• Введите текст жалобы (не обязательно).

    ×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

      Only 75 emoticons maximum are allowed.

    ×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

    ×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

    Зарузка...
  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 жовтня 2017 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., 
      Гуменюка В.І., Лященко Н.П., 
      Ємця А.А., Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,
      розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Державного концерну «Укроборонпром» та Державного підприємства «Київський державний завод «Буревісник» до ОСОБА_1, відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві, третя особа – Державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, про визнання недійсними електронних торгів та застосування наслідків недійсності правочину за заявою заступника військового прокурора Центрального регіону України про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, 
      в с т а н о в и л и:
       
      У вересні 2015 року заступник військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Державного концерну «Укроборонпром» (далі – ДК «Укроборонпром») та Державного підприємства «Київський державний завод «Буревісник» (далі – ДП «КДЗ «Буревісник») звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві (далі – ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві) про визнання недійсними електронних торгів та застосування наслідків недійсності правочину. 
      Позивач зазначав, що 17 грудня 2013 року державний виконавець ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві здійснив опис та наклав арешт на рухоме майно – виробниче обладнання у кількості 173 одиниці, що перебувало на балансі ДП «КДЗ «Буревісник» та належало йому на праві господарського відання. 
      Під час виконавчого провадження щодо стягнення на користь кредиторів заборгованості з ДП «КДЗ «Буревісник» 5 травня 2015 року було проведено електронні торги з реалізації зазначеного державного рухомого майна. 
      Посилаючись на те, що вказані електронні торги проведено з порушенням вимог чинного законодавства, а також зазначаючи, що пред’явлення цього позову заступником військового прокурора в інтересах ДК «Укроборонпром» та ДП «КДЗ «Буревісник» зумовлене винятково захистом інтересів держави та неспроможністю підприємства самостійно звернутись з відповідним позовом у зв’язку із накладенням органами виконавчої служби арешту на рахунки підприємства, що унеможливлює сплату ним судового збору, позивач просив визнати недійсними результати вказаних електронних торгів, протокол про їх проведення та акт державного виконавця про проведення цих торгів; застосувати реституцію, зобов’язавши ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві повернути грошові кошти, що надійшли на депозитний рахунок відділення, в розмірі 496 тис. 124 грн 20 коп. переможцю торгів ОСОБА_1 і зобов’язати його повернути ДП «КДЗ «Буревісник» придбане на торгах майно згідно з переліком, визначеним в акті державного виконавця. 
       
      Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 21 вересня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 листопада 2015 року, позовну заяву заступника прокурора повернув позивачу з підстав, передбачених пунктом 3 частини третьої статті 121 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 грудня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. 
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року заступник військового прокурора просить скасувати це судове рішення та передати справу на розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 121 Конституції України у поєднанні з частиною другою статті 45 ЦПК України, а також частини третьої статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (у редакції, яка була чинною на час звернення прокурора до суду; далі – Закон № 1697-VII), статей 3, 4, 7 Закону України «Про особливості управління об’єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі» у подібних правовідносинах.
      На обґрунтування заяви заступник військового прокурора надав копії постанов Вищого господарського суду України від 1 березня, 11 травня і 27 вересня 2016 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, представників військової прокуратури Центрального регіону України та ДК «Укроборонпром», перевіривши наведені в заяві заступника військового прокурора доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
       
      За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
       
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до пункту 1 статуту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 2011 року за № 993, ДК «Укроборонпром» є державним господарським об'єднанням, утвореним відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2010 року за № 1221 «Про утворення Державного концерну «Укроборонпром». 
      Функції з управління зазначеним концерном та контроль за його діяльністю здійснює уповноважений орган управління Кабінет Міністрів України.
      ДП «КДЗ «Буревісник» є юридичною особою, має печатку, самостійний баланс, рахунки.
       
      Постановляючи ухвалу про повернення позовної заяви заступнику прокурора з підстав, передбачених пунктом 3 частини третьої статті 121 ЦПК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи, оскільки прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах двох державних компаній, що суперечить нормам частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII, якою встановлено заборону на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній. Крім того, обставини, на які посилався заступник військового прокурора у позові, суди визнали такими, що не підтверджують неспроможність самостійного звернення вказаних державних компаній до суду за захистом відповідних прав, свобод чи інтересів.
      Так, у справі, яка переглядається, заступник військового прокурора в інтересах держави в особі ДК «Укроборонпром» та ДП «КДЗ «Буревісник» звернувся до суду з позовом у вересні 2015 року.
