, право на вчинення яких має нотаріус, наведений у статті 34 Закону N 3425-XII і цей перелік не є вичерпним.
      Поряд з тим нотаріусу з огляду на його правовий статус, делеговані функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, реалізовувати які він може лише у випадках і в порядку, визначених Законом N 1952-IV.
      Згідно із пунктом 2 Порядку взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2013 року N 607/5 "Про заходи взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб", чинного на час виникнення спірних правовідносин, державна реєстрація, скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у випадках, передбачених у пункті 1 наказу, проводиться державними реєстраторами прав на нерухоме майно Укрдержреєстру відповідно до Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року N 868.
      За змістом пункту першого цього Порядку встановлено, що у разі подання до структурних підрозділів територіальних органів Мін'юсту, що забезпечують реалізацію повноважень Укрдержреєстру, заяви про державну реєстрацію права власності та/або інших речових прав на нерухоме майно (далі - речові права), що виникають на підставі <…> на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя; <…> рішення щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приймаються державними реєстраторами прав на нерухоме майно Укрдержреєстру відповідно до додатка до цього наказу.
      Таким чином, за наслідками аналізу наведених вище положень закону, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, можна дійти висновку, що нотаріус має право здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно в тому разі, якщо це пов'язано з вчиненням ним нотаріальної дії з таким об'єктом нерухомості.
      Згідно з пунктом 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127 (далі - Порядок N 1127), для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв'язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину.
      Відповідно до пункту 61 цього Порядку для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
      У наведених правових нормах визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 9,15 Закону N 1952-IV в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, та статті 37 Закону N 898-IV порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.
      За таких обставин суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши, що іпотекодержатель ухилився від виконання свого обов'язку, передбаченого як Законом N 898-IV, так і Порядком N 1127 щодо надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання, що унеможливило встановлення нотаріусом завершення 30-денного строку, сплив якого пов'язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, в тому числі й шляхом набуття права власності, зробили правильний висновок, що державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ "Кей-Колект" проведена всупереч норм чинного законодавства.
      Крім того, судами встановлено, що у матеріалах справи міститься копія рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, поданого до відділення зв'язку 16 квітня 2014 року (трек-номери 0315042548139/6501700533418), в якому зазначено найменування відправника не ТОВ "Кей-Колект", а іншої юридичної особи - Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрборг" (далі - ТОВ "Укрборг").
      Згідно з договором про надання послуг від 01 листопада 2013 року, укладеним між ТОВ "Кей-Колект" та ТОВ "Укрборг", останнє взяло на себе зобов'язання по здійсненню дій, спрямованих на сприяння погашенню наявної заборгованості, в тому числі й здійснення повідомлення боржників.
      При цьому суди з'ясували, що згідно з відомостями Публічного акціонерного товариства "Укрпошта" (https://ukrposhta.ua/) інформація про відправлення за вищевказаними номерами відсутня, оскільки дані про відправлення за вказаними вище трек-номерами на даний час відсутні, тому що не зареєстровані в системі.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується, що вказане повідомлення про вручення поштового відправлення є неналежним доказом відповідно до статті 58 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції (стаття 77 ЦПК України у редакції, чинній на момент перегляду справи апеляційним судом), та зазначає, що в даному випадку іпотекодержатель не може вважатися таким, що набув право власності на нерухоме майно за правочином (договором іпотеки від 02 листопада 2007 року), оскільки його умовами прямо пов'язано перехід за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки із моментом отримання іпотекодавцем повідомлення про усунення порушень (пункт 5.3 цього договору).
      Також суди попередніх інстанцій правильно встановивши, що нотаріус, будучи наділеним повноваженнями державного реєстратора (за винятком тих, які передбачено пунктами 4, 6 частини першої статті 9 Закону N 1952-IV), може реалізовувати їх лише разом з вчиненням нотаріальної дії, зокрема при посвідчені ним правочину, внаслідок якого в особи виникає речове право на об'єкт нерухомості (частина 9 статті 15 Закону N 1952-IV в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
      У такому випадку нотаріус одночасно з вчиненням нотаріальної дії проводить і державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно відповідно до статті 15 Закону N 1952-IVв редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.
      Суди зробили обґрунтований висновок про відсутність у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення безпосередньої нотаріальної дії з майном.
      Крім того, у пункті 2.2.1 договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель зобов'язаний попередити іпотекодавця про відступлення прав за цим договором чи за кредитним договором.
