• Optionally enter a message with your report.

    ×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

      Only 75 emoji are allowed.

    ×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

    ×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

    Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 161/6253/15-ц
      Провадження № 14-32цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      учасники справи:
      позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна»),
      відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2
      на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 липня 2018 року у складі судді Гриня О. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 28 грудня 2018 року у складі колегії суддів Здрилюк О. І., Карпук А. К., Бовчалюк З. А.
      у цивільній справі за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на майно та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У квітні 2015 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило в рахунок погашення заборгованості у розмірі 2 865 360,07 грн ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 листопада 2006 року № СМ-SME А00/028/2006 звернути стягнення на належне ОСОБА_3 майно, що перебуває в іпотеці згідно з договором іпотеки від 27 вересня 2007 року № РМ-SME А00/049/2007, шляхом проведення прилюдних торгів і продажу предмета іпотеки за початковою ціною, встановленою на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. При розгляді справи відповідачку ОСОБА_3 було замінено відповідачем ОСОБА_1 , якому на час звернення до суду з позовом належало нерухоме майно, передане в іпотеку.
      Позов мотивовано тим, що 24 листопада 2006 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_2 укладений кредитний договір № СМ-SME А00/028/2006, відповідно до умов якого банк надав позичальниці 66 500,00 дол. США кредиту з терміном повернення до 22 листопада 2013 року, а остання зобов`язалася в порядку, передбаченому умовами кредитного договору, повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом, а також інші платежі.
      На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № СМ-SME А00/028/2006 27 вересня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 укладений договір іпотеки № РМ-SME А00/049/2007, відповідно до умов якого в іпотеку банку передано нерухоме майно: нежитлове приміщення, частина складсько-торгового комплексу (літ «А-2») загальною площею 24,8 кв. м (приміщення № 11 ), що знаходиться на АДРЕСА_3 та належить на праві власності ОСОБА_3 .
      Усі права вимоги за зазначеними договорами перейшли до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на підставі договору від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», про відступлення права вимоги - купівлі-продажу кредитного портфеля.
      Позичальниця узятих на себе зобов`язань належним чином не виконувала, унаслідок чого станом на 24 березня 2015 року заборгованість ОСОБА_2 за кредитним договором визначена у сумі 2 865 360,07 грн, яка складається з: 48 594,52 дол. США, що еквівалентно до офіційного курсу Національного банку України 1 124 477,19 грн - заборгованості за основною сумою боргу за кредитом; 16 138,52 дол. США, що еквівалентно до офіційного курсу Національного банку України 373 445,35 грн - заборгованості за нарахованими та несплаченими відсотками; 5 469 750,13 грн - пені за невиконання умов кредитного договору, з яких позивач просив стягнути пеню у розмірі 1 367 437,53 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 липня 2018 року позов задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 листопада 2006 року № СМ-SME А00/028/2006 у сумі 1 497 922,64 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 27 вересня 2007 року № РМ-SME А00/049/2007, посвідченим приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Губик З. В., зареєстрованим у реєстрі за № 3893, - на нежитлове приміщення, частину складсько-торгового комплексу (літ. «А-2»), загальною площею 24,8 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_3 та належить ОСОБА_1 на праві власності, визначивши спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження» з початковою ціною продажу предмета іпотеки, встановленою на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
      Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції вказав, що належним способом реалізації предмета іпотеки є проведення прилюдних торгів. При цьому не враховував пеню при визначенні розміру заборгованості, у рахунок погашення якої здійснюється стягнення на предмет іпотеки, оскільки розрахунок розміру пені відсутній у матеріалах справи. Суд зазначив, що ОСОБА_1 як особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набув статусу іпотекодавця і несе всі обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Зазначив, що в разі невиконання боржником зобов`язання кредитор має переважне право вимоги на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки і при переході права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи, навіть у випадку недоведення до цієї особи-набувача інформації про обтяження майна.
      Постановою Волинського апеляційного суду від 28 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції вчастині визначення розміру заборгованості за кредитним договором змінено. В абзаці другому резолютивної частини рішення слова і цифри «у сумі 1 497 922,64 грн» замінено словами і цифрами «яка складається із заборгованості за тілом кредиту у розмірі 48 594,52 дол. США, заборгованості за відсотками у розмірі 11 239,92 дол. США та пені у розмірі 161 397,65 грн». В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції керувався тим, що суд першої інстанції помилково зарахував у розмір заборгованості, на погашення якої необхідно звернути стягнення на іпотечне майно, нараховані проценти за користування кредитом після набрання чинності попереднім судовим рішенням. Оскільки рішення суду від 21 серпня 2012 року боржниками не виконане, то правильним є висновок про наявність передбачених частиною першою статті 33 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Наявність у сторони справи статусу фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) не може свідчити про те, що з моменту її державної реєстрації як ФОП вона виступає як така у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття у власність спірного приміщення. У разі позбавлення сторони статусу підприємця вона не позбавляється набутих раніше цивільних прав і обов`язків фізичної особи. Спірне майно зареєстроване за ОСОБА_1 як за фізичною особою, а не ФОП. Крім того, боржником за кредитним договором є фізична особа ОСОБА_2 , у зв`язку із чим зазначений спір розглядається у порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У січні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позову.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції на порушення норм чинного законодавства відкрито провадження, де сторонами, а саме позивачем і відповідачем, є два суб`єкта підприємницької діяльності - ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ФОП ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 безпідставно зазначена відповідачем у цьому позові, адже до неї жодних позовних вимог не пред`являється, оскільки предметом позову є звернення стягнення на нерухоме майно, яке набуто та належить ФОП ОСОБА_1 . Це підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що 26 березня 2010 року прийнято рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 нежитлового приміщення на підставі ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року у справі про затвердження мирової угоди між ФОП ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кажан люкс» (далі - ТОВ «Кажан люкс»). Також посилалася на пропуск позивачем строку позовної давності та неможливість відступу права вимоги за споживчим кредитним договором.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      05 лютого 2019 року ухвалою судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      16 січня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду. 29 січня 2020 року ухвалою - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      03 березня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
      Судами встановлено, що 24 листопада 2006 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір №СМ-SМЕ А00/028/2006, за умовами якого позичальниця отримала кредитні кошти в розмірі 66 500 дол. США з кінцевим терміном повернення - до 22 листопада 2013 року (т. 1, а. с.11-14).
      27 вересня 2007 року на забезпечення зобов`язань за цим кредитним договором між ОСОБА_3 та ЗАТ «ОТП Банк» укладено договір іпотеки № РМ-SME А00/049/2007, згідно якого в іпотеку банку передано належне на праві власності ОСОБА_3 нерухоме майно - нежитлове приміщення, частина складсько-торгового комплексу (літ. «А-2») загальною площею 24,8 кв. м (приміщення № 11), що знаходиться на АДРЕСА_3 (т. 1 , а. с.15-17).
      При розгляді справи Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду (постанова від 04 червня 2018 року)№ 161/14473/16-ц за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», ПАТ «ОТП Банк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Губик З. В., приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., про визнання недійсними договору про відступлення права вимоги, договорів кредиту, іпотеки, додаткового договору, установлено, що 28 липня 2009 року ТОВ «Кажан люкс» відповідно до протоколу установчих зборів на підставі акту приймання-передачі прийняло до статутного фонду товариства приміщення № 11 на АДРЕСА_3 площею 24,8 кв. м від засновника - ОСОБА_3 .
      Ухвалою Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року затверджено мирову угоду між ТОВ «Кажан люкс» та ФОП ОСОБА_1 , згідно з якою в рахунок погашення заборгованості, яка виникла за договором від 02 березня 2010 року перед ОСОБА_1 , указане нежитлове приміщення передано останньому.
      З 26 березня 2010 року власником іпотечного майна є ФОП ОСОБА_1 (т. 2, а. с. 204).
      10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк», яке є правонаступником ЗАТ «ОТП Банк», та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір про відступлення прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., відповідно до умов якого та на підставі укладеного договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року ПАТ «ОТП Банк» відступило ТОВ «ОТП Факторинг Україна» сукупність прав, належних клієнту за договорами забезпечення кредитних договорів з правом звернення стягнення на заставлене майно (т. 1, а. с.18-19).
      Також 10 грудня 2010 року між цими ж сторонами відповідно до статей 514, 1077-1079, 1082, 1084 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, відповідно до умов якого ПАТ «ОТП Банк» відчужило ТОВ «ОТП Факторинг Україна» кредитний портфель (т. 1, а. с.21-27).
      Згідно з додатком 1 до цього договору до кредитного портфеля входить право вимоги, у тому числі за кредитним договором № CM-SME A00/028/2006 від 24 листопада 2006 року зі змінами та доповненнями, викладеними у додаткових договорах до нього, та за договором іпотеки (майнової поруки) № РМ-SME А00/49/2007 від 27 вересня 2007 року (т. 1, а. с. 28-39).
      Таким чином, до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права щодо вимоги заборгованості за кредитним договором № CM-SME A00/028/2006 від 24 листопада 2006 року зі змінами та доповненнями, викладеними у додаткових договорах до нього, та за договором іпотеки (майнової поруки) № РМ-SME А00/49/2007 від 27 вересня 2007 року.
      21 серпня 2012 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором № CM-SME А00/028/2006 від 24 листопада 2006 року в сумі 637 344 (шістсот тридцять сім тисяч триста сорок чотири) гривні 72 копійки. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Основним питанням, на яке має надати відповідь Велика Палата Верховного Суду, є визначення юрисдикції у спорі про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Для вирішення вказаного питання необхідно встановити, що є судовою юрисдикцією, критерії її визначення.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
      Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
      Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб`єктною підсудністю.
      Суд першої інстанції розглянув справу за правилами цивільного судочинства, однак у апеляційній і касаційній скаргах особа, яка їх подала, зазначала, що спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      Оскільки позов було подано за правилами ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, а розгляд справи впершій та апеляційній інстанціях, а також перегляд справи вкасаційній інстанції відбувається за правилами ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року, аналізу підлягають як процесуальні норми, що діяли як начасвирішення питання про відкриття провадження у справі, так і на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій та на час перегляду справи в касаційній інстанції.
      ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за винятком, коли розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне.
      По-друге, таким критерієм є суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
      Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України), у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, обмежено участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо правочинів, укладених з фізичними особами для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП (статті 1, 12 цього Кодексу).
      За положеннями статті 1 ГПК України; у редакції, чинній на час звернення до суду із цим позовом підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до цього суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 ГПК України в названій редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.
      Тобто як предметна, так і суб`єктна юрисдикція господарських судів була значно обмежена участю у спорі лише юридичних осіб чи ФОП, а предметна - правовідносинами, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.
      Оскільки юрисдикція спору визначається на час відкриття провадження у справі в суді першої інстанції, то і застосуванню підлягає процесуальне законодавство, що було чинним саме на вказаний час. Ухвала про відкриття провадження у справі постановлена суддею Луцького міськрайонного суду Волинської області 27 квітня 2015 року (т. 1, а. с.55). Тому і ЦПК України та ГПК України підлягають застосуванню із врахування вимог частини третьої статті 2 ЦПК України про те, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      На обгрунтування доводів про господарську юрисдикцію спору особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на вимоги статтей 4, 20, 30 ГПК України. Такі посилання є безпідставними, оскільки зазначені норми набули чинності вже після відкриття провадження у справі, а відповідно до частини третьої статті 3 ГПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Також не можна враховувати посилання на статтю 45 ГПК України, оскільки ця норма на час звернення до суду з позовом виключена на підставі Закону № 3674-VI від 08 липня 2011 року «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI) з указаного Кодексу.
      У справі, яка розглядається, позивач - іпотекодержатель звернувся до суду з позовом до фізичної особи - первісного власника предмета іпотеки ОСОБА_3 з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з невиконанням зобов`язань за кредитним договором, забезпечених іпотекою.
      22 жовтня 2015 року представником позивача подано клопотання про заміну первісного відповідача належним відповідачем ОСОБА_1 . Клопотання мотивовано тим, що станом на 24 вересня 2015 року предмет іпотеки належить ОСОБА_1 на підставі ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року про укладення мирової угоди від 01 березня 2009 року, укладеної між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Кажан люкс».
      Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 жовтня 2015 року клопотання задоволено.
      Судом враховано, що вказане нерухоме майно було зареєстроване за ОСОБА_3 04 вересня 2007 року на підставі договору про поділ нерухомого майна від 01 серпня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Т. О., що вбачається з інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно.
      17 вересня 2009 року вказане нерухоме майно зареєстроване за ТОВ «Кажан люкс» на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_2 від 03 - 07 вересня 2009 року, видане виконкомом Львівської міської ради, оскільки 28 липня 2009 року прийнято до статутного фонду ТОВ «Кажан люкс» як внесок засновника ОСОБА_3
      Відповідно до ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року у справі № 04/38-48 за позовом ФОП ОСОБА_1 до ТОВ «Кажан люкс» затверджено мирову угоду між сторонами спору, за умовами якої, зокрема, відповідач - ТОВ «Кажан люкс» на погашення заборгованості передає ОСОБА_1 у тому числі і нежитлове приміщення № 11 , частину складсько-торгового комплексу (літ. «А-2») загальною площею 24,8 кв. м, розташовану у АДРЕСА_3 .
      Тобто зазначене майно перейшло у власність ОСОБА_1 у результаті господарського спору, який виник при здійсненні ним господарської діяльності.
      26 березня 2010 року зазначене нерухоме майно зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року у справі № 04/38-38. (т. 2, а. с.176-177)
      Разом з тим при вирішенні вказаного спору Велика Палата Верховного Суду при визначенні юрисдикційності бере до уваги таке.