      15 липня 2015 року набрав чинності Закон № 1697-VII, згідно з положеннями частини третьої статті 23 якого прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
      Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
      Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов’язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об’єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
       
      Разом з тим у наданих заявником для порівняння постановах Вищого господарського суду України від 1 березня, 11 травня і 27 вересня 2016 року, ухвалених за наслідками розгляду справ за позовами прокурорів, пред’явленими в інтересах держави в особі ДК «Укроборонпром» та відповідних державних підприємств, суд касаційної інстанції застосував до спірних правовідносин Закон України від 5 листопада 1991 року № 1789-ХII «Про прокуратуру» (далі – Закон № 1789-ХII) в редакції, чинній на момент звернення прокурора до суду з позовною заявою, оскільки позовні заяви прокурор подав до набрання чинності Законом № 1697-VII. 
      За положеннями статті 361 Закону № 1789-ХII представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.
      Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави.
      Обираючи форму представництва, передбачену частиною п’ятою цієї статті, прокурор визначає, в чому полягає порушення або загроза порушення інтересів держави чи громадянина, обґрунтовує необхідність їх захисту.
      Так, у постанові від 1 березня 2016 року Вищий господарський суд України зазначив, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню Закон № 1789-ХII, оскільки військовий прокурор звернувся до суду 14 липня 2015 року, та дійшов висновку про те, що з урахуванням мотивованого формулювання прокурором інтересів держави та правильного обрання ним форми представництва інтересів держави, правові підстави для залишення позовної заяви військового прокурора, поданої в інтересах держави в особі ДК «Укроборонпром» та Державного підприємства «Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес», без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 81 Господарського процесуального кодексу України відсутні. 
      У постановах від 11 травня і 27 вересня 2016 року Вищий господарський суд України розглянув справи за позовами прокурора, пред’явленими до 15 липня 2015 року, тобто до набрання чинності Законом № 1697-VII, зазначивши, що прокурор має право заявляти позов до суду в інтересах держави в особі ДК «Укроборонпром», оскільки державі завдано суттєвої майнової шкоди та порушено її інтереси, що підлягають захисту з боку органів прокуратури України. 
      Отже, порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких ухвалені надані для порівняння судові рішення, встановлено різні фактичні обставини.
      Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України необхідно відмовити.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л и :
      У задоволенні заяви заступника військового прокурора Центрального регіону України про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року відмовити. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук
      Судді:
      І.С. Берднік 
      В.І. Гуменюк
      А.А. Ємець
      Т.Є. Жайворонок
      Н.П. Лященко
      Я.М. Романюк 
      В.М. Сімоненко 
      Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-678цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/65BB16C03787D278C22581BE00565925
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      11 жовтня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., 
      Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., 
      розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Університету державної фіскальної служби України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов’язання відновити дію контракту за заявою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року,
      в с т а н о в и л и :
      У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі наказу НОМЕР_1 його було звільнено з посади ректора Національного університету державної податкової служби України за власним бажанням згідно зі статтею 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), яку він обіймав відповідно до укладеного контракту НОМЕР_2 з Державною податковою службою України. 
      Позивач зазначав, що за умовами вказаного контракту він за результатом проведеного конкурсу був призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України терміном на 7 років з 1 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року. Однак 27 липня 2013 року його було затримано працівниками правоохоронних органів під час виконання ним своїх посадових обов'язків за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. З 28 липня 2013 року він перебував на стаціонарному лікуванні в декількох медичних закладах, а в подальшому був вимушений звернутися до компетентних органів США за отриманням політичного притулку, тому не виконував обов'язків ректора з незалежних від нього причин.
      24 вересня 2014 року отримав у начальника відділу кадрів Національного університету державної податкової служби України копію наказу про звільнення за власним бажанням з ІНФОРМАЦІЯ_1, проте жодної заяви про своє звільнення із займаної посади він не писав. Позивач зазначав, що надана як доказ копія заяви про звільнення надрукована невідомими особами і підписана в стані, коли він не усвідомлював значення своїх дій, оскільки страждав на тяжкий депресивний розлад і стан його здоров'я був вкарай незадовільним. Так само, цього ж дня його підпис про ознайомлення з наказом про його звільнення був здійснений в аналогічному стані.
      При цьому звільнення відбулося під час тимчасової непрацездатності, що є порушенням положень статті 40 КЗпП України. ОСОБА_1 зазначав, що його не було ознайомлено з наказом про звільнення ні в усній, ні в письмовій формі, він не отримав усієї належної йому до виплати заробітної плати, компенсації невикористаної щорічної відпустки та трудову книжку.
      Крім того, із серпня 2013 року він був переконаний, що його вже відсторонено від виконання обов'язків ректора, оскільки 30 липня 2013 року під примусом та без дозволу медичного закладу його вивозили до Печерського районного суду для розгляду клопотання слідчого про відсторонення з посади ректора. Про факт звільнення йому стало відомо лише 25 вересня 2014 року, коли він звернувся до виконуючого обов'язки ректора Національного університету державної податкової служби України із запитом про видачу документа, що підтверджує його відсторонення з посади ректора.