      Доказів повідомлення іпотекодателя про відступлення прав як за кредитним договором, так і за договором іпотеки матеріали справи не містять.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що судами попередніх інстанцій розглянуто справу, не врахувавши, що рішення суду впливає на права третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, - ТОВ "Кей-Колект".
      У вказаних правовідносинах належним відповідачем є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності.
      Такі висновки щодо суб'єктного складу висловлені, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року (провадження N 11-404апп18) та від 13 березня 2019 року (провадження N 14-61цс19).
      Таким чином, ТОВ "Кей-Колект" повинно брати участь в указаній справі, оскільки цей спір стосується безпосередньо його прав і обов'язків.
      Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
      Також Велика Палата Верховного Суду вважає, що ТОВ "Кей-Колект" як суб'єкт цивільних процесуальних та спірних матеріальних правовідносин одержав захист особистих суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, беручи участь у справі як третя особа, яке не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача, оскільки зазначені особи мають загальні процесуальні права і обов'язки осіб, які беруть участь у справі, встановлені в статті 27 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції, а також в статті 43 ЦПК України у редакції, чинній на момент перегляду справи апеляційним судом, які використані останнім, у тому числі шляхом апеляційного та касаційного оскарження судових рішень.
      З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення судів попередніх інстанцій такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, то розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" залишити без задоволення.
      Заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 21 червня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С.
      Ткачук О.С. Золотніков В.Ю.
      Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      24 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 638/20000/16-ц
      Провадження N 14-2цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач ОСОБА_13,
      відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - ТОВ "Кей-Колект"), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Суперфін Борис Михайлович,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ "Кей-Колект"
      на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 березня 2017 року у складі судді Штих Т.В. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Кругової С.С., Пилипчук Н.П., Піддубного Р.М.,
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_13 до ТОВ "Кей-Колект", приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. про скасування державної реєстрації, та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У грудні 2016 року ОСОБА_13 звернуласядо суду з позовом, у якому просила: скасувати рішення приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. про державну реєстрацію речових прав; внести запис про скасування державної реєстрації речових прав за ТОВ "Кей-Колект"; відновити за нею запис про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1.
      Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 19 жовтня 2006 року ОСОБА_13 та Акціонерний комерційний інноваційний банк "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк"), уклали договір іпотеки нерухомого майна, а саме: квартири АДРЕСА_1, на забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором. Того ж дня приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харченко І.А. вніс запис про реєстрацію обтяжень - заборону на вказане нерухоме майно на підставі договору іпотеки.
      Позивачка згодом дізналася, що 09 липня 2015 року приватний нотаріус Суперфін Б.М. здійснив державну реєстрацію прав та обтяжень на зазначену квартиру, про що вніс відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Внаслідок такої державної реєстрації право власності на вказану квартиру зареєстровано за ТОВ "Кей-Колект".
      На думку позивачки, зазначена державна реєстрація речових прав є незаконною, оскільки договорів іпотеки щодо вказаного нерухомого майна з ТОВ "Кей-Колект" вона не укладала, тому у приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. не було законних підстав для проведення державної реєстрації.
      Договір іпотеки, укладений з АКІБ "УкрСиббанк", не містить умов та порядку переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи. Окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя позивачка не укладала та письмових вимог від іпотекодержателя про виконання порушеного зобов'язання ОСОБА_13 не отримувала.
      Державну реєстрацію права власності здійснено без всіх необхідних, передбачених законодавством документів, зокрема, без звіту про оцінку предмета іпотеки та не перевірено документи, що підтверджують повноваження заявника на звернення із заявою про проведення державної реєстрації, а також документи щодо кредитної заборгованості.
      Крім того, згідно з пунктом 2 частини першої статті 24 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), якщо об'єкт нерухомого майна розміщений на території іншого органу державної реєстрації прав, це є підставою для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень, тому у приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. були відсутні підстави здійснювати державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, яке розташоване у м. Харкові.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 березня 2017 року позов ОСОБА_13 задоволено. Скасовано рішення приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 09 липня 2015 року, про реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру АДРЕСА_1 із внесенням запису про скасування державної реєстрації речових прав та відновленням запису про реєстрацію права власності ОСОБА_13 на вказану квартиру.