      21 серпня 2012 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області у справі за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором стягнуто з відповідачок солідарно заборгованість за кредитним договором від 24 листопада 2006 року в розмірі 637 344 грн 72 коп. (т. 1, а. с.136-138).
      Тобто питання стягнення заборгованості з позичальниці ОСОБА_2 уже вирішено судом.
      Разом з тим суди частково задовольнили і позовні вимоги, заявлені до ОСОБА_2 .
      Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів попередніх інстанцій не може погодитися з урахуванням такого.
      Суд може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за основним зобов`язанням у разі, коли особа позичальника є відмінною від особи іпотекодавця з урахуванням положень статті 11 Закону № 898-ІV, якщо одночасно заявлені вимоги про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником.
      ОСОБА_2 не є іпотекодавцем, не несе солідарної відповідальності перед іпотекодаржателем при зверненні стягнення на предмет іпотеки, як з позичальника з неї за рішенням суду від 21 серпня 2012 року стягнуто заборгованість за кредитним договором. Тому в позові до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки необхідно відмовити.
      Фактично позовні вимоги заявлені до іпотекодавця, яким є ОСОБА_1 , та щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Правовідносини з іпотеки врегульовані як у ЦК України так і у Законі № 898-IV.
      Відповідно до Закону № 898-IV іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      Визначення іпотеки передбачено й у статті 575 ЦК України, згідно з якою іпотека - це застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
      Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності (частина четверта статті 3 Закону № 898-IV).
      Відповідно до визначення термінів у статті 1 Закону № 898-IV основне зобов`язання - це зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.
      Згідно із чинним законодавством іпотекою забезпечуються зобов`язання або вимоги, які можуть виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.
      Безпосередньо Законом № 898-IV визначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору, а отже, іпотека не може існувати самостійно без основного зобов`язання.
      Суб`єктами іпотечних правовідносин Закон № 898-IV визначає іпотекодавця та іпотекодержателя.
      Відповідно до визначень, що містяться в статті 1 цього Закону, іпотекодержателем є кредитор за основним зобов`язанням.
      Іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов`язання або зобов`язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.
      Майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника.
      Необхідно враховувати, що згідно зі статтею 546 ЦК України порука та застава визначені як окремі види забезпечення зобов`язань. Поручитель і майновий поручитель є суб`єктами різних за змістом цивільних правовідносин. Поручитель є суб`єктом такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як порука, а майновий поручитель є суб`єктом іншого виду забезпечення виконання зобов`язання - застави. Правовий статус поручителя й майнового поручителя врегульовано окремо, із суттєвими видовими відмінностями, достатніми для їх розрізнення та для вирішення спорів за їхньої участі шляхом безпосередного застосування відповідних норм цивільного закону.
      Оскільки договір іпотеки є різновидом договору застави та окремим способом забезпечення зобов`язань, регулювання якого здійснюється статтями 572-593 глави 49 ЦК України і спеціальним законом, то до іпотечних правовідносин за участі майнового поручителя не підлягають застосуванню положення параграфа 3 глави 49 ЦК України (постанови Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 року у справі № 3-43гс12 та від 17 вересня 2014 року у справі № 6-109цс14).
      Жодним із названих нормативних актів не передбачено солідарну відповідальність боржника за кредитним договором та іпотекодавцем.
      Отже, можна зробити висновок, що боржник за основним зобов`язанням та майновий поручитель - іпотекодавець не є солідарними боржниками, оскільки солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором (стаття 541 ЦК України).
      Законом № 898-IV солідарної відповідальності боржника за основним зобов`язанням та майнового поручителя в разі порушення боржником зобов`язання не передбачено. Крім того, у цьому Законі в частині першій статті 11 визначено, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. Тобто обсяг відповідальності майнового поручителя обмежений вартістю майна, переданого ним в іпотеку, у зв`язку із чим збільшення обсягу відповідальності майнового поручителя неможливе.
      Відповідно до вимог статті 23 Закону № 898-IV у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, оскільки у момент передачі майна в іпотеку іпотекодавець не був її власником.
      Іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.
      Таку правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд України у постановах від 24 грудня 2014 року (провадження № 6-201цс14), від 05 лютого 2014 року (провадження № 6-131цс13) та Вищий господарський суд України у своїй постанові від 09 лютого 2015 року (провадження № 54/315), з якими мав бути обізнаний і суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції, залучити до участі у справі власника майна переданого в іпотеку, і який отримав це майно у результаті розгляду господарського спору як суб`єкт підприємницької діяльності.
      У даному випадку всі обов`язки іпотекодавця перейшли до ОСОБА_1 у момент переходу до нього права власності на предмет іпотеки і при цьому не має значення чи був він обізнаний з тим, що вказане майно обтяжене.
      Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 898-ІV іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання.
      Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки виникає також з підстав, установлених статтею 12 Закону № 898-ІV, а саме: у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
      Відповідно до статті 16 ЦПК України (у редакції, на час відкриття провадження у справі) не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
      Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
      Не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
      Оскільки не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження або закриває провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.
      Таку правову позицію висловлено і в постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року(провадження № 6-229цс14).
      При вирішенні питання щодо юрисдикції спору Велика Палата Верховного Суду враховує, що ОСОБА_1 набув право власності на предмет іпотеки саме в результаті здійснення господарської діяльності як ФОП, на підставі ухвали господарського суду при вирішенні господарського спору, стороною якого він був.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця та їх правового статусу.
      Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
      У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.
      За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.
      У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати всі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.
      З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплене й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
      Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус «ФОП» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
      Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
      Тому у вказаних правовідносинах з одного боку є юридична особа - ТОВ «ОТП Факторинг Україна», а з іншого - ФОП ОСОБА_1 . І в цьому випадку ОСОБА_2 не є стороною спору про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки спір з нею вже вирішено, а солідарна відповідальність з іпотекодавцем у боржника за основним договором відсутня.
      Спір з ОСОБА_1 , який набув право власності на предмет іпотеки як ФОП і у результаті здійснення підприємницької діяльності, заявлений юридичною особою, за своїм суб`єктним складом і відповідно до вимог ЦПК України та ГПК України, що були чинними на час відкриття провадження у справі, мав розглядатися за правилами господарського судочинства.
      Тому провадження в частині позовних вимог до ОСОБА_1 підлягає закриттю відповідно до пункта 1 частини першої статті 255 ЦПК України, у якому вказано, що суд закриває провадження у справі якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII«Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» - спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, належить до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов`язання є тільки юридичні особи та (або) ФОП. Іншими словами, до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча би однією стороною основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем.
      З указаної дати, якщо хоча б однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи - сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема, незалежно від того, чи об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18 (провадження № 12-300 гс 18). Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається з урахуванням суб`єктного складу сторін основного зобов`язання, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц (провадження № 14-409цс18).
      Згідно із частиною першою статті 256 ЦПК України в редакції Закону від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.
      З огляду на вказані положення ЦПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне роз`яснити позивачеві, що розгляд справи в частині позовних вимог до ФОП ОСОБА_1 віднесено до господарської юрисдикції, а також про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
      Інші доводи касаційної скарги не впливають на висновок суду касаційної інстанції. Так, на виконання рішення Луцького міського суду Волинської області від 21 серпня 2012 року не вчинено належних дій боржником, доводи щодо неможливості відступлення права вимоги за кредитним договором були предметом розгляду у іншому провадженні, та не є істотними.
      Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
      Відповідно до пункту «в» частини четвертої статті 416 ЦПК України в резолютивній частині судового рішення повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      Оскільки касаційну скаргу відповідача - ОСОБА_2 задоволено частково та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову, то відповідачу необхідно компенсувати судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 5 481,00 грн, що підтверджується відповідними квитанціями (на суму 4 481,00 грн - т. 5, а. с. 108; на суму 1 000,00 грн - т. 5, а. с. 124), та за подання касаційної скарги в розмірі 7 308,00 грн, що підтверджується квитанцією (т. 5, а. с. 196), а всього - у розмірі 12 789,00 грн, за рахунок позивача - ТОВ «ОТП Факторинг Україна».
      Керуючись статтями 141, 255, 409, 412, 414-416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
      Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 липня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 28 грудня 2018 рокускасувати.
      У частині позовних вимог до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки провадження закрити.
      У частині позовних вимог до ОСОБА_2 ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (03680, м. Київ, вул. Фізкультури, 28-Д, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 36789421) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_7 , реєстраційний номер картки платника податків НОМЕР_3 , паспорт серії НОМЕР_4 , виданий 12 вересня 2003 року Ківерцівським РВ УМВС України в Волинській області) 12 789 (дванадцять тисяч сімсот вісімдесят дев`ять) гривень сплаченого судового збору.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      Джерело: ЄДРСР 89316420
    • By ANTIRAID
      Справа № 759/17465/18
      Провадження № 2/761/3421/2019
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      18 вересня 2019 року Шевченківський районний суд м.Києва в складі:
      головуючого судді Юзькової О.Л.
      при секретарі Горюк В.А.,
      за участі
      представників позивача ЛітвіноваЄ.В. , Чередніченко М.М. ,
      представників відповідача ОСОБА_5, ОСОБА_6,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
      ВСТАНОВИВ:
      Представник ТОВ «Погрще Мобіліті» звернувся до суду з позовом, мотивуючи свої вимоги наступним. 15.04.2013 року між позивачем та ОСОБА_3 (надалі - «Відповідач» або «Позичальник») укладено Кредитний договір № 50008196 в якому зазначено, що Договір між Сторонами складають цей Кредитний договір, Загальні умови кредитування («Загальні умови»), Графік погашення кредиту (, а також додаткові угоди та інші документи, що можуть бути укладені або підписані Сторонами у відношенні Кредиту. На підставі та на виконання вимог чинного законодавства та умов укладеного Кредитного договору, Товариство надало відповідачу суму кредиту у розмірі 214 088 грн. 76 коп., що було еквівалентом 26 297, 60 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 9,90% на рік, які відповідно до п.2.2. Загальних умов є змінними, з кінцевим терміном повернення кредиту - 15.04.2018 року, для купівлі автомобіля марки VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, кузов № НОМЕР_1 з об`ємом двигуна 1 390 куб. см. В Кредитному договорі Сторони погодили, що усі платежі за Кредитним договором повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовується до еквіваленту Суми кредиту в доларах США, визначеному вище, відповідно до п. 1.3. Загальних умов кредитування. Відповідач, згідно з п. 1.2. Загальних умов, зобов`язався прийняти, належним чином використовувати і повернути Позивачу Кредит у повному обсязі, а також сплатити проценти за користування кредитом та інші платежі відповідно до умов Кредитного договору. В свою чергу, термін кредитування (строк повернення Кредиту), відповідно до п. 1.4.1. Загальних умов, погоджений Сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення Кредиту частками щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року. Окрім того, відповідно до п. 1.6. Загальних умов зобов`язання відповідача перед ТОВ «Порше Мобіліті» за Кредитним договором № 50008196 від 15.04.2013 року забезпечено Договором застави 50008196 від 27.04.2013 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С., зареєстрованим в реєстрі за № 853, згідно з умовами якого Відповідач надав в заставу автомобіль VW, модель Beetle, 2013 року виробництва, що належав йому на праві власності. Так, позивачем, відповідно до п. 1.4.2. Загальних умов, виставлено Відповідачу відповідні рахунки на оплату чергових (щомісячних) платежів, які, в порушення викладених норм чинного законодавства та положень укладеного Кредитного договору, залишилися несплаченими Відповідачем, внаслідок чого виникла заборгованість останнього. Крім того, відповідно до Кредитного договору, між ПАТ «СК Українська страхова група» як страховиком та ОСОБА_3 як страхувальником укладено Договір добровільного страхування 28-0199-13-00361 від 17.04.2013 . Вигодонабувачем за договором виступає ТОВ «Порше Мобіліті». Позивач сплачував страхові платежі Страховику на користь відповідача, проте в порушення п. 10.10.3. Загальних умов повернення Додаткового кредиту Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту не було здійснено. За змістом п. 8.1. Загальних умов, у разі порушення Відповідачем терміну сплати будь-якого чергового платежу з повернення Кредиту та/або Додаткового Кредиту відповідно до Графіка погашення кредиту, Відповідач сплачує Позивачу пеню у розмірі 10 % річних від суми заборгованості за кожен день прострочення до моменту повного погашення заборгованості включно. На підставі викладених положень ЦК України, Позивачем нараховані 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов`язання Відповідачем зі спати періодичних платежів за Кредитом в розмірі 6 816, 43 грн. Крім того, представник позивача зазначає про необхідність застосування положень ст. 625 ЦК України. Пунктом 8.5 Загальних умов передбачено, що збитки, заподіяні у зв`язку з неналежним виконанням Кредитного договору, повинні бути відшкодовані винною Стороною у повному обсязі, понад передбачені штрафні санкції. Враховуючи факт порушення відповідачем умов Кредитного договору, для забезпечення відновлення порушеного Відповідачем права Позивачем, Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» були понесені витрати за Договором про надання колекторських послуг від 01 серпня 2011 року, відповідно до якого Товариство з обмеженою відповідальністю «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» надало ТОВ «Порше Мобіліті» послуги щодо забезпечення звернення стягнення на Предмет застави відповідно до вимог чинного законодавства України в позасудовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса на Договорі застави, відкриття виконавчого провадження, вжиття заходів, спрямованих на представництво інтересів Позивача у виконавчому провадженні, з метою стягнення з Боржника заборгованості за Кредитним договором, які згідно Акту наданих послуг № 17 від 30.09.2014 року становлять 170, 20 грн., згідно Акту наданих послуг № 17 від 31.10.2014 року становлять 3 553,79 грн., згідно Акту наданих послуг № 20 від 28.11.2014 року становлять 1 051, 10 грн. Крім того, згідно рахунку № 23 від 08.04.2015 Позивач сплатив приватному нотаріусу Маринець О. С. 3 900,00 грн. разом з ПДВ за вчинення виконавчого напису. За таких обставин представник позивача просить суд стягнути на користь ТОВ «Порше Мобіліті» з ОСОБА_3 заборгованість за Кредитним договором № 50008196 від 15.04.2013 року, яка станом на 12.10.2018 року становить 1 122 924, 86 гривень, витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000 (дванадцять тисяч) грн. 00 коп. та судовий збір у розмірі 16 843,87 грн.