      У зв'язку з наведеним з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України, правонаступником якого є Державна фіскальна служба України, від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 «Про звільнення ОСОБА_1»; поновити його на посаді ректора Університету державної фіскальної служби України; стягнути з Університету державної фіскальної служби України на його користь заробіток за весь час вимушеного прогулу; зобов'язати університет відновити дію контракту від 01 вересня 2011 року НОМЕР_2 та допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за 1 місяць вимушеного прогулу.
      Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін. 
      1 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 38, 47, 48, 116, 117, 233 - 235 КЗпП України.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року, 2 жовтня 2013 року, 22 та 29 січня 2014 року, 22 липня, 28 жовтня 2015 року, ухвали Верховного Суду України від 30 вересня 2009 року, 2 червня 2010 року, постанови Верховного Суду України від 29 січня 2014 року (справа № 6-144цс13), 24 червня 2015 року (справа № 6-116цс15), 6 квітня 2016 року (справа № 6-409цс16), 26 жовтня 2016 року (справа № 6-1395цс15), в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
       За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1 вересня 2011 року між Державною податковою службою України та ОСОБА_1 було укладено контракт НОМЕР_2, відповідно до умов якого за результатами проведеного конкурсу ОСОБА_1 був призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України строком на 7 років з 1 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року.
      На підставі наказу Державної податкової адміністрації України від 1 вересня 2011 року НОМЕР_3 ОСОБА_1 приступив до виконання обов'язків ректора університету.
      Згідно з наказом Міністерства доходів та зборів України від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України та розірвано з ним контракт від 1 вересня 2011 року НОМЕР_2. 
      Суди встановили, що підпис на заяві про звільнення за власним бажанням виконано не ОСОБА_1, що підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи від 26 листопада 2015 року.
      11 листопада 2015 року Кабінет Міністрів України видав розпорядження № 1184-р про утворення Університету державної фіскальної служби України, реорганізувавши шляхом злиття Національний університет державної податкової служби України, Державний науково-дослідний інститут митної справи, Науково-дослідний інститут фінансового права з віднесенням його до сфери управління Державної фіскальної служби України.
       Відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, установивши, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням трудового законодавства та умов укладеного контракту, оскільки заява про звільнення із займаної посади була написана без його волевиявлення на звільнення за власним бажанням. Крім того, звільнення позивача відбулося у період його стаціонарного лікування в лікарні, що є порушенням правил про недопустимість звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (частина четверта статті 40 КЗпП України) з огляду на відсутність ініціативи самого позивача на розірвання контракту. Установивши зазначені обставини, суд виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, оскільки з відповідним наказом він був ознайомлений 30 серпня 2013 року, а з позовом до суду звернувся у вересні 2014 року. 
      Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2013 року і 22 січня 2014 року та ухвалі Верховного Суду України від 30 вересня 2009 року суди касаційної інстанції, переглядаючи у касаційному порядку рішення у трудових спорах, зробили висновки про застосування до спірних правовідносин положень частини четвертої статті 235 КЗпП України щодо стягнення на користь позивачів середнього заробітку за час несвоєчасної видачі трудової книжки, що є порушенням положень статті 47 цього Кодексу.
      В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року, 29 січня 2014 року та ухвалі Верховного Суду України від 2 червня 2010 року суди касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, виходили з того, що поза увагою судів залишився факт, що після закінчення строку попередження про звільнення працівник не залишив роботу, продовжував працювати та не вимагав розірвання трудового договору, а тому його звільнення за власним бажанням є незаконним. 
      Постановляючи ухвалу від 22 липня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про поновлення працівника на роботі, стягнення середнього заробітку та визнання незаконним наказу про звільнення, керувався тим, що працівника не було звільнено за його власним бажанням на підставі його заяви у день, указаний у заяві, а тому після настання цієї дати роботодавець не мав права його звільняти відповідно до раніше поданої заяви.
      Відтак, наведені судові рішення ухвалені судами у спорах з іншим обґрунтуванням позовних вимог та при встановленні інших фактичних обставин справи, а тому також не можуть бути прикладом неоднакового застосування судами зазначених норм трудового права.
      В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції переглядав у касаційному порядку справу у спорі про стягнення компенсації за невикористані додаткові відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
      Судові рішення у справі про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні також були предметом перегляду у постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року. 
      Натомість у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року міститься правовий висновок щодо застосування положень частини другої статті 233 КЗпП України, відповідно до якого в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом на підставі статей 116, 117 цього Кодексу про стягнення заробітної плати, яка йому належить на день звільнення, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.