      Заочне рішення мотивовано тим, що ТОВ "Кей-Колект" не є стороною договору іпотеки від 19 жовтня 2006 року, зазначеного нотаріусом як підставу прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за ТОВ "Кей-Колект". Будь-яких інших відомостей, які б свідчили про наявність підстав для виникнення і реєстрації за ТОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру, державним реєстратором до реєстру внесено не було, що є порушенням вимог законодавства. Крім того, відповідач ТОВ "Кей-Колект" не надав доказів направлення на ім'я ОСОБА_13 та отримання нею вимоги про усунення порушення зобов'язання.
      Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ "Кей-Колект" відхилено, заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 березня 2017 року залишено без змін.
      Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що відповідач не надав належних доказів переходу до ТОВ "Кей-Колект" прав вимоги до ОСОБА_13 Відомості про підстави переходу до ТОВ "Кей-Колект" прав вимоги до ОСОБА_13 відсутні і в державному реєстрі, де нотаріусом як підставу для реєстрації права власності за ТОВ "Кей-Колект" зазначено лише договір іпотеки, укладений ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_13 Також не надано доказів направлення й отримання ОСОБА_13 вимоги про усунення порушень. Крім того, спір не є публічно-правовим, оскільки випливає із договірних відносин, тому відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У касаційній скарзі ТОВ "Кей-Колект" просило скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу апеляційного суду та закрити провадження у справі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що спір є публічно-правовим, тому повинен вирішуватися в порядку адміністративного судочинства, оскільки у спірних правовідносинах приватний нотаріус Суперфін Б.М. виступав як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно, тобто як суб'єкт владних повноважень.
      Крім того, обраний позивачем спосіб захисту не відповідає спірним правовідносинам, оскільки судовим рішенням про скасування рішення державного реєстратора припинено право власності ТОВ "Кей-Колект" на нерухоме майно у спосіб, не передбачений законом.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 07 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 12 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.
      Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Частиною другою статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни).
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.
      Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.
      Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі органу влади чи органу місцевого самоврядування, не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.
      У справі, що розглядається, спір виник з приводу порушення права власності позивачки на квартиру внаслідок дій приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. щодо реєстрації такого права за ТОВ "Кей-Колект".
      Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивачки та з належністю виконання договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
      Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, що пов'язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно.
      Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року (провадження N 14-275цс18), 07 листопада 2018 року (провадження N 11-961апп18), 12 грудня 2018 року (провадження N 14-486цс18 та N 14-511цс18), 23 січня 2019 року (провадження N 14-501цс18) та від 13 березня 2019 року (провадження N 14-56цс19).
      Отже, спори про визнання незаконними та скасування рішень нотаріусів, які діяли на виконання делегованих повноважень державного реєстратора, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно розглядаються за правилами цивільного судочинства, якщо такі спори стосуються захисту цивільного права, зокрема випливають з договірних відносин.
      Суди попередніх інстанцій правильно розглянули спір у порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини пов'язані із реєстрацією майнових прав, що виникли на підставі договірних відносин і впливають на цивільні права позивачки та відповідача ТОВ "Кей-Колект".
      Що стосується розгляду спору по суті, то Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      Суди встановили, що 09 липня 2015 року приватний нотаріус Суперфін Б.М. вніс до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис N 10344764 про реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру АДРЕСА_1, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним N 22725266, з посиланням на договір іпотеки від 19 жовтня 2006 року N 3449.
      За договором іпотеки від 19 жовтня 2006 року N 3449, укладеним АКІБ "УкрСиббанк" як іпотекодержателем та ОСОБА_13 як іпотекодавцем, остання передала в іпотеку банку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1.
      Згідно з пунктом 2.13 вказаного договору іпотеки, у разі настання обставин, зазначених у пункті 4.1 цього договору, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
      У пункті 2.15 договору передбачено, що у разі застосування передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателя, як способу задоволення вимог іпотекодержателя, право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення, передбаченого пунктом 5.1 цього договору.
      Також суд вважав установленим, що хоч у пунктах 2.13 і 2.15 вказаного договору іпотеки і міститься посилання на інші пункти цього договору - 4.1 та 5.1, однак, як зазначив суд, і це підтверджується матеріалами справи, пункти 4.1 та 5.1 у договорі іпотеки відсутні.
      Суд вважав, що договір іпотеки від 19 жовтня 2006 року N 3449 фактично не містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке б відповідало вимогам статей 35 - 37 Закону N 898-IV. Крім того, з тексту договору неможливо встановити чітко визначений спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, умови та порядок його застосування.