      08.11.2018 р. Святошинським районним судом м. Києва матеріали позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором передано за підсудністю до Шевченківського районного суду м. Києва.
      19.12.2018 р. Шевченківським районним судом м. Києва відкрито провадження по даній цивільній справі, вирішено відповідно до приписів ст. ст. 19,274 ЦПК України про її розгляд за правилами загального позовного провадження.
      Представником відповідача направлено відзив на позов, де зазначено наступне. Відповідач не погоджується з розрахованою сумою заборгованості та вважає, що розрахунки заборгованості Позичальника здійснено неправильно і вони є абсолютно необґрунтованим, тому неправомірним буде винесене судове рішення, яке б ґрунтувалося на таких розрахунках. У даних розрахунках відсутні дати погашення Відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування після виникнення заборгованості. Зазначення цих дат є необхідним, оскільки з моменту здійснення позичальником платежів за Кредитним договором Позивач повинен був нараховувати заборгованість вже на нову суму зобов`язання. Дані обставини є підставою розглядати надані Позивачем розрахунки заборгованості як не неналежні та недопустимі докази. В предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом) у відповідності до умов Кредитних договорів, що підлягають дослідженню в судовому засіданні. Такі розрахунки повинні бути наданні з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту протягом усього періоду, за який нараховувалася заборгованість. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог». Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту. Оскільки, умовами Кредитних договорів встановлені окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіків платежів - п`ятнадцятого числа кожного місяця), та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Як вбачається з розрахунку заборгованості за Кредитним договором від 15.04.2013 року, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року. Відповідно до п. 3.2. Договору про внесення змін/Додаткова угода №1 від 05.04.2014 року до Кредитного договору №50008196 від 15.04.2013 року (далі - «Додаткова угода»), Сторони погоджуються, що Компанія має право визнати термін повернення Кредиту таким, що настав та/або вимагати дострокового розірвання Кредитного договору, у наступних випадках: Пункт 3.2.1. - порушення Позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення Кредиту та/або Додаткового кредиту відповідно до Графіку погашення кредиту та/або сплати за користування Кредитом на строк щонайменше 1 (один) календарний місяць. Враховуючи те, що перша прострочка сплати за користування кредитними коштами відбулася 16.09.2014 року, право дострокового повернення кредиту за вимогою Компанії встановлений - згідно п. 3.2.1 Додаткової угоди - 1 календарний місяць з дати виникнення прострочення, то права Позивача слід вважати порушеними після несплати Відповідачем платежу за вказаний платіжний період, а саме - 16.10.2014 року. Оскільки, за умовами Кредитних договорів погашення кредиту повинно здійснюватися Відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов`язань. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року №6-116цс13. У разі пропуску позовної давності по тілу кредиту, вважається, що позовна давність спливла і за додатковими вимогами, у зв`язку з чим кредитор може стягнути лише проценти за кредитом та пеню за процентами у межах строку позовної давності. На це звернув увагу Верховний Суд України у своїй постанові від 02.12.2015 у справі №6-249цс15. У зв`язку з вищевикладеним, представник відповідача просить суд д застосувати строк позовної давності та відмовити у задоволенні позову з підстав пропущення Позивачем строку звернення до суду з позовом. Крім того, звертає увагу суду, що як стверджує сам Позивач ним неодноразово надсилалися вимоги (повідомлення) щодо дострокового повернення кредиту та сплати заборгованості за кредитним договором. Так, до позовної заяви додано копію такої Вимоги за вих.№50008196 від 17.02.2015 року. Тобто, Компанія реалізувала своє право на дострокове повернення Кредиту ще на початку 2015 року. Більш того, такі вимоги надсилалися Відповідачу і раніше в 2014 році. Також відповідач категорично не погоджується з вимогами щодо стягнення збитків відповідно до положень ст. 22 ЦК України. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.06.2018 року у справі №761/12539/15-ц, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25.04.2016 року та ухвала Апеляційного суду м. Києва від 19.07.2016 року були скасовані і винесено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 було задоволено, визнано виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Маринець О.С. від 08.04.2015 року №383 таким, що не підлягає виконанню. Таким чином, судом було встановлено, що виконавчий напис було вчинено з порушенням норм чинного законодавства, а, отже, незаконно. Таким чином, вважаємо, що відсутні підстави для стягнення суми збитків у розмірі 8 675,09 грн. з Відповідача на користь Компанії. Індексація внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Тому норми ч. 2 ст. 625 ЦК щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, яке визначене у гривні. Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 27.01.2016 року у справі №6-771цс15. Отже не може бути застосована ст. 625 ЦК України щодо індексації суми заборгованості. Відповідно до умов Кредитного договору між ПрАТ «СК «Українська страхова група» як страховиком та ОСОБА_3 як страхувальником укладено Договір добровільного страхування наземних транспортних засобів (крім залізничного) №28-0199-РМ2-14-00098 від 15.04.2014 року. 11 березня 2015 року ПАТ «Страхова компанія «Українська страхова група» відповідно до умов договору страхування, було здійснено виплату страхового відшкодування в розмірі 45 513,43 грн. ТОВ «Порше Мобіліті». Проте, дана сума не зазначена в розрахунках заборгованості, наданих Позивачем. За таких обставин представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позову
      У відповідь на відзив представник ТОВ «Порше Мобіліті» зазначив, що всі розрахунки було здійснено у встановленому законом порядку. Також просить від визнати поважними строки пропуску позовної давності, оскільки 98.04.2015 р. позивач звернувся до нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, який в подальшому було оскаржено ОСОБА_3 .. Верховним Судом 26.06.2018 р. позов задоволено, рішення суду першої та апеляційної інстанції скасовано. . Тому,зважаючи на те, що виконавчий напис був чинним до 26.06.2018 р. товариство і не зверталось до суду з позовом про стягнення заборгованості. Крім того, цілком законні вимоги по стягнення збитків в розмірі 8 675,09 грн. - як витрат, які були здійснені на відновлення порушеного права. Інфляційні також було нараховано відповідно до приписів Закону, оскільки було порушено умови кредитного договору.
      У запереченнях на відповідь на відзив представник ОСОБА_3 вказав, що відповідач вважає обставини вказані позивачем як поважні щодо пропуску строку позовної давності такими, що не можуть вважатися поважними. З іншого боку рішенням суду встановлено, що виконавчий напис від 08.04.2015 року було вчинено з порушенням вимог законодавства та визнано таким, що не підлягає виконанню. При цьому, згідно обставин встановлених у вищезазначеному рішенні від 26.06.2018 року, протиправна поведінка на завдання збитків, тобто, додаткових витрат Позивача, пов`язаних із вчиненням виконавчого напису, відсутня, оскільки, Відповідачу навіть не було надіслано повідомлення про намір реалізація Предмета застави, яке відповідно і не могло бути виконано Відповідачем. У Кредитному договорі від 15.04.2013 року зазначається: усі платежі за Кредитним договором повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквіваленту Суми кредиту в дол. США, визначеному вище, відповідно до статті 1.3 Загальних умов кредитування. У Графіку погашення кредиту, також вказується суми платежів у еквіваленті у доларах США. Тобто відсутні підстави для індексації заборгованості.
      В судовому засіданні представник позивач просив задовольнити заявлені вимоги.
      Представник відповідача просив відмовити у їх задоволенні.
      Вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши надані докази та надавши їм відповідну оцінку суд приходить до висновку, що заявлені вимоги задоволенню н підлягають, виходячи з наступного.
      Відповідно до положень ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Встановлено і не заперечується сторонами, що 15 квітня 2013 року між ОСОБА_3 (Позичальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» (Компанія) укладено Кредитний договір №50008196 разом із Загальними умовами кредитування та графіком погашення кредиту, згідно з яким Компанія зобов`язується надати позичальнику кредит у сумі 214 088,76 грн., що в еквіваленті у доларах США становить 26 297,60 дол. США, строком на 60 місяців - 15.04.2018 року, зі сплатою процентів у розмірі 9,90% на рік, на придбання автомобіля марки Volkswagen Beetle, кузов № НОМЕР_1 , об`єм двигуна 1390 куб. см, рік випуску 2013.
      Згідно до положень ст. 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою,порукою, гарантією, заставою, при триманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.
      З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між Позивачем та Відповідачем укладено договір застави транспортного засобу від 27 квітня 2013 року №50008196, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С., зареєстрований в реєстрі за №853. За домовленістю сторін заставна вартість предмета застави становить 267 610,95 грн.
      Відповідно до п. 1.4.3. Загальних умов, погоджений сторонами в Графіку погашення кредиту, яким передбачено повернення кредиту частками щомісячно на відповідну дату поточного місяця з кінцевим терміном погашення не пізніше 15.04.2018 року.
      До 10 числа кожного місяця ТОВ «Порше Мобіліті» надсилає Відповідачу відповідні рахунки для сплати чергового платежу відповідно до Графіка погашення кредиту. Черговий платіж підлягає сплаті у строк відповідно до Графіка погашення кредиту (п. 1.4.2. Загальних умов).
      Позивачем відповідно до умов п. 1.4.2. Загальних умов, виставлено Відповідачу відповідні рахунки на оплату чергових (щомісячних) платежів, які, як стверджує Позивач залишилися несплаченими, внаслідок чого виникла заборгованість Позичальника.
      Крім того, п. 10.1. Загальних умов передбачено: Компанія надає Позичальнику Додатковий кредит на страхування у сумі та на умовах, зазначених у Кредитному договорі.
      Цільовим призначенням Додаткового кредиту є сплата страхових платежі до Договору страхування, укладеного Позичальником на виконання умов Кредитного договору (п. 10.2. Загальних умов).
      Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту.
      Як зазначає Позивач невиконання Відповідачем своїх обов`язків з оплати чергових платежів з повернення кредиту призвело до виникнення станом на 12.10.2018 року заборгованості у розмірі 1 122 924,86 грн., а саме: прострочена заборгованість з оплати періодичних платежів за кредитом в сумі 111 568,63 грн. з яких: 59 565,90 грн. - сума простроченої заборгованість по сплаті чергових платежів за Кредитом; 6816,43 грн. - сума 3% річних за час прострочення по сплаті чергових платежів за Кредитом; 45 186,30 грн. - сума інфляційних втрат за час прострочення по сплаті чергових платежів за Кредитом; Прострочена заборгованість з оплати періодичних платежів за додатковим кредитом в сумі 187 625,95 грн., з яких: 146 732,57 грн. - сума простроченої заборгованості по сплаті чергових платежів за додатковим Кредитом; 8687,67 грн. - сума 3% річних за час прострочення за додатковим Кредитом; 29 787,59 грн. - сума інфляційних втрат за час прострочення за додатковим Кредитом; 2 418,12 грн. - сума нарахованої пені за час прострочення за додатковим Кредитом.
      Крім того, відповідачу нараховано штраф ,на підставі п. 8.3. Кредитного договору, який складає 6 854,13 грн. та збитки на підставі пункту 8.5. Кредитного договору в сумі 8 675,09 грн.
      Представник позивача вважає, що зазначена сума має бути стягнута з відповідача за для захисту прав Товариства.
      В свою чергу представник відповідача вказує, що підстави для задоволення вимог відсутні.
      За приписами ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
      Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, за приписами ст. 526 ЦК України.
      Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦПК України.
      При цьому відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
      В свою чергу ч. 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Так, суд погоджується з доводами представника відповідача, що в предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом) у відповідності до умов Кредитних договорів, що підлягають дослідженню в судовому засіданні. Такі розрахунки повинні бути наданні з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту протягом усього періоду, за який нараховувалася заборгованість.
      Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог».
      Відповідно до п. 1.4.3. Загальних умов кредитування, до 10 числа кожного місяця Компанія надсилає Позичальнику відповідні рахунки для сплати чергового платежу відповідно до Графіка погашення кредиту. Черговий платіж підлягає сплаті відповідно до Графіка погашення кредиту.
      Умовами п. 10.10.3. Загальних умов кредитування визначено, що повернення Додаткового кредиту здійснюється Позичальником в повному обсязі в строки, встановлені графіком погашення кредиту, за винятком випадків, у яких Загальними умовами кредитування передбачено інші строки повернення кредиту.
      Оскільки, умовами Кредитних договорів встановлені окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіків платежів - п`ятнадцятого числа кожного місяця), та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.
      Як вбачається з розрахунку заборгованості за Кредитним договором від 15.04.2013 року, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року.
      Відповідно до п. 3.2. Договору про внесення змін/Додаткова угода №1 від 05.04.2014 року до Кредитного договору №50008196 від 15.04.2013 року (Додаткова угода), Сторони погоджуються, що Компанія має право визнати термін повернення Кредиту таким, що настав та/або вимагати дострокового розірвання Кредитного договору, у наступних випадках:
      Пункт 3.2.1. - порушення Позичальником терміну сплати будь-якого чергового платежу (його частини) з повернення Кредиту та/або Додаткового кредиту відповідно до Графіку погашення кредиту та/або сплати за користування Кредитом на строк щонайменше 1 (один) календарний місяць.