      У постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року та 6 квітня 2016 року зазначено, що невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати (статті 116, 117 КЗпП України) є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин, та висловлена наведено правовий висновок про застосування частини першої статті 233 КЗпП України щодо звернення до суду із заявою про вирішення такого спору в тримісячний строк з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. 
      Зазначені судові рішення не можуть бути прикладами неоднакового застосуванням судами зазначених норм трудового права, оскільки у даній справі позовні вимоги з підстав статей 116, 117 та 235 КЗпП України не заявлялись та судами не розглядались. 
      Отже, аналіз наведених заявником судових рішень на підтвердження доводів своєї заяви не дає підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, оскільки у справі, яка є предметом перегляду, та у наведених прикладах різні предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені інші фактичні обставини, а також не свідчить про невідповідність викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити.
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, статтею 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, 
      п о с т а н о в и л и :
       
      У задоволенні заяви ОСОБА_1, поданій представником ОСОБА_2, про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року відмовити.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
       
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1462цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6834FDC5C9EE0964C22581BE00540DFA
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 жовтня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
      Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Україна», ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року,
      в с т а н о в и л а:
      У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариств «Страхова компанія «Україна» (далі – ПрАТ «СК «Україна»), ОСОБА_2 про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди.
      ОСОБА_1 зазначав, що 5 грудня 2012 року з вини водія ОСОБА_2, сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП), внаслідок якої було пошкоджено автомобіль марки «Renault Magnum», власником якого є ОСОБА_4 та який згідно з довіреністю перебуває у користуванні та розпорядженні ОСОБА_1.
      Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована ПрАТ «СК «Україна», яке визнало майнову шкоду в розмірі 114 тис. 228 грн, проте страхового відшкодування не виплатило.
      ОСОБА_1 вважав, що ОСОБА_2 має сплатити різницю між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування, що становить 65 тис. 228 грн, а також сплатити суму боргу з урахуванням інфляційних втрат та трьох відсотків річних.
      У подальшому позивач збільшив позовні вимоги та просив стягнути на свою користь з ОСОБА_2 90 тис. грн моральної шкоди, а із ПрАТ «СК «Україна» 45 тис. 345 грн 15 коп. пені за прострочення виплати страхового відшкодування за період з 1 березня 2013 року по 22 березня 2016 року.
      Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто на його користь із ПрАТ «СК «Україна» 94 тис. 345 грн страхового відшкодування, а з ОСОБА_2 – 65 тис. 228 грн різниці між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування та 5 тис. грн моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції в частині вимог до ПрАТ «СК «Україна» не оскаржувалося.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено: рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення майнової та моральної шкоди скасовано та в цій частині залишено в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 261, статей 395, 396 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 3 грудня 2014 року, 11 листопада 2015 року та 29 червня 2016 року.
      Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 5 грудня 2012 року на автодорозі Київ – Чоп сталась ДТП, внаслідок якої автомобіль марки «Renault Megane», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, під керуванням водія ОСОБА_2. зіткнувся з автомобілем марки «Renault Magnum», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_2, під керуванням водія ОСОБА_3, що належить на праві власності ОСОБА_4. ДТП сталась з вини водія ОСОБА_2, внаслідок чого було пошкоджено автомобіль марки «Renault Magnum», тип транспортного засобу – сідловий тягач-Е.
      На момент ДТП цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована на підставі договору про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів у ПрАТ «СК «Україна».
      Згідно з висновком автотоварознавчого дослідження НОМЕР_1 від 29 січня 2013 року вартість відновлювального ремонту автомобіля марки «Renault Magnum» становить 552 тис. 311 грн 60 коп., а розмір матеріального збитку, заподіяного його власнику унаслідок виявлених пошкоджень, становить 114 тис. 228 грн.
      За довіреністю від 25 вересня 2012 року ОСОБА_4 уповноважив окремо ОСОБА_1 та ОСОБА_3 представляти його інтереси при вчиненні правочинів щодо продажу автомобіля, обміну, передачі в оренду (найм), позики належного йому автомобіля марки «Renault Magnum», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_2, та для цього надав їм право керувати згаданим автомобілем, представляти його інтереси в органах нотаріату, комісійних магазинах, органах Державтоінспекції, комісіях або в будь-яких інших підприємствах, установах та організаціях, незалежно від їх підпорядкування та форм власності з усіх без винятку питань, пов’язаних з експлуатацією, відчуженням автомобіля, його переобладнанням, ремонтом, проходженням державного технічного огляду; визначати на власний розсуд місце стоянки автомобіля, за необхідності зняти автомобіль з обліку, одержати транзитні номери; подавати та одержувати довідки та документи, включаючи заяви, дублікат реєстраційного документа, укладати від його імені договори цивільно-правового характеру щодо розпорядження та користування автомобілем, визначаючи на власний розсуд ціну та інші умови; одержувати належні за цими договорами грошові суми; укладати договори обов’язкового страхування цивільної відповідальності; у випадку спричинення автомобілю пошкодження іншими особами внаслідок ДТП чи заподіяння шкоди повіреною особою іншим транспортним засобам під час управління автомобілем як джерелом підвищеної небезпеки укладати, якщо в тому буде необхідність, від його імені угоди про відшкодування заподіяної шкоди, одержувати та сплачувати за такими угодами грошові суми у розмірах згідно з калькуляціями, актами, експертними висновками тощо; вчиняти інші юридично значимі дії, пов’язані із виконанням цієї довіреності.