      Статтею 35 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) передбачено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
      Відповідно до статті 36 Закону N 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
      Відповідно до статті 37 Закону N 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
      Згідно з пунктом 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 2013 року N 868, що був чиним на момент прийняття рішення про державну реєстрацію, для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця.
      За приписами статті 19 Закону N 1952-IV (у редакції, чинній на момент прийняття реєстратором оскаржуваного рішення) державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.
      Таким чином, для реєстрації права власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, до державного реєстратора має звернутись належна особа-іпотекодержатель, та надати документи, які підтверджують:
      - наявність в договорі іпотеки застереження про задоволення вимог іпотекодержателя (або окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя);
      - направлення та вручення іпотекодавцю вимоги про усунення порушень;
      - сплин 30-денного терміну з моменту отримання іпотекодавцем вимоги про усунення порушень;
      - у разі переходу прав на нерухоме майно - документ, що підтверджує перехід.
      Позивачка заперечила факт отримання будь-яких вимог від АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", або ТОВ "Кей-Колект" стосовно виконання зобов'язань за договором іпотеки від 19 жовтня 2006 року N 3449.
      Відповідач ТОВ "Кей-Колект" не надав доказів на підтвердження факту направлення й отримання ОСОБА_13 вимоги про порушення основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки, хоч у силу наведених норм матеріального права іпотекодержатель зобов'язаний надати державному реєстратору докази отримання іпотекодавцем такої вимоги разом із заявою про державну реєстрацію.
      Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно вважав доведеними та обґрунтованими позовні вимоги.
      Однак Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками апеляційного суду щодо недоведеності набуття ТОВ "Кей-Колект" права вимоги до ОСОБА_13 за договорами кредиту й іпотеки.
      Зокрема, апеляційний суд зробив висновок, що на підтвердження існування підстав для звернення до нотаріуса із заявою про реєстрацію переходу права власності на квартиру АДРЕСА_1, що належала позивачці та була передана в іпотеку на забезпечення виконання основного зобов'язання, ТОВ "Кей-Колект" усупереч вимогам статей 10, 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) не надало доказів переходу до нього прав вимоги до ОСОБА_13 за договорами кредиту та іпотеки.
      Однак цей висновок спростовується матеріалами справи.
      У справі на а. с. 132-137, т. 1 містяться додаткові пояснення ТОВ "Кей-Колект" до апеляційної скарги на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 березня 2017 року, до яких додано, зокрема:
      - договір факторингу від 12 грудня 2011 року N 1, укладений ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Кей-Колект" (т. 1, а. с. 139-141);
      - виписка з додатку N 1 до договору факторингу від 12 грудня 2011 року N 1 (перелік первинних договорів) (т. 1, а. с. 141 - зворот);
      - договір відступлення прав вимоги за договорами іпотеки від 12 грудня 2011 року, укладений ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Кей-Колект" (т. 1, а. с. 142-143);
      - виписка з додатку N 1 до договору відступлення прав вимоги за договорами іпотеки від 12 грудня 2011 року (т. 1, а. с. 143-зворот);
      - акт приймання-передачі прав вимоги, складений 12 грудня 2011 року ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Кей-Колект" (т. 1, а. с. 144);
      - інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 18 вересня 2017 року N 97638083 (т. 1, а. с. 145-148).
      У зазначеній довідці від 18 вересня 2017 року N 97638083 у розділі "Деталізована інформація про іпотеку" іпотекодержателем значиться ТОВ "Кей-Колект"; підстава виникнення іпотеки - договір про відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 12 грудня 2011 року.
      Вказані матеріали залишилися поза увагою й відповідною правовою оцінкою апеляційного суду, що потягло помилкові висновки, однак вони й не впливають на результат розгляду справи.
      Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      За таких обставин та з підстав, наведених норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне виключити з мотивувальної частини ухвали апеляційного суду висновок про недоведеність переходу до ТОВ "Кей-Колект" права вимоги за договором іпотеки від 19 жовтня 2006 року N 3449.
      В іншій частині ухвала апеляційного суду, як і рішення суду першої інстанції, є законними та обгрунтованими, відсутні підстави для їх скасування, а наведені в касаційній скарзі доводи висновків судів не спростовують.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 410, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" задовольнити частково.
      Заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 березня 2017 року залишити без змін.
      Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2017 року змінити у мотивувальній частині, виключивши висновок про недоведеність переходу до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" права вимоги за договором іпотеки від 19 жовтня 2006 року N 3449.
      В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С.
      Ткачук О.С. Золотніков В.Ю.
      Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.