      Враховуючи те, що перша прострочка сплати за користування кредитними коштами відбулася 16.09.2014 року, право дострокового повернення кредиту за вимогою Компанії встановлений - згідно п. 3.2.1 Додаткової угоди - 1 календарний місяць з дати виникнення прострочення, то права Позивача слід вважати порушеними після несплати Відповідачем платежу за вказаний платіжний період, а саме - 16.10.2014 року.
      Оскільки, за умовами Кредитних договорів погашення кредиту повинно здійснюватися Відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов`язань.
      Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року №6-116цс13.
      Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, як це визначено ч. 4 ст. 267 ЦК України.
      Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки за приписами ст. 257 ЦК України.
      За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила за ч. 1 ст. 261 ЦК України.
      У постанові Верховного Суду України від 03 червня 2015 року, Верховний Суд України зробив висновок щодо застосування статей 261, 530, 631 ЦК України:
      Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов`язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів.
      Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.
      Велика палата Верховного Суду в постанові від 28.03.2018 р. (провадження №14-10цс18) приходить до наступного висновку: «Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
      Разом з тим, відповідно до ч. 5 ст. 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
      Так, представник позивача вказує на те, що існують поважні причини пропуску строк позовної давності - 08.04.2015 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маринець О.С. було вчинено виконавчий напис щодо стягнення з ОСОБА_4 суми боргу у розмірі 543333,32 грн. шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, який був чинним до прийняття Верховним Судом 26.06.2018 року рішення про задоволення позову ОСОБА_3 та скасування виконавчого напису.
      Разом з тим, суд не може вважати таку причину поважною, зважаючи на те, що Товариство не було обмежено в можливості поряд із зверненням стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису, подати позовну заяву до суду, з огляду серед іншого на п. 5.4. Договору застави транспортного засобу №50008196 від 27.04.2013 року, звернення стягнення на Предмет застави здійснюється за рішенням суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса.
      Як вже зазначалося у п. 3.2.1. Додаткової угоди, якою було викладено п. 3.2.1. Загальних умов кредитування у новій редакції, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто, зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення коштів.
      Як вже зазначалося, перша прострочка по сплаті за Кредитним договором виникла у Відповідача - 16.09.2014 року, а тому за визначенням пункту 3.2.1. Кредитного договору, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, тобто, з 16.10.2014 року.
      Оскільки, строк виконання основного зобов`язання було змінено - на 16.10.2014 року, то саме з цього моменту в Позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак, Компанія звернулася до суду із зазначеним позовом лише у жовтні 2018 року, тобто, зі спливом строку позовної давності.
      За змістом ст. 266 ЦК України, зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).
      У разі пропуску позовної давності по тілу кредиту, вважається, що позовна давність спливла і за додатковими вимогами, у зв`язку з чим кредитор може стягнути лише проценти за кредитом та пеню за процентами у межах строку позовної давності.
      На це звернув увагу Верховний Суд України у своїй постанові від 02.12.2015 у справі №6-249цс15.
      Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України.
      Виходячи з вищенаведеного, з огляду на те, що про порушення права ТОВ «Порше Мобіліті» було обізнано з 16.10.2014 року й протягом трьох років від цієї дати не було позбавлено можливості звернутися до суду із позовом, проте пред`явив вимоги лише у жовтні 2018 року, суд вважає за можливе застосувати наслідки пропуску строку позовної давності та відмовити у задоволенні вимог в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором.
      Крім вимог щодо стягнення з відповідача заборгованості у зв`язку із неналежним виконанням кредитного договору, ТОВ «Порше Мобіліті» заявлено вимоги про стягнення збитків, відповідно до положень ст. 22 ЦК України та п. 8.5 Загальних умов.
      Як зазначає представник позивача збитки полягають у понесених Товариством витратах за Договором про надання колекторських послуг від 01 серпня 2011 року, відповідно до якого ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» надало ТОВ «Порше Мобіліті» послуги щодо забезпечення звернення стягнення на Предмет застави відповідно до вимог чинного законодавства України в позасудовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса на Договорі застави, відкриття виконавчого провадження, вжиття заходів, спрямованих на представництво інтересів Позивача у виконавчому провадженні, з метою стягнення з Боржника заборгованості за Кредитним договором, які складають загальну суму у розмірі 8 675,09 грн.
      Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування, відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України.
      Збитками, згідно до ч. 2 ЦК України, зокрема є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.
      Проте, під час розгляду справи не було отримано доказів, які б свідчили про те, що в розумінні положень ст. 22 ЦК України, зазначені витрати були необхідні для поновлення права.
      З огляду на вищенаведене, суд вважає за можливе відмовити ТОВ «Порше Мобіліті» у задоволенні вимог в повному обсязі.
      Розподіляючи судові витрати суд керується приписами ст. 141 ЦПК України.
      Виходячи з наведеного, керуючись ст.ст. 2-5,11-13,133-141,196,200,258,259,263,268,352,354 ЦПК України, ст. ст. 22,256,257,267, 625, 1048,1054 ЦК України,
      ВИРІШИВ:
      ПозовТовариства з обмеженою відповідальністю «Порше Мобіліті» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без задоволення.
      Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду, в порядку ст.ст. 353-357 ЦПК України з урахуванням п. 15.5. Перехідних положень цього Кодексу протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення .
      Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
      Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
      Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
      У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      Суддя:
      Джерело: ЄДРСР 88397253
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 372/1684/14-ц
      Провадження № 14-740цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в Київській області в інтересах держави в особі Обухівської районної державної адміністрації Київської області, Головного управління Держземагенства в Київській області до Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання незаконними та скасування рішень, визнання державних актів недійсними, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння за касаційною скаргою першого заступника прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 грудня 2016 року, ухваленого суддею Зінченком О.М., та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 18 травня 2017 року, постановлену у складі суддів Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С., Березовенко Р.В.,
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог
      1. У березні 2014 року міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в Київській області (далі - прокурор) звернувся до суду із позовом в інтересах держави в особі Обухівської районної державної адміністрації Київської області, Головного управління Держземагенства в Київській області посилаючись на те, що 14 березня 2008 року ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,2212 га для ведення особистого селянського господарства, а ОСОБА_2 - земельну ділянку площею 0,3746 га для ведення особистого селянського господарства. Обидві земельні ділянки розташовані на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області. 16 березня 2008 року вони отримали державні акти на право власності на ці земельні ділянки.
      2. 21 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відчужили за договорами купівлі-продажу зазначені земельні ділянки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які в подальшому, 03 червня 2009 року, продали їх ОСОБА_5
      3. Посилаючись на те, що зазначені земельні ділянки були передані у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із порушенням норм земельного законодавства, оскільки сільська рада розпорядилася землями, які знаходяться поза її межами та є землями водного фонду, прокурор просив визнати незаконними та скасувати зазначені вище рішення сільської ради в частині передачі земельних ділянок відповідачам, а також витребувати з незаконного володіння на користь Держави ці земельні ділянки.
      Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій
      4. Справа переглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Обухівського районного суду Київської області від 14 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 18 травня 2017 року, в задоволенні позову прокурора відмовлено.
      5. Судові рішення, мотивовані тим, що позовні вимоги прокурора є доведеними, проте при зверненні до суду ним пропущено строк позовної давності, про застосування наслідку спливу якого просили відповідачі, що є підставою для відмови в позові.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. У червні 2017 року перший заступник прокурора Київської області звернувся із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій просив судові рішення скасувати, та ухвалити нове рішення, яким позов прокурора задовольнити у повному обсязі.
      7. Касаційна скарга мотивована тим, що Обухівська районна державна адміністрація Київської області, Головне управління Держземагенства в Київській області не брали участі у процедурі оформлення права власності на спірні землі відповідачів, а отже не знали та не могли знати про порушення прав держави прийняттям оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування до моменту пред`явлення прокурором позову, а тому строк позовної давності для них не пропущено.
      8. Крім того, прокурор посилався на те, що позов пред`явлено на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання про повернення в державну власність земель водного фонду, які фактично протиправно залишаються у власності фізичних осіб.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      9. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
      10. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції.
      11. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      12. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2019 року дану справу призначено до судового розгляду.
      13. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України.
      14. Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
      15. Обґрунтовуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду послалася на те, що у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) Велика Палата Верховного Суду визначила, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України необхідно розглядати як непов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.
      16. Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від зазначеного вище висновку Великої Палати Верховного Суду, оскільки до 2018 року судова практика була іншою, зокрема суди виходили із того, що позови про витребування (повернення) незаконно виділених земельних ділянок розглядалися судами як віндикаційні на підставі статей 387, 388 ЦК України (постанови Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 08 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16).
      17. Відхід від роками виробленої практики щодо можливості оспорювання в судовому порядку незаконних рішень органів місцевого самоврядування та державної влади, непоширення позовної давності на вимоги про витребування земельних ділянок, на думку колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, суперечить принципу правової визначеності.
      18. Крім того, на думку колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, правові висновки, висловлені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), суперечать принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю (п. 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц), який системно впроваджується у практику Верховного Суду. Зокрема, з одного боку, зроблено висновок, що незаконне заволодіння землями водного фонду приватними особами є неможливим, а з іншого - земельні ділянки витребовуються від громадян, які є їх власниками згідно записів у відповідних державних реєстрах.
      19. Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що поданий прокурором позов у частині вимоги про витребування спірних земельних ділянок у державну власність є віндикаційним позовом. При цьому колегія суддів зазначила, що на позови прокурора, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, повинно поширюватися положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності повинен починатися від дня, коли особа, яка наділена повноваженнями власника чи користувача земельної ділянки з правом розпорядження нею довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
      20. 15 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      21. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      22. Судами встановлено, що рішенням Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області від 14 березня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 передано у власність земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області площами 0,2212 га (кадастровий номер 3223186800:03:027:0024) та 0,3746 га (кадастровий номер 3223186800:03:027:0023) відповідно. 16 березня 2008 року вони отримали державні акти на право власності на зазначені земельні ділянки.
      23. 21 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договори купівлі-продажу вказаних земельних ділянок із ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Вказані земельні ділянки належали ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в рівних частинах.
      24. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21 травня 2008 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (в рівних частинах) видано державні акти на право власності на земельні ділянки площами 0,2212 га та 0,3747 га для ведення особистого селянського господарства на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області з кадастровими номерами 3223186800:03:027:0024, 3223186800:03:027:0023.
      25. 03 червня 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали договір купівлі-продажу належної їм на праві спільної власності (в рівних частинах) земельної ділянки з кадастровим номером 3223186800:03:027:0024, площею 0,2212 га з ОСОБА_5 . За ОСОБА_5 зареєстровано право власності на вищевказану земельну ділянку, однак державний акт на право власності на згадану земельну ділянку в управлінні Держземагенства в Обухівському районі Київської області відсутній.
      26. Крім того, стосовно земельної ділянки із кадастровим номером 3223186800:03:027:0023 була проведена реєстрація права власності на ім`я ОСОБА_6 в реєстраційній службі на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 664864, виданого 25 липня 2008 року.
      27. 20 березня 2015 року ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу відчужила земельну ділянку із кадастровим номером 3223186800:03:027:0023 ОСОБА_7
      28. Пред`являючи позов, прокурор посилався на те, що сільська рада, приймаючи оскаржені рішення, розпорядилася землями, які знаходяться поза її межами та є землями водного фонду, а відтак, не можуть бути передані у власність фізичним особам.
      29. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення. (стаття 19 ЗК України).
      30. Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
      31. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).
      32. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.
      33. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173, і додаток 13 до цих правил).
      34. Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.
      35. Крім того, за положеннями ч. 4 ст. 88 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.
      36. Згідно з п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються ст.ст. 50, 54 Закону України «Про землеустрій».
      37. Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.
      38. Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.
      39. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
      40. Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення.
      41. Наведений висновок узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц(провадження № 14-452цс18) (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) (пункт 53), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) (пункт 63.2). Відповідно до ч. 1 та ч. 4 ст. 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Наведене положення кореспондується із нормою ч. 1 та ч. 6 ст. 81 ЦПК України у сучасній редакції.
      42. Згідно з ч.ч. 3 та 4 ст. 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
      43. Суд першої інстанції у порушення наведених вище вимог процесуального закону належним чином не перевірив тверджень прокурора щодо приналежності спірних земельних ділянок до земель водного фонду та не оцінив подані сторонами докази, хоча однією із підстав позову було посилання на те, що на цих земельних ділянках облаштовано пляж, вони знаходяться у безпосередній близькості від урізу води «Голубого озера».
      44. Разом з тим, від встановлення цих фактичних обставин залежить правильне вирішення спору, оскільки у позові прокурора відмовлено у зв`язку з пропуском строку позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявили відповідачі.
      45. Проте, Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-71цс18), у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц) (провадження № 14-452цс18), у пункті 80 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та у пункті 96 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)).
      46. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), пункт 97 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п`ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)). Відмова у задоволенні віндикаційного позову через обрання неналежного способу захисту не позбавляє позивача права заявити позов негаторний про повернення земельної ділянки водного фонду.