      ОСОБА_2 в суді першої інстанції заявив про застосування позовної давності.
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи з ОСОБА_2 в рахунок відшкодування шкоди, завданої ДТП, 65 тис. 228 грн майнової та 5 тис. грн. моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з вимог статті 1194 ЦК України, відповідно до якої особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
      При визначенні розміру моральної шкоди суд виходив з ступеня вини відповідача та з урахуванням вимог розумності, справедливості та поміркованості.
      Cуд також керувався тим, що застосувати позовну даність у цьому спорі немає підстав, оскільки її перебіг починається не з дня скоєння ДТП, а з 2 жовтня 2013 року, коли Рівненський міський суд Рівненської області виніс постанову, якою відповідача визнано винним у ДТП.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 в частині його позовних вимог до ОСОБА_2 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що пошкоджений транспортний засіб належить на праві власності ОСОБА_4, під час ДТП керував цим автомобілем ОСОБА_3, а ОСОБА_1 має лише право розпоряджатися ним на підставі довіреності від 25 вересня 2012 року і не має права вимагати відшкодування шкоди. Він також не довів понесення витрат на відновлення автомобіля.
      Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог до ОСОБА_2 та залишаючи в цій частині в силі рішення суду першої інстанції про задоволення вимог ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив з того, що передача власником ОСОБА_4 права керування транспортним засобом ОСОБА_1 у процесі розгляду справи ніким не оспорювалась, на момент скоєння ДТП ОСОБА_1 мав право керувати зазначеним транспортним засобом на відповідній правовій підставі, а отже, має право вимоги до винної у ДТП особи.
      У наданій заявником постанові Верховного Суду України від 3 грудня 2014 року міститься висновок про те, що пунктом 1 частини першої статті 395 ЦК України передбачено, що речовим правом на чуже майно є право володіння. За статтею 398 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом.
      Таким чином, особа, яка хоч і не є власником, але має законне право володіння майном, має також право вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну.
      Отже, висновки щодо застосування статей 395, 396 ЦК України, зроблені судом, у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать висновкам, викладеним Верховним Судом України у постанові від 3 грудня 2014 року, на яку посилається заявник в своїй заяві.
      Разом з тим у наданій заявником постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року міститься висновок про те, що день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, є тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме із цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього.
      Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 261 ЦК України.
      Вирішуючи питання про усунення вищевказаних невідповідностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.
      Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.
      Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 
      За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
      Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).
      Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.
      Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права. 
      Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне. 
      Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
      Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
      Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивач після настання ДТП, у січні 2013 року, вже звернувся до страховика відповідача із заявою про виплату йому страхового відшкодування у зв’язку з ДТП, що сталася з вини ОСОБА_2, з якою страхувальник уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у межах ліміту відповідальності. 23 січня 2013 року за участю позивача та представника страхової компанії винної у ДТП особи відбулася оцінка пошкодженого транспортного засобу.
      Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП, ОСОБА_2), 5 грудня 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у ОСОБА_1 виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди.
      До суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся 9 лютого 2016 року – зі спливом позовної давності.
      Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_2 звертався із заявою про сплив позовної давності та застосування наслідків її спливу (а.с. 89).
      Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного її вирішення, тому відповідно до частини другої статті 360-4 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2017 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді:
      В.І. Гуменюк 
      Я.М. Романюк
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі
      № 6-1365цс17
      Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 
      За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
      Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
      Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП), у грудні 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у позивача виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди.
      До суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся у лютому 2016 року – зі спливом позовної давності.
      Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1365цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3BA8AB7EB34F2A8CC22581BE0053D6BD
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 жовтня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
      Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту, зустрічним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про захист прав споживачів та визнання кредитного договору удаваним за заявою ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року, 
      в с т а н о в и л а:
      У березні 2016 року ПАТ «УкрСиббанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту.
      ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду із зустрічним позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про захист прав споживачів та визнання кредитного договору НОМЕР_1 від 27 жовтня 2006 року удаваним, доведення відсутності заборгованості перед ПАТ «УкрСиббанк».
      Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15 вересня 2016 року позов ПАТ «УкрСиббанк» задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 27 жовтня 2006 року, яка станом на 9 березня 2016 року склала 4 тис. 730 доларів США 90 центів та 14 тис. 10 грн 63 коп.; вирішено питання про розподіл судових витрат.
      У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСиббанк» відмовлено.
      Не погодившись із рішенням суду, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку.
      Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 6 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, було залишено без руху та надано строк, який не може перевищувати п’яти днів з дня отримання ухвали, на усунення вказаних в ухвалі недоліків, зокрема сплати судового збору в розмірі 2 тис. 299 грн.
      Ухвалою цього ж суду від 21 жовтня 2016 року клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору відхилено, апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, було повторно залишено без руху та надано строк, який не може перевищувати п’яти днів з дня отримання ухвали, на усунення вказаних в ухвалі недоліків, зокрема сплати судового збору в розмірі 2 тис. 299 грн.
      Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 15 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, визнано неподаною та повернуто заявнику.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та направити справу для розгляду до суду апеляційної інстанції з передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частини третьої статті 22 Закону України № 1023-XII від 12 травня 1991 року «Про захист прав споживачів» та статті 5 Закону України № 3674-VI від 8 липня 2011 року «Про судовий збір» (далі – Закон № 3674-VI).
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня (у справах № 753/22632/15-ц та 756/13114/15-ц), 18 травня (у справах № 405/7915/15-ц та 565/1557/15-ц), 8 та 22 червня, 20 липня, 7 та 9 вересня, 14 вересня (у справах № 565/1061/15-ц та 565/34/16-ц), 21 вересня (у справах № 342/1094/15-ц та 752/7597/15-ц), 28 вересня (у справах № 565/1640/15-ц та 565/1606/15-ц), 5 жовтня, 19 жовтня (у справах № 757/29939/14-ц та 758/8916/15-ц), 26 жовтня, 2 листопада (у справах № 522/1423/16-ц, 565/183/16-ц та 565/931/15-ц), 9, 16, 23 та 29 листопада, 21 грудня (у справах № 470/264/16-ц та 489/1916/16-ц) 2016 року, 16 січня, 1 лютого, 15 лютого (у справах № 739/16734/15-ц та 522/7388/16-ц) та 1 березня 2017 року.
      Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «УкрСиббанк» - ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пунктів 1 та 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      У справі, про перегляд якої подано заяву, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, відмовляючи в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору та визнаючи неподаною та повертаючи апеляційну скаргу ОСОБА_1, виходив з такого.
      Закон № 3674-VI є спеціальним законом, який визначає підстави для звільнення від сплати судового збору та пільги щодо його сплати, отже саме правові приписи, закріплені в наведеному законі, підлягають застосуванню під час обчислення судового збору, його сплати, а також звільнення осіб від його сплати у випадках, визначених у статті 5 цього Закону.
      Оскільки цією статтею не передбачено звільнення споживачів від сплати судового збору, посилання ОСОБА_1 про звільнення її від такої сплати на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» є необґрунтованими.
      Разом з тим у наданих заявницею як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права судових рішеннях суд касаційної інстанції дійшов протилежного висновку та виходив з того, що споживачі звільнені від сплати судового збору за позовами про захист їх прав на всіх стадіях розгляду справ.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального та процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 1 Закону № 3674-VI судовий збір – це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
      За правилами статті 79, пункту п’ятого статті 119, частини другої статті 297, частини другої статті 328, абзацу третього частини першої статті 358 ЦПК України судовий збір належить до судових витрат, пов’язаних з розглядом судової справи, які несуть сторони в судах усіх рівнів, зокрема при розгляді позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги чи заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України. 
      Платниками судового збору є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи–підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене Законом № 3674-VI (стаття 2 цього Закону).
      Сплата судового збору особами, які звертаються до суду, – це процесуальний обов’язок, який визначається нормами цивільного процесуального закону (ЦПК України) та Закону № 3674-VI. При цьому процесуальна норма частини другої статті 79 ЦПК України є бланкетною і в частині визначення розміру судового збору, порядку його сплати, повернення і звільнення від сплати відсилає до окремого закону, зокрема Закону № 3674-VI.
      Об’єкти справляння судового збору, тобто процесуальні дії, за які справляється судовий збір, встановлені у статті 3 Закону № 3674-VI. 
      Такими об’єктами є процесуальні документи, які особа подає до суду (позовна заява, апеляційна чи касаційна скарга, заява про перегляд судового рішення тощо). Так само ця норма визначає процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється (частина друга цієї статті).
      Стосовно документів, за подання яких судовий збір справляється, стаття 4 Закону № 3674-VI установлює розміри ставок судового збору. При цьому розміри ставок судового збору так само залежать від характеристики об’єкта справляння – позовна заява, скарга чи інша заява (в деяких випадках – у поєднанні з характеристикою суб’єкта, який звертається до суду). 