      47. У рішенні суду першої інстанції міститься посилання на рішення Підгірцівської сільської ради Київської області від 22 листопада 2013 року про визнання «Голубого озера» недіючим закинутим кар`єром, який залитий водою, проте це рішення судом взагалі не проаналізовано. Інших доказів щодо визначення статусу спірних земельних ділянок на момент їх передачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у 2008 році судом не наведено та не проаналізовано. Тобто, суд уникнув оцінки доказів та встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. А крім того, не визначив, яким з огляду на практику Великої Палати Верховного Суду має бути належне матеріально правове регулювання спірних правовідносин (приписи ЦК України про витребування майна з чужого незаконного володіння чи статті 391 цього ж кодексу та частини другої статті 152 ЗК України щодо усунення перешкод у здійсненні позивачем права власності), та чи всі заявлені прокурором вимоги є належними способами захисту інтересів держави у цій справі. У разі, якщо суд дійде висновку про належність обраного способу захисту, він має оцінити дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірними земельними ділянками, зокрема легітимну мету такого втручання та пропорційність цій меті повернення ділянок законному володільцеві (див. пункти 125-128 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), пункти 125-126 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)).
      48. Згідно з ч. 2 ст. 303 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
      49. Апеляційний суд наведеного порушення норм процесуального законодавства щодо оцінки доказів та відображення у рішенні результатів цієї оцінки, допущених районним судом, не виправив, а лише констатував, що суд першої інстанції визнав позовні вимоги прокурора доведеними. Відтак, суд апеляційної інстанції сам припустився порушення вимог ЦПК України щодо належної оцінки доказів у справі.
      50. Велика Палата Верховного Суду в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлена можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відтак, вважає за необхідне скасувати судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      51. За таких умов підстав для відступу від правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) не вбачається.
      Щодо судових витрат
      52. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      53. Оскільки справа передана до суду першої інстанції на новий розгляд, тобто її розгляд не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задовольнити частково.
      Рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 18 травня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Обухівського районного суду Київської області.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      С .В. Бакуліна В.С. Князєв
      Ю.Л. Власов Л.М. Лобойко
      М.І. Гриців Н.П. Лященко
      Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко
      В.І. Данішевська Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 88739760
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      18 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 522/1029/18
      Провадження № 14-270цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробуд ЛТД», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна недійсними, визнання права власності на квартири, витребування їх із чужого незаконного володіння, зобов`язання не чинити перешкод у здійсненні права власності, виселення та вселення, за касаційними скаргами ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 на постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року, прийняту у складі суддів Сегеди С.М., Гірняк Л.А., Кононенко Н.А.
      Історія справи
      Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог
      1. У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробуд ЛТД» (далі - ТОВ «Добробуд ЛТД»), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якому просила:
      -визнати недійсними договір купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_4 , та договір купівлі-продажу майнових прав від 18 листопада 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_3 ;
      -визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ;
      -витребувати із чужого незаконного володіння на користь ОСОБА_1 вищевказану квартиру АДРЕСА_1 та зобов`язати ОСОБА_2 не чинити позивачу перешкоди у користуванні цією квартирою, а також виселити ОСОБА_2 із цієї квартири та вселити у неї ОСОБА_1 ;
      -витребувати із чужого незаконного володіння на користь ОСОБА_1 вищевказану квартиру АДРЕСА_3 шляхом зобов`язання ОСОБА_5 усунути та не чинити позивачу перешкоди у користуванні вказаною квартирою, яка була відчужена на користь останнього ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, виселити ОСОБА_5 із цієї квартири та вселити у неї ОСОБА_1 .
      2. Позовна заява мотивована тим, що позивач ОСОБА_1 у встановленому законом порядку, зокрема згідно з договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року набула майнові права на зазначене спірне нерухоме майно у вигляді відповідної квартири, проте відповідачем ТОВ «Добробуд ЛТД» цю квартиру було розділено на дві квартири та перепродано, тому вона вважала свої права порушеними і просила позов задовольнити.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
      4. Рішення суду першої інстанції мотивовано наступним.
      5. Позивачем не доведено, що майно, яке відчужувалось за вказаними спірними договорами купівлі-продажу майнових прав є ідентичним спірному майну, зазначеному у вищевказаному договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року (далі - договір купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року).
      6. При цьому судом першої інстанції було встановлено, що індивідуальні ознаки (загальна розрахункова площа, поверхи, планування), якими наділена квартира із будівельним номером АДРЕСА_1, яка зазначена у договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, не відповідають індивідуальним ознакам притаманним квартирам із будівельним номером АДРЕСА_3 (нині квартира АДРЕСА_3) та будівельним номером АДРЕСА_2 (нині квартира АДРЕСА_2 ) .
      7. Також, позивачем не доведено, що оскаржувані правочини не відповідають вимогам встановленим ст. 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), іншим вимогам закону, або порушують законні права та інтереси ОСОБА_1 .
      8. Позивач не є і не була власником жодної із зазначених квартир (№ АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1)на які просить визнати право власності, а також не є власником майнових прав на ці квартири.
      9. Крім того, суд першої інстанції констатував неможливість одночасного пред`явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (щодо захисту права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння), оскільки віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. Крім того, суд першої інстанції посилався на те, що одна з умов застосування як віндикаційного, так і негаторного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів.
      10. При цьому судом було встановлено, що відповідно до обгрунтування позовної заяви, позивач вважає, що її права та інтереси порушені саме невиконанням ТОВ «Добробуд ЛТД» своїх зобов`язань за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, оскільки цей відповідач не передав їй спірне новозбудоване майно та інших документи необхідні для реєстрації за нею права власності на нього. Таким чином, позивач стверджує про перебування із ТОВ «Добробуд ЛТД» у зобов`язальних відносинах, отже, права позивача повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права. При цьому, обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не передбачений інститутом зобов`язального права.
      11. Також, судом встановлено, що ТОВ «Добробуд ЛТД» у порядку визначеному п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року використало своє право на одностороннє розірвання цього договору шляхом направлення відповідних повідомлень ОСОБА_1 , а отже вказаний договір вважається розірваним після повторного невручення зазначеного повідомлення позивачу із причин, що не залежали від ТОВ «Добробуд ЛТД».
      12. Таким чином, судом першої інстанції було встановлено правомірність розірвання договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року внаслідок неналежного виконання позивачем, передбачених цим договором обов'язків.
      13. Відтак, суд першої інстанції вважав, що позивач не має прав щодо спірного нерухомого майна.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      14. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_4 , на підставі якого ТОВ «Добробуд ЛТД» відчужило майнові права на квартиру будівельний номер АДРЕСА_3 (нині квартира АДРЕСА_3 ), розрахунковою площею 115,5 кв. м, яка розташована на 22-23 поверхах будинку АДРЕСА_7 . Визнано недійсним договір купівлі - продажу майнових прав від 18 листопада 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_3 , на підставі якого ТОВ «Добробуд ЛТД» відчужило майнові права на квартиру будівельний номер 175/1 (нині квартира АДРЕСА_3 ), розрахунковою площею 74 кв. м (нині фактична площа квартири складає 76,1 кв. м), яка розташована на 21 поверсі будинку АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_11 , загальною площею 115,5 кв. м, житловою площею 82,2 кв. м. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_12 , загальною площею 76,1 кв. м, житловою площею 59 кв. м. Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_11 . Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_12 . В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      15. Постанова Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року мотивована тим, що ОСОБА_1 , зокрема за договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року придбала майнові права на квартири АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1 , площею 76,1 кв. м та 115,5 кв . м (будівельний номер АДРЕСА_2 у м. Одесі , на 21-22-23 поверхах у житловому будинку АДРЕСА_7 . Позивач в подальшому внесена у відповідний реєстр власників майнових прав вказаного житлового будинку, а також набула права власності на обидві квартири, сплативши за вказане нерухоме майно грошові кошти у повному обсязі. Проте, ТОВ «Добробуд ЛТД», порушуючи свої зобов`язання за вказаним договором купівлі-продажу майнових прав, без згоди ОСОБА_1 , незаконно розділило її квартиру на дві квартири та незаконно перепродало майнові права на них іншим особам.
      16. Крім того, суд апеляційної інстанції вважав, що ТОВ «Добробуд ЛТД» безпідставно посилалось на правомірність розірвання ним в односторонньому порядку вказаного договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року у зв`язку з несплатою позивачем членських внесків до ГО «АІ «Гагарін Плаза», визначених пунктом 7.3 цього договору, оскільки цей пункт договору є таким, що спрямований на порушення прав позивача і є нікчемним.
      17. Крім того, суд апеляційної інстанції посилався на відсутність доказів того, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_6 сплачували грошові кошти за будь-якими договорами щодо спірного нерухомого майна.
      18. Суд апеляційної інстанції вважав, що не підтверджені доказами і доводи ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_2 про те, що договори купівлі - продажу майнових прав від 19 березня 2010 року та від 18 листопада 2010 року, які були укладені відповідно між цим товариством і ОСОБА_4 , а також із ОСОБА_6 , яка переуступила своє право ОСОБА_3 , стосуються інших квартир (а саме двох квартир: № АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1), а не спірної квартири з будівельним номером 176, яка мала бути передана у власність позивача.
      19. Крім того, суд апеляційної інстанції посилаючись на технічний паспорт від 24 липня 2014 року, вважав встановленою ту обставину, що загальна площа квартири АДРЕСА_17 , становить 155,4 кв. м, а не 161,2 кв. м, як вказувало у своїй вимозі про внесення додаткових коштів ТОВ «Добробуд ЛТД». Крім того, апеляційний суд зазначив, що таке збільшення вказаної площі на 21,8 кв. м відбулось за рахунок того, що ТОВ «Добробуд ЛТД» у порушення умов договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року в односторонньому порядку змінило планування квартири АДРЕСА_1 , що на думку суду апеляційної інстанції підтверджується висновком будівельно-технічного експертного дослідження від 18 серпня 2014 року.
      20. Суд апеляційної інстанції також вважав, що оскільки ОСОБА_1 своєї згоди на вказані зміни площі спірної квартири не давала, то у ТОВ «Добробуд ЛТД» були відсутні правові підстави вимагати у позивача доплату за таку збільшену площу квартиру у розмірі 32 700 доларів США.
      21. Суд апеляційної інстанції вважав доведеним і те, що у зв`язку з недійсністю вищевказаних договорів купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року та від 18 березня 2010 року (які були укладені відповідно між ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_4 , а також із ОСОБА_6 , яка переуступила своє право ОСОБА_3 ), є недійсними і договори купівлі-продажу квартири, укладені 14 червня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , а також 02 лютого 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , оскільки правовстановлюючі документи на вказане нерухоме майно у продавців за цими договорами також були недійсними.
      22. Враховуючи наведені обставини, зважаючи на введення вказаного будинку в експлуатацію, суд апеляційної інстанції вважав, що майнові права позивача трансформувалися у право власності на спірне нерухоме майно, а отже належним способом захисту є і витребування його у добросовісних набувачів.
      Короткий зміст обгрунтування та вимог касаційних скарг
      23. У січні 2019 року ОСОБА_2 , ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 подали до Верховного Суду касаційні скарги, у яких просять скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 січня 2018 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 року, посилаючись на мотиви, якими обґрунтовано це рішення суду першої інстанції.
      24. В тому числі, в усіх вказаних касаційних скаргах містяться доводи щодо наступного.
      25. Договір купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року було розірвано на підставі його пункту 7.3 - у зв`язку з несплатою позивачем членських внесків на користь ГО «АІ «Гагарін Плаза». ТОВ «Добробуд ЛТД» у порядку визначеному п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року використало своє право на одностороннє розірвання договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, шляхом направлення відповідного повідомлення позивачу, та повторним його не врученням позивачу (із поверненням цього повідомлення 03 квітня 2015 року) із причин, що не залежали від ТОВ «Добробуд ЛТД»
      26. Відтак, з 03 квітня 2015 року договір купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року є таким, що розірваний в односторонньому порядку, а отже, позивач не має майнових прав на спірне майно, а тому і не отримувала спірну квартиру за актом прийому-передачі. При цьому в оскаржуваній постанові апеляційним судом не було зазначено, яким саме законом встановлена нікчемність вищевказаного п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року.
      27. Також, у касаційних скаргах вказано, що ТОВ «Добробуд ЛТД» не мало можливості здійснити реконструкцію квартири АДРЕСА_1 , зробивши з неї дві квартири за № АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1, оскільки ці квартири розташовані на різних поверхах та у сукупності мають більшу площу, ніж площа квартири № АДРЕСА_1 .
      28. Висновок будівельно-технічного експертного дослідження від 18 серпня 2014 року є неналежним доказом, в тому числі, оскільки ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року не було передбачено можливості складання такого висновку за зверненням учасника справи.
      29. Крім того, у вказаному висновку будівельно-технічного експертного дослідження відсутні дані, щодо попередження експерта про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.
      30. А також, судом апеляційної інстанції не було враховано, що на вирішення вказаного будівельно-технічного експертного дослідження не ставилося питань щодо можливості відповідної реконструкції та утворення з однієї спірної квартири АДРЕСА_1 - двох вищевказаних квартир за № АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1. При цьому в оскаржуваній постанові апеляційним судом не було зазначено підстав, з яких цей суд на підставі технічного паспорту на спірну квартиру АДРЕСА_1 дійшов до висновку про те, що ця квартира АДРЕСА_1 була реконструйована у дві вищевказані квартири за № АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1 (технічні паспорти на які апеляційний суд не досліджував), а отже такий висновок зроблений судом апеляційної інстанції на припущеннях.
      31. Крім того, ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, отримала лише право на набуття права власності на квартиру за будівельним АДРЕСА_1 розрахунковою площею 139,4 кв. м, розташовану за вищевказаною адресою, а не право власності на це нерухоме майно. Вимога про визнання за позивачем права власності на спірну квартиру на підставі положень ст. 392 ЦК України є безпідставною, оскільки таку вимогу має право заявляти виключно власник майна, проте позивач відповідне право власності у встановленому законом порядку не набула. Оскільки позивач не є власником спірного майна, тому положення ст. 387, 388 ЦК України про витребування майна із чужого незаконного володіння до спірних правовідносин не можуть бути застосовані.
      32. При цьому у касаційних скаргах міститься посилання на судову практику Верховного Суду України з цього приводу, викладену у постановах від 05 лютого 2014 року у справі № 6-131цс13, від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, а також - Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справі № 761/4669/15-ц (провадження № 61-18542св18), від 20 червня 2018 року у справі № 447/3065/15-ц (провадження № 61-2106св18), від 18 липня 2018 року у справі № 761/23860/15-ц (провадження № 61-21875св18), від 01 серпня 2018 року (провадження № 61-21342св18).
      33. Також мотивами касаційного оскарження є посилання на ту обставину, що позивачем не доведено невідповідність положенням законодавства договорів купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року та від 18 березня 2010 року, які були укладені відповідно між ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_4 , а також між ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_6 , яка переуступила своє майнове право ОСОБА_3 , і правові підстави для визнання їх недійсними відсутні з огляду на положення ст. 204 ЦК України щодо презумпції правомірності правочину.
      34. Також, у касаційних скаргах вказано, що відповідно до ст. 387 ЦК України та ч. 3 ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача (п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).
      35. При цьому у касаційних скаргах міститься посилання на судову практику Верховного Суду України з цього приводу, викладену у постановах від 05 лютого 2014 року у справі № 6-131цс13, від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15.
      36. Крім того, у касаційних скаргах ОСОБА_5 та ОСОБА_2 зазначено, що ОСОБА_1 звернулась до суду з пропуском строку позовної давності, оскільки мала дізнатися про порушення її прав з 01 квітня 2014 року.
      Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
      37. У лютому 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційні скарги, у якому посилалась на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою. Вказувала, що її незаконно було позбавлено права власності на спірну квартиру, оскільки вона у повному обсязі виконала взяті на себе зобов`язання за договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року. ТОВ «Добробуд ЛТД» в односторонньому порядку змінило планування спірної квартири, чим збільшило її площу, за яку незаконно вимагала у неї, позивача, доплату, що є порушенням умов цього договору. Обставини щодо збільшення вказаної площі підтверджуються висновком будівельно-технічного експертного дослідження від 18 серпня 2014 рокута технічним паспортом на спірну квартиру. У 2014 році будинок, в якому знаходиться спірна квартира, було введено в експлуатацію, проте ТОВ «Добробуд ЛТД» про такі обставини її не повідомило, вищевказану квартиру їй не передало, а розділило її на дві квартири, які передало у власність іншим особам.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      38. Ухвалами Верховного Суду від 22 січня 2019 року та від 01 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
      39. 08 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 5 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      40. 12 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      41. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, вважає, що вказані касаційні скарги підлягають задоволенню з огляду на таке.
      42. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      43. Судами було встановлено, що 28 березня 2008 року між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Паралелі» (далі - ТОВ «Паралелі»), яке діяло від імені, за дорученням та в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Юг-Інвест» (далі - ТОВ «КУА «Юг-Інвест»), яке у свою чергу, діяло від імені в інтересах та за рахунок Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Перспективний» (далі - ПЗНВІФ «Перспективний») був укладений договір купівлі-продажу облігацій ТОВ «Добробуд ЛТД» (далі - договір купівлі - продажу облігацій).
      44. У відповідності до п. 2.1 договору купівлі - продажу облігацій ТОВ «КУА «Юг-Інвест» зобов`язалось передати у власність ОСОБА_1 облігацію, а ОСОБА_1 зобов`язалась оплатити цю облігацію номінальною вартістю 293 987,48 грн та прийняти її у власність на умовах цього договору (базовий актив облігації - квартира АДРЕСА_2 багатоповерхового житлового комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 ).
      45. 25 травня 2008 року між ТОВ «Паралелі», що діяло від імені та в інтересах ТОВ «КУА «Юг-Інвест», що в свою чергу, діяло від імені та в інтересах ПЗНВІФ «Перспективний», та ОСОБА_1 була укладена додаткова угода до договору купівлі-продажу облігацій. Згідно з умовами цієї додаткової угоди було змінено строк оплати ОСОБА_1 облігації, вказаний в п.3.3 договору купівлі-продажу облігації, та визначено його - до 01 грудня 2008 року.
      46. 28 січня 2009 року між ТОВ «Паралелі» та ОСОБА_1 була також укладена додаткова угода до договору купівлі-продажу облігації. Згідно з умовами цієї додаткової угоди було змінено ціну облігації, яка має бути сплачена ОСОБА_1 та визначено її вартість у розмірі 744 000 грн.
      47. Згідно з випискою ВАТ «Морський транспортний банк» від 17 березня 2009 року про стан рахунку у цінних паперах ОСОБА_1 , на її рахунок у цінних паперах була зарахована іменна безпроцентна облігація номінальною вартістю 293 987,48 грн, емітент - ТОВ «Добробуд ЛТД».
      48. На виконання умов договору купівлі-продажу облігації, в період з квітня по жовтень 2008 року, ОСОБА_1 сплатила на користь ТОВ «КУА «Юг-Інвест» за іменну безпроцентну (цільову) облігацію грошові кошти в сумі 744 000 грн.
      49. Таким чином, ОСОБА_1 набула право власності на вказану облігацію, оскільки у відповідності до умов договору купівлі-продажу облігації сплатила на користь ТОВ «КУА «Юг-Інвест» ціну облігації у сумі 744 000 грн та вказана облігація була зарахована на зазначений рахунок ОСОБА_1 у цінних паперах.
      50. 28 березня 2008 року між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_1 був укладений договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна (далі - договір про пайову участь у будівництві).
      51. Відповідно до вказаного договору про пайову участь у будівництві ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов`язалось передати позивачу у власність пай - безумовне майнове право на квартиру, будівельний АДРЕСА_1, розрахунковою площею 128,22 кв. м, розташовану на 21-22 поверхах жилого будинку № 1 багатоповерхового житлового комплексу за адресою АДРЕСА_2 (далі - пай), а позивач зобов`язалась прийняти пай і передати ТОВ «Добробуд ЛТД» облігацію в обмін на пай. Згідно з Додатком № 1 до договору про пайову участь у будівництві, а також згідно з поверховим планом будинку від 05 лютого 2013 року, вищевказана квартира з будівельним АДРЕСА_1 складалась з 3-х рівнів загальною площею 128,22 кв. м. Загальна площа першого рівня складала 67,26 кв. м, загальна площа другого рівня - 35,34 кв. м, а загальна площа третього рівня - 23,97 кв. м.
      52. Крім того, 25 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» укладено додаткову угоду до договору про пайову участь у будівництві, згідно з якою вказана квартира під будівельним АДРЕСА_1 має бути розташована не тільки на 21-22 поверхах, але і на 23 поверсі вказаного жилого будинку № 1.
      53. 17 березня 2010 року ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» складено акт, в якому зазначено, що площа вищевказаної спірної квартири АДРЕСА_1 139,4 кв. м. 54 . 25 березня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» був укладений договір про припинення зобов`язань заліком зустрічних вимог. 29 березня 2010 року позивач, як розпорядник рахунку у цінних паперах, на виконання умов договору викупу емітентом цільових облігацій від 21 січня 2010 року, надала розпорядження до ВАТ «Морський транспортний банк» про списання вищевказаної облігації з її рахунку у цінних паперах із зарахуванням її на рахунок у цінних паперах ТОВ «Добробуд ЛТД», яке було виконане. 29 березня 2019 року позивач сплатила на користь ТОВ «Добробуд ЛТД» 133 321 грн 50 коп.
      55. 25 березня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» був укладений договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, згідно з пунктом 3.1 якого ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов`язалось передати їй у власність об`єкт інвестування (безумовне майнове право на квартиру будівельний АДРЕСА_1 розрахунковою площею 139,40 кв. м, розташовану на 21-22-23-му поверхах жилого будинку № 1 багатоповерхового житлового комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_2 , Житловий комплекс «Гагарін Плаза - 1»), а позивач зобов`язалась прийняти об`єкт інвестування і сплатити за нього ТОВ «Добробуд ЛТД» інвестицію. Згідно з пунктом 4.2 вищевказаного договору купівлі-продажу майнових прав передача ТОВ «Добробуд ЛТД» позивачу об`єкту інвестування по акту прийому-передачі мала відбутись не пізніше 04 кварталу 2011 року. Пунктом 5.3 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року встановлено, що інвестиція, яку позивач зобов`язана сплатити ТОВ «Добробуд ЛТД» до 15 листопада 2010 року, з урахуванням податку на додану вартість, становить 427 308 грн 98 коп. Відповідно до додатку № 1 до договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, квартира будівельний АДРЕСА_1 у вищевказаному будинку складалась з 3-х рівнів, загальною площею 139,4 кв. м. Загальна площа першого рівня складала 75,5 кв. м, загальна площа другого рівня складала 33,37 кв. м, а загальна площа третього рівня складала 30,53 кв. м. При цьому вказаний житловий будинок було введено в експлуатацію у 2014 році.
      56. Крім того, договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року передбачено, що з моменту набуття чинності цього договору, Договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна від 28 березня 2008 року, укладений між цими ж сторонами, втрачає свою силу (припиняється) за згодою сторін.
      57. Проаналізувавши наведені обставини у їх сукупності, Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку, що судом першої інстанції зроблені вірні висновки щодо безпідставності вимог позивача про визнання недійсними вказаних договорів, з таких підстав.
      58. Судом першої інстанції були встановлені наступні обставини.
      59. Відповідно до договору купівлі продажу майнових прав № 1\22-23-АДРЕСА_3 від 19 березня 2010 року та акта приймання-передачі квартири № АДРЕСА_1 від 26 грудня 2014 року квартира з будівельним АДРЕСА_1 (нині квартира АДРЕСА_1) знаходиться на 22-23 поверхах і має розрахункову площу 115,5 кв.м.
      60. Відповідно до договору купівлі продажу майнових прав № 1\21-175\1 від 18 листопада 2010 року та акта приймання-передачі квартири № АДРЕСА_2 від 17 грудня 2014 року квартира із будівельним № АДРЕСА_2 (нині квартира АДРЕСА_2) знаходиться на 21 поверсі і має розрахункову площу 76,1 кв.м.
      61. Будівельні номери в зазначених договорах купівлі-продажу не співпадають із будівельним АДРЕСА_1 вказаним в договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, укладеним із позивачем. Договір купівлі - продажу майнових прав № 1\22-23-176\1 від 19 березня 2010 року був укладений раніше, ніж вказаний договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року.
      62. Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, щодо того, що інтереси позивача порушують саме оскаржувані договори. При цьому відсутні докази, що будь-яке невиконання договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року зумовлено саме укладанням ТОВ «Добробуд ЛТД» вказаних договорів купівлі-продажу майнових прав № 1\22-23-176\1 від 19 березня 2010 року та № 1\21-175\1 від 18 листопада 2010 року.
      63. Крім того, такий висновок зроблено і з тих підстав, що сумарна площа двох, вищевказаних квартир (з будівельним АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3) є значно більшою ніж розрахункова площа майна, вказана в договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року.
      64. При цьому відповідно до п. 5.8 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року розрахункова площа новозбудованого майна визначається технічною документацією розробленою КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості». Ця умова погоджена обома сторонами договору. Наданий позивачем технічний паспорт від 24 липня 2014 року, складений ТОВ «Нове БТІ», тому не може вважатися належним доказом по справі з огляду і на ту обставину, що договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року визначено, суб'єкта, який визначає остаточну розрахункову площу новозбудованого майна.
      65. Крім того, суд першої інстанції правильно зазначив, що висновок будівельно-технічного експертного дослідження 18 серпня 2014 року не може бути визнаний належним та допустимий доказом з огляду на наступне.
      66. Так, ст. 106 ЦПК України, передбачено можливість проведення експертизи на замовлення учасників справи.
      67. Частиною 6 ст. 106 ЦПК України зазначено, що експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов`язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду. Згідно з ч. 5 ст. 106 ЦПК України у висновку експерта повинно бути зазначено, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.
      68. Разом з тим, у висновку будівельно-технічного експертного дослідження 18 серпня 2014 року не зазначено, що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та те, що висновок підготовлено для подання до суду.
      69. Крім того, можливість складання висновку за зверненням учасника справи на момент складання вказаного висновку будівельно-технічного експертного дослідження передбачено ще не було, оскільки така можливість була передбачена з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності такими змінами до ЦПК України, в тому числі, в частині викладення ст. 106 цього Кодексу у вищевказаній редакції.
      70. Відповідно до ст. 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
      71. Ураховуючи те, що висновок експерта не є належним та допустимим доказом, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що ОСОБА_1 не доведено, що майно, яке відчужувалось за вказаними спірними договорами купівлі продажу майнових прав, укладеними із відповідачами, є ідентичним майну, зазначеному в укладеному з нею договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року.
      72. Крім того, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції зокрема складається з мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; висновків за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції.
      73. Проте, рішення суду апеляційної інстанції містить суперечливі висновки щодо фактичної остаточної площі спірної квартири, право власності на яку визнано за ОСОБА_1 , зокрема одночасно зазначено розміри 155,2, 155,4 та 191,6 кв. м - без визначення конкретизації щодо розміру дійсної та остаточної площі спірного нерухомого майна, а отже такі висновки є взаємовиключними, і судом апеляційної інстанції вказані розбіжності проігноровані.