      Пільги щодо сплати судового збору визначені статтею 5 Закону № 3674-VI. При цьому передбачені в цій статті особи, які мають пільги щодо сплати судового збору, звільняються від його сплати під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, про що прямо зазначено в абзаці першому частини першої цієї статті.
      Пункт сьомий статті 5 Закону № 3674-VI у первісній редакції передбачав звільнення від сплати судового збору споживачів за позовами, пов’язаними з порушенням їхніх прав. 
      Одночасно частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав.
      Разом з тим від часу прийняття Закону № 3674-VI до нього неодноразово вносилися зміни.
      Найпомітніші зміни відбулися внаслідок прийняття Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» (далі – Закон № 484-VIII). 
      Цим Законом суттєво підвищено ставки судового збору та водночас значно скорочено перелік суб’єктів, які звільняються від його сплати (відповідно викладено в новій редакції і статті 4, 5 Закону № 3674-VI).
      Так, Законом № 484-VIII стаття 5 Закону № 3674-VI викладена у новій редакції, відповідно до якої з переліку осіб, звільнених від сплати судового збору, такі особи як споживачі, виключені. 
      Зазначений перелік є вичерпним щодо сплати судового збору у всіх судових інстанціях. 
      Разом з тим зміни до чинної редакції частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», за якою споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав, не внесено, а тому після набрання чинності Закону № 484-VIII спостерігається збіг темпоральної (часової) та змістовної (сутнісної) колізій правових норм одного й того ж рівня.
      Так, Закон № 3674-VI є спеціальним законом у питаннях звільнення від сплати судового збору. Стаття 5 цього Закону передбачала безумовне звільнення від сплати судового збору споживачів, але внаслідок викладення її в новій редакції згідно із Законом № 484-VIII споживачі на сьогодні відсутні в переліку осіб, що мають пільги щодо сплати судового збору у всіх судових інстанціях. 
      При цьому частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», який є спеціальним законом саме в цій сфері захисту прав споживачів, звільняє споживачів від сплати судового збору за подання позову на захист своїх порушених прав.
      З метою подолання цієї колізії слід виходити з такого.
      Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
      Стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів» підтверджує можливість судового захисту прав споживачів, передбачених законодавством, і встановлює певні особливості судового захисту їх прав, однією з яких є звільнення споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав. У регулюванні сплати судового збору положення зазначеної норми права є спеціальними до положень статті 5 Закону № 3674-VI, оскільки остання загалом урегульовує питання звільнення різних суб’єктів звернення до суду від сплати судового збору за різні процесуальні дії (об’єкти сплати судового збору) в судах усіх інстанцій. У цьому Законі не йдеться про звільнення споживачів від оплати судового збору загалом за подання до суду будь-якої інстанції будь-якого з об’єктів справляння судового збору. 
      Разом з тим застосовувати частину третю статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» обов’язково слід у системному зв’язку з нормами статей 1 – 6 Закону № 3674-VI, тобто враховуючи характеристику об’єкта справляння судового збору та правило врегулювання темпоральної колізії, відповідно до якого пізніше прийнятий закон відміняє закон, якій був прийнятий раніше. 
      Як уже зазначалося вище, статті 3 і 4 Закону № 3674-VI визначають, що об’єктом справляння судового збору є процесуальний документ – позовна заява, інша заява, апеляційна, касаційна скарги, заява про перегляд судового рішення Верховним Судом України тощо. Розмір ставки судового збору так само залежить передусім від об’єкта справляння судового збору. 
      Аналізуючи норму частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у її системному зв’язку з положеннями статей 1–6 Закону № 3674-VI, зокрема статті 5 зазначеного Закону в редакції Закону № 484-VIII, можна зробити висновок, що споживач, право якого порушене і який з огляду на це подає позов, відповідно до статті 22 Закону «Про захист прав споживачів», звільняється від сплати судового збору за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції, але має обов’язок щодо сплати судового збору при вчиненні відповідних дій в інших судових інстанціях та у Верховному Суді України. 
      Оскільки споживач не звільняється від сплати судового збору за подання до суду інших документів як окремих об’єктів справляння судового збору, зокрема апеляційної, касаційної скарг, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України, то у таких випадках він зобов’язаний сплатити судовий збір у розмірі ставки, визначеної відповідно до статті 4 Закону № 3674-VI.
      Такий правовий висновок викладений і в постанові Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року в справі № 359/3241/16-ц, йому відповідають судові рішення, про перегляд яких подано заяву.
      Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року відмовити.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк
      Л.І. Охрімчук 
      В.М. Сімоненко
      Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі
      № 6-916цс17
      Стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів» підтверджує можливість судового захисту прав споживачів, передбачених законодавством, і встановлює певні особливості судового захисту їх прав, однією з яких є звільнення споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав.
      Разом з тим застосовувати частину третю статті 22 цього Закону обов’язково слід у системному зв’язку з нормами статей 1 – 6 Закону України «Про судовий збір», тобто враховуючи характеристику об’єкта справляння судового збору та правило врегулювання темпоральної колізії, відповідно до якого пізніше прийнятий закон відміняє закон, якій був прийнятий раніше. 
      Отже, споживач, право якого порушене і який з огляду на це подає позов, відповідно до статті 22 Закону «Про захист прав споживачів», звільняється від сплати судового збору за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції, але має обов’язок щодо сплати судового збору при вчиненні відповідних дій в інших судових інстанціях та у Верховному Суді України. 
      Оскільки споживач не звільняється від сплати судового збору за подання до суду інших документів як окремих об’єктів справляння судового збору, зокрема апеляційної, касаційної скарг, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України, то у таких випадках він зобов’язаний сплатити судовий збір.
      Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-916цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1BBF66885112E464C22581BE002E8358
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 жовтня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
      Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», третя особа – ОСОБА_2, про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року,
      в с т а н о в и л а:
      У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі – АТ «Дельта банк»), про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
      ОСОБА_1 зазначав, що в період із 17 жовтня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 працював у АТ «Дельта банк» на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб.
      ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі наказу НОМЕР_1.
      Позивач вважав, що при звільненні з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 з ним не було проведено повного розрахунку, а саме не сплачено компенсацію витрат на відрядження у розмірі 346 грн 88 коп., що встановлено рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили, а тому відповідач на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) має сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року.
      Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто з АТ «Дельта банк» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року в розмірі 37 тис. 249 грн 75 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року відмовлено уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Дельта банк» у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень АТ «Дельта банк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 117, 233 КЗпП України, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення АТ «Дельта банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 серпня 2015 року, 2 березня 2016 року, 25 травня 2017 року, постанови Верховного Суду України від 21 січня 2015 року та 13 березня 2017 року.
      Заслухавши доповідь судді, пояснення представника АТ «Дельта банк» – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 в період з 17 жовтня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 перебував з АТ «Дельта банк» в трудових відносинах, працюючи на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб. Прийнятий на роботу на підставі наказу НОМЕР_2 від 17 жовтня 2013 року, звільнений з роботи на підставі наказу НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1.
      При звільненні з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 з ОСОБА_1 не проведено повного розрахунку, а саме, не сплачено компенсацію витрат на відрядження в розмірі 104 грн 50 коп.
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачу на час звільнення незаконно не виплачено компенсації витрат на відрядження в сумі 104 грн 50 коп., що є підставою для стягнення на його користь середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
      Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 117, 233 КЗпП України посилається у своїй заяві АТ «Дельта банк», суд, на відміну від справи, яка переглядається, зазначив, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в разі часткового задоволення позовних вимог підлягає зменшенню з урахуванням істотності суми заборгованості порівняно із середнім заробітком та принципу співмірності.
      Крім того, в ухвалі від 5 серпня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що заявлена позивачем сума невиплачених йому коштів не входить до фонду оплати праці, а тому позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, а отже, в позові слід відмовити.
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
      При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
      Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, у разі якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
      У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.
      Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду.
      Оскільки у справі, яка переглядається, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум суд, який розглядав спір щодо стягнення невиплаченої компенсації за відрядження, задовольнив частково, а саме стягнув на його користь 104 грн 50 коп., тоді як позивач заявляв вимоги на 673 грн 87 коп., наявні підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні.
      Одночасно слід зазначити, що відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
      У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
      Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.
      Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України.
      Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітною платою є винагорода у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.
      До структури заробітної плати, визначеної у статті 2 цього Закону, входять: основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати.
      До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 Закону України «Про оплату праці»).
      Згідно з підпунктом 3.15 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, не належать до фонду оплати праці витрати на відрядження: добові (у повному обсязі), вартість проїзду, витрати на наймання житлового приміщення.
      З огляду на викладене та встановлені судами обставини про те, що заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а з рішення Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року позивачу стало відомо про порушення свого права на отримання витрат на відрядження, позивач пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року.
      Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, тому відповідно до частини другої статті 3604 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема щодо поважності причин пропуску позивачем строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року та рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк
      Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко
      Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі
      № 6-1638цс17
      Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
      При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
      У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.
      Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
      У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
      Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.
      Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України.
      Заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а про порушення свого права на отримання цих витрат позивачу стало відомо з рішення суду від 12 жовтня 2015 року, отже він пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року.
      Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1638цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A54456E1A072AB92C22581BE002AF8ED