      74. Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що виходячи з умов договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, укладеним з ТОВ «Добробуд ЛТД», ОСОБА_1 придбала майнові права на квартиру з АДРЕСА_1, розрахунковою площею 139,4 кв. м на 21-22-23 поверхах у житловому будинку АДРЕСА_7 та була внесена у реєстр власників майнових прав на квартиру АДРЕСА_3 вказаного житлового будинку. При цьому, п. 5.8 цього договору купівлі - продажу майнових прав від 25 березня 2010 року передбачено зміну розміру інвестиції пропорційно розрахункової площі новозбудованого майна у порядку, визначеному цим договором. Згідно з технічним паспортом від 24 липня 2014 року (який визнано судом апеляційної інстанції належним та допустимим доказом у справі) загальна площа квартири АДРЕСА_17 , становить 155,4 кв. м, а відповідно до висновку будівельно-технічного експертного дослідження №017/14 від 18 серпня 2014 року (який також визнано судом апеляційної інстанції належним та допустимим доказом по справі) площа квартири АДРЕСА_17 , становить 155,2 кв. м.
      75. Також, апеляційний суд всупереч вимогам ч. 1 ст. 382 ЦПК України не навів доводів щодо незгоди з висновками суду першої інстанції та мотивів прийняття чи відхилення кожного аргументу. Зокрема, апеляційним судом не спростовано вищевказаний висновок суду першої інстанції щодо розбіжності у співвідношенні загальної площі квартир АДРЕСА_2 (яка згідно з рішенням суду першої інстанції становить 191,6 кв.м) у будинку АДРЕСА_2 , у порівнянні з вищевказаною площею квартири АДРЕСА_17 , а отже належним чином не обґрунтовані висновки апеляційного суду щодо того, що вказані квартири, яким було присвоєно № АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1, фактично і є спірною квартирою, якій раніше був присвоєний будівельний АДРЕСА_1.
      76. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку, що питання щодо встановлення розміру дійсної фактичної площі спірної квартири вочевидь стосується безпосереднього предмету судового розгляду, в тому числі, в контексті визначення співвідношення вищевказаної квартири із будівельним номером АДРЕСА_1, визначеного у договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, до квартир із будівельним номером АДРЕСА_3 ( АДРЕСА_3) та будівельним номером АДРЕСА_1 (квартира АДРЕСА_2), на які суд апеляційної інстанції визнав право власності за ОСОБА_1
      77. При цьому згідно із законом на ОСОБА_1 було покладено обов'язок щодо доведення цих обставин.
      78. Так, з положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України, зокрема вбачається, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.
      79. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає недоведеними твердження ОСОБА_1 що вищевказана квартира із будівельним номером АДРЕСА_1, яка визначена договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, є тим самим нерухомим майном, на яке суд апеляційної інстанції визнав за нею право власності, проте, вже з іншими вищевказаними номерами.
      80. Щодо вирішення питання визнання недійсними договорів Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного.
      81. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, на момент вчинення правочину. Відповідно до ст. 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
      82. Позивачем не доведено, що оскаржувані правочини не відповідають вимогам встановленим ст. 203 ЦК України, іншим вимогам закону або порушують її законні права та інтереси.
      83. Крім того, Велика Палата Верховного Суду погоджується і з рішенням суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності за позивачем, витребування майна із чужого незаконного володіння, зобов`язання усунути та не чинити перешкоди позивачу у користуванні квартирою, виселення вказаних відповідачів та вселення позивача у спірне житло, з огляду на наступне.
      84. Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
      85. Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
      86. Згідно із ст. 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.
      87. Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
      88. Захист майнових прав здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах, визначених цивільним законодавством.
      89. Згідно з нормами ЦК України до первинного способу набуття права власності, зокрема, належить набуття права власності на новостворену річ (в тому числі, на об`єкт незавершеного будівництва), на яку раніше не було і не могло бути встановлене нічиє право власності (ст. 331 ЦК України).
      90. Таким чином, підставою первинного способу набуття права власності є правопороджуючі юридичні факти, а для похідного - правовідносини, які виникли на підставі відповідних юридичних фактів.
      91. Положеннями ч. 2 ст. 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.
      92. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві, зокрема, на об`єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації.
      93. Право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК України), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін.
      94. Для набуття набувачем права власності на майно передбачена наявність таких складових: укладення договору (в передбачених статтями 208, 209 ЦК України випадках - нотаріальне посвідчення або письмова форма); виконання договору та у визначених законом випадках - державна реєстрація.
      95. При цьому сторони договору вправі встановити додаткові (відкладальні або скасувальні) умови, а при переході права власності на рухомі речі - самостійно визначати момент переходу права власності.
      96. Тобто, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, позивач отримала обмежене речове право, за яким вона, як власник цього права, наділена певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.
      97. Так, умовами договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року встановлено, що ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов'язалось передати у власність ОСОБА_1 безумовне майнове право на новозбудоване майно (після введення об'єкта будівництва в експлуатацію), що після державної реєстрації (за ініціативою та за рахунок позивача стає її правом власності на новозбудоване майно, як на нерухомість). Право власності на новозбудоване майно виникає в порядку, визначеному цивільним законодавством України.
      98. Для отримання позивачем права власності саме на новозбудоване майно (квартиру з будівельним АДРЕСА_2 розрахунковою площею 139,4 кв. м, розташовану на 21-22-23 поверсі будинку № 1 багатоповерхового жилого комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за вищевказаною адресою) необхідна наявність ряду правопороджуючих фактів. Такі факти регламентовані п. 6.2 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року та діючим законодавством щодо порядку реєстрації речових прав на нерухоме майно, та такими фактами, зокрема, є: документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси; акт приймання-передачі об'єкта будівництва та новоствореного майна.
      99. Факт підписання відповідного акта приймання-передачі об`єкта будівництва та новоствореного майна мав підтвердити належне виконання сторонами умов договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, але з огляду на те, що у позивача є заперечення щодо належного виконання умов договору з боку ТОВ «Добробуд ЛТД», це виявилося неможливим.
      100. Частиною 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
      101. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
      102. Статтею 331 ЦК України встановлено загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
      103. На час укладення сторонами відповідного договору про фінансування будівництва правовідносини щодо залучення коштів фізичних осіб з метою фінансування будівництва, порядку управління цими коштами регулювалися Законами України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та «Про інвестиційну діяльність».
      104. Судове рішення за загальним правилом не є підставою виникнення права власності. Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Ні зазначеними вище нормами, ні нормою ст. 331 ЦК України не передбачено виникнення права власності на новостворений об`єкт нерухомості на підставі судового рішення.
      105. Отже, порядок оформлення права власності на об`єкт інвестування після прийняття такого об`єкта в експлуатацію визначено відповідними нормами.
      106. Відповідно до ст. 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
      107. Передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.
      108. Беручи до уваги, що моментом виникнення майнових прав, а саме суб`єктивних прав учасників правовідносин, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням майном, є момент набуття права власності, яке позивачем на спірні квартири у втстановленому законом та договором порядку не набуте, вимоги ОСОБА_1 щодо визнання її власником квартир не ґрунтуються на законі.
      109. Крім того, має місце пред`явлення позовів про визнання права власності на новостворене чи реконструйоване нерухоме майно, щоб спростити чи уникнути встановленої законодавством досить тривалої в часі та фінансово затратної процедури оформлення прав на це майно.
      110. Оскільки набуття права власності регулюється окремими нормами і зазначені вище позови заявляються формально не для визнання, а для набуття права власності, задоволені вони бути не можуть.
      111. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на те, що позивач не є і не була власником жодної із зазначених квартир (№ АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1),на які просить визнати право власності, а також не надала доказів, що є власником майнових прав на ці квартири, то суд першої інстанції правильно вважав, що позивач безпідставно звернувся із позовом з такими вимогами.
      112. Крім того, судом першої інстанції правильно зазначено, що власник майна вправі звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (негаторний позов).
      113. При цьому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про неможливість одночасного пред`явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого не власника) і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (оскільки негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння).
      114. Отже, віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. При цьому одна з умов застосування як віндикаційного , так і негаторного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів.
      115. Відповідно до ст. 387 ЦК України та ч. 3 ст. 10 ЦПК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.
      116. Об`єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову.
      117. Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилась, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень ЦК України.
      118. Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ. Відповідно до положень ч. 1 ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.
      119. При цьому, як вже зазначалося вище - індивідуальні ознаки (загальна розрахункова площа, поверхи, планування), якими наділена квартира із будівельним номером АДРЕСА_1, яка зазначена у договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, не відповідають індивідуальним ознакам притаманним квартирам із будівельним номером АДРЕСА_3 (нині квартира АДРЕСА_3 ) та будівельним номером АДРЕСА_2 (нині АДРЕСА_2 .
      120. Крім того, судом першої інстанції було вірно встановлено, що відповідно до позовної заяви, позивач вважає, що її права та інтереси порушені саме невиконанням ТОВ «Добробуд ЛТД» своїх зобов`язань за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, які стосуються передання їй новозбудованого майна та документів необхідних для реєстрації за нею права власності на нього. Отже, з огляду на те, що позивач стверджує про перебування із ТОВ «Добробуд ЛТД» у зобов`язальних відносинах, то права позивача повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права.
      121. Також, судом першої інстанції було встановлено, що ТОВ «Добробуд ЛТД» у порядку визначеному п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року використало своє право на одностороннє розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, шляхом направлення відповідних повідомлень позивачу, враховуючи, що останнє повторне повідомлення не було вручено позивачу із причин, що не залежали від ТОВ «Добробуд ЛТД». Отже, з 03 квітня 2015 року - з дати повторного повернення повідомлення кур`єрської служби про неможливість здійснити доставку поштових конвертів ОСОБА_1 , договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року є розірваним на підставі ст. 651 ЦК України, якою передбачено, що розірвання договорів здійснюється за згодою сторін, розірвання договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором.
      122. При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає, що судом апеляційної інстанції безпідставно, без посилання на норми права було констатовано нікчемність пункту 7.3 договору купівлі-продажу від 25 березня 2010 року, зокрема в контексті вимог законодавства, та співвідношення обставин щодо сплати інвестором ОСОБА_1 щомісячних членських внесків до ГО «АІ «Гагарін Плаза» до відповідних прав та обов`язків сторін по вказаному договору купівлі-продажу від 25 березня 2010 року, оскільки мотивувальна частина постанови Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року не містить аналізу вимог ЦК України або іншого законодавства релевантного до таких спірних правовідносин.
      123. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції не обґрунтував висновок про те, що ОСОБА_1 не давала своєї згоди на збільшення площі спірної квартири. Так, у п. 6.1 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року визначено, що після введення об`єкта будівництва в експлуатацію, але не раніше завершення повного розрахунку між сторонами за цим договором, ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов`язано передати ОСОБА_1 об`єкт інвестування та новозбудоване майно, а ОСОБА_1 зобов`язана прийняти його за актом прийому-передачі. У п. 5.5-5.10 цього договору передбачено, що розмір інвестиції підлягає зміні при настанні умов прямо передбачених цим договором або за згодою сторін; інвестор зобов`язаний своєчасно сплатити інвестицію у порядку, передбаченому цим договором; погоджено відповідну зміну розміру інвестиції пропорційно розрахункової площі новозбудованого майна у порядку, визначеному цим договором.
      124. Наведених умов договору суд апеляційної інстанції не врахував та не проаналізував положень ст. 204, 526, 530 ЦК України, якими регламентовані умови правомірності правочину та правила належного виконання зобов`язання, зокрема в контексті зобов`язань ОСОБА_1 щодо виконання вищевказаних умов договору купівлі - продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, в тому числі і в частині, яка стосується відповідного збільшення розміру інвестиції.
      125. Так, відповідно до приписів ст. 526, 530 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином у відповідності з умовами договору і вимогами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а при відсутності таких умов і вимог - у відповідності зі звичаями ділового обороту або іншими вимогами, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
      126. У відповідності до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
      127. Згідно з ч. 2 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.
      128. Враховуючи вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ОСОБА_1 не було доведено і ті обставини, що вона належним чином виконала вищевказані зобов`язання за договором купівлі - продажу майнових прав від 25 березня 2010 року в частині щодо оплати у повному обсязі інвестиції пропорційно збільшенню розміру площі спірного нерухомого майна - в контексті вирішення питання щодо набуття відповідного майнового права щодо спірного нерухомого майна.
      129. Разом з тим, ОСОБА_1 не позбавлена права на звернення на підставі ст. ст. 625, 653 ЦК України із позовом про відшкодування завданих їй збитків.
      130. Щодо наявності виключної правової проблеми, для вирішення якої Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити наступне.
      131. В ухвалі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 травня 2019 року колегія суддів вказала на те, що ухвалюючи постанову у справі, яка переглядається, апеляційний суд виходив із того, що позивач, сплативши у повному обсязі кошти за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, стала власником прав на це майно, тому визнав за останньою право власності на об`єкт інвестування - нерухоме майно у будинку який було введено в експлуатацію. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15 та від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15 зазначено, що визнання у судовому порядку права власності на новостворене майно за позовом, заявленим до будівельної компанії, суперечить вимогам ст. 15, 331 ЦК України. Колегія суддів вважала, що такі висновки Верховного Суду України свідчать про існування виключної правової проблеми, оскільки ними унеможливлено захист невизнаного та оспорюваного (а не лише порушеного) права, що є об`єктами цивільного права. При цьому колегія суддів звертала увагу на те, що за аналогічних фактичних обставин і тотожних правовідносин в інших постановах Верховний Суд України приходив до висновку про необхідність захисту прав позивачів, а саме у постановах Верховного Суду України від 12 листопада 2014 року у справі № 6-129цс14 та від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15.
      132. Враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про недоведеність позивачем наявності у неї майнового права на спірне новостворене майно, тому відсутні підстави для розгляду питання про наявність чи відсутність виключної правової проблеми, у тому числі, в контексті застосування положень ст. 392 ЦК України - щодо захисту інтересів ОСОБА_1 шляхом визнання за неї права власності на спірне майно.
      133. Щодо доводів касаційної скарги про пропущення ОСОБА_1 строків позовної давностіВелика Палата Верховного Суду констатує наступне.
      134. Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. А отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.
      135. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      136. Відповідно до ч. 1 ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      137. Згідно із ч. 4 ст. 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      138. Враховуючи вищевикладене, допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року,рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 рокузмінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови, в іншій частині рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 року залишити без змін.
      Щодо судових витрат
      139. Частиною 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      140. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      141. Судові витрати у виді судового збору за подання ОСОБА_1 позову та клопотань до суду першої інстанції, а також апеляційної скарги підлягають зарахуванню в дохід держави.
      142. Судові витрати у виді судового збору, сплачені ОСОБА_2 , ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 за подання касаційних скарг по 14184 грн 60 коп. кожний, належить стягнути з ОСОБА_1 .
      Керуючись ст. 400, 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 задовольнити частково.
      Скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року.
      Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 рокузмінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови, в іншій частині -залишити без змін.
      Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_25 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_26 ) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 14184 (чотирнадцять тисяч сто вісімдесят чотири) гривні 60 коп.
      Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_25 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробут ЛТД» (ЄДРПОУ 32146472, адреса: Одеська область, м. Іллічівськ, вул. 1 травня, буд. 3) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 14184 (чотирнадцять тисяч сто вісімдесят чотири) гривні 60 коп.
      Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_25 ) на користь ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_27 ) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 14184 (чотирнадцять тисяч сто вісімдесят чотири) гривні 60 коп.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима В.Ю. Уркевич
      Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
      О.С. Золотніков
      Джерело: ЄДРСР 87144996
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      09 грудня 2019 року
      м. Київ
      справа № 285/3950/17-ц
      провадження № 61-41907сво18
      Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
      суддів: Гулька Б. І., Висоцької В. С., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Сімоненко В. М.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк»,
      представники позивача: Щербак Ольга Анатоліївна, Михніцький Геннадій Юльянович , Біллерис Юрій Олексійович ,
      відповідач - ОСОБА_3 ,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову апеляційного суду Житомирської області у складі колегії суддів: Микитюк О. Ю., Борисюка Р. М., Григорусь Н. Й. від 25 червня 2018 року,
      ВСТАНОВИВ:
      1.Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2017 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості.
      Позов мотивовано тим, що 19 серпня 2008 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 287/1-685, за умовами якого з урахуванням додаткових угод № № 1, 2 банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 12 000 дол. США зі сплатою 15% річних з кінцевим терміном повернення до 18 серпня 2018 року на умовах, визначених договором та додатковими угодами до нього.
      У порушення умов кредитного договору, а також статей 509, 526, 1054 ЦК України, відповідач зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконав, чим порушив умови кредитного договору. У зв`язку з чим станом на 25 вересня 2017 року утворилась заборгованість у сумі 11 098,07 дол. США, що в гривневому еквівалентні становить 291 452, 65 грн, яка складається із: 5 824,05 дол. США заборгованості за кредитом; 3 374,46 дол. США заборгованості за відсотками; 1 101,95 дол. США пені за несвоєчасність повернення кредиту; 797,61 дол. США пені за несвоєчасність повернення відсотків, яку позивач просив стягнути з відповідача на свою користь.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 26 березня 2018 року у задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено.
      Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки останній платіж за кредитом відповідачем здійснено 26 грудня 2013 року, тому відповідно до пункту 4 додаткової угоди № 2 до кредитного договору змінено строк виконання основного зобов`язання на 26 січня 2014 року. Звернувшись до суду з позовом 01 листопада 2017 року, позивач пропустив позовну давність, про застосування якої просив відповідач.
      Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      Постановою апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 26 березня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову ПАТ «Укрсоцбанк».
      Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за тілом кредиту в розмірі 4 474,40 дол. США; за відсотками в розмірі 671,16 дол. США та пеню в розмірі 1046,5 дол. США, а всього - 6 192,06 дол. США, що станом на 25 червня 2018 року становить 163 780 грн.
      У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки відповідач припинив виконання зобов`язання в грудні 2013 року, кредитний договір діє до 18 серпня 2018 року, а з позовом банк звернуся 01 листопада 2017 року, тому поза межами позовної давності знаходяться лише щомісячні платежі та відсотки, нараховані до 01 листопада 2014 року, а пеня за межами річного строку позовної давності - до 01 листопада 2016 року.
      Крім того, апеляційний суд вважав, що наявність рішення третейського суду від 03 березня 2015 року не має правового значення для вирішення даного спору, оскільки вказаним рішенням стягнута заборгованість станом на 29 жовтня 2014 року, тобто поза межами позовної давності.
      Узагальнені доводи вимог касаційної скарги
      У серпні 2018 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що останній платіж за кредитом здійснено 26 грудня 2013 року, відтак згідно з пунктом 4 додаткової угоди № 2 до кредитного договору строк повернення кредиту змінився з 18 серпня 2018 року на 26 січня 2014 року. Тому банк, звернувшись до суду з позовом 01 листопада 2017 року, пропустив позовну давність, передбачену статтею 257 ЦК України. Крім того, рішенням третейського суду від 03 березня 2015 року станом на 29 жовтня 2014 року стягнуто не щомісячні чергові платежі, як вважав апеляційний суд, а достроково всю суму заборгованості.
      Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
      У серпні 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги та законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 серпня 2018 року поновлено ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження постанови апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року. Відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 285/3950/17 з Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області. Зупинено виконання постанови апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до закінчення касаційного провадження.
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 квітня 2019 року вказану справу призначено до судового розгляду.
      Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 травня 2019 року вказану справу передано на розгляд Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      Ухвалою Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 липня 2019 року справу № 285/3950/17-ц прийнято до свого провадження та призначено до розгляду Верховним Судом у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      Фактичні обставини справи, встановлені судом
      У справі, яка переглядається, суд установив, що 19 серпня 2008 року між АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 287/1-685, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 12 000 дол. США зі сплатою 15% річних з кінцевим терміном повернення до 18 серпня 2013 року на умовах, визначених договором.
      Відповідно до додаткових угод №№ 1, 2 від 02 квітня та 30 листопада 2009 року до вказаного кредитного договору сторони домовились про зміну графіку погашення кредиту та про зміну кінцевого терміну повернення заборгованості, а саме до 18 серпня 2018 року.
      Відповідно до пункту 4 додаткової угоди № 2 до договору кредиту у разі порушення позичальником строків сплати процентів визначених пунктом 2.4. договору кредиту та/або кредиту як в повному обсязі, так і частково, більш ніж на 30 календарних днів, позичальник зобов`язаний достроково погасити кредит, нараховані проценти та можливі штрафні санкції в повному обсязі на 31 календарний день прострочення виконання зобов`язання за договором.
      01 листопада 2017 року (згідно поштового штампу на конверті) банк звернувся до суду з указаним позовом, у якому посилався на те, що позичальник порушив умови договору, не сплачував нараховані банком відсотки, не погашав кредит, унаслідок чого станом на 25 вересня 2017 року утворилась заборгованість у сумі 11 098,07 дол. США, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 5 824,05 дол. США; заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 3 374,46 дол. США; пені несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 1 101,95 дол. США; пені несвоєчасне повернення відсотків у розмірі 797,61 дол. США.
      22 січня 2018 року ОСОБА_3 подав до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності.
      Установлено, що 03 березня 2015 року Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків ухвалено рішення про задоволення позову ПАТ «Укрсоцбанк». Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором від 19 серпня 2008 року № 287/1-685 станом на 29 жовтня 2014 року в сумі 88 127,38 грн, яка складається із: 5824,05 дол. США, що згідно офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) становить 75 435,90 грн, - заборгованість за кредитом; 797,32 дол. США, що згідно офіційного курсу НБУ становить 10 327,27 грн, - відсотки за користування кредитом; 182,53 дол. США, що згідно офіційного курсу НБУ становить 2 364,21 грн, - пеня.
      Вирішуючи спір по суті та відхиляючи доводи відповідача про пропуск позовної давності, апеляційний суд виходив із того, що поза межами позовної давності знаходяться лише місячні платежі та відсотки, нараховані до 01 листопада 2014 року, а пеня за межами річного строку позовної давності - до 01 листопада 2016 року. Апеляційний суд вважав, що наявність рішення третейського суду від 03 березня 2015 року не має правового значення для вирішення даного спору, оскільки вказаним рішенням стягнута заборгованість станом на 29 жовтня 2014 року, тобто поза межами позовної давності.
      2.Мотивувальна частина
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
      Ухвала суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду мотивована наявністю різного підходу щодо застосування положень статті 264 ЦК України щодо переривання позовної давності за наявності рішення третейського суду у справах про стягнення кредитної заборгованості.
      Так, у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 756/3692/16-ц (провадження № 61-23472св18) зроблено правовий висновок про те, що звернення за захистом свого права до некомпетентного суду (третейського суду) не свідчить про переривання позовної давності, оскільки відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 Закону доповнено пунктом14 згідно із Законом № 2983-VI від 03 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
      У постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 392/272/16-ц (провадження № 61-4191св18) зроблено правовий висновок про те, що підставою переривання позовної давності є лише пред`явлення позову до суду, який є державним органом. Звернення з позовом до третейського суду не перериває позовної давності, оскільки згідно зі статтею 2 Закону України «Про третейські суди» третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.
      Передаючи справу на розгляд Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що оскільки з 26 грудня 2013 року відповідач припинив виконувати щомісячні зобов`язання з погашення кредиту та процентів за користування кредитом, то відповідно до пункту 4 додаткової угоди № 2 строк виконання основного зобов`язання настав 26 січня 2014 року.
      Таким чином, право звернення до суду з позовом про стягнення всієї суми заборгованості за кредитним договором виникло у позивача 26 січня 2014 року.
      Згідно із частиною другою статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Частиною третьою цієї ж статті визначено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
      Наведеною нормою переривання перебігу позовної давності не диференціюється залежно від форми захисту права особи.
      Способи захисту цивільних прав та інтересів судом врегульовані статтею 16 ЦК України, відповідно до якої особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
      Статтею 21 ЦПК України визначено, що сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.
      Метою створення і діяльності третейських судів в Україні визначено захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб (стаття 1 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди»).
      При цьому, до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
      Відповідно до статті 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятками, переліченими у цій статті.
      Виходячи з наведених норм права, зміст поняття «суд» у статті 16 ЦК України та інших нормах цього Кодексу, включаючи положення глави 19 ЦК України про позовну давність, охоплюються також і третейські суди.
      Цивільне законодавство України при побудові конструкції переривання позовної давності не вказує, що наслідком пред`явлення особою позову у вигляді переривання позовної давності є виключно звернення до суду як державного органу.
      Тому, пред'явлення особою позову до третейського суду, до підвідомчості якого згідно зі статтею 6 Закону України «Про третейський суд» відноситься вирішення відповідного спору, перериває позовну давність.
      З урахуванням наведеного, звернення до третейського суду свідчить і про зміну строку виконання основного зобов'язання як це передбачено частиною другою статті 1050 ЦК України.
      Таким чином, перебіг позовної давності за вимогами ПАТ «Укрсоцбанк» був перерваний поданням у листопаді 2014 року ПАТ «Укрсоцбанк» до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків позовної заяви до відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором, внаслідок чого 03 березня 2015 року Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків у справі № 2023/14 було ухвалено рішення про задоволення позову.
      Отже, саме з цього періоду перервалася позовна давність та її перебіг почався заново.
      Із указаним позовом банк звернувся до суду 01 листопада 2017 року, тобто в межах загальної позовної давності, передбаченої статею 257 ЦК України.
      Наведене свідчить про необхідність відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року у справі № 392/272/16-ц (провадження № 61-4191св18).
      Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
      Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      При цьому право дострокового повернення означає, що кредитор вимагає виконання зобов`язання до настання строку виконання, визначеного договором.
      Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
      Вказаний висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18); від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18); від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).
      Оскільки 26 січня 2014 року настав строк виконання договору в повному обсязі, то з цього часу право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом та пені припинилося.
      Вирішуючи спір по суті, апеляційний суд належним чином не з`ясував всіх фактичних обставин справи; не врахував, що банк змінив строк виконання основних зобов`язань, що в свою чергу унеможливлює стягнення процентів та пені після закінчення терміну його дії; не визначився з періодом, за який вони мають бути стягнуті та не врахував наявність рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 03 березня 2015 року, яке перериває позовну давність, що призвело до неправильного вирішення спору по суті.
      На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
      Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, тому Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Висновки щодо застосування норми права
      Згідно із частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.
      Отже, на підставі вказаного Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що пред`явлення особою позову до третейського суду, до підвідомчості якого згідно зі статтею 6 Закону України «Про третейський суд» відноситься вирішення відповідного спору, в силу вимог частини другої статті 264 ЦК України перериває позовну давність та може свідчити про зміну строку виконання основного зобов`язання відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України.
      Керуючись статтями 400, 403, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Постанову апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий
      М. Є. Червинська
      Судді:
      Б. І. Гулько
      В. С. Висоцька
      В. І. Крат
      Д. Д. Луспеник
      Є. В. Синельников
      В. М. Симоненко
      Джерело: ЄДРСР 86505049